Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
33.2. Пояснити особливості неоінституціоналізму. З’ясувати сутність теорії суспільного вибору та теорії трансакційних витрат.
Неоінституціоналізм та його особливості.
Після другої світової війни відбулось відродження інституціоналізму на дещо інших засадах. Якщо неокласики і кейнсіанці сперечались щодо межі втручання держави в економіку, то інституціоналісти знайшли нові об’єкти дослідження: місця і роль в економічному житті НТР, інформації, влади, політики та ін.
З'явилась нова течія: соціальний або індустріально-технологічний інституціоналізм. Відомим представником цього напряму є Дж. К. Гелбрейт (1909 р.). У своїх працях він розробив концепцію «врівноважувальної сили», пропагував «суспільство добробуту».
Дж.Гелбрейт розробив теорію зрівноважуючих сил в ціноутворенні. Він показав, що механізм вільного ринкового ціноутворення в сучасних умовах вже не діє. Ціни зрівноважуються в результаті дії двох протилежних тенденцій:
- монополії та олігополії,які домінують в економіці країни, намагаються завищувати ціни,- з одного боку;
- антимонопольна політика держави спрямована на зменшення цін,- з іншого боку.
В цьому ж напрямі діють профспілки і союзи споживачів, які слідкують за динамікою цін. Особлива роль в сучасних умовах належить профспілкам, які контролюють ринок праці і також мають монопольне положення на ринку праці.
Дж.Гелбрейт висунув також теорію « конвергенції» двох систем, і показав, що на певному етапі історичного розвитку капіталізм і соціалізм з’єднаються в єдину соціально-економічну систему. При цьому Дж.Гелбрейт вбачав елементи соціалізму в уже існуючій капіталістичній системі: соціальний захист населення, існування безкоштовного медичного обслуговування, безкоштовної освіти. Змінюється і психологія людей: вони стають більш духовними і уважними до проблем інших людей, зростає їх соціальна активність.
У працях, опублікованих у 50-х роках ХХ ст. Гелбрейт розглядає техніку як основу економічного прогресу. В його «Новому індустріальному суспільстві» (1967 р.) знайшли найповніше відображення позиції теоретиків «індустріального інституціоналізму». Один з них – Р.Коуз (1910 р.) – американський економіст.
Одна з найважливіших заслуг Р. Коуза полягає в тому, що він визначив і запровадив у науковий обіг таку категорію, як транс акційні витрати (витрати на пошук інформації щодо ціни, попиту, пошуку партнерів, укладання контрактів тощо).
Трансакційні витрати – це витрати, що забезпечують перехід прав власності від одних економічних агентів до інших та охорону цих прав. Вони забезпечують трасакцію – угоду про зміну власника продукту ( його продаж ) або надання послуг.
Трансакційні витрати не пов’язані з процесом створення вартості, вони забезпечують функціонування ринку, укладання угод.
Економічна теорія прав власності представлена роботами ^ Рональда Коуза звертає увагу на необхідність забезпечення прав власності, не порушуючи при цьому інтересів інших людей. Кожна економічна діяльність супроводжується не лише прямими, але й зовнішними ефектами, які можуть виступати або як вигоди, або як втрати. Ринок не має механізмів нейтралізації негативних зовнішних ефектів ( забруднення навколишнього середовища, викиди в атмосферу забруднюючих речовин, паління і т.ін. ).
Була сформульована так звана « теорема Коуза », згідно з якою проблема зовнішних ефектів може бути вирішена шляхом узгодження між зацікавленими сторонами на базі співставлення вигоди та витрат. Умовами досягнення такого узгодження виступають:
1) чітке визначення прав власності;
2) досить невелика вартість погодження, в якому бере участь невелика група учасників.
Головне – встановити та розмежувати права власності, тобто права володіння та використання, управління та відчуження, права захисту, спадкування та відповідальності, отримання доходів та компенсації. Не податки, не державний арбітраж, а ринкові відносини та права власності захистять від побічних зовнішних ефектів. Це знаменувало появу в інституціоналізмі так званого контрактного підходу до теорії інститутів, що зумовило виникнення нової міждисциплінарної науки: поєднання права, економічної теорії та організації.
В 60-х роках ХХ ст. сформувалась теорія суспільного вибору, її автором визнають видатного американського економіста ^ Дж. Б'юкенена (1919 р.). Він опублікував багато праць на цю тему, зокрема «Формула згоди» (1962р.), «Теорія суспільного вибору» (1972 р.).В основу теорії суспільного вибору покладено ідею виявлення взаємозалежності політичних і економічних явищ, застосування економічних методів до вивчення політичних процесів ( вибори органів державної влади ). Б'юкенен виходить з припущення, що принцип раціональної економічної поведінки людини може бути застосований у дослідженні будь-якої сфери діяльності, де людина робить вибірку в тому числі і в дослідженні політичних процесів. Дж.Б’юкенен підкреслює, що і ринкова економіка, і державне регулювання економіки, мають ряд недоліків. Головне – навчити державних чиновників приймати вірні політичні рішення. Але досягти цього досить важко, оскільки кожний політичний кандидат йде на вибори із своїми власними інтересами, і виборці не вірять в їх щирість та правдивість. В результаті формується певний ринок політичних ідей, на якому кандидати формують пропозицію ідей, а виборці - попит на ці ідеї.
На політичному ринку йде обмін обіцянок політиків на голоси виборців. Вибори будуть ефективними, якщо більшість вибраних політиків будуть відображати інтереси більшості виборців. Таким чином, в основі теорії суспільного вибору лежить застосування економічних методів до вивчення політичних процесів. Політичні рішення – це вибір альтернативних варіантів. І якщо на ринку люди обмінюють один товар на інший, то в політиці - сплачують податки в обмін на суспільні блага. Але це не досить раціональний обмін, оскільки податки платять одні, а блага отримують - інші. Тому держава повинна виконувати лише захисні функції, і не брати на себе функції участі в виробничій діяльності. Суспільні блага треба перетворити в товари та послуги, які продаються на ринку.
Одним з відомих сучасних представників неоінституціоналізму є Гаррі Беккер. Його відома робота «Злочин та покарання: економічний підхід». Г.Беккер намагається пояснити такі соціальні явища, як розлучення, злочинність, прийняття урядових рішень з позицій аналізу співвідношення вигід та витрат. В кожній своїй дії людина співставляє вигоди, які вона отримує, з втратами або затратами, які вона несе. Так, процес злочинності Г. Беккер пояснює як співвідношення доходів, які сподівається отримати злочинець від своїх злочинних дій, і втрат, які він зможе понести, якщо буде спійманим. Якщо ступінь вірогідності бути спійманим набагато менша, ніж бути неспійманим, злочинець піде на злочин. При цьому він також враховує альтернативну можливість отримати такий же доход, але іншим шляхом. Пояснення Г. Беккером розлучень також будується на аналізі співвідношення вигод, які людина має в шлюбі, з втратами, які вона при цьому несе.
Теорії Г. Беккера дуже популярні в наукових та суспільних колах США. Особливе значення має аналіз Беккером необхідності збільшення вкладень в «людський капітал », і перш за все, в сферу освіти. В книзі «Теорія розподілу часу » Г. Беккер доводить свою тезу про подорожчання фактору часу. Із збільшенням доходів людина починає інакше оцінювати свій час. Кожна одиниця часу оцінюється з позиції того, що людина втрачає і що вона при цьому отримує. Якщо отримані вигоди менше втрачених, то час використовується нераціонально.
Усе викладене ще раз підтверджує думку про те, що інституціоналізм не має загальної теоретичної основи. Але водночас його напрямки мають чимало спільних рис. Основні характерні ознаки інституціоналізму:
1) критичний аналіз ортодоксальних теорій, побудований на розробці альтернативних програм;
2) спроба інтегрувати економічну теорію з іншими суспільними науками – соціологією, психологією, антропологією, юриспруденцією тощо;
3) намагання вивчати не стільки функціонування системи, скільки її розвиток (трансформацію капіталізму);
4) аналіз економічних відносин не з позицій так знаної економічної людини, її розрізнених дій, а з позицій організації суспільства, держави;
5) намагання посилити суспільний контроль над бізнесом, визнання необхідності втручання держави в економіку.
Сучасні інституціоналісти так само критикують неокласичні й неокейнсіанські теорії. Їм властиве також розширення традиційних об’єктів теоретичного аналізу за рахунок нових актуальних питань.
Сутність та основні передумови виникнення теорії суспільного вибору
Теорія суспільного вибору, як самостійний напрям економічної науки сформувалася тільки в 50-60-х рр.. ХХ століття. Безпосередній імпульс теорії суспільного вибору дали дискусії 30-40-х рр.. з проблем ринкового соціалізму та економіки добробуту (А. Бергсон, П. Самуельсон). Широкий резонанс у 60-і рр.. викликала книга К. Ерроу "Соціальний вибір та індивідуальні цінності" (1951), в якої проводилася аналогія між державою та особистістю. В протилежність цьому підходу, Дж. Б'юкенен і Г. Таллок в книзі "Обчислення згоди" (1962) проводили аналогію між державою і ринком. Відносини громадян з державою розглядалися при цьому згідно принципом "послуга за послугу" (quid pro quo). Саме ці ідеї, отримали подальший розвиток у роботі Дж. Б'юкенена "Межі свободи "(1975), лягли в основу теорії суспільного вибору. Важливу роль у її розробці зіграли також Д. Мюллер, У. Несканен, М. Олсон, Р. Толлісон та ін
Теорію суспільного вибору називають іноді "нової політичної економією", так як вона вивчає політичний механізм формування макроекономічних рішень. Критикуючи кейнсіанців, представники цієї теорії поставили під сумнів ефективність державного втручання в економіку. Послідовно використовуючи принципи класичного лібералізму і методи мікроекономічного аналізу, вони зробили об'єктом аналізу не вплив кредитно-грошових і фінансових заходів на економіку, а сам процес прийняття урядових рішень.
Вперше ідеї, що лежать в основі теорії суспільного вибору, були сформульовані в кінці 19-го століття представниками італійської школи державних фінансів: М. Панталеон, У. Маццола, А. Де Віті де Марко та ін Ці дослідники були піонерами використання граничного аналізу і теорії ціни для вивчення бюджетного процесу, а також для моделювання попиту і пропозиції на ринку суспільних благ. Даний підхід знайшов подальший розвиток у роботах представників шведської школи в економічній науці - К. Викселля і Е. Ліндаля, уделявших першорядну увагу політичним процесам, що забезпечує визначення державної бюджетної політики.
Розроблені підходи довгий час залишалися практично невідомими для дослідників. Разом з тим в 1940-50-х роках уявлення про раціональний характер поведінки індивідів у політичній сфері стали активно проникати в наукові дискусії, завдяки опублікованим в цей період роботам Й. Шумпетера, К. Ерроу, Д. Блека, Е. Даунс. Об'єднання двох зазначених напрямів стало основою розробки комплексу ідей, відомих нині як теорія суспільного вибору. Ключову роль у цьому зіграли представники так званої Вірджинського школи в економічної теорії. Визнаним лідером цієї школи є Дж. Б'юкенен, нагороджений у 1986 р. Нобелівською премією.
В своїй Нобелівській лекції Дж. Б'юкенен сформулював три основні передумови, на які спирається теорія суспільного вибору: методологічний індивідуалізм, концепція "економічної людини" та аналіз політики як процесу обміну. ​​
В умовах обмеженості ресурсів кожен з нас стоїть перед вибором однієї з наявних альтернатив. Методи аналізу ринкової поведінки індивіда універсальні. Вони з успіхом можуть бути застосовані до будь-якої з сфер, де людина повинен зробити вибір.
Основна передумова теорії суспільного вибору полягає в тому, що люди діють у політичній сфері, переслідуючи свої особисті інтереси, і що немає непереборної межі між бізнесом і політикою. Ця теорія послідовно викриває міф про державі, у якого немає ніяких інших цілей крім турботи про суспільні інтересах.
Теорія суспільного вибору (public choice theory) - це теорія, що вивчає різні способи і методи, за допомогою яких люди використовують урядові установи у своїх власних інтересах.
"Раціональні політики "підтримують, перш за все, ті програми, які сприяють зростанню їх престижу та підвищують шанси отримати перемогу на чергових виборах. Таким чином, теорія суспільного вибору намагається послідовно провести принципи індивідуалізму, поширивши їх на всі види діяльності, включаючи державну службу.
Другий передумовою теорії суспільного вибору є концепція "Економічної людини" (homo economicus). Людина в ринковій економіці ототожнює свої переваги з товаром. Він прагне прийняти такі рішення, які максимізують значення його функції корисності. Така поведінка раціонально.
Раціональність індивіда має в даній теорії універсальне значення. Це означає, що всі - від виборців до президента - керуються у своїй діяльності в першу чергу економічним принципом: порівнюють граничні вигоди і граничні витрати (і перш за все, вигоди і витрати, пов'язані з прийняттям рішень), прагнучи до виконання умови:
МВ> МС,
де MB - marginal benefit - граничні вигоди,
МС - Marginal cost - граничні витрати.
Трактування політики як процесу обміну сходить до дисертації шведськ ого економіста Кнута Викселля "Новий принцип справедливого оподаткування" (1896). Основна відмінність між економічним і політичним ринками він бачив у умовах вияву інтересів людей. Ця ідея лягла в основу робіт і Б'юкенена. "Політика - пише він, - є складна система обміну між індивідами, в якої останні колективно прагнуть до досягнення своїх приватних цілей, так як не можуть реалізувати їх шляхом звичайного ринкового обміну. Тут немає інших інтересів, крім індивідуальних. На ринку люди міняють яблука на апельсини, а в політиці - погоджуються платити податки в обмін на блага, необхідні всім і кожному ".
Прихильники теорії суспільного вибору розглядають політичний ринок за аналогією з товарним. Держава - це арена конкуренції людей за вплив на прийняття рішень, за доступ до розподілу ресурсів, за місця на ієрархічній сходах. Однак держава - це ринок особливого роду. Його учасники мають незвичайні права власності: виборці можуть вибирати представників в вищі органи держави, депутати - приймати закони, чиновники - стежити за їх виконанням. Виборці і політики трактуються як індивіди, що обмінюються голосами і передвиборними обіцянками. Основними сферами аналізу нас цікавить теорії є при цьому сам виборчий процес, діяльність депутатів, теорія бюрократії, політика державного регулювання.
Найважливішим напрямом теорії суспільного вибору є економіка бюрократії.
Логічним завершенням теорії суспільного вибору є, тому постановка питання про "Провалах" держави (уряду). Зазначені провали - це випадки, коли держава (уряд) не в змозі забезпечити ефективне розподіл і використання суспільних ресурсів.
Таким чином, основний принцип теорії суспільного вибору полягає в тому, що люди діють однаковим чином, як у ролі приватної особи, так і будь суспільної ролі. При аналізі особистого вибору людей економісти давно дійшли висновку про те, що люди діють виходячи з раціонального переслідування особистих вигод. Як споживачі вони максимально збільшують корисність; як підприємці вони максимально збільшують прибуток і т.д. А теоретики суспільного вибору припускають, що дії і вибір людей, що займають громадські пости, також управляються міркуваннями особистої вигоди.
Теорія трансакційних витрат
Економічна теорія прав власності. Рональд Коуз (1910 р. нар.) — американський економіст англійського походження. 1991 р. він одержав Нобелівську премію за праці з проблем трансакційних витрат — «Природа фірми» (1937), «Проблеми соціальних витрат» (1960). Тоді ці публікації мало кому були відомі. А згодом про них заговорили як про епохальні праці, зокрема статтю «Проблеми соціальних витрат» визнано чи не найбільшим досягненням економічної думки після другої світової війни.
Одна з найважливіших заслуг Коуза полягає в тім, що він визначив і запровадив у науковий обіг таку категорію, як трансакційні*14 витрати (витрати на пошук інформації про ціни, попит, пошук партнерів, укладання контрактів тощо). Це знаменувало появу в інституціоналізмі так званого контрактного підходу до теорії інститутів, що зумовило виникнення нової міждисциплінарної науки: поєднання права, економічної теорії та організації.
Господарська система — це своєрідно впорядкована система зв’язку між виробниками матеріальних і нематеріальних благ і послуг та споживачами. Координація цього зв’язку, тобто вирішення що виготовляти, як виготовляти, для кого виготовляти, може здійснюватися двома способами: спонтанним, або стихійним порядком і ієрархією.
Спонтанний порядок — це ринок, який виник природним шляхом, у процесі розвитку людської цивілізації. За умов ринкової системи інформацію щодо наявності товарів, цін на них, щодо смаків споживачів розпорошено. За цих умов інформація, необхідна суб’єктам господарювання, може передаватися лише через механізм коливання цін. Пошук інформації (щодо цін, попиту, пошуку партнерів тощо) потребує великих витрат, які Коуз назвав трансакційними.
Іншим способом одержання інформації про те, що, як і для кого виготовляти, є ієрархія, тобто система, коли з одного центру йде низка наказів і доручень до виконавця (виробника). Прикладом ієрархічного порядку був соціалізм, де панувала командно-адміністративна система, і всі накази щодо виробництва й розподілу ресурсів віддавала держава через систему державних органів і партійних інституцій.
Ієрархія має місце в будь-якій фірмі, де керівник віддає накази своїм підлеглим. У фірмі робітники не займаються пошуком інформації, вони одержують наказ. Це забезпечує скорочення трансакційних витрат. Таку саму роль виконує й держава. Відтак може скластись враження, що саме ієрархія, тобто централізоване керівництво, ефективніша, бо потребує менших трансакційних витрат. Насправді це залишається справедливом тільки щодо фірми. Що ж до держави, то вона взагалі не може здійснювати ефективного регулювання всіх економічних процесів. В одному центрі неможливо сконцентрувати всю необхідну інформацію про наявність ресурсів, їх використання, попит, смаки споживачів тощо. Отже, ставити питання, що краще — спонтанне регулювання (ринок) чи ієрархія (фірма, держава), або, як ми часто говоримо, «ринок чи план» — неправомірно. Вирішувати це питання слід з позицій економії трансакційних витрат. Щоправда, це не єдиний критерій, але з економічного погляду надзвичайно важливий.
Скорочення трансакційних витрат, отже, підвищення ефективності функціонування економіки забезпечується існуванням правових норм і їх дотриманням. Зв’язок між юридичними нормами (правами власності) і трансакційними витратами було сформульовано Коузом у його знаменитій теоремі. Коуз зазначав, що визначення прав власності є важливою попередньою умовою ринкових угод. Якби спонтанний, ціновий механізм не передбачав витрат часу й коштів на пошук інформації та укладання контрактів, то не було б і необхід-ності в опрацюванні прав власності (юридичних норм). Але функ-ціонування економіки без трансакційних витрат неможливе. І не випадково американський економіст Дж. Стіглер писав, що світ з нульовими трансакційними витратами такий же страшний, як природний світ без тертя.
У чому ж суть економічної теорії прав власності? Скажемо, пе-редовсім, що, крім Коуза, її опрацьовували А. Алчіан, а згодом Й. Барцель, Д. Норт та інші. Своєрідність цієї теорії полягала в трактуванні власності та її використанні як методологічної й теоретичної основи економічного аналізу. Поняття «власність» прихильники теорії замінили терміном «право власності». Власність є не ресурс сам по собі, а низка прав або принаймні частка права використання ресурсу.
Ця частка включає 11 елементів: право володіння, право користування, право управління, право на дохід і под. Права власності є не що інше, як певні «правила гри», санкціоновані суспільством. Друга особливість теорії права власності полягає в тім, що категорія власності виводиться з проблеми обмеженості ресурсів. Ті ресурси, кількість яких не обмежена, не стають об’єктом власності. З приводу їх використання між людьми не виникає ринкових відносин.
Права власності мають бути чітко визначені, і саме вони стають об’єктом купівлі і продажу. «Якщо права на здійснення певних дій можуть бути куплені, або продані, — пише Коуз, — їх зрештою придбають ті, хто вище цінує даровані ними можливості виробництва або розваг»*15. Отже, чітке визначення прав власності, усунення інших осіб від вільного доступу до ресурсів змінюють і поведінку суб’єктів господарювання. Ці обставини сприяють створенню умов для придбання прав власності тими, хто їх цінує вище і здатний одержувати від них більшу користь. Для ринку не має значення, хто персонально володіє ресурсом. Важливо, щоб був такий власник.
На думку Коуза, для успішного функціонування ринку важливе значення мають як трансакційні витрати, так і права власності. Якщо трансакційні витрати невеликі, а права власності чітко визначені і виконуються суб’єктами господарювання — ринок здатний до саморегулювання настільки, що може усувати навіть соціально значущі зовнішні ефекти (екстерналії). Зовнішні ефекти — це витрати, або вигоди, зв’язані з економічною діяльністю, що стосуються осіб, які не є учасниками даної ринкової угоди. Наприклад, забруднення навколишнього середовища якимось підприємством, шум аеропор-ту тощо. Той, хто спричиняє ці «ефекти», часто змушує населення збільшувати витрати на охоронні заходи, але далеко не завжди компенсує їх.
Досліджувати цю проблему почав іще англійський економіст А. Пігу. Він доводив, що ринкова система нездатна її розв’язати, оскільки зовнішні ефекти не можна оцінити. Тому він обгрунтував необхідність державного втручання і запровадження спеціального податку на винних. Р. Коуз довів помилковість теоретичних висновків А. Пігу і показав можливість трансформації зовнішніх ефектів у внутрішні витрати учасників ринкової угоди без будь-якого втручання держави. Цей висновок має назву теореми Коуза. Державне втручання не завжди бажане. Воно буде ефективним тоді, коли витрати державного втручання будуть меншими за витрати, зв’язані з нестабільністю ринку.
У мінімізації трансакційних витрат державі теж надається певна роль: прийняття відповідних законів і забезпечення їх дотримання, виробництво суспільних благ, оборона, державний апарат, інфраструктура, соціальні потреби тощо.
Теорія суспільного вибору
Ця теорія сформувалась у 60-х рр. Її автором визнають видатного американського економіста Джеймса М. Б’юкенена (1919 р. нар.). Він опублікував багато праць на цю тему, зокрема: «Формула згоди» (1962)*16, «Попит і пропозиція суспільних благ» (1968), «Теорія суспільного вибору» (1972), «Свобода, ринок і держава» (1986) та ін. 1986 р. Б’юкенен здобув Нобелівську премію за «дослідження конституційних і контрактних принципів теорії прийняття економічних рішень».
Спільно з Г. Таллоком він організував у політехнічному інституті штату Вірджинія «Комітет із вивчення прийняття неринкових рішень», який згодом було перетворено на «Центр досліджень суспільного вибору». У США видається спеціальний журнал «Public choice» («Суспільний вибір»), що свідчить про значну роль цієї теорії.
Поява теорії була підготовлена працями К. Ерроу, А. Бергсона, Д. Блека. Сам Б’юкенен зазначав, що на формування його поглядів великий вплив мали праці Ф. Найта і особливо шведського економіста К. Вікселя (1851—1926), якого він називає «основоположником сучасної теорії суспільного вибору».
В основу теорії суспільного вибору покладено ідею виявлення взаємозалежності політичних і економічних явищ, застосування економічних методів до вивчення політичних процесів. Б’юкенен виходить із припущення, що принцип раціональної економічної поведінки людини може бути застосований у дослідженні будь-якої сфери діяльності, де людина робить вибір, у тім числі і в дослідженні політичних процесів.
Політику Б’юкенен трактує як обмін. «Політика, — писав він, — є складною системою обміну між індивідами, що в ній останні колективно намагаються досягти своєї приватної мети, оскільки не можуть реалізувати її з допомогою звичайного ринкового обміну»*18. Проте повної аналогії між політичною і ринковою системами провести не можна. У них різна структура. Якщо на ринку відбувається добровільний обмін товарами, то в політиці люди змушені платити податки в обмін на якісь суспільні блага. Споживачем цих благ є суспільство в цілому. Різниця між ринковим і політичним обміном полягає і в тім, що його учасники мають різну мету. На ринку відбувається взаємовигідний обмін. У політиці існують різні погляди й переконання, а люди, котрі посідають державні посади, не завжди керуватимуться виключно міркуваннями суспільного блага, по-шуками добра і справедливості. Як і звичайний споживач чи під-приємець, вони будуть домагатися максимізації власної вигоди. Процес прийняття рішень схожий на різновид ринкової угоди: ви мені — я вам. Ви мені — голоси на виборах, я вам вигідні закони, ліцензії тощо.
Отже, в політиці не існує взаємовигідного обміну. Прихильники теорії суспільного вибору роблять висновок про існування політичної нерівності, що зумовлена економічними причинами. Це — нерівність в одержанні інформації, її перекручення, прийняття чиновниками, парламентарями рішень, які допомогли б їм бути переобраними (популістських), або рішень, що сприятимуть інтересам організованих груп тиску (лобі), але є неефективними для суспільства в цілому.
Ураховуючи ці суперечності, прихильники теорії суспільного вибору пропонують реформування політичної системи. Це реформування передбачає поширення ринкових відносин на політич-ну сферу. Політика, наголошували вони, може і мусить будуватись на таких самих взаємовигідних договірних умовах, як і ринковий обмін.
«Ефективність» політичного обміну, підкреслював Б’юкенен, буде визначатись тим, наскільки повно втілюватиметься в життя принцип одностайності. «Одностайність, — писав він, — досягнута учасниками колективного вибору в політиці, є аналогічною добровільному обміну індивідуальних товарів на ринку».
Усе викладене ще раз підтверджує думку про те, що інституціоналізм не має загальної теоретичної основи. Але водночас його напрямки мають чимало спільних рис.
Основні характерні ознаки інституціоналізму:
Сучасні інституціоналісти так само критикують неокласичні й неокейнсіанські теорії. Вони зберегли «дух незгоди», «бунтарства», що знаходять свій прояв у сучасному реформізмі. Їм притаманне також розширення традиційних об’єктів теоретичного аналізу за рахунок нових актуальних питань.