Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
34.Становлення режимів «народної демократії»
40-і рр.. XX століття ознаменувалися встановленням режимів народної демократії в країнах Центральної та Східної Європи.
Ці процеси були обумовлені наступними причинами:
1. У цих країнах у міжвоєнні роки існували гострі суперечності між більшістю народу і правлячою верхівкою, авторитарними або фашистськими режимами. Вони були породжені зміцненням національного, а в більшості країн і іноземного монополістичного капіталу, пануванням великого поміщицького і капіталістичного землеволодіння в сільському господарстві. Об'єктивно створювалася можливість складання широкого антимонополістичного, антипоміщицького фронту боротьби.
2. Німецько-фашистська окупація ряду країн Східної Європи призвела до ліквідації національної незалежності Чехословаччини, Албанії, Польщі та Югославії, перетворенню Болгарії, Угорщини та Румунії на сателітів гітлерівської Німеччини. Політика економічного пограбування поневолених країн, що почалося винищення сотень тисяч людей, в т.ч. в концтаборах, створили нову ситуацію в Центральній і Південно-Східній Європі, викликали антифашистський рух Опору.
3. Трудящі цих країн виявилися під подвійним гнітом - "свого" і іноземного капіталу.
4. Розгром фашистського блоку, головним чином зусиллями СРСР, привів до зміни співвідношення класових і політичних сил усередині країн Східної Європи і на світовій арені.
У цьому зв'язку виникає питання: чи не були ці перетворення принесені на "радянських багнетах"?
Ні. Експорт революцій, як відомо, неможливий. Радянських військ не було на території Албанії, хоча революція відбулася і тут. У той же час революції не здійснилися гам, де ці війська знаходилися: в Австрії, Фінляндії, Норвегії, на датському о. Борнхольм.
У чому полягає тоді роль зовнішнього, радянського чинника?
Радянські війська звільнили території майже всіх країн Східної Європи чи створили сприятливі умови для їх звільнення (Албанія), зіграли вирішальну роль у знищенні режимів, створених гітлерівцями в Польщі, Чехословаччини, а також фашистськи порядків в Болгарії. Румунії, Угорщини. Їх присутність не дозволило розв'язати громадянську війну, а західним державам - військову інтервенцію. СРСР огородив ці країни від втручання Англії і США у внутрішні справи цих країн, домігся справедливих мирних договорів для колишніх союзників Німеччини - Болгарії, Румунії та Угорщини.
Народно-демократичні режими народилися з антифашистського руху Опору. Перед ними стояли антифашистські, національно-визвольні, антимонополістичні (а в ряді випадків і антифеодальні) завдання, забезпечення демократизацію суспільно-політичного ладу. У ході політичних і соціально-економічних перетворень робітники, селяни, дрібні власники міста, частина середньої буржуазії, демократичної інтелігенції продовжували здійснювати співробітництво в рамках організації типу Народний (Вітчизняний) фронт. В одних випадках (Югославія, Албанія, почасти Болгарія) нові режими встановилися в результаті революції. В інших - виникли як результат взаємодії лівих сил, очолюваних комуністами, і Сoветского Союзу.
У політичній області: знищення військово-фашистського державного апарату, створення демократичних органів влади і управління. У результаті вільних виборів були створені коаліційні уряди з участю комуністів.
У соціально-економічній області: рішення аграрного питання на основі принципу "Землю тим, хто її обробляє". З урахуванням сформованих традицій, націоналізація землі не проводилася. Встановлювався земельний максимум, заборонялася купівля-продаж отриманої з реформи землі. Аграрна реформа призвела до ліквідації поміщицького землеволодіння. Була здійснена конфіскація промислових підприємств та іншої власності іноземних, і вітчизняних монополій, колабораціоністів.
Тривалість, характер, форми, методи перетворень визначалися конкретно-історичними умовами кожної країни. В Югославії, Албанії та Болгарії перетворення відразу придбали антікапіталістічеський характер. Оскільки переважна частина югославської і албанської буржуазії в тій чи іншій мірі співпрацювала з окупантами, під антифашистськими патріотичними гаслами була проведена конфіскація більшої частини капіталістичної власності. У Болгарії з I877-I878 рр.. не було поміщицького землеволодіння, і аграрна реформа торкнулася власность сільської буржуазії. В інших країнах перетворення не виходили за антифашистські, загальнодемократичні рамки.
В Албанії, Польщі, Югославії внаслідок антикомуністичної позиції буржуазних партій і угруповань національні фронти утворилися як об'єднання навколо компартій демократичних сил. Ці фронти в Албанії та Югославії носили характер рухів. У Чехословаччині, де буржуазія схилилася до компромісу з лівими силами, був створений широкий національний фронт як коаліція лівих і буржуазних партій. У Болгарії, Угорщини та Румунії на переломному етапі війни нефашистские партії і угруповання також пішли на формування національних фронтів, створених з ініціативи комуністів.
Аграрні реформи в Югославії, Болгарії, Угорщини були реалізовані в основному в один прийом. У Чехословаччині, Румунії, Албанії - по етапах, у Польщі - в міру звільнення території країни від фашистських загарбників. У Болгарії, Угорщини та Чехословаччини власникам виплачувався викуп.
В Югославії, Албанії та Польщі під антифашистськими, патріотичними гаслами була проведена конфіскація промислових підприємств і банків ще до прийняття законодавчих актів. У Чехословаччині, де в Національний фронт входила і антифашистська частина буржуазії, підприємства, що належали гітлерівському державі, німцям, угорцям і зрадникам, перейшли під національне управління. У Болгарії, Угорщини та Румунії, де місцева буржуазія не співпрацює безпосередньо з гітлерівцями, крім власності гітлерівського держави, була конфіскована лише незначна частина належали цій буржуазії засобів виробництва.
Східній Німеччині процес націоналізації приватної власності продовжував до 1972
Режими народної демократії в більшості країн існували з 1944 р. до I947 - 1948 рр.., У Східній Німеччині - до 1949 р.
У Польщі віхами на шляху становлення народно-демократичних режимів були освіта Крайової Ради Народової в січні 1944 р. і створення в липні 1944 р. Польського комітету національного визволення: в Албанії початковій віхою став з'їзд Національно-визвольного фронту в травні 1944 р.; в Чехословаччині - Словацьке повстання влітку 1944 р. і створення в квітні 1945 р. уряду Національного фронту; в Румунії - повалення фашистської диктатури в серпні 1944 р. і освіта в березні 1945 р. першого уряду Національно-демократичного фронту, в Угорщині - створення тимчасового демократичного уряду в грудні 1944 р.; в Східній Німеччині - відродження робітників і демократичних партій і створення народних органів влади влітку 1945
У 1944 - 1945 рр.. перед країнами Східної Європи виникла альтернатива: знайти власний шлях до створення нового товариства або використовувати радянську модель.
Спочатку стверджувалося переконання в тому, що можливий шлях до нового суспільства через народну демократію - через владу широкого класового союзу - пролетаріату, селянства, дрібної міської буржуазії, а також демократичної інтелігенції, через блок партій - комуністів, соціал-демократів та ін Етап народної демократії визначається як політично варіативної, перехідний стан суспільства, який відкинув тоталітаризм і намагався визначити принципи свого подальшого розвитку. 30 листопада 1946 р на зборах активу ППР і ППС лідер польських комуністів В. Гомулка зазначив, що "диктатура робітничого класу, а тим більше диктатура однієї партії не є ні необхідною, ні доцільною". В серпні 1947 р. керівник компартії Болгарії Г. Димитров в інтерв'ю американському кореспондентові зазначив специфіку болгарського шляху до соціалізму - без диктатури пролетаріату.
Та й І.В. Сталін, підписавши на Ялтинській конференції 1945 Декларацію про звільнену Європу, взяв на себе зобов'язання сприяти здійсненню права її народів "обирати форму уряду", "створити демократичні установи за їх власним вибором" і перший час, в 1945 - 1946 рр.. діяв, в основному, в дусі Ялти.
35. План Маршала та східноєвропейські країни
У 1946—1947 pp. Сполучені Штати Америки були серйозно занепокоєні розрухою в країнах Західної Європи. Спеціально виряджений у Європу для з'ясування стану речей В. Клейтон повідомив американський уряд, що на континенті зруйновані традиційні економічні зв'язки, немає джерел інвестицій, збільшується безробіття. І все це навіть у країнах, які не зазнали втрат через воєнні дії на їхній території, не кажучи вже про Німеччину, Нідерланди та Бельгію, що потерпіли від боїв і бомбардувань. До того ж виснажила себе під час війни Великобританія. У СІЛА побоювалися зростання впливу комуністичних партій у Західній Європі та здобуття ними контролю над урядами, особливо у Франції та Італії. США надавали політичну підтримку антикомуністичним силам на виборах, але очевидною була й потреба в серйозній економічній допомозі Західній Європі.
Проблема, проте, полягала в тому, що США не наважувалися відмовити Радянському Союзові, країнам Східної Європи в участі у програмі повоєнної реконструкції. Тому у виступі державного секретаря СІЛА Д. Маршалла 5 червня 1947 р. йшлося про готовність США ні допомогу Європі в цілому, тобто коло країн—оде жувачів допомоги не уточнювалося. Але, як свід американські джерела, головною метою «плану Маршал ла» залишалася допомога Західній Європі. Ч. Боле співробітник державного департаменту, який у той відповідав за підготовку документів, що стосуються аме риканської ініціативи, запевняв Маршалла, що СРС відмовиться від участі. Сам Маршалл уважав, що зго, СРСР на участь у плані означатиме його «кінець». Запрот шення на міжнародну конференцію, присвячену плано: Маршалла, були все ж таки надіслані СРСР, Польщі Чехословаччині, які їх прийняли. Згодом, проте, в Мое: вирішили, що на досвідченість польських і чехословацьких представників «не можна розраховувати», і в; досить грубій формі наказали їм відмовитися. По' тільки делегація СРСР. В. Молотов у своєму виступі назвав план Маршалла «планом поневолення Європи» й залишив конференцію. Надії Маршалла здійснилися. Західна Європа одержала близько 17 млрд доларів СІЛА і стала економічно незалежною від США. Невдовзі Західна Європа почала конкурувати зі Сполученими Штатами на' світових ринках, помітно підвищився життєвий рівень більшості західноєвропейського населення.
Щодо країн Центральної й Східної Європи, то во не могли розраховувати на радянську допомогу, яка дорівнювала обсягові допомоги СІЛА Західній Європі.] СРСР щойно почав відбудову зруйнованої під час економіки. Все ж в окремих випадках, коли це давал негайні політичні дивіденди, така допомога надавалас Так, у 1947 р. у зв'язку з катастрофічною посухою Чехо Словаччина, Румунія та деякі інші країни одержали зерні з СРСР, і Москва не упустила нагоду використати це факт для пропаганди успіхів колгоспного ладу.
36. Створення Комінформу та РЕВ
Щодо країн Центральної й Східної Європи, то во не могли розраховувати на радянську допомогу, яка дорівнювала обсягові допомоги СІЛА Західній Європі.] СРСР щойно почав відбудову зруйнованої під час економіки. Все ж в окремих випадках, коли це давал негайні політичні дивіденди, така допомога надавалас Так, у 1947 р. у зв'язку з катастрофічною посухою Чехо Словаччина, Румунія та деякі інші країни одержали зерні з СРСР, і Москва не упустила нагоду використати це факт для пропаганди успіхів колгоспного ладу.
Серйозні надії покладалися на створення ^ Ради еко помічної взаємодопомоги (РЕВ). Згідно з порівняно ю ротким повідомленням у радянській пресі, 5—8 січ, 1949 р. в Москві відбулася нарада представників Болгарії Польщі, Румунії, Угорщини, Чехословаччини та СРСР, яка ухвалила рішення про створення РЕВ. її завда передбачали: обмін господарчим досвідом, розвиток торговельних відносин, надання взаємної технічної допомоги, розгортання економічного співробітництва;, обмін сировиною, продовольчими товарами, машинами, обладнанням тощо. Про нехтування організаційним боком справи свідчить унікальність РЕВ у тому відношенні, що, на відміну від інших міжнародних організацій, вона почала свою роботу без затвердження Статуту або підписання основоположного договору. Практична діяльність РЕВ почалася з квітня 1949 р. РЕВ проголошувалася відкритою для інших країн Європи організацією.
В серпні 1949 р. в Софії були погоджені принципи безоплатної передачі технічних і наукоьих винаходів, з 1950 р. здійснено перехід від річних до довгострокових угод у межах РЕВ. 9 серпня 1952 р. Болгарія, Румунія, СРСР, Чехословаччина та Польща уклали угоду про будівництво мосту через Дунай.
Перший період діяльності РЕВ характеризувався розвитком двосторонніх відносин між його членами. Істотного піднесення економік країн-членів, яке можна було б порівнювати з результатами реалізації «плана Маршалла», досягти не вдалося.
У вересні 1947 р. нарада компартій, що проходила в невеличкому польському містечку Шклярська Поремба, ухвалила рішення створити Інформаційне бюро комуністичних і робітничих партій. Західна преса коментувала цю подію як відновлення Комінтерну й на підтвердження аналогії одразу назвала Інформбюро Комінформом. (Подібна доля спіткала й РЕВ: на Заході її стали називати Комеконом.) Створення Комінформу позначило новий етап у протистоянні Заходу й Сходу. У виступі голови делегації ВКП(б) А. Жданова констатувався розкол світу на два протилежні блоки й підкреслювалася необхідність об'єднання всіх сил для боротьби з -імперіалістами й підпалювачами нової війни. В Комінформ із самого початку входили комуністичні й робітничі партії країн Східної Європи (крім Албанії), а також дві найчисленніші партії в Західній Європі — французька й італійська. Кожна з партій у Східній Європі закликалася очолити трудящих для будівництва соціалізму. Югославські представники, зокрема, гостро критикували КПФ і КПІ за невикористання можливостей для революційних перетворень у Франції та Італії. В січні 1948 р. було вирішено створ: друкований орган Комінформу — газету «За тр: мир, за народну демократію!» і розмістити її редакцію Белграді. В комуністичному русі існувала версія, що довгу назву придумав Сталін, аби буржуазні газети, наво дячи цю назву, пропагували таким чином «високі комуністичного руху». Насправді, проте, в газетах по силалися, як правило, на «орган Комінформу»...
Створюючи цю організацію, СРСР мав на меті дисциплінувати своїх союзників у Східній Європі й реставрувати принципи Комінтерну саме тоді, коли майже всюди в регіоні комуністи монополізували політичну владу. На думку ВКП(б), настав час для прискорення темпів «соціалістичних перетворень» — колективізації, індустріалізації й культурної революції. Остання, як свідчили події 1946—1948 pp. в СРСР, означала не тільки поширення освіти та масової культури, а й посилення боротьби зі «згубними впливами Заходу», з «космоши літизмом», що особливо болісно сприймалося в країнах, які століттями поділяли культурні традиції Західної Європи.
37. Радянсько-югославський конфлікт
Югославські партизани визволили територію Югославії від німецької окупації та в пособників окупантів, допомогли вигнати Албанії італійських фашистів. У 1941—1944 pp. партизани в Югославії навіть називали свій опір окупантам «другим фронтом», що допомагав Радянській Армії, бо відтягува німецькі частини зі Сходу. Тільки восени 1944 р. Радянська Армія пройшла північно-східною частиною Югославії,
260
Тема 1 Країни Східної Європи в «системі міжнародних відносин нового типу»
просуваючись до Відня, й об'єднала свої зусилля з зусиллями Народно-визвольної армії Югославії.
Партизанська боротьба очолювалась Комуністичною партією Югославії під проводом Й. Б. Тіто. Повоєнна розбудова нової держави розпочалася під монопольним керівництвом цієї партії. В дусі настанов Комінтерну воно одразу приступило до колективізації сільського господарства, націоналізації промисловості, пропаганди комуністичних ідей. У зовнішній політиці Югославія виступила проти англо-американського впливу в Західній Європі, проти плану Маршалла й висунула претензії на порт Трієст, який був окупований англо-американськими військами і, з точки зору СІЛА й Великобританії, мав належати Італії. Югославія підтримувала партизанську боротьбу компартії Греції проти монархії.
Як і в інших країнах «народної демократії», де були «молодші Сталіни», в Югославії панував культ особи партійного керівника — Й. Б. Тіто: портрети на вулицях, цитування, заздоровні слова тощо. Жорстоко переслідувалась опозиція.
Сталін намагався тримати під власним контролем «усе й усіх». Гордість югославів своїм внеском у боротьбу з фашизмом давала Кремлю підстави підозрювати їх у невизнанні Сталіна як загального керівника й переможця. У ЦК ВКП(б) розцінили, наприклад, як «неприпустиму» заяву Тіто про те, що «Балкани поряд з Радянським Союзом повинні бути маяком, що вказує шлях правильного розв'язання національного і соціального питання». Маяком міг бути тільки СРСР, вважали в Москві.
Весною 1948 р. в Белград було надіслано кілька листів за підписами Й. Сталіна й В. Молотова, в яких керівництво компартії Югославії критикувалося за «помилки» у внутрішній і зовнішній політиці, у партійній роботі, які «заважали будівництву соціалізму», обвинувачувалося в недооцінці визвольної ролі Радянської Армії, підозріливому ставленні до СРСР. Зокрема, було висунуто вимогу звільнити кількох югославських дипломатів зі своїх посад як «англійських шпигунів». Жодного обгрунтування цим обвинуваченням не давалося, хоча у своїх відповідях югославські керівники просили пояснення.
В червні 1948 р. в Румунії було скликано нараду Ком-інформу для обговорення становища в Югославії. Югославські керівники відмовилися взяти участь у нараді. В резолюції наради повторювалися звинувачення, які вже фігурували в листах Сталіна й Молотова. Дивно, зокрема, виглядало обвинувачення в тому, що в югославській компартії немає демократії, встановився «турецький, терористичний» режим, що не скликаються з'їзди партії. Справа в тому, що в самому СРСР останній з'їзд ВКП(б) відбувся в 1939 p., а плани скликання наступного залишалися невідомими. На завершення в резолюції Комін-форму була висловлена впевненість, що керівники КИЮ або змінять свою помилкову політику, або поступляться місцем «здоровим силам» у компартії Югославії.
В Югославії відкинули ці обвинувачення, і більшість комуністів згуртувалася навколо Й. Б. Тіто.
Тим часом резолюція Комінформу стала приводом для розгортання в країнах ЦСЄ репресивної кампанії проти «агентів Тіто». Як правило, жертвами цієї кампанії ставали члени керівництва комуністичних партій, разом з якими у зраді обвинувачували й інших державних діячів. Так, в Угорщині був сфабрикований процес над міністром закордонних справ Л. Райком, в Албанії — над заступником прем'єр-міністра К. Дзодзе, в Болгарії — над заступником прем'єр-міністра Т. Кастовим, а в Чехосло-ваччині — вже в 1952 р. — засудили Генерального секретаря КПЧ Р. Слансшого та міністра закордонних справ В. Клементіса. Всі вони були страчені. Тільки в Польщі Генерального секретаря Польської об'єднаної робітничої партії В. Гомулку усунули з посади й ізолювали!
Процеси над «тітовськими агентами» призвели до подальшого загострення відносин країн «народної демократії» з Югославією. На їхніх кордонах з Югославією почалися збройні сутички, які загрожували перерости в конфлікт.
У листопаді 1949 р. на нараді Інформаційного бюро (Комінформу) в Будапешті була прийнята ще одна резолюція під характерною назвою «Югославська компартія в руках убивць і шпигунів», у якій стверджувалося, що керівництво Югославії встановило в країні «фашистську диктатуру» і є «найманцем імперіалістичної реакції». Боротьба проти режиму Тіто проголошувалася найважливішим завданням усіх прогресивних сил у світі.
Ще 28 вересня 1949 р. Москва заявила про припинення дії Договору з Югославією про дружбу, взаємну допомогу й співробітництво. До аналогічних кроків удалися Польща, Угорщина, Румунія, Болгарія та Чехо-словаччина.
Югославії відмовили у вступі до РЕВ, хоча вона створювалася як «відкрита» організація.
38. Сталінізація країн Східної Європи
Конфлікт з Югославією дав СРСР змогу завершити подальшу сталінізацію країн «народної демократії». Як символ тих часів у Празі було споруджено величезний монумент Сталіну, який височів над містом. Такі ж пам'ятники з'явилися в столицях інших країн регіону. Польська армія потрапила під відкритий радянський контроль. У 1949 р. за рішенням Сталіна маршал Радянського Союзу К. Рокосовський (він народився у Варшаві, але після першої світової війни постійно мешкав в СРСР і був радянським громадянином) став міністром оборони Польщі, членом Політбюро ПОРП, маршалом Польщі, заступником Голови Ради Міністрів, депутатом сейму. В країнах «соціалістичного табору» працювали численні радники з СРСР, діяли спільні підприємства, якими володів Радянський Союз разом з урядами відповідних країн, отже, вони вилучалися зі сфери національної економіки. На користь СРСР складалися й економічні відносини: наприклад, він користувався безкоштовно залізницями деяких країн ЦСЄ, сплачував менше, ніж за світовими цінами, за сировину тощо. В Угорщині в школах запроваджувались незвична система оцінок на взірець радянської, уніформа в армії, що нагадувала радянську, і т. п. Не тільки населення, а й керівники комуністичних партій були охоплені страхом перед можливими репресіями, обвинуваченнями в «тітоїзмі», копіювали в усьому практику Радянського Союзу й дедалі більше віддалялися від своїх народів, які сприймали їх як «чужорідну силу». Оскільки подальша сталінізація не приносила поліпшення життя народів, то й сама ідея соціалізму стала втрачати популярність.
Одразу після смерті Сталіна в 1953 р. СРСР, а згодом і інші країни ЦСЄ почали нормалізувати відносини з Югославією. Рішучий крок СРСР зробив у 1955 p., коли М. Хрущов прилетів у Югославію у супроводі інших керівників (за винятком В. Молотова, який тоді ще обіймав посаду міністра закордонних справ) і визнав помилковість обвинувачень проти Югославії. На зустрічі сторони домовилися відновити нормальні й дружні відносини. Проте Югославія не поспішала повернутися до «табору» або до військово-політичного союзу. В 1961 р. вона стала одним із засновників Руху неприєднання. Тіто вважав себе його лідером, а Рух — утіленням комуністичних ідей про підтримку країн, що визволилися від колоніалізму. В наступні роки країни ЦСЄ розвивали відносини співробітництва з Югославією, хоча траплялися й розбіжності в позиціях, коли Югославія надавала перевагу підтримці країн Азії й Африки.
Подальшій сталінізації країн Східної Європи поклала край смерть Й. Сталіна. Перші ознаки змін з'явилися в СРСР, не могли вони не відгукнутися у «соціалістичному таборі». Але зміни, ініційовані в СРСР «згори», в інших східноєвропейських країнах блоку доповнилися небаченими після другої світової війни подіями: виступами проти самої соціалістичної системи робітників та інтелігенції. Особливо несподіваною для ідеологів соціалізму була участь у цих виступах робітників. Адже соціалістичні революції здійснювалися від імені пролетаріату й заради приведення його^б^влади. Практика соціалізму не підтверджувала цю ідеологічну тезу ні в СРСР, ні в Східній Європі. Але опір «пролетарському ладу» з боку пролетаріату почався саме у Східній Європі. Першим його виявом стали події в Берліні червня 1953 р. Будівельникам у столиці НДР підвищили норми і виробітку, вони вийшли на демонстрацію, а до них \ приєдналися інші робітники. 17 червня такі ж демонстрації пройшли в інших містах НДР. На вулиці Східного, або, як його тоді називали, «демократичного», Берліна були виведені радянські танки, поліція НДР. Пролунали постріли, загинули і радянські солдати, і поліцейські, і демонстранти. Ці придушені зброєю протести вперше після закінчення другої світової війни засвідчили той факт, що радянська модель соціалізму потребує підтримки Радянської Армії.
Тим часом у травні 1955 р. було створено Організацію Варшавського договору. Безпосереднім приводом для цього послужив вступ ФРН до НАТО. Тепер присутність радянських військ у країнах Східної Європи могла виправдовуватися не тимчасовими обставинами повоєнного врегулювання, а умовами Договору.
Величезний резонанс не тільки в СРСР, айв усьому «соціалістичному таборі» мав XX з'їзд КПРС, і насамперед славнозвісна доповідь на ньому М. Хрущова, в якій було розвінчано Й. Сталіна і засуджено репресивний стиль його керівництва, злочини й насильство, які він санкціонував. Таким чином увесь світ почув про те, про що і в СРСР, і в Східній Європі більшість людей знала або здогадувалася.
Оскільки «Сталіни» в усіх країнах «табору» в період сталінізації змагалися між собою, хто краще скопіює радянську модель соціалізму, їхнє становище в країнах стало ще неприйнятнішим, ніж раніше.
Першою східноєвропейською країною, де розгорнувся широкий рух за десталінізацію, стала Польща. Участь Росії в поділах Польщі, перебування частини Польщі у складі Російської імперії, придушення повстань польського народу російськими військами наклали свій відбиток на масове мислення в Польщі, так само як і католицька віра. Все це сполучалося з невдоволенням соціалізмом. Вибух відбувся 28—29 червня 1956 р. в Познані, де мирна демонстрація робітників і службовців під гаслами «Волі!», «Хліба!», «Геть комунізм!», «Бога!» переросла в сутички. Виступ трудящих був придушений військами. Загинуло понад 70 чоловік, поранено близько 500. «Ворожа провокація імперіалістичної агентури» — таку офіційну оцінку дали цим подіям у Варшаві й Москві.
Але дестабілізація тривала. Багато хто з поляків надії на реформи пов'язував з В. Гомулкою, засудженим за «націоналістичні ухили» в 1949 р. У 1954 р. його звільнили з ув'язнення. Восени під тиском партійних організацій, трудящих В. Гомулка був залучений до підготовки пленуму ЦК партії. Радянське керівництво спробувало затримати його просування на перші позиції в ПОРП і країні. В Польщі почалися «маневри» польської армії, були приведеш в бойову готовність радянські війська на території Польщі. Маршал К. Рокосовський мусив пояснювати парткерівництву причини цієї активності, оскільки більшість керівництва вже підтримувала В. Гомулку. Напередодні пленуму ЦК ПОРП в жовтні 1956 р., де, як очікувалося, В. Гомулка мав бути обраним Першим секретарем, у Варшаву прилетіла делегація на чолі з М. Хрущовим, який уже на аеродромі висловив своє негативне ставлення до польських реформаторів. Усе ж вони переконали його в тому, що В. Гомулка має очолити партію. Так і сталося. Згодом були переглянуті невигідні для Польщі економічні угоди, маршал К. Рокосовський повернувся до СРСР. Польща підтвердила свою участь у Варшавському договорі.
39. Події в Угорщині 1956 р.
Драматизм подій у Польщі підсилювався тим, що водночас ще масштабніші зрушення назріли в Угорщині. Одна з перших угорських демонстрацій за реформи пройшла в жовтні 1956 р. під гаслами підтримки польських маніфестантів.
«Угорським Сталіним» був ^ М. Ракоші. Як і інші керівники угорських комуністів, кілька десятків років він провів в СРСР. Загалом після поразки комуністичної влади в Угорщині в 1919 р. багато комуністів емігрували в радянську Росію, брали участь у громадянській війні, а потім — у соціалістичному будівництві. В Академії наук, наприклад, працювали економісти Е. Варга, І. Надь та ін.
Ракоші встановив жорсткий «сталінський» режим в Угорщині. Він не раз визнавав, що планує приєднати Угорщину до СРСР. У Радянському Союзі усвідомлювали, що продовження курсу Ракоші небезпечне. В червні 1953 р. на посаду прем'єр-міністра був призначений учений-економіст Імре Надь. Але М. Ракоші не залишив спроб повернутись до влади. І в 1955 р. І. Надя було усунуто з посади у зв'язку з обвинуваченням у «дрібнобуржуазному ухилі».
Улітку 1956 р. обстановка в Угорщині знов загострилася й залишалася вибухонебезпечною до осені. В СРСР Ракоші продовжували вважати «надійним». Але в партії, в країні зростала кількість прихильників І. Надя.
Події в Польщі стали стимулом для угорських виступів. Не допомогло й те, що з липня 1956 р. угорських комуністів очолив прихильник Ракоші Е. Гере. В жовтні 1956 р. масові демонстрації на вулицях Будапешта почали переростати у збройне повстання. За повну відмову від спадщини Сталіна—Ракоші виступали студенти, інтелігенція, до них приєдналися військові підрозділи та робітники.
Демонстрація студентів і мешканців Будапешта біля будинку парламенту 23 жовтня була розстріляна військами державної безпеки Угорщини. Це викликало нове загострення ситуації. На вулицях почалися самосуди над тими, кого підозрювали в належності до держбезпеки, спалювалась марксистськр-ленінська література, був зруйнований пам'ятник Й. Сталіну. Щоб заспокоїти маси, І. Надя терміново призначили на посаду Голови Ради Міністрів. Але революція тривала. 24 жовтня в події втругилися введені в Будапешт радянські війська. На широкий опір вони тоді не натрапили, але політична боротьба загострилася. І. Надь зажадав виведення радянських військ із Будапешта і поставив навіть у попередньому плані питання про нейтралітет Угорщини та її вихід з Варшавського договору. Водночас він запевняв, що Угорщина має намір зберегти соціалізм і дружні відносини з Радянським Союзом. 25 жовтня біля парламенту знов почалася стрілянина, на цей час на майдані були присутні радянські військові. Лідером Угорської партії праці було обрано замість Гере Я. Кадара, але водночас почався процес відродження тих партій, які в перші роки після другої світової війни входили в коаліцію з комуністами. Ракоші виїхав до СРСР. ЗО жовтня радянські війська покинули Будапешт.
Тим часом міжнародна обстановка несподівано загострилася через агресію Великобританії, Франції та Ізраїлю проти Єгипту. СІЛА не підтримали своїх союзників. СРСР погрожував застосувати ракети, щоб захистити Єгипет. США, з одного боку, підтримували угорські виступи проти радянського домінування, навіть заохочували їх, з іншого — вони не були готові надати цим виступам реальну підтримку, і це розуміли в Радянському Союзі.
Ще до згаданого виведення радянських військ із Будапешта, 27 жовтня, командування Радянської Армії почало підготовку нової операції. В Угорщину були терміново перекинуті нові військові підрозділи. Посольство СРСР в Угорщині, яке очолював Ю. Андропов, характеризувало перебіг подій у країні як «контрреволюцію», хоча насправді вони являли собою виступ народу проти тоталітаризму, за суверенітет і більш прийнятну модель соціалізму.
Друге радянське воєнне втручання відбулося 4 листопада. І. Надь спробував припинити його підготовку, загрожуючи виходом Угорщини з ОВД і зверненням до ООН. Не допомогло. Радянські війська здобули Будапешт, великі міста країни. В Будапешті точилися запеклі бої за кілька ключових пунктів, де зосередились озброєні повстанці. Революція угорського народу була придушена силою. Останнім упав 11 листопада комбінат «Чепель». І. Надь спробував знайти притулок на території югославського посольства, яке підтримувало його боротьбу з залишками сталінізму. Згодом його заарештували радянські представники. В 1958 р. після судового процесу над І. Надем та його співробітниками всі вони були страчені. Новий уряд очолив Я. Кадар. Радянська Армія залишилася в країні. З 23 жовтня 1956 р. до січня 1957 р. з угорської сторони загинуло 2502 особи, з радянської — померли від ран, пропали безвісти 720. Тільки в січні 1957 р. припинився загальний страйк підприємств. У перші місяці після придушення повстання Угорщину залишило 200 тис. чоловік, головним чином молодь, спеціалісти.
Угорські події мали вагомий резонанс у СІЛА та Західній Європі. З компартій вийшла значна кількість відомих діячів культури, акторів, письменників, які вступили в їхні лави під час антифашистської боротьби і притягували до партій симпатії населення.
Так завершився 1956 рік. Події в Польщі, проте, дістали своє продовження на початку 70-х років, коли підрозділи поліції виступили проти страйкуючих робітників верфі ім. В. І. Леніна в м. Гданськ. Саме там і тоді молодий електрик Л. Валенса очолив нову профспілку «Солідарність», а В. Гомулка остаточно пішов у відставку. До кінця 70-х років ця профспілка охоплювала дедалі більшу кількість трудящих і завдавала дедалі відчутніших ударів по основах соціалізму в Польщі.
40. Місце Західної Європи у сучасній системі міжнародних відносин
Місце Західної Європи в сучасній системі міжнарод¬них відносин визначається низкою чинників. В еконо¬мічній сфері це — інтеграційні процеси, і передусім за¬вершення формування митного союзу та перехід до ва¬лютно-фінансового союзу; темпи економічного розвитку; стабільність господарської ситуації в ряді країн (Німеч¬чина, скандинавські країни, Бельгія, Голландія); науко¬во-технічні досягнення в деяких найважливіших галузях (хімія, металургія, ядерні технології, літакобудування); провідні позиції у світовій торгівлі, значні запаси золото¬валютних резервів. У політичній сфері — курс на форму¬вання єдиної зовнішньої політики з питань, що станов¬лять спільний інтерес. У військовій сфері — узгодження політики в галузі оборони, перевага в НАТО західноєвро¬пейських звичайних озброєнь, наявність національних ядерних потенціалів, розширення в окремих країнах індустрії озброєнь та координація її подальшого розвитку в межах Єврогрупи НАТО.
Зростання економічної, політичної та військової ваги західноєвропейських країн у світовій політиці зумовило активізацію інтересу до регіону з боку інших провідних країн, що невдовзі викликало появу цілої низки полі¬тичних концепцій. У повоєнний період сформувалися три основш течії в західній політології щодо майбутнього розвитку західноєвропейського регіону: «глобалізм» (або атлантизм) — обмежує роль Західної Європи регіональ¬ними проблемами («доктрина Кіссінджера» 1973 p.), з гло-балістської точки зору Західна Європа є лише частиною американської політичної й військової системи; «євро-пеїзм» — абсолютизує самостійний, незалежний характер західноєвропейської політики аж до утворення європей¬ського військово-політичного об'єднання зі своїми ядер¬ними силами (В. Хальштейн, Ф. Й. Штраус); поміркована тенденція — передбачає можливість рівноправного парт¬нерства між Західною Європою та СІЛА.
Західноєвропейський регіон є досить складним за структурою і характером. Хоча європейські держави тісно пов'язані економічними, політичними та іншими відно¬синами, вони значно різняться між собою за економіч¬ним, політичним та військовим потенціалом. Цим пояс¬нюється наявність у Західній Європі цілої низки ре¬гіональних організацій економічного, політичного та воєнного характеру, а також поділ її на субрегіони: Скан¬динавський, Іберійський, Середземноморський.
На сучасному етапі центральною ланкою, що тим чи тим чином сполучає майже всі західноєвропейські країни, є Європейський Союз. Європейський Союз — це еконо¬мічне й політичне об'єднання 15 європейських країн, ут¬ворене 1 січня 1993 р. на основі Європейських співтова¬риств. Угоди про утворення ЄС були підписані на за¬сіданні Європейської ради в Маастріхті (Голландія) 7 люто¬го 1992 р. і стали після їх ратифікації юридичною базою взаємовідносин європейських країн, замінивши Договір про утворення ЄЕС, що діяв з 1957р.
Сучасні програмні орієнтири Європейського Союзу виникли не на порожньому місці В основу концепції західноєвропейської інтеграції покладені міркування, висловлені на різноманітних її етапах як теоретиками, так і практиками «європейської ідеї» — Ж. Монне, В. Хальш-тейном, Р. Шуманом, К. Аденауером, Г. Торном, Ж. Пом-піду, Т.-Д. Геншером, Е. Коломбо, Л. Тіндемансом, Ж. Дело-ром, Ф. Міттераном та ін.
Уперше питання про практичну реалізацію гасла «об'єднання Європи» було поставлено після першої світо¬вої війни. Для цього існував цілий ряд об'єктивних при¬чин. Європа стала основним полем битв першої світової війни, що призвело до економічної розрухи та соціально-політичної нестабільності в багатьох європейських краї¬нах. Дедалі частіше в наукових та політичних колах говорили про загальну європейську кризу. Досить швидкі темпи індустріалізації в Росії на тлі економічної кризи в Європі не додавали європейським політикам оптимізму. В цих умовах вихід із кризової ситуації багатьом бачився на шляху «об'єднання Європи». Скасування митних бар'єрів між європейськими державами дало б можли¬вість зміцнити їхню економіку, ліквідувати аграрну кризу, безробіття.
Найактивнішу роль у пропаганді ідеї «об'єднаної Європи» в післяверсальській Європі відіграв Панєвропейський союз, заснований 1923 р. у Відні австрійським графом Річардом Куденхове-Калергі. В основу діяльності Союзу лягли викладеш в книзі Куденхове-Калергі «Пан-Європа» принципи, що передбачали збереження за Євро¬пою провідної ролі на противагу як зростаючому впливу більшовицької Росії, так і економічному домінуванню СІЛА.
Перший «панєвропейський» конгрес зібрався 1926 р. у Відні. На ньому були присутні делегати з 24 країн. У діяльності Союзу, незважаючи на його неофіційний ха¬рактер, брали участь банкіри, промисловці, політичні діячі різних напрямів, учені та публіцисти (Луї Лушер, Анрі де Жувенель, Едуар Ерріо, Леон Блюм, Ернест Мерсіїу Франції; Конрад Аденауер, Роберт Бош у Німеччині; Фран-ческо Нітті, Джузеппе Сарагат в Італії; Едуард Бенеш у Чехословаччині). Секції Панєвропейського союзу постали майже в усіх європейських країнах. У 1931 р. був виданий «Меморандум про європейську кризу», в якому аналізу¬валися основні причини економічної кризи в Європі та пропонувалися можливі шляхи виходу з неї.
Активну роль у діяльності Панєвропейського союзу у 20-ті роки відігравав французький міністр закордонних справ Арістід Бріан. У Франції в цей час досить жваво обговорювалися питання франко-німецького зближення, насамперед на економічній основі. За планами А Бріана та канцлера Німеччини Густава Штреземана франко-ні-мецький союз мав стати ядром більш глобального еконо¬мічного об'єднання з залученням інших європейських держав. Виступаючи на конференції Ліги Націй 5 вересня 1929 p., А. Бріан висунув проект меморандуму про «євро¬пейський федеральний союз». Нове європейське об'єднання бачилося у формі конфедерації зі спільними органами уп¬равління, компетенція яких не мала обмежувати націона¬льний суверенітет держав-членів. Прихильниками більш тісного інтеграційного об'єднання, очолюваного інтегра¬ційним урядом з широкими повноваженнями, виступали французькі соціалісти під проводом Леона Блюма.
Якщо Франція та Німеччина активно просували в цей час ідею європейської інтеграції (остання бачила в цьому можливість подолання принизливих умов Версальської системи), то представники Великобританії досить стри,| мано оцінювали значення таких проектів. У цей періоді основна мета політичних лідерів Англії полягала в посщі ленні Британської імперії з опорою на її ресурси, хоч були й прихильники європейської ідеї, зокрема В. Чер* чилль.
СІЛА тоді лише частково підтримували «об'єднаї Європи». Президент Гувер цілком схвалив економічні ас¬пекти меморандуму Бріана, але категорично відкинув літичний характер можливого союзу і перспективу поси« лення в ньому ролі Франції.
Єдиною вдалою спробою реалізувати проект «об'єднав ної Європи» в міжвоєнний період було укладення в 1921 щ угоди про економічний союз між Бельгією та Люксембург (БЛЕС), що передбачав координацію внутрішньої та зої нішньоекономічної політики двох країн.
Завершення другої світової війни стало відправ? пунктом у розробці нових проектів «об'єднаної Європи»| У вересні 1946 р. В. Черчилль у своїй історичній промові університеті м. Цюріха згадав ідею «Сполучених ШтатЦ Європи». Це був перший після другої світової виступ офіційного діяча такого рівня, що закликав до спільних зусиль у європейському будівництві.
Одночасно численні пблітичні сили в Європі висту-! пили на підтримку європейського об'єднання, яке частр| розглядалось як альтернативний вибір між імперіалізме» СІЛА й комунізмом Радянського Союзу. Найбільг активність виявили соціалісти, ліберали та соціал-христи-§ яни, які заснували до кінця 40-х років цілу низ» організацій, як-от «Соціалістичний рух за Сполучені Шта-І ти Європи», «Європейська ліга економічного співробітЛ ництва», «Митний та економічний союз». У 1947 р. було\ відновлено діяльність Панєвропейського союзу.
Однак, наполегливо пропагуючи ідеї об'єднання Єв-| ропи, фактично жодна з новопосталих організацій не пе-| редбачила у своїх програмних документах практичних! шляхів реалізації цих ідей. Саме це, поряд із цілковитою! відсутністю єдності серед правлячих кіл європейських! держав щодо форм, методів та кінцевої мети європей-! ської інтеграції, зумовило неефективність та безрезультат- і ність повоєнних проектів європейського співробітництва.
Маючи на меті власні інтереси, провідні держави За¬хідної Європи не бажали переглядати традиційні зов¬нішньополітичні концепції заради недостатньо визначе¬ної та досить аморфної ідеї «об'єднаної Європи». Велико¬британія найменшою мірою виявляла європейську солі-дарність, прагнучи насамперед до збереження традицій¬них зв'язків із країнами Співдружності та вирішення внутрішніх валютно-економічних проблем (відновлення конвертованості фунта стерлінгів, отримання американ¬ської позики).
Що стосується Франції, то, виявивши в перші пово¬єнні роки найбільшу заінтересованість у європейських інтеграційних процесах, вона так і не змогла запропону¬вати такий варіант проекту, який би задовольнив інші європейські країни та СІЛА. Численні повоєнні фран¬цузькі проекти передбачали не тільки безумовне лідер¬ство Франції, а й цілковиту ізоляцію від цих проектів Німеччини аж до відокремлення від неї таких регіонів, як Рур та Саар. Проти першого моменту категорично висту¬пали Нідерланди, а проти останнього — США, що фак-тично заводило пошук форм реалізації загальноєвро¬пейської ідеї в глухий кут.
Французькі та бельгійські пропозиції щодо подальшо¬го розвитку та розширення політичного та економічного співробітництва на принципах наднаціональної «євро¬пейської федерації» не діставали підтримки й серед по¬літичних кіл Великобританії, які, у свою чергу, вислов¬лювали відверті зазіхання на лідерство серед інших західноєвропейських держав та «особливі відносини» зі СІЛА. Саме в цьому контексті слід розглядати ініціативу В. Черчилля, що виступив у Цюріху у вересні 1946 р. із закликом до «об'єднання Європи», та проект Західного союзу, висунутий Е. Бевіном. Будь-яке обмеження націо¬нального суверенітету в межах «об'єднаної Європи» та прирівняння Великобританії з іншими західноєвропейсь¬кими країнами розцінювалось як ураження англійських інтересів.
Таким чином, одночасно з активним поширенням за¬гальноєвропейської ідеї у свідомості широких мас насе¬лення Західної Європи в регіоні визрівали процеси, які не тільки надовго зняли з порядку денного ідею загальноєвропейського об'єднання, а й сприяли розколу Євро¬пи та формуванню блокової політики. Політика проти¬стояння двох різних політичних систем, що дістала назву «холодна війна», призвела до того, що Європа фактично перетворилася на арену випробування сил. З одного боку, Радянський Союз намагався продемонструвати переваги соціалістичного будівництва в країнах Східної Європи, з другого — США докладали зусиль, аби зупинити поши¬рення комуністичного впливу на західну частину Європи.
Підтримуючи ідею «об'єднання Європи», СІЛА мали на меті насамперед подолання економічних труднощів та пов'язаної з ними політичної нестабільності в західно¬європейських країнах. «Доктрина Трумена» (12 березня 1947р.) вперше встановила прямий взаємозв'язок між наявністю економічних та соціальних труднощів і зроста¬ючим впливом лівих політичних сил у повоєнній Європі Це стосувалося передусім таких країн, як Франція, Бель¬гія, Італія, Греція.
41. План Маршала й утворення Європейської організації економічного співробітництва (ЄОЕС) і Ради Європи
Розвиваючи ідею президента СІЛА Трумена щодо надання економічної та фінансової допо¬моги Греції та Туреччині, державний секретар Д. Маршалл запропонував у своєму виступі в Гарвардському універ¬ситеті 5 червня 1947 р. поширити цю допомогу на інші країни Європи. Прийнята на конференції в Парижі 12 лип¬ня 1947 р. Європейська програма оздоровлення, або «план Маршалла», охоплювала 16 західноєвропейських країн, які виявили бажання взяти в ній участь. З 1948 по 1952 р. в межах Програми СІЛА надали фінансову допомогу на суму 12,8 млрд доларів, 2/3 якої отримали Великобританія, Франція, Італія та Німеччина,
Але значення «плану Маршалла» полягало не тільки в оздоровленні та модернізації економіки країн Західної Європи, це був важливий крок уперед на шляху євро¬пейської інтеграції. У квітні 1948 р. для ефективного розподілу американської допомоги 16 західноєвропейських країн утворили Європейську організацію економічного спів¬робітництва (ЄОЕС). Виконуючи функцію координації національних економічних програм, ЄОЕС фактично створила передумови для самостійних європейських інтеграційних ініціатив у майбутньому, відігравши роль своєрідного тренувального майданчика, де прихильники* «європейської ідеї» вперше змогли в такому масштабі перевірити можливості співробітництва, що виходить за межі виключно національних інтересів.
У травні 1948р. в Гаазі відбувся перший конгрес «євро¬пейського руху», який зібрав близько 800 політичних діячів із 15 країн Західної Європи. Конгрес розробив програму подальшого політичного, економічного та військового об'єднання. Для сприяння цьому процесові розрізнені організації «європеїстів» об'єдналися в «європейський рух», що мав національні ради в усіх країнах—учасниках «плану Маршалла». Почесними головами «європейського руху» були обрані В. Черчилль, Л. Блюм, П. А. Спаак, А. де Гаспері та дещо пізніше — К. Аденауер. Важливим резуль¬татом діяльності конгресу в Гаазі стало утворення 5 трав¬ня 1949 р. Ради Європи — першої самостійної європей¬ської шституції, яка мала вирішувати важливі загально¬європейські юридичні проблеми, особливо питання за¬хисту прав людини. Статут Ради Європи був підписаний у Лондоні 10 західноєвропейськими країнами й становив свого роду компроміс між франко-бельгійським федера¬лістським підходом та англійським баченням європей¬ського об'єднання.
42. «План Шумана» й утворення ЄОВС
Одночасно з розширенням економічного та політичного співробітництва в 1947—1948 pp. західноєвропейські країни підписали низку військово-політичних угод. У1948р: на основі Дюнкерцько-го пакту (англо-франиузький договір про союз та взаємодо¬помогу 1947 р.) був підписаний Брюссельський договір про утворення Західного союзу. Крім розширення географічних меж (приєднання країн Бенілюксу), планувалося, що Західний союз з військово-політичної організації згодом переросте в економічний та митний союз (це завдання так і не було досягнуто через негативну позицію Великобри¬танії). Якщо Дюнкерцький пакт основною метою проголошував запобігання можливій агресії з боку Німеччини, то цілі Західного союзу мали загальніший характер (проти будь-якої можливої агресії), що надавало йому антирадян-ського забарвлення. На практиці ж десяток дивізій За¬хідного союзу, що розташовувалися в Німеччині, не могли І реально протистояти СРСР, який тримав 22 дивізії в країнах Центральної Європи та в разі необхідності міг збільшити їх до 100.
Таким чином, Брюссельський договір став фактично \ етапом утворення Північноатлантичного союзу. Після подій 1948 р. у Празі та Берліні США прийняли резо-люцію Ванденберга, яка, долаючи американську традицій¬ну ізоляціоністську позицію, дозволила США укладати військово-політичні альянси в мирний час. 4 квітня 1949 р. у Вашингтоні був підписаний Північноатлантичний договір (Атлантичний пакт) між п'ятьма країнами Західного союзу, США, Канадою, Італією, Португалією, Ісландією, Норвегією та Данією. Цей акт практично призвів до остаточного поділу Європи, західна частина якої стала майже повністю залежною від США не тільки в економічному та політичному, а й у воєнному плані.
Наявність у СІЛА ядерної зброї давала їм можливість досить твердо гарантувати безпеку країнам західноєвро¬пейського регіону. Ситуація дещо змінилася, коли СРСР провів перші ядерні випробування. Використання США ядерної зброї у випадку конфлікту в Західній Європі ав¬томатично ставило під загрозу безпеку самих Сполучених ) Штатів. У цих умовах США активізували політику, спря- і мовану на формування в Західній Європі достатньо авто- j номного у воєнному плані центру сили, який міг би і самостійно протистояти радянській агресії. Війна в Кореї, ) що розпочалася в серпні 1950 p., ще раз показала, що таке відкрите протистояння цілком вірогідне.
Але формування такого західноєвропейського центру сили було неможливе без участі Західної Німеччини. І хоча остання перебувала під цілим рядом економічних та політичних обмежень, а європейська політика такої краї¬ни, як Франція, базувалася передусім на принципах за¬побігання відродженню німецького мілітаризму, СІЛА активно проводили політику, спрямовану на залучення ; Західної Німеччини до процесів західноєвропейської ін-теграції. Саме з ініціативи СІЛА на конференції міністрів закордонних справ Англії, Франції та США в Парижі в листопаді 1949р. було прийняте рішення про вступ ФРН до ЄОЕС. У 1950 р. ФРН стала членом Ради Європи.
Оскільки процес включення Західної Німеччини в систему союзів західних держав фактично став необо¬ротним, Франція вирішила виступити з ініціативою щодо німецького питання, яке в противному разі могло бути розв'язане всупереч її інтересам. Генеральний комісар планування Ж. Монне подав 3 травня 1950 р. на розгляд міністрові закордонних справ Франції Р. Шуману проект утворення Європейського об'єднання вугілля та сталі (ЄОВС). Згідно з поглядами Ж. Монне, франко-німецьке зближення на формально невоєнній основі мало задово¬льняти економічні інтереси обох країн і водночас виклю¬чати можливість відродження німецького націоналізму. Він вважав, що цим вимогам відповідало б утворення спільних структур західноєвропейських держав, які б не підпорядковувались безпосередньо національним урядам. Міждержавне співробітництво, яке показало себе мало¬ефективним у межах Ради Європи, необхідно було, за Ж. Монне, доповнити наднаціональними формами спів¬робітництва. Це дало б можливість, з одного боку, дещо ослабити опір громадської думки щодо участі ФРН у європейських структурах, а з іншого — забезпечити французький та міжнародний контроль над німецькою економікою, що мало стати гарантією проти німецького реваншизму.
Труднощі, що виникали на шляху наднаціонального об'єднання, робили доцільним співробітництво в таких галузях економіки, де найлегше було досягти угоди між основними партнерами майбутнього об'єднання — Францією і Західною Німеччиною. Галузями, які могли стати основою економічного об'єднання двох країн і, в кінцевому підсумку, утворення європейської федерації, були чорна металургія та вугільна промисловість. Фран¬цузьку ініціативу з ентузіазмом сприйняли в Німеччині з огляду на можливість не тільки відродити свій військовий потенціал, а й брати рівноправну участь у діяльності європейських структур. Після ратифікації угоди про ЄОВС у грудні 1951 р. було ліквідовано Міжнародний орган з Руру. Що стосується США, то «план Шумана» розглядався у Вашингтоні як логічне продовження *планщ Маршалла», як етап залучення Західної Німеччини до| європейських та атлантичних структур. Договір про утво-\ рент ЄОВС, підписаний у Парижі в березні 1951 р. предс^ тавниками Франції, ФРН, Італії, Бельгії, Нідерландів т Люксембургу, став першим практичним утіленням ідеї наднаціонального об'єднання Європи.
43. Утворення Європейського економічного співтовариства («Спільного ринку») та Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатому)
Після вдалого експерименту з ЄОВС в 1950—^ 1952 pp. були здійснені спроби інтеграційного! об'єднання в інших, досить вузьких, секторах! економіки. Нові інтеграційні проекти передбачали спів-і робітництво в таких галузях економіки, як сільське господі дарство, транспорт та охорона здоров'я (Європейське! об'єднання транспорту, Європейське сільськогосподарсь-І ке об'єднання, Європейське співробітництво з охорони! здоров'я). Розроблені з ініціативи Франції, ці проекти неї були реалізовані, оскільки не дістали достатньої підтрим-1 ки серед правлячих та фінансово-промислових кіл ' європейських держав.
Водночас в умовах протистояння двох систем, що| майже відверто виявилося під час війни 1950—1953 pp. Кореї, СІЛА надавали великого значення зросташ частки Західної Європи в загальній структурі західної оборони. Таку роль країни Західної Європи могли вико-4| нувати лише за умов подальшого розвитку військово-по¬літичної інтеграції та залучення до цих процесів Західної Німеччини. Останнє неодмінно передбачало вирішеї проблеми переозброєння ФРН. Постановка цього питан-| ня лише через п'ять років після закінчення другої сві¬тової війни не викликала ентузіазму ні в самих Сполу¬чених Штатах ні, тим більше, в країнах Європи, особливої Франції.
Шукаючи вихід із цієї ситуації, В. Черчилль влітку 1950 р. на засіданні Ради Європи запропонував створити євро¬пейську армію, що мала підпорядковуватися спільному європейському командуванню на чолі з міністром обо¬рони. Розвиваючи цю ідею, СІЛА пропонували здійснити переозброєння Західної Німеччини в межах інтегрованих атлантичних збройних сил, що дало б змогу включити до них західноєвропейські, і в тому числі західнонімецькі, збройні контингенти, не відтворюючи при цьому авто¬номні збройні сили ФРН та її генеральний штаб.
Намагаючись зберегти керівну роль у західноєвро¬пейських інтеграційних процесах, Франція і цього разу виступила ініціатором переговорів з питань військово-по¬літичної інтеграції. Влітку 1950 р. Ж. Монне подав міністрові закордонних справ Р. Шуману та прем'єр-міністрові Франції Р. Плевену «розширений план Шумана», що охоплював питання спільної європейської оборони і передбачав утворення європейської армії, підпорядкова¬ної європейським політичним структурам. Цей проект з ініціативи Р. Плевена був розглянутий і схвалений Національною Асамблеєю Франції 24 жовтня 1950 р. Переговори в межах ЄОВС у присутності наглядачів із Великобританії, Данії, Норвегії, СІЛА та Канади розпо¬чалися 15 лютого 1951 р. у Парижі й закінчилися 27 травня 1952 р. підписанням договору про Європейське обо¬ронне співтовариство (ЄОС), до якого ввійшли шість країн—членів ЄОВС.
Договір передбачав утворення інтегрованих європей¬ських збройних сил у розмірі 40 дивізій зі спільним гене¬ральним штабом. Вищим керівним органом ЄОС була Рада міністрів, яка мала ухвалювати рішення в одностай¬ному порядку. Важливий момент становило те, що напе¬редодні підписання Договору про ЄОС, 26 травня 1952р., Англія, Франція та США підписали Угоду про скасування окупаційного режиму для Німеччини. Це давало останній можливість стати майже рівноправним членом новопос¬талої військово-політичної організації країн Західної Єв¬ропи. Передбачалося, що 10 із 12 західнонімецьких ди¬візій, що утворювалися, будуть інтегровані до ЄОС. Обмеження полягало в тому, що західнонімецькі дивізії мали перебувати під командуванням вищих офіцерів — негромадян ФРН.
У вересні 1952 р. у Люксембурзі представники країн-членів ЄОВС розробили основні принципи, а 10 бер
1953 р. прийняли проект Договору про Європейське політь не співтовариство (ЄПС). Це мав бути принциповий к уперед, оскільки йшлося про утворення головної керіві структури європейської інтеграції. Передбачалося, ЄПС відповідатиме за координацію монетарної, фінанс вої та зовнішньої політики країн-членів, що врешті-реї мало привести до утворення спільного ринку.
Доля проекту політичного співробітництва була тіс пов'язана з процесом ратифікації договору про ЄС Його досить швидко ратифікували уряди ФРН, Нідеї ландів, Бельгії та Люксембургу, але в Італії й особливо 4 Франції щодо цього питання виникли значні складнош* Розпочавши війну в Індокитаї, Франція побоювалас порушення рівноваги в Європі на користь Західної Н^ меччини. Намагаючись здобути додаткові гарантії, над запобігли б можливому франко-німецькому протистоян^ ню в Європі, французький уряд Р. Мейєра звернувся Великобританії з пропозицією приєднатися до ЄОСІ Досить стримане ставлення англійських правлячих кіл де формування таких європейських об'єднань наднаціона ного характеру, як ЄОС та ЄПС, з одного боку, негативна позиція лівих сил та голлістів у самій Фраї щодо питання ремілітаризації Німеччини — з іншого^ внеможливили реалізацію цих двох проектів. ЗО серг
1954 р. Національна Асамблея Франції не ратифікувс договір про ЄОС, тож відпала і необхідність обговорення! проекту ЄПС. >1
Негативна позиція Великобританії щодо ЄОС зове» не означала, що Лондон категорично відкидав будь-* ідею військово-політичного співробітництва в Європі| Фактично заблокувавши проект «європейської армії», Ве¬ликобританія досить активно виступала за інтенсифі-1 кацію атлантичного вектора європейської військово-по- \ літичної інтеграції. Міністр закордонних справ Велико-1 британії А. Іден запропонував розвивати цей напрям зл~\ хідноєвропейської інтеграції на основі вже існуючого За- ] хідного союзу 1948 р. із залученням до нього Західної | Німеччини та Італії. З одного боку, це зберігало б ат¬лантичну орієнтацію європейського інтеграційного про- і цесу, а з іншого — забезпечувало певний франко-і британський спільний контроль над західнонімецькими збройними силами.
У жовтні 1954 р. в Парижі були підписані угоди про розширення Брюссельського пакту за рахунок приєднання ФРН та Італії й утворення Західноєвропейського союзу (ЗЄС). Нова європейська структура мала забезпечувати кооперацію між країнами-членами з метою «колективної оборони». На практиці ЗЄС став лише перехідним етапом на шляху залучення ФРН до Північноатлантичного сою¬зу. Передавши свої збройні сили в розпорядження НАТО, ЗЄС фактично прирікав себе на цілковиту не¬ефективність та контроль з боку СІЛА.
Відображаючи рівень західноєвропейської військово-політичної інтеграції, роль ЗЄС протягом мало не трьох десятиріч залишалася майже ефемерною. Усі спроби Франції в 60-ті й на початку 70-х років активізувати ЗЄС не дали практичних результатів. Лише на зламі 80-х років почали складатися передумови активізації ЗЄС. По-перше, це зближення позицій Франції та СІЛА щодо най¬важливіших міжнародних проблем. Розширення взаємодії Франції з військовою організацією НАТО й одночасне визнання Парижем ключової ролі США в забезпеченні «оборони Європи» були свого роду гарантією того, що активізація ЗЄС не перетворить його на противагу НАТО й тим більше не підірве весь комплекс атлантичних взаємовідносин. По-друге, це зміна статусу ФРН у ЗЄС відповідно до її економічної, політичної та воєнної ваги (в 1984 р. були скасовані останні обмеження на вироб¬ництво у ФРН звичайних видів озброєнь).
Таким чином, з усіх спроб утворення перших над¬національних європейських співтовариств реально вті¬лено в життя було лише «план Шумана». Цьому сприяли насамперед економічні передумови, що полягали у висо¬кому рівні концентрації та централізації виробництва та тісних зв'язках між основними виробниками в об'єдну¬ваних галузях економіки. Всі інші проекти утворення європейських співтовариств на зразок ЄОВС як в еко¬номічній, так і в політичній сфері не дістали практичного застосування.
Переконавшись у неможливості створення наднаціо¬нального військово-політичного об'єднання «малої Євро¬пи», прихильники інтеграції в західноєвропейських краінах сконцентрували основну увагу на сфері економіки. Подальша концентрація виробництва потребувала виходу за вузькі межі національних ринків і розвитку міжна-і родного співробітництва. Значно активізувалися в цей час спроби західноєвропейських країн об'єднати зусилля в галузі атомної енергетики. В 1953 р. у Відні була утворе? на Міжнародна агенція з атомної енергії, а в 1954 р. ] Женеві — Європейська рада з ядерних досліджень. Най більшу активність у цьому напрямі виявляла Франція; яка бачила у відповідних проектах можливість спільного фінансування виробництва французької атомної бомби, Що стосується ФРН та Нідерландів, то вони схилялися; до розширення інтеграції в межах спільного ринку.
В червні 1955 р. в Мессіні (Італія) відбулася періщ після провалу проекту «європейської армії» конференція^ міністрів закордонних справ шести дерокав. На її розгляд був; поданий підготовлений представниками країн Бенілюксу Меморандум Бейєна—Спаака—Веха. Саме він став ОСНО-І вою опублікованого по закінченні конференції комюніке^ яке відкривало фактично новий етап європейської штег-і рації. В Мессіні було прийняте рішення про утворення] спільного ринку, що мав об'єднати енергетичні ресурси^ транспорт, сільське господарство західноєвропейських країн. .\ Міжурядовий комітет експертів на чолі з П. Г. Спааком;] утворений по завершенні роботи конференції, розробив її представив у травні 1956 р. у Венеції проект майбутнього об'єднання. ;.
Активізація в 1956 р. західноєвропейських інтеграцій^ них ініціатив не в останню чергу зумовлювалася міжна-t родними подіями. Придушення народного повстання г Будапешті й фактично одночасна поразка англо-фран, цузької інтервенції в Єгипті засвідчили перманентний xa-j рактер радянської загрози, а також спричинили загост¬рення відносин між США та їхніми західноєврот пейськими партнерами. Проголосивши «доктрину Ейзен хауера», США не тільки не підтримали колоніальну по-і літику своїх партнерів, а й висловили намір потіснити т* на Близькому Сході.
У березні 1957р. в Римі були підписані договори не меженого строку дії з широкого кола питань, що стосу¬валися утворення двох нових міжнародних державно монополістичних об'єднань — Європейського економічн співтовариства («Спільного ринку») та Європейського співтовариства з атомної енергії (Євратому).
Римські договори, що набрали сили 1 січня 1958 p., визначили перспективи спільної економічної та науково-технічної діяльності шести країн. Основним завданням договорів було забезпечити шляхом утворення «Спільного ринку» та поступового зближення економічної політики кожної з держав-членів всебічний розвиток економічної діяльності, стабільність та зростання життєвого рівня у співтоваристві в цілому. Досягти цієї мети планувалося протягом 12-річного перехідного періоду, що поділявся на три етапи й передбачав поступове скасування між держа¬вами-членами митних зборів та кількісних обмежень для ввозу та вивозу товарів; установлення спільного митного тарифу та узгодження торговельної політики щодо третіх країн; скасування перешкод для вільного пересування лю¬дей, послуг та капіталів; налагодження спільної сільсько¬господарської політики та політики в галузі транспорту; вироблення процедури з узгодження економічної полі¬тики держав-членів та зближення законодавства цих країн для забезпечення функціонування «Спільного ринку». Договір про ЄЕС передбачав утворення Європейського со¬ціального фонду і Європейського інвестиційного банку.
Договір про Євратом ставив за мету вирішення проб¬леми енергетичних ресурсів для Західної Європи, викли¬кану новими вимогами науково-технічної революції та активізацією національно-визвольних рухів на Близькому та Середньому Сході. Франція при цьому розраховувала використати фінансові ресурси партнерів для розвитку своєї атомної промисловості, надавши їй європейського статусу, й одночасно перешкодити утворенню національ¬ної атомної промисловості в інших країнах Західної Європи, особливо у ФРН.
Активізація процесу європейського будівництва пос¬тавила питання про його географічні кордони. Вже на етапі утворення західноєвропейських інтеграційних об'єд¬нань Великобританія відмовилася брати в них участь. Дотримуючись черчиллівської концепції «трьох кіл», Ве¬ликобританія розглядала Європу лише як складову час¬тішу атлантичної інтеграції й прагнула залучити євро¬пейські структури до ширших міжнародних об'єднань, залежних від СІЛА
Проте майже до кінця 1958 р. країни «малої Європи» пов'язували майбутнє європейського будівництва саме з | Великобританією, яка була членом Західноєвропейського союзу, а з 1954 р. — асоційованим членом Європейсько¬го об'єднання вугілля та сталі. Шсля конференції в Мес-сіні, яка прийняла рішення створити «Спільний ринок», Великобританію запросили взяти участь у роботі Комі¬тету Спаака. В жовтні 1955 р. був утворений Комітет підтримки Сполучених Штатів Європи на чолі з Ж. Монне, який, об'єднавши політичних діячів країн ЄОВС та Англії, активно сприяв утіленню в життя федералістських принципів європейського будівництва. Остаточний розрив між країнами ЄОВС та Англією намітився після того, як остання в липні 1956 р. висунула проект Євро¬пейської економічної асоціації, що передбачав об'єднання країн ЄОВС із 11 іншими країнами—членами Європейсь¬кої організації економічного співробітництва (ЄОЕС), ство¬реної згідно з планом Маршалла в 1948 р. ЄОЕС не передбачала ні спільних зовнішніх тарифів, ні спільної сільськогосподарської, економічної чи соціальної полі¬тики. Переговори з цього питання збіглися з приходом до влади у Франції генерала де Голля, який, спираючись на підтримку канцлера К. Аденауера, настояв на умовах римських угод, згрупувавши країни «малої Європи» на¬вколо Франції.
Щоб запобігти приєднанню до ЄЕС інших країн ЄОЕС, Великобританія ініціювала підписання в сінні 1960 р. Стокгольмської конвенції, що утворювала Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ). До неї увійшли такі країни, як Данія, Швеція, Норвегія та Португалія, що мали найтісніші зв'язки з Великобританією, й Австрія та Швейцарія, які фактично потрапили в ізоляцію після ут¬ворення ЄЕС. У 1961 р. до ЄАВТ приєдналася Фінляндія, в 1970 р. — Ісландія. Основна ідея та фундаментальні структури ЄАВТ принципово відрізняються від мети й будови ЄЕС. Компетенція ЄАВТ обмежується питаннями внутрішньої торгівлі, в основному продукцією промисло¬вості.
44. Проблема Південних Курил в японо-радянських відносинах 50-70-х рр. ХХ ст.
Глибинні причини суперечливого характеру но-радянських відносин після другої світової вій-] ни зумовлені складним комплексом істор* ідеологічних, політичних та міжнародних факторів, писання в 1951 р. японо-американського Договору пеки, який фактично розглядав Радянський Союз потенційного воєнного супротивника, визначило антщ: дянську спрямованість зовнішньополітичного курсу ~ нії. У зв'язку з втягненням Японії у військово-політ стратегію Вашингтона зростання напруженості в радянсі ко-американських відносинах майже автоматично cnpt чиняло посилення антирадянських тенденцій у японськії зовнішній політиці.
Дипломатичні відносини Японії й СРСР залишалис перерваними з серпня 1945 до жовтня 1956 р. Уря С Йосіда проводив проамериканську політику. Bcynej національним інтересам країни цей уряд ухилявся нормалізації відносин з Радянським Союзом і чинив ог розвитку з ним економічних та торговельних зв'яз*
Така політика уряду С. Йосіда піддавалася різкій критиці не тільки з боку опозиції, а й усередині самої Ліберальної партії, лідером якої він був. На виборах 1954 р. ліберали зазнали поразки, і 7 грудня кабінет С. Йосіда пішов у відставку. Новий кабінет Демократичної партії на чолі з /. Хатояма виступав за проведення більш незалежної від СІЛА політики, за нормалізацію відносин із СРСР та іншими соціалістичними країнами, що й сприяло пере¬мозі Демократичної партії на виборах. У січні 1955 р. І. Хатояма заявив, що Токіо слід взяти на себе ініціативу й запропонувати Москві нормалізувати відносини, на¬самперед припинивши стан війни між Японією і СРСР.
Противники нормалізації відносин із СРСР наголо¬шували на територіальному питанні: Південний Сахалін та Курильські острови — Хабомаї, Шикотан, Ітуруп та Кунашир — були передані СРСР після капітуляції Японії. їх підтримували СІЛА, які намагались ізолювати Японію від соціалістичних країн і попереджали, що лінія Японії на розширення економічних зв'язків з СРСР «може стати перешкодою для здійснення програми допомоги Японії, що розроблялась урядом США».
Враховуючи зміну міжнародної обстановки на Далеко¬му Сході у зв'язку з припиненням війни в Кореї та Індокитаї, СРСР здійснив активні кроки для встановлен¬ня контактів з Японією. Він постійно підкреслював ба¬жання жити з нею в мирі й дружбі, необхідність при¬пинення стану війни, встановлення нормальних дипло¬матичних відносин. З червня 1955 р. в Лондоні розпо-чались японо-радянські переговори, перші місяці яких виявились безплідними. Попередньою умовою віднов¬лення відносин і укладення мирного договору японська сторона висунула задоволення територіальних претензій Японії, а саме: повернення їй Курильських островів і Південного Сахаліну, репатріацію засуджених у Радянсь¬кому Союзі військовополонених тощо.
Радянська делегація запропонувала проект мирного Договору, виявивши готовність задовольнити деякі японські побажання, в тому числі територіальні. Врахову¬ючи, що острови Малого Курильського пасма Хамобаї й Шикотан розташовані поблизу японського острова Хок-Кайдо, СРСР погоджувався передати їх Японії. Проте Радянські пропозиції не були відповідним чином оцінені японською стороною. її представник на японо-радянських переговорах наполягав на переданні Японії, окрії островів Хамобаї й Шикотан, також островів Кунашир Ітуруп. Крім того, питання про статус двох останні Курильських островів і південної частини Сахаліну япоші ці пропонували передати на розгляд міжнародної конфет ренції.
В березні 1956 р. з ініціативи Японії переговори бул перервані. В їхньому ході сторони погодили статтю дог вору щодо необхідності укладення угоди про регулюваш ня й обмеження вилову лососевих у північно-західні частиш Тихого океану. Під тиском японських рибо-і промисловців японський уряд запропонував розпоча двосторонні японо-радянські переговори про укладаї угоди з питань риболовства. Ці переговори проходили Москві з 29 квітня по 14 травня 1956 р. і завершились підписанням Конвенції про риболовство й Угоди про надані ня допомоги людям, що потерпають у морі. В ході переговорів була досягнута домовленість відновити пере«| говори про нормалізацію радянсько-японських відносі не пізніше 31 липня 1956 р.
Проте й після відновлення 31 липня 1956 р. в Мое* двосторонніх переговорів японський міністр закордонні справ М. Сігеміцу обстоював повернення Японії островів. Радянський уряд не змінив своєї позиції. М. геміцу висловився за тимчасове припинення переговорі порекомендувавши японському урядові піти на укладан-j ня мирного договору на запропонованих Радянським Со¬юзом умовах.
Такий поворот подій викликав роздратування Ва--шиштона. Він офіційно попередив Токіо, що в разі ви-* знання Японією за мирним договором із СРСР Пії денного Сахаліну й Курильських островів володінням^ Радянського Союзу США на основі ст. 26 Сан-Фран-^ циського договору вимагатимуть «аналогічних переваг»! Мова йшла про довічне збереження за США острові! Окінава та Бонін (Огасавара). У вереті 1956 р. держде^ партамент СІЛА опублікував ноту, в якій заявив, щ«| «острови Ітуруп і Кунашир (поряд з Хабомаї й Шикота ном, які є частиною Хоккайдо) завжди були складової частиною Японії й мають по справедливості належаі Японії». Посол Аллісон отримав доручення не допуста успішного завершення японо-радянських переговорів.
Загроза зриву переговорів стала реальністю. ЯПОНСЬЇ громадськість вимагала, щоб уряд розпочав без посеред переговори з СРСР і з'ясував можливість урегулювання відносин між двома країнами без підписання мирного договору за умови, що територіальне питання стане пред¬метом наступних переговорів. У жовтні 1956 р. в Москву прибула японська урядова делегація на чолі з І. Хатояма. Переговори на найвищому рівні (13—19 жовтня) завер¬шились успішно, і 19 жовтня 1956 р. була підписана спільна радянсько-японська декларація, яка передбачала:
припинення стану війни, відновлення миру та добро¬сусідських дружніх відносин;
відновлення дипломатичних і консульських відносин;
підтримку прохання Японії про вступ до ООН;
репатріацію всіх засуджених японських військово¬полонених;
відмову від репараційних претензій;
проведення переговорів про укладення мирного дого¬вору.
СРСР погодився на повернення Японії островів Ха¬мобаї й Шикотан після укладення мирного договору. З підписанням декларації набрали чинності Конвенція про риболовство й Угода про надання допомоги людям, що потерпають у морі. Було підписано також ряд протоколів, зокрема про торгівлю й режим найбільшого сприяння.
Декларація заклала підвалини для успішного розвитку японо-радянських відносин. На думку багатьох політоло¬гів і японознавців, це був тріумф уряду І. Хатояма. Нор¬малізація відносин із СРСР забезпечувала Японії можли¬вість проведення більш незалежної зовнішню! політики, сприяла зростанню її авторитету й престижу на між¬народній арені. 18 грудня 4956 р. вона була прийнята до ООН, у лютому 1957р. нормалізувала відносини з Поль¬щею і Чехословаччиною, а згодом з Угорщиною, Бол¬гарією та Румунією.
Японо-радянські відносини розвивалися на основі принципів мирного співіснування. Хоча після відставки в грудні 1956 р. уряду І. Хатояма й приходу до влади уряду Н. Кісі розвиток цих відносин дещо загальмувався, ділові зв'язки вже ніколи не припинялися. Проте відносини з СРСР не були повністю врегульовані, переговори про Укладання мирного договору виявилися перерваними на¬довго.
45. Воєнний конфлікт на Корейському півострові у 1950-1953 рр. КНР і Корейська війна.
Відповідно до угод між союзниками про орга¬нізацію повоєнного миру на Далекому Сході територію Кореї було поділено по 38-й паралелі на дві зони відповідальності: на північ — Радянської Ар¬мії, на південь —американських військ. Це розмежування мало суто тимчасовий характер, а його мета полягала в поділі зусиль із розгрому дислокованих там японських військ, прийнятті їхньої капітуляції, ліквідації наслідків сорокарічного колоніального панування Японії та ство¬ренні корейської демократичної держави. Ця домовле¬ність стала наслідком компромісу між СРСР і СІЛА. СРСР бачив майбутнє Кореї після розгрому Японії як незалеж¬ної та неподільної держави, маючи на увазі, що на Ко-рейському півострові буде створено уряд, що влаштовував би радянське керівництво. Сполучені Штати запропону¬вали власний план, який передбачав установлення опіки над Кореєю та перехідний період терміном у 20—30 років, після якого можна буде надати незалежність корейському! народові. Реалізація цього плану привела б до створення! на Корейському півострові держави — союзника СІЛА. Радянська Армія, розгромивши японську Квантунсы армію в північно-східному Китаї та угруповання японсь¬ких військ на Корейському півострові, наприкінці серпня] 1945 р. вийшла на лінію 38-ї паралелі. Війська США? висадилися на півдні Кореї 8 вересня, тобто за шість днів; після капітуляції Японії, і по суті не брали участі в роз¬громі японських військ на корейській території.
Відразу після капітуляції Японії радянське команду¬вання розпочало формування прорадянської адміністра)
в Північній Кореї. У свою чергу, американська військова адміністрація заходилася створювати на Півдні систему органів управління, зорієнтованих на США На Півдні зберігався японський колоніальний апарат. Американсь¬ке військове командування на чолі з генералом А. Ар¬нольдом вжило «обмежених політичних та військових за¬ходів, щоб перетворити південну частину півострова на фортецю антикомунізму». І СІЛА здійснили це. Ство¬рений ними уряд очолив Лі Син Ман, який став найбільш проамериканськи спрямованим лідером на Тихому оке¬ані. Такі дії свідчили, що СІЛА свідомо здійснили розкол Корейського півострова.
У відповідь на дії СІЛА північнокорейські політичні організації провели в серпні 1948 р. вибори на території Півночі та Півдня до Верховних народних зборів, а у вересні 1948 р. проголосили створення КНДР. Кім Ір Сен сформував уряд, який заявив, що він єдиний є законним представником корейського народу. Таким чином, у 1948 р. на Корейському півострові фактично виникло дві держави — КНДР, зорієнтована на СРСР, і Республіка Корея, зорієнтована на СІЛА.
Розкол півострова на Південь та Північ призвів до гострої військово-політичної конфронтації, що переросла в 1950 р. в громадянську війну. КНДР неодноразово про¬понувала Сеулові провести переговори, однак щоразу на¬трапляла на відмову. Втім, на той час пропозиції КНДР були малореалістичними та не відповідали вимогам полі¬тичної ситуації. Гостра конфронтація подекуди пере¬ходила у воєнні сутички, що точилися на 38-й паралелі. 25 червня тут відбулися великі бої, в ході яких північно-корейські війська розгромили армію Південної Кореї, розгорнули наступ на Сеул, який здобули за три дні.
Після здобуття Сеула північнокорейські війська про¬довжили наступ у південному напрямку та 2 липня вий¬шли на рубіж річки Нактонган, але були зупинені спіль¬ними діями південнокорейських частин та контингенту американських військ, які ще залишалися на півострові. Участь Сполучених Штатів призвела ^дс>^ інтернаціоналі¬зації конфлікту. Як писав у своїх мемуарах колишній Президент СІЛА Дуайт Ейзенхауер, СІЛА втрутилися в Конфлікт задля «здійснення поліцейської акції», але на Практиці це була справжня інтервенція з метою розгрому Північнокорейської армії та ліквідації КНДР.
Архівні документи свідчать, що спочатку Й. Сталін був проти об'єднання Кореї військовими засобами, ада потім дав свою згоду з огляду на «зміну міжнародне5 обстановки». По-перше, Сталін вважав, що СІЛА ї підуть на участь у корейській війні через проблеми підтримкою Чан Кайші в китайській революції. По-друг в 1949 р. Радянський Союз оголосив про створення власі ної ядерної зброї, що позбавило американців ядерної мо" нополії. Перебільшення радянським керівництвом рол цих двох факторів становило суттєвий зовнішньопол" тичний прорахунок, що призвів до затягування ві" Завдяки величезному впливові на нещодавно створеї Організацію Об'єднаних Націй, а особливо на Раду Без пеки ООН, США отримали мандат ООН на здійсненя миротворчих акцій у корейському конфлікті. До бойові: дій було залучено військові формування ще 15 дерз що діяли під егідою ООН.
Щодо планів СІЛА відносно застосування ядері зброї проти КНДР та Китаю, то, як свідчать документи, Пентагоні серйозно замислювалися над можливістю г стосування ядерної зброї з метою досягти переможне закінчення війни та одночасно випробувати її руйнівЕ силу під час бойових дій. Але, незважаючи на наст пропозиції військових, ні Д. Ейзенхауер, ні Г. Трумен дали своєї згоди, і ядерну зброю не було застосовано.
Наміри Сполучених Штатів застосувати ядерну збг в корейській війні викликали рішучу протидію громаде кості, в тому числі в самих СІЛА. Загроза виникне! ядерної війни спонукала СРСР і США шукати в* конфлікту. Почалися складні переговори щодо прї нення воєнних дій. Переговори завершилися підпис ням у 1953 р. перемир'я між командуванням військ ' з однієї сторони, і представниками КНДР та китайсь народних добровольців — з другої. Глава південне рейського режиму Лі Син Ман відмовився підписати кумент, наполягаючи на продовженні війни «до перем* ного кінця». В листі до президента США 9 лютого 1953 він настійно радив йому не припиняти бойові дії, укладати перемир'я, оскільки «мирна угода над» можливість китайцям залишитися в Кореї». Однак СЩ підписали угоду, яка чинна й досі, тобто Peer Корея досі де-юре перебуває з КНДР у стані війни.
Звертаючись до корейської війни, неможливо не зу¬пинитися на ролі Китаю і СРСР у цьому конфлікті. Участь китайських добровольців та радянських льотчиків, а також велика матеріально-технічна допомога СРСР ві¬діграли вирішальну роль у відстоюванні самого існування КНДР. Після висадки американського морського десанту в Упгхоні армія КНДР була фактично розгромлена, і в жовтні 1950 р. американо-корейські війська підійшли до кордонів Китаю. 25 жовтня 1950 р. китайські добровольчі підрозділи вступили в бойові дії, а до кінця грудня вся Північна Корея була фактично визволена. З цього часу й до підписання перемир'я фронт у цілому стабілізувався вздовж 38-ї паралелі. Треба визнати, що основний тягар війни винесли на своїх плечах китайські добровольці.
За три роки війни Півдню та Півночі Корейського півострова було заподіяно велику матеріальну шкоду. Втрати тільки корейських сторін становили понад 4 млн убитих, поранених та зниклих безвісти. Кривава трирічна війна в Кореї продемонструвала неможливість вирішення корейської чи будь-якої іншої міжнародної проблеми шляхом застосування військової сили. Війна також пока¬зала: за сучасних умов будь-який воєнний конфлікт може перерости в ядерний, що загрожує катастрофічними нас¬адками для усього людства.
46. Утворення КНР
Боротьба між КПК та Гомінданом за владу країні закінчилася 1 жовтня 1949 р. прогол шенням Китайської Народної Республіки. П« ремога Комуністичної партії Китаю стала можливою вдяки сприятливій міжнародній ситуації, зокрема в змозі країн антигітлерівської коаліції над фашизмом, роз¬громові мілітаристської Японії, суттєвій допомозі Ра¬дянського Союзу.
Уряд КНР оголосив про намір установити нормальні відносини з усіма країнами, включаючи й капіталістичні, на засадах рівності, взаємної вигоди та повага сувере¬нітету. Підкреслювався миролюбний характер зовнішньо¬політичного курсу країни. Разом із тим китайські керівники висунули гасло «триматися однієї сторони», тобто СРСР. Визначений курс зумовлювався ворожою політикою США до комуністичного уряду КНР. Зробив¬ши свій вибір, КНР стала щирим союзником СРСР. Керівництво КПК відчувало гостру потребу в його допо¬мозі.
Війна в Кореї та участь у ній КНР ще більше за¬гострила американо-китайські суперечності, підкреслив¬ши особливе значення для КНР підтримки з боку Ра¬дянського Союзу. Пекін неодноразово заявляв публічно про позитивну' роль СРСР у справі розбудови народного господарства в КНР. Водночас китайські дослідники за¬значають, що радянсько-китайські відносини «не були вільними від суперечностей, а єдність — від боротьби».
Оцінюючи сталінський період у радянсько-китайсь¬ких відносинах у цілому, слід підкреслити, що чинники суперечностей з низки господарських та інших питань склалися вже тоді. Рівноправності у відносинах не було, і якщо Китай терпимо ставився до такої ситуації, то тільки через власну слабкість та ізоляцію з боку Заходу.
У 50-ті роки бурхливо розвивалося співробітництво КНР з іншими країнами соціалізму. За 1950—1956 pp. обсяг торгівлі з ними збільшився у 20 разів, на їхню частку припадало більш ніж 22 % зовнішньоторговельно¬го обороту КНР. Будь-яких серйозних чвар у відносинах КНР з соціалістичними країнами не виникало. Виняток становили відносини з Югославією. Пекін звинувачував Югославію в ревізіонізмі, змові з імперіалізмом. Специ¬фічним був і підхід Китаю до МНР: зовні відносини виглядали нормальними, але Пекін постійно порушував питання про повернення Монголії до складу КНР.
В умовах загострення радянсько-китайської полеміки характер відносин КНР із країнами соціалістичного блоку почав змінюватися. Китай став на бік Албанії в u конфлікті з радянським керівництвом. У зв'язку з хильністю лідерів соціалістичних країн до настанов КПРС^ побоюваннями зіпсувати відносини з СРСР вони тримували Москву в її суперечках з Пекіном. ITicj 1960 p. більшість європейських країн соціалістичної сис-і теми разом з Радянським Союзом зменшили масштабі співробітництва з КНР.
Уже на початковому етапі свого існування КНР лося прорвати американську блокаду в Південно-Східні та Південній Азії. В 1949—1955 pp. були встановлеї дипломатичні відносини КНР з Бірмою, Індією, кистаном, Цейлоном, Афганістаном, Індонезією. Але не З усіма цими країнами відносини розвивалися добре| Суттєві суперечки виникали з Індією щодо територіє них питань, політики Китаю в Тибеті. З'явилася потребі! в уточненні китайсько-бірманського кордону. З певно» недовірою ставилися до КНР в Індонезії. Таїланд ~-Філіппіни взагалі не визнали новий китайський уряд.
Країни Азії і СІЛА створили військово-політич блоки СЕАТО, АНЗЮС, що значною мірою були спря| мовані проти Китаю. На грунті антикомунізму СП'" спромоглися залучити до цих блоків деякі країни П( (Таїланд, Філіппіни).
Успіхові політики СІЛА вельми сприяв той факт, ш| китайські комуністи, натхнеш перемогою над ГоміндаІ ном, намагалися стимулювати революційний рух у сусід| ніх азіатських країнах. Проте зовнішньополітичні моз вості Пекіна в Азії суттєво обмежувала його участь корейському конфлікті, що її Вашингтон кваліфікував вияв «китайської загрози». З підписанням угоди припинення війни в Кореї (1953) ситуація для дещо поліпшилася. Зміцненню довіри до Китаю спрі гнучка політика китайської делегації на Женевській раді з питань Кореї та Індокитаю (1954). Зусилля тайської дипломатії спрямовувалися на те, щоб запобя прямій воєнній конфронтації з США та забезпечити пеку південних кордонів країни. Китай не бажав б\ втягнутим у нову війну.
Важливою віхою в зовншшьополітичній діяльне КНР стала Бандунзька конференція 1955 р. На цьо» важливому форумі, в якому брали участь 29 країн, тайський представник виступив із закликами боротися; цілковите знищення колоніалізму та запевнив молої держави, що КНР не має до них територіальних або будь-яких інших претензій. Після цієї конференції Пекін пож¬вавив відносини з Індонезією, Бірмою, Єменом, Іраком. Наприкінці 50—60-х років він установив дипломатичні відносини з великою групою нових африканських дер¬жав, з деякими з них (Алжир, Гвінея, Конго) відразу склалася атмосфера довіри. Тоді ж Китай налагодив дружній діалог з Латинською Америкою. Це стало мож¬ливим значною мірою завдяки відкриттю «кубинського каналу» — революції на Кубі.
КНР, що потребувала мирного оточення для здійс¬нення економічного будівництва, постійно виступала за нормалізацію відносин зі США, намагалася подолати ізоляцію. На думку Пекіна, Білий дім дотримувався ціл¬ком помилкових поглядів щодо КНР. Вашингтон розгля¬дав Китай як продовження радянської могутності, як комуністичну загрозу Азії. Проблема Тайваню використо¬вувалася для стримання КНР, боротьби з комунізмом у ПСА, протистояння з СРСР.
Дружні відносини Китаю з найбільшим сусідом — Індією — не склалися. Незважаючи на інтенсивний політичний діалог та запевнення в дружніх почуттях, територіальні суперечки поглиблювалися. Більше того, Китай відмовився зайняти чітку позицію в індійсько-пакистанському конфлікті, в основі якого лежала пробле¬ма Кашміру. Серйозні прикордонні сутички, що від¬булися протягом 1959—1962 pp., підірвали й надовго за¬гальмували розвиток китайсько-індійських відносин.
Багато західних країн займали щодо КНР про-американські позиції, але були й винятки. Великобританія визнала КНР, побоюючись за долю Гонконгу. Вста¬новили офіційні відносини з Китаєм скандинавські дер¬жави, Нідерланди, пішла на певний розвиток торговель¬но-економічних та культурних зв'язків з КНР і Японія. Японський уряд у різні періоди ставився до таких зв'язків неоднаково, але зони розвивалися. А втім, у сфері політики все залишалося без змін. Японія підтримувала Тайвань, у тому числі його гасло «Очистити материк від Комуністів!».
Зовнішня політика КНР у 60-ті роки здійснювалася під гаслом «Завдавати ударів обома руками», тобто висту¬пати одночасно проти «ревізіонізму й імперіалізму», які втілювали СРСР і СІЛА відповідно. Радянсько-китайські відносини стали стрімко погіршуватися після відкликана з Китаю в I960 р. радянських спеціалістів. Після цьої кроку суттєво скоротилися торгівля та економічне сг' робітництво між СРСР і КНР. Обсяг економіч1 зв'язків між двома країнами в 1965 р. становив прибі но 1,5 % рівня 1959 p., а на радянсько-китайську торг лю припадало 15 % усього товарообігу КНР (у 1959 р. 50 %). Значно скоротилися культурні, наукові та поліі тичні контакти. Мао Цзедун негайно поклав відповІ| дальність на Москву за катастрофічну ситуацію в еко номіці країни, що насправді спричинювалася насампер «великим стрибком». Та й у подальшому всі негаразди країні Пекін пояснював «віроломством» Радянської Союзу.
Дедалі непримиреннішого характеру набирали ідеоло| гічні протиріччя. Розгорнулося китайсько-радянське cj перництво в країнах, що розвиваються, посилювалис розбіжності в підходах Москви й Пекіна до проблем зброєння, регіональних конфліктів. Китай усіляко nepej шкоджав участі СРСР у різних форумах країн Африки та Латинської Америки, звинувачуючи його змові з Заходом. Значно посилилася обопільна крі внутрішнього становища в обох країнах. Вийшла передній план і територіальна проблема. З 1960 р. чалися прикордонні інциденти. На весну 1962 р. в поі ках кращих умов життя на територію СРСР переі 50 тис. громадян КНР. Китайський уряд звин> СРСР «у підготовці переходу та серйозній підривні діяльності». В 1966 р. КПК відмовилася направити пар тійну делегацію на XXIII з'їзд КПРС, міжпартійні зв'язк припинилися. Водночас було припинено зв'язки по комсомолу, товариств дружби, органів інформації та Почастішали інциденти на кордоні. В середині 60-х рої китайські лідери звели Радянський Союз у статус ворої разом зі СІНА. Увійшла у вжиток теза про «загрозу■' Півночі». В СРСР із засторогою почали підходити до носин із КНР.
Поширювання кола протиріч із зовнішнім світом штовхнуло Пекін до пошуку нових партнерів — є» номічних, політичних, ідеологічних. Активізувалося магання зняти гостроту конфронтації зі СІЛА.
Через різноманітні канали китайське керівництво вало зрозуміти Вашингтонові, що не бажає зіткнення триматиметься осторонь від війни в Індокитаї. КНР установила непрямі економічні контакти зі Сполученими Штатами, зокрема купуючи нафтопродукти та хімічні товари через Гонконг і Макао. У свого чергу, Пекін відвантажував товари за океан. Гонконг був однією з баз для здійснення війни в Індокитаї. Однак США не реагу¬вали на всі ці сигнали. Особливо китайське керівництво не влаштовувала позиція СІНА щодо Тайваню та прикор¬донного конфлікту з Індією.
Досить успішно розвивалася торгівля Китаю з західно¬європейськими державами, зокрема з ФРН, суттєво поглибилися неофіційні контакти з Японією. В 1964 р. товарообіг КНР з розвинутими капіталістичними краї¬нами перевищував обсяг торгівлі з державами соціаліс-тичної системи. Однак у сфері політики Західна Європа та Японія не наважувалися порушувати лінію, що визна¬чалася Вашингтоном. Та й за всієї важливості капіталіс¬тичних партнерів для задоволення економічних та по¬літичних (противага СРСР) потреб Китаю китайське ке¬рівництво продовжувало вважати їх ідейними опонен¬тами. Тому між сторонами зберігалася велика дистанція. Однодумців Пекін шукав у «третьому світі».
Китай підтримував «третій світ» у його боротьбі за політичні та економічні права, закликав молоді держави до проведення курсу неприєднання, досягнення єдності та згуртованості, вирішення суперечок мирним шляхом. Зразком такої дипломатії стала 72-денна поїздка Чокау Еньлая по африканських країнах у грудні 1963 —лютому 1964 рр. Це турне, як і багато інших кроків КНР, дістало позитивний відгук у столицях Азії й особливо Африки. Там побачили в Китаї «могутнього друга», що розумів потреби «третього світу».
Але китайська політика відносно країн, що розвива¬ються, не до кінця послідовна вже в 50-ті роки, набирала Дедалі суперечливішого характеру, поступово відриваю¬чись від життя. Мао Цзедун відчував потяг до екстре¬містських дій на світовій арені, і цей потяг посилювався з поглибленням радянсько-китайської конфронтації. В 1964 р. Мао Цзедун заявив, що «СРСР вступив у змову зі СІНА в боротьбі за світове панування, і між цими держа¬вами утворилися дві проміжні зони: перша — країни, що Розвиваються, друга — розвинуті ісаппадістичні країни».
На підставі цієї схеми китайське керівництво почало Розвивати концепцію революційних воєн. Але практика до-вела її нежиттєздатність, найкращим свідченням чог стала індонезійська трагедія 1965 р. Зірвалися спробі КПК розпалити партизанську війну в Малайзії, Бірмі, Філіппінах, у деяких районах Латинської Амері Складну картину політики Китаю у світі, що розві ється, доповнювала суттєва конфронтація з Індією, тай почав утрачати деякі з тих позицій, що він рані завоював завдяки миролюбній дипломатії. Лівацькі клики не тільки мало де знаходили прихильників, більше того — породжували (або поновлювали, як в донезії та на Філіппінах) недовіру до КНР.
47. «Культурна революція» у КНР та її вплив на зовнішню політику.
«Культурна революція», що спалахнула в КНР в 1966; завела в цілковитий хаос і внутрішнє життя, і зовні політику країни. Тотальним репресіям піддавалис партійні та господарські кадри. Усім, хто був не згоден лівацьким курсом (або мав сумніви в його правильності! навішувалися ярлики «бандитів», «ворогів» тощо, зовнішньому фронті Пекін здійснив спроби нав'язати і гатьом країнам, що розвиваються, досвід «культурно революції», китайську модель соціально-економічної політичної організації суспільства. Це викликало різ* відсіч, цілком порушило відносини КНР з десятка* країн Азії, Африки та Латинської Америки. Китай пос| варився фактично з усіма країнами «соціалістичного та| бору» (за винятком Албанії та Румунії), включаючи ті, якими мав дружні взаємини — ДРВ та КНДР. За| гострилися також відносини КНР із цілим рядом Заходу, в тому числі Великобританією та Японією, но відбилася «культурна революція» й на відносинах Радянським Союзом. Стала широко вживаною теза «загрозу з Півночі», підкреслювалося, що радянські р; ти можуть долетіти з Москви до Пекіна. Представю китайського керівництва заявляли: «Прикордонна віі між Китаєм та СРСР розпочнеться раніше, ніж війна СІЛА».
48. Погіршення взаємовідносин КНР з Радянським Союзом
Навесні 1969 р. на прикордонній річці Уссурі в райої острова Даманський сталися великі сутички збройних сі двох країн. Радянсько-китайські відносини дійшли дуже небезпечної межі, і з цього моменту почалс зближення Пекіна й Вашингтона. Прискорювалося ВОЇ також і під впливом жорстких заходів з боку СРСЇ збільшення угруповань радянських військ на кордої
натяки про можливість вживання заходів до КНР та ін. IX з'їзд КПК, що відбувся у квітні 1969 p., закріпив курс на протидію Радянському Союзові, по суті назвав СРСР ворогом № 1. Підготовка до війни була оголошена «го¬ловною метою економічного будівництва в КНР».
Отже, на рубежі 60—70-х років у зовнішній політиці КНР стався крутий поворот — Радянський Союз почав розглядатися як головний зовнішній ворог. Китай стрім¬ко пішов на зближення зі Сполученими Штатами. По¬ставивши завдання створення «широкого фронту проти СРСР», Пекін підвів під нього відповідну теоретичну базу. У виступі представника КНР на спеціальній сесії ООН у 1974 р. всі минулі тези було зведено в загальну теорію «трьох світів». Спочатку ця теорія виглядала та¬ким чином: «перший світ» — СРСР та СІНА — дві «су¬пердержави»; йому протидіють «другий світ» — розвинуті держави та «третій» — країни, що розвиваються. Вихо¬дячи з такого поділу, Мао Цзедун зробив висновок про необхідність спільної боротьби «другого» та «третього» світів проти «першого». Однак означені настанови було швидко змінено: СРСР став вважатися «більш небез¬печним, ніж СІЛА, вогнищем світової війни», а СІЛА, таким чином, — державою, що мало не потерпіла від радянської агресії. З цієї теорії випливало, що всім краї¬нам потрібно створити «широкий міжнародний фронт боротьби» проти СРСР. Теза про те, що СРСР — го¬ловний ворог, була внесена до Конституції КНР 1978 p.
Основними чинниками цього суттєвого повороту в китайській стратегії можна вважати такі:
головний фактор, безсумнівно, — загострення радян¬сько-китайських відносин. СРСР та КНР по суті стали військовими супротивниками;
розрядка у відносинах Захід—Схід, що значно зміц¬нювала позиції СРСР на світовій арені, спонукала ки¬тайське керівництво приєднатися до менш небезпечного супротивника (Вашингтон) проти більш небезпечного — Москви;
на думку Пекіна, в умовах, що склалися, Білий дім Мав бути більш схильний до діалогу з КНР, зокрема для того, щоб з «честю» виплутатися з в'єтнамської війни. На Вашингтон вплинуло те, що напруженість у відносинах мі Москвою та Пекіном суттєво загострилася;
наприкінці 60-х років стало очевидно, що внутрії та зовнішня політика китайського керівництва не заб печила успішного економічного будівництва та зміцнен^ ня позицій КНР на світовій арені. В Пекіні було вирм шено використати для модернізації економічний та на-уково-технічний потенціал Заходу;
нова стратегія вимагала коригування діяльності китай^ ської дипломатії в «третьому світі» — спроби експор революції не спрацювали.
Рішення про зближення з Вашингтоном було прий¬няте на пленумі ЦК КПК у жовтні 1968 р. В нас роки сторони поступово визначили конкретні напр* збігу інтересів на міжнародній арені.
Зближення між КНР та США миттєво потягнуло собою зміни в підході до Китаю з боку всього Заходуїі Так, уже в 1972 р. були встановлені дипломатичні від«| носини Китаю з Японією. Заради цього Токіо розірі офіційні відносини з Тайванем і визнав уряд КНР ним законним урядом країни, а Тайвань — невід'ємно* частиною території КНР. Китай, у свою чергу, відмо-j вився від репараційних вимог, не виступав проти наро¬щування японського військового потенціалу. В 70-х ро¬ках Пекін активно встановлював дипломатичні відносини! з західноєвропейськими країнами. Радянський Союз у| відповідь використав важелі, що були в його розпоряд-| женні, для протидії КНР. На XXV з'їзді КПРС Л. Брежнє заявив: «Ми будемо й надалі вести боротьбу з маоїзмом, боротьбу принципову, боротьбу непримиренну».
Підхід КНР до більшості інших соціалістичних країні став гнучкішим та доброзичливішим. Пекін відновив| зв'язки з Югославією. Разом з тим після 1976 р. булс розірвано відносини з Албанією, загострилися відносиш з В'єтнамом, з Кубою.
9 вересня 1976 р. помер Мао Цзедун. Він залишив! країну у стані соціально-економічної й політичної кризи.! Народне господарство перебувало на межі катастрофи,! різко зменшилося виробництво найважливішої промис¬лової продукції. Пекін офіційно заявив, що країна від-стала в розвитку не менше ніж на 20 років, у засобах! масової інформації констатувалося, що громадський по¬рядок несталий, ідеологічна ситуація заплутана.
Наприкінці 70-х років китайське керівництво розпо¬чало глибоку реформу, спрямовану на подолання негативних наслідків «культурної революції», на мобілізацію ефективних засобів піднесення економіки. Початок ре¬формі поклав грудневий 1978 р. пленум ЦК КПК.
Зміни всередині Китаю створювали передумови для змін у його зовнішній політиці. Модернізація вимагала від¬повідних зовнішніх умов. Китайське керівництво зробило ставку на Захід у питаннях модернізації, забезпечення без¬пеки країни, реалізації політичних цілей на світовій арені.
В СІЛА не відразу відгукнулися на заклик про «єди¬ний міжнародний фронт». Але після 1976 р. до влади в Сполучених Штатах прийшли сили, що виступали за пе¬регляд зовнішньої політики. Вашингтон прийняв програ¬му доозброєння, затягнув ратифікацію угоди ОСО-2. Важлива роль почала відводитися Пекіну, зближення з яким було покликане посилити тиск на СРСР та його союзників. У результаті нормалізація китайсько-амери¬канських відносин, що затримувалася протягом семи років, була здійснена протягом кількох місяців. Поштов¬хом став візит до КНР помічника президента США 3. Бжезинського в травні 1978 р.
В серпні 1978 р. КНР підписала Договір про мир та дружбу з Японією. Токіо погодився включити до нього положення про протидію гегемонії.
У «третьому світі», відкинувши екстремістські заклики до світової революції, Китай намагався тепер встановити нормальні відносини з правлячими режимами, підтриму¬вати тісні зв'язки з Заходом. Енергійні зусилля докла¬далися до поліпшення відносин із країнами АСЕАН. Тісне співробітництво зберігалося між Китаєм та Пакис¬таном, Непалом, Шрі-Ланкою, Туреччиною.
На Близькому Сході Китай спрямовував свої зусилля на послаблення позицій СРСР, намагаючись дискреди¬тувати ініціативи, що виходили з Москви, з недовірою ставлячись до радянських союзників у регіоні. Щодо країн соціалістичної співдружності Пекін проводив полі¬тику протиставлення окремих країн- СРСР, підкрес¬люючи, що в КНР немає принципових розбіжностей з ними.
Наприкінці 70-х років лінія радянського керівництва Щодо КНР вирізнялася певною двоїстістю. На тлі запев¬нень у бажанні нормалізувати відносини з Китаєм уживалися заходи для подальшої його ізоляції в між¬народному комуністичному русі, «соціалістичному табо¬рі». У своїй азіатській політиці СРСР не рахувався з інте¬ресами КНР.
49. Утворення Демократичної Республіки Вєтнам і боротьба в’єтнамського народу проти французької агресії
За кілька тижнів до офіційного підписання Япо¬нією акта про беззастережну капітуляцію на території Індокитаю відбулися значні політичні зміни. Ще 1 серпня 1945 р. в Кохінхіні (Південний В'єтнам) постав автономний уряд з прояпонських еле¬ментів, уже 26 серпня повалений народним рухом. 14 серп¬ня імператор Аннаму (Центральний В'єтнам) Бао Дай Проголосив його незалежність і скасування договорів 1862 і 1874 pp., що перетворили Кохінхіну на французьку Колонію. 15 серпня його приклад наслідував король Кам¬боджі. 18 серпня в столиці Тонкіну (Північний В'єтнам) Ханої закріпився створений В'єтмінем (Демократичний Фронт боротьби за незалежність В'єтнаму) Комітет на¬ціонального визволення, який, усунувши маріонетковий Уряд, проголосив Народну Республіку В'єтнам. 29 серпня в Х'кю (столиця Аннаму) внаслідок переговорів із представниками республіки імператор Бао Дай зрікся пр й перемінив трон на посаду радника республіки. 2 ве 1945 р. на багатотисячному мітингу в Ханої Хо Ші урочисто проголосив Декларацію незалежності В'єтно утворення Демократичної Республіки В'єтнам. В прог шенні незалежності в момент капітуляції Японії бурз но-поміщицька верхівка В'єтнаму вбачала «ідеальний падок» здобуття незалежності без революції.
Проте правлячі кола Франції не бажали миритися втратою Індокитаю. Вони швидко замінили французы* експедиційним корпусом британські окупаційні на півдні від 16-ї паралелі, а в лютому 1946 р. підпис гомінданівським Китаєм угоду про виведення китайсі військ із північної від 16-ї паралелі частини В'єтнаму Лаосу. 7 січня і 27 серпня 1946 р. були підписані угоди| Камбоджею і Лаосом про надання їм статусу автономій! межах Французького союзу та Індокитайської федерс 6 березня 1946 р. В'єтнам і Франція підписали угоду, якою Франція визнала В'єтнамську Республіку як нез лежну державу зі своїми урядом, парламентом, армією фінансовою системою і як складову частину Індокитайсі кої федерації та Французького союзу. Шляхом рефереї думу передбачалося визначити, чи приєднається Півдеї ний В'єтнам до В'єтнамської Республіки. Французы* верховний комісар адмірал Тьєррі Аржанльє спробу здійснити тиск на громадську думку Південного В'єт му, що було сприйняте Ханоєм як порушення угоди 6 березня 1946 р. Проте на розрив з Парижем рівництво ДРВ не пішло. 14 вересня 1946 р. Хо Ші шдписав у Парижі тимчасову угоду, яка передбачала рі права громадян В'єтнаму й Франції, створення єдин^ митної та грошової системи в Індокитаї, відкриття коі сульських представництв В'єтнаму в сусідніх країна Підписання тимчасової угоди викликало різку крі уряду ДРВ з боку певних політичних сил В'єтнаму, в'єтнамського ж керівництва підписання цієї угоди б ще однією спробою не допустити розширення колонія ної війни, яка фактично розпочалась у вересні 1945 після захоплення французькими збройними силами Са гона та інших великих міст Південного В'єтнаму. Все свідчило про намір французьких правлячих кіл пе" творити Південний В'єтнам на плацдарм для наступу на В'єтнамську Республіку.
Дещо іншу політику проводили китайські окупаційні війська, розташовані на північ від 16-ї паралелі. Гомін¬данівська верхівка та американські монополії, що стояли за нею, відкрито не виступали проти республіки, розрахо¬вуючи використати ослаблення французького колоніаль¬ного управління у своїх інтересах. Війна на Тихому океані дала СІЛА змогу проникнути в Індокитай та інші країни азіатського континенту. Американські військові, певно з санкції Вашингтона, неодноразово пропонували урядові ДРВ американську підтримку в обмін на пільговий режим для американського капіталу у В'єтнамі. Північнов'єт-намська сторона відхилила ці пропозиції.
Підписана 14 вересня франко-в'єтнамська тимчасова угода не стала кроком уперед у нормалізації франко-в'єт¬намських відносин, на що розраховував Ханой. 13 грудня 1946 р. Париж розпочав відкриту колоніальну війну у В'єтнамі. Як причину відновлення воєнних дій в Індо¬китаї він висував напад в'єтнамців на французькі збройні сили. Запевняючи французький та в'єтнамський народи в тому, що з колоніальним режимом покінчено назавжди і що він прагне до якнайшвидшого визнання самостійного В'єтнаму в межах Індокитайської федерації й Французь¬кого союзу, очолюваний правим соціалістом Блюмом французький уряд водночас усіляко сприяв направленню все нових і нових збройних підкріплень в Індокитай, унаслідок чого війна набувала ще більшого розмаху. Французи платили високу ціну за цю війну, що змусило Париж поступово змінити свій політичний курс. Війна в Індокитаї набрала антикомуністичної спрямованості, що спричинило рішучий поворот політики США в Індокитаї, яка спершу орієнтувалась на підтримку ДРВ. З 1950 р. Вашингтон почав постачати французьким військам зброю У великих розмірах. За останні роки війни у В'єтнамі США передали французькому експедиційному корпусові 340 літаків, 1400 танків та бронемашин, 350 десантних Катерів, велику кількість важкої й легкої зброї, тисячі Тонн боєприпасів. Але навіть за такої значної військової Допомоги СІЛА Париж не зумів добитися рішучої пере¬вага у в'єтнамській війні й зазнавав поразок.
Воєнні невдачі підштовхували Париж до нових ма¬неврів. У цих умовах він уже не сподівався на віднов¬лення безпосереднього володарювання Франції в Індо- Китаї і вдався до пошуків серед в'єтнамців «авторитетна особи», якій можна було б передати повноваження. Т* самим Париж розраховував відвернути більшість населен^ ня від В'єтміню. Тривалі пошуки завершились у травщ 1948 р. створенням тимчасового уряду генерала Нгуєн Кс Ана, що становило перехідний крок до повернеї колишнього імператора Бао Дая, який, відкрито не порі ваючи з республікою, поспішив перебратися до ТОНКОЇ США також взяли участь у формуванні маріонетковог уряду, розраховуючи згодом використати його у своїх іі тересах. Створення цього уряду супроводжувалося сщ бою Парижа здійснити воєнний наступ на райони В'є наму, що перебували під контролем республіканської уряду. Проте добитись значних успіхів у воєнній камла правлячим колам Франції не вдалось. Зміцнілі зброї сили республіканського уряду не тільки успішно прот стояли французькій армії, а й завдавали їй відчули ударів.
Мобілізуючи народні маси на відсіч поневолювача уряд ДРВ намагався врегулювати франко-в'єтнамськ конфлікт мирними засобами. Протягом перших двох ків війни він 18 разів звертався до французького урядуй мирними пропозиціями, але всі вони залишилися відповіді. Французький уряд зробив ставку на укладеї угоди з маріонетковими ставлениками. 8 березня 1949 £.| Парижі французький президент та імператор Бао підписали тимчасову угоду, яка узаконила створеї маріонеткової Держави В'єтнам і зберегла французы монополістичним колам найважливіші економічні та літичні позиції в «об'єднаному» під владою Бао Дая генерала Нгуєн Ксю Ана В'єтнамі. 19 липня 1949 | подібна угода була укладена з Лаосом, а 9 листопада Камбоджею. 29 січня 1950 р. всі ці угоди ратифЬ Національні збори Франції. В січні 1950 р. ДРВ офії визнали Радянський Союз і КНР, а Великобригані СІЛА оголосили 7 лютого, що вони визнають уряд Дая й уряди Лаосу та Камбоджі.
На початку 1950 р. у співвідношенні сил ДРІ франції спостерігалася ще певна рівновага, проте інщіат перейшла до республіканської армії. В 1951—1953 pp. ДРВ продовжувала успішні воєнні операції проти фї цузів, визволила багато районі!' В'єтнаму. Зірвав! наприкінці 1953 р. спробу французів перехопити ініціа¬тиву, збройні сили республіканського уряду оточили в районі Дьєнб'єнфу значне угруповання військ против¬ника, а 7 травня 1954 р. розгромили його. Ця перемога стала вирішальною у війні опору, як була названа війна народів Індокитаю 1946—1954 pp. проти французького поневолення. Париж наочно переконався в марності спроб силою зброї зламати волю індокитайських народів до незалежності й свободи. Втративши близько 500 тис. солдатів і офіцерів, Франція мусила піти на припинення агресивної війни в Індокитаї. Борючись проти французь¬кої агресії, ДРВ надавала значну політичну й воєнну під¬тримку визвольним рухам лаоського і камбоджійського народів, які в 1954 р. добилися значних успіхів.
Унаслідок перемог, здобутих народами Індокитаю, ви¬зріли умови для врегулювання становища в цьому регіоні. На Берлінській нараді міністрів закордонних справ СРСР, США, Англії й Франції в січні 1954 р. Москва висунула пропозицію скликати нову нараду міністрів закордонних справ за участі КНР для розгляду питання про припинення війни в Індокитаї. СІЛА висловились проти наради п'яти держав, особливо різко Вашингтон протес¬тував проти участі в нараді КНР. Американський уряд узагалі не бажав мирного врегулювання в Індокитаї й прагнув до продовження війни. США збільшили війсь¬кові поставки Франції, взяли зобов'язання в 1954 р. до¬датково виділити їй кошти на суму 385 млн доларів. Роз¬глядаючи Індокитай як важливу стратегічну й сировинну базу, Вашингтон готувався взяти безпосередню участь у воєнних операціях. Франція ж, зазнаючи поразки, спо¬дівалася за допомогою наради вийти з надзвичайно скрутного становища. На позицію Великобританії здійс¬нювали тиск члени Британської Співдружності, зокрема Індія, Цейлон та Пакистан, які рішуче виступали за при¬пинення воєнних дій в Індокитаї й визнання незалеж¬ності В'єтнаму, Лаосу та Камбоджі. В результаті пере¬говорів було досягнуто угоду про скликання в Женеві Такої наради за участі КНР.
8 травня 1954 р. делегації СРСР, СІЛА, Великобри¬танії, Франції, КНР, ДРВ, Камбоджі, Лаосу та Півден¬ного В'єтнаму розпочали розгляд питання про відновлення миру в Індокитаї. Проте переговори просу повільно через позицію очолюваного Ланьєлем франі кого уряду, який, на противагу французькій громадсі кості, виступав за продовження «брудної війни» В'єтнамі. Після падіння 12 червня уряду Ланьєля гд нового французького уряду Мендес-Франс вирушив Женеви з наміром покінчити з непопулярною і висї ливою війною. 20 і 21 липня 1954 р. були підписані угол про припинення воєнних дій у В'єтнамі, Лаосі та боджі й заключна декларація наради. СІЛА не приє| налися до угод про припинення воєнних дій в ІНДОЇ хоча американський уряд заявив, що бере до уваги угоди й утримуватиметься від їх порушення.
Згідно з угодами Франція зобов'язалась вивести св війська з країн Індокитаю, створювалася міжнароді комісія у складі представників Канади, Індії й Польщі-\ спостереження й контролю за виконанням угод припинення воєнних дій. Угоди містили положення заборону введення в усі індокитайські країни ІНОЗЄЇ військ і ввезення зброї й боєприпасів, створення на їх територіях іноземних військових баз, зафіксували відмої всіх індокитайських учасників наради від участі в буп яких воєнних союзах. У заключній декларації учасні Женевської наради зобов'язалися поважати суверени) В'єтнаму, Лаосу та Камбоджі й не допускати втручанг їхні внутрішні справи. Декларація передбачала полія врегулювання у В'єтнамі на основі його незалежності\ територіальної цілісності. Була встановлена тимчасс демаркаційна лінія між ДРВ і Південним В'єтнамом, проходила дещо південніше 17-ї паралелі.
Женевські 1954 р. угоди з Індокитаю стали кроком на шляху зменшення напруженості міжнароді відносин у регіоні й у світі в цілому. Вони з» міжнародне становище Демократичної Республіки В'€ нам, забезпечили незалежність народам Лаосу й боджі. Проте розрядка міжнародної напруженості? Індокитаї не входила до планів правлячих кіл країн ду. Ще під час роботи Женевської наради американец дипломатія поспішила розпочати переговори про дання Договору про колективну оборону в Південно- ( Азії і створення його учасниками військової організ (СЕАТО). В цей союз увійшли США, Великобританія, Франція, Австралія і Нова Зеландія, які втягнули до його складу Таїланд, Філігшіни та Пакистан. Оформлення СЕАТО відбулося 8 вересня 1954 р. Одночасно сторони підписали протокол про поширення дії договору на країни Індокитаю, що становило пряме порушення же¬невських угод.
Усупереч женевським угодам СІЛА продовжували постачати в Індокитай, переважно в Південний В'єтнам, зброю і військову техніку. Згодом вони направили в Південний В'єтнам свій військовий персонал, тобто здійснили пряме втручання у внутрішню боротьбу, що там розгорнулася. З вини сайгонського режиму було зірвано виконання женевських угод у частиш, що стосу¬валася проведення загальних вільних виборів у В'єтнамі й об'єднання країни на цій основі. Більше того, вже 26 жовтня 1955 р. Держава В'єтнам, за підтримки США, була перетворена на Республіку В'єтнам на чолі з президентом Иго Дінь Зьємом. 4 березня 1956 р. сай-гонські власті провели сепаратні вибори в південно-в'єтнамські Національні збори, що зміцнило режим Нго Дінь Зьєма. У здійсненні цієї акції Сайгон дістав під¬тримку західних учасників Женевської наради, в тому числі й Франції, яка ще до проведення сепаратних виборів взяла на себе обов'язок надавати допомогу уря¬дові Нго Дінь Зьєма. Після того, як останні французькі солдати покинули в'єтнамську територію (26 квітня 1956 p.), Франція оголосила про припинення з 28 квітня 1956 р. діяльності в Південному В'єтнамі командування збройними силами Французького союзу і про свою відмову брати участь у роботі змішаних комісій з вико¬нання женевських угод. Припинення французької вій¬ськової присутності у В'єтнамі фактично означало надан¬ня поля діяльності Сполученим Штатам.
50. Війна США в Індокитаї та її наслідки
3 утворенням Національного фронту визволення Південного В'єтнаму розпочався новий етап боротьби південно-в'єтнамського народу за свободу і незалежність, який вніс суттєві зміни в питання про об'єднання В'єтнаму. По-перше, вже не було можливості визначити конкретні строки об'єднання, тому програмні документи Національного фронту визволення Південного В'єтнаму передбачали лише поетапно вирішення питання шляхом переговорів. По-друге, для початку переговорів між Північчю й Півднем про об'єднання необхідно було, щоб Південний В'єтнам став суверенною, незалежною країною з коаліційним урядом на чолі.
Така перспектива суперечила задумам як сайгонського режиму, так і Вашингтона, який за всяку ціну намагався зберегти свої позиції у В'єтнамі, добитись увічнення розколу країни, перетворення Південного В'єтнаму, поряд з Південною Кореєю, у військовий плацдарм на материковій частиш азіатського континенту для придушення національно-визвольного руху в усій Південно-Східній Азії. В досягненні цих цілей роль ударної сили Вашингтон відводив армії сайгонського режиму. З осені 1961 р. США розпочали швидке нарощування чисельності й бойової оснащеності американської армії в Південному В'єтнамі, створили там штаб американського командування з надання воєнної допомоги сайгонському режимові. Цьому штабові фактично підпорядковувалася сайгонська армія, що було розцінене в урядових колах ДРВ як воєнне втручання США в Південному В'єтнамі.
В серпні 1964 р. США здійснили збройну провокацію в територіальних водах ДРВ — Тонкінській затоці — з метою створити привід для поширення американської агресії на територію ДРВ. Група військових кораблів 7-го флоту США, вийшовши з японських портів, наблизилась до берегів ДРВ і почала обстрілювати її територію, мотивуючи свої дії умисним нападом на них торпедних катерів ДРВ. 5 серпня президент США Л. Джонсон підтвердив американську версію подій у Тонкінській затоці й віддав наказ ужити «відповідних заходів». Такими заходами стали нальоти американських літаків на територію ДРВ, що розпочалися в той самий день. 7 серпня 1964 р. американський конгрес ухвалив «тонкінську резолюцію», яка надала президентові США право необмеженого використання американських збройних сил у Південно-Східній Азії й започаткувала пряму агресію США у В'єтнамі. Таким чином, США відшукали привід для нарощування збройних сил у Південному В'єтнамі, поширення повітряної війни на територію ДРВ і Лаосу та втручання у внутрішні справи Камбоджі.
В 1965 р. Вашингтон розв'язав війну проти В'єтнаму, а згодом проти Лаосу й Камбоджі. Ця "локальна" війна, безпосередньою метою якої було збереження і зміцнення американських позицій у Південному В'єтнамі, стала разом з тим спробою здійснити воєнними засобами далекосяжні плани «глобальної стратегії» США. На Півдні В'єтнаму діяв півмільйонний американський експедиційний корпус, оснащений найновішою бойовою технікою, Північ В'єтнаму піддавалась інтенсивним бомбардуванням з повітря і моря. Розпочинаючи неоголошену війну проти ДРВ, США намагались придушити прагнення в'єтнамського народу до незалежності й об'єднання країни, змусити ДРВ відмовитись від підтримки визвольного руху в Південному В'єтнамі.
Агресія США у В'єтнамі спричинила утворення в Південно-Східній Азії небезпечного вогнища напруженості, що тривалий час ускладнювало всю міжнародну обстановку. Після того як США розв'язали агресивну війну проти ДРВ, національно-визвольна війна на Півдні злилась з війною в'єтнамського народу на захист батьківщини на Півночі й набрала загальнонаціонального характеру. Відбиття американського вторгнення стало першочерговим завданням для всього в'єтнамського народу. Вже на початку червня 1965 р. близько 1 млн. в'єтнамців виявили добровільне бажання зі зброєю в руках боротись проти американської агресії.
Вживши енергійних заходів з евакуації великих промислових підприємств у сільську місцевість, уряд ДРВ забезпечив випуск основних видів продукції. Особлива увага приділялася підвищенню ефективності сільськогосподарського виробництва й місцевої промисловості. Був взятий курс на досягнення самозабезпеченості кожної провінції Північного В'єтнаму в задоволенні потреб оборони, виробництва, населення. Всі ці заходи дали змогу ДРВ не тільки вистояти в жорстокій боротьбі, а й зберегти стабільний рівень сільськогосподарського та промислового виробництва, підвищувати свою обороноздатність і надавати допомогу національно-визвольним силам Півдня В'єтнаму. Важливим фактором моральної Й матеріальної підтримки ДРВ слугувала допомога СРСР та інших соціалістичних країн. Радянський Союз надсилав до В'єтнаму все, в чому відчували потребу в’єтнамські економіка й оборона, в'єтнамський народ. Завдяки поставкам сучасного озброєння з СРСР та інших дружніх країн відбувалося технічне переоснащення В'єтнамської народної армії. В'єтнамські війська перетворювались на сучасну армію, здатну протистояти американській агресії, відбивати нальоти американської авіації.
Внаслідок успіхів визвольних сил Південного В'єтнаму, які спирались на підтримку й допомогу Північного В'єтнаму, СРСР, інших країн та співчуття світової громадськості, збройна інтервенція США в Південному В'єтнамі зайшла на кінець 60-х років у глухий кут. Зазнала краху й американська тактика «в'єтнамізації» війни, сутність якої полягала в проведенні принципу «азіати проти азіатів», цебто намаганні змусити врешті-решт «в'єтнамців боротись проти в'єтнамців».
Успішно відбиваючи удари агресора, ДРВ і національно-визвольні сили Південного В'єтнаму вели активну дипломатичну боротьбу за припинення бомбардувань Північного В'єтнаму, виведення іноземних військ із Південного В'єтнаму, справедливе врегулювання у В'єтнамі на основі неухильної поваги законних інтересів і невід'ємних прав його народу, без будь-якого зовнішнього втручання. Малося на увазі, що питання об'єднання В'єтнаму повинне бути вирішене мирним шляхом у відповідності з волевиявленням населення обох його частин. Необхідно підкреслити, що в прийнятій в 1967 р. новій програмі Національного фронту визволення Південного В'єтнаму відзначалось, що до об'єднання країни Південний В'єтнам буде протягом певного часу існувати як незалежна держава. В червні 1969 р. був утворений Тимчасовий уряд Республіки Південний В'єтнам, який відіграв важливу роль в організації відсічі агресії США на Півдні країни, в мобілізації міжнародної підтримки визвольної боротьби південно-в'єтнамського народу. Одним з перших (13 червня 1969 р.) цей уряд визнав СРСР.
Поєднання зусиль ДРВ і Республіки Південний В'єтнам на воєнному, політичному й дипломатичному фронтах відкрило шлях до переговорів з урегулювання у В'єтнамі. Ще в листопаді 1968 р. США мусили оголосити про припинення всіх воєнних дій і початок переговорів з ДРВ і Національним фронтом визволення Південного В'єтнаму. Переговори були тривалими і складними.
З кінця березня 1972 р. національно-визвольні сили Південного В'єтнаму добилися значних перемог, які змінили стратегічну ситуацію і завдали серйозної поразки політиці «в'єтнамізації». 20 жовтня 1972 р. уряди ДРВ і США досягли угоди про припинення війни й відновлення миру у В'єтнамі. Ця угода, яку обидві сторони домовились підписати ЗІ жовтня 1972 р., відповідала реальній обстановці в Південному В'єтнамі, гарантувала основні національні права в'єтнамського народу й право південно-в'єтнамського народу на самовизначення. Проте через позицію Вашингтона мирна угода не була підписана до кінця 1972 р., а агресивна війна США у В'єтнамі набрала ще жорстокішого характеру.
Агресивна політика США в Індокитаї викликала енергійний протест в ООН. В січні 1973 р. 40 країн—членів ООН, що не приєдналися, виступили зі спільною заявою, в якій рішуче засуджувались безпрецедентні за інтенсивністю і варварством бомбардування В'єтнаму Сполученими Штатами, спрямовані на те, щоб залякати народ Північного В'єтнаму й нав'язати в'єтнамському народові своє рішення проблеми. Глибоке занепокоєння погіршенням ситуації у В'єтнамі висловив Генеральний секретар ООН К. Вальдхайм, який засудив бомбардування В'єтнаму й закликав припинити всі акти насильства, що можуть перешкодити успіхові переговорів.
У підсумку стратегія ДРВ і Республіки Південний В'єтнам у поєднанні з воєнними й політичними успіхами визвольних сил Південного В'єтнаму, перемога у відбитті американської агресії проти Північного В'єтнаму, а також широка міжнародна підтримка забезпечили умови для укладання Угоду про припинення війни й відновлення миру у В'єтнамі. Ця угода була підписана в Парижі 27 січня 1973 р. представниками ДРВ, Республіки Південний В'єтнам, США та сайгонського режиму.
Угода передбачала припинення вогню на всій території В'єтнаму, виведення американських та інших іноземних військ із Південного В'єтнаму, гарантувала повагу США до незалежності, суверенітету, єдності й територіальної цілісності В'єтнаму, відмову США від втручання у внутрішні південно-в'єтнамські справи, політичне врегулювання в Південному В'єтнамі шляхом переговорів між двома південно-в'єтнамськими сторонами, створення Ради національного примирення і злагоди, організацію вільних демократичних виборів, здійснення мирними засобами поетапного об'єднання В'єтнаму на основі консультацій та угод між Північним і Південним В'єтнамом без втручання іззовні. США взяли зобов'язання зробити внесок у відновлення знекровленої війною економіки В'єтнаму.
Важливу роль у справі підкріплення Паризької угоди відіграла Міжнародна конференція з В'єтнаму, яка відбулася 26 лютого — 2 березня 1973 р. в Парижі. В конференції брали участь представники ДРВ, Республіки Південний В'єтнам, США, сайгонського режиму, СРСР, Франції, Великобританії, КНР, Угорщини, Польщі, Канади, Індонезії та Генеральний секретар ООН. Конференція прийняла Акт, у якому її учасники схвалили й узяли до відома Паризьку угоду з В'єтнаму та чотири протоколи до неї, зобов'язавшись поважати й беззастережно виконувати їх.
Підписання Паризької 1973 р. угоди з В'єтнаму створювало якісно нову обстановку у В'єтнамі й означало найбільшу воєнну поразку Вашингтона за всю історію Сполучених Штатів. Відрядивши до В'єтнаму 600-тисячний (включаючи військових п'яти країн-союзниць) експедиційний корпус, скинувши 7 млн. 850 тис. т бомб на його територію і витративши 352 млрд. доларів, США не добились перемоги в цій найтривалішій, найжорстокішій неоколоніальній війні. Ця війна стала важким випробуванням і для Північного В'єтнаму, і він його витримав, спираючись на підтримку й допомогу дружніх держав.
З підписанням Паризької угоди ДРВ отримала можливість приступити до відбудови народного господарства. Вона продовжувала курс на створення мирного, об'єднаного й демократичного В'єтнаму. ДРВ надавала всебічну допомогу визвольним силам Південного В'єтнаму, де так і не встановився мир. Після підписання Паризької угоди сайгонський режим за підтримки США переозброїв свою армію, здійснював курс на захоплення всіх визволених районів, проводив політику придушення прав і свобод південно-в'єтнамського населення. Все це не могло не викликати зростання визвольної боротьби, могутня хвиля якої змила сайгонський режим. 30 квітня 1975 р. він був повалений. Контроль над усією південно-в'єтнамською територією перейшов до Тимчасового революційного уряду, який став спадкоємцем Національного фронту визволення Південного В'єтнаму у внутрішній і зовнішній політиці.
В період з 15 по 21 листопада 1975 р. в Хошіміні працювала Політична консультативна конференція представників Півночі й Півдня В'єтнаму з питань об'єднання країни. На ній були досягнуті домовленості про проведення в усій країні загальних виборів до Національних зборів, які мали визначити державну систему, обрати керівні органи єдиного В'єтнаму. Такі вибори відбулися 25 квітня 1976 р. 2 липня перша сесія Національних зборів ухвалила рішення про об'єднання Демократичної Республіки В'єтнам і Республіки Південний В'єтнам і проголосила утворення Соціалістичної Республіки В'єтнам (СРВ). Створення СРВ стало видатною віхою в тривалій боротьбі в'єтнамського народу за свободу й незалежність, започаткувало якісно новий етап у його багатовіковій історії.
Свою міжнародну діяльність СРВ спрямувала на забезпечення сприятливих зовнішніх умов для щонайшвидшого заліковування ран багаторічної війни, відновлення й розвитку економіки, створення передумов для гармонійного розвитку в'єтнамського суспільства. В комплексі зовнішньополітичних завдань СРВ пріоритетне місце посідали питання зміцнення й розвитку відносин з сусідніми країнами та країнами соціалістичної співдружності. Радянські позиції у В'єтнамі особливо зміцніли в середині 1978 р., коли він став членом Ради економічної взаємодопомоги. З листопада 1978 р. в Москві був підписаний радянсько-в'єтнамський Договір про дружбу й співробітництво, в межах якого сторони зобов'язалися неухильно розвивати політичні відносини й поглиблювати всестороннє співробітництво на основі взаємної поваги державного суверенітету й незалежності, рівноправності й невтручання у внутрішні справи одна одної. Радянська економічна допомога зміцнила експортний сектор в'єтнамської економіки, а військова — стимулювала в'єтнамські гегемоністські амбіції в Індокитаї.
Прикриваючись заявами про необхідність захисту територіальної цілісності В'єтнаму від посягань полпотівського режиму і «братню» допомогу камбоджійському народові в його боротьбі проти цього режиму, В'єтнам здійснив у січні 1979 р. воєнну інтервенцію в Камбоджу. СРСР підтримав цю акцію В'єтнаму й навіть намагався переконати Китай та країни АСЕАН, що гегемонія В'єтнаму в Індокитаї є доконаним фактом, як і військова присутність Москви в цьому регіоні. Країни АСЕАН були дуже занепокоєні зростаючою радянською військово-морською присутністю в Південно-Східній Азії, і деякі з них, зокрема Малайзія, Таїланд, Індонезія та Філіппіни, відхилили прохання Москви надати право заходу в їхні порти для ВМС СРСР. Унаслідок підтримки незаконних акцій В'єтнаму в Камбоджі Москва не тільки опинилася в надто складній ситуації в Південно-Східній Азії, а й певною мірою потрапила в міжнародну ізоляцію.
Відповіддю КНР на інтервенцію В'єтнаму в Камбоджі став напад Китаю на північні в'єтнамські провінції з метою «дати урок за утиски в'єтнамськими властями населення китайського походження, за дрібні й великі провокації на спільному кордоні, за претензії на китайські території, такі як острови Спратлі й Парасельські». В агресії проти В'єтнаму була задіяна 600-тисячна армія Китаю. Китайсько-в'єтнамська війна, обмежена в просторі й часі (північні провінції, 17 лютого — 3 березня), завдала економіці В'єтнаму збитків на мільярд доларів і забрала з обох сторін життя десятків тисяч солдатів та офіцерів. В'єтнамсько-китайський кордон на десятки років перетворився на небезпечне вогнище військової напруженості. Порушення кордонів повітряного простору літаками, перестрілки, у тому числі й з важкої артилерії, стали тут звичайним явищем.
Після нападу Китаю на В'єтнам СРСР добився найбільшого прориву в Південно-Східній Азії — права користуватися в'єтнамськими базами в Камрані й Дананзі. Проте зміцнення радянських політичних та військових позицій в Індокитаї викликало серйозне занепокоєння у Вашингтоні. У відповідь на зростання радянської присутності в Південно-Східній Азії адміністрація Р. Рейгана приступила до створення військово-морських та військово-повітряних баз у Тихому океані, що призвело до подальшого погіршення американо-радянських відносин.