Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
|
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ УЖГОРОДСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ФАКУЛЬТЕТ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН КАФЕДРА ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ ТА ЕКОНОМІКИ |
|
“Економічна історія” |
|
Конспект лекцій |
|
РОШКО Світлана Михайлівна |
|
Ужгород — 2007 |
ЛЕКЦІЯ І
ВСТУП
Актуальність вивчення окресленого кола проблем в українських вузах значно посилюється у зв'язку з проголошенням державної незалежності України. Відомий американський дослідник української економіки Іван–Святослав Коропецький у книзі "Дещо про минуле, недавнє минуле та сучасне української економіки" підкреслив, що "таким самим історичним фактом, як існування окремого українського народу, є його постійне господарювання на території свого компактного поселення. Економіка на історичних українських землях більше ніж тисячу років була національною економікою даного народу, а не економікою лише одного з регіонів якогось великодержавного комплексу. Ця економіка має свої власні інтереси, які український народ не зобов'язаний підпорядковувати інтересам будь–якої імперії". Із даного факту випливає необхідність ні в якому разі не заперечувати минуле (як це було донедавна), а всіляко використовувати багатий історичний досвід стосовно нових соціально–економічних умов і реалій.
Формування в Україні ринкової економіки передбачає необхідність приведення її структури, господарського механізму, організаційних інституцій у відповідність з найважливішими тенденціями світового економічного розвитку. Подібний перехід є неможливим без усвідомлення та широкого використання світогосподарських зв'язків, величезного досвіду, нагромадженого людством у раціональному використанні матеріальних, фінансових, трудових та інших ресурсів.
Роль історичного аспекту в системі економічних наук дуже велика. Адже досліджуючи ті чи інші суспільні явища, ми зобов'язані не тільки дати їхні основні характеристики, але й, що особливо важливо, передбачити їхню еволюцію. А це можливо зробити тільки з врахуванням попереднього розвитку даного явища, що базується на певних історичних закономірностях.
Слід зауважити, що значення історико–економічного дослідження проявляється не тільки у виявленні суспільно–економічних закономірностей історичного розвитку, але й у конкретних випадках господарської практики. До історії господарства професіонал–економіст звертається (усвідомлюючи це чи ні) буквально на кожному кроці. Здавалось би, що може бути далі від економічної історії, ніж бухгалтерський річний звіт підприємства. Тим не менше він в значній мірі побудований на історико–економічних матеріалах і методах. Адже вся техніко–організаційна динаміка даного господарства має історичний характер; при порівнянні показників різних періодів по суті простежується історико–економічний процес формування і розвитку виробництва. Різні періоди — різні потужності, різні завдання і техніко–економічні характеристики, і все це враховується в системі управління підприємством, відображається на результатах його діяльності. Неможливо навчитися основам економічного мислення, не навчившись уявляти господарство в його історичному аспекті.
Без історії в руках економіста залишається лише аналіз фундаментальних зв'язків — прекрасний, але недостатній, обмежений інструмент пізнання суспільного виробництва. Без історії наше економічне життя являє собою набір дискретних (перервних, роздільних) станів, кожний з яких формується, утворюється на порожньому місці, а готові результати соціального поступу розглядаються поза їхнім дійсним розвитком. Без знання минулого економісти позбавляються почуття історизму, займаються добросовісним описом реалій господарського життя, обмежуються сферою безпосереднього господарювання, не вміють сформулювати економічні закони і закономірності. Вивчення конкретно–історичних аспектів економіки збагатить майбутніх фахівців прогресивним досвідом людства у вирішенні господарських проблем, допоможе краще збагнути сучасні економічні проблеми, прогнозувати їхнє наукове розв'язання.
Знання економічної історії має не тільки науково–пізнавальне, але й велике виховне значення. Воно розширює кругозір студентів, сприяє правильному підходові до оцінки найважливіших історико–економічних процесів і подій. Економіста не можна уподібнювати до обчислювальної машини, позбавленої емоцій, байдужо оперуючої з цифрами, запрограмованої лише на точність результату. Нашому суспільству потрібний не лише спеціаліст високої професійної кваліфікації, але й свідомий працівник–патріот, якому не байдужа доля Батьківщини.
Важливою є взаємодія економічної історії з конкретними соціологічними дисциплінами. Адже вплив на розвиток економіки таких факторів, як соціальний склад працівників, управління виробничими колективами, задоволеність працею, настрій, поведінка працівників тощо, також повинен враховуватися історією господарства. Економічні результати — це результати насамперед діяльності людей, виробничих колективів.
Існує тісний зв'язок історії господарства з історичними науками, насамперед з загальною історією, яка певну увагу приділяє й історії економіки. У свою чергу економічна історія не може обійти найважливіші події загальної історії, так як зрозуміти економічний розвиток суспільства, не враховуючи ідеології, політики та інших факторів, неможливо.
Економічна історія обов'язково включає вивчення внутрішньої і зовнішньої політики держави, суспільних рухів, війн, національних і етнографічних особливостей, законів, релігійних культур, науки і мистецтва тощо. Але всі ці проблеми вивчаються не самі по собі, а тільки з точки зору їхньої ролі в розвитку економіки.
У 60–х роках XIX ст. популярними стали теорії "індустріального суспільства" французького соціолога Р. Арона і "стадії економічного розвитку" американського соціолога У. Ростоу.
Продовженням цих узагальнень стала теорія про постіндустріальне суспільство. Найвидатніші її представники — Д. Белл, Г. Кант, 3. Бжезінський (СІЛА), Ж.Ж. Серван–Шрейбер і А. Турен (Франція). В основу поділу всесвітньої історії (в т.ч. й економічної історії світу) вони поклали поділ на доіндустріальне (аграрно–ремісниче, традиційне) та індустріальне (прогресуюче) і постіндустріальне суспільство. В основу цього поділу покладено рівень розвитку виробництва, а також галузевий і професійний поділ праці. У концепції "постіндустріального суспільства" стверджується, зокрема, що залежно від технічного рівня суспільства в історичному аспекті послідовно домінує "первинна" сфера господарської діяльності — сільське господарство; "вторинна" сфера економічної діяльності — промисловість, а на сучасному етапі — "третинна" сфера — сфера послуг та інформатики, в якій провідна роль належить науці та освіті.
Формаційний (марксистсько–ленінський) підхід до періодизації історії, в т.ч. історії господарства, не виправдав себе.
Для періодизації економічної історії світу й України автори обрали схему, яка, на їхній погляд, найповніше відповідає потребам і запитам історико–економічної науки, а саме:
І. Господарські форми первісної доби та перших цивілізацій (від найдавніших часів — V ст. н.е.).
II. Господарські форми доби середньовіччя (VI — XV ст.).
III. Господарські форми періоду формування індустріального суспільства (XVI — перша половина XIX ст.).
IV. Господарські форми індустріального та постіндустріального суспільства (друга половина XIX — XX ст.).
Звичайно, це найбільш узагальнена схема періодизації економічної історії світу, яка дозволяє зрозуміти внутрішню логіку розвитку господарської діяльності. Більш повно форми цієї діяльності розглядаються у відповідних лекціях.
Запитання і завдання для самоперевірки
ЛЕКЦІЯ II
ГОСПОДАРСТВО СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ (від найдавніших часів до V ст. н. е.)
Так, палеоліт (давній кам'яний вік) був найдовшим періодом. Для нього були характерними примітивні знаряддя праці, збиральництво, мисливство, рибальство як основні види господарювання, що свідчило про привласнювальний характер цієї епохи. У цей час людина навчилася видобувати і підтримувати вогонь — одне з найвизначніших її досягнень. З'явилися постійні житла. Палеоліт збігається із найважчим в історії людства льодовиковим періодом.
У мезоліті (середньому кам'яному віці) вдосконалювалися знаряддя праці первісних людей. Були винайдені лук і стріли. З'явився найдавніший транспорт — водний (плоти, човни).
Під час перехідного періоду від мезоліту до неоліту (протонеоліт) зароджуються відтворюючі форми господарювання у тваринництві. Першими прирученими тваринами були собака, свиня і бик. Виникають землеробство, перші постійні поселення людей.
Для неоліту (новий кам'яний вік) притаманне утвердження відтворювальних форм господарювання. Відбувається "неолітична революція". Відтворююче господарство стає домінуючим. Основні заняття людей — землеробство, тваринництво, гончарство та інші. Згодом з'являється наземний транспорт — віз, сани. Худоба використовується як тяглова сила. Формується система обміну.
Визначальними рисами мідно–бронзового віку були існування відтворюючого господарства, швидкий розвиток орного землеробства, тваринництва, посилення поділу праці на землеробство, скотарство, ремесло. Обмін набуває постійного характеру, стає регіональним.
Ранній залізний вік характеризувався співіснуванням бронзових і залізних знарядь праці. Відбувається перехід від мотики до сохи та плуга, з'являються залізні ножі, серпи, лемеші, круглі жорна. Бурхливо розвиваються ремесла — ковальство, гончарство. Зростає продуктивність сільського господарства, розвивається птахівництво. Для раннього залізного віку характерний швидкий розвиток торгівлі.
У цілому господарство первісної доби мало натуральний характер. Головною господарською формою цього часу була громада — колектив із повною або частковою спільною власністю на засоби виробництва та узвичаєними формами самоуправління.
Вдосконалення знарядь праці, суспільний поділ праці, а також торгівля привели до розкладу первісної господарської системи. Відбувається поступовий перехід від родової до сусідської, територіальної громади. Створюються передумови для виникнення державних утворень — центрів світової цивілізації.
Господарство перших цивілізацій в історії людства мало багато спільних рис, разом з тим відзначалося певними особливостями, що відрізняли їх від країн античного світу (Стародавня Греція та Рим), які виникли і розвивалися на господарській та духовній основі Сходу, але значно пізніше.
Країни Стародавнього Сходу були розташовані у вигідних географічних та кліматичних умовах. Саме ці обставини сприяли інтенсивному розвитку землеробства на високоурожайних поливних землях долини річки Ніл у Єгипті. Єгиптяни винайшли соху, навчилися виливати з міді ножі, сокири, наконечники стріл, посуд. Проте найбільшим їхнім господарським досягненням стала зрошувальна система землеробства, яка перетворила Єгипет у могутню централізовану державу, квітучий оазис світу. Згодом стародавні єгиптяни навчилися виплавляти бронзові вироби, виробляти тонке лляне полотно, прикраси з золота і срібла. Особливо високого рівня розвитку досягли обробка каменю і будівельна справа, свідченням чого є єгипетські піраміди, інші архітектурні пам'ятки, які збереглися до наших днів.
Оскільки на півночі Єгипту переважало тваринництво, а на півдні землеробство, то між цими регіонами велася жвава торгівля. Згодом у торгівлю з Єгиптом були залучені сусідні держави та народи. Єгипетські купці торгували зерном, золотом, сріблом, міддю, оловом, шкурами, слоновою кісткою, деревиною. У країні існували невільничі ринки, де вільно купували і продавали рабів.
До країн східного рабства, а саме так називають історики країни Стародавнього Сходу, належали також державні утворення Межиріччя (Месопотамії). У долинах рік Тигр і Євфрат місцеві жителі успішно займалися землеробством, споруджували греблі, канали, інші іригаційні споруди. Найпоширенішими сільськогосподарськими культурами тут були ячмінь, просо, льон, горох, цибуля, часник, огірки, виноград, яблуні. Зростання сільськогосподарського виробництва стимулювало розвиток ремесел і торгівлі. З ремісничих професій поширеними були каменярі, теслярі, ковалі, металурги, пекарі. У часи існування могутнього централізованого Вавилонського царства значного розвитку набула зовнішня та внутрішня торгівля. Вавилонські купці вивозили фініки, інжир, зерно, вовну, ремісничі вироби, а ввозили рабів, предмети розкоші, ліс, метали, камінь. Як свідчить кодекс законів царя Хаммурапі, у Вавилонському царстві існувало лихварство.
Землеробство високого рівня, а також тваринництво були основними видами господарської діяльності в Стародавньому Китаї та Індії. У долинах рік Інд і Ганг в Індії та Хуанхе і Янцзи у Китаї зрошувальне землеробство зародилося вже у IV тис. до н.е. На високоурожайних полях землероби збирали по два рази в рік урожаї бавовни, цукрової тростини, рису, пшениці, проса, льону та інших культур. Високого рівня розвитку досягли ремесла — ковальство, ткацтво, гончарство, ювелірна справа тощо. Бурхливо розвивалася торгівля, яка мала регіональну спеціалізацію.
Для суспільно–економічного устрою країн Стародавнього Сходу характерним було так зване східне рабство. Особливість його полягає у тому, що основною продуктивною силою суспільства тут були селяни–общинники, землероби, а також вільні ремісники. Раби становили незначний відсоток населення, належали в основному державі, використовувались як домашня прислуга в господарствах царів, деспотів, численних чиновників, при храмах.
Рабів використовували також на будівництві пірамід, храмів, доріг, палаців, іригаційних споруд. Лише частково рабська праця використовувалася для обробітку землі, як правило, в системі царського і храмового господарства. Головними джерелами рабства були війни, піратство, заборгованість селян общинам.
Отже, в країнах Стародавнього Сходу рабство мало патріархальний характер, сільська община була домінуючою в економіці цих країн.
Численні острови, оточені гірськими хребтами, затоки і гавані визначали відокремленість, автономію економічного життя грецьких общин. Внаслідок цього антична громада, на відміну від сільської східної громади, виступала в основному як місто (поліс). Саме це зумовило перевагу грецького міста над селом. Сільське господарство, внаслідок гострої нестачі землі мало другорядне значення.
Грецькі поліси становили окремі держави, центром кожної з яких було місто, оточене муром, йому належали довколишні долини чи острови. Формування грецьких міст–полісів розпочалося у VIII — VI ст. до н.е. Згодом такі міста, як Афіни, Мілет, Корінф, Халіке та інші, перетворилися у важливі ремісничо–торговельні центри, стали осередками політичного, культурного життя Греції. Значне місце в господарстві країни займали ремесла, виплавлення металів зокрема. У рудниках, що іноді мали глибину до 100 м, добували руду, з якої виплавляли мідь, залізо, виготовляли бронзу. Із цих металів, а також із золота, срібла, виробляли зброю, колісниці, ювелірні вироби. Розроблялися поклади мармуру, глини. Добротним і красивим був посуд, дахівка, інші керамічні вироби, які славилися на весь тогочасний світ. Грецькі тканини, одяг мали попит далеко за межами країни. Військова могутність Афін призвела до розвитку кораблебудування, яке було під контролем держави.
Ремісники працювали у невеликих майстернях по 3–12 чол., хоча в деяких із них кількість працюючих сягала 30 — 100 чол. Особливо успішно в Стародавній Греції розвивались будівельна справа, обробка каменю, завдяки чому міста країни перетворилися у прекрасні ансамблі архітектурних шедеврів — храми, палаци знаті, театри, стадіони, інші громадські споруди, які вражали світ своїми завершеними формами. Розвиток ремесел призвів до спеціалізації виробників. Стали спеціалізованими окремі міста–держави.
Повільніше розвивалося сільське господарство. Це було зумовлено рядом вказаних вище факторів, а також тривалим пануванням двопілля. Орна земля, угіддя, інші природні багатства спочатку належали громаді, згодом перейшли до родової аристократії. Греки спеціалізувалися на вирощуванні пшениці, ячменю, розведенні садів, виноградників, оливкових гаїв. Оливкова олія використовувалася у харчуванні, парфумерії, для освітлення, а також була головним експортним товаром. В Єгипет, Рим та Причорномор'я вивозилось вино. Приміські селяни займалися городництвом, бджільництвом. Добре розвивалося тваринництво.
У IV ст. до н. е. греки удосконалили агротехнічні прийоми в землеробстві. Вводилося трипілля, ширше застосовувалися добрива, використовувалася борона з дерев'яними зубами, молотильна дошка тощо. З'явилися наукові трактати з сільського господарства.
Перенаселення Греції і гостра нестача землі у VIII — VI ст. до н. е. зумовили колонізацію та утворення грецьких міст–колоній на берегах Мармурового, Чорного та Егейського морів, на південному узбережжі Апеннінського півострова, в Сицилії та Північній Африці. Міста–колонії стали центрами торгівлі греків із сусідніми народами.
Широкого розвитку набули в Стародавній Греції торгівля і товарно–грошові відносини. Більші міста країни, перш за все Афіни, Пірей та інші, стали центрами середземноморської торгівлі, транзитною базою між різними регіонами. Внутрішня сухопутна торгівля була менш розвиненою. Торгівля зосереджувалася в руках купців, які були власниками великих складів, кораблів. Грошовий обмін здійснювали лихварі, які володіли обмінними пунктами — трапезами. Поступово вони ставали крупними банкірами, посередниками у торгових операціях, власниками значних капіталів. Наявність великої кількості міст–держав, кожна з яких мала свої гроші, гальмувала розвиток товарно–грошових відносин у Греції.
Однією з основних причин розквіту Стародавньої Греції було широке використання праці величезної кількості рабів. Джерелами рабської праці були постійні війни, які проводила Греція із сусідніми народами, мало місце боргове рабство. Праця рабів використовувалася в різних сферах матеріального виробництва. Більшість рабів працювали в копальнях, каменоломнях, на будівництві доріг. У Греції були й привілейовані раби — учителі, лікарі, купці, ремісники, поліцаї. Деякі філософи, поети були рабами. Рабів використовували як прислугу в домашньому господарстві знатних людей, незначна кількість їх була зайнята в сільському господарстві. Лише деяким із рабів (купцям, ремісникам) дозволялося мати сім'ї. Експлуатація рабів сприяла досягненню високого економічного і культурного розвитку держави. Отже, в античному рабстві, на відміну від східного, рабська праця стала основною продуктивною силою суспільного виробництва.
Однак поступово продуктивність невільничої праці падала. З'явилися цілі покоління людей, які народилися, жили і працювали в умовах рабства. Такі люди не хотіли і не могли ефективно працювати. Це стало особливо відчутним, коли Греція почала зазнавати поразок у війнах, внаслідок чого припинився приплив нових рабів. Нескінченні конфлікти між грецькими містами, боротьба демосу з аристократією, рабів з рабовласниками паралізували економічне життя країни.
У 338 році Грецію завоювала Македонія, а в II ст. до н. е. Балканський півострів став легкою здобиччю Римської держави.
Античний Рим. Історія Стародавнього Риму — одна з найцікавіших сторінок розквіту і занепаду рабовласницького господарства, яке д осягло класичних (завершених, найповніших) форм.
В економічному житті Стародавнього Риму вирішальна роль належала сільському господарству. Юридичним власником землі виступала держава. Проте з часом відбувався процес передачі її у приватну власність — патриціям (сенаторам, консулам, трибунам, квесторам), а також вершникам (заможним людям, які займалися торгівлею, лихварством тощо). Форми земельної власності пройшли складну еволюцію від вілли (земельного маєтку площею 25 — 100 га) до величезних латифундій з десятками тисяч гектарів землі і на початку н. е. трансформувалися у невеликі ділянки землі (парцели), які надавалися колонам — землеробам, вільновідпущеним рабам та іншим дрібним власникам на основі оренди. Право приватної власності на землю гарантувалося римським законодавством ("Закон XII таблиць") та державою.
Сільське господарство було багатогалузевим. У Римській державі провідна роль належала виноградарству, городництву, садівництву. Успішно розвивалося тваринництво, птахівництво, вирощувалися зернові культури (пшениця, ячмінь, просо, овес), а також технічні (льон, коноплі).
Значну роль у господарстві відігравали території, завойовані Римом внаслідок тривалих воєн в Малій Азії, на африканському континенті, в інших регіонах світу. Експропрійовані землі оголошувалися державними і передавалися римській знаті, ветеранам воєн, здавалися в оренду.
Впродовж існування Стародавнього Риму сільськогосподарські знаряддя праці та агротехніка постійно вдосконалювалися і досягли високого рівня. В І ст. н. е. римляни використовували не тільки косу, серп, а й жатку з широким захватом, колісний плуг, мінеральні добрива, водяний млин, мали досконалу іригаційну систему зрошення полів. Успішно розвивалася агротехнічна наука. У трактаті Луція Колумелла "Про сільське господарство", в працях інших мислителів викладалися раціональні способи господарювання на землі.
Значних успіхів було досягнуто в ремеслі. Археологічні знахідки свідчать про його високий розвиток і професійну майстерність римських ремісників. Міські фортеці, храми, палаци, громадські споруди, водопроводи, лазні, каналізація, іригаційні системи вражали сучасників своєю досконалістю. Відомими далеко за межами Римської держави були зброярі, які виготовляли найсучаснішу зброю (мечі, шоломи, щити тощо). Римська держава славилася будівництвом та утриманням доріг (деякі з них збереглися до наших днів), які зв'язували Рим із провінціями. Успішно розвивалося суднобудування. Високого рівня досягла технологія виплавки металів, виготовлення різних предметів з міді, бронзи, заліза та благородних металів. Обробка каменю, граніту, мармуру, а також різьба по них були предметом гордості римських майстрів.
Ремесло Стародавнього Риму мало географічну та галузеву спеціалізацію. Місто Капуя було відоме виготовленням світильників, інших побутових товарів. Керамічними виробами та вишуканим посудом славився Аррецій. У містах Падуя, Мілан, Парма виготовляли дахівку, посуд, вовняні тканини. Компанійські міста спеціалізувались на виробництві скла. Рим був відомий текстильними та шкіряними товарами.
Розкопки м. Помпеї, знищеного виверженням вулкану Везувій (79 р. н. е. ), дають реальну картину ремісничого розвитку римської держави. У місті була велика кількість майстерень, в яких виготовляли вовняні тканини, лампи з бронзи і глини, залізні та скляні вироби, різноманітні інструменти — хірургічні, ковальські, столярні, слюсарні тощо. У Поїйпеї археологи виявили ювелірні, парфумерні, скульптурні майстерні.
Особливістю ремісництва Стародавнього Риму було колегіальне об'єднання майстрів–виробників за професіями. У II — III ст. н. е. ремесло римських провінцій своєю майстерністю переважало над загальнодержавним.
У Римській державі успішно розвивалася торгівля, яка приносила більше прибутків, ніж ремесло. Добре розвинутою була внутрішня торгівля, зосереджена в містах на місцевих ринках, які згодом стали спеціалізованими. Поступово в містах сформувалися великі ярмарки. Після об'єднання під владою Риму всього Середземномор'я успішно розвивалася зовнішня торгівля. Цьому сприяли також географічний поділ праці, успіхи у кораблебудуванні та будівництві доріг, спеціалізація виробництва та розвиток товарно–грошових відносин. Надзвичайно активною була морська та караванна торгівля з провінціями. З Сірії привозили дорогі тканини, скло, ювелірні вироби; з Єгипту — лляні тканини, пшеницю, папірус; з Північної Африки — пшеницю, диких звірів, слонову кістку, золото; з Іспанії — срібло, олово, залізо, мідь; з Галлії — виноград, вино, кераміку; з Германії, Британії — рабів. Незважаючи на складні умови (піратські напади, розбій), успішно розвивалася торгівля Риму з Індією та Китаєм. Поступово римські купці проникли на північ Європи. В III — IV ст. н. е. в обмін з Римом втягуються народи Північного Причорномор'я, в т. ч. й України. Торгівля сприяла впливу високорозвинутої римської культури на тогочасний світ.
У Стародавньому Римі існувала досить розвинута грошова система. Наслідуючи греків, римляни відливали мідні монети. Однофунтова монета називалася ассом, 1/2 фунтова — сомісом, 1/12 — унцією. Поруч з римськими використовувалися срібні монети — драхми грецької чеканки з римською печаткою. В III ст. до н. е. з'явився римський срібний денарій вартістю 10 ассів. Найпоширенішою грошовою одиницею був сестерцій, який дорівнював 2,5 асса. В останній період існування Римської держави в обіг були введені золоті монети — ауерси та соліди.
Рим поступово перетворився у світовий центр грошових операцій. Успішно розвивалася банківська справа. Римські банкіри виступали торговельними посередниками, здійснювали всі грошові операції, використовували чеки, переказні векселі, відкривали безготівкові, поточні, активні і пасивні рахунки.
Розвиток товарно–грошових відносин сягнув найвищого рівня в І — II ст. н. е. Попит на гроші постійно зростав, вони ставали потрібні всім категоріям населення, що підлягало оподаткуванню і змушене було сплачувати грошові податки. Фінансова система Риму була добре розвинена і трималася на експлуатації римських провінцій, в першу чергу неіталійських.
Існує багато економічних та інших причин, які зумовили розквіт античного Риму. Слід виділити деякі з них. Багатство та сила Римської імперії були зумовлені ходом історичного розвитку. Рим підкорив собі Грецію, Єгипет, успадкував їхню культурну спадщину. Наступні завоювання ще більше посилили його. Важливе значення мали внутрішні фактори: тривале існування правової системи, республіканського устрою, сильної держави, які гарантували права і свободи значної частини населення, перш за все право приватної власності. Велике значення в житті античного Риму мала освіта та наука, римляни були найосвіченішими людьми тогочасної доби. Не останню роль в економіці Риму відіграла експлуатація рабської сили, що сприяло вивільненню певної частини людей від важкої праці і заняттям їх наукою, освітою, мистецтвом, літературою, поезією.
У III — IV ст. н. е. господарство Стародавнього Риму починає занепадати. Причиною кризи стало загострення внутрішніх суперечностей та конфліктів. Вичерпала себе рабовласницька система господарювання. Масові повстання рабів розхитали підвалини Римської імперії. Знизилася продуктивність праці. Дешева, разом з тим малоефективна праця рабів стримувала технічний прогрес. Економічні засади суспільства підривало витіснення з господарського життя дрібних власників. Різко зросла кількість паразитуючих елементів з вільного населення, з міського плебсу, що вимагало додаткових витрат держави і, як наслідок, посилення податкового, пресу.
Криза рабовласницького господарства в аграрному виробництві виявилася у зменшенні площі оброблюваних земель, нерентабельності вілл та латифундій, поширенні екстенсивних форм ведення господарства, його застої. Обмежувалася абсолютна власність рабовласника над рабами. Заборонялося їх вбивати, передавати сільських рабів без землі. Раби дістали право церковного захисту.
Зросло значення невеликих господарств. Провідною формою виробничих відносин у сільському господарстві став колонат — латифундії дробили на парцели, до яких стали прикріпляти колонів — дрібних землеробів та рабів, відпущених на волю. Колони займали проміжне становище між вільними і рабами і мали певну зацікавленість у результаті своєї праці.
Економічний занепад охопив також ремесло і торгівлю. Зменшилося населення міст. Ремісники і купці, професії яких стали спадковими, закріплювалися за колегіями, державні замовлення для них стали обов'язковими. Ремесла поступово переміщувалися з міст у села. Ремісничі майстерні виникали у маєтках великих землевласників. Вілли і латифундії перетворювалися на економічно замкнені господарства. Скоротилася зовнішня і внутрішня торгівля, грошовий обіг.
Зазнала краху завойовницька політика Риму, внаслідок чого припинилося регулярне поповнення господарств рабами. Римська імперія об'єднувала різні народи, поступово почав проявлятися сепаратизм провінцій, ними ставало дедалі важче управляти, збирати податки і т. ін. Римська імперія втрачала свою економічну єдність. Постійно посилювався натиск варварів.
Стародавні римляни залишили людству величезну спадщину, якою уміло скористалися перш за все європейські народи. На руїнах Стародавнього Риму виросла згодом європейська християнська цивілізація.
Запитання і завдання для самоперевірки
ЛЕКЦІЯ III
ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК КРАЇН ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ В ЕПОХУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ (V — XV ст.)
Місце людини в суспільстві, як правило, визначалося не її особистими якостями чи заслугами, а походженням: син сеньйора ставав сеньйором, син селянина — селянином, син ремісника — ремісником.
Отже, в основі середньовічного господарства лежала власність феодалів на землю і їх неповна власність на виробників — закріпачених селян. Селяни наділялися землею і мали своє господарство. Користуючись землею феодала як наділом, вони зобов'язані були за це обробити панську землю за допомогою своїх знарядь або віддавати йому додатковий продукт своєї праці — ренту (з лат. — повертаю, сплачую). Відомі три форми феодальної ренти: відробіткова (панщина), продуктова (натуральний оброк), грошова (грошовий оброк).
Основними формами господарської діяльності були: феодальна вотчина (французька сеньйорія, англійський манор), ремісничий цех, торгова гільдія. В цілому економіка була аграрно–ремісничою, що єднало її з господарством стародавніх цивілізацій і дало підставу називати цивілізацію, яка існувала до кінця XV ст., аграрно–ремісничою, а суспільство — традиційним.
Розвиток господарства епохи середньовіччя можна поділити на три періоди. У ранньому середньовіччі (V — Х ст.) сформувалися і утвердилися визначальні риси феодального господарства (період генези). XI — XV ст. — період зрілості феодального господарства, внутрішня колонізація, розвиток міст, ремесла і товарного виробництва. У пізньому середньовіччі (XVI — перша половина XVIII ст.) зароджується ринкове господарство, з'являються ознаки індустріальної цивілізації. (Про останній період — в наступному розділі.)
Становлення середньовічного господарства яскраво простежується на прикладі Королівства франків (V — IX ст.), яке було створене германськими племенами франків на території колишньої римської провінції — Північної Галлії (сучасної Франції), а з VIII ст. опанувало більшу частину Західної Європи.
У V — VI ст. у Франкському королівстві відбувався процес трансформації родової землеробської громади на сусідську — марку, в якій переважало індивідуальне сімейне господарство — основна виробнича ланка франкської общини. Вся земля знаходилася у колективній власності громади. У спадок (синам, братам померлого) передавалися наділи орної землі, сади, виноградники, ділянки лісу, луки та пасовища. Мала місце приватна власність, яка поширювалася на будинок з присадибною ділянкою землі та рухоме майно. Неподільні угіддя були спільною власністю членів громади. Права відчуження (вільного розпорядження) землі франки не, знали.
Майнова та соціальна диференціація, яка мала місце у франків раніше, значно посилилася після завоювання та колонізації Галлії. Значну частину землі та інших багатств отримали королі, знать, дружинники. Одночасно відбувалося розорення господарства тих членів громади, які загинули на війні, а також внаслідок хвороб, епідемій та інших причин. Посилювався дуалізм між колективною власністю та парцелярними (індивідуальними) господарствами. Поступово спадкові наділи збільшувалися і перетворювалися на алод — приватну сімейну власність, яка вільно відчужувалася — продавалася, обмінювалася, заповідалася і дарувалася без дозволу громади (марки). Марка базувалася, таким чином, на приватній власності на орні землі, колективній власності на угіддя, на вільній праці її членів. Одночасно зберігалася земельна власність галло-римського населення та церкви. Продовжувало діяти римське законодавство, яке оберігало цю власність. Разом з тим зростало землеволодіння франкських королів та знаті.
У VIII — IX ст. у Королівстві франків аграрні відносини пройшли складну еволюцію, каталізатором якої стали постійні війни та посилення ролі держави в економічному житті. Оскільки війни та військова служба були надто обтяжливими для селянства і призводили до їхнього розорення, всенародне ополчення втратило своє значення. Основою тогочасного війська, служба в якому була престижною, стали важкоозброєні кінні воїни–рицарі. Карл Мартелл, король Франкської держави (714 — 751 рр.) провів військово–аграрну реформу. Суть її полягала у наданні воїнам–рицарям пожиттєвих земельних наділів — бенефіціїв — за умови виконання ними військової служби і васальної присяги на вірність королеві-сеньйорові. Частину отриманих земель власники–бенефіціарії віддавали своїм васалам. Так склалося бенефіціальне — умовно–службове, тимчасове землеволодіння, яке ґрунтувалося на сеньйоріально–васальних відносинах. Право власності на землю зберігалося за сеньйором, який надавав її і міг відібрати у випадку відмови від служби чи зради.
Водночас реформа підготувала умови для розпаду громади, обмежуючи права і обов'язки її членів: звільняла від військової служби, участі в суді, в місцевому управлінні. У часи правління династії Каролінгів (з 751 р.) надання бенефіціїв стало системою. В IX ст. васальна служба стала спадковою. Бенефіцій перетворився на феод (лен) — основну, найпоширенішу форму землеволодіння доби середньовіччя. Феодальне господарство утверджувалося і розвивалося в межах маєтку–сеньйорії. Королівськими грамотами феодалам надавався імунітет — привілей здійснювати у своїх володіннях функції державної влади: фіскальні та судово–адміністративні. Земля поділялася на домен, де господарював сам землевласник, та селянські наділи. Сеньйорії звичайного типу мали значні розміри (кілька сотень гектарів). Орні землі домену із зерновим виробництвом становили майже третину його загальної площі. Монополія феодалів на землю зростала, що виражалося у принципі "немає землі без сеньйора".
Одночасно зі зростанням великого землеволодіння формувалося феодальне залежне селянство. До нього належали серви (нащадки колишніх рабів, колонів), які перебували в особистій спадковій залежності від сеньйорів. У стані селян поступово перейшли вільні франкські солдати та дрібні галло–римські землевласники. Їхній перехід був зумовлений різними обставинами — великими податками, боргами, війнами та усобицями, стихією, натуральним характером господарства, яке ставило людей у залежність від природних умов та унеможливлювало інші заняття. Були поширеними прекарні угоди, відомі з римських часів, згідно з якими алод вільного дрібного землевласника відчужувався на користь сеньйора чи церкви, а потім повертався селянинові в пожиттєве користування як прекарій (земля, видана на прохання). Поступово прекарії стали спадковими, взаємовідносини селян і землевласників обумовлювалися сплатою натуральної чи грошової ренти, виконанням селянином повинностей на користь феодала та обов'язків сеньйорів щодо селян. Існували інші шляхи переходу в селянський стан та форми їхньої залежності. Селяни різних категорій, походження та залежності відрізнялися забезпеченням землею, обов'язками щодо землевласника. Більшість селян не були спадкове залежними. Їхні обов'язки зберігалися доти, доки вони користувалися наділом у цій сеньйорії. Селяни не були прикріплені до землі, а спроби Карла Великого (768 — 814 рр.) заборонити відхід селян від землі не мали успіху.
Отже, протягом V — IX ст. у Франкській державі сформувалася класична форма феодального службового землеволодіння та сеньйоріально–селянських відносин. Дрібне господарство франків, що ґрунтувалося на алодальній власності, витіснив феодальний маєток–сеньйорія — замкнуте натуральне господарство, власник якого (сеньйор) мав усю повноту влади на своїй території.
Феодальні відносини у Франції, як і в Англії, Німеччині та інших країнах Європи, досягли зрілості в XI — XV ст. В XI — XIII ст. панувала феодальна земельна власність трьох типів — королівська, світська, церковна. Ієрархічна структура землеволодіння (власність верховна, сеньйоріальна і васальна) обмежувала права окремого феодала на землю. Однак у період політичної роздрібленості менші володіння стали відчужуватися. Зросли значення та розміри сеньйоріальної власності, перш за все за рахунок лісів, луків, пасовищ. Розширилися і зміцніли сеньйоріальні права.
З XIII ст. у Франції, а потім і в інших країнах починається криза панщинної системи. Натуральне господарство феодального маєтку вичерпує свої можливості. Тому феодали здійснюють масовий перевід закріпачених селян із панщини на натуральний, а згодом і грошовий оброк. Цей процес отримав назву "комутації ренти". Його економічною основою була вища продуктивність праці у селянському господарстві, ніж на панщині. Зростання міст і розвиток товарно–грошових відносин сприяли поширенню грошової ренти. Феодалам було вигідно отримувати від селян саме гроші, переносячи у сферу селянського господарства і проблему реалізації додаткового продукту.
У XIV — XV ст. феодальні господарства все більше втягуються у товарно–грошові відносини. Одночасно змінюється правовий та майновий статус селян, які поступово виходять з-під юрисдикції феодалів, зростає їхня земельна власність. З'являються нові економічно-правові форми взаємовідносин між феодалами і селянами — оренда, найм тощо, орієнтовані на ринок. З допомогою податків, інших засобів, посилює свої економічні позиції держава.
Відродження античних міст (Рим, Неаполь, Париж, Генуя, Ліон, Лондон) і утворення нових (Гамбург, Любек, Лейпциг, Магдебург) розпочалося з XI століття. Основними причинами процесу урбанізації було загальне економічне піднесення, успіхи в сільськогосподарському виробництві та вивільненні частини населення для занять ремеслом, зростаючі потреби людей у промислових виробах; розвиток торгівлі, обміну, товарно–грошових відносин. З кінця XI ст. зростанню і процвітанню західноєвропейських міст сприяли хрестові походи. Особливо успішно розвивалися середземноморські міста — центри левантійської торгівлі.
Від інших людських поселень місто відрізнялося тим, що в ньому був торг (ринок). Торги відбувалися в означені дні тижня, а великі торги — кілька разів на рік. У центрі міста на ринковій площі знаходилася ратуша — адміністративний осередок. Від центральної площі на всі сторони розходилися головні дороги. У містах жили ремісники, купці, люди вільних професій (художники, лікарі, аптекарі). Значна частина міського населення була зайнята у сільськогосподарському виробництві.
Спочатку середньовічні міста (крім старих римських центрів) були власністю феодалів. Король, князі та інші вельможі надавали міським жителям деякі права, виконували певні обов'язки. Вони судили, накладали і збирали податки, встановлювали митні збори, дні торгу, шляхи проїзду купецьких караванів. Феодали захищали місто та його жителів від нападів і грабежів.
В XI — XII ст. міста Європи досягли значного економічного розвитку, зріс добробут їхніх жителів, майже повністю зникла зовнішня загроза. Відтоді міщанство почало домагатися більших прав, що призвело до загострення протиріч між жителями міст і феодалами. В XI — XIII ст. у країнах Західної Європи прокотилася хвиля комунальних революцій, внаслідок яких міста добилися незалежності та самоврядування. Утворювалися міста–комуни або міста–держави, які мали "повну свободу, власні органи управління (виборний муніципалітет, судівництво тощо). Провід у місті мала рада, яку вибирали мешканці міста. Вона складалася найчастіше з 12 або 24 радних і бургомістра або мера. Рада видавала закони для міста, вела адміністрацію, дбала про оборону, розвиток промисловості й торгівлі, підтримувала зносини з іншими містами. Судівництво вела колегія, що складалася з війта і присяжних суддів, також вибраних міщанством. Міста мали свої правні кодекси. Так, наприклад, у Німеччині були відомі "Саксонське дзеркало", "Швабське дзеркало", "Магдебурзьке право" й ін.
Доступ до міст був широко відкритий для нових громадян. Хто проживав у місті один рік і один день, той міг розраховувати на охорону з боку міського уряду. Економічно розвинені міста Італії, Німеччини, Франції та Англії в XI — XIII ст. досягли значного розквіту. Збільшилася чисельність міського населення, розвивалися ремесла і торгівля.
Міста стали осередками промисловості. Найбільш поширені галузі міського ремесла — текстильне виробництво (виготовлення вовняних, лляних і шовкових тканин), виплавка і обробка металів. Серед галузей текстильного виробництва домінувало виготовлення сукна і грубих вовняних тканин. Основними центрами вовняного виробництва в середньовічній Європі були район Фландрії і Флоренція. ІПовковиробництво, запозичене в країнах Сходу, розвивалося в північноіталійських містах і деяких містах Франції (Ліон).
Значного розвитку досягло виробництво зброї. Безперервні війни вимагали великої кількості зброї і металевих обладунків (кольчуг, панцирів, щитів, шоломів). Попит на метал зумовив прискорений розвиток металургії. Відбувся перехід від відкритих горнів до закритих печей, які забезпечували високий температурний режим і дозволяли виготовляти залізо із тугоплавких руд. У XV ст. доменні печі мала більшість західноєвропейських країн.
Великих успіхів досягла гірнича справа. Найбільш відомими були альпійські, чеські, надрейнські, французькі, англійські й шведські копальні. Залізна руда мала збут для потреб міського життя і особливо для потреб війська. Соляні копальні були власністю держави і приносили великі прибутки.
Характерною рисою середньовічного ремесла була його цехова організація — об'єднання ремісників однієї чи ряду професій в межах міста у спілки — цехи. Таке об'єднання було обумовлене всією системою середньовічних соціально–економічних відносин, феодально–становою структурою суспільства. Серед основних причин їхнього виникнення слід виділити такі: необхідність згуртування проти об'єднаного розбійницького дворянства, потреба ремісників у спільних ринкових приміщеннях (ремісники були одночасно й купцями), зростання конкуренції з боку сільських ремісників. В умовах політичної нестабільності і залежності від сил природи ремісничі корпорації створювали необхідні умови для професійної діяльності своїх членів, забезпечували їм особисту свободу, права і вольності, взаємодопомогу і захист, оберігали майно.
У першу чергу цехи були об'єднаннями економічного характеру, які виконували завдання організації виробництва і збуту продукції, а також охорони економічних інтересів ремісників. Ремісничі цехи вели боротьбу за встановлення так званого цехового примусу, тобто визнання за їхніми членами монопольного права на виготовлення і збут даного виду ремісничих виробів у межах міста або його округи, що зумовлювалося в основному вузькістю ринку, обмеженістю попиту на ремісничі вироби.
Ремісничий цех як корпорація володів звичайно сумою прав і привілеїв, закріплених у відповідних документах: пожалуваннях, постановах міських властей, статутах. Внутрішні правила ремісничих об'єднань, у відповідності із загальними принципами корпоративності, були спрямовані на підтримання економічної рівності серед їхніх членів шляхом як отримання збагачення, так і недопущення збідніння окремих майстрів. Збагаченню майстрів перешкоджала регламентація виробництва (контроль за виконанням та обсягом робіт, кількістю підмайстрів та учнів тощо). На недопущення крайнього збідніння членів цеху був спрямований механізм взаємодопомоги.
Цех був військовою організацією, що брала участь в охороні й обороні міста і виступала окремою бойовою одиницею міського ополчення. Він мав свою церкву, каплицю чи ікону в церкві, будучи своєрідною релігійною організацією. Кожне ремісниче об'єднання мало свою атрибутику й символіку: емблеми із зображеннями знарядь праці, прапори, цехову печатку, скриньку, де зберігалися документи й гроші.
Соціальна структура середньовічного ремісничого цеху характеризувалася феодальною ієрархічністю. Цех поділявся на соціально–вікові групи (учні — підмайстри — майстри — старші майстри). Кожна така група мала свої чітко визначені права і обов'язки, а також юридичний статус, зафіксовані в цеховому статуті. Членами цехів офіційно вважалися лише майстри, які також поділялися на дві групи — власне майстрів (молодших майстрів) і старших майстрів. Справами цехів керували виборні посадові особи. На чолі об'єднання цехів стояв цехмістер, посада якого не оплачувалася, але була дуже почесною.
Цехова організація була економічно-раціональною в XIII — XV ст. і мала тоді прогресивне значення в розвитку середньовічної промисловості. Вона сприяла виробництву високоякісної продукції, вихованню ремісничої молоді. Згодом цехи стали стримувати розвиток продуктивних сил. Зусилля цехів увіковічнити дрібне виробництво, поставити всіх в однакові умови гальмувало технічний прогрес. Сувора регламентація виробництва і збуту призвела до застою у розвитку науки, техніки і, як наслідок, до занепаду промисловості.
У XIV — XV ст. у Європі виникла нова, вища форма виробництва — мануфактура. На зміну кустарям-ремісникам прийшли більше організовані великі робітничі майстерні.
Італійські купці торгували в основному із країнами Леванту (Сходу), тому їхня торгівля й отримала назву левантійської.
Зі Сходу привозили передусім південні овочі та фрукти (дактилі, фіги, помаранчі), а також пахуче коріння, ліки, перець, цукор та ін. Великий попит у Західній Європі мали дорогі тканини, скляні вироби, зброя, слонова кістка, ювелірні прикраси. З країн Причорномор'я поступали риба, ікра, сіль, зерно, хутро, невільники. У Єгипті найбільшим портом була Александрія, яка здобула славу "торгу двох світів": з одного боку сюди приходили каравани з індійським крамом, а з другого — італійські купці. Європейці торгували також із Багдадом, з країнами Середньої Азії, столицями монгольських ханів.
Важливе значення для Західної Європи мала також торгівля з Балтійським і Північним морями, річками Ельбою, Шельдою, Одером, Темзою, Західною Двіною, Рейном, Дунаєм, Віолою, Німаном, Реною, Сеною. Якщо левантійська торгівля займалася переважно продажем східних товарів, то північна — виробів місцевої промисловості, продуктів сільського господарства.
Провідна роль у північній торгівлі належала Гамбургу, Любеку, Бремену, Брюге, Лондону. Згодом вони об'єдналися у союз приморських міст під назвою Ганза (об'єднання, спілка). Свою діяльність союз розпочав у XII і діяв до XVII ст. У XIV — XV ст. до Ганзейського союзу входило 160 міст, у т. ч. Новгород Великий, Гданськ, Рига. Керівництво Ганзи знаходилося в Любеку. Купці союзу мали ряд привілеїв. У них на ярмарках ніхто не мав права конфіскувати товари за борги, арештувати за злочини, вчинені в інших місцевостях. Купець не відповідав за дії своїх компаньйонів. Влада не могла розпоряджатися майном купця, який помер на ярмарку. Ганзейський союз охороняв своїх членів від грабежів та насильства з боку феодалів, піратів, місцевих властей. Купці союзу монополізували торгівлю Північної Європи.
Товари середньовічних торговельників зустрічалися на чисельних ярмарках Західної Європи. Найбільшою популярністю користувався ярмарок у м. Шампань, який тривав майже цілий рік. Ярмарковій торгівлі завдавали великої шкоди безперервні війни.
У середні віки розвивалася і сухопутна торгівля. На її перешкоді була відсутність битих шляхів, натуральний характер господарювання, хижацька поведінка феодалів — власників земель, через які проходили торговельні каравани, чинені ними різні обмеження, митні побори. Значною перепоною були розбійницькі ватаги. Все це змушувало купців для захисту своїх інтересів та з метою монополізації ринку об'єднуватися у торгові гільдії. Вони мали свої статути і, як правило, спеціалізувалися на торгівлі одним чи кількома товарами.
Значною перешкодою у розвитку середньовічної торгівлі була багатоманітність грошових одиниць та часте фальшування їх. Купці змушені були користуватися послугами міняйлів, які орієнтувалися в грошових системах і відрізняли повноцінну монету від фальшивої, обмінювали гроші, здійснювали інші операції. Діловим людям було незручно і небезпечно перевозити велику кількість золотих, срібних чи мідних грошей. Тому вони могли отримати їх від агентів міняйла, які знаходилися там, де пролягали торгові шляхи, пред'явивши його розписку (вексель). Поступово міняйли перетворилися на банкірів. Вперше вони з'явилися в північноіталійських містах, у провінції Ломбардії.
Разом з появою банківської системи виник кредит. Рівень позичкового проценту був досить високим — 15–25%. У XIV — XV ст. кредитно–лихварська система найуспішніше розвинулася у Флоренції.
Отже, V — XV ст. стали важливим етапом у розвитку західноєвропейського регіону. У цей період сформувалась і вдосконалювалася феодальна структура, спостерігався прогрес в аграрному секторі. Значних успіхів досягли міста, які стали динамічними центрами господарського розвитку.
Запитання і завдання для самоперевірки
ЛЕКЦІЯ IV
МАНУФАКТУРНИЙ ПЕРІОД СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ
Географічні відкриття були підготовлені господарськими і науково-технічними досягненнями. У Європі з'явилися нові типи кораблів (каравели, баржі), зросла їхня вантажність (від 500 до 2 тис. т), поліпшилися мореплавні характеристики. Було сконструйовано барометр, гідрометр, вдосконалено компас. Був виданий географічний атлас.
Великим географічним відкриттям сприяв розвиток абсолютизму. Європейські монархи прагнули розширення своїх володінь, їм потрібні були великі кошти для утримання війська, чиновників, двору. До далеких подорожей вабили мотиви навернення невідомих народів до християнства. Географічні пошуки мали велике значення для європейської торгівлі, найголовнішу роль у якій відігравала Індія. Ця країна з найдавніших часів доставляла Європі спеції, ліки, слонову кістку, тканини.
Перші експедиції, що поклали початок Великим географічним відкриттям, споряджалися за рахунок держави. Успішною була подорож 1497–1498 рр. португальця Васко да Гами, який відкрив морський шлях з Європи в Індію через Атлантичний океан. Генуезець Христофор Колумб, підтриманий Іспанією, у 1492 р. рушив на захід через Атлантичний океан і відкрив Америку. Колумб здійснив ще три експедиції до Америки в 1493–1496, 1498–1500, 1502–1504 рр. Першу навколосвітню подорож здійснила експедиція Магеллана в 1519– 1521 рр.
Великі географічні відкриття мали ва жливе значення для господарства Західної Європи. Виникли економічні зв'язки між найвіддаленішими землями і народами різної матеріальної культури. Торгові шляхи перемістилися з Середземномор'я на океан. Зовнішня торгівля у XVI — XVIII ст. стала світовою. З американського континенту в Європу були завезені кукурудза, картопля, тютюн, какао, ваніль, індики. Європа віддячилася Новому Світові збіжжям, овочами і фруктами, різного роду тваринами. Почалося формування світового ринку, складної макроцивілізаційної системи, основою якої були новоєвропейська цивілізація, і в яку поступово втягувалася Америка, Східна Європа з підвладними Росії просторами Євразії та африканський континент.
Небачений приплив до Європи благородних металів зумовив так звану революцію цін. Вона почалася насамперед в Іспанії, яка отримувала значну частку колоніального золота і срібла. Зросли ціни на товари в Іспанії, Португалії у 4 рази, а на хліб — навіть у 5 разів, у Франції — в 2,3, а в Англії — 2,5 раза. Одночасно почалося здешевлення дорогоцінних металів. Внаслідок революції цін найбільше збагатилися купці, що займалися посередницькою торгівлею, збільшилися прибутки промисловців. Прискорився перехід до мануфактурного виробництва.
Одним із результатів Великих географічних відкриттів було створення світової колоніальної системи. Найбільшими колоніальними державами спершу були Іспанія та Португалія. Дещо пізніше у світовий колонізаційний рух вступили Англія, Франція й Нідерланди, поступово перетворюючись у могутні колоніальні імперії. Нещадне пограбування колоніальних народів призвело до нагромадження величезних багатств у країнах Західної Європи.
Значну роль у занепаді феодального господарства та становленні індустріального суспільства відіграло мануфактурне виробництво. Оскільки від ролі мануфактури в економічній структурі країн залежав розвиток їх у цілому, господарство XVI — XVIII ст. можна охарактеризувати як мануфактурне.
Мануфактура — підприємство, засноване на ремісничій техніці, поділі праці, вільнонайманій робочій силі. Це стадія промисловості, що історично передувала великому машинному виробництву. Існували два типи мануфактур — розсіяна (децентралізована) та централізована.
Розсіяна мануфактура, що розвивалася в основному в XVI — першій половині XVII ст., ґрунтувалася на сільських промислах і дрібному ремеслі. Робітники при даному типі виробництва, не дивлячись на їхню просторову відособленість, були пов'язані поділом праці: одні робили з сировини напівфабрикат, інші доводили його до необхідної кондиції.
Централізована мануфактура характеризувалася територіальною єдністю виробництва і утвердилася в другій половині XVII ст.
Мануфактури виникали в тих галузях, де рівень спеціалізації та технічного розвитку створював умови для реорганізації виробництва. Такі умови в XVI ст. були в сукняному виробництві, металургії, суднобудуванні, книгодрукуванні. Одночасно в промисловості зберігалося ремесло і дрібне товарне виробництво.
Передумови індустріалізації сільського господарства формувалися у трьох основних напрямах: створення буржуазних форм земельної власності, перетворення феодальної ренти на капіталістичну, зростання товарності.
Відбулися значні зрушення в сфері торгівлі, обігу та розподілу. Просте товарне виробництво переростало в ринкове, поглиблювався міжнародний поділ праці, формувалися національні, європейський та світовий ринки товарів і грошей. З'явилися монопольні торгові компанії, вдосконалилися товарні біржі. Панівну роль відігравали Голландія і Англія. Європейські феодальні країни практично були вилучені зі світового ринку і перетворилися на країн-продавців продукції своїх аграризованих економік.
Значну роль у процесі генези індустріальної цивілізації відіграли буржуазні революції в Нідерландах, Англії, Північній Америці, Франції.
Південні провінції крім хліборобства мали розвинуту промисловість мануфактурного типу. Фландрійські ткацькі верстати були відомі ще з часів середньовіччя і відзначалися високою досконалістю. Виробляли тут сукно, полотно, шовкові тканини. Значного розвитку досягла залізорудна промисловість. Сформувався національний ринок.
Успішно розвивалася торгівля Нідерландів з Італією, Францією, Англією й балтійськими країнами. Найголовнішим портовим містом був Антверпен. Сюди причалювало по кілька тисяч кораблів, іноземні фірми мали тут своїх представників, антверпенська біржа займала одне з перших місць у Європі.
Важливою передумовою Нідерландської революції і становлення нового типу суспільства була реформація, ідеї якої знайшли у Нідерландах добрий ґрунт". Саме вона розбудила дух індивідуалізму, раціоналізму і прагматизму в матеріально-практичній діяльності людей. Релігійне освячена установка на працю при категоричному протестантському осуді марнотратства сприяла нагромадженню капіталу, а відтак і зміцненню почуття особистої свободи представників підприємницьких кіл.
Хід економічного розвитку Нідерландів гальмувала феодальна католицька Іспанія, яка в середині XVI ст. перетворила країну у свою провінцію. Жорстока інквізиція щодо населення протестантських північних провінцій Нідерландів, високі податки щодо купців, промисловців, обмеження у торгівлі та підприємництві призвели до масового невдоволення і врешті до революції, яка мала національно-визвольний характер.
Революція та визвольна війна перемогли тільки у північних провінціях, які 26 липня 1581 р. проголосили свою повну незалежність (Іспанія визнала незалежність Нідерландів лише у 1609 р.).
Звільнення від іспанського феодального панування стало додатковим стимулом для економічного зростання Голландії. У середині XVII ст. голландські мануфактури (кораблебудівні, текстильні та ін.) були кращими у Європі. Успішно розвивалися парусні, канатні, паперові, цукрорафінадні, миловарні, скляні, пивоварні мануфактури. Більшість були централізованими. На них працювало до 100 робітників. Почала зростати кількість міського населення, питома вага якого у першій половині XVII ст. становила від 35 до 50%.
Розвиток сільського господарства Голландії мав компромісний характер. Революція не знищила остаточно феодальну земельну власність, проте пріоритет в аграрному секторі отримала фермерська селянська власність, яка зміцнювалася за рахунок розподілу монастирських земель, осушування (польдерізації). Фермерство Голландії було орієнтоване на вирощування культур, що давали найбільший прибуток — льон, коноплі, тютюн, хміль, рослини-фарбники. Ефективно розвивалося тваринництво. Голландський сир і масло знаходили консумента у всій Європі.
Торгівля стала найбільш прибутковою сферою діяльності голландців і охоплювала весь світ. У 1602 р. створена акціонерна компанія — приватна акціонерна спілка, значну кількість акцій якої контролювала держава.
У зовнішню торгівлю і морські перевезення вкладалися великі капітали. Голландія володіла найбільшим у Європі морським торговим флотом, на її долю припадало приблизно 75% загальної кількості кораблів європейських країн. Голландці, витіснивши португальців, створили величезну імперію, яка простягалася від Мозамбіка до Японії. Вони з надзвичайною енергією закладали торгові факторії, монополізували постачання прянощів та східних товарів, займалися каботажними перевезеннями. Великі прибутки давали работоргівля і піратство. Зовнішня торгівля та морські перевезення стали настільки вигідними, що Ост-Індійська компанія у 1606 р. виплатила своїм членам 67% дивідендів. У 1699 р. капітал компанії становив 4 т золота.
У кінці XVI ст. найбільшим портовим містом Нідерландів стає Амстердам. Його кораблі перевозили 5/6 товарів, якими обмінювалися Піренейський півострів і Північна Атлантика. Голландці зайняли панівне становище у торгівлі Португалії з Іспанією.
Розвиток торгівлі зумовив зростання ролі банківської справи та кредиту. На початку XVI ст. в Антверпені склався грошовий ринок, де у міжнародних розрахунках використовували векселі (письмові боргові зобов'язання) на пред'явника. Борги та кредити поступали на ринок. Векселі були в обігу замість готівки, переходили з рук в руки, поки не анулювалися. Загальною стала практика платіжних розпоряджень (асигнацій), що встановлювала відповідальність кредиторів. У 1598 р. було засновано Страхову палату. Упродовж XVII ст. Амстердам перетворюється у найбільший міжнародний фінансово-кредитний центр, цьому сприяли низькі проценти (5%) на позичковий капітал.
На кінець XVII ст. Голландія, що базувала своє господарство на нестійкому фундаменті посередницької торгівлі, почала втрачати торгову першість на користь Англії, яка переважала її у промисловому розвитку. Внаслідок цього капітал Голландії все більше ставав лихварським, переміщався з торгівлі і мореплавства у банківську сферу.
Розвиток океанської торгівлі та перші морські перемоги створили сприятливі умови для господарського поступу Англії. Королева Єлизавета вела цілеспрямовану політику підтримки землеробства, заборонила заміну орних ґрунтів на пасовища, чого прагнули сільські землевласники.
Збільшилися площі орних земель. Протеговані королевою текстильні майстерні почали швидко розвиватися, збільшився вивіз англійського сукна, яке успішно конкурувало із фландрійським. В Англії знайшли притулок емігранти із Нідерландів, які втікали в результаті релігійних переслідувань. Королева здійснила реформу цехів, надавала великого значення якості ремісничих виробів, особливу увагу звертала на ремісничу молодь. Все це позитивно вплинуло на розвиток англійської промисловості.
Промислове піднесення спричинило незвичайний розвиток англійської торгівлі. Вже у 1553 р. в Лондоні виникла "Гільдія відважних купців" — товариство, яке почало здобувати чужоземні ринки для англійської вовни та сукна. Поступово торгові факторії було відкрито у Гамбурзі, Антверпені. Засновано Балтійську, Московську торгові компанії. Торговельна експансія Англії на півночі Європи підірвала монополію Ганзи і призвела до її занепаду.
Англійський торговий флот з'явився й на Середземному морі, внаслідок чого утворилися Левантійська, Турецька й Марокканська торгові компанії. Із Середземних вод англійці перекинулися на океани. Перші шляхи проклали тут моряки — пірати Дрейк, Кавендіш, Рейлі та інші. Волтер Рейлі заснував у 1584 р. північноамериканську колонію і назвав її Вірджінією. Упродовж XVI — XVIII ст. Англія у боротьбі з Нідерландами, Францією здобула значні території у Північній Америці, перетворивши їх у сировинний придаток та ринок збуту своїх товарів.
Для майбутнього розвитку Англії велике значення мало створення Вест–Індійської та Ост–Індійської торгових компаній. Значні прибутки Англія отримувала від піратства та работоргівлі, у якій займала монопольне становище.
Важливу роль у господарському піднесенні Англії відіграв аграрний переворот, який відбувся у XVI — XVIII ст. Товарно-грошові відносини, зростаючий попит на текстильні вироби спричинили розвиток вівчарства, перетворення орних угідь на пасовища. Широко застосовувалося огороджування земель. Почала формуватися земельна власність буржуазного типу. З метою створення великих пасовищ для овець і використовуючи право власності на землю, великі землевласники виганяли селян із своїх наділів, перетворювали їх на орендарів-фермерів. Фермерські скотарські господарства ставали товарними, ринковими, підприємницькими.
Формуванню земельної власності буржуазного типу в значній мірі сприяла Реформація, в результаті якої в країні було закрито понад 3 тис. католицьких монастирів. Їхні землі підлягали конфіскації на користь держави і продавались на комерційній основі дворянам. Монастирські приміщення часто використовувались для створення ткацьких мануфактур. Розорені селяни, рядові монахи та інші категорії населення стали основним джерелом найманої робочої сили для масово створюваних мануфактур.
Для переходу від дрібнотоварного виробництва були потрібні значні кошти. Процес так званого "первісного нагромадження капіталу" найбільш яскраво проявився в Англії. Його основними шляхами були: аграрний переворот та Реформація; система державного боргу, в результаті якої надзвичайно збагатилися ті лихварі, купці і підприємці, котрі позичали державі гроші під великі проценти; протекціоністська політика уряду щодо національної буржуазії; колоніальна система, піратство тощо.
У результаті змін, які відбулися в XVI — першій половині XVII ст., в Англії нові капіталістичні відносини проникли у всі галузі економіки. Сформувався клас нових власників — дворян-джентрі, підприємців, купців-торговельників, заможних фермерів, які володіли значними капіталами, але з ряду причин були позбавлені політичної влади. На середину XVII ст. в Англії загострилися релігійні суперечності. Саме вони й стали основним приводом для революції 1640 — 1660 рр.
Внаслідок революції було ліквідовано феодальну власність на землю. Нові класи та стани отримали доступ до державної влади. Було проголошено свободу промислового й торгового підприємництва, усунено основні перепони для господарського піднесення.
Почав зростати обсяг багатогалузевого мануфактурного виробництва, яке стало панівним у промисловості Англії. Третина промислового населення була зайнята у сукновиробництві. Успішно розвивалися бавовняні, паперові, скляні, металургійні, кораблебудівні мануфактури. За темпами і масштабами англійська промисловість у кінці XVIII ст. зайняла перше місце в Європі.
У ході аграрного перевороту було ліквідовано дрібні селянські господарства, утверджувалась велика земельна власність лендлордів і фермерів. Сільське господарство досягло значних успіхів в агрокультурі та агротехніці; зросла врожайність зернових культур. У XVIII ст. Великобританія вивозила 20% урожаю. Вона стала країною класичного фермерського господарства.
У мануфактурний період торговельний капітал переважав над промисловим. Головними сферами вкладення капіталів у Великобританії залишалися зовнішня торгівля і морські перевезення. Велику роль в економічному зростанні Англії відіграв Навігаційний акт (1651 р.), згідно з яким зовнішньоторгові операції країни могли здійснюватися лише англійськими кораблями або кораблями тієї країни, звідки імпортувався товар. Цей закон підірвав посередницьку торгівлю і мореплавство найбільшого супротивника Англії — Голландію. Він сприяв розвитку англійського суднобудування і мореплавства. Англія обігнала за масштабами колоніальної і торгової експансії Нідерланди, відвоювала у Франції її найважливіші володіння, захопила Індію і перетворилася на світову колоніальну імперію.
У XVIII ст. англійський фінансовий капітал почав панувати у діловому світі. В 1694 р. був утворений Англійський банк, білети якого до 1797 р. обмінювалися на золото. Формувалися приватні лондонські банки. В 1807 р. їх було 73. У провінціях з'явилися сільські банки або банки графств.
На відміну від великих ярмарків, що збиралися кілька разів на рік, банки регулярно проводили клірингові розрахунки (залік взаємних вимог та зобов'язань). Сконцентровані у банках гроші перерозподілялися і використовувалися у промисловості, торгівлі.
За рівнем промислового розвитку Франція нічим не поступалася Англії, проте тут переважало ремісниче виробництво, а цеховий устрій активно підтримувався державою. У містах країни у XVI ст. проживало 15–17% населення. Кількість мануфактур була незначною і займалися вони в основному виробленням предметів розкоші: шовку, атласу, оксамиту, меблів, килимів, військових обладунків тощо. Франція займала провідне місце в Європі з виробництва полотна, яке виготовляли сільські жителі. Організаторами і власниками розсіяних текстильних мануфактур були, як правило, купці та лихварі. Політика протекціонізму (захист державою національної промисловості й сільського господарства за допомогою митної політики) та меркантилізму (політика, спрямована на нагромадження золота і срібла в країні шляхом обмеження вивозу їх та збільшення вивозу товарів) захищала вітчизняних товаровиробників від іноземних конкурентів.
Повільними темпами розвивалися аграрні відносини. У XVI — XVIII ст. у Франції зберігалося велике землеволодіння, яке, щоправда, втратило становий характер. Людина будь-якого статусу могла володіти і вільно розпоряджатися землею. Зберігалися рентні відносини, утверджувалися такі форми взаємовідносин як оренда та найм. Відносно невисокий економічний потенціал Франції, пасивність буржуазії зумовили відставання країни у колоніальній експансії та зовнішній торгівлі.
З половини XVIII ст. занепадає військова могутність Франції. Було втрачено ряд володінь у Європі, частину територій в Америці та Індії. Проте важливішими були ознаки внутрішнього занепаду держави. Король Людовік XV не відзначався талантами своїх попередників, був легковажний та безвідповідальний. Своєю марнотратністю він знищив державну скарбницю. Лише у 1751 р. на утримання королівського двору, численні банкети, лови тощо було витрачено 60 млн ліврів, що становило четверту частину річного прибутку держави. Короля наслідувала французька аристократія та духовенство — привілейовані стани суспільства. Внаслідок цього зростав податковий тягар, який падав на плечі третього стану — селян, ремісників, купців, банкірів. Небачених розмірів досягнув державний борг. Все це, а також безперервні війни, негативно вплинуло на економічне життя, компрометувало владу в очах суспільства.
У середині XVIII ст. Франція опинилася на межі економічного банкрутства. У цей же час загострюються соціальні суперечності. Велике невдоволення існуючими порядками став проявляти третій стан, домагаючись, за прикладом Англії, зрівняння у правах з привілейованими станами. Поступово це невдоволення вилилося у революцію (1789 — 1794 рр.).
Внаслідок цієї революції відбулися радикальні зміни у Франції. Вона суттєво вплинула на економічне життя в країні. Було ліквідовано середньовічні порядки — феодальні привілеї, селянські повинності, інші особисті примуси селян, а також їхні борги феодалам. Підлягали знесенню: данина, чинші, феодальні суди, продаж урядових посад тощо. Було скасовано цеховий устрій та державну регламентацію промислового виробництва. Проголошувалася свобода торгівлі. Відмінено рабство у французьких колоніях.
26 серпня 1789 року ухвалено Декларацію прав людини і громадянина. Власність оголошувалася святою і недоторканою. Докорінно змінювалася податкова політика — оподаткуванню підлягали всі громадяни. Церковне майно проголошено власністю держави. Під час революції було введено єдину систему мір і ваги (метр і кілограм), лівр замінено на франк, що ділився на 100 сантимів.
У ході та після революції почала успішно розвиватися промисловість, особливо сталеварна. Революційні війни, які вела Франція, сприяли розширенню виробництва зброї, селітри, пороху, шкіри, взуття, текстилю. Аграрне законодавство періоду революції сприяло перетворенню селян на дрібних власників індустріального суспільства.
У цілому Французька демократична революція 1789 — 1794 рр. мала великий вплив на подальший розвиток Європи і світу, стала переломним фактором у переході від традиційного, аграрно-ремісничого суспільства до індустріального, прогресуючого.
Щодо господарства, то у північних колоніях (Нова Англія) успішно розвивалися різноманітні промисли (перш за все хутряний), а також рибальство, скотарство та примітивного типу мануфактури. Тут переважали дрібні та середні фермерські господарства товарного характеру, а земля вільно відчужувалася. Північні колонії виникали з вільних союзів людей, гнаних владами за релігійні переконання. Серед перших поселенців було багато сепаратистів, квакерів, пуритан, індепендистів, гугенотів. Всі вони відзначалися підприємливістю та енергійністю. Попит на рибу та хутро у Європі був великий, тому торгівля ними стала важливою сферою діяльності колоніальних бізнесменів. Оскільки промисловість в цілому розвивалася повільно, провідне місце в суспільстві посідав торговець, що було характерно для більшості країн мануфактурного періоду.
Перші південні колонії були засновані, як правило, англійським урядом і торговими компаніями. Тут розвивалися великі плантаційні господарства, що займалися вирощуванням тютюну, рису, бавовни, цукрової тростини. На тютюнових, рисових плантаціях використовували працю рабів. Тютюн та рис стали головними експортними товарами і приносили величезні прибутки землевласницькій аристократії, яку підтримувала королівська влада.
Незважаючи на те, що колонії (особливо північні) мали свої органи самоуправління — законодавчі зібрання, ради при губернаторах, вони вважалися частиною Англії, а їхні жителі — підданими короля. Англія гальмувала економічний розвиток колоній. Так, ще у XVII ст. на основі навігаційних актів колонії позбавлялися права вільної торгівлі. Існувала заборона створення власних фабрик. Англійські королі дивилися на Північну Америку як на ринок, куди метрополія може збувати продукцію обробної промисловості. У самих колоніях сировину (зерно, худобу, залізну руду, хутро) обробляти заборонялося, її можна було лише вивозити. З 1699 р. заборонялося вивозити вовняні вироби і займатися залізоробним виробництвом (крім первинної обробки). У 1770 р. було суворо заборонено вивозити до Північної Америки щойно винайдені машини. Колоніям дозволялося торгувати лише з Англією. Постійно збільшувалося мито на іноземні товари. Внаслідок цього зростала контрабандна торгівля і невдоволення жителів колоній. Особливо посилюється тиск Англії на колонії після Семирічної війни, коли різко зріс державний борг і парламент країни в котрий раз підвищив податки. У колоніях з'явилася велика кількість призначуваних посад і армія, утримання яких важким тягарем лягло на плечі колоністів. Такими діями Англія демонструвала свою рішучість знищити свободи північноамериканців. Проте люди, для яких релігійні та політичні свободи були над усе, з цим примиритися не могли. Саме це й привело у 1775 р. до війни за незалежність, яка закінчилася перемогою північноамериканських колоній і створенням Сполучених Штатів Америки у 1776 р. Війна одночасно була буржуазною революцією. Вона знищила феодальні маєтки, конфіскувала і розподілила землі прихильників Англії. Було сформовано фонд державних земель на Заході, що створювало сприятливі умови для розвитку фермерства. Революція прискорила розвиток промисловості та торгівлі.
Проте здобуття незалежності не до кінця розв'язало соціально-економічні проблеми у США. Економічні інтереси Півночі та Півдня розходилися дедалі більше. У південних штатах зберігалося рабство. Землі Заходу внаслідок високих цін були недоступними для більшості бажаючих їх придбати. Ці та інші суперечності зберігалися довгий час і були розв'язані у другій половині XIX ст.
Запитання і завдання для самоперевірки
ЛЕКЦІЯ V
ПРОМИСЛОВИЙ ПЕРЕВОРОТ У ПРОВІДНИХ КРАЇНАХ СВІТУ
Промисловий переворот — це перехід від ручного, ремісничо-мануфактурного до великого машинного фабрично-заводського виробництва. Важливою складовою промислового перевороту було впровадження у виробництво і транспорт робочих машин і механізмів, які замінили ручну працю людей; парових двигунів, створення самостійної машинобудівної галузі.
Промисловий переворот — це світовий процес. Для нього були характерними як загальні закономірності, так і специфіка та особливості у кожній окремо взятій країні.
Цьому сприяв і аграрний переворот XVI — XVII ст., внаслідок якого прискореними темпами розвивалося високотоварне, базоване на фермерській основі, сільське господарство. Англійські фермери інтенсивно господарювали, поліпшуючи агротехніку і агрокультуру. Поширилася сівозмінна система, травосіяння. Широко застосовували парові плуги, машини, дренажні роботи, використовували мінеральні добрива. Аграрні зрушення сприяли вивільненню великої кількості людей і створили резерв дешевої робочої сили, необхідної для розвитку фабрично-заводської промисловості.
До другої половини XVIII ст. в Англії завершилося формування нації — важливого політичного чинника, який мав великий вплив на становлення економічної основи цивілізації нового типу. У цей же час у країні відбулося становлення єдиного національного ринку, який стимулював розвиток господарства в цілому.
Зовнішньоекономічні передумови промислового перевороту в Англії полягали у безоглядному пограбуванні колоній. На кінець XVIII ст. Англія перетворилася у найбільшу морську і колоніальну державу світу. Величезні прибутки, які забезпечувалися пануванням у світовій торгівлі, використанням незліченних багатств Північної Америки, Індії та інших колоніальних володінь, вкладалися в англійську промисловість.
Надзвичайно сприятливими для промислового перевороту було географічне розташування Великобританії та природно-економічні умови країни — водні комунікації, зручні гавані, великі поклади залізної руди та вугілля, наявність сировини для текстильної промисловості.
Зовнішньоекономічні умови — постійний попит в Європі на англійські вироби, викликаний безперервними війнами, забезпечував їм ринок збуту і теж сприяв здійсненню промислового перевороту. Не останню роль в цьому відіграла і політика протекціонізму та меркантилізму, яку проводив англійський уряд.
Важливим фактором промислового перевороту був вихід на якісно новий технічний рівень англійської бавовняної промисловості, що забезпечувався поступовим впровадженням у текстильне виробництво нових машин і механізмів.
Механік Джон Кей у 1733 р. удосконалив ткацький верстат "летючим човником". Винахідником — ткачем Джеймсом Харгривсом у 1764 р. була винайдена механічна прядка "Дженні", на якій можна було працювати з 16–18 веретенами. В останній третині XVIII ст. С. Кромптон створив "мюль-машину", яка базувалася на принципах роботи прядки "Дженні", але виготовляла тонку і міцну бавовняну пряжу. Вона поширилася у виробництві і стала технічною основою механізованого прядіння.
Процеси ткацтва деякий час відставали від механізованого прядіння, але ця невідповідність була ліквідована винаходом механічного ткацького верстата Е. Картрайта у 1785 р. Він заміняв роботу 40 ткачів. Так в англійській промисловості з'явилися перші машини і фабрики. У 60–80-х роках XVIII ст. вони з'явилися в інших галузях промисловості.
Епохальне в історії промисловості значення мали винаходи шотландського механіка Джеймса Уатта, який у 1769 р. винайшов першу парову машину. У 1782 р. Дж. Уатт удосконалив її, і з цього часу парова машина стала основним джерелом енергії британської текстильної промисловості. Це дало змогу широко використовувати вугілля як основне паливо, ліквідувало залежність від водяного двигуна, відкрило для промисловості нові регіони країни. Невдовзі, після відкриття заводу парових машин (неподалік Бірмінгема), парові машини почали застосовуватися у різних галузях промисловості. У 1820 р. у Великобританії працювало 320 парових машин Дж. Уатта, їхня кількість та потужність постійно зростала.
Застосування машин прискорило розвиток металургії, вугільної промисловості. Виникло машинобудування, основу якого складали винахід і широке застосування токарного верстата та свердлильної машини. Зростання промислового виробництва зумовило появу нових досконаліших та швидкісніших транспортних засобів. Наявність парової машини зробила можливим її застосування на залізничному і морському транспорті. У 1812 р. в Англії пущено пароплав на р. Клайд. У той же час розпочалися експерименти на залізницях. Р. Тревтик збудував декілька моделей парових повозок. Продовжив його пошуки Дж. Стефенсон, який створив самохідну паросилову установку на основі стаціонарної парової машини. Локомотив Стефенсона у 1829 р. пройшов перші випробування і розвивав швидкість 22 км/год. У 1830 р. була збудована перша в Англії та світі залізниця, яка з'єднала Манчестер і Ліверпуль та мала велике господарське значення. Будівництво залізниць викликало докорінні зміни в економіці Англії, створивши стабільні комунікації між різними районами та галузями промисловості.
Промисловий переворот змінив економічну географію Англії. Виникли нові промислові райони, які спеціалізувалися на виробництві окремих видів товарів і продуктів. Значно зросли обсяги промислового виробництва. На середину XIX ст. Англія перетворилася у "майстерню" світу, виробляючи близько половини світової промислової продукції, і зайняла виняткове становище в світовому господарстві й міжнародній політиці.
Промислово-торговій гегемонії Англії сприяла економічна політика держави. До 40-х років XIX ст., коли індустріалізація ще не була завершена, в Англії панували високі митні збори на іноземні товари. Коли ж англійська промисловість настільки зміцніла, що перестала боятися іноземної конкуренції, буржуазія проголосила необмежену свободу торгівлі — так зване фритредерство (від "фрі тред" — вільна торгівля). Його суть полягала в повному звільненні від мита майже всіх товарів, що завозилися в Англію, і була розрахована на взаємне сприяння, тобто зустрічну відміну чи значне скорочення мита на ввіз англійських товарів в інші країни. Це забезпечувало Англії як вільний збут за кордоном своїх товарів, так і дешеву імпортну сировину та продовольство.
Перемога машинного виробництва в Англії дала поштовх до формування соціальної структури індустріального суспільства. Промисловий пролетаріат становив 45,5% зайнятого населення. Урбанізація перетворила Великобританію на країну міст і фабричних поселень. На кінець XIX ст. у містах проживало майже 75% населення.
Перші машини тут з'явилися ще в кінці XVIII ст., але не мали широкого застосування. Промислове піднесення відбулося у 1805 — 1810 рр. в часи правління Директорії та Наполеона, які активно підтримували промисловість і торгівлю. У цей же час у Франції знайшли поширення англійські винаходи. Особливу роль у текстильній галузі промисловості відіграли верстат Жаккара, створений у 1804 — 1808 рр., який виготовляв тканини з візерунком, та машини Жирара (1810 р.), що здійснювали хімічно-механічну обробку льону. Щоправда, ці винаходи поширилися у французькій текстильній промисловості лише у 40-х роках. У цілому інженерно-технічна думка у Франції відставала від англійської.
Континентальна блокада Англії, яку проводив Наполеон у 1806 р., закрила французький і європейський ринки для англійських промислових товарів, створила великі економічні труднощі для Англії. Вона прискорила становлення і розвиток деяких галузей французької промисловості (суконної, хімічної, металообробної). Проте ті галузі промисловості, які працювали на колоніальній сировині (бавовняна, цукрова), переживали занепад. У цілому прагнення Наполеона створити умови для панування французької промисловості на континенті негативно позначилися на ході промислового розвитку. Франція на довгі роки була позбавлена англійських машин, металовиробів та вугілля, необхідних для механізації виробничих процесів. Сільське господарство Франції страждало через припинення експорту зерна, вин та інших продуктів. Континентальною блокадою були невдоволені союзники Наполеона.
На другому етапі промислового перевороту (1815–1848 рр.) хід економічного розвитку Франції прискорюється. Зростають темпи механізації виробництва. Розвивається текстильна, металургійна, поліграфічна, керамічна та інші галузі промисловості. У 20 –х роках зароджується французьке машинобудування. За обсягом виробництва промислової продукції в середині XIX ст. Франція займала друге місце у світі після Великобританії. Однак її технічний рівень і конкурентоспроможність залишалися низькими. У Франції зберігалися невеликі мануфактури та дрібне кустарне виробництво. Такий стан деякі історики пояснюють антикапіталістичною атмосферою французького суспільства, характером підприємця: дрібного ділка, людини консервативної, обережної. Торгово-промислова буржуазія не мала достатнього впливу на формування державної політики. Уряд ігнорував її інтереси.
Вже на етапі промислового перевороту у Франції сформувалися фінансова буржуазія, яка відігравала значну роль в державі, зате мало опікувалася розвитком промисловості. Вона збагачувалася за рахунок лихварства, фінансових та біржових спекуляцій. Грошовий капітал зростав швидше, ніж промисловий.
У Франції XIX ст. повільними темпами зростало населення, попит на товари і продукти залишався низьким. Ця негативна тенденція поглиблювалася відносинами на селі, складною та суперечливою структурою аграрного сектора економіки країни. У сільському господарстві Франції домінували дрібні селянські господарства, які з ростом сільського населення все більше подрібнювалися. Переважання дрібних селянських господарств стримувало капіталістичний розвиток французького села. Навіть незважаючи на державну митну політику, яка більше сприяла аграріям, ніж підприємцям, і тим самим гальмувала розвиток промисловості, рівень розвитку сільського господарства порівняно з іншими європейськими країнами залишався низьким.
Третій етап промислового перевороту у Франції відбувся після революції 1848–1849 рр. і тривав до кінця 60-х років. У цей період фабрично-заводське виробництво охопило більшість галузей промисловості. Загальний обсяг промислової продукції за 1851 — 1865 рр. зріс майже вдвічі. Кількість парових двигунів у промисловості й транспорті збільшилася з 7,7 до 27,8 тис. Протяжність залізниць досягла 17,4 тис. км.
За прикладом Англії було проголошено свободу торгівлі, ліквідовано обтяжливі мита. Успішно розвивалася кредитна справа, а біржа, банки і акціонерні товариства досягли небувалої сили і значення. Такі успіхи у розвитку економіки країни були досягнуті завдяки зваженій ліберальній політиці Наполеона III та його уряду.
Отже, в результаті промислового перевороту французька економіка остаточно перейшла на шлях індустріального розвитку. Однак на відміну від Англії у господарстві франції значну роль відігравало лихварство.
На відміну від Англії та Франції, становлення суспільства нового типу в Німеччині відбувалося не революційним, а еволюційним шляхом. Середньовічні порядки: панування феодального землеволодіння та повинності селян ліквідовувалися поступово, шляхом реформ. Навіть після революції 1848 р. у Німеччині зберігалася феодальна монархія і політична та економічна влада великих землевласників-юнкерів. Щоправда, монархія стала обмеженою, і деякі політичні права отримала національна буржуазія.
Запізнення промислового перевороту було зумовлене ізольованістю країни від світових торговельних шляхів, відсутністю власного флоту. Політично роздрібнені німецькі держави будували свою власну економічну політику. Кожна з них мала власні гроші, метричну систему, митні кордони і норми господарського законодавства, які гальмували створення єдиного національного ринку. Основні промислові райони країни — Пруссько–Сілезький, Саксонський і Рейнсько–Вестфальський — були економічно слабо зв'язані між собою.
У Німеччині довгий час панувало середньовічне ремісниче виробництво, основною формою якого були цехи. Мануфактури появилися у кінці XVIII ст. і були розташовані, як правило, у сільській місцевості. Панування міських цехів було підірване німецьким законодавством лише у 60-х роках XIX ст. Ремісниче виробництво було малоефективним. Промислова продукція не була конкурентоспроможною на зовнішньому ринку. Більше того, внутрішній ринок країни заполонили дешеві вироби французької та англійської фабрично заводської промисловості. Німеччина в першій половині XIX ст. була аграрним придатком промислово розвинутих Англії та Франції.
Перші парові машини в німецькій промисловості знайшли застосування у 30-х роках XIX ст. Проте їх було небагато — у 1837 р. у промислове розвинутій Сілезії працювало всього 8 парових двигунів (у той же час на бавовняних фабриках Ланкашира (Англія) діяло 714 парових двигунів.
Промисловий переворот прискорюється у 50-60-х роках, коли німецька промисловість переходить від мануфактурної стадії до фабрично-заводської. Впродовж 60-х років різко збільшується загальна потужність парових двигунів. Особливо високими темпами розвивається важка промисловість.
Особливістю запізнілого промислового перевороту в Німеччині було те, що він базувався на основі вітчизняного машинобудування, на власних інженерно-технічних досягненнях. У Німеччині відразу будувалися величезні на той час машинобудівні підприємства, оснащені найновішим обладнанням. Саме це забезпечило небачені у XIX ст. темпи промислового виробництва. Структура німецької фабричної промисловості теж вигідно відрізнялася від англійської та французької. У Німеччині було здійснено ряд винаходів (барвники), внаслідок чого почала успішно розвиватися хімічна промисловість.
Для розвитку аграрних відносин у Німеччині характерною була поступова ліквідація феодально-кріпосницьких відносин, яка затягнулася до 80-х років XIX ст. Індустріалізація сільського господарства тут також відбувалася повільно, темпи його розвитку відставали від промисловості. Факторами, що стримували цей процес, були обезземелення і малоземелля більшості селян, їхня низька купівельна спроможність, висока земельна рента, заборгованість.
Боротьба за об'єднання Німеччини та підготовка до війни із Францією стали важливим стимулом промислового зростання країни у 50-60-х рр. У зв'язку з цим прискореними темпами розвивалася воєнно-промислова база, в якій особливу роль відігравали сталеплавильні, артилерійські заводи Круппа (Рейнська область). Велике значення надавалося залізничному будівництву, яке набуло загальнонаціонального характеру, ліквідувало економічну розрізненість країни, сприяло консолідації внутрішнього ринку.
Господарському піднесенню та прискоренню промислового перевороту сприяв також митний союз німецьких держав (1867 р.), який очолювали союзна митна рада і митний парламент. Ця господарська організація значною мірою спричинила пізніше політичне об'єднання держави.
Важливу роль у здійсненні промислового перевороту відіграє демографічний фактор. Жодна країна світу не знала таких темпів росту населення. До середини XIX ст. кількість жителів США збільшилася у 4,5 раза, в основному за рахунок переселенців із Європи — людей підприємливих, енергійних, які в першу чергу спричинили економічний поступ США.
Перші прядильні машини у США появилися в кінці 80-х років. Вони були завезені з Англії, незважаючи на заборону вивозу машин і технічних інновацій з боку англійського уряду. Перші парові машини з'явилися в останньому десятилітті XVIII ст. На початковому етапі промислового перевороту вони використовувалися слабо. Більшість текстильних фабрик працювали на енергії води. Саме наявністю дешевої енергії водяних двигунів пояснюється запізніле впровадження парових машин. Промисловий переворот у США відбувався за рахунок європейської робочої сили, інтелекту і капіталів. У цьому теж одна із його особливостей. Однак в американській промисловості з великим успіхом застосовувалися власні оригінальні винаходи — циліндр для механічної набивки тканин тощо. У 1807 р. на р. Гудзон з'явився колісний пароплав, збудований Р. Фултоном, швидкими темпами прокладалися канали, які мали велике господарське значення. Прискорено розвивалася текстильна фабрична промисловість, яка в середині XIX ст. за обсягом виробництва поступалася лише англійській. Проте найбільших успіхів США досягли у будівництві залізниць та використанні паровозів. За два десятиліття (1830–1850) довжина залізниць зросла у 300 разів.
Розвиток залізничного будівництва сприяв прискореному росту металургії, добувної та машинобудівної галузей промисловості. У 40-х роках широко застосовуються пудлінгові печі. Виробництво чавуну в 1830–1850 рр. зростає у три рази.
Спочатку машинобудування розвивалося повільними темпами. На початку XIX ст. американська промисловість працювала в основному на англійських машинах. Проте в середині XIX ст. у США вже існували власні машинобудівні заводи. Особливо швидко розвивалося сільськогосподарське машинобудування. У цей же час активно впроваджуються в життя оригінальні досягнення американської інженерно-технічної думки. Серед найвидатніших винаходів того часу були швейна машина Зінгера, ротаційна типографська машина, телеграф Морзе, револьверний, шліфувальний, фрезерний верстати, косарка Мак-Корміка, комбінована молотила-віялка Хейрема та багато інших.
Незважаючи на високі темпи промислового розвитку в першій половині XIX ст., США залишалися в основному аграрною країною, промисловий переворот завершився лише на Півночі.
Розвиток промисловості гальмували південні штати, в яких панувало рабовласницьке плантаційне господарство. Рабовласництво було основною перепоною на шляху розширення внутрішнього ринку — ринку товарів і робочої сили, освоєння земель Заходу, інтенсивного розвитку сільського господарства.
Суперечності між північними і південними штатами викликали Громадянську війну в США (1861–1865 рр.), яка водночас була буржуазною революцією. Війна закінчилася перемогою Півночі. Важливими її наслідками було скасування рабства, ліквідація політичної та економічної роз'єднаності США, остаточне завершення промислового перевороту.
Ліквідація рабства в ході Громадянської війни. Акт про гомстеди (поселення), прийнятий у 1862 р., активізували зростання аграрного сектора економіки. Гомстед-акт давав право кожному громадянину США після сплати 10 доларів реєстраційного збору, отримати 160 акрів землі, що ставали власністю після п'яти років проживання на ній, обробітку та забудови.
Сільське господарство США мало товарний характер і розвивалося на основі індустріалізації, що забезпечило його переваги в світовому сільськогосподарському виробництві. США стали одними з головних експортерів збіжжя і м'яса на світовий ринок. З 1862 по 1901 р. експорт пшениці збільшився майже у 5 разів, кукурудзи — в 16. Це призвело до європейської аграрної кризи 1875–1896 рр., коли ціни на пшеницю впали майже вдвічі. Завоювання зовнішнього ринку було зумовлено тим, що американський фермер обробляв землю, вільну від ренти, тоді як європейські селяни і фермери були змушені платити значні рентні платежі. На початок XX ст. колонізація вільних земель завершилася. Ціни на землю зросли, США в конкурентній боротьбі втратили переваги і, як наслідок, американський експорт значно скоротився.
Отже, завершення в другій половині XIX ст. промислового перевороту в провідних країнах світу створило сприятливі умови для їхнього подальшого індустріального розвитку.
Запитання і завдання для самоперевірки
ЛЕКЦІЯ VI
ГОСПОДАРСТВО ПРОВІДНИХ КРАЇН СВІТУ в останній третині XIX — на початку XX ст.
Після завершення промислового перевороту розвинуті країни світу вступають в добу індустріалізації. Вона характеризується структурними змінами в господарстві окремих країн. На основі науково-технічних і технологічних винаходів виникають нові галузі виробництва, модернізуються старі. Збільшується доля промислових підприємств у виробництві валового національного продукту (ВНП) і національного доходу (НД). Під час індустріалізації відбувається концентрація виробництва та капітальні зміни в організації й управлінні виробництвом — виникають монополії, акціонерні товариства. У кінці XIX — на початку XX ст. завершується формування світового ринку, разом з тим поглиблюється нерівномірність у розвитку окремих країн, загострюються міждержавні суперечності.
У 80-90-х роках було відкрито і вдосконалено використання інших видів енергії. Серед них виділяються винаходи двигунів внутрішнього згоряння — карбюраторного (Н.Отто, Німеччина, 1887 р.) та дизельного (Р.Дизель — Німеччина, 1893 р.).
У 80-х роках двигуни внутрішнього згоряння були вдосконалені. На їх базі німецькі винахідники Г. Даймлер і К. Бенц створили автомобіль, який мав велике техніко-економічне значення.
Відкриття в галузі виробництва хімічної продукції (синтетичні барвники, кислоти, фарбувальні, лікарські, парфумерні та інші вироби) дали поштовх для прискореного розвитку хімічної промисловості.
Велике економічне значення мали технічні вдосконалення в металургії — конверторний спосіб виробництва сталі, впровадження мартенівських печей, які значно підвищували продуктивність праці.
Цьому сприяли також технічні і технологічні новації в металообробці. Був винайдений автоматичний револьверний верстат (США), вдосконалений токарний та інші металорізальні механізми.
Важливі вдосконалення були зроблені в технічній сфері легкої, поліграфічної та інших галузях промисловості (автоматичний ткацький верстат, лінотип, автомат для виробництва пляшок тощо).
Темпи технічного прогресу були вражаючими, їхні результати важко переоцінити. Технічні та технологічні відкриття різко підвищили ефективність праці, почалося масове виробництво товарів, знизилася їх собівартість.
Структурні зрушення останньої третини XIX — початку XX ст. зумовили зміни у галузевій структурі машинної індустрії. Її провідними галузями стало виробництво електроенергії, продукції органічної і неорганічної хімії, добувної, металургійної, машинобудівної, транспортної промисловості. Розвивалися нові галузі: сталеливарна, нафтодобувна і нафтопереробна, електротехнічна, алюмінієва, автомобільна.
Значне зростання продуктивних сил, виникнення нових капіталомістких галузей і нової технології вимагали істотного укрупнення виробництва, створюючи для цього технічні умови. Так, нова сталеливарна технологія вимагала переходу від окремих дрібних доменних печей до великих заводів з повним металургійним циклом. Впровадження електроенергії замість пари дозволило збільшити розміри промислових підприємств.
Але розширення виробництва вимагало великих капітальних вкладень. Тому якісно нові зміни відбувалися і в організації та управлінні виробництвом. Провідне місце належало товариствам на основі акціонерної колективної власності, завдяки яким залучалися вільні капітали. Посилився процес концентрації виробництва і централізації капіталу, що охопив усі розвинуті країни й основні галузі їхньої економіки. У промисловості, банківській сфері виникають і розвиваються монополістичні об'єднання. Банки перетворюються на фінансові центри, що контролювали як грошовий капітал, так і промислове виробництво. Зрощення банківського капіталу з промисловим зумовило формування фінансової олігархії. Капіталізм вільної конкуренції почав переростати в монополістичний капіталізм.
Монополія (від гр. один і продаю) — крупні підприємства, об'єднання підприємств, які виробляють переважну кількість продукції певного виду, завдяки чому обмежують конкуренцію, посідають домінуюче становище на ринку, впливають на процес ціноутворення і отримують високі (монопольні) прибутки. Основними формами монополій є:
— картель — об'єднання декількох підприємств однієї галузі виробництва, учасники якого зберігають власність на засоби виробництва і виготовлений продукт, виробничу та комерційну самостійність, а домовляються про частку кожного у загальному обсязі виробництва, ціни, ринки збуту, обмінюються патентами на нову техніку тощо;
— синдикат — об'єднання підприємств, в якому розподіл замовлень на купівлю сировини і реалізацію продукції здійснюється через єдину збутову контору або інший аналогічний орган. Учасники синдикату зберігають виробничу, але втрачають комерційну самостійність;
— трест — об'єднання підприємств однієї або кількох технологічно пов'язаних між собою галузей промисловості, учасники якого втрачають свою комерційну і виробничу самостійність, підкоряючись єдиному контролю. Юридичне створення тресту означає передачу контролю над колись незалежними підприємствами (у формі контрольного пакета акцій або особливого довірчого сертифіката) його засновникам. Нерідко трест очолює холдинг — держательська компанія, яка зосереджує у своїх руках акції учасників цього об'єднання і здійснює контроль за їхньою діяльністю;
— концерн — об'єднання підприємств різних галузей промисловості, транспорту, торгівлі, банків, науково-дослідних та навчальних центрів тощо зі спільною власністю і єдиним фінансовим контролем, метою якого є здійснення спільної діяльності. Оперативне керівництво здійснює рада директорів.
Науково-технічна революція знайшла добрий ґрунт на американській землі. Тут активно впроваджувалися власні та європейські винаходи. У зв'язку із запізненням промислового перевороту, в США використовувалися найновіші досягнення інженерії, застарілого обладнання практично не було. Після Громадянської війни в країні сформувався широкий внутрішній ринок, розширювалася географічна спеціалізація.
Економічному зростанню сприяли зовнішня політика держави — високі митні тарифи на ввіз готової продукції і повна свобода для ввозу іноземних капіталів, яка підтримувалася високою нормою прибутків. Це приваблювало європейські, в першу чергу англійські, капітали.
США у 1867 р. розширили свої володіння шляхом купівлі у Росії Аляски за 6,7 млн доларів. Згодом було анексовано Гавайські острови. Колоніями США стали Куба, Гуам, Уперто-Ріко, Філліпіни, частина островів Самоа. Водночас посилюється економічно-торговельна експансія в країни Латинської Америки, які втягувалися в орбіту економічної діяльності США.
Вражаючими були темпи економічного розвитку країни.
Національний дохід з 1870 по 1913 рр. виріс у 5 разів, а національне багатство — майже у 7 разів. Найвищими темпами зростало промислове виробництво. Доля промисловості і будівництва напередодні першої світової війни складала 75% сукупного суспільного продукту.
Важливе значення в економічному розвитку США мало залізничне будівництво. Довжина залізниць країни з 1870 по 1913 рр. збільшилася у 8 разів. Будівництво залізниць стимулювало ріст виробництва у металургійній, металообробній та вуглевидобувній галузях промисловості, сприяло освоєнню родючих земель західних штатів, зміцнило економічну єдність країни.
Кардинальні зміни відбулися в галузевій структурі промисловості — значно збільшилася частка важкої промисловості, яка розвивалася надзвичайно високими темпами. Вперше в історії США була досягнута перевага частки важкої промисловості над легкою і харчовою. Вже у 1900 р. питома вага галузей важкої промисловості перевищила половину загального об'єму промислової продукції. Такого рівня інші розвинуті країни досягли лише перед другою світовою війною. Особливо швидкими темпами розвивалися нові галузі важкої промисловості — нафтова, алюмінієва, гумова, електротехнічна, автомобільна, сталеплавильна.
У 1882 р. на р. Ніагара була збудована перша у світі гідроелектростанція. Напередодні першої світової війни потужність американських електростанцій була понад 5 млн кВт (потужність англійських, німецьких і французьких в сумі не перевищувала 3 млн кВт).
Легка та харчова галузі промисловості переходять на виробництво стандартизованої продукції, чого не було ще в інших країнах. У США вперше отримало розвиток масове серійне виробництво, при якому застосовувались раціональні методи організації виробництва. Поточний, конвейєрний метод вперше було запроваджено на автозаводі Г. Форда у 1913 р. і отримано вражаючі результати: монтаж магнето для автомобільного двигуна замість 20 хв. зайняв всього 5. Раціоналізація виробництва сприяла небаченому росту продуктивності праці.
У кінці XIX — на початку XX ст. відбулися якісно нові зміни в управлінні виробництвом, викликані ростом концентрації виробництва і централізації капіталу. Почали виникати акціонерні товариства, монополістичні об'єднання. Перші монополії виникли ще у 60–70-х роках. Одна з найбільших — "Стандарт ойл Компані" — була створена Дж. Рокфеллером у 1872 р. Згодом вона приєднала ще 14 компаній з видобутку та переробки нафти. У 1882 р. була реорганізована у трест і монополізувала виробництво понад 90% очищеної нафти у країні. На початку XX ст. у США було близько 800 трестів, у які входило понад 5 тис. підприємств з капіталом у 7 млрд доларів. Монополізація сприяла ефективнішому управлінню виробництвом, однак поступово монополії зосередили у своїх руках велику економічну владу. Уряд США був змушений приймати антимонопольні закони, втручатися в економічні процеси.
Німеччина. Індустріалізація кінця XIX — початку XX ст. вивела Німеччину на друге місце у світі (після США) та перше місце у Європі. Цьому сприяло ряд факторів, серед яких найголовнішим можна вважати перемогу у франко-прусській війні 1870 –1871 рр. Після завершення війни відбулося об'єднання Німеччини навколо Пруссії, консолідація німецької нації. Було ліквідовано політичну роздрібненість, митні бар'єри, сформувалася єдина грошово-фінансова система, прийнята загальнодержавна система міри і ваги, залізничного і поштового права. Все це сприяло розвитку єдиного внутрішнього ринку країни.
Перемога над Францією, аннексія Ельзасу та Лотарінгії (промислове розвинутих провінцій), контрибуція у розмірі 5 млрд франків сприяли економічному зростанню Німеччини. Різко збільшилися інвестиції у промисловість. Масово виникають нові заводи і фабрики.
Як і в США, економічному піднесенню Німеччини сприяв фактор часу. Внаслідок запізнення промислового перевороту та індустріалізації у промисловості запроваджувалися найновіші науково-технічні досягнення. Інженерно-технічна думка Німеччини в кінці XIX — на початку XX ст. за кількістю та якістю впроваджень та нових розробок поступалася лише американській.
Особливістю індустріалізації у Німеччині було те, що прискорений розвиток промисловості, особливо важкої, був спрямований у мілітарне русло. Державні замовлення на зброю, боєприпаси у значній мірі зумовили ріст галузей важкої індустрії.
Велике залізничне будівництво (у 1870 — 1875 рр. щорічно вводилося 1500—2000 км шляхів) стимулювало розвиток металургії, добувної промисловості. Німецька металургія поступалася лише американській. Важлива роль належала машинобудуванню, зокрема виробництву двигунів внутрішнього згоряння. Успішно розвивалися нові галузі промисловості: хімічна, електротехнічна, автомобілебудівна.
У процесі індустріалізації змінилася структура господарства Німеччини: промисловість почала домінувати в економічній системі країни. Німеччина напередодні першої світової війни стала індустріально-аграрною, частка населення, зайнятого у промисловості, складала майже 50% від загального числа працюючих. Темпи економічного зростання були найвищими у Європі.
Сповільненими темпами розвивалася галузь легкої промисловості. Її відставання пояснюється відсутністю достатньої сировинної бази, високими цінами та низькою закупівельною спроможністю населення. Крім того, заробітна плата у Німеччині була нижчою, ніж у Франції та Англії.
Монополізація економіки Німеччини теж мала свої особливості. На відміну від США процес монополізації відбувався тут на основі картелів та синдикатів. Найбільше їх виникло у вугільній, хімічній, електротехнічній, суднобудівній та військовій галузях промисловості. Напередодні першої світової війни у Німеччині було близько 600 монополістичних об'єднань. Небаченої економічної сили досягли Рейнсько–Вестфальський вугільний синдикат, Фарбеніндустрі та деякі інші.
Незначна кількість колоніальних володінь примушувала німецьких підприємців підвищувати продуктивність праці, знижувати собівартість продукції, добиватися високої її якості, щоб перемагати на світовому ринку товарів. Відсутність ринків сировини і збуту зумовили агресивність Німеччини.
Головною причиною відставання Англії було поступове фізичне і моральне старіння виробничої бази британської промисловості. Англійські фабрики та заводи були збудовані ще в кінці XVIII — першій половині XIX ст. і оснащені машинами та механізмами доби промислового перевороту. Вони неспроможні були виготовляти таку кількість виробів і такої якості, як американські та німецькі, що базувалися на ефективнішій виробничій основі, створеній науково-технічним процесом останньої третини XIX ст.
Технічна модернізація англійської промисловості була вкрай необхідною, але надзвичайно дорогою і складною, вона вимагала додаткових капіталовкладень. Англійські підприємці та банкіри віддавали перевагу експорту капіталу за кордон, в колонії та залежні країни, в яких наявність дешевої робочої сили забезпечувала їм високі прибутки. Вивіз капіталу був бажаним також з огляду на зростаючі потреби в колоніальній сировині — нафті, руді, кольорових металах, каучуку та ін.
Тим не менше, в англійській промисловості поступово відбувалися структурні зміни. Як і в США та Німеччині, в Англії високими темпами розвивалися галузі важкої промисловості, особливо сталеплавильна, електротехнічна, хімічна. Вони випередили традиційно розвинені галузі — видобуток вугілля, виплавку чавуну, переробку бавовни. На розвитку англійської промисловості позначалась слабка енергозабезпеченість країни.
Процес монополізації промисловості в Англії проходив повільніше, ніж в США та Німеччині, тут тривалий час зберігалися дрібні та середні підприємства. Банківський капітал випереджував промисловий за темпами концентрації і централізації. Напередодні першої світової війни 27 великих банків Англії володіли 86% усіх вкладів. Надлишковий капітал Англія інвестувала в економіки своїх колоній, які на початку XX ст. у 100 разів перевищували розміри метрополії.
Інвестиції направлялися, як правило, у виробничу сферу — будівництво підприємств, шахт, портів, доріг і т. ін. Англійські монополії в колоніях та напівколоніях відігравали роль важливого механізму переливання капіталів і технологій, будували транспортні комунікації, створювали соціальні інституції, готували місцеві кадри для підприємницької діяльності.
Незважаючи на окремі випадки (спроба задушити розвиток індійської текстильної промисловості), політика Англії щодо залежних країн сприяла їхньому економічному становленню, формуванню сучасної макроцивілізації взагалі.
Франція. Впродовж XIX ст. Франція займала друге місце у світі за рівнем промислового виробництва, поступаючись лише Англії. Однак в кінці XIX ст. вона опинилася на четвертому місці.
Причиною цього була, перш за все, поразка у франко-пруській війні та її наслідки. Мирний договір 1871 р. був невигідним для Франції. Вона зобов'язана була сплатити Німеччині 5 млрд франків контрибуції і як гарантію виплати віддавала частину своєї території — провінції Ельзас та Лотарінгію. Ці землі були економічно найрозвиненіші, багаті на залізну руду, вугілля, тут добре розвивалася текстильна та інші галузі промисловості. Втрата Ельзасу та Лотарінгії примусила Францію ввозити велику кількість залізної руди і чорних металів.
Сировинна база Франції й без того була недостатньою. Вона змушена була імпортувати половину необхідного їй вугілля. Таким чином росла собівартість французьких металовиробів, зменшувалася їхня конкурентоспроможність.
У французькій промисловості також необхідно було міняти застаріле фабрично-заводське обладнання, що вимагало значних капіталовкладень. Тим часом французькі капітали експортувалися і становили 30% світових інвестицій. За даними на 1908 р. у французьку промисловість і торгівлю було вкладено 9,5 млрд франків, в облігації та закордонні цінності — 104,4 млрд франків. Вивіз капіталу в колонії та напівколонії давав величезні прибутки.
Відсталою у порівнянні із США та Німеччиною була й структура французької економіки. Скорочувалися потужності металургії, вугільної та інших галузей промисловості. Успішно розвивалася легка промисловість. Перед першою світовою війною Франція залишалася аграрно-індустріальною країною. Існування гострих проблем у сільському господарстві також ї стримувало розвиток економіки.
Аграрні реформи середини XIX ст. не змогли ліквідувати і наявні в сільському господарстві суперечності. Парцелярність (роздрібненість) селянських господарств і низький технічний рівень зумовили нерозвиненість внутрішнього ринку, загримували "зайве" — населення у землеробстві, зменшували ринок робочої сили, приріст населення.
Непосильною для французького сільського господарства виявилася конкуренція американського зерна та інших продуктів, що призвело до гострої кризи і необхідності структурної перебудови аграрного сектора країни.
На світовий ринок Франція виходила в основному з дорогими тканинами, парфумами, косметикою, одягом, ювелірними виробами та іншими предметами розкоші.
Політична роздрібленість країни, складна соціальна структура суспільства, в якій панівне становище займали самураї (біля 7% всього населення) гальмували становлення індустріального укладу. Селянство країни становило 80% від загальної кількості населення, купці та ремісники були малочисельним станом і не виявляли підприємницької активності. Країна перебувала у самоізоляції від зовнішнього світу.
Зміни у розвитку Японії почали відбуватися з 1853 р., коли невелика американська ескадра під командуванням комодора Перрі ввійшла у Токійську бухту і змусила Японію відкритися для торгівлі із США, а потім і з іншими державами.
Торгівля з економічно розвиненішими країнами мала негативні наслідки для японської економіки, викликала соціальне невдоволення, яке вилилося у революцію "Мейдзі" — державний переворот 1868 р., внаслідок якого було ліквідовано феодальний режим Токугава і започатковано процес модернізації. Важливим результатом революції була ліквідація феодальних володінь та привілеїв. Однак аристократія отримала відшкодування готівкою та облігаціями, які були інвестовані у виробництво, в індустріалізацію. Була проведена аграрна реформа, яка змінила систему землеволодіння, модернізувала тогочасне аграрне японське суспільство, створила умови для розвитку промисловості.
Держава відіграла важливу роль в індустріалізації — уряд створював свої власні підприємства — взірцеві фабрики та корабельні, що діяли як державні із широким залученням іноземних експертів для їхнього керівництва. Згодом уряд передав ці підприємства у приватні руки за низькими цінами. Уряд виконував функції науково-дослідної і дослідно-конструкторської установи для нових підприємців і поступово перестав брати безпосередню участь у виробничому процесі.
Ліквідація феодальних відносин в Японії створила ринок вільної робочої сили, люди всіх станів стали вільними, а приватна власність і приватне підприємництво стали захищеними від сваволі старої аристократії. Крім цього, уряд всіляко сприяв розвиткові системи загальної освіти.
В Японії починає формуватися стан підприємців. У нього вливалися колишні воїни-самураї, які привнесли в нову ділову етику традиції старого самурайського кодексу — чесність, відданість справі та дисципліну. Самураї відіграли вирішальну роль в утворенні нового підприємництва.
Важливу роль в індустріалізації Японії відіграв іноземний капітал, але в цілому японці покладалися на власні заощадження. Це хоч і затримувало "злет" економіки, але робило її стійкою та надійною у наступні десятиліття.
Становленню індустріального суспільства в Японії сприяла аграрна та інші реформи 70-х років XIX ст. Вони ліквідували феодальні права самураїв на землю, закріпили земельні наділи за селянами. Правда, значна частина селянства залишилася мало — та безземельною.
У країні почався промисловий переворот і одночасно індустріалізація, які проходили прискореними темпами. Разом з тим, доцільно відзначити, що напередодні першої світової війни Японія залишалася аграрно-індустріальною країною, 60% її населення було зайняте в сільському господарстві.
Визначилися галузі, які працювали на основі імпортних надходжень або на експорт. Лише зовнішній ринок міг поглинути масовий випуск фабричних товарів. Для збереження панування на внутрішньому ринку національні корпорації повинні були забезпечувати світовий рівень з якості та цін.
Важливим фактором формування світового ринку було утворення колоніальних володінь. У 1914 р. територія колоній промислове розвинених держав становила 85 млн кв. км з населенням 560 млн осіб. Найбільшими колоніальними імперіями стали Великобританія, про яку казали, що в ній ніколи не заходить сонце, та Франція.
Основою формування світового ринку став міжнародний поділ праці (МПП) зі спеціалізацією окремих країн у виробництві певних видів продукції для задоволення потреб світового ринку. Протягом XIX ст. переважаючою формою МПП була міжгалузева предметна спеціалізація. Великобританія як "майстерня світу" спеціалізувалася на виробництві та продажу машин і устаткування, а також взуття, шкіргалантереї, виробів харчової промисловості. Німеччина зайняла чільне місце у світовому виробництві сільськогосподарської техніки, залізничного устаткування, парових котлів, картоплі, спирту, цукру, виробів хімічної промисловості, Франція — текстильних машин, шовкових і суконних тканин. Бельгія — зброї та інструментів. Колоніальні країни спеціалізувалися на виробництві бавовни, прянощів, кави, цукру, натурального каучуку.
З другої половини XIX ст. набула розвитку така форма МПП, як внутрішньогалузева спеціалізація. Так, у металургійному виробництві експортерами чорних металів були Великобританія, Бельгія, Люксембург, кольорових –Австро-Угорщина, Франція.
Провідною і найстарішою формою світогосподарських зв'язків була міжнародна торгівля, до якої були залучені всі незалежні та колоніальні країни. Її характерною ознакою був імпорт сировини з колоніальних країн, оскільки найрозвиненіші країни, за винятком США, були мінімально забезпечені сировиною.
З кінця XIX ст. для зовнішньої торгівлі властивою була тенденція зростання протекціонізму і встановлення монопольних цін. Країни укладали торгові договори, підписували інвестиційні угоди.
З розвитком міжнародної торгівлі, починаючи з 70-х років, дедалі більшого значення набував експорт капіталу, який спрямовувався головним чином у колонії та залежні країни. Найбільшими експортерами були Великобританія, Франція, Німеччина, Бельгія, Швейцарія, Голландія.
Важливою формою зовнішньоекономічних зв'язків були міжнародні міграційні процеси, пов'язані з переселенням європейців до Америки. З 1816 по 1856 р. з Європи до США емігрувало 5 млн, а в другій половині XIX ст. — 18 млн осіб. Економічним наслідком міжнародної міграції робочої сили було прискорення розвитку промисловості та сільського господарства в країнах імміграції, посилення міжнародного поділу праці, збільшення експорту товарів з цих країн і одночасно імпорту товарів у країни імміграції.
На початку XX ст. співвідношення сил між великими державами зайшло у винятково гостру суперечність з тим поділом світу, який склався в кінці XIX ст. Зокрема, одна з найбільш економічно розвинутих країн Європи — Німеччина — виявилася обділеною колоніями. На порядок денний стало питання про перерозподіл зон впливу, насамперед ринків збуту, джерел сировини, сфер вкладання капіталу, початок якому поклала перша світова війна.
Запитання і завдання для самоперевірки
ЛЕКЦІЯ VII
СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО У МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД
Основні бойові дії першої світової війни відбувалися на європейському континенті, де були розташовані головні центри фінансового життя, промислового та сільськогосподарського виробництва.
Сполучені Штати Америки. Вони із запізненням (6 квітня 1917р.) вступили у війну. Воювали США на боці країн Антанти. Зазнали незначних людських втрат. Підтримували торговельні відносини з усіма воюючими країнами. У зв'язку зі зростаючим попитом на всі види стратегічної сировини — зброю, боєприпаси, продукти харчування, США перетворилися у економічно найрозвиненішу державу світу. Тут сконцентрувалось 1/2 світового запасу золота. Успішно розвивалась промисловість, сільське господарство, фінансово-кредитна система. Із країни-боржника США перетворилися на найбільшого кредитора. Втричі зріс експорт продуктів і товарів. У США продовжувало розвиватися ринкове господарство, на відміну від інших індустріальних країн, в яких економіка перетворювалася у ринково-регульовану.
Англія. Належала до країн-переможниць, проте війна знесилила її економіку, збільшила відставання від США. Англія зазнала значних людських і матеріальних втрат — 1/3 національного багатства. Збільшився державний борг. Світовий фінансовий центр перемістився із Лондона в Нью-Йорк.
Удвічі зменшився експорт товарів, натомість зріс імпорт. Продовжувалося відставання від США у розвитку окремих галузей промисловості, особливо у гірничодобувній, сталеплавильній, текстильній, суднобудівній, обладнання яких було застарілим. Водночас Англії вдалося збільшити свої колоніальні володіння. Вона частково компенсувала свої втрати за рахунок німецьких воєнних репарацій.
Франція ще більше, ніж Англія, постраждала в роки війни. Німеччина окупувала найрозвиненіші промислові регіони Франції. Було зруйновано або вивезено фабрично-заводське обладнання, транспортні засоби. Франція втратила понад 10% працездатного населення, під німецькою окупацією опинилися кращі сільськогосподарські райони. Видатки на війну підірвали стабільність французької валюти.
Разом з тим, під час війни розпочалася індустріалізація економічно відсталих південних районів Франції, що не були окуповані Німеччиною. Тут успішно розвивалася промисловість, будувалися електростанції, військові підприємства. У південних департаментах країни розширювалося сільськогосподарське виробництво. Нестача сировини, енергоресурсів змушували промисловців дбати про інтенсифікацію виробничих процесів, запроваджувати механізацію, нові технології, що пізніше дало позитивні результати.
Японія під час війни зміцнила свій економічний потенціал. Виступаючи на боці Антанти, вона фактично не брала участі у бойових діях. Змогла розширити свої колоніальні володіння, нав'язала невигідні економічно-торговельні умови Китаю. Все це дозволило за роки війни подвоїти промислове виробництво, втричі збільшити експорт промислових товарів у Китай та країни тихоокеанського регіону.
Однак відновлення після завершення війни конкуренції на зовнішніх ринках з боку колишніх союзників по Антанті, економічна криза 1920–1921 рр. та надзвичайно руйнівний землетрус, який завдав великих людських жертв (загинуло 140 тис. чоловік) та руйнувань, поставили японську економіку перед цілим рядом серйозних проблем.
Німеччина внаслідок війни опинилася у найважчому становищі. Версальський мирний договір, підписаний між країнами Антанти і Німеччиною 28 червня 1919 року, став справжньою катастрофою для країни та народу. Згідно з договором, Німеччина повертала Франції Ельзас — Лотарінгію, значні території поверталися чи передавалися Бельгії, Польщі, Литві, Данії, Чехословаччині. Саарська область переходила на 15 років під управління Ліги Націй, а її вугільні шахти передавалися у власність Франції. Німеччина була позбавлена всіх своїх колоній, її зобов'язали відшкодувати у формі репарацій збитки, завдані урядам і окремим громадянам країн Антанти. Розміри відшкодувань, встановлені спеціальною Репараційною комісією, сягали суми у 132 млрд. золотих марок.
Таким чином економіка Німеччини збанкрутувала. Вже за перші два роки після завершення війни держава повинна була виплатити країнам Антанти 20 млрд. золотих марок. Оскільки таких грошей Німеччина не мала, то контрибуція сплачувалася паровозами, вагонами, фабрично-заводськими верстатами, автомобілями, сільськогосподарською сировиною тощо. Зазнала краху фінансово-кредитна система. Внаслідок цих явищ різко погіршився життєвий рівень людей. Німеччина опинилася на грані катастрофи.
Новий репараційний план для Німеччини був розроблений міжнародним комітетом експертів під головуванням Чарльза Г. Дауеса, затверджений 16 серпня 1924 р. на Лондонській конференції представниками країн-переможниць у першій світовій війні і прийнятий Німеччиною.
Основна мета плану — відновлення промислового потенціалу Німеччини і забезпечення виплат репарацій країнам-переможницям. План, зокрема, передбачав надання Німеччині позики у сумі 200 млн дол., в т. ч. 100 млн дол. виділяли американські банки. Вважалося, що відбудова, піднесення господарства, оздоровлення фінансів сприятиме регулярній сплаті репарацій Франції та Англії, які, у свою чергу, покриватимутьсвою заборгованість США. План Дауеса, між іншим, передбачав, що основна маса німецької промислової продукції повинна спрямовуватися в СРСР, щоб не витісняти англійські та французькі товари з міжнародних ринків. Згідно з планом, СРСР повинен був постачати сировину в Німеччину.
План встановлював розміри платежів Німеччини на перші п'ять років по 1–1,75 млрд марок у рік, а потім — по 2,5 млрд марок у рік. Для забезпечення платежів передбачалося встановити контроль союзників над німецьким держбюджетом, грошовим обігом і кредитом, залізницями. Контроль здійснювався спеціальним комітетом експертів, який очолював генеральний агент з репарацій. Цей пост займав представник США, спочатку О. Юнг, а згодом П. Гілберт.
У зв'язку з прийняттям плану Дауеса, між Францією і Бельгією з одного боку, і Німеччиною — з другого, було підписано угоду про припинення окупації Рурського басейну і виведення звідти французьких і бельгійських військ.
План Дауеса діяв до 1929 року. Він відрегулював репараційні платежі, сприяв ввозу іноземного капіталу в Німеччину. До вересня 1930 р. сума іноземних (головним чином американських) капіталовкладень в Німеччині склала 26–27 млрд марок, а загальна сума німецьких репараційних платежів за той же період — дещо більше 10 млрд марок. Ці капітали сприяли відновленню промислового виробництва, яке вже у 1927 р. досягло передвоєнного рівня. Частка Німеччини у світовому експорті збільшилася з 5,73% у 1924 р. до 9,79% у 1929 р.
Внаслідок виконання плану Дауеса США отримали великі прибутки у вигляді процентів від позик і дивідендів від прямих інвестицій у промисловість.
У 1922–1929 рр. автомобільні заводи США виготовили (у готовому і незібраному вигляді) понад 39 млн автомашин. Посилена автомобілізація сприяла бурхливому розвитку ряду галузей: будівництва доріг, сфери послуг, туризму та ін.
Інтенсивно розвивалися також машинобудівна, електротехнічна, хімічна, авіаційна та деякі інші галузі. При зменшенні загальної кількості банків (з ЗО до 24 тис.), їхні капітали збільшились на 21 млрд доларів. Значно зріс експорт товарів, який у 20-х роках переважав імпорт. Американські капіталовкладення за кордоном з 1920 по 1931 рр. склали 11,6 млрд доларів, причому 40% від цієї суми припадало на Європу, а 22% — на Латинську Америку.
Економічне піднесення 20-х років у США справедливо називають роками "просперіті" — процвітання. Однак у цей же період в економіці почали проявлятися явища, які згодом вилилися у найбільшу в історії США кризу.
Економіка Англії на відміну від США розвивалася повільніше. Лише в кінці 20-х років було досягнуто передвоєнного рівня розвитку. Ряд галузей промисловості (металургійна, вугледобувна, суднобудівна, текстильна) переживали спад. Держава вкладала значні інвестиції в авіаційну, автомобільну, електротехнічну та деякі інші галузі, завдяки чому вони успішно розвивалися. Нові галузі давали, однак, всього 10% обсягу промислового виробництва країни. Спостерігалося технічне відставання ряду галузей, що призвело до збільшення собівартості та зниження конкурентоспроможності англійських товарів на світовому ринку. Великобританія залежала від імпорту сільськогосподарської продукції та промислової сировини, що також негативно позначалося на економіці країни.
Франція вступила в період економічного піднесення у 1924 р. Промислове виробництво перевищило довоєнне, а його річний приріст до 1930 р. складав у середньому 5 відсотків. Швидкому економічному зростанню сприяло: повернення Ельзасу і Лотарінгії з їхніми металургійними і текстильними підприємствами; окупація Саару; величезне будівництво у розорених районах; репарації з Німеччини (8 млрд золотих марок).
Успішно розвивалися нові галузі виробництва: автомобільна, авіаційна, електротехнічна, радіотехнічна, хімічна. Франція перетворилась на індустріально-аграрну країну. Важливим прибутком країни залишалось лихварство. Так, у 1929 р. вся промисловість дала прибуток 10,5 млрд франків, а цінні папери — у 3 рази більше.
Мільярдні репарації сприяли стабілізації франка, що спричинило ріст капіталовкладень. Темпи зростання промислового виробництва у Франції були найвищими серед розвинутих країн.
Німеччина на початку 20-х років переживала політичну та економічну дестабілізацію. Вона втратила зовнішні ринки, занепало промислове і сільськогосподарське виробництво, зазнала краху кредитно-фінансова система. Однак реалізація плану Дауеса вже незабаром дала відчутні результати.
Величезні капіталовкладення, висока господарська культура і національна самосвідомість німецького народу сприяли стабілізації господарського життя країни. Було оновлено основний капітал важкої промисловості, в яку вкладалося найбільше капіталів. Поступово Німеччина стала випереджати Англію з експорту машин та індустріального обладнання. Прискореними темпами розвивалися хімічна та електротехнічна галузі промисловості.
Японія вийшла із повоєнної економічної кризи у 1924 р. Успішно переведено економіку на мирні рейки. Поступово нарощувалося промислове виробництво. Виплавка чавуну та сталі до кінця 20-х років подвоїлася. Цьому сприяло освоєння родовищ кам'яного вугілля та залізної руди в Кореї та Манчжурії, окупованих Японією.
Текстильна галузь, продукція якої складала 40% промислового виробництва, також успішно розвивалася, а японські текстильні вироби не поступалися знаменитим англійським. У 20-х роках спостерігалася інтенсивна концентрація виробництва і капіталів, подальша монополізація економіки. Особливість монополій Японії полягала у їхньому тісному зв'язку з державою, імператорською родиною, які вкладали в економіку великі інвестиції, сприяли впровадженню новітніх досягнень науково-технічної революції.
США. Криза розпочалася різким падінням цін акцій на нью-йоркській біржі наприкінці жовтня 1929 р. Біржовий крах розорив багато тисяч власників цінних паперів. Одразу ж почався небачений в історії спад промислового виробництва і торгівлі. Так, випуск автомобілів, виплавлення чавуну і сталі скоротилися на 80%. У цілому промислове виробництво і торгівля скоротилися вдвічі. За роки кризи збанкрутували 130 тис. фірм, 19 залізничних компаній, 5760 банків. Мільйони громадян постраждали, втративши своє майно, нагромадження, робочі місця. Криза призвела до небаченого росту безробіття. На околицях міст виросли "гувервілі" — селища із халуп, у яких жили безробітні та їхні сім'ї (названі в "честь" президента США Герберта К. Гувера (1929–1933 рр.). Зростала кількість голодуючих, жебраків. Мав місце масовий рух безробітних, "голодні походи" на Вашингтон. Безробіття досягло астрономічної цифри — 17 млн чол.
Економічна криза в США поглиблювалася й невпевненими діями уряду, який відмовився від втручання в економічне життя.
Німеччина. Для неї криза мала катастрофічні наслідки. Незважаючи на величезні економічні здобутки, зумовлені "дауесизацією", країна опинилася у глибокій кризі. Різко скоротилося промислове виробництво, з'явилася велика кількість банкрутств (біля 30 тис. виробників). Припинили свою роботу навіть окремі галузі (сталеплавильна). Катастрофічне зменшився експорт. Якщо у 1929 р. він оцінювався у 13483 млн марок, то у 1934 р. впав до 4167 млн. Кількість безробітних у Німеччині досягла 8 млн чол. Німеччина не мала змоги виплачувати репарації.
План Юнга. Стурбовані катастрофічним становищем Німеччини, уряди США, Англії, Франції та деяких інших країн вирішили надати їй допомогу. Було розроблено новий репараційний план, названий у честь творця іменем О. Юнга, американського банкіра. Затвердили його на Гаазькій конференції у січні 1930 р. План Юнга передбачав зменшення розмірів щорічних репарацій та платежів (на 20%), ліквідацію всіх форм і видів контролю над економікою і фінансами Німеччини. У 1930 р., достроково, було припинено окупацію Рейнської області. Проте вже у 1931 р. Німеччина, у зв'язку з поглибленням кризи, відмовилася взагалі від сплати репараційних платежів. У тому ж році план Юнга припинив своє існування, що й підтвердила Лозанська конференція у 1932 р.
Економічна криза у Німеччині тривала до початку 1934 р., коли намітились ознаки стабілізації. Внаслідок кризи у Німеччині до влади прийшов один із найжорстокіших в історії людства політичних режимів — нацистський.
Англія. Економічна криза розпочалася дещо пізніше (в кінці 1929 р.). Найбільші труднощі виникли у зв'язку з перевиробництвом, з реалізацією товарів. Існувала проблема кредитів. Зупинялися тисячі підприємств, зростала кількість безробітних. У 1932 р. промислове виробництво скоротилося на 25% порівняно з 1929 р.
Англійський уряд своєчасно вжив цілий ряд заходів, спрямованих на подолання кризових явищ і оздоровлення економіки. При сприянні держави здійснювалася концентрація виробництва, встановлювався контроль за випуском продукції, її реалізацією та цінами. Все це робилося з допомогою примусових санкцій, кредитних привілеїв тощо. Під час кризи виникли і діяли змішані державно-приватні підприємства.
Виходу із кризи сприяла зовнішньоекономічна політика держави. У 1931 р. було створено "стерлінговий блок" 25 держав. Саме вони допомогли Англії подолати економічну кризу. Оздоровленню економіки сприяла також ліквідація у 1931 р. золотого стандарту фунту стерлінга.
Франція у 1929 р. зуміла уникнути руйнівної дії світової економічної кризи. Проте у 1930 р. "велика депресія" торкнулася її економіки.
Економічна криза у Франції була затяжною і тривала до 1936 р. Найбільшого удару зазнала легка промисловість, підприємства якої знаходились у приватному секторі. Виробництво вовняних і шовкових тканин скоротилося вдвічі. Криза промисловості переплелася з аграрною кризою. Різко знизився (на 10%) рівень сільськогосподарського виробництва. У цій країні особливо відчутними були "ножиці цін". Деякі галузі промисловості так і не вийшли із кризи, а їхній занепад продовжувався до другої світової війни.
Японія в середині 1929 р. опинилася в епіцентрі світової економічної кризи. Найрозвиненіша галузь господарства країни — торгівля — зазнала найтяжчого удару. Експорт товарів скоротився більше ніж у 2 рази. На 50% знизилось виробництво сільськогосподарської, на 32% — промислової продукції. У роки економічної кризи налічувалося до 10 млн безробітних.
Японський уряд вирішив виходити з кризи шляхом мілітаризації країни та воєнної агресії. Вже в 1931 р. японська армія захопила північно-східну частину Китаю, утворивши там маріонеткову Маньчжурську державу. Капіталовкладення направлялися переважно в ті галузі економіки, які були пов'язані з воєнною промисловістю.
Сполучені Штати Америки. "Новий курс" Ф. Рузвельта. Економічна катастрофа початку 30-х років за своїми кількісними показниками була у США не менш глибока, ніж у Німеччині. Однак у США ресурси для відновлення і подальшого розвитку господарства виявилися більшими. При цьому ступінь втручання американської держави в економіку був таким же, як і в Німеччині, проте мета державного втручання, наслідки втручання виявилися зовсім іншими.
Вихід з економічної кризи у США тісно пов'язаний з іменем президента Франкліна Делано Рузвельта, який чотири рази обирався американським народом на цей пост. Програма виходу із кризи відома під назвою "новий курс". Фактично це передвиборна програма Ф. Рузвельта. Здійснювався "новий курс" упродовж 1933—1938 рр.
Перший етап чинності "нового курсу" тривав з 1933 по 1934 рр. Насамперед проведено реформи у фінансово-кредитній сфері. У березні 1933 р. було закрито всі банки країни, припинено обмін банкнот на золото, яке взагалі вилучалося з обігу.
Ф. Рузвельт здійснив екстренну програму порятунку банківської системи, допомагаючи перспективним банкам. Кредитним установам США, між іншим, заборонялося поєднувати депозитні операції з торгівлею акціями, чим розмежовувався ринок довготермінових і короткотермінових кредитів. Складовою частиною банківської реформи було страхування дрібних і середніх депозитів.
У 1933 р. було прийнято закон про відбудову промисловості (НІРА). Він передбачав запровадження у різних галузях промисловості "кодексів чесної конкуренції", які фіксували ціни на продукти, рівень виробництва, розподіляли ринки збуту, встановлювали розміри заробітної платні тощо. Основне призначення кодексів — підтримка конкурентоздатного виробництва.
У тому ж році розпочав діяти закон про регулювання сільського господарства (ААА), спрямований на підвищення цін на сільськогосподарську продукцію. Документ, серед інших заходів, передбачав надання грошової компенсації фермерам, які скорочували зернові посіви і поголів'я худоби. Тимчасові труднощі уряд компенсував відповідною фінансовою підтримкою. Здійснювалися заходи з інтенсифікації, механізації сільськогосподарського виробництва.
На другому етапі чинності "нового курсу" (1935–1938 рр.) було прийнято важливі акти соціального характеру. У 1935 р. введено в дію закон про трудові відносини (т. зв. закон Вагнера). У ньому фіксувалося право робітників на об'єднання у профспілки, проведення страйків і підписання колективних угод. У тому ж році вперше в історії США вступив у дію закон про соціальне страхування і допомогу безробітним.
У 1938 р. набув чинності закон про справедливий найм робочої сили, що встановлював мінімум заробітної плати і максимум тривалості робочого дня для деяких категорій робітників. Закон заборонив використання дитячої праці.
У тому ж 1938 році було прийнято новий закон про регулювання сільськогосподарського виробництва. Метою державного регулювання у цій сфері тепер стала боротьба за збереження родючості ґрунту. Для цього фермерам виплачувалися премії за скорочення посівних площ або за введення сівозмін, які щадять землю. Таким чином, здійснювався і контроль за рівнем сільськогосподарського виробництва.
Державне регулювання економіки у США успішно використовувалося і в наступні десятиліття. Воно базувалося на економічній теорії Джона Кейнса ("Загальна теорія зайнятості, процентів і грошей", 1936 р.). За його іменем державне регулювання отримало назву "кейнсіанство".
Англія, як і США, подолала наслідки економічної кризи. Проте виходила вона з неї дуже повільно. Наприкінці 30-х років у країні панувало значне безробіття. Англійська промисловість залишалася на рівні 1929 р. У багатьох галузях депресію не було ліквідовано. Спостерігалися суперечливі тенденції розвитку старих і нових галузей. Так, у вугільній, металургійній, текстильній галузях був застій, а в автомобільній, хімічній, енергетичній, верстатобудівній — прогрес, значний приріст продукції.
Сільське господарство Англії у 30-х роках відставало від промисловості. Воно перебувало у стані застою і лише на 35% задовільняло потреби населення в сільськогосподарській продукції. За її імпорт держава розплачувалася золотом або дефіцитними товарами. Англійські хлібороби були не самостійними господарями, а лише орендарями. Вони платили лендлордам, власникам землі, ренту, яка становила 20% валового врожаю. Вартість їхньої продукції була значно вищою, ніж у американських фермерів, які нікому не сплачували ренту, оскільки були незалежними господарями на своїй землі.
Якщо внутрішня торгівля Англії дещо нормалізувалася, то зовнішня переживала значні труднощі в зв'язку з посиленням конкуренції з боку США, Японії, Німеччини. Хоча Англія до самої другої світової війни зберігала перше місце в світовій торгівлі, однак впритул до неї підходили США, які зуміли відтіснити її на друге місце в світовому експорті, значно поступаючись, правда, за розмірами імпорту.
Але особливо небезпечним для Англії виявився економічний і політичний наступ фашистської Німеччини, яка швидко витісняла англійські товари в Західній і Південно-Східній Європі та Латинській Америці. Як і перед Першою світовою війною, англо-німецька конкуренція в основному проявлялася в області експорту товарів, насамперед готових промислових виробів.
Наприкінці 1937 р. в Англії вибухнула нова економічна криза, яка привела до спаду виробництва (за 1938 р. випуск промислової продукції впав на 14%). З цієї кризи країні вдалося вийти лише в обстановці підготовки до нової світової війни, яка потребувала збільшення воєнного виробництва.
Франція. Розвиток економіки Франції у 30-х роках не був схожий на поступ американської, німецької, англійської. Він виявився особливо повільним, затяжним. Застій у головних галузях був тривалішим порівняно з іншими країнами. Зберігалося дрібне виробництво, де було зосереджено близько 40% всіх промислових робітників. Загалом французька промисловість за рівнем механізації і продуктивності праці відставала від всіх провідних держав.
Не могло вийти зі стану кризи французьке сільське господарство. Хоч обсяг його виробництва порівняно з 1913 р. зріс на 10%, однак цього було замало, щоб забезпечити країну харчовими продуктами. Держава почала ввозити їх з-за кордону.
У Франції посилився процес концентрації фінансово-кредитних установ. До 1939 р. шість найбільших банків контролювали 86% усіх капіталів країни. Французькі монополії підтримували взаємовигідні відносини з іноземними корпораціями. Банки охоче вкладали капітали в промисловість, нерідко за межами країни. Лише в 1936–1938 рр. з Франції вивезли 100 млрд франків. Внаслідок цього вдвічі скоротився національний золотий запас Французького банку. Похитнулася національна валюта — франк. Знизився курс продажу акцій на біржах, здійснювалася емісія облігацій, інших цінних паперів, скоротилися вклади громадян у банки.
Погіршувалося міжнародне економічне становище Франції. Її питома вага в світовому промисловому виробництві знизилася з 7% в 1913 р. до 4% в 1938 р. Аналогічною була ситуація і в світовому експорті, де в результаті гострої конкурентної боротьби частка країни за період 1913–1938 рр. скоротилася з 7,2 до 3,7%. Франція, таким чином, поступалася не тільки США, Англії і Німеччині, але й Японії та Канаді.
Німеччина. Економічна криза призвела до кризи політичної і приходу до влади нацистів на чолі із А. Гітлером. Його уряд вже у перші роки свого правління пішов на нечуване для мирного часу розширення державного регулювання господарського життя.
На кошти держави було розгорнуто будівництво автострад, що дозволило відразу різко скоротити чисельність безробітних та пожвавило будівельну індустрію.
Із середини 30-х років основна увага була зосереджена на прискореному розвитку військової промисловості. Лозунг "гармати замість масла" став наріжним каменем внутрішньої політики фашистської Німеччини. За 1933–1938 роки військові витрати зросли з 620 млн до 15,5 млрд рейхсмарок. З метою стимулювання економічного росту вводилися податкові пільги. При одночасному зростанні витрат та зниженні податків виник дефіцит бюджету, який покривався випуском паперових грошей. Щоб не допустити інфляції та зростання цін, уряд ввів контроль над цінами та зарплатою. Почався поступовий перехід до карткової системи розподілу. Це ще більше посилило масштаби державного регулювання економіки.
Особливістю економіки нацистської Німеччини було те, що всі підприємства були об'єднані в галузеві картелі і підпорядковані Імперському міністерству господарства. У 1936 р. було прийнято чотирирічний план розвитку військової промисловості Німеччини, а уповноваженим з його реалізації призначено Германа Герінга. Створене ним відомство взяло під контроль всю економіку країни. Заводи державного концерну "Герман Герінг" виплавляли більше 7 млн т сталі, на них працювало 600 тис. чол.
Нацисти встановили жорсткий контроль над ринком робочої сили та трудовими відносинами. Національні інтереси ставились вище інтересів окремих громадян. Було ліквідовано профспілки. Вводилася загальна трудова повинність.
Напередодні другої світової війни в економіці було здійснено ще більш радикальні зміни. Приватна власність зберігалася, великі підприємці входили до складу керівництва державою, вони ж керували галузевими і територіальними органами управління.
Однак свобода підприємництва була суттєво обмежена. Ринок товарів і послуг, ринок праці були замінені державною
регламентацією. Найкращі умови для розвитку отримали виробники металу, палива, хімічних речовин, але не готової продукції, не товарів широкого вжитку. Вийшло так, що не виробники кінцевої продукції, які стоять найближче до споживача, а виробники сировини (вугілля, залізної руди) та напівфабрикатів (чавуну, сталі, коксу і т. ін.) почали визначати стратегію розвитку німецької економіки. Це призвело до занепаду експортних галузей, а зовнішня торгівля жорстко контролювалася. Зменшувалася залежність країни від імпорту.
Доцільно відзначити, що такий комплекс заходів прискорив вихід Німеччини із кризи. Вже у 1935 р. було досягнуто докризового рівня виробництва, а до 1939 р. значно його перевищено. Скоротилося безробіття. Однак в цілому економіка Німеччини потрапила у зачароване коло: пріоритетний розвиток військових галузей гальмував інші, в т. ч. й ті, що працювали на експорт, що, у свою чергу, підривало позиції військових галузей. Економічна експансія замінювалася військовою, в результаті якої нацисти планували встановити свою гегемонію в Європі.
Японія, як і Німеччина, виходила з економічної кризи 1929–1933 рр. шляхом мілітаризації. Після встановлення окупаційної влади в Маньчжурії вона розпочала загарбання китайських територій. У 1937 р. їй вдалося захопити деякі провінції на півночі, а згодом — і в інших частинах Китаю. Війна набула затяжного характеру. На неї Японія витрачала понад 80% державного бюджету, що покривався за рахунок емісії паперових грошей.
Закон про загальну мобілізацію нації фактично довів робітників і службовців до становища кріпаків. Профспілки було розігнано, робочий день продовжено до 14–16 год, заробітну плату зведено до мінімуму.
З великим напруженням працював в умовах війни аграрний сектор. Основна маса землі належала самураям. Лише 30% її перебувало у власності безпосередніх виробників — селян. За оренду вони віддавали поміщикам половину врожаю. Проте завдяки надзвичайній працьовитості японських селян країна забезпечувалася, хоч і не в повній мірі, продуктами харчування.
У 30-х роках посилився вивіз японського капіталу у країни Південно-Східної Азії. Його обсяг лише в 1939–1941 рр. збільшився вдвічі. З такою торгово-фінансовою експансією Японії не могли змиритися інші країни, насамперед США та Великобританія.
Отже, наприкінці 30-х років знову проявилися різкі протиріччя між провідними країнами світу, насамперед Німеччиною, Італією, Японією, з одного боку, та США, Англією, Францією, з другого. Їхні причини коренилися у намаганні правлячих кіл найбільш розвинутих держав вирішити свої проблеми за рахунок інших.
Загостренню суперечностей між двома групами країн безумовно сприяла економічна криза 1929–1933 рр., яка не лише призвела до краху фінансових систем, падіння виробництва, зростання безробіття, розвалу системи соціального захисту, кризи інститутів влади, поляризації політичних сил в середині індустріальних країн, але й збільшила вододіл між багатими й бідними державами, посилила агресивність зовнішньої політики останніх. Сильним дестабілізуючим фактором було існування комуністичного режиму з його ідеєю "світової революції". Тому демократичні держави проводили свою зовнішню політику, прагнучи зіштовхнути два тоталітарних режими: фашистський і комуністичний.
Не останню роль у розв'язуванні другої світової війни відіграло економічне, технологічне й військове співробітництво між СРСР та Німеччиною, що розгорнулося після підписання Рапалльського договору. У ході цього співробітництва райхсвер отримав можливість налагодити на території СРСР підготовку офіцерів хімічних військ, танкістів, льотчиків, а також приступити до проектування та виготовлення наступальних видів зброї (танків, літаків, отруйних речовин тощо), чого він не мав права робити на території Німеччини. У свою чергу вищі офіцери червоної армії проходили стажування у штабах райхсверу. На першому етапі другої світової війни Радянський Союз, підписавши з Німеччиною пакт про ненапад та договір про дружбу й кордон, був фактичним союзником останньої. Цьому були прямі підтвердження — спільна агресія проти Польщі, санкціонована Німеччиною агресія СРСР проти Фінляндії і відторгнення від Румунії Бесарабії, а також Північної Буковини. Анексія СРСР Латвії й Естонії, а також той факт, що за 7 млн марок Німеччина поступилася СРСР Литвою в обмін на старопольські землі — усе це були спільні агресивні дії тоталітарних режимів.
Запитання і завдання для самоперевірки
ЛЕКЦІЯ VIII
ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК ПРОВІДНИХ КРАЇН СВІТУ
в 1939—1990-х роках
Військові успіхи Німеччини на початковому етапі другої світової війни дали можливість використовувати економічний потенціал завойованих країн. Після поразки Франції у червні 1940 р. Німеччина повернула собі втрачені Ельзас і Лотарінгію, інші території, майже вся Європа працювала для вермахту.
Військова промисловість під час війни була основою економіки. У 1939 р. її питома вага в загальній вартості валової продукції становила 80%. Кількість працюючих у військових галузях впродовж 1939–1943 рр. зросла вдвоє і становила 5 млн чол. Потребу в робочій силі нацисти задовольняли за рахунок примусової праці військовополонених, мільйонів депортованих з окупованих країн.
Економіка Німеччини втратила ознаки ринкової, перетворилася у варварську індустріально-мілітаризовану економічну систему,- яка безперервно виготовляла величезну кількість озброєнь, направляючи їх на масове знищення людей.
Незважаючи на тотальну мілітаризацію, німецька економіка була неспроможною повністю задовольнити потреби фронту. З кінця 1943 р. Німеччина відчула серйозні труднощі в усіх галузях господарства. Були порушені зв'язки між окремими економічними комплексами, відчувалася гостра нестача сировини, палива, людських ресурсів, фінансових засобів.
З другої половини 1944 р. промислове та сільськогосподарське виробництво різко знижується. Наступає економічний крах.
Сполучені Штати Америки не брали участі на початковому етапі війни, але займали чітко виражені антинімецькі позиції. Напад Японії на американську військову базу Пірл-Харбор (7 грудня 1941 р.) змусив США розпочати війну і переорієнтувати своє господарство на військовий лад.
Ще до вступу у війну США надавали в позику чи оренду зброю, боєприпаси, стратегічну сировину, продовольство та інші матеріальні ресурси країнам антигітлерівської коаліції. Ленд-ліз, саме так називалася широкомасштабна система допомоги США країнам-союзницям, став одним із найбільших джерел збагачення держави у роки другої світової війни. Ленд-ліз забезпечив масовий збут американських товарів і продуктів на зовнішньому ринку. Внаслідок цього США перетворилися у могутній військовий "арсенал", а промислове виробництво зросло за період з 1939 по 1944 рр. більше, ніж вдвічі. Війна змінила структуру американської економіки. Випереджаючими темпами почали розвиватися виробничі потужності у кольоровій металургії і металообробній галузі. У шість разів зросло виробництво алюмінію, а випуск літаків — у 16 разів. У розпал війни США давали 60% світового промислового виробництва.
За роки війни ще більше посилилася роль держави, яка стала найбільшим замовником на виробництво зброї, боєприпасів і т. ін. За її рахунок велося широкомасштабне будівництво нових підприємств. Було введено в дію промислові підприємства військового призначення вартістю в 25 млрд дол.
Різко збільшився державний сектор економіки. Під час війни у США сконцентрувалося 2/3 світових запасів золота, що привнесло корективи у механізм міжнародних валютних відносин.
Англії довелося пережити загрозу гітлерівського вторгнення. Масовим повітряним бомбардуванням піддавались Лондон, Бірмінгем, Ковентрі та інші міста. Були блокованими морські комунікації, окуповано ряд колоній, втрачено значну частину торгового і військово-морського флоту. Промислове виробництво скоротилося на 5%. Різко знизилося виробництво вугілля (на 21%). У легкій промисловості, зокрема бавовняній, спад становив більше ніж 50%, у вовняній — 27%.
Витрати Англії на війну становили 25 млрд фунтів стерлінгів. Для покриття цих затрат було залучено приблизно третину своїх закордонних капіталовкладень, особливо з колоніальних країн — Індії, Канади, Австралії, Південноафриканського Союзу, а також з Латинської Америки і США. Державний борг збільшився за роки війни втроє. У багатьох країнах, що були сферою впливу Англії, утверджується американський капітал.
Франція, незважаючи на значний економічний потенціал, у роки другої світової війни також зазнала величезних збитків. Через бездіяльність свого уряду, що самовпевнено сподівався на оборонну лінію "Мажино", вона була в червні 1940 р. окупована фашистською Німеччиною.
Понад 4 роки французькою економікою повністю розпоряджалися німецькі загарбники. За воєнні роки Франція втратила вбитими 1,1 млн чоловік. Рівень промисловості в 1944 р. порівняно з довоєнним становив 38%. Виробництво продукції сільського господарства зменшилося в 2 рази. 600 тис. французів фашисти вивезли на каторжні роботи до Німеччини. Більшість шахт, електростанцій, суднобудівних заводів було зруйновано. Франція втратила весь торговий і військовий морський флот. Розпадалася французька колоніальна система. Національна валюта (франк) девальвувалася. Капіталовкладення за кордоном зменшилися в 10 разів. Загальні втрати країни у війні оцінювалися у 1440 млрд довоєнних франків.
Японія виступила у війні на боці гітлерівської коаліції і на початковому етапі війни мала певний успіх. Захопила Філіппіни, Бірму, Індонезію, В'єтнам та інші території. Проте витримати тривале суперництво з американською економічно-військовою потугою не змогла. Щоправда, війна сприяла перетворенню Японії в індустріально-аграрну державу, збільшенню частки-важкої промисловості. Зростала концентрація виробництва, а розміри контролюючого капіталу в компаніях "Міцубісі" й "Сумітомо" зросли у 10 разів, у "Міцуї" — більше ніж у 6 разів.
Проте згодом стала відчутною слабкість військово-промислового комплексу Японії, нестача сировини, продуктів харчування, військово-морського транспорту тощо. Війна важким тягарем лягла на плечі японського народу. Військові витрати здійснювалися за рахунок проїдання національного багатства. Після американських атомних бомбардувань Нагасакі і Хіросіми у серпні 1945 р. Японія капітулювала.
Отже, результатом війни було знищення, демонтаж індустріальних господарств Німеччини, Франції, Японії, багатьох менших індустріальних країн Європи. Частково було знищено господарство Англії. Крім прямих військових зруйнувань піддавалося зносу виробниче обладнання, машини і механізми, припинилося оновлення виробничих потужностей, мав місце вивіз фабрично-заводського обладнання з переможених країн переможцями.
Єдиною індустріальною країною, яка під час війни пережила справжнє економічне піднесення, були СІЛА. Більше того, у Сполучених Штатах було здійснено технологічний прорив, який забезпечив їм лідерство у наступні десятиліття.
Після другої світової війни розпочалося відродження ринкових господарств розвинутих європейських країн шляхом їхньої американізації. Вона мала кілька важливих напрямків:
американізація світової валютної системи; вивіз американських товарів, широкомасштабне кредитування, державне і приватне; інвестування відбудовчих процесів; перебудова індустріальних структур, особливо в Німеччині і Японії, під безпосереднім контролем США і, зрештою, розвиток світової торгівлі, де важливу роль у перші повоєнні роки відігравала також Англія.
Наслідком війни і важливим кроком на шляху до відновлення індустріального світового господарства стали міжнародні валютні угоди, підписані у червні 1944 року представниками 44 країн. Підписання цих угод відбулося на валютно-фінансовій конференції у Бреттон-Вудсі. Було вирішено створити Міжнародний валютний фонд (МВФ), вироблено основні правила міжнародних валютних відносин: долар США поряд із золотом повинен був відігравати функцію резервної валюти, ціна золота — незмінна, курс валюти — твердий і контрольований. МВФ і створений тоді ж Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР) зобов'язувалися забезпечити виконання рішень конференції і виконувати роль міжнародного кредитного центру.
Такій меті повинен був служити план Маршалла — важливий крок на шляху до створення світового ринкового господарства. План Маршалла — це програма відбудови і розвитку Європи після Другої світової війни шляхом надання їй економічної допомоги з боку США.
Ідея створення плану була висунута державним секретарем США Джорджом Кетлеттом Маршаллом (1880–1959 рр.) 5 червня 1947 р. у виступі в Гарвардському університеті. Її підтримали Великобританія та Франція.
Паризька нарада міністрів іноземних справ США, Великобританії, Франції та СРСР (червень–липень 1947 р.) вирішили створити організацію, яка займалася б вивченням ресурсів і потреб європейських країн, визначала розвиток основних галузей промисловості тощо. СРСР та його союзники відмовилися від участі у плані. Погодилися 16 країн — Великобританія, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Швеція, Норвегія, Данія, Ірландія, Ісландія, Португалія, Австрія, Швейцарія, Греція і Туреччина. У липні 1947 р. ці країни уклали конвенцію про створення Організації європейського економічного співробітництва (ОЄЕС), яка розробила спільну програму відбудови Європи.
План Маршалла здійснювався з квітня 1948 р. по грудень 1951 р. Його реалізація розпочалася фактично після прийняття у США закону про чотирирічну програму "допомоги іноземним державам". Закон цей передбачав надання допомоги західноєвропейським країнам на основі двосторонніх угод. Угоди були підписані у 1948 р. з усіма вищеназваними країнами (крім Швейцарії). Згідно з ними, країни-учасниці плану Маршалла зобов'язувались сприяти розвитку вільного підприємництва, заохочувати приватні американські інвестиції, співпрацювати у зниженні митних тарифів, постачати у США окремі види товарів, забезпечувати фінансову стабільність, створювати спеціальні фонди у національній валюті, яка вивільнялася внаслідок отримання американської допомоги. США встановлювали контроль за витратами цих фондів. Країни — учасниці плану звітували про використання наданої допомоги.
Загальний контроль за виконанням плану здійснювала Адміністрація економічного співробітництва, яку очолювали відомі американські фінансисти і політичні діячі. Сама допомога надавалась з федеративного бюджету США у вигляді безоплатних субсидій і позик. З квітня 1948 р. по грудень 1951 р. США видали за планом Маршалла майже 17 млрд доларів, причому основну частку (майже 60%) отримали Великобританія, Франція, Італія і ФРН, на яку також поширювався план. Двостороння угода між США і ФРН була підписана у грудні 1949 р.
30 грудня 1951 р. план Маршалла офіційно припинив свою чинність і був замінений законом "про взаємну безпеку", прийнятим конгресом США 10 жовтня 1951 р., який передбачав одночасне надання країнам Західної Європи економічної і військової допомоги.
План Маршалла позитивно вплинув на відновлення економічного потенціалу та ринкових господарств в країнах Західної Європи. Вже на початку 50-х років було досягнуто довоєнного рівня виробництва.
Німеччина та Японія, які зазнали поразки у світовій війні, опинилися в іншому становищі. Вони виявилися повністю залежними від країн-переможниць і, перш за все, США. Ці країни втратили свої колонії, виплачували величезні репарації. Крім того, їхнє зруйноване господарство було докорінно організаційно і структурно перебудоване.
Німеччина. Важливу роль у відбудові та подальшому розвитку господарства відіграли грошово-цінова реформа німецького уряду. Вона зупинила інфляцію, сприяла ліквідації "чорного ринку", створила умови для відновлення економіки. Паралельно відбувалося формування органів державної влади та самоуправління, політичної системи країни. Посаду федерального канцлера Німеччини зайняв лідер ХДС-ХСС К. Аденауер. 20 вересня 1949 р., після сформування уряду, було завершено процес утворення ФРН, економічне життя пожвавилося.
Перші роки існування ФРН були позначені високими і стабільними темпами промислового розвитку. Вже у 1951 р. загальний обсяг виробництва був на третину вищим, ніж у 1936-му, а у 1956 р. він подвоївся. Середньорічний приріст промислової продукції складав за період з 1950 по 1960 роки 9,6% проти 4% у США і 3% у Великобританії.
Німецькому "економічному диву" сприяло декілька причин. По-перше, значною мірою вдалося зберегти промисловий потенціал західної частини країни, репараційні платежі на користь США, Англії, Франції були меншими. По-друге, було вдосталь дешевої робочої сили, особливо після репатріації 9 млн німців із Східної Пруссії та інших районів.
Особливості менталітету німецького народу (висока працездатність, схильність до дисципліни, порядку, готовність після руйнівної війни на будь-які жертви для відбудови країни і досягнення власного добробуту тощо) відіграли дуже важливу роль у відбудові.
Заробітна плата робітників у перші повоєнні роки була на 35% меншою від довоєнної, а робочий тиждень був більшим.
США надали Західній Німеччині 3,9 млрд доларів "стартової допомоги" згідно із планом Маршалла. Ці кошти, а також надходження із федерального бюджету (30–32% всіх вкладів в економіку) були витрачені на заміну застарілого обладнання, оновлення виробництва, створення нових галузей економіки (нафтохімії, електроніки тощо). Відбувався процес прискореної індустріалізації порівняно відсталих регіонів. Економічному розвитку сприяв великий попит на всі види промислової продукції, як виробничого призначення, так і на товари широкого вжитку. Крім того, ФРН у 50-х роках практично не мала військових витрат, що дозволяло робити грошові заощадження. Золотий запас ФРН на початку 60-х років перевищував запаси Великобританії, Франції та скандинавських країн, разом узятих.
Успішно розвивалися експортні галузі економіки. Німеччина впевнено входила у світовий ринок. Цей процес був тісно пов'язаний з фінансовою допомогою США і спрямований на інтенсифікацію взаємних торгових зв'язків.
Визнаним архітектором німецького "економічного дива" був Л. Ерхард, міністр економіки в урядах К. Аденауера. Він разом з групою неоліберальних економістів створив теорію "соціального ринкового господарства", в якій вдало поєднувалися особиста ініціатива підприємців, вільна конкуренція з елементами державного регулювання. Держава, на думку авторів цієї теорії, повинна підтримувати нормальне функціонування системи цін та забезпечити захист ринкової економіки від монополізму товаровиробників. Для попередження циклічних криз їй необхідно використовувати важелі кредитної, валютної, податкової політики. Проте, втручання в господарську діяльність окремих підприємців з боку держави — абсолютно недопустиме. Теорія "соціального ринкового господарства" стала основою економічної політики західнонімецького уряду у наступні десятиліття.
Японія. Японське "економічне диво" розпочалося приблизно у 1948 р., через три роки після нищівної поразки і воєнних руйнувань, коли країна ще була під військовою окупацією. До початку 1953 р. Японія досягла довоєнного економічного рівня, якщо говорити про ВНП. Відтоді вона зберегла високі темпи зростання виробництва. Протягом 1952—1963 рр. її ВНП майже потроївся і характеризувався щорічним приростом у 9%; протягом цих же років обсяг виробництва товарів зріс у 5 разів, а споживання подвоїлося. Від початку тріумфального економічного поступу і до 70-х років Японії вдалося утвердитися в ролі могутньої промислової держави. Які основні передумови японського "економічного дива"?
Американська окупаційна влада провела в країні цілий ряд важливих перетворень, які значною мірою сприяли розвиткові японського суспільства і господарства. Було розпущено збройні сили, встановлено демократичні свободи, запроваджено загальне виборче право, сформовано парламент, уряд, прийнято конституцію. Окупаційні власті здійснили ряд економічних реформ. Було введено антимонопольне законодавство, згідно з яким розпущено найбільші монопольні концерни. Американські фінансові радники провели реформу податкової системи. Були зменшені податки на підприємницьку діяльність. Встановлювався твердий обмінний курс ієни. Реформи в цілому пожвавили і посилили конкуренцію підприємців, сприяли росту виробництва.
У 1946–1949 рр. була проведена земельна реформа, яка ліквідувала поміщицьке землеволодіння. Держава викупила у поміщиків і продала селянам майже 80% усіх сільськогосподарських угідь. Посилилася конкуренція між виробниками, внаслідок чого зросла продуктивність праці, врожайність культур, розширився внутрішній ринок Японії, сформувався ринок робочої сили (частка самодіяльного населення, зайнятого у сільському господарстві, скоротилася з 48% до 8% сьогодні).
Важливу роль у повоєнній відбудові японської економіки відіграла американська допомога. Стабілізаційна лінія Дж. Доджа, якому президент США Г. Трумен доручив очолити перетворення в Японії, сприяла нормалізації фінансів, відновленню механізмів відтворення. Величезні американські капіталовкладення, а також внутрішні накопичення капіталу дали змогу повністю оновити обладнання, створити нові виробництва. У березні 1952 р. набрав чинності закон про сприяння раціоналізації виробництва. Згідно із законом підприємства отримували державну допомогу, податкові та інші фінансові пільги за умови модернізації виробництва, оновлення устаткування.
Японці успішно використовували зарубіжні досягнення в найсучасніших галузях індустрії. Розвиток чорної металургії йшов шляхом спорудження доменних печей великої потужності із застосуванням новаторської киснево-конверторної виплавки сталі з безперервним розливом. Успішно розвивалась електрометалургія, встановлювалися потужні автоматизовані прокатні стани, впроваджувалися енерго- та матеріало-економні технології. Японія наприкінці 70-х років перетворилася в один з найпотужніших світових центрів металургійного виробництва. Закуповуючи патенти й ліцензії на наукові відкриття, оригінальні технології тощо і вміло пристосовуючи їх до своїх умов, японці отримували величезні прибутки. Ряд значних технічних новин народилися і були запроваджені у масове виробництво на японських фірмах. У другій пловині 50-х років — нейлон, транзисторні приймачі, у 60—70-х роках — аудіостереосистеми, відеокамери і відеомагні-тофони, у 80-х — комп'ютеризовані роботи, мікросхеми на кремнієвих кристалах (чіпи) та ін. Японія веде перед у такій важливій галузі науково-технічного прогресу, як електронна промисловість.
Головним чинником економічного зростання є, безперечно, повсякденна наполеглива праця більше ніж 120-мільйонного японського народу, його працелюбність, самовіддача, жертовність і високий патріотизм.
Дуже ефективною виявилася в Японії система пожиттєвого найму на роботу (патерналізму), за якою платня щорічно зростає і залежить від віку і стажу. Фірми дбають про постійне підвищення кваліфікації робітників, їхній добробут і відпочинок. Перехід робітника в іншу фірму — рідкісне явище і сприймається з осудом. Японські робітники працюють інтенсивніше, за нижчу платню, у них довший робочий день, тиждень. Це впливає на зниження собівартості продукції, її ціну.
Зовнішньоекономічні зв'язки, насамперед торгівля, набули для Японії особливого значення. Імпорт сировини, якої у країні майже немає, йде головним чином із держав, що розвиваються, за низькими цінами. Дешева сировина також сприяла піднесенню японської економіки. Готову продукцію Японія вивозить до розвинутих країн — США, Канади, Австралії, країн Європи.
Завдяки цим та деяким іншим чинникам Японія досягнула передових рубежів у світі і перетворилася в один із світових центрів.
Економічно розвинені країни в другій половині XX ст. перейшли до якісно нового етапу економічного розвитку. Був здійснений різкий поворот в інвестиційній сфері на користь масового споживання і соціальної інфраструктури. Характерною особливістю було зростання у виробництві ролі НТП, запроваджувалися механізація і автоматизація виробництва, нові технології. Це дало змогу звільнити значні людські ресурси з матеріальної сфери виробництва і використати їх у сфері послуг. На фоні структурних змін у виробництві спостерігалося підвищення життєвого рівня населення.
Найбільш динамічно розвивалася промисловість, провідна галузь господарства. При всій різноманітності її розвитку в різних країнах структурні зміни відбувалися переважно в одному напрямі. Вичерпування національних родовищ руд і вугілля, конкуренція імпортної нафти, підвищення ефективності використання палива зумовили повільні темпи розвитку, скорочення у ВВП частки добувних галузей. Зростало значення обробної промисловості. Випереджаючими темпами ' розвивалися виробництво електроенергії, газопостачання, хімічна промисловість. Розпочався перехід на нафтогазову сировинну базу. Друге місце за темпами розвитку посідала електротехнічна галузь. Провідна роль, як і раніше, належала машинобудуванню. Виникли нові галузі: аерокосмічна, радіоелектронна та ін.
Істотною ознакою сільського господарства в економічно розвинених країнах був перехід до машинного виробництва стандартизованої продукції землеробства, широке впровадження досягнень НТП. Зменшилася кількість населення, зайнятого в сільському господарстві. Посилилася концентрація виробництва. Сільське господарство перетворилося на індустріальну галузь.
Інтенсивність динаміки та структурних зрушень національного господарства економічно розвинених держав визначалася досягненнями науково-технічного прогресу, який активізувався в середині 50-х років. Відбулися істотні зміни у техніці, яка охопила такі види трудової діяльності людини: технологічну, транспортну, енергетичну, контрольно-управлінську. Почали широко застосовуватись автоматичні системи машин. З'явились нові матеріали, натуральна сировина замінювалася штучною. На ґрунті фундаментальних відкриттів виникли нові технології — лазерна, плазмова тощо.
За невеликий відрізок часу, з 50-х до середини 70-х років, з'явилися обчислювальні системи четвертого покоління, які стали технологічною та інформаційною основою перетворення індустріальної економіки в постіндустріальну. З середини 70-х років особливо швидко росло виробництво персональних комп'ютерів. Створювалися гнучкі системи виробництва, які дозволяли швидко міняти види товарів. Ще у 1968 р. з'явився перший гнучкий робот, а у 1974 р. створений перший комерційний робот, яким керував комп'ютер.
У середині 70-х років почався бурхливий розвиток енергозберігаючих виробництв. Величезні кошти вкладалися у технологічну перебудову. Використовувалися альтернативні джерела енергії, будувалися атомні електростанції. Бурхливо розвивалася біотехнологія — ще одна важлива галузь постіндустріального господарства. Наука взагалі перетворюється в безпосередню виробничу силу, скорочується термін від народження наукової ідеї до її реалізації, втілення у виробництво. У зв'язку з використанням новітніх технологій відбувається інтенсифікація виробництва.
Зменшуються не тільки енерго- та матеріаломісткість, а й розмір капіталовкладень і трудомісткість продукції. Знижуються затрати на сировину, обладнання, вивільняється велика кількість робочої сили, яка після перекваліфікації направляється у сферу послуг тощо. Змінюється характер і зміст праці. Різко зростає роль, соціальне і економічне значення інформаційної діяльності, виникають і розвиваються засоби масової інформації. Внаслідок цього у значної кількості людей появляється вільний час — величезне багатство і досягнення сучасної епохи.
За таких умов виробництво не могло існувати без постійного використання наукових досліджень і конструкторських винаходів, тому постійно зростали витрати на науково-дослідні та дослідно-конструкторські розробки.
З'явилися науково-виробничі комплекси. Це були територіальні об'єднання корпорацій з науково-дослідними лабораторіями, створені та фінансовані державним і приватним капіталом для випуску нової продукції.
Розвиток національних господарств визначався значним зростанням капітальних вкладень. Причому основні витрати йшли не на розширення виробничих площ, а на інтенсивні чинники розвитку економіки — модернізацію, автоматизацію виробничих процесів. Зросли капітальні вкладення у невиробничу сферу: освіту, фахову підготовку, науку, медицину.
У повоєнні роки зросла економічна могутність монополістичних об'єднань. Це був період злиття та поглинання фірм різних галузей господарства. Масовим явищем також стало виникнення транснаціональних корпорацій — монополій, що створювали за кордоном власні або спільні виробничі філії. Вже до середини 70-х років у світі діяло близько 100 тис. подібних корпорацій.
У таких умовах зростала економічна роль держави, яка в багатьох розвинених країнах була великим власником, їй належало 15—25% національного багатства країн. Державні капіталовкладення спрямовувалися переважно в галузі, що забезпечували загальнонаціональні потреби: інфраструктуру, атомну промисловість, виробництво і розподіл електроенергії, водо- і газопостачання, транспорт, невиробничу сферу. Надавалися інвестиційні субсидії, позики для розвитку конкурентоспроможних галузей, модернізації та раціоналізації "старих". Значні кошти витрачалися на воєнні замовлення. У 1970 р. в США частка воєнних витрат у федеральному бюджеті становила 40%, у Японії — 7,1, ФРН — 23,7, Великобританії — 13,7, Франції — 16,7.
Велике значення у державному регулюванні мали податкові стимули: прискорена амортизація, зменшення податкових ставок, звільнення від сплати податків тощо. Валютні кризи зумовили втручання урядів економічно розвинених держав у валютно-фінансові відносини. Пошуки ефективних форм і методів державного регулювання економіки зумовили поступовий перехід наприкінці 60-х років до "структурної стратегії". Вона ґрунтувалася на заохоченні певних галузей до вдосконалення і регулювання структури господарства з урахуванням прогресивних змін у розвитку всесвітнього господарства. Фактично це був початок відходу від традиційних, за кейнсіанською теорією, макроекономічних методів.
У повоєнні десятиліття в економічно розвинених країнах склалася сприятлива ситуація для підвищення життєвого рівня населення. Збільшувалися доходи громадян. У 50-ті роки в країнах Європи реальна заробітна плата зросла вдвічі. Збільшення доходів населення спричинило зростання споживчих витрат і зміну самої структури споживання. Населення західних країн все менше грошей витрачало на харчування і все більше на товари тривалого користування: будинки, автомобілі, телевізори, магнітофони, пральні машини тощо.
Бурхливий економічний розвиток давав змогу виділяти значні кошти на виконання соціальних програм. До середини 70-х років у всіх країнах Заходу були створені ефективні системи соціального забезпечення. Вони надавали громадянам соціальну допомогу і соціальне страхування, гарантуючи державну підтримку протягом всього життя. Держава гарантувала допомогу інвалідам, сиротам, вдовам, багатодітним сім'ям, громадянам, життєвий рівень яких був менший від межі малозабезпеченості. Соціальні витрати в західних країнах складали 50–60% національного бюджету. Працездатне населення країн Заходу було охоплене різноманітними видами страхування: в разі безробіття, нещасного випадку, хвороби, пенсійним забезпеченням.
В другій половині XX ст. провідні індустріальні країни поряд з бурхливим піднесенням економічного розвитку переживали і його спад. Зокрема, у 1974—1975 рр. вони відчули гостру економічну кризу, яка супроводжувалася значним абсолютним падінням виробництва: у США на 3%, у ФРН — на 7,5%, в Японії — на 14%. Подібний спад мав місце в інших розвинутих країнах. Різке погіршення кон'юнктури пояснювалося рядом причин, які в сукупності свідчили про початок переходу від індустріальної до постіндустріальної економіки.
Одна із причин кризи — різке підвищення цін на нафту і нафтопродукти (у декілька разів) країнами-експортерами нафти у 1973 р. Внаслідок цього зросли витрати, вартість товарів і відповідно зменшився попит з боку споживачів. Подорожчання енергоресурсів зачепило не лише товаровиробників, а й домашні господарства, сімейні бюджети. Внаслідок цього скоротився приватний попит на велику кількість товарів. Найважчі наслідки мали місце в експортних галузях промисловості. Країни-імпортери змушені були через різке зростання цін зменшити свої замовлення, що призвело до скорочення виробництва і відповідно зменшення товарообороту.
Вихід із кризи проходив відносно швидко і вже у 1976— 1977 рр. було подолано "нафтовий шок" і досягнуто значного росту виробництва, причому знову в традиційних галузях. Проте це був останній спалах традиційної індустрії. Одночасно відбувався прискорений розвиток новітніх виробництв і галузей: електронної, аерокосмічної промисловості, виробництва роботів і біотехнологічних виробництв.
Підсумком економічного розвитку провідних країн світу стало виділення трьох панівних центрів: США, Японії, Західної Європи — головним чином країн Європейського союзу. В 1990 р. на ці країни припадало 59,3% світового експорту (США — 11,5, ЄС — 39,4, Японія — 8,4% ) та 60,7% світового імпорту (США — 14,5, ЄС — 39,6, Японія — 6,6%).
Міжнародні порівняння показують, що економіка США забезпечує найвищі показники ВНП на душу населення. Сьогодні США — це держава з високорозвинутою економікою інтенсивного типу, більш передовою порівняно з іншими країнами світу галузевою і відтворюючою структурами. З більшості найважливіших напрямів науково-технічного розвитку, технічної озброєності підприємств, ступеня насиченості господарства інформаційними технологіями, сучасними системами зв'язку тощо США випереджують своїх конкурентів. Водночас, як свідчать розрахунки, США поступово втрачають свої позиції у рівні зростання продуктивності праці, динаміці середньорічних темпів приросту ВВП, знижується частка країни у світовій продукції обробної промисловості. Прогнозується, що США зрештою поступляться першим місцем у машинобудуванні країнам ЄС, а в електроніці — Японії, яка збереже також головну роль у виробництві електротехнічного устаткування.
Японія на кінець XX ст. являє собою економічно могутню державу, що володіє промисловістю, оснащеною найновішими технологіями, має великі валютно-фінансові ресурси, займає міцні позиції у міжнародному поділі праці. Показники продуктивності праці в країні — одні з найвищих у світі. Причому за останні десятиріччя зростання продуктивності праці обганяло ріст заробітної плати, а заробітна плата поступово стала однією з найвищих у світі. Японія — одна з найбільших торгових держав світу, причому 98% її експорту припадає на готові промислові вироби. Наприклад, на неї припадає понад 2/5 лічильної техніки, що надходить на світовий ринок, а також морських суден, мотоциклів та роботів; понад 1/5 продажу автомобілів, сталі, текстильних виробів.
З огляду на рівень економічного розвитку в післявоєнний період серед західноєвропейських країн виділяються ФРН, Франція, Великобританія та Італія. На цю "велику четвірку" припадає більше третини території і дві третини населення Західної Європи. Хоч частка цього регіону у ВНП і промисловій продукції серед розвинутих країн світу знизилась порівняно з 60-ми роками, ці держави концентрують у своїх руках величезний економічний потенціал. Головною "винуватицею" тенденцій до зменшення питомої ваги "четвірки" у західноєвропейській економіці є Англія, частка якої від 1960 р. зменшилась у ВНП Західної Європи на 25%. Водночас частка Франції та Італії у ВНП за цей період трохи підвищилась. Найрозвинутішою і стабільною в економічному розвитку залишається ФРН, на яку не вплинуло навіть об'єднання з НДР, що зумовило використання величезних ресурсів на "підтягування" економіки останньої. Частка ФРН у західноєвропейському ВНП складає близько 20%.
Отже, бурхливий розвиток науки, техніки, технології в другій половині XX ст. в провідних країнах світу зумовив створення концепції постіндустріального суспільства. Її головним теоретиком є американський соціолог Д. Белл, який вже на початку 1970-х років вказував на визначальні риси нового суспільного устрою, що зароджувався. Якщо в доіндустріальну епоху головним виробничим ресурсом була мускульна сила, в індустріальному — машинна техніка, то на постіндустріальній стадії таким ресурсом стає знання, інтелект. Метою стає не кількість вироблених благ, а їхня якість — і в ширшому розумінні — якість життя. Відповідно провідною соціальною групою постіндустріального суспільства стають не селяни, не робітники, а представники інтелектуальних професій, практики нових наукомістких технологій та інформаційних послуг.
Важливим кроком в інтеграційному процесі було підписання Римського договору про створення Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС). Договір підписали у 1957 р. шість перелічених вище західноєвропейських країн. Мета Співтовариства — створити "спільний ринок", забезпечити рівномірний розвиток, стабільність і добробут населення у Західній Європі. Для цього передбачалося ліквідувати митні бар'єри і обмеження для ввозу і вивозу товарів, капіталів, сприяти пересуванню людей. Договір передбачав також проведення єдиної торговельної політики стосовно третіх країн, усунення перепон для руху капіталів Європейського інвестиційного банку і т. ін. Фундаментом існування і розвитку Співтовариства мали бути вільна торгівля і конкуренція. Євроатом, створений у тому ж році, мав координувати розвиток атомної енергетики. У 1958 р. були утворені вищий виконавчий, законодавчий та консультативний органи ЄЕС, відповідно: Комісія, Рада Міністрів та Європарламент. Бюджет Співтовариства формувався з внесків його членів.
Створення ЄЕС свідчило про подолання антагоністичного протистояння у Європі між індустріальними країнами, перш за все між ФРН і Францією. Вже у наступні десятиліття стали очевидними і незаперечними позитивні результати європейської інтеграції. З 1 липня 1968 року було запроваджено єдиний тариф на ввезення товарів з третіх країн. Успішно проводилася єдина сільськогосподарська політика. З 1 січня 1993 р. функціонує єдиний внутрішній ринок Співтовариства, відмінена решта обмежень щодо руху товарів, послуг, капіталів та людей. Введені єдині стандарти на багато видів продукції. У листопаді 1993 р. вступив в силу Маастрихтський договір, згідно з яким до кінця десятиріччя Європейське Співтовариство мало перетворитись у валютний, економічний і політичний Європейський Союз з єдиними зовнішньою політикою, громадянством та валютою. 1 січня 1999 р. на єдину валюту — євро перейшли 11 держав ЄС. Протягом кількох років євро буде засобом безготівкового розрахунку поряд з національними валютами. У деяких країнах цінники вже зараз подвійні. З 2002 р. з'являться і готівкові євро.
На сучасному етапі до Європейського Союзу входить 15 країн. У 1973 р. до нього вступили Великобританія, Ірландія, Данія, що посилило роль і значення організації. У 1981 р. в ЄС вступила Греція, у 1986 — Іспанія і Португалія, у 1995 — Австрія, Швеція, Фінляндія. Кандидатами на вступ до ЄС є деякі країни колишнього соціалістичного табору — Польща, Чехія, Угорщина, Естонія та ін. Схиляються до поступового входження до Європейського Союзу й фактично всі нові незалежні держави європейської частини колишнього СРСР, в тому числі й Україна.
Отже, для господарського розвитку провідних країн світу Друга половина XX ст. стала періодом поступової стабілізації основних галузей промисловості, зростання виробництва товарів масового споживання, підвищення життєвого рівня населення. Масове застосування досягнень науки, інформації та комп'ютеризації надало економічному розвитку технотронного характеру. Людська діяльність все більше набуває духовного виміру. Фізична праця поступається місцем розумовій. Індустріальна епоха трансформується в постіндустріальну.
Запитання і завдання для самоперевірки
ЛЕКЦІЯ IX
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЕКОНОМІКИ ПЕРЕХІДНИХ
СУСПІЛЬСТВ ТА КРАЇН, ЩО РОЗВИВАЮТЬСЯ
Вихідні умови для європейських соціалістичних країн були різними. Лише СРСР, Чехословаччина, Німецька Демократична Республіка (НДР) мали сформований промисловий комплекс. За рівнем національного доходу на душу населення, промислового розвитку, зовнішньоторгових зв'язків у 1950 р. існувало три групи країн:
1) найбільш розвинуті — Чехословаччина, НДР;
2) з рівнем удвоє меншим за цими показниками — Угорщина, Польща;
3) СРСР, Болгарія, Румунія, показники яких у 2,5 раза і більше відрізнялися від країн першої групи.
Було проголошено курс на вирівнювання і зближення рівнів економічного розвитку країн. Ставилося завдання подолання аграрного характеру господарства та перетворення їх на індустріальне розвинені. Протягом 50—60-х років утвердилася суспільна форма власності. Характерною ознакою стало прискорення економічного зростання. Середньорічні темпи приросту господарства були вищі, ніж в економічно розвинених країнах, особливо в 50-х роках. Проте, головна увага тут приділилася галузям, що не були носіями технічного прогресу: металургії, важкому машинобудуванню, виробництву будівельних матеріалів. У наступних десятиріччях в країнах "соціалістичного табору" розпочинається уповільнення темпів розвитку, а в деяких країнах (Польща, Угорщина, Чехословаччина) почали спостерігатися кризові явища в національних економіках. Темпи щорічного росту суспільного виробництва тут різко впали із 2,9% у 1981—1985 рр. до 1,8% у 1989 р. Наприкінці 80 — початку 90-х років усі східноєвропейські країни опинилися в умовах глибокої соціально-економічної кризи.
Головними причинами різкого зниження темпів економічного зростання, а потім і глибокої економічної кризи у країнах регіону стала неефективність адміністративно-планового розвитку та використання досягнень НТП, нераціональна структура суспільного виробництва, висока енерго- та матеріаломісткість національного виробництва, низька продуктивність праці тощо.
З розпадом "соціалістичної системи" більшість країн, які туди входили, розпочали перехід від нежиттєздатного політизованого господарства до природної ринкової економіки, де вільні конкурентні ціни й приватна власність визначатимуть поведінку виробників і споживачів. Виходячи з цього, головним напрямом програм та практики ринкових реформ у даних країнах є процес роздержавлення й приватизації. Значна увага приділяється подоланню монополізму й розвитку конкуренції, лібералізації цінової політики та зовнішньоекономічної діяльності, кардинально змінюється грошова, фінансово-кредитна та соціальна політика.
Країни з перехідною економікою можна поділити на дві групи. Одну формують Чехія, Словаччина, Польща, Угорщина, Румунія, Болгарія й колишня НДР, яка розвивається як перехідне суспільство і водночас інтегрується політичне й економічно з ФРН. До них примикають Албанія, а також Словенія, Хорватія, нова Югославія та інші держави, що виникли на терені старої Югославії. Друга група — п'ятнадцять держав, що виникли внаслідок розпаду СРСР. Вони, як і Словенія, Словаччина, Хорватія, проходять через стадію формування державності, що надає специфічного характеру перехідній економіці у цих країнах.
Попередні оцінки показують, що зростання виробництва в країнах з перехідною економікою було навіть значнішим, ніж припускала більшість спостерігачів. У Польщі та Словаччині, починаючи з 1993 р., щорічне збільшення ВВП становить 5— 7%, трохи менший ріст був досягнутий в Чехії, Угорщині, Хорватії, Словенії, Румунії. Болгарія, хоча і не досягла таких успіхів у прирості виробництва, але після невдалої спроби комуністичного реваншу також стала на шлях оздоровлення економіки. З цієї загальної картини випадають країни СНД, в яких мова поки що йде лише про зниження темпів спаду виробництва.
Значна роль в успішному розвитку таких країн, як Польща, Чехія, Словенія, Угорщина та ін. належить створенню в них сприятливого інвестиційного клімату. Це — загальна лібералізація господарської діяльності; забезпечення відносної стабільності законодавства та передбачуваності змін у ньому; встановлення раціонального рівня оподаткування, з пільгами для інвестицій та реінвестицій; правильна амортизаційна політика; виважена політика доходів, яка активізує споживчий попит тощо.
Результатом такого комплексного підходу став процес активного відновлення інтенсивного внутрішнього капіталоутворення. У Польщі, Чехії та Словенії відповідний показник уже перевищив дореформений, а в Словаччині — значно наблизився до його рівня. В Угорщині деяке відставання щодо цього компенсується вагомими успіхами в залученні іноземного приватного капіталу. У цілому за останні роки валовий обсяг внутрішніх капіталовкладень (% ВВП) помітно зріс і становив у 1996 р. у Польщі 19,1%, в Угорщині — 22,7%, у Чехії — 27,7%, у Словаччині — 34,9% , а в 1995 р. у Словенії — 22%.
При цьому окремі країни, що досягли найпомітніших успіхів у поліпшенні інвестиційного клімату (Польща, Угорщина, Чехія), активно залучали капітал найбільших транснаціональних компаній (ТНК), з включенням відповідних національних виробництв до їхньої глобальної системи розподілу і постачання. Так, в Угорщині ряд найважливіших підприємств було повністю або переважно продано у власність іноземних інвесторів. У Чехії такий тип стратегії є характерним для виробництва скла, легкових автомобілів та інших транспортних засобів, для харчової та хімічної промисловості, для сфери телекомунікацій тощо. Зокрема, заслуговує на увагу створення тут сучасного, експорто-спроможного виробництва миючих засобів компанією Ргосtег & GаmbІе. У Польщі цей метод ефективно використано в тракторному виробництві: компанія Південної Кореї придбала польське підприємство вартістю в 1,1 млрд доларів.
Водночас, досвід центральне- та східноєвропейських країн з перехідною економікою показує, що конкретні засоби пристосування підприємств до більш жорсткого ринкового економічного середовища використовуються залежно від того, які з цих засобів є доступнішими та відносно дешевшими. Причому на перших фазах трансформаційного процесу підприємства (навіть ті з них, які мають для цього значні потенціальні можливості) в переважній більшості випадків намагаються уникати внутрішньої перебудови своєї структури, оскільки найчастіше це пов'язано з болісними конфліктами інтересів всередині самого підприємства (організації). Навпаки, переважають намагання коригувати умови діяльності. Причому в багатьох випадках превалюють надії на використання методів державної підтримки, а також слабкостей недосконалої на початках системи законодавчого регулювання.
Так, під тиском національних виробників практично в усіх згаданих країнах вибірково коригувався курс на лібералізацію імпортного режиму. Зокрема, в Польщі селективний протекціонізм поширився на окремі виробництва, що перебувають на стадії реконструкції, а також на сільськогосподарських виробників. Тут з процесу лібералізації було виключено імпорт алкогольних і тютюнових виробів, палива, а також запроваджувалися додаткові податки на імпортні автомобілі та вироби електроніки. В Угорщині було збережено квоти та ліцензії щодо імпорту окремих споживчих товарів, запроваджувалося (1995 р.) додаткове 8-відсоткове мито на всі види імпорту. В Чехії та Словаччині застосовувалися додатковий 20-відсотковий податок на імпорт споживчих товарів, а також системи попередніх імпортних депозитів щодо окремих груп напоїв.
Однак, не дивлячись на подібні кроки, протекціонізм та інші засоби державної підтримки в даних країнах застосовуються відносно обмежено. Переважають ті адаптаційні процеси, які дедалі більше спираються на реструктуризаційні мікроекономічні механізми. Саме вихідна обмеженість державної допомоги, її концентрація виключно на пріоритетних напрямах розвитку, які дають помножений ефект, при наявності чітких і прозорих механізмів її надання, стали передумовою для кардинальної зміни пануючих у суспільстві очікувань і, як результат, формування стратегії позитивного пристосування на рівні підприємств (організацій).
Ряд дослідників відносять до перехідних суспільств, причому найбільш ефективних, і Китай, незважаючи на збереження там при владі комуністичної партії і відповідної їй політичної системи. Швидке піднесення китайського господарства на основі розширення ринкових відносин, приватного й недержавного секторів, експортоорієнтованої моделі розвитку свідчить про справжні успіхи тамтешньої перехідної економіки на тлі кризи цілого ряду перехідних суспільств. Якщо протягом перших двадцяти післявоєнних років Китай стійко займав останнє місце в світі за величиною ВВП на душу населення, то завдяки безпрецедентним високим темпам економічного зростання в наступні роки цей показник до 1996 р. підвищився з 12 до 49% від середньосвітового рівня. Загальний обсяг ВВП Китаю протягом другої половини XX ст. збільшився в 22,4 раза, а його частка в світовій економіці зросла з 2,7 до 10,2%. Всього за п'ятнадцять років, що пройшли від початку реформ, експортна квота цієї країни виросла у 8 разів і в 1993 р. склала близько 24% ВВП. Фахівці прогнозують, що за умов збереження сучасних темпів розвитку Китай до 2020 р. стане чільною економічною потугою світу.
Більшість перехідних економік вже пройшли стадію індустріалізації, населення цих країн має значний рівень освіченості, такі країни, як Чехія, Росія, Україна та інші мають розвинені галузі науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт. Дослідження показали, що чимало підприємств цих країн потенційно конкурентоспроможні на світових ринках. Загалом населення даних країн підтримує основні цінності, які формують "дух індустріальної цивілізації". Це не дає змогу вважати їх країнами, що розвиваються. Водночас взяті в сукупності в середньому найважливіші показники перехідних економік поступаються перед відповідними даними розвинутих ринкових систем, взятих в цілому. Зокрема, у Польщі в середині 90-х років фірми, що оперували у сфері високих технологій, випускали лише 3,5% усієї промислової продукції, тоді як у більш розвинених країнах відповідний показник становить до 20%.
Перехідні економіки лише наближаються до ринку як усталеної форми господарювання, приватний, недержавний сектор перебуває на етапі становлення, зміцнення й набуття легітимації. Із закінченням цього процесу виникне відносно завершена економіка, яка, як перехідна, розвиватиметься через зміни вже на власній основі.
З розпадом колоніальної системи відкрилися перспективи для суверенного розвитку десятків нових держав в Азії, Африці, Латинській Америці. Вони займають понад 60% території Землі, де проживає 77% світового населення. Тут зосереджено 89,3% розвіданих світових запасів нафти й 50,5% — газу. Більше 50% світових запасів і видобутку марганцевої руди, хромітів, ванадію, золота, платини, алмазів припадає тільки на країни Африки. За роки незалежності ці країни здійснили складні соціально-економічні перетворення, досягли певних успіхів у створенні основ національної економіки. Проте переважній більшості з них не вдалося істотно скоротити відставання від промислове розвинутих країн з ринковою економікою, вирішити багато гострих соціальних проблем.
Хоч країни, що розвиваються, істотно різняться рівнем економічного розвитку, соціально-економічними структурами, мають національні, історико-культурні, релігійні своєрідності, можна виділити їхні спільні або близькі риси. Це передусім кількісне й якісне відставання продуктивних сил від рівня постіндустріальних держав. Більшість даних країн має малорозвинену економіку. Їм притаманна відсталість соціально-економічної структури, яка характеризується багатоукладністю економіки, великою питомою вагою кастово-феодальних та інших докапіталістичних укладів. Спільною рисою переважної більшості цих країн є низький рівень життя населення, слаборозвиненість соціальної інфраструктури. Й нарешті, їхньою особливістю є набагато істотніший і жорстокіший вплив релігій, традицій на соціально-економічний розвиток, ніж в індустріальних країнах.
Не дивлячись на те, що частка країн, що розвиваються, у світовому виробництві підвищилась за 1980—1990 рр. з 13,1 до 16%, виробництво ВНП на душу населення зростало дуже повільно через високі темпи зростання населення, а в багатьох державах навіть абсолютно скоротилось. Це зумовило збереження значної дистанції між ними і країнами з розвиненою ринковою економікою. У 1991 р. ВНП на душу населення складав відповідно 830 і 18211 доларів.
Істотно відстають країни, що розвиваються, від розвинених держав з ринковою економікою за рівнем продуктивності праці. Це відображає їхню загальну соціально-економічну відсталість і пояснюється незавершеністю індустріалізації, невідповідністю сучасним вимогам структури економіки, дуже слабким освоєнням досягнень НТП, вкрай низьким рівнем інвестицій у людський капітал і багатьма іншими факторами.
Значної гостроти в Азії, Африці та Латинській Америці набувають соціальні проблеми. У країнах з високим рівнем безробіття мільйони людей позбавлені можливості брати участь у виробництві й різко обмежені у споживанні. Для створення нових робочих місць, підвищення кваліфікації або забезпечення існування маси незайнятих людей потрібні великі кошти, в той час як існує гострий дефіцит фінансових ресурсів.
Величезною проблемою для країн, що розвиваються, є зростання їхньої заборгованості перед розвиненими країнами. Так звана боргова криза особливо вразила країни Латинської Америки та Африки. Вона призвела до затяжного економічного спаду в багатьох з них у 80-ті роки. Значна частина боргів набула репутації "безнадійних". У зв'язку з цим країни, що розвиваються, у 80—90-ті роки почали робити дедалі більший акцент на залучення інвестицій транснаціональних компаній. Їхній приплив не призводить безпосередньо до зростання боргу й водночас може бути важливим джерелом фінансування економіки, а також каналом одержання засобів виробництва, технологій, "ноу-хау", інженерно-консультаційних послуг, управлінського досвіду.
Не дивлячись на притаманну всім країнам, що розвиваються, соціально-економічну відсталість, між ними існує істотна різниця у рівні розвитку продуктивних сил, динаміці соціального росту й, нарешті, у ступені адаптації до техногенної цивілізації.
Значно зросла диференціація між країнами зазначеної групи у 80—90-х роках. Вона була спричинена багатьма соціально-економічними, політичними та іншими факторами. Відмінність умов виробництва (зокрема, забезпеченість природними ресурсами), демографічної ситуації, місця у міжнародному поділі праці, як і специфічність політичної ситуації, будуть і в перспективі визначати дедалі більшу нерівномірність розвитку цих держав.
Особливу групу утворює більшість країн-експортерів нафти (Ірак, Іран, Кувейт, Лівія, Об'єднані Арабські Емірати, Саудівська Аравія та ін.), які мають високий рівень прибутку на душу населення, значні експортні надходження. У 70-ті роки ці країни динамічно розвивалися, інвестували великі кошти у національну економіку, соціальну інфраструктуру. Так, у Саудівській Аравії дохід від експорту в 1974 р. становив 30 млрд доларів, а в 1981 р. — понад 101 млрд доларів. В Об'єднаних Арабських Еміратах щорічний середній дохід на душу населення на початку 80-х років досяг найвищого рівня в світі — 23 тис. доларів Упродовж 70—80-х років провідне місце в світі посідав і Кувейт — 16 тис доларів на душу населення щорічно. Однак через падіння у 80-х роках попиту на нафту й різке зниження світових цін на неї ці держави в останні роки уповільнили темпи росту. Наприклад, надходження в бюджет Саудівської Аравії склали в 1998 р. лише п'яту частину від надходжень 1980 р. Різко погіршилось становище таких держав, як Венесуела, Нігерія, Алжир, бюджети яких на 80—95% залежать від нафти.
Інша група країн, що розвиваються, так звані нові індустріальні країни, у 80-ті роки перетворилась на полюс світового зростання. Динамічно модернізуючи свою економіку, диверсифікуючи галузеву структуру господарства, нові індустріальні країни займають дедалі помітніше місце у глобальній економіці.
Все ж, більшість країн, що розвиваються, особливо африканських, перебувають у скрутному становищі внаслідок соціально-економічної та культурної відсталості. Це так звані найменш розвинені держави. За класифікацією 00Н, до них належить 47 держав (Афганістан, Бангладеш, Ефіопія, Йємен, Сомалі, Уганда, Чад та ін.) з населенням близько півмільярда чоловік. Середній рівень доходу на душу населення тут становить всього 250 доларів. Не маючи значних запасів природних ресурсів, відчуваючи гострий дефіцит фінансових коштів для економічного розвитку, ці держави в останні десятиліття практично витіснені з міжнародного поділу праці і перебувають у надзвичайно скрутному становищі.
Характерні риси економіки найменш розвинених країн такі: доіндустріальний рівень продуктивних сил; домінування натуральних і напівнатуральних форм господарювання в економічній структурі; вкрай вузька сфера функціонування товарно-грошових відносин і дії ринкових стимулів; початкова стадія формування єдиного інтегрованого національного ринку; однобока спеціалізація експортного сектору тощо.
Низький рівень економічного розвитку згаданих держав та значна нерівномірність розподілу прибутків серед окремих верств населення призводить до значних проблем. Так, у країнах на південь від Сахари за межею бідності живе близько половини населення. Щорічне зростання сільськогосподарської продукції тут не перевищує 1,5%, тоді як населення зростає на 3%, тобто вдвічі швидше. За даними ООН близько 60% населення Тропічної Африки систематично недоїдають, у тому числі 40% дітей у віці до 5-ти років.
Жалюгідний стан економіки призвів до різкого скорочення державних асигнувань на охорону здоров'я, освіту, професійну підготовку. Дитяча смертність тут у 10—12 разів вища за показники розвинутих країн. Половина дорослих в Африці — неписьменні. Тільки 11% дітей закінчують школу, а вчаться у вузах — лише 1,4%.
Світове співтовариство намагається допомогти найменш розвиненим державам у вирішенні їхніх проблем. Зокрема, в червні 1999 р. лідери провідних індустріальних країн домовилися про списання половини зовнішнього боргу найбідніших країн. Згідно з цією ініціативою, буде списано 70 млрд доларів США із загальної суми заборгованості більш як 30 країн, яка складає майже 130 млрд доларів. Окрім того, для забезпечення фінансування допомоги найбіднішим країнам світу була підтримана пропозиція про продаж близько десятої частини золотих резервів МВФ, які оцінюються у 27 млрд доларів.
Число і склад учасників даної групи не є незмінним. У 80-ті роки сюди включали країни й території Східної Азії (Південна Корея, о. Тайвань, Гонконг, Сінгапур), деякі найбільш розвинені країни Латинської Америки (Бразилія, Мексика, Аргентина), іноді й Індію, Єгипет. Однак із зазначених країн лише азійська четвірка так званих "драконів" стабільно підтвердила свою репутацію нового полюсу росту світової економіки і найчастіше пов'язується з поняттям "нові індустріальні країни". 90-ті роки показали, що, крім НІК, так би мовити, першої хвилі, з'являються НІК другого ешелону — Малайзія, Таїланд, Індонезія, і, у перспективі, третього — Туреччина, Філіппіни, Шрі-Ланка.
Критерії зарахування країн до нових індустріальних досить умовні: ВНП на душу населення не менше 1100 доларів, частка переробної промисловості у ВНП більше 20%. Привертають увагу й такі характеристики НІК, як високі темпи зростання, динамічні макроекономічні та внутрішньогалузеві структурні зрушення, зростання професійного рівня робочої сили, інтенсивна участь у міжнародному поділі «праці, широке використання іноземного капіталу з метою розвитку тощо.
Розвиток економічного потенціалу нових індустріальних країн, насамперед вражаючий "ривок" азійської четвірки НІК першого покоління зумовлені, на думку дослідників, об'єктивними процесами у світовій економіці загалом і в економіці зазначених країн зокрема. Під впливом НТП, екологічної проблеми, демографічної ситуації у 60—70-ті роки у розвинених країнах з ринковою економікою деякі галузі легкої промисловості, металургії, хімії (а згодом машинобудування та електроніки) почали втрачати порівняльні переваги. Зростання витрат виробництва (заробітна плата, охорона навколишнього середовища тощо) робило іноді просто невигідним виробництво продукції згаданих галузей і викликало їхнє перенесення у країни, що розвиваються. Деякі з цих країн, маючи традиційні порівняльні переваги (дешева робоча сила, наявність сировини, низькі ціни на землю і т. ін.), стали районом активних операцій транснаціональних компаній, які організували тут експортне виробництво промислової продукції. Залучення ТНК до індустріалізації виявилося найбільш значним у тих країнах, які раніше за інших взяли курс на експортоорієнтовану модель розвитку і створили сприятливий клімат для іноземних інвестицій. Це були НІК першого покоління.
Позитивну роль у становленні цілого ряду галузей господарства в НІК Азії відіграла політика захисту національної економіки від зовнішньої конкуренції. Так, у Південній Кореї створено галузі, яких не було в країні: чорну та кольорову металургію, машинобудування, суднобудування, автомобілебудування, електронну промисловість тощо. Це дало можливість здійснити структурну перебудову промисловості, реорганізувати і зміцнити провідні "базові" галузі, ліквідувати ряд диспропорцій в економіці, стимулювати розвиток дрібного та середнього підприємництва з тіснішою прив'язкою його до експортного сектору.
З середини 80-х років процес експортоорієнтованої моделі розвитку Охопив деякі інші країни, що розвиваються. У зв'язку зі зростанням вартості робочої сили, підвищенням курсів національних валют (відносно долара) НІК першого покоління почали, у свою чергу, втрачати власні порівняльні переваги у виробництві працемісткої продукції. Активно переорієнтувавшись у бік технологічно складної, наукомісткої продукції, азійська четвірка НІК з певною участю ТНК почала масово переміщувати працемісткі виробництва у країни з дешевою робочою силою — Малайзію, Індонезію, Таїланд та ін., чим і сприяла появі нових індустріальних країн другого покоління.
З початком 90-х років друге покоління НІК стало найдинамічнішою за темпами економічного росту групою країн в Азії і світі взагалі. Однак, як згодом виявилося, їхні економіки не були готовими до таких різких змін. В 1997 р. в Таїланді, Малайзії, Індонезії а також Південній Кореї вибухнула глибока фінансова криза, яка супроводжувалася обвалом котировок тамтешніх акцій, масовою втечею капіталу, різким падінням курсів національних валют. Серед причин кризи, помимо значних спекуляцій, які сприяли обвалу фондових ринків, називались недорозвинутість фінансового сектору і його зарегульованість, недостатньо обачлива фінансова політика місцевих банків і промислових підприємств, яка привела до нагромадження непосильних короткострокових боргів, загальний "перегрів" економіки, штучно завищені котировки на біржах і ціни нерухомості, велика залежність експортних структур в деяких економіках регіону від імпорту комплектуючих матеріалів тощо. На сьогодні економічне становище у згаданих країнах стабілізується.
З усієї групи країн, що розвиваються, НІК найшвидше пристосувалися до нових умов світового ринку. Вони стали невід'ємною складовою міжнародного поділу праці. Про це свідчить їхня експортна спеціалізація. Основою експорту є вироби легкої промисловості. Серед НІК виділяються держави, які займають провідні позиції на світових товарних ринках цих виробів. Гонконг посідає перше місце в світі по експорту одяу, Тайвань — перше місце по експорту взуття. До першої десятки найбільших експортерів товарів легкої промисловості входять Бразилія, Сінгапур, Малайзія, Південна Корея. Остання також посідає значне місце у світовому автомобілебудуванні.
Вражаючих успіхів НІК Азії досягли в розвитку електротехнічної та електронної промисловості. Стрімкий розвиток цих галузей зумовлений не тільки залученням нових індустріальних країн до наукомісткого виробництва, а насамперед прискореним розвитком подетального і поопераційного поділу праці на світовому рівні. Головну роль тут відіграють транснаціональні компанії, які перетворюють цілі країни на своєрідні цехи.-Це можна проілюструвати на прикладі Малайзії, яка за порівняно короткий строк (майже 7 років) стала світовим виробником мікросхем і напівпровідників. Якщо на початку 70-х років у країні не існувало підприємств електронної промисловості, то в 1988 р. їх налічувалося 225 з кількістю зайнятих понад 700 тис. чоловік. На початок 90-х років НІК вийшли на третє місце в світі (після Японії і США) з виробництва електронного й електротехнічного обладнання. Вони поступаються США і Японії за обсягом продажу відповідних товарів, але випереджають такі країни, як ФРН, Англія, Франція.
Відчуваючи загрозу своїм економічним інтересам з боку НІК, країни Заходу прагнуть запобігти або обмежити отримання новими конкурентами перспективних технологій, новітнього обладнання. Проте незважаючи на ці труднощі нові індустріальні країни (зокрема, країни першого ешелону) здійснюють трансформацію економічних структур, орієнтуючись вже на капіталомісткий тип розвитку виробництва. Так, Тайвань, Південна Корея, Сінгапур створюють наукові й промислові центри, розширюють власні наукові дослідження. Показово, що в опублікованому в 1996 р. Всесвітнім економічним форумом, який базується в Женеві, рейтингу найконкурентоздатніших країн світу перші два місця посідають Сінгапур та Гонконг. До першої десятки входять також Тайвань і Малайзія.
У 70—80-ті роки про НІК говорили лише як про перспективний ринок збуту чи сферу вкладання капіталу, а тепер ці країни перетворились на відчутний центр впливу на структуру світових продуктивних сил, міжнародні потоки товарів і фінансових ресурсів. НІК значно впливають на економічну політику решти країн, демонструючи одну з моделей успішного подолання економічної та соціальної відсталості. Якщо у 50-ті роки та ж Південна Корея мала дохід на душу населення 5,6% від рівня США, то на початку 90-х — уже 34%. Середньорічна заробітна плата зросла з 80 доларів у 1960 р. до 10 тисяч доларів у 1997 р. Аналогічні показники в Сінгапурі й Гонконзі.
Значну увагу нові індустріальні країни приділяють регіональному економічному співробітництву. У 1967 р. було створено Асоціацію держав Південно-Східної Азії (АСЕАН). Її члени — Індонезія, Малайзія, Таїланд, Філіппіни, Сінгапур та ін. проголосили своєю метою "прискорення економічного розвитку, соціального і культурного прогресу, сприяння становленню миру та стабільності у Південно-Східній Азії". Економічне об'єднання, зокрема, взаємне забезпечення товарами, сировиною, будівництво спільних підприємств, безмитна торгівля у рамках асоціації стали ще одним фактором для піднесення рівня виробництва та перетворення цього регіону в один із центрів тяжіння світової економіки.
Серед загальних для всіх азійських нових індустріальних країн складових успіху варто виділити: максимально ефективне використання зовнішніх факторів економічного розвитку (пільгові кредити, участь у міжнародному поділі праці й залучення транснаціональних корпорацій, іноземні технології); послідовна внутрішня політика, яка забезпечила відносну політичну й економічну стабільність; ефективна макроекономічна політика (підтримання стабільних внутрішніх цін і реальних обмінних курсів валют, стимулювання підвищення попиту й пропозицій у галузі інвестиційних товарів, що сприяло нагромадженню капіталу і виробничому інвестуванню). Успіхи НІК Азії навряд чи можна пояснити без такого фактора, як соціально-культурні (соціально-психологічні) особливості їхнього населення.
Працелюбність й відповідальність, престиж знань і кваліфікації, енергійність і ділова кмітливість — ці риси населення країн Південно-Східної Азії сприяли підвищенню продуктивності праці і якості продукції, швидкому зростанню підприємництва й створенню в цілому такого психологічного клімату, який забезпечив готовність суспільства, незважаючи на певні труднощі, йти важким шляхом динамічної модернізації і прискореного залучення до передових досягнень світової цивілізації.
Отже, цивілізаційні закономірності посилюють тенденцію до формування спільних рис та ознак господарського розвитку світової економіки. Водночас відбувається диференціація між різними країнами та регіонами залежно від рівня їхнього соціально-економічного розвитку, ступеня інтегрування у міжнародний поділ та кооперацію праці, забезпеченості головними факторами виробництва, територіально-географічних та інших особливостей.
Все це спонукає країни до найширшого використання як внутрішніх, так і зовнішніх джерел і факторів економічного зростання, до гармонізації національної та міжнародної економічної політики, взаємопристосування господарських механізмів й інституціональних структур на міждержавному і міжнародному рівнях, уніфікації господарського законодавства.
Запитання і завдання для самоперевірки
Теми рефератів з курсу «Економічна історія»
Частина перша. Економічна історія світу
Завдання 1. Економічний розвиток стародавніх цивілізацій.
Завдання 2. Економічний розвиток країн Західної Європи в епоху середньовіччя (V — XV ст.)
Завдання 3. Генеза індустріального суспільства (XVI — XVIII ст.)
Завдання 4. Мануфактурний період світової економіки (XVI — XVIII ст.)
Завдання 5. Формування світового ринкового господарства.
Завдання 6. Промисловий переворот в країнах Західної Європи.
Завдання 7. Промисловий переворот у США .
Завдання 8. Науково-технічні відкриття кінця XIX — початку XX ст. та їхній вплив на економічний розвиток світу .
Завдання 9. Індустріалізація в США (кінець XIX — початок XX ст.) .
Завдання 10. Економічне піднесення Німеччини кінця XIX — початку XX ст. .
Завдання 11. Економічний розвиток Англії в кінці XIX — на початку XX ст.
Завдання 12. Економічний розвиток Франції в кінці XIX — на початку XX ст.
Завдання 13. Становлення індустріального суспільства в Японії.
Завдання 14. Міжнародні економічні відносини в XIX — на початку XX ст.
Завдання 15. Господарство світу 20-х рр. XX ст.
Завдання 16. Світова економічна криза 1929—1933 рр. та шляхи виходу з кризи.
Завдання 17. Господарство світу в роки другої світової війни.
Завдання 18. Економічний розвиток світу в повоєнні роки.
Завдання 19. Господарство світу в 70—90-х рр. XX ст.
Завдання 20. Нові індустріальні держави: становлення і розвиток.
Частина друга. Економічна історія України
Завдання 21. Господарське життя в Україні доісторичної доби.
Завдання 22. Економічний розвиток Київської Русі.
Завдання 23. Господарство Галицько-волинської держави.
Завдання 24. Господарство України польсько-литовської доби.
Завдання 25. Господарство Запорозької Січі.
Завдання 26. Економічне становище України в роки Хмельниччини.
Завдання 27. Господарство гетьманської України та Слобожанщини в другій половині XVII — XVIII ст..
Завдання 28. Господарство Правобережної та Західної України в другій половині XVII — XVIII ст.
Завдання 29. Промисловий переворот в Україні.
Завдання 30. Аграрна реформа 1848—1849 рр. в Західній Україні.
Завдання 31. Селянська реформа 1861 р. в Росії та Україні.
Завдання 32. Індустріалізація в Україні (кінець XIX — початок XX ст.).
Завдання 33. Столипінська аграрна реформа та її здійснення в Україні.
Завдання 34. Кооперативний рух в Україні (друга половина XIX — початок XX ст.).
Завдання 35. Завершення формування всеукраїнського національного ринку (XIX — початок XX ст.).
Завдання 36. Фінансово-кредитна система в Україні (XIX — початок XX ст.).
Завдання 37. Еміграція українців в кінці XIX — на початку XX ст.
Завдання 38. Економічна політика українських урядів доби Національно-визвольної революції (1917—1920 рр.).
Завдання 39. Економічна політика більшовиків в Україні (1919–1929 рр.).
Завдання 40. Індустріалізація в Україні (20—30-ті рр. XX ст.).
Завдання 41. Колективізація сільського господарства (20–30-ті роки XX ст.).
Завдання 42. Економічний розвиток західноукраїнських земель у 20—30-ті роки XX ст.
Завдання 43. Економіка України в роки другої світової війни.
Завдання 44. Економічне становище України у 1945—1950-ті роки.
Завдання 45. Економічні реформи 50—60-х років XX ст. і Україна.
Завдання 46. Господарство України «періоду застою».
Завдання 47. Господарство України на рубежі 1980—1990-х років.
Завдання 48. Економіка незалежної України.