Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
47
ЗМІСТ
ВСТУП……………………………………………………………………………..3
РОЗДІЛ 1. НАУКОВО-ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ПЕНСІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ………………………………………………………………….5
1.1 Огляд літературних джерел…………………………………………………..5
1.2 Теоретичні основи зарубіжного досвіду пенсійного забезпечення………..8
РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ І НАПРЯМКИ УЗАГАЛЬНЕННЯ РОЗВИТКУ ПЕНСІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ………………………………………………14
2.1 Зарубіжний досвід розвитку пенсійного забезпечення та можливості його використання для вдосконалення Пенсійної системи в Україні……………...14
2.2. Пенсійне забезпечення в Україні та вплив на нього зарубіжного досвіду……………………………………………………………………………19
РОЗДІЛ 3. НАПРЯМКИ РОЗВИТКУ ТА ВДОСКОНАЛЕННЯ ПЕНСІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ В УКРАЇНІ…………………………………………………..24
3.1. Вдосконалення пенсійного забезпечення в Україні………………………24
3.2. Тенденції і перспективи розвитку пенсійного забезпечення в Україні…32
ВИСНОВКИ……………………………………………………………………...44
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………………...46
ВСТУП
Дана курсова робота присвячена вивченню системи пенсійного забезпечення населення, її проблем та шляхів реформування.
Об’єктом дослідження являється система пенсійного забезпечення населення як елемент соціального захисту та основна ознака сучасної ринкової економіки.
Предметом дослідження є вивчення структури пенсійного забезпечення населення та її зміна відповідно до соціальних і економічних умов та факторів в країні.
Метою дослідження даної курсової роботи є всебічно розкрити структуру системи пенсійного забезпечення населення, вивчити її проблеми, обґрунтувати необхідність та шляхи її реформування, перспективи для України.
Проблема системи пенсійного забезпечення населення в наш час є актуальною і в Україні, і в інших країнах світу. Причиною є, по-перше, перехід нашої держави до ринкових механізмів господарювання, в яких соціальний захист населення та їх добробут є головною ознакою, а також економічна криза 90-х років, яка помітно вплинула на матеріальне становище переважної більшості населення країни. Різке падіння рівня життя значних верств населення супроводжувалось загальною кризою системи соціального захисту, яка виявилася непристосованою до нових економічних умов. Таким чином, в найгіршому становищі опинились групи населення, які потребували першочергового захисту з боку держави. До такої категорії потрапили і пенсіонери, що втратили всі заощадження, накопичені за період трудової діяльності, і стали отримувати пенсійні виплати на рівні, недостатньому для забезпечення найнеобхідніших життєвих потреб. Особливо гостро відчули всі негаразди перехідного періоду особи старших вікових груп, які повністю втратили працездатність, а отже, і можливість отримання додаткового до пенсії доходу. Отже, бідність осіб похилого віку стала ознакою сьогодення і вийшла на перший план серед проблем загальнодержавної політики держави.
По-друге, у більшості країнах Західної Європи, в тому числі і в Україні, помітним стає значне старіння нації, що зумовлює певні диспропорції в пенсійному забезпеченні, адже воно залежить від співвідношення кількості працюючих та пенсіонерів. По-третє, в деяких країнах існує проблема фінансування пенсійних виплат. Важливим також є те, що пенсійна система відіграє важливу роль в економічному житті країни - впливає на попит на товари й послуги, а також на матеріальний добробут багатьох сімей. Якщо пенсії ефективно захищатимуть людей від бідності, значно зменшаться державні витрати на програми соціальної допомоги. Взагалі, турбота про громадян похилого віку займає центральне місце в державній політиці багатьох країн і її актуальність стає дедалі гострішою з огляду на скорочення народжуваності. А рівень і якість пенсійного забезпечення - важлива складова економічного та соціального становища країни. Це також є умовою переходу України до соціально орієнтованої ринкової економіки.
Актуальністю даної теми є і те, що, в силу даних проблем, питання про реформування системи пенсійного забезпечення населення сьогодні гостро стоїть у багатьох країнах світу, в тому числі і в Україні. Для кожної держави можна запропонувати кілька її варіантів, але остаточний вибір залежатиме від конкретної політичної, економічної й демографічної ситуації. Важливим є враховувати приклади реформування пенсійної системи інших країн, щоб не допустити помилок, які можуть вплинути на подальший розвиток країни.
Тому, з’ясування сучасного стану системи пенсійного забезпечення, її недоліків є важливою умовою недопущення помилок в майбутньому, запорукою розвитку економіки та соціального захисту і, головне, умовою для переходу України до соціально орієнтованої ринкової економіки.
РОЗДІЛ 1. НАУКОВО-ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ПЕНСІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
Розглядаючи економічну та соціальну сутність категорії „пенсія”, перш за все необхідно проаналізувати історичне підґрунтя її виникнення.
Пенсійну політику слід розглядати у розрізі тих політичних і соціально-економічних тенденцій, які відбуваються і відбувалися у суспільстві.
Як відомо пенсія є ключовим елементом соціального захисту населення. А вперше про необхідність створення такої системи було викладено в теорії неоліберального напряму німецької економічної теорії, засновником якої справедливо вважається Вальтер Ойкен, який створив школу, що в подальшому отримала назву фрейбурзької. До неї увійшли такі відомі теоретики, як А. Мюллер-Армак, Ф. Бьом, А. Рюстов, Л. Мікш, К.Манер, Л. Ерхард та інші.
Ойкен розрізняв два „ідеальних типи” господарства: центрально-кероване господарство та вільне ринкове господарство, тобто класифікував їх, відштовхуючись від способу управління господарським процесом, форми координації діяльності окремих господарських одиниць. Ойкен визнає що ринкова економіка, побудована за принципами індивідуалізму та конкурентності хоча й сприяє економічному прогресу суспільства однак суперечить принципу соціальної справедливості який може забезпечити лише центрально-керована система побудована на основі суспільної власності. Тому, він вважає, що в умовах ринкової економіки вирішення цієї проблеми повинна взяти на себе держава яка може впливати на соціальну сферу, беручи участь у розподілі суспільного продукту звичайно в тих межах що не зумовлюють порушення економічного порядку. Така діяльність держави забезпечить поєднання переваг двох різних типів господарств.
Розвиток неоліберальної теорії вільного ринкового господарства пов'язаний з ім’ям Мюллера Армака, який вперше сформулював ідею створення „соціально-ринкової” економіки. За його визначенням це така економічна система в межах якої принцип свободи ринку поєднується з принципом соціальної рівності, коли досягнення ринкового господарства приносять користь усім членам суспільства. Економічна політика держави повинна полягати в збереженні конкуренції та забезпеченні вирівнювання доходів громадян за допомогою раціональної фіскальної політики, тобто створюване ринковим господарством багатство розподіляється під контролем держави. Отже складовими соціально орієнтованого ринкового господарства є конкурентна ринкова економіка, заснована на приватній власності та держава, що за допомогою економічних механізмів перерозподіляє національний дохід з метою забезпечення соціальної справедливості.
Найважливішим інструментом державного втручання в процес перерозподілу, за визначенням Мюллера Армака, є оподаткування, яке регулюється відповідно до економічної ситуації. Все це повинно бути узгодженим з основною метою державного управління - проведенням соціально орієнтованої політики. Податки є основою формування державного бюджету, а отже, матеріальною основою виконання соціальних програм держави. Видатки держави на соціальні потреби, на його думку, повинні бути цілеспрямованими, тобто відповідати двом вимогам - соціальному вирівнюванню та стимулюванню ініціативи. [28]
Людвіг Ерхард, професор, політик-практик, вчений-економіст, вважав, що соціальний добробут повинен будуватися на міцній економіці. Тому в Німеччині ним були зроблені певні економічні кроки на шляху до створення соціально орієнтованої ринкової економіки, які спричинили швидкі темпи відновлювання виробництва, спад безробіття, збільшення виплати держави на соціальні потреби. Тому, економіка ФРН швидко інтегрувалась у світове господарство, оскільки лібералізувався зовнішньоекономічний обмін за рахунок пільг та кредитів на виробництво експортних товарів, зросли їх обсяги та конкурентна спроможність.
Іншою причиною появи пенсії є проблема нерівномірного розподілу доходів. Як відомо сукупні доходи сімей формуються з різних джерел (заробітна плата, рента, дохід від підприємницької діяльності, трансфертні виплати), які є нерівномірними. Взагалі, основними причинами диференціації в доходах є: відмінності в освіті та особистих здібностях; нерівномірний розподіл економічних ресурсів; відмінності у становищі на ринку; різне ставлення до ризику; наявність зв’язків або дискримінацій; різниця у відношеннях власності та ін. Деякі категорії населення (інваліди, діти-сироти, інваліди з дитинства, люди похилого віку) взагалі не мають доходу. Тому виникла необхідність створення системи соціального захисту (до якої входять пенсії та інші трансфертні платежі), створення прогресивної шкали оподаткування, за допомогою чого держава сприяє зменшенню диференціації доходів між окремими сім’ями. Важливою проблемою регулювання нерівномірності розподілу доходів є визначення оптимального співвідношення між економічною ефективністю та соціальною справедливістю, оскільки значне втручання держави у перерозподіл суспільних доходів знижує стимули до підприємницької продуктивної діяльності одних членів суспільства та породжує споживацькі настрої в інших[12].
Отже, держава за допомогою пенсій може впливати на соціальне становище суспільства, що є основним у соціально орієнтованій ринковій економіці, до якої прагнуть всі країни світу.
1.2 Теоретичні основи зарубіжного досвіду пенсійного забезпечення
На відміну від інших економічних систем, в ринковій економіці посилюється соціальна спрямованість державного регулювання і система пенсійного забезпечення населення відіграє важливу роль у розподілі доходів суспільства.
Поява пенсійного страхування та пенсійного забезпечення нерозривно пов'язані зі створенням нового класу працівників — класу найманих робітників, які залежать від регулярної виплати заробітної плати як єдиного джерела існування. З перетворенням робочої сили в товар та відповідно заробітної плати в основне джерело існування для багатьох членів суспільства, виникає особливий вид соціальної незахищеності — висока вірогідність (ризик) матеріальної незабезпеченості внаслідок втрати заробітку. Причому ризик має соціальний характер, оскільки в основному визначається соціальними умовами та не залежить (або недостатньо залежить) від кожної окремої людини.
На цій основі виникла трирівнева модель пенсійного забезпечення населення, що визнана Світовим банком як найбільш справедливою і яка характерна для соціально орієнтованої ринкової економіки. Вона складається з трьох частин:
З-поміж перших країн світу, які запровадили солідарну пенсійну систему на зламі ХІХ-ХХ ст., були Німеччина, Англія, Франція та Швеція, а згодом Чехословаччина і Румунія. За межами Європи першими такі самі пенсійні системи у 20-х роках заснували три латиноамериканські країни — Чилі, Аргентина і Уругвай. У США лише в 1935 році президент Ф.Рузвельт підписав „Закон про соціальне забезпечення”. У СРСР пенсійну систему було запроваджено ще з перших років радянської влади.
Спочатку солідарна система набула значного поширення в країнах Європи та американського континенту. Але нині через старіння націй більшість країн Європи зіткнулися з неможливістю подальшого пенсійного забезпечення за цією системою. Водночас низка країн Південно-Східної Азії та Африки з самого початку запровадили накопичувальні системи державного пенсійного забезпечення. В останнє десятиріччя XX століття у світі все більшої популярності набрала комбінована (змішана) система пенсійного забезпечення - частину пенсії виплачує держава за солідарною системою, а частину - за рахунок пенсійних накопичень.
Тому у кожній країні сформувалася своя особлива модель системи пенсійного забезпечення. Розглянемо ті, що мають низку цікавих особливостей.
У Чилі в 1980 році було здійснено пенсійну реформу, спрямовану на перетворення солідарної системи пенсійного забезпечення на накопичувальну. Було дозволено створювати компанії для керування приватними пенсійними активами. Пенсійні внески сплачуються лише працівниками (10% від зарплати). Розміри пенсій залежать від суми сплачених внесків та нарахованого інвестиційного доходу. Основною перевагою чилійської моделі стало розумне й ефективне інвестування пенсійних коштів приватними фінансовими компаніями порівняно з нижчими ставками доходу від державних інвестицій. У Чилі кошти пенсійних фондів становлять 40% ВВП. Чилійський досвід перетворення пенсійної сфери багато дослідників визнають прикладом найбільш вдалої та ефективної реформи. Приклад Чилі наслідувала також низка інших країн Латинської Америки (Уругвай, Аргентина, Колумбія, Перу, Болівія, Сальвадор), що зіткнулися з неплатоспроможністю розподільчих пенсійних систем, та Мексика.
В Японії система соціальних пенсій була запроваджена під час другої світової війни - в 1942 р. У 1994 р. парламент затвердив розроблений урядом закон про часткову та поступову зміну звичайного пенсійного забезпечення громадян по старості: пенсійний вік до 2013 р. поступово підвищується з 60 до 65 років; для осіб, які бажають піти на пенсію у віці 60-64 років, пенсія по старості встановлюється в половинному розмірі від звичайної; звичайна пенсія в повному обсязі починає виплачуватися їм після досягнення 65-річного віку; пенсійні страхові внески не мають перевищувати в майбутньому 30% місячного заробітку; надалі страхові пенсійні внески нараховуватимуться не із загального заробітку, а із суми, що залишилася після сплати податків; передбачено підвищення розмірів внесків на 2,5% один раз на п'ять років.
У Малайзії ставка відрахувань становить 15% для роботодавців і 12% - для працівників. Ці відрахування збираються до спеціального Ощадного фонду працюючих, який здійснює одноразову виплату всієї суми після виходу працюючого на пенсію. Подібні ощадні фонди функціонують в Індії, Індонезії, Непалі, Гамбії та Замбії.
У Китаї є одне обмеження: пенсійна система поширюється тільки на державних чиновників, менеджерів та осіб, зайнятих у промисловому виробництві. Селяни, яких у КНР переважна більшість, пенсії не отримують. У результаті кількість китайських пенсіонерів, з урахуванням понад мільярдного населення, зовсім невелика. Їх налічується близько 29 мільйонів чоловік. Проте розмір пенсії, яку вони отримують, дуже високий, він сягає 70% рівня зарплати на момент виходу на пенсію.
У Швеції пенсійна система (1999р.) є багаторівневою (солідарна, обов'язкова накопичувальна система та добровільна). Сумарна ставка пенсійних відрахувань становить 18,5%, з них 16% - внесок до розподільчої системи і 2,5% - внесок до накопичувальної системи. Пенсійний вік для чоловіків і для жінок - 65 років, хоча деякі можуть отримувати часткову пенсію з 60 років. Більшість країн колишнього соціалістичного табору взяли за основу саме шведську пенсійну модель.
В Угорщині на додаток до внесків, що сплачуються до зменшеної солідарної системи, також перераховуються кошти до приватної пенсійної системи з визначеними внесками та інвестуються від імені їх платників.
В Латвії запроваджено умовно-накопичувальні рахунки. При виході на пенсію виплати мають складатись з остаточної суми внесків та нарахованого на них інвестиційного доходу. Реальне інвестування пенсійних коштів в економіку не проводиться, але за використання грошових коштів платників - внесків, уряд нараховує номінальну ставку інвестиційного доходу.
У Польщі - запроваджено багаторівневу систему. Від працівників вимагається сплачувати 7,3% їх заробітку до приватного пенсійного фонду, який вони самостійно обирають. Ці внески потім інвестуються, а накопичений залишок коштів на рахунку перетворюється при виході на пенсію в довічну ренту (щомісячні виплати). Пенсійний вік - 62 роки. Обмеження для внесків встановлено на рівні 250% середньої зарплати.
В Росії пенсійна система складається з базової пенсії для всіх громадян, а також додаткових пенсійних виплат, які формуються за рахунок номінального і реального інвестування внесків. [29]
Для системи пенсійного забезпечення в соціально орієнтованій ринковій економіці важливим моментом є її економічні джерела. Адже від надходжень до пенсійного фонду залежить соціальне становище в суспільстві та виплата самих пенсій. Тому якщо пенсійний фонд відчуває дефіцит ресурсів - в країні існує заборгованість з виплат пенсій, що призводить до соціального напруження в країні.
В залежності від рівнів системи пенсійного забезпечення, можна розподілити: економічні джерела Пенсійного фонду, Накопичувального фонду та Недержавних пенсійних фондів.
Основними економічними джерелами Пенсійного фонду є внески, нараховані на фонд заробітної плати, що сплачуються роботодавцями від імені їхніх працівників, і внески самозайнятих осіб; страхові внески на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, крім частини внесків, які направляються до Накопичувального фонду; інвестиційний дохід; засоби державного бюджету і цільових фондів, які перераховуються до Пенсійного фонду; благодійні внески юридичних та фізичних осіб; кошти від центральних і місцевих органів влади, інших соціальних фондів і певних підприємств для проведення виплат від їхнього імені; банківські позики; внески до пенсійної системи від ООН. Засоби Пенсійного фонду не оподатковуються.
Економічними джерелами Накопичувального фонду є страхові внески застрахованих осіб; інвестиційних дохід; суми від фінансових санкцій, що нараховуються за порушення законодавства. Сукупний інвестиційний дохід формується за рахунок прибутку, який отримується від інвестування пенсійних активів в цінні папери; відсотків, які нараховуються на пенсійні активи, розміщенні на банківських депозитних рахунках; та від інших видів інвестування. Засоби Накопичувального фонду є власністю застрахованих осіб, які робили страхові внески в цей фонд.
Економічними джерелами Недержавних пенсійних фондів є добровільні внески населення, які мають можливість і бажання після досягнення пенсійного віку разом виплатами з солідарної та обов’язкової систем отримувати додаткові кошти з Недержавних пенсійних фондів; прибуток від інвестування цих внесків [22].
Отже, кожна країна має свою особливу модель пенсійного забезпечення, яка створюється відповідно до умов розвитку їхньої економіки. Але найбільш вдалою та ефективною моделлю вважають чилійську - розумне й ефективне інвестування пенсійних коштів приватними фінансовими компаніями порівняно з нижчими ставками доходу від державних інвестицій.
РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ І НАПРЯМКИ УЗАГАЛЬНЕННЯ РОЗВИТКУ ПЕНСІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
2.1 Зарубіжний досвід розвитку пенсійного забезпечення та можливості його використання для вдосконалення Пенсійної системи в Україні
У світовій практиці дедалі ширше застосовується багаторівнева система пенсійного забезпечення, яка має три складові - солідарну (перший рівень), обов'язкову накопичувальну (другий рівень) та додаткову або добровільну накопичувальну (третій рівень). Таке поєднання забезпечує соціальні гарантії та фінансову стабільність пенсійної системи. Адже солідарна і накопичувальна системи підвладні впливу різних ризиків: перша - вразлива щодо демографічних ризиків і досить стійка до інфляційних, а друга - навпаки. Також в умовах кризи накопичення можуть знецінюватися за рахунок переоцінки ринкової вартості цінних паперів. Учасники накопичувальної пенсійної системи беззахисні перед «ринковим ризиком» і інфляцією. В умовах старіння населення, змінюється співвідношення працездатних і пенсіонерів. Сумарних відрахувань стає недостатньо для збереження рівня пенсій, їх розмір знижується за рахунок «запізнілої» індексації і коефіцієнт заміщення (відношення розміру пенсії до розміру заробітної плати) — знижується. Також присутній ризик «політичного популізму», коли призначення і/або збільшення пенсій здійснюється без визначення джерел їх довгострокового фінансування.
Різні аспекти пенсійного забезпечення розглядаються у працях зарубіжних та вітчизняних економістів. Значимий внесок у формування національної та зарубіжної концепції пенсійного забезпечення зробили Базилевич В., Кондрат І. Ю. [17], Коваль О. П. [26], Лібанова Е. [33], Лондар Л. П. [4], Погорєлова С. [15], Плаксій М. [16], Краулі Дж. [17], Терещенко Г., Худолій О. та інші.
До основних стратегій і моделей пенсійного забезпечення у світі належать:
1. Радянська солідарна модель. Це приклади класичної солідарної стратегії пенсійного забезпечення.
2. Російсько-польська солідарно-накопичувальна модель пенсійного забезпечення - класичний приклад змішаної стратегії. До речі, саме ця модель взята за базову для формування власної пенсійної системи, в якій будуть присутні всі три рівні - солідарний, страховий і накопичувальний [5].
3. Американська накопичувально-солідарна модель (США, деякі країни Латинської Америки, Португалія). Середній американець має можливість забезпечити собі три пенсії: державну, приватну корпоративну і приватну індивідуальну. При реалізації пенсійних програм другого рівня учасники (юридичні та фізичні особи) мають право самостійно обирати інвестиційні проекти, куди фонди зобов'язані спрямувати їхні пенсійні внески. До того ж при відкритті особистого пенсійного рахунку (ОПР) є певні особливості. Так, не оподатковуються щорічні внески на суму, що не перевищує 2 тис. доларів (можна відкрити ОПР на дитину з моменту її народження). Крім того, якщо гроші знімаються з ОПР до досягнення 59,5 років, доводиться платити прибутковий податок [16].
4. Німецька накопичувально-солідарна (виробнича) модель має ті ж три рівні. Особливість німецької моделі у тому, що на підприємстві створюється самоврядний структурний підрозділ, який займається корпоративними та особистими пенсійними програмами працівників. Накопичені кошти йдуть на відновлення та модернізацію виробництва. Ця модель функціонує в Австрії, Бельгії, Франції, Греції, Швеції та інших країнах [15].
5. Японська накопичувально-солідарна модель. Дуже своєрідна, оскільки ввібрала в себе багатовікові традиції японського суспільства. Ця модель, де-юре є солідарною, а де-факто - накопичувальною, в якій держава взяла на себе функції недержавного пенсійного фонду. У Японії основою пенсійної системи є державне соціальне забезпечення, яке фінансується з бюджету, але забезпечене за рахунок пенсійних внесків самих працівників та роботодавців. У зв'язку зі старінням населення та зростанням кількості пенсіонерів в Японії функціонує дворівнева модель. Основу базової пенсії складають пенсійні внески застрахованих громадян, підприємців і дотації держави (приблизно третина базової пенсії). Розмір базової пенсії у законодавчій формі встановлюється щорічно в фіксованому обсязі і є достатнім для задоволення основних потреб. Джерелом фінансування додаткових пенсій другого рівня є внески роботодавців і працівників, але виступають вони в формі додаткових пенсій: державної та корпоративної. Ця модель характерна також для Великобританії, Австралії та для деяких країн Північної Європи.
6. Чилійська накопичувальна модель. Введена А. Піночетом у 1981 р. Ця модель мала виключити вплив держави і політики на систему пенсійного забезпечення. Чилійська пенсійна програма розрахована на 40 років. Наприкінці цього терміну розмір пенсії має сягнути 400 доларів США [6]. Модель дворівнева. Перший рівень - це обов'язкове відрахування працівником 10% заробітної плати до одного з приватних пенсійних фондів, які жорстко контролюються державою. Після виходу громадян на пенсію ці нагромадження виплачують або їм, або правонаступникам у вигляді пенсій. Другий рівень - це страхування на випадок настання інвалідності чи втрати годувальника (3% від заробітної плати) [11].
За 20 років реалізації цієї моделі рівень пенсії в Чилі досяг 200 дол. США. Цю ж модель взяли за основу Аргентина, Перу, Колумбія та Казахстан [16].
У Чилі не існує централізованого фонду збирання пенсійних внесків, а функціонує кілька фондів. Однак, збільшення їхньої кількості призводить до дублювання функцій та зниження ефективності діяльності. Координують пенсійною системою приватні адміністратори пенсійних фондів.
Крім зазначеного вище, до недоліків чилійської системи пенсійного забезпечення варто віднести: кількість працюючих, які входять до пенсійної програми, щороку зменшується; за цією системою пенсією забезпечені тільки ті особи, які мають стабільні високі доходи, решта людей, які не працюють або є частково зайнятими, мають змогу отримувати тільки допоміжну пенсію; також експерти вважають, що комісійні стягнення приватних адміністраторів в обсязі 2,3-2,5 % є зависокими; у досить складній ситуації перебувають жінки, які в момент декретної відпустки не сплачують страхові внески, тому пропонують збільшити їхній пенсійний вік з 60 до 65 років.
Щодо питання до якої моделі слід відносити Україну, то на підставі пенсійної реформи Україна почала здійснювати заходи, спрямовані на введення трьохрівневої системи пенсійного забезпечення.
Якщо розглядати другий рівень майбутньої української пенсійної системи в динаміці розвитку, то виходить така картина:
1. Доти, доки працівник не став пенсіонером, другий рівень - це страховка на випадок настання інвалідності або втрати годувальника (запозичено з чилійської моделі).
2. При настанні пенсійного віку, коли працівник офіційно отримує статус пенсіонера за віком, другий рівень трансформується в додаткову державну пенсію, яка сформована за рахунок страхових відрахувань роботодавця і найманого працівника (японська модель).
Сьогодні першочерговим завданням є якнайшвидше введення накопичувального страхування. Тільки після запровадження другого рівня пенсійної реформи можна досягнути повної диференціації пенсії. Неодноразово піднімали питання багатопланових проблем соціального захисту та пенсійного забезпечення провідні економісти, вчені, а саме: Олена Гаряча та Елла Лібанова. Вони наголошували на тому, що потрібно реформувати пенсійну систему та впроваджувати другий рівень пенсійної системи [40].
В Україні існують цілком об’єктивні причини розвивати саме третій рівень пенсійного забезпечення. Незважаючи на те, що схожа тенденція стосовно демографічної ситуації прогнозується і в інших країнах Європи, є одна істотна відмінність: у них вже сформувався ринок недержавного пенсійного забезпечення, а в Україні тільки почалася стадія його формування, і відбувається воно вкрай повільно. На Заході ринок недержавного пенсійного забезпечення активно розвивається і в офіційній документації ЄС до 2020 р. встановлено завдання перейти на нові конструкції пенсійних схем: частка пенсійних виплат солідарної системи повинна знизитися з 84 до 64 % [1]. У нас же етап формування такої системи тільки розпочався.
Згідно з офіційною інформацією, наприкінці 2011 року було зареєстровано 10,5 млн. осіб працездатного віку, а загальна кількість учасників НПФ за IІ квартал 2011 року становила 557,2 тис. осіб [8], у той самий час пенсійні активи НПФ становили близько 660,7 млн. грн. [9]. Така сума для України є дуже незначною. Для порівняння – загальні активи українських банків перевищують 1,0 трлн. грн., тобто порівняно з активами банків пенсійні активи становлять всього 0,66 %. У розвинених країнах величина активів фінансових посередників різних типів (банки, інвестиційні фонди, страхові компанії, пенсійні фонди) є приблизно однаковою. Це дуже невтішний результат для України, особливо, якщо зауважити, що за оцінками більшості дослідників, в розвинених країнах кожен шостий долар інвестицій у світову економіку належить саме недержавним пенсійним фондам.
Отже, в сучасних умовах трансформації економіки України в найкращий спосіб змогла б досягти успіху пенсійного забезпечення змішана трирівнева система, яка охоплює традиційну солідарну систему, обов’язкову накопичувальну пенсійну систему та добровільну систему особистих пенсійних заощаджень. З макроекономічної точки зору нерозвиненість системи недержавних пенсійних фондів позбавляє економіку потужного фінансового ресурсу для інвестування. При цьому йдеться саме про довготривале інвестування.
2.2. Пенсійне забезпечення в Україні та вплив на нього зарубіжного досвіду
Проводячи державну політику різні країни приділяють пильнішу увагу проблемам людей похилого віку. Не є в цьому питанні винятком і наша держава. Пріоритетним завданням соціальної політики в Україні сьогодні є підвищення рівня життя громадян на основі зростання економічного потенціалу держави.
Стратегічним завданням держави є підвищення матеріального добробуту і створення пристойних умов життя людей, забезпечення зайнятості населення; гарантування конституційних прав громадян на працю, соціальний захист, освіту, охорону здоров"я, житло; переорієнтація соціальної політики на сім"ю, забезпечення прав і соціальних гарантій, що призначаються сім"ї; надання підтримки соціально найвразливішим верствам населення; поліпшення демографічної ситуації тощо [19].
Метою роботи є ґрунтове дослідження зарубіжного опиту та визначення напрямків його застосування у пенсійній системі України.
Актуальність роботи. Розвиток та реформування пенсійної системи відбуваються під впливом тих трансформаційних перетворень, які притаманні всій системі суспільних відносин нашої держави. Проте невирішеність деяких вагомих питань і загострення проблем у цій сфері - значною мірою є відбитком у якому перебуває економіка та політична система нашої країни. Відсутність науково обґрунтованої ти дослідженої на прикладах концепції реформування пенсійного забезпечення не дає змоги негайно вирішити ці проблеми, які уповільнюють процес реформування пенсійної системи і зумовлюють збереження старих, не адекватним сучасним умовам принципам солідарної пенсійної системи країни.
Дослідженнями в напрямку пенсійного забезпечення займаються такі провідні вчені, як Лібанова Е., Кондрат І., Погорєлова С., Коваль О. та багато інших.
Аналізуючи питання пенсійної системи в різних країнах, потрібно звернути увагу, що усі економічно розвинені країни у сфері приватного пенсійного забезпечення засвідчують ефективність функціонування таких суспільно-економічних утворень, як недержавні пенсійні фонди. Вони можуть стати важливим інструментом структурних перетворень і української економічної системи. Важливими чинниками розвитку системи недержавних пенсійних фондів є темпи росту економіки країни, політична стабільність в суспільстві, закріплення довіри населення до добровільного пенсійного забезпечення.
Звичайно, що важливими ознаками сучасної соціально-економічної стратегії передових країн світу є ідея економічної забезпеченості гідного життя непраце здатних членів суспільства. Вирішити це завдання можна завдяки впровадженню комплексу організаційно-правових та економічних заходів, серед яких важливу роль відіграють реформування пенсійних систем та створення нових інститутів соціального захисту державної та недержавної форм [17].
Основна увага приділяється проблемі поєднання та узгодженості пенсійної та податкової систем. Це питання стало актуальним ще тому, що за новою концепцією розвитку України передбачається багато численне створення робочих місць. А за нашим законодавством сплатою пенсійних внесків дуже обтяжені роботодавці, що призводить до нелегальних виплат робітникам - "виплат заробітних плат у конвертах".
З огляду на це, необхідно ліквідувати диспропорцію сплати пенсійних внесків робітником та роботодавцем та забезпечити принцип паритетності у цьому питанні, як це є у високорозвинених країнах світу.
Таблиця 2.2
Сплата внесків до пенсійного фонду робітником і роботодавцем
в країнах світу
|
Країна |
Тариф внесків на пенсійне страхування (у відсотках) |
||
|
Робітник |
Роботодавець |
Разом |
|
|
Австрія |
10,25 |
12,55 |
22,80 |
|
Австралія |
0 |
0 |
(із бюджету) |
|
Бельгія |
7,8 |
8,86 |
16,36 |
|
Велика Британія |
11 |
12,8 |
23,8 |
|
Греція |
6,67 |
13,33 |
20 |
|
Ісландія |
4 |
8,5 |
12,5 |
|
Італія |
8,89 |
21,81 |
30,7 |
|
Канада |
3,5 |
3,5 |
7 |
|
Люксембург |
8 |
8 |
16 |
|
Німеччина |
9,75 |
9,75 |
19,5 |
|
Польща |
16,26 |
16,26 |
32,52 |
|
США |
6,2 |
6,2 |
12,4 |
|
Туреччина |
9 |
11-13 |
20 |
|
Франція |
6,55 |
8,2 |
14,75 |
|
Чеська Республіка |
7 |
21 |
28 |
|
Швейцарія |
4,9 |
4,9 |
9,8 |
|
Японія |
8,7 |
8,7 |
17,4 |
Користуючись іноземним досвідом слід також ввести зміни в оподаткуванні, які б заохочували робітників та роботодавців до накопичення та інвестування пенсійних заощаджень, які б в свою чергу слугували новими потужними вливаннями в економіку країни. До таких змін належать:
1. Зниження ставки оподаткування доходів фізичних осіб, що сприятиме підвищенню доходів населення та їх легалізації і збільшенню пенсійних внесків.
2. Звільнення від оподаткування частину доходів фізичних та юридичних осіб, яка спрямовується в накопичувальну пенсійну систему.
3. Розроблення правового та економічного механізму залучення доходів, одержаних від легалізації та податкової амністії до пенсійних фондів.
В умовах ринкових відносин проблема ефективного пенсійного забезпечення стає однією з найгостріших. У нашій державі за роки її незалежності проблеми пенсійного забезпечення набувають актуального характеру. Попри те, що на початку 2004 р. в Україні стартувала пенсійна реформа, яка задекларувала існування трирівневої пенсійної системи, і надалі
залишаються невирішеними проблеми, зокрема: бюджет ПФУ постійно має дефіцит власних коштів, що унеможливлює повною мірою покривати його видатки. Така різниця компенсується завдяки дотаційним ресурсам з Держбюджету. Загальний рівень пенсійного забезпечення громадян у нашій державі і надалі залишається низьким [26].
Усвідомлюючи значимість соціального захисту пенсіонерів у нашій країні було впроваджено якісно новий рівень пенсійного забезпечення - недержавне пенсійне забезпечення але необхідно зробити дуже важливі зміни, щоб це реформування принесло бажані результати. Для цього важливою умовою функціонування накопичувальної пенсійної системи повинно стати створення інфраструктури та механізмів ефективного інвестування пенсійних коштів, надійного їх захисту від ризиків втрати та знецінення [3].
Таким чином, в сучасних умовах трансформації економіки України в найкращий спосіб змогла б досягти успіху пенсійного забезпечення змішана трирівнева система, яка охоплює традиційну солідарну систему, обов'язкову накопичувальну пенсійну систему та добровільну систему особистих пенсійних заощаджень. З макроекономічної точки зору нерозвиненість системи недержавних пенсійних фондів позбавляє економіку потужного фінансового ресурсу для інвестування. При цьому йдеться саме про довготривале інвестування.
Головною відмінністю між Україною та країнами Заходу є вітчизняний рівень доходів фізичних осіб, що значно відстає від закордонного та недовіра населення до фінансових установ. Важливою складовою процесу реформування має стати загальнонаціональна програма інформування громадськості й ознайомлення населення щодо цілей і завдань реформ пенсійного забезпечення. Усе це сприятиме забезпеченню належного рівня життя людей похилого віку в сучасних умовах і на віддалену перспективу на засадах соціальної справедливості та гармонізації відносин між поколіннями.
РОЗДІЛ 3. НАПРЯМКИ РОЗВИТКУ ТА ВДОСКОНАЛЕННЯ ПЕНСІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ В УКРАЇНІ
3.1. Вдосконалення пенсійного забезпечення в Україні
В сучасних умовах розвитку економіки країни досить актуальним є питання реформування системи пенсійного забезпечення громадян. Пенсійне забезпечення в Україні є основною складовою системи соціального захисту населення і охоплює непрацездатних громадян похилого віку, інвалідів, осіб, які втратили годувальника, виплати яким проводяться у формі пенсій, надбавок та підвищень до пенсій, компенсаційних виплат, додаткових пенсій та державної соціальної допомоги особам, які не мають права на пенсію, та інвалідам.
Стаття 46 Конституції України проголошує:«громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та інших випадках, передбачених законом [3].
Це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхування за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення.
Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом» [1].
Проблемам і перспективам розвитку пенсійного страхування в Україні присвячені наукові праці Б.О. Зайчука, В.С. Никитенко, В.І. Семендяєва та інші
Б.О. Зайчука, В.С. Никитенко, В.І. Семендяєва у своїй роботі [6] досліджують сьогоденні проблеми функціонування пенсійного забезпечення та перспективи функціонування пенсійного страхування в країні.
Проте, враховуючи міжнародні тенденції розвитку пенсійного страхування та намагання України стати повноправним членом європейської спільноти, необхідно приділити більше уваги вивченню результатів проведення реформи у сфері пенсійного забезпечення в Україні.
Управління фінансами пенсійного забезпечення, функції з призначення (перерахунку) та виплати пенсій здійснює Пенсійний фонд України, який являється центральним органом виконавчої влади [2].
Економічна сутність пенсійної системи полягає в матеріальному забезпечення в старості, вона виступає продуктом економічних відносин і цілком відповідає їх рівню. Це підтверджується вивченням світового досвіду. Проблема для всіх країн одна: “старіння” населення, коли збільшується кількість пенсіонерів, а кількість працюючих зменшується, а звідси й виникає проблемазвідки брати кошти на виплату пенсії, яка б могла задовольнити потреби літньої людини.
Сьогодні системи пенсійного забезпечення, що діють у більшості країн світу більше 40 років, досягли своєї зрілості. Це означає, що більшість працюючих охоплені пенсійними планами і мають право на одержання певних гарантій у повному розмірі, населення старіє, частка осіб, які сплачують внески в рамках пенсійного забезпечення, зменшується, відносна чисельність людей старшого віку значно збільшилась, у порівнянні з минулими роками.
Досвід функціонування пенсійних систем в світі свідчить, що будь-яка солідарна пенсійна система дуже залежить від демографічних ризиків. У зв’язку з старінням населення, змінами форм зайнятості (скорочення загальної чисельності зайнятих, поширення неформальної і часткової зайнятості, робота вдома) у солідарних пенсійних системах росте частка державних витрат на підтримку існуючих пенсіонерів, зростає і частка пенсійних витрат у ВВП, збільшується навантаження на працюючих членів суспільства [3].
Ці тенденції порушили питання про фінансову спроможність та ефективність національних солідарних пенсійних систем та викликали об’єктивну необхідність зміщення акцентів у напрямку запровадження систем пенсійних накопичень.
Отже, у зв’язку із старінням населення і зростаючою фінансовою нестійкістю солідарних пенсійних систем в багатьох країнах, починаючи з 80-х років минулого століття, стали змінювати деякі параметри пенсійних програм, запроваджуючи схеми обов’язкових базових виплат, підвищуючи законодавчо встановлений вік виходу на пенсію, скорочуючи стимули і вигоди більш раннього виходу на пенсію, доповнюючи їх системами обов’язкових та добровільних пенсійних накопичень.
Єдина всеохоплююча пенсійна система в Україні сьогодні базується на принципі солідарності поколінь, а саме працюючі перераховують частину заробітної плати до Пенсійного фонду України, забезпечуючи виплати нинішнім пенсіонерам і отримуючи право на пенсію в майбутньому. Бюджет Пенсійного фонду формується за рахунок коштів, що їх перераховують підприємства, установи, організації із фонду оплати праці, та внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування кожного працюючого, а також платників, які обрали спрощену систему оподаткування.
Починаючи з 2000 року в Пенсійному фонді України створена автоматизована система персоніфікованого обліку відомостей, необхідних для призначення виплат із Фонду. Можливість персоніфікувати внески працюючих установила прямий зв’язок між розміром заробітної плати, з якої сплачувались пенсійні внески, страхового стажу, протягом якого вони сплачувались, та майбутніми пенсійними виплатами кожної застрахованої особи. Цей принцип став підґрунтям трансформації української пенсійної системи, переконливим аргументом для всіх на користь повної і своєчасної сплати внесків.
Отже, реформування державної солідарної системи дає можливість перейти від пенсійного забезпечення до пенсійного страхування, що стимулює зусилля кожної людини до накопичення власних пенсійних коштів упродовж всієї трудової діяльності. Такі засади функціонування нового принципу забезпечення старості працюючих закладено і впроваджуються Законом України "Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування"[4].
Із набранням чинності законами України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» та «Про недержавне пенсійне забезпечення» у 2004 році розпочата практична реалізація пенсійної реформи, яка замінила систему пенсійного забезпечення на сучасну страхову трирівневу пенсійну систему.
Перший рівень - солідарна система загальнообов’язкового державного пенсійного страхування - база чинного пенсійного забезпечення в Україні, в основі - принцип поточних виплат, коли страхові внески працюючих залучаються для фінансування пенсій сьогоднішнім пенсіонерам.
Другий рівень - накопичувальна система загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, на сьогодні - не запроваджено.
Третій рівень - система недержавного пенсійного забезпечення, яка ґрунтується на засадах добровільної участі громадян, роботодавців та їх об’єднань у формуванні пенсійних накопичень.
Відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» за рахунок коштів Пенсійного фонду в солідарній системі призначаються такі пенсійні виплати:
1) пенсія за віком;
2) пенсія по інвалідності внаслідок загального захворювання (у тому числі каліцтва, не пов’язаного з роботою, інвалідності з дитинства);
3) пенсія у зв’язку з втратою годувальника;
У солідарній системі надаються соціальні послуги за рахунок коштів Пенсійного фонду. До соціальних послуг, передбачених цим Законом, належить допомога на поховання пенсіонера [6].
Сьогодні органи Пенсійного фонду України здійснюють увесь цикл пенсійного забезпечення: збирають, акумулюють та обліковують страхові внески, з 1 січня 2011 року впроваджено єдиний соціальний внесок, обслуговують пенсіонерів з питань призначення пенсій, своєчасно і в повному обсязі фінансують та виплачують пенсії, здійснюють контроль за цільовим використанням коштів Фонду, надають консультації та роз’яснюють правові аспекти пенсійного забезпечення, проводять інформування населення про запровадження змін у пенсійну систему.
Пенсійний фонд як орган виконавчої влади на відміну від інших державних установ одночасно є і фінансовою, і соціальною інституцією. Фахівці Пенсійного фонду області якісно й професійно виконують свої обов’язки за обома напрямками [7].
Із набранням чинності законів, які регулюють процес формування трирівневої пенсійної системи ще зовсім не працює другий накопичувальний рівень, який потребує осучаснення першого, солідарного рівня у зв’язку із тенденцією до погіршення демографічної ситуації в країні, наявним дефіцитом бюджету Пенсійного фонду України, низьким рівнем пенсій переважної більшості їх отримувачів.
Рівень пенсійного забезпечення сьогодні свідчить про необхідність впровадження змін в існуючу пенсійну систему в країні.
В Україні, як і в усьому світі, відбувається процес старіння населення. Така демографічна ситуація негативно впливає на фінансову спроможність пенсійної системи, яка базується на солідарності поколінь, тобто утриманні пенсіонерів працюючими. Систематично погіршується співвідношення громадян працездатного і непрацездатного віку. Саме це являється головною причиною дефіциту бюджету Пенсійного фонду і впливає на низький рівень пенсій більшості пенсіонерів.
Подальші напрями пенсійного реформування визначено Програмою економічних реформ України на 2010 - 2014 роки «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна влада» [9].
Мета пенсійної реформи: посилення соціального захисту осіб, які втратили працездатність, забезпечення гідного рівня їх життя в результаті стійкого розвитку пенсійної системи на засадах збалансованості інтересів пенсіонерів та працюючого населення.
З метою стабілізації солідарної системи та визначення механізму впровадження накопичувальної системи загальнообов’язкового державного пенсійного страхування було прийнято Закон України «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи»[10].
Напрямки пенсійного реформування:
1. Удосконалення чинної солідарної системи;
2. Запровадження накопичувальної системи
Зважаючи на ті завдання, які поставлено Президентом України, Кабінетом Міністрів України, дорученням голови облдержадміністрації на регіональному рівні розпочато проведення громадського обговорення з метою донесення до якнайбільшого загалу мешканців області інформаційних матеріалів, які відображають суть запропонованих Урядом України змін у пенсійну систему.
Широкомасштабне поінформування включало в себе роз’яснення положень існуючого пенсійного законодавства та обґрунтування необхідності кроків із його удосконалення. В основу обговорення було покладено донесення до населення насамперед розуміння здійснення важливих кроків із заміни системи пенсійного забезпечення на сучасну страхову трирівневу пенсійну систему.
У суспільстві є переконання: рівень пенсійного забезпечення потребує покращання.
Згідно з новим пенсійним законодавством впроваджується:
- Обмеження максимального розміру пенсії на рівні 10 розмірів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, з поширенням цього обмеження на пенсіонерів, яким пенсію призначено до набрання чинності законопроектом.
- Підвищення пенсійного віку для жінок: пенсійний вік для жінок збільшується з 55 до 60 років на 6 місяців кожного року. Жінкам, які народилися у період з 1 вересня 1956 року по 31 грудня 1961 року, після виходу на пенсію встановлюється підвищення розміру пенсії в розмірі 2,5 відсотка за кожні шість місяців більш пізнього виходу на пенсію, починаючи з 55 років до досягнення ними 60-річного віку.
До 1 січня 2015 року право дострокового виходу на пенсію за віком мають жінки, яким виповнилося 55 років, за наявності страхового стажу не менше 30 років та за умови звільнення з роботи. У цьому випадку розмір їх пенсії, обчислений відповідно до статті 27 та з урахуванням статті 28 цього Закону, зменшується на 0,5 відсотка за кожний повний чи неповний місяць дострокового виходу на пенсію.
Зменшення розміру пенсії за віком застосовується протягом усього періоду отримання пенсії незалежно від її виду.
- Працівникам бюджетної сфери з метою покращення їх пенсійного забезпечення(працівники освіти, культури, охорони здоров’я та соціального захисту) при виході на пенсію пропонується запровадити одноразову допомогу у розмірі 10 призначених їм пенсій.
- Для військовослужбовців передбачається поступово, протягом 10 років, збільшити необхідну вислугу для призначення пенсій військовослужбовцям та деяким іншим особам з 20 до 25 років, запровадивши при цьому календарне обчислення.
Мінімально необхідний для одержання пенсії за віком страховий стаж – 15 років.
Нормативна тривалість страхового стажу для призначення пенсії за віком у мінімальному розмірі для жінок – 30 років, для чоловіків – 35 років.
Отже, за результатами дослідження можна стверджувати, що розпочата в Україні реформа пенсійного страхування в цілому реалізувала завдання приведення його у відповідність до вимог ринкової економіки.
Завдяки реформуванню пенсійної системи вдасться досягти помітних позитивних результатів у майбутньому:
- забезпечити справедливу систему розподілу пенсійних коштів;
- створити для людей можливість накопичувати пенсії з огляду на власні доходи; стабілізувати пенсійну систему;
- гарантувати стовідсоткову виплату пенсій зараз і в майбутньому,
- підвищити престижність роботи працівників бюджетної сфери,
- детінізувати економіку, забезпечити економічне зростання та добробут українців.
3.2. Тенденції і перспективи розвитку пенсійного забезпечення в Україні
Світові тенденції постаріння населення й зниження народжуваності ускладнюють вирішення державою цього завдання і змушують до пошуку шляхів удосконалення існуючої пенсійної системи. Для нашої держави актуальним є завдання створення такої пенсійної системи, функціонування
якої надасть можливість якісно підняти рівень життя осіб похилого віку і в
той же час не буде стримувати розвиток економіки.
Питання функціонування системи пенсійного забезпечення достатньо широко представлене в дослідженнях учених і фахівців. Основні теоретичні
засади пенсійної реформи, дослідження питань запровадження та функціонування багаторівневої пенсійної системи викладено у працях таких
зарубіжних і вітчизняних учених та фахівців, як М. Волгін, П. Густафсон, П. Маріоні, В. Новиков, М. Папієв, В. Роік, Е. Сміт, А. Соловйов, І. Сирота,
Е. Хижний, М. Шаповал, В. Яценко та ін. Істотний внесок у вирішення проблем державного управління соціальним захистом і пенсійним забезпеченням зробили С. Біла, Г. Волощук, С. Горянська, С. Злупко, Е. Лібанова, О. Мачульська, Б. Надточій, О. Палій, О. Скрипник, Б. Сташків, О. Холостова, Л. Хижняк, П. Шевчук, Р. Яцемирська та ін. Але, попри велику кількість наукових праць щодо здійснення пенсійного забезпечення, потребують поглиблення дослідження шляхів створення ефективної пенсійної моделі. Визначення напрямків удосконалення пенсійної системи України потребує врахування основних загальносвітових і власних національних тенденцій у сфері соціального захисту й пенсійного забезпечення. Це надасть можливість оцінити умови та перспективи подальшого розвитку соціального захисту в Україні й визначити основні напрямки реформування існуючої пенсійної системи, а також необхідні зміни у здійсненні державою соціальної політики.
На основі попереднього аналізу суспільного розвитку можна стверджувати про існування тенденції щодо поступового посилення впливу
світових наддержавних об’єднань і послаблення впливу держави на здійснення соціального захисту. Особливо рельєфно це можна спостерігати
на прикладі країн-членів ЄС, які за наявності внутрішньої конкуренції між
країнами спільноти змушені узгоджувати проведення політики в соціальній,
економічній, правової сферах тощо. Дієвим засобом цього узгодження є закріплення чітко визначених “правил гри”, що в соціальній сфері знаходить
своє відображення у встановленні певного рівня соціальних стандартів.
Більше того, у програмних документах ЄС затверджено принцип збереження вже досягнутих у країнах-учасницях соціальних стандартів, а в бюджеті ЄС на 2007 – 2013 рр. витрати на соціальні потреби навіть збільшено як у масштабах усієї спільноти, так і в окремих країнах [1].
Заходи держави в соціальній сфері країн-членів ЄС, на відміну від попереднього етапу екстенсивного зростання, є сьогодні більш адресними,
спрямованими на тих, хто дійсно потребує допомоги. Тобто, пріоритетом у
здійсненні соціальної політики в європейських країнах є її оптимізація, а інструментом забезпечення глобальних конкурентних переваг на світовому
ринку країни ЄС обрали активну соціальну політику, спрямовану насоціальний розвиток, підвищення якості людського ресурсу.
Одночасно в цих країнах відбувається трансформація соціальних цілей
суспільства. Якщо раніше соціальні цілі згаданих країн враховували такі цінності, як колективізм, солідарність, соціальна справедливість, то сьогодні
підвищується роль таких цінностей, як особиста відповідальність кожної людини, її індивідуальні досягнення й конкуренція. Держава все частіше пропонує більшості населення нести відповідальність за рівень життя свій і своєї родини. Зі зміною поглядів на роль держави у вирішенні соціальних питань змінюється підхід до ідеї рівності, яка зараз розглядається як рівність
можливостей, рівність доступу до цих можливостей.
Тобто, в реалізації соціальної політики заходи держави спрямовуються
на стимулювання й розвиток потенційних можливостей особи до самозабезпечення.
Негативною тенденцією в європейських країнах є зниження віку фактичного виходу на пенсію. У Франції, за свідченнями П. Маріоні, середній вік виходу на пенсію знижувався з 62,5 років у 1968 р. до 58 років у
2002 р. [2, с. 337]. За дослідженням французького вченого П. Пестьє, у Бельгії, Німеччині та Франції працівники надають перевагу виходу на пенсію
у 54-55 років, а середня тривалість життя людини постійно зростає [3]. Це
порушує фінансову рівновагу всієї системи соціального захисту, особливо
пенсійного забезпечення.
Про важливість цієї проблеми свідчить увага, яку приділяють дослідники
питанню стимулювання більш пізнього виходу на пенсію і заохочення державою осіб похилого віку до продовження трудової діяльності [2].
Перспективою для пенсійного забезпечення в цих країнах є, за визначенням П. Пестьє, вибір між альтернативами: зниження рівня виплат чи підвищення віку виходу на пенсію [3.].
Одночасно зі згаданими тенденціями в розвинених країнах світу спостерігається тенденція щодо розширення участі громадянського суспільства у здійсненні соціальної політики, що проявилось у поширенні й підтримці комунітарної ідеології. До здійснення соціального захисту залучаються громадські організації, заходи держави спрямовуються на
підтримку сім’ї, громади, сфери послуг населенню [4; 5].
Перспективою для сфери соціального захисту, відповідно до згаданих тенденцій, є поступове зростання ролі та значення самої особи у створенні
власного добробуту, розвиток нетрадиційних недержавних форм соціального захисту, зменшення власне грошової форми допомоги з одночасною
розбудовою сфери надання послуг населенню.
У сфері пенсійного забезпечення згадані тенденції набули прояву через
поступове збільшення накопичувального компоненту пенсійних програм і
диверсифікацію джерел формування пенсійної виплати.
У той же час, з огляду на небезпеку знецінення пенсійних накопичень унаслідок дії негативних економічних факторів (світова чи регіональна економічна криза), з боку держави посилений контроль за діяльністю пенсійних фондів. Метою контролю є убезпечення пенсіонерів від втрати доходів та гарантування державою прийнятного рівня життя літнім людям. Ці та інші тенденції знайшли своє відображення і в соціальній сфері нашої держави.
Ратифікація Україною протоколів про приєднання до міжнародних організацій і нормативно-правових документів з прав людини також має наслідком додержання відповідних стандартів в економічній, правовій і соціальній сферах. Українська держава, що проголосила курс на інтеграцію до ЄС і прийняла в лютому 2005 р. План дій “Україна-ЄС”, має привести власні соціальні стандарти у відповідність до європейських показників рівня
життя, мінімальної зарплати тощо [6]. Тому питання вдосконалення та приведення національних соціальних стандартів у відповідність з міжнародними нормами й стандартами є не менш актуальним для України в
умовах посилення світових інтеграційних процесів.
Відсутність системного підходу до формування державних соціальних гарантій, сучасного інструментарію вибору пріоритетів соціальної політикита механізмів її реалізації, орієнтація на підтримку найбідніших прошарків, малозабезпечених, соціально вразливих, непрацездатних груп населення призвели до деформації соціальних функцій держави, відсутності
національної стратегії в галузі соціальної політики, до різкого зниження ефективності соціальної політики в цілому й соціальних витрат зокрема.
При розробці й затвердженні державних соціальних стандартів Україна
повинна орієнтуватись не тільки на наявний рівень національного економічного розвитку, але й враховувати його відповідність, зокрема, певним нормативам ЄС у сфері соціального захисту й пенсійного забезпечення [7]. Тобто, у найближчій перспективі державної політики України у сфері соціальних стандартів є перехід від політики мінімумів до
політики середніх соціальних стандартів.
У зв’язку з цим в Україні гостро постало питання підвищення рівня мінімальної зарплати, згідно з якою визначається розмір мінімальної пенсії.
Заробітна плата в Україні суттєво нижча, ніж у більшості країн не лише з розвинутою, але й перехідною економікою, про що свідчить низька питома
вага оплати праці у ВВП (45 %), тоді як у країнах європейського союзу вона
становить близько 65 % [8].
Необхідною умовою створення ефективної системи соціальних гарантій і соціальних стандартів є участь населення країни у їх розробці та
схваленні. Винесення на суспільне обговорення питань, що стосуються значної частки населення держави, є природнім для правової соціальної держави. Тим більше, коли мова йде про визначення нормативів, на основі яких буде здійснюватись оцінка якості життя всього населення країни і, відповідно, прийматись рішення про необхідність надання державою за рахунок суспільних ресурсів допомоги у вигляді фінансових коштів, пільг
або послуг.
Таким чином, поглиблення процесів демократизації українського суспільства, становлення правової й соціальної держави неодмінно призведе
до вирішення питання про конкретні форми участі населення в розробці, суспільному обговоренні й схваленні відповідних соціальних нормативів, у
тому числі тих, що стосуються пенсійного забезпечення осіб похилого віку
(мінімальна пенсія, мінімальна зарплата, прожитковий мінімум тощо).
Відповідно до згаданих світових тенденцій суспільного розвитку, необхідно розглянути, як проявляється в Україні тенденція збільшення частки населення похилого віку в загальній структурі населення.
Зміни в демографічній структурі населення України проявляються таким чином:
По-перше, протягом останніх років спостерігається поступове скорочення загальної чисельності населення України. Через низькі темпи
відтворення населення його структура набуває яскраво вираженого депопуляційного характеру. Якщо у 2001 р. за даними Всеукраїнського перепису населення загальна його чисельність складала близько 48,66 млн
осіб [9], то вже у 2003 р. населення скорочується до 47,82 млн. За повідомленням Державного комітету статистики, станом на 1 березня 2008 р.
чисельність населення становила 46314,7 тис. осіб [10].
Одночасно, внаслідок впливу негативних наслідків макроекономічної
ситуації та наявності диспропорцій в системі оплати праці, спостерігається
тенденція до підвищення інтенсивності трудової еміграції працездатного населення – за експертними оцінками, нині за кордоном працює понад від 3,5
до 4,5 млн наших співвітчизників.
По-друге, відбуваються зміни репрезентативності часток різних
вікових категорій населення в загальній його структурі:
– збільшується частка осіб похилого віку (з 6,84 млн. – у 2001 р. (14 %)
до 7,51 млн осіб – у 2008 р. (16,3 %));
– скорочується частка дітей віком до 15 років (з 8,37 млн осіб. – 2001 р.
(17,2 %) до 6,50 млн осіб – у 2008 р. (14 %)) [10].
Зростають показники старіння населення – за 2003 – 2007 рр. питома
вага осіб, старших за 50 років, у загальній чисельності населення України
зросла на 0,6 відсоткового пункту (з 32,8 до 33,4 %) [11, с. 367]. Запрогнозними показниками ООН, чисельність осіб похилого віку в Україні до 2015 р. складатиме 16,4 % від загальної чисельності, а дітей до 15 років –
13,5 % [12, с. 255]. Тобто в подальшому, коли категорія сьогоднішніх дітей
вийде на ринок праці й стане платниками пенсійних внесків, збільшиться
демографічне навантаження на солідарну пенсійну систему.
Загальний коефіцієнт фертильності у 2000 – 2005 рр. складав за
підрахунками лише 1,2 [13, с. 244]. Це загрозливі показники, що свідчать про
перспективи депопуляції в Україні. За підрахунками демографів, для того,
щоб загальна чисельність населення залишалась на незмінному рівні, цей
коефіцієнт повинен становити не менше 2,2. Тобто, спостерігається тенденція подальшого скорочення частки працездатних осіб у загальній структурі населення, а на порядку денному соціальної політики України в демографічній сфері стоїть проблема демографічної депопуляції.
Згідно з прогнозом Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України, до 2055 р. населення України зменшиться за оптимістичним варіантом на третину, за песимістичним – наполовину. Чисельність населення буде скорочуватися, незважаючи на зростання тривалості життя.
Ці прогнози також підтверджують, що в структурі населення зменшуватиметься саме частка осіб працездатного віку, які й є платниками
пенсійних внесків. Як наслідок, демографічне навантаження пенсійної системи зросте більш, ніж удвічі: якщо нині на 1000 осіб. Населення працездатного віку припадає 394 особи пенсійного віку, то у 2055 р. припадатиме близько 900. За збереження існуючих тенденцій у демографічній сфері в середньостроковій перспективі міжпоколінний перерозподіл у пенсійній системі України не зможе забезпечити на достатньому рівні виплату пенсій.
Усе це надає підстави очікувати, що дефіцит трудоактивного населення
в найближчому майбутньому може стати вагомим чинником, який гальмуватиме подальший розвиток вітчизняної економіки і, відповідно, розвиток солідарної складової пенсійного забезпечення. Збільшення кількостіотримувачів пенсійних виплат і скорочення платників внесків до солідарної системи призведе не тільки до зростання навантаження на працездатне населення в забезпеченні пенсійних виплат, але й до залежності Пенсійного фонду України від дотацій з державного бюджету.
Таким чином, загроза кризи розподільчої системи ставить на порядок
денний питання щодо пошуку додаткових джерел формування пенсійної виплати, пошуку нових способів наповнення бюджету Пенсійного фонду.
Стає очевидною перспектива створення умов для якнайскорішого запровадження накопичувальної складової пенсійної системи. Також набуває
актуальності проведення державою політики зі стимулювання диверсифікації
джерел доходів особи, залучення громадян до різних державних і
недержавних соціальних програм.
Останніми роками соціально-економічна політика в Україні перебувала
під потужним впливом перманентного виборчого процесу. Це призвело до
фактичного підпорядкування соціальної політики завданням забезпечення
перемоги на виборах.
Проте, хоча забезпечення соціальної захищеності населення й було проголошене як один з пріоритетів урядової політики, окремі заходи щодо
соціальної підтримки, які здійснювалися та здійснюються урядом, неспроможні радикально вплинути на приборкання негативних тенденцій в
соціальній сфері.
На практиці соціальна політика не є системною, а орієнтована здебільшого на “пожежні” вирішення певних соціальних проблем і фактично зосереджується навколо механічного збільшення номінальних обсягів різноманітних соціальних виплат. Добробут населення не зазнав відчутних змін на краще, що порушує базові права громадян на гідний рівень життя, унеможливлює формування і зміцнення середнього класу як основи громадянського суспільства.
Загострення макроекономічних диспропорцій, які особливо далися взнаки в першому кварталі 2008 р. та, по суті, нівелювали позитивний ефектзростання доходів населення, доводить безперспективність такого підходу.
Дуже актуальною для сучасної України є також тенденція щодо збереження літніми людьми здатності й бажання працювати після досягнення пенсійного віку.
Таким чином, можна стверджувати, що для України, як і для країн Організації економічної співпраці та розвитку, на сучасному етапі є характерною тенденція щодо наявності в осіб похилого віку бажання й здатності працюватипісля досягнення законодавчо встановленого пенсійного віку. Але причини, що викликають прояв цієї тенденції, мають в Україні певні особливості. Суттєвим моментом, що відрізняє наявність бажання
українських пенсіонерів продовжувати трудову діяльність, є відмінності в
мотивації до отримання додаткового заробітку. З’ясування мотивів осіб
похилого віку щодо продовження роботи після набуття права на пенсію
допоможе визначити першочергові проблеми, що постають перед літніми
особами, а також потреби й інтереси людей цієї категорії.
У більшості країн з високим рівнем життя отримання додаткового до
пенсійної виплати заробітку не є життєво необхідним. Проблема запобіганнябідності літніх людей не стоїть так гостро: рівень пенсійного забезпечення осіб похилого віку в цих країнах, навіть за відсутності стажу сплати пенсійних внесків, є достатньо високим. Наявність ліберального законодавства щодо гнучкого вікового цензу виходу на пенсію, високих компенсаторних механізмів у разі втрати працездатності особою внаслідок
досягнення пенсійного віку, залучення населення до різноманітних соціальних програм, розвинутий ринок пенсійних послуг не заохочують людину до продовження трудової діяльності після набуття права на пенсію.
Більше того, в цих країнах постійно збільшується кількість осіб передпенсійного віку, які не тільки не працюють, але й не шукають роботу.
Для пенсіонерів цих країн, на відміну від українських, основними мотивами продовження трудової діяльностів виступають не матеріальні, а психологічні й культурні:
− збереження статусу працюючої особи і пов’язаного з цим відчуття
власної значущості й суспільної корисності;
− бажання зберегти відносини з членами колективу (потреби у
спілкуванні);
− бажання додержуватись прийнятих норм суспільної моралі, традицій,
стереотипів тощо.
Для осіб похилого віку в Україні згадані мотиви є також актуальними.
Але, відповідно до результатів згаданого вище соціологічного дослідження,
вони не мають першочергового значення. Серед мотивів продовження трудової діяльності українських пенсіонерів з великим відривом лідирує мотив заробити необхідні для життя гроші. Близько 15,1 % опитаних назвали нестачу продуктів харчування та коштів на якісне медичне обслуговування одними з основних проблем. Це ще раз демонструє низький рівень фінансової й матеріальної забезпеченості літніх людей за рахунок лише солідарного компоненту пенсійної системи.
Характеризуючи аргументацію досліджень сучасних соціологів і геронтологів щодо сприйняття особами похилого віку якості життя, англійські дослідники Е. Сміт, Т. Шарф та інші відзначають її побудованість
на тому, що якість життя відбиває як макросоцієтальні й соціодемографічні
фактори впливу на людей, так і особистісні характеристики та інтереси індивідів. Автори наводять аргументи на користь того, що в суспільстві існують загальні цінності, які й визначають якість життя. Але, оскільки якість
життя також є суб’єктивною категорією, вона рівною мірою залежить від інтерпретації й сприйняття індивідами свого життя [14].
Тобто для забезпечення відповідності надаваного пенсійного забезпечення реальним потребам літніх осіб необхідним є вивчення цих потреб і кореляція заходів держави в пенсійній сфері. Таким чином, у цих умовах зростатимуть роль та значення соціологічних досліджень для з’ясування потреб осіб похилого віку.
Виглядає цілком природним залучення органів ПФУ до проведення моніторингу щодо відповідності надаваного пенсійного забезпечення потребам різних категорій літніх людей.
Очевидно, що сформована вікова структура населення нашої країни дає підставу звернутися до подальшого підвищення вікового цензу виходу напенсію.
Запровадженням трирівневої системи пенсійного забезпечення в Україні розпочався перехід від виключно перерозподільного принципу організації згаданої системи до поєднання солідарності й накопичення в становленні змішаної пенсійної системи.
На нових засадах було забезпечено перерахунок пенсії старим пенсіонерам, призначення пенсій за новими нормами, які відображають залежність розміру пенсії від тривалості страхового стажу й заробітку, з якого сплачуються внески. Таким чином, пенсійна реформа має певні здобутки.
Але, незважаючи на це, нова трирівнева пенсійна система на засадах поєднання солідарності та накопичення не відповідає принципам багатоваріантності й гнучкості. Існування солідарної системи не забезпечує
фінансової самостійності ПФУ. Платники пенсійних внесків продовжують
фінансувати виплату пенсій тим пенсіонерам, які взагалі не сплачували або
сплачували внески на недостатньому рівні.
Не запроваджено накопичувальний рівень пенсійного забезпечення.
Залишається на недосяжному рівні забезпечення гідного рівня життя у старості, врахування особистісних потреб пенсіонерів. Рівень пенсійних виплат не досягає розміру навіть прожиткового мінімуму для працездатного
населення.
Не розвинуто ринок соціальних послуг для пенсіонерів. Єдина послуга, передбачена пенсійним законодавством, − це виплата допомоги на поховання
пенсіонера.
Узагалі не піднімається питання про запровадження диференціації та диверсифікації щодо форм надання й організації пенсійних виплат (безальтернативність її грошової форми).
Таким чином, в умовах низького рівня зарплат й обмеженості фінансових ресурсів українського пенсійного забезпечення родина була й залишається засобом перерозподілу внутрішніх накопичень між окремими її членами.
Важливість питання розвитку сфери соціальних послуг підтверджується увагою, яка приділяється урядом цьому питанню. Кабінет Міністрів України 31 липня 2008 р. на своєму засіданні схвалив План дій з реалізації Концепції реформування системи соціальних послуг, розроблений Міністерством праці та соціальної політики. Він передбачає такі основні завдання на період до 2014 р.:
− децентралізувати систему соціальних послуг, забезпечити розвиток їх
надання на рівні громади, за місцем проживання людини;
− розробити і впровадити стандарти якості соціальних послуг, нові
форми й технології соціального обслуговування громадян;
− сформувати правові засади функціонування ринку соціальних послуг
з широким залученням недержавних організацій;
− удосконалити управління, планування й регулювання системи
соціальних послуг;
− впровадити нові механізми фінансування послуг, які передбачають
перехід від утримання бюджетних соціальних закладів до закупівлі
безпосередньо послуг.
Таким чином, нині назріла необхідність у глибоких структурних перетвореннях, впровадженні нової системи соціальних послуг – європейського зразка, яка, зокрема, передбачає поступове звільненнядержави від функцій безпосереднього надавача соціальних послуг та передачу їх недержавним організаціям. Водночас за державою мають бути
закріплені функції фінансування та контролю за використанням коштів.
Вирішення посталих питань виходить за межі проголошеної трирівневої пенсійної системи, яка не передбачає врахування цілої низки проблем пенсійного забезпечення й потребує змін з використанням досвіду реформування інших пенсійних моделей. Тому перегляд основних компонентів проголошеної трирівневої системи й поступове розширення елементів пенсійної моделі є неминучим.
ВИСНОВКИ
Отже, в сучасних умовах трансформації економіки України в найкращий спосіб змогла б досягти успіху пенсійного забезпечення змішана трирівнева система, яка охоплює традиційну солідарну систему, обов’язкову накопичувальну пенсійну систему та добровільну систему особистих пенсійних заощаджень. З макроекономічної точки зору нерозвиненість системи недержавних пенсійних фондів позбавляє економіку потужного фінансового ресурсу для інвестування. При цьому йдеться саме про довготривале інвестування.
Говорячи про можливість запровадження іноземного досвіду функціонування недержавних пенсійних фондів в Україні, слід відзначити, що це можливо лише за ретельного відбору таких особливостей, які б гармонійно поєднувалися з незначними, проте, вже існуючими вітчизняними напрацюваннями. Щоб створити ефективну систему функціонування недержавних пенсійних фондів, необхідно якнайбільш ефективно стимулювати розвиток різних пенсійних фондів (хоча основу повинні скласти корпоративні пенсійні фонди). Окрім того, не слід нівелювати роль страхового та банківського сектору в недержавному пенсійному забезпеченні. Як показує світовий досвід, ефективне поєднання діяльності недержавних пенсійних фондів, страховиків, що займаються страхуванням життя, та банківських установ дає можливість особі найбільш оптимально сформулювати індивідуальний план додаткового пенсійного забезпечення.
Головною відмінністю між Україною та країнами Заходу є вітчизняний рівень доходів фізичних осіб, що значно відстає від закордонного та недовіра населення до фінансових установ. Важливою складовою процесу реформування має стати загальнонаціональна програма інформування громадськості й ознайомлення населення щодо цілей і завдань реформ пенсійного забезпечення. Усе це сприятиме забезпеченню належного рівня життя людей похилого віку в сучасних умовах і на віддалену перспективу на засадах соціальної справедливості та гармонізації відносин між поколіннями.
Для успішного здійснення реформування вітчизняної пенсійної системи потрібен час і вирішення таких важливих питань, як зростання виробництва, нарощування фінансових можливостей пенсійної системи, розширення зайнятості працездатного населення, зменшення безробіття, підвищення заробітної плати, розширення бази сплати пенсійних внесків за рахунок охоплення пенсійним страхуванням усіх юридичних і фізичних осіб.
Аналізуючи питання пенсійної системи в різних країнах, потрібно звернути увагу, що усі економічно розвинені країни у сфері приватного пенсійного забезпечення засвідчують ефективність функціонування таких суспільно-економічних утворень, як недержавні пенсійні фонди. Вони можуть стати важливим інструментом структурних перетворень і української економічної системи. Важливими чинниками розвитку системи недержавних пенсійних фондів є темпи росту економіки країни, політична стабільність в суспільстві, закріплення довіри населення до добровільного пенсійного забезпечення.
Звичайно, що важливими ознаками сучасної соціально-економічної стратегії передових країн світу є ідея економічної забезпеченості гідного життя непрацездатних членів суспільства. Вирішити це завдання можна завдяки впровадженню комплексу організаційно-правових та економічних заходів, серед яких важливу роль відіграють реформування пенсійних систем та створення нових інститутів соціального захисту державної та недержавної форм.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Закон України „Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” від 09.07.2003 р., № 1058-IV
2. Закон України „Про пенсійне забезпечення” від 05.11.1991 р., № 1788-ХІІ
3. Закон України „Про недержавне пенсійне забезпечення” від 09.07.2003р., № 1057-ІV
4.Постанова Кабінету Міністрів України "Про створення Пенсійного фонду України" від 01.06.94.
5.Постанова Кабінету Міністрів України від 21 липня 2000 р. № 1154 "Про бюджет Пенсійного фонду на 2000 рік".
6.Постанова Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2000 р. № 1570 "Про бюджет Пенсійного фонду на 2001 рік"
7.Постанова Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2001 р. № 1798 "Про затвердження бюджету Пенсійного фонду на 2002 рік".
8.Постанова Кабінету Міністрів України від 24 лютого 2003 р. № 249 "Про затвердження бюджету Пенсійного фонду на 2003 рік"
9.Постанова Кабінету Міністрів України від 11 березня 2004 р. № 310 "Про затвердження бюджету Пенсійного фонду на 2004 рік"
10.Указ Президента України "Про Положення про Пенсійний фонд України" від 1 березня 2001 р. № 121/2001 // Офіційний вісник України. – 2001. – № 9. – С. 30 (з наступними змінами та доповненнями).
11.Інструкція про порядок обчислення і сплати підприємствами, установами, організаціями та громадянами збору на обов'язкове державне пенсійне страхування, інших платежів, а також обліку їх надходження до Пенсійного фонду України. Затверджена постановою Правління Пенсійного фонду України від 19 жовтня 2001 р. № 16-6 / Зареєстровано в Мін'юсті України 29 листопада 2001 р. за № 998/6189 // Офіційний вісник України. – 2001. – № 49. – Ст. 2211.
12.Базилевич В.Д., Баластрик Л.О. Державні фінанси. Навчальний посібник / За заг. ред. Базилевича В. Д. – К.: Атіка, 2002. – 368 с.
13.Василик О.Д. Державні фінанси України: Навч. посібник. – К.: Вища школа, 1997.
14.Василик О.Д. Теорія фінансів. – К.: НІОС, 2000.
15.Вінер М. Повчальний досвід для України: криза пенсійної реформи в Казахстані// Україна: аспекти праці. – 2000.
16.Вінер М. Фінансовий стан Пенсійного фонду України у 1991-1998 роках// України: аспекти праці. – 2000.
17.Возницька В. Пенсійна реформа – крок до реальної демократії// Соціальний захист. – 2004. - №7 – с.8-9
18. Державні фінанси: Теорія і практика перехідного періоду в Центральній Європі. – К.: Знання, 1998. – 542 с.
19. Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України: офіційний сайт [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.dfp.gov.ua.
20. Державний комітет статистики України: офіційний сайт [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua.
21.Завгородній А.Г., Вознюк Г.Л., Смовженко Т.С. Фінансовий словник. – К.: Знання, 2000.
22.Кириленко О.П. Фінанси (Теорія та вітчизняна практика): Навчальний посібник. – Тернопіль: Астон, 2002. – 212 с.
23.Кириленко О.П. Фінанси. – Тернопіль "ЦМДС", 1998.
24. Кондрат І.Ю. Пенсійне забезпечення в Україні та світі/ І.Ю. Кондрат // Науковий вісник Національного лісотехнічного університету України. - 2009. - № 19.3. - С. 204-208
25. Коваль О.П. Аналіз світових моделей багаторівневих пенсійних систем/ О.П. Коваль//Формування ринкових відносин в Україні. - 2011. - №7-8. - С. 193-200.
26. Краулі Дж. Круглий стіл. Про реформування національної системи пенсійного забезпечення в контексті економічної кризи та запровадження другого рівня пенсійної системи. USAID “Розвиток ринків капіталу” [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.capitalmarkets.kiev.ua/structure/news_ua.php.
27. Кудряшов В.П. Фінанси. Навчальний посібник. / Херсон: Олді-плюс, 2002. – 352 с.
28. Лібанова Е. Створити механізми надійності/ Е. Лібанова // Вісник Пенсійного фонду України. – 2009. – №6(18).
29. Лондар Л. П. Недержавне пенсійне забезпечення особливості становлення в Україні [Текст] : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. екон. наук: спец. 08.00.08 "Гроші, фінанси і кредит" / Л. П. Лондар ; ННЦ "Ін-т аграрної політики". - К. : [ННЦ "Ін-т аграрної політики"], 2011. - 20 с. - Бібліогр.: с. 16-17.
30.Моніторинг виконання бюджету України за 2003-2005 рр. // Сайт Бюджетного Комітету – httр://budget.rada.gov.ua/
31.Нікбахт Е., Гропеллі А. Фінанси. – К.: "ВИК", "Глобус", 1993.
32.Опарін В.М. Фінанси (загальна теорія). – К.: КНЕУ, 1999. – 164 с.
33.Опарін В.М., Малько В.І. Бюджетна система: Навч. – метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни. – К.: КНЕУ, 2000. – 204 с.
34.Орлюк О.П. Фінансове право: Навч. посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 528 с.
35.Осадець С. Страхування. Підручник. – К.: КНЕУ, 1998. – 528 с.
36.. Партин Г.О., Тивончук О.І. Пенсійні фонди як учасники фінансового ринку // Фінанси України. – 2002. – № 9. – С. 143-149.
37. Погорєлова С. Історія становлення державної системи соціального захисту в європейських країнах/ С. Погорєлова // Вісник Пенсійного фонду України, 2008. - № 5(71)
38. Плаксій М. Особливості пенсійного забезпечення Чилі та Аргентини/М. Плаксій// Вісник Пенсійного фонду України, 2008. - № 4(70)
39.Розпутенко І. Управління державними видатками в перехідних економіках. – К.: Основи, 1993.
40.Шумський В.М., Діхтєрьова В. В. Формування пенсійного фонду: реальність потенційних джерел // Фінанси України. – 2001. – № 7. – С. 58-61.