Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Українські землі під владою Австрійської імперії у першій половині XIX ст.
З кінця XVIII ст. Галичина, Північна Буковина й Закарпаття, на території яких проживало понад 2 млн українців (із загальної кількості населення 2, 5 млн чоловік), потрапили до складу Австрійської імперії. Головну роль в економіці цих земель відігравало сільське господарство, певний розвиток мали промисли, діяла невелика кількість мануфактур. Селянам належало менше ніж половина всіх земельних угідь. Господарське життя мало екстенсивний характер, переважала відстала трипільна система. Невеликі ділянки, гористий рельєф ускладнювали обробіток землі, зумовлювали невисоку їх продуктивність. За право користування цими убогими наділами селяни відробляли по п'ять-шість днів панщини на тиждень, відбували багато інших повинностей, ще й платили натуральний оброк. До того ж володарі панських маєтків постійно урізали й так незначні селянські наділи. Відтак злиденне галицьке селянство споживало вдвічі менше продовольства від норм західноєвропейського селянина. Галицькі міста були відрізані від традиційних ринків в Україні, українство в них ледь животіло. Провадилась політика онімечення населення, українцям було заборонено обіймати посади в органах державного управління. До того ж, постійні міжнародні війни, іноземна окупація, занепад зовнішньої торгівлі, соціальний і національний гніт довели край до повного економічного занепаду, зубожіння людей.Західноукраїнські землі було поділено на округи (циркулі) на чолі з австрійськими чиновниками - старостами. Очолював управління губернатор, який перебував у Львові. У містах створювались магістрати на чолі з бургомістрами і радниками, яких призначав австрійський уряд. Галичина разом з частиною польських земель, що дісталися Австрії після поділів Польщі, була виділена в окремий коронний край — "Королівство Галщії і Лодомерії" (Володимири) з центром у Львові. Східний кордон нового австрійського краю проліг по річці Збруч, яка понад півтора століття була рубежем розчленування українського народу двома імперіями. Буковина з центром у Чернівцях на правах окремого Округу входила до складу Галичини, а з 1849-го по 1018 pp. мала статус окремого коронного краю. Напруження в соціальних і міжнародних відносинах у західноукраїнських землях зумовило спроби Габсбургів провести часткові реформи. Австрійські монархи Марія-Терезія та Йосиф II під час свого спільного правління (1765-1780) та самодержавної влади останнього (1780-1790) намагалися змінити аграрне законодавство. 1782 р. було скасовано особисту залежність селянина від землевласника, а 1786 р. — частково обмежено панщину. Певні зміни було внесено в духовне життя. Зокрема 1781 р. було скасовано обмеження й дискримінацію некатолицьких конфесій. Шкільну освіту було переведено на державне утримання. Згідно зі шкільною реформою 1774 р. у містечках і великих селах було створено початкові ("тривіальні") школи, в окружних центрах — "головні", в центрах провінцій — "нормальні", в яких велася підготовка вчителів. Колишні монастирські середні школи було перетворено на гімназії. Робота освітніх закладів велась на основі державних навчальних програм та обов'язкових підручників. Це сприяло розвиткові національно-культурного життя в краї. Але ці реформи наштовхнулися на опір консервативних сил, бюрократичних структур державного управління й пізніше частина з них, насамперед у сфері аграрних відносин, була скасована Йосифом II та його наступниками.Проте й за цих надзвичайно складних умов населення земель не втрачало своєї історичної, етнічної та культурної самобутності, спільності з усім українським народом.
Участь українців в Другій світовій війні 1939-1945рр.
Відомо, що в силу цілого ряду обставин Україна в 1941–1943 рр. була майже два роки окупована гітлерівськими загарбниками. З усіх країн, окупованих Німеччиною під часДругої світової війни, чи не найбільше постраждала Україна,яка стала беззахисною жертвою зажерливих німецьких експансіоністів, об’єктом небаченого ще в її історії кривавого терору, грабіжницького розбою, нещадної експлуатації населення.За масштабами великих битв ми іноді забуваємо про мільйони наших співвітчизників, які залишилися на зайнятій ворогом території й випили до дна гірку чашу окупаційногорежиму. Примусове вивезення на роботи до рейху 2,4 млн.осіб, переважно молоді, жорстока експлуатація цивільного населення, геноцид, економічне пограбування, повне ігнорування національних почуттів і традицій нашого народу.Під час окупації населення України скоротилося майже на 14 млн. чоловік. Окупанти зруйнували 714 міст, 28 тис.сіл, 419 тис. виробничих об’єктів, до Німеччини вивезли понад 330 тис. найцінніших творів мистецтва, історичних реліквій,колекцій4. І сьогодні є актуальним питання про реституцію культурних цінностей українського народу, які знаходяться в інших країнах.Тимчасова окупація території Україн фашистськими нелюдами сповнена незабутнім у віках героїзмом українців,які відстоювали свою Батьківщину, подвигами всіх поколін нашого народу — від юнаків і дівчат піонерського віку до сивочолих дідів і бабусь, що зробили свій внесок у священну боротьбу проти чужоземних поневолювачів.Незважаючи на вкрай жорстокі репресивні заходи окупантів, мешканці України розгорнули масштабний рух Опору. Частина населення України боролася з окупантами в партизанських загонах, підпільних партійних і комсо-мольських організаціях, диверсійних групах. Це була справді всенародна боротьба проти окупантів. За 1941–1945 рр. у партизанських загонах і з’єднаннях налічувалося близько одного мільйона чоловік, з яких 30 відсотків загинули.Німецьке командування вимушене було тримати у тилу для боротьби з радянськими партизанами спеціальні частини, але здолати “регулярний другий фронт” воно так і не змогло.В пам’яті народній назавжди закарбувалися подвиги партизанів із з’єднань С. Ковпака, О. Федорова, О. Сабурова,М. Малікова, багатьох підпільних партійних і комсомольських організацій. Підпільно-комсомольська організація “Молода гвардія” діяла в Краснодоні, “Партизанська іскра” на
Миколаївщині, “За Радянську Україну”, створена з ініціативи 16-річної Майї Самсики, в Запорізькій області, Донецька організація під керівництвом Сави Матекіна, підпільна комсомольська організація під керівництвом Якова Батюка у Ніжині, Малинська організація під керівництвом Ніни Сосніної, Потіївська організація, очолювана Іваном Бугай-ченком, Полтавська — під керівництвом Лялі Убийвовк,Харківська — під керівництвом Олександра Зубарева та тисячі народних месників, які мужньо боролися з ворогом,саботували економічні, політичні та воєнні заходи окупантів.Світ не бачив таких масштабів руху Опору на окупованих ворогом територіях. Факти підтверджують несхитну
антифашистську позицію молодих патріотів.“Партизани, — писав Олександр Довженко, — наша слава,
наша гордість. Партизани — це ті сини України, перед якими зніматимуть шапки цілі століття, якими будуть пишатися цілі покоління і будуть складати про них билини і пісні. Це безсмертний символ вічності нашого дорогого і чесногонароду”. На жаль, сучасна молодь навіть не знає ці прізвища,або знає в спотвореному вигляді.Навіть про легендарну підпільну комсомольську організацію “Молода гвардія” не припиняються спроби фальсифікувати її історію. Одна з останніх спроб — публікація в газеті “Літературна Україна” (2004, 5 лютого) статті Володимира Покотила “Фадєєв і правда. Із записок українського націоналіста”. У чому ж В. Покотило вбачає правду? А правда,за його версією, в тому, що Краснодонське молодіжне підпілля створила одна з бандерівських похідних груп на чолі з
оунівцем Євгеном Стахівом. “Стахів, — пише В. Покотило, —напористий розумний ватаг з цієї групи — осів серед краснодонців, відшукав норовистих сміливців і створив з нихповстанський осередок з гаслом: “Україна без Сталіна і Гітлера”.
Характерні риси та особливості розвитку культури Київської Русі
Високий злет культури Київської Русі був зумовлений суттєвими зрушеннями в різних сферах суспільного життя — розвитком феодальних відносин; становленням давньоруської державності; відокремленням ремесла від сільського господарства; виникненням міст; пожвавленням торгівлі; активізацією та розширенням міжнародних контактів; запровадженням християнства та ін. Нові явища та процеси в давньоруській культурі — це не тільки сумарний наслідок дії суспільних сил та чинників, а й активний самостійний фактор впливу на різні сфери життя, тобто культура водночас виступає і як об'єкт, і як суб'єкт історичного розвитку. Домінуючий вплив християнської релігії на розвиток матеріальної та духовної культури. Церква стала своєрідним центром, у якому органічно синтезувалися витвори майстрів різних культурних сфер — архітектури, живопису, музики, скульптури, літератури. Так само як православна релігія була поставлена на службу державі, культура мала служити церкві, свідченням чого є абсолютне домінування в мистецтві біблійних сюжетів, у літературі — релігійної проблематики, в архітектурі — культових споруд. У княжу добу саме церква стає одним з найдоступніших місць задоволення естетичних потреб народу. З часом почали виявлятися глибинні давньоруські основи. У літературі з'являється емоційне і пристрасне «Слово про Ігорів похід» (1187) що не мало аналогів ні у візантійській, ні у європейській літературі. З XI ст. у церковному живописі започатковується процес розмивання візантійських канонів: все частіше зустрічаються світські сюжети, релігійні композиції наповнюються образами реальних людей, побутовими сценами, набувають національних рис. Яскравим прикладом цього є фрески Coфії Київської. Саме Софійський собор є матеріальним уособленням поєднання візантійського стилю і місцевих традицій. Значна кількість овальних куполів (бань) у кам'яних храмах є виявом впливу дохристиянських традицій спорудження капищ (язичницьких культових споруд).Існування на Русі дохристиянського культурного середовища — підґрунтя для створення місцевої самобутньої культури. Роль візантійського впливу на розвиток культури Русі була значною, але не вирішальною, оскільки все візантійське в процесі «ослов'янення» творчо переосмислювалося, якісно видозмінювалося під впливом місцевих традицій. Отже, феномен культури Київської Русі сформувався на основі місцевих традицій під впливом умов соціально-історичного буття й творчого переосмислення та засвоєння досягнень світової культури, що дало змогу розширити культурні обрії, змістовно збагатитися, але при цьому зберегти власну самобутність і не відірватися від живильних коренів рідної землі. Характерними рисами та особливостями розвитку культури Київської Русі були: домінуючий вплив християнської релігії; запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань та канонів; існування на Русі дохристиянського культурного середовища — підґрунтя для створення місцевої культури; піднесення культури, поява нових культурних явищ.