Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. Основні поняття та категорії фольклористики як науки. Виникненню фольклористики як науки передував багатовіковий досвід збирання (запису) фольклорних текстів та їх обробка у творчості письменників, режисерів, композиторів. На ранніх етапах становлення фольклористика визначалася то як галузь етнографії, то як розділ літературознавства чи музикознавства. її розглядали і як допоміжну дисципліну інших наук — історії культури та соціології. З часом фольклористика стає самостійною наукою, формується її структура, розробляються методи дослідження. Зараз фольклористика — це наука, що вивчає закономірності та особливості розвитку фольклору, характер і природу, сутність, тематику народнопоетичної творчості, її специфіку та спільні риси з іншими видами мистецтва; особливості побутування та функціонування текстів усної словесності на різних етапах розвитку; жанрову систему і поетику. Відповідно до спеціально поставлених перед цією наукою завдань фольклористика поділяється на дві галузі: історію фольклору та теорію фольклору. Історія фольклору — це галузь фольклористики, що вивчає процес виникнення, розвиток, побутування, функціонування, трансформацію (деформацію) жанрів та жанрової системи у різні історичні періоди на різних територіях. Теорія фольклору — це галузь фольклористики, що вивчає сутність усної народної творчості, особливості окремих фольклорних жанрів, їхнє місце у цілісній жанровій системі, а також — внутрішню структуру жанрів — закони їх побудови, поетику.
2. Фольклор і художня література. Проблема «фольклоризації» літературних текстів Усна народна творчість, як і художня література взагалі, є словесною поетичною творчістю, тому між ними існує тісний зв´язок. Він починається з того, що усна народна творчість є джерелом виникнення літератури. Кажучи словами В. Проппа, «фольклор — лоно літератури, яка виникає з фольклору. Фольклор є доісторією літератури». Відмінності: 1. Мова. Для фольклору властива простонародна, діалектна (часто говіркова) мова, а для художньої літератури — літературна (якщо автор при написанні літературного твору використовує діалект, то він це робить з художньою ціллю, і в цьому випадку мовні характеристики стають додатковими поетико-стилістичними ознаками). 2. характер творення та побутування текстів: у народній словесності — в усній формі, в літературі— в письмовій. Це пов´язано з тим, що фольклор виникає у дописемний період як система поглядів, обрядів та магічних ритуалів, які передаються в усному мовленні з покоління в покоління, зберігаючись у народній пам´яті. Професійна література зароджується значно пізніше на основі письма і твориться в середовищі освічених людей. 3. Авторство. На відміну від літературних творів, які обов´язково мають конкретного автора (ім´я його, як правило, відоме), народнопоетичні твори не мають автора, і в цьому виявляється їх анонімність (невідоме авторство). 4. ще одна специфічна риса народної словесності — колективність. 5. Особливості побутування творів фольклору спричиняють ще одну його специфічну рису — імпровізованість. Кожен літературний твір, як правило, є неімпровізованим, оскільки, будучи написаним і завершеним, вже не змінюється. 6. З часом один твір побутує в народі у кількох чи багатьох варіантах, що зумовлює таку особливість народної словесності як варіантність. 7. особливості образів головних персонажів. У літературному мистецтві вони можуть бути настільки різноманітні, наскільки це виявляється у житті — з позитивними та негативними прикметами характеру, різними зовнішніми ознаками, тощо. Головний персонаж народного епосу — це завжди позитивний герой, що втілює в собі все найкраще з народної уяви. Він зображений монументально, його постать ідеалізована, героїзована, звеличена. Між усною словесністю та професійною авторською літературою відбуваються постійні взаємовпливи, вони запозичують одна в одної теми, мотиви, образи. У другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. проблему співвідношення фольклору й літератури досліджували О. Потебня, М. Драгоманов, М. Сумцов, І. Франко, М. Дашкевич, М. Грушевський, Б. Грінченко, М. Павлик, В. Гнатюк. Щодо проблеми використання фольклору у творах українських письменників, то у Шевченка маємо: 1. «Причинна» (божевільна) 2. «Великий льох» - діють 3 душі, 3 ворони, 3 лірники. 3. Кавказ». У поемі є міф про Прометея. У Франка – «Мойсей» (міф про Оріона). Леся Українка: 1. «Лісова пісня» (Мавка, Русалка, той, що греблю рве). Михайло Коцюбинський – «Тіні забутих предків» ( Щезник, Чугайстер).
3. Проблема колективного та індивідуального у фольклорі. Стаття Франка «Як виникають народні пісні». В українській фольклористичній науці 1970-80 рр. проблему співвідношення індивідуального й колективного у фольклорній творчості в контексті образотворення порушила М. Шумада. "Суть колективності, - зауважувала вчена, - полягає, зрештою, не у самому фактові колективного творення тієї чи іншої пісні (хоч такі випадки мали місце раніше і можливі тепер), а у відношенні мас до цього виду народної творчості, у характері її використання в народному побуті незалежно від генезису. Кожен фольклорний твір, який увібрав у себе художній досвід попередніх фольклорних зразків і побудований за їх канонами, уже за способом художнього вираження є колективним. Сам факт побутування фольклорного твору у великій кількості варіантів знімає питання про його авторство. Фольклор — мистецтво колективне, навіть у тих випадках, коли той чи інший твір створений відносно недавно і його автора при бажанні можна розшукати. Авторство твору, що увійшов до усної традиції, не є для народних виконавців важливою річчю. Кожний фольклорний твір сприймається ними як навколишня природа: він прекрасний, потрібний, але нічийний, тобто всезагальний. Але це не значить, що він створювався всім народом і ніким конкретно. Народна творчість тому й має назву народної, що творилась і підтримувалась народом. Іван Франко. ЯК ВИНИКАЮТЬ НАРОДНІ ПІСНІ: Віками не звертали на народні пісні жодної уваги, вчені ставилися до них із погордою, як і взагалі до мови простого народу, до його життя, звичаїв і звичок. Лише під кінець минулого століття під впливом сентименталізму, що розвивався в літературі, і звернення до природи у різних країнах почалося їхнє активне збирання. Український народ пояснює походження народних пісень міфологічно. Авторами народних пісень є морські люди, що співають їх, плаваючи по хвилях. Чумаки, що працюють біля моря, добуваючи сіль, підслуховують ці пісні і приносять їх на Україну.
Вражаюче у народних піснях це відсутність індивідуальності. Нам не спадає навіть на думку дошукуватись автора кожної поодинокої пісні, а щодо їхньої хронології, то тільки великі історичні періоди залишають на них свої специфічні риси, які і так дедалі більше затираються пізнішими періодами. Чим же це пояснити? Здається, що найпростішим і найдоречнішим буде пояснення, коли ми звернемо увагу на середовище, в якому виникає народна пісня. Народ, що створює пісні, є народом неосвіченим, він не читає газет, живе патріархальним або військовим життям. Всі члени його стоять на однаковому ступені розумового розвитку, інтереси, прагнення і заняття їх є більш-менш ті самі. Отже, народний поет творить свою пісню з того емоційного та ідейного матеріалу, яким живе вся маса його земляків. Отже, первісна поезія була, по суті, колективним вибухом почуттів, збірною імпровізацією, яка одночасно була співом,- танцем і пантомімою. Рештки цієї первісної поезії ще збереглися досі в деяких обрядових піснях, які виконуються в такт танцю, в супроводі характерних рухів. У цій поезії ще все перемішане: оповідання, і лірика, і драма. З часом, з лірично-епічно-драматичної імпровізації вона стає піснею, а пізніше епічною повістю, співаною або декламованою спокійним тоном, її охоче слухають, проте вона вже не збуджує в масах ні вибухів гніву, ні сліз, ні шаленої радості.Таких пісенних мотивів з часом у кожного народу повинно назбиратися більш або менш значний запас. Вони є основою, з якої розвинулась не тільки наступна народна поезія, але й поезія художня: епопея, лірика і драма, а також міфологія.
4. Питання жанрово-тематичної словесності колядок і щедрівок Колядки – жанр величальних календарно-обрядових пісень, які в дохристиянську добу були приурочені початку нового господарського року, а з утвердженням християнства – Різдву Христовому. Якоб Грімм слов’янську коляду пов’язував із латинським словом «calendae», що означало свято Нового року. Олена Пчілка, а згодом Ксинофонт Сосенко стояли на позиції, що назва коляда немає нічого спільного з римським calendae, бо вона побутувала раніше, ніж calendae. Ф. Колесса, подаючи класифікацію колядок, виділяє 5 груп: 1) з хліборобськими мотивами; 2) з воєнними мотивами; 3) з фантастичним чи казковим підкладом; 4) любовного змісту; 5) з біблійним підкладом. С Килимник, подаючи класифікацію коляд-щедрівок, виділяє в ній 10 груп: 1) філософічні (про походження світу); 2) світоглядовомітологічні, хвальні (в яких відбилась віра у надприродні сили, міфологія та віра у ці сили); 3) лицарсько-дружинні (період племінного життя); 4) історичні (дружинно-князівська рання доба, в яких відображається тема походів та чеснот князів); 5) пізньої княжої доби; 6) початків християнства; 7) періоду двовір´я; 8) апокрифічні; 9) біблійні; 10) релігійно-національні: господарські та з політичним забарвленням. Значним недоліком цієї класифікації є те, що дослідник не розмежовує понять «колядка» та «щедрівка», вважаючи їх єдиним жанром. Серед родинно-господарських коляд значну частину становлять коляди — побажання здоров´я, успіху та процвітання родині, удачі на полі, на городі, у різних видах праці, багатого приплоду худоби. Тут збережене звертання до божеств та сил природи, які цей добробут повинні забезпечити: Будьте здорові на новий рік, ой Даждьбоже, Щоб водилось вам краще, як торік, ой Даждьбоже, Льон по коліна, щоб вас голова не боліла, ой Даждьбоже, Бувайте здорові, щоб велись вам воли та корови, ой Даждьбоже... Особливого звучання набувають колядки, які співаються дівчині на виданні. її образ тут сягає найвищого рівня поетизації. У цих пісенних творах, окрім дарунків, колядники бажають дівчині здійснення її заповітних мрій, провіщають сподіваних гостей-сватів. У княжих колядках оспівується та ідеалізується краса героя, його багаті шати, гаптовані дорогоцінним камінням, золотом та сріблом, зброя, звеличується його героїзм та відвага. Князь у цих творах часто постає переможцем у битвах з дикими звірами. Апокрифічні та біблійні коляди (подекуди їх називали христосанки) теж пов´язані з історичним минулим давньоукраїнських земель, зокрема із приходом на ці території та прийняттям християнства. Будучи творами язичницькими, колядки дуже повільно засвоювали біблійно-християнські елементи. Дуже поширеним жанром календарно-обрядової лірики зимового циклу є щедрівки. Ряд дослідників усної народної творчості (в тому числі М. Грушевський, Ф. Колесса, С Килимник) не виділяють щедрівку як окремий жанр, об´єднуючи її з колядкою. Це зумовлено тим, що у процесі довгого історичного розвитку колядки та щедрівки виконувались поряд як частина супроводу зимових обрядів. Щедрівки – жанр народних величальних обрядових пісень, якими ще праукраїнці-хлібороби зустрічали початок нового господарського року, готування до весняної рільницької праці, що починалися наприкінці березня. Важливою особливістю щедрівок є те, що вони, як правило, виконуються тільки дівчатами чи жінками, рідше — дітьми, і майже ніколи — чоловіками.
На відміну від колядок, які первісно супроводжували магічне язичницьке дійство, пов´язане із народженням Всесвіту та божества сонця Коляди, щедрівки є словесно-пісенною частиною іншого свята — Нового року, пов´язаного із величанням місяця. Місяць посідав важливе місце у культовій системі праслов´ян, які, спостерігши його зв´язок із водою, вбачали його неабияку роль у вирощуванні врожаю. Тому свято, метою якого було вблагати духів неба та землі сприяти у господарстві, отримало назву Щедрого вечора. Фольклорист Туряниця вважає, що слово «коляда» синонім слова «щедрівка». Грушевський зауважував, що мотиви щедрівок часто повторюють мотиви колядок, а саме щедрування служить продовженням колядування.
5. Цикл весняних обрядів та вірувань веснянок Своєрідним перехідним містком від зимового до весняного обрядового циклу є день Стрітеня (15 лютого). До цього дня зберігалися в церквах весняні ялинки. У день Віднайдення голови Івана Хреститиля, Обретіння (9 березня). З цього дня перелітні птахи починають «повертати голови додому». Але за народним календарем весна починається від дня преподобної мучениці Євдокії (14 березня). Після неділі, яку називали М’ясопусною починався Великодній піст, що тривав 7 тижнів. З наступного дня починався Сирний тиждень, або Масляна. БЛАГОВІЩЕННЯ. До цьою свята (25 березня за ст. ст.) лелеки звичайно прилітали з вирію та починали вити гнізда. Існувало повір'я, що на Благовіщення відкривалася земля і з неї виповзали змії, вужі та інші плазуни. За народними уявленнями, лише після Благовіщення можна було розпочинати польові роботи. У народному побуті українців Великдень чітко утримував елементи язичницької весняної ритуалістики: випікання обрядового печива, фарбування яєць, ігри, танці й розваги молоді, вшанування предків, аграрно-магічні, очисні обряди тощо.За тиждень до Великодня, у вербну (лозову) неділю, з церкви приносили освячену вербу й шмагали нею всіх членів сім'ї й худобу; пізніше цією гілкою перший раз виганяли корову в череду. Від вербної неділі починали активну підготовку до Великодня: варили яйця і розписували писанки, фарбували крашанки, начиняли ковбаси, випікали обрядове печиво, включаючи обов'язкову пшеничну паску, а подекуди й солодку сирну бабку. ЗІЛЬНИЦЬКИЙ ОБРЯД був пов'язаний із збиранням лікувальних трав (зілля) і приурочувався до дня Симона Зілота (10 травня за ст. ст.). Участь у ньому брали лише баби й молодиці. Зібравшись в одній хаті напередодні, жінки смажили яєшню, варили вареники, готували інші страви та гуртом йшли до лісу збирати цілющі квіти і трави: золототисячник, череду, ромашку, ведмеже вухо, полин, деревій, п'ятилисник тощо. Зілля намагалися збирати до схід сонця, коли ще не впала роса, і обов'язково потай від чужого ока, промовляючи магічні формули: Святий Авраам на це зілля орав, а Бог садив, а Спас родив, Мати Божа поливала і на поміч це зілля давала та ін. Закінчивши збирання трав, у лісі ж улаштовували колективну трапезу.У деяких місцевостях жінки вибирали поміж себе вдову, яку називали "Симон" її першою купали у великій діжі, підливаючи туди відвар свіжих лікувальних трав. Потім цю церемонію по черзі повторювали й з усіма іншими. Завершення обряду відзначали спільним застіллям у садку та виконанням "зільницьких" пісень. Весня́нки (гаївки, гагілки, ягілки, риндзівки) — назва старовинних слов'янських обрядових пісень, пов'язаних з початком весни і наближенням весняних польових робіт. М. Грушевськии, зокрема, подає ще такі назви: «ягівка», «гаілка», «гагілка», «ягілка», «магілка», «галанівка», «лаголайка» та інші. Веснянки співаються майже завжди одночасно з танцями та іграми, які мають «закликати» весну та добрий урожай. У західних регіонах України веснянки називають гагілками, гаївками, а на Яворівщині — риндзівками. У давніх слов'ян був звичай, зустрічаючи весну, виганяти, ховати або топити зиму. Для цього робили з соломи опудало, одягали його в людську одежу, співали над ним пісні, а потім роздягали, топили, палили або рубали. Після спалення попіл кидали у воду. Своєю формою та образно-поетичними компонентами веснянки наближені до замовлянь, в яких до весни звертаються як до живої істоти. Магічні повтори, типу «прийди» мали на меті швидше накликати дію, про яку говорилось. Весна тут уявлялась як воскресла істота («вже весна воскресла»), а зима асоціювалась зі смертю. Зустрічаються також звертання (замовляння) до птахів, які, як уявлялось, приносили на крилах тепло. Різновидом веснянок є гаївки — твори усної народної словесності, якими супроводжувались обрядові дійства, весняні ігрища та святкування, що відбувались у гаях, лісах чи поблизу водоймищ. За загальними критеріями, серед гаївок, якими супроводжувались обряди та ігрища часу ранньої весни, можна умовно виділити такі основні хронологічно-тематичні групи: 1) тотемічно-культові; 2) міфологічні; 3) господарсько-вегетаційні; 4) любовно-еротичні; 5) лицарсько-княжі; 6) військово-історичні; 7) родинно-побутові; 8) жартівливо-іронічні; 9) християнсько-великодні. Любовно-еротичні - «Вийся горошку», «Огірочки, розвивайтеся», «Зелені огірочки», «Посіємо гречку». У гаївках про кохання часто фігурують імена язичницьких божеств, що вважалися покровителями весни та кохання. Таким, зокрема, був образ Ярила (чи Джурила) — уособлення сонця весняного рівнодення. Наприклад, гаївка «Грушечка»: Посаджу я грушечку, грушечку... // А вже моя грушечка в полі // Рефрен: У чистім полі гай буде, гай. // зацвіла... // Нічко моя темная, зоре моя ясная, // А вже моя грушечка, грушечка // Даждьбоже, Даждь! зродила... // А вже мою грушечку обтрясли... При виконанні цієї гаївки одна дівчина, що виконує роль грушечки, імітувала те, про що співали дівчата та хлопці, водячи навколо неї хоровод. У кінці зі словами «грушечку обтрясли» всі набігали на цю дівчину і починали її «трясти».
6. Жанрово-тематична характеристика народних дум Думи — це народні епіко-ліричні пісенні твори героїчного, рідше соціально-побутового змісту. Хоча думи визначаються як ліро-епічний жанр, але в них переважає епічний елемент. Про це свідчать чітка побудова сюжету, фабульність, оповідний характер опису подій, який, як правило, ведеться у хронологічній послідовності. Для класифікації дум, яку намагалися здійснити різні дослідники, як правило, використовувалися два найпоширеніші принципи: хронологічний і тематичний. Зокрема, хронологічний принцип використав у своїй праці «Исторические песни малорусского народа» М. Драгоманов. Зауважимо, що у цій праці він не виділяє думи як окремий жанр, а зараховує їх до історичних пісень. Здійснюючи класифікацію, він поділяє їх відповідно до часу виникнення, визначаючи такі основні групи: 1. Пісні віку дружинного і княжого (тексти 14—15 ст.).2. Поезія козацького віку (16 — середина 18 ст.). 3. Пісні віку гайдамацького (II половина 18 ст.).
4. Пісні віку рекрутського і кріпацького (кінець 18 — І половина 19 ст. (до відміни кріпосного права — в Австрії 1848 р., в Росії 1861 р.)).5. Пісні про волю (II половина 19 ст.). Філарет Колесса у своїй праці «Усна словесність» виділив народні думи в окремий жанр, підкреслюючи, що вони є своєрідним поетичним літописом українського народу, до багатства якого не може дорівнятися жоден європейський народ, хіба що сербський. Дослідник визначив жанр думи як козацький епос, «що зріс на підкладі воєнного козацького життя». Відповідно до такого визначення він подає хронологічні рамки, обмежуючи виникнення дум 16—18 ст. і відводячи їм лише півтори сотні років в історії українського фольклору. За змістом Колесса поділяє думи про боротьбу з татарами і турками на 5 тематичних груп: 1. Думи про турецьку неволю («Невільники», «Плач невільника», «Маруся Богуславка», «Іван Богуславець», «Сокіл», «Утечатрьох братів із Азова»). 2. Думи про лицарську смерть козака («Іван Коновченко», «Хведір Безрідний», «Самарські брати», «Смерть козака на долині Кодимі», «Сірчиха й Сірченки»). 3. Думи про щасливий вихід козаків із небезпеки та поворот із воєнного походу й поділ здобичі («Самійло Кішка», «Олексій Попович», «Розмова Дніпра з Дунаєм», «Отаман Матіяш»). Визначальною ознакою цих трьох груп дум Колесса називає те, що жодна з дум не пов´язана з якоюсь означеною історичною особою 4. Думи про Хмельниччину, які, на думку Колесси, мають зовсім інший характер: вони оспівують відомі історичні події 1648—57 pp., вказують на конкретних осіб («Хмельницький і Барабаш», «Молдавський похід Хмельницького», «Білоцерківщина», «Смерть Богдана і вибір Юрія Хмельницького»), а тому вирізняються реалістичним забарвленням. 5. Думи без історичного підкладу з виразною моралізаторською тенденцією («Вдова», «Сестра і брат», «Прощання з родиною», «Поворот сина з чужини», «Дума про сон»). Сучасна класифікація дум також опирається на єдність хронологічного та тематичного принципів, тобто думи згідно з їх змістом поділяються на тематичні групи, які обмежуються часовими рамками. Таким чином думи поділяються на: 1. Думи про героїчну боротьбу українського народу проти турецько-татарських загарбників та про турецьку неволю (14—15 ст. — рання козацька доба). 2. Думи про героїчну боротьбу українського народу проти національного поневолення (16 — поч. 17 ст. — доба Хмельниччини і гетьманщини). 3. Соціально-побутові думи (кін. 17 ст. — період Руїни, політичного занепаду). Ці три групи в свою чергу поділяються на тематичні цикли.
7. Народні думи, які відображають різні аспекти стосунків українського народу з турками і татарами Джерела цих найдавніших дум, що дійшли до нас у записах 17 ст., слід шукати в епоху 14—15 ст., коли грабіжницькі набіги кочових орд на українські землі були особливо активними. За тематикою, а значною мірою і за формою та стилем, з дум цієї групи перш за все виділяються «невільницькі плачі». їх слід відносити до найдавніших зразків цього жанру. Поетична форма цих дум (таких як «Невольники», «Плач невольників» та ін.) ґенетично пов´язана з голосіннями. Тут епічна розповідь, властива переважній більшості дум, поступається ліричним висловлюванням особистих переживань і почуттів. ворушливий плач виконавців цих дум був спрямований на те, щоб викликати у слухачів співчуття до «всіх бідних невольників», передати безмежне бажання визволитися з кайданів, з темниць, втекти додому. Зміст таких творів складався з основних мотивів, перший з яких — нечувані страждання невольників, нестерпне становище їх, закутих в кайдани у в´язницях. Другий мотив — ностальгія, туга за рідним домом, землею зір (яких не могли бачити полонені в´язні) та водних джерел (невольників постійно мучила спрага). Часто ці думи завершувалися описом звільнення та повернення додому. Наступним тематичним циклом дум періоду турецько-татарських загарбань, який за змістом та ідейністю є спорідненим з першим, — є думи про визволення з турецької неволі, в яких прославляються герої, що, ризикуючи власним життям, рвуть кайдани свої та своїх побратимів і, долаючи складні обставини, перешкоди, що трапляються на їхньому шляху, повертаються на рідну землю, додому. Найважливішим мотивом цих дум є не стільки особиста мужність, відвага і сила, а, перш за все, — відданість своєму товариству, єдиній спільній ідеї, всьому народові. Найвідомішою з цього циклу є «Дума про Самійла Кішку» — одна з найбільших українських дум (390 рядків) з широко розгорнутим епічним сюжетом. Ще одна дума цього циклу — «Маруся Богуславка» описує патріотичний вчинок української дівчини-полонянки, яка, будучи дружиною турецького паші, у час його відсутності відпускає з темниці козаків-невольників, хоч знає, що за це вона може бути тяжко покарана.
8. Образи і поетика соціальних дум Думи — це народні епіко-ліричні пісенні твори героїчного, рідше соціально-побутового змісту. Хоча думи визначаються як ліро-епічний жанр, але в них переважає епічний елемент. Про це свідчать чітка побудова сюжету, фабульність, оповідний характер опису подій, який, як правило, ведеться у хронологічній послідовності. Думи відзначаються стрункою, відшліфованою упродовж століть своєрідною поетичною формою, відмінною від усіх інших віршових форм українського фольклору. Неподібність дум до інших жанрів визначається передусім манерою виконання. Виконувались думи речитативом (протяжним наспівним промовлянням) — італ. recitative, від лат. recitare — читати вголос, виголошувати. Це була своєрідна форма декламації в урочистому, піднесеному стилі. Драматизм виконання підсилювався музичним супроводом — грою на кобзі (рідше бандурі чи лірі). Думи не мають звичної для пісень, балад, коломийок та інших ліричних жанрів сталої строфи. Вірш думи астрофічний (без поділу на строфи). Думи починаються поетичним заспівом, який кобзарі часто називають «заплачкою». Після заспіву йде власне дума (розгортання сюжету з усіма епічними елементами композиції і ліричними відступами). Завершується дума кінцівкою, яка називається славословіє, бо у ній прославляються подвиги, відвага, справи героя, який переміг ворога або ж поліг за праведну справу. Заспіви, як правило, починаються вигуками «ой», «гей» і мають характер прелюдії, що переважно пояснює місце, час, обставини дії, характеристику подій або героїв. Тому в них часто вводяться пейзажні елементи, а то й доволі розгорнуті пейзажі. Стиль дум підкреслено урочистий, піднесений, чому сприяє вживання певних поетичних форм, крім традиційних епітетів (земля християнська, тихі води, ясні зорі, мир хрещений, тяжка неволя). Найбільш своєрідним стилістичним поетичним засобом, що зустрічається в думах частіше, ніж в інших жанрах, є тавтологічні звороти чи синонімічні пари хліб-сіль, мед-вино, орли-чорнокрильці, дуки-срібляники, вовки-сіроманці, турки-яничари, п´є-гуляє, а також коре-неслівні пари — піший-піхотинець, жити-проживати, кляне-проклинає, п´є-підпиває, квилить-проквиляє та ін. Вони надають текстові певного емоційного відтінку. Урочистість стилю підкреслюється використанням архаїзмів, старослов´янізмів та полонізмів (златоглавий, глас, іспадати, розношати, соглядати, перст, глава та ін.). Ліризм дум підсилюється застосуванням здрібніло-пестливих форм типу неділенька, матіночка, братик ріднесенький, зозуленька, миленький, сивенький, жалібненько та ін.
Важливу поетико-змістову функцію виконують в думах риторичні запитання, риторичні оклики, звертання, як, наприклад, «земле турецька», «віро бусурманська», «браття козаки запорожці», а також анафора (єдинопочаток).
9. Етапи історичного розвитку українського народу і тематична класифікація історичних пісень Етапи розвитку українського народу: 1. Українська державність в часи Київської Русі. У 12 столітті після розпаду Київської Русі з великих князівств, які в цей час існували на території України, виділялося Галицьке-Волинське, створене в 1199 p. Проіснувало воно до 1340 p. 2. Визвольна війна Хмельницького і продовження формування державності Створення української національної держави вперше одержало правове оформлення та закріплення у Зборівському (серпень 1649 p.), а потім і у Білоцерківському (вересень 1651 p.) договорах, які Б.Хмельницький уклав із Річчю Посполитою.Іноземні держави визнали вільну Україну за рівноправного суб'єкта міжнародних відносин і охоче вступали з нею у договірні відносини. 3. Українська державність в період 1917 - 1920 pp.Боротьба за державність України наприкінці 1917—1920 pp. відбувалася в умовах запеклої громадянської війни та іноземної інтервендії. У цій боротьбі можна виділити кілька етапів.. В листопаді 1917 p. було проголошено Українську Народну Республіку (УНР). Другий етап — це правління з кінця квітня 1918 p. гетьманщини в умовах окупації України австрійськими та німецькими військами. Особливою проблемою в національному державному відродженні було утворення в західних регіонах України в жовтні 1918 p. Західної Української Народної Республіки (ЗУНР). І нарешті, майже паралельно з утворенням ЗУНР на більшій частині України, починаючи з листопада 1918 p., проходило відновлення УНР на чолі з Директорією і об'єднання її з ЗУНР. 4. Радянська державність. Борючись проти Центральної Ради, більшовицькі організації докладали чимало зусиль для скликання Всеукраїнського з'їзду Рад, який би проголосив більшовицьку владу в Україні, створив Українську радянську державу і затвердив в ній диктатуру пролетаріату. Ідею проведення Всеукраїнського з'їзду Рал висунула більшовицька фракція виконавчого комітету Київської Ради робітничих депутатів З листопада 1917 p., її підтримали більшовики Харкова, Катеринослава, Одеси, Єлисаветграда та інших міст Ця діяльність знайшла підтримку тієї частини трудящих, які ще вірили в більшовицькі лозунги. З'їзд мав стати важливим етапом на шляху встановлення радянської влади в Україні. 5. Незалежність України сьогодні На рубежі 80—90-х років XX ст. в Україні сталися епохальні історичні події. В умовах глибокої соціально-економічної і політичної кризи в республіці розпочався і одержав подальший розвиток процес руйнування тоталітарної більшовицької системи і демократизації соціально-економічного та державно-правового ладу. історичні пісні — ліро-епічні твори про конкретні чи типові історичні події та процеси, відомих історичних осіб та безіменних героїв, чиє життя і вчинки пов´язані з подіями суспільно-політичного життя, в яких відтворено дух певної історичної епохи. За найсучаснішою класифікацією історичні пісні поділяються на цикли за хронологічним принципом: 1. Пісні доби козаччини (15 — І пол. 17 ст.) 2. Пісні доби Коліївщини та Гайдамаччини (II пол. 17—18 ст.). 3. Пісні селянських повстань І пол. 19 ст. 4. Пісні національно-визвольних рухів І пол. 20 ст. А у межах кожного циклу виділяються тематичні групи.
Тому провідною тематичною групою першого циклу є пісні про боротьбу проти турецько-татарських нападів. Сюди зараховують: 1) пісні, які відображають дух епохи ординських нападів, не вказуючи місця чи героїв подій, як, наприклад, у пісні «За річкою вогні горять» 2) пісні про хоробрість лицарів-захисників та їх славну загибель у битві з ворогом («Пісня про побережців», «Ой поля, ви, поля» та ін.). У них уже можуть вказуватись імена героїв («Пісня про Михая») або й конкретних історичних осіб («Пісня про Байду». 3) пісні про військові перемоги, як наприклад, звільнення від облоги Почаївського монастиря («Ой зійшла зоря»). Другий цикл — історичні пісні періоду Коліївщини та Гайдамаччини другої половини 17—18 cт. Поневолення України, жорстоке знущання над козацьким волелюбним народом, непомірна панщина, примусова солдатчина спричинили народні національно-визвольні повстання. З історичних пісень цих подій торкнулися: 1) гайдамацькі пісні «Годі, коню, в стайні спати» (Пісня про Семена Палія), «Ой закурила, затопила сирими дровами» (Пісня про Абазіна) та ін.; 2) пісні про Коліївщину («Максим козак Залізняк», «Ой наварили ляхи пива» (Пісня про Івана Ґонту), «Виїхав Гонта та із Умані», «Ой задумали та преславні хлопці» та ін.).
10. Характеристика «Пісні про Байду». Стаття Франка 2Пісня про Байду» Ба́йда — герой однієї з найпоширеніших українських народних пісень «В Цареграді на риночку» («Пісня про Байду»), узагальнений образ патріота рідної землі, борця проти турецько-татарського гніту. За Франком: Ця пісня належить до найбільш розповсюджених народних пісень. Вона дійшла до нас у досить численних варіантах і живе в устах нашого народу ще й досі; про що свідчать нові записи Осипа Роздольського та Фларета Колесси.
Найдавнішим щодо часу записом цієї пісні можна вважати запис Ходаковського, списаний у перших десятиліттях 19 ст. і вперше надрукований у збірці українських пісень Максимовича з 1834 р. З 50-х та 60-х рр.. 19 ст. походять ті, виключно українські записи, що були вперше надруковані в збірці Антоновича і Драгоманова з рукописів, а власне запис Рудченка. Початок пісні представляє рішення Байди рушити з охочими молодцями в похід на Туреччину не для грабунку, а для покарання турецького султана. Хто такий Байда пісня не означує ближче. Саме те слово треба брати в значенні бурлака, авантюрника, але з того, що своїх веселих товаришів він називає «мужичим коліном», можна догадуватися, що сам він був членом високого та можного роду. У своїй промові до Байди султан пропонує йому стати його зятем і одержати у володіння всю Україну, аби тільки разом із тим він перейшов у його службу. Відповідь Байди на пропозицію султана коротка і рішуча: Твоя дочка поганая // Твоя віра проклятая. Епізод стріляння з лука, запозичений із давнішої покутської пісні про зраду жінки й полести мужа, зрісся з піснею про Байду ще в її першій редакції у 16 ст. Вже одному з перших видавців цієї пісні, галицькому полякові Жеготі Паулі було зрозуміло, що під назвою Байда криється, а властиво і живе в пам’яті українського народу визначна історична фігура 16 ст., князь Д. Вишневецький. В розвідці про Дмитра Вишневецького в своїй «Історії України-Руси», а також у своїй статті «Байда Вишневецький в поезії й історії» Грушевський без застережень і без дискусії приймає польський погляд,, що Байда української пісні й Дмитро Вишневецький – одна і та ж сама особа.
11. Тематичне розмаїття ліричних пісень Надзвичайна багатогранність змісту пісень утруднює їх класифікацію. Умовно ліричні пісні можна поділити на дві великі групи: 1. Родинно-побутові 2. Суспільно-побутові. Тематика ліричних пісень – це кохання щасливе і нерозділене, вірність, зрадливість, розлука, ревнощі, складності родинного життя. Чимало пісень мають і гумористичний зміст («Ти ж мене підманула»). Багато пісень висловлюють жалі та скарги одруженої жінки, які вона виливає найчастіше матері («Чи я в лузі не калина була»). Часто описуються і ледарі («Ой устану я в понеділок», «Грицю, Грицю, до роботи»), боягузи, люди, які за все беруться і нічого в них не виходить. За тематикою вони поділяються на три великі групи: 1) пісні про кохання (дошлюбні взаємини); 2) пісні про сімейне життя (родинні стосунки); 3) пісні про трагічні сімейні обставини, пов´язані з втратою членів сім´єї (вдовині, сирітські). Ще одна група пісень виділяється за способом відображення дійсності: на відміну від трьох перших, де пісні мають серйозний ліричний характер, четверту групу становлять пісні, що стосуються усіх сімейних проблем, особистих почуттів, але висвітлюють їх у гумористичному ключі. Це — 4) гумористично-сатиричні пісні. Пісні про кохання — це жанрова група пісень, де реальне життя відступає на другий план (так, ніби його і не існує), у них, як правило, не згадуються побутові реалії (предмети щоденного вжитку, елементи домашньої праці). Закохані зустрічаються в ситуаціях, де завжди існує небезпека втратити цю ідилію (прокинеться мати чи почують сусіди і т. п.). Тому незалежно від того, чи оспівується кохання щасливе, чи нещасне, усі ці пісні є сумними і дуже драматичними. Навіть тоді, коли закоханим не загрожує ні розлука, ні нещастя, у них підсвідомо виявляється відчуття, що цей земний рай може бути втрачений. Друга, кількісно менша тематична група родинно-побутової лірики — пісні про сімейне життя. Вони дуже різноманітні за змістом, бо охоплюють різні грані буття: родинні стосунки, життєві конфлікти, побут та ін. Ці пісні різко відрізняються від пісень про кохання: у них немає романтичних картин, ідеалізованих почуттів. На першому плані — відтворення реальної дійсності, без прикрас і перебільшень, без поетизації. Ще з більшою виразливістю, драматизмом змальована дійсність у третій групі пісень — про трагічні сімейні обставини, пов´язані з втратою членів сім´ї. У першу чергу до них зараховують цикл сирітських пісень, в яких співчутливий український народ оплакував нелегку долю сироти, що з дитинства поневірялась поміж чужих людей, у наймах: Групою творів про родинний побут, яка виділяється на основі не тематики, а способу відображення життєвих явищ є сатирично-гумористичні пісні. На них позначилась весела вдача українця, який вміє з гумором сприймати несподівані повороти долі, знаходити розраду у влучному жарті. У суспільно-побутових піснях відтворене соціальне життя (суспільні явища, загальнонародні проблеми, пов’язані з історичними, економічними, політичними процесами, що стосуються всього народу). Вони відтворюють життя не окремої особи, а певної верстви населення, суспільної групи (козаків, рекрутів, бурлаків та ін..). тобто в основі поділу протиставлене особисте-суспільне. Родинно-побутові пісні за своїм походженням давніші, ніж суспільно-побутові, бо особисті і сімейні проблеми завжди хвилювали людей. Одна з перших спроб тематичної циклізації соціальної лірики здійснена Ф. Колессою в праці «Українська усна словесність» (1938). Виділяючи окремий жанровий різновид станові пісні (на противагу поезії хліборобського стану), він зараховував до нього такі цикли: 1) пісні чумаків; 2) пісні солдатів і рекрутів; 3) бурлацькі й наймитські пісні; 4) ремісницькі пісні.
12. Питання жанру балади. Специфіка літературної фольклорної балади Балада – ліро-епічна поезія фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового ґатунку з драматичним сюжетом. Найдавніший запис балади знаходимо в рукописній книзі чеського фольклориста Яна Благослова «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш». Грунтовно досліджував балади Франко. Формою балада дуже подібна до ліричної пісні. Але на відміну від пісні (в якій за законами лірики передаються почуття чи переживання ліричного героя, його думки, викликані окремим епізодом життя) у баладі є сюжет — епічне начало (відтворюються бодай стисло дії і вчинки героя, його стосунки з іншими людьми). В основі сюжету балади лежать незвичайні, часто фантастичні події (дівчина перетворюється в тополю, брат продає сестру, чоловік за намовою коханки вбиває дружину, дівчина отруює невірного коханого та ін.). Цією незвичайністю (а часто і жорстокістю) зображуваного балади відрізняються від ліричних пісень на суспільно-побутові чи родинно-побутові теми, в яких події не виходять за рамки буденного життя. Важлива особливість, яку помічали усі дослідники балад, — трагізм. Ф. Колесса давав визначення балади як «сумовитої лірично-епічної пісні про надзвичайні події, життєві конфлікти з трагічним закінченням. Балада ніколи не завершується щасливо. Цим вона відрізняється від усіх видів фольклору. Більше того, зло в баладі, як правило, залишається не покараним (убивця залишається жити, звідник виплутується зі складних обставин, винуватці часто навіть не шкодують за скоєним, їх не мучить совість). Серед характерних рис балади як жанру можна помітити і дидактичність. Прямо чи опосередковано у баладі криється повчання чи застереження. Навіть якщо зло залишається непокараним, утверджується торжество добра і справедливості. Баладі притаманний ефект нарощування психологізму чи трагізму шляхом градації дії в часі. Найяскравіший приклад — балада «Ой не ходи, Грицю», побудована цілком на цьому прийомі: У неділю рано зілля копала, В середу рано Гриця отруїла. А у понеділок — переполоскала, А у четвер Грицьо помер. Прийшов вівторок — зілля варила, Прийшла п´ятниця — поховали Гриця... Найпомітнішими в дослідженні балади є праці П. Лінтура («Народні балади Закарпаття»), книга Н.А. Нудьги «Українська балада», а також праці С. Грици («Мелос української народної епіки») та монографія О. Дея «Українська народна балада». Балада як жанр народнопісенної творчості — це один з тих жанрів, який найшвидше почав проникати у літературу. Уже в 13 ст. були створені збірники англійських балад, присвячені Робіну Гуду, Карлу Великому та ін. В українській літературі інтенсивний розвиток балади як літературного жанру починається в добу романтизму (кінець 18 —I половина 19 ст.), коли письменники, зацікавившись народними джерелами, збираючи фольклор, почали застосовувати деякі з прийомів усної творчості у своїй письменницькій практиці. Балада зайняла центральне місце у творчості П. Гулака-Артемовського, П. Білецького-Носенка, І. Срезневського, А. Метлинського та інших поетів-романтиків. Ряд літературних творів написано на сюжет популярної у народі балади «Ой не ходи, Грицю». Найпоширенішими є однойменна п´єса М. Старицького, драми К. Тополі «Чари», В. Самійленка «Чураївна», І. Микитенка «Маруся Шурай», повість О. Кобилянської «У неділю рано зілля копала», а також роман у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай».
13. Основні типи баладних сюжетів Балада – ліро-епічна пісня про трагічні події переважно з родинного життя. Найдавніший запис балади знаходимо в рукописній книзі чеського фольклориста Яна Благослова «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш». Ґрунтовно досліджував балади Франко, Потебня, Колесса. Оскільки баладних сюжетів є дуже багато (лише в українській народній творчості їх нараховують понад 300), а ще більше балад, якщо зважати на всі різновиди сюжетів і варіантів, — то їх класифікація є завданням надзвичайно складним. Вчені ще не дійшли спільної думки, за яким принципом класифікувати балади. Найпоширенішим щодо систематизації баладних текстів є сюжетно-тематичний принцип. Одну з перших вдалих спроб детальної класифікації балад в українській фольклористиці здійснив І. Франко. На основі цього ж принципу створена класифікація чеським фольклористом К.А. Медвецьким. За цим принципом виділяється 10 груп балад: 1. Легендарні; 2. Історичні; 3. Сімейні; 4. Любовні; 5. Балади про нещасливі випадки; 6. Насильницькі; 7. Розбійницькі; 8. «Шибеничні»; 9. Військові; 10. Елегійні. Така класифікація не цілком точна, бо любовні балади пересікаються з елегійними, а у військових може йтися про нещасні випадки. Найдетальнішу класифікацію балад в українській фольклористиці розробив О. Дей у монографії «Українська народна балада» (К., 1986). Він вважав, що всі українські балади за характером людських взаємин і конфліктів, їх причинами і наслідками чітко розподіляються на три великі групи: 1. Про кохання та дошлюбні відносини (особисті взаємини); 2. Про сімейні взаємини і конфлікти; 3. Взаємини і конфлікти на тлі соціальних та історичних обставин. Цей перший рівень класифікації відображає загальнолюдську градацію особа — сім´я — суспільство. У рамках кожної з цих груп виділяються тематичні цикли. І. Кохання і дошлюбні відносини: 1. Чарування. Отруєння чарами. 2. Суперництво в коханні. 3. Збування нелюба ціною життя. 4. Зрада в коханні й дружбі. Помста за невірність тощо. II. Сімейні взаємини і конфлікти: 1. Випадковий і попереджений інцест (кровозмішення). 2. Нагла смерть вірної дружини. 3. Втрата доброго чоловіка. ІІІ. Відгомони соціального та історичного життя: 1. Турецько-татарські напади на Україну. 2. Чумакування. 3. Гайдамацтво, опришківство. Оскільки проаналізувати всі сюжети навіть дуже стисло немає можливості (та й потреби), тому зупинимося детальніше на аналізі найдавнішого «шару» - балади про кровозмішання (інцест) — тема поширена у творчості всіх народів. В українському фольклорі найпоширенішим є сюжет про сестру і дев´ять братів-розбійників (поширений на всій етнічній території, налічує понад сто варіантів). Найбільш типовим можна вважати текст балади «Жила вдова на Подолі». (Дивитися ще додаток).
14. Основні жанри дитячого фольклору Дитячий фольклор – багатожанрова система, що складається із прозових, речитативних, пісенних та ігрових творів. До дитячого фольклору зараховують як творчість самих дітей, так і твори, що виконуються для дітей дорослими. Термін «дитячий фольклор» з´явився у фольклористиці у 20-х роках 20 ст. Зібрано багато текстів цього специфічного виду творчості. Однак до цього часу теорія дитячого фольклору не сформована. Першим складним питанням виявилось, які саме жанри варто вважати власне «дитячими». Так, Г.С. Виноградов, як один зі знавців народної педагогіки, що першим почав широко вживати термін «дитячий фольклор», наголошував, що ним доцільно позначати твори, складені самими дітьми, а також поезію пестування (невеликі ліричні твори, які примовляють дорослі, пестячи дітей). Дещо пізніше до цього виду словесності долучили колискові пісні (хоч дехто з учених дотепер вважає їх розрядом родинно-побутової лірики). Також було спостережено, що деякі жанри народної словесності, які побутували у середовищі дорослих, у дещо видозміненому, спрощеному вигляді перейшли у сферу дитячого фольклору. Усі дослідники одностайні, що до дитячого фольклору відносяться і твори дітей, і твори для дітей, складені дорослими. Усі жанри дитячого фольклору умовно можна поділити на три групи: 1) тексти, створені дорослими для дітей; 2) твори, які перейшли у дитячий фольклор із загального фольклорного доробку; 3) твори самих дітей. В окремих випадках чітка межа між ними стирається, тобто є жанри, яких не можна однозначно зарахувати в ту чи іншу групу. Спільна риса їх усіх — дитяча тематика, вони виконуються тільки для дитини, переважно немовляти, чи віком до 4—5 років. Твори дорослих для дітей поділяються на дві частини: 1) пісенна лірика для дітей (колискові пісні); 2) поезія пестування (пестушки, утішки, забавлянки). Колискові пісні — ліричні пісенні твори, які виконуються матір´ю (рідше батьком чи іншими членами родини) над колискою дитини для того, щоб її приспати. Це один з найдавніших жанрів народної словесності (Ой ходить Сон коло вікон, а Дрімота коло плота, Питається Сон Дрімоти: «Де будемо ночувати?» «Де хатина є тепленька, де дитина є маленька, Там будемо ночувати, дитиночку присипляти»...). Колискові пісні виявляють зв´язок з іншими жанрами усної народної творчості. Передусім вони тісно пов´язані із замовляннями, з яких походять. Спостерігається спорідненість з анімістичними уявленнями у персоніфікованих образах Сну і Дрімоти; забобонами, ритуалами (колисання як елемент очищення повітрям). Найближче до колискових пісень за змістом і характером стоять потішки або утішки — невеликі віршики, які промовляють дитині перед тим, як кладуть спати. їхнє призначення — заспокоїти дитину, вплинути на її психічний стан, щоб вона швидше заснула. Тексти утішок дуже подібні до колисанок, в них фігурують ті ж дійові особи, що в пісенній ліриці, найчастіше — кіт, який допомагає приспати дитину (Дивитися додаток). Ряд дослідників звертають увагу на те, що «у багатьох лічилках лексика — це так званий «заум», слова, позбавлені сенсу, всуміж зі спотвореними іноземними словами» (Додаток).
15. Жанрове визначення казки. Казка і легенда Термін К вперше вжито у граматиці Лаврентія Зизанія (1596) поряд з поняттям «баснь», «байка», а пізніше, в подібному значенні у словнику Памва Беринди (1627). Так цей термін згодом увійшов у фольклористику. Казка – оповідання, у якому згадуються вигадані події чи особи; один з основних жанрів народної творчості, епічний, переважно прозаїчний твір, авантюрного чи побутового характеру усного походження з настановою на вигадку. В основі казки – захоплива розповідь про вигадані події і явища, які сприймаються і переживаються як реальні. Споріднені з іншими фольклорно-епічними жанрами – легендами, переказами, епічними піснями, - казки не пов’язані безпосередньо з міфологічними уявленнями, а також історичними особами і подіями. Для них характерні традиційність структури і композиційних елементів (зачини, кінцівки), контрастне групування дійових осіб, відсутність розгорнутих описів природи і побуту. Сюжет казки багатоепізодний, з драматичним розвитком події і щасливим закінченням. Казка живе за своїм часом і у своєму просторі. Простір і час тут поняття умовні («далеко чи близько», «за тридев’ять земель» і т. д.). Проте за казковим часом і простором завжди стоїть реальна дійсність, де знаходиться оповідач і слухач. Франко у своїй спробі класифікації виділив: 1. Казки звірині 2. Казки властиві: А) чудесні Б) легендарного характеру В) казки-новели Г) казки про дурного чорта або велетня 3. Анекдоти. Грушевський критикував такий поділ, вважаючи основною помилкою те, що Франко класифікує не прості мотиви, а доволі складні їх комбінації, і притім занадто притримується германських казкових тем. Грушевський не подає класифікації казок, а виділяє головні казкові мотиви-образи чи «мікротеми». Тут розглядаються космічні сили чи космогонічні образи, образи змія, Баби-яги, кощія тощо. Традиційними у науці є поділ казок на казки про тварин (птахів, рослин, комах), чарівні та суспільно-побутові з окремими підвидами. Легенда має не казковий характер, про щось інформує. Це група фольклорних творів, об’єднана елементами чудесного, фантастичного, яке сприймається як достовірне. На думку Давидюка, легенда – це одно сюжетне, фабульне оповідання міфологічного, історико-героїчного та апокрифічного змісту, що побутує як достовірна розповідь про далеке майбутнє. Її рисами жанру є: 1. Фантастичність 2. Фабульність 3. Ретроспективність (ознака давнього часу) 4. Зовнішня форма епічної позиції (оповідач не є учасником подій) 5. Драматизм змісту. Легенди класифікували Драгоманов (8 груп виділив), Гнатюк, Франко (8), Давидюк (3 групи). На відміну від казок, легенди не мають традиційних початкових і прикінцевих формул, усталеного чергування подій. Лише подеколи у них є спільне з казками: початкові формули — «було це давно», «колись давно-давно»; фантастичний зміст, але такий, що трактується як диво, творене незвичайними людьми.
16. Різновиди літописних оповідань у Повісті минулих літ Повість врем'яних літ — літописне зведення, складене у Києві близько 1113 року монахом Києво-Печерського монастиря Нестором. Збереглися лише пізніші списки. Найдавніші з них — Лаврентіївський, переписаний 1377, що охоплює події до 1110, та Іпатіївський (Іпатський), переписаний на початку XV ст. з доведенням розповіді до 1117. Відомі три редакції «Повісті врем'яних літ»: перша — складена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором з літописних зведень кін. XI ст. з доведенням розповіді до 1113; друга — ігуменом Видубицького монастиря Сильвестром у 1116; третя виготовлена у Видубицькому монастирі 1118 для Мстислава — сина Володимира II Мономаха. «Повість врем'яних літ» — перша у Київській Русі пам’ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Висвітлює історію східних слов’ян та князівської влади, утвердження християнства на Русі, містить оповіді про виникнення слов’янської писемності. У літописі подаються відомості про походження давньоруського народу й держави, діяльність князів, про боротьбу східних слов'ян із зовнішніми ворогами. У літописі наявні не лише лаконічні записи, а й народні перекази, легенди, історичні пісні.
Літопис Розпочинається Згадкою про біблійний сюжет — поділ землі між синами Ноя після всесвітнього потопу. Слов’яни відносяться літописцем до нащадків Ноєвого сина Яфета. Далі пропонується інформація про розселення та назви слов’янських племен. Автор дає географічний опис древньої Русі. Він особливо відзначає роль Дніпра як основної водної артерії на шляху «із варяг у греки». Упорядник «Повісті временних літ» вважав за необхідне включити до її складу легенду про апостола Андрія. Після цього він записує Легенду Про Заснування Києва Братами Києм, Щеком, Хоривом. Наступний Виклад Подій У Літописі Подається За Роками. Річна сітка починається З 852 Року. Цього року, як зазначає літописець, Полянська Земля стала Називатися Руською. Під 862 роком подається «варязька легенда», яка розповідає про покликання трьох братів-варягів, Рюрика, Синеуса і Трувора, на князювання в слов’янську землю. Окремий сюжет в літописі пов’язаний з Діяльністю Князя Олега (882-912), Що увійшов в історію як Олег Віщий. Наступний фрагмент літопису присвячений князеві Ігорю Рюриковичу (913-945). Тут подається розповідь про походи князя на Візантію та про похід на деревлян і вбивство Ігоря деревлянами. Надалі літописець характеризує переважно воєнні подвиги князя Святослава Ігоревича (945-972). Князеві дається характеристика, яка підкреслює його витривалість, сміливість і відчайдушність. Важливим епізодом «Повісті временних літ» є розповідь про князя Володимира Святославича (980-1015). Ставши київським князем, Володимир прагне зміцнити єдність підвладних йому земель. Багато уваги «Повість временних літ» приділяє князеві — Ярославу Мудрому (1019-1054) і т. д.
17. Українська житійна традиція Житія – один з найстаріших жанрів релігійної літератури – біографія святого (ознака житія – розповідь про чудеса). „Житійна“ література виразно відрізняється від літератури духовної повісти. „Житіє“ можна було писати лише про святого, себто про праведну людину, для визнання святости якої вже існували певні обґрунтовані дані. Традиційною була композиція Ж: розповідь про дитинство святого, що уникає ігор з дітьми, потім розповідь про його життя з подвигами благочестя і чудесами, розповідь про кончину і про посмертні чудеса. У житійних розповідях про подвижників-ченців знайшли відображення усні монастирські легенди, риси монастирського побуту, обставини взаємин монастиря зі світом, мирською владою, реальні історичні події. Ж. засновників монастирів відбивають часом досить драматичні зіткнення засновника монастиря з місцевим населенням. У ряді випадків за традиційними житійними колізіями ховаються живі людські почуття і взаємини. Досить характерний у цьому відношенні епізод Ж. Теодосія Печерського, присвяченого традиційному житійному положенню - відходові юнака, майбутнього святого, з дому до монастиря. Протидія матері Теодосія його богоугодному прагненню залишити світ і присвятити себе служінню Богові трактується автором як прояв воражої волі, як результат диявольських намовлянь, але описується ним ця ситуація як життєво яскрава, драматична картина материнських почуттів. Мати любить сина і повстає всупереч його бажанню піти в монастир, але вона людина сильного, непохитного характеру, і через любов до сина і прагнення наполягти на своєму ця любов перетворюється в жорстокість - не домігшись свого домовленостями і погрозами, вона піддає сина жорстоким катуванням. По типу сюжетів Ж. можуть бути розділені на кілька груп. У Ж.-мартиріях розповідалося про смерті святих, потерпілих за прихильність християнству. Це могли бути перші християни, замучені і страчені римськими імператорами, християни, що постраждали в країнах і землях, де сповідалися інші релігії, що загинули від рук язичників. У Ж.-мартиріях майже неодмінним сюжетним мотивом був докладний опис катувань, яким піддають святого перед смертю, намагаючись змусити його відректися від християнських поглядів. Інша група Ж. оповідала про християн, що добровільно піддавали себе різного роду іспитам: багаті юнаки таємно залишали будинок і вели напівголодне життя жебраків, піддаючись приниженням і глузуванням, подвижники, залишивши міста, ішли в пустелі, жили там у повній самітності (пустельники), страждаючи від злиднів і проводячи всі дні в безперестанних молитвах. Особливим видом християнського подвижництва було стовпництво - святий жили довгі роки на вершині кам'яної вежі (стовпа), у монастирях подвижники могли "зачинятися" у келії, що її не залишали ні на годину аж до смерті.
Переважно імена авторів Ж., як і взагалі писемних пам'яток Київської Русі, залишилися нам невідомі, але в ряді випадків ми довідуємося імена авторів Ж з тексту самих творів, на основі непрямих даних. Найбільш прославлені серед авторів руських Ж. - Нестор (XI - поч. XII ст.), Єпифаній Премудрий (2-я пол. XIV - 1-я чв. XV ст.), Пахомій Логофет (XV ст.). Ж. подвижників у славу церкви і творців монастирів: Авраамія Ростовського, Олександра Свирського, Варлаама Хутинського, Дмитра Прилуцького, Павла Обнорського та ін. З князівських Ж. найбільш відомі: Ж. Олександра Невського, Бориса і Гліба, князя Володимира Святого, Дмитра Донського, Михайла Ярославича Тверського, Феодора, князя смоленського і ярославського.
18. «Слово о законі і благодаті» митрополита Іларіона – жанрово-стильові ознаки «Слово о законі і благодаті» митрополита Іларіона – блискучий зразок духовного красномовства. Але це, власне, не проповідь, як «повчання», а швидше святкова урочиста промова, що могла бути виголошена навіть не при богослужбі. Написаний цей твір між 1037 та 1050 рр. Поруч із цим Іларіонові приписується «Оповідання віри» та три інші проповіді. Композиція: промова Іларіона складається з трьох частин. Перша частина – риторичне, але змістовне протиставлення Старого і Нового завіту, - «закону», під яким жили люди до приходу Христа, та «благодаті», під якою живе викуплене Христом людство. Друга – похвала князеві Володимирові, який приєднав Русь до народів. Третя – молитва. Промова Іларіона не є чимось оригінальним. Історичні протиставлення двох понять і похвали зустрічаємо в проповідях отців церкви, а молитва навіть наслідує відомі нам зразки. Але твір Іларіона – це не пряме наслідування якогось певного твору християнської літератури. Іларіон користується Святим Письмом, також апокрифами та «Шестидневом». Для промови характерні ясна будова, добрий розвиток думок та надзвичайно вміле користування всіма засобами виробленої візантійської риторики.
Перша частина промови після короткого похвального вступу – подяка Богові за християнізацію Русі – переходить до порівняння стану людей перед християнством та після його прийняття. Протиставлення Нового і Старого завіту яскраве та риторично по-мистецьки збудоване. Коротко намічено протиставлення – антитезу. Іларіон розвиває свої протиставлення на старозавітніх прикладах. Закінчивши першу частину протиставленням поганства та християнства, Іларіон переходить до похвали князя Володимира. Іларіон не може надивуватися Володимировому лицарству й силі, далі виславляє його щедрість і милосердність до бідних і висловлює переконання, що за своє милосердя і за навернення численних ідолопоклонників на християнство він удостоїться небесної слави. Вкінці автор представляє Володимира вже прославленим на небі та звертається до нього з проханням помолитися Богу за свою землю, за своїх людей і зокрема за свого сина Ярослава.Закінчується «Слово» антитезами, які знову нагадують загальну тему промови – протиставлення дохристиянського та християнського стану Русі.
Твір закінчує піднесена молитва. Іларіон використовує такі головні стилістичні риси – антитези, повторення, заклики, а головне – ритміка мови. Паралелізм підтримується частою римою.
19. Києво-Печерський патерик: історія написання й функціонування тексту Одна з найбільших обсягом і найцікавіших багатством культурно-історичного змісту пам’яток старої київської літератури це „Києво-Печерський патерик“, твір двох печерських ченців 13 ст. — єпископа Симона та ченця Полікарпа. Досить детально відома літературна передісторія твору, що є рідким випадком в історії старої літератури. „Патерик“ друковано безліч разів, починаючи від видання Інокентія Ґізеля та Сильвестра Косова 1661. Від старих часів дійшли до нас дві різні редакції „Патерика“ — старша - Аресніївська 1406 р., що постала з ініціятиви тверського єпископа Арсенія, та - Касіянівська 1462 р., опрацьована в Печерському манастирі. Основним ядром Патерика були дописи київських ченців. Симон, що з 1210-26 р. був єпископом Володимира Суздальського, звертається до ченця Печерського манастиря Полікарпа з листом, бажаючи відмовити його від честолюбного наміру зробитися єпископом. Симон пише, що сам він охоче повернувся б до Печерського монастиря. Разом з цим він посилає дев’ять оповідань з життя одинадцятьох печерських ченців, що він їх написав був ще давніше, додаючи до них різні повчальні зауваги. Полікарп захопився прикладом Симона та написав у формі листа до Печерського ігумена, Акиндина (1214-31) ще одинадцять оповідань про тринадцять ченців. Це — лише літературна форма, бо Полікарп жив в одному манастирі з Акиндниом. Крім листування до Найдавнішої редакції П. XIII ст., згідно припущень Д. І. Абрамовича та О. О. Шахматова, увійшли "Слово про створення церкви Печерської", написане Симоном між 1222-1226 рр., і "Слово про перших чорноризці печерських" - 4 оповідання патерикового типу про перших ченців. Вони читалися ще в складі Повісті временних літ. Печерський Патерик у своїй первісній формі не є збірка „житій“. Це типовий патерик, себто збірка оповідань про окремі епізоди з життя ченців, епізоди, що дають привід до повчання, але в яких зовсім не є обов’язковим прославлення цих ченців. Типові тут є оповідання про „падіння“ ченців. Героїв оповідань патериків автори зовсім не вважають за святих: „канонізував“ (визнав за святих) святих „Патерика“ лише Петро Могила 1643 р. Обидва автори свідомо наслідували старіші „Патерики“ та користались різними писаними джерелами, що нині втрачені: Ростовським та Печерським літописами, „Житієм“ Антонія тощо. Симон починає з оповідання про Онисифора, що бачив у кожної людини її гріхи, або її поліпшення. Двоє оповідань про Євстафія та про Никона присвячені мученикам за віру Христову, що зуміли навернути на християнство своїх мучителів. — Розділ про Пимена-„посника“ обіймає лише кілька рядків. + Оповідання про Афанасія Затворника є оповіданням про падіння всього манастиря. Коли Афанасій помер, брати навіть не подбали за те, щоб його поховати, „бо він був дуже бідний та не мав нічого від цього світу, і тому ним нехтували“. Але за два дні Афанасій знову ожив та прожив ще 12 років. Так само різноманітні і оповідання Полікарпа. Лаврентій-Затворник проганяв бісів; Агапит був добродійний лікар, що вмінням перевищував світських лікарів; „Григорій чудотворець“ мав дар бачити заховані думки та майбутнє людей; його забито за наказом юнака князя Ростислава, що пізніше за пророцтвом Григорія і втопився в Стугні (про що маємо оповідання в літописі та в „Слові о полку Ігореві“). Літературний стиль обох авторів неоднаково випрацюваний. Симон пише простіше, — стиль його багатьма рисами досить близький до літописного: він охоче розкладає своє оповідання на розмови, — це засіб подати широкий виклад, зупиняється на окремих моментах подій, на думках, міркуваннях, рішеннях дійових осіб. Де-не-де зустрічаємо місця, що дуже нагадують літопис, або оповідання про забиття Бориса та Гліба. Тут багато посилань на св. Письмо та цитат з нього. Часто ритмічна мова. Оповідання іноді читається з напруженням, бо Симон не розповідає відразу всього, а залишає найцікавіше на кінець. Далеко більше літературне вміння Полікарпа. Він надає оповіданням суб’єктивного забарвлення, починає оповідання з загальних завваг та користується не лише технікою розмов, але вкладає в уста своїх героїв молитви, любить гарні порівняння. Поруч церковних сентенцій, зустрічаємо зрідка і прислів’я: „Що людина посіє, те й пожне“. Полікарп не обмежується на оповіданнях про ті події, що він їх сам вибрав собі за тему. Він розсипає історичні, леґендарні та інші згадки. Для патеричного оповідання було б досить самої історії Федора та Василія, згаданих вище; але Полікарп між іншим уплітає в неї ще мандрівну леґенду про чортів, що допомагають святому будувати церкву.
20. Галицько-Волинський літопис: проблематика і поетика Галицько-Волинський літопис — літопис 13 століття, присвячений історії Галичини і Волині. Зберігся в Іпатіївському літописному зведенні. Охоплює події 1201—1291 років. Вважається головним джерелом з історії Галицько-Волинського князівства.Спочатку літопис складався з окремих історичних повістей. Лише при створенні загального зведення було внесено хронологію. За змістом і мовно-стилістичними особливостями Галицько-Волинський літописподіляється на дві частини: Галицький літопис (1201—1261), складений у Галичині, в основу якого покладено літописання часів князя Данила Романовича Галицького і Волинський літопис (1262—1291), складений на Волині, який більше відображав історичні волинські землі за князювання Василька Романовича та його сина Володимира. Стиль першої частини Галицько-Волинського літопису — історії кн. Данила помітно відрізняється від стилю Київського літопису своїм „книжним“ характером. Автор, очевидно, „книжник“ (не дурно він, наприклад, згадує окремо київського „книжника“ Тимофія та „співця“ Митусу — своїх братів літераторів). Він кохається в складних будовах речень, у старовинній мові, любить рідкі слова, також гарні образи, порівняння, ориґінальні ситуації. Так само, як і в Київському літописі, події драматизовано, в деяких частинах ще послідовніше, так що все оповідання розпадається на діялоги. Автор, з властивим для книжника зацікавленням, збирає окремі вирази, історичні вислови, прислів’я тощо. Ось, напр.: „Ліпше на своїй землі кістьми лягти, ніж на чужій славному бути“. Кохається автор у синонімах та незнаних словах. Далеко простіший стиль останньої частини Галицько-Волинського літопису, присвяченого великою мірою князеві Володимирові Васильковичу. Це — досить зворушлива історія його хвороби (пістряк губи) та смерти цього князя — інтеліґента, книжника, аматора „книжного списання“, що навіть сам переписував книги, аматора мистецтва. Він був також мисливцем та вояком, але про це літопис згадує лише в минулому часі... Будову мови — розмови, дієприкметники — новий автор у цілому утримав ті самі, що були в автора біографії Данила. Але чимало промов князя Володимира Васильковича стилізовано як листи. Автор записує й дійсні „грамоти“ або уривки з них до свого твору. Події описує більше мирні. Чимало місця присвячено прославленню князя, де сполучені елементи церковного стилю з описом світської та церковної розкоші. Ці сторінки просто блищать золотом, сріблом, мармуром, емалями. Що стосується чужих джерел, тут є сліди користування грецькими хронографами, Грецьким і Римським літописами другої редакції, зокрема хронікою Малали, Святим Письмом та ін.
21. «Слово о полку Ігоревім» (історія перекладу та дослідження). «Слово…» з’явилось наприкінці 18ст. Оригінал твору відкрив граф А. Мусін-Пушкін, відкупивши його в архімандрита Спасо-Ярославського монастиря Йоіля 1791 р., і видав друком у Петербурзі 1800 р., при співпраці знавців палеографії М. Малиновського і М. Бантиша-Каменського. Тобто твір було знайдено в одному збірнику, що складався переважно з творів світського типу. На щастя, «Слово…» переписане та видрукуване, бо сам збірник, де містився цей твір, згорів під час пожежі 1812р. З придбанням рукопису «Слова о полку Ігоревім» для О. І. Мусіна-Пушкіна почався новий етап у відкритті пам'ятки. Спочатку він намагався самотужки осмислити текст і переклав приблизно третину його, але, натрапивши на значні труднощі, змушений був залучити до цієї роботи і членів свого гуртка. Вже у 1792-1795 роках О. І. Мусін-Пушкін готував «Слово» до видання. Переклад був записаний на правій половині аркушів, ліва ж, призначена для оригінального тексту, так і лишилася незаповненою. Багато місць у творі залишились неясними через те, що це був порівняно пізній список (в якому містилось «Слово…»), невміння видавців читати старі тексти. Деякі дослідники висловлювали думку, що неясність композиції полягає у невмінні переписувачів, які переплутували окремі речення або сторінки старішого рукопису. Деякі дослідники пов’язуюють авторство «Слова…» з Д.Тупталом. Друкар Семен Селівановський, який орендував у 1800-1810 роках Московську сенатську друкарню, де видавалося «Слово», сам набирав текст, засвідчив, що бачив рукопис «Слова» у книзі, написаний не таким давнім письмом, «схожим на почерк Димитрія Ростовського» (Ростовський – той самий Туптало). Почерк Д. Туптала, випускника Київської академії, добре вивчений палеографами. Дехто вважає, що автором твору міг бути якийсь мисливець чи вояк, бо в творі часто зустрічалися образи з мисливства та військового життя. Він знає і старий епос, і історію старих князів, він близький до князівського кола. Наймовірніше автор – дружинник або учасник походу. Через те, що оригінальний список згорів, на поч.. 19ст. з’явилось дуже багато скептиків, які вважали «Слово…» фальсифікатом (О.Сенковський, М.Каченовський, І.Давидов, І.Бєліков). Французькі славісти Л.Леже, А. Мазон вважали автором «Слова…» самого ж Бантиша-Каменського, а пізніше Йоіля. Ще 1818 р. К. Калайдович знайшов у псковському Апостолі 1307 р. приписку запозичену з «Слово…», 1829 р. Р. Тимковський видав список «Задонщини», що була наслідуванням або, як писав М. Сперанський, плагіатом «Слово…». Вже ранні дослідники відкрили зв'язок «Слово…» з українською народною поезією, особливо М. Максимович. У XIX ст. над «Слово…» працювало багато дослідників: з росіян М. Тіхонов, П. Вяземський, В. Міллер, О. Веселовський, Е. Барсов; з українців, крім М. Максимовича, О. Потебня, О. Огоновський, П. Житецький. Широко поставлене дослідження «Слово…» у XX ст., існує понад 700 поважних праць про «Слово…» різними мовами, у тому ч. праці укр. дослідників В. Перетца, М. Грунського, на еміграції Д. Чижевського, О. Пріцака та ін. З другої пол. 1930-их рр. наук, вивчення «Слово…» в УРСР припинене й обмежене тільки російськомовними дослідженнями в АН СРСР.
22. Творчість Івана Вишенського. Відома нині літературна спадщина Вишенського припадає на 1588-1615(1616) роки і складається приблизно з 16 творів. 10 з цих творів, разом з 3 передмовами та змістом, Вишенський у 1599-1600р. об’єднав у рукописну «Книжку», яку, мабуть, планував видати в Острозькій друкарні. Збірник було підготовлено за зразком острозької «Книжиці» в 10-ти главах, в якій було анонімно опубліковано скорочений варіант «Писання к утекшим от православной вери епископом» - єдиний твір Вишенського, що був надрукований за життя автора. Особливо різко і дошкульно Вишенський говорить про вище духовенство в «Пораді». Він висміює панську пристрасть до дорогого і розкішного одягу, показує паразитизм, духовну бідність панства Речі Посполитої. Вишенський чи не перший в українській літературі розкрив владу грошей у тогочасному суспільстві. Засуджував лихварів, зокрема лихварів у рясі, показував, що гроші були «перекручуючою силою щодо індивідуальних якостей». Провідною ідеєю в поглядах Вишенського на суспільні відносини була ідея рівності всіх людей, незалежно від їхнього походження та стану, національності і віри. Він неодноразово підкреслював, що пани носять той же «образ Божий», що й їх «бідні піддані». Найгострішим за соціальним викриттям твором Вишенського є «Писаниє к утекшим от православной вери епископом». Приводом для написання цієї гнівної інвективи стали Брестська церковна унія 1596 року та уніатсько-католицькі писання на її захист. Іронія на початку переростає в сатиру, а потім у нещадний сарказм. Полеміст доводить, що об’єднання церков було не духовною, а цілком світською справою. Заключним акордом стало застереження Папі Римському, королівській владі,щоб вони не сподівались на покору українського народу. У своїх творах Вишенський суворо засудив освітню справу в Речі Посполитій. Єзуїтські школи і колегіуми стали для Вишенського вертепами, що нав’язували чужу латино-католицьку культуру. За жанром більшість творів Вишенського належить до учительної літератури – послань і листів. Він жив на Афоні, а свої твори адресував Україні. Основне, чого домагався письменник у своїх творах, - простота і ясність викладу. В цьому неабияку роль відіграє «момент присутності». Автор ніби закликає читачів-слухачів діяти з ним спільно. Твори Вишенського, відкриті 1858року, вперше частково були опубліковані М. Костомаровим у 1865 і відтоді стали предметом досліджень багатьох учених.
23. Життя і творчість Мелетія Смотрицького. Мелетій Смотрицький став знаменитим передусім завдяки створенню «Граматики», яка довший час була навчальною книгою у старшій школі. Батько Мелетія, не менш відомий Герасим Смотрицький, очолив гурт ентузіастів, котрі видали перше повне видання Біблії в Острозі (1581). Народився Максим, а згодом Мелетій, в селі Смотричах на ПоділліЮ виховувався в Острозькій гімназії, згодом у Віленській єзуїтській академії. Залишається у Вільно, де виходить перша книжка «Антиграфи, або відповідь на скрипт ущипливий». Це полемічний твір проти унії. В «Антиграфах» уміщено і поетичну «Епіграму» на герб князів Острозьких. Через два роки (1610) Смотрицький видає книгу, яка прославила його серед православних – «Тренос». Тут таки у Вільні працює і над «Граматикою словенською», яка була видана у 1618р. У свою граматику учений вкладає розділ «Просодія», де викладено поетичні правила. Тобто це одна із перших українських поетик, особливістю якої є затвердження не силабічного вірша, а грецької системи метричного віршування на основі чергування довгих і коротких складів, що не відповідало природі української мови. У 1620р. єрусалимський патріарх Теофан висвятив Мелетія на архієпископа полоцького. Восени цього ж року помер віленський наставник Мелетія Леонтій Карпович, і на цю смерть Смотрицький написав поетичний «Лямент світу вбогих на жалісну смерть…велебного отця Леонтія Карповича». Твір написаний книжною українською мовою з наближенням до мови словенської. В березні 1621р. у Вільні почалися арешти православних братчиків. У зв’язку із цим Смотрицький пише і видає памфлет «Верифікація невинності». «Тренос» був реакцією на сумні події 1609р. у Вільні, коли київський уніатський митрополит Іпатій Потій збройно захопив Троїцький братський монастир і почав громити православні святині. Книгу присвячено Вишневецькому, князю, який твердо залишався у православ’ї. Тут подається і геральдичний вірш «На стародавній герб князів Вишневецьких». Твір має «Передмову до чительника». Книга розкладається на 2 частини: 1. в перших 4 розділах подається плач від імені церкви (це частина поетична) 2. інші 6 розділів – теологічна полеміка. На структуру «Треносу» вказав М. Грушевський, який подав переклад, розбивши на поетичні рядки розділ перший, в якому міститься плач або «нарікання церкви святої східної на злоченних синів». Це типовий архаїчний вірш, в якому використовується поетика народних плачів та біблійна. Другий розділ «Треносу» містить «Напучення східної церкви синові, котрий її покинув разом з іншими». Це також проповідь.
24. Острозький літературний осередок кінця 17-поч. 18ст. Навколо Острозької академії утворився антикатолицький полемічний осередок. Літературно-публіцистичний гурток готував відповіді на антиправославні твори католицьких авторитетів, переклади таких відомих тогочасних діячів, як Александрійський патріарх Мелетій Пігас та філадельфійський митрополит Гавриїл Север. В Острозі не цуралися і допомоги протестантів. Протестант Мотовило підготував перший відомий оригінальний твір-відповідь на антиправославний трактат Петра Скарги "Про єдність Церкви Божої" (1577). Через десять років ректор академії Герасим Смотрицький пише і об'єднує в збірник дві статті — "Ключ царства небесного" і "Календар римський новий". В них він дискутував з проунійними "Виводами віри" єзуїта Бенедикта Гербеста. У літературі, в тому числі й художній, знаходимо чимало яскравих описів того, як було організоване навчання в Острозькій академії. Вони є яскравим підтвердженням нашої тези про те, що цей навчальний заклад був осередком особистісно-орієнтованого виховання. Гортаємо, наприклад, історичну повість Панаса Феденка “Несмертельна слава”. У розділі «В Острозькій академії» так описується навчальний процес. “Наука в Острозькій школі була від дев’ятої години ранку до дванадцятої, потім по обіді – від третьої до шостої. За порядком у класах та в бурсі доглядали педагоги й ліпші ученики, – так звані “протосхоли. Однією з вирішальних умов успішної діяльності острозького центру був тісний зв'язок з друкарнею. Серед острозьких друків особливий успіх мали «Буквар», “ради научения дитського”, виданий у 1578 році на основі львівського «Букваря» (1574 року); «Новий Завіт з Псалтирем» та окреме видання алфавітно-предметного покажчика до нього — «Книжка, собрание вещей нужнейших» (1580); «Хронологія» Андрія Римші, листівка церковнослов'янською, староєврейською та українською мовами у вигляді віршованого пояснення назв місяців року (1581). І, нарешті, найголовніше видання того часу – «Біблія» (1581) – основоположна книга християнського світу, відповідь на нагальну потребу в умовах раніше. Представники: Герасим Смотрицький – за його керівництвом була видана «Острозька Біблія». На початку було вміщено вірш Г.С. – це ніби передмова із зверненням до мецената, водночас це геральдичний вірш на герб Острозьких. Пише, що дім Острозьких існує ще віддавна, а сам князь, не жаліючи здоров’я, перемагає ворога. Тому автор закликає свого патрона подолати зло, диявола, для чого власне і видається ця Біблія. Бо слово Боже – зброя «на два боки гостра». Князь підноситься на рівень Констянтина Великого, який запровадив християнство, подається як голова православ’я в Україні. Андрій Римша – паралель з Біблією видавалась «Хронологія» Римші. «Хронологія» складається з 12-тискладових двовіршів. Перед кожним із них стоїть прозове повідомлення про місяця трьома мовами. Огляд починається з вересня. Це перше самостійне друковане видання віршового твору.
Демя’ян Наливайко – був управителем друкарні в монастирі, а потім в Острозі. Він створив маленький поетичний шедевр «Прохання читальнекове про час» - це одна з перших писаних книжною мовою філософських медитацій. Час, даний людині, уподібнюється до корабля, який швидко пливе, але люди, що перебувають у ньому, ніби залишаються на одному місці. Людський вік надто короткий, тому часом потрібно дорожити.Людина, яка не виконує корисних справ, повинна бути суджена.
25. Літературна спадщина львівської братської школи кінця 16-початку 18 ст. Львівська братська школа була другим визначним осередком культурного відродження після Острога. Львівська школа звалася грецько-словенською, або гімназією. Навчальний план спирався на програму «Свобідних наук», але виходив дещо поза неї, бо в школі вчили також поетики і риторики, торкалися філософії. Серед старовинних мов у школах на першому місці ставили грецьку мову для того, щоб, спираючись на грецький світ, протидіяти латино-польській пропаганді. Навчання грецької мови у львівській школі йшло дуже успішно, і вже невдовзі братство випустило у світ підручник цієї мови «Адельфотес», складений учнями під проводом архієпископа Арсенія (1591). Львівське братство розвивалось паралельно з Острогом. Головні імпульси – ідеї унійної церкви, православний світ об’єднувався. Тема науки і освіти стає магістральним у літературі. Були люди нового ренесансного світогляду: Ю. Рогатинець, С. Зизаній, Йов Борецький, К.Ставровецький, Памва Беринда. Літературні твори. «Просфонима» - брошура віршів, які декламували учні школи митрополиту, який приїхав до Львова Михайлу Рогозі – носій уніацької угоди. Особливість цього твору полягає в тому, що це перша відома декламація – твір на межі літератури та театру, за призначенням є одним із перших україномовних панегіриків. За стилем це реальне бароко. Декламація – перший крок у театрі. 1591р. – початок історії укр.. театру. Геральдичний вірш. Присвячений місту Львову. Розпочинається про герб Лева. Декламація поділяється на дві частини: ліки(хори) – початок першого ліка співав один хлопець. Зміст – подяка митрополиту, що він приїхав. Друга половина першої частини – оплії – славлять митрополита як духовного доброго воїна, з’являються алегоричні фігри, є ліричний відступ. Друга частина «Просфоними» - радість та порівняння до св.. Іллі. «Просфонима» - з грецької «привітання» - перший відомий друкований український панегірик. Він написаний у формі декламацій - виступів восьми «отроків», трьох «ликов» та «старіших». Автор його один із діячів львівського братства, тісно зв’язаний із братською школою. Можливо, викладає грецьку мову. Поет звертається до Рогози, як до «доброго воїна», що веде запеклу боротьбу з ворогами православ’я. «Просфонима» закінчується зверненням до всіх взагалі, ідея якого – довести необхідність освіти. Учитися важко, але треба, щоб озброїти себе духовно для боротьби з ворогом. Закликає прийти і полюбити «молоко словесного учення» - образ біблійний, узятий із Першого Послання Петра. Пізніше, майже через 100 років «Молоком» назве свою книжницю Іван Величковський як науку мистецтва поезії.
26. Касіян Сакович. Вірші на похорон гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Вірші на похорон Сагайдачного починаються епіграмою на герб козацького війська. Вона пояснює, що зображений на гербі лицар уособлює хоробрість запорожців, які готові без вагань віддати життя за свободу Батьківщини. У передмові, яка йде після епіграми, поет високо підносить ратні подвиги запорозького війська проти ворогів християнства. Останні рядки передмови – це водночас вступ до дальший розповідей учнів про бойові дії і славу Сагайдачного, яку поет пропонує поширити не лише на гетьмана, а й на всіх козаків. Тому, хоч твір Саковича і народжений найсмутнішою подією – смертю гетьмана, слава якого «в многих краях земных слыла» - провідний мотив його – бадьорий, життєстверджувальний. Це хвала славному гетьманові Сагайдачному, в якому поет вбачав втілення найхарактерніших рис козацтва – безприкладної хоробрості у боротьбі з ворогами Батьківщини і готовність віддати за неї своє життя. Є мотиви плачу, невблаганності смерті та короткочасність життя людини. Діалог «спудеїв» та епілог становлять варіації на ті самі теми, що вже звучали у передмові. Сагайдачний мудро керував військом, був справедливим, уникав воєн з християнами. Необхідність оборони вітчизни, захисту скривджених визволення бранців Сакович проголошує святим обов’язком. Сакович першим в укр.. давній поезії створив монументальний образ ідеального національного героя і наділив його виразною виховною функцією. Патріотизм запорізького гетьмана він порівнює з любов’ю до вітчизни афінського царя Кодра, який не вагаючись пішов за нею на смерть. Насправді Сагайдачний не походить із знатного роду, але автор мусить зробити рід, беручи за основу герб. Кожен із спудеїв є оратором, виголошує щось, має авторство. Це означає, що студенти в братських школах вивчали риторику. Автори лекцій давали їм завдання написати промову. Для 17-18 ст. це було дуже характерне.
27.Образ Богдана Хмельницького в укр.. літературі середини 17-початку 18 ст. Літературний культ Богдана Хмельницького почав творитися у 18ст. і тільки на Лівобережжі, в Гетьманщині, яка притримувалась російської орієнтації, ім. Б.Х., спогади про якого вживалися для національної самооборони і для відстоювання своїх прав. 1. Хроніка з літописців стародавніх Софоновича – одна з перших узагальнюючих праць з Історії України з найдавніших часів до 1673р. У першій частині висвітлюється історія Київської Русі, в 2й і 3й-історія України 14-17ст на фоні історії Литви та Польщі. Тут вперше з’являється літературний образ Богдана Хмельницького. У «хроніці» є пісня, яка засуджувала Б.Хмельницького за дозвіл брати мир, хоч прямо гетьмана літописець не осуджує. 2. Літопис Самовидця – біографію Хмельницького викладено стисло, а опис воєнних дій подано без деталей. Автора засуджує Хмельницького за його союз з ханом, натомість похвалює Переяславську раду. 3. Літопис Граб’янки – Б.Хмельницький для Граб’янки – національний герой, про що автор наголошує неодноразово. Автор створив вірші-похвали Хмельницькому від народу, коротко оповідає про рід Хмельницького, його битви та про гетьманування Хмельницького взагалі. У цьому героєві автор поєднує риси реальної історичної особи та ідеального вождя. Тому він залишається недосяжним, прикладом для наступних поколінь. А заслугами Хмельницького є те, що він визволив Україну від тяжкого ярма та возз’єднання України з Росією. 4. Літопис Самійла Величка – автор прославляє Б.Х., докладно описує його битви і вже на початку літопису дає гетьманові прихильну характеристику, перелічує його подвиги, як вояка, підкреслює, що гетьман був розумним та досвідченим у великих справах, ніби Бог послав його як Мойсея. 5. «Історія Русів» - гетьман тут високо поціновується, він називається досконалим політиком, котрий звільнив Україну, повернув їй незалежність. Виділяють два етапи творення образу Богдана Хмельницького: 1. У 18ст. до часу прямої загрози (як вождь нації) української автономії з боку Петра І: спокійний, стриманий і не без критичності підхід. 2. Творення апологетичного образу як вождя нації. Саме визвольна війна проти польського поневолення дала поштовх до створення багатьох історичних пісень та дум. Наприклад: «Хмельницький та Барабаш», «пісня про Хмельницького». У думі Хмельницький є справжнім захисником інтересів козацтва. Барабаш вступає у змову з ворогами і намагається допомогти польським панам підкорити укр.. народ. Для цього він ховає королівську грамоту. Але Хмельницький перехитрив зрадника, забрав важливі документи і закликав народ до повстання. Сковорода у вірші «De Libertate» говорить про особисту волю, а саме, що все проти волі інші принади – болото. А взірцем борця за волю народу Сковорода називає Хмельницького.
29. Вірші Івана Величковського Іва́нВеличко́вський — письменник та священик. Це була типова людина бароко. Більшість творів Івана Величковського збереглася у рукописах (зокрема рукописні «книжиці» «Зегар з полузегарком» та «Млеко»), повністю їх було видано лише 1972 року.Писав здебільшого польською і давньоукраїнською мовою.Автор першихв українській літературі паліндромів (називав їх раками літеральними). Маємо дві підписані його іменем книжечки віршів. Першу з них — «Зеґар з полузеґарком» (1690р), другу — «Млеко» (1691). Рукописи цих збірників були виявлені лише на початку 20ст. Ці дві книжиці присвячені Варлааму Ясинському. Вірші «Зеґара з полузеґарком» були створені 1690 року, коли Варлаам Ясинський стає митрополитом. Іван Величковський, прагнучи відзначити цю подію, оформляє свої вірші у «книжицю». За давньою книжною традицією поет пише у посвяті про те, що він свої вірші присвячує новому митрополитові не з обов’язку і не з бажання звернути на себе увагу та заслужити прихильність найвищого церковного начальства. Він керується якимись іншими, не офіційними і не меркантильними міркуваннями, а саме заради слави Божої. У посвяті поет звертається до митрополита як до свого «великого добродія», називаючи його «милостивим паном». В основному змісті збірника з’ясовуютьсяхарактерні ознаки різних «поетичних штучок» і наводяться її конкретні зразки. Величковський став теоретиком курйозного віршування. У книжці «Млеко» він розглядає двадцять видів курйозної поезії й ілюструє їх своїми прикладами. Отже, ця книжка -- своєрідний підручник із поетики. До найоригінальніших курйозних віршів належать: вірш-рак, який однаково читався з обох боків; акровірш, у якому зашифровано ім'я автора; вірш, уписаний у геометричну фігуру; вірш-лабіринт.
Іван Величковський, опрацьовує мотиви гріховності людства, плинності часу, невідворотності смерті. Поступово відмовляючись від традиційного моралізаторства, Іван Величковський прагне пізнати внутрішній світ людини, її безкінечні можливості, з'ясувати її місце в суспільстві та межі свободи. Іван Величковський дає своє тлумачення щастю й духовному вдосконаленню людства.
30. Життя і творчість Дмитра Туптала Дмитро Савич Туптало народився в грудні 1651р. в м. Макарові біля Києва у сім’ї сотника, навчався в Києво-Могилянській колегії, багато подорожував по Україні та Білорусії, був ігуменом різних монастирів, з 1702-ростовський митрополит. Помер 28 жовтня 1709р. Після смерті його було визнаного за «святого». Створення корпусу житій стало головною справою його життя. Кожен том тупталової збірки містив житія святих на три місяці церковного(вересневого) року. «Книга житій святих» - чотири томи «Четьї-мінеї» Дмитра Туптала є найдавнішою пам’яткою укр.. агіографії (жанр л-и, в якому описуються житія святих) кінця 17-поч.18ст. Перша видання вийшло з друкарні Києво-Печарської лаври протягом 1689-1705рр. Сюжетний матеріал для своїх просторих агіографічних повістей Туптало черпав з Біблії та отців церкви, з багатьох слов’янських, грецьких та латинський джерел тощо. Але запозичений матеріал компонував цілком по-своєму і в стилі своєї епохи. Для нього найбільше важили навальність та цікавість сюжетів. Крім власне житій, у «Четьї-мінеях» Туптала наводяться навчальні слова та дні пам’яті відповідних святих, та початку і наприкінці кожного тома (кожної чверті року) трапляються трактати на історичні теми.
11-13 ст. – зародження європейської різдвяної драми. З укр.. різдвяних повністю збереглися лише 4, з яких одна «Кодемія на день рождества христова» Д.Туптала.
Це різдвяна драма була поставлена 17 грудня 1702р. в Ростові, куди Туптала призначили митрополитом. Але п’єсу написано ще на Україні. Складається вона з антипролога, пролога, 18 яв і епілога. Зміст її охоплює всі найважливіші події Різдва – пророкування про Христа і його народження, поклоніння пастухів, лютування Ірода і вбивство за його наказом немовлят, смерть Ірода, торжество Кріпості Божої. У «Комедії» виступає ряд міфологічних та алегоричних образів – Зрадлива Надія, Золотий Вік, Фортуна, Злоба, Війна, Циклопи, Милість Божа. З іменем Туптала зв’язана й інша різдвяна драма, від якої збереглася тільки програма. Вона умовно названа «Ростовське дійство», бо виконувалась в Ростові. Д. Туптало був також автором численних духовних віршів. Уже в своїй першій книзі «Руно орошенное», яка витримала кілька видань, Туптало вмістив багато віршів на честь Богородиці. Створив також кілька віршових «вєнцов», присвячених Ісусі Христу, Богородиці, Янголом, великомучениці Варварі, Миколаю-Чудотворцю та страстям Христовим. Загалом віршів Д.Туптала суворо на релігійну тематику, вони присвячені святим, є і на богословські теми. З-поміж писань виділяється «Вірші та страсті Господні», що є діалогом. Композиція тут проста: після вступної частини з розмислом про зраду Юди і страсті Христові виходять 11 отроків, співають пісню «Доброутробний Йосип», ідуть із ними перед тілом Христа. Після того - монолог отроків на теми знарядь муки, від яких терпів Христос: шнур, рука воїна, бич, різка, стовп, терновий вінець, молот, цвяхи, палиця. Цікавий є «Пірамис» - це проповідь на річницю поховання І.Гізеля, виголошена 24 лютого 1685р. Розвивається тема стовпа, при цьому стовпом став словесний твір. Беруться за зразком «стовпи Соломонові», на яких були золоті сіті, лілеї та яблука. Відтак кожен з цих понять розробляється як символ. Перша. його п’єса була «Комедія на успіння Богородиці». Джерело п’єси – легенди про успіння Богородиці. Сама драма має тільки дві дії, обидві з 5 яв, без прологу, але з коротким епілогом. (Яків заснув, шукаючи наречену, драбина, поховання Богородиці на Елеонській горі, Христос приймає до себе Марію).
31. «Історія Русів». Специфіка жанру. Сучасники вважали за автора «Історії Русів» архієпископа Могилівського і Білоруського Георгія Кониського. Лише в 1865р. М.Максимович категорично висловився проти авторства Г.Кониського. Тоді увага дослідників звернулась на друге знамените ім’я, згадане в передмові до «Історії Русів» - ім’я Григорія Полетики. Але «Історія Русів» гостро суперечила шляхетській ідеології Г.Полетики, добре відомій з його творів і його значенню Історії України, мала в собі низку нотаток, які могли бути зроблені після смерті Полетики в к. 18-п.19ст. В.Горленко висунув думку про те, що цим «талановитим енонімом» був син Г.Полетики – Василь Полетика. Чимало дослідників визнали це авторство або співтовариство батька і сина Полетик.«Історія Русів» написала людина, яка не тільки добре знала Новгород-Сіверський, але розповідає про нов..-сів. події, добре знає храми, назви урочищу, місцеві прізвища, місцеві архівні джерела. Автор знав такі документальні матеріали, які можна знайти лише в Н-С. або його околиці. Виходячи з цього, можна сказати, що автор походив із Н-С. і «І.Р.» була написана тут. «Історія Русів» не датована. У передмові і в кінці є виразна вказівка на 1767-1769р., як час написання твору. Деякі дослідники переносили дату написання твору на кінець 1770-х років. Найбільш поширена була свого часу думка в науці, яку виголосив О.Лазаревський, що рукопис «І.Р.» вперше знайдено десь в 1828р. в бібліотеці палацу Безбородьків у с. Гриневі. Поява «І.Р.» - це гостра ідейна зброя українства. Історію «русів», тобто українців, подано як безперервну боротьбу з султанською Туреччиною, панським Кримом, шляхетською Польщею. Багато уваги приділено критиці Бресткої церковної унії 1596р. Оцінка антинародної суті унії у творі збігається з оцінками, які давали кращі укр..полемісти 16-17ст. – І.Вишенський, Клірик Острозький, Христофор Іілат, Захарія Копистинський. Майже всю історію України викладено у формі стислих розповідей про життя того чи іншого гетьмана. Вони подаються в хронологічній послідовності, починаючи і закінчуючи однотипно: «В смерті гетьмана», «На місце загиблого гетьмана» «Історія Русів» справила помітний вплив на укр.. л-ру 19 ст., зокрема на письменників-романтиків. Нею цікавився і використовував у своїй творчості Т.Шевченко. Від початку своєї публічної появи "Історія Русів" розглядалась як історичний документ написаний за аналогією з козацькими літописами Самовидця, Грабянки та їм подібним документам. Однак з середини XIX століття, як українські, так російські і польські дослідники цього твору, почали звертати увагу на те, що анонімний автор "Історії Русів" досить вільно "трактував" відомі історичні факти, деякі замовчував і приводив такі, що не знаходили підтвердження в інших джерелах. Вже в середині XIX ст. "Історію Русів" починають розглядати не як своєрідну хроніку української історії, а як твір політично заангажований, що прагне за допомогою тенденційного підбору історичних фактів захистити певну політичну позицію. Саме з цієї позиції, розуміючи необхідність захисту твору від нападок українофобів, М. Драгоманов писав: "На цей твір необхідно дивитись як на памфлет на користь прав і вольностей русів, тобто малоросіян, памфлет, місцями надзвичайно їдкий і навіть художній ... а не як на зовнішньо фактичну історію, тоді він складе незамінний пам’ятник стану просвіченості і політичних ідей Малоросії в половині XVIII ст." [84, с. 24].
32. Літопис Самійла Величка і українська літописна традиція Літопис канцеляриста війська Запорозького Самійла Величка завжди привертав до себе увагу вчених. Адже це наймонументальніший твір у давній укр..історіографії. Ми не знаємо його обличчя, був він високий чи низький, яку мав вдачу, хто були його рідні. Його життя спалахнуло на зламі 17-18ст. Перші згадки про себе С.В. кладе на 1690р. Він був козацького походження, встиг здобути освіту в Київській академії. Швидко входить у довіру свого патрона і виконує доручення, про які нічого не знала військова канцелярія, котра мала найвищі урядові функції на Україні, а у відсутність гетьмана повністю керувала країною.
Ми не маємо підстав припускати знатне походження С.В., хоч прізвище Величко зустрічається серед козацької старшини ще за часів Б.Хмельницького. Він потрапив у канцелярію вже немолодим, десь під 40 років. Але що саме він робив у канцелярії, ми не знаємо. Літопис С.В. довів до 1700р., принаймні на цьому році він обривається. Саме тоді С.В. потрапив до тюрми. Важко сказати напевне, чи писав він свій літопис у згоді з новим своїм патроном В.В.Кочубеєм. На хліб він заробляв, навчаючи дітей, а маючи велику енергію, брав на себе, крім літопису, ще велику працю перекладу «Космографії». Як людина освічена, збирав колекцію документів і мав власну бібліотеку. Цікавився він і поезією, очевидно був знайомий з І.Величковським. В 2-му томі літопису Величко подає його вірш, а його називає «старцем». Факт той, що копій літопису маємо дуже мало, власне, одну, так звану копію Судієнка. Та це зрозуміло: переписати такий величезний твір робота немала. Наприкінці життя літописець осліп. С.В. розшукує козацькі літописи, збирає книги, в яких йдеться про минулі часи, усні розповіді. Він бавить читача вставними новелами, віршами, цікавинками, що не стосуються розповіді, розуміючи, що одноманітна розповідь, густо насичена документами, стомлює. Він має перед собою приклад Самійла Твардовського. Літопис з’явився друком більш як через 100 років після його смерті. Літопис С.В, купив у 1840р. на аукціоні відомого акціонера, автора «Древней русской дипломатики» Лаптєва рос. історик М.Погодін. Повідомив про це Бодянському й М.Максимовичу,які відразу зрозуміли велике значення рукопису. Погодін віддав рукопис у Київську археографічну комісію, де він вийшов упродовж ряду років (1том-1848, 2-1851, 3-1855, 4-1864). Виявилось, що літопис дійшов до нас не повністю. У «Передмові до чительника» Величко викладає власні погляди на історію, на завдання своєю праці. Він переконаний у необхідності для кожного знати історію рідної землі, докоряє літописцям за те, що вони складають лише «щуплі реєстрики». У творі Величка вражає величезна кількість документального матеріалу. Тут наведено десятки офіційних і приватних листів, актів, універсалів. Незважаючи на деякі сумнівні документи, твір Величка є одним із найважливіших джерел історіографії другої половини 17-поч.18 ст. Літопис Величка є ще своєрідною збіркою ліричних творів 17 і 18ст.
33. Українське літературне бароко: хронологія, проблематика, поетика. Для характеристики особливостей художньої спадщини 17-18ст. історики л-ри вживають поняття «стиль бароко»: тривалий час вважалося, що цей стиль характерний лише для л-ри і мистецтва західної Європи, але поступово його риси стали виявляти і в слов’янських л-рах. Згодом про бароко почали говорити як про загальноєвропейський стиль. Бароко було мистецтвом синтезу, примирення суперечностей: земного і небесного, духовного і світського, античності та християнства. Тут дивовижно сполучаються міфологічні та біблійні образи, християнські та язичницькі зіставлення. На Україні, православні кола далеко більшою мірою брали участь у творенні барокової культури, зокрема л-ри, ніж католицькі. Культура бароко, не відмовляючись від досягнень епохи ренесансу, повертається багато в чому до середньовічних змісту та форми; зустрічаємо скомпліковану різноманітність, як у готиці, замість ставлення людини в центр усього в ренесансі, зустрічаємо в бароко приділення центрального місця Богові. Для бароко важливе зворушення, розбурхання, сильне враження. Л-рне бароко на Україні є явищем 17-18ст. В ньому ми маємо значну перевагу елементів духовних над світським. Коли починається укр..бароко? Це питання є досить складним. На Україні першим письменником, у якого знаходяться риси барокового стилю, можна вважати І.Вишенського. Справжній початок бароко - це Меленій Смотрицький, це проповіді і почасти вірші Кирило-Транквіліона Ставровецького, а повна перемога бароко-утворення київської щколи. Майже весь 18 вік в укр.школах вищого типу навчають барокової поетики та плекають барокову поезію. В основі не виходить за межі традиції останній великий укр.. письменник Г.Сковорода. Але з тим л-ри бароко не дожевріло, а догоріло повним полум’ям до кінця та враз згасло. Барокова л-ра на Україні залишається ще певною мірою анонімною, хоч кількість відомих нам творів велика. Є багато авторів, про яких ми нічого, крім імені не знаємо або знаємо дуже мало. Чи не найбільш оригінальними творами українського бароко були так звані «віршові іграшки» — твори експериментальні, формотворчі, певною мірою «авангардистські». Поширені були такі форми, як акростих і мезостих (у першому початкові літери кожного рядка утворювали ім’я автора, у другому — потрібні слова складалися з літер, що знаходилися посередині вірша), кабалістичні вірші (числове значення слов’янської абетки давало можливість підрахувати рік написання твору), фігурні вірші (друкувались у формі хреста, яйця, чарки тощо). І. Величковський створює «раки літеральні» — вірші, рядки яких можна читати однаково як справа наліво, так і зліва направо («Анна пита мя я мати панна…»), алфавітний вірш, слова якого починаються з літер алфавіту («Аз благ всѣх глубина, // Дѣва єдина…»), вірш-Протей, що створювався за допомогою механічної перестановки слів з місця на місце. Розвивається й українська барокова проза: повісті й оповідання як релігійного характеру (Д. Туптало, П. Могила), так і світського («Римська історія»). Поширюється в Україні демонологічна повість і авантюрне оповідання. Набув розквіту й український бароковий театр. Народжується принесена із Заходу шкільна драма, у творах якої використані мотиви та образи як християнства, так і античності. Поширюються великодні й різдвяні драми, п’єси типу європейських міраклю та мораліте. У XVIII столітті з’являються й чисто світські драматичні твори на сюжети з української та всесвітньої історії («Володимир» Ф. Прокоповича, «Фотій» Г. Щербацького, «Благоутробіє Марка Аврелія» М. Козачинського). З комедійних жанрів драми в українському бароко існували інтермедії («Продав кота в мішку», «Найліпший сон»).
34. «Сад божественних пісень» Григорія Сковороди. Крім філософських творів, Сковорода писав чисто літературні твори – вірші та байки. Більшу частину своїх віршованих творів він об’єднав у збірнику «Сад Божественних пісень»: до збірника не увійшли вірші написані латинською мовою, що він писав до М.І.Ковалинського. Багато представників укр..науки були одночасно поетами. Таким був і вчитель Сковороди в Київській академії – Георгій Кониський. Ідучи, напевно, слідом за ним, Сковорода написав і свою «трагікомедію», що не дійшла до нашого часу. Вірші, що увійшли до збірки «Сад Божественних пісень» Сковорода складав у різних місцях і у різний час: найраніше пісня – 26а (привітання єпископові Козловичу, що вступив на Переяславську катедру) належить до 1750р., 1-а пісня- до 1757р., 25-а – до 1758р., 19-а – до 1759р. Свою першу групу віршів Сковорода писав у Кавраї у Степана Томари (поміщик), де вчителював. Другу групу – коли викладав піїтику у Переяславському та Харківському колегіумі. Решту віршів написано в пустелях. Назва «Сад» нагадує назви збірок староукраїнської поезії («Огородок» А.Радивиловського, «Hortus» Довгалевського або «збірка грецько-римської поезії»). Ці вірші проросли із зерен св..Письма. Це не звичайна переробка або переклад у стилі церковних пісень і молитов тощо; тут була нова верифікація. Найчастіше Сковорода іде за Горацієм, але й буває навпаки, коли Сковорода дає Горацієві нового обличчя. Автор дає гарне пояснення цього впливу Горація: «і в того і в другого основним мотивом життя було шукання спокою». По цих піснях він немов розвинув, надавши їм віршованої форми, свої богословсько-філософські ідеї. Кожна пісня має провідну ідею, думку, взяту з св..Письма. Є в «Саду» духовні вірші, присвячені біблійним подіям і наближаються вони ідеями до духовних віршів та народних колядок. Але значно більша кількість віршів має філософський характер, у них іде мова про щастя, про потребу розумно використовувати час. У християнській традиції сад – це символ добра, мудрості, чесності. Обов’язок боротьби зі злом і гріхом, покладений на християнина, виражений в Євангеліях через поетичну метафору очищення саду: Бо вже до коріння дерев і сокира прикладена: кожне дерево, що доброго плоду не родить, буде зрубане та й в огонь буде вкинене (МФ. 3:10; Лк. 3:9). Ортодоксально-християнське трактування саду в творах Сковороди органічно поєднується з трактуванням просвітницьким. Душу людини, яка перемагає в собі гріховні бажання, прагне досконалості, він уподібнює квітучому саду.
35. Жанрово-стильова характеристика поеми Котляревського «Енеїда». «Енеїда» Котляревського – перша друкована книга, що написана живою мовою і своєю появою засвідчила початок нової доби у розвитку українського письменства. За жанром «»Енеїда» є бурлескно-травестійною поемою. Це своєрідна переробка великої епічної поеми Вергілія. Котляревський не випадково приступив до травестування саме цього твору, з яким дуже добре ознайомився під час навчання у семінарії. Саме «Енеїда» Вергілія, що протягом століть підносилась як неперевершений зразок класичної епопеї, в новітні часи стає об’єктом бурлескно-травестійної пародії в європейських літературах. («Перелицьована Енеїда», Лаллі, 1633; «Перелицьований Вергілій», Скаррона, 1648-1653; «Вергілієва Енеїда, або Пригоди благочестивого героя Енея Блюмауера» М. Осипова, 1791-1796р). Якщо попередники головну увагу приділяли висміюванню образів і ситуацій оригіналу, то К. на перший план висунув травестування, «переодягнення» героїв античної поеми. Багато епізодів або зовсім випущені або максимально скорочені. Але ідейний зміст укр.. «Енеїди» далеко ширший, бо автор, використавши сюжетну канву Вергілія, вишив на ній нові узори. У героїв поеми К. постало нове життя різниї станів укр..феодального суспільства. Якщо у Вергілія людина безвольно, то у К герої діють цілком незалежно. Заслуговує на увагу та обставина, що, при подібності «Енеїди» К. і Осипова, не можна визначити залежність однієї від другої. Безперечно місцями помітна велика подібність чи збіг в окремих словах, виразах, віршах. Але не можна сказати, що це переробка однієї поеми іншою. Котл. виявив величезний талант і самостійність. Так, наприклад, його Еней не такий безхарактерний і нерішучий, як Скаррона, і не такий жалюгідний, як герой поеми Блюмауера. Поеми Спаррома і Осипова багатослівні, виклад К. стисліший, але виразніший. Його розповідь майже скрізь має на собі відбиток народності і оточення, до якого він належав. Котл. відкинув увесь учений і критичний апарат Скаррона і Блюмауера, перетворив божество на комічні типи людей. Сюжет античної поеми був для К. лише схемою, яка під його пером наповнилася яскравими, живими образами і картинами, взятих поетом з дійсності, а також з усної народної творчості.
36. Драматичні твори І. Котляревського. Для драматичних творів Котляревського характерним є невелика кількість дійових осіб, вдало вибраний конфлікт, напруженість розвитку сюжету, стрункість композиції, органічно вмонтовані в текст пісні, народна, індивідуалізована й гранично виразна мова, гумор. Письменник відомий передусім як автор поеми "Енеїда" (створювалася близько 20 років), перші частини якої з'явилися друком 1798 р. Твір започаткував розвиток нової української літератури, оскільки був написаний живою розмовною мовою. Драматичні твори Котляревського - "Наталка-Полтавка" і "Москаль-чарівник". Писано їх одночасово з V — VI-ю частинами «Енеїди», приблизно 1819 p., а видрукувано значно пізніше: «Наталку-Полтавку» — в «Украинском Сборнике» Срезневського за 1838 р., а «Москаля-Чарівника» — там же, але через три роки по смерті автора, в кінці 1841 р. Утворено їх для Полтавського театру, де Котляревський один час завідував репертуаром: в його посмертних паперах знайдено власноручно переписаний для вистави текст однієї з Криловських комедій. Репертуар Полтавського театру складався з популярних тоді російських п’єс Крилова, Княжніна, кн. Шаховського. Комедія «Казак-Стихотворец», виставлена в Харкові і в Полтаві, стала поштовхом до написання «Наталки - Полтавки». В одній із сцен «Наталки» знаходимо виразну на це вказівку. Виборний Макогоненко розпитує Петра про Харків, харківські новини і харківський театр. У характеристиках немає жадних перебільшень: Возний, хитрий, як лис, Виборний, що «де не посій, там і вродиться», Терпилиха, Микола — це типові люди з усіма людськими чеснотами і хибами. Виборний, при всій своїй запобігливості перед сильним, не позбавлений почуття справедливости: він не вагається оддати належне Петрові, коли той дарує Наталці всі свої заробітчанські гроші. Менше живого й характерного в «позитивних» постатях — Наталці й Петрові, але нічого неправдоподібного, надуманого немає і в них. «Москаль-Чарівник. Дія в ній розвивається швидко; всі повороти інтриги мотивовані — ніщо не загромаджує простого і ясного плану. В «Москалі-Чарівнику» українського колориту менше, гумор елементарніший, дія розвивається не так майстерно, діалоги не такі яскраві. Вся перша сцена, до появи на кону москаля, розтягнена; дещо в ній видається ненатуральним і зайвим, — наприклад, полеміка між Тетяною і Фитиком стосовно Іосифа Прекрасного. Елемент дидактизму займає в «Москалі» далеко більше місця, ніж у «Наталці»: в світі часто трапляється, що добрий стає підозрілим, жарт, який влучно сказаний, маж більше користі, ніж строгі настанови. Моралізує не тільки москаль, що немов спеціальність має виголошувати повчаючі речі, але і Михайло, і Тетяна, і навіть Финтик, коли, виведений на чисту воду, обіцяє стати прикладом «ко исправлению всех и каждого». При всім тім з «Москаля-Чарівника» водевіль талановитий і жвавий, без різкого фальшу і надмірної карикатури. Єдиний, хто не погоджувався з цією оцінкою, був Куліш. Оглядаючи українське письменство на сторінках «Основи», він закинув п’єсі її крайню неправдоподібність, яка полягає в тім, що в ролі одуреного чоловіка в Котляревського фігурує чумак: чумаки ж, як відомо, належать до найрозвиненіших елементів людності, і важко погодитись, що бувалий чумак повірив таким наївним чарам і закляттям, як москалеві. (зі статті Зерова)
37. Школи українського романтизму (київська, харківська, галицька). Романтизм – ідейний рух в літературі, який визначався культом почуттів, а не розуму, зверненням до народності, захоплення фольклором, посилене вивчення історичного минулого, інколи втеча від навколишньої дійсності в ідеалізоване минуле, рідше майбутнє. Відтак романтизм посприяв постанню нових жанрів: балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм. Першими виявами українського романтизму були: 1.видана 1818 у Петербурзі «Грамматикамалороссийскогонаречия» О. Павловського і збірка М. Цертелева «Опытсобраниястаринных, малороссийскихпесней» з висловленими в них думками про глибоку своєрідність і самостійність української мови й української народної поезії. До виявів українського перед романтизму 2. зараховують також виданий у Москві 1827р.збірник «Малороссийскиепесни» М. Максимовича і балади П. Гулака-Артемовського («Твардовський» і «Рибалка», 1827). Український романтизм виник проти наявних у ній тоді бурлескних і травестійних традицій і розвинувся у великій мірі під впливом поглибленого вивчення народної творчості, з одного боку, та писань російських і польських романтиків — з другого. Зокрема чималий вплив на утвердження романтизму в українській літературі мали українські школи в російській і польській літературах. 3. видання історичних пісень і дум І. Срезневського «Запорожская старина» (1833—38), як 4. публікації історичних праць і пам'яток: Д. Бантиш-Каменського (1822), М. Маркевича (1842—43), О. Бодянського (1846—48, у тому числі козацьких літописів й «Історії Русів»). Харківська школа романтиків. Сюди входили: І.Срезневський, Л.Боровиковський, О.Шпигоцький (перший гурток, що створився у 1820р.), А.Метлинський (Амвросій Могила), М.Костомаров (Іеремія Галка), О.Корсун та інші (другий гурток). Програмовими для діяльности цих гуртків були збірки «Украинский альманах» (1831) та «Запорожская старина». Поетичну творчість цього гуртка поетів характеризує ідилічно-песимістичне захоплення українським минулим, культ могил й історичних героїв і особливо співців та бандуристів, слабе й безперспективне у своїх прагненнях слов'янофільство. Галицька школа романтиків. У Галичині виступила «Руська трійця» з участю М. Шашкевича, І. Вагилевича і Я. Головацького, для яких була програмовою «Русалка Дністровая» (1837) з її елегійним захопленням ідеями народності і слов'янського братерства. Послідовниками «Руської трійці» в її романтичних змаганнях за народність української мови й літератури стали згодом М. Устиянович і А. Могильницький у Галичині та О. Духнович на Закарпатті.
Київська школа романтиків. Йдеться про 1830-40р. Сюди входили: М. Максимовичем, П. Кулішем, Т. Шевченком, автором виданого вже 1840 року «Кобзаря», і прибулими туди з Харкова А. Метлинським і М. Костомаровим. Романтизм членів цього гуртка вплинув на постання Кирило-Мефодіївського братства з його виробленою М. Костомаровим романтично-християнською програмою — «Книгами Битія українського народу» і, з другого боку, дав нову поезію Т. Шевченка з його візією майбутньої України. Літературними трибунами цього етапу українського романтизму були альманахи:«Киевлянин» (1840, 1841, 1850) М. Максимовича;«Ластівка» (1841) Є. Гребінки;«Сніп» (1841) О. Корсуна;«Молодик» (1843, 1844) І. Борецького;«Южно-Русскийсборник» (1848) А. Метлинського. До того ж романтизм вилився у діяльність, згуртованих навколо журналу «Основа» (1861—62) письменників і діячів, між якими були: кирило-методіївці В. Білозерський, М. Костомаров, автор першого романтичного роману «Чорна Рада» (1857) й видавець альманаха «Хата» (1860) П. Куліш і Т. Шевченко. До цього ж етапу пізнього романтизму зараховуються: О. Стороженка, Я. Щоголева, Ю. Федьковича.
38. «Руська трійцця» і її роль у розвитку української літератури в Галичині на народній основі. «Руська трійця» (1833-1837) – галицьке угрупування, яке з кінця 1820-х років розпочало культурне відродження. Його девізом були слова, які Шашкевич писав до спільного альбому: «світи, зоре, на все поле, поки місяць зійде». Члени «Руської трійці» «ходили в народ», записували народні пісні, оповіді, приказки та вислови. Навколо «Руської трійці» об’єднувалася молодь. Вони перекладали твори слов’янських будителів, писали власні твори. Захоплені народною творчістю і минулим українців учасники гуртка укладають першу рукописну збірку поезії «Син Русі», була спроба видати збірку «Зоря», в якій збиралися надрукувати народні пісні, твори членів гуртку, матеріали про героїчну боротьбу українців за своє визволення, але цензура заборонила її публікацію, а учасники були під наглядом міліції. Заслугою «Руської трійці» було видання альманаху «Русалка дністровая», яка впровадила в Галичині живу народну мову і розпочала нову укр.. літературу. Організатором гуртка, за свідченням його членів, був Маркіян Шашкевич. Як людина поетично обдарована, він, очевидно, з ранніх років не був байдужим до народної поезії. У Львові він став одним із активних сподвижників збирацького фольклорного руху 20-х – поч. 30-х р. Уже на початку перебування в семінарії М.Шашкевич особисто зблизився зі своїм ровесником І. Вагилевичем, який також приніс із рідного карпатського села захоплення народнопоетичним словом. М.Шашкевич та І.Василевич в значній мірі підготували ідейну підоснову майбутнього гуртка. У 1831 р. до семінарії вступив Я. Головацький, який збирав народні пісні, прислів’я, приказки. Помітивши зацікавлення юнака, М.Шашкевич, за спогадами Я.Головацького, «прямодушно» відкрив йому свої думки і познайомив з І.Вагилевичем. З того часу вони стали сердечними друзями. Так склалось ядро гуртка, яке на тлі тогочасного польськомовного семінарського середовища виділялося своїм народним українським ( як тоді називали-руським) спрямуванням і тому було назване товаришами «Руською трійцею». Водночас Я.Головацький згадував, що Шашкевич уже на самому початку зазначив, що він русин, «рішуче заявив, що нам, молодим русинам, треба об’єднатися в гурток, вправлятися в слов’янській і руській мовах, вводити в руських колах розовну руську мову, піднімати дух народний, просвічувати народ і. протистояти полонізму, воскресити руську письменність у Галичині» Важливу роль у створенні угрупування «Руська трійця» відіграли, безумовно, посилення демократичного руху с СХ Галичині у 20-30х роках, виникнення і поширення тут таємних організацій, які розгорнули пропаганду антикріпосницьких ідей. Він склався на поч.. 30-х р. Навколо трьох його фундаторів збиралося дедалі більше однодумців.
39. Квітка-Основ’яненко – фундатор нової української прози. Квітка-Основ’яненко -основоположник художньої прози і жанру соціально-побутової комедії в класичній українській літературі. В 1820-х рр. виступив з комедіями — «Приезжийиз столиць», илисуматоха в уездномгороде" (1827), «Дворянскиевыборы», «Шельменко-денщик» та ін. Спираючись на літературну традицію, започатковану Іваном Котляревським, народну пісенність і гумор, Квітка-Основ'яненко написав популярні і досі комедію «Сватання на Гончарівці» (1835) та п'єсу «Шельменко-денщик» (1840). Українські прозові твори Квітки-Основ'яненко поділяються на дві основні групи: бурлескно-реалістичні («Солдатський патрет», «Мертвецький великдень», «От тобі і скарб», «Пархімове снідання», «Підбрехач», повість «Конотопська відьма») та сентиментально-реалістичні повісті («Маруся», 1834; «Козир-дівка», 1838; «Сердешна Оксана», 1841; «Щира любов»). Серед кращих творів російською мовою — роман «Пан Халявский» (1840), повісті «Жизнь и приключенияСтолбикова» (1841), «Ганнуся», «Панна Сотникивна» та багато іншого. У 1854 в Парижі опубліковано французькою мовою «Сердешну Оксану». Твори Квітки-Основ'яненко перекладено на польську, болгарську, чеську та інші мови. З Квіткою-Основ'яненко листувався Тарас Шевченко. Поет давав позитивні відгуки на його твори, присвятив йому вірш «До Основ'яненка» («Б'ють пороги; місяць сходить»; 1839) та виконав ілюстрації «Знахар» і «Панна Сотниківна» до однойменних творів Квітки-Основ'яненко. Квітка-Основ'яненко носить почесне ім'я «батька української прози». Його повістіє типовим зразком українського сентименталізму. Найвидатніші твори: Конотопська відьма (1833) Маруся (1834) Салдацкийпатрет (1833) Сватання на Гончарівці (1835) Сердешна Оксана (1841) Козир-дівка (1838) З-під його пеpавпеpше в укpаїнськійлітеpатуpіз'явилися повісті і оповідання.Хаpактеpним для багатьох повістей Квітки є пеpеплетенняpеального з фантастичним ("Конотопська відьма").Ця повість найвизначніший буpлескно-pеалістичнийтвіp Квітки. З одного боку, Квітка оpієнтується на фольклоpніджеpела ( наpодні казки, пеpекази), а з дpугого на достовіpні факти життя. Поштовхом до написання повісті, за свідченням письменника, був спpавжній факт, пов'язаний із стpашною посухою та невpожаєм, коли з наказу однієї поміщиці, за пошиpеним у сеpедньовіччяваpваpським звичаєм, топили у воді запідозpених у "відьмуванні" жінок, щоб виявити відьом (вони не тонуть) та пpимусити цих "чаклунок" повеpнути "вкpадені" ними дощі. "Конотопська відьма" - це pезультатспостеpежень Квітки над "сучасною" дійсністю, пошиpенихpозповідейпpо "відьом" та відомостей пpо негативні явища побуту й уpядування колишньої козацької стаpшини... Основ'яненко один з перших в Україні почав писати народною мовою не тільки про смішне, а й про серйозне. Тому поява Квітчиних прозових творів українською мовою була своєчасним продовженням і поглибленням літературного подвигу Котляревського. Гідно уваги, що в комедіях 20-х років Квітка зображує і представників селянства. В його творах навіть є спроби показати взаємини між селянством і дворянством. Причому, що особливо важливо з точки зору перспектив реалізму, письменник в більшості випадків не ідеалізує взаємовідносини між селянством і дворянством. Принципи творчості:1. щоб було звичайне – література має бути близькою до народу2. щоб було розумне – має чогось повчати3. л-ра має бути «ніжненькою»4. л-ра має бути корисною
40. Романтичні балади та історичні поеми Т. Шевченка. Тара́сГриго́ровичШевче́нко— письменник, художник, член Кирило-Мефодіївського братства. Як поет доби романтизму, Шевченко розпочав свою творчість баладами, в яких описав красу української землі з багатими картинами народної фантастики й вірувань, у таких поемах, як "Тополя" " "Причинна" , "Утоплена", "За байраком байрак", "Русалка", та інші. Спочатку він пише довші балади («Причинна», «Тополя», «Лілея», «Русалка», «Чого ти ходиш на могилу»). При цьому, Шевченко від звичайного типу балади-оповідання переходить до ориґінально збудованих балад, де головна дійова особа розповідає про свою долю («Лілея», «Русалка»), а поруч із цим утворює чудові коротенькі балади, що помітно наближаються до народної пісні («Чи то на те Божа воля?», «Коло гаю в чистім полі», «У тієї Катерини»). Власне, до балад наближаються такі історичні вірші Шевченка, як «Тарасова ніч», «Гамалія»і т. д. Поруч із цим Шевченко пише численні «байронічні поеми», тобто поеми «вільної форми», де теж змішуються ґатунки, бо іноді до вірша приєднується навіть проза («Гайдамаки», «Сотник»), де автор не лише зображує події, але дає місце широкому вислову своїх почувань та думок. «Катерина», «Гайдамаки», «Черниця Мар’яна», «Сова», «Єретик», «Невольник— це довгий шерег цього улюбленого в Шевченка романтичного ґатунку, та й 1857 p. він починає наново з «Москалевої криниці», а обидві пізніші поеми «Неофіти» та «Марія» мають усі типові риси «байронічної поеми». Це вибудування поеми з окремих малюнків, між якими немає безпосереднього зв’язку, послідовного переходу. Поема починається здебільшого відразу, без довшої підготовки («Не слухала Катерина ні батька ні неньки.», «У неділю вранці рано...», «У Оглаві...»), іноді початок попереджає загальний вступ ліричного характеру («Кохайтеся, чорнобриві...»). Неодноразово ми можемо бачити власні міркування автора («Отаке то на сім світі роблять людям люди», «Сирота собака має свою долю», «То не вітер, то не буйний»). Або автор звертається до дійових осіб («Катерино, серце моє!», «Не плач, Катерино»), до читача («Отаке то лихо, бачите, дівчата», «Не питайте, чорнобриві»). Дуже часто Шевченко вживає ще й власні, напр., численні вставні пісні («Гайдамаки», «Черниця Мар’яна», «Марина», «Сотник»). На закінчення Шевченко або подає широкий ліричний уривок-кінцівку, або обриває дію так само відразу як і почав («А мати вже спала!», «Два трупи на полі найшли і на могилі поховали», «сумуючи, у бур’яні умерла з голоду. Амінь»). Часто Шевченко використовує образи минулого. Зустрічаємо в нього кілька думок, для нього специфічних. Шевченко, починаючи з перших своїх віршів, починає говорити про свої вірші, як про «думи», «думки». В них справді поза образами багато думок. Основними поняттями, якими оперує Шевченко є «слава» —це вся традиція народу, все його минуле, що в собі живе і може ожити для цілого народу, «правда» - яка є невід’ємною частиною життя, «воля» - найгірше – це втрата національної свободи.
41. Поезія Тараса Шевченка періоду «трьох літ». У травні місяці 1843р. Шевченко з Петербурга виїхав в Україну, гостював у Віктора Забіли. В цей час якраз познайомився з Максимовичем, П.Кулішем, О.Афанасієм-Чужбинським. Твори "трьох літ" – це звернення поета до сучасності під впливом поїздки на Україну у 1843 році, де він побачив реальний стан країни. Романтичне бачення зі спогадів дитинства та з книжок часів життя в Петербурзі змінилося реалістичним,відбулося й певне розчарування Усе це знайшло вираження у поезії "Три літа". Головним художнім засобом зображення дійсності цього періоду стає їдка сатира, що поєднується з сарказмом та гротеском. До поезії періоду «трьох літ» належить: 1.поема "Сон" - політична сатира на імперію - Петербург, царя та "піраміду влади". Поема має підзаголовок "комедія". Поет з’ясовує причини і джерела існування царизму, як суспільні (опора на чиновництво та військо), так і психологічні (рабська підданість) та національні (денаціоналізація національних еліт, втрата ними почуття національної гідності). У поемі створено цілісну картину імперії, де скрізь панує біда (Україна – Сибір – Петербург). Особливу увагу приділено царю та цариці (яскраві їдкі сатиричні образи бурлескного типу), давнім царям (викриття Петра І та Катерини ІІ) та Петербургу, побудованому на козацьких кістках. Цар Микола протиставляється борцеві – "царю волі" в Сибіру. Наявні також історіософські спроби осмислення минулого України. 2. "Кавказ" - відгук на кавказькі війни Російської імперії і конкретно на загибель свого друга Якова де Бальмена. Шевченко засуджує всяке насильство імперії над націями і в жорстко-сатиричному стилі викриває імперський міф про "християнських просвітителів", що несуть на Кавказ диким народам освіту, мир, багатство, свободу. Об’єктом сатири є і влада, її лицемірство, і церква, що освячувала ці походи, ламаючи християнські заповіді. Поет піднімає питання відповідності церкви, релігії і віри. 3. "Єретик" – двочленна поема. Вступ, присвячений П.Шафарикові, містить художнє бачення історії західних слов’ян, поневолених німцями, геополітичні роздуми Шевченка з приводу об’єднання слов’ян в "одно море" (слов’янське, спільне, а не російське). Власне поема присвячена Яну Гусу і його боротьбі проти лицемірства, насильства та безвір’я Ватикану і ченців. Поет звеличує борця за правду Гуса і його послідовників, зокрема Яна Жижку, знижено описує його противників. 4. "Великий льох" - романтична поема-містерія, у якій поєднується реальне й вигадане. Персонажі поеми чекають, коли розкопають Великий льох, і тоді настане кінець світу, супроводжуваний різними містичними явищами, зокрема народженням українських Христа та Антихриста (нового Гонти та ката-"анти-Гонти"). Три душі в поемі уособлюють трагічні ключові епізоди української історії, що призвели до поневолення України: Переяславська рада, знищення Батурина, діяльність Катерини ІІ. Три ворони уособлюють українського, російського та польського "демонів", злі начала, хваляться своїми злочинами проти власних народів. Останній злочин – зазіхання на історію України, її пам’ять. Три лірники – образ скаліченого народу (перероджені кобзарі). Москалі нічого не знаходять у "малому льосі", окрім кістяків. Великого не знаходять узагалі. 5. поезія "Стоїть в селі Суботові" з’являється образ церкви Богдана Хмельницького – домовини України (гетьманської). Поет висловлює віру у відродження нової України на руїнах. 6. "І мертвим, і живим, і ненарожденним…» - пошуки поетом національної еліти, її прикметних рис, її взаємовідносини з народом. Проблема місця української еліти стає центральною і розкривається через ряд додаткових: питання слов’янофільства, бездумного поклоніння Заходу, втрата національного ґрунту, поєднання національного та загальнолюдського.
42. Творчість Т.Шевченка періоду каземату та заслання. До циклу казематів належать поеми «Княжна», «Іржавець», «Чернец», «Титирівна», «Марина», «Сотник», «Москалева криниця» та балада «Варнак». «В казематі» - цикл поезій Шевченка, написаний в Петербурзі під час слідства над учасниками Кирило-Мефодіївського братства у 1847р. У казематі написано 13 поезій. Первісний варіант цих творів – був поданий в окремому автографі, який зберігається в інституті літератури ім.Шевченка. Весь цикл Шевченко переписав до «малої книжки» (за халявної книжечки) в Орзькій фортеці, додавши як заспів новостворений вірш «Згадайте, братія моя». До «Більшої книжки» поет вніс цикл у Москві 1858р., надавши йому назви й присвяти « В казематі. Моїм союзникам посвящаю». Вірш «Не спалося, - а ніч, як море» до «Більшої книжки» не переписаний. Казематним циклом розпочинається новий період творчості Шевченка – від арешту 1847 до звільнення з заслання. Перебуваючи на засланні, кожну найменшу можливість усамітнитися Шевченко використовував для того, щоб віддатися поезії. Саме поезія рятувала його від розпачу, давала розраду. Тому поезія заслання є органічним продовженням усієї попередньої Шевченкової творчості. Як і в казематичних поезіях, образ України з’являється йому «вдень і вночі». Велику групу віршів становлять ті, в який Шевченко звертається до картин народного побуту і людських поезій у сільській спільноті («Нащо мені женитися»). Мотиви дівочої недолі – це частина великої Шевченкової теми: втрати людьми раю, який вони перетворили на пекло. Написано кілька віршів про неволю, в яких Шевченко зобразив своє становище символічно («Ой гляну я, подивлюся» «Та не дай, Господи, нікому»): ліричного героя – старого – не випускають з «хати» погуляти степом-лугом. Це, можна сказати, перший підхід до зображення себе в неволі. Одна з найскладніших за розвитком думки і настрою «засланських» поезій Шевченка – «Сон». На засланні Шевченко писав поезії як ліро-епічного (поеми, балади), так і ліричного жанрів. Звичайно, до ліричного жанру Шевченко звернувся задовго до арешту 1847р, вже на ранньому етапі своєї творчості. Та саме в роки заслання лірика поета займає провідне місце в його поезії. Невільницька лірика Шевченка дуже різноманітна за стилем, багатомотивна й неоднозначна за змістом. Крім мотивів неволі знаходимо в ній і соціально-викривальні (передусім викриття кріпосництва), і соціально-побутові, і філософські, політичні, історичні мотиви, мотиви інтимні, автобіографічні (спогади про дитинство). Але ці мотиви можуть поєднуватись в одному вірші. Та Шевченко не був би Шевченком, якби підкорився трагічним настроям. У ліриці років заслання бачимо не тільки горе й безнадію («Хіба самому написать», «Та не дай, Господи, нікому»), а й їх переборення-головнев ній. Ось вірш «Не додому вночі йдучи», лірична поема якого-саме переборення горя. Вірш написано у святвечір і зустрічаючи свято на далекому Косаралі поет особливо болісно відчуває самотність і тугу за рідним краєм, та не дозволяє оволодіти почуттю безнадії. Каже, що «На те й лихо, щоб з тим лихом битись». Так афористично формулює поет свою життєву позицію. Читача Шевченко називає «другом». Хоч вірш пройнятий сумом, але ми бачимо надію, яка залишалася з ним на засланні. Читаючи вірш «Хіба самому написать» відчувається песимістичний настрій автора, безнадія. Видавши свій «Кобзар», він каже, що не чекає похвали, а поради. Задає багато риторичних питань. Шевченко порівнює себе з лютою змією, яка розтоптала в степу і чекає заходу сонця. Попри ганебне становище України, Шевченко голосно говорить у кожному вірші про свою щиру любов до України. Особисто для мене відчувається така незначна агресія Шевченка, яка проявляється у відношенні до громади: «А їм неначе рот зашито, ніхто не гавкне, не лайне». Навіть якщо обурення і є, то воно виправдане.
43. Розвиток байки в українській літературі 1 пол. 19 століття. Ще Сковорода писав байки, які були ним названі «харківські». За формою ці байки були «забавками», але серйозними і мудрими. Суть байки полягала не стільки у фабулі, скільки у «силі» - у висновку, який мав дидактичний характер. Відтак Сковорода відкрив шлях до вдосконалення і розроблення цього жанру. Але фундатором української байки вважають Гулака Артемовського («Пан та собака», 1818). Якщо говорити про першу половину 19 ст., то тут байка спонукала письменника проявити вміння тлумачити традиційні фабули, експериментувати і в цьому плані наближатись до сміхових каламбурів. До жанру байки звернулись Є. Гребінка, П. Гулак-Артемовський, П. Білецький-Носенко, О.Бодянський, С. Писаревський, О. Рудиковський, П.Кореницький. Є припущення, що Котляревський також писав байки, які, на жаль, не збереглися. Так, як байка передбачає дидактичну частину, то письменники відходять від бурлескної традиції.
Л. Боровиковський відкрив своєрідний шлях у розробці цього жанру. Інколи його байки перероджуються в лаконічні жарти, каламбури. Байки Боровиковського, за задумом самого автора, покликані пробуджувати свідомість читача, дидактика як така в них не існує. Мораль лише збуджує наступні узагальнення. Сміховий світ виявляється гротескним камерним прийомом. Жоден з українських байкарів того часу не зумів досягти того рівня камерності гротеску, який спостерігаємо у Боровиковського. До цієї ж групи належать: «Злодій» («Онисько нехотя й не в пору...»), «Хома», «Бик», «Любов», «Лад», «Два лембики й горшки», «Даремна журба», «Козакова журба», «Скупий» («Скупий не спав - робив...») та ін. Бурлеск перетворюється на світ однієї людини, байка все частіше сповнюється людськими персонажами, смішне й гіркотне в ній дивовижно переплітаючись. На сторінках українських альманахів та журналів у цей час багато друкувалося байок західноєвропейських та російських письменників: Езопа, Лафонтена, Дмитрієва, Сумарокова та ін. Серед тих байкарів, які були представлені на сторінках української періодики, Сумароков виявився виразником ідеї гротескної байки. Популярність його творів в Україні зумовлена активним розвитком саме цього типу байки в українській літературі, хоча не всі байкарі пішли шляхом обмеження бурлеску у байці до камерного, але кожен з них по-своєму використовував матеріал народної сміхової культури, жоден не обійшовся без нього; бурлескність виявляється властивістю українського байкарства в цілому. Наприклад, у байці Білецького-Носенка «Громада мишей» також відбувається трансформація бурлескного світобачення завдяки існуванню двох планів зображення. З одного боку, світ мишей з його турботами й тривогами, з проблемою знешкодження Кота, з другого боку - світ людей, а саме - пасивність громади у вирішенні вагомих проблем життя. У першому випадку зображення комічно сприймаються через бурлескне наділення мишей людськими характеристиками, у другому випадку дія переноситься у сферу людських проблем, і смішить безтурботність і безвідповідальність людського колективу. Таким шляхом комічне переживає переродження в дидактичному плані. Разом з тим пригнічується первинне враження од комічної картинки, з?являється гумористичне сприйняття людського колективу, осміяння стверджується цілеспрямовано й логічно. Над усією цією складною будовою тяжіє пропаганда здорового глузду й раціоналізму. Українська байка початку ХІХ ст. увібрала всі ті літературні теми, які турбували письменників і побутували у той час: тема літературної праці («Тюхтій та Чванько» Гулака-Артемовського, «Моя байка», «Байка», «Нащо писать байки» Боровиковського), тема українського дворянства («Пшениця», «Школяр Денис» Гребінки, «Байка» Рудиковського, «Пан та собака» Гулака-Артемовського, «Поминки», «Рись да Кріт», «Гуси», «Два коти», «Чебрець да береза», «Лисиця да Машкара» Білецького-Носенка), тема крутійства («Ведмежий суд», «Рибалка» Гребінки, «Суд», «Голова» Боровиковського) та ін. Названі літературні теми були в той час традиційними.
44. Бурлескно-травестійна поезія в українській літературі першої половини 19ст. Бурлескно-травестійна поезія характеризується посиленою увагою до такого предмета зображення як людські недоліки. До початку 30-х років ХІХ ст. бурлеск в українській поезії був однією з найпродуктивніших стильових течій. В літературі відбуваються своєрідне накладання й синтез трьох художніх стихій: народної сміхової культури, «низового» бароко (пародіювання, преінакшування були одними з найулюбленіших форм творчості барокових письменників) і «низького» класицизму, в якому не лише дійсність, а й античну традицію переосмислювано в гумористичному плані. Це виразно сміхове бачення світу в українській літературі на початку ХІХ ст. пов'язано з поетикою бурлеску, розвиток якого в Україні розпочався з середини ХVІ ст. Герої з народу, перш ніж стати об'єктом серйозного стилю, повинні були пройти шлях гумористичного й сентиментального буття. Принципово ту саму форму (гумористично-бурлескну) використували й І. Котляревський, і П. Гулак-Артемовський, і Г. Квітка-Основ'яненко, і Є. Гребінка. Бурлеск проникає в тогочасну українську поезію, у твори поетів-романтиків 20-30-х років, у прозу, в драматургію, у переклади й переспіви, в літературно-критичні статті, в епістолярій і стає мало чи не національним українським стилем. Була дуже добре розвинена побутово-розмовна народна мова, органічний зв'язок з фольклорною естетикою і народним світосприйняттям, виразне прагнення до відтворення життя в його найбуденніших формах. Бурлеск активно заперечував класицистичний аристократичний раціоналізм і руйнував його поетику зсередини. Ці твори містили також багато алюзій щодо актуальних проблем тогочасного суспільного життя. У літературному житті українського бурлеску найвищий і найпродуктивніший рівень його розвитку представляє «Енеїда» Котляревського, оскільки вона, з одного боку, повернула бурлеск до його генетичних витоків – народної сміхової культури, а з іншого – підпорядкувала його новим, просвітницьким ідейно-художнім завданням, що піднесло його суспільне звучання і функцію. Активний розвиток бурлескно-гумористичної течії великою мірою гальмував в українській поезії дослідження кардинальних проблем суспільного життя, утвердження народного естетичного ідеалу, звужував широту реалістичного художнього узагальнення, стояв на перешкоді психологічному проникненню в глибину характерів.
45. Побутово-етнографічна драматургія першої половини 19ст. На перші десятиліття ХІХ ст. припадають поява професіонального театру та початки нової української драматургії. Особливості стилістики старого театру дістали продовження в народній та обрядовій сфері нової драматургії. Центром в ній звичайно виступає любовна інтрига, що розгортається на тлі ентографічно-побутових сцен із введенням у твір численних пісень і танців, мовного комізму. Народні прикмети, вірування, ворожіння, весілля, пісні й танці займають поважне місце. Засновником нової драматургії виступив І. Котляревський зі своєю соціально-побутовою драмою «Наталка Полтавка» (написана 1818 р., нарудкована 1838 р.) та водевілем «Москаль-чарівник» (написаний 1819 р., опублікований 1841 р.). Ці твори були представлені у Полтавському театрі. Вони стали можливими завдяки щасливому збігу обставин: підтримка генерал-губернатора Малоросії М. Репніна, керівництво групою Іваном Котляревським, гра геніального актора Михайла Щепкіна, тоді ще кріпака. Театр діяв у Полтаві у 1818-1821 роках. Професійна ж українська трупа була створена тільки на початку 80-х років. Організаційними питаннями в ній займався Михайло Старицький, режисурою — Марко Кропивницький. Обидва були також драматургами. Їм вдалося об'єднати талановитих акторів: брати Тобілевичі (псевдоніми: Івана — Карпенко-Карий, Миколи —Садовський, Панаса — Саксаганський), Марія Заньковецька, Ганна Затиркевич, інші. Розробляючи переважно однотипний конфлікт – любовний (неможливість шлюбу через майнову нерівність закоханих) чи родинно-побутовий (незгоди в сімейному житті між чоловіком і жінкою), автори говорять і про постаті дрібного українського панства й чиновників, сільських багатіїв-глитаїв. Наприкінці 30-х років в українській драматургії з'являються романтична драма й трагедія, представлені у творчості М. Костомарова. Хоча професіональний театр в Україні починає діяти у Харкові з 1789 р., становлення професіонального театрального мистецтва припадає на початок ХІХ ст. (1803 р. відкривається театр у Києві, 1804 р. – в Одесі, 1810 р. – в Полтаві, 1812 р. – з постійною трупою у Харкові, дещо пізніше починають діяти професіональні театри в Катеринославі, Чернігові, Ромнах, Херсоні та інших містах України). В Західній Україні професіональний театр з'являється 1837 р. й лише наприкінці 40-х років на його сцені починають виставляти п'єси І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка та інших українських авторів. На початку ХІХ ст. на професіональній сцені в Україні переважали водевілі (різновид комедії з куплетами, яку виконували під музику) й мелодрами, значну частину яких перекладено з французської мови. За цих умов була орієнтація української драматургії на правдиве відображення національного, насамперед народного, життя, її посилена увага до відтворення етнографічного дійства, використання фольклорних джерел, а також звернення до найкращих традицій старого українського театру.
46. Переспіви й переклади в літературі першої половини 19ст. Український переклад тих часів розвиває традиції середньовічного перекладу, зорієнтованого на візантійські та західноєвропейські взірці. Ще зберігається ритмізованість. Вимоги до перекладу залежали від жанру: найближчим до оригіналу мав бути, звісно, переклад Святого Письма, а твори інших жанрів можна було вільно інтерпретувати в переспівах та інших видах творчих переробок. Прикладом такого вільного пристосування тексту-оригіналу задля потреб національної культури є й славетна Вергілієва «Енеїда», «перелицьована» Іваном Котляревським, перше видання якої появилося друком 1798 р. Поема українського автора стоїть у ряду переробок-травестій-переспівів італійця Дж. Б. Лаллі (1633), француза П. Скаррона (1648—1653), австрійця А. Блюмавера (1783—1786), росіянина М. Осипова (1791—1796). На початку XIX ст. частина письменників йшла слідами І. Котляревського, вдаючись до бурлескно-травестійних переробок, як-от: жартівлива поема «Горпинида» (1818) П. Білецького-Носенка, побудована на античних міфах про Прозерпину; «Жабомишодраківка» (до 1847 р.) К. Думитрашка — переробка давньогрецької пародійної поеми «Батрахоміомахія» («Війна жаб і мишей»). Поети-романтики відмовились від пересміювання твору-оригіналу і передавали його, як правило, у більш-менш точному перекладі чи вільному переспіві, намагаючись осягнути сильне емоційне враження. Прикладами можуть бути переспіви балад Й. В. Ґете («Рибалка») і А. Міцкевича («Твардовський»), що їх опублікував 1827 р. П. Гулак-Артемовський, переклади «Полтави» О. Пушкіна, які здійснили в 1830-х роках Євген Гребінка і О. Шпигоцький, наслідування і переспіви Левка Боровиковського творів Горація, А. Міцкевича, О. Пушкіна, переклади з польської, чеської, сербської та інших слов'янських мов, що їх здійснили учасники «Руської Трійці» і Кирило-Мефодіївського братства, зокрема, поетичні інтерпретації біблійних текстів (псалми Давидові) і «Слова о полку Ігоревім» (Маркіян Шашкевич, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш). Переспів — вірш, написаний за мотивами поетичного твору іншого автора, наближений до перекладу, але відмінний від нього за відсутністю еквіритмічності (збереження ритмічної структури оригіналу). Переспіви були досить поширені на початках нової української літератури. Так, вірш «Твардовський» П. Гулака-Артемовського є переспівом балади «Пані Твардовська» А. Міцкевича, балада «Маруся» Л. Боровиковського — П. «Світлани» В. Жуковського тощо Переспіви трапляються і в XX ст., наприклад, переспів «Слова про Ігорів похід», здійснений С. Гординським, «Переспів з народної» В. Симоненка. Для аналізу: «Твардовський» П. Гулака-Артемовського – це переспів балади Міцкевича «Пані Твардовська». Переспів з’явився внаслідок особистого знайомства автора та Міцкевича у Харкові (1825) та дискусій щодо питання про використання в поетичній творчості художніх засобів фольклору. Тут ще відчутна бурлескна традиція. «Рибалка» - переспів балади Гете, має виразний романтичний характер. Причини написання твору автор пояснив так: хотів спробувати, чи можна малоросійською мовою передати почуття ніжні, благородні, не змушуючи читача сміятися так, як від «Енеїди» Котляревського. «Рибалка» - це вже своєрідний перехід від травестії до перекладу.
47. Творчість Шевченка останніх років життя. Йдеться про 1857-1861р. 2 серпня 1857 року Шевченко відбув з Новопетровського укріплення, одержавши дозвіл від коменданта Ускова їхати до Петербурга. Дорогою Шевченко малював краєвиди і портрети. Прибувши до Нижнього Новгорода, довідався, що йому заборонено в'їзд до обох столиць. За зиму 1857-1858 Шевченко створив багато портретів, малюнків, редагував і переписував у "Більшу книжку" свої поезії періоду заслання, написав нові поетичні твори: "Неофіти", "Юродивий", триптих "Доля", "Муза", "Слава". Одержавши дозвіл на проживання в столиці, 8 березня поет залишив Нижній Новгород і через два дні прибув до Москви. Тут він зустрічається з друзями, знайомиться з діячами науки і культури. 27 березня Шевченко прибув до Петербурга. Тут він знайомиться з М.Чернишевським. Жив поет спочатку в Лазаревського, а потім в Академії мистецтв, у відведеній йому майстерні. Як художник Шевченко після заслання найбільшу увагу приділяє гравіруванню. В жанрі гравюри він став справжнім новатором у Росії. У 1856 році почали з'являтися в пресі переклади деяких його творів. На початку 1859 року вийшла збірка "Новые стихотворения Пушкина и Шевченко". В травні 1859 року Шевченко одержав дозвіл виїхати на Україну. За поетом встановили суворий таємний нагляд. Шевченко кілька днів жив у Кирилівці, бачився з рідними. В цей період він написав чимало поезій та малюнків. Поет мав намір купити недалеко від с. Пекарів ділянку землі, щоб збудувати хату й оселитися в Україні. 15 липня поблизу с. Прохоровки його заарештували, звинувативши в блюзнірстві. Шевченка звільнили, але наказали виїхати до Петербурга. 7 вересня 1859 року поет прибув до Петербурга. На початку 1860 року вийшов друком "Кобзар". Двома накладами вийшов альманах "Хата" з дев'ятьма новими поезіями Шевченка, об'єднаними під редакційною назвою "Кобзарський гостинець". У журналі "Народное чтение" як лист до його редактора опубліковано автобіографію поета. Незважаючи на фізичне знесилення внаслідок заслання, поетичні сили Шевченка були невичерпні. 2 вересня 1860 Рада Академії мистецтв ухвалила надати Шевченкові звання академіка гравірування. В 1861 році Шевченко видав підручник для недільних шкіл, назвавши його "Букварь южнорусский". Поет дбав про поширення освіти серед народу. На початку 1861 року поет почував себе дедалі гірше. 13 січня він одержав від Білозерського два примірники першого номера журналу "Основа", де на перших десяти сторінках вміщено його поезії під назвою "Кобзар". У рецензії "Современника" на цей номер журналу підкреслено першорядну роль Шевченка в українській літературі, світове значення його творчості. В своєму останньому вірші "Чи не покинуть нам, небого" поет висловив впевненість, що його творчість не потоне в річці забуття. 10 березня 1861 року помер Тарас Григорович Шевченко. Над домовиною Шевченка в Академії мистецтв виголошено промови українською, російською та польською мовами. Поховали поета спочатку на Смоленському кладовищі в Петербурзі. Друзі Шевченка одразу ж почали клопотати , щоб виконати поетів заповіт і поховати його в Україні. 26 квітня 1861 року домовину з тілом поета поїздом повезли до Москви. На Україну труну везли кіньми. До Києва прах Шевченка привезли 6 травня увечері, а наступного дня його перенесли на пароплав "Кременчуг". 8 травня пароплав прибув до Канева, й тут на Чернечій (тепер Тарасова) горі поета поховали. Над ним насипали високу могилу, вона стала священним місцем для українського та інших народів світу.
48. Повісті Шевченка: літературна доля, проблематика, художня вартість. Усі повісті Шевченко написав у період заслання. Лише останню «Прогулянка з задоволенням і не без моралі», почавши писати в Новопетровському укріпленні, закінчив у Нижньому Новгороді. За його словами, їх «десятків коло двох набереться», проте до нашого часу дійшли лише 9. Відомо ще про повість «Из ничего почти барин», задуману першою, але невідомо чи написану. У зв'язку із забороною писати й малювати, перші дві повісті письменник мусив підписувати фіктивними датами: Переяслав (замість справжньої 1852—1853); «Варнак» — 1845. Проте, відчувши послаблення нагляду і приязне ставлення коменданта Ускова, наступні повісті Шевченко підписував справжніми датами.
Свої повісті Шевченко підписував псевдонімом «Кобзар Дармограй». Спершу через те, що не міг виступати під своїм власним прізвищем, а згодом, аби відмежувати свою прозу від поезії. Проте за життя не було надруковано жодної повісті. Почасти й через те, що виданню не сприяли Шевченкові друзі-літератори. Спершу редакція журналу не схотіла надрукувати повістей Шевченка, пояснюючи тим, що повісті виявляють менше таланту Шевченка, ніж його поезії. Після цього Шевченко припинив спроби надрукувати свої прозові твори. Після смерті Шевченка рукописи повістей потрапили до М. Лазаревського. У 1862 році у журналі «Основа» він опублікував оголошення про їх розпродаж, але без дозволу публікації. Згодом рукописи потрапили до Миколи Костомарова, який у 1880-их роках надрукував їх у журналалах «Киевская старина», «Исторический вестник» та газеті «Труд». Ці публікації мали численні помилки та розбіжності з оригіналами. У 1888 році «Киевская старина» видала усі повісті Шевченка окремою книгою.
Протягом 28 листопада 1854-55 січня Шевченко написав повість «Музикант», у якій порушив у ній нову тему – страждання кріпацької інтелігенції. Через кілька днів після закінчення “Музиканта”, письменник почав нову повість “Несчастный” і закінчив її дуже швидко – 20 лютого. Пояснюється це тим , що твір писався під свіжим враженням. Назва повісті – іронічна. Солдат називали “нещасними” вкрай розбещених дворянсько-поміщінських синків, яких батьки видавали в солдати за різні кримінальні злочини. Таким є головний герой твору Іполитушка Хлюпін, взятий у солдати на прохання рідної матері. Мати Іполитушки знущається не тільки з кріпаків, але й з учителя, нерідних дітей. Свого сина – злодія й розпусника – вона змушена віддати в солдати. 15 березня 1855 р. письменник почав нову повість “Капитанщина”, закінчивши її десь на початку червня того ж року. Провідна думка – викриття розбещеності царського офіцерства. Між 10 червня і 20 липня 1855 р. написано повість “Близнецы”. Провідною думкою твір близький до попередньої повісті. Близнят підкидає мати-покритка після виїзду з Переяслава кавалерійського полку, а сама кінчає життя самогубством. Між 25 січня і 4 жовтня 1856 р. Написано автобіографічну повість “Художник”. На заслані Шевченко почав повсть “Матрос, или Старая погудка на новий лад “, а пізніше названу “Прогулка с удовольствием и без морали”, а закінчив після повернення із заслання.
Була ще написана “Повість о безродном Петрусе”, але до нас вона не дійшла.
49. «Щоденник» Шевченка як джерело суспільних та естетичних поглядів поета. «Щоденник» Шевченка (або «Журнал») можна назвати і щоденником, і подорожнім нотатником, «альбомом» чи антологією. Григорій Грабович назвав його «інтимним твором». Але більшість дослідників називають «Щоденник» інтимним щоденником. Шевченко називає свій Щоденник по-різному: "дневник", "памятная книга", "хроника", "верная хроника", "правдивые сказания", "записная тетрадь", а найчастіше – "журнал". Шевченко, передовсім, передбачував принаймні двох справжніх читачів. «[Михайлові] Лазаревському замість листа пошлю ці два зшитки мого журналу, хай читає з Семеном [Артемовським], дожидаючи мене». І справді, 12 липня 1858, Шевченко подарував рукопис «Журналу» Михайлові Лазаревському з нагоди його іменин. Лазаревський оправив рукопис у сап’ян гарного жовтуватого кольору з витисненими рамками. Вже на перших сторінках Шевченко заявляє, що «сатана так і шепоче на вухо: «пиши, абищо бреши, скільки душі завгодно. Хто тебе буде перевіряти? І в шканечних [морських] журналах брешуть, а в такому, хатньому, і Бог велів». Шевченко писав свій «Журнал» від червня 1857 до травня 1858 року, в особливо неспокійний період життя: чекання на офіційний документ звільнення з Новопетровської кріпости, довга зупинка в Нижньому Новгороді через «непорозуміння» (з боку влади — цілком навмисне) щодо дозволу жити в Петербурзі, коротка хвороба а Москві і, врешті, перші місяці життя в «рідній» столиці. "Щоденник" Т. Шевченка є невичерпним джерелом для розуміння його естетичних смаків і переконань. У його уявленні важливим було тяжіння до краси, гармонії. "Яким живлющим і дивним є вплив краси на душу людини», високо цінуючи красу і в природі, і в мистецтві. Але суха теорія з приводу краси і прекрасного була для Т. Шевченка неприйнятна. Прочитавши книжку К. Лібельта "Естетика, або наука про прекрасне", він записав: "Для людини, обдарованої... божественним розумом — чуттям, подібна теорія є порожньою балаканиною і навіть більше того — шарлатанством. Якби ці мертвотні вчені-естетики, ці хірурги прекрасного замість теорії писали історію образотворчих мистецтв, то від цього було б значно більше користі". Т. Шевченко мав на увазі італійського митця й дослідника мистецтва Джорджо Базарі, який 1550 р. опублікував 133 "Життєписи найславетніших живописців, скульпторів та архітекторів". Це були не просто біографії видатних митців, а справді фахова розповідь про красу їхньої творчості, тому вона так захопила Т. Шевченка. Але захоплювала поета не краса заради краси. Він сприймав її в філософському, глибоко сердечному розумінні. Високо цінуючи, наприклад, талант М. Гоголя, він обов'язково наголошував, що це "справжній знавець серця людського і наймудріший філософ". Відчувши, що традиція М. Гоголя творчо відгукнулася в прозі М. Салтикова-Щедріна, Т. Шевченко ще раз засвідчив свою істинну повагу до цього генія і звернувся до письменників із закликом поставити своє слово на захист людини і всього людяного в житті. Казав, що потрібно писати про цю бідолашну і принижену «голоту», за цього зневаженого, безсловесного «смерда». Отже, краса мистецька повинна бути ще й дійовою, войовничою і цілеспрямованою. Прочитуємо шлях суспільного розвитку. І лежить цей шлях у напрямі до свободи, рівності і братерства. Адже саме такі гасла випливали з переконань французьких енциклопедистів, що на них посилається поет-художник. Розум, як природна сила, має піднести людину до усвідомлення нею власних природних прав на життя, на свободу, на справедливість і, врешті, на національну гідність. Виголошення чесноти «національної гідності», про що Шевченко прямо писав у «Щоденнику» та в деяких своїх листах, ставить його соціально-філософське розуміння людини і суспільства в рівень тогочасних європейських ідей. Центральною серед них була, зокрема, ідея про нетотожність суспільства і держави; про те, що суспільство є первинним в його людських стосунках щодо державно-політичного режиму влади. Промовистим з цього приводу може бути Шевченків запис у «Щоденнику», який він робить після зустрічі з солдатом-земляком, обурюючись перед тим, що у Росії українців скрізь називають хохлами, а вони ще й раді. Шевченко змальовує земляка Андрія Обеременка як людину зразкової чесності і тверезого життя і пише так: «Полюбив я його за те, що він упродовж двадцятилітнього солдатського паскудного і мерзенного життя не охамив і не принизив своєї національної і людської гідності. У всіх відношеннях він залишався вірним своїй національності. А така риса облагороджує навіть неблагородну людину».
50. Сучасні проблеми шевченкознавства Шевченкозна́вство — наукове вивчення життя, творчості та багатогранної діяльності Тараса Шевченка, а також його місця в історії Східної Европи та в світовому літературному процесі. Вивчення спадщини Шевченка — проблема невичерпна та багатобічна, і тому Шевченкознавство відзначається різними напрямами досліджень (біографічний, бібліографічний, літературознавчий, текстологічний, мовознавчий, лексикографічний, мистецтвознавчий, естетичний, психологічний, педагогічний, релігійно-етичний, філософський, суспільно-політичний тощо). Рукописи. Одним з найважливіших джерел для вивчення життя і творчості Шевченка є його рукописна й малярська спадщина. Переважна більшість рукописів поета зосереджена нині в Інституті літератури ім. Шевченка. Унікальна колекція шевченкіяни, зібрана бібліографом Ю. Меженком протягом 1911 — 69 (понад 15 тис. одиниць), зберігається тимчасово в Центр. наук. бібліотеці АН УРСР. Найбільшу колекцію творів поетичної і мист. спадщини Ш-ка, документів про його життя, творчість і рев.діяльність зібрано в Держ. музеї Т. Шевченка в Києві. Поетові рукописи й ділові папери зберігаються також в ін.архівах, бібліотеках та музеях України, а крім того, в наук. книгосховищах Ленінграду, Москви, Кракова, Женеви та ін. Повної наук. реєстрації музейної й архівної шевченкіяни досі немає. Цікавий фактичний матеріал містить розділ "Творчість Т.Шевченка в оцінці української ліберальної критики". Хоч автор, як і все тогочасне шевченкознавство, ще не позбавлений окремих спірних оцінок спадщини П.Куліша чи учених пізнішого часу М.Грушевського та Д.Дорошенка, проте не на цьому зосереджена його увага. Щонайперше йдеться про високу оцінку Шевченка редакцією журналу "Основа" із відповідним коментарем усіх заявлених у виданні статей П.Куліша, М.Костомарова, О.Білозерського, М.Чалого й інших. Особливо акцентує дослідник на взаєминах Шевченка і Куліша, справедливо відзначаючи, що не слід розглядати дане питання спрощено, прямолінійно, адже чи не найбільше конструктивних шевченкознавчих версій продемонстрував у свій час саме Куліш. Не обминає увагою дослідник і українофобської консервативної критики, скажімо журналу "Вестник Юго-Западной и Западной России", підкресливши тим самим непросту реакцію на Шевченка його сучасників. Окремий розділ висвітлює сприйняття Шевченка у Галичині, що багато чим перегукується з монографією М.Дубини "Шевченко і Західна Україна" (1969 р.). В цілому ж книга М. Комишанченка своїм фактажем, ґрунтовністю аналізу й аргументованістю суджень належить до серйозних здобутків наукового шевченкознавства.
51. «Чорна рада» П.Куліша – перший соціально-історичний роман в українській літературі. «Чорна рада» - перший історичний роман, що написаний у 1846р. У цій «хроніці» автор відтворив відомі історичні події 1663р. – Чорну раду у Ніжині. В епілозі до «Чорної ради» він написав, що, створюючи цей роман, мав на увазі не просто забаву. Його завдання полягало в іншому: написати на рідній мові історичний роман в строгій формі. При написанні роману Куліш використав багато історичних джерел. У 1843 році, вирівшивши написати історичний твір про Україну, Куліш у листі до Погодіна звертався з проханням надіслати йому праці Маркевича, Бантиш-Коменського, усні перекази запорожця Коржа і деякі польські документи. У листі до Погодіна Куліш говорив, що дуже хоче вивчити історичну епоху, але матеріалів для вивчення немає. Сам автор у першому виданні роману перераховує такі джерела: «Історія Малоросії» Миколи Маркевича, «Історія» Коховського, козацькі хроніки – «Літопис Самовидця», «Літопис Граб’янки», «Літопис Величка». Усі ці праці містять більш або менш точні відомості про справжні події та невигаданих осіб. Але жодна з цих хроні не подає побуту та звичаїв. Але основним джерелом «Чорної ради» був «літопис Самовидця». Для зображення місцевого колориту Куліш використовував фольклор. У 40-х рр. Куліш працював над романом «Чорна рада», окремі розділи якого публікувалися (1845-1846) у російських журналах «Современник» і «Москвитянин. Система образів роману відповідає основному завданню твору — показати боротьбу за припинення чвар в Україні, за її єдність. У центрі уваги автора Чорна рада і змагання сторін напередодні її. Важливим для розкриття ідеї твору є образ Сомка. Можна навіть говорити, що Сомко — ідеал гетьмана, з точки зору П.Куліша, носій думок автора. Він зображується «щирим і незлобливим» лицарем, відвертим у своїх поглядах і прагненнях. Причину поразки Сомка на користь Брюховецького письменник вбачав тільки у політичній короткозорості народних мас, їх нездатності зрозуміти, за ким треба йти, хоча одночасно показав, що трудовий люд був ошуканий старшиною. Шрам — найвірніший однодумець Сомка, це узагальнений образ старшини запорожців, їхніх звичаїв, патріотизму. Найяскравішим образом запорожця в романі є, безперечно, Кирило Тур, бо в ньому поєднується і народне уявлення про героїчне плем'я запорожців, і авторське ставлення до нього. Брюховецький — прямий антагоніст Сомка. Він лукавий, підступний, хитрий, підлий. А добившись свого, відверто й цинічно розкривається перед тими, хто його підтримував. Письменник визначив ідейний центр твору, навколо якого зосереджував основні лінії,— рада 1663p., де розв'язується основний конфлікт. Це кульмінація. Проте зіткнення двох ворожих сторін готується вже з 1-го розділу всім розвитком сюжету. Цілеспрямовано розвивається основна сюжетна лінія — показ чвар в Україні за гетьманську булаву після смерті Б.Хмельницького, збагачення старшини, соціальні суперечності між багатою верхівкою і незаможними шарами укр. сусп-ва, що й призводить до драматичного конфлікту. Твір «Чорна рада» був першим романом в укр. літ., став школою для наступних поколінь прозаїків.
53.Національно-фольклорні джерела О.Стороженка.(1805(Лисогори,Чернігівська обл.) – 1874р.Білорусія). Це письменник, який своїм завданням вважав збирання й оформлювання народних оповідань. Своє завдання він вбачав насамперед у тому, щоб літературно відшліфувати фольклорний сюжет, урізноманітнивши, збагативши його конкретними ситуаціями, взятими з селянського побуту, і, зрештою, розважити читача. Як правило, твори О.Стороженка малих форм поділяють на три групи. М.Зеров до першої групи відносить гумористичні оповідання, сюжет яких побудований на історичних анекдотах. Сюди відносяться твори „Вуси”, „Голка”, а також „Сужена”, „Чортова корчма”. В оповіданнях, новелах цієї групи історичний матеріал часто поєднаний з народно-міфологічним, фантастичним. У них відчувається зацікавлення письменника козаччиною. В окрему (другу) групу оповідань М.Зеров об’єднує „ілюстрації народних приповідок”. Це твори „Вчи лінивого не молотом, а голодом”, „Се така баба, що чорт їй на махових вилах чоботи оддавав”, „Лучче нехай буде злий, ніж дурний”, „Не впусти рака з рота” та ін. До третьої групи оповідань О.Стороженка відносяться „історичні оповідання” (М.Зеров), які мали б бути прикладом оповідань-портретів („Кіндрат Бубненко-Швидкий”, „Межигірський дід,”, „Оповідання Грицька Клюшника”, „Прокіп Іванович”, „Дороги”, „Мірошник”). Перші українські твори письменника публікуються в 1861-1862рр. у журналі «Основа» під введеною П.Кулішем рубрикою «З народних уст». Згодом так було названо цикл гумористичних мініатюр у двотомній збірці «Українські оповідання» (1863р.). Ряд оповідань із цього циклу – це мініатюрні гумористичні оповідки, в основу яких покладено прислів’я, приказки, анекдоти. Усі вони мають, як правило, притчово-повчальний характер, що формується у дусі християнської моралі: про заздрість та ревнощі ("Се така баба, що чорт їй на махових вилах чоботи оддавав" написане на основі приказки: "Де чорт не справиться - туди бабу пішле"), про лінощі та працьовитість ("Вчи лінивого не молотом, а голодом" також розвиває народне прислів'я, яке, можливо, пов'язане з переказом про приборкання ледачої невістки. Дотримуючись канви фольклорної оповідки, письменник водночас вказує, що заможні батьки ще з дитинства розбещували свою дочку), про милосердя та жорстокість («Два брати»), про самовпевненість та дурість ("Лучче нехай буде злий, ніж дурний" трансформує поширений уснопоетичний мотив про дурня, який буквально сприймає кожну пораду), про справедливий суд (Відгомін апокрифічної легенди про Соломона, який уміло викривав злочинців, відчутний в оповіданні "Розумний бреше, щоб правди добути"). Свого часу А.Шамрай ретельно зіставив мотиви оповідань О.С. із фольклорними матеріалами, записаними І.Рудченком, П.Чубинським, М.Драгоновим, І.Манжурою, Б.Грінченком В.Гнатюком, і аргументовано довів, що такі твори як: «Се та баба, що їй чорт на махових вилах чоботи оддавав», «Вчи лінивого не молотом, а голодом», «Два брати», «Лучче нехай буде злий, ніж дурний», «Розумний бреше, щоб правди добути», «Дурень», «Жонатий чорт», «Скарб» та інші постали на основі народнопоетичних мотивів, поширених у різних регіонах України. Над своїм історико-романтичним твором „Марко Проклятий” О.Стороженко працював біля тридцяти років. У ньому виведено на конкретному історичному фоні події визвольної війни 1648-1654 рр. та образ вічного скитальця, міфічного Марка, якого взяв письменник з народних переказів, легенд, прислів’їв та приказок. Однак у процесі роботи, як зауважує М.Зеров, „образ вічного мандрівника” „ускладнився рисами великого грішника”. Таким чином, опрацювавши фольклорний матеріал, письменник показує образ людини, яку з причини великих гріхів навіть пекло не хотіло прийняти. Із складної ситуації автор підказує своєму персонажеві вихід: гріхи людини можуть бути прощені, якщо вона безкорисливо служить своєму народові, громаді. Поодинокі добрі справи дійсно полегшують важку ношу ношу Марка – його торбу. Так, у вирішальну хвилину він приходить на допомогу козакові, полоненого Вишневецьким. Та, давши можливість спокути персонажеві у національно-визвольних змаганнях, О.Стороженко дещо викривлено подає перебіг історичних подій та образ народного ватажка М.Кривоноса. Сам автор дає своєму творові жанрове визначення як «поемы на малороссийском языке из преданий и поверий запорожской старины». Перші 4 розділи повісті є літературною інтерпретацією фольклорних легенд про вбивцю і кровозмішувача і, власне, вводять нас у суть образу трагічного героя. Такі легенди відомі дуже давно, вони походять ще з язичницьких часів. Відгомін цих легенд знаходимо в трагедії Софокла "Едіп-цар", у піснях про злочинне кохання між братом та сестрою. Приказка "Товчеться, як Марко по пеклу", поставлена епіграфом до твору, українізує постать героя, змушуючи згадати один з старовинних віршів про Марка Пекельного.
54.Соціально-психологічні основи прози Марка Вовчка. (1833(Орловська губернія)-1907). 1856р. Марія Олександрівна розпочала літературну діяльність, взяла псевдонім Марко Вовчок. Наступного року в Петербурзі П. Куліш видав «Народні оповідання» — першу книгу Марка Вовчка. У 1859р. Марія тяжко захворіла і виїхала на лікування до Німеччини. У 1860р. у журналі «Отечественные записки» з'явилась повість Марка Вовчка «Інститутка» з присвятою Т.Г. Шевченку в перекладі І. Тургенева. Протягом 1860—1867 pp. письменниця перебувала за кордоном (Франція, Німеччина, Швейцарія, Італія). Зустрічалась з провідними письменниками, ученими, культурними діячами. У 1861 —1862 pp. були опубліковані повість «Три долі», другий том «Народних оповідань». У 1867р. Марко Вовчок повернулась і жила в Петербурзі, писала російською мовою («Живая душа», «Записки причетника», «Сельская идиллия»), багато перекладала. Вона збагатила укр.л-ру жанрами соціально-проблемного оповідання («Козачка», «Одарка», «Горпина», «Ледащиця», «Два сини»), баладного оповідання («Чари», «Максим Гримач», «Данило Гурч»), соціальної повісті («Інститутка»), психологічного оповідання і повісті («Павло Чорнокрил», «Три долі»), соціальної казки («Дев’ять братів і десята сестриця Галя»), художнього нарису («Листи з Парижа»). М.В. створила реалістичні оповідання і повісті, широко використовуючи антикріпосницьку народну поезію. ЇЇ твори пройняті глибокою народністю. Т. Т.Шевченка Марко Вовчок уважала літературним батьком, ідейним співучасником. Марія Олександрівна мріяла зустрітися із Шевченко. Довгоочікувана зустріч відбулася в Петербурзі 1859 року. На згадку про цей день, Шевченко присвятив Марії Олександрівні поезію «Марко Вовчок», у якій назвав її «лагідним пророком і викривачем жорстоких людей неситих».Одним з джерел натхнення для М.В. був Шевченків “Кобзар”. Полум”яні ідеї визвольної боротьби в Шевченковій ліриці, образи скорботних, знедолених жінок мали великий вплив на її творчість. Тема знедоленого життя жінки-кріпачки вперше набула соціальної загостреності в творчості Шевченка. М.В. розробляла цю тему в прозі і вивела разючі своєю простотою та правдивістю образи кріпаків. Особливо яскравими є в творах М.В. образи кріпачок-матерів, які, сподіваючись на краще життя, вірять у майбутнє щастя для своїх дітей. М.В. відіграла першорядну роль у процесі становлення української реалістичної прози. Вона продовжила традиції Шевченка, що знаменувались могутнім розвитком визвольних ідей, утвердженням літератури на ґрунті глибокої народності. Для написання творів сприяли самі обставини життя, постійні розмови з місцевими селянами, здебільшого самими учасниками або близькими свідками різних трагічних подій, всторій, причиною яких ба поміщицька сваволя. Повість «Інститутка» — найвидатніше досягнення Марка Вовчка першого періоду творчості. Спочатку твір мав назву «Панночка». «Інститутка» — перша в українській літературі соціально-побутова повість, в якій порівняно з оповіданнями, письменниця мала можливість ширше змалювати життя, глибше розкрити образи. І нестримно-запальний Назар, мужній, урівноважений Прокіп, і волелюбна Катря, і терпляча душевна бабуся, і епізодичний образ москаля-кухаря — усе це типові характери селян, що розкриваються в типових обставинах через діалоги та вчинки, через влучні оцінки наділеної великим оптимістичним відчуттям оповідачки з народу Устини. Письменниця робить наголос не стільки на тому, що поміщики пригнічують селян, скільки на тому, що вони втратили людську подобу, дійшли такої межі виродження, далі якої іти нікуди, адже ними втрачено все людське. Ось хоча б такий епізод. Готуючись до заміжжя, панночка повідомляє майбутнього чоловіка про приємну для неї новину: стара поміщиця зважила на настійливі благання і уступила молодим хутір Дубці. Для нареченого Дубці — це чарівна природа, місце, де він покохав свою наречену. Про це він і нагадує панночці, але вона одразу ж розхолоджує поетичні спогади так, що навіть його щось ніби «злякало, у серце вжалило». «Садок зелененький, садок квітчастий... — передражнює вона нареченого. — Ти згадай, серце, які Дубці дохідні!». Невипадково ні панночці, ні її, чоловікові, ні старій поміщиці письменниця навіть не дала імен. Тут вона дотримувалася принципу, засвідченого ще в «Народних оповіданнях»,— поміщики безіменні, вони у неї — не люди. Зовсім інший світ — образи селян, кріпаків. Безправні, принижені, змучені працею і знущанням, вони наділені могутнім духовним здоров'ям, непереборним жаданням волі. «Любо на волі дихнути!» — ця думка проймає всю повість. Втечею рятується від поміщицької розправи Назар. Можливо, назавжди розпрощалася зі своїм Прокопом Устина, кров'ю обкипає кожна зароблена нею в тяжких наймах копійка, але й вона почуває себе вільною: принаймні сама може обирати собі місце роботи, може перемінити остогидлу службу. Досить цікавим і промовистим є принцип розподілу персонажів однієї соціальної групи — кріпаків — на дві частини: старше покоління (бабуся служниця), яка є втіленням християнських засад життя, змирилася зі своїм становищем, готова терпіти й скорятися, оскільки їй випала в житті така доля; друга група це представники молодшого покоління кріпаків, які не збираються терпіти приниження і свавілля поміщиків. Ми не бачимо в творі, щоб у когось з цих кріпаків доля склалась щасливо. Але в цьому й полягає глибинний підтекст, закладений авторкою: кріпацтво настільки жахливе, що навіть важке життя наймички здається Устині щасливим, бо вона тепер може самостійно обирати хазяїв. Для розкриття ідейного змісту твору багато важать прикінцеві роздуми Устини. Одним із виявів майстерності Марка Вовчка можуть служити вдало дібрані іронічні порівняння. Висловлені оповідачкою або героями-протестантами, здебільшого1-у формі реплік, вони завжди містять глибокі соціальні узагальнення, додають істотні штрихи до правдивої картини дійсності. «Докучає, було, та робота,— каже, наприклад, оповідачка. — Докучає, аж пече, та що врадиш? Спасибі хоч за те, що не б'ють десять раз на день, як-от по інших чуємо». Або: «Кріпаку хоч як щаститься, усе добро на лихо стане» і т.д. Уже наприкінці 50-х — у 60-х pp. XIX ст. її твори стають відомими російському, польському, чеському, сербському, болгарському, хорватському, німецькому, французькому читачеві, а у 70-х pp. перекладаються майже всіма найвідомішими європейськими мовами.
55.Український театр корифеїв: історія виникнення, діяльність, творчість. Посилюються утиски укр. театру з боку царського уряду — Емський акт 1876 р., циркуляр 1881 р. Категорично заборонялися українські вистави істо ричного й соціального змісту. У 1883 р. київський губер натор заборонив діяльність театральних труп на підвладній йому території — Київщині, Полтавщині, Волині, Поділлі. Репресивні заходи царського уряду все ж не могли знищи ти глибокі українські театральні традиції.У 1890 р. І. Карпенко-Карий і П. Саксаганський утвори ли "Товариство російсько-малоросійських артистів під керівництвом П. К. Саксаганського", яке було найкращим укр. театральним колективом. На його основі у 1900 р. виникла об'єднана трупа корифеїв українського те атру — "Малоросійська трупа М. П. Кропивницького під ке рівництвом П. К. Саксаганського і М. К. Садовського за уча стю М. К. Заньковецької". Одним з найвидатніших діячів укр. театру кори феїв був І. Карпенко-Карий. Він написав 18 оригінальних п'єс ("Безталанна", "Наймичка", "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Хазяїн", "Сава Чалий" та ін.). Його акторська творчість позначена щирістю і психологічною глибиною почуттів, філософським розумінням суспільно го буття. З театром корифеїв пов'язана творчість Марії Занько вецької (справжнє прізвище — Адасовська, 1854-1934). Театр корифеїв знаменує собою розквіт українського професійного театру XIX ст.У Галичині до 1848 р. укр. театру не було, тут діяв театр німецький і польський. Поширювались ама торські гуртки у Коломиї, Львові, Перемишлі.Український професійний театр Галичини виник 1864 р. у Львові при культурно-освітньому товаристві "Руська бесі да". Його основоположником став український актор і режисер О. Бачинський.На Буковині при чернівецькій "Руській бесіді" 1869р. утворилися аматорські гуртки. Театральна діяльність акти візувалась із заснуванням 1884р. "Руського літературно-драматичного товариства" під керівництвом С. Воробкевича, відомого українського письменника, композитора, педагога. Він написав 18 музично-драматичних творів, побу тових драм, комедій, що становили основу театрального репертуару.Творчу допомогу театрові надавав І.Франко. Свої роз думи про завдання театру він виклав у низці статей — "Русь кий театр у Галичині", "Наш театр" та ін.Український театральний процес кінця XIX — початку XX ст. засвідчує спільність з модерністськими тенденція ми Європи. Перші спроби підготовки професійних акторів пов'язані з діяльністю драматичної школи, заснованої 1904 р. у Києві при музичній школі М.Лисенка. Творчою лабораторією став один з найкращих тогочас них театрів — театр М. Садовського: 1906 р. — у Полтаві, з 1907р. — у Києві. М. Садовський розвивав кращі здобутки театру корифеїв у поєднанні з європейськими традиціями. У складі трупи працювали М. Заньковецька, М. Старицька, Лесь Курбас, якого М. Садовський запросив зі львівського українського народного театру товариства "Руська бесіда". Музичне оформлення спектаклів здійснювали композитори М. Лисенко та К. Стеценко, художнє — В. Кричевський. Таким чином, створилися передумови розвитку українського театру-модерну, основи якого заклала драматургія Лесі Ук раїнки, Володимира Винниченка, Олександра Олеся. Українська музика була невід'ємною складовою побу тово-реалістичного і романтичного театру, доповнювала його психологічну дію, чіткіше окреслювала людські харак тери. Тут багато важив неповторний чар української народ ної пісні. Народна пісенна творчість пов'язана і з розвитком про фесійної української музики XIX ст. Українська пісня зву чить в усіх музичних творах ("Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського, "Катерина" М.Аркаса, "Підгоряни" М. Вербицького, "Осада Дубна" П. Сокальского та ін.), стає основою фортепіанної музики та камерних вокальних тво рів П. Сокальського, С. Воробкевича, М. Лисенка. Компо зитори охоче писали музику для хорів, використовуючи народний обрядовий мелос: щедрівки, купальські й весільні пісні тощо. Це сприяло піднесенню української пісні на рівень високого професійного мистецтва.
56. Історичні романи І.Нечуя-Левицького («Князь Єремія Вишневецький», «Гетьман Іван Виговський»): тематика і проблематика. (1838(Стеблів)-1918). Перші свої історичні студії прозаїк розпочав на початку 70-х років. У той час побачили світ історико-популярні брошури І.Нечуя-Левицького: "Унія і Петро Могила, київський митрополит", "Перші київські князі Олег, Ігор, Святослав і святий Володимир і його потомки", "Татари і Литва на Україні", "Український гетьман Богдан Хмельницький і козаччина", "Українські гетьмани Іван Виговський та Юрій Хмельницький", "Руїна на Україні. Українські гетьмани Дорошенко, Многогрішний та Самойлович". Добре знаючи з дитинства народні думи та історичні пісні, спираючись на козацькі літописи С. Величка, Г.Грабянки, Самовидця та історичні монографії Д.Бантиш-Каменського, М.Маркевича, М.Костомарова, письменник адресує ці брошури народу, "якому потрібно викладати історію як в оповіданнях для того, щоб було зрозуміло". Довга дорога до визнання судилась історичним романам І.Нечуя-Левицького. Вони були вилучені з літературного потоку, тривалий час були під забороною. Основною метою пошуків письменника в історичних романах стає увага до конкретної людини, її внутрішніх суперечностей, складностей характеру. Для обох історичних романів письменник обирає найцікавіший період історії України – козаччину. Створюючи образи історичних героїв, він прагне воскресити великі історичні характери, які знані або своєю високою душею і серцем, або своєю нікчемністю. "Князь Єремія Вишневецький" написаний у 1897 p., але не був опублікований за життя письменника, хоч, судячи з листування автора з редакціями журналів "Київська старовина", "Діло" та інших, він неодноразово намагався це зробити. Роман побачив світ аж у 1932 p. в Харкові. Другий роман І.Нечуя-Левицького "Гетьман Іван Виговський" вийшов у 1898 p. у Львові. Історичним тлом роману "Князь Єремія Вишневецький" є середина ХVІІ ст., визвольна війна (1648-1654) під проводом Богдана Хмельницького. При дослідженні історичних джерел творів І.Нечуя-Левицького, варто звернути увагу на тип оповідача: оповідач-історик. Залежність від джерел вплинула на композиційну структуру романів: початки розділів і епілоги радше скидаються на наукову статтю, ніж на художній твір. У романах письменник використовує так званий біографічний сюжет. Він, як правило, зображує позитивного героя і його антипода. Таке попарно групування персонажів дає можливість авторові показати індивідуальну неповторність кожного з них. "Князь Єремія Вишневецький" — це історико-біографічний роман, у якому письменник реалістично показав життєвий шлях нащадка давнього українського роду Вишневецьких — Єремії Вишневецького. І.Н-Л., на відміну від М.Старицького, О.Стороженка, які у своїх творах змалювали Єремію цілком сформованим шляхтичем, прагне проникнути в психологію персонажа, а не відтворити всім відомі з історії риси його характеру. Тому історію життя "одступника" починає з дитинства. У центрі роману — образ Єремії "одступника", "перевертня". Крок за кроком, починаючи з дитинства, письменник намагається простежити становлення характеру цієї неординарної постаті. Автор звертає увагу на те, що Єремія з юних літ був сильною особистістю з непокірливою вдачею, ніколи не принижувався і за певних умов міг успадкувати славу Байди-Вишневецького, що причиною національної зради стали особливості виховання юнака. Єремію ще дитиною віддали на навчання до єзуїтської колегії, яка розвинула в ньому гордовитість і ненависть до всього українського. Саме з колегії він вийшов уже окатоличеним і спольщеним шляхтичем, що* намагається і не згадувати про своє національне коріння. Це призводить до того, що Єремія найжорстокішими методами прагне викоренити все українське і тим самим завоювати собі найгучнішу славу в Польщі, а в подальшому стати її королем. Письменник зазначає, що таким способом намагаються уславитись й інші представники української окатоличеної шляхти (Лящ, Потоцький, Острозькі, Тишкевич). Прагнення наблизитися до королівського трону спонукає Єремію одружитися з дочкою польського канцлера Замойського — Гризельдою. Треба сказати, що автор не малює образ Єремії суціль чорними фарбами. Він захоплюється ним як талановитим полководцем, що організував добре вишколене військо. Єремія - бережливий господар, свій час проводить не на балах, а в походах. І.Н-Л., на відміну від інших авторів творів про Вишневецького, не змальовує його й фанатиком католицької віри: "йому було байдуже, чи він українець, чи поляк: віра була задля нього формальність, без котрої не можна було досягти визначеної для себе високої мети". Антиподом Вишневецького виступає Максим Кривоніс, і кожен з власних позицій бачить майбутнє України. Якщо перший не любив Україну за демократизм і вважав, що "козаків, їх гетьманів, усю Україну треба знищити і вбити на смерть", то Кривоніс є виразним представником української ідеї, він хоче бачити рідну землю вільною від шляхетського панування і спрямовує на цю боротьбу всі сили й засоби. Максим виступає умілим організатором і розважливим політиком, який може захопити людей своїми ідеями, повести за собою. Письменник розповідає історію кохання Єремії й простої козачки Тодозі Світайлихи. Кохання простої козачки - це внутрішня драма жінки, в якій борються суперечливі почуття: з одного боку, їй полюбився цей рішучий і деспотичний чоловік, а з другого — розуміє, що це кохання не принесе їй щастя, бо коханий - кат її народу. Незалежно від випробувань долі, ця жінка залишається людяною й попереджає пролиття безвинної крові княгині і її малого сина Михайла. Богдан Хмельницький у романі — досвідчений полководець, який очолив визвольну боротьбу рідного народу. Письменник показав незаперечний авторитет гетьмана у війську. Продовжуючи тему визвольної війни, яка завершилася підписанням принизливої для України Переяславської угоди, автор вказує на те, що боротьба не закінчилася, а перейшла на інший рівень. Композиційно роман "Гетьман Іван Виговський" складається з двох сюжетних ліній: історія сім'ї Виговських та родини простого козака Демка Лютая. Саме через життєпис цих двох сімей письменник прагне показати ситуацію в Україні після Переяславської угоди та смерті Богдана Хмельницького. Цей роман теж належить до історико-біографічного жанру. Письменник показав життя головного героя, в зрілому віці як людину з уже сформованим характером, життєвою позицією. Ідучи за історичними-фактами, а також даючи волю художньому домислу, автор переконливо й аргументовано розкриває трагічну долю державного лідера, якого у вирішальний для України час не зрозуміли й не підтримали представники провідної верстви суспільства. І.Нечуй-Левицький в історичному нарисі про І.Виговського не дає власної оцінки діям гетьмана, але в романі відчувається авторська позиція щодо героя: уже з перших сторінок видно симпатії автора до гетьмана Виговського як до мудрого політика, який в усьому прагне наслідувати Богдана Хмельницького, хоч у деяких питаннях не завжди з ним погоджується. Іван Виговський, як і інші патріоти України, прагне втілити в життя ідеї Б.Хмельницького - відвернути Україну від темної Московщини, але бачить вихід не в самостійності: "Визволимо Галичину і Волинь, зберемо весь наш український народ докупи, і пристанемо до хисткої Польщі і матимемо силу і снагу вдержати самостійність при слабкій Польщі". Письменник засвідчує, що така ідея гетьмана була прогресивна, але неприйнятна для народу. На відміну від попереднього роману тут І.Н-Л створив цілу галерею цікавих, почасти суперечливих чоловічих і жіночих образів: стомленого військовими походами і хворобою, інколи непередбачливого й свавільного в останні роки життя Богдана Хмельницького, поміркованого й розважливого Івана Виговського, мудрого Юрія Немирича, неврівноваженого й хворобливого Юрія Хмельницького, честолюбної Олесі Виговської, веселої Катерини, сестри гетьмана, шанованої та розважливої Ганни Золотаренко тощо. Із неприхованою симпатією І.Н-Л змалював образ Юрія Немирича, овруцького старости й київського підкоморія, який, будучи шляхтичем, "залишився при вірі свого народу і відрікся від привілеїв свого стану", приєднавшись до Богдана Хмельницького. Він був справжній патріот. Саме думки Юрія Немйрича про розбудову України як автономної держави, в союзі з Польщею, в якій гарантувалися б широкі політичні й культурні свободи для українців, глибоко запали в душу І.Виговського й стали одним із поштовхів до підписання Гадяцької угоди, яка передбачала створення Конфедерації Польщі й України. Тодішнє українське суспільство, передовсім провідна верства не зрозуміли і не підтримали їх. Найбільш яскраво письменник розкрився як художник-портретист, майстер психологічного відтворення внутрішнього світу героїв, "побутописець". У своїх романах він прагнув через психологічні й соціальні чинники простежити причини деформації людської душі, мотиви віровідступництва тощо. Автор намагався показати, що віровідступництво, духовне зубожіння, егоїстичність натури, прагнення величі за будь-яку ціну призводять до "обміління" людської душі, до життєвої та політичної драми.
57. Соціально-побутові повісті І.Нечуя-Левицького: своєрідність характерів, особливості гумору, комізм ситуацій. Поєднання реа лістичної конкретності й точності в описах сільського побуту, праці, природи з потягом до живописної образності, до насичених, яскравих епіте тів і порівнянь є однією з основних особливостей стильової манери. Соціально-побутові повісті І.Н-Л. становлять пев ний етап в українській прозі і за змістом, і за формою. В центрі уваги письменника — образи простих людей, селян, заробіт чан, їх конфлікт з кріпацькими і пореформеними порядками в селі й на промислах. Типові риси образів виявляються в старанно деталізованих описах зовнішності, одягу, поведінки й мови персонажів, поданих з урахуванням соціальних та індивідуально-психологічних подробиць. Відтворення психології в повісті: І.Н-Л. правдиво відтво рює зв'язок людини з її суспільним та матеріальним оточенням. Характер Миколи Джері розкривається в тісному зв'язку з соці альними умовами. Вже перші розділи повісті “Микола Джеря” містять справжню енциклопедію селянського побуту й праці за ча сів панщини у селі Вербівка. Крім Миколи Джері, в повісті постають інші живі образи селян: батьки Джері, Нимидора, Любка, її чоловік. А сумна доля заробіт чанина Петра Кавуна, який вмирає на чужині, є лише варіантом типової долі селянина-втікача. Симпатії І.Н-Л. завжди були на боці простого народу. Того часні соціальні умови не сприяли розвиткові особи. Психологія селянина, його інтелектуальний рівень не ви ходили за коло конкретних, соціально обмежених вражень. Заслуга І.Н-Л. полягає в тому, що він одним з перших змалював типовий позитивний образ селянина — протестанта проти крі посництва. Микола змальований з усіма сильними й слабкими сторонами своєї натури. Робить це автор шляхом проникнення у його душу через зовнішні ознаки, обставини життя. Внутрішній світ героя по дається немов другим планом, як доповнення до того, що ми знаємо з подій. В останньому розділі повісті розповідається про повернення Мико ли додому. Почувши страшну звістку про смерть Нимидори, “Микола тільки й примітив, що Вербівка закрутилась перед ним; була зелена, потім стала жовта, а потім ніби вкрилась туманом, а потім він уже й не бачив її за слізьми, неначе над селом схопилися хмари і залили дощем усе село”.У тому як герой побачив своє рідне село — весь його душевний стан. Як зазначає Н. Крутікова, “поширеним засобом психологічної ха рактеристики в повістях І.Н-Л. є прийом паралелізму між явищами природи і душевним станом людини”. Близькі до наведеного прикладу і сни смертельно хворого Кавуна, Миколиного побратима. Втративши віру в можливість повернутись у рідне село, він усе частіше бачить Вербівку, залишену сім'ю. У його видіннях переважає вогняна стихія: горить земля, палає і клекоче вода в ставку. У повісті “Кайдашева сім`я” яскраво постають сцени з життя села Семигори. Автор майстерно розкриває психологію дійових, осіб у комічному діалозі між Карпом і Лавріном, у сце нах сутичок, що відбуваються між свекрухою та Мотрею. Характерною особливістю творчої індиві дуальності І.Н-Л. є органіч не поєднання тонкого ліризму і винятково дотепного гумору. У повісті м'які, пастельні описи мальовничої природи українського села змінюються непривабливими картинами сва рок, бійок, зображенням “ідіотизму” селянського побуту. Змальовуючи побут родини Кайдашів, автор використовує засоби народної сміхової культури, узявши з неї не лише окремі елементи, а й ідейно-стильову багатозначність народного сміху. У народній культурі сміх різний: доброзичливий, жартівливо безтурботний, гумористичний, ліричний, елегійний, сумний і навіть печальний, дошкульний, сатирично-знущальний. Таким багатогранним є сміх і в «Кайдашевій сім'ї». Кожна ситуація в повісті має подвійний зміст. Так, зокрема, пригоди п'яного Омелька Кайдаша викликають у нас то доброзичливий, життєрадісний сміх (епізод від слів: «Жінко! Де ти у вражого сина діла двері?»), то сумний, печальний (сцена бійки з сином). Конфлікт виник не через бездушність чи вроджений егоїзм Карпа, недаремно автор подає таку психологічну деталь: Карпо «ніби здерев'янів од тієї страшної події, котру вчинив». Конфлікт був спричинений соціальними умовами, котрі не давали селянству жити по-людському. Сміх викрешують і мовні партії Кайдашихи, яка на людях, щоб показати свою наближеність до панства, вживала зворот «проте вас», за що й дражнили її «пані економша». Дотепні порівняння, прислів'я, приказки є засобом засудження всього того, що деморалізує людину, вбиває в ній людське. Коли й їх замало, Нечуй-Левицький використовує прийом контрасту, що здобувається неспівмірністю між високим стилем народно-героїчного епосу і нікчемним змістом ситуації: «Не чорна хмара з синього моря наступала, то виступала Мотря з Карпом з своєї хати до тину. Не сива хмара над дібровою вставала, то наближалась до тину стара видроока Кайдашиха...» У цих і подібних ситуаціях сміх — глузливий. У повісті "Старосвітські батюшки та матушки" на широкому суспільному тлі автор сатирично зобразив життя і побут українського старосвітського попівства, показавши служителів церкви не у пишних рясах під час богослужіння, а в сірому буденному житті, із повсякденними звичаями і чварами у їх взаєминах між собою і навколишнім світом. Сатира зображення різнотипних церковнослужителів та державних службовців набула саркастичного характеру. Отже, гумор І. Нечуя-Левицького набуває багатобарвних відтінків — від світлого, життєрадісного сміху до сумно-іронічної посмішки і сатиричного шаржу або прямої карикатури. Форми сміху залежать від тих соціальних об'єктів, на які він спрямований, і виразно свідчать про естетичну оцінку письменником життя та побуту різних верств суспільства.
58. І.Нечуй-Левицький: перші українські романи з життя інтелігенції («Хмари», «Над Чорним морем»). Прогресивно настроєна інтелігенція стає основною силою народницького руху.Активізація громадського наукового і культурно-освітнього життя відбилася на творчості багатьох українських письменників. Але політика жорстоко переслідувала все українське, починаючи ще в 1863 році Валуєвським циркуляром, була знову ще в суворішій формі підтверджена Емським указом царя 1876 року та інструкцією 1881 року. Окреме місце в прозі 70-90 рр. XIX ст., і особливо в прозі І.Н-Л. належить повістям з життя інтелігенції, які, хоч і мають інший об'єкт зображення, ніж це було в сільській повісті, відбивають загальні принципи характеротворення та сюжетоскладання: та ж паралельність історій кількох героїв, біографічний («житійний») сюжет, контрастність типів. У романі «Хмари». У романі ми зустрічаємо два покоління інтелігенції в Україні. Перше представлене постаттю студента духовної академії, а згодом професора Київського університету Дашковича. Друге уособлює Павло Радюк. Молодого Дашковича дуже пригнічує задушлива атмосфера, що була в Київській академії, де «панував чужий великоруський дух, чужа наука, чужий язик, навіть чужі люди...» Натомість своє рідне українське залишалося занедбаним, «лежало десь глибоко під землею». Звичайно, все це посилювало патріотичні почуття молодого Дашковича, викликало палке бажання прислужитися народові, Україні. Він, залишаючись вірним своєму краєві, ставши викладачем, відмовляється від запрошення до Московського університету, повертається до Києва, гуртує навколо себе прогресивну молодь. Проте все-таки позиція Дашковича в зрілі роки стає все більш пасивною і споглядальною, а наукові пошуки, на жаль, далекі від життя і важливих проблем України. Отже, марно загинув талант... «згинув надаремно для України і народу». Хмари, які винесено в назву роману, є образом глибоко символічним. Письменник має на увазі гнобительську русифікаторську політику царату в Україні. Оці хмари над рідною землею пристрасно прагне розвіяти Павло Радюк, представник другого покоління української інтелігенції. Він був ватажком серед своїх товаришів, умів їх змусити задуматися про долю рідного народу. Радюк, звичайно, набагато діяльніший за Дашковича, проте діяльність його іноді просто наївна. Так, протест проти деспотизму, любов до народу Радюк вирішив виявити тим, що носив просту свиту з грубого полотна. Але щось корисне і потрібне для співвітчизників Павло все ж робить: поширює антицарські твори Шевченка, пропагує історію України. Як правило, погляди головних героїв «Хмар» виявляються у дискусіях, у їхніх просторих самороздумах. Радюк злякавшись осуду місцевих панів і пань, негайно виїжджає на Кавказ. Натяком на слабодухість провідного персонажа твору може служити і останній розділ роману, де доходить кінця історія «винародовлення» колишнього «народолюбця» Дашковича. Символічний сон-видіння старого професора підводить читача до думки, що у денаціоналізації інтелігенції винні не лише «чорні хмари», «каламутне море», а її власна безпорадність. «З огляду на час написання роману, на прикмети, зафіксовані у тексті, фінал обох сюжетних ліній закономірний: Радюк рятується від переслідувань, від висилки; Дашкович тяжко переживає крах своїх наукових спроб, свого «заблукання в хащах та нетрях», переживає болюче й пізнє прозріння». Новою версією образу просвітянина — діяча став Комашко з повісті "Над Чорним морем"(1890р.). Героя протиставлено тут не лише кар'єристові Фесенку, а й цілій групі "космополітів", або "драгоманівців" (під цією назвою виступають у повісті учасники народницького руху часів "ходіння в народ" і проповіді ідей утопічного соціалізму). Останні представлені досить різнорідними постатями — від афериста грека Целаброса, що лише маскується під людину передових поглядів, до справді переконаних молодих ентузіастів (Надія Мурашкова, Саня Навроцька). У зв'язку з образом Комашка в ній зображено певні цікаві тенденції: по-перше, вияви толерантності героя до інших народів і націй ("Для нього, як для демократа, були дорогі інтереси як свого народу, так і інших слов'янських і неслов'янських народів"), по-друге, Комашко, що завжди пропонував лише "працювати і ждати", відчувши на собі репресії й переслідування тогочасною державою, стає рішучішим: "в його душу, добру зроду, запала злість, ненависність до порядків". Важко сказати, куди б завели героя нові почуття, оскільки на цьому роман закінчується. Дія роману охоплює весну й літо 1880 року, і ця точна прив'язаність її до часу дає можливість зіставляти події, змальовувані в творі, з тим широким громадянським рухом, який характеризував суспільно-історичне життя в той рік. Хоч у романі й наявні епізоди, пов'язані з інтимно-особистими взаєминами головних персонажів, проте ця сюжетна лінія підпорядкована основній проблематиці твору – з'ясуванню ідейних прагнень та інтересів молодих інтелігентів: учителів, службовців, випускниць жіночої гімназії. Звертає увагу відносно широка освіченість молоді, причому ця особливість яскраво виявляється в розмовах дівчат, які цікавляться питаннями жіночої емансипації, дискутують на теми навчання й виховання в школах. У численних розмовах, які ведуться в середовищі молоді навколо злободенних суспільних, морально-етичних питань, зринають імена не тільки Анакреона, Байрона, Золя, Гоголя, Дарвіна, Спенсера, Майн Ріда, а й Шевченка, називаються його поеми «Катерина» і «Наймичка», згадуються образи героїв з «Гайдамаків» і «Тараса Бульби». Романіст, показуючи відносно широкі літературно-освітні обрії нової молоді, відзначає й винятки. Це дуже помітно в освіченості сестер Навроцьких: якщо Саня обізнана з літературою, з популярними філософськими ідеями часу (а цьому сприяло навчання в класичній гімназії та копітка самоосвіта), то Маня, яка вчилася в приватному пансіоні, крім засвоєного практичного курсу французької мови, більше ні в чому не розбирається, виявляє повну безпорадність у питаннях зі сфери культурно-мистецького життя. Коли, наприклад, зайшла мова про Шевченків «Кобзар», дівчина прямо сказала, що через заборону матері цю книжку не читала, бо вона написана «мужицькою мовою».
59. Проблема «пропащої сили» в прозі Панаса Мирного («Хіба ревуть воли, як ясла повні»). Розкриваючи перед нами складний, суперечливий характер селянського сина Чiпки Вареника, письменник разом з читачами дошукується тих причин, якi звичайного хлiбороба, трудiвника перетворили на злодiя i вбивцю. Панас Мирний впродовж усього роману наголошує на тому, що украïнцiв рiзними шляхами обертали на покiрних, безмовних волiв. Поряд iз цим iшов iнтенсивний процес русифiкацiï. Втрачалися моральнi орiєнтири разом iз зреченням рiдноï мови, звичаïв, прiзвищ, традицiй... У другiй частинi твору, написанiй I. Бiликом, здiйснено екскурс у минуле украïнського села, дослiджено його майже 150-лiтню iсторiю. Саме тут проаналiзовано "витоки отих деформацiй психiки й моралi, котрi давали потiм такi потворства, як пияцтво, розбiй, убивства...".Зневажливе ставлення iмперськоï Росiï до Украïни й украïнцiв, ïï колонiальна полiтика, спрямована на вироблення в свiдомостi нашого народу такого згубного поняття, як "вторинна раса", зробили свою чорну справу в сферi духовностi й моралi. Пристосуванцi до таких умов ставали "перевертнями": калiчили мову, мiняли прiзвища, нехтували прадавнiми нацiональними традицiями, ставали отими "хох-лiками", з яких можна було кепкувати, знущатися, користуючись при цьому плодами ïхньоï невтомноï тяжкоï працi.Цiлком природно, що сильнi, вольовi натури, такi, як Чiпка, шукаючи справедливостi в життi, протестували проти кривди по-рiзному. Жорстока мораль суспiльства, з якого вирвано було корiння нацiонального, спотворила психiку Чiпки, призвела до деградацiï його особистостi. I це одна iз суттєвих причин того, що Чiпка став "пропащою силою". Проблема “пропащої сили”, що була визначальною для письменника впродовж усієї творчості. Проблематика цього твору:- проблематика вибору; - проблема моралі; - проблема виховання; - проблема батьків та дітей; - проблема впливу середовища на формування особистості; - проблема духовності; - проблема соціальної несправедливості; - проблема кривди (відібрали у Чіпки ниву). Трагедію особистості Панас Мирний відбив уже в назві – при виданні 1903 р, в Україні твір був названий “Пропаща сила”. У ній — роздуми художника про нереалізовану, «пропащу силу» людини, яка народжена була для справ, можливо, значних і.прекрасних, але яка так і не розкрилася в своїх потенційних якостях і можливостях»У центрі роману образ Чіпки – невтомного шукача правди, котрий зійшов на криву стежку боротьби і став “пропащою силою”. Чіпка зростає в злиднях, в умовах недоброзичливості й ворожості. Коли багатій Бородай за впертість прогнав Чіпку з роботи, він "поніс у серні гірке почуття ненависті на долю, що поділила людей на хазяїна й робіт-ника...”. Кожний з етапів життя Чіпки виразно окреслений завдяки тонкому психологічному аналізу його поведінки. Різкі переходи віл сподівань щасливо жити на своєму добрі до гірких розпачливих настроїв розкривають збентежену душу героя. Надто вразила кривда Чіпку, коли за право працювати на власній землі чиновник цинічно вимагає хабара. У цей момент Чіпка втратив віру у справедливість. У його серці вже вкотре закипіла ненависть, на жаль, не лише до гнобителів, а й до всіх людей. Звідси – сліпе, стихійне бунтарство зневаженої, обікраденої людини. Роздумуючи над особистою недолею, над всенародним лихом, Чіпка все глибше усвідомлює соціальні корені пануючої несправедливості. Під впливом лихого “товариства” Чіпка опустився на саме дно життя. Проте добро в його натурі на якийсь час перемогло. Він соромився свого давнього безпуття “тієї кривої стежки”. Пішли розмови про земство, про вибори гласних, і Чіпка закликає громаду захищати свої інтереси. Коли Чіпку наказом губернатора було виведено з управи “по неблагонадежности”. то ця кривда стала останнім поштовхом, що зіпхнув правдошукача на стежку сліпої помсти. Грабунки, вбивства зводять нанівець його протест. Кров невинних людей страшним тавром заплямовує Чіпку. Із правдошукача він перетворився на кримінального злочинця.
60. Соціально-психологічний роман «Повія» Панаса Мирного: історія написання і публікації, композиція, соціально-психологічна зумовленість поведінки головної героїні. У листі до Михайла Старицького у грудні 1881 року Панас Мирний повідомляв про свій задум: “Головна ідея моєї праці – виставити пролетаріатку і проститутку сього часу, її побут у селі – перша частина, в місті – друга, на слизькому шляху – третя і попідтинню – четверта. Гуртом усю працю я назвав “Повія”. Цією назвою народ охрестив людей без пристановища, а найбільше усього проституток”. Так, частинами і друкували цей багатостраждальний твір: спочатку в альманасі “Рада” (1883-1884), потім у “Літературно-науковому віснику” (1919), а повністю “Повія” (1928) побачила світ лише після смерті автора. Цей роман є не лише малюнком особи та долі героїні Христі, що під впливом обставин стає повією, але і того оточення, середовища, що штовхнуло її на цей шлях. У романі «Повія» автор майстерно розташовує художній матеріал. Порівняно з романом «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» цей роман має досконалішу, простішу і стрункішу сюжетно-композиційну будову. У творі в хронологічній послідовності розвиваються події, відповідно змінюються характери героїв.Твір складається з 4 частин. Перші дві частини («У селі» і «У городі») мають по 8 розділів. Третя («Сторч головою») має 10 розділів, і остання («По всіх усюдах») – 15 розділів. Роман писався протягом 40 років. Письменник малює життя села й міста після реформи 1861 року, правдиво показує класове розшарування селянства й безправне становище трудящих, у гостросатиричному плані зображує дворянство, міську й сільську буржуазію, розкриває їхню антинародну суть. Роман «Повія» – соціально-психологічний твір. Соціальне дослідження дійсності поєднується тут з психологічним аналізом поведінки персонажів. Щоб глибше розкрити психологію героїв, письменник вводить портрет, пейзаж, ліричний відступ. Тему і план роману «Повія» класик визначив так: «...головна ідея моєї праці – виставити пролетаріатку, в минулому просту селянську дівчину, показати її побут в селі (І ч.), в місті (II ч.), на слизькому шляху (III ч.), попідтинню (IV ч.)». У першій частині автор розповідає про життя сім'ї Притик, про матір з її вічним горем та злиднями, про долю її дочки Христі, про те, як замерз батько, пішовши на ярмарок. Дука Грицько Супруненко – збирач податків – через те, що його син сватався до Христі, зненавидів її і всіляко намагався вижити дівчину із села. Грицькові підступи призводять до того, що Христю змушують іти в місто наймитувати. Залишившись без матері, вона вирішила не повертатися до села. Христя тяжко працювала в наймах, жила надією на краще. Однак обставини складались проти неї, вона змушена була переходити від хазяїна до хазяїна, не маючи постійного прихистку. Христя була працьовита, добра, гарна, вона любила людей. І тоді, коли була утриманкою Колісника, земельного власника, завжди стояла на боці скривджених і бажала їм допомогти. Христя – обдарована дівчина, мала гарний голос, співала в міському саду, її поетична, вразлива душа дуже тяжко переживала несправедливість. Та знайти себе, своє місце Христя не змогла ні в селі, ні в місті. Закохавшись у панича, обранцем Христі був панич Проценко, що квартирував у Рубця, дівчина зачарована його ставленням до неї: увагою, ласкою, щирістю. Письменник майстерно підкреслює контраст зовнішньої привабливості панича і його внутрішньої хижацької суті. Вона зазнавши зради, стає на слизький шлях. Проминуло п'ять років. І в IV частині («По всіх усюдах») вона з'являється перед читачем у образі співачки. Раз ступивши на хистку кладку, вона не може втриматися і летить далі – сторч головою. Згодом вона стає коханкою Колісника – члена земства. Він відвозить Христю до маєтку Веселий Кут, купленого ним за земські гроші. Цей період життя героїні особливо гнітючий і важкий. Панас Мирний – тонкий психолог, він через сон, роздуми, переживання показує порухи душі героїні. Христя вся в тривогах і муках. Сум та туга давлять її. То вона задума: хто вона – утриманка Колісника, яка віється від одного пристановища до іншого; то згадує свою хату, й думки про рідні місця ще більше додають їй болю. Крах авантюри Колісника (привласнив 20 тисяч земських грошей), його самогубство стають початком останнього акту трагедії жінки. Зруйновано останній прихисток Христі. А далі йде стрімкий, неминучий рух униз, до вуличної повії, до безносся, до загибелі. Через Книша вона влаштовується в готель, стає професійною проституткою. Та недовго їй довелося орудувати грошима, пити дорогі вина, носити шовки. Любовні перипетії в готелі закінчуються жебрацтвом попідтинню. Невиліковно хвора на сифіліс, безноса, вона зимою плентається в село та й замерзає під своєю хатою, яка тепер стала жидівським шинком. У передсмертному сні Христя бачить щасливе життя у справедливому суспільстві. Світ, у якому панують вовчі закони, виштовхує ще одну «пропащу силу». І якщо Чіпка в пошуках правди свою силу витратив у стихійній помсті, зійшов на хибний шлях і загинув, то Христина сила пропала ще невитраченою. Тому автор показує її в передсмертному сні, де вона ніби продовжує жити й розкривається як достойна, гідна поваги людина. Композиція роману «Повія»: Експозиція: Знайомство з Мар'янівкою, з сім'єю Притик, з Христею. Зав'язка: Перехід Христі в місто. Примусове наймитування в Загнибіди. Розвиток дії: Смерть матері. Наймитування в Рубця. Зрадливе кохання Проценка. Утриманка Колісника. Кульмінація: Статус готельної професійної повії, ву¬лиця, загибель. Розв'язка: Передсмертний сон: мрія про вільне, гідне людини майбутнє. Мова роману багата на образні порівняння, епітети, фразеологізми, часто взяті з народних уст. Письменник використовує народні прислів'я: «Життя – що довга нива, поки перейдеш – і поколешся, і поріжешся на гострій стерні», «Гора з горою не сходяться, а чоловік з чоловіком зійдуться», «Сон – не потіха, хто спить, той не грішить», «З щастя та з горя скувалася доля». Високу оцінку твору дав І. Франко: «Точне знайомство з життям, пластичне зображення, тонке і глибоке психологічне спостереження, прекрасна багата мова» У 1961 році за романом «Повія» знято фільм.
61. Творчість Б.Грінченка. Народився 1863р. на хуторі Вільховий Яр на Харківщині. Був виключений з школи і ув’язнений за зв’язки з підпільною народницькою організацією. Працював учителем. Брав участь у нелегальній «Чернігівській громаді», редагував першу укр.щоденну газету «Громадська думка». Був арештованим. Помер 1910р. в Італії. Він поет, письменник, публіцист, фольклорист, етнограф, мовознавець, історик, педагог. Його поетична спадщина нараховує кілька збірок: «Пісні Василя Чайченка»(1884), «Під сільською стріхою»(1886), «Під хмарним небом»(1893), «Пісні та думи»(1895), «Хвилини»(1903). Вже рання творчість Грінченка переконливо свідчить про те, що провідною темою лірики, а потім і прози стало патріотичне чуття, переплетене з гострим болем за поневолення України. Н-д: патріотична лірика «Смутні картини»(1883),де за допомогою вражень зору поет створив грандіозний просторовий образ України з її сумними селами й нивами, з «убогим», «обшарпаним» людом. Продовження й конкретизація мотиву «Смутних картин» здійснюється в ліричній мініатюрі «Україна» (1883), де знаходимо вже увиразнено-предметний образ обездоленої вітчизни, уквітчаної терновим вінком, закованої в кайдани. Душевний стан ліричного героя визначає такий слуховий образ: він (герой) «чує» пісню горя й муки, що долинає з темряви. Ще один вірш Б,Г. «Хлібороб»(1884) є шедевром громадянської лірики др.пол.19ст., в якому поет сформулював погляди людини з яскраво вираженою нац.ментальністю, людини, яка не бачить сенсу життя без праці й турботи про нащадків. У ліричній, як і в епічній поезії, вияв ставлення до зради і зрадників займає одне з центральних місць. Згадати хоча б цикл «З пісень про рідний край» зі збірки «Під хмарним небом». Як прозаїк відомий кількома повістями та низкою оповідань. Перший великий твір – повість «Сонячний промінь»(1890) письменник присвятив діяльності народолюбної інтелігенції. Сонячний промінь, у широкому розумінні, - символ знань, якими інтелігенти прагнуть просвітити селян. Цій меті і віддається головний герой Марко Кравченко, студент останнього курсу історико-філологічного факультету. Грінченко у повістях «Серед темної ночі» і «Під тихими вербами» спробував подати панораму життя тогочасного села. Активно виступив Б.Г. і в жанрі малої епічної форми. він автор 50 оповідань, тематику яких можна звести до кількох груп: відтворення труднощів селянського життя («Украла», «На розпутті»), показ побуту донецьких шахтарів («Серед чужих людей», «Батько і дочка»), змалювання життя і прагнень укр.інтелігенції («Непокірливий»), життя школи та твори для дітей («Сама, зовсім сама», «Дзвоник», «Олеся»). У дитячих творах він відзначається гуманізмом, глибокою проникливістю у світ дитячої психології. Н-д: «Олеся», де йдеться про юну героїню, яка не побоялася завести татарський загін у драговину і потім заявати: «Я не поведу вас далі, хоч би ви й убили мене. Я вас, вороги, завела у цей ліс, і ви не вийдете відціль». Ще варто зазначити, що Б.Г. досяг великих успіхів як учений. Особливо цінними є його збірки етнографічних та фольклорних матеріалів «Думи кобзарські» (1897), 3томи «Етнографічних матеріалів» та 4-томний «Словарь української мови»(К., 1907-1909). Також є автором першої книги для читання в школі укр.мовою «Рідне слово».
62. Новаторство політичної лірики І.Франка. Героєм громадянської лірики І.Франка стає людина-борець, що піднялася на боротьбу за свою волю та незалежність. Класичними зразками політичної лірики є його вірші „Товаришам із тюрми”, „Гімн”, „Каменяри”, „Беркут” та інші. Це була поезія, сповнена передчуттям соціальної бурі, вірою в світле майбутнє свого народу. З таких віршів склалася збірка „З вершин і низин”. Вона звучала як голос болю, гніву, правди. Для громадянської лірики Франка характерні тематичне багатство і жанрова різноманітність. Зміст поезії збірки наповнюють різні за характером почуття ліричного героя. Тут і заклики до боротьби, і радість передчуття благодатних змін у суспільстві, роздуми над долею народу, мотиви смутку, викликані народним горем. Залежно від змісту та жанрових ознак поезії збірки об*єднаються в ідейно-тематичні цикли. Одним з найкращих поезій є „Гримить” із циклу „Веснянки”. У ній відтворено очікування соціальних змін. Він побудован за художнім прийомом паралелізму. Спочатку малюється картина весняного передгроззя. Земля жде плодотворної зливи, яку віщує грім. Як земля потребує дощу, так і народ – корінних змін у суспільстві. Звідси і паралелізм – зіставлення явищ природи і людського життя. Образи хмар і грому – провісники революційної бурі. Франко один із перших змалював страждання, боротьбу і сподівання пролетаріату. У вірші „Каменярі” він змальовує символічний образ невтомних працівників-каменярів, серед яких і сам автор. Справа відбувається уві сні. Усі каменярі скуті ланцюгами і якийсь громовий голос закликає їх:” Лупайте сю скалу...” і говорить також, що їм призначено цю скалу розбити. Автор мав на оці працівників во ім'я прекрасного майбутнього. Праця каменярів важка, але Франко зазначає, що їх труд принесе людям щастя. Герой його лірики – людина-борець. Каменярі — могутня, нездоланна сила, яка може подолати будь-які перешкоди. Чим більше Франко показує, за яку важку і небезпечну для їх життя працю взялися каменярі, тим глибше переконання читача, що витримка і сила духу трударів від цього тільки зростає, і вони розіб'ють скелю перешкод і прокладуть шлях до щастя. І хоч із скромності робітники кажуть, що вони «не герої... і не богатирі», але читач належно їх оцінює: це мужні люди, легендарні богатирі-велетні, ковалі волі й щастя. Автор не подає розв'язки, щоб ми могли самі домислити її. Але можливий ще й інший варіант. Розв'язка вірша — у майбутньому, в тому, що збудує суспільство для нащадків. Його поезія сповнена вірою в світле майбутнє свого народу.(збірка „З вершин і низин”) Вона звучала як голос болю, гніву, правду, що іде з глибин народних низів. Поезії збірки „З вершин і низин” звучала як голос болю, гніву, правди, що йде з глибин народних низів, розкривала велику силу народу, його прагнення осягнути вершини соціальної справедливості, зійти на висоти, з яких видно світло вселюдських ідеалів. Внутрішньою силою, яка об'єднує всі цикли збірки в єдине ціле, є ідея революції. Поет вважав своїм обов'язком підтримати дух народу в боротьбі за краще майбутнє. Саме ця думка є головною у програмному вірші «Гімн». Образ вічного революціонера сприймається як безсмертний дух народу, що не мириться з поневоленням і гнітом. Його незбориму силу не можуть подолати ані тортури, ані «тюремні царські мури», ані вимуштруване військо. Закінчується твір розгорнутим риторичним запитанням, що містить у собі й відповідь: нове життя неодмінно наступить. Про свій кровний зв'язок із народом І. Франко пише у вірші «Земле моя, всеплодющая мати». Нестерпно боляче було дивитися йому на знедолених, темних, безправних людей, не вистачало сил у нерівній боротьбі. Тому він звертається до матінки-землі із синівським проханням. Пророчим словом поета-патріота є цикл поезій «Україна» із збірки «З вершин і низин», до якого увійшли вірші «Моя любов», «Не пора», «Розвивайся ти, високий дубе», «Ляхам». Ці поезії пройняті ідеєю боротьби за національні та загальнолюдські ідеали. Вони закликають рвати кайдани соціального й національного гноблення. Патріотичні вірші цього циклу забороняла царська цензура. Понад півстоліття не друкувалися вони і за радянських часів. Вірш «Не пора» закликає співвітчизників не бути слугами російських царів і польського панства. Ідейна основа – любов до рідного народу, поневоленої України, прагнення бачити її вільною і щасливою, незалежною державою. Цикл „Веснянки”. Використовуючи традиційні народнопісенні форми, Франко написав свої веснянки, наповнивши їх визвольними прагненнями народу. У цьому циклі 15 поезій, що створюють єдину картину оновлення природи, настрій чекання корінних змін у суспільному житті. Цикл „Гріє сонечко”- поетичний заклик, звернений до демократичної інтелігенції,бути сіячами революційних ідей серед народу.
63.Філософські поеми І.Франка(1856(Нагуєвичі)-1916). Філософські поеми І.Франка “Смерть Каїна” (1889), «Похорон», і “Мойсей” (1905). Поема «Смерть Каїна» відзначається глибоким філософським змістом; вона порушує вічні питання проо мету і призначення людського буття і людського знання. Образ Каїна привернув увагу Франка, коли він переклав містерію Байрона «Каїн». Поема мала на меті вивести героя з його сумнівів та заперечень, вказати йому позитивну програму дії, у якій він знайшов би душевне заспокоєння. В цьому відмінність поеми Франка від твору Байрона. Містерія «Каїн» Байрона закінчується вбивством Авеля, вбивством не від заздрощів, або ненависті до брата, як це трактується у біблійній легенді, а від не примиренного бунтарства, протесту проти сліпої покори Богові. Коли сестра Ада на тілом Авеля промовляє: «Мир душі його», Каїн безнадійно запитує: «А моїй?». І.Франко в поемі прагне розв’язати це питання. Його твір немовби продовжує далі той момент у житті Каїна, на якому спинився Байрон. Поема Франка так і починається: «Убивши брата, Каїн много літ блукав по світі…». Довгі роки він даремно шукає заспокоєння, даремно прагне зрозуміти смисл людського буття. Каїн Байрона шукав заспокоєння у знанні. Але як підкреслює Франко у своїй замітці до перекладу. Це знання принесло йому лише розчарування. Каїн у поемі Франка приходить доо висновку, що Бог з самого початку відокремив дерево життя від дерева знання. Каїн і поемі Франка не розчаровується у знанні, а переконується, що в людському суспільстві може бути і добром, і злом, залежно від того, чиїм інтересом воно служить. В поемі випливає думка, що треба встановити такий суспільний лад, при якому б знання служило життю, а не смерті, не сло б людям не жах убивства, війни, руйнування, а давало б усе те, що сповнює життя людське радістю і щастям. Це та нова ідея, яка відрізняє образ Каїна в поемі Франка від образу Каїна у Байрона та ін..письменників. Каїн усвідомлює, що джерело життя – не в ненависті, людиноненависництві, а в любові до людей. Каїнові набридає його відлюдність, його довголітня самотність. Він поспішає до людей, прагне вказати їм шлях до правди та щастя, і в цьому знаходить мету і призначення свого і взагалі людського життя. Викриттю псевдогероїв і псевдовождів, викриттю зрадництва і запроданства надто завзятих "слуг народу" митець присвячує поему "Похорон". Важливо, що за своїм ідейним змістом твір неабияким чином перегукується з нинішньою соціально-політичною ситуацією в нашій країні. Очевидним є той факт, що автор у символіко-алегоричних відтворює образах дійсні явища суспільних відносин в сучасній йому Західній Україні, де догідництво і зрадництво інтересів народу з боку деяких політичних партій були піднесені на рівень національної політики, а окремі "народні проводирі" плазували перед цісарським Австро-Угорським урядом. Очевидно стан "плазування" є органічним і природним для обтяжених владою мужів. Отож, не дивно, що І. Франка завжди боляче вражала політика зради корінних інтересів українського народу, яку так "послідовно" і "самовіддано" проводили керівники політичних партій у тогочасній Галичині. Якого значення надавав І. Франко поемі "Похорон", можна судити з того, що він декілька разів починав її писати. Нині відомі три варіанти початку твору, написані прозою, один варіант (уривок) віршований і ціла поема "Похорон", що вийшла друком у збірці "Поеми" в 1899 році. Уривки з твору (прозові й поетичні) свідчать про те, яку величезну підготовчу роботу виконав Франко, перш ніж розпочав написання поеми "Похорон". Крім того, вони демонструють, як визрівала ідея поеми, викристалізовувався її сюжет. Цікавим є прозовий уривок з "Похорону", де головний герой Мирон переходить з революційного табору в протилежний, який автор називає "опортуністично-анархічний" Прихід у новий табір герой відзначає пишним, що відбувається у величезній залі, куди зійшлося вибране товариство – "сама еліта, сама ієрархія суспільства". У розпал святкування один з нових "товаришів" Мирона, людина надто впливова і авторитетна, виступає з промовою, в якій проголошує: "Най живе свобода!" Спершу здається, що це благородне гасло істинного патріота. Однак, подальші пояснення промовця розкривають суть його розуміння "повної свободи", котре відкидає усілякі "моральні принципи", "моральні пута». "Ся свобода – моє панство", – говорить новий "побратим" перебіжчика Мирона, який на "власному смітнику", в атмосфері "дрібничковості, тісного егоїзму, дволичності й пихи", в атмосфері фарисейства, нечесності, продажності, проводить свою мерзенну роботу зради інтересів народу. Герой не відчуває себе веселим, як шістсот інших учасників бенкету. Він бачить, що чужий тут, серед горе-патріотів, болісно реагує на сповнені погордою погляди чоловіків, єхидні усмішки дам, адресовані йому, і загнане в кут сумління починає оживати в ньому. Він відчуває себе "мов Юда той серед синедріону, котрому він Христа продав на муки. Мирон стискає гостям руки і бачить на них кров братів, яких він зрадив і віддав на смерть. То йому здається, що його груди ссуть їдкі гадюки, то ніби він чув крик: "Ти зрадник! Зрадник! Зрадив люд закутий!.. За жанром «Мойсей» — філософська поема, яка складається з прологу і 20 пісень (роздумів). Поштовхом до створення образу Мойсея була скульптура Мікеланджело — образ біблійного Мойсея, яку побачив І. Франко, перебуваючи в Італії. Пролог був написаний після закінчення поеми, і в ньому поет закликав сучасників і потомків до духовної єдності. Пролог написано терцинами, які заучать урочиста, піднесено, патетично. Поема розкриває глибоку віру поета в невичерпні сили народу, в те, що попри тяжкі поневіряння, український народ матиме щасливе майбутнє. В основу поеми «Мойсей» Франко поклав біблійний сюжет. Він не переспівує біблійної історії, а використовує лише один її фрагмент: поет вперше ставить своїх героїв перед очі читачеві вже після сорока років їх блукання пустелею, у той момент, коли ізраїльтяни на чолі з Мойсеєм наблизилися до обіцяно землі Палестині. Саме тепер Мойсей поступово втрачає авторитет: народ нарікає й бунтується у забуває про Божі заповіді та обіцянки. Пророк, втративши віру в Божий промисел, карається Богом. Але зі смертю Мойсея не вмерли його, ідеї та наміри: Єгошуа, продовжує справу пророка і провадить ізраїльтян до обіцяної землі. Велику увагу при розгляді твору, безперечно, привертає пролог, який, на перший погляд, має цілком віддалену сюжетну тему. І справді, у пролозі І.Франко звертається не до ізраїльського, а до українського народу. Пролог поглиблює зміст твору, надає йому ознак притчі-оповіді з подвійним сенсом, коли за наявним сюжетом приховується глибший, потаємний зміст. Франко прагнув не лише висловити свої погляди на минуле рідного народу, а й спрямувати його на активні дії, на здобуття людських прав. Ця думка є основною філософською сентенцією твору. Поема „Мойсей” порушувала важливі проблеми, якими жило укр. громадянство в часи революційного піднесення: зростання свідомості народних мас та їх історична роль, віддане служіння народові, суспільна роль слова, мобілізуюче значення смерті героя, поступ народу. Поет висловлює великий жаль з приводу того, що його народу, роз*єднаному, суджено було нести великі страждання, а також впевненість що всі страждання народу не пройдуть марно.
64. Лірична драма І.Франка «Зів’яле листя». В 1896р. вийшла з друку третя збірка поезій Івана Франка, що має підзаголовок «Лірична драма». Складається збірка з трьох частин, які відповідно до її назви образно названо жмутками. Збірка містить любовну лірику, в якій безпосередньо знайшли своє відбиття глибокі почуття щирого, але нещасливого кохання поета. Другою характерною ознакою збірки є ті поезії, які, власне, і становлять основне ядро її як «ліричної драми» героя, який через нещасливе кохання покінчив життя самогубством. Любовна лірика збірки вражає своєю силою і глибиною. Одним з найкращих віршів збірки є вірш «Чого являєшся мені у сні?..», в якому знайшла своє відбиття глибока, вірна любов ліричного героя. Образ коханої невідступно стоїть перед ним. Поет двома мазками відтворює чарівну красу і глибокий трагізм цього образу. В другій частині вірша розкривається трагізм розриву, невимовне горе чесної, щирої, ніжної душі. В ній зображена відкинута любов, любов без тями. Третя частина – заключний акорд цієї ліричної симфонії – стверджує глибину і незмінність почуття любові героя. Крім віршів, написаних у найрізноманітніших класичних віршованих формах, у збірці багато поезій в стилі українських народних пісень («Зелений явір, зелений явір..», «Ой ти, дівчино, з горіха зерня», «Червона калино, чого в лузі гнешся?», «Ой ти, дубочку кучерявий…», «Ой жалю мій, жалю…», «Оце такая стежечка…» та ін..). Проте збірку аж ніяк не можна розглядати лише в плані автобіографічної лірики поета. Застерігаючи в передмові до збірки проти ототожнення думок і почуття героя ліричної драми з думками і почуттями самого поета, Франко писав, що тут він відтворює у віршованій формі щоденник самовбивці – людини «слабої волі та буйної фантазії, з глибоким чуттям». Цей герой ставить себе, свої переживання в центрі всього на світі. Його нещасливе кохання заволодіває всіма його думками, почуттями, прагненнями, ідеалами.
65. Мала проза І.Франка: тематика і поетика. Значну частину своєї творчості присвятив І. Я. Франко проблемі розвитку робітничого руху. Широко відомі читачам малі прозові твори так званого "бориславського циклу": "Ріпник", "Полуйка", "На роботі", "Навернений грішник". Франко реалістично, навіть натуралістично зображував жахливу долю ріпників. Гірка нужда та бідність зганяли тисячі галицьких селян з дідівських місць до Борислава, де на них чекала ще страшніша доля. Так, Іван, головний герой оповідання "Ріпник", втратив будь-які ознаки своєї людності. Важка робота і викликані нею пиятика та хвороби перетворили його на оглушену звірину, зомбі, робочого вола без пам'яті, почуттів, думки. Іван зрікається Фрузі, яка втекла з дому, щоб врятувати коханого від смерті. Його не турбує майбутнє батьківство, відсутність Фрузі. Душа цього ріпника, отруєна в шинку чи в шахті, вже давно сконала і похована у бориславській багнюці, на згадку про неї лишилася лише подоба людини, що рухається, їсть, спить і працює. Але спогади про колишні радощі, вервечка сцен з сільського життя оживили людину, стали тією ниткою Аріадни, яка вивела Івана з лабіринту забуття. Молодий парубок постановив собі почати нове життя, не марнувати грошей і відкупити у жида запродану батьківщину. Проте, одурений підступним жидом-касієром, Іван знаходить свою смерть в шахті. Автор не випадково так трагічно і жорстоко вбиває мрію про щасливе повернення з бориславського пекла. Образ Івана уособлює трагедію цілого покоління простих галичан, одурених і замордованих багатіями та урядовцями. Ця несправедливість найбільше хвилювала Франка, і в більшій чи в меншій мірі вона присутня у багатьох його творах. На його думку, допомогти розв'язати це питання може українська інтелігенція, і перед нею стоїть величезна дійова задача - витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного і політичного життя. Але в оповіданні "Із записок недужого" Франко бере під сумнів здатність освіченого панства до реальних дій. Його безіменний герой прагне перетворити українське село, обширною повістю з життя викрити "бездну нужди і пониження тих людей". Але цей "бідний літерат", який в боротьбі "хоче виказати свою силу", не здатен навіть сам себе утримати, знайти засоби для власного існування. Він потрапляє у лікарню і там божеволіє від звістки про смерть коханої, бо насправді не має сили духу, внутрішньої опори. Свій вирок таким недієспроможним особам Франко виносить вустами панни Олі: "Ми навіть самі не спасемо себе, бо ми привикли до чужоїдного життя, привикли полягати на чужій праці, а коли праця побілить, то нас не стане". Зовсім інші проблеми ставить автор перед читачем у оповіданні "Сойчине крило". Зазнавши колись важкої втрати, головний герой занурився у егоїстичне, самозакохане життя. Цей зневірений самолюб живе сам для себе і з самим собою, навмисне відгородившись від усього світу. Але палкий, пристрасний лист колишньої коханої, пекуча сповідь її дійсного, многостраждального життя стрясли пута з відлюдницької душі, розбудили справжню людину, готову відчути муки і радощі, боротьбу і розчарування - все те, що містить в собі смак існування. Саме внутрішнє переродження, психологічну трансформацію персонажа майстерно зображує Франко. Цим він стверджує, що Людина зможе залишитися гідною свого імені і не ховатись у сіру буденність. Адже для того, щоб вести негідне слимакове життя, краще було б народитися слимаком, а не чоловіком. Твір "Без праці", хоча і містить багато ознак казки, проте є скоріше соціально-філософським дослідженням. Найманий робітник Іван працював незгірше за інших, але його прозвали Лінюхом через песимізм та глухе ремствування на долю. Згодом казковий дід подарував йому чарівний перстень, що виконував усі бажання господаря. Але перстень не приніс очікуваного щастя, тому Іван зрікся його і забажав повернутися до робочого життя. Після його переродження ми не сумніваємося, що односельчани підберуть йому нове ім'я. Мандруючи разом з героєм у казковому просторі оповідання, читач постійно замислюється над тим, що оточує Івана. Скрізь подаються невеличкі сценки "простого хлопського життя". Але провідною тут є тема, винесена автором у заголовок, - проблема людської праці, ставлення людини до неї. Франко спробував знайти філософське розв'язання цієї проблеми. По-перше, автор довів, що людина зовсім не може жити без праці. Якщо позбавити трудящого чоловіка будь-якого заняття, то він змарнується і переведеться нінащо, втратить сенс існування. По-друге, Франко стверджує, що будь-яка праця стане справжнісіньким лихом, якщо людина сама буде ставитись до неї негативно.
66. Велика проза І.Франка: проблема естетичного ідеалу.
67. Соціально-психологічна та історична драма І.Франка. Іван Франко постійно цікавився проблемами драми як літературного роду, шляхами її розвитку в європейських літературах. Йому належить чимало теоретичних та історико-літературних розвідок про українську драматургію і театральне мистецтво. У драматичних творах Франко намагався порушувати ті проблеми, які хвилювали сучасників. Він завжди мав на увазі, щоб при сценічному втіленні п’єс глядач перейнявся їхніми ідеями, щоб театр був справжньою «школою життя». До театру, драматургії письменник виявив великий інтерес ще з юнацьких літ. До перших спроб Франка в драматургії належала п`єса польською мовою “Югурта”, написана в 1873 році. Текст цього твору не зберігся і про зміст його нічого не відомо. Розквіт драматургічної творчості Франка припадає на 90-і роки. На першому місці в драматичній спадщині Франка стоїть соціально-психологічна драма з сільського життя в п`яти діях “Украдене щастя”. Вперше вона надрукована в журналі “Зоря” у 1894 році і тоді ж вийшла окремим виданням. Поштовхом до написання драми “Украдене щастя”, як писав сам Франко, була народна “Пісня про шандаря”, яку в 1878 році записала приятелька Франка – Михайлина Рошкевич в Галичині. Спочатку драма називалася «Жандарм». В центрі п`єси стоять три постаті – підстаркуватий селянин, його молода дружина та її коханий – жандарм. Створюючи образи Миколи, Ганни, Михайла, Франко глибоко розкрив причини трагедії своїх героїв, психологічно мотивував кожен крок їх поведінки, всебічно виявив їх характери. В трагічній долі однієї селянської родини драматург талановито розкрив ті вкрай важкі соціальні і побутові обставини, в яких перебувало селянство західних українських земель під владою Австро-Угорської монархії. Такі страхітливі умови життя селянства Франко назвав галицьким пеклом. У різних місцях п`єси є екскурси в передісторію тих подій, яки лягли в основу твору. Попереднє життя героїв драми склалося так, що зображене у творі є тільки закономірним, соціально зумовленим наслідком, про який можна сказати лише одне: інакше за тих умов не могло й бути. З величезною силою проникливого знавця психології людини, Франко розкриває боротьбу почуттів у душі Ганни, тяжкі муки боротьби з власними невгамовними почуттями, що вибухали навально, невтримно. Тільки після відчайдушної внутрішньої боротьби Ганна переборює в собі почуття розпачу, страху, сорому і зрештою дає вол. Своєму сильному, незгаслому за довгі роки розлуки почуттю до Михайла. Та навіть відкрившись своєму милому в цьому, підкорившись його волі, зустрічаючись з ним наодинці і прилюдно, вона тяжко страждає, її сумління обпалює почуття сорому, її лякає людський поговір. “Але стидно. Лице лупається. Шепчуть, пальцями показують”, – говорить вона Михайлові, коли той примушує її іти в танець біля корчми. Тільки згодом настав час, кали Ганна душевно урівноважилась і відчула себе щасливою. Менш популярні і не таку багату сценічну історію, як “Украдене щастя”, мають інші драматичні твори Івана Франка. У 1895 році в журналі “Житє і слово” Франко надрукував історичну драму у в п`яти діях “Сон князя Святослава”. В романтичній формою драмі письменник правдиво відобразив події часів Київської Русі, боротьбу князя Святослава за єдність руських земель. Твір пройнятий глибокою патріотичною ідеєю. В ньому прославлено відданість батьківщині і засуджено зрадництво, підступність воєвод-феодалів, що підривали могутність Руської держави. Князь Святослав показаний у драмі як мудрий державний діяч, хоробрий воїн, патріот Русі. При допомозі відданих людей він розкриває хитрі плани своїх супротивників, викриває зрадників і нещадно засуджує їх. В умовах колоніального становища Галичини в цісарській Австро-Угорщини драма “Сон князя Святослава”, в якій проводиться ідея єдності всіх руських земель, мала злободенне політичне спрямування. Франко в цьому творі використав своєрідний засіб: він написав глибоко патріотичну драму на матеріалі з далекого історичного минулого, скерувавши її політичне вістря проти своїх ідейних супротивників. Письменник не ставив за мету відтворити в драмі реальні історичні події, зв’язані з правлінням київського князя Святослава, героя поеми “Слово о полку Ігоревім”. Історизм драми І.Франка полягає у її правдивому відображенні духу, колориту, сутності доби України*Русі ХІІ ст. — зображенням роз’єднаності, жорстокого протиборства різних політичних сил, характерного для українства і в добу княжої Русі, Назва та деякі інші елементи драми генетично пов’язані зі змістом одного з розділів “Слова о полку Ігоревім”, в якому розповідається про віщий сон князя Святослава. Втім сон князя у драмі І.Франка абсолютно інший і за змістом, і за значенням, і за впливом на хід зображуваних подій. Основним джерелом сюжетного каркасу для І.Франка слугує народна казка та літературний сюжет про те, як цар під впливом свого віщого сну пішов красти і несподівано виявив змову проти себе й задум лиходіїв отруїти його й захопити державну владу. Події в драмі відбуваються впродовж однієї доби, що зумовлює їхню сконцентрованість, напружений динамізм сюжету, швидке розгортання конфлікту. Предслава — дружина боярина “ізгоя” Овлура, несправедливо вигнаного судом і Святославом за вбивство Добрині, — намагається відкрити князеві таємницю про підготовку змови проти нього й держави. Втомлений полюванням князь відкладає зустріч із Предславою на завтра. З тривожними передчуттями, міркуючи про державне піднесення Русі, її міжнародні відносини, про гірку долю Овлура та його родини, князь засинає. Святослава розбудив ангел і наказав їхати в чисте поле займатися крадіжками та розбоєм. Таємно покинувши замок, Святослав зустрічає в лісі ватажка благородних розбійників Овлура і, назвавшися Ставуром, довідується про появу на Київському шляху якихось підозрілих озброєних людей. Він переконується в мужності, чесності та вірності Овлура князеві й державі. А в цей час підступний боярин Гостомисл готує переворот, убивство князя і захоплення престолу для жорстокого братовбивці й здирника Всеслава. Овлур пробирається до замку Гостомисла й дізнається про підготовку перевороту. Очолюванікнязем прихильники, зокрема й розбійники, беруть у полон Гостомисла та його підступну дружину Запаву, вбивають боярина*змовника Путяту, а вірне Святославові населення Києва допомагає йому покінчити з рештою заколотників. Добро перемагає зло. Драма закінчується патріотичним вигуком Овлура — “Хай згине, хто кровавить Русь роздором!”, у якому сфокусована основна ідея твору. Для надання драмі історичного колориту автор використовує тогочасні імена з билин (Ставур, Добриня, Путята, Запава) та історично*художньої літератури (Овлур). З історії Русі княжої доби маємо імена Святослав, Всеслав. Написана драма сучасною для автора мовою з певним забарвленням лексичними історизмами: князь, боярин,воєвода, смерд, панцир, шолом, меч, ратище, спис та ін.
68. Перекладницька діяльність І.Франка. Ще зовсім юним Франко переклав українською дві драми Софокла, кілька частин з пісні про Нібелунгів. Пізніше працював над творами Байрона, Гете, Гюго, Сервантеса, Вальтера Скотта, Дюма, Майєра, Шеллі, Міцкевича, Тургенєва, Льва Толстого та ін. Серед перекладів Франка велике місце належить перекладам з античних літератур. Він вважав, що антична поезія є скарбницею світової культури, і намагався збагатити нею українську культуру. Гомері Гесіод, гомерівські гімни, переклад трагедії Софокла «Цар Едіп», Сапфо і Алкей, Піндар і Менандр, збірка «Старе золото»,римські поети Горацій і Вергілій — цим далеко не вичерпується опис перекладів Франка. Переклади Франка з грецької в більшості своїй точно передають як зміст, так і поетичні особливості оригіналу, мають ґрунтовні коментарії. Переклади з Сапфо і Алкея вийшли окремою книжкою. Це — дослідження творчості двох стародавніх поетів з перекладами їх поезій (Алкей і Сапфо, Тексти і студія, «Міжнародна бібліотека», 1913). Багато уваги приділив Франко перекладам з гомерівських поем «Іліади» та «Одіссеї», його цікавили місця, в яких зображується побут і звичаї древніх греків, їх ставлення до життя, до праці. Так, славетнеописання щита Ахілла, зробленого майстром Гефестом, Франко для порівняння перекладає з Гесіода і з Гомера. Протягом всього свого творчого шляху Франко неодноразово повертався допитання про необхідність видання творів Шекспіра українською мовою. Він переклав ряд сонетів Шекспіра, «Венеціанський купець», уривки з «Бурі» і«Короля Ліра». За активною участю і під редакцією Франка вийшли в світ окремими виданнями трагедії Шекспіра у перекладах П. Куліша з передмовами І. Франка, які є спеціальними дослідженнями, присвяченими аналізу кожного твору (1899-1902). Найбільш цінною працею Франка-перекладача є «Фауст» Гете. Над цим перекладом письменник почав роботу ще в 70-ті роки. У 1875 р. в журналі «Друг» з'являються уривки з «Фауста». У 70-80-х рр. Франко продовжує друкувати свої переклади з цього твору. Франко цікавився розвитком чеської літератури. Він брав участь в роботі чеської преси, листувався з видатними чеськими літераторами, присвятив чеській літературі ряд статей і перекладів, його діяльність в галузі чесько-українських зв'язків була дуже плідною. Свої статті, присвячені чеським письменникам, а також і переклади з чеських поетів і прозаїків Франко підкорив єдиній цілі — зробити чеську літературу надбанням укр. культури і цим сприяти розвитку і чеської і укр. демократичної літератури. Ставши редактором відділу літератури і критики в журналі «Літературно-науковий вістник» (1898-1906), Франко продовжує свою діяльність по ознайомленню українського читача з кращими зразками світової літ. Він вміщує в цьому відділі серію своїх статей під загальною назвою «Із чужих літератур», супроводжуючи ці статті перекладами з вибраних ним письменників. Свої статті про Золя Франко найчастіше вміщував разом з перекладами творів французького письменника. У «Літературно-науковому віснику» Франко друкує переклади з Альфонса Доде, Анатоля Франса, Готфріда Келлера, Марка Твена, Ібсена, Лессінга, Міцкєвича, а також публікує переклади з маловідомих тоді австралійських новелістів: Джона Гріна, Артура Девіса, Дж. Пойнтона та багатьох інших. Велику групу складають переклади з народної поезії, яка привертала до себе пильну увагу Франка-дослідника, рівною мірою як і Франка-поета і перекладача. Він, здавалося, прагнув передати своєму народові всю різноманітність творчості народів світу. Особливо цікавили Франка епоси різних часів і народів, починаючи з «Слова о полку Ігоревім», середньовічного епосу «Нібелунги», старогрецького епосу і кінчаючи індійським і старовавилонськими епосами. Він переклав уривки з «Махзбхарата» і кілька індійських казок з Панчатантри. Перекладає «Рігведи» - стародавній збірник релігійних гімнів, написаних ведичним санскритом.
69. І.Франко – літературний критик. Праці Франка з теорії і історії літератури та літературної критики є цінним вкладом в українське літературознавство. Найбільшою науковою працею Франка є 5-томове видання «Апокрифів і легенд з українських рукописів» (1896—1910 рр.) — монументальна збірка текстів рукописного матеріалу з наукового аналізу. До студій Франка з старої і середньої доби належать: «Св. Клименту Корсуні», «Карпато-руське письменство XVII—XVIII вв.», причинки до історії української старовинної драми, зокрема вертепної («До історії українського вертела XVIII в.», 1906 р.). З нової літератури Франко присвятив увагу творчості І.Котляревського, М. Шашкевича, Т. Шевченка, О. Федьковнча, О. Кониського, Лесі Українки, С. Самійленка, В. Винниченка та ін. Низку розвідок Франко присвятив слов'янській літературам, особливо російській і польській, яктакояс західно-європейській. Підсумком літературознавчих студій і монографій була стаття «Южнорусская литература» у словнику Брокгавза і Ефрона та загальний курс «Нарис історії украйсько-руської літератури». Теоретичні погляди про завдання літератури Франко сформулював у студіях «З секретів поетичної творчості» (1898 р.), і «Теорія і розвій історії літератури». Франко дослідив, як поступово у процесі літературної еволюції змінювався характер народності письменства. Народність "Енеїди" І.Котляревського (свідомий вибір мови твору, звернення до народних традицій і т.д.) чи Г.Квітки-Основ'яненка (етнографізм, національна мораль, побут) неспівмірна з народністю романтиків (фольклоризм, художнє освоєння національного минулого). Т.Шевченко наповнив цю категорію соціальним змістом. Реалісти (М.Старицький, І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний) художньо освоювали народність через аналіз суспільних відносин. Вчений наголошував на доцільності функціонування того чи того типу народності. Адже кожен з періодів літературного розвою наповнював її конкретно-історичним змістом. Так, народність Котляревського в пізніші часи вичерпала себе ("котляревщина"). Романтична і Шевченкова традиції зазнавали змін, вимагали активної трансформації відповідно до вимог епохи. Нездатність до еволюції виявили епігони, які наслідували Т.Шевченка, але не тільки не вирвалися з кола його тем, мотивів, образів, проблем, а й не змогли втриматися у цьому колі. Франко наголошував на тісному зв'язку між "народністю як провідною ідеєю" епохи і художньою правдою твору. Шевченкознавчі праці І.Франка найкраще ілюструють його спробу віднайти джерела геніальності письменника, безсмертності його творів. "Чим вище розвинений, чим геніальніший поет, – твердить теоретик, тим ясніше в його творах з-поза шкаралущі случайних форм, часових і місцевих подробиць виступає загальнолюдський, безсмертний зміст чуття, змагань і ідеалів, спільних усім людям, що живуть в кождій душі, коли не повно, то хоч у зав'язку". Найкращим досягненням мистецтва дослідник вважав уміння у партикулярному, частковому, випадковому показувати загальне, вічне, безсмертне. Уже стало хрестоматійним Франкове порівняння видатних письменників ХІХ ст. з деревом, коріння якого заглиблені у національний ґрунт, а крона поринає в інтернаціональну атмосферу ідейних, наукових, суспільних, естетичних і моральних інтересів усього людства. Саме такий синтез національного та загальнолюдського вдалося здійснити у своїй творчості, на думку Франка, Т.Шевченкові, Ч.Діккенсу, Марку Твену, К.Міксату, Л.Йововичу.
70. «Покутська трійця»: Василь Стефаник, Лесь Мартович, Марко Черемшина. Назва походить від регіону, оскільки усі троє походили з Покуття. Назву Покутська трійця, очевидно, отримали з легкої руки Івана Франка, оскільки саме він брав активну участь у становленні та формуванні таланту Стефаника, Мартовича та Черемшини. Утворився гурток у Коломийській гімназії, де вчилось троє письменників. Члени таємного гуртка ходили по навколишніх селах і створювали там хати-читальні, виступали перед селянами з доповідями, агітували за “мужицьких полів” під час виборів, збирали етнографічні і фольклорні матеріали, допомагали селянам писати дописи до газет про горе селянське, при цьому вивчаючи життя сільської бідноти та її прагнення і на матеріалі реальних факторів створюючи свої твори. Організація читалень та агітаційно-освітня робота в селах дала матеріал для першого друкованого твору Леся Мартовича “Нечитальник” (1888) Отже, можна виділити такі ознаки, притаманні письменникам Покутської трійці: почали творити у молодості; родовід вели із нижніх верств суспільства; в основі творів лежало вкрай важке життя селян Покуття, Буковини та Галичини за часів правління Австро-Угорщини; незважаючи на традиційність тематики, Стефаник, Мартович та Черемшина (у значній мірі під впливом Франка) формувалися як письменники-модерністи. Скажімо, це виявлено у новій формі зображення тематики села — створення новел, етюдів. В.Стефаник. Починаючи з 1899 року, одна за одною виходять збірки новел: “Синя книжечка” (1899), “Камінний хрест” (1900), “Дорога” (1901). Василь Стефаник був творцем дуже стислої соціально-психологічної новели. Цій новелі були властиві: виключний локанізм; прихований, але глибокий ліризм і драматизм; зосередження уваги не на описі зовнішніх виявів життя, а на відтворення складних душевних трагедій селян, породжених соціальними, сімейно-побутовими іншими причинами. Психологізм у змаганні персонажів, прагнення відтворити найтонший зміст в настроях, схопити миттєві враження, особливий локанізм прози – елементи поетики імпресіонізму на реалістичній основі, які використовував Василь Стефаник. Стефаника не цікавила типовість. Він показував приховані бажання, думки людей (н-д, в новелі «Палій» багато хто б хотів спалити свого кривдника). У новелах Стефаника часто є образи самогубць (н-д: «Бессараб» про прокляту родину, про людину, яку тягнуло в воду). Як письменник із своїм світосприйманням, вже виробленою манерою письма Мартович виступив у трьох збірках: “Нечитальник” (1900), “Хитрий Панько і інші оповідання” (1903), “Стрибожий дарунок і інші оповідання” (1905). Письменник писав, головним чином, про життя українських прикарпатських селян. Творчості Леся Мартовича характерна політична сатира. Центральною проблемою його творів є проблема соціальної й національної самосвідомості народних мас, їх згуртування в боротьбі проти австро-угорського поневолення. Для багатьох героїв Л.М. щастя – це земля, бо вона годувальниця. Тема вічних бід селян та їх залежності від землі – «Ось поси моє»(Семен-темна частина селянства, нічого крім землі не бачить та Юрко-світла частина, учасник читалень. Семенові здалось, що Юрко украв у нього кусень землі і подав на нього скаргу, а Юрко відмовився від того куска землі). «Не читальник»-весь твір це монолог мужика, який верзе усе, що йому спаде на п’яну голову.(тут зразок гумору). Марко Черемшина(Іван Семенюк).Перше оповідання «Керманич». Він розробляє оповідання, байку, казку, пише поезію в прозі. В 1898р. в журналі «Дзвіночок» друкує твори для дітей – дидактично-повчальну байку «Муха» та казку «Сльоза». Книга з повіданнями «Карби. Новели з гуцульського життя»(1901), до неї ввійшло 15 творів: «Карби», «Дід»(Сварка. Діда виганяють з хати. Його били діти, побили, він пішов жити під яблуню), «Св.Николай у Гарті»(У сімї Сівчуків найже нічого не було цінного, лише образ С.в.Миколая, але і його забрали за податки. Коли дитина Аничка захотіла помолитись ввечері, то не знайшовши образа, батьки сказали, що Св.Николай у Гарті(тюрмі), «Хіба даруймо воду» та ін. Кожна конкретна новела відтворює певну х-рну рису сільських взаємин, становища гуцула, його психології. Його твори надзвичайно фольклорні.
71. Ранній український модернізм, його філософські та естетичні засади. Дискусія: М.Вороний – І.Франко. Поява модернізму як напрямку має чітке філософсько-естетичне підґрунтя, яке виявляється в опозиції до реалізму та натуралізму. Різницю між реалістичним і нереалістичним відображенням дійсності зробив іспанський теоретик Хосе Ортега-і-Гассет. У праці «Дегуманізація мистецтва»(1925) до старої л-ри він відносить реалізм, коли відтворення співвіднесене із життям, до нової – те, що з життям співвіднесеність зменшується, в ній на перше місце виступає внутрішня побудова твору. В укр.л-рі модернізм постав не як заперечення реалізму, а як трансформація його(модернізм виростав з реалізму). Х-рні риси у Україні: тісний зв'язок з фольклором, нар.міфологією і демонологією, соц. й нац. заангажованість, нац.-визвольний пафос, естетизм. З вижанням альманаху М.Вороного «З-над хмар і долин»(Одеса,1903) часто пов’язують початок укр.модернізму. Заклик Вороного укласти укр.альманах пролунав 1901р. у «Літ.наук.віснику» і Єфремов назвав це маніфестом укр.модернізму. Власне навколо альманаху існує 2 дискурси:1-офіційний, саме звернення опубліковане в Літ-наук.віснику. 2-неофіційний, листування Вороного з різними людьми, де він пояснював свої позиції. Естетизм – осереддя платформи Вороного. Естетики вимагали від л-ри дидактичного звучання, а від письменника позиції морального судді суспільства. Франко відповів у вступі до поеми «Лісова ідилія». у відповідь на яке Вороний пише вірш «Іванові Франкові». Окрім альманаху «З-над хмар і долин» виходить «З потоку життя»(уклав Коцюбинський, 1903), «Хвиля за хвилею» та «За красою» (1905р. укладений на честь Кобилянської).
72. Літературні групи «Молода Муза» та «Українська хата». «Молода Муза» літературне угруповання зх.-укр. письменників і митців; засноване 1906, діяло у Львові протягом 1906-1909р. навколо однойменного видавництва і журналу Світ; орієнтація на західноєвроп. літературу, гасло мистецтво для мистецтва, крайній індивідуалізм, песимізм, містика, увага до формально-зовнішніх пошуків; член: В. Пачовський, П. Карманський, Б. Лепкий, С. Чарнецький, О. Луцький, Ф. Коковський, С. Твердохліб, Б. Бірчак, М. Яцків, О. Турянський, С. Людкевич, М. Паращук. Близькими були письменники: М.Рудницький, Б.Лепкий. У 1907 Остап Луцький опублікував статтю у “Ділі”, що сприймалася як маніфест “Молодої Музи”. Він розпочав з опису “нової хвилі” у західноєвропейському письменництві і мистецтві, що була під впливом творів Ніцше, Ібсена і Метерлінка. «Українська хата» - літ.-худ., критичний та публіцистичний щомісячний журнал, виходив 1909-14 у Києві за редакцією П.Богацького за активною співпрацею Миколи Євшана, М.Шаповала та ін. Містив поетичні та прозові твори письменників Галичини та Наддніпрянщини, які шукали нових шляхів у мистецтві (О.Кобилянська, М.Яцків, В.Винниченко, Г.Чупринка, П.Карманський), молодих митців (М.Рильський, П.Тичина, Х.Алчевська). .«Хатяни» виступали з критикою традицій українофільства з його поміркованим лібералізмом, поверховим демократизмом, угодовством та орієнтацією на чужі суспільні сили. В ділянці літератури обороняли й пропагували нові течії — модернізм та імпресіонізм як манеру творчості.Між «Українською хатою» і представниками поміркованих напрямів, переважно з газети «Рада», виникла гостра полеміка. С.Єфремов погляди «Української хати» кваліфікував як витвір рафінованого міщанства, декадентство і безпринципність. Головним мірилом якости мист. твору вважалася вірність «чистій красі» або нац. ідеї (М.Вороний; М.Євшан «Під прапором мистецтва»). Прихильниками естетичної критики були Б.Лепкий, О.Грицай, М.Могилянський. Публіцистику репрезентував А.Товкачевський («Література і наші народники», «Компромітація ідей заступництва», «Чорносотенний націоналізм»), він же дав і розвідку про Г.Сковороду. Рецензії містили Ю.Будяк, М.Сріблянський (Шаповал) та ін. Подавано також україніку в чужій пресі і літературну хроніку. Журнал заборонено з вибухом Першої світової війни.
73. Українська новелістика кінця 19-поч.20. Жанрові модифікації. Франко про психологізм молодої прози Новела рубежа ХІХ – ХХ віків виявилася вкрай оперативним жанром української літератури, що зазнавав численних формо-змістових експериментів, стильових модифікацій, естетичних пошуків, наближаючись до кращих зразків світового модерного письменства. Відомо, що стильові та естетичні контури вітчизняного новелістичного дискурсу формують перш за все твори М. Коцюбинського, В. Стефаника, М. Черемшини, М. Яцкова. Новели цих авторів презентують кращі зразки імпресіоністичного, експресіоністичного, символістського прозописьма, цілком нового (“модерного” в первісному значенні цього слова) для українського мистецтва слова. Місце новели в системі жанрів літературі порубіжжя ХІХ – ХХ століть, її проблемно-тематичний діапазон чи не найяскравіше охарактеризував І.Денисюк. Так, дослідник зауважив: “Вона (новела. – М.Х.) вторгається в усі клітини складного суспільного організму, відгукується на епохальні політичні струси й катаклізми – революцію і війну, відбиває глибинні соціальні процеси села й міста. У центрі уваги новелістів рубежа віків опинялись не тільки й не стільки соціальні чи політичні проблеми доби. Письменників цікавили насамперед зрушення в психіці індивіда, роздвоєність свідомості особистості кінця ХІХ ст., складний комплекс підсвідомих мотивів поведінки, феномен тілесної чуттєвості, еротики тощо. Найвищого свого розвитку у цей час досягає укр. проза, явивши так звану «нову школу» письма. Українська проза цього періоду поступово відкидає описовість, акцентуючи на індивідуальному світі окремої особистості. Письменники цього періоду повністю виконали мистецьке завдання, яке постало перед українською прозою ще з початку ХІХ ст., заповнивши прогалини у жанровій системі новими формами. Українські прозаїки активно послуговуються зразками як фабульної прози (оповідання, повість, роман), так і безфабульної, т. зв. фрагментарної (ескіз, етюд, образок, поезії у прозі, акварель, мініатюра). Роман втрачає позицію першості у жанровій системі, поступаючись зразкам малої прози, серед яких найбільшої популярності набуває новела. «Новела — найбільш універсальний і свобідний рід літератури, найвідповідніший нашому нервовому часу…» (І. Франко). Новела у цей період надзвичайно урізноманітнюється, причому авторські жанрові визначення вказують на близькість літературного твору до музичних (ноктюрн, імпровізація, фантазія, арабеска) чи живописних (етюд, ескіз, фрагмент, образок, бризки пензля, малюнок, картина, акварель) жанрів. Цей жанр приваблював багатьох українських прозаїків. Так, у ХІХ — на початку ХХ ст. більше 170 письменників зверталися до нього. У новелістиці цього часу можна виділити кілька течій: покутська група (М. Черемшина, Г. Хоткевич), «симфонічна» словесність (М. Коцюбинський, С. Васильченко), «жіноча» проза (Христя Алчевська, Уляна Кравченко, Дніпрова Чайка (Людмила Василевська), Ольга Кобилянська, Леся Українка). Іван Франко у статті «Старе і нове в сучасній українській літературі» дає свою концепцію «нового», досліджуючи риси літератури кін. ХІХ - поч. ХХст. «Нове» не в темах, а в способі осмислення і змалювання тих тем, тобто у способі бачення і відчуття тих тем письменниками. І цей саме спосіб визначає цінність мистецьких творів. І.Франко зачисляє М.Коцюбинського до першого ряду артистів, вважає його одним з найкращих новелістів, бо він є гармонійною натурою, яка здатна об’єктивно змалювати дійсність у погідних, ясних тонах. Франко порівнює Коцюбинського з Тургенєвим. Та це не заважає Франкові висунути критичне зауваження, що сей автор якось не поступає наперед, не зважується на ширший твір. У малій прозі Коцюбинського («Цвіт яблуні», «Невідомий», «Intermezzo») з’являється оповідач нового типу, якого можна порівняти з ліричним героєм поезії , своїми роздумами, переживаннями ділиться з читачем оповідач, добре обізнаний з іншими галузями культури, музики, живопису. Йде безнастанна трансформація жанрів малої прози – взаємопроникнення і їх взаємонакладання, процвітає розмаїтість форм і барв. І. Денисюк, аналізуючи загальні тенденції розвитку української малої прози зламу століть, зазначив, що «… відбувається дифузія літературних родів та жанрів – лірика затоплює прозу. Драма братається з новелою…» . Ц ж можна сказати і про творчість Василя Стефаника. Він уміє бути реалістом і ліриком.
74. Поетика драматичної поеми Лесі Українки («На полі крові», «Оргія», «Бояриня»). Леся Українка (1871(Новоград-Волинський)-1913(Грузія). Виробленню літературних смаків і уподобань майбутньої поетеси сприяло те, що її сім’я перебувала у дружніх стосунках з М.Лисенком, І.Франком, М.Коцюбинським. М.Драгоманов був дядьком Л.Українки і мав великий вплив на неї. Також впливала на її літературну діяльність мати Олена Пчілка, яка також писала худ. твори та записувала волинський фольклор. Геній Лесі Українки розкрився перед світом насамперед у високохудожньому звучанні національної ідеї, гарячій любові до рідного краю, яка полягала в обороні прав народу до незалежною національного і державного життя. Цим настроям сприяло те, що її родина була революційно спрямованою. На засланні був дядько Яків Драгоманов, її тітки, а батько брав участь у антиурядових виступах. Свої думки і свої ідеї вона зуміла ввести у високу мистецьку форму, що чарує багатством поетичних образів і музикою поетичного слова. Поетеса вийшла за межі традиційних тем. ЇЇ творчість охоплювала широке поле світових мотивів. Драматургія Лесі Українки – феноменальне явище в українській літературі: вона вражає новизною тем, гостротою соціально-психологічних конфліктів, філософськими узагальненнями, поетичною красою, високою культурою вірша. З іменем Лесі Українки пов'язаний розквіт драматичної поеми в нашій літературі. Цей жанр приваблював письменницю можливістю порушувати гострі суспільно-політичні, морально-етичні проблеми у формі словесних поєдинків між носіями альтернативних поглядів, прихильниками радикальних чи консервативних ідей. Крім того, драматична поема дає ширший простір для виявлення суб'єктивного ставлення автора до зображуваного, а звідси її емоційність, задушевність, схвильованість. Монологи персонажів, особливо так звані внутрішні, сприяють виявленню їх психічного стану, загостренню ідейних конфліктів. "Бояриня" - присвячена осягненню драматичних подій української національної історії доби Руїни, доби найтрагічнішої історії України, з усіма гострими зіткненнями, драматичністю її національного життя.Загнана тяжкою хворобою в далекий Єгипет, зі спалахнулим почуттям ностальгії за рідною Україною, Леся Українка 1910 року за три доби вивершила свій твір. Характерні риси поетики в цій поемі це зокрема зосередження уваги на розв'язці драматичної поеми, яка є психологічною, естетичною та ідеологічною. Також важливими в поемі є окремі метафоричні образи. Зокрема образи квітки, вільного птаха. Згодившись на великодушний пацифізм, героїня Оксана хоче вмерти, зів'янути, як квітка, якою Степан так захоплювався, побачивши її при поливанні барвінку. "Ця квітка - символ юності, життя, свободи, благополуччя країни. І вільним птахом іще Оксані хотілося бути. І квітка, і птах - це метафори свободи і незалежності". Влучно підкреслено створений поетесою "контраст між отим московським холодом, снігом, цими туманними небесами і теплом, ясністю голубого неба і сяючим сонцем України". Якщо розглядати цей твір як алегорію, що приховує достовірні аспекти нашого життя, то можна бачити її в особі Степана, який загубив зовсім почуття національної ідентичності. Він став представником тієї частини інтелектуальної еліти України, яка втративши контакти зі своїми співвітчизниками, адаптувалася в російському суспільстві. Степан, прийнявши російську культуру, вклонився в слухняності перед царською владою. В постаті ж Оксани навпаки змальовано зовсім іншого репрезентанта інтелігентної української еліти. Вона бореться за принципи національної ідентичності, але не приходить до визволення від московського гніту. Драматична поема "Бояриня" написана білим віршем, вільним від римування, характерним для поетичної драматургії. В трагедіях, героїчних драмах використовується п'ятистопний ямб, який "позбавлений рими, набуває гнучкої та природної інтонації". П'ятистопним ямбом скористалася Леся Українка у "Боярині" і в інших драматичних поемах. Але у поемі натрапляємо на змішування ямбічних, хореїчних, дактилічних стоп і амфімакра, дактиля та інших.Ритмомелодика "Боярині" побудована на засадах силабо-тонічної системи. Вірш астрофічний. Наскрізно перейнятий розмовною мовою, що зумовлено діалогічною структурою драматичної поеми. У "Боярині" свої особливості має поетичний синтаксис, звукопис, по-своєму майстерно збагачена поетика твору традиціями народнопоетичної словесної творчості. Наявні вкраплення публіцистичності. Досконало мистецьки поетика мовної індивідуалізації персонажів твору. Насамперед майстерно і на різних рівнях використовується жива розмовна мова в її доцільності щодо розкриття людської особистості, особливостей її реакцій на життєві обставини. Спостерігається вкраплення в живу розмовність публіцистичних елементів. Плідне використання поетики уснопоетичної народної творчості - пісенності, прислів'їв, приповідок.
Багатством відзначаються поетика двох провідних персонажів "Боярині" - Степана та Оксани, з якими зустрічаємося вперше в експозиції твору. Дія відбувається в родині Олекси Перебійного. В діалогічних партіях Степана та Оксани зайняла своє важливе місце розмовна мова. Але органічно з нею злилися елементи уснопоетичної словесної творчості, особливо елементи народної пісні. Драматичну поему «Оргія», закінчену в березні 1913 р., можна вважати лебединою піснею Лесі Українки. Тема трагічної долі митця-патріота висвітлюється тут у кількох аспектах. А трагізм життя грецького композитора і музиканта Антея зумовлений насамперед колоніальним становищем його батьківщини, загарбаної римлянами. Звідси – гострота психологічного конфлікту, який рухає дію. Страждання Антея пов'язані із занепадом рідної культури, адже ж її носії заради матеріальних вигод переходять на службу до колонізаторів. Перший удар Антеєві завдав улюблений учень Хілон. Митець довго не міг зрозуміти, чому Хілон залишає його школу: чи неспроможний заплатити за навчання – тоді вчитель готовий працювати з ним безплатно, чи прагне знайти кращого вчителя. Виявляється ж, що Хілон переходить до латинської школи Мецената, бо не хоче скніти у бідності й невідомості, як Антей, котрий залишився вірним і рідній землі, і її занедбаній культурі. Дія продовжує розвиватися ще навальніше, конфлікт між митцем і його оточенням загострюється ще дужче. Мати дорікає Антеєві за те, що, викуповуючи з рабства свою наречену, а тепер уже дружину Нерісу, він залишив без посагу сестру. Та, виявляється, Неріса не така, якою її вимріяв Антей. Її знову тягне в світ оргій, блиску і розкоші, її пригнічує скромний затишок дому чоловіка. Збірки: 1893р. «На крилах пісень», 1899р. «Думи і мрії», 1902р. «Відгуки».Створює гурток «Плеяда» 1888р.
75. Художня трансформація фольклорно-міфологічного начала в «Лісовій пісні» Лесі Українки. У своєму розвитку мистецтво часто повертається до художньої структури міфу, відроджує його на сучасному ґрунті. На початку ХХ століття багато письменників і художників звертаються до образів і форм народного мистецтва. Звертання до міфології було пов’язано не тільки з потребою у відновленні мистецтва, але і з інтересом митців до відбиття «тайників людської психіки» до передачі несвідомого. Українська література початку ХХ століття, розвиваючись у руслі загальноєвропейських тенденцій, відбила нові віяння науки та мистецтва. Не з античних сюжетів, а на «місцевому» матеріалі зродилася геніальна драма-феєрія Лесі Українки «Лісова пісня». Це поетичний і трагічний твір про красу чистого кохання, про високу мрію людини, про її одвічний потяг до прекрасного, до людяного. Прекрасне в природі, як і в людській душі, ніколи не вмирає. В основі головного конфлікту «Лісової пісні» лежить вічна суперечність між високим покликанням людини й тією буденщиною, яка часто руйнує поезію людської душі. Драма переповнена образами, створеними народною уявою і реальними особами. Мавка — дівчина з лісу. Пробуджена до життя весною та грою на сопілці Лукаша, вона оживає. З багатою, щедрою душею прийшла Мавка до людей. Від чистого кохання розквітає та збагачується душа «людського хлопця» Лукаша. Але на перешкоді їхнього щастя стоять буденні людські клопоти, які поступово засмоктують у своє болото Лукаша. Меркне в його душі все прекрасне, властиве його поетичній натурі. Лукаш гине, зрадивши себе самого, не зумівши «своїм життя до себе дорівнятися». Але життя не можна вбити, як і вічного прагнення людини до щастя, до краси. До волі й добра. Твір Лесі Українки — глибоко національна драма, в якій образи українського фольклору піднесені до високого філософсько-етичного узагальнення. Водночас, це —один з найпоетичніших творів вітчизняної літератури. Міфічні персонажі —Мавка, Перелесник, Лісовик, русалки, лісові істоти — відкрили широке поле фантазії для вирішення дійства в казково-феєричному ключі. Втіленням піднесено-прекрасного в драмі є образ Мавки, за народною міфологією юної лісової красуні-русалки. Леся Українка наділяє цей образ особливим соціально-філософським змістом. Мавка — це безсмертна, як сама природа, прекрасна мрія народу про щастя, про вільне творче життя. Велич Мавки-мрії — в її дійсності, в нерозривному зв’язку з людьми. В українському фольклорі мавки — це недобрі звабниці, які показуються людям в образі гарних дівчат, і як тільки хто з молодих хлопців або чоловіків вподобає їх, то вони зараз залоскочуть того на смерть або стинають голову. Але в драмі Лесі Українки Мавка сама зваблена Лукашем, голосом його чарівної сопілки. Леся Українка в своїй драмі-казці відтворила справжні фольклорні та міфологічні образи. Таке відтворення —, це не механічне перенесення фольклорних матеріалів у твір, а складний творчий процес. Аналіз «Лісової пісні» показує, що Леся Українка дуже добре орієнтувалася у величезній кількості українських народних творів і виявила майстерність у відтворенні міфологічних постатей. Драматургія Лесі Українки є багатоплановою та поліфонічною. Тому яскравим прикладом виступає її шедевр «Лісова пісня» в якому поєдналися фольклорні елементи та міфологічне мислення. Унікальність структури цього твору надає багатий матеріал для його інтерпретацій. А синтетичність мислення, яка характерна міфу, дає можливість видам мистецтва шукати різноманітні трансформації використання цієї драми. До цього твору зверталися багато діячів мистецтва, які також використовували синтетичні жанри, а саме: опера, балет, кінематограф. Але всі митці додають міфологічному аспекту «Лісової пісні» сучасний сенс, бо міф — вічно живе джерело, необхідна умова й первісний матеріал для всякого мистецтва.
76. В.Винниченко – новеліст («Краса і сила»). (1880(Кіровоград)-1951). Майже все його життя еміграція. Тричі був на засланні. Про нього писали Франко («серед млявої, тонкомалосилої або ординарно шаблонної та безталанної генерації укр. письменників раптом виринуло щось таке дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, що не сіє насипом, а валить валом як саме життя»), М.Коцюбинський, Леся Українка. До 1910р. писав малу прозу, а пізніше і велику. У кожному його творі є «вивертання душі» (чесність із собою). У малій прозі Винниченка відбились імпресіоністські віяння того часу; його по праву можна вважати предтечею українського імпресіонізму. Винниченка цікавить незримий процес духовного становлення особистості, усвідомлення нею соціальних зв'язків у суспільстві, пробудження в людях громадянського почуття відповідальності за все, що відбувається. Винниченко знов і знов повертається до людини, заглиблюється в її дух і почуття, щоб з'ясувати, яка вона, ця людина? З винятковою зосередженістю і послідовністю Винниченко від оповідання до оповідання аналізує все нові й нові аспекти проблеми людського буття. В одних оповіданнях у центрі його роздумів — світовідчуття людини «нормально» байдужої, душа якої наглухо закрита, як і для неї закриті відповідно всі враження життя («Таємність»). В других — він роздумує про вічну ілюзію «всезнайства», з якою живе і помирає людина, не здогадуючись про свою нікчемність («Момент»). У третіх — досліджує звичайний психологічний стан людини, позбавленої єдиного і так необхідного їй співбесідника, якому могла б і захотіла розповісти про найголовніше в своєму житті («Дрібниця»). Майже кожний з винниченківських героїв шукає свою формулу щастя і повноти життєвідчуттів; чим масштабніша письменницька думка, тим більший людський матеріал охоплює вона. Гідний продовжувач психологічної інтелектуальної прози другої половини XIX століття, Винниченко одночасно був новатором, який геніально передбачив чимало із шляхів розвитку світової літератури. Звернення до творчості Винниченка виявляють корені таких літературних явищ, як екзистенціалізм (Камю), інтелектуальний театр, «філософський реалізм»; пошуки Винниченка в галузі «неореалізму» й «універсального психологізму» знаходяться в руслі різноманітних віянь в українському й світовому театрі і кіно. В усіх оповіданнях, починаючи з першого, можемо відзначити лаконічність у відтворенні передісторії персонажів, відсутність розгорнутих деталізованих об'єктивно-нейтральних відображень соціальної дійсності. На початку твору письменник, як правило, знайомить читача з історією почуття, настроями свого героя, а також з тим, як ставляться до нього оточуючі, і аж потім повідомляє зовнішні прикмети та окремі штрихи його біографії. Так відбувається наше знайомство з Ільком Чубатим, Андрієм Голубом і Мотрею Чумарченко («Краса і сила»), Ганенком і Семенюком («Заручини»), Гликерією («Контрасти»), антрепренером Гаркуном-Задунайським з одноіменного оповідання, з героями оповідання «Голота»; Ґудзиком («Біля машини»), Сидором Івановичем («Мнімий господін») та ін. Збірка «Краса і сила» виходить у 1906р. І. Франко був вражений новизною теми вже першого твору "Краса і сила”. Серед голодранців і п'яниць, серед люду, що “не боїться ні тучі ні грому”, виділяються молоді злодії Ілько й Андрій. Перший – вродливий, добрий, але безвольний. Другий – негарний, жорстокий, але сильний, завзятий. Доля злодіїв та їхньої приятельки Мотрі розкривається в кількох жанрових епізодах: знущання Андрія над жінкою, підготовка до злодійських операцій, картини ярмарку, ув'язнення в тюрмі. “Краса і сила”, як і інші твори однойменної збірки, вражають переконливістю в розкритті людських взаємин. Тільки саможертовність може зняти полуду з очей обурених, затурканих селян, котрі своїх захисників вважають ворогами – така ідея оповідання “Студент”. Щоб довести свою непричетність до пожежі, яка спалила село; щоб зняти підозру, поширювану стражниками, котрі в біді звинувачують студентів, молодий революціонер прилюдно стріляється. І тоді старий дід, який погрожував “вимотати” з студентів жили, стрибає на одного з охоронців царських устоїв і душить його. Пручання стражника запалило очі селян “диким, лютим гнівом”: “Ага!.. Так його!.. Дай йому щастя того!..”
77. Ідея «чесності з собою» в драматургії В.Винниченка. Справжнім драматургічним експериментом першої третини XX ст. стали п'єси Володимира Винниченка (1880-1951). Навіть за своєю кількістю (а їх понад 20) вони мали б стати вагомою часткою українського театрального репертуару XX ст. Проте, після кількох хвиль видавничої зацікавленості творчістю драматурга (остання «хвиля» припала вже на кінець 20-х років), його п'єси було вилучено із загального вжитку. В. Винниченко пропонує своїм героям розробляти та відстоювати цілий комплекс ідей. Перед нами в творах В. Винниченка розгортається психологічний експеримент, спрямований проти дегуманізації суспільства внаслідок пріоритетності ідеї над натурою, принципу над людиною. З цього боку неважливим є, якої теми торкається автор: чи це п'єси з життя таких дивних «революціонерів», чи з життя мистецької богеми («Чорна Пантера і Білий Ведмідь»), чи з життя інтелігентів («Пригвождені», «Закон»). Неодмінною є розробка певної моральної ідеї, яка йде в розбіг із усталеними нормами життя та оволодіває героєм (чи героїнею) настільки, що робить його (чи її) ідейним фанатиком, який несе смерть та порожнечу. Фанатична ідея персонажа в цих п'єсах відома як «чесність з собою». Це спроба поєднати життя за розумом, за ідеєю — та життя за логікою тіла. Але «життя за ідеєю» героїв В.Винниченка призводить до бюрократизації людської особистості. Тому й «чесність з собою», як органічна теорія моралі, хоча й заперечує ідею соціальної обумовленості життя, теж є тільки розумовою, фанатичною ідеєю. А, за висловом героя п'єси «Великий Молох» (1907), «усі проповіді, що вистрибували з голів людей, а не з нутра життя, тільки шкодили людям». Автор веде героя — жертву власної ідеї «чесності з собою», крізь цілу низку катастроф особистого плану, де він найвразливший. Найбільш повно «органічна теорія моралі» розробляється в п'єсі «Щаблі життя» (1907), де поразка героя є водночас вироком його фанатизмові. За В. Винниченком, будь-яка ідея, що оволодіває людиною настільки, що визначає його соціальну поведінку, без огляду на конкретику життя, приречена розбещувати особистість, спотворювати її справжні моральні вчинки. Герой п'єси «за ідеєю» вбиває рідну матір, щоб закінчити страждання її та оточуючих. Тим він порушує не просто людську мораль, а й вічний біологічний закон самозбереження, згідно з яким жива істота опирається смерті до кінця. Штучність ідеї «чесності з собою» з жанрового боку не може знайти для себе іншого втілення, окрім мелодрами. Тут цілком можливі ті змінені психічні стани, які виникають не за логікою розвитку драматичної дії або характерів, а за логікою розвитку фанатичної ідеї в її зіткненнях з реальністю. У п'єсах В. Винниченка мелодрама переживає друге народження. Залишаючи право на підкреслення почуттів, неадекватну емоційну реакцію на події, мелодрама XX ст. створила з цього декоративне вбрання для найсучасніших ідей та поглядів. В цьому — типова риса модерну: використання жанрового надбання минулого для включення його в ігрову ситуацію, стилізацію, пародіювання. Мелодрами В. Винниченка, справді, дуже театральні, ефектні, ігрові. Найкраща мелодрама драматурга — «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» (1911) — це водночас і пошуки жанру у XX ст., і майже лабораторний сюжет, де протест
проти ідейного фанатизму за силою дорівнюється цьому фанатизмові. Протистояння Рити та Корнія в мелодрамі В. Винниченка має абсолютний характер. Боротьба йде не тільки за їхню дитину, яка помирає, а й за абсолютну за своїм значенням ідею буття як творчості. Корній — митець, він створює картину — знак мистецтва взагалі і водночас знак живого життя. За зразком Мадонни Рафаеля він пише власну дружину з дитиною на руках. Але дитина в матері спочатку хвора, а в фіналі — мертва. Корній шукає в образі своєї Мадонни риси страждання, трагізму, чого не може бути в митців Відродження. Ідея творчості є для Корнія найвищою цінністю життя. Зовні він беззахисний та м'який, йому притаманні дитячі риси світосприймання та волевиявлення. Його відданість творчості безмежна, тому Риті й не щастить умовити його вивезти власну дитину з міста на лікування. Зовнішній малюнок дії п'єси дає уявлення про мелодраматичний канон: інтрига, гра, жорстокий фінал. Тут немає винних, та їх і не шукають. Тут живе — «органічне» — життя протистоїть фанатизмові творчості. Немає катів, немає жертв. Категорія вічної жіночості, на відміну від постулатів символізму, вперше перетворюється з першоджерела творчості на її рівноправного опонента. Саме тому персонажі п'єси — подружжя. Гріх Корнія — синовбивство — змушує повернутися до міфологічних першопочатків. Гріх Рити — вбивство творчості, мистецтва. Потрійна мелодраматична смерть у фіналі аж ніяк не знімає цього протиріччя. Драматург йде на безпосереднє порушення жанрових канонів мелодрами, де всі конфлікти мають бути вирішені у фіналі.
78. Риси індивідуального стилю М.Коцюбинського. (1864(Вінниця)-1913р.).Коцюбинський почав пробувати свої сили в літературі рано, брався за поезію, переклади, нариси, та швидко головним полем його письменницької діяльності, справжнім покликанням стає художня проза. З перших спроб Коцюбинського-прозаїка до нас дійшли оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма» (1884), «21-го грудня, на введеніє» (1885), «Дядько та тітка» (1885).Друкуватися Коцюбинський почав у 1890 р. — львівський дитячий журнал «Дзвінок» опублікував його вірш «Наша хатка». За один 1891 рік з-під його пера виходять оповідання «Харитя», «Ялинка», «П'ятизлотник», повість «На віру», віршована казка «Завидющий брат». Твори привернули увагу літературної громадськості. На початку 90-х рр. частина молодої української інтелігенції, перейнятої ліберально-просвітительськими ідеями, утворює організацію «Братство тарасівців», з учасниками якої Коцюбинський деякий час підтримував зв'язок. Цей зв'язок відбився на його творчості. У казці «Хо» (1894) Коцюбинський підносить значення ліберально-просвітительської діяльності.Роки перебування Коцюбинського на урядовій службі в Молдавії і Криму дали життєвий матеріал для його творів «Для загального добра» (1895), «Пе-коптьор» (1896), «Посол від чорного царя» (1897), «Відьма» (1898), «В путах шайтана» (1899), «Дорогою ціною» (1901), «На камені» (1902), «У грішний світ», «Під мінаретами» (1904). Коцюбинський хотів бути художником, і саме поєднання малярських поглядів на світ і письменницьких дають таку індивідуальну рису письму Коцюбинському. Це ми бачимо у кожному творі, де К. зображую все в кольористичних деталях (казка«Хо», де сарна залишає на синій траві зелені сліди), а також поєднання світла і темряви, а саме «світло у темряві»(«П’ятизлотник» - промінь із печі проходить в ту мить, коли з’являється ідея як витратити копійку, «Для загального добра» - темна дорога між горами, а потім поле, долина, які наснажені яскравість, сонячні, «Грішний світ» - про жиночий монастир, який знаходиться в темному яру, в ньому відбуваються різні неетичні речі, це приклад темряви як естетичної, так і етичної. А дві черниці вибираються на схил гори – темрява розчиняється). Особливості дитячих творів («Харитя», «Ялинка», «Маленький грішник») в тому, що в дітей немає дитинства: Харитя важко працює на полі, хлопчик з «Ялинка» сам їде в зимову ніч на санях до дядька, а в «Маленькому грішнику» хлопчик мусить доглядати за дуже хворою матір’ю. В творах Коцюбинського проявляються риси імпресіонізму, для якого характерне керування сенсорикою, внутр. враженнями, все має бути безпочередньо, «на живо». Н-д: «Інтермеццо» - відчуття природи (поля, мелодії пташок), також там показоно повний процес, що також характерно для письма Коцюбинського. Н-д, коли герой п’є молоко, то це ніби він п’є екстракт леків. Характерний образ – сонце, він простопує майже у кожному творі, і всюди це не просто деталь пейзажу, а супровідний елемент дії у творі.
79. «Філософія життя» О.Кобилянської: «Царівна», «Земля». Ольга Кобилянська народилася 27 листопада 1863р. в мiстечку Гура-гумора. Спочатку розвиток молодої дiвчини вiдбувався пiд впливом братiв, зокрема старшого Максимiлiана, який пiдтримував її лiтературнi зацiкавлення, а також приятельок – Софiї Окуневської, Августи Кохановської – непересiчних для того часу жiнок. Цей жiночий трiумвiрат шукав свого iдеалу в життi, цiкавився мистецтвом, намагався вирватися з сiрої буденщини, мав високi громадянськi прагнення. С. Окуневська згодом здобула вищу медичну освiту. , а Кохановська стала вiдомою художницею. Обидвi вони мали значний вплив на молоду О. Кобилянську, допомагали їй розширювати кругозiр, заохочували до лiтературної працi. С. Окуневська перша почала прихиляти молоду письменицю до української мови й лiтератури. Творчiсть О. Кобилянської раннього перiоду охоплює роки її лiтературного навчання (1880-1887), коли були написанi оповiдання «Гортенза, або Картина з життя однiєї дiвчини», «Доля чи воля?», «Видиво», «Людина з народу», повiсть «Вона вийшла замiж», у другiй, досконалiшiй редакцiї вiдома пiд назвою «Людина». Свої мiркування про завдання жiночого руху О. Кобилянська висловила в доповiдi, виголошенiй 1894 р. на вiдкриттi «Товариства руських жiнок на Буковинi». Цей виступ дає ключ до розумiння свiтогляду молодої Кобилянської, допомагає збагнути ту духовну атмосферу, якою сповнено чимало творiв письменницi – насамперед повiстi «Людина» й «Царiвна». Однiєю з перших в українськiй лiтературi О. Кобилянська звернулася до вiдображення образiв жiнок-iнтелiгенток, якi шукають своєї дороги в життi, прагнуть вирватись iз застiйного мiщанського середовища, мають високi громадянськi iдеали, що пов'язанi не лише з роздумами про долю народу, а й з практичною дiяльнiстю на його користь. За ідейним спрямуванням «Царівна» продовжує і розвиває далі тему ранньої повісті О.Кобилянської «Людина», але дає ширшу панораму життя інтелігенції, виразніше розкриває її громадянські ідеали, ідейні пошуки. Героїня «Людини» Олена Ляуфлер у своїх мріях і пориваннях не виходить за рамки особистих інтересів і зрештою зазнає життєвого краху; Наталка Верковичівна з «Царівни» — натура більш вольова й цілеспрямована, з яснішими суспільними ідеалами — досягає мети, знаходить своє місце в житті, усвідомлює кровний зв'язок з народом, з боротьбою за його кращу долю. О.Кобилянська трактувала створений нею образ як «новітній тип» жінки мислячої, що виразно відрізняється, на думку авторки, від жіночих образів, змальованих у рожево-сентиментальних барвах ліберально-буржуазними письменниками. «Наталка ж думає вже над собою і другими,— підкреслює письменниця,— видить, що праця надає чоловікові смисл в житті». Ці акценти допомагають глибше проникнути в ідейний задум повісті, яка стала помітним твором письменниці. Перед читачем розгортаються — крізь призму світобачення головної героїні твору — сцени життя і побуту різних прошарків тогочасної буковинської інтелігенції, постають її представники — і ті, хто замислюється над проблемами соціального буття, і такі, що за своєю внутрішньою суттю є ретроградами, виразниками заскорузлості й регресу в суспільному житті. Повiсть «Земля» – ця вершина психологiчного реалiзму Кобилянської – поставила її авторку в ряд найвидатнiших українських художникiв слова початку XX ст. Iнсценiзована, екранiзована, перекладена багатьма мовами народiв СРСР та зарубiжних країн повiсть письменницi завдяки великiй життєвiй правдi, високiй художностi стала одним з найпопулярнiших творiв української лiтератури. Повість О. Кобилянської — гостро драматичний твір, сповнений гірких роздумів про тяжку селянську долю, про залежність селянина від землі, яка для нього стає фатумом, молохом, поглинає всі його думки і почуття. В центрі повісті образ Івоніки Федорчука, якого письменниця наділяє рисами типового буковинського селянина — працелюбного, чесного, дбайливого. Така і його дружина. Всю свою силу вони віддали землі. Турботою про землю, про те, щоб передати її у дбайливі руки нащадків, пройняті всі помисли. І сина Михайла Івоніка прагне одружити з Парасинкою не лише тому, що вона дівчина добра, роботяща, а й тому, що їхні ниви поряд — «граничать між собою, становлять одну рівнину, їх сила однакова» — і, отже, після одруження Михайла й Парасинки об'єднаються... Та цим мріям не судилося здійснитися.Все духовно краще, що є в роду Івоніки, успадкував старший син Михайло — його надія і гордість. Образ цей письменниця подає наповен зріст, показуючи Михайла і в його щоденній праці, і на військовій службі, і в ліричних взаєминах з коханою дівчиною Анною — душевно тонкою натурою, на долю якої випали тяжкі страждання. Михайло, як і Анна, ніжний душею, лагідний вдачею. Він у розпачі й близький до самогубства, коли його забирають до війська. Михайла манить до себе батьківська земля, яка чекає на його дужі селянські руки. Сцена зустрічі Івоніки з сином у казармі — одна з найзво-рушливіших у повісті.Молодший син Сава і його дружина Рахіра, на противагу Михайлові й Анні, змальовані темними барвами. Смерть Михайла сколихнула село, вона в саме серце вразила старих батьків, зламала молоде життя Анни, вивела з душевної рівноваги Саву, який, хоч і одружився з Рахірою, не знайшов з нею щастя. Анна, тяжко переживши трагедію першого кохання, одружується з іншим. У неї народився син, якого батьки мріють вивчити. З нього будуть люди, як покине землю, як здобуде освіту, гадають обоє. Вірою в те, що ці надії здійсняться, закінчується сумна й трагічна повість про землю. Прикінцеві мажорні акорди повісті оптимістично настроюють читача, вселяють впевненість у тому, що молоде покоління зуміє перебудувати життя, знайде шляхи до щастя. О.Кобилянська з великою правдивістю і художньою переконливістю показала, як в умовах приватновласницького суспільства влада землі для селянина стає фатальною, як власницькі інстинкти знищують високі людські почуття.
80. Літературні організації і групи 20-30-х рр. ХХст. Повалення в 1917р. царського режиму і проголошення УНР пробудило надії на вільний демократичний розвиток укр.народу. Початок 20-х рр. ХХст. ознаменувався появою великої кількості літ.угрупувань. Аспанфут (Асоціація панфутуристів) утворилась 1921р. в Києві на базі літ.групи «Фламінго», «Ударної групи поетів-футуристів» та наук.-мист.групи «Комкосмос» з ініціативи М.Семянка. Також входили: Гео Шкурупій, М.Терещенко, М.Бажан, Ю.Яновський. Асоціація мала видавництво «Гольфштром». Члени організації прогнозували заміну мистецтва «умілістю», «штукою», а також появу надмистецтва як синтезу поезії, живопису, скульптури й архітектури, руйнування канонічних форм мистецтва. «Плуг» - спілка селянських письменників в Україні. Була у 1932 року. Ініціатором створення і головою «Плугу» був Сергій Пилипенко, його активними членами — Андрій Головко, Іван Сенченко, І. Кириленко, П. Панч, В. Гжицький та інші. З квітня 1922 р. плужани ухвалили «Платформу ідеологічну і художню», де наголошували, що «револьційно-селянська творчість плужан має бути скерована насамперед на організацію свідомості широких селянських мас і сільської інтелігенції». Члени «Плуга» висвітлювали життя українського села, допомагали знайти своє місце в літературі обдарованій селянській молоді. З іншого боку, плужани намагались обмежити «революційним просвітництвом» підхід письменника до тлумачення та обробки матеріалу, свідомо надавали творам максимальної простоти й доступності форми, брали курс на масовість літератури. «Гарт» союз українських пролетарських письменників, організований в 1923 Василем Елланом-Блакитним до якого увійшли відомі на той час письменники І. Кулик, В. Сосюра, В. Поліщук, П. Тичина. О. Довженко, М. Хвильовий та інші. Метою організації, як зазначалося у статуті, було об'єднання українських пролетарських письменників та прагнення до створення єдиної інтернаціональної культури. Мова творів «гартян» мала бути українською. У статуті мовиться: «В основу своєї праці спілка кладе марксівську ідеологію й програмові постулати комуністичної партії». Автор В. Еллан-Блакитний статті «Без маніфесту», що стала публічною ідеологічною платформою гартівців. Гарт проіснував до 1925 року. МАРС (Майстерня Революційного Слова) — літературне об'єднання. Засноване в Києві 1924 року під назвою «Ланка», у 1926 році перейменувалося в МАРС. До угруповання належали письменники В. Підмогильний, Г. Косинка, Б. Антоненко-Давидович, Іван Багряний,та ін. Відкидало політичне пристосування, тому переслідувалося компартійними органами. В 1929 змушене було припинити існування. Учасників було репресовано. Вільна Академія Пролетарської Літератури (ВАПЛІТЕ) — літературне об'єднання в Україні. Виникла у Харкові, існувала 1926 - 1928.Організація стояла на засадах творення нової української літератури шляхом засвоєння найкращих здобутків західно-європейської культури. Фактичним лідером ВАПЛІТЕ був Микола Хвильовий. Президентами - Михайло Яловий (пізніше Микола Куліш).До складу організації входили: Микола Хвильовий, Михайло Яловий, Олесь Досвітній, Микола Куліш, Павло Тичина, Олекса Слісаренко, Микола Бажан, Юрій Яновський, та інші.В 1927 ВАПЛІТЕ видавала журнал “ВАПЛІТЕ”. Внаслідок постійних переслідувань ВАПЛІТЕ була змушена саморозпуститися у 1928. Члени ВАПЛІТЕ продовжували літературну діяльність в альманасі «Літературний ярмарок» (1928-29) і організації «Політфронт». Члени ВАПЛІТЕ - одні з перших жертв репресій сталінського режиму. Всеукраї́нська спі́лка пролета́рських письме́нників (ВУСПП) — літературна організація, що була організована наприкінці 1926 з наміром об'єднати всіх лояльних радянській владі митців. ВУСПП прагнув узяти під контроль усе літературне життя і перебирав на себе роль прямого речника партії в літературних справах.
81. Літературна дискусія 1925-1928рр. Літ.дискусія виникла через наростання кризи у літературі. Початком її вважають статтю Г. Яковенка «Про критиків і критику в літературі» (Культура і побут 1925, 20 квітня) та відповідь на неї М. Хвильового «Про „сатану в бочці“ або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян», яка була спрямована проти низькопробної «червоної графоманії». Зеров-критик стає на бік М. Хвильового. Програма М. Зерова вимагала усвідомлення, осмислення й засвоєння багатств української національної традиції, адже це дасть змогу тверезо й реально оцінити багатьох сучасних літературних авторитетів, перенести на український ґрунт кращі твори європейської класики й сучасної літератури, що, в свою чергу, піднесе «планку художності» і, врешті-решт, встановить атмосферу здорової літературної конкуренції, а не кон'юнктурного протегування. «Ми хочемо, — наголошував М. Зеров, — такої літературної обстановки, в якій будуть цінитися не маніфест, а робота письменника; і не убога суперечка на теоретичні теми — повторення все тої ж пластинки з кричущого грамофону, — а жива й серйозна студія літературна; не письменницький кар'єризм „человека из организации“, а художня вибагливість автора перш за все до самого себе».Головним завданням стало усвідомлення альтернативних варіантів розвитку України. Виносилося актуальне питання на той час: «Бути чи не бути українській літературі?» 2. Найактивнішим учасником літ.дискусії став Микола Хвильовий, який уперше висловився проти засилля утилітарного методу в літературі. Письменник говорив про Європу, як основний мистецький орієнтир. Виступав проти культурного домінування Росії в межах України. Його гасто «Геть від Москви»! 3. Відбувається розкол літераторів на 2 табори: 1й – на чолі з Хвильовим(«Гарт»), 2й – на чолі з лідером «масовістів» С.Пилипенком. («Плуг»). Гарт перестав існувати як всеукраїнська організація. Більшість письменників, котрі вийшли з Гарту, створили нову організацію з претензійною назвою Вільна академія пролетарської літератури. Ваплітяни відкрито проголосили примат мистецького хисту над ідеологічними догмами.4. Криза набула політичного значення. Літ.дискусія послужила поштовхом до згортання українізації. 1) В цей період були виробленні основні методи боротьби партії більшовиків з опозицією. 2) Ліквідація плюралізму в літ.житті. 3) у 1932 році створено спілку письменників України більшовики мали змогу маніпулювати літераторами, використовуючи їх у своїх інтересах
82. Естетична програма поетів-неокласиків. Неокласицизм (з грец новий і зразковий) — використання античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів, проголошенні гасел «чистого» мистецтва та культу позбавленої сусп. змісту худ форми, в оспівуванні земних насолод. У своїх творах представники-неокласицисти протиставляли суперечностям життя вічні «естетичні норми минулого». Н-зм виник в зах-євр- літ в сер XIX ст. До групи укр.неокласиків у 20-х роках XX ст. належали М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, П. Филипович, Юрій Клен (О. Бургардт). «Н» не дбали про своє організаційне оформлення і не виступали з ідейно-естетичними маніфестами, прагнули наслідувати мистецтво минулих епох, віддавали перевагу історико-культурній та морально-психол. проблематиці. Іх прагнення впроваджувати форми та методи грец й рим мис-ва, представникам влади здалось невизнанням радянської дійсності (1935р. заарештовані М. Зеров, Павло Филипович, М. Драй-Хмара за шпигунство на користь чужоземної держави. М. Зеров П. Филипович розстріляні 1937 р., М. Драй-Хмара помер у концтаборі на Колимі в 1939 р). Неокласики розробляють концепцію людини: античний муж – воїн, людина обов'язку. Герої зразка Тезея чи Прометея – це ідеальна чоловіча особистість, втілення мужності, сили, героїзму і вірності обов'язкові. В образах чоловіків, запозичених з античності, формується досить послідовна концепція людини, на основі якої виникає певна (відповідна) концепція творчості. Герой неокласиків – це активна, енергійна, сильна особистість, героїчна, мужня. З урахуванням античної історії в її героїчних подіях (пов'язаних, головним чином, зі становленням могутньої Римської імперії) і постатях (Цезар, Антоній, Август Октавіан, Олександр Македонський тощо) неокласики формують власну історіософію. Історіософія митця виникає внаслідок переосмислення історії у філософському аспекті і часто є однією із складових концепції творчості. Образ нового героя – утвердження свободи митця, який завжди лише почасти належить своєму часові, знаходиться у віршах Ю.Клена “Сковорода”. Мужнім закликом не підкорятися догматам панівної ідеології, що знебарвлює, є “Лебіді” Драй-Хмари. Микола Зеров (1890 - 1937) лідер «неокласиків», майстер сонетної форми і блискучий перекладач античної поезії. Не будучі високої думки про власну поетичну творчість, він, однак, свої вірші вважав гарною канвою для спогадів, які збирався писати на схилі літ., поет- перекладач. Перебуваючи на Соловках Зеров переклав “ Енеїду ” Вергілія. Павло Филипович (1891 - 1937) -поет, літературознавець, професор, викладач. Самовияв - 20-ті роки. Прийшов він у літ-ру вже сформованою особистістю, інтелігент, вихований на гуманних ідеях української та світової літератури. Перші твори рос мовою в рос журналах під псевдонімом Павло Зорев. Філос.підвалинами його поезії є насамперед людина, її місце в природі й історії. На нац.самоусвідомлення ПФ вплинула бурж рев-ція 1917р, яку він сприймає як “держ-нац відродження укр народу”. відтоді П.Ф пише укр мовою, вірить у відродження рідної землі. Його невеликий літ.доробок — дві зб.поезій: «Земля і вітер» (1922) і «Простір» (1925), відзначаються високою літ. культурою, глибиною думки й досконалістю форми. Ранні його вірші позначені символізмом, поетику якого Ф. засвоїв, ще пишучи рос.мовою. Його герої постають переважно, як образ узагальнений і вічний, до якого тягнуться усі роздуми поета. Михайло Драй-Хмара(Драй)1889 - 1939 Поет і перекладач, учений. знав 19 мов. Поет в своїх мріях про Україну бачив її схожою на прекрасну Елладу, яка крокує «всесвітнім шляхом». Чимало творів присвячено минулому рідного краю, його драматич. історії. Сучасники іноді називали його «співцем споглядання». вплив символізму.— багатозначні образи, інакомовлення, захоплювався музикою слова. Пошуки гармонії з природою, з людьми і світом. Краще з пейзажної лірики — «Мене хвилює синій обрій», «Бреду обніжками й житами», «Накинув вечір голубу намітку», «Лани — як хустка в басамани» та ін., сонет «Лебеді» - де вжив вислів «гроно п'ятірне» - це 5 поетів-неокласиків саме з цього сонета почалися всі неприємності поета. Неприборканих співців більшовицька система не терпіла.
83. Рання поезія П.Тичини («Сонячні кларнети», «Замість сонет і октав», «Плуг», «Вітер з України»). Народився 1891 року на Чернігівщині. За порадою Коцюбинського, Тичина надсилає кілька своїх віршів до редакції журналу «Літературно-науковий вісник». У 1912 році з’являється перша публікація – вірш «Ви знаєте, як липа шелестить» київському журналі «Українська хата». У 1918 році вийшла збірка, якою Тичина оприлюднив свою геніальність. Народження «Сонячних кларнетів» у літературному процесі стало сенсацією, подією століття. Тичина заявив про себе як про першого поета-оптиміста в українській літературі. «Сонячні кларнети» були музикою віри, впевненості, молодості, це сурми світла, космічного ритму, трембіти, зіткані з проміння. Збірка – один з наймузикальніших творів української поезії. У «Сонячних кларнетах», як i в наступнiй поезiї П. Тичини, було органiчно й високомистецьки синтезовано досвiд новiтнiх європейських поетичних шкiл, насамперед символiзму та iмпресiонiзму, з оригiнально перетвореними цiностями українського фольклору, з традицiями й стилями нацiонального художнього мислення. Помiтна i своєрiднiсть Тичининого символiзму, тобто постiйного тяжiння до рiзноманiтних видiв «променистої», особливо згущеної в смисловому розумiннi символiки. П. Тичина в раннiй поезiї своїй дав генiальних вираз цим новим i значущим художнiм тенденцiям. Iдеться про вступний вiрш до його першої книжки, з центрального символу якої i постала її назва. Тут – ключ до самих основ його свiтобачення, як i до загальної картини Всесвiту, якою вона уявлялась поетовi. Перед нами – новiтнiй поетичний мiф про Космос, точнiше, про його верховне начало – всезагальний, всепроникаючий свiтлоритм, що творить музику Сонячних Кларнетiв – цього пантеїстичного символу свiтлої субстанцiї свiту. «Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух – лиш Сонячнi Кларнети», а якщо i є в безмежних далях та глибинах Всесвiту якесь божество, то, в кожному разi, несумiсне з авторитарним гнiвом, насильством i несвободою. «Навiк я взнав, що Ти не гнiв, лиш Сонячнi Кларнети!». У 1920 році виходить збірка «Плуг». вся поезiя «Плугу» об'єднана думкою про народнiсть соцiальної революцiї i про домiнуюче значення її творчих, культурно-будiвничих завдань. Тiльки повiривши в це, поет прийняв i саму революцiю, прийняв у нерозривнiй єдностi її соцiальних i нацiональних завдань. Сумнiви й вагання поета в ставленнi до жовтневого перевороту, а нерiдко й суперечка з ним, суперечка при свiтлi гуманiстичних i народолюбних iдеалiв, вiдбились i в невеликiй збiрцi вiршiв у прозi «Замiсть сонетiв i октав». Вийшла вона 1920 р., незабаром пiсля книжки «Плуг», але є пiдстави гадати, що бiльшiсть її «строф» i «антистроф» створювалися 1918 р. i тiльки деякi – в 1919, коли вже складався основний масив вiршiв «Плугу».Поезiя тут ритмiзована, афористична, гранично конденсована у висловi. Стрижнева тема збiрки – палкий протест проти насильства, жорстокостi й терору, проти морального спустошення й здичавiння, якi неминуче породжує громадянська вiйна. Як зазначено у вступному вiршi «Прокляття всiм, прокляття всiм, хто звiром став». Пафос нацiонального вiдродження України, яке, гадалось йому, почало здiйснюватись на нових, радянських шляхах, пафос гордий, але не «бляшаний»,– проймає найвизначнiшi твори, що увiйшли до книжки «Вiтер з України». Цикли «Харкiв», «Вулиця Кузнечна», вiршi «Надходить лiто» i «Голод» ,«Перше травня на Великдень», «Ненавистi моєї сило» – це все «соцiологiчна», а подекуди й фiлософська лiрика про непрохололу вiд недавнiх потрясiнь українську дiйснiсть. Лiрика здебiльшого двобарвна, свiтлi смуги переплiтаються з темними, але в основi це все ж лiрика надiї, утвердження вiри у завтрашнiй день. Особливо багатий на рiзноманiтнi тони цикл «Вулиця Кузнечна». Характерний в цьому розумiннi вже перший вiрш (диптих) «Захiд»: з одного боку – сiрi буднi голодного й холодного Києва 1921 р. з прокляттями на адресу iмперiалiстичного Заходу, а з iншого – радiсть нового бачення свiту, змiцнiле в цих життєвих випробуваннях чуття iнтеранцiональної єдностi з передовими умами того ж Заходу: «Це того, що там Барбюс, це того, що там Ролан!» У своїх поетичних роздумках П. Тичина тепер особливо часто звертається до постатей i явищ вiтчизняної та свiтової iсторiї й культури. В його поезiї вони здебiльшого перетворюються на символи чи навiть мiфи, через якi осмислюються гарячi проблеми.
84. Лірика В.Сосюри. (1898-1965) Згадки про зустрiчi - одну з таких сторiнок розкриває Сосюра у вiршi «Коли потяг у даль загуркоче» . До особистих переживань поет приєднує громадянський мотив . Це золоті спомини душi . Вони дорогі лiричному героєвi , як дорогi й рiднi такi ж спогади тисячам юнакiв, що розлучались зі своїми коханими i йшли на боротьбу за всенародну справу. Особисте щастя неможливе без щастя всього народу - таку думку стверджує поет у вiршi. Поезія «Коли потяг у даль загуркоче»— спогад ліричного героя про незабутнє юнацьке почуття, несподівано навіяний йому через багато років гуркотом потяга. Поет лине спогадами до вікопомних літ юності, бачить рідні місця дитинства . Поезія вражає красою звукового й зорового малюнка (шум акацій, цокотіння коліс поїзда, дзвін гітари, візерунки, вималювані тінями на дорозі й на шалі дівчини, «огні з-під опущених вій», «темні вежі на фоні зграв»).Щиро і просто у вірші говориться про радість зустрічі і біль розлуки з коханою, про гіркоту образи, якої завдала дорога людина своїм вчинком. Минуло чимало часу відтоді, як шляхи закоханих розійшлися, та почуття живе й пульсує в серці ліричного героя. У вірші «Так ніхто не кохав» 1960 ліричний герой — закоханий юнак, бо саме для молодих характерний подібний максималізм. Йому здається, що його почуття найсильніше, що ніхто не міг так кохати. І це почуття розділяє з героєм весь світ, душа ліричного героя настільки сповнена почуттів, що він вже не може носити їх у собі — ділиться ними з навколишнім світом, з усією планетою, із Всесвітом . Поет точно передає стан ліричного героя , він готовий на подвиги, може зірвати «Оріон золотий». Силу почуттів ліричного героя поет підкреслює, використавши прийом обрамлення — закоханий повторює слова любові ніби молитву, заклинання - цей прийом тут ужито доречно, не виникає почуття зайвості останніх рядків. Вірш має присвяту — Вірі Б. — Вірі Каспарівні Берзіній, першій дружині поета. Отож, не дивно, що автор так добре зміг передати стан закоханої людини, бо писав цей вірш із себе. Поезія “Ластівки на сонці’ конкретизує образ ліричного героя: його освідчення коханій переконує, що їхнє почуття, зародившись у воєнну пору, цвіте і в мирні дні. Образом ластівок на сонці герой підкреслює красу зіниць б радісних очах дівчини. Власне, погляд коханої розкриває її душу, а неї щастя і тривога на щоках холодних од очей цвіте. У вірші “Катрусі на спомин” створено образ жінки з привітним усміхом на радісних устах. Про почуття поет лише натякає, воно асоціюється з музикою, з виконанням жінкою творів і Гріга, і Шопена. Зустріч розбудила в душі героя спомини.він хоче створити про неї і для неї сонет,як вечір золотий . Але мікрообрази вірша такі місткі, так насичені настроєм, що дають змогу перейнятися переживаннями людини. А для лірики це найголовніше. Інтимна лірика Сосюри у формальному плані традиційна: ритми й образи не нові, знані вже і в літературі , і в народній творчості (розцвітає весна, земля дише тихо і легко, в’яне серце, щасливі очі, ясні зорі, тихий місяць); розповідь плине тихо, спокійно, розмірено. Ніжність і задушевність, щирість людського почуття полонять читача й довго не полишають його. У цьому загадка нев’янучої краси лірики Сосюри.
85. Поезія М.Рильського 20-30-х років ХХст. У 1920-х роках Рильський належав до мистецького угруповання «неокласиків», переслідуваного офіційною критикою за декадентство і відірваність від сучасних потреб соціалістичного життя. Протягом десятиріччя вийшло десять книжок поезій, серед яких «Синя далечінь» (1922), «Поеми» (1925), «Крізь бурю і сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Гомін і відгомін», «Де сходяться дороги» (1929), та декілька книжок поетичних перекладів, зокрема 1927 року — переклад поеми Адама Міцкевича «Пан Тадеуш». великий майстер сонета (форма якого вимагала лаконічності, суворої дисципліни, граничної стислості думки і слова)- нерозуміння, осуд “революц” теоретиків літ-ри. Рильський опирався як міг(під нищівним обстрілом критики, з тавром декадента, в умовах справжнього терору) 19 книжок чудових ліричних поезій і ліро-епічних творів, кілька перекладів. багатство мотивів (традиц укр, ант і зах европ). Плюс нові мотиви, зроджені українською революцією і відродженням 1917--29 років. У ліриці Рильського досконало втілився мотив туги за великою землею як за великими культурами людства, що позначені видатними людьми. «Синя далечінь» з її ароматом, мотивами і філігранністю форми заражала молоду людину 20-х років тугою за досконалістю і енергійною чіткістю культури Терцина, октава, сонет, різні метричні ходи - від гексаметра і ямба до верлібру - все це в Р дало нове звучання укр слову і само зазвучало в нашому слові по-новому. У 1925риси Рильського Зеров назвав такі: зрівноваженість і прозорість форми, чіткий епітет, міцна логічна побудова і строга течія мислі, поєднання безпосередньості з філігранністю, афористичністю. Як і решта неокласиків, Рильський безпосередньо своєю творчістю не реагував на політичні події і протягом 1920-х років цілковито ізолювався від радянської дійсності, лише подеколи в одвертій формі (наприклад, у вірші «На світі є співучий Лянґедок») чи у вигляді іронічних «відступів» (як у «Чумаках» чи поемі «Сашко») виявляв обурення проти ідейно-політичної та літературної атмосфери, що панувала тоді (зокрема, у статті «Моя апологія, альбо самооборона», «Більшовик», Київ, ч.216, 23 вересня 1923). Така поведінка поета викликала гострі напади офіційної критики, що врешті закінчилося арештом НКВС у 1931, після чого він майже рік просидів у Лук'янівській тюрмі. Після ув'язнення Остап Вишня забрав його до себе в Харків на кілька днів у гості. Його товариші-неокласики М. Драй-Хмара, П. Филипович, М. Зеров були репресовані й загинули в концтаборах. Після ув'язнення, з 1931 року творчість Рильського зазнає змін, і в збірці «Знак терезів» (1932) проголосив активне сприйняття радянської дійсності, завдяки чому він єдиний з неокласиків урятувався від сталінського терору і був зарахований до числа офіційних радянських поетів. Його творчість поділилась на два річища — офіційне та ліричне, в останньому йому вдавалося створити незалежні від політики, суто мистецькі твори, які пережили його. У радянську добу Рильський написав тридцять п'ять книжок поезій, кращі серед яких — «Знак терезів» (1932), «Літо» (1936), «Україна», «Збір винограду» (1940), «Слово про рідну матір», «Троянди й виноград» (1957), «Голосіївська осінь», «Зимові записи» (1964); чотири книжки ліро-епічних поем, багато перекладів зі слов'янських та західноєвропейських літератур, наукові праці з мовознавства та літературознавства. 1943 року його обрано академіком.