Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Донецький державний університет управління
Факультет права і соціального управління
Кафедра соціології управління
Никифоренко Наталя Олексіївна
СОЦІОЛОГІЯ ВІЛЬНОГО ЧАСУ ТА ДОЗВІЛЛЯ
Курс лекцій
ДонДУУ-2010
ББК 60.5
С 69
Соціологія вільного часу та дозвілля: Курс лекцій для студентів спеціальності „Соціологія” освітньо-кваліфікаційного рівня „спеціаліст”/ Укл. Н.О. Никифоренко – Донецьк: ДонДУУ, 2010. – 105 с.
Курс лекцій з дисципліни „Соціологія вільного часу та дозвілля” являє собою повний виклад змістових модулів дисципліни, передбачених навчальною програмою. У ньому висвітлено теоретико-методологічні основи соціології вільного часу та дозвілля, розглянуто дозвіллєву сферу з позицій інституціонального та діяльнісного підходів, проаналізовано процес інституційної модернізації культурно-дозвіллєвої сфери в Україні, специфіку культурно-дозвіллєвих практик певних соціально-демографічних груп в Україні. Навчальний посібник розрахований на студентів спеціальності „Соціологія” освітньо-кваліфікаційного рівня „спеціаліст”.
Рекомендовано до друку рішенням навчально-методичної ради Донецького державного університету управління Протокол №___ від _________2010 р.
УДК 316
ББК 60.5
© Донецький державний університет управління, 2010
© Никифоренко Н.О., 2010
ЗМІСТ
|
ВСТУП………………………………………………………………………… |
5 |
|
ЗАЛІКОВИЙ МОДУЛЬ 1. Методологічні основи соціології вільного часу та дозвілля ........…………………………………................................... |
7 |
|
Лекція 1. Соціологія вільного часу та дозвілля як галузь соціологічної науки......................................................................................... |
7 |
|
Питання 1. Специфіка соціологічного трактування часу. Проблеми інституалізації соціології часу.......................................................................... |
7 |
|
Питання 2. Об’єкт, предмет та понятійно-категоріальний апарат соціології вільного часу та дозвілля................................................................ |
12 |
|
Лекція 2. Історія соціології вільного часу та дозвілля.............................. |
20 |
|
Питання 1. Донаукові уявлення про вільний час. Формування наукових підходів до вивчення проблем вільного часу ................................................ |
20 |
|
Питання 2. Наукові концепції вільного часу ХХ ст. Інституалізація соціології вільного часу та дозвілля як галузі соціологічного знання ........ |
23 |
|
Лекція 3. Можливості дослідження дозвілля в межах основних парадигм соціології.......................................................................................... |
33 |
|
Питання 1. Об’єктивістські підходи в сучасних дослідженнях дозвіллєвої сфери................................................................................................................... |
33 |
|
Питання 2. „Розуміючі” підходи до вивчення дозвілля................................ |
35 |
|
Питання 3. Особливості досліджень культурно-дозвіллєвих практик у рамках критичної парадиг ми ........................................................................... |
39 |
|
ЗАЛІКОВИЙ МОДУЛЬ 2. Дозвілля як соціальний інститут…….......... |
46 |
|
Лекція 4. Основні функції дозвілля як соціального інституту................. |
46 |
|
Питання 1. Соціалізуюча функція дозвілля.................................................... |
46 |
|
Питання 2. Рекреаційно-розважальна та творчо-розвиваюча функції дозвілля ............................................................................................................... |
52 |
|
Лекція 5.Інституціональна модернізація культурно-дозвіллєвої сфери в країні.........................................................…………………………………........ |
60 |
|
Питання 1. Зміни в організаційній структурі дозвіллєвої сфери в Україні. Їх наукове та нормативно-правове забезпечення.................................................. |
60 |
|
Питання 2. Трансформації системи управління дозвіллєвою сферою в Україні.................................................................................................................... |
68 |
|
ЗАЛІКОВИЙ МОДУЛЬ 3. Дозвіллєва поведінка особистості.................... |
76 |
|
Лекція 6. Специфіка культурно-дозвіллєвої діяльності .............................. |
76 |
|
Питання 1.Суб'єкт, об'єкт, принципи культурно-дозвіллєвої діяльності........ |
76 |
|
Питання 2.Типології дозвіллєвої поведінки....................................................... |
80 |
|
Лекція 7. Культурно-дозвіллєві практики мешканців України................. |
87 |
|
Питання 1. Регіональні та поселенські контрасти............................................. |
87 |
|
Питання 2. Вікові контрасти.............................................................................. |
92 |
|
СЛОВНИК ОСНОВНИХ ТЕРМІНІВ.............................................................. |
102 |
ВСТУП
Сучасна ситуація активних соціокультурних трансформацій в Україні викликала до життя необхідність модернізації культурно-дозвіллєвої сфери відповідно до нового способу життя українського суспільства. Реформування дозвіллєвої сфери України у напрямі демократизації й урізноманітнення, з урахуванням особливостей культурної ситуації у різних регіонах України, потребує якісного соціологічного забезпечення, а отже наявності фахівців з відповідним рівнем підготовки для проведення соціологічного аналізу сучасних тенденцій у культурно-дозвіллєвому просторі, для здійснення соціального прогнозування і участі в розробці ефективних моделей управління сферою дозвілля тощо.
Дисципліна „Соціологія вільного часу та дозвілля” займає важливе місце в системі підготовки студентів-соціологів. Її завданнями є :
Допомогти студентам у розв’язанні зазначених завдань покликаний пропонований курс лекцій з „Соціології вільного часу та дозвілля”. Він являє собою повний виклад 7-ми змістових модулів дисципліни, передбачених навчальною програмою. Матеріал розподілений на 3 смислових блоки, відповідно до визначених у навчальній програмі 3-х залікових модулів. – „Методологічні основи соціології вільного часу та дозвілля”, „Дозвілля як соціальний інститут”, „Дозвіллєва поведінка особистості”.
Кожну лекцію супроводжують питання для самоконтролю, відповідаючи на які, студент зможе з'ясувати ступінь засвоєння понятійно-категоріального апарату дисиципліни, теоретичного та фактичного матеріалу, викладеного в лекції, свою готовність застосовувати набуті теоретичні знання для розв’язання практичних завдань. З метою акцентування уваги студентів на понятійно-категоріальному апараті, усі визначення понять в тексті ми виділили курсивом, а визначення найважливіших понять додатково винесли в словник основних термінів.
Наприкінці кожної лекції розміщено список літератури, використаної автором при підготовці текстів лекції, і відповідно, рекомендованої студентам для самостійного вивчення, з метою поглиблення своїх знань з важливих, проблемних чи просто цікавих питань лекційного матеріалу. Аби безпосередньо адресувати студентів до тих літературних джерел, результатів соціологічних досліджень, нормативно-правових актів, що підлягають обов’язковому самостійному опрацюванню при підготовці до семінарських занять, ми використовували посторінкові зноски, а також розмістили в тексті коментарі в дужках.
Усвідомлюючи важливість встановлення міждисциплінарних зв’язків для повноцінного оволодіння студентами основами такої галузі соціологічної науки як соціологія вільного часу та дозвілля, при укладанні курсу лекцій ми намагалися врахувати сучасні досягнення таких галузей соціологічної науки, як соціологія культури, соціологія часу, соціологія молоді, соціології міста тощо, а також галузевих дисципліни інших соціогуманітарних наук – педагогіки дозвілля, психології дозвілля, культурології дозвілля та ін.
ЗАЛІКОВИЙ МОДУЛЬ 1.
МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ СОЦІОЛОГІЇ ВІЛЬНОГО ЧАСУ ТА ДОЗВІЛЛЯ
Лекція 1. Соціологія вільного часу та дозвілля як галузь соціологічної науки
1. Специфіка соціологічного трактування часу. Проблеми інституалізації соціології часу
Час є важливим чинником життя людини. Вона використовує час на трьох рівнях – фізичному, біологічному та соціальному. У повсякденному мовленні поняття „час” визначається по-різному: як протяжність, тривалість чого-небудь, що вимірюється секундами, хвилинами, годинами; як проміжок тієї чи іншої діяльності; як послідовна зміна годин, днів, років; як певний момент, у перебігу якого щось відбувається тощо.
Час – це певний фізіологічний ритм життя людини, пов’язаний із циклічністю природи – зміною дня і ночі, пір року. Однак, зауважимо, що нині, внаслідок розвитку засобів сполучення, засобів масової комунікації, інтенсифікації виробничих процесів, зростання обсягів інформації і т. ін. ми доволі часто спостерігаємо непогодженість, розбалансованість астрономічних та біологічних ритмів. Отож, час доречніше тлумачити як повсякденний ритм життя людини, що звіряється з часовим механізмом.
Час – це також певні уявлення людини про вік, послідовність подій, розуміння нею минулого, теперішнього і прийдешнього.
В європейській культурі категорія часу була актуалізована в добу поширення християнства. Як відомо, теоретична розробка християнської концепції часу належить Августину Блаженному. За Августином, час характеризує плинність і кінцевість людського життя на противагу абсолютній Божественній Вічності; він є мірою руху та змін, властивих усім „створеним” конкретним речам; ані „минуле”, ані „прийдешнє” не дають дійсної орієнтації; остання притаманна лише „теперішньому”, за посередництвом якого щось може осмислюватись як минуле (це пов’язано з людською пам’яттю) чи майбутнє (яке вміщено в людській надії).
У філософських словниках час визначається як одна з основних об’єктивних форм (поряд із простором) існування матерії, що розвивається у нескінченності. „Час – це форма послідовної зміни явищ та станів матерії; атрибут, загальна форма побутування матерії, яка виражає тривалість буття і послідовність зміни станів усіх матеріальних систем і процесів у світі”. У цих визначеннях фіксується основна властивість часу (як і простору) – рух. Час є мірилом усіх видів руху і якісних змін матеріального світу. Жодні процеси у світі не можуть відбуватися поза тими змінами, які характеризують плин часу. Будь-який об’єкт, процес, явище, які мають статус „бути”, підвладні просторово-часовим характеристикам. Саме в цьому й полягає абсолютність часу як атрибуту матерії. Проте час є і відносним. Існує залежність часових відношень від характеру взаємодії різних матеріальних об’єктів, від форм руху матерії.
Час має кількісні і якісні характеристики. Якщо якісна характеристика часу матеріального утворення, системи, пов’язана здебільшого з тією стороною його змісту, без якої матеріальне утворення даного рівня матерії втратить свою визначеність, перестане існувати як представник відповідного виду матерії, то кількісна характеристика часу пов’язана з його метричними властивостями і виявляється передусім у зіставленні одного об’єкту з іншим.
З накопиченням наукових знань уявлення про час, як і про інші категорії, змінювалися й поглиблювалися. Розвиток уявлень про час відбувався в на прямку встановлення залежності часу від руху і взаємодії матеріальних об’єктів. Так, панівне колись онтологічне тлумачення часу, згідно з яким час розглядався як певна послідовність станів матеріальних систем різного ступеня складності, насамперед найбільш фундаментальних часових відношень у світі фізичних і космічних процесів, поступово доповнилось характеристиками специфіки цих відношень на біологічному, хімічному і соціальному рівнях руху матерії.
Так би мовити пробудили філософію від „догматичного сну щодо часу” фундаментальні праці А. Бергсона і М. Хайдеггера. До проблем часу в цей період звертаються і соціальні науки – психологія, етнологія, соціологія, однак філософська громадськість перебувала під впливом теорії відносності А. Ейнштейна, тому загальнонауковий фундамент та еталон вивчення часу брався з фізики. Долаючи обмеженість чисто фізико-хімічної інтерпретації часу (що виражає зміни станів у неорганічному світі або в неживій природі), філософія виробила свої уявлення про біологічний час (який відображає процес регулювання обміну речовин і всі ритми життєдіяльності живих організмів) і соціальний час (який виступає мірою руху людського суспільства, різних форм життєдіяльності людини). Якщо у природі час і простір є певною неподільною цілісністю, то в соціальному житті час виступає і як самостійний фактор існування людини. Відповідно до цих змін у філософському трактуванні проблеми часу змінились і деякі загальні підходи до її висвітлення. Онтологічний підхід доповнися гносеологічним, потім аксіологічним, екзистенціальним і філософсько-антропологічним, утвердилася правомірність розглядання й тлумачення часових властивостей і відношень у різній послідовності й залежності.
Філософський аналіз проблеми часу рухається не лише в об'єктивно-генетичному плані, коли думка виходить із земних і космічних реальностей неживої матерії і рухається до суспільства і духовної життєдіяльності людини, а й у протилежному напрямі – від людини, її життєвих проблем і завдань, від її ставлення до часу.
Проблематизація часу в соціології відбувалась в три етапи.
Початковий етап (перша половина ХХ ст.) становлення соціології часу пов'язують з роботами класиків: „Примітивна класифікація” Е. Дюркгейма, М. Мосса (1903), „Елементарні форми релігійного життя” Е. Дюркгейма (1915), „Природа минулого” (1929), „Філософія теперішнього” (1932) Дж. Міда. На цьому етапі окреслився предмет соціології часу – ставлення людей до часу (з приводу часу), або ж соціально-типові риси часової смислотворчості. У 1937 році вийшла в світ стаття П.Сорокіна і Р. Мертона „Соціальний час: методологічний і функціональний аналіз”, в якій автори показали, що в філософії, психології, економіці існують свої уявлення про час, які не покриваються поняттям астрономічного часу. Соціальний час, на їхню думку, може бути визначений у власній системі координат як „зміна чи рух соціальних феноменів через інші феномени, взяті за точку відліку”[2].
Другий етап (50-80 рр. ХХ ст.) становлення соціології часу відмічений широким розповсюдженням ідей множинності, системності та структурності соціального часу. Так, система восьми видів соціального часу, співвіднесених з глибинними рівнями, була запропонованиа Ж. Гурвічем в книзі „Спектр соціального часу”(1955).
Третій етап формування соціології часу (80-90 рр. ХХ ст.) пов'язаний з розвитком різних напрямів в межах соціології часу (таких, як соціологія пам'яті, історична соціологія, футурологія, соціальне прогнозування) та акцентуванням проблематики часу в інших соціологічних темах. Так, наприклад, використання концепту часу набуло особливого значення в контексті розвитку інтеракціоністської теорії у Дж. Санквіста. В контексті теорії раціонального вибору осмислював час Г.-П. Блоссфельд. Б. Адам досліджував соціологічні аспекти часу з точки зору інвайроменталізму. Саме на цьому етапі відбувається формування соціології часу як цілісного напряму, галузі соціологічної науки, окремої дисципліни. Однак, на думку сучасної російської дослідниці Н. Веселкової, процес інституалізації соціології часу триває і вона скоріше переживає переддисциплінарну стадію [2].
Актуальність проблематизації часу в різних галузях соціології (соціології сім'ї, соціології молоді, гендерній соціології та ін.) сьогодні є очевидною, оскільки соціальна реальність існує в темпоральній системі координат, яку не можна ігнорувати. Будь-яке соціологічне дослідження містить операції зі змінними, які, по суті, є темпоральними гранями предмету (такими як вік, стаж, етап самоідентифікації з групою). Багато дослідницьких тематик стикаються (явно чи латентно) з категорією впорядковування часу. Дослідницькі питання можуть звучати так „ Якою є домінуюча орієнтація – на минуле, теперішнє чи майбутнє у даного індивіда в певній точці його життєвої історії?”, чи „Яке співвідношення приватного та загального часу є типовим для групи, що вивчається? (наприклад, наскільки „належать собі” батьки новонароджених дітей?) тощо.
У підсумку можна сказати, що на пострадянському просторі в цілому, і в українській соціологічній науці зокрема, попри безсумнівний та різносторонній інтерес до соціології часу, її предметне поле лишається фактично поділеним між такими двома усталеними ще за радянських часів дисциплінами – „соціологією праці” та „соціологією вільного часу та дозвілля”. Відповідно в фокусі уваги першої перебуває робочий час – час, протягом якого людина виконує свої трудові зобов'язання за основним місцем роботи, а також вторинна / додаткова зайнятість, пов'язана з працею на виробництві за сумісництвом чи підприємницькою діяльністю, репетиторством, роботою на присадибній ділянці заради зиску тощо; другої – вільний час, тобто час вивільнений і від оплачуваної праці і від невідкладних справ, пов'язаних із збереженням життєдіяльності та працездатності людини, тобто з піклуванням про себе чи оточуючих, й спрямований на відновлення фізичних, розумових і психічних сил людини. Подібний розподіл відповідає трактуванню соціального часу як певного порядку виникнення явищ суспільного життя, як певної тривалості та змінюваності соціальних процесів, що протікають у двох основних сферах життя людини і суспільства – виробничій і невиробничій.
Однак при цьому частково, чи повністю лишаються поза увагою такі групи витрат часу, як час для задоволення фізіологічних потреб та час на домашню працю й інші побутові потреби.
Вивченням названих видів діяльності доцільно займатися в межах таких галузей соціологічної науки як соціологія побуту та соціологія рекреації, проте ці галузі на пострадянському просторі перебувають лише у зародковому стані.
Зауважимо, що в західній соціології (де інтегративні тенденції в розвитку соціології часу є вельми потужними) „вільний час”, по-перше, тлумачиться ширше, як заняття – протилежне роботі (тобто – як будь-який неробочий, або той час, що лишається після роботи), по-друге – між „вільним часом” і „дозвіллям” фактично не робиться різниці (ці поняття виступають як синонімічні). У зв'язку з посиленням уваги вітчизняних вчених до небюджетних анкетних досліджень вільного часу, зміщенням акцентів (якщо за радянських часів вивчалися переважно економічні аспекти вільного часу, то нині домінує соціологічна проблематика) корисний в цьому відношенні доробок західних соціологів докладно вивчається й все більше враховується вітчизняними дослідниками1, а отже дещо змінюється й бачення предметного поля соціології вільного часу, еволюціонує понятійно-категоріальний апарат дисципліни.
2. Об’єкт, предмет та понятійно-категоріальний апарат соціології вільного часу та дозвілля
В сучасних умовах помітно посилилася увага науковців (соціологів, економістів, психологів, демографів) до проблем вільного часу, у зв'язку з підвищенням його ролі в житті людини і суспільства, розвитком та ускладненням виробничо-технічних умов праці та потребами адаптації до них з боку сучасних робітників; розвитком масової комунікації; науково-технічним прогресом, внаслідок якого постійно збільшується кількість незайнятого населення і відповідно постає питання спрямування вивільненого часу на задоволення культурних, пізнавальних потреб людини, розвиток її здібностей; формуванням так званої „цивілізації дозвілля”, в якій дозвілля набуває все більшої автономії від праці і стає самостійною цінністю. Вільний час безпосередньо впливає на вирішення важливих для всього людства проблем: екологічних (охорона та відновлення природного середовища), медико-соціальних (подовження тривалості людського життя, поліпшення самопочуття населення, якості життя).
Соціологічний підхід включає чотири основних напрямки вивчення феномену вільного часу: 1) розгляд комплексу матеріальних та організаційних умов збільшення маси вільного часу; 2) дослідження об'єктивних факторів його реалізації (наявність театрів, клубів, бібліотек, спортмайданчиків і т.д.), з акцентом на змісті роботи інститутів управління вільним часом; 3) вивчення суб'єктивних чинників використання вільного часу (інтереси, бажання, прагнення, орієнтації різних соціальних і демографічних груп), з'ясування ставлення особистості до того чи іншого виду діяльності (або їх сукупності) у вільний час; 4) розробка планових і прогностичних моделей бюджетів вільного часу різних соціально-демографічних груп в межах різних соціально-територіальних спільнот (підприємств, поселень, зокрема, міст чи сіл, області, регіону, країни в цілому).
Вітчизняні соціологи сьогодні так визначають об’єкт соціології вільного часу та дозвілля - природа, соціально-економічні, освітні, педагогічні, творчі та ін. протиріччя, що утворюють вибір ціннісних орієнтирів та певних форм дозвіллєвої діяльності представниками різних соціальних груп, з одного боку, та наявні можливості реалізації цього вибору та переваг – з іншого. Предмет соціології вільного часу та дозвілля відповідно вони вбачають у характеристиках, властивостях об’єкта, які відбивають основу протиріччя: характер формування світогляду, ціннісних орієнтацій у свідомості людей та реальний процес дозвіллєвої діяльності; специфіку процесу соціалізації тощо.
В межах соціології вільного часу та дозвілля у змістовному плані досліджуються:
В емпіричних дослідженнях вище окреслені проблеми вивчаються в конкретних соціальних умовах міста, району, села, підприємства. А саме, соціологи, за допомогою кількісних та якісних методів з'ясовують:
Прикладні ж дослідження покликані:
У соціологічному аналізі вільного часу важливо відрізняти поняття „сутність вільного часу” і „зміст вільного часу”.
Сутність вільного часу полягає у вільній діяльності, що означає передусім наявність часового простору, вільного від необхідних, невідкладних справ, свідоме прагнення людини опанувати цей час, самостійно, з певною мірою раціональності, обрати варіант імовірної дії, вміння досягти поставленої мети, і безумовно, самої дії, яка є об'єктивним змістом діяльності. Сутність вільного часу визначається усталеною якістю, яка зберігається у всіх його змінах.
Зміст вільного часу – більше за обсягом поняття, ніж сутність, оскільки включає в себе не лише сутність вільного часу, а й усі інші зв'язки, притаманні даному феномену. Зміст вільного часу більш плинний і змінний, ніж його сутність. При використанні вільного часу людина має можливість змінювати величину конкретних витрат часу і черговість видів діяльності, порядок задоволення тих чи інших потреб.
Структура вільного часу – це сукупність видів діяльності, які характеризують проведення вільного часу. Умовно структура вільного часу має два рівні: суспільно-необхідний та індивідуально-вільний час. Суспільно-необхідний час тісно пов'язаний з кількісною визначеністю часу, його матеріальним обліком: робочий тиждень і кількість вихідних; тривалість, що відводиться на певний вид діяльності, суспільні та індивідуальні засоби, які використовуються для організації та проведення дозвілля. Індивідуально-вільний час розкриває інші риси вільного часу: світоглядні орієнтації, духовні потреби, соціальна активність, політична лояльність, повсякденна ментальність тощо. Тут вільний час розкривається як якість життя, особливий образ життя, який не зводиться лише до задоволення елементарних потреб.
Розрізняють вільний час суспільства, вільний час соціальної групи та вільний час особистості.
Вільний час суспільства – це загальна кількість вільного часу індивідів плюс робочий час працівників галузей, в яких створюються умови для використання індивідом свого вільного часу.
Вільний час соціальної групи складається з індивідуальних витрат вільного часу її членів й характеризується певною спрямованістю у використанні, спільністю занять та інтересів. Отже, у цьому відношенні доцільно розрізняти вільний час студентів, робітників, службовців, селян, домогосподарок, пенсіонерів тощо.
Особистий вільний час знаходиться у розпорядженні людини, однак він пов'язаний з вільним часом соціальної групи й напрями його освоєння залежать як від належності особи до даної соціальної групи, так і від рівня соціалізації, розвитку особистості, від її соціально-психологічних особливостей.
Загальноприйнятими параметрами вільного часу в соціології є величина й місце проведення вільного часу.
Величину вільного часу характеризують такі спеціальні категорії як:
Введення просторового параметру вільного часу значно доповнює і збагачує загальну картину використання людиною свого вільного часу, а також поглиблює знання про спосіб її життя в цілому. Зауважимо, що під соціальним простором у даному випадку варто розуміти не лише територіальну локалізацію тих чи інших видів діяльності людини у вільний час, а й сукупність умов життєдіяльності, сферу соціальної взаємодії в цілому.
Попри те, що дозвілля є об'єктом вивчення багатьох наукових дисциплін – соціології, психології, педагогіки та ін., однозначного визначення цього поняття не існує. Найрізноманітніші визначення поняття „дозвілля”, що зустрічаються в літературі, на нашу думку, можна згрупувати наступним чином:
1. Дозвілля як саморозвиток, повязаний з високим рівнем культури та інтелекту, певним станом розуму, душі. При подібному підході дозвілля завичай розглядається з точки зору ефективності, з якою людина щось робить. Таке визначення дозвілля акцентує увагу на цінності самореалізації.
2. Дозвілля як відновлююча діяльність – частина вільного часу, протягом якого люди займаються переважно відновленням фізичних, розумових, психічних сил, затрачених у сфері праці. Подібне розуміння дозвілля було поширене в радянській соціології. У такому значенні поняття „дозвілля” є доволі близьким до понять „рекреація” (в перекладі з латини – відновлення сил, відпочинок) і „відпочинок” ( стан спокою, або ж будь яка діяльність, яка знімає втому, й сприяє відновленню працездатності , включає в себе сон, релаксацію, прогулянки на природі, відпустку на морі чи в горах тощо).
3. Дозвілля, як вільний час, час вибору, який може бути використаний різним чином – як для діяльності, пов'язаної з роботою, так і не пов'язаної з нею За токого підходу дозвілля розглядається як сукупність різних видів діяльності, якими індивід займається за власною волею: відпочинок, розваги, підвищення майстерності, освіта, участь у житті суспільства тощо. Саме таке розуміння набуло поширення в західній соціологічній науці. І воно видається найприйнятнішим для використання в процесі вивчення дисципліни нам.
Як зазначалося вище, в західній соціології поняття вільний час та дозвілля сьогодні майже злилися. В радянській же та пострадянській соціології дозвілля вважається лише частиною вільного часу, поряд з так званою „більш піднесеною діяльністю” – часом занять, які найбільшою мірою сприяють розвиткові особстості, її вдосконаленню. Радянські дослідники використовували категорію „вільний час” – як социально-економічну, категорію „відпочинок” – як психофізіологічну, категорію „дозвілля” – як соціально-педагогічну.
Специфічними поняттями, що розкривають суть та особливості предмету соціології вільного часу та дозвілля є також наступні: „суб'єкт дозвіллєвої чи рекреаційної діяльності”, „об’єкт та предмет дозвіллєвої чи рекреаційної діяльності”, „дозвіллєва чи рекреаційна активність”, „різновиди культурно-дозвіллєвої діяльності”, „дозвіллєвий чи рекреаційний ефект”, „задоволеність дозвіллям”, „концентрація дозвілля”, „якість дозвілля” та ін.
В межах соціології вільного часу та дозвілля широко використовуються також категорії соціології культури, наприклад, такі як: „культурно-дозвіллєві практики”, ”популярна культура”, „елітарна культура”, „культура дозвілля”, „культурно-дозвіллєва діяльність”(КДД), „рівень культури вільного часу” та ін.
Слід зауважити, що взаємодія між соціологією вільного часу та дозвілля та соціологією культури є доволі тісною й проявляється не лише у використанні спільних понять. Російський дослідник Г. Зборовський вважає, що вільний час і культуру, два, на перший погляд, різнорідних феномена, слід вивчати з одних і тих самих методологічних позицій, використовуючи для соціологічного аналізу діяльнісний, інституціональний, аксіологічний та системний підходи [4].
Отже, сьогодні автономний статус соціології вільного часу та дозвілля не підлягає сумніву, вона є фундаментальною і прикладною, теоретичною та емпіричною наукою, яка вивчає соціальні фактори, механізми та закономірності функціонування і розвитку дозвіллєвої та рекреаційної діяльності.
Питання для самоконтролю
Література
Лекція 2. Історія соціології вільного часу та дозвілля
1. Донаукові уявлення про вільний час. Формування наукових підходів до вивчення проблем вільного часу
Двома найяскравіші моделями організації людиною власного вільного часу, які із певними відозмінами й доповненнями дійшли до наших часів є давньогрецька та давньоримська.
У Давній Греції дозвілля було визначене як вивчення та споглядання найвищих цінностей світу – досконалості, краси, правди, знання, справедливості тощо. Це спогля дан ня вимагало звільнення особистості від щоденної фізичної праці, що і дозволяло спрямовувати її зусилля у русло інтелектуальних, естетичних та громадських зусиль, що було можливо тільки за умови чіткої стратифікації давньо грецького суспільства. На разі лише еліта мала вільний час і одержувала можливість створювати предмети матеріальної і духовної культури, долучатися до вже існуючих культурних цінностей і досягати високого рівня духовності, тоді як нижчі соціальні прошарки мали працювати. Саме в давньогрецькій філософії бере свій початок гедоністична концепція дозвіля.
На відміну від давньогрецьких часів, організація власного дозвілля громадянами Римської Імперії чітко не вказувала на їх соціальний статус, а сприймалася, швидше за все, саме як час для відпочинку після певної роботи. Римляни інвертували давньогрецький ідеал дозвілля і перетворили його на функцію роботи. Саме в часи існування Римської Імперії закріпилися форми масового відпочинку і рекреації через спортивні змагання, ігри, бої гладіаторів тощо, які забезпечувалися правлячим класом і були розвагою для нього та для нижчих верств давньоримського суспільства. Організоване масове доз вілля стало однією з передумов продуктивної суспільної праці. І сьо год ні актуальне гасло, яким керувалися давні римляни у своєму суспільному житті – „хліба та видовищ!”. Саме давньоримські уявлення заклали підґрунтя під копменсаторну концепцію дозвілля, яка розглядає дозвілля як доповнення до роботи.
Зовсім іншим духом було пронизане ставлення до вільного часу у ранньохристиянську епоху. Православні релігійні канони вільний час людини пов’язують із її якомога повнішим відстороненням від мирських проблем і повною віддачею себе служінню та спілкуванню з Богом через систему відповідних інституцій. По суті, увесь свій вільний час православний віруючий має присвячувати своєму духовному збагаченню, точніше, спа сі нню своєї душі.
В протес тантській трудовій етиці праця розглядалась як основна мета життя, сутність же вільного часу зводилась фактично до рекреації – відновлення сил для того, щоб робота могла виконуватися ще краще. Від починок сам по собі вважався ледарством і марною витратою часу.
З позицій раціонального використання вільного часу та в аспекті еґатиліризації вільний час розглядали Т.Мор (1478-1535), Т. Кампанелла (1568-1639) Ф.Бекон (1561-1626).
Про формування наукового підходу до вивчення проблем вільного часу, рекреації та дозвілля в межах економічних, а пізніше і соціологічних теорій, можна говорити, починаючи з ХІХ ст.
На думку відомого англійського економіста Д. Рікардо, справжнє багатство нації полягає у тому, аби у якомога коротший робочий час створити якомога більше матеріального багатства, тобто у вивільненому з частини матеріального виробництва часі, яким людина може вільно розпоряджатися, чи то для споживання продуктів, чи то для вільної діяльності чи то для розвитку своїх здібностей. А О. Конт зауважував, що саме промислова революція й бурхливий розвиток ринкових відносин сприяють постійному скороченню суспільно необхідного робочого часу й відповідно зростанню кількості вільного часу.
К. Маркс же в своєму „Капіталі” під вільним часом розумів час, необхідний людині для освіти, для інтелектуального розвитку, для виконання соціальних функцій, для товариського спілкування, для вільної гри фізичних та інтелектуальних сил. Величину та характер використання вільного часу він розглядав в якості критерію розвитку особистості. К. Маркс розділяв загальний обсяг вільного часу на дві самостійні частини: дозвілля та час більш піднесеної діяльності. Саме Марксове бачення структури вільного часу було взято за основу радянською соціологічною наукою й зберігає свою актуальність на пострадянському просторі й нині.
Е. Дюркгейм вважав, що вільний час відновлює енергію, витрачену людиною на працю. За Е. Дюркгеймом, взаємовідносини робочого та вільного часу мають характер функціональної взаємозалежності. Він був проти ідеї „суспільства вільного часу”, оскільки, на його думку, надлишок вільного часу лише збільшує привабливість неробства Не наділяв дозвілля прогресивною суспільною силою і М. Вебер. Певний набір дозвіллєвих занять він пов'язує з життєвим стилем. М. Вебер намагався перенести принцип раціоналізму, що діяв в сфері праці на дозвілля у тому числі. За Вебером, „доля” дозвілля має визначатися високими рівнями розрахунку формальних обов'язків, стандартизацією та дотриманням встановленого порядку.
Свій теоретичний початок соціологія дозвілля бере також з роботи Т. Веблена „Теорія бездіяльного класу”. Під дефініцією „вільний час” Т. Веблен розумів сукупність життєдіяльності людини поза часовими вимірами трудової діяльності, зауважуючи при цьому, що кількість вільного часу людини має безпосередній вплив на її соціальний статус. Він одним з перших зупинився на аналізі гендерних особливостей в трудовій діяльності та у проводженні вільного часу. Саме ідеї Т. Веблена лягли в основу гедоністичної концепції дозвілля.
Таким чином, протягом ХІХ – на початку ХХ ст. актуалізувався розгляд вільного часу як позитивного соціального явища (певного соціального ресурсу), яке згодом набуло політичного, чи навіть ідеологічного забарвлення. Йдеться про поширення прагнень працівників різних галузей до зменшення тривалості робочого часу (так звана „боротьба за 8-годинний робочий день”) й збільшення тривалості вільного часу. Крім того, в умовах інтенсивного розвитку ринкових відносин та посилення соціальної диференціації надзвичайно гостро було поставлено проблеми раціонального використання вільного часу особистістю та суспільством в цілому, якості вільного часу та справедливого розподілу його обсягів, й відповідно закладено методологічні підвалини для наукового дослідження означених проблем.
На початок ХХ ст.окреслилися такі концепції вільного часу: гедоністична, гуманістична, просвітницька, компенсаторна, раціоналістична.
2. Наукові концепції вільного часу ХХ ст. Інституалізація соціології вільного часу та дозвілля як галузі соціологічного знання
На початку ХХ ст. простір вільного часу привернув увагу дослідників з різних галузей знань. Західні вчені звернулися до проблеми вільного часу, перш за все, з метою пом'якшення антагонізмів у праці, пристосування до існуючої структури вільного часу індустрії дозвілля. В 30-х рр. відбулася низка наукових конгресів (1930 р. – у Льєжі (Бельгія), 1932 р. – у Лос-Анжелесі (США), 1935 р. – Брюсселі (Бельгія), у 1936 р. – Ґамбурґу (Німеччина), 1938 р. – в Римі ( Італія)), на яких дискутувались теоретичні проблеми досліджень вільного часу, формувалися нові концепції вільного часу.
В зазначений період надзвичайної популярності на європейському просторі набула концепція гри голандського філософа, історика, культуролога Й.Хейзінґи, викладена в його відомому трактаті „Homo Ludens”(„Людина граюча” (1938)). Й. Хайзінґа поєднав розвиток культури з розвагою та змагальною діяльністю людини, тим самим протиставивиши свій підхід більшості теорій, які пов’язували розвиток суспільства з економічними факторами. Він розглянув гру в кількох аспектах: як вид діяльності, як форму походження культури, як обов'язковий елемент будь-якої культурної активності, як рухому силу розвитку культури. В концепції Й. Хейзінги органічно поєдналося розуміння гри як вільної творчої активності з трактуванням її як способу організації діяльності та спілкування.
З 20-30-ми рр. ХХ ст. пов'язують виникнення емпіричної соціології вільного часу, коли у США були проведені масові дослідження проблем міського життя, в яких певне місце посіли також дані про специфіку проведення вільного часу міськими жителями. Йдеться про дослідження подружжя Лінд – „Середнє місто”, дослідження Ландберга та ін. – „Міське дозвілля”.
Справжній же бум емпіричних досліджень в сфері дозвілля в Америці та в Європі розпочався після Другої світової війни. Це було пов'язано з багатьма факторами: перехід до мирного життя значно зміцнив цінності і соціальні функції вільного часу, що внесло істотні зміни в його організацію; за рахунок скорочення робочого часу унаслідок упровадження новітніх технологій і розвитку прогресивної техніки значно збільшився обсяг вільного часу; розвиток способів масової комунікації позначився на характері і змісті видів діяльності у вільний час; у багатьох розвинутих країнах почала формуватися індустрія дозвілля, спрямована на максимальне задоволення різноманітних потреб як особистості так і потреб окремих соціально-демографічних груп.
З 1960-х рр. на Заході здійснювались регулярні репрезентативні обстеження участі населення у дозвіллі, культурі, спорті. Дослідження проводились переважно у двох напрямах: дослідження активності або дослідження бюджетів часу. Соціальним замовленням на проведення досліджень бюджету часу стали пошуки резервів зростання продуктивності праці за рахунок зменшення втрат робочого часу (компенсація скорочення робочого часу), а також пошук способів збільшення обсягів і раціонального використання вільного часу.
В 1964-1970 гг. в межах вивчення бюджетів часу міського населення, у тому числі щодо використання вільного часу, відбувся перший широкомасштабний міжнародний проект (спонсорований ЮНЕСКО) під керівництвом А. Салаї, в якому взяли участь 12 країн (включаючи США та СРСР). Були досліджені особливості мотивації і поводження багатьох соціально-демографічних груп в сфері дозвілля, їхні пріоритети щодо проведення вільного часу, різні потреби щодо розвитку інфраструктури дозвілля. Цікаво, що результати проекту продемонстрували подібність повсякденних взірців життя людей різних країн, значні диференціації спостерігалися хіба щодо економічного статусу жінок.
Зауважимо, що перші емпіричні дослідження вільного часу зосереджувалися на обсягах і структурі вільного часу, яку можна було описати, зробивши відповідні висновки, за допомогою кількісних методів. За матеріалами цих досліджень вийшла низка праць: “Дозвілля в Америці” М. Каплана (1960), “Дозвілля” К.Робертса (1970), “Дозвілля та суспільство Британії” М. Сміта (1973).
Завершення формування соціології дозвілля як самостійної галузі соціології в 70-х рр. ХХ ст. пов'язують з теоретичними роботами Ж. Дюмазедьє „Емпірична соціологія дозвілля” (1974) та С. Р. Паркера „Соціологія дозвілля” (1976).
Французький соціолог Ж. Дюмазедьє одним з перших обґрунтував ідею „цивілізації дозвілля”. Дозвілля і праця як цінності, на думку Дюмазедьє, у 60-70-х рр. ХХ ст. міняються місцями: дозвілля перестає бути простою компенсацією праці, стає необхідністю, перетворюється в “незалежну змінну”, в “сенс еволюції розвинутих індустріальних суспільств”. Праця ж перестає бути “першою життєвою потребою” і стає лише засобом самореалізації індивіда, відтепер самореалізація здійснюється саме в дозвільній діяльності, отже дозвілля набуває великого соціального значення. За Ж. Дюмазедьє, ця цивілізація вже настала, хоча й знаходиться лише на початку свого розвитку. Аргументами на користь її існування є швидке зростання обсягу вільного часу у всіх прошарків населення, зростання цінності дозвілля і особливо зростання його автономії. Дане Ж. Дюмазедьє визначення поняття „дозвілля” визнається дослідниками на сьогодні найбільш вдалим: „Дозвілля є сукупність занять, яким особистість може віддаватися з доброї волі, щоб відпочивати, розважатися, розвивати свою інформацію або освіту, свою добровільну соціальну участь, -після виконання професійних, сімейних і громадських обов'язків”. В цьому визначенні виділено сутність дозвілля – „заняття з доброї волі”, показано різноспрямованість змісту дозвіллєвої діяльності, виокремлено провідні функції дозвілля. Розвинув ідею „цивілізації дозвілля” відомий французський футуролог Ж.Фурастьє. Однак він, відносив “цивілізацію дозвілля” до далекого майбутнього, зазначаючи, що “ми ще не дозріли для цивілізації дозвілля“.
Інший представник французької соціологічної школи –
Ж. Фридман, звернув увагу на необхідність зняття соціально-професійних протиріч в процесі поляризації сфер праці та дозвілля. Саме він розробив компенсаторну концепцію дозвілля.
Серед інших представників американської школи соціології дозвілля –Р. Паркер, М.Каплан, Дж. Брайтбілл, Дж. Келлі, Дж. Шиверс.
Американські соціологи замість терміну „цивілізація дозвілля” використовували інший – близький за значенням термін, запропоноване Р. Паркером – „суспільство з розвиненим дозвіллям”.
С. Паркер не виокремлював сферу вільного часу (дозвілля) серед інших складових соціального часу, й характеризував його сутність вільного часу через чотири фундаментальні риси: вибір; гнучкість; спонтанність; самовизначення.
Так, М. Каплан вважав, що дозвілля є центральним елементом культури, який має глибокі та складні зв’язки з іншими сферами життя людини (працею, сім’єю, політикою). Він запропонував розрізняти гуманістичну, терапевтичну, кількісну, інституційну, епістемілогічну та соціологічну моделі дозвілля. Дж. Шиверс розглядав дозвілля як природну потребу людини, можливість самореалізації та мотив трудової діяльності., при цьому він зауважував, що час дозвілля це також прострір для антисоціальних цілей.
Окремо слід зупинитися на концепції „серйозного дозвілля” канадського соціолога Р. Стеббінса. Поперше, він запропонував поділ дозвілля на серйозне та несерйозне (або звичайне, випадкове). Серйозним дозвіллям, на думку вченого, є сталі заняття аматорів або учасників громадської діяльності, які захоплюють людину численними можливостями й характерною для них комплексністю. На відміну від звичайного (або випадкового) дозвілля, у процесі серйозного дозвілля людина набуває спеціальних навичок, поглиблює свої знання, отримує задоволення та можливість самореалізуватися.
В американській соціології вивчення дозвілля відбувалося в контексті його активності. Теортечне підгрунтя цього вивчення забезпечували такі концепції:
Таким чином, можна констатувати, що у другій половині ХХ ст. на Заході відбувся розквіт соціології дозілля, позначене створенням численних науково-дослідних ценрів у різних країнах світу: Національну асоціацію рекреації в США, Фонд рекреації в Японії, Міжнародну асоціацію з питань розвитку дозвіллєвої сфери, Німецьке товариство з проблем дозвілля, Італійську культурно-дозвіллєву організацію та Національний інститут громадської рекреації в Італії, Інститут управління в галузі розваг та дозвілля в Великобританії тощо.
В західній соціологічній науці оформилися такі школи соціології дозвілля, як французька, американська, німецька, в межах яких по-різному тлумачилися сутність дозвілля та його функції, були запровановані різні типології дозвіллєвої діяльності. При чому, зазначені тлумачення залежать головно від розуміння зв’язку між дозвіллям та працею людини, що відповідає 4-м різним концепціям: 1) „трудовій” концепції (праця справляє вирішальний вплив на дозвілля); 2) компенсаторній (дозвілля по відношенню до праці виконує перш за все компенсаторну функцію; 3) нейтральній / дуалістичній (заперечує будь-який зв’язок між дозвіллям і професійною діяльністю людини) 4) концепції злиття / холі стичній (людина займається на дозвіллі тими видами діяльності, які є для неї професійними).
Зауважимо, що соціологія вільного часу активно розвивалась і в СРСР, де вона сформувалась в контексті досліджень бюджетів часу.
1-ий етап – 20-30-ті рр. ХХ ст., як відомо, пов'язаний з іменем С. Струмиліна, за ініціативою якого вперше органами державної статистики СРСР були розпочаті дослідження бюджетів часу різних груп населення.
2-й етап – середина 50-х рр. – кінець 60-х рр. ХХ ст. пов'язаний з іменами Г. Пруденського та В. Патрушева, під керівництвом яких були проведені обстеження у Західному та Східному Сибіру, а також дослідження у м. Псков. В наукових працях ци вчених доводилось, що раціональне використання дозвілля сприяє відновленню сил працюючого населення, всебічному розвитку особистості.
3-й етап – 1970 – 1980-ті рр. Найвагомішими на цьому етапі вважаються соціологічні дослідження Л.Гордона та Є. Клопова, результати яких були викладені в книзі „Людина після праці”(1972) та А. Піменової.
Емпіричною базою роботи Гордона та Клопова стали дані про проведення часу респондентів у побуті, які дозволили отримати уявлення про сукупність різних видів повсякденної діяльності, а головне – про її цілісну систему. Була використана інша техніка збирання інформації: не повідомлення респондентів про тривалість різного роду занять, а щоденники самоспостережень.
За класифікацією, застосовуваною в бюджетних дослідженнях, в добовому фонді часу виділялися наступні елементи:
Виявлена множинність видів повсякденної діяльності поза сферою виробництва вивчалось у взаємозв'язку такими характеристиками респондентів, як стать, вік, сімейний стан, освіта, матеріальне становище тощо. Так, була з'ясована тенденція до мінімізації витрат на ведення домашнього господарства під впливом кращого оснащення сфери побуту різного роду механізмами, а також залежність „цінності домашньої праці” від рівня освіти .
Обстеження Гордона і Клопова були частиною масштабного проекту з дослідження рівня життя радянських громадян – „Таганрог”, започаткованого у 1968 році. Цей проект тривав до 1994 року. В ньому були реалізовані 4 етапи: Таганрог 1 (1968-1969) – реакція після „хрущовської відлиги”, Таганрог-2 (1978-1979) – розквіт „брежнєвського застою”, Таганрог-3 (1988-1989) – зеніт горбачовської „перебудови”, Таганрог- 3,5 (1993-1994) – „шок” від єльцінсько-гайдаровських реформ.
Дослідження радянських соціологів показали, що роль вільного часу зростає не сама по собі, а з ростом матеріаль ного добробуту, духовних потреб, загальноосвітнього рівня, що існує нерозривний зв'язок між ставленням до праці і до вільного часу. Саме звернення до вивчення повсякденного життя людей сприяло подоланню спрощених, а подекуди й міфологізованих уявлень про радянське суспільство, утвердженню підходів, які надали можливість вивчати життя людини у всій різноманітності його побудови.
Теоретичні пошуки у галузі культурно-дозвіллєвої діяльності у 70-80-х рр. в СРСР були представлені Петербурзькою, Московською, Київською школами.
Найбільшим науковим авторитетом користувалась Петербурзька школа, яка мала дві наукові течії. Перша розвивалася під керівництвом Д. Генкіна та М. Аріарського і вивчала проблеми художньо-творчого розвитку масової аудиторії і особистості в час дозвілля. Представники другого напряму петербурзької школи (В.Тріодін, В.Водзинський, А.Тихонова та ін.) вивчали культурно-дозвіллєву діяльність виробничого колективу. Вони провели багато соціально-педагогічних експериментів з формування соціально позитивних ціннісних орієнтацій працюючих.
Московська школа (З.Петрова, Ю.Ковшаров, В..Ядов, Ю.Стрельцов, В.Чижиков та ін.) працювала над визначенням особливостей використання соціологічних методів у дослідженні культурно-дозвіллєвої діяльності, вивчала проблеми художньої творчості як дозвіллєвого феномену; вплив на особистість різних жанрів мистецтва, групову взаємодію, особливості ціннісних орієнтацій учасників аматорських колективів.
Київською школою (О.Сасихов, Р.Жукова, Г. Загадарчук, Н.Цимбалюк, В.Чепелєва) вивчались особливості культурно-дозвіллєвої діяльності різних верств населення – о дозвіллєві уподобання молоді, інтелігенції, студентської сім'ї, головно – сільських мешканців. Після розпаду СРСР представники цієї школи займались науковим забезпеченням основ нової державної політики України в галузі культури. Особливістю наукового пошуку цієї школи був розвиток теорію культурно-дозвіллєвої діяльності у тісному зв'язку з педагогікою та психологією.
Теорія культурно-дозвіллєвої діяльності (КДД) – це напрям соціально-педагогічної науки, що вивчає духовні потреби, інтереси, запити, ціннісні орієнтації людей, які формуються у ході культурно-дозвіллєвої діяльності. ЇЇ особливостями є вивчення дозвіллєвої діяльності як певного способу життя людини; визначення відношення КДД до інших видів суспільної діяльності (виробничої, політичної); дослідження ролі та місця КДД в роботі різних соціальних інститутів.
В незалежній Україні вивчення соціології вільного часу та дозвілля пов'язані з іменами В. Пічі, Н. Цимбалюк, А.Ручки, Є. Суїменка, О. Семашка, Л. Скокової, І Петрової , О.Гаригіної, В Кременецької та ін.
Отож, протягом ХХ ст. виникла велика кількість найрізноманітніших концепції дозвілля, як можна об'єднати у два напрями. Перший концентрується на рекреативній діяльності, здійснюваній в дозвіллі, й відповідно виводить на перший план гедоністичну та релаксаційну функції дозвілля. Цей напрям реалізувався і продовжує реалізовуватись в західній науці. Другий розглядає дозвілля через піднесену духовну діяльність, й акцентує увагу на розвиваючій функції дозвілля та функції самореалізації. Цей напрям був поширений у межах радянської соціології й зберігає певну актуальність на пострадянському просторі.
Питання для самоконтролю
Література
Лекція 3. Можливості дослідження дозвілля в межах основних парадигм соціології
1. Об’єктивістські підходи в сучасних дослідженнях дозвіллєвої сфери
Позитивістські і постпозитивістські (або об'єктивіст ські) підходи як парадигмальна рамка історично посідають домінантну позицію в дослідженнях дозвілля, вільного часу, участі в культурі. Основні проблеми, які вивчаються, пов'я зані:
Дані, залежно від мети дослідження, отри муються переважно за допомогою кількісних технік – репре зентативних опитувань, лонгітюдних досліджень, бюджетів часу. Останніми десятиліттями дедалі популярнішими стають якісні техніки – неструктуровані інтерв'ю, фокус-групові до слідження, кейс-стаді, які застосовуються з метою прояснення мотивації, дозвіллєвих і культурних преференцій представни ків різних цільових групп – аудиторій мас-медіа, публіки закла дів культури / відпочинку, споживачів дозвіллєвих, рекреацій них, туристичних, культурних послуг тощо.
Серед новацій підходу варто звернути увагу на зростання уваги дослідників до проблеми застосування людьми інноваційних стра тегій (негоціацій), які дозволяють елімінувати обмеження, зна ходити позитивні моменти у своєму становищі, модифікувати взірці дозвілля.
Іншим способом вивчення культурно-дозвіллєвих практик у рамках об'єктивістських підходів, який досі зберігає свою актуальність є дослідження "бюджетів часу”. Час дозвілля в таких дослідженнях, як правило, є одним із компо нентів бюджету часу. Види діяльності поєднуються в певні групи відповідно з їх фізіологічним, соціально-економічним і соціокультурним змістом. Головним інструментом дослідження виступає ведення респондентами щоденників ак тивності за певний період часу (зазвичай, за 1-2 два дні тижня), в яких у хронологічній послідовності фіксуються час початку та закінчення усіх видів активності, супровідна активність (напр., прослуховування радію під час їжі), місце (квартира, двір, вулиця), присутні люди (дружина, колега, продавець тощо). Таким чином дії респондентів відби ваються в їх наборі, тривалості, частоті, періодичності, лока лізації у просторі і т. д. За допомогою зазначених показників розподілу часу на заняття отримується можливість фіксувати й аналізувати дії людей у сферах праці, побуту, освіти і дозвілля.
Важливими перевагами моніторингових бюджетних oпитувань є можливість їх порівняння в часі в рамках певної спільноти та можливість зіставленя з подібними результатами, отриманими в інших країнах. Однією з останніх спроб таких порівняльних зіставлень є монографія „Вільний час і участь у дозвіллі: міжнародна пер спектива” (2005), в написанні якої взяли участь науковці з 15 країн. Вони виявили такі спільні тенденції в дозвіллєвій сфері (зумовлені глобалізаційними процесами), як високий рівень „одомашнення” дозвілля (що пояснюється підвищенням комфортності помешкань та їх відповідним технічним обладнанням); інтернаціоналізація спортивної культури (перш за все завдяки мас-медіа); амери канізація культурного простору (через домінування продукції Голівуду); активна розбудова індустрії туризму.
Таким чином, огляд можливостей соціологічного аналізу культурпо-дозвіллєвих практик у рамках об'єктивізму демон струє переваги цього підходу в отриманні точних і порівняль них даних, що мають багатий евристичний і дослідницький потенціал, а отже – цікаві перспективи подальшого застосування.
2. „Розуміючі” підходи до вивчення дозвілля
Як відомо, у межах інтерпретативної парадигми першочерго ва увага дослідників спрямована на розуміння того, як відбу вається конструювання соціального світу у процесі соціальної взаємодії. Надання подіям значень та їх узгодження, ідентичність та її зміни, інтерпретація жит тєвого досвіду, доступ до суб'єктивних перспектив акторів і т.ін. – це коло питань, які хвилюють представників „розумію чих", конструкціоністських підходів. Індивідуальне, специфіч не, локальне важить для них більше, ніж тотальне, загальне й універсальне. У зв'язку з цим широко використовуються біографічні, етнографічні під ходи, кейс-стаді з застосуванням технік включеного спостере ження, наративних інтерв'ю, життєвих іс торій, аналізу візуальних джерел тощо.
Соціологічні дослідження дозвілля в рамках інтерпретативної парадигми мають досить усталену традицію. Так, значна частина досліджень дозвілля в північноамериканській соціології 1980-1990-х рр. була пов'язана з підходом символічного інтеракціонізму. Проекти, як правило, стосувались аналізу значущості дозвіллєвого досвіду для змін ідентичності, можливостей са мовираження, самореалізації індивіда в дозвіллі. Вивчався вплив гендерної соціалізації на трактування інди відами подій життєвого досвіду як „дозвілля”, відмінності сприйняття значення дозвілля між чоловіками і жінками.
Аме риканський дослідник В. Дєваль запропону вав концепцію соціальних світів дозвілля. У сим волічному інтеракціонізмі цю концепцію розробляли А.Штраус, Д.Унру та ін. Соціальний світ вони окреслю ють як спільноту, представники якої поділяють спільні прак тики, культуру, дискурс і засоби. Соціальний світ дозвілля, своєю чергою, визначають як повсякденні зв'яз ки, що розвиваються в певній групі дозвілля, сконцентрованій па специфічній дозвіллєвій активності. У дослідженнях соціальних світів дозвілля, як правило, засто совують якісні техніки, що дозволяє зсере дини зрозуміти культуру окремих груп з точки зору „інсайдера”. Наприклад, дослідження А.Олмстеда було присвячене, розумінню специфіки соціального світу колекціо нерів зброї, Дж.Ходбі – соціального світу гравців у бридж; Дж.Хартель – соціального світу інформаційного спілкування прихильників хобі вишуканого куховарства (гурме), російської дослідниці М.Цапко – соціального світу інтелектуалів, які захоплю ються рок-культурою.
У сучасній соціології спостерігається відродження зацікав леності стратифікаційними функціями культурних систем, тим, як соціальні групи ідентифікують себе за допомогою куль турних відмінностей, яку роль у цьому відіграють соціокультурні практики, їхня символічна значущість. Останніми десятиліттями відбувається усвідомлення важливості вивчення і концептуалізації повсякденного життя. Дозвіллєзі заняття, залучення до культури, гро мадської активності можна розглядати на рівні повсяк денності, трактуючи їх як практики – звичайну, буденну, рутинну діяльність людей, що регулярно відтворюється.
У сучасних концептуалізаціях соціальних практик вирізняють два основні підходи. Перший – концепція практи ки як пошук компромісу між об'єктивізмом системно-струк турного підходу і суб'єктивізмом феноменології – теорія структурації Е. Гідденса, концепція конструктивістського структуралізму П. Бурдьє. Представники цього підходу намагаються підкреслити активність діяча з одночасним урахуванням системно-структурних обумовлено стей. У другому підході практики трактуються як фонові знання і вміння, а також як конкретна діяльність, що поєднує слова і дії („мовна гра”). Таке бачення практик пов'язане з соціологією повсякденності (особливо з етнометодологією, працями І.Гофмана).
Практики конституюють і від творюють ідентичності, або „розкривають” основні способи соціального існування, можливі в даній культурі в даний історичний момент часу. Це різноманітні упорядковані сукупності навичок доцільної діяльності, які надають людині можливості відбутися в тій чи тій соціальній якості (політик, донька, глядач, турист тощо).
Для знаходження спільного, усталеного серед різноманіт тя індивідуальних практик, зокрема культурно-дозвіллєвих, використовується поняття стиль життя. Подібність / від мінність стилю життя слугує важливим критерієм наявності в соціумі різних соціальних груп, субкультур. У сучасних дослід женнях стилю життя важливе місце посідають праці французь кого соціолога П. Бурдьє. Як відомо, його теоретична систе ма вибудовується навколо декількох центральних понять: со ціальне поле, капітал (економічний, культурний у різних його формах, соціальний, символічний), габітус. Бурдьє наголошує на нероз ривному зв'язку позиції в соціальній структурі та стилю жит тя. Він детально аналізує звички і смаки представників різних соціальних верств Франції: робітників, службовців, буржуа, і показує, що кожна соціальна група вирізняється своїм способом життя, манерами, мисленням, звичками хар чування тощо.
Стиль життя – це система практик, тобто те, що відтворюється в повсякденній поведінці і визначає пози цію людини в соціальному просторі. До стилю життя включа ють практики в різноманітних полях: дозвілля і споживання, робота і доходи, здоров'я, участь у політиці, релігії тощо. Ре зультати проведенного Бурдьє дослідження показують, що культурні потреби є продуктом виховання, що всі види культур них практик (відвідування музеїв, концертів, виставок, читан ня, літературні, художні і музичні преференції) тісно пов'я зані з рівнем освіти, а також із соціальним походженням. Наочно ці фактори діють у ситуації сприйняття й оцінки авангардних культурних течій. Умови існування (соціальна й економічна необхідність) і особливості сімейної соціалізації обумовлюють габі тус – усталені диспозиції продукування класифікуючих прак тик і одночасно диспозиції їх сприйняття й оцінювання. Ці глибоко вкорінені схеми мислення, сприйняття й оцінювання „можливого” та „неможливого” і породжують смаки – „смаки необхідності” і „смаки розкоші”. Взаємозв'язки габітусу і поля сприяють становленню узгодже них систем практик, культурних преференцій різних груп су спільства.
Концепція П.Бурдьє приваблива тим, що деякі поняття, які він застосовує, можна спробувати операціоналізувати. Наприклад, А.Ручка до об'єктивованого культурного капіталу залічує предмети культурного і рекреаційного призначення, до інкор порованого – рівень освіти й уміння користуватися комп'ютером та Інтернетом, а інституціалізований культурний капітал визначає на підставі даних про культурні практики, ставлячи за мету відстежити дисперсію культурного капіталу в україн ському суспільстві.
Звернімо увагу на можливості візуальної соціології в дослідженні проблем сучасного дозвілля. В якості джерел інформації в візуальній соціології використовуються фотографії, відеоматеріали. Знімки, відеозаписи різноманітних соціальних практик (церемоніальних заходів – сімейних, релігійних, національних, політичних свят) дозволяють зро зуміти ціннісних орієнтації, настанови, мотиви індивідів за допомо гою виразів їх обличчя, жестів, рухів. Цікавими є техніки картографування, „усної фотографії” (цю техніку застосовує російська дослідниця С.Щеглова у вивченні молодіжного стилю життя), використання фото графій як стимульного матеріалу при проведенні глибинних інтерв'ю. Передбачається, що візуальні образи сприя ють заповненню лакуни між соціальною реальністю і життє вим досвідом, зокрема, досвідом дозвілля.
Прикладом етнографічного підходу в дослідженні культурно-дозвіллевих практик може бути також концепція "культурного інвентарю”, яку використовують у культурній антропології. Основна теза цього підходу є такою: часто речі більше говорять про людину, ніж вона говорить сама про себе. Фотографічна фіксація внутрішнього простору житла може дати не лише перелік артефактів домівки, а й їхні зв'язки, розміщення у просторі, вибір людьми специфічних способів облаштування й упорядкування своєї приватної території. Такі дані не лише дозволяють нам зазир нути у звичайне життя людей, а й можуть описувати акультурацію, слідкувати за сталістю чи змінами. У фотографіях можна побачити виражен ня соціально схвалюваних ролей, взірців поведінки.
Отже, інтерпретатівні підходи дозволяють отри мати доступ до специфічних соціальних світів і суб'єктивних перспектив учасників різноманітних субкультурних утворень, проаналізувати процеси формування специфічних культурно-дозвіллєвих практик з урахуванням соціокультурного контексту.
3. Особливості досліджень культурно-дозвіллєвих практик у рамках критичної парадиг ми
Аналіз купьтурно-дозвіллєвнх практик у рамках критич ної парадигми здійснюється з залученням таких понять і кон цептів, як „масова культура”, „популярна культура”, „комерціалізація куль тури”, „індустрія культури”, „індустрія дозвілля”, „індустрія розваг”, „ідеологія”, „гегемонія”, „артикуляція”, „практики репрезентацій”, „комодифікація”, „консьюмеризація”, „опір”, „суспільство-театр”, „видовище”, „зачарування”, „макдональдизація”, „діснеїфікація” тощо. Цей термінологічний апарат розробляється і застосовується представниками різних підходів, кожен із яких розставляє свої акценти у трактуванні даної проблематики.
Значний внесок у розуміння функціонування культури в су часному суспільстві зробили представники підходу "культурні студії" / "культурна критика" (Р. Хогарт і С. Холл). Цей підхід спрямований на концептуалізацію соціальних і соціокультурних процесів у постіндустрільному суспільстві – формування глобальної економіки і повсюдне поширення масової культури, розвиток новітніх технологій, масової комунікації й конструювання віртуальної реальності, комодифікація культурного життя, дезінтеграція ло кальних спільнот, міграційні процеси, національні, релігійні рухи, актуалізація проблем расової, класової, гендер ної нерівності тощо. „Культурні студії” створюють можливості надати „право голосу” тим, кого, як правило, не чути в суспільному житті: представникам молодіжних субкультур, сексуальним меншинам, іммігрантам тощо. Однак, для такого роду досліджень часто є характерною заангажованість і намагання змінити ситуацію на користь тих груп, які підлягають утискам. Тісно пов'язані з „лівими” рухами європейські „культурні студії”, які знаходяться під значним впливом марксизму (особливо ідей Л.Альтюсера і А.Грамші).
Результати досліджень в межах названого критичного підходу показали, що висока і популярна культури ма ють багато спільного як форми соціальної практики. Традиційний поділ на високу і популярну культуру пов'язаний не так з естетичними чи інтелектуальни ми відміностями, як із політичними і статусними претензія ми еліт. Неможливо провести чітку грань між популярною і високою культурою. Проте роль цих двох форм культури в соціальному житті є наочною: дистанціювання соціальних груп, маркування куль турного споживання як відповідь індивідів на потребу в соціокультурній ідентифікації та репрезентації. В емпіричних дослідженях культури робітничого класу, молодіжних субкультур представники культурних студій де монструють, як культура конституює відмінні форми іден тичності та груповото членства, оцінюють опозиційний по тенціал різних субкультур у протистоянні домінантним фор мам культури.
„Культурні студії” успішно інкорпо рують такі новітні течії, як фемінізм, критична расова теорія, теорія сексуальних меншин тощо. Дослідники починають приділяти більше уваги аналізу меха нізмів, якими культурні тексти підтримують і впроваджують у суспільство сексизм, расизм, гомофобію та інші форми утиску або створюють можливості опору, боротьби проти цих явищ.
Однією з найкращих праць, в яких культурно-дозвіллєві практики досліджуються в контексті феміністської теорії, вважається робота австралійської дослідниці Б. Віерія „Дозвілля і феміністська теорія” (1998). Наскрізною темою у фемініст ських дослідженнях є опір, і часто ця проблема вивчається у зв'язку з такими темами, як дозвілля, спорт, комодифікація культури. Ці дослідження підкреслюють, що люди здатні використову вати культурно-дозвіллєві практики для опору культурним ідеологіям, що обмежують можливості самовираження. Ре зультатом опору є свобода залучатися до особистісно значущих і автономних видів діяльності, які не схвалюються або забороняються культурними ідеологіями. У феміністських дослідженнях значну увагу приділено широ кому соціокультурному контексту, в якому конструюються суб'єктивні значення в житті чоловіків і жінок, підкреслюєть ся, що культурні дискурси й ідеології здатні обумовлювати як дії, так і досвід. Наприклад, чоловіки і жінки знаходять спо соби самовираження в дуже різних контекстах, тобто навіть „вільні” дозвіллєві практики часто обумовлені гендерними дискурсами. Гендер до того ж є лише одним із багатьох куль турних дискурсів, які встановлюють нормативні форми само вираження. Домінантні ідеології щодо расиа етнічності, сім'ї, сексуальності підтримують установлену гегемоністську сис тему нерівного розподілу влади. Ідеології закріплюються і відтворюються через репрезентаційну активність, таку як мас- медійна, спортивні ви довища, свята тощо. У зв'язку з цим однією з центральних у фемінстських дослідженнях культурних практик є тема "полі тики репрезентацій".
„Репрезентація” в широкому сенсі трак тується як представлення одного в іншому і за допомогою іншого. У дослідженнях репрезентацій гендерної нерівності, образів маскулінності та фемінності в рекламній продукції, кінофільмах, ток-шоу, телесеріалах, фотографіях тощо вико ристовують підходи контент-аналізу, семиотичного аналізу, дискурс-аналізу тощо. Останніми роками ця проблематика отримала значний резонанс і на пострадянському просторі (див. роботи І. Аристархової, І.Тартаковської, А.Усманової та ін.).
Символічна, знакова природа сучасної культури, її медіатизація і віртуалізація, розуміння культурних практик як стилю життя різних соціальних груп актуалізує необхідність аналізу її форм як текстів. Британський дослідник Д. Хесмондхал вважає, що в сучасному глобальному суспільстві треба гово рити про "індустрії культури" не в однині, а у множині. Він підкреслює, що всі індустрії культури пов'язані спільним про дуктом, який вони виробляють, – це текст у найзагальнішому значенні, текст як соціальна конструкція. Індустрії культури, за його трактуванням, містять такі най важливіші сектори: реклама і маркетинг; кіно, включаючи всі сучасні носії - відео, DVD; музична індустрія, яка інтегрує звукозаписувальні компанії та компанії, що організовують кон цертну діяльність; індустрія телебачення (ефірне, кабельне, супутникове); радіо; Інтернет-індустрія, створення веб-порталів і сайтів; газетна, журнальна і книжкова індустрії, які також використовують новітні технології, книжки на сучасних носі ях типу CD-ROM; індустрія комп'ютерних ігор. Заповнюючи вільний час споживачів, ці індустрії культури, що продукують тексти, притягують до себе й ті сфери, з якими раніше не були пов'язані: спорт – нова форма масових видовищних розваг; індустрія домашньої електроніки; програмна індустрія.
Одним із популярних напрямів критичних досліджень нпині є вивчення комерціалізації культур, комодифікації культур них продуктів, консьюмерістського характеру культурно-дозвіллєвих практик.
Амери канський соціолог Дж. Рітцер підкреслює, що в сучасно му суспільстві поширені процеси так званої макдональдизації: принципи організації ресторанів швидкого харчування (оптимізація і стандартизація про цедури, уніфікованість послуг, обмеженість вибору альтернатив тощо) почи нають домінувати в дедалі більшому числі секторів сучасного суспільства – освіті, культурі, політиці, спорті, дозвіллі. Рітцер впроваджує термін „нові засоби виробництва” – спектр форм концентрова ної та комплексної пропозиції товарів і послуг, які перетворю ють їх купівлю і використання на особливий вид занять, важ ливий елемент способу життя. Це супер- і гіпермаркети, тематичні парки розваг, круїзні лайнери, готелі-казино тошо.
Французький мислитель Ж.Бодрійяр ство рив концепцію гіпермаркету як універсальної моделі – пара дигми соціальних відносин, що реалізується в діяльності лю дей, але поза їхньою свідомістю. В ситуації постмодерну, коли усталені форми соціальності розпадаються, модерністські цінності втрачають здатність мотивувати діяльність та інтегру вати людей у великі спільноти. Товари, розміщені в супермар кетах, їхня серіальність і демонстраційна упорядкованість виконують функцію підтримання мас у стані соціальної інтег рації, симулюють соціальне життя. Принципи функціонуван ня гіпермаркету поширюються на різні сфери сучасного жит тя: центри мистецтв діють як „гіпермаркети культури”.
Для підкреслення процесів універсалізації споживання в контексті комерціалізації та вестернізації культури у глобальному світі дедалі ширше починає викорис товуватися термін "діснеїфікація”. Це поняття підкреслює факт по ширення в сучасному суспільстві принципів, за якими органі зовані тематичні парки типу Діснейленда. У широкому сенсі воно застосовується для означення процесів, що характеризуються розділенням пев ного оригінального явища чи події на елементи і новою комп лектацією їх в „очищенному” форматі. При цьому всілякі нега тивні асоціації нівелюються, факти подаються таким чином, щоб склалося приємне, „гламурне”, безтурботне уявлення про них. За цим принципом організовуються функціонування рес торанів і готелів, тематичних парків і туристичних центрів, зоопарків і стадіонів, магазинів і музеїв. Історичні центри міст реконструюються так, щоб привабити якомога більше туристів і „фланерів”, що фотографуються біля історичних пам'яток-макетів, купують сувеніри, здійснюють шопінг у торговель них центрах.
Особливості досліджень культурно-дозвіллєвих практик у рамках критичної парадиг ми, полягають в аналізі змісту практик в історичному контексті, у враху ванні комплексності соціальних явищ, їхньої різноманітності та поліфонії; у зосередженні уваги не на обсязі вільного часу, а на його змісті, нерівних можливостях повноцінного викорис тання; у виявленні суперечностей між змістом культурно-дозвіллєвих практик і потенціалом дозвілля; у з'ясування детермінаційного впливу різноманітних форм влади на культурно-дозвіллєві практики; у трактуванні комодифікації культурних продуктів і консьюмерізації повсяк денних практик як загрози емансипаторському потенціалу дозвілля.
Питання для самоконтролю
Література
ЗАЛІКОВИЙ МОДУЛЬ2.
ДОЗВІЛЛЯ ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ
Лекція 4. Основні функції дозвілля як соціального інституту
1. Соціалізуюча функція дозвілля
Специфіка дозвілля як соціального інституту обумовлена тим, що воно охоплює різні сфери суспільного життя: економічну – „індустрія дозвілля”; соціальну – відносини між різними соціально-демографічними групами а також між цими групами та дозвіллєвими закладами; духовну – відносини, які складаються в процесі створення духовних цінностей, їх збереження, розповсюдження, споживання, а також заклади, які є осередком цих відносин – театри, музеї, бібліотеки тощо. Під соціальним інститутом ми будемо розуміти постійно повторювані й відтворювані відносини між людьми, сталу сукупність людей, груп, закладів, діяльність яких, побудовані на підставі певних норм та правил й спрямовані на виконання конкретних суспільних функцій.
Основним призначенням культурного дозвілля вважається створення соціально-культурних умов для реалізації запитів різних верств населення в культурно-дозвіллєвій сфері. Досягнення зазначеної мети забезпечують функції дозвілля, що відповідають соціальному замовленню, а також потребам, бажанням та інтересам особистості. Інститут вільного часу та дозвілля задовольняє найрізноманітніші потреби – фізіологічні (якщо мати на увазі рекреацію), соціальні (йдеться про процес соціалізації, соціальної диференціації та соціальної інтеграції, самовираження особистості завдяки вільному волевиявленню тощо), духовні (естетична насолода, творча діяльність і т.ін.)
Сутність та ієрархія функцій дозвілля визначається рівнем суспільного розвитку, конкретними соціально-економічними та культурними умовами, а також залежить від ступеня популярності певних концепції вільного часу на різних етапах розвитку соціологічної науки.
У соціалізуючому процесі щодо ефективного використання вільного часу виділяють два аспекти, які проявляються досить самостійно: змістовний і функціональний. Змістовний аспект визначається тим – які саме якісні ознаки формуються в процесі соціалізації, а функціональний – як і під впливом яких механізмів здійснюється це формування. Змістовний аспект більш тісно пов'язаний з суб'єктивними обставинами становлення особистості і може бути охарактеризований її діяльністю, спілкуванням і самосвідомістю.
Вільний час в тій чи іншій мірі охоплює собою мега-, макро-, мезо- та мікрофактори соціалізації. Саме при проведенні вільного часу активно діють різноманітні механізми соціалізації:
1) традиційний механізм стихійної соціалізації, що являє собою засвоєння (зазвичай, на неусвідомленому рівні) людиною норм, еталонів поведінки, поглядів, стереотипів, характерних для її сім'ї та найближчого оточення (сусідського, приятельського та ін.);
2) інституційний, який функціонує в процесі взаємодії людини з інститутами суспільства і різними організаціями (виробничими, громадськими, клубними та іншими структурами, ЗМІ тощо);
3) стилізований механізм соціалізації, що діє в межах певної субкультури і створює визначений стиль життя і мислення тієї чи іншої вікової, професійної групи тощо;
4) міжособистісний механізм соціалізації, який функціонує в процесі взаємодії людини із суб'єктивно значимими для неї особами (батьками, будь-якими дорослими, кого людина поважає, ровесниками та ін.) й полягає в перенесенні завдяки емпатії, ідентифікації і т.д. певних поведінкових зразків.
Названі механізми відіграють різну роль в тих чи інших аспектах соціалізації. Так, якщо мова йде про сферу дозвілля, про слідування моді, то провідним часто є стилізований механізм, а стиль життя нерідко формується з допомогою традиційного механізму.
В умовах розвитку „суспільства споживання”, коли споживання, глобалізуючись як у фізичному просторі (поглинаючи все більше суспільств), так і в просторі життєвого світу індивіда (поглинаючи все більше його вільного часу), підпорядковує собі дозвілля, останнє, як складова споживання, все частіше виступає поряд з традиційними для соціологічного вивчення складовими ідентичності – віком, статтю, професією, освітою, етнічністю, релігією та ін. Вивчення співвідношень статусних позицій та культурно-дозвіллєвих практик як проявів стилів життя, сьогодні є досить популярним серед дослідників.
Так, ще у 1960-х рр. Е. Лассвелл доводив, що відмінності між представниками різних прошарків населення полягають у характері їх стилів життя і стилів дозвілля. Ці відмінності стосуються різних видів спортивних занять, хобі, відпочинку. Наприклад, представники вищого класу, що володіють приблизно однаковими статусними позиціями за чотирма шкалами стратифікації (прибуток, освіта, влада, престиж), віддають перевагу таким основним видам культурно-дозвіллєвих практик, як великий теніс, поло, сквош, регбі тощо. Інші види спорту опановують представники нижчого класу, це можуть бути – гонки на мотоциклах, „морскі війни”, дартс, британський футбол тощо. Ці відмінності в уподобаннях і можливостях проведення відпочинку та дозвілля у відповідності до класової структури залежать також від вікових характеристик. Діти з вищого середнього класу зазвичай приділяють більше уваги читанню, мають достатньо потрібного обладнання для навчання та розваг вдома, на канікулах проводять багато часу за межами міста, в цілому, в порівнянні з дітьми – представниками інших класових позицій, мають багато часу для відпочинку та розваг.
Сучасна українська дослідниця О Симончук доводить, спираючись на моніторингів інституту соціології НАН України „Українське суспільство 1992-2006”, доводить, що існує кореляція між приналежністю до соціального класу та рівнем самоідентифікації: у представників вищого класу (у порівнянні з середнім, робітничім) вищим є рівень самоідентифікації за критерієм стилю життя2. Чим вищим є соціальний статус індивіда, тим більше значення він надає таким культурним чинникам як проведення вільного часу та дозвілля та намагаєються відокремитися від інших видів культурно-дозвіллєвих практик. Вибір дозвіллєвих практик різниться у відповідності до рівня освітнього та економічного статусу індивідів, а також регіонального, гендерного та вікового статусу. Відмінності стосуються, перш за все, переваг у читанні (газет, часописів, художньої літератури), телеперегляду, відвідування концертів, кінотеатрів, музеїв, дискотек, ресторанів, Інтернет-кафе, прослуховування музики, релігійних практик, занять художньою творчістю. Так, особи з вищім рівнем освіти краще забезпечені товарами культурного споживання, які допомагають у пошуку інформації, залучені та високого мистецтва. Культурно-дозвіллєві практики людей з середньою, середньо-спеціальною та вищою освітою щодо культурного споживання відрізняються не суттєво: виняток становить хіба що наявність комп’ютера та домашньої бібліотеки. При цьому, цікаво, що структура дозвілля певним чином є тотожною для індивідів як з високим освітнім статусом, так і з низьким економічним, коли йдеться про найпоширеніші різновиди культурно-дозвіллєвих практик. Соціологічні дослідження також свідчать, що у багатьох випадках культурне споживання має ознаки демонстративної поведінки – задля вирізнення з загального оточення і підримання ознак певного стилю життя, іміджу людини. У такому випадку вибір дозвіллєвих практик відбувається за рахунок престижу відпровідних видів культурно-дозвіллєвої діяльності серед різних статусних груп.
Соціалізуюча функція дозвілля є тісно пов’язаною з комунікативною функцєю. Остання полягає в створенні можливостей людині розширити коло спілкування, подолати самотність, знайти нових друзів. Ця функція яскраво виявляється в таких формах, як диспути, дискусії, вечори відпочинку, конференції, конкурсні програми, просвітницькі акції, спілкування у соціальних мережах тощо. Під час клубних занять, на відпочинку, виникає особистісно-орієнтоване спілкування, як „вільне” (коли встановлення контакту не пов'язано з будь-якою діяльністю), так і діяльнісне (коли контакт встановлюється під час педагогічно організованої культурно-дозвіллєвої діяльності).
Вільне спілкування протікає в нерегламентованих формах і не потребує додаткових зусиль та витрат. Воно обумовлюється не зовнішньою необхідністю, а внутрішніми особистісними імпульсами. На відпочинку люди, як правило, вступають в спілкування не маючи певної прагматичної мети. Одна людина зустрічається з іншою не як з офіційною особою, що має певний суспільний статус, не як з членом будь-якої організації, а як з особистістю – звідси така особливість вільного спілкування як високий рівень емоційної насиченості. Якщо інформаційне спілкування передбачає обмін думками, задоволення естетичних та пізнавальних потреб, то в емоційному спілкуванні на перший план виходять задоволення потреб у співчутті, співпереживанні, дружній підтримці.
Культурно-дозвіллєве спілкування відбувається, здебільшого, в межах нестабільних груп. Учасники недостатньо знайомі один з одним, їхні контакти є нерегулярними, характер взаємодії – добровільний. Сила дозвіллєвого об'єднання полягає не в безпосередньому впливі на людину, повідомленні їй певної інформації (телебачення, до речі, таких можливостей має значно більше), а в тому, що на дозвіллі людина має можливість різноманітно діяти сама.
Вільному спілкуванню в структурі дозвілля українців відводиться значне місце. Так, останнє вивчення бюджету часу мешканців великих міст України показало, що у чоловіків на цей вид дозвіллєвої діяльності витрачається в середньому 7 годин на тиждень, у жінок – 3-4 години, а більше половини опитуваних хотіли б витрачати на спілкування більше часу. Цікаво, що перелік тем, які, наприклад, обговорюють чоловіки під час дозвіллєвого спілкування, у представників різних країн сьогодні майже ідентичний. Так, за результатами міжнародних соціологічних досліджень, на відпочинку найчастіше чоловіки обговорюють футбол, а також проблеми, пов’язані з роботою.
Звернімо увагу на такі нові можливості спілкування в дозвіллєвому проторі, як Інтернет-спілкування. Основними причинами звертання людини до Інтернету як до інструменту спілкування, на думку дослідників, виступають:
Специфічними рисами Інтернет-спілкування є:
Дослідники виділяють наступні форми спілкування в Інтернеті: телеконференція, чат (мається на увазі IRC (Internet Relay Chat), веб-пейджеры (наприклад, ICQ, Instant Messager), листування електронною поштою (e-mail). Причому найбільш інтерактивними осередками спілкування вважаються чати і ICQ, найменш інтерактивними – e-mail і телеконференції.
Чат від англійського „chat” – бесіда, балаканина, тобто специфічна форма Інтернет-спілкування, коли в одному місці, на якомусь сайті відбувається зустріч двох чи декількох користувачів у реальному часі. Сайт виконує роль грифельної дошки, на якій пишуть послання і передають один одному. Хоча останнім часом „класичні” IRC практично витиснуті „веб-чатами”, які є вже іншим видом програм, і далекі від своїх „прабатьків” IRC, суть явища залишилася тією ж. Думки, висловлювані в чатах, здебільшого образні і невтішні.
Телеконференції найчастіше присвячені конкретній проблемі. Як окремий жанр в Інтернеті можна виділити спілкування в так званих MUDs (від „multi-user dimension” – рольова гра, у якій багато користувачів об'єднані в одному віртуальному просторі). Це близько до комунікації в чаті тим, що відбувається on-line, але відрізняється від нього – прагненням виграти.
Однією з проблемних зон Інтернет-спілкування вважається зсув акценту з аналітичної діяльності на пошукову активність. Вельми поширеними сьогодні, і серед українців (а в Україні нині Інтернетом послуговуються від 8 до 12 млн. осіб, рівень його проникнення по країні в цілому сягає 20 %, а у великих містах – понад 40 %) є Інтернет-аддикції – патологічна залежність особи від Інтернету. Вчені дослідили, що виникнення аддикції підпорядковується деяким закономірностям. Перша стадія – людина починає працювати в мережі. Друга –- проявляє зацікавленість і намагається використовувати Інтернет для роботи. Це абсолютно нормально. А от третя стадія, коли людина весь вільний час проводить в Інтернеті у пошуку розваг, викликає тривогу. Добре, якщо вона перейде до четвертої стадії – стадії спокійного ставлення до Інтернету, коли його використовують у разі потреби. Більшість людей проходить швидко усі три стадії і переходять до четвертої. Але деякі користувачі можуть зупинитися на третій. Вони стають залежними від порнографічних сайтів в Інтернеті, від обговорення сексуальної тематики в чатах або на спеціальних телеконференціях „для дорослих”, відчуваючи ейфорію від перебування в мережі. Поза мережею вони стають роздратованими, відчувають спустошеність, депресію. Повертаючись у реальне життя, вони навмисно прагнуть відмежуватися від оточуючих. Отже, щоб покращити стан їм уже не обійтися без допомоги психологів.
Соціальна функція дозвілля полягає в сприянні інтеграції людини в суспільство, створенні можливостей для самоідентифікації. Завдяки участі в дозвіллєвій діяльності особистість відчуває свою приналежність до певної спільноти, засвоює норми поведінки, цінності, накопичує соціальні знання.
2. Рекреаційно-розважальна та творчо-розвиваюча функції дозвілля
Рекреаційно-розважальна функція дозвілля спрямована на зняття виробничої перевтоми, психологічної перенапруги, відтворення фізичних, інтелектуальних, емоційних сил людини; на зміцнення її здоров'я шляхом участі в різноманітних програмах (ігрових, оздоровчих, розважальних, спортивних, туристично-екскурсійних), пропонованих дозвіллєвими об'єднаннями. Рекреаційно-розважальна функція яскраво виявляється у таких формах дозвіллєвої діяльності, як концерти, театралізовані вистави, масові свята, туристичні заходи, вечори відпочинку, художні та спортивні видовища.
Зупинимося детальніше на розгляді такого елементарного, початкового, з точки зору активності об'єкта, різновиду дозвіллєвої діяльності як видовище. Цей вид діяльності базується на споглядальному сприйнятті (без значних інтелектуальних, вольових, емоційних зусиль) людиною подій, фактів, явищ життя, й покликаний емоційно простимулювати людину, дати їй можливість відпочити, зняти психолого-фізіологічне навантаження.
Видовище не обов'язково є пов'язаним з естетичною насолодою. Його культурна цінність полягає в тому, щоб відігравати роль підготовчого етапу до творчої діяльності, створювати умови для дозвіллєвої діяльності масової аудиторії (при чому обсяг впливу в даному випадку не обмежується кількісною ознакою). Видовище ефективно виконує своє культурне призначення при наявності деяких специфічних ознак, таких, як :
Видовища поділяють на три групи: 1) художні, 2) спортивні, 3) ігрові.
Вплив художнього видовища пов'язаний із сприйняттям різних видів мистецтва. При цьому акцент, зазвичай, робиться на сприйнятті творів пригодницького жанру (напр., детективів), яким властиві динамізм, нестандартність, ситуативність, колізія, загадка, перипетії сюжету, чи комедійного – базованого на гуморі, веселощах, почутті радості тощо.
Значним гедоністичним ефектом характеризуються й спортивні та ігрові видовища. Технологія їх застосування передбачає широке використання демонстрації надзвичайних фізичних можливостей людини, її еталонних психо-фізіологічних показників.
Значення гри в житті людини змінюється з віком, проте на протязі всього життя вона залишається вагомим явищем, що супроводжує інші види людської діяльності (йдеться про використання ігрових занять, як ефективного методу навчання, підвищення кваліфікації, вирішення нестандартних виробничих проблем, поширення таких форм організації дозвілля, як нічні клуби, казино, більярдні). В останні роки спостерігається підвищення рейтингу ігрових занять у структурі вільного часу дорослих українців.
Привабливість ігрових ситуацій полягає в тому, що досягнення ігрової мети не гарантоване будь-кому з гравців. В процесі гри розгортається творче змагання. Особа мобілізує всі свої характерологічні якості (спритність, винахідливість, дотепність, рішучість тощо) для того, щоб у обмеженій часом, простором та іншими конкретними умовами гри ситуації, здобути окреслену на початку гри мету. Ці особливості роблять гру джерелом сильних емоцій і переживань, своєрідним емоційним „допінгом”, який стимулює особу до повторної участі в ігровій діяльності. Особливістю ігрової діяльності є те, що ступінь емоційної напруги не залежить від кількості гравців, хоча і зазнає певного впливу цього фактору. Як масові, так і індивідуальні ігри (розгадування кросвордів, сканвордів, ребусів) можуть стати для людини джерелом сильних емоцій. За законами гри, ситуація гри може повторюватись безліч разів, тоді як будь-який момент реального життя неможливо ретранслювати знову. Ігрова діяльність завжди залишає особі шанс, тимчасова невдача не пригнічує, а стимулює до нової спроби проявити свої здібності, виправити помилки. Слід також підкреслити позитивний ефект групового впливу гри, коли в складних екстремальних ситуаціях, обмеженні у просторі і часі, особа повинна робити вибір, брати на себе роль лідера групи або, підлеглого, коригувати свої дії відповідно до емоційної оцінки з боку партнерів.
Таким чином, дозвіллєва ефективність ігрової діяльності спрямована на забезпечення умов для прояву різноманітної активності особи – фізичної, інтелектуальної, емоційної. У процесі ігрової діяльності людина задовольняє низку своїх суттєвих потреб: пінавальні, естетичні, комунікативні, рекреаційні, гедоністичні, а також потребу у самоствердженні. Особлива цінність ігрової діяльності полягає в тому, що вона кристалізує внутрішні сили, стимулює прояв нерозкритих раніше здібностей особистості.
Творча функція дозвілля забезпечує не просто відпочинок та розваги людини, а й самоудосконалення у вільний час. Маючи різноманітні інтереси, людина прагне визнання своїх здібностей та вмінь на дозвіллі. Це особливо важливо, коли вона засобами дозвілля намагається компенсувати невдоволення або невизнання в інших сферах діяльності. Творча функція спрямована на створення умов для вияву й розвитку творчого потенціалу особистості за межами професійно-трудової та сімейно-побутової діяльності шляхом участі у виставках, творчих вечорах, самодіяльних концертах, в різноманітних гуртках, хобі-групах, у роботі майстерень, літературних, музичних віталень, художніх салонів.
В наш час діапазон творчих захоплень населення України помітно розширюється і виходить далеко за межі традиційного набору художніх аматорських колективів. Не всі групи у рівній мірі зв'язують свої творчі прагнення з системою творчих занять, яка складалася в державних закладах культури. Так, внаслідок зростання вікового цензу населення, відчутно знижується ступінь привабливості творчих занять, які практикуються сьогодні в закладах культури клубного типу. Школярі переважно захоплені художньо-мистецькою самодіяльністю, головним чином, тими видами й жанрами художнього аматорства, які і розвиваються у більшості закладів культури. Творчі ж елементи в дозвіллєвій діяльності представників середніх і старших вікових груп пов'язані з виробничою або побутовою діяльністю, а саме: раціоналізацією, авто– та мотоаматорством, прикладним мистецтвом, фотографією, куховарством тощо, тобто з такими заняттями, для яких у „типовому” закладі культури практично немає умов.
Єдиної класифікації творчої активності не існує. Так, Г.І.Фролова розрізняє: суспільно-політичну, науково-технічну, художню, фізкультурно-оздоровчу творчу діяльність. Б.І.Березіна наводить таку класифікацію творчості: соціально-політична; наукова; технічна; художня. Л.М.Коган виділяє сере видів творчості: політичну; організаторську; наукову; технічну; художню; педагогічну. В.В.Савельєв – утворюючу самодіяльну творчість; споживацьку самодіяльну творчість; просвітницьку самодіяльну творчість.
Аналізуючи представлені науковцями системи класифікації, можна дійти висновку, що найбільш типовими і розповсюдженими є такі види творчості, як: суспільно-політична, наукова або науково-технічна та художня.
Пізнавальна функція дозвілля покликана задовольнити потреби людини в додатковій інформації, в поширенні та набутті нових знань. На відміну від навчальних закладів, в дозвіллєвій сфері діяльність не обмежується певним регламентом та правилами, її реалізація залежить від бажання, ініціативи та самодіяльності членів дозвіллєвого закладу з урахуванням їх індивідуальних інтересів та запитів. Пізнавальна функція яскраво виявляється, наприклад, в роботі клубів для людей похилого віку, гуртків, довідково-консультаційних служб, інформаційних кабінетів. Відповідно до основних методологічних настанов, культурно-дозвіллєва система висуває такі загальні вимоги до пізнавального процесу, що відбувається в державних закладах культури: 1) забезпечити активне набуття знань самостійним шляхом; 2) розвивати пошуково-творчі здібності і вміння особистості; 3) озброювати реципієнтів навичками практичного застосування отриманих знань.
На дозвіллі людина постійно перебуває під тим чи іншим виховним впливом, який здійснюється за різними напрямами: освітнім, ромадянсько-соціальним, ехніко-трудовим, спортивно-туристичним, санітарно-гігієнічним, природоохоронним, народознавчим, художньо-естетичним.
Зауважимо, що виховна функція дозвілля має специфічні особливості, які полягають у добровільному включенні людини в дозвіллєву діяльність і виявляється в цілеспрямованому розвитку особистісного потенціалу (пізнавального, ціннісно-орієнтаційного, творчого, комунікативного). Дозвіллєвий заклад часто постає в ролі додаткової школи як паралельне з навчальною установою джерело знань, навичок і розширення культурно-дозвіллєвих інтересів. Будь-який дозвіллєвий заклад має істотні відмінності від інших педагогічних організацій (загальноосвітніх, спортивних, музичних навчальних закладів). Його специфіка полягає в тому, що, на відміну від інших педагогічних систем, у дозвіллєвій установі (особливо це стосується клубів та гуртків) педагогічний процесс постає як предметна діяльність, але результати цієї діяльності є не самоціллю, а лише засобом вирішення конкретних завдань.
Дозвілля виконує також ціннісно-орієнтаційну функцію, яка полягає у формуванні системи ціннісних уявлень та орієнтацій особистості, мотивів, ідеалів, переконань, життєвої позиції і виявляється у ставленні індивіда до навколишнього середовища, до інших людей, до самого себе. Потреба людини в співвіднесенні свої уявлень з думками оточуючих є природною і становить основний мотив повсякденного людського спілкування. В основі дозвіллєвих занять ціннісно-орієнтацінної спрямованості лежить потреба людини в пристосуванні до громадської думки, прагнення дізнатися про те, що думають інші люди з приводу тих чи інших подій й відповідно скорегувати свою поведінку. Основним змістом повсякденних контактів ціннісно-орієнтаційного типу є розгляд конкретних життєвих ситуацій, що викликають певне співпереживання, співчуття, таким чином відбувається свого роду моральне взаємопросвітництво.
Дозвілля стає сферою всебічного і морального розвитку лише тоді, коли воно відзначено цілеспрямованістю, організованістю, обгрунтованим чергуванням різних видів діяльності, позитивним спілкуванням. На жаль, сьогодні, особливо в сфері дитячого та підліткового дозвілля часто створюється певний педагогічний вакуум, що відкриває простір для порушення правових і моральних норм, поширення різноманітних форм девіантної поведінки. Результативним шляхом до посилення соціального впливу на дозвілля підлітків і юнаків вважається створення таких умов, які б сприяли локалізації проведення часу у громадських місцях. Саме такі умови можуть бути створені у позашкільних закладах (їх в Україні сьогодні працює понад 2 тис).
Підсумуємо. Серед головними функцій дозвілля сьогодні дослідники виокремлюють такі: рекреаційно-розважальну; комунікативну; соціальну; ціннісно-орієнтаційну; творчо-розвиваючу; пізнавальну; виховну.
Зазначені функції дозвілля визначають його рівні:
Питання для самоконтролю
Література
Лекція 5. Інституціональна модернізація культурно-дозвіллєвої сфери в Україні
1. Зміни в організаційній структурі дозвіллєвої сфери в Україні. Їх наукове та нормативно-правове забезпечення
Модернізація інституту дозвілля, яка нині триває в Україні, представляє собою процес змін цільового призначення, функцій та структури мережі закладів культури і дозвілля відповідно до тенденцій оновлення соціальних форм та нового способу життя українського суспільства. Вона є наслідком формування нової системи цінностей і потреб різних соціальних груп, повязана з посиленням суб’єкт-суб’єктної взаємодії учасників культурного життя, поступовим переходом від адміністративної, законодавчо-нормативної до громадської, самоврядувальної моделей управління дозвіллєвою сферою.
Система культурно-дозвіллєвої діяльності України реформується у напрямі демократизації й урізноманітнення, з урахуванням особливостей культурної ситуації у різних регіонах України. Науковому забезпеченню реформування дозвіллєвої сфери України сприяло проведення в 1990-х рр. всеукраїнського соціологічного дослідження „Стан і перспективи модернізації культурно-дозвіллєвої діяльності в Україні”, яке охопило 9 регіонів України. Зусилля соціологів (О. Семашко, Є. Суїменко, В.Подкопаєв, Н. Цимбалюк) були спрямовані на вирішення суперечностей між новими культурними потребами та інтересами населення України і можливістю їх задоволення у наявних закладах культури. Робота ґрунтувалася на багатоаспектному підході до вивчення явищ духовної культури. Поряд із вивченням ціннісних орієнтацій різних груп населення досліджувались:
З врахуванням результатів названого дослідження була розроблена низка проектів, державних програм (таких як „Молодь і дозвілля” (О.М.Семашко, Є.І.Суіменко, Н.М Цимбалюк), „Культура села” (І.Д. Безгін, Н.М.Цимбалюк та ін.), а також регіональних та галузевих програм. Особливо важливого значення набула прийнята до реалізації на початку 1990-х рр.тодішнім Міністерством культури і мистецтв України „Програма модернізації культурно-дозвіллєвої діяльності в Україні”, яка передбачала наступні заходи:
В межах зазначеної програми у 1995-му році було розпочато всеукраїнський експеримент, спрямований на визначення ефективності роботи закладів культури в нових умовах господарювання, який супроводжувався істотними змінами в традиційній системі закладів культури, створенням нових закладів культури (центрів дозвілля, будинків просвіти), змінами в системі оподаткування. Це дало змогу керівництву дозвіллєвих установ маневрувати коштами, проводити власну кадрову політику, змінювати структуру закладу, і врешті-решт привело до суттєвих позитивних зрушень в змісті і технології культурно-дозвіллєвої дільності.
За умов значного скорочення бюджетного фінансування, органи державного управління України мали визначитись щодо мінімальної кількості регіональних закладів культури. Дослідники сформували перелік культурно-дозвіллєвих закладів, які українці схильні найчастіше відвідувати за місцем проживання. Це – театри, кафе-клуби, спортивно-оздоровчі клуби та клуби сімейного дозвілля.
Ґрунтовну емпіричну базу для вивчення дозвіллєвої сфери України складають дані моніторингів „Українське суспільство” Інституту соціо логії НАН України, який реалізується з 1994 року і донині. Ці дані дають можливість аналізувати структуру дозвілля населення України в цілому, різних соціальних груп зокрема, динаміку культурно-дозвіллєвих практик тощо. Аналіз обсягу та інтенсивності занять українців за результатами опитувань, наприклад, 1994, 1997 та 2000 рр. зроблений співробітниками відділу соціології культури і масової комунікації Інституту соціо логії НАН України у рр., під керівництвом А.Ручки лягли в основу роб. „Соціокультурні ідентичності та практики” (2002).
На дані зазначених моніторингів спираються і експерти Українського центру культурних досліджень Міністерства культури і туризму України (УЦКД) (Гриценко О.А., Солодовник В.В., Різник О.О., Садовенко С.М. та ін.). Крім того, вони регулярно готують аналітичні довідки спираючись на дані Держстату, власні соціологічні опитування. Назвем, хоча б аналітичний огляд „Культурна політика в Україні” (2007), який містив ґрунтовну інформацію про становище в ключових галузях культури України, в культурних індустріях, про законодавчу базу, систему управління та фінансування в галузі культури, про міжнародні культурні зв’язки та наукові дослідження в культурній сфері України.
Інфраструктура дозвілля (а інфраструктура дозвілля – це сукупність закладів, об'єктів, споруд, що матеріально забезпечують дозвіллєву діяльність – парки, лісні зони, кафе, спортивні містечка, атракціони, туристичні комплекси, музеї, бібліотеки, театри, цирки, філармонії, будники і палаци культури, клуби) України почала розбудовуватись за західними зразками.
Індустрія дозвілля належить до визнаних у світі культурних індустрій (ТV-індустрія, туристична, музична індустрія, книжкова індустрія та ін.) В зарубіжних країнах ця індустрія охоплює сформовану мережу підприємств і організацій (закладів), основна діяльність яких пов’язана із задоволенням потреб людини у розвагах, відпочинку. До цієї сфери належать:
На Заході традиційні заклади дозвілля, адаптуючись до вимог сучасності, все частіше перетворюються на багатопрофільні та поліфункціональні установи (комплекси-гіганти). Основу проектів таких дозвіллєвих центрів складають такі чинники, як синтез усіх можливих дозвіллєвих функцій; відповідність технології будівництва, обладнання та освітлення сучасним досягненням науки та техніки, здатність до швидкої трансформації окремих складових закладу згідно з потребами відвідувачів; можливість надавати якомога повніший комплекс послуг. Маючи спільну мету, центри дозвілля, диференціюються відповідно до традицій, потреб, смаків конкретної групи населення і відрізняються за структурою, архітектурно-просторовою композицією, видами діяльності.
Отже модернізація державної мережі закладів культури і дозвілля в Україні поділилася на внутрішню та зовнішню. Перша базувалась на організації нового типу дозвіллєвих закладів шляхом поєднання діяльності декількох (як правило, двох) культурно-дозвіллєвих установ галузі, робота яких набувала універсально-комплексного характеру, а ефективність діяльності зростала за рахунок набуття закладом нових системних якостей (клуб-бібліотека, клуб-музей тощо). Другий вид будувався на принципах зовнішньої інтеграції та міжгалузевої взаємодії і становив організаційну основу створення інноваційних культурно-дозвіллєвих систем. До складу подібних багатопрофільних центрів дозвілля (які створювалися в різний спосіб: на базі державних і профспілкових клубів, парків культури і відпочинку, любительських об'єднань) увійшли театрально-концертні колективи, дискотеки, зали ігрових автоматів, любительські об'єднання, спортивно-оздоровчі школи та ін.
Заклади культури клубного типу державного підпорядкування продовжували (й донині пробовжують) функцiонувати за адмiнiстративною ознакою i мають як унiверсально-комплексний, так і спеціалізований характер діяльності. Результатом модернізації став поділ закладів культури і дозвілля на дві системи, створення поряд із традиційною – альтернативної мережі клубних закладів, спрямованих на задоволення потреб елітних груп населення.
Нині мережу дозвіллєвих закладів України ще не можна вважати розвинутою.
Наймасовішим закладом культури в Україні лишаються бібліотеки, кількість яких на 2004 рік стабілізувалась і нині становить близько 20 тис. у містах та понад 15 тис. у сільській місцевості Однак, зслід зауважити, що кількість бібліотек не дає повної картини про рівень бібліотечного обслуговування на селення. Так, в Україні рівень забезпечення міського населення бібліотечними установами є нижчим, ніж сільського, що пояснюється особливостями розселення. Одночасно кожна міська бібліо тека обслуговує більшу чисельність читачів. Рівень задоволення попиту читачів значною мірою залежить від концент рації у бібліотеках книжок та співвідношення суспільно-політич ної, технічної, сільськогосподарської, художньої, дитячої та інших видів літератури. Більш різноманітну літературу мають, як прави ло, бібліотеки із значним книжковим фондом (понад 10 тис. при мірників), тобто міські.
Успадкована, як і решта державної культурної інфраструктури, від доби СРСР, мережа клубів та будинків культури в Україні значно скоротилася: з 25 тис. одиниць (дані 1990 року ) до 18 тис. (дані 2007 року), з них 86 % діє в сільській місцевості. Ці клуби підпорядковані Міністерству культури і туризму України, існує також понад 500 клубних закладів інших міністерств і відомств та, понад 400 клубів та будинків культури, що належать профспілкам. На 100 тис. жителів нашої країни на цей час припадає близько 40 клубів та будинків культури, в т.ч. у селах – близько 110, але це зовсім не означає вищої якості культурного обслуговування сільських жителів порівняно з городянами (хоча б тому, що кількість повноцінно функціонуючих сільських клубів значно менша від вищезазначеної). Однією з найбільших проблем діяльності сільських клубних закладів є незадовільний стан їх матеріально-технічної бази та опалення.
Чисельність та структура бібліотечної та клубної мереж визначається та реґулюється постановами Кабміну України „Про мінімальні соціальні норми забезпечення населення України публічними бібліотеками” та „Про норми забезпечення населення клубними закладами”.
Якщо мережа таких закладів культури, як клуби, бібліотеки, кіноуста новки, в Україні зменшується, то театрів – зростає. Нині в Ураїні функціонує 133 професійних театри, у тому числі опери та балету – 7, драми та музичної комедії - 85, дитячих та юного глядача – 41. Найбільше профе сійних театрів функціонує у Києві, Львові, Одесі, Дніпропетров ську, Донецьку, Миколаєві та АРК.
В Україні налічується близько 420 музеїв (включаючи фі ліали), у тому числі: історичні, меморіальні, краєзнавчі, природничонаукові, мистецтвознавчі, галузеві та ін.
Сучасну паркову мережу в Україні складають близько 100 поліфункціональних і спеціалізованих парків.
Найпоширеніший тип парку як соціально-культурної організації в існуючій парковій системі України – парк культури та відпочинку (центральні, міські, районні). Матеріали статистки свідчать, що в Україні спостерігається невпинний процес занепаду парків. Упродовж 1990-2008 рр. відбулося скорочення їхньої кількості майже вполовину. Стабільною залишається мережа парків в Донецькій (16 од.), Одеській (11 од.), Луганській (9 од.) областях.
Спеціалізований парк здійснює один-два види діяльності, що визначаються природними умовами, характером використання території (гідропарк, лугопарк, прогулянковий парк та ін.), контингентом відвідувачів (дитячий, молодіжний, курортний та ін.), функціональною орієнтацією (спортивний, меморіальний, виставковий, видовий парк, парк розваг, зоопарк).
Спектр заходів та дозвіллєвих форм, що практикуються парками культури і відпочинку є досить широким і різноманітним. Тут проводяться великі масові заходи: театралізовані свята та гуляння, фестивалі, огляди та конкурси, концерти та зустрічі, виставки, ярмарки, спортивні змагання та ін. Кількісні показники за 1990-2008 рр. свідчать про різке падіння продуктивності роботи парків, зменшення проведених заходів у 7-8 разів. Пошуки засад оптимізації діяльності парків культури і відпочинку на рівні держави знайшли втілення в “Положенні про державний парк культури і відпочинку, міський сад та зоопарк”, “Положенні про зоологічний парк загальнодержавного значення”. Знову ж таки, деякі інноваційні технології паркової індустрії запозичуються з зарубіжного досвіду, насамперед, пов’язані зі зразками парків типу Діснейленду (США, Франція, Японія), тематичними парками, що отримали назву “Фентазиленд – Країна мрій” (Німеччина), аквапарками (Туреччина, Іспанія). Важливими засадами діяльності таких парків є: тематична спрямованість та відповідність певній спеціалізації, що має втілення в традиційних і специфічних заходах, програмах та культурних послугах; постійні капіталовкладення в удосконалення атракціонного потенціалу.
Важливе місце в інфраструктурі дозвілля України посідають позашкільні освітні заклади, які функціонують у формі центрів, комплексів, палаців, будинків, клубів, станцій, кімнат, студій, шкіл мистецтв, початкових спеціалізованих мистецьких навчальних закладів, спортивних шкіл, дитячо-юнацьких спортивних шкіл олімпійського резерву, фізкультурно-спортивних клубів за місцем проживання, спеціалізованих дитячо-юнацьких спортивних шкіл олімпійського резерву, дитячих стадіонів, дитячих флотилій, галерей тощо. Позашкільні навчальні заклади можуть бути комплексними та профільними. Комплексні позашкільні навчальні заклади (палаци, будинки дітей та юнацтва, центри дитячої та юнацької творчості) організовують роботу з вихованцями, учнями і слухачами за різними напрямами позашкільної освіти (художньо-естетичним, туристсько-краєзнавчим, еколого-натуралістичним, науково-технічним, фізкультурно-спортивним, соціально-реабілітаційним, оздоровчим, гуманітарним). До профільних позашкільних навчальних закладів належать центри, клуби туристсько-краєзнавчої, науково-технічної, еколого-натуралістичної, спортивно-оздоровчої, художньо-естетичної творчості, військово-патріотичного спрямування, станції юних туристів, натуралістів, техніків, школи мистецтв, початкові спеціалізовані мистецькі навчальні заклади, дитячо-юнацькі спортивні школи, оздоровчі заклади, туристські бази. Перелік типів позашкільних навчальних закладів затверджується Кабінетом Міністрів України.
Нормативно-правове забезпечення функціювання дозвіллєвої сфери України забезпечують, перш за все, Основи законодавства України про культуру, а також низка законів, які так чи інакше регулюють окремі ділянки культурної та інших сфер життя. Це: ЗУ „Про музеї і музейну справу”, ЗУ „Про бібліотеки та бібліотечну справу”, ЗУ „Про театри та театральну справу”, ЗУ „Про телебачення і радіомовлення”, ЗУ Про кінематографію”, ЗУ „Про туризм”, ЗУ „Про видавничу справу”, ЗУ „Про народні художні промисли”, ЗУ „Про фізичну культуру і спорт”, ЗУ „Про благодійництво та благодійні організації”, ЗУ „Про професійних творчих працівників та творчі спілки”, „ЗУ „Про охорону культурної спадщини”, ЗУ „Про позашкільну освіту”, ЗУ „Про соціальну роботу з тітьми та молоддю”, ЗУ „Про захист суспільної моралі”. Питання сфери культури регулюються також Указами Президента України та постановами Кабінету Міністрів України. За визнанням фахівців більшість з названих Законів є недосконалимиой морально застарілими. Зокрема, ЗУ „Про благодійництво і благодійні організації” встановлює дуже низькі податкові та інші пільги, що не стимулює до українців меценатства у сфері кульутри.
Юристи наполягають на необхідності прийняття базового Закону „Про культуру”, який би по-новому окреслював сам об'єкт культурної політики – усю сферу культури і державну і недержавну, комерційну та неприбуткову, враховуючи специфіку кожного з цих секторів, передбачив би не лише бюджетне утримання базових культурних закладів, а й широкий спектр механізмів і форм підтримки культурних організацій усіх видів і форм власності: податкові пільги, надання конкурсних грантів та держзамовлення, заохочення недержавних інвестицій у вітчизняну культуру тощо. Проект цього Закону нині перебуває на розгляді у Верховній Раді України.
Резюмуємо. Процеси демократизації української держави та розбудови ринку (на тлі глобалізаційних процесів та поширення ідеалів постіндустріального суспільства) призвели до радикальних трансформацій дозвіллєвої сфери в Україні. Характер, ступінь інтенсивності та сила впливу цих трансформацій на життя людей залежать від стану політичної ситуації, економічних зрушень, змін у соціальній структурі суспільства. В останні роки спостерігається стабілізація культурно-дозвіллєвої сфери. Кризові явища, пов'язані з скороченням мережі закладів культури, „вимиванням” працездатної частини професійних працівників, занепадом інфраструктури, що становили для дозвіллєвої сфери потенційну небезпеку, поступово відходять в минуле. Однак, широкий спектр життєздатних позитивних інноваційних форм культурної діяльності в Україні, на жаль досі не знайшов належного законодавчо-нормативного обґрунтування і достатньої управлінської підтримки.
2. Трансформації системи управління дозвіллєвою сферою в Україні
Регуляторна діяльність – одна з головних функцій урядування, поруч із податковою політикою та фінансуванням.
Фінансові й фіскальні стандарти державної підтримки культури виглядають особливо важливими, якщо поглянути на проблему забезпечення культурних потреб з позицій споживача культурної продукції та послуг. У цьому плані логічною для держави виглядає підтримка наймасовіших культурних практик своїх громадян, таких як:
До ділянок, де державі в сучасних умовах доцільно продовжувати повне бюджетне утримання чи значне дотування культурних закладів, на думку більшості європейських фахівців, належать:
Отже, досить важливим напрямом правового регулювання дозвіллєвої сфери є регулювання інституційної та інвестиційної діяльності, тобто прямого створення й фінансування державою чи місцевим самоврядуванням культурно-мистецьких закладів, а також держзамовлення на культурну продукцію (фільми, книговидання, телепрограми, видовищні заходи тощо.
Такі прямі механізми державної підтримки культури логічно випливають із того погляду на мінімальні культурні потреби, який передбачає потребу суспільства (а отже, й відповідальність демократичної держави) у збереженні й розвитку національної культури у всій її цілісності. Ринкові й навіть фіскальні механізми далеко не у всьому й не завжди здатні забезпечити, особливо в сучасних умовах дедалі потужнішого впливу глобалізаційних процесів на культури невеликих країн і націй, пріоритету національних інтересів. Тому на окремих ділянках роль прямої організаційно-бюджетної підтримки для виживання національних культурних інституцій (іншими словами, для забезпечення мінімальної потреби суспільства у даному складникові своєї національній культурі) є незамінною.
Однак в умовах відкритого, демократичного суспільства з ринковою економікою інституційно-бюджетна підтримка культури дає реальний результат (саме культурний результат, а не збереження зайнятості працівників бюджетних культ-просвіт-закладів) лише за умови, коли вона є логічним продовженням, свого роду надбудовою над механізмами підтримки першого та другого типу – тобто законодавчим забезпеченням культурних прав та податковими пільгами для діяльності в культурній сфері.
На сьогоднішній день активна роль у визначенні державної політики у сфері дозвілля належить передусім Верховній Раді України, яка створює законодавчі основи цієї політики. У формуванні та реалізації державної політики в сфері дозвілля бере участь широке коло органів державної влади. Одним з цих органів є Міністерство культури і туризму України (МКТ), завдання якого полягають у:
МКТ безпосередньо керує діяльністю державних закладів культури і мистецтв (яких нараховується біля 130 – приблизно 1,7 % від усіх установ галузі), а також здійснює певний методично-рекомендаційний вплив на інші заклади і організації культури комунальної форми власності.
Середній рівень державного управління забезпечують регіональні управління культури і мистецтв, міські відділи управління місцевих органів самоуправління. Відповідні структурні підрозділи обласних та районних держадміністрацій опікуються інфраструктурою дозвілля на місцях.
Нижчий рівень державного управління дозвіллєвою сферою представлений адміністрацією державних дозвіллєвих закладів.
Процес децентралізації культурної галузі, що відбувся в Україні, експерти оцінюють неоднозначно. Більшість закладів культури і мистецтва державної форми власності, розташованих у регіонах, були передані у комунальну власність, на утримання місцевих бюджетів. Разом з тим система формування місцевих бюджетів не зазнала змін і породила негативні наслідки: через слабкість місцевих бюджетів тисячі будинків культури, бібліотек і кінотеатрів, особливо у сільській місцевості і малих містах, опинилися без фінансування, чимало з них були закриті або перепрофільовані. Хоча, саме по собі збереження мережі закладів культури можна вважати позитивним моментом.
У підпорядкуванні органів місцевого самоврядування та місцевих органів культури перебувають понад 45 тис. комунальних підприємств, установ та організацій культури (музеї, театри, бібліотеки, школи мистецтв, клубні заклади).
Важливим елементом в системі управління дозвіллєвою сферою, в умовах комерціалізації останньої, є комерційні профільні структури.
В доповнення названих управлінських структур сьогодні також створюються і недержавні громадські структури управління, які не мають владних повноважень, натомість виконують координаційні, консультативні функції, відстоюють громадську думку при прийнятті управлінських рішень, мають консолідуюче значення в суспільстві, відстоюють інтереси маргінальних груп населення, сприяють розвитку меценатства.
Державна політика в сфері дозвілля (як і культурна політика в України в цілому) в умовах ринкових відносин спрямована на оптимізацію структури джерел фінансування закладів культури і мистецтв, раціонального їх поєднання та використання. Фонди суспільного і особливого споживання в сфері культури формуються за рахунок бюджетних коштів і залучення коштів із різних позабюджетних джерел. Державне фінансування культури і мистецтв поки ще залишається основним джерелом їх утримання. Між тим витрати на утримання закладів культури дозвіллєвої діяльності в умовах ринку постійно збільшуються. В той же час бюджетні кошти регулюються лише при підвищенні цін на сировину, матеріали, паливо, електроенергію та за умови змін у тарифних ставках, розцінках і посадових окладах. За таких умов виникають певні диспропорції між обсягом і якістю культурно-дозвіллєвого продукту та послугами, що здійснюються закладами культури і мистецтв. Окільки бюджетні кошти скорочуються, то обмежується ступінь гарантованого задоволення потреб населення в культурно-дозвіллєвих заходах і послугах.В умовах дефіцитного державного бюджету України на фінансування галузей культури щорічно виділяється лише 30-35 % в від загальної суми потрібних коштів.
До сьогоднішнього часу практично не реалізується програмно-цільовий принцип фінансування, як це сталося з цільовою комплексною програмою „Культура. Просвітництво. Дозвілля.”, недостатньо фінансуються конкретні соціально-творчі замовлення на здійснення різних масових заходів. Спостерігається значна розбіжність у виділенні коштів з місцевих бюджетів на утримання закладів культури окремим областям.
Структура витрат місцевих бюджетів на культурні цілі суттєво різниться за регіонами. Найбільшу питому вагу у видатках місцевих бюджетів мають бібліотеки, школи естетичного виховання та заклади клубного типу. Незначною є частка бюджетних витрат на охорону пам'яток, які в багатьох регіонах перебувають в повному занепаді.
Необхідність більш широкого залучення до фінансування культури позабюджетних фондів за рахунок розвитку підприємницької діяльності закладів культури та зв'язків із спонсорами і меценатами комерційного та приватного секторів сьогодні відчувається доволі гостро. Заклади культури і мистецтв активно розвивають договірно-заказні відносини між різними суб'єктами соціально-культурної діяльності (підприємцями, організаціями, школами, спортивно-оздоровчими комплексами тощо). В результаті з'являються додаткові джерела фінансування закладів культури. Іншим позабюджетним джерелом фінансування закладів культури є надання споживачам платних послуг. При цьому слід враховувати, що в сучасних економічних умовах спостерігається зниження платоспроможного попиту населення, що вимагає диференційованого підходу до формування доходів закладів культури з урахуванням здійснення знижок цін на квитки при проведенні заходів для окремих верств населення (дітей, інвалідів, пенсіонерів). При визначені цін на послуги культури слід враховувати повне покриття витрат, які пов'язані з їх наданням та одержанням прибутку, з визначенням рентабельності у розмірі до 20%.
Розвиток підприємництва в сфері дозвілля сприяє формування суто комерційного сектору, який в ринкових умовах більш оперативно і гнучко реагує на кон'юнктуру дозвіллєвого попиту відповідно до змін культурних пріоритетів, вміє знаходити привабливі „ніші” у мінливих соціально-культурних реаліях. В сучасних умовах реалізуються такі напрямки комерційної діяльності дозвіллєвих закладів, як реалізація та надання в оренду майна і приміщень; торгівля покупними виробами і устаткуванням, надання посередницьких послуг.
Найбільш прибутковими в сфері дозвіллєвого бізнесу є такі комерційні організації, як нічні клуби, казино (за часів легального існування ігорного бізнесу в Україні, тобто до 2009 року), клуби спортивно-оздоровчого характеру, лікувально-оздоровчі комплекси, різні навчальні центри східних єдиноборств, боулінгу, шейпінгу. Але комерціалізація дозвіллєвого простору супроводжується й певними соціальними негативами. При посиленні комерційних інтересів не завжди враховується необхідність зростання культурних потреб населення, які сьогодні все більше несуть в собі шаблони західної моди „індустрії розваг”, нерідко на шкоду національним традиціям. Це, перш за все, у певному „пожовтінні”, „бульваризації” культурного простору, створюваного ЗМІ. Опікуються даними проблемами державні регулятивні органи ЗМІ: Нацрада України з питань телебачення і радіомовлення, Держкомітет телебачення та радіомовлення України, Національна експертна комісія з питань суспільної моралі.
Отже вітчизняній культурно-дозвіллєвій практиці сьогодні слід розв’язати низку суперечностей, таких як:
Ефективне розв’язання цих проблем (яке дозволить запропонувати адекватні механізми регулювання діяльності дозвіллєвих закладів, формування й організації рентабельної дозвіллєвої системи, збагачення та урізноманітнення сучасних форм культурно-дозвіллєвої діяльності з урахуванням досвіду світової практики) потребує належного соціологічного обґрунтування.
Питання для самоконтролю
Література
ЗАЛІКОВИЙ МОДУЛЬ 3.
ДОЗВІЛЛЄВА ПОВЕДІНКА ОСОБИСТОСТІ
Лекція 6. Специфіка культурно-дозвіллєвої діяльності
1. Суб’єкт, об’єкт, принципи культурно-дозвіллєвої діяльності
Під культурно-дозвіллєвою діяльністю дослідники розуміють стимул та простір соціально-культурной активності та духовного розвитку особистості в умовах вільного часу. Ця діяльність складається з двох рівноцінних напрямків – природної (спонтанної, неорганізованої) культурно-дозвіллєвої діяльності та соціально-організованої, педагогічно-спрямованої культурно-дозвіллєвої діяльності.
Природу культурно-дозвіллєвої діяльності, її предметні межі, допомогають визначити сутнісні та якісні критерії, а також критерії ефективності.
Сутнісні критерії охоплюють критерії гуманістичного спрямування та доступності культурно-дозвіллєвої діяльності.
Критерії якості дозволяють визначити рівень культурно-дозвіллєвої діяльності, активність особистості в соціально-культурному процесі та збалансованість видів культурно-дозвіллєвої діяльності. Саме різноманіття занять у вільний час (а сьогодні в соціології розрізняють 500-600 форм дозвілля), ступінь розповсюдженості хобі, літературні смаки та інші смакові переваги вистуають об’єктивними показниками якості дозвілля.
Критерії ефективності охоплюють критерії мети (можливості досягнення сформульованої мети у результаті проведення соціально-культурного заходу) та критерії задоволення (сприйняття суб’єктом, оцінка ним конкретного соціально-культурного заходу).
Умовами здійснення культурно-дозвіллєвої діяльності є:
Соціально-організована, педагогічно-спрямована культурно-дозвіллєва діяльність крім того має відповідати ще й таким вимогам:
Педагогічна ефективність функціонування культурно- дозвіллєвої діяльності визначається за допомогою наступних критеріїв:
Одним із центральних структурних елементів педагогічного процесу в закладах культури виступає „суб'єкт” впливу. Характерною особливістю діяльності закладів культури є багатоманітність суб'єктів виховного впливу та засобів їх поєднання з об'єктом.
Масовим суб'єктом культурно-дозвіллєвої діяльності вважаються державні заклади, культурно-освітні установи відомчих та виробничих колективів різних форм власності, громадські організації та інші колективи, що здійснюють культурно-просвітницькі функції у межах цієї системи.
Колективний суб'єкт – кадри (штатні працівники) та актив закладів, котрі здійснюють культурно-виховні функції у відповідності до своїх професіональних або громадських обов'язків.
Індивідуальний суб'єкт культурно-дозвіллєвої діяльності – лідер творчої спільноти або гурту.
Об'єктом культурно-дозвіллєвої діяльності виступають люди, їх свідомість, психологія, почуття, поведінка. В більш конкретному смислі об'єкт – це аудиторія (масова, колективна і групова), а також окрема людина як об'єкт виховного впливу. Таким чином, об'єктом культурно-дозвіллєвої діяльності виступають окремі особистості, спільноти, групи людей, трудові, навчальні, сімейно-побутові та інші колективи.
Класифікація об'єкта культурно-дозвіллєвої діяльності здійснюється за різними ознаками. За кількісною ознакою виокремлюють такі об'єкти, як:
В залежності від тривалості культурно-просвітннцького впливу виділяють:
Найбільш суттєвими ознаками для диференціації об'єкту виховного впливу в культурно-дозвіллєяій діяльності вважаються соціально-демографічні ознаки: вікові, статеві, професійні, освітні, демографічні, територіальні, національні та інші.
Під принципами культурно-дозвіллєвої діяльності розуміють ті вимоги, що висуваються суспільством перед дозвіллєвою сферою. Принципи становлять теоретичні, соціальні, культурні, політичні, організаційні засади, на яких грунтується дозвіллєва діяльність. Принципи дозвілля не є чимось регламентованим. Вони постійно змінюються, що пояснюється перемінами та розвитком суспільного життя. Існує кілька класифікацій принципів дозвілля.
Зокрема А. Воловик та В. Воловик визначають такі основні принципи дозвіллєвої діяльності: принцип інтересу, єдності реакреації і пізнання, спільності діяльності. Головним же принципом, на їхню думку, являється принцип інтересу, адже дозвілєва діяльність диктується особистими потребами людини, а інтерес виступає як її домінуючий мотив.
У класифікації І. Петрової виділено такі принципи дозвіллєвої діяльності:
Провідним у дозвіллєвій діяльності І. Петрова також вважає принцип інтересу.
Аналіз наукових підходів Л. Ніколаєва дозволяє визначити такі принципи організації дозвіллєвої діяльності: 1) принцип загальності і доступності; 2) принцип самодіяльності; 3) принцип індивідуального підходу; 4) принцип систематичності і цілеспрямованості; 5) принцип спадкоємності; 6) принцип цікавості.
Як бачимо, усі перелічені автори особливо виділяють у дозвіллєвій діяльності принцип інтересу. Отже, провідну роль у виникненні та розвитку видів дозвіллєвої діяльності відіграє людина, її бажання, інтереси та покликання. На відміну від інших сфер людської життєдіяльності, дозвіллєва сфера надає людині можливість вільного вибору занять та дозвіллєвого спілкування. Соціальний потенціал дозвілля найповніше виявляється в розвитку активності людини, її творчості, задоволенні різноманітних культурних потреб.
2. Типології дозвіллєвої поведінки
При характеристиці дозвілля виділяються його типи, які відрізняються один від одного обсягом (тривалістю); змістом (типовим набором дозвіллєвих занять); активним, діяльним або пасивним характером; запланованістю або стихійністю; просторовою локалізацією (домашнє дозвілля чи дозвілля поза домом); особливостями кола спілкування (індивідуальним, груповим або масовим характером занять); співвідношенням рекреативної, розвиваючої та деструктивної функцій.
Розглянемо деякі типології дозвілля.
Канадський вчений Р. Стеббінс розділяє дозвілля на „звичайне” (корисне само по собі, й при цьому таке, що не вимагає спеціального навчання) і „серйозне” (стійкі заняття любителя або учасника, які можуть заміщати роботу, забезпечувати причетність до соціального світу). „Серйозне дозвілля” передбачає володіння сукупністю особливих якостей, спеціальних навичок, знань, за допомогою яких здійснюється самореалізація, самовираження, духовне зростання, оновлення особистості.
Американський соціолог Дж. Келлі розрізняв:
Німецькі вчені (У.Алєманн, Р.Вайдел, Х.Грошопп, Х.Дюрст, С.Есер, К.Зайгентхалер, Р.Зюден, К.Кармел, Й.Штудеманн, Р.Попп а ін.), які власне ввели в науковий обіг поняття „дозвіллєві типи” запропонували таку типологію дозвілля:
Серед радянських соціологів перші спроби типологізації дозілля зустрічаємо у С. Струмиліна. Так в його класифікації бюджету часу використовувались такі показники вільного часу:
В аналізі бюджету позаробочого та вільного часу Струмилін послуговувався критерієм раціональності видів діяльності. Під останньою він розумів ступінь відповідності витрат вільного часу всебічному та гармонійному розвитку особистості. Так, за Струмиліним, в макроструктурі позаробочого часу найбільш раціональним є час на задоволення духовних, інтелектуальних і соціальних потреб. Найменш раціональні витрати – пов’язані з поїздками й роботою в домашньому господарстві. Цікаво що ці нераціональні витрати на початку ХХІ ст. на пострадянському просторі складають доволі велику частку – 35% тижневого фонду позаробочого часу. Критерій раціональності дозволив вченому визначити такі типи проведення вільного часу – дозвіллєву та більш піднесену діяльність.
Одним із прикладів узагальнення видів діяльності у вільний час є типологія, запропонована російською дослідницею В. Піменовою. Ця типологія відображає характер впливу основних видів діяльності на формування „гармонійно розвиненої особистості”. Всі заняття у вільний час диференціююються на три основні типии:
1) культурно-творчий тип (загальна ознака – створення або відтворення матеріальних і духовних цінностей);
2) культурно-споживчий тип (загальна ознака – споживання духовних цінностей);
3) рекреативний тип (об'єднує різні види відпочинку та розваг).
Типологія Піменової в цілому відповідає диференціації вільного часу на дозвіллєву і більше піднесену діяльність.
Один з варіантів типології дозвіллєвої діяльності, в якому враховується такий критерій, як ставлення до дозвіллєвих занять з боку особистості, пропонують Г. Осипов і Ю. Коваленко. Дозвілля, що характеризується:
1) участю в сучасних формах культурного дозвілля та орієнтацією на розширення цієї участі;
2) неучастю в сучасних формах дозвілля і вираженою орієнтацією на таку участь;
3) участю в сучасних формах культурного дозвілля та відсутністю орієнтацій на його розширення;
4) неучастю в сучасних формах культурного дозвілля та відсутністю орієнтації на участь у них.
Російський дослідник А. Пашков запропонував в якості головного параметру, що визначає характер і зміст вільного часу застосовувати „етап життєвого циклу”, або „соціальний вік”. Так, вчений виділив два основних типи дозвілля городян:
1) „молодіжне дозвілля” (дозвілля несімейної молоді не старше 25 років, що характеризується великим обсягом, високою просторовою мобільністю, інтенсивністю спілкування);
2) „інформаційно-домашній” (властивий сімейним городянам, які мають дітей, і організованих в основному в колі сім'ї).
Решта відмінностей у проведенні вільного часу, на думку Пашкова, не утворюють самостійних типів, а скоріше виступають варіаціями зазначених.
Серед українських дослідників проблемами типології дозвілля займався В Піча. Він склав типологію людей за способом проведення вільного часу (доволі популярну серед вітчизняних соціологів):
Перший тип представлений людьми, що прагнуть у віль ний час максимально задовольнити свої духовні потреби у творчості.
Другий тип пов'язаний з пошуком людьми у вільний час насамперед розваг.
Третій тип використання вільного часу репрезентують люди, які віддають значну частину сво го вільного часу домівці, сім'ї, дітям.
До четвертого типу належать люди, які основну частину вільного часу присвя чують спорту.
П'ятий тип – це люди, які прагнуть від дати свій вільний час бурхливій громадській роботі, так звані „активісти”.
Шостий тип – так званий „споживацький”, це люди, які присвячують вільний час передусім придбанню мате ріальних благ.
Сьомий тип використання вільного часу об'єднує людей, діяльність яких має відверто антигромадський характер.
Восьмий тип представлений людьми, які розглядають вільний час як „втечу від життя”.
Експериментує з дозвіллєвими типами В. Бочелюк. Так, на його думку, перетинання типів орієнтації дозвіллєвого поводження з погляду самоцінності обраного заняття та з погляду предмета дозвіллєвої діяльності, дозволяє виокремити такі типи дозвіллєвого поводження:
У підсумку зазначимо, що загальноприйнятою у вітчизняній соціологічній науці нині є класифікація дозвілля за такими ознаками:
Однак, на практиці, навіть така спрощена класифікація викликає певні складнощі в застосуванні. Наприклад, розглядаючи використання вільного часу в аспекті активності, однозначно не можна оцінити такий вид діяльності як читання, адже духовно – це активна форма сприйняття, а фізично – пасивна.
Особливе значення слід приділяти загальним і специфічним чинникам, що обумовлюють структуру вільного часу та дозвілля особистості. Загальні: статево-віковий склад населення; розмір родини; рівень доходів на одного члена сім'ї; розміри житлової площі, обсяг та якість комунальних послуг; освіта тощо. Специфічні: природно-кліматичні умови; проживання в міській чи сільській місцевості; національні особливості укладу життя населення і т.ін.
Питання для самоконтролю
Література
Лекція 7. Культурно-дозвіллєві практики мешканців України
Типологія проведення дозвілля визначається найважливішими потребами різних соціальних груп населення і конкретними умовами їх реалізації. Останнім часом в соціології спостерігається зростання інтересу до вивчення міжкультурних відмінностей людей та їх впливу на розвиток суспільства.
Доволі модним серед українських соціологів нині є вивчення явищ регіоналізації (на підставі теорії Е.Гідденса). Під регіоналізацію вони розуміють поділ суспільного життя (в даному варіанті – соціально-культурної практики) за різними регіональними сферами або зонами.
Протягом 1996-2001 рр. лабораторією соціології культури Українського центру культурних досліджень було проведено вивчення моделей культурно-дозвіллєвої діяльності населення України, що й дозволило констатувати явище регіоналізації в площині культурного дозвілля України та описати такі регіональні моделі дозвілля, як „західноукраїнська” та „східноукраїнська”4.
Чим відрізняються заначені моделі?
По перше – мовним аспектом. Темп оволодіння державною мовою в Західному та Східному регіонах є різним. Наприклад якщо прогрес в оволодінні державною мовою 38% львів’ян оціннили як “досить помітний”, то на Сході зрушення в цьому процесі відзначили лише 15% респондентів.
По-друге – ступенем культурно-дозвіллєвої активності (йдеться про зміну частоти тих чи інших дозвіллєвих контактів в певний проміжок часу). Так, в Східному регіоні порівняно з Західним респонденти вдвічі більше відвідують дискотеки, втричі – займаються спортом. Певна ж політизація населення Заходу призвела до того, що 10% респондентів стали частіше читати періодичні видання й рівень відвідуванні бібліотек в цьому регіоні підвищився.
На Сході є значно суттєвішим вплив на свідомість населення масової культури. Серед опитаних 46% стали частіше дивитись розважальні програми. В той же час на Заході таких лише 10%. Натомість на Заході люди значно частіше стали відвідувати церкву (26%), на Сході цей процес також має місце, але відбувається не настільки помітно. Культурну контрастність регіонів ілюструє й частота відвідування концертів фольклорних колективів. На Сході інтерес до такої форми дозвілля є мінімальним. Водночас, на Заході менше уваги населення приділяє концертам естрадних колективів та класичної музики, міжособистому спілкуванню, розвагам з друзями. На Сході вищим є показник участі населення в аматорській діяльності. Особливістю аматорської діяльності в цьому регіоні є те, що вона в значній мірі реалізується “вдома” (63,5%). На Заході ж аматорством займаються переважно в закладах культури (51%).
Поряд з названими відмінностями має місце спільність позицій населення Сходу і Заходу України в низці показників. Так, однаково негативно респонденти віднеслись до тенденції комерціалізації закладів культури. Близькими були їх позиції щодо негативного ставлення до “американізації” вітчизняної культури.
По-третє, зазначені регіональні дозвіллєві моделі розрізняються рівнем проникнення традицій української культури в побут і взаємини людей. Відродження української культури оцінюють як „досить помітне” більш ніж 38% респондентів на Заході, і майже 12% – на Сході. Щодо складових національної культури, то представники східного регіону акцентували увагу на такій складовій, як музичне мистецтво – українські пісні (42%), а західного – на “мові (69%), “історії” (63,9%) та “релігії” (45%).
Отже, моделі дозвілля мешканців України визначаюся, перш за все, культурними потребами та характером соціально-культурних відносин й мають яскраві в географічному зрізі та національно-етнічних характеристиках відмінності, залежать від ступеня секуляризації населення й зазнають суттєвого впливу поселенської структури.
Важливо, що результати вищеназваного соціологічного дослідження багато в чому спростували побутове уявлення та думки деяких вчених про те, що культурні особливості на Сході та Заході принципові і мають характер соціально-культурного конфлікту. Відмінності, зафіксовані у ставленні населення Заходу та Сходу України до культури та відмінності в характері культурно-дозвіллєвої діяльності, були пов’язані з рівнем індустріалізації регіонів України, а також ступенем збереження традицій народної культури.
Для аналізу поселенської диференціації культурно-дозвіллєвої діяльності українців сьогодні широко використовуються результати загальноукраїнських моніторингів Інституту соціології НАН України5. В опитувальнику даного моніторингу в поселенській струкутрі вирізнено чотири типи поселень – столичне місто, велике місто6 (місто з населенням більше 250 тис.), середнє місто (умовний в даному контексті термін, що означає всі міста у вибірці з населенням менше 250 тис.) та село. Аналізу підлягають питання анкети, що стосуються поширення в цих типах поселень зразків культурно-дозвіллєвих і рекреаційних практик, оснащеності побуту предметами культурного вжитку, витрат в цій сфері, оцінки наявності закладів культури, потенційних пріоритетів у сфері культури і дозвілля.
Результати моніторингів (дані 2004 року) свідчать, що побут мешканців села набагато гірше оснащений предметами культурного вжитку (кольоровий телевізор, магнітофон, радіо, стерео-, відеоапаратура, комп’ютер, рибальське чи мисливське обладнання) у порівнянні із столичними і міськими мешканцями. Передують же в наявності культурного інвентарю столичні мешканці.
Культурно-рекреаційна інфраструктура країни залишає бажати кращого, й ситуація погіршується зі зменшенням розміру населеного пункту. На реальну поведінку індивіда суттєво впливає й обізнаність про наявність закладів дозвілля. Так, найпоширенішими, за оцінками мешканців різних населених пунктів є такі культурні споруди, як церковні, бібліотека, а також будинок культури / клуб. Про розгортання в їхніх містах комерційних центрів дозвілля (нічні клуби, інтернет-кафе) поінформовані 43% міських жителів (у столиці 48 %). У сільській місцевості же ці заклади практично відсутні.
Слід відмітити набуття популярності серед українців взірців поведінки, що включають піклування про здоров’я, підтримання спортивної форми. Ці запити поширеніші у великих містах, де користуються попитом платні послуги тренажерних залів, плавальних басейнів тощо. У великому місті 36 % знають про наявність цих закладів, у столиці – 45%. В сільській місцевості наявність тренажерного залу відмічають лише 2 % опитаних.
Можливості залучення до мистецтва традиційно ширші у мешканців міст, насамперед столиці. На жаль, обізнаність, зацікавленість міських жителів цими закладами культури також не завжди співпадає з їх об’єктивною наявністю. Столичні жителізначно менше цікавляться мистецтвом, попри більші можливості щодо реалізації цього інтересу, ніж мешканці невеликих міст. Так, лише 12 % мешканців столиці зазначили наявність у місті музеїв, 13 % – театрів, 10 % – художніх виставок, картинних галерей, 6 % – філармонії, концертних залів. У великому ж місті 31 % опитаних знають про музеї, 26 % – про театри, 17 % – про художні виставки, галереї і 12 % – про філармонії, концертні зали. В сільській місцевості про заклади мистецтва взагалі не йдеться.
Що стосується витрат родинного бюджету на задоволення культурно-дозвіллєвих потреб – відвідування закладів культури і відпочинку, придбання товарів, що мають культурне і символічне призначення, сприяють спілкуванню в колі близьких і друзів, задовольняють релаксаційні чи оздоровчі потреби, то половина мешканців села не витрачає кошти на товари культурно-побутового призначення, решта ж купує насамперед подарунки близьким до свят, фото-, відеотовари, книжки, журнали, модний одяг, парфуми. Зрозуміло, що в селі майже не витрачаються гроші на відвідування дозвіллєвих закладів. Така обмеженість витрат і діапазону культурно-дозвіллєвих занять, що пояснюється, в першу чергу, об’єктивними причинами (несталі і обмежені прибутки, відсутність / нерозвиненість культурно-інформаційної інфраструктури на селі), звісно не стимулює молодь (особливо освічену) зоставатися сільськими жителями. Серед мешканців столиці лише 14 % не купують товарів культурно-побутового призначення. Кияни мають найкращі можливості проводити вільний час у публічному просторі. Вони частіше за інших опитуваних купують квитки до театру (13 %), кінотеатру і на концертні вистави (11%), на спортивні видовища (8%), до музеїв і на виставки (8%).
Проведення відпустки є проблематичним для більшості населення країни, через розвал системи відомчого, профспілкового курортного обслуговування, подорожчання цін на путівки і проїзд до місць відпочинку, врешті-решт, поширенням незайнятості, самостійної зайнятості, необхідності займатися під час відпустки додатковою роботою. Не мали відпустки протягом року 42 % респондентів, проводять відпочинок під час відпустки вдома – 36%, 14 % відпочивають на дачі або гостюють у родичів. ”Цивілізовано” відпочивають, оздоровлюються на курортах, набувають нових вражень у популярних серед туристів місцях в Україні чи за кордоном 8 % опитуваних. Серед киян відсоток таких респондентів найвищій – 29, у селі відповідно найнижчий – близько 4 %.
Потенційні пріоритети культурно-дозвіллєвих занять („Як би Ви бажали проводити свій вільний час?”) розподіляються серед опитуваних таким чином: перші місця посідають домашні, спокійні, релаксаційні види відпочинку, зосереджені на пасивному сприйманні інформації – читання газет, часописів – 34 %, перегляд телепередач і відпочинок „нічого не роблячи” – 30 %, читання художньої літератури – 28 %. Наступний блок занять, якими б хотіли займатися опитувані за більш сприятливих умов, стосуються сприймання мистецтва в різних його формах: 25 % хотіли б частіше відвідувати концерти, 20 % – слухати народні пісні, 18 % – частіше бувати у театрі, 17% – у кінотеатрі. При чому пріоритети сільських жителів мало у чому відрізняються від міських жителів. Хіба що на перші місця виходить виразніше бажання відпочивати, нічого не роблячи (38 %), переглядати телепередачі (35%), читати періодику (32%), що свідчить про певну незадоволеність рекреаційних потреб мешканців села.
Бажані і реальні пріоритети у сфері залучення до культури не завжди співпадають. Процеси інкультурації, оволодіння людиною культурним надбанням, а також постійного звернення до культурно-інформаційних джерел відбуваються в сучасному суспільстві, в першу чергу, за допомогою засобів масової комунікації. Мас-медійні практики є найпоширенішими: перегляд телепередач, читання преси, прослуховування радіо лідирують серед занять на дозвіллі, пов’язаних із сприйманням інформації. В кількісному вимірі аудиторія мас-медіа практично не відрізняється за типом поселення. Кожен четвертий серед опитуваних читає белетристику, слухає музику. Проте сільські мешканці залучаються таким чином до культури рідше, ніж міські. Серед них переважають традиційні форми дозвілля, зокрема відвідування церкви.
Отже, у соціокультурному просторі України можна вирізнити три основні групи споживачів культурних і рекреаційних послуг у поселенському вимірі: мешканці столиці, мешканці міста, мешканці села. За комплексом показників культурно-дозвіллєвих орієнтацій і практик ці групи становлять, групу „ядра”, ближчої і далекої периферії. Процеси комерціалізації відбуваються в нашій країні неоднаковими темпами у різних сферах дозвілля і у різних типах поселень. Краща розвиненість транспортної, комунікаційної мережі в урбанізованій місцевості сприяє процесам поширення масової культури, інтернетизації, розвитку сучасних центрів розваг і відпочинку. Водночас там більш-менш зберігається і оновлюється культурно-дозвіллєва інфраструктура, що зосталась з радянських часів. В невеликих містах, селищах і селах ситуація лише погіршується. Життя в такому соціокультурному середовищі відтворює в наступних поколіннях несформованість культурних запитів і смаків, апатію і незнання переваг активного культурного життя, можливостей насиченого і повноцінного проведення дозвілля тощо. Ситуація існування в одній країні розвинутого центру, жителям якого, як мінімум потенційно у просторі і часі, доступні всі блага цивілізації, і периферії, де кількість і доступність цих благ зменшується в міру зниження рівня урбанізованості, створюють ситуацію дисбалансу, коли населення однієї країни живе в різних соціокультурних світах.
2. Вікові контрасти
Молодість охоплює період життя від 14 до 29 років. Верхня межа молодості може істотно підвищуватись. Деякі автори продовжують її до 35-ти років. Молодість – це, насамперед, час створення родини і сімейного життя, час освоєння обраної професії, визначення відношення до громадського життя і до своєї ролі в ньому. Людина приступає до реалізації свого життєвого задуму, вона є повною сил і енергії, бажання здійснити свої мрії та ідеали. У молодості найбільш доступні найскладніші види професійної діяльності, найбільш повно й інтенсивно відбувається спілкування, найлегше встановлюються і розвиваються відносини дружби і любові. Молодість виступає як період прийняття відповідальних рішень, які визначають усе подальше життя людини: вибір професії і свого місця в житті, вибір сенсу життя, вироблення світогляду. У молоді роки визначається принцип організації й проведення вільного часу – творчий або навпаки.
Дозвілля своєю нерегламентованістю і добровільністю вибору його різних форм, демократичністю, емоційною насиченістю, можливістю поєднати фізичну й інтелектуальну діяльність, творчу і споглядальну, виробничу й ігрову є вельми привабливою сферою для молоді. Для значної частини молодих людей соціальні інститути дозвілля є основними джерелами соціально-культурної інтеграції й особистісної самореалізації.
Соціальні особливості молоді визначаються специфічною позицією, яку вона займає в процесі відтворення соціальної структури, а також здатністю не тільки успадковувати, а й перетворювати сформовані суспільні відносини. Протиріччя, які виникають у середині цього процесу, лежать в основі цілого комплексу специфічних молодіжних проблем. Прояв соціальних якостей молоді пов'язаний зі специфікою її соціального стану і визначається закономірностями процесу соціалізації в конкретних суспільних умовах.
До особливостей молодіжного дозвілля7 відноситься своєрідність середовища його протікання. Батьківське середовище, як правило, не є пріоритетним центром проведення дозвілля молоді. Переважна більшість молодих людей воліють проводити вільний час поза будинком, у компанії однолітків. Коли йдеться про вирішення серйозних життєвих проблем, молоді люди охоче приймають поради і настанови батьків, але в сфері специфічних дозвіллєвих інтересів, тобто при виборі друзів, книг, одягу вони самостійні. При всій важливості і силі соціалізації молодої людини в навчальному і виробничому колективі, при всій необхідності змістовної діяльності на дозвіллі, при всій масштабності зростання „індустрії вільного часу” – туризму, спорту, бібліотечної і клубної справи – молодь все надає перевагу спілкуванню в компанії однолітків. Тяга до спілкування з однолітками зумовлена величезною потребою молоді в емоційних контактах. Її можна розглядати як необхідну умову життєдіяльності людини і суспільства; форму передачі знань і соціального досвіду; вихідний пункт самосвідомості особистості; регулятор поводження людей у суспільстві. Отже відмінною якістю культурного молодіжного дозвілля є його емоційна забарвленість.
Особливості культурного дозвілля молоді полягають також у високому рівні його культурно-технічної оснащеності. За даними моніторингів Інституту соціології НАН України нині найпоширенішими технічними засобами серед молоді є мобільний телефон, телевізор, CD-програвач, комп’ютер.
Основною вимогою, що висувається до молодіжного дозвілля є всебічний розвиток здібностей. Найбільш зручні форми для цього вироблені життям. До них відносяться, насамперед, аматорські об'єднання і клуби за інтересами.
Друга вимога щодо організації молодіжного дозвілля полягає в тому, що воно, безсумнівно, повинно бути різноманітним, цікавим, розважальним і ненав'язливим. Одним з найпоширеніших серед молоді видів дозвіллєвої діяльності, відпочинку, розваги є дискотека. Істотною особливістю сучасної дискотеки є її спрямованість на явища музичного життя. Молодь відвідує дискотеки, аби потанцювати, поспілкуватися, а також одержати інформацію про новинки естради, рок-музики, почути не тільки улюблені мелодії, а й нові, одержати кваліфікований коментар, довідатися щось цікаве про співаків, композиторів, групи.
Якщо проаналізувати систему пріоритетів цінностей дозвілля молоді, то виявляється, що інтелектуальні форми дозвілля посідають лише третє місце, а перше – пасивні форми. Практично єдиним каналом, який забезпечує широкий доступ абсолютної більшості молоді до художніх цінностей вітчизняної та світової культури є телебачення.
Такі цінності, як спілкування, контакти, взаємопорозуміння з людьми залишаються незмінними за рангом й посідають другу позицію. Ця група тісно коригується з віком молоді: чим менший вік, тим більше можливостей для спілкування. Цінності навчання, духовного споживання, освіти і творчості займають провідне місце у свідомості лише незначної частки молоді.
До специфічних тенденцій розвитку молодіжного дозвілля відноситься насамперед розвиток молодіжної субкультури, особливо у великих містах. За даними соціологічних досліджень, до різних субкультурних угруповань належить 28,4% опитаних. Найбільш популярними виявилися групи аматорів сучасної музики і шанувальників окремих виконавців (14,4%), аматорів сучасних танців (12,6%), самодіяльні спортивні групи – культуристи, скейтбордисти (10%). Найменшою популярністю користуються об'єднання, зайняті творчою діяльністю: суспільно-політичні клуби (2%), рух за охорону і відновлення культурно-історичних пам'яток (1%), екологічні групи (0,4%). Як бачимо, переважає орієнтація на розважальні форми дозвіллєвої діяльності.
Дані соціологічних опитувань свідчать про високий рівень незадоволеності молоді культурно-розважальними закладами. Так, 40% молоді вважає, що потреби мешканців їхнього населеного пункту в культурно-розважальних закладах не задовольняються, а 43% опитаних зазначають, що задовольняються частково.
В цілому, сьогодні в Україні молодіжному дозвіллю притаманні суперечливі тенденції. Найбільш загальною серед них є тенденція зростання обсягу вільного часу і поліпшення умов для його змістовного проведення. Якщо загалом говорити про структуру дозвіллєвої активності молоді, можна стверджувати, що вона детермінується двома основними факторами: з одного боку, характером, схильностями, вміннями, звичками самої людини, з іншого – характером навколишнього соціально-культурного середовища. Уповільнення розвитку матеріальної бази закладів культури і відставання рівня організації роботи цих закладів від потреб молоді призвело до послаблення впливу державних культурно-просвітницьких закладів і громадських організацій на проведення дозвілля молоддю й зумовило посилення тенденції його „одомашнення”.
Проблемною зоною в сучасній культурно-дозвіллєвій сфері є не лише молодіжне дозвілля, а й дозвілля людей похилого віку8, особливо тих, хто потребує соціального захисту. В останні роки спостерігається ускладнення процесів пристосування груп людей, які старіють, до нових умов життя. Зміщуються соціальні ролі людей похилого віку; в суспільній свідомості старість частіше стає періодом хвороб, фізичної та інтелектуальної немочі; формуються невірні стереотипи, і цілі покоління виростають упередженими проти старості.
Для багатьох людей похилого віку праця втрачає свою значимість як засіб самоствердження та самореалізації. В цих умовах дозвілля розглядається як як самоцінна суспільна сфера, спрямована на відновлення і розвиток фізичних, психоемоційних, інтелектуальних сил людини, на самореалізацію її потенціалу.
Як правило, з виходом на пенсію різко знижується рівень доходів, зменшуються фізичні та духовні сили, а вільного часу стає більше (близько 8 годин в день). Втім, несприятливі умови і низька якість життя в сукупності з низькими доходами змушують пенсіонерів турбуватися, в першу чергу, про задоволення повсякденних потреб, а духовні, культурні потреби відсуваються на другий план. Все це значною мірою обумовлює їхню незадоволеність життям. Проте накопичений досвід, професійна майстерність посилюють усвідомлення власної суспільної значимості, потребу у визнанні, високому статусі, повазі з боку оточуючих, допомагає за певних умов зберегти віру в свої сили, наповнюють життя сенсом. Дослідження показують, що потреби „молодих пенсіонерів” мало чим відрізняються від потреб працюючого населення.
Зниження соціальної активності людей похилого віку пов’язано не стільки з віком, скільки з іншими факторами (фізичною неміччю, бідністю, душевним розладом). Ступінь активності може залежати від близькості об’єктів культури і спілкування.
В Україні в останні десятиріччя значно зросла частка людей похилого віку. За даними Інституту демографії в Україні нараховується 11 млн. людей похилого віку. До старшого покоління сьогодні належить кожний п’ятий (за класифікацією ВОЗ: 60-74 – люди похилого віку; 75-89 – старі; 90 років і більше – довгожителі). Однак реальної геронтологічної політики у нас поки не існує.
За функціональною ознакою установи й організації в сфері культурно-дозвіллєвої діяльності людей похилого віку в Україні можна класифікувати наступним чином: 1) державні і суспільні служби соціального захисту і соціальної допомоги; 2) мережа центрів і служб соціально-медичної реабілітації; 3) центри і служби психологічної допомоги; 4) державно-суспільна система утримання і виховання; 5) неформальні групи та об’єднання різних соціальних і вікових груп; 6) товариства та асоціації професійних працівників соціальної сфери; 7) товариства та об’єднання осіб, які потребують соціальної допомоги і підтримки; 8) різноманітні навчально-розвиваючі та соціально-просвітницькі центри й інститути.
Система нових суспільних відносин вносить серйозні корективи в цілі і зміст культурно-дозвіллєвої діяльності, яка здійснюється в інституціональних і неінституціональних формах. Дослідники відмічають той факт, що культурно-дозвіллєвий потенціал пенсіонерів перевищує їх дозвіллєву кваліфікацію. Вибір видів активності неоднаковий і визначається соціальною приналежністю, рівнем культури, зручністю розташування закладів культури та багатьма іншими факторами. У процесі дозвіллєвого залучення людей похилого віку до духовних цінностей відбувається цілеспрямований розвиток основних особистісних потенціалів – пізнавального, ціннісно-орієнтаційного, творчого, комунікативного. В останні десятиріччя зменшується частка інституціональних форм дозвілля в структурі культурної діяльності населення, і одночасно збільшується частка домашніх форм цієї діяльності.
В силу різних умов, пов’язаних зі станом здоров’я, розривом зв’язків з усталеним колом спілкування через вихід на пенсію, складнощами у взаємовідносинах літніх людей та урбанізованого оточення, зростає кількість тих, хто потребує самотності – приблизно кожний 4-ий.
Особливе місце в дозвіллєвих уподобаннях людей „третього віку” займає телебачення. Тривалість перегляду телепередач серед пенсіонерів становить 21 год. на тиждень. Найбільший інтерес у них викликають художні фільми. Телебачення відкриває доступ не тільки до видовищних видів мистецтва, а й до різноманітних джерел інформації та знань. Широке використання в діяльності засобів масової комунікації „зворотнього зв’язку” („контактних телефонів”, працюючих в прямому ефірі) робить літню людину активним учасником поточних подій, залучає до обговорення тих чи інших проблем, створює атмосферу довіри і „включеності” в життя. Хоча, це є спілкуванням із штучним середовищем.
В цілому специфіка домашньої матеріальної бази дозвілля літніх людей обумовлюється наступними факторами: 1) рівнем матеріальної забезпеченості, яка вимірюється величиною доходу на одного члена сім’ї; 2) величиною витрат на культурні потреби в бюджеті сім’ї; 3) життєвим і майновим станом; 4) суб’єктивними особливостями сім’ї – її складом, віком, станом здоров’я, освітньо-кваліфікаційним рівнем, інтересами, ціннісними орієнтаціями і дозвіллєвими перевагами, сімейними традиціями, характером міжособистісних відносин і т. ін.
Обмеження дозвіллєвої діяльності лише пасивними формами експлуатації сучасних аудіовізуальних засобів і систем не сприяє реалізації в повній мірі рекреативно-розвиваючого потенціалу дозвілля людей похилого віку. З іншого боку, вдома є всі можливості проводити вільний час за рахунок занять хобі, художньою і прикладною творчістю, сумісних сімейних ігор, свят, соціально значущого спілкування (якщо мова йде не про нуклеарні сім’ї). Відмінності у практичній дозвіллєвій діяльності проявляються за ознакою статі. Так, наприклад, майстрування, будівництво, садівництво в основному практикуються чоловіками; шиття, плетіння, гаптування, кулінарія – сфера жіночого дозвілля .
Старість, на думку Ж. Дюмазедьє, „не повинна зводитись до пасивного чекання смерті у спальні”. Рішення проблеми адаптації до старіння бачиться, перш за все, у активному залученні самотніх літніх людей до спілкування. Вважається, що соціальна взаємодія й підтримка інших є необхідними для душевного здоров’я людей похилого віку й мають підкріплюватися створенням певного середовища, де може відбуватися така взаємодія, особливо між старшими і молодшими поколіннями. Психологічна підготовка такого роду широко розповсюджена, наприклад, у Німеччині і є складовою програми „Перехід до старості”. „Реабілітація” старості, здолання колишньої недооцінки життя в похилому віці, застарілих стереотипів сприйняття старих людей є сьогодні важливим завданням для суспільства в цілому і культурно-дозвіллєвої сфери України зокрема.
У підсумку зазначимо, шо дозвілля відіграє особливо важливу роль на сучасному етапі розвитку українського суспільства Ця сфера міцно пов’язана з руйнацією старих цінностей і формуванням нових соціальних відносин. Зміна соціальних орієнтирів, переоцінка традиційних цінностей, поява конкуренції на рівні масової свідомості між радянськими, національними і т. зв. „західними" цінностями, а також економічні зрушення, призвели до трансформації змісту дозвілля, появи свіжих поглядів на це явище. По-новому постала проблема змістового наповнення дозвілля. Однак, інфраструктура культурно-розважальних закладів не є сьогодні в Україні розвиненою, а населення не завжди є фінансово спроможним, аби задовольнити свої потреби в дозвіллєвій сфері. Очевидно тому серед різних вікових груп, в різних типах поселень, в різних регіонах „процвітають” сьогодні „домашні” види дозвілля. „Одомашнення” ж дозвілля як тенденція споживання вільного часу має певні негативні наслідки: по-перше, зменшення можливості громадського впливу на структуру і зміст вільного часу; по-друге, уповільнюється розвиток прогресивних форм дозвілля, скорочується частка часу найбільш активних, творчих занять, таких, що сприяють розвитку людини, і помітно зростає обсяг пасивно-споживацьких видів діяльності.
Питання для самоконтролю
Література
СЛОВНИК ОСНОВНИХ ТЕРМІНІВ
Аддикція – залежність, нав’язлива потреба, яка спрямовує людину до певного виду діяльності.
Бюджет часу – поняття, яке характеризує структуру витрат добового (або тижневого, або ж річного) фонду часу окремих осіб, сімей, груп населення, залежно від статі, віку, місця проживання, зайнятості та інших параметрів.
Відпочинок – стан спокою, або ж будь-яка діяльність, яка знімає втому, й сприяє відновленню працездатності, включає в себе сон, релаксацію, прогулянки на природі, відпустку на морі чи в горах тощо.
Вільний час – час вивільнений і від оплачуваної праці і від невідкладних справ, пов'язаних із збереженням життєдіяльності та працездатності людини, тобто з піклуванням про себе чи оточуючих, й спрямований на відновлення фізичних, розумових і психічних сил людини.
Діснеїфікація – поширення в сучасному суспільстві принципів, за якими організовані тематичні парки на кшталт Діснейленда: розділення певного явища оригінального явища на елементи і нова комплектація їх в „очищеному” форматі, з елементами часрівності, казковості, безтурботності, псевдо історичності.
Добовий фонд часу – це сума робочого часу і витрат часу, пов'язаних з роботою (час на те, аби добратися з дому до роботи та з роботи додому, догляд за собою після роботи, харчування в обідню перерву тощо), часу на ведення домашнього господарства, часу на виховання дітей, часу на задоволення фізіологічних потреб, вільного часу, інших витрат часу.
Дозвілля – за Ж. Дюмазедьє, це сукупність занять, яким особистість може віддаватися з доброї волі, після виконання професійних, сімейних і громадських обов'язків, аби відпочивати, розважатися, інтелектуально розвиватися, спілкуватися тощо.
Елітарна культура – культурні преференції, уявлення, смаки, практики привілейованих в соціальному чи інтелекутальному відношенні груп, які виокремлюються наданням переваг класиці чи навпаки новітнім зразкам духовної творчості, спорту, формам спілкування.
Інфраструктура дозвілля – це сукупність закладів, об'єктів, споруд, що матеріально забезпечують дозвіллєву діяльність – парки, лісні зони, кафе, спортивні містечка, атракціони, туристичні комплекси, музеї, бібліотеки, театри, цирки, філармонії, будники і палаци культури, клуби.
Комодифікація культури – перетворення культурних продуктів на товар, застосування ринкових стратегій і механізмів на всіх етапах створення культурного продукту – від задуму до реалізації – з метою отримання найбільшого прибутку.
Консьюмеризація культри – поширення споживацьких ідеалів у сфері культури, домінування споживацьких моделей культурно-дозвіллєвої діяльності
Культурно-дозвіллєва діяльність – стимул та простір соціально-культурной активності та духовного розвитку особистості в умовах вільного часу.
Культурно-дозвіллєві практики – усталені сукупності навичок соціальних дій / взаємодій людей у сферах (полях) культури, дозвілля, рекреації, які конструюють відповідні способи соціального існування, можливі в даному суспільстві.
Культура дозвілля – складна якість особистості, що характеризується сукупністю проявів самостійності мислення та дії, функціональної та інтелектуальної активності, творчих устремлінь задля реалізації процесу відпочинку та подальшого саморозвитку, продуктивного впливу на оточуючих.
Макдональдизація – за Дж. Рітцером, поширення принципів ресторанів швидкого обслуговування (оптимізація і стандартизація про цедури, уніфікованість послуг, обмеженість вибору альтернатив тощо) на майще всі сектори сучасного суспілсьва – освіту, культуру, політику, спорт, дозвілля.
Популярна культура – культурні преференції, уявлення, смаки, практики, властиві широким верствам населення сучасних суспільств, що ґрунтуються на місцевих народних традиціях, а також пов’язані із споживанням масової культурної продукції.
Рекреація – відновлення сил, відпочинок.
Робочий час – час, протягом якого людина виконує свої трудові зобов'язання за основним місцем роботи, а також вторинна / додаткова зайнятість, пов'язана з працею на виробництві за сумісництвом чи підприємницькою діяльністю, репетиторством, роботою на присадибній ділянці заради зиску тощо.
Серйозне дозвілля – за Р. Стеббінсом, різновид дозвілля (поряд і з звичайним і запроектованим), який характеризується потребою учасників продовжувати певні дозвіллєі заняття (аматорство, колекціонування, волонтерство), робити „кар’єру” в даній сфері, витрачаючи на це значний обсяг енергії, часу й отримуюючи матеріальні та духовні винагородити.
Соціальний інститут – постійно повторювані й відтворювані відносини між людьми, сталу сукупність людей, груп, закладів, діяльність яких, побудовані на підставі певних норм та правил й спрямовані на виконання конкретних суспільних функцій.
Соціальний світ дозвілля – спільнота, представники якої сконцентровані на певній дозвіллєвій діяльності й поділяють спільні прак тики, культуру, дискурс і засоби.
Соціальний час – час життєдіяльності суспільства, певна впорядкованість, через послідовність і ритмічність, соціальних подій.
Структура вільного часу – це сукупність видів діяльності, які характеризують проведення вільного часу.
Сутність вільного часу – наявність часового простору, вільного від необхідних, невідкладних справ, свідоме прагнення людини опанувати цей час самостійно, з певною мірою раціональності, обрати варіант імовірної дії, вміння досягти поставленої мети, і безумовно, самої дії, яка є об'єктивним змістом діяльності.
Стиль життя – це система практик, тобто те, що відтворюється в повсякденній поведінці і визначає пози цію людини в соціальному просторі.
Теорія культурно-дозвіллєвої діяльності (КДД) – це напрям соціально-педагогічної науки, що вивчає духовні потреби, інтереси, запити, ціннісні орієнтації людей, які формуються у ході культурно-дозвіллєвої діяльності.
Навчальне видання
Никифоренко Наталя Олексіївна
Курс лекцій з дисципліни
„Соціологія вільного часу та дозвілля”
Відповідальний за випуск
Коректор
Комп’ютерна верстка
Підп. до друку ___________ 2010 р. Формат_______. Папір друк.
Друк__________. Умовн. друк арк.______.Обл.-вид. арк._____.
Тираж _________ прим. Зам.
1 Докладніше про це див. у роботі Скокової Л. „Культурно-дозвіллєві практики як предметна царина сучасної соціології”, переважно на матеріалах якої побудовано нашу 3-тю лекцію[6].
2 Докладніше про це див. роб О. Симончук „Статусні самооцінки населення України у порівняльному та часовому контекстах” [7].
3 Докладно про це див. у роботі І. Петрової „Дозвілля в зарубіжних країнах”[9].
4 Докладніше про це див. у роботі Н. Цимбалюк „Регіональні моделі дозвіллєвої діяльності населення України” [10].
5 Докладніше про це читай у роботах Скокової [7,8].
6 Про структуру дозвілля донеччан див. дані опитувань соціологічної лабораторії кафедри соціології управління ДоДУУ в межах проекту „Місто...”
7 Про специфіку молодіжного дозвілля читай у Бочелюка В.[2] та Бєлецької І. [1].
8 Докладніше про це див. у роботі Гончарової О. „Організація дозвілля людей похилого віку: вітчизняний та зарубіжний досвід” [3]