Будь умным!


У вас вопросы?
У нас ответы:) SamZan.net

і. Отож бо почалися нестримні перегони за відкриттями сотні і навіть тисячі кораблів відпливали у невідомі р

Работа добавлена на сайт samzan.net:

Поможем написать учебную работу

Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.

Предоплата всего

от 25%

Подписываем

договор

Выберите тип работы:

Скидка 25% при заказе до 26.11.2024

Уолтер Уолтерсон

Передмова

  Кінець XVI ст. - початок XVII ст., роки великих географічних відкриттів, які сколихнули усю Європу, надали тодішнім мореплавцям палке бажання пізнати усе неосяжне, що таїться за горизонтом океану. Одні люди хотіли відкрити нові землі задля розширення знань історії і географії, розкопати нові породи чи артефакти і прославитися, як великі дослідники своєї країни. “Нехай величається честь і слава королівства Англії!- скаже кожен патріот. А другі ж лиш бажали багатства і величі. Отож бо почалися нестримні перегони за відкриттями, сотні і навіть тисячі кораблів відпливали у невідомі рейси. Більшість з них, втомлені і знеможені, верталися ні з чим, деякі не поверталися додому…

 Та були й щасливчики, які відмічали на карті нові території, та поверталися додому з наповненими гордістю грудьми і забитими трюмами, які мало не лускалися від знайденого золота.

 Наша історія не про шукача пригод, а про звичайного хлопця, зневіреного у житті. Він говорив до світу, що той маніакально збожеволів. Світ відповідав йому, що це він ненормальний і не може прижитися до свого середовища існування.

Розділ IНічна зустріч

 С ходить сонце, і уже де-не-де видно, як метушливі, наче мурахи, люди бігають туди-сюди по пристані, сваряться, торгуються, з усмішками домовляються про вигідні угоди. Усе більше настає тиша на наших околицях, хвилі б’ються об берег, десь над верхівками узбережних будинків пролітають пташки. А небо помалу поглинається у темряву, провалюючись у безодню безкрайнього космосу.

 Я, як завжди, сиджу на камені, усе оглядаю, а сам думаю про своє. Так багато думок, усі ніби й важливі, але швидко розвіюються у свідомості, залишаючи за собою залишок, іноді неприємний, але завжди повчальний, так, як ти сам до цього дійшов. Буває ти згадуєш минулі події, конструюєш можливі шляхи розгалуження і теорію ймовірності того чи іншого, але нічого крім своїх міркувань змінити вже не можеш, бо все, що прожито не виправити. Та якщо дивитися на все це наївними, молодими очима сповненими оптимістичними ідеями, то чому б і не спробувати?

 Доля так склалася, що виховав мене брат мого батька. Зараз ми у сварці через дрібницю. Відповідно у мене пригнічений стан. Закінчивши військове училище хотів піти у національну гвардію. Коли мені сказали про мою непридатність, я був шокований.

  1.  Це брехня! – сказав я товстопикому члену комісії, що оголосив мені цей неприємний вердикт.
  2.  Вихід там. – показуючи пальцем, відповів він мені.

 Той місяць я провів у депресії. Я здоровий, як бик, чому вони мене не прийняли?

 Пройшло багато часу. На гроші дядька-рибалки я жити постійно не міг. А іти на риболовлю із ним чи розвантажувати скриньки з численних кораблів, що прибували до нашого порту, я не хотів. Наступні події стали переломним моментом у моєму житті, ніби розмежували все на “до” і “після”.

 Однієї ночі я ішов вулицями містечка, вертаючись з цирульні додому. Дядько Карл, власник закладу, зашив мені поріз на нозі. ‘’Жити будеш!’’ – з посмішкою мовив він, на що я теж засміявся, стримуючи нестерпний біль. Покинувши заклад, оминути жахливу погоду було неможливо: чорні хмари злилися по відтінку з небом і закрили собою усі зорі, що так красиво сяяли. Вони ревіли й не давали заспокоїтись, одяг потрохи почав промокати від крапель, які падали і падали. Тоді я ішов по алеї, обкладеній бруківкою, і повернув у темний провулок. Там мене зустріли двоє незнайомців з палицями. По усьому моєму тілі, по кожній клітині, пройшовся завмираючий страх, адже вони дивилися прямо на мене. Я зробив пару кроків уперед, сказав обом «Здоров», і продовжував рух ніби нічого не зрозумів, кого вони і навіщо чекають. Один із них зупинив мене своєю брудною рукою і відіпхнув на пів кроку назад.

  1.  Що вам потрібно? – скрикнув я.
  2.  Усе… - сказав інший голодранець і замахнувся своєю палицею.

 Це сталося настільки швидко, що я й і повіками змигнути не встигнув. Він ударив мене по плечі і готувався наносити послідовні удари по тій же лівій частині мого торсу. Я зрозумів, що діяти потрібно негайно, адже усі фактори ситуації свідчили не на мою користь: над  головою ллється дощ і розтікається в усі щілини міста, навкруги ні душі, тільки я і двоє злочинців, які хочуть мене обікрасти. Та якщо дивитися правді у очі, красти у мене нічого. На мені брудні шкарпетки, сірі протерті штани, чорний колет і капелюх, який, щоправда, злетів від першого удару палицею.

 Діло не у тім чи пограбують мене, чи ні. Тут діло стосується мого життя. Мене могли убити і скинути з найближчого моста без свідків і доказів. За ту єдину секунду серцебиття підвищилося удвоє і гору взяв інстинкт самозбереження. Думати довго і не треба, я просто зціпив скули, зжав кулаки, замахнувся правою рукою і ударив нападникові у голову. Палиця упала, почувся стогін, і  голодранець відкинувся назад, втративши свідомість. Він упав у калюжу багна і болота, яке умить розлетілося від сплеску. Другий бандит так дивно подивився на мене, ніби це я його образив, та подив на його обличчі довго не затримався. Він закричав і накинувся на мене, прижавши до найближчої стіни, почав душити. Я не міг вирватися від його кремезних рук, вони обвисли на шиї, як тіло пітона. Повітря закінчувалося, я, з’їхавши спиною по стінці униз, упав на землю і зіперся на руки. Настав момент істини, життя покидало мене і я, як ще ніколи раніше, просвітився у вагомості, значущості свого буття. Моє єство закричало: “Я хочу жити!”. Останніми силами я почав шукати вихід, там, де його логічно не було. Краєм мізинного пальця я намацав каменюку, узяв її і почав з усієї сили лупити цього негідника по голові. Після двох чи трьох ударів він упав на мене. Я перевів подих, ще мить посидів, потім з огидою відкинув його від себе і оглянув обох. Перший нападник був непритомний, а під його лівим оком був синяк, розміром з чимале яблуко. Коли я підійшов до іншого, його голова була уся в крові, перевіривши його пульс, мене охопив жах. Цей чоловік не дихав, швидше за все, я каменем вдарив його  у скроню, через що він одразу ж помер.

 Паніка охопила мій розум.

  1.  Що робити, що робити? – питав я себе раз за разом.
  2.  Тікати! – немов би якась потайна сила сказала у мені.

 Сперечатися я з цим не міг. Рушивши з місця побіг чимдуж додому.  Через десять хвилин добіг до порогу, витерши піт з лоба, відкрив двері і зайшов у свою кімнату. Подивившись на себе, побачив сліди крові на колеті, швидко її скинув і заховав під ліжко.

 Приліг, але не спав. Серце ще гуділо, а нав’язливі думки не виривалися з голови. Через пару хвилин у кімнату зайшов дядько.

  1.  Ну що прийшов, з ногою усе гаразд? – спитав він.
  2.  Угу. – ледь стримуючи емоції, мовив я у відповідь.
  3.  А Карлу заплатив?
  4.  Так.
  5.  Скільки?
  6.  Усе дядько, усе, що ти мені дав. – гостро відповів я.

 У мене був стан не для розмов. А дядько у мене любив поговорити, тому був трохи набридливим. Отже я стримуватися більше не міг.

  1.  Добре, добре. На добраніч… - сказав дядько із ображеним обличчям і, прикривши двері, пішов.

 Тепер у мене ще й було відчуття провини. Довго промучившись у роздумах я заснув у холодному поту. Так тоді втомився, що ніч пройшла без сновидінь, тільки міцний відпочинок заспокоїв і нормалізував, як фізичний, так і душевний стан, та не надовго…

Розділ IIУтікачі

 Одразу після ночі настає світанок, і він був для мене, як сіль на рану. Я прокинувся, розплющив очі, присів і спер голову на руки. Згадавши, що було вчора, мені стало ніяково. У голову почали лізти дурні думки, теорії, припущення.

 Я різко себе заспокоїв тим, що це ж вони на мене напали, це був самозахист. На місці них міг бути і я, мене б знайшли на площі уранці вбитого й роздягненого, а тих негідників так би і не покарали.

 Гріх поглинав мою душу, але змалювавши ситуацію по іншому, мені полегшало. Довго я сидіти не міг на одному місці, вийшовши на двір, побачив, що дядько Роберт варить в казанку рибу.

 Ця гаряча страва мені уже набридла, але тоді мені раптом захотілося її. Я присів коло нього і почав розмову.

  1.  Дядьку, ви пробачте мені за понеділок. Тоді я на вас сказав лихе, бо не подумав.
  2.  А нащо ж тобі  голова на плечах?
  3.  Щоб вашу добру юшку скуштувати.

 Ми обидва засміялися і почали говорити про рибалку, про те, що сталося у місті, про власні судження й думки. Я хотів розповісти йому про вчорашній інцидент, та не зміг, нехай це буде тільки моя власна проблема, сам понесу цей хрест каяття.

 Раптом з міста залунав гучний дзвін, такий лунає, коли потрібне негайне зібрання ради і поселенців. Я хвильку подумав і збагнув навіщо це все — скоївся непоправимий злочин.

  1.  Уолтере, вдягайся і пішли. Це напевно будуть говорити про відкриття судноплавної фабрики. Нарешті і наше містечко буде вагомим внеском для флоту королівства.
  2.  Мабуть, дядьку.
  3.  А я це знаю точно, про це уже все місто розпускає чутки.
  4.  Ти віриш у слова які були перероблені десятками людьми у їхній лад? Не знав, дядьку, не знав.
  5.  Та я не до того вів розмову.
  6.  Я зрозумів. Переодягнуся і підемо.

 Ми вийшли і рушили на площу з усією масою людей. Для них це був ще один привід поспілкуватися один з одним, розкинути нові плітки, посперечатися, а коли і посміятися.

  1.  Надворі холодно, чому ти не узяв свій колет?
  2.  Я… - задумавшись, що сказати, згадав, яка вона брудна і закривавлена. - …я її просто забувся.
  3.  Так, пам'ять у тебе феноменальна.
  4.  Ну ти знаєш у кого я вдався.

 Дядько промовчав, посміхнувся, покрутив головою і пішов далі. Усі нарешті зібралися на площі і здійняли великий шум і галас. Заскрипіли величні двері в будинку правосуддя, з них почали виходити посадові особи.

 Назовні стояло двоє пікінерів коло дверей і четверо на підмурку. Дана будівля, тобто підмурок, являлася доброю сценою для вистав і трибуною глашатаїв.

 Вельможний суддя вийшов перший, усі замовчали, не те щоб через повагу, а від страху перед владою, яку мали посадовці і інші не менш вагомі особи. Ззаду судді ішли четверо урядовців, уповноважені  працювати разом із ним. Швидким рухом вони вийшли на трибуну, коло них поставала варта. Суддя Тейлор Маквайзер перелистав пару сторінок свого записника, задумавшись раптом сколихнувся і вже був готовий говорити. Своїми карими очима почав оглядати народ, який стояв у очікуванні почути невідоме досі для них.

 Тейлор Маквайзер був людиною замкненою у собі, на вигляд 40-ка-45-ти років. На голові темне волосся закривало морщини на лобі. Невеликий ніс, відносно великі скули, тонкі вуста і чорна щетина волосяного покриву в області бакенбардів робили його темною особою, якою він і був. Незважаючи на все, Маквайзер знав своє діло, правосуддя — це була його стихія, його покликання. Саме він займався злочинним світом наших околиць, про це я знав, отож насторожився почути найгірше.

  1.  Я скликав вас сьогодні, щоб повідомити про подію, яка сталася учора удень. – почав говорити суддя, а я ж здивувався і слухав, чому ж це він сказав удень? Адже на мене напали пізно увечері, що це все значить. Мою допитливість, яка не терплячи чекала відповіді, одразу ж зруйнували послідовні слова судді. – З в’язниці втекли троє злочинців. Одного із них забрала на той світ куля охоронця, двоє ж услизнули. Та напевне у конкуренції двоє в’язнів посварилися один між одним, внаслідок цього почалася бійка. Один убив другого і утік. Це Біллі Вестон! Він оголошується у розшук. За його схоплення висувається винагорода у розмірі тисячі фунтів.

 Усі заметушилися, почали перекодуватися вигуками: Тисяча фунтів, тисяча фунтів! Ну ж бо знайдемо його.

 Вульгарний чоловік, який стояв попереду натовпу, сплюнув і крикнув: Та за такі гроші я вам його зв’язаного на руках принесу!

 Почувся гучний сміх, жителі містечка у азарті виграшу винагороди здійняли галас. Через масу людей раптом почала прориватися з плачем жінка похилого віку, вона вибігла близько до судді і щось тихо бурмотіла з підвищенням тону. Її не було не було чути через галас. Тейлор Маквайзер, побачивши жінку, яка плаче і намагається щось сказати, закричав: “Тихо! ”. Усі позамовкали і сконцентрували увагу на суддю, який дивився униз з трибуни на схилену жінку.

  1.  Не міг, не міг мій син когось убити! Він і мухи не образить. Це усе брехня, не може бути… - вона помалу викрикувала дивлячись у вічі судді.
  2.  Кажете не може, а за що сидів у в’язниці ваш син ви знаєте?
  3.  За пограбування. – знеможено сказала жінка, вона ледве стримувала свої емоції.
  4.  Ви знаєте, що під час пограбування загинув власник дому? Тепер його дружина стала вдовою.
  5.  Це не він, все це його неладні дружки, вони винні. Завели його неправильним шляхом, погубили дитя моє…
  6.  Зібрання закінчене! – голосно закричав Маквайзер, розвернувшись швидким рухом рушив у середину будівлі.

 Хоч його душа зачерствіла від довгих років злочинного світу, таке відчуття, як жалість було погублене. Але дещо і залишилося. Саме тоді це дещо пробудилося. Він не міг дивитися в очі тій жінці так довго, не міг показати свою слабкість.

 Коли я почув, що наплів Тейлор, немов би тягар із душі упав, відчуття полегшення і легке тремтіння. Вони висунули свою версію, яка була вигідна мені. Я далі себе відчував тінню серед усіх, непомітним і незворушним. Та коли вийшла жінка, чимось мені її стало жаль. Її син знову сяде у в’язницю, вона знову буде страждати.

  1.  Дядьку підемо.
  2.  Ну пішли.

 Усі розбіглися з площі, немов би й і нікого не було. День минув швидко, увечері піднялася буря, до ранку усе затихло, а по місту долинався зі свистом останній холодний вітер.

Розділ IIIМістер Х.

 Н

а наступний день я з дядьком пішов продавати наловлену рибу. Коли сонце повністю піднялося і почало пекти обличчя, увесь товар вже був проданий. Дядько дав мені усі зароблені гроші і сказав, щоб я привів себе у лад, адже мій одяг був критично зношений.

 Убравшись у новий одяг, ходив по місту. Нові почуття охопили мене, вперше за довгий період я справді з облегшенням вдихнув палке повітря, вмився і далі блукав. Присів на довгій лаві, яка стояла у тіні, нахилившись головою назад на кам’яну споруду лікарні Святого Георга, отримав справді неймовірне відчуття розслабленості і відпочинку.

 Світ, який оточував мене в ту мить немов би згинув у пітьмі опущених повік. Блаженна тиша охопила душу, я не входив у медитацію, просто ринувся усім своїм єством у світ уяви, а у ньому усі ми владарі, творці, божества неземного походження, адже все, що не існує, з’явиться, хоч у думці, у миттєвій ілюзії.

 Раптом на моєму плечі похилилась рука, я розплющив очі і побачив перед собою чоловіка у темному костюмі. Невеликий капелюх, напівпрозорі круглі окуляри, сорочина з розщібнутими верхніми ґудзиками, елегантне взуття — це увесь стильний набір того мабуть п’ятдесятилітнього аристократа.

  1.  Добрий день… - почав він і присів зліва від мене.
  2.  І вам.
  3.  Ви вже зрозуміли, що я не просто так до вас присів. Для вас це є великим подивом і ви неодмінно хочете розкрити цю таємницю?

Обличчя незнайомця було трохи усміхнене, що було наслідком і моєї усмішки.

  1.  Припустимо. – з іронією сказав я.
  2.  Ліс – це граційне творіння природи. Усе пов’язане. Найменше падіння листви щось значить. Мисливець тихо підкрадається до своєї цілі, не потривоживши ніщо. Не потрібно наводити у жертву жах, страх лише робить істоту сильнішою. Випущений із рушниці блискавичний снаряд смерті зносить вибрану ціль ниць на землю. Її призначення у нашому світі закінчено. Володар свого покликання, безшумний мисливець забирає із собою трофей. Усі діяльності можна перевершити у мистецтва. А мистецтво – це уже вищий прояв людської діяльності, саме воно робить з усіх нас повноцінних членів розвиненого суспільства.

Його тон перейшов у більш серйозний і я задумався, не розуміючи сенсу сказаного цим цікавим чоловіком, запитав: “Я не цілком зрозумів вас, до чого ви це все вели?.

  1.  Знаєте, що буде, якщо на жертву нападе ціле стадо необережних примітивних мисливців? – я промовчав, давши співрозмовнику можливість продовжити – Звісно ж жертва втече.
  2.  Я все одно не розумію.
  3.  Зараз, зараз я задовольню вашу допитливість. Я говорю загадками лише для того, щоб акуратно підійти до основної теми нашої з вами розмови – ми перекинулися настороженими поглядамиІ так, я надіюсь ви належите до розсудливого типу людей і не будете робити різких і необдуманих вчинків не дослухавши до кінця.
  4.  Мій хазяїн впливова і дуже заможна людина, та не все вирішують гроші, нажаль…
  5.  Гроші це страшна річ, одних вони гублять, для інших є великою необхідністю. Багато людей скажуть, що гроші правлять світом.
  6.  Що ж скажете ви?
  7.  Не знаю, я не мав великого капіталу щоб відчути їхню владу.
  8.  Це легко поправити.
  9.  Питання у тому чи я цього хочу.
  10.  Що ж ви вирішили? – спитався він, трохи стривожившись від того, що я вів з ним розмову на рівні, створив атмосферу інтриги і продовжував гру слів. Він знав про що говоритиме, наче це вже було пройдено на репетиції, але у кожній виставі, як це буває на практиці, допустимі поправки, і тоді у хід іде чистого роду імпровізація, яка у нього теж була на висоті.

 Я розумів, що від цього рішення залежить моє життя, тому сильно засумнівався. Це була не та справа, яка б не потребувала ризику, але якщо добре розібратися то чого мені було боятися, це був виклик долі, пригода. Я тільки не знав якою стороною обернеться монета, удачею чи крахом і дізнався б якби не сказав наступне…

  1.  Гаразд, я приймаю вашу пропозицію.
  2.  Прекрасно, поки що ідіть додому. Сьогодні відпочивайте, а завтра ранком, з першими променями сонця вийдете з своєї оселі і вас буде чекати наша людина.
  3.  Ви знаєте де я живу?
  4.  Уолтере, я знаю багато чого про вас.
  5.  А я не знаю навіть вашого імені.
  6.  Ох, так, вибачте, що досі не представився, мене звати Еррол Хікс.

 Після представлення містер розвернувся і попрямував в протилежному від мене напрямку. Не гаючи часу, я теж пішов геть з місця зустрічі.

 Вечоріло. Потай від дядька я швидко постарався вимити закривавлений колет. Багрові хвилі на воді немов дзеркало показували хто є хто. Убити – легко, важко жити з цим.

Розділ IVПадіння

 Ц

е відчуття легкості… — його ні на що не проміняти! Коли не знаєш куди іти, легко й заблукати. Бурі крони дерев і численні зарості миготіли перед очима і кінця їм не було. Я біг, здавалося б, що безсилий, та тоді усі ці поняття були відносними, тому нехтуючи законами, продовжував свій рух, доки не наткнувся на невеличкий дерев’яний міст, який, схоже, був тимчасово побудований для воєнної переправи. Той, хто возніс його над прірвою між монолітними клаптями скель, уже давно десь покоїться, а його витвір архітектурної думки досі хитається, за інерцією то у ліво, то вправо. Деревина стала трухлявою, а товста мотузка розтягнулася і у деяких місцях сильно протерлася. Тим паче це не викликало у мене слабкості, повільною ходою я почав наступати на дошки. На шляху, дивлячись під ноги, легко було замітити відсутні частини крізь яких було видно запінену воду. Вона билася об невеликі, але гостро вишліфувані рифи, саме вони навіювали на пересічних людей страх, у добавок це почуття підсилювала висота. Можливо це лякало усіх смертних, та не мене і не тоді.

 Пручаючись сильному вітру, я пройшов через міст і далі з певним вектором напрямку переміщувався по місцевості. Коли вдалось вибратись на високу точку для огляду геологічної структури, вияснилося, що це був архіпелаг. Тропічні тони як ніколи гріють душу. Та мальовничу місцевість різко затьмарювали темні хмари, вони сунулись позаду мене, ніби направляючи.

 Нарешті я добрався до бажаного — на горизонті повільно піднімався увись дим, це точно були люди. Через деякий час, наблизившись, уже й сумнівів на це не було, поміж примітивних халабудок ходили жителі даної території, у їхніх вбраннях їх можна було віднести до типових племен, та не настільки все було звично, як здавалося на перший погляд.

 Мені довелося пройти по їхнім протоптаним вуличкам аби побороти свою цікавість. Усі оберталися і дивилися на мене немовби вкопані, це продовжувалося поки, доки я не наткнувся на їхнього головного, скоріш за все це він до мене вийшов після інформування  того, що у селищі з’явився незнайомець.

 Цей смуглявий чоловік був одягнений в урочисте вбрання і не схоже, що він його колись знімав. Численні шрами на тілі керівника з першого погляду змушували проявляти повагу в його адрес, це була візитною карткою у домінуванні воїна-ветерана над іншими. Чітко було видно історію людини, це не чортове гадання по руці, яким дурять людей, це полотно пошматоване звіром. Істотою, яка сильніша за людину, та не духом, тому й тепер шерсть тварини красується на плечах у цього чоловіка, який у даний момент дивився на мене.

  1.  Теду каме берсаке – мовив він – теду етеро хамос – я натомість зніяковів і був у стані шоку, а він все продовжував… - теду каме берсаке – кричав він – теду каме берсаке – клятий цей шум – теду каме берсаке!
  2.  Теду каме, Уолтере, швидше, берсаке, Уолтере, швидше вставай, Уолтере, вставай!

 Покинувши морок повік, я вже був в лежачому положенні, а мою руку стискав незнайомець.

  1.  Уолтере, нарешті, швидше підводься, я від графа Еррола Хікса, за тобою прийшли, потрібно тікати.
  2.  Якого..? – скрикував я з обуренням, тим часом він вже потягнув мене за руку - … біса!?
  3.  Одягай штани, через вікно будемо вибиратися.
  4.  Мій дядько… - тільки почав я говорити, як він вже відповів.
  5.  Його вже вивели, зараз краще б хвилювалися про самого себе.

 Я накинув штани і ми вилізли з вікна. З будинку дійшов шум падіння комода і крики, тоді я на хвилю обернувся назад, але незнайомець знову потягнув за собою, ми почали бігти із усіх сил. Пробігшись коло причалу і забігаючи між будиночки я знову обернувся назад і краєм ока вже побачив чоловіка який наздоганяв.

  1.  Швидше, швидше! – вскрикував мій тимчасовий напарник, а у мене серце калатало вже занадто сильно, слина у роті згусла і тіло кипіло зсередини, не даючи навіть нормально осмислити ту глибину халепи, в яку я потрапив.

 Ще кілька днів назад усе було добре , точніше, як добре? Усе було до нудоти погано, але це дивлячись із чим порівнювати. Перенаситившись страхом і адреналіном я б дещо переглянув би свої погляди про буденність, але й і на це часу не було.

 Трішки відірвавшись ми підбігли до великої конюшні одного багатія, який вже давно втратив свої статки, а от прізвисько-клеймо залишилося. Так називаючи його, простолюдини лишній раз користувалися можливістю познущатися і посміятися, радо прийнявши до своєї касти ще одного товариша по нещастю. Спочатку він продав усіх своїх коней, а згодом і конюшню. Поки що вона пустувала. А ми, не маючи шляху відступу, ішли напролом.

  1.  Уолтер! Потримай ось це. – я узявся за засов, а він підняв невеликий камінь, який лежав недалеко і пару разів ударивши збив клямку, після чого ми відкинули цей шматок бревна і відчинили подвійні двері.
  2.  Забігаємо! Допоможи мені, потрібно… тут немає чим причинити їх, прокляття!

 Він був не на жарт розлючений і разом із цим наляканий. Шалений погляд бігав то туди то сюди.

  1.  За мною, на драбину.

 Я поліз за ним. Ззаду дійшов звук, вони були уже тут. Рушивши на декілька футів далі, рознісся сильний тріск і я провалився під дошки. Падіння. Звуки приглушені шумом в вухах, гуркіт, бите скло… Усе затьмарилось…

  1.  Теду каме берсаке, теду. 



1. Мовлид Висаитов
2. Составление протоколов
3. Лабораторная работа 2 Циклы с известным количеством повторений
4. где Со.м. ~ стоимость основных материалов руб
5. реферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора технічних наук Харків 1999 Ди
6. Тема Руководитель курсо
7. Научная дискуссия- вопросы экономики и управления г
8. Страхование банковских рисков1
9. человечностью TP публикует подборку психологических экспериментов которые это подтверждают
10. Краснокаменск Курагинский район2
11. Лабораторная работа 4 РЕШЕНИЕ КРАЕВОЙ ЗАДАЧИ ДЛЯ ЛИНЕЙНОГО ДИФФЕРЕНЦИАЛЬНОГО УРАВНЕНИЯ ВТОРОГО ПОРЯДКА
12. Язычество и христианство
13. едикт походить від слова digo говорю і спочатку позначав усне оголошення рішення магістрату по тому чи інш
14. а принципы познания и действительностиоптимизм пессимизм ценностные ориентации
15. Творчество А
16. Вариант 1 1 Какого вида археологический материал дает главную информацию о материальной и духовной культу
17. Автоматизований аналіз злочинності по областям
18. Объясните особенности конструктивного анализа сложной формы предметов
19. Тема- Системный подход в управлении 1
20. наДону она выдалась такой