Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. Світогляд, його структура, рівні, види
Термін «філософія», як і багато інших філософських термінів, – грецького походження і позначає найчастіше «любов до мудрості». Але перш, ніж говорити про мудрість, має сенс обговорити взагалі способи освоєння світу людиною, а також загальне поняття, що виражає відношення людини до світу, – поняття світогляду. Такий підхід має сенс ще і тому, що філософія – лише одна з форм (видів) світогляду, причому історично не перша.
Існує принаймні три способи освоєння світу людиною. Перший – це практичне освоєння світу, наприклад, у процесі трудової діяльності. Другий – це теоретичне (наприклад, математичні чи логічні міркування) і духовне (наприклад, осмислення Бога) освоєння світу. Третій – це духовно-практичне освоєння світу людиною. Світогляд – це саме духовно-практичне освоєння світу.
Під світоглядом звичайно мається на увазі система поглядів на світ і місце в ньому людини. Предмет будь-якого світогляду – відношення людини до світу.
Відношення людини до світу – винятково різноманітне і багатоаспектне, що впливає на складність світогляду як системи. У цій системі можна виділити такі найбільш важливі компоненти (підсистеми):
а) буттєвий компонент (у філософії його називають онтологічним). Предметом обговорення тут виступають такі питання, як: Світ існував вічно, чи був кимсь створений? Світ кінцевий чи нескінченний? Що лежить в основі теперішньої світобудови? Яке джерело руху у світі (що рухає світом?)? Чим визначається розвиток? та ін.
б) пізнавальний компонент (відповідно, гносеологічний), що припускає розгляд не стільки самого світу, скільки його пізнання. Це питання типу: чи є границі пізнання ( чи все у світі пізнається?)? Які існують способи збагнення світу людиною і які з них найбільш ефективні? Що значить знати? Що таке істина? Яке співвідношення знання і віри? і ін.
в) практичний компонент, який відбиває ту сторону відношення людини до світу, що пов'язана з предметною діяльністю людини, а не з його духовно-теоретичним способом освоєння світу (наприклад, мисленням). Це і життєвий досвід людини (навички, норми, рецепти і т.п.). Тут важливіше не слово, а справа, практичне застосування знань і досвіду.
г) ціннісний компонент (чи мовою філософії – аксіологічний), що визначає значимість для людини якого-небудь об'єкта чи події у світі. Це питання типу: Що краще (важливіше, гарніше, цікавіше і т.п.) – А чи В? Вчинок А – злий чи добрий? Відкриття атомної енергії – це благо для людства, або шкода? та ін. У цьому плані світогляд включає норми, ідеали і цінності, що програмують життєві світоорієнтації людей.
Необхідно відзначити, що ці чотири основних компоненти світогляду тісно взаємозалежні і забезпечують йому цілісність. Однак світогляд – не статичне утворення, і тому можна говорити про різні рівні його зрілості, досконалості. На більш низькому рівні (його часто називають світовідчуттям) мають на увазі чуттєво-емоційну сферу людського буття, соціально-культурні традиції і соціально-психологічні стереотипи, думки, оцінки, однак без належного їхнього осмислення. Коли ж наші думки, оцінки і вчинки ґрунтуються на знаннях, коли судження наші аргументовані, обґрунтовані (наприклад, посиланнями на наукові теорії чи закони), коли ми здатні критично осмислити свій досвід і знання – такий рівень світогляду звичайно називають світорозумінням. Забігаючи вперед, відзначимо в цьому зв'язку, що одна з задач (і орієнтацій) філософії – допомогти людині в удосконалюванні свого світогляду, у доведенні світогляду до рівня світорозуміння.
Тепер – про види (історичні типи чи форми) світогляду.
Філософія виникла більш двох з половиною тисяч років тому. Однак вона не є історично першим видом світогляду: до неї існували міф і релігія (хоча питання про те, що виникло раніше – філософія чи релігія – дотепер не вирішено однозначно).
Міф (міфологія) – це такий вид світогляду ( що існував вже в первісному суспільстві), за якого світ розглядається як єдиний живий організм, а земні, природні сили наділяються душею, здобуваючи нерідко надприродний характер. Міф зв'язаний з фантастичним описом дійсності і тому близький казкам, легендам, переказам і т.п. Міф є певним узагальненням тих чи інших явищ природи і суспільства. Наприклад, Деметра, як персонаж відповідного давньогрецького міфу, є символічним узагальненням землеробства, узятого в цілому, а Посейдон – символічним образом моря, усіх морів і зв'язаних з ними явищ. Однак всі узагальнення в міфі не виходять за рамки чуттєвих уявлень. У цьому змісті міф принципово відрізняється від науки і філософії.
Релігія (релігійний світогляд) виникає як своєрідне витіснення міфів, їх «удосконалення», уніфікація (тобто має місце прагнення до об’єднання, приведення до єдиного початку). Релігія – такий вид світогляду, у якому дійсність представлена у фантастичних образах, шляхом уведення надприродних властивостей і сутностей. На відміну від повсякденного досвіду, релігія є ієрархічною системою. Ієрархічним центром монотеїстичних релігій є Бог. У логічному і понятійному відношенні релігія – більш розвинута система, ніж міф: вона включає не тільки різноманітні чуттєві образи, але й абстракції досить високого рівня розвитку. На відміну від науки, релігія основана не на знанні, а на вірі; у суспільстві релігія функціонує за посередництвом церкви (де, наприклад, відбуваються обряди, ритуали і т.п.) і інших об'єднань віруючих.
У порівнянні з релігійним і міфологічним світоглядом особливе місце займає науковий світогляд, що являє собою специфічне (наукове) знання про світ і місце в ньому людини. Це знання, яке крім системності характеризується об'єктивною істинністю, предметною визначеністю, наявністю особливих форм своєї організації й особливих методів одержання такого знання. Цей вид світогляду сформувався порівняно недавно, пізніше міфології і релігії.
Можна також говорити і про інші види світогляду (художній, політичний і т.п.), але серед усіх видів нас насамперед буде цікавити філософський світогляд, розкриттю змісту якого у всьому різноманітті його аспектів і буде присвячений наступний виклад.
Філософія виникає на певному етапі історичного розвитку суспільства як своєрідне «подолання» міфу і релігії. Іншими словами, філософський світогляд істотно відрізняється від міфологічного і релігійного типів світогляду. Чим же?
Насамперед, він відрізняється тим, що це раціоналізований світогляд, із пріоритетом розуму над почуттями, знання – над думками і вірою. По-друге, якісно змінюються способи пояснення світу: світ тепер намагаються пояснювати таким, яким він є насправді, а не приписуючи йому (як це роби¬лося в міфології) риси і властивості йому не властиві.
Носій світогляду – людина, що живе в суспільстві і культурі, в історично конкретному їх стані. Тим самим світогляд – це суспільна самосвідомість людини; він визначає ціннісну орієнтацію людини у світі, відбиває дійсність крізь призму її (людини) цілей і інтересів.
На відміну від світогляду, що виникає з практичного відношення до світу, і є способом його «практично-духовного» освоєння, філософія і наука виникають з теоретичного, тобто пізнавального відношення, коли воно історично виділяється у відносно самостійну сферу діяльності людини.
1.2.Філософія як світоглядне знання
Як уже відзначалося, філософія виникає на певному етапі розвитку сус¬пільства. Які ж причини її виникнення? Виділимо дві основні – гносеологічну і соціокультурну.
Гносеологічна причина пов'язана з незадоволеністю прийнятими прийо¬мами пояснення світу. З гносеологічної точки зору філософія виникає як своєрідне «подолання» міфу за допомогою зміни способів пояснення нав¬колишньої дійсності. На відміну від міфологічного, філософське пояснення не зв'язане з приписуванням світу не властивих йому якостей і ознак, а нака¬зує пояснювати світ, виходячи з нього самого, таким, яким він є насправді. У цьому способі вже проглядаються елементи наукового підходу, наукового пояснення світу.
Із соціально-культурної точки зору філософія виникає в процесі роз¬кладання первісно-общинного ладу і становлення рабовласницького суспіль¬ства, у якому після поділу праці, що відбувся раніше, сформувалися умови, що забезпечили існування і розвиток особливої верстви людей (вільних гро¬мадян), які займалися переважно інтелектуальною працею і любили мудрість (тобто філософів).
Першою формою філософського знання була натурфілософія, що міс¬тила міфологічні і релігійні уявлення про світ. В міру розширення й удоско¬налювання знань відбувалася спеціалізація натурфілософських знань. З на¬ту𬬬¬¬¬фі¬лософії поступово стали відокремлюватися конкретні наукові дисципліни – математика, астрономія, фізика. Як не парадоксально, у процесі такої диференціації знань філософія не тільки не «розгубила» свій предмет, але, навпаки, уточнила його. Наприклад, вивчаючи рух, філософія тепер не розглядає його конкретні прояви, а займається обговоренням його загальних, фундаментальних питань – про загальні причини руху, його суперечності, про співвідношення руху і розвитку і т.п.
Становлення філософського знання в процесі такої трансформації на¬тур¬фі¬лософії супроводжується також раціоналізацією світогляду. При цьому перевага віддається не думкам (поглядам), а знанням, одержуваним із самоціллю доказу, аргументації, критичного осмислення дійсності і висловлюємим мовою особливих, дуже загальних понять – філософських категорій (докладно про категорії мова йтиме далі, у темі 7). Тим самим відбувається переорієнтація на теоретичний спосіб освоєння світу.
Філософський світогляд як теоретична форма відношення людини до світу, що виражає орієнтацію людського розуміння і діяльності, піддається змінам. Наприклад, арістотелівсько-теологічний погляд на світ епохи Середньовіччя змінився в Новий час детерміністським поглядом на світ, у формуванні якого велику роль зіграли наукові знання (про детермінізм - див. далі в темі 6.).
Окрім відзначеної ознаки теоретичності філософії (що означає: пріори¬тет знання у порівнянні з думкою (поглядом); раціональність; аргументова¬ність; доказовість; розвинута концептуальна мова), вкажемо ще на одну її специфічну рису – її особливий зв’язок з практикою. Звичайно теоретичне протиставляється практичному; однак це не означає, що філософія не пов’язана із життям, з практикою, хоча вона і не потребує, наприклад, експе¬риментальної перевірки власних положень. Практика трактується нею частіше у більш широкому сенсі, ніж це має місце, наприклад, у марксистсь¬кій філософії (детальніше про практику див. у ч. 2, темі 11).
У сучасному, надзвичайно складному динамічному і суперечливому світі людині дуже важливо мати розвитий, цілісний і стійкий світогляд. Особ¬ливо це важливо людині, діяльність якої пов'язана головним чином із сус¬піль¬ною роботою (керування, політика, бізнес і т.п.). Зокрема, дійсний політик – той, світосприймання і світорозуміння якого підлягає соціально значимим ці¬лям і цінностям, а не особистим, приватновласницьким (влада заради особис¬того збагачення).
Таким чином, філософія – це теоретична форма світогляду, яка має такі фундаментальні властивості:
а) універсальність;
б) орієнтація на корінні питання буття, на граничні його підвалини;
в) критичність, рефлексивність.
Під універсальністю розуміється та обставина, що філософський світо¬гляд має відношення до природи, суспільства і до духовної сфери (свідомість, пізнання тощо).
В якості корінних питань буття виступають такі, як питання про поча¬ток всього існуючого, питання про вічність і нескінченість, про життя лю¬дини тощо. Порівняно недавно ці корінні питання філософський світогляд тіс¬но пов’язував з так званим основним питанням філософії, тобто з питанням про відношення мислення до буття, свідомості – до матерії.
Проте так сформоване питання має смисл не для будь-якої філософсь¬кої системи (про це буде йти мова в темі 2 і далі), а лише для філософських систем типу системи Гегеля.
Це питання має фундаментальне значення в марксистській філософії і пов’язане з відповідним принципом партійності, його можна розглядати і в наш час, проте, швидше, в дидактичному плані; в навчальних цілях ¬¬– як засіб, який допомагає класифікувати філософські системи на перших етапах їх освоєння.
Під рефлексією розуміється критичне осмислення людиною власної діяль¬ності, її результатів і наслідків. При цьому, якщо таке осмислення ведеться на основі філософських категорій і принципів, то ми маємо справу з філософською рефлексією.
Таким чином, специфіка філософії – не стільки в об’єкті (що саме вив¬чається, розглядається), скільки в способі його розгляду. Як не раз підкреслював в свій час Р.Декарт, філософствувати – значить сумніватись.
2. Предмет філософії та особливості філософського мислення
Авторство слова «філософія» приписують давньогрецькому мислителю Піфагору (VI—V до н. е.). Він був проти того, щоб його називали мудрецем, і вважав себе філософом (любителем мудрості, від грецького phileo — любов і sophia — мудрість), бо мудрим, на його думку, є тільки Бог, оскільки під мудрістю давні греки розуміли не просто мислення, а єдність способу мислення і способу життя. Тим самим з часів Піфагора у понятті «філософія» фіксується прагнення людини до самовдосконалення, до досягнення ідеалу. Ідеал традиційно включає в себе три найвищі цінності — Істину, Добро і Красу. Філософи Давньої Греції вив-чали начала та закономірності світобудови, а під філософією розумілась наука взагалі.
Фундатором європейської філософської традиції є давньогрецький мислитель Сократ (470—399до н. е.), який визначив подальший напрям філософії своїми знаменитими запитаннями: чи можемо ми досягти істини, не знаючи, що таке істина? Чи можемо ми вважати щось красивим, не знаючи, що таке краса? Чи можемо ми бути добрими, не знаючи, що таке добро? Цим Сократ дав поштовх розвиткові трьох основних дисциплін:
а) гносеології — теорії пізнання, вченню про те, що таке істинне знання і які шляхи його досягнення;
б) етиці — вченню про те, що таке добро і зло, і як людина повинна оцінювати свої вчинки;
в) естетиці — вченню про прекрасне.
Заслуга Сократа полягає в тому, що він показав, що предмет філософії вимагає осмислення самого способу його пізнання. Тому, в міру того, як окремі науки, що входили раніше до складу філософії (див. п. 1), виробляли свій, відмінний від філософського, метод пізнання, вони відгалужувались від філософії. Наприкінці XVIII ст. німецький філософ І. Кант окреслив предмет філософії такими запитаннями: що я можу знати? Що я повинен робити? Чого я смію сподіватись?
Для того щоб відповісти на ці запитання, мало знати, що таке світ і що таке людина. Тому філософія вивчає не тільки сутність речей, світу, людини, а сам спосіб їхнього існування. Філософська дисципліна, що вивчає буття у всіх його аспектах, називається онтологією (від грецького ontos — суще та logoc — вчення). Предметом філософії є загальні, граничні засади людського мислення, пізнання, буття людини у світі.
Таке розуміння предмета мислення зумовлює особливості філософського мислення, які відмежовують філософію як від буденного, так і від природничо-наукового мислення. Першою особливістю є те, що будь-яке філософське питання охоплює проб-лематику філософії в цілому. Тому філософію не можна викладати, як інші науки, — від більш простого до більш складного. Другою особливістю є те, що будь-яке філософське питання охоплює не тільки філософію в цілому, а й підпорядковує цьому питанню й того, хто запитує, тобто філософське мислення вимагає не тільки осмислення своїх власних підвалин та можливостей пізнання, а й зміни того, хто мислить, — зміни світоглядних, життєвих здібностей і самого способу мислення.
Науковим завданням філософії є виявлення найбільш загальних закономірностей розвитку світу, вираження його в принципах, філософських законах та категоріях, вивчення наявного і минулого, можливого і майбутнього. Якщо простежити історію розвитку різних філософських систем, то не важко помітити, що вся її тематика фактично зосереджена навколо центральної багатопланової проблеми «людина — світ», яка має багато проявів, модифікацій: «суб’єктивне — об’єктивне», «матеріальне — духовне», «природа — суспільство» тощо. Проблема «людина — світ» виступає як універсальна і може розглядатися як загальна формула, смислова спрямованість, зорієнтованість практично кож-ної філософської системи. Тому вона і становить основне питання філософії. «Велике основне питання всієї, особливо новітньої, філософії є питання про відношення мислення до буття...» Філософи поділилися на два великі табори залежно від того, як відповідали вони на це питання
Основні функції філософії
Питання про функції філософії – підсумкове питання даної теми, завер¬шує обговорення філософії як особливого світогляду, співвідношення філо¬софії і науки, особливостей філософського знання. Питання про функції фі¬лософії – це також питання про її призначення, про її роль у житті людини і суспільства. Серед її функцій виділимо найбільш важливі.
Світоглядна функція припускає розгляд філософії (що є досить зрілою, теоретичною формою світогляду) як умову вдосконалювання світогляду лю¬дини, виведення її з рівня світовідчуття на рівень світорозуміння. Про цю фун¬кцію досить докладно вже йшла мова раніше.
Гносеологічна функція припускає розгляд філософії як вчення про піз¬нання. В кожній досить розвинутій філософській системі є спеціальний розділ (правда, він може і не бути виділений явно), присвячений виявленню закономірностей пізнавального процесу, виявленню можливостей і меж пізнання, співвідношенню почуття і розуму в пізнанні і т.п. Такий розділ називають звичайно гносеологією, на відміну, наприклад, від онтології як філософського вчення про буття. Останнім часом використовують частіше термін “епістемологія”, що відбиває вплив англо-американської і французької культурної і мовної традиції, у той час як термін “гносеологія” ближче до німецькомовної філософської традиції.
Методологічна функція припускає розгляд філософії як особливий ме¬тод пізнання і як особливий засіб осмислення дійсності. Тим самим можна говорити про власне філософські методи (наприклад, діалектика) і засоби (рефлексія, категоріальний апарат і т.п.). Арсенал філософських методів і за¬собів розглядається філософією в спеціальному розділі, названому методоло¬гією, використовуючи також порівняння, зіставлення з неформальними мето¬дами і засобами. Серед філософських методів окрім діалектики можна відмі¬тити, наприклад, феноменологічний и герменевтичний (див. детальніше про них у темі 3 під час розгляду, відповідно, феноменології та філософської гер¬меневтики).
Аксіологічна функція орієнтує на те, що філософія, будучи теоретич¬ною формою світогляду, обґрунтовує основні духовні цінності, включаючи їх у контекст філософських дискусій про проблеми людського буття.
При цьому обґрунтування здійснюється також й в етиці, естетиці, або взагалі в аксіології (як загальному вченні про цінності) з використанням бага¬того категоріального досвіду філософії. Виділені тут чотири функції – основ¬ні. Крім них, однак, говорять і про логічну, соціокультурну, виховну, ідеоло¬гічну і деякі інші функції. Що стосується, наприклад, ідеологічної функції, то вона внутрішньо не властива філософії як такій, хоча під ідеологією в пер¬шому наближенні можна зрозуміти теоретичну концепцію, що обґрунтовує інтереси деякої соціальної групи чи класу. Однак у деяких історичних періо¬дах ідеологічна функція все-таки може висуватись на передній план в окре¬мих філософських системах. Так було, наприклад, з марксистською філософією в СРСР, коли вона виступала теоретичною основою комуністич¬ної ідеології.
3. Філософія Стародавньої Індії
Зародки філософського мислення в Індії сягають глибокої давнини (2500-2000 pp. до н.е.). Зміст цього мислення відображають Веди, Брахмани і Упанішади. Веди — стародавні пам'ятники індійської літератури, написані віршами і прозою. До складу Вед входять "саліхіти" — чотири збірники віршованих гімнів, молитов і заклинань, що частково перемежаються прозою. Брахмани — це своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких особлива увага звертається на тлумачення одвічного смислу ритуалів. Упанішади — завершальний етап у розвитку Вед. Це загальна назва різних за своїм характером і обсягом трактатів релігійно-філософського плану. Принципи, закладені у Ведах, Брахманах і Упанішадах, стали основою таких світоглядних систем: 1) брахманізм; 2) бхагаватизм; 3) буддизм; 4) джайнізм. При цьому слід зауважити, що буддизм і джайнізм офіційно не визнавали вищого авторитету Вед, але, все-таки, як свідчить історія, вони на них спирались, логічно випливали з них. Бріхаспаті, Вардхамана, Готама, Будда, Канада, Капіла, Патанджалі, Джайміні і Бадарайана, що вважаються засновниками цих світоглядних систем, залишили після себе Сутри (священне коротке керівництво до звичайного права, законодавства, ритуалу пожертвування, домашнього життя і громадських обов'язків), у яких викладено суть їхніх вчень. І донині Сутри є предметом коментарів, доповнень і оновлення відповідно до потреб історичних умов. Характерною особливістю стародавньоіндійського світогляду є те, що в ньому простежується органічний процес переходу від міфологічно-релігійного світогляду до філософії. Аналіз перших, власне вже філософських, систем даршан (дар-шан — найбільш поширений термін староіндійської філософу, адекватний старофецькому терміну "філософія"), можна, наприклад, подати через такі школи, як йога, санкх'я, міманса, веданта, вайшешика, н'яя, чарвака-локаята. При цьому слід зауважити, що ці школи характеризуються неоднорідністю, а їх основою є ставлення до Вед. Ті даршани, які визнають авторитет Вед (санкх'я, н'яя, вайшешика, йога, міманса, веданта), називаються астіка. А ті, які не приймають авторитету Вед, називаються настіка (наприклад, чарвака-локаята). 32 Філософські ідеї школи йога виходять із своєрідного з'ясування питання про сутність відношення душі і тіла, духовного і тілесного. Сутність цього відношення (за йогою) у безперервному самовдоско-наленні душі і тіла шляхом самозаглиблення людини у свій внутрішній світ, що реалізується через безпосереднє бачення і переживання. Світогляд у санкх'ї базується на уяві, що в світі існують два самостійних начала: пракріті (субстрактна першопричина) і пуруша ("Я", дух, свідомість). У філософському плані пракріті можна розуміти як першопричину світу об'єктів. Пуруша у санкх'ї пасивна, але наділена свідомістю, що становить її сутність. Санкх'я вважає, що Всесвіт виник завдяки впливу пуруші на пракріті. Санкх'я як філософська школа має свою систему категорій. Ці категорії є начало існування (наприклад, зір, слух, смак, розум, душа, дух і т.д.). І, звичайно ж, до складу категорій входять пракріті і пуруша. Особливістю староіндійської філософської школи міманси є те, що вона визнає реальність зовнішнього світу і заперечує роль Бога у створенні цього світу. Міманса, виступаючи суперником буддизму у вченні про сутність світу, рішуче заперечує ідею нереальності, або ілюзорності світу, миттєвості його існування, пустоти або ідеальності його. Міманса вважає, що світ у цілому вічний і незмінний, він не має ні початку, ні кінця, хоча окремі речі в ньому здатні змінюватися, виникати і гинути. Визнаючи багатоманітність світу, міманса зводить її до декількох категорій, зокрема до такої, як субстанція. Субстанція (у розумінні міманси) — це основа всіх якостей, що існує у дев'яти модифікаціях: земля, вода, повітря, вогонь, ефір, душа (Атман), розум, час і простір. У вирішенні проблеми пізнання міманса стоїть на позиціях сенсуалізму. На особливу увагу заслуговує вчення міманси щодо зв'язку мови і мислення, слова і його значення. Міманса розрізняє вічні, незмінні звукові субстрати, слова і їх конкретні фонетичні вирази, здатні мо-дифікуватись і змінюватись під впливом людини. Стародавня індійська філософська школа веданта яскраво представляє об'єктивно-ідеалістичну систему. Веданта бере свій початок у вченнях Упанішад. Основою веданти є обгрунтування існування Брахмана (Бога), який є кінечною і єдиною основою буття. Людська душа (Атман) тотожна з Брахманом і його емпіричним втіленням. Брахман характеризується як єдність буття, свідомості і раю. Реальний світ — це сам Брахман у своєму емпіричному прояві. У більш пізньому своєму прояві веданта визнає за тілом і душею реальність їх існування. Філософська школа Стародавньої Індії вайшешика характеризу-ється насамперед тим, що вона найбільш тісно (на відміну від усіх інших староіндійських філософських систем) пов'язана з природничо-науковими уявленнями тодішнього суспільства. Школа вайшешика займалась подальшою розробкою таких традиційних ідей філософії Стародавньої Індії: 1) розуміння світу як поєднання фізичних елементів — землі, води, світла, повітря і т.д.; 2) уявлення, що всі предмети і явища дійсності (включно із свідомістю і мисленням) є продуктами первинних атомів. Вчення школи вайшешика про атоми грунтується на основі математичної теорії про нескінченно малі. За вченням вайшешика, все існуюче обіймають сім категорій: субстанція, якість, дія, загальне, особливе, притаманне, заперечення, або небуття. Основною категорією є субстанція, яка виявляє сутність речі. Свою теорію пізнання вайшешика будує на базі ідеї, що предметом пізнання є об'єктивно існуючий світ. Він пізнається через сприйняття, висновок, пам'ять та інтуїцію. Оригінальність філософської школи н'яя виявляється в тому, що вона є вершиною староіндійської логіки і теорії пізнання. Логіка н'яя виникла в процесі узагальнення прийомів і методів публічних філософських виступів, які широко практикувались у Стародавній Індії. Щодо теорії пізнання н'яя, то вона виходить із принципу: знання відповідає об'єктивній дійсності, яка існує незалежно від суб'єкта пізнання. Н'яя вважає, що існує чотири джерела вірогідного пізнання: 1) чуттєве сприйняття; 2) логічний висновок; 3) порівняння; 4) словесне засвідчення авторитетів. Серед філософських шкіл Стародавньої Індії виняткове місце посідає чарвака-локаята, яка не визнає авторитету Вед, не вірить у життя після смерті, заперечує існування Бога, оригінальне визначає начала буття і сутність процесу пізнання. Вирішуючи вічну філософську проблему — смисл людського життя — чарвака-локаята вбачає сенс людського існування в щасті. А щастя розуміє як насолоду, що має добуватись через діяльність людини, людина сама має це щастя створити. На закінчення викладу староіндійської філософії, нагадаємо її основі особливості. 1. Формування на базі міфологічно-релігійного світогляду. 2. Своєрідність ставлення до Вед. 3. Споглядальний характер і слабкий зв'язок з наукою. 4. Змалювання духу як безликого, бездіяльного явища. 5. Народження логіки. 6. Побудова соціальної філософії на принципах етики страждань і щастя. Однак, головною особливістю, визначником є те, що у філософії Стародавньої Індії сформульовано ідею активно-діяльної сутності, під якою розуміється єдність душі і тіла, духовного і тілесного, свідомості і матерії.
4. Становлення філософської думки у стародавньому Китаї
Становлення філософської думки у стародавньому Китаї спостерігається вже в 7ст. до н.е. Про це свідчить зміст старокитайських трактатів: "І-цзін" ("Книга перемін"), "Ші-цзін" (Книга пісень"), "Шу-цзін" ("Книга історії") та ін. У цих книгах проглядаються такі філософські проблеми: про єдність і різноманітність речей; про дію протилежних сил в єдиній субстанції: про природну закономірність; про природність людської душі і свідомості. Щодо розгляду цих проблем особливе місце у китайській філософії посідає вчення Лао-цзи (VI ст. до н.е.). Центральною проблемою філософії Лао-цзи є питання "дао". "Дао", за Лао-цзи, – це одночасно і всезагальний шлях, якого дотримуються всі явища і речі, і їхнє першоджерело, першооснова.Поряд із категорією "дао" у вченні Лао-цзи чільне місце посідає категорія "де". Якщо "дао" – це всезагальний шлях, якому підкорені всі речі, то "де" – це конкретний шлях окремої речі або групи речей.Розробляючи категорії "дао" і "де", Лао-цзи вперше в історії філософії висуває проблему єдності сутності і якості та їх відмінностей. Завдання пізнання Лао-цзи вбачає у зведенні різноманітності речей до їх загальної єдності, що прихована в "дао".Філософські погляди Лао-цзи містять у собі зразки наївної діалектики. Він завжди вказував на плинність, змінність речей і на їхню внутрішню суперечливість.Іншу позицію займав видатний філософ Стародавнього Китаю Кон-фуцій, що також жив у VI ст. до н.е., точніше з 551 по 479 рр. до н.е.Загальновідомим є те, що Конфуцій не звертав уваги на вивчення та розробку загальнотеоретичних проблем, він не створив філософської системи крайнього спрямування. Всю свою увагу він зосередив на питаннях етики, бо цього вимагали історичні умови того часу, соціальний інтерес. Свою етику він побудував на грунті релігійно-філософських уявлень про навколишню дійсність. Етика Конфуція – це раціоналізована старокитайська релігійна мораль. В основу цієї моралі покладені принципи: 1) людяність (жень); 2) справедливість і обов'язок (і); 3) ритуальність (лі); 4) знання (чжи); 5) довіра (сінь).Центральним принципом морялі Конфуція є гуманність, яка й становить основу доброчесності. Бути "гуманнним" – означає любити не стільки себе, скільки інших, на несправедливість відповідати справедливістю, за добро платити добром. Бути гуманним – означає вміти вчасно пожертвувати своїми інтересами.
Таким чином, (філософія Конфуція – це яскраве відбиття тендеції до стабілізації в людських відносинах. Ця стабілізація досягається за рахунок ієрархії в пануванні і підкоренні, що здійснюється із вічного плину законів неба.
Відстоюючи міцну державну владу, Конфуцій завжди говорив, що правитель має божественну сутність. Цар, монарх, імператор, на його думку, – це "син неба". А воля неба поширюється і на суспільне життя. Суспільство має дотримуватись не законів природності, як говорив Лао-цзи, а вічних законів неба, носієм яких і є "син неба". Принцип підкорення, слухняності, покірливості та примирення є одним із головних у соціальній філософії Конфуція (Чжун-пі).
Важливу роль у розвитку філософії Стародавнього Китаю відігравала школа вільнодумця Ян Чжу (приблизно 395-335 р. до н.е.).
Виступаючи проти конфуціанства, Ян Чжу захищав і розвивав вчення Лао-цзи. Ян-Чжу доводив, що віра в небо, в безсмертя душі та потойбічне життя грунтується на неуцтві. Він вчив, що життя – це буття, а смерть – небуття. З огляду на ці міркування, Ян Чжу вважав, що людина має керуватися законами природного реального життя. Метою життя, говорив він, є чуттєва тваринна насолода, бо саме ця насолода і є людським щастям.
Ян Чжу пропагував етику розумного егоїзму, згідно з якою найдорогоціннішим скарбом у світі є людина, її життя.
На захист конфуціанства, проти вчення Ян Чжу виступив відомий старокитайський філософ-мораліст Мен-Цзи (372-289 р. до н.е.)
Протилежну конфуціанству позицію займала школа "Фа-цзя ''. Представники школи "Фа-цзя" заперечували існування надприродного світу і священність неба. Вони твердили, що в природі все відбувається без втручання потойбічних сил. Теоретик цієї школи Сюнь-цзи доводив, що доля людей залежить не від неба, а від них самих, від пізнання природи і використання її законів. У галузі теорії пізнання Сюнь-цзи відстоював і пропагував принцип сенсуалізму, відводячи при цьому велику роль у пізнання істини мисленню, логіці.
Сюнь-цзи виступав проти незаслужених привілеїв і вимагав, щоб мірилом суспільної значимості людини був не рід і не багатство, а особиста гідність, почуття обов'язку, освіченість.
Значно менший вплив, порівняно з попередніми, мала школа "Мін-цзя", яка своєрідно переробляла лаоське вчення, абсолютизуючи момент відносності в процесі пізнання.
Філософія Стародавнього Китаю знайшла свій подальший розвиток і досягла свого завершення у вченні видатного філософа і просвітителя Ван Чуна (27-97 р. н.е.).
Основний твір Ван Чуна – "Критичні міркування" – присвячений критиці тодішнього суспільного ладу, існуючої соціальної системи.
Ван Чун передусім відкидає вчення конфуціанства про священність неба, розглядаючи небо як природну частину безмежного Всесвіту, доводячи, що небо і земля мають єдину природу, єдине начало і єдине походження. Началом як неба. так і землі є субстанція "ці".
Своєрідно вирішує Ван Чун проблему руху природи, вказуючи, що тілесність і рух тісно пов'язані між собою, що джерело руху знаходиться в системі об'єктивної реальності.
Розкриваючи природу людини, Ван Чун вказує, що життя і людина з'явилися на основі природної закономірності з єдиної субстанції – "ці". Людина, вважав він, як і всі живі організми, має життєву енергію, що породжується кровообігом. Поза тілом ніякої душі, ніякої життєвої сили немає.
Для Ван Чуна характерна глибока віра в силу людського розуму, в його пізнавальні здібності. В теорії пізнання він відстоював позиції сенсуалістичного підходу, віддаючи належне і мисленню, оскільки за допомогою мислення можна так глибоко пізнати природу, що стане можливим передбачення багатьох явищ.
Підсумовуючи розгляд філософії Стародавнього Китаю, зробимо висновок. У більшості філософських шкіл переважала практична філософія, яка була тісно пов'язана з проблемами життєйської мудрості, моралі, пізнання природи і соціальним управлінням. Хоч ця філософія була малосистемна і в ній проявився слабкий зв'язок навіть з тими науками, які існували тоді в Китаї, однак за формою і методами постановки проблем ця філософія є широкомасштабним явищем, а по суті вирішення поставлених проблем - цінніснозначи-мою і гуманістичною.
5. Поняття античної філософії. Етапи її розвитку та загальні особливості
(значення не нашла((( простите)
Слово "античний*9 в перекладі з давньогрецької означає "давній". Але у звуженому й усталеному вживанні воно позначає початок європейської культури та цивілізації, греко-римський давній світ. Відповідно до "античної філософи"" входять філософські здобутки цього світу. Зауважимо, що поняття "антична філософія"ширше від поняття "давньогрецька філософія", бо охоплює, крім давньогрецької, ще елліністичну, римську й олександрійську філософії. Зазначену відмінність понять чітко видно при розгляді етапів розвитку античної філософії.
На двох перших етапах розвитку поняття античної філософії збігається з поняттям давньогрецької філософії, а в подальшому історичному розвитку сюди додалися і філософські досягнення інших, культурно споріднених із Грецією регіонів. Проте і надалі грецька філософія була не простою, а основною складовою античної філософії, оскільки поставала як вихідна інтелектуальна засада та освячений традицією взірець філософствування.
Чому ж завдячує антична філософія такими своїми якостями? Відповісти на це запитання означає зрозуміти, які умови й донині необхідні для нормального розвитку філософії, і побачити в історії античної філософії деякі виходи на сучасність.
Умови, що сприяли появі феномену античної філософії
географічно-кліматичні — розміщення Волконського півострова, де починався розвиток античної філософії, на перетині трьох континентів (Європа, Азія, Африка); сприятливий клімат; наявність різноманітних природних зон (гори, долини, ріки, морські затоки), що, врешті, створювало ефект своєрідної "природної лабораторії" для випробовування людської кмітливості, розумності та активності
культурно-історичні — Стародавня Греція перебувала в інтенсивних контактах із давнішими цивілізаціями, зверталась до їх здобутків та вміла їх оцінити, переосмислити і використати; сама вона у цьому плані була "цивілізацією другого порядку"
соціальні - високий рівень розвитку соціальних стосунків та діяльності, різноманітність напрямів життєдіяльності; існування полісної (невеличкі міста-держави) форми організації життя та інтенсивні контакти між полісами; демократичний устрій життя у більшості полісів, що сприяло спілкуванню між людьми, культивуванню навичок формування ясних, виразних думок, їх аргументації та доведенню (у демократичних полісах найважливіші державні рішення приймалися на загальних зборах, де всі законні громадяни мали право висловити свою позицію)
відносна зрозумілість античної міфології та її близькість до людини
талановитість, активність та рухливість стародавніх греків
Отже, антична філософія є першою історичною формою європейської філософії;
в античному суспільстві філософія вперше відокремилась від інших сфер життєдіяльності людини та набула автономного характеру розвитку і отримала свою назву;
дала початок багатьом ідеям і напрямам європейської науки та філософ
(вроде тоже к 5 но не уверена честно((() Антична філософія Греції, її характер та основні етапи розвитку.
Перші грецькі філософи - мудреці займалися осмисленням природи, Космосу, з'ясовуючи причини й початок світу. Їх часто називають «фізиками», які інтуїтивно формували субстанціональну модель світу за допомогою з'ясування першопричини усього сущого як основи, суті. Їх методологія має безліч пережитків міфологічного асоціативного мислення: у міфі людські властивості й стосунки перенесено на явища природи, на небо і Космос, а також і в ранній грецькій філософії властивості й закони Космосу перенесено на людину та її життя. Людину розглядали як Мікрокосм стосовно Макрокосму, як частину і своєрідне повторення, відображення Макрокосму. Таке уявлення про світ у стародавньогрецькій філософії дістало назву космоцентризм. Та в поняття космоцентризму вкладається ще один зміст. Космос - протилежність Хаосу, відповідно - порядок і гармонія протиставляються невпорядкованості та ін. Тому-то космоцентризм ранньої античності пояснюється як орієнтація на вияв гармонії в людському бутті. Адже якщо світ гармонійно впорядкований, якщо світ - Космос, Макрокосм, а людина - його відображення і закони людського життя подібні до законів Макрокосму, то, отже, і в людині є прихована подібна гармонія. Загальноприйняте значення космоцентризму таке: визнання за зовнішнім світом (Макрокосм) статусу, що визначає всі інші закони й процеси, включаючи й духовні. Така світоглядна спрямованість формує онтологізм, виражений у тому, що перші мудреці - фізики шукали причини початку буття.
Філософія Геракліта діалектична: світ, яким править логос, єдиний і змінюваний, ніщо в ньому не повторюється, все скороминуче й одноразове, а головний закон Всесвіту - боротьба: батько всього й цар над усім, боротьба загальна, і все народжується завдяки боротьбі й через необхідність. Отже, Геракліт один з перших пояснював суть речей та процесів через боротьбу протилежностей. Саме протилежно спрямовані сили, що діють одночасно, утворюють напружене становище, яке й обумовлює внутрішню, таємну гармонію речей. Цю глибоку думку Геракліт ілюструє відомим прикладом: обидва дугоподібних кінця лука прагнуть розігнутися, але тетива стримує їх, і їх взаємна дія створює вищу єдність. Та незважаючи на те, що логос панує всюди, порядкує, владарює над усім, люди досить часто втрачають зв'язок із логосом. Відхилення від логосу трапляється тоді, коли люди обмежують себе поверхневими буденними знаннями і стають прихильними до чуттєво-тілесних втіх. Геракліт дуже негативно оцінював неспроможність зрозуміти внутрішню суть світу та гонитву за насолодою, що є взаємозв'язаними та майже тотожними. Але кожна людина має можливість відновлювати та підсилювати безпосередній зв'язок із логосом.
Геракліт радив: по-перше, «свавілля треба гасити частіше, аніж пожежу», по-друге, «необхідно дотримуватись всезагального», що є предметом не чуттєвого пізнання, а філософського міркування. «Мислення - це велика вартість, й мудрість - в тому, щоб говорити істинне й щоб, прислухаючись до природи, діяти згідно з нею». Пізнання прихованої, таємної гармонії, що є кращою, аніж явна, - це є спосіб уникнення зарозумілості. Таке пізнання дозволяє подолати різноманіття поглядів, орієнтуватись на осягнення єдиної істини, що забезпечує взаєморозуміння та об'єднання людей.
Що ж таке буття? Для Парменіда найважливіше визначення буття - осягання його розумом: те, що можна пізнати тільки розумом, і є буття. Почуттям же буття недоступне. Тому «одне й те ж є думка і те, про що думка існує». У такому твердженні Парменіда підкреслюється тотожність буття й мислення. Буття - це те, що є завжди, що єдине й неподільне, що непорушне й несуперечливе, «як думка про нього». Мислення ж - це здатність осягати єдність у несуперечливих формах, результат мислення - знання (episteme). Почуттєве сприйняття має справу з безліччю різноманітних речей і одиничних предметів, що оточують людину. Людина може мати гадку, погляд (doxa) -звичайне, повсякденне уявлення, що протистоїть знанню як наслідку осягнення єдиного. Прагнучи віднайти глибоку основу всього існуючого, Парменід зауважує: ніщо із безпосередньо даного в чуттєвому досвіді не може задовольнити його через явно минущий і скінченний характер. Усі речі, в чому смертні вбачають істину, вірячи в неї, все це - лише ім'я порожнє: бути, але також і не бути, народжуватися, але й гинути, місце на місце міняти, змінювати колір і забарвлення - так яскравими виразами Парменід спростовує чуттєво сприймані речі та явища як щось зовсім не гідне уваги філософа через «неістинність» їх існування, тобто через їх скороминучу, підвладну змінам і перетворенням, тлінну природу. Його цікавить те, що залишається немину¬щим у вічному потоці загальних змін. Від безпосередньої даності буття як множинного Парменід іде до визнання існування, справедливо вважаючи, що без існування світу як єдиного не було б і його чуттєвої множинності. Та потім зосереджує увагу на грані єдиного в бутті, що відкрилася йому. Абсолютний, нетлінний і неминущий характер єдиного буття затьмарює множинне й чуттєве. Тепер буттям філософ називає тільки єдине й нерухоме, а множинне й чуттєве - небуттям, всупереч судженням людей. Звідси всі парадокси вчення Парменіда.
6.Досократівська Філософія(I період філософії - від формування власне грецького філософського мислення до перелому V - IV вв. до нашої ери - як правило, визначається як досократівський, а філософи, що працювали в цей час, - як досократики.)
До афінського філософа Сократа антична думка була здебільшого космоцентричною, спрямовувалась на космологію, тобто пояснення світу в цілому. Серед онтологічних питань частіш за все порушувались такі: як поєднані численне й єдине, як співвідносяться мінливість речей і їх усталеність, що є першою причиною (началом) всього сущого, або “Що є все?”. Питання про можливості й умови пізнання, тобто про все те, що прийнято називати гносеологією, в цей час ще активно неставляться. Перші філософські школи, що виникли у Греції, саме й переймалися вказаними онтологічними питаннямиі були дуже різноманітними. Розглянемо їх коротко.
Мілетська школа
У Іонії, де знаходилось місто Мілет, корені культури булидуже глибокими. Вже у II тисячолітті до н. е. тут мав місце високий рівень розвитку техніки й мистецтва, відзначався значний вплив Єгипту, Ассирії та Вавилону.
У Мікенську епоху відбулася колонізація Малої Азії. Розвивалися мореплавствой торгівля. Середземне море стало відомим аж до Гібралтару. Спілкування з багатьма народами, з їх звичаями, релігіями, знаннями виявляло умовність, відносність усіх людських переказів та релігій, відкривало шлях до вільних досліджень тадо раціоналістичної критики. Усе це сприяло урізноманітненню суспільного життя, розкладаються його старі форми, виникають нові. Виникає й потреба у законодавстві, котре забезпечило б міцний державний устрій.
Серед відомих видів античних мистецтв з’являється вище – мистецтво політики, яким славилися перші грецькі мудреці (Солон, Піттак, Біант та ін.). Був серед них і Фалес, засновник давньогрецької філософії.
Піфагор та піфагорійський союз
Особа Піфагора, засновника однієї з найдавніших філософських шкіл, вже у V ст. до н. е. була оточена легендами і точних відомостей про його життя та вчення дуже мало. Жив він близько 584–500 р. до н. е. спочатку на острові Самос, а пізніше відбув у Південну Італію (м. Кротон), де й заснував зі своїми прихильниками союз. Сукупність вчень під загальною назвою „піфагорська філософія” існувала з VI ст. до н. е. до III ст. н. е., однак вже з IV ст. до н. е. піфагорійський союз відомий як містична, релігійна секта. Сам Піфагор – один з найвидатніших грецьких мислителів і вчених. Він встановив, що висота тону залежить від довжини струни, дав математичні співвідношення у скульптурі, архітектурі („золотий перетин”, правильні кількісні співвідношення між різними частинами споруд). Виходячи з ідеї про досконалу фігуру, зробив висновок про кулястість Землі. До цього слід додати, що Піфагор є творцем наукової геометрії, теорії чиселі оригінального філософського світогляду, згідно з яким у Всесвіті панують математичні закони. Як політичний діяч Піфагор намагався створити нову аристократію, заснувати державу,
Геракліт Ефеський (540–480)
Рідне місто Геракліта – Ефес, що знаходився у Малій Азії. Походив він з багатої сім’ї і міг би стати, як старший син, царем, але відмовився від такої посади на користь брата тапокинув місто. До кінця свого життя Геракліт ненавидів демократію як панування натовпу, тиранію більшості. „Один для мене – десять тисяч, якщо він найкращий”. – писав він. За переказом, з ненавидівши людей і покинувши місто, Геракліт жив у горах, споживаючи рослини, траву, а захворівшина водянку, повернувся до міста та звернувся до лікарів з загадковим проханням аби ті „змінили затяжні дощі наза суху”. Але лікарі не зрозуміли його, тоді він закопав себеу хліві для волів, маючи надію випарувати погану вологу. Однак полегшення не настало і Геракліт помер.
Елеати
Назва цієї філософської школи походить від міста Елея, що знаходився на півдні Італії. Однак засновником її був громадянин м. Колофон Ксенофан (565–470). Свої думки він викладав у поетичній формі і це успадкував його учень Парменід (540–470). Ксенофан рішуче виступив проти міфологічного політеїзму, проти міфологічного світогляду взагалі. Повстав він і проти Гомера та Гесіода за те, що вони приписували богам людські вади. Вважав також, що вища істота, тобто бог, може бути лише одною. Вчення Ксенофана пантеїстичне, адже „все – єдине”і „єдине є бог”: „Богом наповнене все”. Істинне божество є єдиним, вічним, безмежним началом. Безмежне ототожнюється з світом, що оточений неосяжним небом, небо – видимий образ божества. У Ксенофана відчувається скепсис відносно можливостей людського пізнання.
Емпедокл і Анаксагор
Серед фізиків-філософів, які хоч і не залишили після себе тривало існувавших шкіл, однак мали потужний вплив на сучасників і пізніших античних філософів, були Емпедокл і Анаксагор. Емпедокл (бл. 481–421 до н. е.) походив з Акраганта, що в Сицилії, але набув загальногрецького визнання. Повідомляють, що він навчався у піфагорійців і був прибічником деяких сторін вчення Парменіда. Як і Парменід, Емпедокл написав великий віршований твір під традиційною назвою “Проприроду” і вважав, що буття єдине, а небуття немає.
Відмінність полягає в тому, що Єдине твориться з множинного, основу якого складають шість начал, чотири з них пасивні, а два активні (рушійні сили). Пасивні начала (Емпедокл їх називає“коренями”) – це Вогонь, Земля, Вода й Повітря, а активні –Любов і Ворожнеча (Ненависть). До єдиного може приводити як любов, так і ворожнеча, дія цих активних начал полягаєу почерговому змішуванні інших (перших стихій) або їхроз’єднанні та у створенні речей. Спираючись на таке фізичне вчення, Емпедокл прагнув пояснити і наші здатності допізнання: подібне пізнається через подібне. Людина створена з тих же самих елементів (коренів), що й навколишні речі, і це робить її причетною до сутності всього сущого.
Атомістика
Засновником атомізму вважається Левкіпп з Мілету, який був учнем чи то Парменіда, чи то Зенона. Жив близько 500–540 р. до н. е. Однак самим блискучим і плідним представником атомізму визнається Демокріт з Абдери (його інколи так і звуть –Абдерит). Роки його життя близько 460–370 до н. э. Походив він зі знатної сім’ї, багато подорожував, витративши заради знань і науки всі свої кошти. Написав близько 70 книг з різних галузей знань. Цицерон повідомляв, що Демокріт осліпив себе,аби душа якомога менше відволікалась від роздумів. В свою чергу Діоген Лаертський повідомляє, що жив Демокріт понад100 років, а коли став зовсім старим і очікува в кінця, то його сестра горювала з того, що він може померти у дні свят. Демокріт підбадьорив її та велів приносити йому щодня теплі хлібини, і, підносячи їх до ніздрів, зумів підтримати своє життя протягом святкових днів, а потім безболісно розлучивсяз життям.
7. Висока класична доба античної філософії(антична класика)
Бере свій початок у другій половині V ст. до н. с. У цей період з'являється чітка тенденція теми людини в системі інших філософських проблем. Найбільш яскраво ця тенденція знаходить свій вияв у софістів (від грец. sophistes - мудрість). Пізніше софізмом називали філософський напрям, представники якого основну увагу приділяли не систематичному засвоєнню учнями знань, а вмінню використовувати їх у дискусіях. До визначних представників софістів належать Протагор (бл. 481-411 pp. до н. е.), Горгій (бл. 483-375 pp. до н. е.) та ін.
Вихідний принцип софістів, сформульований Протагором, означав: "Людина - міра всіх речей". Те, що приносить людині задоволення, - добре, а те, що спричиняє страждання, - погано. У межах теорії пізнання багато хто з софістів стали релятивістами. Так, Горгій вважав, що в теорії пізнання діють три тези. Перша: нічого не існує; друга: коли щось і існує, пізнати його неможливо; третя: коли й можливо пізнати, то передати і пояснити іншому неможливо. Та софісти вчили не тільки риториці і філософії, а й займалися математикою, поезією, музикою, астрономією, вивченням мови.
Величезний вплив на античну і світову філософію мав Сократ (469-399 pp. до н. е.). Він походив з бідної афінської сім'ї, жив і вчився в Афінах, а потім і сам вчив в Афінах, де його слухали численні учні: Платон, Антисфен, Аристіпп, Евклід із Мегари. Справжні погляди Сократа реконструювати дуже складно. Сократ ніколи не вважав себе 28 мудрим. На думку Сократа, він лише філософ, який любить мудрість. Один з відомих його висловів "знаю, що нічого не знаю" є, справді, поясненням необхідності глибшого пізнання самого себе. Своїм найважливішим завданням Сократ вважав "виховання людей", зміст якого вбачав у дискусіях і бесідах, а не в систематичному засвоєнні якихось знань. Сократ не залишив жодних рукописів. Його погляди викладені в працях Платона, Аристотеля. Будова світу, фізична природа речей непізнанні, пізнати можемо тільки самих себе. Це розуміння предмета пізнання Сократ висловив формулою: "Пізнай самого себе". Головне у знанні не теорія, а практика мистецтво жити. Знання, за Сократом, є думка, поняття про загальне.
У центрі філософії Сократа постає людина, її ставлення до сім'ї, суспільства, законів і, що важливо, - ставлення до богів. У бесідах та дискусіях Сократ звертає увагу на пізнання суті доброчесності. Основними доброчесностями він вважав стриманість (як вгамовувати пристрасті), мужність (як долати небезпеку) та справедливість (як дотримуватися Божих та людських законів). Ці доброчесності людина здобуває шляхом пізнання та самопізнання. У бесідах, суперечках та дискусіях Сократа формувався філософський метод, який назвали діалектикою (від грец. dialektike - мистецтво вести бесіду, розмовляти). Мета методу - досягти істини виявленням суперечностей у твердженнях противника шляхом постановки правильно підібраних питань.
Найвидатнішим з безпосередніх учнів Сократа був Платон (427-347 рр. до н. е.). Він походив з афінського аристократичного роду. Справжнє його ім'я - Аристокл, а Платон - прізвисько (від грец. platus - широкоплечий). Платон був засновником філософської школи, відомої під назвою Академія. Він - перший най відомі ший філософ, практично всі твори якого дійшли до нашого часу, які він писав у формі діалогу. Серед них: "Апології Сократа", "Закони", "Банкет", "Держава", "Федр", "Тімей" та ін. У діалогах Платона викладено натурфілософію, вчення про Космос, теорію пізнання та діалектику, розглянуто проблеми людини і суспільства.
Головне місце у філософії Платона посідає оригінальне вчення про Ідеї, згідно з яким світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Усьому тому, що є в них справді сущим, чуттєві речі зобов'язані своїм безтілесним прообразам, які Платон називає ідеями. Таким чином, він створив вчення об'єктивного ідеалізму: ідеї існують об'єктивно, реально, незалежно від усіх обмежень простору і часу. Вони виступають як ідеальний зразок та ідеальна схема творення речей. Ідеї - це досконалі, нематеріальні вічні сутності, а речі є недосконалими, спотвореними матеріальними "тінями" ідей.
На ідеалістичній онтології Платона ґрунтується і все його вчення про державу, людину і пізнання. Він вперше створює концепцію досконалої ("ідеальної") держави. У трактаті "Держава" Платон прагне показати, яким має бути досконалий лад суспільства, яке виховання має бути в людей у такому суспільстві. Аналізуючи суспільне життя від давнини до часів, коли він жив, Платон доходить висновку про те, що матеріальні умови існування, стимули та спілкування людей визначають ступінь свободи, необхідність поєднання їх узами дружби або ворожнечі. Усі існуючі на основі цього держави - держави негативного типу: тимократія, олігархія, демократія, тиранія.
Платон протиставляє їм проект ідеальної держави, де влада належатиме невеликій групі людей; основним принципом ладу такої держави буде принцип справедливості, згідно з яким кожному громадянинові відводиться особливе заняття та особливе становище, що зумовить їх гармонійне поєднання.
У гносеології Платон заперечує чуттєве пізнання і його форми. З його точки зору раціональне породжує чуттєве. Він так класифікує знання: достовірні апріорні знання людині дані Богом; близькі до достовірного знання - це знання чисел і заснованих на числах науках; недостовірні знання - емпіричні знання, тобто знання, отримані на основі відчуттів.
У 367 р. до н. е. слухачем Академії Платона стає сімнадцятирічний Аристотель (384-322 рр. до н. е.) - один із найвидатніших старогрецьких філософів. Згодом він стає вчителем сина македонського царя Філіппа П - Олександра, майбутнього видатного полководця. Аристотель залишив по собі величезну творчу спадщину (150 наукових праць і трактатів). Най відомішими його творами є "Фізика", "Метафізика" ("Перша філософія"), "Органон" (розглядаються проблеми логіки), психологічний трактат "Про душу", етичні твори "Евдемова етика", "Велика етика", політико-економічні твори "Політика" і "Економіка". Основні положення філософії Аристотеля найповніше викладені у праці "Метафізика"1. Найперша філософська проблема, за Аристотелем, - предмет філософії. Він вважає, що філософія повинна вивчати нематеріальні, самостійні, найбільш загальні причини розвитку матеріального та духовного світів і нерухомі сутності (закони). Фізика вивчає матеріальне, філософія - водночас і матеріальне, і ідеальне. Вивчення ідеального - кінцева мета філософії.
Аристотель був першим критиком теорії ідей Платона. З критичним ставленням до вчення Платона і пов'язаний відомий вислів Аристотеля: "Платон мені друг, втім істина дорожча". Аристотель доводить, що ідеї - лише копії речей і не відрізняються від них за змістом. Критикуючи ідеалізм Платона, філософ разом з тим критикував атомістичний матеріалізм. У ході цієї критики було вироблено дуалістичне вчення про буття, згідно з яким для існування світу необхідні дві першооснови - матеріальна та ідеальна. Матерію Аристотель розглядав як пасивний початок, що має аморфний зміст і не може самостійно розвиватися. Активний початок - це форма. Завдяки формі матерія перетворюється на щось певне, на реальні речі. На думку Аристотеля, форма - перша сутність, а кінцевою формою усіх форм є Бог. Бог - це перший двигун природи і кінцева причина світу.
Проблематика людини у філософії Аристотеля знаходить своє відбиття у трактаті "Про душу", який присвячено дослідженню душі, з'ясуванню явищ сприйняття і пам'яті людини. Душа-причина і початок людського тіла. Усі складові душі повинні руйнуватися так само, як і тіло, за винятком розуму. Розум - частина душі, яка не виникає і яка не може загинути. В душі Аристотель вбачає найвищу діяльність людського тіла, його "дійсність", або ентелехію (здійснення).
У гносеології Аристотель критикував скептицизм попередників і стверджував можливість пізнання світу. Він визначав явище і сутність як ступені наближення до істини, розглядав чуттєве і раціональне пізнання. Втім Аристотель протиставляв раціональне чуттєвому. Розум у Аристотеля може існувати самостійно, незалежно від почуттів як частина розумної душі, притаманної людині і Богу. Аристотель розрізняв пасивний розум, який відображає буття, і активний, який створює світ. Межа наближення людини до Бога залежить від співвідношення в ній пасивного і активного розуму.
Філософія Аристотеля не завершує ні старогрецької, ні тим більше античної філософії. Але вона завершує найзмістовніший період в історії філософії, який часто називають філософією класичної Греції. Ця філософія високо цінувалася ще в античний період, відігравала визначальну роль в епоху Середньовіччя, без неї неможливо уявити європейську філософію Нового часу, як і сучасну філософську культуру.
8. Філософія Середньовіччя
Середньовічна філософія формувалася за умов феодального суспільства і панівної ролі церкви в житті суспільства. Ці обставини визначали її зміст і форму. Основна проблема цієї філософії концентрувалася навколо поняття Бога (теоцент-ризм), а філософствування проявлялося передусім у формі богословської думкиі Тому раціоналістичний елемент знання підпорядковувався вірі, а науковий інтерес —релігії. За словами Фоми Аквінського, філософія була наймичкою богослов'я. Та все ж крізь теологічну пелену схоластики пробивалися традиційні філософські проблеми — питання про першооснови буття, сенсу людського життя, пізнання. Проблема походження світу вирішувалося в дусі біблейського креаціонізму (від лат. — творити): світ створено з нічого Богом. Правда, в цей час були сформульовані дві неортодоксальні моделі космосу. Згідно з першою (її автор — ченець Скот Еріунена), бог не творить світ за своєю волею, а спонтанно проростає в нього, виливається (еманує) в нього за внутрішньою потребою своєї природи. Інша неортодоксальна космологічна модель відстоювала ідею вічності світу: світ не створений Богом, оскільки існує одвічно. Цієї концепції дотримувався, зокрема й схоласт Сігер Брабанський. Обидві космологічні моделі суворо засуджені церквою. Прослідкуємо хронологію, процес виникнення й розвитку Середньовічної філософії. Спочатку зупинимося на аналізі патристики, в основі якої лежить сукупність теологічних та політико-соціологічних доктрин християнських мислителів II—VIII століть. Першими носіями її ідей були апологети, серед яких виділявся Оригена. Йому належить спроба побудувати цілісну філософську систему на основі положень християнської релігії. Свого апогею патристика досягла в діяльності каппадокійського гуртка на грецькому Сході і творчості Августина на латинському Заході. Істотною рисою патристики була її вірність ідеї одкровення. Остання безпосередньо проявилася в протиставленні віри розуму. Патристика розглядала філософствування як пояснення Біблії, а Біблія — як підкріплення відповідних положень платонізму та арістотелі-зму. В основі онтології патристики була ідея бога як абсолютного буття. Якщо в катафатичній теології бог розглядався як зосередження благости, справедливості, всемогутності, то в апофатичній — бог як абсолют позбавлявся будь-яких атрибутів на тій підставі, що він перебуває за межами буття. Космос як витвір бога оцінювався як нескінченно нижчий від свого творця. Світ загалом сприймався оптимістично, як благий витвір бога, сповнений доцільності. Для космології патристики характерні теологізм, визнання універсальної гармонії і співвіднесеності речей, естетичне виправдання світу. Найбільш відомим представником західної патристики був Августин Блаженний (354—430). Пропаганді і захисту християнства він присвятив чимало років. Онтологію і вчення про бога як абсолютне буття запозичив із неоплатонізму. За Августином, буття бога можна безпосередньо вивести із самосвідомості людини. Час він розглядав як корелят пам'ятаючої, споглядаючої і чекаючоїдуші. В автобіографічному творі "Сповідь" уперше в історії філософії аналізує проблему суперечливої динаміки людської особистості. Проблема ж історичного процесу була поставлена і знайшла містичне тлумачення в трактаті" Про град божий" (фактично йшлося про державу).
Августин справив значний вплив на релігійну і філософську думку Європи. Протестантизм використовував його ідеї з метою обгрунтування релігійного індивідуалізму і своєї віри. Представники сучасного екзистенціалізму вбачають у Авгус-тині одного із своїх попередників.
Другим типом середньовічного філософствування була схоластика (релігійно-філософське вчення західноєвропейсього Середньовіччя, яке на противагу містиці поєднувало догматичні релігійні посилки з раціоналістичною методикою і особливим інтересом до формально-логічної проблематики). Розрізняють ранню (XI—XII ст.) і пізню (XIII—XIV ст.) схоластику. Починаючи з XVI ст. відбувається певне відродження схоластики (так звана друга схоластика), яка була ідеологією контрреформації. Термін "схоластика" в подальшому став синонімом безплідного розумування, буквоїдства, начотництва. Формування схоластики відбувалося в умовах панування католицької церкви. Вона була викликана до життя новим піднесенням культури, шо проявилось у виникненні міських нецерковних шкіл. У цих умовах християнська теологія, яка існувала у формі патристики, мала надати християнству формалізованого, раціонального характеру, зробивши предметом своєї систематизації теолого-філософські положення патристики. Рання схоластика орієнтувалася в основному на неоплатонізм та логіку арістотелізму. В цей період сформувався номіналізм і реалізм.
Пізня схоластика формувалася в умовах подальшого прогресу міського життя, виникнення університетів тощо. Треба відзначити вплив на пізню схоластику передової арабомовної філософії, шартрської школи, античної філософії, зокрема арістотелізму в християнсько-католицькому дусі. Ця обробка арістотелізму пов'язана з іменем Больштедта і особливо його учня Фоми Аквінського, засновника пізньої схоластики. Боротьба арістотеліків і августинівців до початку XIV ст. трансформувалася в боротьбу томізму з прибічниками Д.Скота.
Паралельно продовжувала точитися боротьба номіналізму з реалізмом.
Реалісти вважали, ніби загальні поняття (універсали) існують онтологічно, тобто реально, утворюючи самостійний світ духовних, безтілесних сутностей, первинних щодо одиничних речей. Наприклад, ідея людини передує буттю окремих індивідів і зумовлює їх буття; прекрасне — передує буттю одиничних прекрасних речей тощо.
Номіналісти наполягали на тому, що реально існують лише одиничні предмети, доступні органам чуття. Універсаліїж не мають реального (незалежно від речей) існування. Це звичайні імена речей. Поміркований номіналізм одержав назву концептуалізму. Оккам, Бурідан та інші мислителі поєднали номіналізм з теорією двоїстої істини і тим самим відмовилися від основної догматичної установки ортодоксальної схоластики, визнали автономне становище філософії та науки стосовно віри. У них з'явилася потреба в реабілітації природи, деміфологізації і християнської картини світу. Першим наголосив на цьому Роджер Бекан. Особливу роль у саморуйнуванні схоластичної філософії відіграв номіналізм. П.А. Абеляр, Д.Скот і У.Оккам на противагу диктатурі богословських понять висунули принцип індивідуалізації, що підготувало основу до просвітництва та методологічного скептицизму Відродження і Нового часу, сприяло становленню світського раціоналізму і дослідницької науки. Номіналісти стали першими вченими і природознавцями в Європі. Вони "повернули" природі її суверенні права, показавши примат реальності, проторюючи шлях емпіризму і сенсуалізму.
Не зайве зауважити, що ортодоксальні мислителі Середньовіччя (філософи і теологи) були одними з перших теоретиків, висновки-присуди яких були логічною підставою для переслідування інакомислячих і навіть фізичної страти.
9. Філософія Відродження
Відродженням в історії називають сукупність філософських учень, створених у період розпаду феодального й зародження капіталістичного суспільства. Це посередницька ланка між середньовічною схоластикою і науково-філософським мисленням Нового часу, перехідна розумова епоха. Вона характеризувалась незавершеністю, неоднорідністю теоретичної свідомості. Незважаючи на те, що вона переборола схоластику, все ж успадкувала від неї її безліч рис. Це було звільнення думки від схоластичної мудрості, коли схоластичний раціоналізм поступився вільним формам пізнання.
Ідейними джерелами цієї філософії були: антична філософія (вчення Платона і неоплатонізм, очищена від середньовічних перекручень філософія Арістотеля, матеріалістичні концепції, зокрема епікуреїзм); єресі, які розхитували догматичну офіційну релігійну ідеологію; східна (насамперед, арабська) філософія; передові тенденції середньовічної філософії, зокрема номіналізм, раціоналістичні та емпіричні тенденції в теорії пізнання.
Здійснювався докорінний перелом у поглядах на природу. Всесвіт став предметом дослідницького інтересу. З'являлись натуралістичні вчення про нескінченність і нествореність світу. Цьому сприяли й епохальні відкриття (особливо геліоцентрична концепція М.Коперніка), винаходи XV—XVI століть, розвиток нових галузей промисловості. Істотною рисою філософії Відродження, як і всієї культури тієї доби, був гуманізм, у якому виразилися різнобічні запити людської особистості.
Будучи відображенням своєї епохи, філософія Відродження не була простим відновленням античних концепцій. Вона мала й свій власний, досить багатий зміст. У ній прослідковуєть-ся боротьба матеріалістичних тенденцій з ідеалізмом. Важливою рисою цієї філософії було прагнення пояснити існування нескінченного матеріального світу, розуміючи його як такий, в якому панує єдиний закон причинно-наслідкових зв'язків.
До найважливіших проблем філософії Відродження треба віднести: онтологічні (точніше — натурфілософські) проблеми, зокрема питання про сутність матерії, руху і його джерел; гносеологічні; філософські аспекти політики, етики, естетики тощо.
Дослідники природи перебували, з одного боку, під впливом успіхів природознавства і античних матеріалістичних традицій, аздругого, — платонізму, неоплатонізму та арістотелізму. Внаслідок цього одні мислителі стали послідовниками атомістичної концепції (Г.Галілей, М.Монтень, П.Шаррон та ін.), а інші — пантеїстичної (Микола Казанський, Б.Телезіо, Дж.Бруно). Пізніше перша концепція, будучи збагаченою досягненнями природознавства, була покладена в основу поглядів видатних матеріалістів XVII—XVIII ст. Друга теж зробила відповідний вплив на філософію Нового часу, зокрема на вчення Б.Спінози.
Аналізуючи проблему руху та його джерел, більшість мислителів Відродження вбачали причину руху в самій матерії, розглядаючи рушійну силу як невід'ємне від матерії розумне начало ("світова душа" у Дж.Бруно, Ф.Патріці; "архей" — активна життєва сила у Парацельса; вічний божественний розум у Т.Кампанелли). Послідовніших поглядів на цю проблему дотримувалися Леонардо да Вінчі йТелезіо. Так, Леонардо приписував рух самій матерії, розглядаючи його активність, вічний кругообіг, при якому жоден елемент природи не зникає, а тільки перетворюється в інший.
Значні зрушення були й у теорії пізнання. Вона була спрямована проти схоластики й релігійного догматизму. В ній високо цінувався досвід, чуттєвість як найважливіший, хоч і перший крок у процесі пізнання. Разом з тим деякі філософи епохи Відродження визнавали й важливу роль розуму (Дж. Бруно навіть піддав критиці емпіризм). Правда, в творчості деяких філософів ще зберігався зв'язок із середньовічними та релігійними традиціями. Проте загалом, допускаючи іноді як компроміс пізнання з існуванням віри, філософи Відродження стояли на грунті матеріалістичної гносеології, про що свідчать такі її положення: визнання пізнаваності людиною навколишнього світу таким, яким він є; визнання дії зовнішнього світу як джерела пізнання на
органи чуття, які переробляють результати цієї дії; заперечення природжених ідей і якоїсь особливої нема теріальної субстанції, яка нібито керує процесом пізнання людини; визнання великої сили розуму і логічної діяльності, без якої одними лише чуттєвими образами не можна досягти істинного знання1.
Для гносеологічних і натурфілософських учень епохи Відродження характерна діалектичність. Метафізика і механіцизм склалися тільки в XVII ст. Значний вклад у теорію пізнання внесли Дж. Бруно, Микола Казанський, Мішель Монтельта інші мислителі епохи Відродження.
Змінювались погляди на людину та місце її у Всесвіті. Тео-центризм витісняється антропоцентризмом. Людину стали розуміти як вільну і необмежену в своїх можливостях. Світське мислення, яке виводило людину із релігійної компетенції, перетворювало її на найвищу цінність, ставило її у центр світоглядної перспективи.
Переглядалися й погляди на суспільство. Паралельно з боротьбою проти церковного абсолютизму робилися спроби обгрунтувати ідею громадянського суспільства, яке було б незалежним від релігійних санкцій (Н. Макіавеллі, Ж. Боден).
В епоху Відродження виникли й перші соціалістичні утопії (Т. Мора, Т. Кампанелли), які мають глибокий сенс як ідеал майбутніх поколінь, хоч і неодноразово були використані для авантюристичних експериментів.
Етичні концепції Відродження перебували під впливом епікурейської школи, яка найбільше відповідала ідеалам гуманізму, тій жадобі життя, земного щастя, всебічного розвитку особистості/реабілітації земної краси, які були притаманними для молодої буржуазії. Зрозуміло, що атараксія епікурейців і апатія стоїків були неприйнятними для етики Відродження. Необхідно зазначити, що в етиці цієї епохи мали місце елементи індивідуалізму, егоїзму та волюнтаризму.
У сфері естетики Відродження не залишило завершених теоретичних систем. Проте талановиті митці тієї епохи в трактатах, присвячених проблемам теорії мистецтва, часто виходили у сферу естетичної науки. Це стосується насамперед праць геніального митця і вченого Леонардо да Вінчі.
Відомими мислителями Відродження були Г. Галілей, М. Коперник, Дж. Бруно, Т. Мор, Т. Мюнцер, Т. Кампанелла та багато інших.
І все ж філософія Відродження не повністю порвала зі схоластикою. Хоч вона й заперечила теологію, замінивши її науково-раціоналістичними і натуралістичними теоріями, та все ж залишилась перехідною на шляху до послідовних форм науково-філософського світогляду.
10. Філософія Нового часу
Філософія Нового часу – це початок західноєвропейської класики. Має свої особливості:
1) ХVІІ ст. в історії це період промислового перевороту, пов'язаного з виникненням машинного виробництва;
2) центр виробничої, культурної, соціально-політичної діяльності переміщується у міста;
3) на основі механіки і фізики виникає досвідного математичне природознавство, це час наукової революції, яка полягала не тільки у створенні основ сучасного природознавства, але й у перетворенні науки у соціальний інститут (виникають Лондонське королівське товариство вчених і Паризька Академія наук);
4) наука приходить на зміну вірі і релігії, домінує у культурі. Якщо у центрі проблематики схоластичної філософії проблема співвідношення віри і розуму то в Новий час – розуму і природи (можливості раціонального панування над нею);
5) осмислює новий образ природи і людини. Якщо у ренесанс відношення до природи художнє, то у ХVІІ ст. природа позбавляється божественного сенсу і перетворюється на об'єкт корисних намірів. Поставити її сили на службу людським потребам. Гаслом Нового часу стає "Знання – сила”
6) механістичний підхід до розуміння світу і людини;
7) поряд з пантеїзмом (бог є усе) поширюється концепція деїзму;
8) людина у механістичній картині світу розглядається як частка природного механізму, і тому вона залежна і підкорена порядку природи. Людина починає розглядатися як певні механізми, автомати;
9) механіцизм вів до дегуманізації самої філософії. Якщо епоха середньовіччя і Відродження підносили людину (хоча по-різному) розглядаючи її як "подобу божу”, як "вінець творіння”, то нового часу філософія заводить до механізму, машин, автомата.
Таким чином можна окреслити основні риси філософії Нового часу.
1. Гносеологізм – світоглядна настанова, яка виходить з того, що теоретичне пізнання є вищим, сенсом життя людини (основна риса ф/с Нового часу) (на перше місце виходить наука про пізнання світу. На перший план матеріалістична спрямованість філософії, це обумовлюється орієнтацією на науку).
2. Деїзм – Бог дає перший поштовх, а потім усувається від справ. Всесвіт розвивається відповідно до природних законів.
3. Механіцизм – розуміння природних процесів і людини, різноманітні форми розвитку зведені до механічного руху. "Людина – машина” – крайнє вираження механіцизму Нового часу. Перетворення світу на основі зведення його до простих механізмів.
4. Матеріалізм – який спирається на великі відкриття природних наук розповсюджених на явища природи.
5. В теорії пізнання виявляються взаємообумовлені напрями: емпіризм і раціоналізм.
Емпіризм (грец. еmpeiria – досвід) - філософський напрям, який визнає чуттєвий досвід основним і єдиним джерелом і змістом знання.
Емпіризм ХVІІ – ХVІІІ ст. – матеріалістичний емпіризм, такий, який стверджує, що чуттєвий досвід об'єктивно відображує навколишній світ. (Пізніше з'являється об'єктивно ідеалістичний емпіризм, такий, що визнає єдиною реальністю суб'єктивний досвід / 5 ерклі, Юм).
Раціоналізм (лат. rationalis – розум) – філософський напрямок, який визнає розум основою пізнання. Раціоналізм протистоїть як ірраціоналізму (інтуїтивізм) так і емпіризму. Основоположником раціоналізму є дуаліст Декарт.
Основоположним мотивом філософії англійського мислителя Френсіса Бекона з'явилася ідея про те , що наука повинна дати людині владу над природою. Йому належить крилата фраза: «Знання - сила! ». На думку Бекона , наука повинна бути орієнтована не на схоластичні побудови , а на отримання практичної та повсякденному користі. З цією метою пошук об'єктивної наукової істини дає людині досліди двох видів:
плодоносні досліди ;
світлоносні досліди .
Перші здатні принести негайний практичний результат , другі - пролити світло на внутрішні причини природних процесів. Останні , власне, і є наукою. А оскільки душа людини володіє трьома основними здібностями ( пам'яттю , уявою і розумом) , то і основними науками будуть історія , поезія і філософія. Завдання історії полягає в описі і збереженні фактів минулого і сьогодення досвіду , поезія задовольняє естетичні потреби особистості , а філософія прагне узагальнити накопичений досвід. У неї є три головних предмета дослідження: Бог , природа і сама людина. При цьому природу людина пізнає безпосередньо , Бога - через природу , а самого себе шляхом рефлексії.
Головна перешкода на шляху пізнання полягає в тому , що справжнє знання як точне відображення буття затьмарюється помилками розуму. Ці перешкоди на шляху наукового пізнання він називає «привидами » або « ідолами » пізнання. Людина не може бути вільний від тих чи інших ідолів. Почасти вони даються їй від народження , а почасти купуються в ході життя . Є чотири види « ідолів пізнання» :
Ідоли роду : виникають з бажання людини здійснювати узагальнення при незначній кількості емпіричних фактів . Вони властиві також спробам тлумачити природні процеси за аналогією з самою людиною.
Ідоли « печери » : виникають в процесі пізнання світу як наслідок тих індивідуальних особливостей життєвого досвіду , психології та фізіології , якими володіє кожна людина .
Ідоли площі: породжуються мовним спілкуванням людей , коли буденне мислення засмічує споглядання істини. Чи є результатом некритичного вживання понять .
Ідоли театру ; є наслідком сліпої віри в авторитет якої теорії чи мислителя , вчення яких прийнято вважати непохитними .
Для очищення розуму від ідолів пізнання Бекон пропонує використовувати метод індукції , тлумачений їм як безперервне і поступове узагальнення приватних фактів про досліджуваний об'єкт .
Філософія французького філософа Рене Декарта склалася в тісній залежності від математичних і фізичних досліджень . В основу свого вчення він поклав принцип очевидності або безпосередньої достовірності знання ..
В цілому раціоналістичний метод пізнання можна представити у вигляді чотирьох послідовних дій :
• допускати як істинних положення, які не можуть викликати жодних сумнівів у своїй істинності;
• розчленовувати складну проблему на складові її приватні проблеми ;
• методично переходити від відомого і доведеного до невідомого і недоведеним ;
• не допускати пропусків у логічних ланках дослідження .
{Філософію в образній формі мислитель уподібнює дереву , корені якого тотожні метафізиці , стовбур - фізиці ( вченню про природу ) , а гілки представляють інші , похідні від головних науки . Серед останніх своєю значимістю виділяються медицина , механіка і етика. Таким чином , Р. Декарт (як раніше - Ф. Бекон) проголошує єдність всього наукового знання. Філософія при цьому повинна бути практичною наукою , щоб забезпечити людині чільне положення над природою.}
Центральним поняттям у філософії Р. Декарта виступає категорія субстанції. Її він визначає як певну самодостатню реальність і , в строгому сенсі слова , вона тотожна Богові. Людині субстанція відкривається двояко: як духовне і матеріальне початку буття. І перша і друга субстанції створені Богом. Але якщо перша в якості головного атрибуту наділена непротяжністю і неподільністю , то друга має якості величини : довжини , ширини , глибини і т.д. Вона ділена на частини , має рух і форму. Матеріальну субстанцію вивчає фізика , а духовну - метафізика .
Взагалі основна риса філософських поглядів Р. Декарта полягає в тому , що з його точки зору субстанціональна основа буття вони єдина, а дуальна : світ розпадається на « мислячу субстанцію » і « протяжну » (матеріальну) субстанцію , на «душу» і « тіло» .
Виходячи з цього положення , філософ вважав, що для будь-якої наукової діяльності застосовні два найважливіших правила : по-перше , явища зовнішнього , матеріального світу слід розглядати виключно з точки зору механічного руху і , по-друге , явища внутрішнього , духовного світу слід розглядати , в свою чергу , з точки зору розсудливого самосвідомості.Непорушним затвердженням для Декарта стала думка , що людина може засумніватися в чому завгодно , але тільки не у власному сумніві . Інакше кажучи , сумнів є один з актів мислення . У свою чергу , якщо сумнів - достовірний факт буття мислячої людини , то воно існує лише остільки , оскільки існує сама людина. Звідси випливав знаменитий картезіанський теза , що головним атрибутом будь-якого існування є мислення : « Мислю, отже , існую» .
11. Філософія Просвітництва у Франції
Філософські погляди Вольтера
У середині XVIII ст. у Франції і трохи пізніше в Німеччині виникає широкий суспільний рух - Просвітництво. Власне, свій початок Просвітництво бере ще з XVII ст., біля його джерел стояли Френсіс Бекон і Рене Декарт. Представники Просвітництва - Вольтер, Руссо, Даламбер, Ламетрі, Дідро, Гельвецій, Гольбах багато зробили для створення «Енциклопедії наук, мистецтв і ремесел». Основний зміст суспільного руху - критика: критика феодальних поглядів, критика релігійного марновірства, критика схоластики як форми філософствування, критика авторитетів та ін. Філософська форма філософа-просвітителя до дійсності - її заперечення з позиції розуму.
Вольтер визнає існування Бога як Першотворця Всесвіту і необхідність релігійної віри як гаранта суспільного порядку. Юрмі потрібен наглядач за порядком - караючий і милуючий Бог. Якби Бога не було, його слід було б вигадати, стверджує Вольтер. Як деїст, він стоїть на компромісній позиції між вірою в Бога і його запереченням: треба уникати крайностей - релігійного фанатизму і атеїзму.
Атеїсти, які б стояли біля влади, були б такими ж злочинцями для людства, як і релігійні фанатики. Розум протягує руку спасіння у виборі між двома чудовиськами. На думку мислителя, люди повинні керуватися в житті принципами так званої природничої (а не релігійної) моралі. Основний моральний закон вписано природою в серця людей: поводься з іншим так, як би ти хотів, щоб інші поводилися з тобою. Ідея поступального розвитку суспільства і нездоланності суспільного прогресу характерна для всього творчого доробку філософа. Виступаючи проти теолого-оптимістичної точки зору Лейбніца («Все йде на краще у цьому з кращих світів») Вольтер водночас рішуче протестував проти містичного песимізму Паскаля («Людина - середнє між усім і нічим»).
" Жан-Жак Руссо (1712-1778 pp.)
В історію філософської думки Жан-Жак Руссо увійшов як критик цивілізації, побудованій на суспільній нерівності. На певному етапі розвитку цивілізації виникає соціальна спільність, що користується привілеями, живе в розкоші і гультяйстві. Більша ж частина населення злидарює. В результаті у суспільстві дедалі посилюється аморалізм. Але можлива і інша соціальна модель суспільства, що грунтується на натуральному виробництві, де трудящий і власник суміщаються в одній особі, де люди соціально рівні і морально чисті. Такою моделлю є первісне суспільство - «Золотий вік», де люди жили у злагоді з природою і одне з одним.Ідеал Жан-Жака Руссо - буржуазна республіка. Жан-Жак Руссо, на відміну від ідейного супротивника Вольтера, не мав ілюзій стосовно можливостей просвітницької монархії і виправдовував революційні дії народу, який вирішив удосконалити або змінити форму правління.
Природа, матерія (вона ж субстанція), Всесвіт - це єдина першооснова, що не має зовнішніх причин для існування. Першооснова — сама собі причина і наслідок, існує вічно, постійно змінюється й одночасно залишається тотожною стосовно до самої себе. Такий світогляд протиставляється деїзму і пантеїзму, що визнають Бога як творця або ототожнюють його з природою.
Одним з перших філософів, що критикує деїзм, є Жульєн-Офре де Ламетрі (1709~1751 pp.). Думка, що Бог -першопричина і джерело активності матерії, зауважує де Ламетрі, не більше аніж гіпотеза, поступка релігійній вірі. На його думку, джерело активності зосереджено в самій матерії, адже «матерія містить у собі оживляючу силу, що і є безпосередньою причиною усіх законів руху У центрі уваги французьких мислителів знаходиться і гносеологічна проблематика. Жульєн-Офре де Ламетрі приходить до висновку, що без відчуття немає ідей. Чим менше відчуття, тим менше ідей. Чим менше виховання, тим менше ідей. При відсутності почуття немає ідей. Наші чуття - клавіші, по яких б'є навколишня природа і які часто самі по собі б'ють, ось, на мою думку, все, що відбувається у фортепіано, що за своєю організацією подібне до вас і до мене».
«Відчуття - мої філософи», - заявляє де Ламетрі. Із чутливості виникають інші форми розумової діяльності: пам'ять, уявлення, ана-літико-синтетична діяльність, абстрактне мислення. Немає сумніву, що розумова діяльність людини дає можливість їй адекватно сприймати світ, вести пошук суті речей, визначати істину.
Поль Гольбах : Матерія завжди існувала, рухається завдяки своїй суті. Рух, по суті, є саморух, його визначальна не за межами матерії, а в ній самій.
На думку Гольбаха, людині «не дано пізнати своє походження, проникнути у суть речей і дійти до первісних причин». Але такі заяви — свідчення не про агностицизм філософів, а швидше про неповноту людського знання, про незавершеність. Французькі матеріалісти переконані, що хоч походження людини ще не визначено, але ясно одне: людина - продукт природи. Характерною особливістю світогляду плеяди мислителів є атеїзм.. Не пізнавши природи, людина створила собі богів, які стали єдиними предметами надії і спасіння. Неосвічена людина не знає природних причин і вірить в надприродне, створює собі примару, з якої робить Бога. Освічена людина перестає вірити в забобони, така основна думка просвітників-матеріалістів. Діалектика, як метод мислення, органічно притаманна філософам французького Просвітництва.. Діалектичними є вихідні філософські ідеї -принцип збереження і перетворення матерії, принцип руху як єдності стабільності і зміни, думка про суспільний прогрес як поступальний суперечливий рух суспільства від нижчого до вищого, від простого до складного. В центрі уваги мислителів - принцип зв'язку і взаємообумовленості явищ.Абсолютизація необхідності або випадковості веде до фаталізму. Людина повністю перебуває у владі незалежних від неї сил. Така парадоксальна ситуація аналізується в праці Дені Дідро «Жак-фаталіст». Людина безсила перед владою Фатуму, яким би не здавався їй світ - необхідним чи випадковим. Просвітителі демонструють неординарний підхід до вирішення питання про свободу людини. Чи існує взагалі свобода волі в абсолютно визначеному світі? Поль-Анрі Гольбах дає заперечу-вальну відповідь на питання. Людина ні на одну мить не буває вільною (це концепція волі характерна для античного стоїцизмуПравда, іноді виникає ілюзія свободи, оскільки людина може робити вибір між декількома варіантами поведінки. Але будь-який вибір визначений, тобто причинно обумовлений, отже, необхідний. Для людини воля, свобода є ні що інше, як усвідомлення необхідності тієї чи іншої дії.
Розуміння суспільства французькими мислителями ґрунтується на концепції людини як природної істоти. Суспільство - витвір природи, тому що природа обумовлює життя кожної людини у суспільстві. Поль Гольбах зауважує: «Людина повинна шукати у самій природі і в своїх власних силах засоби задоволення своїх потреб, ліки від своїх страждань і шляхи до щастя .Суть людської природи полягає в намаганні самозбереження, досягненні особистого блага і щастя. Суспільство буде досконалим, розумно побудованим за умови його відповідності людській природі. Суспільне середовище (держава, право, мораль та ін.) визначає суть людини. Вплив ідей Просвітництва на дальший розвиток філософських і соціальних знань надзвичайно великий.
12 гносеологія та етика І. Канта
Під гносеологією розуміється взаємовідношення суб'єкта і об'єкта в процесі пізнавальної діяльності, відношення знання до дійсності, можливості пізнання світу людиною, критерії істинності і достовірності знання. Кант висловив своє ставлення з кожного питання.
Особливо цікавим для розгляду є питання про можливість об'єктивного аналізу суб'єктивних відчуттів, тобто можливі перевірки результатів об'єктивних процесів через суб'єктивний (в даному випадку математичний) аналіз.
Згідно філософії суб'єктивного ідеалізму, відчуття-це єдина реальність, про яку може говорити філософ. З цієї точки зору існувати - значить бути більш прийнятною. Річ - комплекс відчуттів. Основна проблема - що є джерелом відчуттів.
Якщо ознайомитися з роботами Канта, можна зробити висновок, що Бог - джерело відчуттів. Кант пише, що треба вірити в Бога, і в той же час він сам відчуває сумнівність його існування. Він наводить такі докази: Сонячна система виникла з величезної хмари розряджених в просторі частинок, тваринний світ має свою генеалогічну класифікацію, людина розвивалася з часом, а не був створений Богом.
Для філософії Канта характерна глибока суперечливість суджень. Основною рисою його "критичної філософії" є примирення матеріалізму з ідеалізмом, агностицизмом, але поступово Кант все-таки відходить від цієї позиції.
Він припускає все явище в світі підрозділити на дві категорії:
1. "річ в собі" - явища існують самі по собі не залежно від нас.
2. "річ для нас" - людина має уявлення про світ речей.
І вже на основі цих категорій він розвиває своє вчення. Не можна говорити про філософські погляди, схвалюючи або заперечуючи їх. Кожен з нас бере, щось для себе у філософа, судить про нього по-своєму. Щоб зрозуміти і осмислити його філософію потрібно знати всі його погляди з кожного питання. У загальних рисах не можна сказати про правильність або неправильність, поглядів суджень та оцінок.
Кант був не лише філософом, але й видатним вченим в галузі природознавства, космогонії, фізичної географії, антропології. У Кенігсберзькому університеті крім філософських дисциплін Кант викладав ряд природничих наук.
13/ Філософська система та метод Гегеля
Вершиною класичної німецької діалектики стала філософія Гегеля.
Він розробив діалектику в систематичної, цілісної формі, але основі ідеалізму і із включенням елементів метафізичності. Велика заслуга Гегеля зводилася до того, що він, володіючи величезним історичним чуттям, вперше представив весь природний, історичний і духовний світ як процесу, тобто. в невпинному русі, зміні, перетворення та розвитку, і спробував розкрити внутрішню зв'язок, закони цього руху, і розвитку. У кожній із які розглядають у його філософії сфер дійсності - від суто логічних категорій до категоріальної діалектики історичного процесу - Гегель намагався знайти й вказати яка стелиться них "нитку розвитку", хоча схематизму і штучних побудов у своїй уникнути зірвалася.
Його фундаментальний внесок у розвиток філософії стало те, що він вперше у історії у філософській думці дав глибоку систематичну розробку діалектичного методу мислення та прагнув реалізувати його принципи під час аналізу всі сфери дійсності.
Але діалектика Гегелем була розвинена наобъективно-идеалистической базі, адже основу всіх явищ він брав якесь духовним началом, яке позначав різними термінами (світової розум, світової дух, абсолютна ідея). Ця абсолютна ідея відчужує себе (тобто. перетворюється) в природу, а в дусі, тобто. в мисленні й історію і знову повертається себе. Саме тому основне протиріччя гегелівській філософії - її між консервативної ідеалістичної системою та революційним діалектичним методом.
Найповніше діалектика Гегеля викладена у його роботі "Наука логіки". У цій книжці дав аналіз найважливіших законів, категорій і принципів діалектики, обгрунтував положення про єдності діалектики. Логіки і теорії пізнання, створив найпершу історія думки розгорнуту систему діалектичній логіки. Філософ виявив в усій повноті (наскільки це були з позицій ідеалізму) роль і значення діалектичного методу розуміння та інших формах соціальної діяльності, розкритикував метафізичний метод мислення.
Якщо Кант у вигляді трансцендентальної логіки представив лише "неясний абрис" діалектичній логіки, то Гегель зовсім зрозуміло, точно виклав зміст останньої як цілісну систему знання (логіку розуму). Заодно він анітрохи непринизил роль і значення формальної (розумової) логіки розуміння, а тим більше "третирував" її. Гегель "третирував" не формальну логіку (без неї взагалі неможливо ніяке пізнання), а тих її надмірних прибічників, які вважали її єдиній, вищої логікою, не бачили (або хотіли) логіки розуму, розумів необхідності початку діалектичному мисленню.
Разом про те філософ зазначав обмеженість (але з порок!) формальної логіки, зумовлену тим, що вона розглядає форми мислення у тому незмінності і відмінності, поза ними взаємозв'язок харчування та субординації. Визнаючи важливого значення формальної логіки, Гегель закликав "рухатися далі" - до логіки діалектичній, що вивчає форми мислення як форми істинного знання на їх взаємної зв'язку й розвитку, у тому субординації.
Діалектика - основа, істинний центр всієї філософської проблематики у Гегеля. І хоча діалектика нього була зазнала містифікації, не завадило йому першому дати всеосяжне свідоме зображення її загальних форм русі, як вищих принципів мислення та інших напрямів діяльності.
Гегель підкреслював, що організувати неможливо зрозуміти предмет, не з'ясувавши всього попереднього шляху його розвитку. Тому дійсним цілим не "голий результат", а результат разом із становленням. Він звертав увагу те, що розвиток відбувається за колу, а, по "спіралі", поступально, від нижчих форм до вищим, від змісту до змісту. У процесі відбуваєтьсявзаимопереход кількісних і якісних змін (еволюції і стрибки). Джерелом розвитку є особливим протиріччя, яке рухає світом, є "корінь будь-якого руху, і життєвості", принцип будь-якого саморуху і пізнання.
Розробляючисубординированную систему категорій діалектики і виводячи їх одне з друга сходами логічного сходження від абстрактного до конкретного, Гегель справді довів, що логічно форми і закони - не порожня оболонка, а відбиток об'єктивного світу. Точніше, не довів, а геніально вгадав.
Характерною рисою гегелівського діалектичного методу - його "революційний заряд", який знаходився у непримиренному суперечності з його консервативної ідеалістичної системою. Зокрема, Герцен називав філософію Гегеля "алгеброю революції". Аналізуючи її становище про взаємозв'язку розумного і дійсного, Ф. Енгельс підкреслює, що став саме за всіма правилами методу мислення Гегеля з'явився висновок: "гідно загибелі усе те, що є". ">Опутанний" внутрішніми потребами своєї догматичної системи, не зробив висновку відповідально, але неминуче навів його "найвищою мірою революційний метод мислення".
Саме у цьому і полягала справжнє значення і революційного характеру його філософії, що вона назавжди і безповоротно розв'язалася із усіляким поданням про остаточному характері результатів людського мислення та дії. Обгрунтування Гегелем положення про процесуальному характері істини мало велике значення як для філософського і будь-якого іншого пізнання, але й області практичного дії. Це становище яскраво висвітило та обставина, що, виявляється, у пізнанні, а й у реальної історії всього людства немає не може бути остаточного завершення, досконалого, абсолютного стану, а є нескінченний процес розвитку.
І хоча революційна сторона гегелівській філософії - діалектичний метод - був у остаточному підсумку "задушена" її догматичної непомірноразросшейся консервативної стороною, саме перша сторона виявилася тим найбільшим філософським завоюванням, який у своєму матеріалістичному переосмисленні справила кардинальне вплив в розвитку пізнання і практики.
Саме це метод сприяв появі у політиці найбільш крайній опозиції, представники якої бачили по всьому "печатку неминучого падіння". Виходячи з розуміння, що "нічого немає раз назавжди встановленого, святого", вони скидали віджилі громадські порядки. І це засвідчила, що діалектична філософія, перед якої "ніщо неспроможна встояти", як грала значної ролі в теоретичної життя, а й мала величезне практичного значення. Тим самим було вона надавалареволюционизирующее вплив як на сферу філософського пізнання, а й у область практичної політики, хоч Гегель був дуже далекий до цього, схиляючись до дуже мирним політичним висновків.
Діалектика як Логіка, теорія пізнання загальний метод має, за Гегелем, утримувати порожні, мертві форми думки та принципи, у ній мають увійти все життя людини (й індивідуальна і родова). Філософ прагнув розглянути логіку як необхідного компонента практичної діяльності як громадського істоти, який змінює зовнішню дійсність і робить їїобъективно-истинной. І це отже, що дослідження загальних закономірностей "життя", тобто. його практичної діяльності в всіх його формах з урахуванням історичного матеріалізму ("однієї з геніальних зерен, в зародку наявних проблем Гегеля"), є ключем до розгадки таємниці логічних категорій, законів і принципів, механізму їх зворотного на практику. Якщо "життя" не включено до Логіку, остання порожня, беззмістовна та, крім того, "безконтрольна", оскільки відкриваються широкі змогу сваволі, суб'єктивізму тощо.
У гегелівській діалектиці, і з погляду "чистого мислення", є щось більше, ніж просто софістика і схоластичні хитрощі. "Істина - це буття й не ніщо, плані вона складається у цьому, що буття не переходить, а перейшов у ніщо, і ніщо не переходить, а перейшов у буття. Але як і істина не є їхнеразличенность, плані вона складається у цьому, що де вони один і той ж, що вони абсолютно різні, але й нероздільні і нероздільні І що всі вони безпосередньо зникає у своїй протилежності. Їх істина є, отже, рух безпосереднього зникнення самого іншому: становлення; такий рух, де вони обидва різні, але завдяки такому розбіжності, яке так ж безпосередньорастворилось"[1].
Ідеї Гегеля про співвідношенні розуму і практики, теоретичної і з практичної діяльності, його розуміння діалектики матеріального і ідеального, відзначали необхідність глибокого матеріалістичного дослідження цих питань. Гегель вперше включив практику (хоч іпонимаемую як ">абстрактно-духовний працю") в розгляддиалектико-методологических проблем, зробив її ключовою категорією своєї Логіки. Остання,резюмированная в діалектичному методі, є те засіб, що є на озброєнні суб'єкта, слід за боці як як істоти мислячого,познающего, а й чинного, перетворюючого дійсність. І це отже, що діалектика "належить" як "теоретичної", а й "практичної ідеї", служить (і має слугувати) як засобом розвитку теорії, а й знаряддям "добра", "волі", "життя" -практически-преобразовательной діяльності.
14.Антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха
Завершує німецьку класичну філософію філософія Людвіга Фейєрбаха. І хоча філософія Фейєрбаха в основі своїй протилежна до філософії його попередників, поєднує його з ними те, що, як і в них, у Фейєрбаха в центрі уваги теж стоїть людина, як і вони, Фейєрбах намагається знайти смисложиттєві основи й орієнтири людської діяльності в нових історичних умовах.
Фейєрбах, на відміну від своїх попередників, є матеріалістом. Він заявляє, що набагато простіше уявити собі виникнення духу з матерії, ніж виникнення матерії з духу. Але його матеріалізм особливий. Фейєрбах розвиває антропологічний матеріалізм. У центрі нової філософії, говорить Фейєрбах, повинна бути поставлена людина, людина як природна істота, а не тільки як розум. Людина є вищим проявом природи, саме в ній виявляється єдність буття і мислення. Тому антропологія повинна стати загальною наукою. Саме в антропології варто шукати корені і теології, і філософії. Сутність людини є єдність розуму, волі і серця. Розум, дух існує тільки разом з тілом, разом з почуттям, з людиною. Духовна діяльність відрізняється від інших видів діяльності тільки тим, що вона пов'язана з діяльністю іншого органа - голови.
Пізнання, на думку Фейєрбаха, своїм об'єктом має природу, а головним знаряддям пізнання є почуття. Фейєрбах різко відмежовується від раціоналізму Декарта з його "Я мислю, отже, я існую". У цьому випадку, говорить Фейєрбах, неможливо перейти до інших речей. Він стоїть на позиції сенсуалізму, стверджуючи, що мислення ґрунтується на матеріалі почуттів.
Фейєрбах різко негативно ставиться до філософії Гегеля, хоча в студентські роки він був його гарячим прихильником і шанувальником. Філософія Гегеля, на думку Фейєрбаха, є рафінованою релігією. "Хто не відмовляється від філософії Гегеля, той не відмовляється і від теології, - пише Фейєрбах. - Вчення Гегеля, що природа, реальність є інобуттям ідеї, є лише раціональним вираженням теологічного вчення, що природа створена Богом, що матеріальна істота створена нематеріальною, тобто абстрактною істотою". Отже, корені гегелівського, як і кожного, ідеалізму варто шукати в релігії. Тому вістря своєї філософської критики Фейєрбах направляє проти релігії, бачачи в останній причину існування перекрученої свідомості, відчуження людини і суспільної несправедливості. Цій проблемі присвячена головна робота Фейєрбаха, що вийшла в 1841 році, "Сутність християнства".
На думку Фейєрбаха, причину існування релігії варто бачити у фантазії, відчутті залежності і відчутті конечності людини, її неуцтві і страху. Не Бог створив людину, а людина Бога. "Нескінченна або божественна сутність є духовна сутність людини, що, однак, відокремлюється від людини і представляється як самостійна істота. Бог являє собою продукт розуму, він є об'єктивований розум, що вийшов за свої суб'єктивні межі й затвердив себе як абсолютну сутність. Але, створивши Бога, об'єктивувавши в ньому свою ідеальну сутність, свій зміст, зробивши його надлюдською сутністю, людина перетворює себе в його об'єкт, його створіння, підкоряється йому. Бог перетворюється у відчужену сутність людини, що панує над ним. Тому християнство повинно бути відкинуте, воно ставить перешкоди на шляху людського розвитку, "політичної свободи, цієї насущної потреби сучасного людства".
Але критика християнської релігії у Фейєрбаха не означає, що він узагалі виступає проти релігії. Фейєрбах вважає, що історичні періоди відрізняються один від одного лише змінами в релігії. І тому на місце християнства повинна бути поставлена інша релігія, заснована на любові людини до людини. Релігія є породженням не стільки розуму, скільки серця. В основі релігії лежить любов. Взагалі, у філософії Фейєрбаха любові належить особливе місце. Любов не тільки є основою релігії, але вона виступає і сутнісною ознакою буття. "Бути нічим і нічого не любити - те ж саме", -пише Фейєрбах. Природа має буття, оскільки вона виступає предметом буття для людини, предметом її любові. Людина не може не любити, у ній стільки буття, скільки в ній любові. Тому і Бога людина створила як предмет своєї любові. Бог є втіленням любові. Але ця любов не є дієвою любов'ю. Християнство пережило і зжило себе. Людині потрібна нова релігія. На місце абстрактного Бога повинна бути поставлена людина. Необхідно любити не абстрактну, неіснуючу людину, якою є Бог, а реальну людину. Людина осягає себе в іншій людині, тому що тільки через неї він може усвідомити свою власну сутність і свої цілі, вона повинна бути й об'єктом і втіленням її любові. Така суть нової релігії, що, власне кажучи, і не є релігією. "Заперечення того світла, - пише Фейербах, - має своїм наслідком ствердження цього; скасування кращого життя на небесах містить в собі вимогу: необхідно стати кращим на землі; воно перетворює краще майбутнє з предмета пустої, бездіяльної віри в предмет обов'язку, у предмет людської самодіяльності
(курочки, простите, я не знаю, кааак тут можно сократить) :*
15. Філософські погляди Маркса та їх впливи на світову філософію
Філософія марксизму у вузівському курсі в пострадянському просторі займає особливе місце. Це пов'язано зі ставленням до марксистської філософії і марксизму в цілому (марксизм у цілому містить у собі, крім філософії, економічне і соціально-політичне вчення) у Радянському Союзі, з одного боку, і в пострадянських державах, з іншого. Якщо в першому випадку марксизм проголошувався єдиною істинною теорією, що пояснює закономірності функціонування і розвитку природи і суспільства, і був перетворений навіть не в ідеологію, а у варіант радянської релігії, то після падіння радянської влади він, власне кажучи, підданий анафемі й обвинувачується, майже у всіх наших лихах. Зайвий раз підтверджено зауваження М. О. Бердяєва про суперечливість і максималізм російського (правда, у даному випадку не тільки російського) характеру.
Щодо обвинувачень марксизму в наших минулих, а тим більше нинішніх лихах, то вони непереконливі, хоча сьогодні й актуальна проблема відповідальності вченого за свої винаходи, теорії. Що ж стосується ставлення до марксизму і марксистської філософії, зокрема, як до теорії, то до нього потрібно ставитися як до будь-якої теорії, будь-якої філософії, що містить в собі як раціональні, істинні моменти, так і елементи минущі, що мають значення для свого часу і не підтвердилися в ході історичного розвитку. Але безсумнівно одне - величезний вплив марксизму на все суспільствознавство XX століття, на наше розуміння людини і суспільства.
У деяких сьогоднішніх підручниках і навчальних посібниках марксистська філософія віднесена до німецької класичної філософії, що не є правомірним. Безсумнівний її зв'язок з німецькою класичною філософією і взагалі з філософською традицією, що бере свій початок в Освіті. Про це говорять самі К. Маркс і Ф. Енгельс. І все-таки її варто вважати одним із напрямків некласичної філософії.
У чому розходження між класичною філософією і некласичною, що виникла в середині XIX століття? По-перше, у розумінні світу і людини. Класична філософія виходить з того, що світ розумний (для античної і середньовічної філософії світ розумний у буквальному значенні, для філософії Нового часу - у переносному: у ньому панує закономірність). Некласична філософія здебільшого виходить з "нерозумності", безсистемності світу, абсурдності людського буття в ньому.
По-друге, для класичної філософії людина - розумна істота, розум є її головною характерною рисою. Некласична філософія звертає увагу на інші сторони буття людини: його соматичне, несвідоме й ірраціональне начала.
По-третє, класична і некласична філософії по-різному розуміли функцію філософії. Класична філософія вважала основною функцією філософії збагнення істини і на основі цього - освіта людей. Виходячи з цього, кожен філософ, що заслуговує такого звання, висував основні принципи і на цій основі давав відповіді на всі питання буття світу і людини. Некласична філософія ставить під питання пізнання істини, а завдання філософії бачить у тому, щоб змінити життя, допомогти людині в "справі життя", дати їй систему цінностей. Вона не прагне дати всеохоплюючу картину світу, а акцентує увага на окремих аспектах, моментах людського буття. Можна виділити три основні напрямки некласичної філософії
З вищевикладених критеріїв видно, що марксистська філософія займає проміжне положення між класичною і некласичною філософіями. Марксистська філософія поділяє погляд класичної філософії на світ і роль людського розуму. Але вона не вважає, що філософія повинна дати відповіді на всі проблеми буття, розглядає себе як метод пізнання і перетворення світу. І взагалі за своїм духом марксистська філософія більше належить сучасності, ніж класиці.
Марксизм виник у середині XIX століття. За словами самих основоположників філософії марксизму, а ними є Карл Маркс (1818-1883) і Фрі-дріх Енгельс (1820-1995), їхнє вчення є продуктом своєї епохи, відповіддю на ті соціально-економічні і політичні проблеми, що були поставлені в ході розвитку передових капіталістичних держав Європи і Північної Америки.
На думку Маркса, до середини XIX століття капіталізм розкрив як свої переваги, так недоліки. До основних переваг капіталізму варто віднести насамперед те, що він менше сторіччя розвивав продуктивні сили такими темпами і розвив їх до такого ступеня, що було не під силу людству за всі тисячоріччя попереднього розвитку. Але в той же час капіталізм показав, що гасла, під якими проходили буржуазні революції, - свобода, рівність, братерство, - залишилися лише гаслами і втілити їх у життя капіталістичне суспільство не в змозі. Концентрація багатства й убогості на різних полюсах суспільства не тільки не зменшилася, але зросла в ще більших масштабах, причому убогість набула жахаючих, "абсолютних" форм. І це відбувається в тих умовах, коли в суспільстві існують кризи надвиробництва, коли товари, у тому числі і продукти харчування, знищуються не тому, що в них немає потреби, а тому, що відсутній платоспроможний попит. Воля також виявилася порожнім гаслом, оскільки ступінь волі кожного визначена розміром його грошового гаманця. Капіталізм створив новий тип працівника, що цілком відсторонений від засобів виробництва, продуктів своєї праці і живе тільки за рахунок продажу своєї робочої сили. Будучи юридично вільним, робітник цілком залежить від капіталіста, від попиту на робочу силу.
Маркс із самого початку своєї творчої діяльності бачив її зміст у тому, щоб сприяти звільненню пролетаріату. Він пориває з просвітительським підходом до розуміння функції філософії. "Філософи лише різним чином пояснювали світ, але справа полягає в тому, щоб змінити його", - так Маркс формулює нове розуміння функції філософії в "Тезах про Фейєрбаха" (1845) [3, с. 4].
Тяжке становище робітничого класу Маркс пов'язує з відчуженням. "Відчуження - соціальний процес, у ході якого продукти людської праці і сам процес праці перетворюються в далеку, конфронтуючу і панівну силу". Проблема відчуження піднімалася вже в німецькій класичній філософії в Гегеля і Фейєрбаха. Але в Гегеля процес відчуження виступає як процес відчуження абсолютної ідеї в природі і суспільстві. Фейєрбах пов'язує процес відчуження з виникненням релігії і розуміє його як духовне відчуження. На думку Фейєрбаха, людина своєю фантазією створює Бога, а потім сприймає його як силу, що стоїть над ним, що визначає його поводження і діяльність.
Маркс відходить від цієї, по суті своєї, ідеалістичної концепції відчуження. Уже "молодий"1 Маркс у "Економічно-філософських рукописах 1844 року" пояснює відчуження людини економічними факторами. Всі інші види відчуження - відчуження в політичній, релігійній сферах - обумовлено відчуженням дійсного життя. Відчуження ж дійсного життя - відчуження праці - полягає в самій суті праці. Чим більше працює робітник, тим бідніше він стає, тому що продукт його праці йому не належить, він виступає як не властива йому сила.
1 Розподіл на творчість "молодого" і "зрілого" Маркса відбувається після того, як були виявлені й опубліковані (у 1931 році німецькою мовою й в 1956 році - російською) "Економічно-філософські рукописи 1844 р.". Розгорнулася бурхлива й тривала дискусія про розходження підходів Маркса до розуміння людини й суспільства в рукописах
"...Праця створює чудесні речі для багатіїв, але вона ж викликає зубожіння робітника. Вона створює палаци, але також і нетрі для робітників. Вона створює красу, але також і спотворює робітника. Вона замінює ручну працю машиною, але при цьому відкидає частину робітників назад до варварської праці, а іншу частину робітників перетворює в машину. Вона створює розум, але також і слабоумство, критицизм як долю робітників" [4, с. 562].
Але відчуження робітника виявляється не тільки у ставленні його до продуктів своєї праці, але й у самовідчуженні самої праці. Не тільки продукт праці, але і сам процес праці сприймається ним не як прояв своїх сутнісних сил, не як самореалізація і самоствердження, а як щось зовнішнє, необхідне лише в тій мірі, що постачає засоби до життя, до фізичного існування робітника. Робітник відчуває себе вільним не в процесі прояву своїх сутнісних сил, а праця і являє собою прояв діяльної сутності людини, але тільки при виконанні своїх тваринних функцій: харчування, питва, статевого акта. Таким чином, людське в людині стає тваринним, а тваринне - людським.
Але в процесі праці робітник відчужує не тільки самого себе, але і свою родову сутність. Адже саме в праці виявляється діяльна родова сутність людини. Виробниче життя, на думку Маркса, і є родове життя. І той факт, що продукти праці і сама праця є стосовно людини зовнішньою, не властивою йому силою, означає, по суті своїй, що саме родове життя далеке від людини і що людина відчужена від іншої людини. При цьому в умовах приватної власності відчуженим виявляється не тільки робітник, але і капіталіст. Його відчуження виявляється в тому, що приватна власність робить його однобічним, таким, що прагне лише до володіння, одержання прибутку, що ігнорує свою всебічну суспільну сутність.
У чому ж причина відчуження праці? Відповідь Маркса однозначна: такою причиною є приватна власність. Будучи наслідком відчуження і са-мовідчуження праці (адже якщо продукти, засоби праці, сама праця не належать робітникові, то вони належать іншій людині - капіталістові), приватна власність є засобом реалізації цього самовідчуження. Тому для того, щоб знищити відчуження людини, необхідно знищити приватну власність. А знищити приватну власність може лише комунізм - "позитивне вираження скасування приватної власності".
Комунізм, знищуючи приватну власність, повертає людину до самої себе, до своєї родової сутності, робить її суспільною людиною, повертає їй все багатство суспільних відносин, єднання з іншими людьми, усе багатство почуттів і здібностей. Комунізм означає єднання людини з природою як своєю матір'ю і годувальницею. Комунізм - це справжній гуманізм, він є вирішенням усіх людських протиріч. Так "молодий" Маркс уявляє собі комунізм. Але незабаром погляди Маркса на людину і суспільство істотно змінюються.
16. філософія позитивізму, етапи її розвитку.
Позитиві́зм — парадигмальна гносео-методологічна установка, відповідно до якої позитивне знання може бути отримане як результат суто наукового (нефілософського) пізнання. Програмно-сцієнтистський пафос позитивізму полягає у відмові від філософії («метафізики») як пізнавальної діяльності, що в контексті розвитку конкретно-наукового пізнання має синтезуючий і прогностичний потенціал.
У філософії позитивізм — це концепція, яка зазначає, що людське мислення проходить три етапи розвитку: теологічний ( релігійний), метафізичний (філософський) та позитивний (науковий). Вперше ця концепція була сформована Оґюстом Контом в 30-х роках ХІХ століття. У своїй основній праці "Курс позитивної філософії" (1842 рік) О. Конт запропонував концепцію, згідно з якої істинне знання про світ є результатом конкретних наук, очищених від гуманітарних інтерпритацій, які, на його думку, є безпідставними і неістиними.
В еволюції філософії позитивізму можуть бути виділені кілька етапів:
Перший позитивізм
Перший, початковий позитивізм, представниками якого були Оґюст Конт, Джон Стюарт Мілль, Герберт Спенсер, Е. Літтре, П. Лаффіт, І. Тен, Е. Ж. Ренан та інші, склався в 19 ст.. Передумовою виникнення позитивізму був стрімкий розвиток науки: математики, фізики, хімії, біології.
Теоретичним джерелом позитивізму було Просвітництво із його вірою у всемогутність розуму. Позитивізм також суттєво опирався на емпіризм Локка та Г'юма. Програма початкового позитивізму зводилася до таких засад:
• пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпретації;
• вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками (кожна наука сама собі філософія);
• у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом.
• вивчення людського суспільства теж можна і потрібно проводити науковими методами.
Ці та інші положення були викладені Оґюстом Контом в роботі «Курс позитивної філософії» та Гербертом Спенсером у 10-томнику «Синтетична філософія». Оґюст Конт був засновником соціології - науки, що вивчає суспільство.
Другий позитивізм, емпіріокритицизм, махізм[ред. • ред. код]
Другий позитивізм, або емпіріокритицизм, виріс з першого. Його відомими представниками були австрійський фізик Ернст Мах, німецький філософ Ріхард Авенаріус, французький математик Анрі Пуанкаре. Вони звернули увагу на факт релятивності (тобто відносності) наукового знання і зробили висновок про те, що наука не дає істинної картини реальності, а надає лише символи, знаки практики. Заперечується об’єктивна реальність наших знань. Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної від світу.
Третій позитивізм, неопозитивізм
Третя форма позитивізму — неопозитивізм, має два різновиди: логічний (інакше — емпіричний) позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови. Другий різновид неопозитивізму сприяв розвитку семантики. Цей напрям визначає нову головну роль в усіх сферах діяльності. Усі соціальні колізії обумовлені недосконалістю мови та людського спілкування. Був репрезентований німецько-американськими філософами Рудольфом Карнапом ( 1891-1970 рр.
) та Гансом Райхенбахом (1891 - 1953 рр.) ( Представники: Бертран Рассел, Альфред Тарський, Карл Поппер, Людвіг Вітгенштейн та ін.
Неопозитивізм, представлений аналітичною філософією (Квайн, Карл Поппер, Казімеж Айдукевич, Ян Лукасевич, Котарбіньский, Г. Райл, Дж. Віздом, П. Строссон, Дж. Остин, М. Блек, Н. Малкольм, Н. Гудмен, А. Пап та ін.) і віденським гуртком, на основі якого оформився логічний позитивізм (Моріц Шлік, Рудольф Карнап, Нейрат, Ф. Вайсман, Г. Фейгль, Г. Ган, В. Крофт, Ф. Кауфман, Курт Гедель та ін.);
Постпозитивізм
Сучасний позитивізм — це постпозитивізм, у рамках якого очікується очевидна тенденція до пом'якшення вихідного методологічного радикалізму й установка на аналітику ролі соціокультурних чинників у динаміці науки (Кун, Лакатош, Тулмін, Фейєрабенд, аналітична філософія, віденський гурток). Він висуває так звану методологію дослідницьких програм, ідеї гуманізації науки, теоретичного плюралізму і історичного контексту науки.
17. Філософія життя.
"Філософія життя" – це ірраціоналістичний напрямок, що сформувався в кінці XIX – на початку XX ст. Він виник як реакція на кризу класичного західного раціоналізму. Найбільшого поширення філософія життя набула в першій чверті XX ст. У подальшому цей напрямок втрачає свою самостійність і його принципи використовуються екзистенціалізмом, персоналізмом, феноменологією і, особливо, філософською антропологією. Представниками "філософії життя" є Фрідріх Ніцше (1844–1900), Анрі Бергсон (1859–1941), Вільгельм Дільтей (1833–1911), Георг Зіммель (1858–1918), Освальд Шпенглер (1880–1936) та ін.
"Філософія життя" розглядає все, що існує, як форму прояву "життя". При цьому поняття "життя" розглядається як первинна цілісна реальність, яка нетотожна ні духу, ні матерії і може бути осягнута лише інтуїтивно. Засновники "філософії життя" вважали, що основою життя і його проявом є воля. Так у вченні німецького філософа А Шопенгауера, яке можна вважати одним із джерел ірраціоналізму, обстоюється примат волі відносно розуму. Він стверджував, що воля, тобто мотиви, бажання, спонуки до дій і самі процеси реалізації цих дій є специфічними відносно самостійними. При цьому, і це головне воля визначає спрямованість і результати розумового пізнання. Тобто на місце розуму має бути поставлена воля, яка незалежна від контролю з боку розуму і не має ні причин, ні основи. Це "абсолютне вільне хотіння". Крім того, воля пронизує весь світ, вона – першоначало й абсолют. Світ, за А. Шопенгауером, е нічим іншим як "волею і уявою" (див. його працю "Світ як воля і уявлення", розділ "Першоджерела").
Ф. Ніцше також вважав волю основою життя. Але життя є проявом не абстрактної світової волі, як у А. Шопенгауера, а "волі до влади". Ця воля є не лише визначальним, головним стимулом життєдіяльності людини, а й життя взагалі, буття як такого. "Щоб зрозуміти, що таке "життя", – пише Ф. Ніцше, – і якого роду устремлінням і напруженням воно є, ця формула має однаковою мірою відноситися як до дерева і рослини, так і до тварини". І далі: "Задля чого дерева первісного лісу борються одне з одним? Із-за влади!" (див. його працю "Жадання влади").
Сама назва цього ірраціонального напрямку в філософії вказує на його центральне поняття – "життя". Воно виступає в ролі первинної реальності, цілісного процесу, як безперервне творче становлення "живого". Життя протистоїть нежиттю, всьому неорганічному, застиглому. Тому, якщо "життя" перебуває в постійному русі і протиріччі, наука не може бути ефективним засобом пізнання цього життя. Це пояснюється тим, що наука, використовуючи аналітичний метод, розкладає явища життя на окремі частини. Зв'язки між ними наука здатна пояснити, а тому вона може змінити світ на користь людини, створювати нові предмети, процеси тощо. Але зрозуміти сутність світу наука (розум) безсила. Розум завжди людяно орієнтований, має мету, а "життя" вище будь-якої цілеспрямованості. Тому на перше місце переміщуються не раціональні, а інтуїтивні форми пізнання.
Істина не доступна кожному в процесі навчання, її пізнання носить недемократичний характер, виникає проблема "аристократизації" пізнання. Звідси – висока оцінка особистості та її творчості. Людина реалізує себе як особистість в історії і культурі. Її творчість відповідає "життю", вона є і процес, і одночасно результат біологічного і соціального пристосування. Людина живе в історії, але історія не має об'єктивних законів. Вона має долю, і людина має долю. Загальна історія людей – це фікція.
Свою долю мають кожна культура і кожна цивілізація. Вони виникають, розвиваються і руйнуються відповідно до циклів часу. Цивілізація і культура мають свою специфіку, своєрідність, тому не можуть серйозно впливати одна на одну. Кожна з них має свої цінності, що час від часу змінюються. Є цінності "життя", які не залежать від специфіки культур. Це цінності, які відображають "стадні інстинкти", мораль рабів, масові упередження (рівність, справедливість) тощо. Основні настанови і цінності "філософії життя" – прагнення до життя, відсутність страху смерті, бажання бути сильнішим за інших, воля до влади, благородство й аристократизм духу.
18. Екзистенціалізм.
Популярною течією у літературознавстві був екзистенціалізм (лат. exstentia — існування). Він почав формуватися у працях російських філософів Лева Шестова, Миколи Бсрдяєва. Поняття екзистенціалізм запровадив данець Серен К'єркегор (1813—1855 рр.), який визначив три рівні на шляху до справжнього існування: етичний (акцентування обов'язку), естетичний (настанова на насолоду), релігійний (страждання, прилучення до долі Христа як принцип життєвої діяльності).
Концепція екзистенціалізму була обгрунтована в Німеччині після Другої світової війни у працях М. Гайдегтера (1889—1976 рр.) і К. Ясперса (1883—1969 рр.). Значний внесок у розробку екзистенціалізму зробили французькі вчені Жан Поль Сартр (1905—1980 рр.), Альберт Камю (1913—1960 рр.), Ґабріель Марсель (1889—1973 рр.), Сімона де Бовуар (1915—1986 рр.), італієць Нікколо Аббаньяна (1901—1977 рр.), іспанець Хосе Ортега-і-Гассет (1883—1955 рр.). Прихильники екзистенціалізму є у багатьох країнах світу, зокрема в Америці, Японії, країнах арабського Сходу.
Екзистенціалісти акцентують увагу на індивідуальному самовираженні людини, твердять, що людина XX століття переживає абсурдність існування, відчуженість, тому невдоволена, перебуває у відчаї. Лише свобода дає людині можливість самовиявитися і надати сенсу своєму існуванню. Екзистенціалісти зосереджують увагу на таких відчуттях, які є каталізаторами людської дієвості: відчутті невдоволення, неспокою, загрози смерті. "На думку багатьох філософів-екзистенціалістів, — відзначає Л. Онишкевич, — для повного осягнення справжнього сенсу свого існування, людина повинна пройти такі етапи: етап відчуття своєї вкинутості у цей світ і своєї покинутості в ньому, етап "межової ситуації" — усвідомлення конфлікту зі світом та свого невдоволення, що й приводить до самоаналізу, пізнання та вибору власних життєвих вартостей, і етап вільного та свідомого вибору дотримуватися цих вартостей у своєму житті. Якщо не існує конфлікту між існуючим становищем та бажаними вартостями, то людина вдається до самонегації. На першій стадії людина незадоволена відсутністю повноти свого існування, і якщо вона хоче бути справді собою, то перед нею відкриваються дві перспективи: вибір автентичності або неавтентичності". Основна мета людського життя, на думку екзистенціалістів, — досягнення автентичності, бо екзистенція має сенс лише тоді, коли людина вибирає власні можливості. Екзистенція людини усвідомлює свою кінцевість. Гайдеггер, аналізуючи структури екзистенції, зосереджує увагу на таких модусах людської екзистенції, як страх, передчуття смерті. Буття людини до смерті, за Гайдеггером, — це страх. Ясперс відзначає, що людина усвідомила свою екзистенцію ще в період античності, вже тоді зрозуміла, що світ страшний, а вона — самотня і безсила.
Теоретичні основи екзистенціалістської концепції глибоко розробив Жан Поль Сартр. Сартр вважав, що сутністю людського існування є свобода. Мистецтво повинно реалізувати психологію "вільних" людей. Письменник досягає творчого успіху лише тоді, коли ідентифікує себе з "вільними", виступаючи уособленням їх спрямувань. Коли він змальовує знущання над свободою, тоді пробуджує свідомість людей, закликає їх до боротьби. Свобода, за Сартром, — це розрив з необхідністю, незалежність від минулого. Сучасне, на його думку, не пов'язане з минулим, майбутнє не є продовженням сучасного.
Особливе місце в естетиці екзистенціалізму займає Альберт Камю. Визначальною в його філософії є категорія абсурдності людського існування. Позбутися абсурдності існування, на його думку, можна, вчинивши самогубство. Героєм абсурду Сартр вважав образ Кирилова з роману Ф. Достоєвського "Біси". Кирилов розмірковував: якщо Бога нема, то він, Кирилов, — Бог. Якщо Бога нема, Кирилов повинен убити себе, щоб стати Богом. Кирилов, на думку Камю, прихильник логічного самогубства. Він хоче позбавити себе життя, бо така в нього ідея, заради тієї ідеї мислення готує себе до смерті. Самогубство Кирилова Сартр називає педагогічним, це свого роду спроба навчити людину, як звільнитися від влади віри, сили Бога і самій стати Богом. Апогеєм абсурду Сартр вважав хресний шлях Ісуса Христа.
Ідеї абсурду знайшли художню реалізацію у творах С. Беккета та Е. Іонеско. Концепція екзистенціалізму позначилася на творчості багатьох українських письменників. Серед них — В. Стефаник, В. Винниченко, Микола Хвильовий, Іван Багряний, Т. Осьмачка, В. Стус.
Екзистенціалізм — підґрунтя української філософії. Автори посібника "Філософія: Курс лекцій" відзначають: "Тривале проживання на межі ворожого кочового степу виробило в українців специфічне "екзистенціально-межове" світовідчуття — гостре емоційне переживання сьогодення життя, життєлюбність, поетичне, лірико-пісенне сприйняття природного та соціального оточення, пріоритет "серця" над "головою". Тим-то світоглядні орієнтації української ментальності є не просто екзистенціальними (укоріненими в людському існуванні — екзистенції), а екзистенціально-кордоцентричними (від лат. cordis — серце)".
19. Неотомізм
Одним з напрямів релігійної філософії є неотомізм, що сформувався в 70-ті роки XIX ст. під впливом рішень І Ватикансь-кого собору (1869-1879 рр.). Неотомізм відроджує схоластичну систему філософа XIII ст. Фоми Аквінського. Відродження томізму було проголошено Енциклікою папи Лева XIII в 1879 р. Нині неотомізм - офіційне філософське вчення Ватикану.
У неотомізмі чітко розрізняються дві течії: одна з них - "суворий томізм" - претендує на збереження недоторканим вчення Фоми, вважаючи, що в ньому містяться відповіді на всі філософські питання; друга - власне неотомізм - дотримується гасла "старе збагачується новим". Йдеться не про те, щоб узяти систему святого Фоми і внести її такою, як вона є, у потік сучасної релігійної думки, а модернізувати її шляхом звернення до вчення Канта та інших новітніх шкіл західної думки.
Нині неотомізм набув великого поширення в усьому світі, особливо у католицьких країнах - Італії, Франції, Іспанії, Німеччині, країнах Латинської Америки. Розробкою і пропагандою неотомізму займається Академія св. Фоми у Ватикані, католицький інститут у Парижі, Пуллахський інститут поблизу Мюнхена, інститут Нотр-Дам у США та ін. Видаються журнали "Томіст" та "Божественний Фома". Основні представники неотомізму: Е. Жільсон, Ж. Марітен, А. Сертийянж (Франція), І. Бохенський, А. Демпф, І. Лотц, К. Ранер, М. Грабман, Й. де Фріз (Німеччина), Д. Мерс'є, А. Дондейн, Л. де Рейме-кер, Ф. Ван-Стеєнберген, А. Сертилланж (Бельгія), Ф. Оль-джаті, У. Падовані, К. Фабро (Італія), а також професійний філософ (Іоан Павло II), що написав книгу "Діюча особа".
Після II Ватиканського собору (1962-1965), який узяв курс на оновлення ("аджорнаменто"), відбувається асиміляція інструментарію і категоріальних засобів феноменології, екзистенціальної герменевтики, персоналізму.
Представники неотомізму виступають проти поділу філософії на два протилежні напрямки - матеріалізм та ідеалізм. Свою доктрину вони називають "реалістичною" на тій підставі, що вона визнає зовнішній матеріальний світ як частину більш широкого загального буття (Бога). Матеріальний світ залежить не від людської свідомості, а від абсолютного буття.
Свою відданість томізму сучасні західні філософи доводять, коли говорять про призначення філософії. Згідно з неотомістсь-кою концепцією, філософія повинна служити теології. Вища мета філософських досліджень - обстоювати несхибність християнського вчення, істинність богослов'я. Якщо система знань людства - це піраміда, то теологія знаходиться на її вершині, філософія - посередині, а всі інші науки є її підвалиною. Отже, офіційній релігійній філософії притаманний теоцентризм, тобто концентрація усіх ідей про людину, світ, усіх етичних проблем навколо проблеми. Бога. Основний зміст неотомізму -догми про існування Бога, безсмертя душі, свободи волі.
Неотомістська концепція буття не монотеїстична, а дуалістична. Вона протиставляє абсолютне, надприродне буття і буття конкретних речей. Буття саме по собі - це чисте буття (Бог). Неотомізм проголошує існування аналогії між Богом і його творінням: Творець протилежний світові, але його творіння дозволяє судити про нього. Буття Бога доводиться на підставі створених ним речей. В основі теорії буття лежать ідеї креаціонізму, про виникнення органічного і неорганічного світу внаслідок акту "божественного творіння". Звідси випливає, що матерія не вічна, вона другорядна. Питання про те, що таке буття, вирішується таким чином: "бути значить бути створеним Богом, бути значить бути в Богові".
Гносеологія неотомізму базується на поглядах Фоми Акві-нського про наявність форм речей у розумі Бога, про їх втілення у конкретних речах у світі, а також про існування їх у вигляді абстракцій в інтелекті,
Неотомісти розрізняютьонтологічну і логічну істини.Перша -продукт відповідності речі задуму Бога. Логічна істина - результат пізнавальної діяльності людини.
Кожний матеріальний об'єкт може розглядатися під різними кутами зору. Звідси твердження про можливість взаємодо-повнення повсякденного, наукового, філософського і реального бачення одних і тих же речей.
Пізнання - процес дематеріалізації змісту. Першим етапом пізнання вважається чуттєво-теоретичнеосвоєння світу, коли природничі науки фіксують феномени, а далі філософія природи, що синтезує дані природничих наук. Друга сходинка - математика - знання про чисту кількість, третя -метафізика
(універсальна філософська теорія буття), що вивчає буття в цілому. Теологія є єдністю пізнавального і практичного ставлення до дійсності. Отже, неотомісти розрізняють три види пізнання: чуттєве - це пізнання окремого, теоретичне - пізнання загального і, нарешті, пізнання за аналогією, яке відноситься до абсолютного буття і включає пізнання кінцевого сущого.
Творець є протилежним світові, його творіння дозволяють судити про нього самого. Людина, пізнаючи матеріальний світ, пізнає його творця - Бога. Людина створена "за образом і подобою" божественної особистості. Природа людини двоїста (вона має тіло і душу). Людина - це єдиний носій духу в матеріальному світі. Дух з'являється в результаті акту творення. Бог створює кожну душу індивідуально.
Багатовіковий конфлікт між прихильниками науки і релігії -наслідок трагічного непорозуміння, яке виникло через суто особисті, суб'єктивні причини: по-перше, "нетерпимість" окремих церковників, з одного боку, і "недипломатичність" деяких учених у взаєминах з церковниками - з іншого. Католицька церква переглянула "Індекс заборонених книг" і визнала вчення Галі-лея, Коперника та інших, дозволивши в XX ст. пропагувати їх.
Друга причина - це непорозуміння, пов'язані з алегоричним характером змісту "святого письма". Текст священних книг не можна тлумачити буквально. Оберігаючи акт творення світу Богом, неотомісти говорять, що Бог, відкриваючи таємницю творення, мусив пристосуватися до примітивного рівня свідомості людей. Говорячи про "дні" творення, слід мати на увазі мільярди і мільйони років, цілі геологічні епохи, протягом яких народжувався світ.
Неотомісти намагаються довести, ніби релігія і наука не протилежні, а доповнюють одна одну. Для цього вони використовують ідею "гармонії віри і розуму". Поєднавши філософію Ар-істотеля з католицькою теологією, Фома Аквінський зумів уникнути крайнощів ірраціоналістичного заперечення наукового знання на користь віри, раціонального їх протиставлення як двох незалежних одне від одного джерел істини (теорія двоїстої істини). Філософські істини не можуть суперечити істинам віри. Розвиваючи ідеї Фоми, неотомісти твердять, що розум вільний у своїх міркуваннях доти, доки він не суперечить вірі; наука не має права висувати і розв'язувати світоглядні проблеми, це прерогатива віри.
З моменту творення душа створює субстанційну єдність людини. Єдність душі і тіла існує тільки в земному бутті людини. Душа людини безсмертна. Неотомізм відстоює права людини на буття, на поліпшення умов свого життя, право на врятування душі (виконання релігійних обрядів).
Людина має не тільки розум, а й волю. Там, де немає свободи вибору, немає й моралі. Найвища норма моралі - служіння Богу, сенс людського існування - у служінні Богу. Вчення про свободу волі пов'язане з вченням про теодицею. Якщо все в світі створене Богом, всемогутнім, всесильним, то чому у світі існує зло? Хто винен у цьому? Відповіді на ці запитання нео-томісти пов'язують зі свободою волі. Сама свобода волі - велике благо, подароване Богом, але людина зловживає ним. Ось у чому корінь зла. Однак не можна дорікати Богові за те, що він дарував людині свободу волі, можна лише йому за це дякувати. Людина не вміє правильно розпорядитися цим благом.
Католицизм відходить від протестантської етики, де всі люди відповідальні за "першорідний" гріх Адама і Єви, він стверджує, що кожна людина має свободу волі. Зло - це відходження від сущого. "Гріховність" не випливає з необхідністю з природи людини, яка призначена Богом творити добро.
У неотомізмі звучить заклик приймати світ таким, який він є, дякуючи і звеличуючи Бога. Але приймати світ таким, який він є, значить приймати його, включаючи і притаманне йому зло, оцінюючи саме зло як благо. Лише завдяки стражданням, шляхом прийняття зла людина досягає ствердження, стає більш довершеною, наближається до свого ідеалу.
Релігійній філософії притаманний провіденціалізм (від лат. ргоуісіегґсіа - передбачення, провидіння), що є характерним для розуміння причин розвитку суспільства як прояву волі Бога. Сутність суспільного життя тлумачиться як боротьба сил добра і зла. Суспільство - це "град земний". Неотомізм виступає за третій шлях розвитку, критикуючи як капіталістичний індивідуалізм, так і "марксистський колективізм". Діалог церкви -"граду Божого" і суспільства - "граду земного" полягає у привнесенні вищих релігійних моральних цінностей у культуру суспільства. Євангелізація розглядається як вирішальний засіб вирішення суперечностей, що існують у суспільстві.
Неотомізм не є сьогодні єдиною релігійною філософією. "Діалектична теологія" - панівний напрям сучасної протестантської теології, який виник у 20-х роках XX ст. під впливом к'єркегорівського екзистенціалізму.
Основні представники цього напрямку К. Барт, Е. Брун-нер, П. Тілліх, Р. Нібур. Вони висунули песимістичну теорію "діалектичної теології", в центрі якої - протилежність між Богом і людиною, священною історією - і світськими діяннями, вірою і реальним життям.
Для всіх представників цього напряму характерні відмова від модернізму в релігії і проповідь повернення до ортодоксального вчення М. Лютера і К. Кальвіна (звідси ще й інша назва -"нооортодоксія"), ідея вічності кризи людського буття через нерозв'язаність суперечності між абсурдним, позбавленим сенсу, гріховним світом людини і Богом (звідси ще одна назва напряму -"теологія кризи"), зображення людського життя як вузла постійних суперечностей, що можуть бути розв'язані тільки через протиставлення, вибір за принципом "або" - "або" (звідси - ще одна назва -"діалектична теологія").
Історичний процес - антигуманний, людина безсила переобладнати світ, сама сутність людини - розірвана. Причиною цього є першородний гріх людини, який відділив її від Бога, а також спроба в епоху Відродження поставити в центрі світу людину.
Духовна криза сучасного суспільства пов'язана з гріховністю людей, відчуженістю від добра та істини. Сутність людини розірвана між двома сферами - соціальною та служінням Богу. Людина може оволодіти наукою, підкорити природу, удосконалити саму себе, покращити політичну організацію суспільства, але все це не зменшує її розриву з Богом і не врятовує її. Соціальна сфера віддаляє людину від Бога. Людина, отримуючи успіхи, починає думати про свою автономність, про можливість перебудувати своє життя. Світське життя - гріховне, віддаляє людину від Бога, штовхає її на "бунт проти Бога".
У підґрунті філософії "теології кризи" лежить протестантське вчення про гріховність людини, божественну обумовленість розвитку суспільства. Всі зміни в суспільстві обумовлені Богом, людина не може нічого змінити, її доля також визначається Богом. Людина повинна служити Богу - в цьому її основне призначення.
Саму релігію представники "діалектичної теології" вважають хибною, оскільки вона намагається пов'язати те, що не з'єднується: "не наочного" і "не речового" Бога з наочним і речовим світом людського інтелекту і уявлення. Релігія тлумачиться як ілюзія, завдяки якій людина у вигляді Бога одержує власний містифікований образ. Однак, заперечуючи релігію як суму предметних уявлень і дій, діалектична теологія стверджує віру в Бога, що є абсолютно трансцендентним (від лат. ґгашсегсіеш - що виходить за межі) відносно всього людства. Бог є "критичне заперечення" усього, суддя, небуття світу. У підґрунті такої концепції лежать ідея Кальвіна про позамежну "величність Божу" та вчення Лютера про Бога як вогняне море гніву, що винищує все людське. Саме у гніві Бога діалектична теологія вбачає єдину можливість милості, люб'язності Бога, а у його немислимості, неймовірності - єдину можливість його мислити. Людина може "знайти ставлення до Бога" лише на межі свого буття, лише у стані "знятості" Богом у діалектичному запереченні, що відбувається через Голгофу.
У 30-ті роки XX ст. К. Барт і П. Тілліх стали провісниками християнського опору гітлеризму, а Гогартен, навпаки, прилучився до пронацистської течії так званих "німецьких християн".
Взагалі, течія "діалектичних теологів" виявилась досить розгалуженою, плюралістичною: Бультман проголосив "деміфо-логізацію" християнського вчення, Тілліх намітив можливості відмови від імперативу віри в Бога, Бруннер перейшов до побудови нової "природної теології", а Нібур розгорнув критику теологічного лібералізму і соціального оптимізму.
Найбільш впливовим сучасним релігійним вченням є також тейярдизм. Засновник християнського еволюціонізму П'єр Тей-яр де Шарден (1881-1955) - відомий французький палеонтолог і антрополог, член ордену ієзуїтів.
Тейяр де Шарден став на шлях "виведення" основних принципів теології з наукових знань, насамперед геології, палеонтології, антропології, переосмислення теології в дусі еволюції. Пояснення дійсності він намагається вивести з досягнень конкретних наук. Завдання філософії - виробити правильне бачення світу, в якому вірно визначене місце людини в космосі, намічені шляхи її діяльності. Завдання філософії - показати, як людина залучається до об'єктивного процесу еволюції світу.
У своїх працях "Гімн Всесвіту", "Феномен людини" Тейяр де Шарден намагається погодити релігійний світогляд з досягненнями сучасної науки. Його не влаштовує томістська концепція сталої картини світу, в якій немає розвитку. Він розглядає дійсність як світ, що розвивається.
Головним у вченні Тейяра де Шардена є вчення про винятковість людини як свідомого продовжувача справи еволюції. Діяльність людини в процесі еволюції розглядається не тільки як спосіб єднання людини з світом, а як вихід за межі свого "Я" для приєднання до Христа. Людину з притаманною їй духовністю, складним світом свідомості він розглядав як заздалегідь запланований Богом висновок еволюції космічного цілого. Оскільки Бог розлитий, розчинений у світі, то цей духовний першо-початок спрямовує розвиток універсуму. Для доказу існування психічного змісту усіх феноменів матеріального світу Тейяр де Шарден використовував поняття "енергія", яке він тлумачить як невід'ємну властивість самої матерії, що одночасно виступає як духовна, рушійна сила, що задає імпульс еволюції космосу. Таким чином, психологічний енергетизм французький теолог використовував з метою обгрунтування божественного витоку космічної" еволюції.
Еволюція, на його думку, є основою розвитку. Процес космо-розвитку (космогенез) проходить три етапи: дожиттєвий, життя, думка. На першому етапі відбувається еволюція хімічних елементів і галактик, виникає фізико-хімічне середовище. На другому виникає біосфера, живі організми (від простих до людини). На третьому етапі відбувається становлення людини, формування сфери духу (ноосфера), через яку можливий вихід до "точки Омега", надособистості, духовного центру, "універсуму".
"Точка Омега" - духовна сила, якою визначається зміст, характер і напрям еволюції. "Точка Омега" існує поза часом і простором. Вона - трансцендентна. "Точка Омега" - це центр найбільшої концентрації свідомості, духовна особистість. "Точка Омега" виконує роль космічного еволюціонізованого Христа, отже це - персоніфікований універрум" "Точка Омега" як енергія, пов'язана з природою. По суті, Бог розлитий у всій природі (ідея пантеїзму).
Категорія діяльності є центральною у філософії Тейяра де Шардена. Діяльність - це творчість. Він відстоює творче ставлення до діяльності. Криза сучасного суспільства це криза людської діяльності."Понаджиття" знаменує собою стан єднання душ людей після завершення історії у космічному Христі.
Взагалі, філософсько-історичні погляди Тейяра де Шардена мають гуманістичну, християнсько-ліберальну спрямованість. Людство, на його погляд, рухається в ході історії, де взаємно розчинені "град земний", шляхом універсалізації зв'язків між країнами і народами до стану "великої монади". Мислитель вірив у силу союзу християнства і гуманізму, які покликані згуртувати усіх людей планети, висунув ідею поєднання науки і містики як панацею від будь-якого лиха сучасності.
20. Герменевтика як напрямок сучасної філософії
В античності герменевтикою називалося мистецтво роз'яснення перекладу, тлумачення. Свою назву цей вид діяльності отримав від грецького бога Гермеса, в обов'язки якого входило роз'яснення простим смертним волі богів. У християнських письменників герменевтика розумілася як мистецтво тлумачення Біблії.
Загальнофілософська проблема герменевтики вперше була розроблена німецьким протестантський теологом Ф. Шлейєрмахером (1768–1834) та істориком культури, філософом В. Дільтеєм (1833–1911).
У Ф. Шлейєрмахера герменевтика мислиться як мистецтво розуміння чужої індивідуальності. Основне завдання герменевтичного методу – зрозуміти автора і його текст краще, ніж він сам розумів себе і своє творіння. Предметом герменевтики виступає насамперед вираз, а не зміст, тому що саме вираз є втілення індивідуальності.
Концепція В. Дільтея полягає в такому. Те, що людина знаходить в іншому, вона знаходить в самій собі як переживання; те, що вона сама переживає – може знайти в іншому через розуміння. Звідси – розуміння визначається як саморозуміння, оскільки в прояві чужої індивідуальності не може бути нічого такого, чого б не було в індивіда, який пізнає. Тобто, виходить замкнуте коло: інтерпретатор може побачити в матеріалі, який пізнається, лише те, що вже є в ньому самому.
Розірвати це хибне "герменевтичне коло" можна, на думку Ф. Шлейєрмахера і В. Дільтея, шляхом встановлення гармонії між двома духовно-душевними світами автора та інтерпретатора. Хоча ці спроби й не принесли бажаних результатів, саме прагнення створення загального методу пізнання культурно-історичних явищ, безсумнівно, має велике значення. Зокрема, В. Дільтей вважає, що культурно-історична реальність охоплюється свідомістю як життєво цілісна на відміну від природної реальності, що дається як сума розрізнених фактів. І якщо природу людини свідомість охоплює за допомогою інтелектуальних процесів, то світ людини зрозуміти можна шляхом заглиблення душевних здібностей людини в об'єкт, що досліджується.
Природознавство, за В. Дільтеєм, відокремлюється від цілісного ставлення людини до світу, гуманітарні ж науки, навпаки, прагнуть до цілісного охоплення світу людини. Таким чином, між людиною і її світом встановлюються відносини розуміння.
У наш час проблему інтерпретації і розуміння розробляють Г. Гадамер, Ю. Хабермас, А. Лоренц, П. Рікьор, К. Апель та ін.
Німецький філософ Г. Гадамер (1900–1987) розуміє герменевтику не просто як метод гуманітарних наук, а як вчення про буття як онтологію. Він надав герменевтиці універсального значення, а проблема розуміння стала головною в філософії.
Філософська герменевтика останнім часом набула широкого розповсюдження в світі. Пояснюється це тим, що труднощі пошуку істинного смислу людського буття та шляхи вирішення протиріч сучасного світу ця філософія замінила пошуком інтерпретацій з активним використанням при цьому конвенціоністської семантики. Фактично текст; мова перетворилися в альфу і омегу філософської герменевтики.
Подібно до "герменевтичного кола" ідеалізм проявляється і при розв'язанні так званого герменевтичного трикутника. У "герменевтичному трикутнику" в ролі об'єкта (о) виступає текст або мова, перший суб'єкт (1с) – автор цього тексту, другий суб'єкт (2с) - автор-інтерпретатор. Основне питання філософії відповідно до наведеного тут зв'язку, набуває вигляду питання про те, що первинне – текст чи смисл (значення) у свідомості суб'єкта. Другий суб'єкт (2с) в такій герменевтичній ситуації виступає на перший план як джерело смислу. Отже, суб'єктно-об'єктні відношення в основному питанні філософії перетворюється на відношення між суб'єктами.
Чому саме герменевтика набула значного поширення останнім часом? Самі західні філософи пов'язують цей процес з виникненням кризи довіри до всіх сьогодні існуючих філософських вчень та розчаруванням в цінностях, що були до цього.
Герменевтика все активніше втручається в ідеологічну діяльність різних культурних об'єднань, філософських напрямків, претендуючи на універсальність свого положення. Вона прагне виступати методом об'єднання й упорядкування розгалужених і суперечливих течій сучасної західної філософії.
З іншого боку, різні філософські напрямки роблять спробу доповнити свої філософські конструкції положеннями герменевтики. Так, внаслідок еволюції фрейдизму і зближення його з герменевтикою виник напрямок герменевтичної теорії мови, одним із представників якої є Ю. Хабермас. Він вважає герменевтику допоміжною дисципліною, яка покликана доповнювати його немарксистську версію історичного. А, Лоренц вважає герменевтику метатеорією психоаналізу, його методологією.
Слід підкреслити, що поставлена філософською герменевтикою проблема розуміння в наш час стала однією з найважливіших. Однак вона виявилася нездатною вказати шлях виходу із суспільного "герменевтичного кола", що виникло, шлях вирішення соціальних колізій. Герменевтика прагне пояснити їх взаємним нерозумінням людей, замість того, щоб шукати причини непорозумінь між людьми в соціальній та економічній дисгармонії суспільства.
Позитивним моментом в герменевтиці можна вважати те, що вона виступає як реакція на абсолютизацію ролі природничо-наукового методу в пізнанні проблеми відношення людини до світу, проти абсолютизації технократичного стилю мислення. Заслугою герменевтики є те, що вона прагне подолати розрив між природою і людиною, між світом природи і світом людини.
Проблема розуміння, яку розробляє герменевтика, особливо актуальна в плані осмислення результатів матеріальної, духовної, культурної діяльності людей різних епох.
Останнім часом чіткіше вимальовується глобальність проблеми розуміння між людьми, країнами, протилежними системами, а також усвідомлення майбутнього розвитку єдиної людської цивілізації.
№21
Розвиток філосовської думки в Україні…
Філософська герменевтика.
Це найостанніша за часом виник¬нення самостійна течія західної філософії. Слово «герменевтика» походить від імені бога Гермеса — у давньогрецькій міфології Бога–посередника, що роз'ясняє людям послання інших богів. Основи герменевтики як загальної теорії розуміння було закладено Ф.Шлейермахером (1768-1834), який виділив у тексті предметно-змістовно індивідуально-особистісні аспекти. Головне в герменевтиці, як вважав Шлейермахер, зрозуміти не предметне зміст, виражене на думці, а самих мислячих індивідів, створили той чи інший текст. Герменевтика із самого початку була зв'язана з ідеями інтерпретації і розуміння. Представники сучасної філософської герменевтики – Э. Бетті , Г. Гадамер , П. Рікер – бачать у ній не тільки метод гуманітарних наук, але і спосіб тлумачення певної культурно-історичної ситуації і людського буття взагалі. Вбачаючи основну проблему філософії в проблемі мови, вони відкидають об'єктивне наукове пізнання, безмежно довіряючи непрямим свідченням свідомості, втіленим у мові, насамперед вербальній.
Свою самостійність герменевтика знайшла в роботах німецьких філософів Ф. Шлейермахера (1768 - 1834) і В. Дільтея (1833 – 1911), згідно з якими для розуміння історичних текстів і будь-яких пам'яток минулого необхідно ввійти в ту культурно-історичну атмосферу, у якій творив їхній суб’єкт, і спромогтись якомога точніше відтворити її в переживанні і взагалі у свідомості дослідження.
Г. Гадамер (1900-2001) - німецький філософ, послідовник М. Хайдеггера, є найбільшим представником сучасної герменевтики, один з основоположників філософської герменевтики. Багато чого запозичаючи в Дільтея і Хайдеггера, Гадамер додав герменевтиці універсальний зміст, перетворивши проблему розуміння в саму суть філософії. Предметом філософського знання, з погляду герменевтики, є світ людини, який розуміється як сфера людського спілкування. Саме в цій області протікає повсякденне життя людей.
Розуміння припускає практичну дію, але воно з тією ж необхідністю є вираження суб'єкта, його інтерпретація. Але так як будь-яка інтерпретація має мовну, текстуальну форму, у силу чого герменевтика і є інтерпретація тексту.
Зрозуміти текст — це значить знайти в ньому відповіді на ряд питань, обумовлених кордонами того, хто запитує. За Гадамером, марні спроби бачити сенс тексту у свідомості його творця (тому що творець тексту сам є частина світу, до того ж ми хочемо пізнати безпосередньо дане); у тексті немає власного смислу поза його інтерпретацією, а в рамках цієї інтерпретації недоречне суб'єктивне свавілля, тому що сам текст не довільний. Отже, розуміння досягається у забезпеченні злиття горизонтів тексту і людини. При цьому треба мати на увазі так зване герменевтичне коло. Людина повинна зрозуміти те, усередині чого вона із самого початку знаходиться, кругова залежність зв'язує ціле і його частини. Адже ми можемо зрозуміти текст тільки як частину цілого, про яке в нас є деяке перед розуміння до початку інтерпретації тексту. Також варто врахувати: розуміння історичне, минуще, тимчасове, а це означає мінливість самих горизонтів розуміння. Кожне нове покоління інтерпретує по-своєму.
№22 Розвиток філософської думки в Україні: своєрідність, характеристика основних етапів.
Філософські ідеї в культурі Київської Русі
Точкою відліку історії формування філософських ідей і концепцій у культурі Київської Русі є 988 рік – рік установлення на Русі християнства. Християнський світогляд поступово став витісняти язичництво, міфологічний світогляд. У цьому тривалому і суперечливому процесі важливе місце займає діяльність великих просвітителів Кирила і Мефодія зі створення слов'янської абетки, повного перекладу Біблії і життєписів отців церкви, а також перекладу творів античних і візантійських мислителів.
Світогляд, що формується в цю епоху, характеризується подвійністю: у ньому переплітаються християнські і язичницькі компоненти. Крім того, спос¬¬терігається тенденція до антропоцентризму.
Переважання проблем людського буття у філософських міркуваннях тодішніх богословів знаходить своє вираження в особливій гостроті й ак¬туаль¬ності етичних питань, наприклад, про конфлікт добра і зла і шляхи його розв’язання. Аналогічні ідеї можна знайти у мислителів-книгарів ХІ–ХVІ ст. Незважаючи на гніт сусідніх князівств, у цей період формується українська нація. У тодішніх світоглядних орієнтаціях розповсюджені песимістичні мотиви, хоча і з помітно зростаючими елементами протидії гноблення.
З ХVІ-ХVІІ ст. на території України помітно підсилюється європейський вплив. В інтелектуальній атмосфері того часу затверджуються ідеї гуманізму і раціоналізму, що також пов'язано з європейським впливом.
На фоні посилення з кінця ХVI в. польського гніту і католицького впливу росте і православна опозиція цим процесам, що знаходить своє вираження в утворенні так званих братств – своєрідних соціальних форм, націлених на захист і збереження мови, культури, віри і традицій українського народу. Йде процес відродження української духовної культури, розвиток філософської думки в Україні, де разом з підвищенням національної самосвідо¬мос¬¬ті українського народу активізується поширення гуманістичних ідей, носіями яких у даний період виступили такі видатні діячі української культури, як Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховский-Роксолан та ін. Пропагуючи античні уявлення з філософії і літератури, вони дійшли висновку про те, що людина як частина природи має право на задоволення своїх земних потреб, гармонійний розвиток душі і тіла, дотримання законів природи, пізнання яких повинно стати основою людської діяльності.
У 1632 р. двоє великих київських братств об’єднуються під керівництвом відомого українського просвітителя Петра Могили; створюється перший вищий духовний навчальний заклад – Києво-Могилянський Колегіум, що у 1701 р. наділяється статусом академії. У ньому зосереджуються кращі представники української інтелектуальної еліти того часу, які відстоювали нерідко дуже прогресивні позиції. Зокрема, натурфілософські курси, що читалися тоді в стінах цього навчального закладу, орієнтували студентів на відхід від традиційної схоластики. При цьому виявилися принаймні дві, за рядом пунктів, непримиренні позиції в питаннях про співвідношення наукового (критичного) і релігійного підходів до навколишньої дійсності. Наприклад, мислитель того часу Феофан Прокопович у цьому протистоянні віддавав перевагу першому підходу, різко критикуючи ортодоксальних богословів за догматизм, фанатизм. Іншу позицію займав Стефан Яворський, який набагато терпкіше ставився до збереження старих традицій.
Філософія Григорія Сковороди
Григорій Савович Сковорода є найбільш видатним філософом в Україні. На становлення і розвиток його філософських поглядів найбільше вплинули, насамперед, античні філософи (Протагор, Сократ, Эпікур), а також філософи Нового часу й епохи Просвітництва.
Світогляд Сковороди носив чітко виражений пантеїстичний характер. На його думку, Бога як усемогутньої духовної сутності, що стоїть над світом, природою і людиною не існує. Він є істинною природою в природі, живим у живому, людиною в людині, законом, гласом сущого. Дотримуючись в цілому положення про вічність світу як тіні вічної духовної субстанції, обумовленої невидимою натурою бога, Г. Сковорода разом з тим відстоював ідею вічності, безмежності і нестворюваності матеріального світу. Єдність матеріального і духовного, кінцевого і нескінченного, єдиного і загального він намагався осмислити в теоретико-пізнавальному відношенні через співвідношення сутності і видимості, а в морально-естетичному плані – через поняття добра і зла. Для обґрунтування своїх поглядів Г.Сковорода розробив концепцію трьох світів. Ця концепція містила в собі макрокосм – безмежний світ, що складається з безлічі малих світів; мікрокосм – людський світ, вірніше сама людина; символічний світ – Біблія. Кожний з цих світів має внутрішню (духовну) і зовнішню (матеріальну) природу. Дійсним богом є внутрішнє, духовне, тому істинно людське, моральне визначається не тілесною, тлінною організацією людини, а духом, волею, світом внутрішніх переконань, що і виступають богом у людині. У символічному світі Біблії Г. С. Сковорода прагнув знайти приховані за символічними формами духовні цінності людини, ідеали людських відносин, що встановлюються між людьми в їхній істинно духовній сутності без згубного впливу плоті.
Г.С. Сковорода, усвідомлюючи соціокультурну значимість освіти, науки, техніки, був переконаний у тому, що для щастя людини вони ще не достатні без науки про людину. Для досягнення щастя людина повинна пізнати саму себе, свої здібності, виробити відповідно до своєї природи спосіб життя. В основі цього способу життя Сковорода бачив «споріднену працю» як дійсно людський спосіб самоствердження особистості. Не вважав він також основою людського щастя нагромадження матеріальних благ, насолоду ними, думаючи, що вище блаженство і дійсне щастя приносить людині праця за покликанням, праця, яка відповідає природним нахилам людини. Причину всього нерозумного, перекрученого в людському житті Сковорода бачив у праці без покликання, праці примусовій або спрямованій на збагачення. Тому, засуджуючи соціальні вади суспільства, закликав до моральної досконалості шляхом подолання неспорідненості праці у всіх сферах людської діяльності.
Серед досить багатої філософської спадщини Г. Сковороди виділимо трактат «Наркисс», у якому мислитель стверджує, що людина невіддільна від Природи, з'єднана з нею своєю натурою. Тому пізнання людини одночасно є і пізнанням Природи.
Філософська думка в Україні ХІХ – ХХ ст.
На початку ХІХ ст. у Росії складається дуже несприятлива духовна атмосфера. В Україні самодержавна влада чинить нові утиски та репресії серед вільнодумців. Зокрема, це привело до закриття Києво-Могилянської Академії, що пізніше знову відродилася.
Однак духовне протистояння самодержавній імперській владі не затихає на території України. Найбільш важливою віхою в цьому зв'язку є діяльність “Кирило-Мефодіївського товариства”, головними представниками якого були Н. Костомаров, П. Куліш і Т. Г. Шевченко. Соціально-політичні погляди представників цього товариства концентрувалися навколо ідей волі, національного визволення і соціальної рівності і були спрямовані проти кріпацтва. Помітним явищем у цьому плані був вихід “Книги буття українського народу” Н. Гулака і Н. Костомарова.
Хоча в культурі України ХІХ в. переважали мислителі і загальнонародні діячі національно-політичного і соціокультурного плану, однак і власне філософська проблематика не зникла з їх поля зору; були в Україні того часу і мислителі власне філософської орієнтації. Тут насамперед слід зазначити творчість Памфіла Юркевича, що був професором Київської духовної академії. Потім він опублікував статтю “З науки про людський дух” , у якій виступив проти матеріалізму Л. Фейєрбаха і М. Г. Чернишевського. П. Юркевича не задовольняла не тільки матеріалістична, але й ідеалістична філософія: він критикував ідеалістичну діалектику Гегеля. У філософських творах Юркевича головним предметом розгляду виступала людина-індивід, точніше, особистість, суть якої складає не розум, а серце. Оскільки в основі світу лежить божественна мета, яку здійснюють, реалізують люди, то вона може бути пізнана не головою, а серцем. Між мозком і духовною діяльністю, вважав Юркевич, існує не причинний зв'язок, а ідеальний доцільний зв'язок, в основі якого лежить духовна суть. Юркевич також вважав неможливим, щоб свідомість виникала з матерії. Таким чином, він активно виступав проти матеріалізму взагалі, думаючи, що останній не в змозі прояснити сутність свідомості, руху, і скласти правильну картину світу.
Філософські погляди П.Юркевича можна охарактеризувати як теологічний ідеалізм. Шлях пізнання він пов'язував з освоєнням Біблії, стверджуючи, що істину ми маємо в біблійному вченні про серце, де зосереджене духовне життя людини.
22. філософські традиції києво-могилянської академії
У Києво-Могилянській академії, заснованій Петром Могилою (1597-1647), вперше в Україні філософію викладали окремо від теології. Однак філософські "курси, які тут читалися, були значною мірою схоластичними. Хоч це не було повторенням схоластики Заходу, а швидше використанням на українському грунті західної філософії у поєднанні із сучасними досягненнями прогресивної наукової думки. Видатні професори Києво-Могилянської академії розуміли філософію як систему дисциплін чи всіх наук, покликаних віднайти істину, причини речей, даних людині Богом, а також як дослідницю життя й доброчеснесті. Істину вони ототожнювали з вищим буттям, тобто з Богом/якого називали також творящою природою. Будучи переконаними у раціональності світу, професори академії шукали істину на шляху дослідження наслідків Божої діяльності створеної природи. Професор академії І.Гізель (бл. 1600-1683), зокрема, описує процес пізнання відповідно до поширеної у схоластиці теорії образів. Речі зовнішнього світу, діючи на органи чуття, посилають їм, на його думку, чуттєві образи. Останні, потрапляючи на якийсь із органів чуття, відбиваються на ньому і стають "закарбованими образами". Закарбований образ, діючи на відповідний орган чуття, викликає відчуття, внаслідок чого цей закарбований образ стає вже відображенням. У свою чергу відображений образ, що містить певну інформацію про якусь річ, стає об'єктом діяльності внутрішнього чуття. З діяльністю внутрішнього чуття І.Гізель пов'язує наступний етап пізнання зовнішнього світу. Відображені образи зовнішнього чуття, що є формальним відображенням речей, діючи на внутрішнє чуття, утворюють закарбовані образи цього чуття. Згодом деякі професори академії заперечували теорію образів. Так, Г. Кониський вважав, що відчуття виникають в органах чуття внаслідок модифікації анімальних духів, яка відбувається або в результаті безпосередньої дії об'єктів, або спричиняється субстанціональними потоками. Ця концепція мала на меті усунення зайвих проміжних ланок між об'єктом і суб'єктом сприйняття. Отже, здобуття істини мислилося викладачами Києво-Могилянської академії як результат складного процесу пізнання, здійснюваного на двох рівнях — чуттєвому і раціональному. Важливим джерелом пізнання вони, на відміну від своїх вітчизняних попередників, вважали чуттєвий досвід. Аналогічно І.Пзелю і Г.Кониському уявляв собі процес здобуття істини Теофан Прокопович (1681-1736). Визнаючи важливу роль чуттєвого досвіду в пізнанні істини, він не меншого значення в її осягненні надавав спогляданню. Досвід і споглядання він вважав двома мечами вченого, на які той має спиратися, щоб уникнути небажаного шкутильгання. У курсі філософії Т.Прокоповича, на відміну від курсу І.Гізеля, вже відчутні елементи емпіризму. Предметом істинного пізнання Т.Прокопович вважає те загальне, що повторюється, тотожне в речах, що відтворюється в поняттях. Сутність методу пізнання він визначає як спосіб віднайдення невідомого через відоме і вважає, що розробкою такого вміння, способу або методу пізнання має займатися логіка. Істинне пізнання Прокопович характеризує як певне, очевидне й вірогідне. У філософському курсі Георгія Щербацького (1725-?) простежується дещо інше розуміння філософії і шляху пошуку істини. Г.Щербацький визначає філософію у дусі картезіанського раціоналізму, вказуючи на неї як на науку. Дослідний інтерес філософії при цьому спрямований на пізнання насамперед навколишнього світу й людини, він спирається на людський розум, керується єдиним методом, що уможливлює здобуття істини. Цей метод має спиратися на самосвідомість, сутність якої виражена у Щербацького картезіанською формулою: "Мислю, отже, існую". Спираючись на вчення Декарта, Г.Щербацький усуває традиційне розрізнення розуму й душі і відповідно розподіл пізнання на чуттєве та розумове. Оригінальне у філософії Києво-Могилянської академії представлено вчення про матерію і форму. Згідно з цим вченням, в основі всього існуючого в світі лежить певний субстрат, що завдяки привнесенню форми перетворюється у ту чи іншу річ. Серед натурфілософських проблем, що розглядалися у філософських курсах Києво-Могилянської академії, значна увага приділялася проблемі руху. Рух розумівся як зміна певного кінцевого стану: природний рух — до відповідного даному тілові стану спокою, а вимушений — до цільового прагнення двигуна. За такого підходу рух розумівся як взаємодія протилежностей. На зміну теорії цілісності руху, згідно з якою останній уявлявся як цілеспрямований процес, здійснюваний між двома кінцевими межами, у філософських курсах академії з'являється механістичне розуміння руху як взаємного переміщення ототожнюваних з матерією тіл, що відбувається за встановленими Богом законами. При цьому якісна визначеність матерії і руху поступається місцем їхнім кількісним характеристикам. У лекційних курсах професорів академії простір мислився невід'ємним від речей і середовища, а час як послідовна тривалість кожної речі. Ця тривалість, якій відповідає поняттю внутрішнього часу, властива й ученням інших професорів. Професори Києво-Могилянської академії обгрунтували ідею невіддільності простору і часу від природних тіл, заперечували існування порожнечі. Вони висловлювали оригінальні думки щодо етичних проблем, Етика поділялась ними на теоретичну й практичну. Перша займалася обгрунтуванням ролі людини в світі, розглядала проблеми сенсу життя, свободи волі, міри відповідальності за свої вчинки. Друга вказувала на шляхи й способи влаштування особистої долі, досягнення щастя, розробляла систему виховання відповідно до уявлень про досконалу людину. Сенс життя, твердять професори академії, — у творчій праці, спрямованій на власне й на громадське добро. При цьому можливість досягнення людиною щастя перебуває у стані компромісного поєднання задоволення прагнень і потреб різних частин душі, тобто тілесних і духовних. Так, на думку Т.Прокоповича, необхідною умовою щастя є здобуття певного рівня матеріального добробуту, позаяк бідність і нестатки із щастям несумісні. Здобуття такого рівня він пов'язує з сумлінною працею, яку вважає обов'язком щодо себе, сім'ї, суспільства й держави. В основі праці, на думку вченого, лежить вигода, користь. Останню він зближує з доброчесністю і в такий спосіб дає їй позитивну моральну оцінку. Значну увагу приділяли вчені Києво-Могилянської академії проблемі взаємозв'язку волі й розуму. Визнаючи свободу волі, вони пріоритетного значення надавали переважно розумову Останній, на їхню думку, здійснює моральний вплив на волю, даючи їй різні варіанти вибору між добром і злом. При цьому вони наголошували на необхідності гармонізації раціонального й вольового моментів у людині, що сприяло б здійсненню нею такого життєвого шляху, який привів би її до мети, тобто блага, щастя. Вчені Києво-Могилянської академії зробили значний внесок у розвиток філософії права.
,
23. Філософські погляди Г.Сковороди.
Вихованцем Києво-Могилянської академії був видатний укр. філософ Г. Сковорода (1722 1794).
Основне спрямування його праці зводиться до дослідження людини, її існування. Науку про людину та її щастя Сковорода вважав найважливішою з усіх наук.
Міркування щодо цієї проблематики у Сковороди мають релігійно-філософський характер, вони невідривне пов'язані із зверненнями до Біблії та християнської традиції, а тому спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Шляхом міркувань про них філософ шукає відповідь на питання, ким є людина, який зміст її життя, які основні грані людської діяльності.
Не втративши авторитету проповідника та вчителя, Сковорода, прагнучи навчити як власним прикладом, так і словом, закликав почати філософське освоєння світу з простого: пізнати віру та любов у всій їхній повноті, бо це і є пізнання людини. Поділяючи світ надвоє – на істинне та тлінне, віддаючи перевагу Вічності, Богу, Сковорода по суті пропонує подвійне співвідношення духовного та тілесного. Він вважає, що буквальний аспект розуміння віри та любові складається у повсякденній буттєвий необхідності цих понять. Людина без віри може піднятись до найвищих вершин. Але прозрівши, здобувши віру, вона опиняється перед усвідомленням їх мізерності. Там, де кінчаються межі розуму, починається віра.
Буквальне тлумачення положення про необхідність і нерозривність любові та віри обумовлене усвідомленням Сковородою неможливості існування людини у звичайному світі поза цією єдністю.
Але є ще й інший аспект проблеми, те, що називається підтекстовою філософією Сковороди. Любов та віра дають змогу людині вийти за межі свого тлінного звичайного "Я". Категорії любові та віри несуть у собі глибокий пізнавальний зміст, живлять душу людини, наповнюють її творчою енергією, підштовхують її на шлях дійсного щастя.
"Скрізь любов та віру людина пізнає себе", – твердить Сковорода. Принцип "Пізнай себе", як відомо, не вперше з'являється у Сковороди. Пріоритет у цьому плані, звичайно ж, належить Сократу. Але принципово новим у Сковороди є те, що він не просто стверджує думку про необхідність пізнання природи людини, а звертає увагу на пізнання природи людської душі з урахуванням чинників її формування – віри, надії, любові. Більше того, мислитель іде ще далі, він розглядає віру і любов не тільки як підґрунтя душі, а й як органічний прояв духовності людини, а причиною цього прояву є, як він вважає, насамперед природні прагнення людини.
Антиподами любові та віри, протилежними за своєю дією на людину, у Сковороди є поняття суму, туги, нудьги, страху. Всі вони, на його думку, роблять душу людини приреченою на розслаблення, позбавляють її здоров'я. Тому Сковорода наполягає на тому, що запорука здоров'я душі – її радість, кураж.
Таким чином, звертаючись до трактування Сковородою таких категорій, як любов, віра та їхніх антиподів, ми бачимо, що філософ намагається сконструювати життєвий простір людини не тільки за допомогою раціонально визначених філософських понять, а й за допомогою того, з чим повсякденно має справу людина і що одночасно має для неї вирішальне значення.
На грунті об'єднання категоріальних сутностей любові та віри у пізнанні людиною самої себе складається категорія "щастя". Щастя міститься в нас самих, осягаючи себе, ми знаходимо духовний мир, спокій. Щастя легко досягається, якщо людина йшла шляхом любові та віри. Його досягнення залежить тільки від самої людини, її серця. Всі люди створені для щастя, але не всі отримують його, вважає мислитель. Ті, хто задовольнився багатством, почестями, владою та іншими зовнішніми атрибутами земного існування, роблять величезну помилку, стверджуючи, що вони досягай щастя. Вони отримують не щастя, а його привид, образ, який у кінцевому рахунку перетворюється на прах. Г.Сковорода наполегливо підкреслює, що люди, у своїй більшості, вступають на легкий шлях видимості щастя, та наводить приклад, що сталося з вченням Епікура про щастя. Люди побачили зовнішній бік його вчення про щастя як насолоду, тому й лають його за це до сьогоднішнього дня. Не в насолоді щастя, а у чистоті серця, в духовній рівновазі, в радості. Г.Сковорода своїм власним життям Утверджує оригінальну думку, що заклик "Пізнай себе" – це не тільки вираження необхідності пізнання людської екзистенції, а й вказівка основного шляху цього пізнання. А суть її в тому, що найкраще себе може пізнати сама людина, бо шлях пізнання – це не тільки раціональне осягнення людського життя, це насамперед переживання його. Мабуть, і тому Г.Сковорода прагнув одинокості, бо найвищим щастям він бачив досягнення глибин власної душі. Г.Сковорода не прагнув самоізоляції, він прагнув самовдосконалення.
У міркуваннях про щастя Г.Сковороди є ще й такий важливий аспект. Людське щастя втілюється не тільки в духовних шуканнях, не тільки у сердечній радості, а й у праці, у втіленні спорідненості праці. Сковорода вказує, що здібності дає людині Бог, що царство Боже всередині людини. Прислухаючись до цього внутрішнього голосу, людина має обрати собі заняття не тільки не шкідливе для суспільства, а й таке, яке приносить їй внутрішнє задоволення і душевний спокій. Всі заняття добрі лише тоді, коли виконуються у відповідності з внутрішньою схильністю.
Таким чином, філософ наполягає на тому, що життя людини має бути радісним, і зробити його таким може тільки вона сама. Г.Сковорода мислить щастя досяжним для всіх. Для того, щоб його пізнати, зовсім не обов'язково осягнути складну філософську матерію чи прилучитися до кола вибраних. Щастя є простим і за змістом, і за формою. На підставі такого розуміння щастя Г.Сковорода проповідував простоту життя, бідність (але це не був аскетизм, а так би мовити розумна достатність), вдоволення, яке випливає із спілкування людини з природою. Особливістю філософії Сковороди є поділ світу на два начала: вічне та тлінне. Переважного значення філософ надає Вічному, нетлінному началу.
Людина як мікрокосм містить у собі також два начала, які поєднуються один з одним: у тлінному відображається нетлінне. В людині над тлінним стоїть дух. До нього й зводив Сковорода сутність життя. Плоть не має істинного значення для людини. Залишаючись тільки плоттю, не намагаючись вийти за її межі, людина губить свою схожість до образу та подібності Бога і в кінцевому підсумку перетворюється в прах. Філософ вважає, що наше зовнішнє тіло саме по собі не працює, воно перебуває у рабстві нашої думки. Плоть іде слідом за всіма рухами мислі. Мисль, думка – це головна точка, тому її Сковорода часто називає серцем. Доки плоть та кров будуть панувати над серцем, доки людина не визнає їхньої злиденності, шлях до істини закритий, вважає Сковорода.
Процес пошуків та знаходження істини пов'язаний з тим, що людина прагне зректися тілесного, реалізувавши себе в перетворенні духу. Це перетворення дає змогу людині знайти істинне власне буття. Розкривши розуміння Сковородою людського життя, ми маємо розглянути, як же він мислив саму людину.
Для нього людина – це маленький світ, мікрокосм зі своїм устроєм. зі своїми законами існування. У людині зосереджений метафізичне увесь Всесвіт, зокрема у цьому мікрокосмі є й Бог. Головне, чим відрізняється людина від всього іншого, що живе у світі. – це вільна воля людини та моральність в обранні життєвого шляху.
Людину Сковорода поділяв на дві частини: на внутрішню та зовнішню. Всі характеристики зовнішньої людини визначаються формою її існування – земним буттям. Саме це земне буття і є головним іспитом людини на її життєвому шляху та в пізнанні істини. Найчастіше зовнішня людина, її буття заслоняє невидимий світ (внутрішню людину). Люди віддають перевагу видимому над невидимим. Це пояснюється тим, що людина має відповідно до своєї природи два типи розуму, живе за двома типами законів, має подвійне життя.
Іноді людина допускається помилки, стверджуючи, що вона може пізнати внутрішній, невидимий світ, не зворушивши в собі внутрішньої людини, а використавши тільки ті засоби, якими вона користувалася у зовнішньому світі. Сковорода спрямовує свою філософію на очищення від таких помилок.
Процес цього очищення визначається самопізнанням та Богопізнанням, єдністю цих процесів. Процес самопізнання, на думку Сковороди, триступеневий. Перший ступінь – це пізнання себе як самосущого, як самовласного буття. Це своєрідна самоідентифікація особистості. Другий ступінь – це пізнання себе як суспільної істоти. Третій ступінь – це пізнання себе як буття, що створене та протікає за образом та подобою Божою. Цей етап пізнання найбільш відповідальний, тому, що він надає людині розуміння загального у співвідношенні з усім людським буттям.
Подолавши в собі рабську свідомість, стверджує Сковорода, піднявши над землею свої думки, людина перетворюється. Філософ передбачав відкриття людиною в собі глибинних внутрішніх духовних джерел, які дають змогу людині стати чистішою, кращою, переорієнтуватись з виключно земного існування на духовне вдосконалення та змінити своє власне земне життя відповідно до духовного.
Своєю творчістю і життям Г.Сковорода продемонстрував можливість здійснення глибинних перетворень.
Філософія Г.С.Сковороди є прекрасним прикладом існування філософії українського духу як динамічної, здатної до розвитку і постійного вдосконалення оригінальної системи поглядів, ідеалів, вірувань, надій, любові, честі, совісті, гідності і порядності; вона є своєрідним пошуком і визначенням українським народом свого місця в суспільно-історичному процесі, закликом до гуманізму і "сродної" людській природі дії.
24. Філософія України (кінець XIX — початок XXI ст.)
У другій половині XIX — на початку XX ст. спостерігається певний занепад у розвитку наукової філософії в Україні, що найбільш чітко виявляється у кінці XX ст. Цей занепад виявляється насамперед у певному розповсюдженні у широких колах суспільства ідей механістичного вульгарного матеріалізму, у появі таких філософських течій, як вульгарний позитивізм (що стверджував неможливість якогось власного філософського пізнання) та сцієнтизм — абсолютизація науки, реакція на суперечливі соціальні наслідки її розвитку і використання в суспільстві. Та й тоді багато хто з українських вчених вносив свою лепту в розвиток вітчизняної суспільної думки. Це і видатний економіст Михайло Туган-Барановський, і юрист Богдан Кістяківський, і історик В'ячеслав Липинський та інші.
Важливою ланкою в розвитку української класичної філософії XIX ст. стала «філософія мови» видатного українського вченого — філолога, професора Харківського університету Олександра Потебні. Розглядаючи питання про зв'язок мови і мислення і підкреслюючи їх неподільність, Олександр Потебня дійшов висновку, що «у мові людина об'єктивізує свою думку і, завдяки цьому має можливість затримувати перед собою та піддавати обробці цю думку».
При вивченні історії мови Олександр Потебня підкреслював думку про те, що мова, як суспільне явище, перебуває в постійній зміні і розвитку. У творах Олександра Потебні є ряд діалектичних ідей — взаємозв'язок та взаємообумовленість явищ, боротьба протилежностей у розвитку мови, взаємозв'язку форми і змісту. Суспільно-політичні погляди Олександра Потебні характеризувалися утвердженням іде і і демократичного перетворення суспільства на принципах політичної і національної рівності, критики ідеології націоналізму і шовінізму.
Революційні події 1905 — 1907 років послабили національний гніт на Україні, що сприяло відродженню національного духовного життя. З 1908 року у Києві починає діяльність «Українське наукове товариство», яке очолює Михайло Грушевський. Уперше за всю історію Російської імперії на Україні починають виходити праці українською мовою з питань медицини, техніки та інших наук. З 1914 року розпочато видання збірника «Україна». Однак посилення реакції пояснюється розв'язанням Першої світової війни, вело до повного припинення діяльності україністів. Піднесення української національної культури зв'язане з коротким періодом існування незалежної України (1917 — 1918). Тоді відкрито 150 українських гімназій, в усіх вищих навчальних закладах засновано кафедри української мови, історії, права. Київський університет святого Володимира перетворюється у жовтні 1918 року на Державний Український університет, у Кам'янець-Подільську відкривається другий Державний Український університет. Утворюються Державний Український архів, Національна бібліотека. 24 листопада 1918 року відкривається Українська Академія наук. Усе це відбулося в період діяльності Центральної Ради, розгром якої привів до закриття всіх наукових установ.
Установлення Радянської влади в Україні привело до повної політизації філософії. Філософію проголосили суто «класовою» наукою, теоретичною і методологічною основою марксизму, насамперед «переосмислено» історичну філософську спадщину кінця XIX — початку XX ст. Проблеми розвитку української національної ідеї, національних інтересів, національної свідомості визнані ворожими новій ідеології. Філософія розділилась на «наукову» (марксистську) і «ненаукову» (буржуазну). Через призму марксизму аналізувалася вся історія філософії. Особлива увага приділялася аналізові творчості Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки. З незначними обмовками їх віднесли до «Табору матеріалістів». На базі колишніх університетів створюються інститути народної освіти, що через деякий період знову перетворюються в університети, але вже марксистські. Так, у 1922 році у Харкові засновано Комуністичний університет ім. Артема, де створюється кафедра марксизму і марксознавства. У 1924 році кафедра перетворюється в Український інститут марксизму — ленінізму (УІМЛ). З 1927 року починає виходити теоретичний журнал «Прапор марксизму», а пізніше — «Прапор марксизму — ленінізму». Тоді провідними творчими колективами вважалися кафедри філософії Українського інституту марксизму — ленінізму (Володимир Юринець, Володимир Асмус, Роман Левик, Яків Розанов) та соціології (Володимир Юринець, Антон Хвиля, Павло Демчук). Відомі дослідники Семен Семковський та Володимир Юринець переважно займалися філософськими проблемами природознавства, соціальної філософії, тенденціями історичного розвитку права націй на самовизначення та ін. Володимир Юринець досліджував проблеми історії філософії (вчення Гегеля) та історії зарубіжної філософії кінця XIX — початку XX ст. (феноменологію Едмунда Гуссерля, психоаналіз Зігмунда Фрейда).
Нова сторінка в історії української філософії відкривається з середини 40-х років. Значна увага надається підготовці філософських кадрів. У Київському державному університеті у 1944 р. відкривається філософський факультет і три кафедри — діалектичного та історичного матеріалізму, історії філософії, логіки. Це дало змогу підготувати нову когорту філософів. Певним поштовхом до об'єктивного творчого дослідження філософських проблем стала смерть Йосифа Сталіна. Критика культу особи стала критикою догматичних методів дослідження у філософії. Змінюється об'єкт досліджень. Актуальними стають проблеми світогляду людини, її пізнавальні можливості та ціннісні орієнтири.
Суттєво вплинула на розвиток української філософської спадщини діяльність Павла Копніна. У 1964 році Павло Копнін очолив інститут філософії Академії наук. У своїй плідній філософській діяльності основну увагу вчений приділяє проблемам логіки, формам й методам наукового пізнання, методології науки. Завдяки Павлу Копніну починає зміщуватися головний акцент філософствування — з того, що не залежить від людини і людства, на те, що освоюється людиною в процесі її пізнавальної діяльності, і ширше — на світоглядне осмислення світу. Згодом навколо Павла Копніна створюється Київська філософська школа, що критично осмислює філософію позитивізму, а потім і філософію екзистенціалізму.
Важливе місце у розвитку української філософської думки XX ст. належить діаспорі. Українці, які з тих чи інших причин перебували за кордоном, докладали чимало зусиль для розвитку української науки і культури. У період сталінсько-брежнєвського режиму в Україні саме діаспора не давала згубити філософську спадщину українського народу, публікуючи заборонену в Україні творчу спадщину окремих мислителів, розвиваючи філософський зміст цілих історичних етапів, становлення української духовності. Найвідоміші мислителі української діаспори — Дмитро Чижевський, Іван Огієнко, Володимир Шаян, Левко Силенко, Іван Лисяк-Рудницький, Микола Шлемкевич, Кирило Митрович, Степан Ярмусь, Яків Оріон, Олександр Кульчицький, Тарас Закидальский та ін. Особливий інтерес становить творчість Дмитра Чижевського — відомого українського філософа. Навчався Дмитро Чижевський у Петербурзькому та Київському університетах. Після виїзду з України вивчав філософію у Карла Ясперса, Мартіна Хайдеггера, Едмунда Гуссерля. Викладав філософію в Українському вищому педагогічному інституті імені Михайла Драгоманова у Празі та Українському вільному університеті в Мюнхені. З 1968 року Дмитро Чижевський — дійсний член і професор Гандельберзької академії, з 1970 року — почесний професор Кельнського університету. Дмитро Чижевський справедливо вважається засновником історії української філософії. Велику дослідницьку роботу провів, вивчаючи вплив німецької філософії на Росію та Україну, особливо наголошував на специфіці прийняття німецької філософії в Росії і в Україні. Багато й плідно Дмитро Чижевський працював у сфері вивчення етнонаціональних характеристик філософського знання. Його праці збагатили українську історико-філософську думку.
Починаючи з 60-х років в Україні глибоко досліджуються проблеми загальної історії філософії, сучасної зарубіжної філософії, історії української філософії, логіки, світоглядні проблеми людини, філософські проблеми природознавства, етики, естетики. Основними центрами досліджень стали відділ історії філософії Інституту філософії АН України та кафедра історії філософії Київського університету. Українські вчені брали участь у написанні «Истории философии», «Истории философии в СССР», «Философской энциклопедии». Певним підсумком 30-річного творчого аналізу української філософії є вихід «Історії філософії на Україні», в якій з позицій марксистської методології системно викладена історія розвитку української філософії, показані її характерні риси. Виклад філософського матеріалу органічно поєднується з аналізом історичної ситуації того чи іншого періоду, що сприяє об'єктивнішому дослідженню розвитку української філософської думки.
У сучасних умовах розробку філософських проблем в Україні здійснює значний загін фахівців, які сконцентровані в Інституті філософії та Інституті суспільних наук АН України, на філософському факультеті Київського державного університету, на кафедрах філософії вищих навчальних закладів України. Проголошення Україною не залежності дало новий поштовх розвитку суспільствознавчої вітчизняної думки і, зокрема, філософської культури.
Аналіз розвитку філософії в Україні свідчить про те, що українська філософська думка, що сформувалась на зорі другого тисячоліття у вигляді ламкої, тоненької стеблинки, вистояла перед натиском історичних бур. Творчо використовуючи філософську спадщину інших народів, філософія України пройшла у своєму розвитку ряд етапів, кожний з яких залишив помітний слід у розвитку національної культури, стала важливою складовою частиною у розвитку філософської думки.
25. Філософський та життєвий зміст проблеми буття. Онтологічна проблема в історії філософії.
Повсякденне мислення сприймає терміни “бути”, “існувати”, “знаходитися в готівці” як синоніми, тобто близькі за значенням. Філософія застосувала терміни “бути”, “буття” для позначення не просто існування, а того, що гарантує існування. Тому слово “буття” одержує у філософії особливий зміст, зрозуміти який можна, тільки звернувшись до розгляду філософської проблематики буття. Уперше цей термін у філософію ввів античний філософ Парменід (V-IVст. до н.е.) для позначення й одночасно рішення однієї реальної проблеми. В часи Парменіда люди почали зневірятися в традиційних богів Олімпу, міфологія всі частіше череди розглядатися, як вимисел. Тим самим валилися Основи в норми світу, головною реальністю якого були боги і традиція. Світ, Всесвіт уже не здавалися міцними, надійними: всі стала хитко і безформно, нестабільно; людина втратив життєву опору. Сучасний іспанський філософ Ортега Гассет писав, що тривога і страх, що напевно випробували люди, що втратили опору життя, надійний світ традицій, віру в богів, були безсумнівно жахливими.
У глибинах людської свідомості зародився розпач, сумнів, що не бачить виходу з тупикової ситуації. Необхідний був пошук виходу до чого міцному і надійний. Людям потрібна була віра в нову силу. Філософія в особі Парменіда усвідомила сформовану ситуацію, що обернулася трагедією для людського існування (екзистенції), відбила емоційне розжарення і спробувала заспокоїти збентежену душу людей, поставивши на місце влади богів влада розуму, влада думки. Але думки не звичайної, побудовані про речі і предмети світу, про потреби і нестатки повсякденного існування, а абсолютної думки (згодом філософи назвуть її “чистої”, маючи у виді такий зміст думки, що не зв’язана з емпіричним, почуттєвим досвідом людей). Парменід як би сповістив людей про відкриття їм нової сили, сили Абсолютної думки, що утримує світ від перекидання в хаос, забезпечує світу стабільність і надійність, а отже, людина знову може набути впевненості в тім, що всі з необхідністю буде підлеглого якомусь порядку.
Необхідність Парменід називав Божеством, Правдою, провидінням, до-лею, вічним і незнищуваним. «Всі по необхідності» означало, що заведений у світобудові хід речей не може раптово, з волі случаючи, змінитися; день завжди замінить ніч, сонце випадково не потухне, люди не вимруть всі в один прекрасний день і т.д. Іншими словами, Парменід писав наявність за речами предметно-почуттєвого світу чогось, що виконувало би роль гаранта існування цього світу і що сам філософ називав іноді Божеством, тим, що дійсно мається. А це означало, що для людей немає причин для розпачу, викликаного катастрофою стійкості старого мирячи.
Для позначення описаної екзістенціально-життєвої ситуації і способів вона-подолання Парменід і ввів у філософію поняття і проблему «буття». Сам термін був узятий зі звичайної мови греків, по його зміст одержало нове наповнення, що не випливає зі значення дієслова «бути» у його повсякденному вживанні: бути - існувати в наявності. Отже, проблематика буття з’явилася своєрідною відповіддю філософії на потреби і запит епохи.
"Буття" - гранично загальне поняття філософії та науки. Людина в своєму пізнанні, рухаючись від явища до сутності, від менш загального до більше загального, формулює поняття, що включають у свій обсяг всі явища навколишньої дійсності - це поняття: "Космос", "Мир", "Світобудова", "Всесвіт", "Реальність", "Буття".
Буття - це все те, що існує, те, що поєднує все існуюче.
Буття є дещо реально існуюче.
Ці абстрактні визначення конкретизуються у вивченні окремих сфер буття і їхнього співвідношення .
У філософії з давніх часів свідомі та виділені дві протилежні сутності світу - матеріальна (об'єктивна реальність) і духовна (дух, свідомість, суб'єктивна реальність). Людина - істота, що поєднує в собі ці дві основні сфери буття; тому очевидно, людина ставить себе в центрі світу. "Я Человек, - я посредине мира. За мною мириады инфузорий, Передо мною мириады звезд. Я между ними лег во весь свой рост -Два берега связующее море, Два космоса соединивший мост".
ОСНОВНІ СФЕРИ БУТТЯ
У сфері об'єктивної реальності (матерії) відомі дві основні форми буття:
I. Природа ("Натура"або "Перша природа ") яка включає фізичний світ (нежива природа) і біологічний світ (жива природа).
II. Друга природа або цивілізація - сукупність матеріальних цінностей, створених і накопичених людством, а також способи створення цих цінностей (наприклад, знаряддя праці).
Суб'єктивна реальність або сфера духу також може існувати в різних іпостасях:
1. Світовий дух (Бог, "абсолютна ідея", "світовий розум") - об'єктивна духовна першооснова буття (його існування визнається в об'єктивному ідеалізмі).
2. Свідомість (індивідуальне) - здатність людини відбивати світ в ідеальних образах.
3. Суспільна свідомість (духовна культура) - сукупність духовних цінностей і способи їхнього створення, збереження і передачі.
Ця схема (як і будь-яка інша) огрублює дійсність, тому зробимо деякі застереження. По-перше, не можна малювати коло, обмежуючи буття, тому що за межами буття нічого немає. По-друге, тут тільки позначені основні сфери буття; їхнє конкретне співвідношення, поєднання по різному трактується в різних філософських системах.
Основні протиріччя буття.
Буття як всеосяжна першооснова містить у собі всі протилежності миру. Коротко охарактеризуємо деякі з них.
1. Протиріччя матеріального і духовного. Буття - це єдність матеріальної і духовної сутності, об'єктивної і суб'єктивної реальності.
2. Протиріччя сутності і існування. Буття це єдність сутності світу і його існування. У деяких філософських школах під буттям розуміють тільки сутність світу. Елеати (антична філософія), наприклад, буття визначали як вічну, незмінну, неподільну підстава світу; рухливий же, текучий світ почуттєво сприйманих явищ - це не буття. Для позначення загальної підстави буття у філософії є спеціальна категорія -"субстанція" (лат. substantia - сутність, щось лежаче в основі) - гранична підстава всіх різноманітних явищ світу. Виходячи із принципу єдності буття, більшість філософів вважають, що в основі світу - одна субстанція (матеріальний або духовна) -монізм; філософське трактування світу, що виходить із двох субстанцій називається дуалізм;... з безлічі субстанцій - плюралізм.
3. Протиріччя єдиного і різноманітного. Буття єдине і у теж час являє собою нескінченне різноманіття індивідуальних об'єктів. Це протиріччя у філософії і науці інтерпретувалося в наступних проблемах:
а) загальне, єдине існує саме по собі, або в одиничних речах, або тільки в людському мисленні як поняття (суперечка між реалістами і номіналістами);
б) проблема безперервності і дискретності миру (у природознавстві - концепції близькодії і далеко дії) - або мир - це сукупність окремих об'єктів, "зерен" буття (атомізм, корпускулярна теорія світла, час як сума проміжків, рух як сума відрізків шляху), або мир - це безперервна єдність однієї і тої ж субстанції, обумовлене єдністю і безперервністю загальних зв'язків.
4. Протиріччя стійкості і мінливості. Буття завжди те саме і у той же час постійно змінюється, розвивається. Спроби вивчати рух як абсолютну мінливість, або як механічну суму стійких моментів приводили вчених і філософів до парадоксів.
Античний мислитель Зенон, наприклад, стверджує, що Ахілл (відомий в Елладі атлет) ніколи не наздожене черепаху, тому що поки він йде відрізок шляху до тої крапки, де вона перебувала, черепаха пройде ще відрізок шляху і так нескінченно (Дивись Апорії Зенона: "Стріла", "Ахілл", "Дихотомія", "Стадій").
5. Протиріччя закономірності і випадковості, порядку і хаосу. Буття, світ являє собою строго встановлений порядок, підпорядкований загальним закономірностям, або світ - це сукупність самостійних, випадкових, різноймовірних подій та явищ. Світобудова - це точна ієрархія форм, у якій вищі засновані і розвиваються на базі нижчих {ідея лінійної еволюції), або світ має гетерогенну структуру і безліч напрямків у своєму розвитку.
Тут лише поставлені, позначені деякі основні протиріччя буття. Вони мають різне концептуальне обгрунтування в історії філософії і науки. Діалектичне трактування основних протиріч буття викладено у темі "Діалектика".
26. Форми буття та їх специфіка
Хоча категорія буття охоплює універсальні зв'язки в світі, все ж форми буття різні. Це пояснюється тим, що Всесвіт включає в себе нескінченну кількість систем, об'єктів, процесів" станів, структур, соціальних спільностей, людських індивідів тощо. Визначеність кожного з них характеризується місцем у системі буття, є унікальним, неповторним. І хоча це так, практика й пізнання постійно вимагають їх узагальнень. Тому філософія об'єднує їх у певні групи. Серед них виділяють такі:
- буття речей, процесів, станів природи (зокрема, друга природа);
- буття людини серед інших речей світу;
- буття соціального (індивідуальне й суспільне буття);
- буття духовного (ідеального).
Буття "навколишнього" світу
Зупинимося спочатку на з'ясуванні поняття "навколишній світ". Відомо, що основою людської діяльності була й залишається Природа, яка існувала до людини й існує незалежно від неї. В результаті впливу людини на природу виникла "друга природа", тобто олюднена її частина.
Осмислюючи проблеми існування природи як особливої реальності, людина мислить її такою, що існувала до і незалежно від неї, і здійснює це не лише на основі суспільно-історичного досвіду, а й на основі теоретичних висновків природознавства та філософії.
Перша природа об'єктивна і первинна в тому розумінні, що людина та її дух є похідними від неї. Вона об'єктивна, реальна, первинна і в тому розумінні, що без неї неможливе життя та діяльність людини.
Без неї не могли б бути створені й предмети "другої природи", оскільки остання повністю залежить від першої і подібна до неї. Поняття "предмети" ("речі"), виготовлені людьми, включаються в поняття "навколишній світ" і є частиною його змісту.
"Друга природа" продукується й вдосконалюється людьми. У предметах "другої природи" втілені ("опредметнені") праця й знання людини, її "соціальна душа" (Г.Гегель, К.Маркс). Вони виготовлені для виконання певних функцій, підпорядкованих задоволенню людських потреб. Предмети "другої природи" іноді виготовляються з матеріалу, який уже є предметом "другої природи". Для того щоб користуватися цими матеріалами (предметами), потрібно хоча б частково розуміти, які знання в них втілені, секрети їх конструкцій та призначення (уміти "розпредметнювати"). Важливо знати й такі ідеальні компоненти процесу створення потрібних для людини предметів, як цілепокладання, створення проекту, плану дії, технології їх виготовлення та ін.
Особливості буття предметів і процесів "другої природи" полягають у тому, що вони становлять нерозривну єдність природного матеріалу, опредметненого духовного, опредметненої діяльності конкретних індивідів, соціального призначення та їх функцій. Вони створені у вигляді особливої, наперед заданої реальності та підпорядковані актам людської праці, пізнання, творчості.
Людина постійно розробляє свої плани, проекти, виходячи з властивостей конкретного матеріалу. Проте предмети "другої природи" завжди відрізняються від предметів першої природи. Це предметно-духовносоціальна реальність, єдиний і надзвичайно багатоманітний світ (міста, села, промисловість, транспорт, школи, театри, книги, картини і таке ін.).
Відмінність предметів "другої природи" від предметів першої не лише в тому, що предмети "другої природи" створені штучно, а предмети першої - ні. Головне в тому, що предмети "другої природи", водночас, є природними, соціальними й історичними, тобто мають цивілізаційне буття.
Якщо буття речей першої природи пов'язане з вічним буттям світу, то речі "другої природи" - лише із часом існування людини. Перша і "друга" природи переплітаються, взаємодоповнюють одна одну. Проте в "другій природі", яка теж існує незалежно від людей, все ж опредметнені людські цілі, ідеї, а тому вона не може повністю вважатися незалежною від свідомості людини і людства. Речі "другої природи" знаходяться, так би мовити, між першою природою і людиною. Це особлива реальність стосовно природи і людей. І хоча предмети першої і "другої природи" належать до єдиного світу як цілого, проте між ними можуть виникати конфлікти у вигляді екологічних, енергетичних та інших проблем. Тому для регулювання взаємодії цих об'єктів цілісного буття світу необхідні специфічні підходи.
б) Буття соціального
Щодо буття соціального (індивідуального й суспільного), то воно унікальне. Щоправда, в ньому є щось і таке, що притаманне іншим речам. Тому в розумінні старого матеріалізму, людина виступає як річ серед речей. Таке твердження має рацію лише в тому розумінні, що первинною передумовою існування людини є функціонування її тіла. Останнє є частиною природи" і це зумовлює спільність його з природними речами. Наявність тіла робить людину минущою (смертною), підвладною об'єктивним законам. Проте людина - це не лише фізичне тіло, а й жива істота, включена в процес еволюції живої природи, продукт антропосоціогенезу. Тіло людини функціонує в світі неживої і живої природи. З цим і пов'язані потреби людини в їжі, захисті від холоду, самозбереженні, продовженні роду і таке ін. Без цього неможливе її існування. Цим і зумовлена актуальність проблеми збереження життя людей, виживання людства в цілому. Без цього не може бути реалізації можливостей і задоволення потреб людини.
Філософія постійно досліджує зв'язок між тілом і психікою (душею) людини. Буття кожної людини - це безпосередня єдність її тіла і духу. Функціонування людського тіла пов'язане з роботою мозку, нервовою системою, а через них - і з духовним життям індивіда. Психічна діяльність людини певним чином залежить від її здоров'я, як і навпаки.
Кожна людина виступає для себе не лише першою, а й другою природою. В останньому випадку її думки, емоції є невід'ємною стороною її цілісного буття.
Від тварин людина відрізняється тим, що є не лише біологічною, але й практично діючою, соціальною істотою. Люди свідомо виробляють предмети, необхідні для задоволення своїх потреб. Вони спілкуються між собою, користуючись членороздільною мовою. Саме на основі практичної діяльності і спілкування формуються такі "надприродні" її якості, як "душа" і "дух".
27 філософські закони і категорії
Філософський зміст поняття «закон». Мова не йде про юридичні закони. Ми ведемо мову про закони збереження енергії та речовини чи про закон всесвітнього тяжіння, то було б безглуздям стверджувати, що ми зможемо їх скасувати чи свідомо загальмувати їхню дію. Це стосується також і об'єктивних законів розвитку суспільства, таких, зокрема, як залежність суспільної свідомості від суспільного буття, чи основного соціологічного закону про вирішальну роль способу виробництва. Найсуттєвішою ознакою закону буде те, що він відображає об'єктивний стан речей, об'єктивні зв'язки між речами, предметами, явищами.
Іншою важливою ознакою закону є необхідність такого зв'язку, що неминуче виявляється в процесі розвитку того чи іншого явища. Якщо виникає щось нове, то воно обов'язково пов'язане із старим, стоїть на його "плечах", не відкидає старого цілком, а з необхідністю "знімає" потрібне для подальшого розвитку. Цей зв'язок є необхідним і загальним, тобто він є постійним, внутрішнім і таким, що неминуче повторюється, якщо виникають умови для дії такого зв'язку. Можливість узагальнення якраз і ґрунтується на тому спостереженні, що приблизно за однакових умов можуть відбуватися схожі події, тобто необхідні суттєві зв'язки між речами будуть зберігатися. В законі, за висловом Гегеля, є "сталість, що зберігається". Саме явище — змінне, нестабільне. Закон же — спокійне, стійке відображення існуючого світу. "Царство законів, — писав Гегель, — містить у собі лише простий, незмінний, але різноманітний зміст існуючого. "царство законів — це спокійне відображення існуючого світу, що з'являється.
Закон — це зв'язок між сутностями, який є:
Можна виділити три групи законів:
Слід розрізняти закони природи і закони суспільства.
Є також динамічні та статистичні закони. У динамічних законах передбачення мають однозначний характер — "так, а не інакше піде процес розвитку". У статистичних законах передбачення носять імовірний характер" — "може бути, а може ні". Останнє зумовлене дією багатьох випадкових факторів. Статистичні закони виявляються в результаті взаємодії значної кількості елементів певної системи.
Динамічний закон — закон класу явищ. При цьому початковий стан однозначно і цілком визначає подальший стан цього явища. Динамічний закон — закон, що відображає відношення між станами однорідних явищ. Такий закон не визначає повністю зміни кожного явища, але зумовлює загальну тенденцію зміни усієї сукупності таких явищ. При цьому сума законів розвитку окремих явищ, зв'язаних із сукупністю, не дає закону сукупності, бо у ній внаслідок інтеграції, взаємодії виникають нові властивості, відмінні від тих, що були притаманні окремим явищам.
З категорією "закон" пов'язана категорія "закономірність". Закономірність є ширшим, ніж закон поняттям. Це сукупна дія багатьох законів, що конкретизують, наповнюють певним змістом закономірність розвитку природи і суспільства.
Діалектика спирається на три основні, універсальні закони: закон взаємного переходу кількісних змін у якісні, закон єдності та боротьби протилежностей і закон заперечення заперечення. Вони називаються основними, універсальними законами діалектики, тому що діють у природі, суспільстві та пізнанні.
Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін. Щоб з'ясувати суть закону взаємного переходу кількісних змін у якісні, його прояви й діяння, необхідно розкрити зміст таких категорій, як якість, кількість, властивість, міра, стрибок. Якість — це тотожна буттю визначеність. Якщо річ втрачає визначеність, то вона втрачає і свою якість. Однак таке визначення ще не дає повного уявлення про якість речі. Розрізняють якість як безпосередню визначеність, що сприймається органами чуття, і якість як сукупність суттєвих властивостей речі, що сприймається опосередковано через мислення, абстрагування. Якість і відчуття — це одне й те ж, вважав Л. Фейєрбах.
Властивість як категорія визначає одну із сторін речі. Якість речі визначається виключно через її властивості. Між властивістю і якістю існує діалектичний взаємозв'язок. Поняття якості у буденному і філософському розумінні не збігаються. Отже, є така якість, яка сприймається відчуттям (мова може йти про відчуття несуттєвих властивостей предмета), і якість як філософська категорія, котра означає сукупність суттєвих властивостей предмета, із втратою яких предмет неодмінно втрачає свою визначеність. Суттєві властивості речі не сприймаються на рівні відчуттів, бо є результатом теоретичного узагальнення. Гегель стверджував, що якість — це "сутнісна визначеність".
Кількість — філософська категорія, що відображає такі параметри речі, явища чи процесу, як число, величина, обсяг, вага, розміри, темп руху, температура тощо. За висловлюванням Гегеля, кількість — це "визначеність у межах даної якості". Спочатку кількісні зміни не зачіпають якості предмета і тому на це не завжди звертають увагу, зауважує Гегель.
Якісні зміни, що відбуваються в об'єктивному світі, здійснюються лише на основі кількісних змін. Іншого шляху до появи нового просто не існує. У гегелівській філософії взаємоперехід кількісних змін у якісні виступає як закон мислення, логіки. Однак суть цього закону і полягає в тому, що він має відношення не лише до мислення, логіки, а й до самої дійсності, її розвитку. Кожний перехід кількісних змін у якісні означає одночасно і перехід якісних змін у нові кількісні зміни. "Зміна буття, — писав Гегель, — суть не лише перехід однієї величини в іншу, а й перехід якісного в кількісне і навпаки".
Єдність, взаємозв'язок і взаємозалежність якості і кількості виявляються в понятті міра. Будь-який предмет, явище, процес мають свою міру, тобто якісно-кількісну визначеність. Міра — це межа кількісних змін, в рамках якої предмет залишається тим, чим він є, не змінюючи своєї якості як сукупності корінних його властивостей. Порушення міри предмета веде до переходу в інше. Стара якість зникає, а нова виникає. Разом з тим виникає і нова міра. Так відбувається розвиток всього сущого.
Важливою категорією в розумінні закону взаємного переходу кількісних змін у якісні є стрибок. У діалектиці взаємозв'язку кількісних і якісних змін стрибок означає перехід від старої якості до нової. Перехід від старої якості до нової є переломом у розвитку, переривом неперервності. Категорія стрибка дає уявлення про момент або період переходу до нової якості. Момент — коли стара якість перетворюється на нову відразу, раптово, цілком; період — коли стара якість змінюється не відразу, не раптово, не одноактно, а поступово.
Стрибки здійснюються по-різному в різних сферах буття. Є дві найбільш загальні форми стрибків:
Приклади разових, одноактних стрибків: політичний переворот у суспільному житті; скасування віджилих форм господарювання; різного роду катаклізми у природі тощо. Приклади поступових якісних змін: виникнення нових видів тварин і рослин; становлення людини; становлення і розвиток мови.
Форми якісних змін залежать від:
Один і той процес, маючи в основі однакові суперечності, може відбуватися у різних формах — і разово, і поступово.
Таким чином, закон взаємного переходу кількісних змін у якісні конкретизується через ряд категорій (якість, кількість, властивість, міра, стрибок), котрі дають цілісне уявлення про його зміст як загального закону розвитку. Даний закон розкриває внутрішній механізм переходу До нової якості у будь-якій сфері об'єктивної дійсності, відповідаючи на запитання, як, яким чином відбувається розвиток і рух всього сущого.
Сутність закону єдності та боротьби протилежностей. Ще Геракліт помітив, що все в світі складається з протилежностей. Їхня боротьба і визначає сенс будь-якої речі, процесу. Діючи одночасно, ці протилежності утворюють напружений стан, котрим і визначається внутрішня гармонія речі. Геракліт пояснює цю тезу відомим прикладом лука. Обидва дугоподібних кінці лука намагаються розігнутися, але тятива стягує їх, і ця їхня взаємна напруженість утворює вищу єдність. Боротьба протилежностей є загальною, вона становить, за Гераклітом, справжню справедливість і є умовою існування упорядкованого космосу.
Закон єдності та боротьби протилежностей відображає фундаментальну особливість об'єктивної дійсності, котра полягає в тому, що всі її предмети, явища і процеси мають суперечливі моменти тенденції, сторони, що борються і взаємодіють між собою. Для з'ясування сутнісних моментів закону необхідно розглянути ряд категорій, що його конкретизують. Почнемо з поняття тотожності. Тотожність — це рівність предмета самому собі. Розрізняють два види тотожності:
У реальній дійсності предмет завжди виступає як єдність тотожності й відмінності, які взаємодіють, даючи поштовх рухові. У будь-якому конкретному предметі тотожність і відмінність є протилежностями, які, взаємодіючи, зумовлюють одна одну. Взаємодія цих протилежностей, як писав Гегель, є суперечністю. Таке розуміння суперечності є її категорійним філософським визначенням.
Уявлення про джерело розвитку виходить із визнання самосуперечливості усього сутнього. В категорії "суперечність" як взаємодії протилежностей була знайдена адекватна форма відображення у мисленні внутрішнього джерела руху і розвитку у природі, суспільстві і мисленні. У філософській літературі розрізняють поняття "джерело розвитку" і "рушійна сила розвитку". При цьому виходять з того, що існують безпосередні, внутрішні причини розвитку й опосередковані, зовнішні. Перші є джерелом розвитку, другі — рушійними силами.
Суперечності не є стабільними. їхні зміни пов'язані з набуттям у процесі свого розвитку певної специфіки. У зв'язку з цим розрізняють такі форми суперечностей:
Такі форми суперечностей притаманні усім процесам розвитку.
Соціальний конфлікт — це взаємодія різних соціальних груп, спільнот, інтереси яких взаємно протилежні і не знаходять розв'язання на спільній основі. Поняття "антагонізм" дає уявлення про одну з форм суперечностей, котра характеризується гострою, непримиренною боротьбою ворогуючих сил, тенденцій, напрямів. Ним позначають суперечності, котрі не можуть бути розв'язані в рамках того процесу, де вони виникли і розвиваються. Для цього необхідні нові основи, інші рамки. Антагонізм у суспільстві означає нерозв'язуваність соціальних суперечностей у межах старої якості.
Соціальні антагонізми в процесі свого розвитку проходять відповідні фази: виникнення, розгортання, загострення, розв'язання на іншій якісній основі. У природі відбувається процес взаємознищення. Соціальні антагонізми не є стабільними. За певних умов вони перетворюються на такі, що розв'язуються. Нічого подібного в живій природі з антагонізмами не відбувається. Взагалі соціальні антагонізми — явище унікальне, неповторне, притаманне лише суспільству.
Спрямованість розвитку. Закон заперечення заперечення. Корінна відмінність діалектичного та метафізичного розуміння заперечення.
Закон заперечення заперечення є одним з основних законів діалектики, який відображає поступальність, спадкоємність, а також специфічну діалектичну форму розвитку предметів і явищ об'єктивної дійсності.
Теза – така форма думки (судження), в якій щось стверджується. Антитеза – заперечення тези і перетворення її на свою протилежність. Синтез у свою чергу, заперечує антитезу, стає вихідним моментом наступного руху і об'єднує в собі риси двох попередніх ступенів, повторюючи їх на вищому рівні. Діалектичне заперечення передбачає не тільки зв'язок, але й перехід від одного стану до іншого, що розвивається, на вищій основі.
Діалектичне заперечення виступає насамперед як заперечення, зумовлене суперечливістю самого предмета, як внутрішня неминучість його якісного перетворення. Все реальне має свої внутрішні суперечності, які наростають, загострюються і, зрештою, досягають такого стану, коли розвиток предмета стає неможливим без їхнього розв'язання. Процес розвитку відносин протилежностей у рамках певної суперечності має свої етапи:
В цьому процесі кожний з етапів виступає запереченням попереднього, а весь процес – запереченням заперечення.
Діалектичне заперечення означає не просто знищення чи механічне відкидання старої якості, а тільки її подолання, зняття, яке включає момент внутрішнього зв'язку зі старим, утримання та збереження позитивного змісту старої якості і тим самим становить умову подальшого розвитку, можливості нового заперечення.
Сутністю закону заперечення заперечення є відображення напряму і форми процесу розвитку в цілому, а також напряму і форми розвитку внутрішніх етапів окремого циклу розвитку явища. Він відбиває спадкоємність як характерну рису процесу розвитку, бо в кожному новому ступені розвитку зберігається те позитивне, що було на попередніх стадіях розвитку у вихідному пункті та в його запереченні.
Водночас кожний новий ступінь розвитку являє собою не просте, механічне поєднання позитивного змісту попередніх стадій розвитку, а виступає як діалектична єдність, в якій переборюються однобічності попередніх стадій розвитку і утверджується більш багатий і всебічний зміст, відбувається перехід у вищу фазу розвитку.
Закон заперечення заперечення відображає вихідний характер розвитку, поступовість руху; розвиток, який ніби повторює пройдені вже ступені, але повторює їх інакше, на вищій фазі. Ця форма зумовлена особливостями зв'язку між етапами в розвитку явища, що виступають як стадії руху внутрішніх суперечностей від їхнього зародження до розв'язання. Остання стадія, стадія розв'язання суперечностей, перебуває в такому зв'язку з вихідною, що вона є ніби поверненням до неї, поверненням старого, але повторенням на новій вищій основі.
В об'єктивній дійсності закон заперечення заперечення діє не в чистому вигляді, а прокладає собі шлях через безліч випадковостей Багатосистемність предметів і явищ вимагає конкретного підходу до аналізу різних умов, суперечностей, тенденцій.
Поняття про категорії
Будь-яка наука має свої категорії, тобто загальні поняття (маса, енергія, життя, війна, мир тощо). Філософські категорії - найзагальніші (гранично широкі) поняття, що виражають універсальні характеристики та відношення матеріального й духовного світу, в яких і через які здійснюється філософське мислення, і які слугують вихідними принципами пізнання й духовно-практичного перетворення світу. Тому філософське знання має категоріальний характер. Природа категорій та ж, що й законів. У формально-логічному відношенні закон є судження (відношення категорій). Самі ж категорії є окремими поняттями, які виражають внутрішнє, суттєве відношення між явищами й тому певною мірою теж є законами. У свою чергу, кожен закон може бути зведений до певних понять (категорій). Та діалектику цікавлять не стільки окремі категорії, скільки співвідносні (парні) категорії. Саме останні й виражають взаємозв'язок та рух, що притаманні об'єктивній і суб'єктивній реальності. Тому співвідносні категорії називають ще неосновними законами діалектики.
Кожна наука через свої категорії здійснює пізнання. Разом, в сукупності, вони утворюють науковий апарат (систему знань) певної науки, в якій відображаються істотні сторони предметів, процесів і явиш.
Категорії філософії відрізняються від будь-яких понять своєю всезагальністю. Це пояснюється тим, що об'єкт філософського дослідження не обмежується ніякими рамками, як це має місце в будь-якій іншій науці. Тому й філософські категорії не мають меж у своєму обсязі (як це має місце в інших науках). Система категорій діалектики становить ідеальний каркас, основу філософського знання. Саме вони і є мовою філософії, засобом філософствування.
Філософські категорії виникають і розвиваються разом з самою філософією. Зрілість визначається її досконалістю, наповненістю, особливістю взаємозв'язку її категорій. Останній формує і зумовлює їх зміст. Розвиток категорій - це розвиток зв'язку між ними. В основі цього зв'язку лежать історичний спосіб розгляду, методи мислення, які визначають місце і роль категорій у системі філософського знання.
Спосіб мислення виконує функцію логіки, форм знання. Уній саме мислення усвідомлюється й розглядається як об'єкт. У процесі пізнання категорії виконують вимоги логіки. Філософи вважають, яка логіка, таке й функціонування категорій у системі знань. Тому проблема систематизації категорій завжди посідала чільне місце і їй приділялось багато уваги. Так, в античності Арістотель виділив і систематизував десять категорій ("сутність", "кількість", "якість", "відношення", "місце", "час", "положення", "стан", "дія" "страждання"). Категорії "матерія", "форма", "причина" і "ціль", які теж були ним сформульовані, чомусь не увійшли до цієї системи. Це була недосконала система, яка визначалась логікою Арістотеля. У новий час сформував свою систему категорій І.Кант. До неї ввійшли категорії: "кількість", "якість", "відношення", "модальність" (на його думку, до досвідні форми мислення). Це була досконаліша система, проте ще не наукова.
Вперше динамічну систему категорій ввів Гегель. Вона розвивалась, у ній категорії були пов'язані єдністю походження й розвитку, що обумовлювався силою внутрішніх суперечностей. Та, на жаль, розуміння категорій у Гегеля було містифікованим. Це була логіка свідомості, яка втратила зв'язок з людиною, тобто мислення розвивалося з самого себе, і категорії розглядались як самостійні творчі сутності.
Ідеалістичні погляди на природу категорій є панівними в значної частини філософів сучасної західної філософії. Так, представники неотомізму відстоюють релігійно-ідеалістичне походження категорій, стверджуючи, ніби вони існували спочатку в божому розумі як прообрази реальних речей, властивостей і відношень. У логічному позитивізмі (Р.Карнап, О.Нейрат та ін.) філософський аналіз категорій підмінюється формально-логічним аналізом мовних термінів. На їх думку, категорії - це суто суб'єктивні утворення, результат логічної діяльності людей, їх домовленості між собою і таке ін.
Наукова філософія розуміє категорії як загальні форми пізнавально-світоглядного ставлення людини до природи, суспільства і свого власного буття. Категорії - це результат реально-практичної взаємодії людини і світу, відображення об'єктивного в суб'єктивному. Тому вони об'єктивні за змістом і суб'єктивні (ідеальні) за формою. Вони універсальні й необхідні. Це абстракції, наповнені живим, конкретним змістом, що є в предметах і явищах об'єктивного світу й пізнаються людиною.
Категорії філософії мають історичний характер. Вони не вічні. їх формування здійснювалось поступово, у тісному зв'язку з історичним розвитком і розвитком пізнання. Історичний характер категорій проявляється у двох відношеннях. З одного боку, старі категорії, змінюючись разом із розвитком науки й пізнання, наповнювались новим змістом. З другого ж, із розвитком науки й практики виникали нові філософські категорії. Наприклад, в останні десятиріччя філософське мислення збагатилось такими категоріями, як "система", "елемент", "структура", "структурні зв'язки" тощо.
Особливою рисою співвідносних категорій є їх взаємозв'язок. Вони тісно пов'язані одна з одною, здатні переходити одна в одну. Зв'язки між ними гнучкі, рухливі, релятивні. Об'єктивною основою таких взаємозв'язків є матеріальна єдність світу.
На відміну від діалектико-матеріалістичного розуміння категорій, метафізики вважають, що категорії незмінні, не можуть переходити одна в одну. Таке розуміння категорій не відповідає дійсності. Виходячи з діалектичного характеру світу, потрібно розглядати й поняття в їхньому русі, взаємозв'язках і взаємо переходах.
Важливою особливістю філософських категорій є й те, що вони виступають вузловими пунктами, ступенями пізнання. Фіксуючи всезагальні властивості й зв'язки, виявлені на тій чи іншій стадії розвитку пізнання, вони відображають особливості кожної стадії, і є опорними пунктами людського пізнання. Це й підкреслює історичний характер категорій діалектики. Принцип історизму допомагає встановити конкретні етапи досліджуваного об'єкта (вихідний пункт, актуальний стан і перспективи розвитку). Цей принцип широко використовується в сучасній науці і практиці. Діалектичний стиль мислення можливий лише на основі глибоких знань і вмілого використання філософських категорій.
Категорії філософії виступають і як всезагальні форми мислення. Будь-яка людина, незалежно від того, вивчала вона філософію чи ні, в процесі мислення використовує ці категорії. У першому випадку вона буде використовувати їх свідомо, в другому - стихійно.
Знання категорій дозволяє нам усвідомити й цілеспрямовано досліджувати різні зв'язки й відношення в предметах, явищах, які ми вивчаємо, орієнтує відносно тих сторін і аспектів, на які необхідно звернути увагу для розкриття сутності предметів і явищ.
Філософські категорії виконують і ряд інших функцій. Найважливішими з них є світоглядна й методологічна. Перша проявляється у тому, що зміст кожної категорії формує певні уявлення про суттєві властивості й відношення об'єктивного світу, про ту чи іншу сторону об'єктивної реальності. Проте категорії є не лише універсальними формами знання, а й нормами оцінок. Піддати предмет оцінці - значить виділити його духовно практичну цінність, тобто висловити своє ставлення до нього. А це вже має світоглядне значення.
Методологічна функція категорій полягає в тому, що вони задають пізнанню початкові умови й перспективи його здійснення, розширюють його межі, утворюють критерії осмислення й розуміння реальності, організовують рух думки, прогнозують результати пізнання. Через них проявляється й активність суб'єкта. Будучи методологічними принципами, вони пронизують увесь процес наукового мислення, всі сторони знання. Вбираючи в себе результати спеціальних наук, філософські категорії збагачують свій власний зміст і цим підвищують свою методологічну цінність.
І все ж досі не існує завершеної і загальноприйнятої системи категорій. Вихідними точками її побудови є:
- принцип відображення, згідно з яким філософські поняття мають досвідний характер;
- принцип єдності діалектики, логіки і гносеології, згідно з яким категорії діалектики є одночасно найзагальнішими формами буття й пізнання;
- принцип відповідності історичного й логічного, згідно з яким логічну послідовність категорій слід розглядати відповідно до їх історичного виникнення й розвитку1. Основою для побудови досконалої класифікації категорій є принципи діалектики (принципи взаємозв'язку й розвитку). Частину парних категорій, які відображають буття і свідомість, відносять до системи понять про універсальні зв'язки (одиничне, особливе, загальне та сутність і явище), іншими позначають зв'язки структури (зміст, форма, система й елемент, ціле й частина). Останніми позначають мінливість буття Й свідомості - зв'язки детермінації (причина і наслідок, необхідність і випадковість та ін).
28. Категорії: рух, простір, час
Під категорією мається на увазі властивість, без наявності якої розглянутий об'єкт не може існувати. До питання про атрибутивність руху як властивості буття варто згадати насамперед дві протилежні позиції в античній філософії – позиції Геракліта і Парменіда. Якщо перший відстоював загальність і атрибутивність руху, то для другого справжнім буттям, як відзначалося вище, виявляється стан спокою. Дискусія прихильників Геракліта і Парменіда могла завершиться або спростуванням атрибутивності руху, або ствердженням перебування десь у світі абсолютного спокою. Історія науки демонструє невдачі на цьому шляху: ті, що вважались раніше перебуваючими в стані абсолютного спокою – зірки, туманності, Чумацький Шлях, – як виявилося, здійснюють рух навколо деякого центра, що також непостійний.
Однак це не означає, що позиція Парменіда зовсім непродуктивна. По-перше, спокій, звичайно, існує, однак, на відміну від руху, він відносний. По-друге, існує чимало ситуацій, у яких спокій, або прагнення до спокою, стабільності, стійкості є більш пріоритетним і важливим, ніж орієнтація на рух, постійні зміни. По-третє, до нашого часу в науці відкритий ряд фундаментальних законів збереження (енергії, маси, кількості руху й ін.).
Тим самим атрибутивність руху приймається у філософії. Розглянемо, які бувають види і форми руху.
Розрізняють, наприклад, поступальний і обертальний, циклічний і спрямований рух; рух з кількісною зміною і рух зі зміною якісної визначеності. Останній випадок особливо цікавий і важливий для філософії, тому що ми зіштовхуємося тут з розвитком. Розвиток – це особливий рух; не будь-який рух є розвитком, а лише той, що (на додаток до вже зазначеної ознаки наявності якісних змін) пов'язаний з відновленням, має діалектичні протиріччя в якості свого джерела (докладніше про це – див. нижче в темі 7).
За характером субстрату (того, що рухається) розрізняють такі форми руху матерії:
а) механічну форму, (наприклад переміщення тіла під дією сил), що конкретно вивчає, наприклад, така наукова дисципліна, як механіка;
б) фізичну (взаємодія і рух полів і частинок, їхнього взаємоперетворення і т.п.), що її вивчають у циклі фізичних наук;
в) хімічну (взаємоперетворення речовин у процесі хімічних реакцій), що вивчається хімічними науками;
г) біологічну (комплекс рухів, що забезпечують можливість життя як особливого способу існування високоорганізованих природних об'єктів), що вивчається в системі біологічних наукових дисциплін;
д) соціальну (зміни стану суспільства, культури, світова історія і т.п.), що, відповідно, вивчається соціально-гуманітарними науками.
Зробимо три важливих зауваження до даної класифікації форм руху:
1. Дана класифікація побудована за принципом «від простого до складного». Проте, сучасна фізика (нелінійна динаміка і фізика нерівноважних процесів і систем) внесла корективи в співвідношення (а) і (б) – див., наприклад, [10 – 14].
2. Розглянуті форми не ізольовані одна від одної; вища форма містить елементи нижчої. (Наприклад, жива клітина існує саме як жива завдяки різноманіттю механічних рухів і взаємодій, і, разом з тим, її можна розглядати як своєрідну фабрику, що виробляє нові хімічні речовини).
3. Незважаючи на відзначений в п. 2 зв'язок, не потрібно його абсолютизувати (цьому учить, насамперед, негативний досвід такої абсолютизації) при вивченні якого-небудь складного об'єкта чи явища. Не слід цілковито зводити вищу форму руху до нижчої (наприклад, не варто сутність життя зводити до хімізмів, пояснювати тільки законами хімії, або, як колись Ж. Ламетрі в ХVIII в. у книзі «Людина – машина», пояснити природу людини законами механіки). Концепція, що допускає таке повне зведення, називається редукціонізмом. Якщо мається на увазі зведення до механічної форми руху, то тоді в наявності механіцизм як окремий випадок редукціонізму.
Обговорюючи філософські проблеми руху як атрибута буття, не можна обійти питання про природу того, що рухається. Послідовне рішення цього питання важливе як для ефективного розвитку природничих наук, так і для зміцнення позицій матеріалістичної філософії. Прикладом неадекватного рішення цього питання може служити концепція енергетизму В. Оствальда (1853 - 1932). Рецидиви цієї концепції можна також знайти й у ХХ ст. при неадекватності інтерпретації взаємодії елементарних електронних часток і античастинок (так званих реакцій анігіляції, при яких нібито «зникає матерія»).
Уже віддавна, обговорюючи у філософії проблеми руху, виникало питання про «фон», на якому відбуваються ці «зміни взагалі», як їх можна локалізувати – тобто питання про простір і час.
Під простором у сучасній філософії мають на увазі форму буття, що виражає протяжність і співіснування об'єктів. “Протяжність” можна тлумачити, наприклад, як можливість виміру довжини, ширини і висоти об'єкта. “Співіснування“ означає тут характер взаємного розташування об'єктів один щодо іншого, характер «околиць» розглянутого об'єкта (у математиці, наприклад, є спеціальна дисципліна, що вивчає ці питання – топологія).
Час – це форма буття, що виражає тривалість існування об'єктів і послідовність зміни їхніх станів. Остання частина цього визначення підкреслює зв'язок часу з рухом і такою важливою рисою буття (точніше, зв'язків у бутті), як причинність (див. докладніше нижче в темі 6).
Доповнимо описаний зміст категорій простору і часу хоч би коротким розглядом трьох основних концепцій простору і часу, значимих в історії філософської думки – субстанціальної, реляційної і апріористської.
У рамках субстанціальної концепції (серед яскравих її представників відзначимо І. Ньютона (1643 – 1727) простір і час розглядаються як незалежні одна від одної і від матерії субстанції. Використовуючи модельні образи, їх можно розглядати як своєрідні судини, шухляди, стінки яких розсунуті в нескінченність. Підкреслимо головну особливість трактування, наприклад, простору: воно не залежить від часу і від матерії, а час не залежить від простору і від матерії. Ця концепція не витримала критики з боку науки і практики.
Реляційна концепція трактує простір і час як такі, що мають відношення до матерії і навіть як найважливіші її властивості. Один з основоположників цієї концепції – Г. Лейбніц. Ця концепція вплинула на становлення спеціальної і загальної теорії відносності А. Ейнштейна (1879 – 1955), що внесли істотний вклад у розвиток наших уявлень про простір і час.
Якщо в тільки що розглянутих концепціях простір і час розглядаються як об'єктивні форми буття, то в апріористській концепції (її розвивав головним чином І. Кант) простір і час трактуються як переддосвідні властивості чуттєвого споглядання людини, тобто як суб'єктивні властивості. Реальний же життєвий досвід людини лише розвиває цю дану від народження здатність.
Відзначимо деякі властивості простору і часу. Серед загальних властивостей виділимо зв'язок з іншими атрибутами - рухом і матерією. Особливо яскраво цей зв'язок підтвердили спеціальна і загальна теорія відносності: як просторові, так і часові характеристики об’єктів, які рухаються із швидкістю, близькою до швидкості світла, залежать (хоча і по-різному) від величини швидкості (міри руху), що є одним з наслідків спеціальної теорії відносності. Відповідно, як просторові, так і часові характеристики залежать від наявності поблизу розглянутих об'єктів важких мас, що є наслідком загальної теорії відносності (наприклад, простір поблизу нейтронної зірки чи чорної діри «викривляється», а «плин» часу «сповільнюється»).
Серед часткових властивостей простору і часу відзначимо тривимірність «звичайного» простору, але одновимірність часу; симетрію простору (наприклад, як рівноправність лівого і правого), але асиметрію часу. Остання властивість зв'язана з іншою фундаментальною властивістю буття – причинністю, а також з необоротністю реальних природних процесів, що, у свою чергу, пов'язано з одним з найважливіших законів природи – із другим законом термодинаміки. Це закон інакше називають законом зростання ентропії. Спрощене формулювання його таке: замкнута система у своїй динаміці прагне до все менш упорядкованого стану. Чи в термодинамічних термінах: тепло передається лише від теплого до холодного, але не навпаки.
Варто розрізняти, з одного боку, простір і час як філософські категорії, і, з іншого боку, - як конкретно-наукові поняття, що використовуються, наприклад, у математиці (евклідовий, гільбертовий простір), у фізиці (фазовий простір, просторово-часовий континуум Мінковського) чи в психології (перцептивний простір). Взагалі, усі ці простори відносяться до протяжності і співіснування, однак кожний – по-своєму, зі своєю специфікою.
Категорії «простір» і «час», як і категорії «матерія» і «рух», дуже важливі і значимі для розвитку науки і матеріалістичного світогляду.
28.Категорії рух, простір, час та їх світоглядне і методологічне значення
Рух – це будь-які зміни взагалі. З цієї точки зору розрізняють:
• механічний, як переміщення предметів;
• фізичний – на рівні атомарних і між атомарних взаємодій;
• хімічний – на рівні молекулярних взаємодій;
• біологічний – на рівні взаємодії клітин;
• соціальний – на рівні суспільного життя, його економічних, культурних, політичних процесів;
• мислення – як рух думки, ідеальних продуктів свідомості.
Це схоже на дробину Платона – вища форма руху вбирає в себе нищі; від нищої форми через ускладнення до вищих форм.
Рух – атрибут матерії (мислення теж має матеріальну природу. Це певний вид поля, який ми ще не можемо розгадати).
Простір – це спосіб існування матеріальних тіл одного біля іншого. Простір – є атрибутом матеріального існування. Хоча в метафізиці середніх віків, Нового часу, в механістичному матеріалізмі (особливо у Ньютона) простір розглядався як пустота. Це наївне уявлення.
Ейнштейн казав, що простір і Всесвіті має викривлену природу, бо існує гравітація.
1. Класичне розуміння простору – класична геометрія Евкліда, через 2 точки можна провести лише одну пряму, 2 паралельні прямі ніколи не перетнуться, простір є однорідний (гомоморфний).
2. У 19 ст – з’являється некласична геометрія. Лобачевский довів, що між 2 точками можна провести безліч прямих, 2 паралельні прямі коли-небудь перетнуться. Після Ейнштейна це можна зрозуміти, якщо простір розуміти як викривлену сферу через гравітацію.
3. Геометрія Евкліда – це геометрія звичних просторів – простір людини, а в мікро і макрокосмосі – там інша геометрія, там інша природа простору.
Час – спосіб існування матеріальних тіл одного після іншого. Це атрибутивна характеристика саморозгортання матерії. Вважалось, що до творення світу часу як такого не було.
Розрізняють 3 виміри часу:
• минуле;
• теперішнє;
• майбутнє.
Августин Блаженний вважав, що існує тільки теперішнє, в сенсі теперішнього минулого і теперішнього майбутнього. Екзистенціальне переживання часу завжди теперішнє.
Традиційне уявлення про час – його прямолінійний характер з минулого в майбутнє.
Існує ще одна концепція: майбутнє протікає через нас, рухаючись в минуле. Це теологічна точка зору, в майбутньому вже все є. Життя – це плівка, яка прокручується з майбутнього в минуле. В майбутньому моделюють минуле.
Гайдеггер ототожнював буття з часом. Бути – це існувати в часі.
З точки зору теорії відносності Ейнштейна, час теж має відносний характер, може прискорюватися, гальмуватися. При великих швидкостях час гальмується. 2 близнеця, з космосу – молодше.
Є психічний час – 5 хвилин цілуватися, чи 5 хвилин тримати гарячу сковороду.
Біологічний час – зберігають молодість чи старіють неоднаково.
Простір і час – це такі атрибути матерії, які мають світоглядне значення. Від того, як ми розуміємо простір і час, залежить наше розуміння світу, людини.
Помпадур: «Після нас хоч потоп».
Як розумієш простір і час (по колу, спиралевидний), так і живеш. Чи живеш тут на всю катушку, чи підготовлюєш себе для вічного життя.
29.Явище і сутність
Це категорії, які визначають різні ступені пізнання, кожний з яких відображає реальний рівень глибини осягнення об'єкта. Сутність - це філософська категорія для позначення внутрішньої, відносно прихованої й стійкої сторони об'єктивної дійсності, яка визначає природу предмета, процесу і властиві їм закономірності розвитку. Явище-це категорія для позначення у предметі, процесі того, що знаходить свій вияв безпосередньо, з'являється перед нами.
Діалектичний взаємозв'язок між сутністю і явищем виявляється в тому, що:
а) сутність і явище нерозривно пов'язані між собою. Явище не може існувати без того, що в ньому є, тобто без сутності. В сутності немає нічого, що не виявлялося б так чи інакше;
б) єдність сутності і явища не означає того, що вони збігаються, є тотожними. Сутність завжди прихована за явищем. Якби форма виявлення і сутності речей безпосередньо збігалися, то наука була б непотрібна;
в) явище більш динамічне, мінливе, ніж сутність, а сутність стійка, менш мінлива. Вона зберігає себе у всіх змінах. Але, будучи стійкою щодо явища, сутність не залишається абсолютно непохитною;
г) явище більш багате, ніж сутність. Воно має в собі не тільки виявлення внутрішнього змісту, суттєвих зв'язків об'єкта, але й будь-які випадкові відношення, особливі риси цього об'єкта.
Специфічною формою взаємовідношення сутності і явища, що фіксує їх суперечливий зв'язок між собою, є видимість. Це однобічне неадекватне відображення нашими відчуттями прояву сутності речей, точніше, певних сторін сутності. Мета наукового пізнання і полягає в тому, щоб за видимістю розкрити сутність речей і явищ.
Зміст і його форма
Ці категорії є подальшою конкретизацією сутності і явища. Зміст - це сукупність елементів, сторін, властивостей, зв'язків і тенденцій, що складають даний предмет, процес, явище.
Чи може зміст існувати сам по собі?
Кожен, хто був на заводі, знає, що перед збиранням машини завжди є всі деталі, весь ЇЇ "зміст". Але чи можна сказати, що перед нами машина? Звісно, ні. Машина з конвеєра зійде тоді, коли всі деталі будуть правильно зібрані або їм буде надана відповідна форма. Зміст завжди мусить бути оформлений - інакше його немає, як нема машини, хоча поряд лежить купа всього того, з чого вона робиться. Отже, будь-якому предмету, явищу притаманні не лише зміст, але і форма. Форма - це спосіб організації предметів і процесів, які становлять зміст. Іншими словами, форма речі - це організація стійких внутрішніх зв'язків між елементами, що дозволяє їй виступати як єдине ціле і виконувати всі властиві функції.
Діалектична взаємодія між змістом і формою виявляється в тому, що:
1) зміст і форма перебувають у тісному взаємозв'язку. Ні за яких реальних умов, ніде і ніколи не існує неоформленого змісту і беззмістовної форми. Спроба відокремити форму від змісту, приписати формі самостійне значення веде до формалізму (від formalis - який стосується форми);
2) в єдності змісту і форми головним є зміст. Форма завжди змінюється внаслідок трансформації змісту. Не якась зовнішня сила, а саме зміст формує себе. Так, розвиток науки, відкриття нових законів, об'єктивних істин вимагає й нових відповідних уявлень, формул, теорій, які оформлюють зміст цих нових законів;
3) єдність форми і змісту передбачає відносну самостійність, активну роль форми щодо змісту. Відносна самостійність форми виявляється: а) у відставанні форми від розвитку змісту. Зміст ніколи не залишається на одному рівні. Він змінюється. Форма також не залишається незмінною. Проте порівняно зі змістом вона більш стійка, менш рухлива. Це пояснюється тим, що зміст має власний рух, тоді як форма від нього залежить. Форма, на відміну від змісту, виступає як більш консервативна сторона явища. Вона неминуче відстає від свого змісту; б) у зворотній дії форми на зміст. Ця дія подвійна: форма або сприяє перетворенню змісту, або гальмує його. Звичайно, якщо форма відповідає руху змісту, вона створює умови для його прискореного розвитку. А якщо виникають суперечності між ними - зміст не може належно розвиватися, йому заважає стара форма. Тож рано чи пізно настає момент розв'язання суперечностей. Відповідно до нового змісту створюється нова форма. Отже, суперечність між змістом та формою є одним із джерел зміни предметів і явищ, перетворення їх на інші предмети і явища.
30.Необхідність і випадковість
Ці філософські категорії відображають різні типи зв'язків речей і явиш одне з одним. Необхідність - це внутрішні, стійкі, суттєві зв'язки явищ, які визначають їх закономірні зміни і розвиток. Необхідність випливає із сутності явища, процесу і неминуче відбувається в даних умовах. Так, смерть будь-якого живого організму неминуча, оскільки вона обумовлена його природою і внутрішніми процесами, які в ньому відбуваються.
Але чи все, що з'являється у світі, виникає як необхідне? Ні, у світі є й випадкові явища, події. Випадковість - категорія, яка визначає проблематичність, або необов'язковість виникнення, або існування об'єктів; випадковим є те, що за певних умов може бути, а може і не бути. Випадковість відображає моменти дійсності, які випливають переважно із зовнішніх умов, поверхових, нестійких зв'язків і побічних для даного явища обставин.
Необхідність і випадковість не існують окремо. їх взаємозв'язок полягає в тому, що випадковість виступає як форма прояву необхідності і як її доповнення. Наприклад, реформи, які проводяться в Україні, мають необхідний характер. Випадковим елементом у них є конкретні політичні діячі, які направляють ці реформи.
Діалектика необхідності і випадковості припускає два суттєвих моменти. По-перше, випадковість у ході розвитку може перетворюватися на необхідність. Так, закономірні ознаки того чи іншого біологічного виду спочатку з'являються як випадкові відхилення і нагромаджуються, а на їх основі формуються необхідні якості живого організму. По-друге, необхідність прокладає собі шлях через велику кількість випадковостей. Наприклад, розвиток суспільства складається із діяльності багатьох людей, які мають різні цілі, характери. Переплетіння, схрещування і зіткнення усіх цих прагнень призводить у результаті до певної лінії розвитку, яка має строго необхідний, обов'язковий характер.
Як і всі закони і категорії діалектики, необхідність і випадковість є вузловими пунктами пізнання об'єктивної дійсності. Функції цих категорій не є рівноцінними. Випадкове в пізнанні завжди виступає як початкова інстанція, необхідність - як мста. Пізнавальна діяльність розгортається як рух від випадкового до необхідного.
Можливість і дійсність
Ці категорії підкреслюють процесуальність, тобто виражають становлення буття. Як відомо, з нічого не виникає щось нове, воно може виникнути тільки за певних передумов, закладених у лоні старого. Буття нового в його потенційному стані і є можливістю. Можливість - це філософське поняття, яке відображає об'єктивно існуючий і внутрішньо зумовлений стан предмета в його незавершеному, потенційному розвитку. Дійсність є філософська категорія, яка характеризує реалізоване, актуалізоване буття: дійсність є реалізованою можливістю.
У кожній наявній ситуації існує певний набір можливостей, реалізація однієї з яких означає усунення інших. На "протиборство" і характер реалізації можливостей накладають відбиток умови, які є зовнішніми й випадковими щодо внутрішньо необхідних тенденцій. Тому дійсність завжди являє собою діалектичну єдність зовнішнього і внутрішнього, сутності і явища, необхідного і випадкового. У сфері суспільного розвитку й підкорення природи перетворення можливості на дійсність упорядковується свідомим вибором і діяльністю людей.
Зрілість можливості може змінюватись у межах від неможливості до дійсності. Характеристику можливості в цьому плані можна зробити з урахуванням її якісної і кількісної міри. Якісно можливості поділяються на формальні і реальні. Формальна - це можливість з низькою ймовірністю здійснення, яка наближається до нуля. А втім ця можливість допускається законами природного і соціального розвитку. У цьому розумінні вона докорінно відрізняється від неможливості, яка йде врозріз із законами природного і соціального буття; неможливим є те, що суперечить законам об'єктивного світу. Неможливо, наприклад, збудувати вічний двигун, неможливе вічне життя для людини тощо. Найвищу міру здійснення має реальна можливість, для реалізації якої склалися всі необхідні умови. Наприклад, можливість польоту людини в космос була колись тільки формальною, а тепер вона стала реальною.
Набагато точнішою буде кількісна характеристика можливості. Якщо неможливість визначити через "0", а "дійсність" через "1", то всі проміжні значення від "0" до "1" будуть характеризувати ступінь можливості. Міра можливості називається ймовірністю.
Завершуючи розгляд категорії діалектики, зробимо загальний висновок: 1) категорії діалектики - універсальні форми мислення, в яких відображаються найзагальніші зв'язки, властивості і відношення, що мають місце в об'єктивній дійсності; 2) у категоріях діалектики сконцентровано досвід і предметно-причинну діяльність багатьох поколінь людського суспільства. Без понять і категорій, що у них знаходять своє відображення результати пізнання, саме пізнання сьогодні було б неможливим; 3) особливостями категорій діалектики є: об'єктивність, визначеність, зв'язок із практикою, історичність, рухливість тощо.
31. Категорії причини і наслідку
Відомо, що світ, в якому ми живемо, являє собою суцільний взаємозв'язок предметів та явищ. Процес його пізнання здійснюється від абстрактного розуміння причинності (як зв'язку всього) до пізнання конкретних причинних залежностей у різних сферах дійсності, і до дослідження самої категорії причинності. В. Ленін з цього приводу писав, що пройшли тисячоліття перш ніж зародилась ідея "зв'язку всього", "ланцюга причин".
Цим самим було встановлено, що світ - це не хаос предметів, процесів і явищ, а впорядковане, взаємопов'язане і взаємообумовлене ціле. Ця впорядкованість світового цілого виступає як закономірність. У світі жодне явище, жоден зв'язок не виходить за межі цієї закономірності. Взаємозв'язок і взаємо обумовленість предметів та явищ різноманітні. Категорії "причина" і "наслідок" узагальнюють і виділяють одну із конкретних і специфічних форм цього взаємозв'язку, зокрема ту, яка вказує на те, що кожне явище чи група взаємодіючих явищ породжує інші явища. Тобто явище, яке викликає до життя інші явища, виступає стосовно другого як причина, В свою чергу, результатом дії причини є наслідок. При цьому слід відрізняти причину від приводу. Привід - це подія, яка безпосередньо передує іншій події, створює можливості для її появи, але не породжує і не визначає її.
Причинно-наслідковий зв'язок має свої особливості, завдяки чому його можна виявити й дослідити. Однією з них є певне слідування явиш у часі: причина передує наслідку. Це визначається тим, що між причиною й наслідком існує "генетичний" зв'язок. На певному ступені розвитку причина породжує наслідок. Проте не можна вважати, що причинно-наслідковий зв'язок установлюється лише на основі послідовності явищ у часі.
Перевірку стосовно причинності та її обґрунтованості здійснює людська практика. Не всяка послідовність явищ у часі є зв'язком причини й наслідку. До неї можна віднести лише ту, при якій існує зв'язок породження одного явища іншим. Послідовність у часі є лише зовнішньою ознакою причинно-наслідкових зв'язків.
Важливим моментом цього зв'язку є його необхідний характер. Це означає, що певна сукупність причин і умов викликає певні наслідки. В цьому й полягає тотожність причин і наслідку, тобто зміни в причині ведуть до зміни в наслідку, що повторюється при певних умовах. Проте необхідний характер причинно-наслідкового зв'язку слід відрізняти від необхідності, бо є випадкові зв'язки причини і наслідку.
Саме суттєві, тривкі причинно-наслідкові зв'язки виступають як необхідність, як закон даного кола явищ. Це не означає, що категорія "закон" фіксує лише причинно-наслідковий зв'язок. Вона може одночасно фіксувати як зв'язок суттєвих явищ (зв'язок форми і змісту), так і тенденцію, напрям розвитку тощо.
Характеристика причинно-наслідкового зв'язку включає в себе визнання її об'єктивного характеру, що органічно випливає із передумови про єдність матеріального світу. Субстанцією світу є матерія, шо постійно змінюється й існує об'єктивно. Отже, причинний зв'язок матеріальних явищ є об'єктивним, як і сама субстанція. Що стосується суб'єктивних причин історичних подій, то їх наявність не суперечить об'єктивному характеру причинності, оскільки вони теж породжуються матеріальними факторами, та й самі суб'єктивні причини не виходять за межі об'єктивної причинності (від людей не залежить форма причинного зв'язку). За певною причиною, при певних умовах завжди наступає конкретний наслідок.
Послідовний матеріалізм завжди виступав і виступає з позицій детермінізму, тобто визнання загального характеру причинності, її об'єктивного характеру. Ідеалізм же, навпаки, заперечує причинність, її об'єктивність. Так, Д. Юм зводив причинно-наслідковий зв'язок до психологічної звички, що пояснювалося його нерозумінням ролі практики як моменту причинності. І.Кант же вважав причинність апріорною формою мислення, яка лише вносить порядок в хаос відчуттів суб'єкта. Іноді ідеалісти просто зводять причинність до функціональної залежності та ін.
Проте якщо виходити з того, що в світі панує хаос безпричинних явищ, то де впевненість, що за певною причиною за певних умов наступить певний наслідок. Ляже в кожній голові цей зв'язок причин і наслідків може скластися досить своєрідно.
Заперечення причинності відбувається у формі телеології, різних ідеалістичних вчень, згідно з якими розвиток у світі здійснюється не під впливом внутрішніх причин, а під впливом зовнішньої сили, яка спрямовує цей процес до наперед заданої мети (ентелехія в Арістотеля, телеологія тощо).
У природі, суспільстві ми зустрічаємося з фактами доцільності, але й пізнання їх переконує нас у тому, що вони не викликані наперед заданою метою, яка немовби диктується надприродною силою, а мають місце в результаті дії природних причин. Факт доцільності у живій природі у свій час матеріалістично обґрунтував Ч.Дарвін, а у вищій нервовій діяльності тварин і людини - І.П.Павлов.
Дослідження справжніх причин історичного розвитку і його законів спростувало ідеалістичні вчення, згідно з якими розвиток суспільства є хаосом взаємодій розрізнених індивідів, що підкоряються волі начальства чи критично мислячій особистості. Воно відкинуло й метафізичне розуміння зв'язку причини і наслідку як застиглих, ізольованих протилежностей, виключених із загального зв'язку явищ. Згідно з науковим вченням суспільство є жорстко детермінованим процесом, який відбувається під впливом змін у способі виробництва матеріальних благ, вирішальна роль в якому належить народу.
Дія причини завжди залежить від умов, тому вона й змінюється зі зміною останніх. Одна й та сама причина за різних умов може породжувати різні наслідки, і навпаки. Наприклад, кінь може впасти як від швидкої їзди, так і від довгого стояння в конюшні.
В універсальній взаємодії світового цілого причина і наслідок переплітаються між собою. Звідси випливає, що наслідок може породжуватись не однією, а кількома причинами одночасно, і тому слід з'ясувати, як діють окремі причини, встановити основу їх взаємодії (визначальні причини).
У розвитку природи й суспільства слід відрізняти основні та неосновні, головні та неголовні, внутрішні й зовнішні та інші причини. Головні причини визначають хід розвитку в основних, вирішальних моментах. Другорядні - окремі сторони, нюанси наслідку. Наукова філософія надає вирішального значення не зовнішнім, а внутрішнім причинам. Зовнішні причини можуть прискорювати або гальмувати хід розвитку, але не визначають його.
Стосовно суспільства крім об'єктивних, виділяють ще й суб'єктивні причини. До об'єктивних відносять ті, які не залежать від волі І свідомості людей. До суб'єктивних - діяльність різних партій, формування класових завдань та ін. Як відомо, події в історії не проходять повз людську діяльність. Якщо об'єктивні передумови є в наявності, тоді суб'єктивний фактор стає вирішальним.
Взаємозв'язок причини і наслідку передбачає їх взаємо перехід, оскільки в ході загального розвитку причина може виступати як наслідок попереднього (того, що його породило) явища, а наслідок є причиною, яка породжує інші дії.
У свою чергу, наслідок не залишається пасивним стосовно причини, що його породила, а активно впливає на останню. Наприклад, розвиток промисловості позитивно впливає на розвиток сільського господарства і навпаки.
Із сказаного можна зробити висновок, що категорії причини і наслідку є необхідною умовою пізнання людиною світу.
Детермінізм та індетермінізм
Словом детермінізм (від латів. determino - визначаю, заподіюю) в сучасній філософській літературі називають філософське вчення про об'єктивний закономірний взаємозв'язок і взаємообумовленість речей, процесів і явищ реального світу. У історії науки детермінізм зводився до причинності, проте розвиток наукового пізнання показав, що причинний зв'язок як основна форма детермінізму є лише момент всесвітньої взаємозалежності, ланка в ланцюзі розвитку матерії. Сучасний детермінізм припускає наявність різноманітних об'єктивно існуючих форм взаємозв'язку явищ, багато хто з яких виражається у вигляді співвідношень, що не мають безпосередньо причинного характеру, тобто моментів породження, що прямо не містять в собі, виробництва одного іншим. Сюди входять просторові і тимчасові співвідношення, функціональні залежності, стосунки симетрії, взаємодія частин (елементів) в системах, взаємнодетерміація частин і цілого, зв'язок станів в русі і розвитку та ін. Особливо важливими в сучасній науці виявляються імовірнісні співвідношення, що формулюються на мові статистичних розподілів і статистичних законів (закономірностей великих совокупностей однорідних одиниць, які формулюються не на мові однозначних причинно-наслідкових зв'язків, а на мові статистичній, який імовірнісний характеризує поведінка не окремих елементів об'єкту, що вивчається, напр., поведінка молекул в газі, або окремих людей в соціальних спільностях, колективах, а поведінка усього колективу, усієї маси або об'єму речовини).
Принциповим недоліком раннього детермінізму (античного, новоєвропейського) було те, що він обмежувався однією причинністю, що до того ж трактувала чисто механістично. Визнаючи лише однозначну, жорстку детерміацію явищ, механістичний детермінізм надавав універсальний характер законам механіки (описаних в навчаннях Галілея, Ньютона), відкидав існування випадковості в природі. Цей детермінізм не міг бути послідовно реалізований у ряді важливих галузей науки про природу, особливо біології, і виявлявся безсилим в поясненні соціального життя і явищ свідомості. Новий розвиток детермінізму відбувається в діалектичному матеріалізмі (вченні, створеному Марксом і Енгельсом на основі переосмислення ідеалістичної діалектики Гегеля в 19 в). Ядром марксистської концепції соціального (історичного) детермінізму є визнання закономірного характеру громадського життя (шляхом послідовної зміни суспільно-економічних формацій - первіснообщинної, рабовласницької, феодальної, капіталістичної; основою змін виступаю економічні процеси, виробничі стосунки). Це, проте, не означає, що хід історії зумовлений заздалегідь і здійснюється з фатальною необхідністю. Закони суспільства (перехід кількісних змін в якісні, закон заперечення, єдності і боротьби протилежностей), визначаючи основну лінію історичного розвитку, в той же час не зумовлюють різноманіття діяльності індивіда і соціальної групи. У громадському житті постійно складаються різні можливості, здійснення яких багато в чому залежить від свідомої діяльності людей. Детермінізм, т. о., не лише не заперечує свободи (хоча саме це його властивість і викликало найбільшу кількість критики в його сторону), але, навпаки, припускає здатність людини і соціальної групи до вибору цілей діяльності. У філософії Нового часу детермінізм в громадському житті був висунений французькими і німецькими просвітниками (Монтескье, Гердер, Руссо) на противагу ідеї божественного управління світом, історії, що панувала в теологічних (богословських) концепціях, від Августина до Боссюэ. Відкидаючи втручання провидіння і розглядаючи історію як підлеглого певним "природним законам", просвітники боролися як проти релігійного фаталізму (зумовленості усього), так і волюнтаристських концепцій (здатність волі, видатної особі на свій лад змінювати хід історії).
Детермінізму протистоїть індетермінізм (від латів. in - приставка, що означає заперечення, і детермінізм), що відмовився від визнання об'єктивності причинного зв'язку (онтологічний індетермінізм), або універсальний характер, що заперечував її, пізнавальну цінність причинного пояснення в науці (методологічний індетермінізм). У історії філософії індетермінізм і детермінізм виступають також як супротивні концепції по проблемах обумовленості волі людини (проблема свободи волі), його вибору, проблемі відповідальності людини за досконалі вчинки. Індетермінізм трактує волю як автономну силу, стверджує, що принципи причинності не застосовані до пояснення людського вибору і поведінки, звинувачує прибічників детермінізму у фаталізмі.
У сучасній західній філософії набули поширення різні форми індетермінізму. Так, баденская школа неокантианства обмежувала принцип детермінізму тільки областю наук про природу і заперечувала його застосовність до "наук про дух" (Виндельбандт, Риккерт). Неопозитивизм, прагматизм і персоналізм намагаються обмежити детермінізм тільки логічною сферою.
Іншою формою заперечення детермінізму є ідеалістична телеологія (вчення про цілі і доцільність - бере свій початок від Арістотеля), що проголошує, ніби течія усіх процесів зумовлюється дією нематеріального "целеполагающего почала" (цільової причини, яка спочатку закладена в матеріалі, речовині).
Стимулом для пожвавлення индетерминистических переконань в 1-ій четв.20 ст. послужив факт зростання у фізиці ролі статистичних закономірностей (у квантовій фізиці Нильса Бора, В. Гейзенберга, що відкрила, що поведінка мікрочасток, з яких складаються атоми, в точності непередбачувано, має лише імовірнісний характер), наявність яких була оголошена спростуванням причинності. Було встановлено, що принципи класичного детермінізму не придатні для характеристики процесів мікросвіту. У зв'язку з цим робилися спроби тлумачення основних законів квантової теорії у дусі індетермінізму і агностицизму (вчення про непізнаваність світу; наприклад, для потреб квантової механіки в 20-м столітті розроблялася навіть спеціальна багатозначна логіка, що вводила окрім понять "істина" і "брехня", що характеризують відповідність твердження наявності або відсутності чого-небудь насправді, також поняття "невизначеність", як в тій же мірі фундаментальний пізнавальний критерій, що і перші два). При цьому одна з історичних форм детермінізму, а саме механістичний детермінізм (що розвивався з механіки Ньютона), ототожнювалася з детермінізмом взагалі. Труднощі в осмисленні проблем причинності в сучасній фізиці мали своїм слідством посилення тенденцій до індетермінізму в сучасній західній філософії. Так, Бертран Рассел, X. Рейхенбах, Ф. Франк затверджують, що детермінізм взагалі не мав наукової цінності; аксіома причинності, на їх думку, не входить до складу навіть класичної фізики, бо твердження про причинність не може бути зведене до відношення між спостережуваними фактами, оскільки результати виміру носять характер імовірнісного розподілу. Вираженням індетермінізму були ідеї про "свободу волі" електрона, про те, що одиничні мікроявища управляються телеологічними силами і ін.
Критика механістичного детермінізму привела до затвердження деяких индетерминистических представлень і лише потім до формування ідей детерміації людських вчинків і свідомості об'єктивно-духовним світом культури, самодетерминации культури.
Еволюційна теорія Дарвіна, що дала матеріалістичне пояснення відносної доцільності в живій природі, розвиток кібернетики, що створила вчення про саморегульовані системи, у свою чергу були спростуванням ідеалістичної телеології, фаталізму, вчення про визначення.
32. Категорії одиничного, особливого і загального
Чи не най відомішими, і чи не найважчими для аналізу є категорії одиничного, особливого й загального (всезагального). Виходячи з їх змісту, весь світ складається із нескінченої множини предметів, процесів, явищ, властивостей, відношень. У кожному є ознаки, які відрізняються від ознак інших предметів, явиш і роблять їх неповторними, єдиними у своєму роді. Такі ознаки називають одиничними. Таким одиничним у будь-якої конкретної людини є риси її обличчя, манера розмовляти тощо. Іноді в ролі прикладу одиничного наводять ознаки, що відрізняють людину від усіх інших явищ дійсності Це неправильно, оскільки поняття "людина" є загальним поняттям і тому ознаки, відображені в ньому, також є загальними. Одиничними будуть ознаки, що відрізняють конкретну людину, наприклад, Т.Г.Шевченка від усіх інших людей.
Проте в кожному предметі є ще й ознаки подібності чи тотожності з ознаками інших предметів чи явищ. їх називають загальними. Наприклад, у будь-якої конкретної людини спільними ознаками з іншими людьми буде її здатність трудитися, належати до певного класу і таке ін. Загальними ознаками будь-якої частинки речовини є наявність у ній певної маси, руху і таке ін.
Загальні ознаки можуть істотно відрізнятися за ступенем загальності. Загальною буде і ознака, характерна лише для двох явищ. Проте є й ознаки, притаманні всім чи більшості явищ дійсності. Так, усім предметам, процесам притаманні сутність, форма, причина виникнення і таке ін. Такі ознаки називають всезагальними. їх відображають у категоріях діалектики. Іноді поняття "всезагальні" вживаються й у вужчому розумінні - в значенні ознаки, що притаманна лише явищам даного роду. Скажімо, ознака трудитися притаманна лише людям.
Від категорій одиничного й загального (всезагального) відрізняють категорію особливого, яка виражає діалектичний взаємозв'язок всезагального Й одиничного. Категорія особливого має відносний характер. Вона виступає то як загальне стосовно одиничного, то як одиничне стосовно всезагального. Ця категорія виражає різні сторони і форми прояву загальних закономірностей в окремих речах, явищах.
У логіці особливі ознаки називають видовими, а загальні - родовими. Особливе називають і частковим, і частковістю. Названі категорії можна розглядати як "одиничне" й "загальне", "особливе" і "всезагальне".
Виділяють ще й категорію "окреме". Вона виражає конкретне явище, яке включає в себе одиничні й особливі, загальні і всезагальні ознаки. "Окреме" - це категорія, що об'єднує, синтезує зміст усіх чотирьох категорій, взаємозв'язок яких можна розуміти таким чином: одиничне - теза, загальне - антитеза (протилежність одиничному), а окреме - синтез (цих протилежностей). З іншою парою: особливе теза, всезагальне - антитеза, окреме - синтез. Якщо для прикладу окремим є старогрецький філософ Платон, то одиничним є риси обличчя чи те, що він був учителем Арістотеля, засновником європейського об'єктивного ідеалізму. Загальним - те, що він був греком, ідеалістом і таке ін. Його одиничні ознаки є одночасно і його особливими ознаками.
В.І.Ленін у свій час так характеризував взаємозв'язок категорій "окреме" й "загальне": "... Окреме не існує інакше як у тому зв'язку, який веде до загального. Загальне існує лише в окремому, через окреме. Всяке окреме є (так чи інакше) загальне. Всяке загальне є частинка або сторона, або сутність окремого. Всяке загальне лише приблизно охоплює всі окремі предмети. Всяке окреме неповно входить у загальне і т.д. і т.д.".
В чому ж об'єктивний характер загального й одиничного? Багато філософів визнають існування одиничного, але заперечують наявність загального в самих речах. Вони виходять з того, що світ складається з окремих речей, явищ. Якщо так, то чому, яким сторонам, граням в об'єктивній реальності можуть дорівнювати за змістом загальні поняття? Нічому, - вважає дехто з них, оскільки загальне - це лише ім'я, якому в дійсності відповідає не загальне, а лише окреме (номіналісти).
Інші вважають, що наші загальні поняття відображають щось реально існуюче (реалісти). На їх думку, загальні поняття існують реально, об'єктивно, вони існували й до виникнення світу. Окремі явища є копіями цих понять.
І номіналісти, і реалісти припускаються однієї й тієї ж помилки: не бачать загального в самих речах, не розуміють, якому об'єктивному аналогу відповідають загальні поняття. Причиною цього є метафізичний підхід до дослідження питання про об'єктивний характер загального. І перша, і друга школи прагнули з'ясувати, що робить одну властивість предмета одиничною чи загальною у внутрішньому змісті самої цієї властивості, розглядали ЇЇ ізольовано від властивостей інших предметів. Не знаходячи у внутрішньому змісті явиш того, що вони шукали, номіналісти вважали, що загального не існує взагалі, а реалісти стали шукати загальне поза матеріальним світом. І перший, і другий висновки є помилковими. Загальною чи одиничною властивістю предмета "робить" не її внутрішній зміст, а її відношення до властивостей інших явищ. Так, властивість першого електронного мікроскопа бути електронним знаходилась у відношенні його відмінності до властивостей усіх інших мікроскопів, і була одиничною. Тепер названа властивість цього мікроскопа (якщо він зберігся) буде загальною, оскільки знаходиться вже у відношенні схожості до властивостей інших таких мікроскопів. Номіналісти і реалісти абстрагувалися від таких відношень (заперечували їх об'єктивність), і тому їх пошуки загального були приречені на невдачу. Та оскільки ці відношення існують об'єктивно, загальне й одиничне також об'єктивні.
В чому ж полягає діалектичний характер цих категорій? По-перше, вони є протилежностями. А це означає, що вони можуть взаємоперетворюватись одна в одну. Так, поява у деяких тварин нової властивості, яка сприяла їх виживанню, незабаром з одиничної перетворилась у загальну. І навпаки, загальна ознака тварин, що суперечила новим умовам їх життя, з часом стає одиничною, а потім і зовсім зникає.
Діалектика одиничного й загального полягає в тому, що відмінність між ними відносна. Те, що є загальним в одному випадку, в іншому є одиничним. Наприклад, рух, будучи загальною ознакою всіх речей, виступає й одиничною ознакою світу в цілому. Відносною є і відмінність між загальним та особливим. Особливе теж може бути одночасно загальним і навпаки. Так, наявність молочних залоз є особливістю деяких хребетних і загальною ознакою ссавців. Проте відносну відмінність між цими поняттями не слід ігнорувати, насамперед, на практиці.
Діалектичний характер цих категорій полягає в тому, що вони не можуть ізольовано існувати одна від іншої. Немає явищ, які б складались лише з одиничних чи загальних ознак. Кожне явище становить собою єдність одиничного й загального, яка виражається категорією "окреме".
Знання категорій "одиничне", "загальне" і "всезагальне" має велике значення для людського пізнання та практики.
33. Проблема пізнання у філософії
Суб'єкт, об'єкт пізнання.
Суб'єктом пізнання є людина, людський індивід, здатний відображати у своїй свідомості явища дійсності. Але не слід забувати, що людина — це не просто індивід з певними біологічними властивостями, а насамперед, суспільна істота. Тому людина розмірковує і пізнає остільки, оскільки є членом суспільства, що через форми суспільної свідомості виявляє суттєвий вплив і на зміст пізнання.
Об'єкт пізнання — предмет, явище матеріального або духовного світу або сфера дійсності, на яку спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єкт пізнання не можна ототожнювати з усією матеріальною або духовною дійсністю. Об'єктом стають тільки ті сфери дійсності, що включаються в пізнавальну діяльність суб'єкта. Чим вище рівень розвитку науки і пізнавальної діяльності людей, тим ширше стає коло явищ, що охоплюються науковим дослідженням, і, отже, коло об'єктів пізнання.
Окрім поняття об'єкта пізнання, існує також поняття «предмет пізнання». Хоча ці поняття споріднені, але їх не можна ототожнювати. Предмет пізнання — це більш-менш широкий фрагмент дійсності, виділеної з певної сукупності об'єктів у процесі пізнання. Один і той же об'єкт пізнання може бути предметом дослідження різних наук. Мислення, наприклад, як об'єкт пізнання є предметом дослідження таких наук, як логіка, теорія пізнання, психологія, фізіологія вищої нервової діяльності та ін. Однак протиставлення предмета і об'єкта пізнання гносеологічно відносне. Структурно предмет пізнання відрізняється від об'єкта тим, що в предмет пізнання входять лише основні, суттєві властивості об'єкта, що вивчається з точки зору мети і завдання наукового дослідження.
У сучасній філософії існують й інші точки зору на проблему гносеології. В умовах філософського плюралізму можна констатувати прагнення так чи інакше до синтезу гносеологічних ідей і концепцій, сформованих у руслі різних (у тому числі і прямо протилежних) напрямків, течій, шкіл та ін. Однак питома вага гносеологічних досліджень, що орієнтувалися на науку, значно більша, аніж тих, що орієнтовані на позанаукові форми ставлення людини до світу. В першому випадку йдеться про так звані сцієнтистські течії неореалізм, постпозитивізм (особливо філософія науки), аналітичну філософію, структуралізм і постструктуралізм та ін. У другому випадку мають на увазі антисцієнтистські течії: екзистенціалізм, філософська антропологія, герменевтика, еволюційна епістемологія, феноменологія, різноманітні філософсько-релігійні напрямки.
34. Практика, її роль та форми у пізнанні
Практика в перекладі з грецького означає "активність", "діяльність". Практика — це діяльність, за допомогою якої людина змінює, перетворює світ. Людина як суспільна, матеріальна істота, що наділена свідомістю, змінює дійсний світ у трьох вимірах: 1) матеріально; 2) на певному конкретно-історичному етапі розвитку суспільства та за допомогою і в межах відповідних суспільних відносин; 3) свідомо. Поза цими моментами неможливе людське перетворення світу, але кожний з них, узятий розрізнено, або просте перерахування їх не вичерпують сутності практики як філософської категорії.
Практика є основою пізнання. В процесі пізнання субєкт, вступаючи у сферу невідомого змушений застосовувати ті знання, засоби пізнання, які вироблені попередніми поколіннями, і поширювати їх на якісно нові об'єкти і нові умови. В результаті сам прогресивний розвиток науки може породжувати заблудження. Проте в процесі освоєння нових явищ пізнання долає заблудження, знання, якими керується людина в своїй життєдіяльності, завжди є неповними, обмеженими певним рівнем досягнутого наукою в даний час, "на-сьогодні". Але практична діяльність не може чекати, поки будуть одержані більш глибокі знання, і постійно піддавати сумніву їхню істинність. У протилежному разі вона взагалі не могла б функціонувати і розвиватися. Практика потребує негайного застосування усіх наявних знань як цілком повних, досконалих, як нібито вони є об'єктивно істинними.
Отже, на кожному конкретно історичному етапі розвитку людське знання самою практикою організовується в завершену систему, яка має дати цілком адекватні відповіді на всі або майже всі питання, розв'язання яких забезпечує функціонування та розвиток життєдіяльності людини і суспільства. Проте багато з них з часом демонструють свою обмеженість, а при деяких обставинах навіть ста¬ють гальмом на шляху розвитку пізнання та практики. Але все ж на певному конкретно-історичному етапі розвитку практика виступає по відношенню до наявного знання в абсолютизуючій функції. Саме через цю абсолютизуючу функцію самої практики заблудження і є постійним і невід'ємним супутником істини в процесі пізнання.
Пізнання здійснюється через єдність та боротьбу – істини та заблудження, джерелом їхнього співіснування є практика, оскільки саме вона є основою пізнання в цілому, а, значить і його результатів.
Це положення на перший погляд суперечить іншому фундаментальному положенню сучасної матеріалістичної гносеології про практику як критерій істини. Здавалося б, істина і тільки вона має бути продуктом вивіреного практикою процесу пізнання. Заблудження ж, навіть коли воно з'являється в разі нерозвинутості самого пізнання, має відразу ж виявлятися практикою і виключатися з подальшого функціонування в системі знання. Проте в дійсності все відбувається по-іншому. Все стане зрозуміло, якщо не абсолютизувати практики як критерію істини, а враховувати, що в своїй критеріальній функції вона є діалектичною єдністю абсолютного та відносного. Це поясню¬ється історичним характером практики та багатогранністю її проявів
Відносність практики як критерію істини пов'язана з деякими особливостями взаємозв'язку між теоретичними знаннями та практикою. Коли мова йде про те, що те чи інше знання підтверджується практикою, мають, як правило, на увазі, що діяльність здійснювана згідно з даними знаннями, дала очікуваний результат або що дане знання без суперечностей пояснює всі наявні факти даної теорії. Проте вся складність полягає в тому, що заблудження в цьому плані може бути не менш "доказовим", ніж істина. Взаємозв'язок теоретичногс знання і реальної дії має складний і опосередкований характер. Істина, справді, несуперечливо пояснює наукові факти і, реалізуючись у дії, дає корисний ефект. Але це не означає, що справедливим буде і протилежне твердження: з корисного ефекту неодмінно витікає істинність того чи іншого положення. Заблудження не меншою мірою, ніж істина, може давати і дає корисний ефект, особливо, коли це не сто¬сується суспільнозначущих цілей і потреб у їх загальноісторичному значенні, коли ставиться мета досягнення корисного ефекту.
35. Емпіричний та теоретичний рівні пізнання
У пізнанні розрізняють два рівні: емпіричний та теоретичний.
Емпіричний (від гр. еmреіrіа – досвід) рівень знання – це знання, отримане безпосередньо з досвіду з деякою раціональною обробкою властивостей і відношень об'єкта, що пізнається. Він завжди є основою, базою для теоретичного рівня знання.
Теоретичний рівень – це знання, отримане шляхом абстрактного мислення.
Людина починає процес пізнання об'єкта із зовнішнього його опису, фіксує окремі його властивості, сторони. Потім заглиблюється в зміст об'єкта, розкриває закони, яким він підлягає, переходить до пояснення властивостей об'єкта, об'єднує знання про окремі сторони предмета в єдину, цілісну систему, а отримане при цьому глибоке різнобічне конкретне знання про предмет і є теорією, що має певну внутрішню логічну структуру.
Слід відрізняти поняття "чуттєве" і "раціональне" від понять "емпіричне" і "теоретичне". "Чуттєве" і "раціональне" характеризують діалектику процесу відображення взагалі, а "емпіричне" і "теоретичне" належать до сфери лише наукового пізнання.
Емпіричне пізнання формується в процесі взаємодії з об'єктом дослідження, коли ми безпосередньо впливаємо на нього, взаємодіємо з ним, обробляємо результати і робимо висновок. Але отримання окремих емпіричних фактів і законів ще не дає змогу побудувати систему законів. Для того щоб пізнати сутність, необхідно обов'язково перейти до теоретичного рівня наукового пізнання.
Емпіричний і теоретичний рівні пізнання завжди нерозривно пов'язані між собою і взаємообумовлюють один одного. Так, емпіричне дослідження, виявляючи нові факти, нові дані спостереження та експериментів, стимулює розвиток теоретичного рівня, ставить перед ним нові проблеми та завдання. В свою чергу, теоретичне дослідження, розглядаючи та конкретизуючи теоретичний зміст науки, відкриває нові перспективи пояснення та передбачення фактів і цим орієнтує та спрямовує емпіричне знання. Емпіричне знання опосередковується теоретичним – теоретичне пізнання вказує, які саме явища та події мають бути об'єктом емпіричного дослідження і в яких умовах має здійснюватись експеримент. На теоретичному рівні також виявляються і вказуються ті межі, в яких результати на емпіричному рівні істинні, в яких емпіричне знання може бути використано практично. Саме в цьому і полягає евристична функція теоретичного рівня наукового пізнання.
Межа між емпіричним та теоретичним рівнями досить умовна, самостійність їх один стосовно одного відносна. Емпіричне переходить у теоретичне, а те, що колись було теоретичним, на іншому, більш високому етапі розвитку, стає емпірично доступним. У будь-якій сфері наукового пізнання, на всіх рівнях спостерігається діалектична єдність теоретичного та емпіричного. Провідна роль у цій єдності залежно від предмета, умов та вже наявних, отриманих наукових результатів належить то емпіричному, то теоретичному. Основою єдності емпіричного та теоретичного рівнів наукового пізнання виступає єдність наукової теорії та науково-дослідної практики.
36
На теоретичному рівні наукового пізнання учений, досліджує не емпіреї ний обєкт, а деякий теоретичний конструкт, який формується за допомогою абстрагування та ідеалізації.
Абстрагування - уявне відволікання від несуттєвих властивостей, звязків, відносин обєктів і одночасно виділення, фіксування однієї або декількох цікавлять дослідника сторін цих обєктів.
Абстракції ототожнення-уявне відволікання від несуттєвих ознак предметів, виділення істотних та утворення на цій основі загальних понять типу "людина", "дім" і т.п.
Ізолююча абстракція виходить шляхом виділення деяких властивостей, відносин, нерозривно повязаних з предметами матеріального світу, у самостійні сутності ( "стійкість", "розчинність", "електропровідність" і т. д.).
Крім цього в сучасній науці використовуються абстракція конструктівізаціі й інші методи абстрагування.
Ідеалізація - прийом науково-теоретичного дослідження, заснований на процесі абстракції, формування ідеалізованого обєкта.
Ідеалізовані обєкти не існують у дійсності - наприклад, геометрична точка, абсолютно пружне тіло, пряма, абсолютно чорне тіло, ідеальний газ і т.п. Ідеалізація може здійснюватися різними шляхами і грунтуватися на різних види абстракцій. Після абстрагування необхідно виділити питання, що цікавлять нас сторони або властивості сторони або характеристики, гранично посилити або послабити їх і представити як властивості деякого самостійного обєкта. Створення ідеалізованого обєкту дозволяє виділити істотні його сторони, спростити і завдяки цього зробити можливим застосування для його опису точних кількісних методов80.
Пізнавальна цінність ідеалізації обумовлена тим, що за допомогою ідеалізації ми виявляємо деякі закономірні тенденції в чистому вигляді, абстрагуючись від емпірично виявлених конкретних форм їх прояву, від другорядних сторін досліджуваних обєктів. Основне позитивне значення ідеалізації як методу наукового пізнання полягає в тому, що отримуються на її основі теоретичні побудови дозволяють потім ефективно дослідити реальні обєкти і явища. Спрощення, що досягаються з допомогою ідеалізації, полегшують створення теорії, розчиняти закони досліджуваній області явищ матеріального світу. Якщо теорія в цілому правильно описує реальні явища, то правомірні і покладені в її основу ідеалізації.
Метод ідеалізації, щоб стати дуже плідним у багатьох випадках, має в той же час певні обмеження.Розвиток наукового пізнання змушує іноді відмовлятися від прийнятих раніше ідеалізованих уявлень. Так сталося, приміром, при створенні Ейнштейном спеціальної теорії відносності, з якої були виключені ньютонівські ідеалізації «абсолютний простір» і «абсолютне час». Крім того, будь-яка ідеалізація обмежена конкретній областю явищ і служить для вирішення тільки певних проблем.
80 Прикладом може служити введена шляхом ідеалізації у фізику абстракція, відома під назвою абсолютно чорного тіла.Таке тіло наділяється неіснуючим в природі властивістю поглинати абсолютно всю потрапляє на нього променисту енергію, нічого не відображаючи і нічого не пропускаючи крізь себе. Спектр випромінювання абсолютно чорного тіла є ідеальним випадком, бо на нього не впливає природа речовини випромінювача або стан його поверхні. А якщо можна теоретично описати спектральна розподіл щільності енергії випромінювання для ідеального випадку, то можна дещо дізнатися й про процес випромінювання взагалі. Проблемою розрахунку кількості випромінювання, що випускається ідеальним випромінювачем - абсолютно чорним тілом, серйозно зайнявся Макс Планк, який працював над ній довгих чотири роки. Зрештою, в 1890 р. йому вдалось знайти рішення у вигляді формули, яка правильно описувала спектральний розподіл енергії випромінювання абсолютно чорного тіла. Так робота з ідеалізованим обєктом допомогла закласти основи квантової теорії, яка ознаменувала радикальний переворот в науці.
Будучи різновидом абстрагування, ідеалізація допускає елемент чуттєвої наочності. Ця особливість ідеалізації дуже важлива для реалізації такого специфічного методу теоретичного пізнання, яким є уявний експеримент.
Уявний експеримент - побудова уявної моделі (ідеалізованого «квазіобекта») і ідеалізованих умов, що впливають на модель, планомірне зміна цих умов з метою дослідження поведінки системи в них.
Уявний експеримент припускає оперування з обєктом ідеалізованим (заміщує в абстракції обєкт реальний), яке полягає в уявному доборі тих чи інших положень, ситуацій, що дозволяють виявити якісь важливі особливості досліджуваного обєкта.
Зберігаючи подібність з реальним експериментом, уявний експеримент в той же час істотно відрізняється від нього. Ці відмінності полягають у наступному. У реальному експерименті доводиться рахуватися з реальними фізичними обмеженнями та іншими його проведення, з неможливістю у ряді випадків усунути що заважають ходу експерименту впливу ззовні, з перекручуванням в силу зазначених причин одержуваних результатів. У цьому плані уявний експеримент має явну перевагу перед експериментом реальним. У уявному експерименті можна абстрагуватися від дії небажаних факторів, проводячи його в ідеалізованому, «чистому» вигляді. Наукова діяльність Галілея, Ньютона, Максвелла, Карно, Ейнштейна та інших вчених, які заклали основи сучасного природознавства, свідчить про значну роль уявного експерименту у формуванні теоретичних ідей. Історія розвитку фізики багата фактами використання уявних експериментів. Прикладом можуть служити уявні експерименти Галілея, що призвели до відкриття закону інерції; Ейнштейна, який створив теорію відносності і т.п.
Уявний експеримент може мати велику еврістичну вартість, допомагаючи інтерпретувати нове знання, отримане суто математичним шляхом. Це підтверджується багатьма прикладами з історії науки. Одне з них є уявний експеримент В. Гейзенберга, спрямований на розяснення співвідношення невизначеності. У цьому уявному експерименті співвідношення невизначеності було знайдено завдяки абстрагування, що розділило цілісну структуру електрона на дві протилежності: хвилю і корпускул. Тим самим збіг результату уявного експерименту з результатом, досягнутим математичним шляхом, означало доказ обєктивно існуючої суперечності електрона як цільного матеріального освіти і дало можливість зрозуміти це у класичних поняттях.
Важливе значення у теоретичному дослідженні відіграє системний підхід.
Системний підхід (метод) - це спосіб теоретичного уявлення і відтворення обєктів як систем.У центрі його уваги знаходиться вивчення не елементів як таких, а перш за все структури обєкта (характеру і особливостей звязку між елементами) та їх функцією.
Основні моменти системного підходу:
• встановлення складу цілого, його елементів;
• дослідження закономірностей зєднання елементів в систему, тобто структури обєкта;
• у тісному звязку з вивченням структури необхідне вивчення функцій системи та її складових, тобто структурно-функціональний аналіз системи;
• дослідження генезису системи, її кордонів і звязків з іншими системами.
Одним з важливих методів, які використовуються на теоретичному рівні пізнання є гіпотетично-дедуктивний метод.Він полягає у створенні системи дедуктивно повязаних між собою гіпотез, з яких, у кінцевому рахунку, виводять твердження про емпіричних фактах. Цей метод почав використовуватися ще у XVII в., але обєктом методологічного аналізу став порівняно недавно.Найчастіше гіпотетично-дедуктивний метод застосовується в емпіричних науках.
Метод побудови теоретичного знання за допомогою гіпотетично-дедуктивного методу полягає в тому, що спочатку створюється гіпотетична конструкція, яка дедуктивно розгортається і утворює цілу систему гіпотез, з яких виводяться твердження про емпіричних фактах. Потім цю система піддається дослідної перевірки, в ході якої вона уточнюється і конкретизується. Теорія будується як би «зверху» по відношенню до емпіричних даних.
Дедуктивна система гіпотез має ієрархічну структуру. Теорія, яка створюється гіпотетично-дедуктивним методом, може поповнюватися гіпотезами, але до певних меж, поки не виникають труднощі в її подальшому розвитку. У такі періоди стає необхідною розбудова самого ядра теоретичної конструкції, висунення нової гіпотетично-дедуктивної системи, яка змогла б пояснити досліджувані факти без введення додаткових гіпотез і, крім того, передбачити нові факти. Найчастіше в такі періоди висувається не одна, а відразу декілька конкуруючих гіпотетично-дедуктивних систем.
Наприклад, у період перебудови Лоренца електродинаміки конкурували між собою системи самого Лоренца, Ейнштейна і Пуанкаре; в період побудови квантової механіки конкурували хвильова механіка де Бройля-Шредінгера і матрична хвильова механіка Гейзенберга. Кожна гіпотетико-дедуктивна система реалізує особливу програму дослідження, перемагає та дослідницька програма, яка найкращим чином вбирає в себе досвідчені дані й дає прогнози, що є несподіваними з точки зору інших програм.
Одним із виявів гіпотетично-дедуктивного методу є метод математичної гіпотези.Якщо у звичайному гіпотетичному методі спочатку формулюються змістовні припущення про закони, а потім вони отримують відповідне математичне вираження, то при використанні методу математичної гіпотези мислення йде іншим шляхом. Спочатку для пояснення кількісних залежностей вишукуються із суміжних галузей науки придатне математичне рівняння, а потім йому намагаються дати змістовне тлумачення.
Метод математичної гіпотези був використаний під час відкриття законів квантової механіки. Е. Шредінгер для опису руху елементарних частинок взяв за основу хвильове рівняння класичної фізики, але дав іншу інтерпретацію його членів. В результаті створений хвильової варіант квантової механіки. В. Гейзенберг і М. Борн пішли іншим способом у вирішенні цього завдання. Вони взяли канонічні рівняння Гамільтона з класичної механіки, зберігши їх математичну форму або тип рівняння, але ввели в ці рівняння новий тип величин - матриці. У результаті виник матричний варіант квантово-механічної теорії.
У математізірованих галузях наукового знання найчастіше використовують, спосіб дедуктивного побудови теорій, що одержав назву аксіоматичної методу.Вперше він був використаний у побудові геометрії Евкліда. Потім цей метод використовували і розробляли еліатів, Платон, Арістотель.
Аксіоматичної Суть методу полягає в наступному - задається (вибирається) набір вихідних положень що не вимагають доказів - аксіом (що входять в них поняття явно не визначаються в рамках даної теорії).Потім з них шляхом логічної дедукції будується система вивідних пропозицій. Сукупність вихідних аксіом і виведених на їх основі пропозицій утворює аксіоматично побудовану теорію.
Спочатку аксіоми вибиралися як інтуїтивно очевидні (змістовно-аксіоматичний метод). Це накладало певні обмеження на змістовну аксіоматику. Вони були подолані при переході до формальної, а потім формалізованої аксіоматики.
Для сучасної стадії розвитку аксіоматичної методу характерна висунута Гільбертом концепція формального аксіоматичної методу, яка ставить завдання точного опису логічних засобів виведення теорем з аксіом. При формальній аксіоматики аксіоми виводяться як опис деякої системи формальних відносин. Аксіоми в формальної системи розглядаються як своєрідні визначення вихідних понять. У формально аксіоматичних системах формальний розгляд аксіом доповнюється використанням математичної логіки як засобу, що забезпечує суворе виведення з них наслідків. Основна увага при цьому приділяється встановленню несуперечності системи, її повноти, незалежності системи аксіом і т.п.
Побудова формалізованих аксіоматичних систем призвело до великих успіхів насамперед в математиці і навіть породило уявлення про можливості її розвитку суто формальними засобами. Але аксіоматизації є лише однією з методів побудови наукового знання. Її використання як засобу наукового відкриття вельми обмежена. Аксіоматизації здійснюється звичайно після того, як змістовно теорія вже достатньою мірою побудована, і має на меті сприяння більш точного її подання, зокрема суворого виведення всіх наслідків з прийнятих посилок.
Крім того, слід зазначити, що аксіоматичний метод зустрічається з труднощами, на які чітко вказав К. Гедел.У 30-і роки XX в. він довів, що в досить багатою своїми засобами несуперечливою аксіоматичної системі завжди знаходяться твердження, які не виводяться з аксіом.
У логіко-математичних науках та інформатики разом з аксіоматичних широко використовується конструктивістський метод.Суть його полягає в тому, що побудова теорії починають не з аксіом, а з понять, правомірність використання яких вважається інтуїтивно виправданою. Потім задаються
правила побудови нових теоретичних конструкцій. Статус науковості надається лише тим конструктив, які дійсно вдалося построіть81.
37. Проблема істини у філософії. Критерії істини.
Метою пізнання є істина. Що це таке? Істина – це правильне, перевірене практикою, відображення в нашій свідомості предметів та явищ природи і суспільства, що існують поза свідомістю і незалежно від неї.
Щоб правильно вирішити проблему істини, слід насамперед вирішити два питання.
1. Чи існує об'єктивна істина, тобто чи може в людському уявленні постати такий зміст, який не залежить від суб'єкта, не залежить від людства?
2. Якщо це так, то чи може людське уявлення, у якому відображається об'єктивна істина, відобразити її зразу, цілком, безумовно, абсолютно чи лише приблизно, відносно?
Друге питання, по-суті, є питанням про співвідношення абсолютної і відносної істини. Отже, з цього всього виникає необхідність вирішення питання про об'єктивну, абсолютну і відносну істину.
Під об'єктивною істиною розуміється такий зміст наших знань, який не залежить ні від людини, ні від людства. Будь-яка істина є об'єктивною істиною. її об'єктивність визначається джерелом пізнання, тобто об'єктивним матеріальним світом, що відображається в свідомості людини.
Не можна ототожнювати істину з самим об'єктивно існуючим предметом. Не сам предмет, а його правильне відображення в свідомості людини – ось що є об'єктивною істиною. Питання про об'єктивну істину – це питання про зміст наших знань, питання про те, що ми пізнаємо. А пізнаємо ми об'єктивний матеріальний світ.
Питання про істину має ще й інший аспект. Це питання про повноту наших знань, про пізнання як процес, про те, наскільки повно пізнаний об'єктивний матеріальний світ, його предмети та явища.
Питання про повноту наших знань, про пізнання як процес пов'язане з розглядом питання про відносне й абсолютне в істині.
Пізнання – це процес, що здійснюється поступово, по висхідній, від нижчого до вищого, від незнання до знання, від неповного, неточного знання до знання повного, від відносної істини до істини абсолютної. Цей процес безкінечний. Інколи здається, що об'єкт пізнаний всебічно, а з часом виявляються його нові властивості.
Відносна істина – це неповна, незавершена, неостаточна істина, тобто істина, яка відображає об'єктивну дійсність не повно, не точно, а лише приблизно правильно. У подальшому, в процесі пізнання, відносні істини піддаються уточненню, поглибленню, конкретизації.
Кожний ступінь пізнання обмежений рівнем розвитку науки, історичними умовами життя суспільства, які неминуче роблять наші знання відносними, тобто неповними. Але кожна відносна істина має значення об'єктивної істини, яка відображає дійсно існуючий світ.
Відносність нашого знання не означає, що в ньому немає ніякого абсолютного змісту. В кожній відносній істині є абсолютний, неминучий, об'єктивно-істинний зміст, який служить основою для подальшого розвитку знання. У процесі пізнання кожне нове відкриття в науці додає нові зерна в суму абсолютної істини. Тому абсолютна істина пізнається не зразу цілком, а шляхом відносних істин.
Отже, абсолютна істина – це повне, адекватне (правильне) відображення в людській свідомості об'єктивного світу. Це істина цілісна, остаточна, тобто така істина, яка не може бути спростована подальшим ходом розвитку науки і практики.
Прикладом співвідношення відносної та абсолютної істини може бути розвиток знань про будову речовини. У XVIII та, особливо, у XIX ст. в природознавстві була обґрунтована думка, що матерія складається з найдрібніших неподільних частинок – атомів. Цей погляд був відносною істиною, тому що він відображав дійсну будову матерії лише приблизно правильно. Зерно абсолютної істини полягало в правильному уявленні, що матерія дійсно складається з атомів. Подальший розвиток знань про будову речовини призвів у кінці XIX ст. до відкриття електрона – найдрібнішої складової атома. Це відкриття додало до попередніх уявлень про атомну будову матерії нову зернину абсолютної істини, розширивши і поглибивши людські знання про будову матерії. Але електронна теорія не була межею знань про будову матерії. Вона хоча і мала в собі набагато більшу частку абсолютної істини, ніж попередня теорія, але водночас була відносною істиною. Подальший розвиток знань про будову матерії сприяв виявленню значно більшої частини абсолютної істини, яка відображає природу глибше, повніше, точніше, ніж попередні знання, але і вони не вичерпують всієї абсолютної істини.
У процесі пізнання через відносні істини людина все більше наближається до абсолютної істини. Але, разом із тим, людство ніколи не досягне такого стану, коли б можна було сказати: "Все пізнано, далі пізнавати нічого". Не буде такого моменту насамперед тому, що об'єктивно існуюча матерія вічна в часі, безкінечна в просторі і перебуває у постійному русі й розвиткові. Пізнання є відображенням безкінечного об'єктивного світу, що постійно змінюється, тому саме пізнання є безкінечним процесом, що постійно розвивається, змінюється. Якщо явища природи, суспільства взаємопов'язані, рухливі, переходять одне в одне, то зрозуміло, що і людські поняття можуть бути правильною копією дійсності лише тоді, коли вони також будуть мінливими і гнучкими.
Вимога гнучкості понять невід'ємна від вимоги конкретності поняття істини. Будь-яка наукова істина конкретна. Істинними є знання стосовно відповідних умов, місця і часу. Абстрактних істин немає. Те, що істинне в одних умовах, стає неістинним в інших. Тому до вирішення тієї чи іншої проблеми слід підходити з урахуванням реальних умов, зв'язків всіх сторін об'єкта та їх взаємодії. Тільки так можна пізнавати істини і використовувати їх в практичній діяльності.
Питання Понтія Пілата до Христа – "Що є істина?" – було і є одним з головних питань філософії, В історії розвитку теорії пізнання проблема критерію істини завжди була надзвичайно важливою і складною щодо її розв'язання. Існувало й існує розмаїття відповідей на питання, що є вірним і незаперечним критерієм відповідності знань людини реальній дійсності. Люди, з'ясовуючи питання значення та смислу пізнавальної діяльності, завжди задумувалися над тим, яким чином можна відокремити істинні думки від помилкових. Суб'єкт пізнання повинен бути впевненим, що його уявлення, поняття, судження є дійсною істиною, а не оманою.
Відносно критерію істини в історії філософії і науки висловлювалися різні думки. Наведемо деякі з них:
– Ряд філософів (наприклад Р. Декарт) критерієм істинних знань вважали їх ясність і очевидність. Але багато фактів свідчить, що ясність і очевидність можуть ввести в оману. Наприклад, візьмемо Копер- нікову теорію обертання Землі навколо Сонця. Так, "ясним і очевидним" людині уявляється рух Сонця навколо Землі. Адже не випадково дотепер люди говорять: "Сонце сходить", "Сонце заходить". Або відносно того, що Земля кругла, наші спостереження показують, що аж до горизонту земля плоска. Як перевірити ясність і очевидність суджень про мікросвіт? Це ж особливо стосується також закономірностей, рушійних сил суспільного розвитку.
– Інші філософи критерій істини шукали в чуттєвих даних. Істина, вважали вони, – це те, що відповідає показанням наших органів чуття. Зокрема, Фейєрбах стверджував: "Там, де починається чуттєвість, закінчується будь-яка суперечка". На перший погляд, вони мають рацію. Але в дійсності це далеко не так, тому що не все в світі доступно органам чуття. Наприклад, як можна відчути елементарні частки, їх властивості тощо?
– Прагматизм (від гр. pragma – справа, діяльність) вважає істинними ті думки, які корисні, ведуть до успіху, краще "працюють" на нас. Те, що служить людині для досягнення благополуччя, процвітання, повинне бути істинним. Прагматизм ототожнює практику з відчуттями людини, заперечує достовірність наших знань про світ. Виходить, що людина є повним невігласом щодо законів світу. Світ – це хаос відчуттів та переживань, він позбавлений внутрішньої єдності й не підвладний розумовому пізнанню.
– Як критерій істини висувалася загальнозначимість (те, що визнається багатьма людьми). Здавалося б, на перший погляд, що цей критерій має бути переконливим, адже якщо одна людина може помилятися, то мільйони людей, тим більше протягом багатьох поколінь, помилятися не можуть. Але і цей критерій не здатний відрізнити істину від помилкового знання. Наприклад, мільйони вірують – хто в Христа, хто в Аллаха, існують світові релігії. Яка ж з них істинна? Прибічник кожної з них вважає істинною свою позицію.
– Різновид критерію істини вбачався також в умовній згоді тобто конвенціоналізмі (від лат. convention – угода, договір), у тому, в що люди сильно вірять, що відповідає думці авторитетів тощо.
У кожній концепції можна виділити окремі раціональні ідеї: важливі роль чуттєвості, вимога чіткості, логічності, простоти чи краси в побудові певних форм знання та ін. Але названі позиції не можуть задовільно вирішити проблему критерію істини, тому що вони у своїх пошуках не виходять, як правило, за межі самого знання.
Критерій істини не можна знайти лише в свідомості суб'єкта. Те саме стосується й об'єкта пізнання. Істина, як адекватне відображення дійсності в свідомості людини передбачає певну взаємодію суб'єкта і об'єкта. А основою цієї пізнавальної взаємодії виступає практична, предметно-чуттєва діяльність людей, що спрямована на перетворення природного та соціального світу.
Лише практика є критерієм істинності наших знань. Тільки на основі практики людина може довести істинність своїх знань. Але вона не створює цю істинність, а лише дає можливість її установити, Якщо висновки, зроблені на основі наших знань, підтверджуються практикою, то ці знання істинні. Існують різноманітні форми перевірки знань. Це і лабораторний експеримент, що підтверджує чи заперечує гіпотезу вченого. Це може бути астрономічне спостереження за допомогою телескопа та штучних супутників. Це – промислове і сільськогосподарське виробництво, яке дає змогу перевірити наукові досягнення. Результати соціального пізнання перевіряються всім суспільним життям.
38. Сенс життя людини
Важливим аспектом філософського осмислення людини є врахування її природного руху замкненим колом: народження - життя - смерть. З давніх-давен людина намагалась якось осягнути цей вічний круговорот життя. У чому смисл природного процесу народження, розвитку, зрілості, старіння і смерті як людини, так і будь-якого іншого організму? Це питання виникає як намагання виправдати свою присутність на Землі, свою долю й призначення. Знайшовши таке виправдання, людина може змиритися з думкою про скінченність індивідуального буття. Таємниця людського існування полягає не в тому, щоб тільки жити (існувати), а й у тому, як і для чого (чи для кого) жити.
Отже, в чому полягає сенс життя?
Сенс життя - це поняття, яке відбиває постійне прагнення людини співвідносити свої вчинки із системою суспільних цінностей, з вищим благом, щоб у такий спосіб діставати можливість виправдовувати себе у своїх власних очах, в очах інших людей чи перед якимось авторитетом, Богом. Інакше кажучи, це пояснення собі й іншим, для чого ти живеш.
Сенс життя кожної людини унікальний і неповторний, як і її життя. Людина завжди вільна у виборі сенсу і в його реалізації. Але свободу не можна ототожнювати зі свавіллям. її слід сприймати з точки зору відповідальності. Людина відповідає за вірно знайдений і реалізований сенс свого життя, життєвих ситуацій, що в них вона потрапляє. Людина повинна йти за своїм покликанням, у якому життя набуває сенсу. Відчути і знайти своє покликання їй допомагає самопізнання, відповідальність за реалізацію свого призначення, що на Землі допомагає узгодити універсальні життєві цінності з конкретними життєвими ситуаціями.
З точки зору змісту вищого блага вирізняють такі типи обгрунтування життя: гедонізм, аскетизм, евдемонізм, корпоративізм, прагматизм, перфекціоналізм, гуманізм.
Представники гедонізму мстою життя людини і її вищим благом вважають насолоду. Представники аскетизму сенс життя вбачають у крайньому обмеженні потреб людини, самозреченні, у відмові її від життєвих благ і насолод з мстою самовдосконалення або досягнення морального чи релігійного ідеалу. В основі евдемонізму лежить прагнення людини до щастя, що є головною мстою життя. Корпоративізм сповідує груповий егоїзм, що вбачає сенс життя в належності до обмеженої спільноти, для якої головне- приватні інтереси. Прагматизм виражає прагнення людини до вигоди, блага. Перфекціоналізм пов'язує сенс життя з особистим самовдосконаленням, навіть коли воно здійснюється за рахунок інтересів інших людей. Представники гуманізму спрямовують свої зусилля на утвердження гідності й розуму людини, її прав на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.
З точки зору здійснення задуму життя виокремлюють: оптимізм, скептицизм, песимізм. І не існує ситуацій, що були б дійсно позбавлені сенсу - навіть самогубець вірить у сенс якщо не життя, то смерті. Життя і смерть, любов і егоцентризм, етика і аморальність, осмисленість і абсурд, нігілізм і самопожертва - ці протилежні, але взаємопов'язані "абсолюти" людського буття явно чи опосередковано детермінують вибір людиною самої себе.
Схематично і досить умовно можна окреслити такі варіанти вирішення проблеми сенсу життя в історії людської культури.
1. Сенс життя споконвічно існує в глибинах самого життя. Для цього варіанта характерне релігійне тлумачення життя. Єдине, що робить осмисленим життя і має для людини абсолютний сенс, є не що інше, як активна співучасть у Боголюдському житті. Не перероблення світу на основах добра, а вирощування в собі субстанціального добра, зусилля жити з Христом і у Христі. Бог створив людину за своїм образом і подобою. І ми своїм життям повинні проявити його, бо емпіричне життя світу, як писав Семен Франк, безглузде, як безладно вирвані з книги сторінки.
2. Сенс життя перебуває за межами життя. Його можна назвати "життям заради інших людей". Для людини життя стає осмисленим, коли вона служить інтересам родини, нації, суспільства, коли вона живе заради щастя прийдешніх поколінь. їй небайдуже, що вона залишить після себе. Недаремно прожити життя - це і продовжитися у своїх нащадках, і передати їм результати своєї матеріальної і духовної діяльності. Але на цьому шляху існує небезпека опинитися в ситуації, коли все твоє неповторне життя перетворюється на засіб для створення якоїсь ідеї чи ідеалу (це може бути ідея комунізму, "світлого майбутнього" тощо). Якщо така позиція не пов'язана з духовною еволюцією людської особистості, людина стає на шлях фанатизму (історія знає безліч варіантів і класового, і національного, і релігійного фанатизму).
3. Сенс життя створюється самим суб'єктом. Цей варіант можна розуміти як "життя заради життя". Його фундатором був давньогрецький філософ Епікур. Жити потрібно так, вважав філософ, щоб насолоджуватися життям, отримувати задоволення від життєвих благ і не думати про смерть. Цінність епікурейської позиції полягає в тому, що вона застерігає нас від ситуації, за якої пошук сенсу життя відсуває на другий план саме життя. Життя саме по собі є цінністю, рідкісним дарунком, і людині до нього слід ставитися із вдячністю і любов'ю. Адже їй дана можливість переживати неповторність власного існування в усіх його проявах - від радощів, злетів і перемог до падіння, відчаю і страждань. Разом з тим епікурейське ставлення до життя, якщо воно позбавлене відповідальності за цей дарунок, утверджує в людині егоїстичну позицію "життя заради себе" і веде до втрати відчуття його повноцінності.
Об'єктивна логіка розвитку майбутньої цивілізації передбачає подальший соціальний, духовний прогрес людини, утвердження більш гідного людини гуманного смислу буття. Німецько-французький мислитель Альберт Швейцер (1875-1965) неодноразово наголошував: "Завдання сучасників - досягти справжньої доброти, жити у злагоді із самим собою. Тільки перемога гуманного світогляду над антигуманним дасть нам можливість з надією дивитися в майбутнє".
Висновки
1. Філософське пізнання має гуманістичну спрямованість, тобто головним предметом філософських роздумів є людина і її існування у світі. Усі філософські проблеми, хоч би якими абстрактними вони не здавалися, так чи інакше пов'язані з проблемою людини. Невипадково І. Кант питання "що таке людина?" формулює як основне питання філософії.
2. Людина - це біосоціальна єдність, у якій через соціальне, біологічне й духовне реалізується людське, що знаходить свій вияв у психологічному, моральному, релігійному, політичному. Всі ці форми вияву людського єства співіснують в органічній єдності, взаємодії, взаємопроникненні.
3. Людина - це така істота, яка своєю діяльністю створює власну історію, в процесі чого формується, змінюється і розвивається її сутність. Тобто сутність людини не є історично незмінною. Вона змінюється разом із розвитком людини, людства, акумулюючи в собі зміст людського, зміст культури, соціальних цінностей.
4. Людина - єдина істота, яка усвідомлює свою смертність. З цим пов'язане питання про зміст і мету життя, роздуми над яким є для багатьох вихідним пунктом у виробленні "лінії життя".
39. Проблема антропосоціогенезу у філософії і в сучасній науці
Антропологічну концепцію натуралізму щодо походження і суті людини утверджував і Огюст Конт (1798—1857). Він вважав, що і в природі, і в історії людства панують одні й ті самі закономірності, тому для пояснення соціально-історичного буття, процесу придатні ті ж самі загальнонаукові методи. Зокрема, він, зводячи психологічні функції до фізіологічних, вважав, що наука про душу має грунтуватись на фізіології органів відчуття.
Герберт Спенсер (1820—1903) — один з родоначальників позитивізму в філософії і вчення про "загальну еволюцію", твердив, що біологічний і соціальний розвиток підкоряються одній і тій же формулі, а людина в своєму розвитку пройшла шлях від нижчих тварин до вищих за законами біології. Психічне Спенсер трактував як прояв біологічного, як форму, що виникла на певному ступені біологічного розвитку, як реакцію на впливи зовнішнього середовища. Суспільство ж Спенсер розумів як аналог поділу функцій між органами живого тіла. Основним законом суспільства Спенсер вважав закон виживання найбільш пристосованих індивідів.
У природничій науці ідея еволюціонізму знайшла свою конкретизацію в еволюційній теорії англійського вченого Ч.Дарвіна. Узагальнивши величезний емпіричний матеріал, Дарвін дійшов висновку, що корені людини не в божественному акті творіння, а в тваринному царстві, історія якого являє собою безперервний ланцюг розвитку, нижчі ланки якого губляться в хаосі тих, що знаходяться на самому "низу". Дарвін не бачив якісної відмінності людини від тварини, а тільки кількісну. Зокрема, він твердив, що тваринам також властиві соціалізація своєї життєдіяльності, соціальна поведінка, організація, і за аналогією з людиною визнавав у тварин моральні, естетичні і навіть релігійні почуття, а також наявність підозрілості, недовірливості, ревнощів, гордості, благородства, відчуття гумору тощо. Досконалість гнізд деяких птахів, їхнє яскраве забарвлення, приємний спів, на думку Дарвіна, свідчать про те, що естетично-художні вподобання птахів навіть вищі, ніж у деяких малоцивілізованих народів. Дарвін також вважав, що і в інтелектуальному плані "... розумові здібності людини не відрізняються за своєю якістю. Різниця ж у ступенях, якими вони не були б великими, не дає нам права відносити людину до окремого царства". "В розумових здібностях між людиною і вищими ссавцями не існує корінної різниці, відмінності".Основною помилкою Дарвіна була та, що він розглядав людину як біологічний вид, зоологічну істоту, а його теорія пояснювала не історію, а передісторію людини, і в тому вигляді, як він її виклав, вона не суперечить і теології: Бог створив не готову людину, а її зародок, який поступово еволюціонував у людину. Ось як пише, зокрема, релігійний філософ XX ст. Клайв Степлз Льюїс: "Довгі століття Господь вдосконалював тварину, яка повинна була стати вмістилищем людської душі і власною Його подобою. Він дав їй руки, здатні тримати, рот і горло, здатні до артикуляції, і мозок, достатньо складний, щоб виконувати все, що відноситься до матеріальних дій, з якими пов'язане розумне мислення.
Єдність природного і соціального в людині
Уже мислителі Давньої Греції підкреслювали наявність в людині двох начал: тваринного (біологічного) і соціального. Так, Арістотель називав людину "політичною твариною", маючи на увазі під "політичним" – соціальне. Античні мислителі виробили ідеал гармонійно розвиненої особистості. Вони пропагували необхідність створення умов, які б забезпечували всебічне вдосконалення людини, тобто її духовний, моральний, естетичний і фізичний розвиток.
Безперечно, людина, з одного боку, – це частина природи, вона належить до вищих ссавців, особливого виду Homo sapiens. Тобто людина є біологічним творінням. Кожний людський індивід біологічно унікальний (єдиний), має неповторний набір генів, отриманих від батьків. Однак, як і будь-який біологічний вид, людина характеризується певною сукупністю видових ознак. Кожна із них може змінюватись в досить значних межах під впливом різних, у т. ч. і соціальних факторів. Показовим може бути такий приклад. Згідно із науковими дослідженнями середня тривалість людського життя становить 80–90 років, Це за умови, що людина має нормальну, здорову спадковість, відсутні інфекційні та інші хвороби тощо, Але історичні факти свідчать, що ця цифра здатна змінюватися під впливом соціальних умов життя. Адже відомо, що середня тривалість життя відчутно змінювалася протягом певного історичного проміжку, Так, у прадавності вона дорівнювала 20–22 роки, в XVIII ст. – 30 років, у першій половині XX ст. у Західній Європі – 56 років, а на кінець століття в найбільш розвинених європейських країнах – 75–77 років.
До біологічних ознак людини належать будова ії тіла, колір шкіри, волосся, здатність засвоювати різні види їжі, опановувати мову в ранньому віці. Біологічно обумовлена також тривалість дитинства, зрілості j та старості, період репродуктивного віку жінок. Значною мірою біологічно (спадково) обумовлена обдарованість людей у різних сферах діяльності – співі, музиці, живописі тощо.
Кожна людина унікальна, неповторна, своєрідна в практичній діяльності. Але сутність людини далеко не визначається лише біологічними ознаками, біологічне не головне в ній. Це лише основа становлення людини як суспільної істоти. Визначальним у людині є соціальне. Людина і суспільство нерозривні. Суспільство формує індивіда як людину. Сутністю людини є сукупність усіх суспільних відносин. В людині не лише відтворюється суспільне, а й навпаки, в суспільстві і людина реалізується як людина. Свідомість та мислення людини виникають лише в суспільстві, вони – похідні від суспільного буття. Адже на основі суспільного буття виникають і реалізуються матеріальні та духовні потреби, які визначають сутність людини.
Разом з тим, визнаючи пріоритет соціального в людині, не можна нехтувати особливостями окремих індивідів, нівелювати їх. Кожний індивід має специфічні якості, є особистістю, що наділена властивими лише їй характером, волею, здібностями, пристрастями. Отже, слід розглядати людину не лише як соціальну сутність, а і як біологічну істоту. Людина – це органічна єдність соціального і біологічного.
У процесі з'ясування ролі біологічного та соціального в становленні та розвитку людини інколи спостерігається перебільшення значення того чи іншого фактора, в результаті чого з'явилися різноманітні концепції. Одна із них – це так звана біологізаторська, прибічники якої абсолютизують роль природних, біологічних начал у людині. До цієї концепції належать, зокрема, расизм та соціал-дарвінізм. Протилежною біологізаторській є соціологізаторська концепція. Вона принижує біологічне в людині, зневажливо ставиться до людської індивідуальності, як до чогось другорядного (що можна не враховувати при вивченні людини), надає абсолютний пріоритет соціальному. Прихильники цієї концепції вважають, що людиною можна безмежно маніпулювати задля досягнення певного соціального ідеалу.
40. Ознаки свідомості
З точки зору сучасної науки та її основних методів, походження свідомості можна зрозуміти тільки як гігантський якісний стрибок, якіснеперетворення процесу відображення. Свідомість виникла завдяки якісно новому способу діяльності - праці. Виникнення і розвиток праці призвело до подальшого розвитку мозку та органів чуття. Мозок людини за обсягом в 3 рази перевершує мозок антропоїдів. Відношення ваги мозку до ваги тіла у людини 1:35 в той час, як у антропоїдів 1:200 збільшується кількість нейронів від 3-5 млрд. у антропоїдів до 15-17 млрд. у людини. Ускладнюється будова мозку, з'являються центри мови, посилюється кортікалізаціі функцій.
Чим відрізняється свідома діяльність людини? Перша відмінність полягає в тому, що діяльність тварин може здійснюватися тільки по відношенню до предмету життєвої, біологічної потреби. Свідома діяльність людини не завжди і не обов'язково пов'язана з біологічними мотивами, а часто навіть суперечить їм. У людини те, на що спрямована діяльність, не збігається з тим, що її спонукає. Це проявляється у виготовленні знарядь праці, в розподілі функцій (наприклад, загонича і мисливця) в процесі трудової діяльності.
Друга особливість свідомості полягає в тому, що людина володіє іншими формами відображення дійсності, не тільки наочним, чуттєвим, а духовним, раціональним досвідом, абстрактним мисленням. Мавпа, за висловом Келлера, є рабом зорового поля, тобто її відображення обмежено наочної ситуацією, вона відображає безпосередньо дані, зовнішні зв'язки і відносини між предметами. Свідомість же людини відображає суттєві, стійкі, закономірні зв'язки між предметами і явищами навколишнього світу, виходить за межі чуттєвого досвіду.
ешающім фактором розвитку свідомості є виникнення мови. Мова людини представляє складну систему кодів, що позначають предмети, ознаки, дії або відносини, які несуть функцію кодування, передачі інформації і введення її в різні системи. Основною одиницею мови є поняття . Саме в понятті відображені й закріплені істотні і стійкі ознаки того предмета, який воно позначає. Виникнення мови і мови створює умови і можливості для засвоєння не тільки свого індивідуального досвіду, але і досвіду інших поколінь - суспільно-історичного досвіду, що складає третю найважливішу особливість свідомості.
Таким чином, свідомість - це вищий рівень відображення дійсності суспільно-розвиненою людиною.
41. Структура свідомості
Свідомість має надзвичайно складну структуру. Фахівці не мають відносно неї одностайної думки. Це пов'язано зі складністю такого явища, як свідомість, яка взагалі вирізняється складністю, важкодоступністю наукового вивчення. Багато аспектів, властивостей свідомості ми ще не знаємо, спостерігається дискусійність, навіть протилежність поглядів відносно механізмів, властивостей, функцій, структури свідомості.
Можна виділити такі рівні свідомості та їх елементи.
1. Базовим і найбільш давнім рівнем свідомості є чуттєво-афективний пласт, до якого належать:
– відчуття – відображення в мозкові окремих властивостей предметів та явищ об'єктивного світу, що безпосередньо діють на наші органи чуттів;
– сприйняття – образ предмета в цілому, який не зводиться до суми властивостей та сторін;
– уявлення – конкретні образи таких предметів чи явищ, які в певний момент не викликають у нас відчуттів, але які раніше діяли на органи чуттів; (більш детально про відчуття, сприйняття, уявлення див. пит. 48 "Єдність чуттєвого і раціонального пізнання");
– різного роду афекти, тобто сильні мимовільні реакції людини на зовнішні подразники (гнів, лють, жах, відчай, раптова велика радість).
2. Ціннісно-вольовий рівень, до якого належать:
– воля – здатність людини ставити перед собою мету і мобілізовувати себе для її досягнення;
– емоції – ціннісно-забарвлені реакції людини на зовнішній вплив. Сюди можна віднести мотиви, інтереси, потреби особи в єдності зі здатностями у досягненні мети.
3. Абстрактно-логічне мислення. Це найважливіший пласт свідомості, який виступає в таких формах:
– поняття – відображення в мисленні загальних, найбільш суттєвих ознак предметів, явищ об'єктивної дійсності, їх внутрішніх, вирішальних зв'язків і законів;
– судження – форма думки, в якій відображаєте ! ся наявність чи відсутність у предметів і явищ яких-небудь ознак і зв'язків;
– умовивід – форма мислення, коли з одного чи кількох суджень виводиться нове судження, в якому міститься нове знання про предмети та явища (більш детально про поняття, судження, умовивід див. пит. 48 "Єдність чуттєвого і раціонального пізнання");
– різні логічні операції.
4. Необхідним компонентом свідомості можна вважати самосвідомість і рефлексію:
– самосвідомість – це виділення себе, ставлення до себе, оцінювання своїх можливостей, які є необхідною складовою будь-якої свідомості;
– рефлексія – це така форма свідомості, коли ті чи інші явища свідомості стають предметом спеціальної аналітичної діяльності суб'єкта (детальніше див. пит. 40 "Свідомість і самосвідомість").
У деяких літературних джерелах можна зустріти думку, згідно з якою до структури свідомості належать також несвідоме (сукупність психічних явищ, що не входять до сфери розуму) та підсвідоме (психічні явища, що супроводжують перехід певної діяльності з рівня свідомості на рівень автоматизму).
На нашу думку, таке твердження не має переконливого підґрунтя. Адже сама назва "несвідоме", "підсвідоме" свідчить, що це не свідомість. Доцільно їх розглядати як такі, що знаходяться поряд зі свідомістю.
Свідомість і самосвідомість
Свідомість має бути програмою, що управляє людською діяльністю, а також внутрішнім життям людини. Такі умови забезпечуються завдяки певним характерним рисам, властивим свідомості та функціям, які вона виконує.
Однією з важливих рис свідомості є її універсальність. Це означає, що у свідомості можуть відображатися будь-які властивості предметів, що так чи інакше залучаються до діяльності. Це відбувається тому, що праця і спілкування "змушують" предмети подати себе багатогранно в думках людини. Відомий приклад: орел бачить набагато далі, ніж бачить людина, але людське око помічає в речах значно більше, ніж око орла.
Свідомості властива об'єктивність. Тобто свідомість відображає предмети такими, якими вони є в дійсності. Тварина бачить у предметі лише об'єкт потреби або небезпеки. Людина бачить речі незалежно від тієї чи іншої потреби.
Для свідомості характерний нерозривний зв'язок із мовою. Мова виконує важливі функції: 1) збереження знань (акумулятивна функція); 2) зв'язок між людьми, передача досвіду (комунікативна функція); 3) засіб вираження думки, знань (експресивна функція).
Свідомість містить чітко виражене цілеспрямоване відображення дійсності. Їй властиве цілепокладання. Перед тим, як щось зробити, людина створює ідеальний проект майбутнього результату і розробляє план дій. Матеріальне виробництво продукує речі, предмети. Духовне – їх проекти.
Людина активно ставиться до дійсності. Вона оцінює ситуацію, фіксує своє ставлення до дійсності, виділяє себе як суб'єкта такого ставлення. Активне ставлення до дійсності – характерна риса свідомості як специфічної форми відображення.
Активність як невід'ємна риса свідомості тісно пов'язана з такою властивістю свідомості, як творчість. Адже універсальне й об'єктивне відображення дійсності передбачає не просто активне ставлення до неї, а творчо-активне, тобто перетворювальне, а не руйнівне ставлення. Людина прагне створювати нове. А для цього потрібні нові ідеї, конструктивне зображення того, чого реально ще немає, але може бути створено відповідно пізнаним об'єктивним законам цієї реальності.
Вже зазначалося, що людина активно ставиться до дійсності. Активність передбачає оцінювання не лише ситуації навколишньої дійсності, а й аналіз носія свідомості, тобто людини, виділення суб'єктом самого себе як носія певної активної позиції відносно світу. Все це проявляється в самосвідомості. Отже, самосвідомість – це виділення себе, ставлення до себе оцінювання своїх можливостей, які є необхідною складовою будь-якої свідомості.
Формування самосвідомості має певні ступені та форми. Перший ступінь – самопочуття. Самопочуття – це елементарне усвідомлення свого тіла та його гармонійне поєднання зі світом оточуючих речей та людей. Щоб правильно орієнтуватися в світі речей, необхідно насамперед усвідомлювати, виділяти ті зміни, які відбуваються з тілом людини на відміну від того, що відбувається у зовнішньому світі. Якби цього і не відбувалося, то людина не змогла б розрізнити процеси, що відбуваються в самій дійсності від суб'єктивних процесів. Наприклад, людина не змогла б зрозуміти, чи предмет наближається чи віддаляється від неї.
Усвідомлення себе як такого, що належить до тієі чи іншої спільності людей, тієї чи іншої культури і соціальної групи – є більш високим рівнем самосвідомості.
Виникнення свідомості "Я" як зовсім особливого утворення, схожого на "Я" інших людей і разом із тим | у чомусь унікального, неповторного – це найвищий рівень розвитку самосвідомості. Завдяки йому людина може здійснювати вільні дії і нести за них відповідальність, що в свою чергу вимагає самоконтролю та оцінювання своїх дій.
У поняття самосвідомості входить, як уже говорилося, також самооцінка, самоконтроль. Самосвідомість передбачає співставлення себе з певним ідеалом "Я", що формується і вибирається самою людиною. Людина порівнює себе з цим ідеалом, самооцінює і, як наслідок, виникає відчуття задоволення чи незадоволення собою.
Самооцінка і самоконтроль можливі лише за наявності такого "дзеркала", як колектив інших людей. У цьому "дзеркалі" людина бачить саму себе, і з його допомогою вона починає ставитися до себе, як до людини, тобто виробляє форми самосвідомості. Самосвідомість формується в процесі колективної практичної діяльності і міжлюдських взаємовідносин, а не в результаті внутрішніх потреб ізольованої свідомості.
Об'єктом вивчення людини може бути сама свідомість. У цьому випадку ми говоримо про рефлексію.
Рефлексія – це така форма самосвідомості, коли ті чи інші явища свідомості стають предметом спеціальної аналітичної діяльності суб'єкта.
Рефлексія не обмежується лише усвідомленням, аналізом того, що є в людині, а й одночасно переробляє саму людину, спричиняє перехід за межі того рівня розвитку особистості, якого було досягнуто.
Людина аналізує себе в світі певного ідеалу особистості, порівнює себе з ним, прагне досягти цього ідеалу. Вона немовби прагне "обґрунтувати" себе, закріпити системи своїх власних орієнтирів. Але свій образ, який формує людина, не завжди відповідає (адекватний) реальній людині та її свідомості. Адже людина здатна помилятися. Тому те, наскільки правильно людина "розуміє" себе, адекватно "подає" себе, можуть визначити оточуючі її люди.
42. Мова і мислення
Незважаючи на те що проблему взаємозв’язку мови
і мислення досліджують від найдавніших часів до
наших днів, вона далека від свого розв’язання. У сучасній
філософській, логічній, психологічній і лінгвістичній
літературі дають різні, інколи взаємозаперечні
відповіді на питання про співвідношення цих
феноменів. Це зумовлене кількома причинами. У мові й
мисленні переплітаються соціальні й індивідуально-
біологічні чинники. Процес мислення прихований
від безпосереднього спостереження, це той «чорний
ящик», про роботу якого ми можемо судити
дедуктивно і перевіряти висунуті гіпотези на основі того, що
маємо на вході і виході цього ящика, тобто на основі
мовленнєвих фактів. Не сприяє розв’язанню
проблеми й термінологічна неусталеність. Так, зокрема, в
сучасній науці немає однозначного розуміння термінів
мислення і свідомість. Це призвело до того, що
нерідко говорили про співвідношення мови і свідомості, а
малося на увазі співвідношення мови та мислення, і
навпаки.
Слід розрізняти поняття «свідомість» та
«мислення». Свідомість — це весь процес відображення
дійсності нервово-мозковою системою людини; це
усвідомлене буття, суб’єктивний образ світу. Мислення — це
узагальнене відображення дійсності в свідомості у
формах понять, суджень й умовиводів (силогізмів); це вища
форма активного відображення об’єктивної реальності,
яка полягає в цілеспрямованому, опосередкованому й
узагальненому пізнанні суб’єктом суттєвих зв’язків і
відношень предметів і явищ, у творчому продукуванні
нових ідей, у прогнозуванні подій і вчинків [Философ-
ский знциклопедический словарь 1983: 391].
Отже, свідомість не зводиться до мислення, вона
охоплює як раціональне, так і чуттєве відображення
дійсності, як пізнавальне, так і емоційно-оцінне
ставлення людини до світу [Українська радянська
енциклопедія 1983: 59]. Очевидно, до свідомості входять і
відчуття, й уявлення.
Мислення — вищий ступінь людського пізнання,
процесу відображення об’єктивної дійсності; воно
уможливлює отримання знання про такі речі, які не можуть
бути безпосередньо сприйняті на чуттєвому рівні.
Чуттєве сприйняття не дає повного відображення
дійсності. Мислення, оперуючи найвищими абстракціями,
переборює обмеження чуттєвого сприйняття й
повнокровно відтворює дійсність.
Отже, поняття «свідомість» є ширшим від поняття
«мислення» і включає його в себе. Однак у науковій
літературі трапляються й інші тлумачення цих понять
(див.: [Знциклопедический словарь 1985; Ахунзянов
1981: 95; Ардентов 1971: 57], де термін мислення
трактується як ширше поняття, ніж термін
свідомість. Тут під свідомістю розуміється вищий ступінь
мислення).
_________
Щодо питання взаємовідношення мови й мислення
існують дві протилежні й однаковою мірою неправильні
тенденції: 1) відривання мови від мислення і мислення
від мови; 2) ототожнення мови і мислення. Так,
зокрема, французький математик Жак Адамар заявив: «Я
стверджую, що слова повністю відсутні в моєму розумі,
коли я думаю [...]. Усі слова зникають саме тієї миті,
коли я починаю думати; слова з’являються в моїй
свідомості тільки після того, як я закінчу або закину
дослідження» [Адамар 1970: 72]. Подібна думка висловлена
Альбертом Ейнштейном: «Слова або мова, як вони
пишуться або вимовляються, не відіграють жодної ролі в
моєму механізмі мислення. Психічні реальності, які
служать елементами мислення, — це деякі знаки або
більш чи менш ясні образи, що можуть бути за
бажанням відтворені й скомбіновані. Вищезгадані елементи
в цьому випадку носять зоровий і мускульний
характер. Звичайні й загальноприйняті слова дуже важко
підбираються лише на наступній стадії, коли згадана
асоціативна гра достатньо відстоялась і може бути
відтвореною за бажанням» [Зйнштейновский сборник
1967: 28].
Ототожнювали мову і мислення німецькі лінгвісти
Вільгельм фон Гумбольдт і Макс Мюллер. На думку
Мюллера, мова і мислення — «лише дві назви однієї й
тієї ж речі». До тієї групи належать і вчені, які
розглядають мову як форму мислення (А. Шлейхер, Е. Бенве-
ніст), бо форма і зміст завжди стосуються одного й того
самого явища.
У наш час обидві крайні тенденції продовжують
існувати в різних варіантах. Так, зокрема, різні
відношення до мислення і його зв’язку з мовою лежать в
основі двох різних напрямів — менталістичного, в
якому чітко виявляється прагнення до ототожнення
мови і мислення, приписування мові тієї ролі в психіці
людини, яка належить мисленню, і механістичного
(біхевіористського), який відриває мову від мислення,
розглядає мислення як щось позамовне (екстралінг-
вальне) і вилучає його з теорії мови, оголошуючи мис-
лення фікцією (див.: [Кубрякова 1968: 103; Ахунзянов
1981: 63]).
_________
Однак переважна більшість мовознавців і
філософів не сумнівається в наявності зв’язку між мовою і
мисленням. Головна увага вчених спрямована на
виявлення характеру зв’язку між цими явищами. Мова і
мислення — це особливі дуже складні явища, кожне з
яких має свою специфічну форму і свій специфічний
зміст [Общее язьїкознание 1970: 374].
Якщо колись вважалося, що мислення невіддільне
від мови і здійснюється лише в мовних формах
(згадаймо хоча б таке висловлення Ф. де Соссюра: «Мову
можна порівняти з аркушем паперу. Думка — його
лицевий бік, а звук — зворотний, не можна розрізати
лицевий бік, не розрізавши зворотного. Так і в мові не
можна відділити ні думку від звука, ні звук від думки,
цього можна досягнути лише шляхом абстракції» [Сос-
сюр 1977: 145]), то нині поширена концепція, за якою
мова і мислення пов’язані між собою діалектичними
відношеннями й утворюють взаємозумовлену єдність,
але не тотожність. Можна також стверджувати про
відносну незалежність мови від мислення і
мислення від мови. Форми реалізації зв’язку мови і
мислення можуть бути найрізноманітнішими: від
наявності безсумнівної єдності до боротьби між ними. Так, ще
Л. В. Щерба зауважив, що «кожна думка ніби сидить
під ковпаком слова, і рух думки вперед є боротьба зі
словом» [Лекции Л. В. Щербьі по русскому
синтаксису 1970: 83]. Крім того, можна говорити і про
можливість несловесного мислення, що свого часу допускали
мовознавець О. І. Томсон [Томсон 1910: 286], фізіолог
І. М. Сєченов [Сеченов 1952: 87], психолог С. Л. Рубін-
штейн [Рубинштейн 1946: 416]. Поряд із словесним
допускали інші форми мислення також І. П. Павлов,
Л. С. Виготський. Та й словесне мислення зводиться
не тільки до звукових, а й до інших образів слів —
зорових, жестових, тактильних, що доведено досвідом
навчання глухих і особливо сліпоглухонімих людей.
І. Н. Горєлов на основі декількох експериментів
виявив, що кількість предметів у полі зору дитини і
кількість дій з ними значно перевищує число відомих
дитині найменувань. Домовна інформаційна система
створює основу для переходу від першої до другої
сигнальної системи, до мови (див.: [Попова 1987: 51]).
Усе це підтверджує думку, що мислення з’явилося ра-
ніше від мови, а це є ще одним важливим аргументом
на користь твердження про відносну незалежність
мови та мислення.
Мовне мислення, як зауважує Л. С. Виготський, не
вичерпує ні всіх форм думки, ні всіх форм мислення.
Існує велика ділянка мислення, яка не має
безпосереднього стосунку до мовного мислення [Вьіготский 1934:
95]. Для того щоб встановити, яка саме ділянка
мислення не пов’язана з мовою, необхідно з’ясувати, які
типи мислення існують. На думку сучасних учених,
потрібно розрізняти три типи мислення:
чуттєво-образне, технічне і поняттєве. Тільки поняттєвий тип
мислення протікає в мовних формах.
І чуттєво-образне, і технічне мислення, очевидно,
наявні й у вищих тварин (мавп, собак, котів, дельфінів
тощо). Доведено, що вищі тварини користуються всіма
відомими звичайній (тобто формальній) логіці
методами — дедукцією, індукцією, синтезом, аналізом,
експериментом, абстрагуванням тощо — аж до утворення
родових понять, тобто всіма тими методами, які
використовує людина. Вони різняться лише ступенем свого
розвитку. Завдяки цьому вищі тварини виявляють
здатність до планомірної, навмисної (з передбаченням
результатів) діяльності, що й характеризує власне
мислення на відміну від суто інстинктивної діяльності
нижчих тварин.
________
Поняттєве мислення притаманне тільки людині. У
розумовій діяльності людини всі три типи мислення
переплітаються. Як довів І. П. Павлов, звичайне
нормальне мислення може протікати лише за
безпосередньої участі як першої, так і другої сигнальної системи.
У різних людей рівень участі кожної з цих сигнальних
систем різний: сигнали другої сигнальної системи
можуть і не покривати сигналів першої системи, тобто в
свідомості можуть бути наявними образи дійсності, які
не осягнеш словом [Павловские средьі 1949: 232]. Що
ж стосується глухонімих, то вони використовують
жести двох типів: одні еквівалентні словам звукової мови,
і їхня пальцьова азбука розроблена людьми, які
чують. Інші, власне жестові знаки, не зіставляються з
одиницями звукової мови. Такий жест може
нагадувати позначувану річ (іконічний жест), але може бути
зовсім невмотивованим (ієрогліфічний жест). Чим
більше невмотивованих жестів, тим складніше
перевести їх у слова [Попова 1987: 45].
Про те, що єдність мови і мислення не означає їх
тотожності, свідчать і такі факти:
1) мислення характеризується певною
самостійністю: воно може створювати поняття і втілювати їх в
образи, які не мають відповідних конкретних
предметів і явищ у дійсності (домовик, мавка, русалка тощо);
2) мова — матеріально-ідеальне явище, тоді як
мислення — ідеальне;
3) мова — явище національне, мислення —
інтернаціональне;
4) будова і закони розвитку думки і мови
неоднакові. Якщо основними одиницями мови є фонеми,
морфеми, лексеми, словосполучення, речення, то основними
одиницями мислення є поняття, судження й
умовиводи. Не збігаються логічні й лінгвальні категорії, як,
наприклад, поняття і значення слова, речення й
судження. Так, зокрема, значення слова не зводиться до
поняття, хоча має його передумовою. Поняття — це
лише ядро мовного значення. Обсяги значення і
поняття перехрещуються, але не збігаються. Значення слова
ширше від поняття, поняття глибше від значення
слова. Значення може мати різні конотації, тобто
емоційно-оцінні й експресивні відтінки. Крім того, існують
слова (вигуки), які не передають поняття, а лише
емоції. Нарешті, слова та їх значення — категорії
національні, тоді як поняття — загальнолюдські.
Щодо співвідношення судження і речення
правильною залишається традиційна сентенція, що будь-яке
судження є речення, але не кожне речення є судження.
Так, зокрема, слова-речення не є судженнями.
Структура суджень і речень є різною. У складному реченні
може бути декілька суджень. Якщо судження
складається з трьох компонентів (суб’єкта, предиката і зв’язки),
то в реченні може бути і один член, і два, і більше
трьох.
_________
Синтаксичне й актуальне (логічне) членування
речення не накладаються одне на одного. Структурні типи
речень значно багатші й різноманітніші, ніж логічні
судження. До того ж суб’єкт судження не завжди
відповідає граматичному підметові, оскільки він може
виражатися не тільки підметом, а й додатком (Музика
написана композитором) і просто закінченням (Читаю).
Складні зв’язки існують між логічними і
граматичними категоріями (пор. граматичну категорію роду і
поняттєву категорію статі). Деякі граматичні категорії
відображають не відмінності в об’єктивній дійсності, а
різні відношення людини до цієї дійсності (категорія
стану, модальності, способу). Граматичні категорії в
різних мовах не збігаються (вид, відмінок тощо).
Як бачимо, між категоріями мови і логіки немає
повного паралелізму, але немає й розриву. О. Єсперсен
писав: «Установити всі ці синтаксичні поняття і категорії
можна не виходячи за межі граматики. Однак як тільки
ми запитуємо, що ці категорії і поняття відображають,
тут же зі сфери мови потрапляємо у сферу зовнішнього
світу або у сферу мислення» [Есперсен 1958: 56]. Далі це
положення Єсперсен розкриває на прикладах категорій
числа і часу. На думку вченого, «відповідність між
зовнішніми і граматичними категоріями ніколи не буває
повною; всюди ми знаходимо дуже дивні і несподівані
перехрещення і взаємоперетини» [Есперсен 1958: 57].
Говорячи про зв’язок мови і мислення, потрібно
звернути увагу на їх генетичний аспект. У
генетичному плані виникнення мислення передує появі звукової
мови як в онтогенезі (в історії окремої особи), так і в
філогенезі (в історії виду).
Отже, мова і мислення єдині, але не тотожні; вони
нерозривні, але не злиті в одне, певною мірою
автономні і мають свої специфічні риси, які вимагають
спеціального вивчення.
Альтернативна, більш коротка відповідь на
Свідомість і мислення. Проблема ідеального. В сучасній філ. літ. Більшість дослідників вказують на важливу ролі пізнавальної(когнітивної), емоційної та мотиваційно-вольової форм діяльності свідомості. Логічна структура пізнавальної діяльності людини складається із чуттєво-сенситивного, абстрактно-мисленого інтуїтивного рівня.
На цих рівнях виникають чуттєві і понятійні образи, які становлять предметно-змістовну основу мислення. А саме мислення в процесі оперування чуттєвим змістом і логічними формами, що має на меті синтез чуттєвого і раціонального надбання нової пізнавальної інформації.
До пізнавальних здатностей людини належить також увага і пам’ять. Але у пізнавальній сфері свідомості провідна роль, безперечно належить понятійному мисленню. Саме воно забезпечує всій пізнавальній діяльності предметний усвідомлений характер.
Категорія ідеального позначає специфічне для людини відображення об’єкта і дії у вигляді суб’єктивного образу (понять, суджень, умовиводів). Ідеальне охоплює всі структурні елементи суб’єктивної реальності. Це будь-яке значення, що існує у формі суб’єктивності, але пов’язане з матеріально мозковими нейродинамічними процесами.
Більшість визначень, поняття ідеального фіксує специфічний характер, спосіб існування свідомості. І це головне.
Ідеальне за своєю суттю характеризується конструктивністю, здатністю втілюватися у дійсність шляхом об’єктивації, упредметнення у формах культури. З різноманітного відбирається той тип чуттєвих і понятійних образів, які найбільше співвідносяться з майбутнім результатом Ії діяльності, з тим, що має бути досягнуте і здійснене людиною. Йдеться про такі психічні образи котрі несуть у собі ідеї, задуми, знання, реалізація яких відповідає людським потребам.
На думку Ільєнкова, людина набуває ідеального виключно в ході прилучення до історично розвинутих форм суспільної життєдіяльності разом із соціальним планом свого існування, культурою. Ось чому „Ідеальність” є аспектом культури її виміром, властивістю.
43. Природа і суспільство
Відношення суспільства і природи є складною і багатоаспектною проблемою. Адже і суспільство, і природа є об'єктами дослідження багатьох наук. Ми розглянемо філософський аспект їхнього співвідношення, зокрема, єдність і відмінність суспільства і природи, аналіз системи «суспільство—природа», основні етапи розвитку взаємодії суспільства і природи, сучасну екологічну ситуацію, шляхи і методи розв'язання соціально-екологічних проблем.
Що являють собою суспільство і природа? Поняття «природа» в науковій літературі вживається у двох значеннях. У широкому розумінні слово природа охоплює і суспільство, і навколишній світ у всій багатоманітності своїх проявів, тобто є синонімом Всесвіту. У вузькому розумінні природа — це частина світу, яка, умовно кажучи, протистоїть суспільству і взаємодіє з ним, це природне середовище, в якому живе суспільство. Саме під таким кутом зору у даному розділі розглядається проблема взаємодії суспільства і природи.
Поняття «суспільство» багатогранне: це сукупність форм спільної діяльності людей, що історично склалася, а також система, яка охоплює всю сукупність умов соціальної життєдіяльності людей та їхні відносини один з одним і з природою.
Природа первинна. Нашій планеті кілька мільярдів років. Ми з'явилися в природі зовсім недавно і є наймолодшими жителями її, якщо порівнювати з іншими видами і формами життя. Наукою і практикою доведено матеріальну єдність природи, в якій народжуються і розвиваються якісно нові види матерії та форми руху. На певному етапі еволюції нашої планети з'являється органічна матерія, біологічна форма руху, на основі якої у свою чергу виникає більш висока форма матеріального руху — соціальна.
Сучасна наука виходить із того, що виникнення життя на Землі є результатом саморуху і розвитку матерії при наявності відповідних природних умов. Це стало можливим завдяки тому, що наша планета перебуває на найбільш оптимальній віддалі від Сонця — 150 млн. км. Як стверджують природознавці, Земля була б покрита льодом, якби вона перебувала на 16 млн км далі від Сонця. З іншого боку, якби вона була на 16 млн. км. ближче до Сонця, то вся вода випарувалася б. І в першому, і в другому випадках життя на Землі було б неможливим.
З виникненням життя сформувалась частина планети Земля, яку називають біосферою, тобто сфера взаємодії живої і неживої матерії. Багато таємничого і загадкового є в історії розвитку життя на Землі, але незаперечним є те, що людина — частина природи.
Природа є необхідною умовою матеріального життя суспільства, зокрема фізичного і духовного життя людини, джерелом ресурсів, що використовуються у виробництві, одночасно вона є і середовищем існування суспільства. Єдність суспільства і природи обумовлюється процесом матеріального виробництва.
Історія розвитку суспільства є продовженням історії розвитку природи. Єдність історії природи і суспільства є «вертикальним» зрізом єдності природи і суспільства. Історія природи виявляє внутрішню суперечливість і роздвоюється на історію неолюдненої, досуспільної природи та на історію природи, що увійшла в сферу діяльності людини, тобто на історію олюдненої природи. Разом з тим і історія суспільства не обмежується лише власною суспільною історією, тобто історією існуючого суспільства, вона охоплює також і шлях становлення, формування суспільства.
Визначаючи взаємозв'язок людини, суспільства і природи, відзначимо, що вони є не тотожними, а специфічними частинами матеріального світу. Так, Ф.Енгельс зазначав у «Діалектиці природи», що зовнішній світ є або природа, або суспільство. Природа і історія є двома складовими елементами того середовища, в якому ми живемо. Але на відміну від інших природних істот, людина — не просто природна істота, а людська природна істота, тобто істота, яка існує для самої себе.
Перебуваючи в тісному взаємозв'язку, природа і суспільство утворюють систему «суспільство — природа», яка функціонує відтоді, відколи з'явилася людина з властивим їй практичним способом ставлення до природи. Система «суспільство — природа» передбачає пізнання людиною природи, її використання і перетворення. Свою цілісність ця система могла зберегти при одночасному цілеспрямованому розвитку обох елементів — природи і суспільства.
У світі все взаємопов'язане. Це видно, якщо уважно придивитись до такого елемента цієї системи, як природа. Протягом тисячоліть розвивається ця складна динамічна система за своїми законами, охоплюючи кругообіг різноманітних процесів.
Щоб зрозуміти і дослідити матеріальну систему «суспільство — природа», необхідно враховувати всю сукупність зв'язків, взаємовпливів і взаємовідносин, що утворилися й існують у географічній оболонці Землі, її компоненти утворюють єдине й нерозривне ціле і є особливим явищем природи. Географічна оболонка складається з атмосфери, літосфери, гідросфери і біосфери. В цій оболонці відбуваються різноманітні процеси з неорганічними і органічними речовинами; матерія зазнала складної еволюції, внаслідок чого з'явились різноманітні форми життя, вищою з яких є людське суспільство.
Екологія та екологічні проблеми в Україні
Слово екологія походить від грецьких oikos — оселя і logos —- вчення. Екологія — це наука про навколишнє середовище, оселю, людину, її взаємодію із цим середовищем і шляхи забезпечення умов для її життя.
Яка сьогодні екологічна ситуація в Україні? Як взаємодіють суспільство і природа в умовах НТР? Які способи і шляхи розв'язання найгостріших соціально-екологічних проблем в Україні?
Впровадження у виробництво найновіших досягнень науки і техніки, поява нових технологій, енергоджерел і матеріалів призвели до революційних змін у житті суспільства. Людство вступило в епоху науково-технічної революції, що посилило антропогенний вплив на природу. Цей вплив має суперечливий характер. У ньому переплітаються позитивні й негативні явища. З одного боку, вдосконалення технологій і зростання виробництва сприяють більш повному задоволенню потреб людей, раціональному користуванню природними ресурсами, збільшенню виробництва продуктів харчування і т.ін. З іншого — забруднюється природне середовище, знищуються ліси, посилюється ерозія грунтів, випадають кислотні дощі, зменшується озоновий шар землі, погіршується стан здоров'я людей тощо.
Зростаючі потреби суспільства і виробництва обумовлюють подальше прискорення темпів науково-технічного прогресу. Цілком зрозуміло, що чим вищий історичний етап розвитку суспільства, тим більшою мірою стан природного середовища детермінується цілепокладаючою людською діяльністю. Поглиблення і розширення масштабів такої діяльності можуть призвести до глобальних суперечностей у розвитку цивілізації, які можна подолати лише шляхом проведення докорінних змін у рамках розвитку самого суспільства.
Сучасна екологічна ситуація складалась стихійно в ході діяльності людей, спрямованої на задоволення їхніх потреб. Людина досягла висот сучасної цивілізації завдяки тому, що постійно змінювала природу у відповідності зі своїми цілями. Люди досягали цілей, на які розраховували, але одержували наслідки, яких не чекали.
Науково-технічна революція змінює стосунки людини з природою, створює нові умови її існування, помітно впливає на спосіб її життя і праці. Використовуючи сучасні засоби виробництва, людство впливає на природу в планетарному масштабі. Різке збільшення масштабів такого впливу загострило проблему передбачення наслідків людської діяльності. Екологічне прогнозування стало необхідною умовою оптимізації процесу взаємодії суспільства і природи. Тому важливо мати еколого-економічну оцінку науково-технічного прогресу. Ця суперечливість пов'язана з нерівномірністю розвитку різних галузей виробництва, науки і техніки. Подальше вдосконалення техніки має здійснюватись із врахуванням її негативного впливу на стан природного середовища. В умовах структурної перебудови економіки України, заміни застарілої техніки і технології новими відкриваються широкі можливості для помітного зменшення негативного впливу виробничої діяльності на природу.
44/ матеріальні основи розвитку суспільства
Коротко
Матеріальні основи розвитку суспільства
Послідовники матеріалістичних ідей, поглядів, спираючись на досягнення передової суспільної думки, суттєво переглянули попередні уявлення про суспільство, його основу та рушійні сили. Вони висунули принципи матеріалістичного розуміння історії. Відповідно до цього принципу стверджується, що першоосновою розвитку є трудова, виробнича діяльність людей, яка спрямована на задоволення потреб особи і насамперед матеріальних потреб людини. Саме потреби спонукають виробництво безпосередніх засобів до життя. Для того, щоб мислити, займатися політикою, наукою, мистецтвом, релігією, люди повинні їсти, пити, мати житло, й одягатися.. Звідси випливає, що основою будь – якого суспільства виступає виробництво безпосередніх засобів для життя.
Більшість представників суспільних наук і природознавців вважає, що саме виробництво матеріальних благ, праця спричинили виділення людини із царства природи і досягнення нею успіхів в оволодінні силами природи.
Праця – процес цілеспрямованої діяльності . направлений на перетворення природи з метою створення економічних умов життєдіяльності людини.
За своєю формою праця є соціальним процесом. Праця, процес виробництва є першою і найважливішою передумовою людського існування. Матеріальною основою розвитку суспільства є суспільне виробництво.
Суспільне виробництво – це виробництво і відтворення носіїв життя. Суспільне виробництво має діяльний характер, специфічною ознакою якого є цілеспрямованість. Людина свідомо ставить перед собою певні цілі, розмірковує над засобами їх реалізації, розробляє програму дій шляхом вільного вибору можливостей і мотивів, співвідносить їх з результатами. Саме свідомим формуванням цілей, розробкою програм дій, створенням засобів праці людська діяльність принципово відрізняється від інстинктивної поведінки тварин.
Суспільне виробництво поділяється на матеріальне виробництво, виробництво потреб, духовне виробництво, виробництво форм спілкування і виробництво людини.
Основою суспільного розвитку є матеріальне виробництво. Матеріальне виробництво – це передусім діяльність, спрямована на освоєння навколишнього природного середовища. Воно включає промисловість і сільське господарство. Провідну роль в системі матеріального виробництва відіграє:
1) аграрне виробництво (продукти харчування і сировина для промисловості);
2) промислове виробництво (засоби виробництва і засоби споживання);
3) інформаційне виробництво(продукування ідей, знань, інформації, форм зв’язку).
Духовне виробництво – процес направлений на створення духовних засобів для задоволення духовних потреб. Духовне виробництво існує у трьох формах: масове, індивідуальне, спеціалізоване.
Масове духовне виробництво – це усна народна творчість: народні пісні, думи, оповідання, перекази, прислів’я, й приказки. Його суб’єктом є народ. Він передається з уст в уста, втілюється в предмети побуту, реалізується в танцях, звичаях, обрядах.
Індивідуальне духовне виробництво – це виробництво, що здійснюється конкретним індивідом – художником, вченим, письменником, композитором, поетам, вчителем. Воно має елітарний характер.
Спеціалізоване духовне виробництво (професійне) – здійснюється в межах тих чи інших установ, що спеціалізуються на певних видах духовного виробництва.
Єдність матеріального та духовного виробництва базується на задоволенні потреб людини, які з одного боку, є спонукальним чинником будь – якої діяльності, з другого постають відносно самостійним процесом виробництва потреб.
Виробництво потреб – об’єктивна необхідність живого організму, особистості, соціальних спільнот чи суспільства, що відбиває характер та зміст об’єктивного природного та соціального зв’язку суб’єкта і навколишнього середовища. Людська потреба зумовлена суперечливою природою людини і умовами її існування. Природні закономірності зумовлюють потреби людини в їжі, одязі, житлі, соціальні та культурні. «Не хлібом єдиним живе людина».Вона має багато потреб. Їх перелік визначається багатогранною сутністю самої людини, а історична форма – умовами її існування: географічні, економічні, культурно – історичні. Мали місце два погляди на переваги потреб: географічний - перебільшує роль природного середовища. Технократичний – перевагу надає технологічному способу виробництва.
Виробництво форм спілкування - це виробництво конкретно – історичних способів зв’язку між людьми в процесі їхньої суспільної взаємодії, це засіб організації суспільних відносин у межах конкретної соціальної системи. Історично першою формою спілкування була первісна община, що узагальнила досвід первісного стада, роду, сім’ї. Другою формою була держава. Поряд з державою існують і інші, менш загальні форми організації спілкування – громади, спілки, товариства, братства і інші. Виробництво людини як суспільний процес можна розглядати у двох аспектах – широкому і вузькому. У першому випадку виробництво людини охоплює всі життєві процеси – від матеріального до духовного виробництва. Виробництво людини пов’язується з виробництвом засобів життєдіяльності. У вузькому розуміння виробництво людини - це процес її безпосереднього виховання, соціалізації індивіда й особистості.
Історичну конкретну форму матеріального виробництва відбиває спосіб виробництва матеріальних благ, який є єдністю продуктивних сил і виробничих відносин. Продуктивні сили - це знаряддя й засоби виробництва та самі люди, які приводять у рух їх завдяки своїм знанням, досвіду, трудовим навичкам здійснюють виробництво. Головним елементом продуктивних сил є людина. Саме вона виготовляє знаряддя праці, і характеризується досвідом, знаннями, навиками і вміннями, які передає молодшим поколінням.
Виробничі відносини – це сукупність матеріальних, економічних відносин, які складаються між людьми у процесі виробництва, обміну та розподілу матеріальних благ. Основою виробничих відносин є відносини власності. Форма власності визначає тип виробничих відносин. Виробничі відносини складають економічну основу суспільства.
Повно
У рефераті охарактеризовано різні погляди на основи суспільного розвитку. Детально розглянуте поняття суспільного виробництва
Розмаїтість поглядів на основи суспільного розвитку. Життєдіяльність суспільства неможлива поза природою, яка є передумовою та обов'язковою і необхідною умовою людської історії.
Але вивчення та знання цього аспекту людського життя не дає змоги відповісти на важливі питання: що спричиняє постійну динаміку суспільства? Чим обумовлюється постійний взаємозв'язок та зміни в різних сферах суспільного життя? І, зрештою, що становить основу прогресу суспільства? Історія філософської думки свідчить про надзвичайну розмаїтість відповідей на ці питання.
Так, Гегель основою історичного розвитку вважав розгортання "абсолютної ідеї". Вона є надприродним і нічим не обумовленим духовним началом, доприродною сутністю, що породжує реальний матеріальний світ — природу, людину, суспільство та людське мислення. Абсолютна ідея проходить три етапи саморуху: етап свого власного розкриття, природа, абсолютний дух.
Першим етапом розгортання абсолютної ідеї є логіка. Система логічних категорій, що розвиваються, відбиває собою "світовий дух". "Світовий дух" охоплює і сферу соціального життя. Він підноситься над окремими людьми і відбивається у праві, моралі, релігії. Історія, за Гегелем, не що інше, як "прогрес духу в свідомості свободи", який проявляється через "дух" окремих народів, що змінюють один одного в історичному процесі як тільки виконають свою місію. Гегелю належить важлива діалектична думка про закономірність історичного процесу.
Досить поширеною є думка, що історію рухають люди. Але суспільні події — це результат довільної діяльності не простих людей, а царів, полководців, законодавців — особи. Відкидалося суттєве значення і роль народу в творенні історії.
авіть ті мислителі, які в поясненні явищ природи стояли на наукових позиціях (наприклад, французькі філософи Гельвецій, Гольбах та ін.), не спроможні були дати вичерпну, аргументовану відповідь щодо основи та рушійних сил історичного процесу. Вони вважали, що мотиви (жадібність, любов, пристрасті) вчинків людей визначають державний устрій і т. ін. Їхнє вчення зводилося до твердження: "Людський розум править історією". Наприклад, Гольбах говорив, що досить, аби у голові якогось монарха закапризував атом, і це може значно вплинути на долю народів.
Надлишок жовчі у фанатика, як писав Гольбах, шаленість крові в серці завойовника, погане травлення в якого-небудь монарха, примха якої-небудь жінки є достатніми причинами, щоб примусити починати війни, щоб посилати мільйони людей на бійню, руйнувати фортеці, обертати на порох міста, навернути на злидні та траур, щоб викликати голод та заразні хвороби і розповсюджувати відчай та нещастя на довгий ряд століть.
Але якщо критерій історичного поступу, його причину вбачати в мотивах, спонуках людей, то історію не можна зрозуміти. Адже в цьому разі не пояснюється причина виникнення саме таких мотивів, спонук людей, а не якихось інших.
Значного поширення набула так звана технократична точка зору. Прихильники її вважають, що вирішальним фактором суспільного розвитку виступає техніка, нові виробничі технології. Технічна цивілізація, що створюється людським розумом та руками, має здатність до саморозвитку, прогресу. Вона незалежна від людини та суспільства, має безперечну самостійність. Владою в такому суспільстві мають володіти технократи, тобто люди, які володіють науково-технічними знаннями і які організовують компетентне управління суспільними процесами.
Оскільки науково-технічна революція охоплює і розвинуті країни, то представники "технократичної" концепції до недавнього часу вважали, що в перспективі реальна влада перейде до фахівців виробництва та управління (менеджерів).
Слід зауважити, що технократичні ідеї критикують за суттєві вади. Абсолютизація ролі техніки та фахівців у суспільному розвитку призводить до недооцінки ролі інших важливих факторів в житті суспільства, наприклад, духовної культури, впливу на людину, розвитку її життєвої сфери біологічних, природних факторів. Принижується або зовсім не звертається увага на проблему гуманізації індустріального виробництва, що призводить до варварського ставлення до природи, людини, спричинило виникнення проблеми виживання людства.
У суспільних науках є так звана неодарвіністська течія. Прибічники механічного перенесення вчення Дарвіна на суспільство зводять закони суспільного розвитку до біологічних закономірностей природного добору виживання найбільш пристосованих. Вони вважають, що саме боротьба за існування є рушійним стимулом і основою історичного розвитку.
Розмаїття варіантів соціального розвитку, стверджують прибічники сучасного неодарвінізму, обумовлене тим, що в процесі передачі культури від одного покоління до іншого відбуваються помилки, подібні до генетичних мутацій у живих організмах. Згодом з'ясовується, що деякі з цих помилок у вигляді суспільних органів, виявляються адекватними соціальному чи природному середовищу. Внаслідок цього вони витісняють менш пристосовані або зовсім не пристосовані суспільні органи. Таким чином, у суспільстві, як і в тваринному світі, спостерігається природний добір.
Важко не погодитися з критичними зауваженнями на адресу соціал-дарвіністів. Для прояву природного добору в суспільстві надзвичайно мало часу. Адже можливих комбінацій окремих властивостей і рис соціального і культурного розвитку занадто багато, щоб вони змогли себе повністю, всебічно проявити в короткий час еволюції суспільства. Історія знає надзвичайно мало суспільств, обмежена кількість їх характерних рис, що свідчить про неможливість усіх варіантів соціального та культурного різновидів поборотися за своє існування.
Ряд західних філософів вважають, що визначальним у житті людини і суспільства є ціннісні настанови. Поняття "цінність" вперше ввів у філософію та соціологію німецький соціолог М. Вебер (1864-1920 pp.). Він вважав, що головним, визначальним у суспільстві має бути не загальне для всіх явище, тобто закон, а щось значиме.
Закони вивчає природодослідник, а дослідника культури цікавить насамперед саме значуще. При цьому критерієм значимого виступають цінності, які в свою чергу є не що інше, як усвідомлені інтереси. Саме інтереси людини спричиняють цінність кожного предмета. В сфері інтересів можна оцінити предмет з точки зору добра або зла, істини або брехні, краси або потворності і т.д. Цілком природно виникає питання: де джерело цінностей, хто задає їх? Німецький філософ Г.Ріккерт (1863-1936) вважав, що вони вічні й універсальні. М.Вебер, навпаки, розглядав цінності як явище історичне і вважав, що вони визначаються якимось інтересом епохи. Із зміною епохи втрачають свою силу і цінності, на зміну їм приходять цінності іншої епохи. Цінності впливають не лише на пізнання та оцінку явищ, а й визначають норми взаємовідносин людей, устрій суспільного життя.
Представники досить поширеного філософського напрямку — екзистенціалізму визначальним у житті людини і суспільства визнають знаходження внутрішньо вільною людиною своєї сутності.
Як відомо, загальним принципом екзистенціалізму є висловлювання: "Існування передує сутності". Видатний французький письменник і філософ Жан-Поль Сартр вважає, що індивід у сучасному суспільстві це відчужена істота, і цей конкретний стан він підносить до статусу людського існування взагалі.
Всезагального значення космічного жаху набувають у Сартра відчужені форми людського існування, для яких характерна стандартизація індивідуальності, усунення від історичної самостійності; вони підвладні масовим, колективним формам побуту, організації, держави, стихійним економічним силам. Замість самостійного критичного мислення панують суспільно-примусові стандарти та ілюзії, вимоги суспільної думки та чуток. Навіть об'єктивний розум науки часто виявляється відділеним від людини і виступає як ворожа їй сила. Таке ж "неістинне" існування відчуженої від себе людини притаманне і речам природи, які глухі щодо людини, пригнічують її своєю присутністю.
Але людина має свободу волі. Завдячуючи волі, індивід здатний формувати свою сутність, він "збирає", проектує себе як такого. Індивід не може бути чимось заданим, він постійно будує себе, удосконалює за допомогою своєї активної суб'єктивності. Тому він завжди має бути відповідальним за самого себе, за своє існування та навколишнє середовище.
Між прагненням сформувати свою сутність, реалізувати її у навколишній дійсності, тобто "людським", і тим, що протистоїть відчуженим і реально існуючим, тобто "антилюдським", існує боротьба, суперечливість. Ось ця взаємодія й боротьба між ними і є, за Сартром, джерелом історичних доль людей, прихованим рушієм історії.
Розглянуті точки зору характеризуються, в основному, таким підходом до визначення причин та основи розвитку суспільства, коли спонукальними причинами людської діяльності, згідно з розглянутими концепціями, є свідомість, духовне, ідеальне.
Це положення базувалося на тому явному факті, що в суспільстві діють люди, які володіють свідомістю і керуються в своїй діяльності певною метою. Звідси робився висновок про первинність свідомого, духовного начала в житті людей.
Значна частина філософів висувають на перший план матеріальні фактори, що спричиняє більш плідне і послідовного пояснення надзвичайно розмаїтої і складної суспільної життєдіяльності людини. Наприклад, новий підхід до розкриття природи суспільства, характеру суспільних відносин, рушійних сил їхнього розвитку зробив англійський економіст і філософ А.Сміт (1723-1790). Він вважав, що праця, прагнення людини до благополуччя виступають головним джерелом суспільного багатства, основою життя суспільства.
На думку А.Сміта, розподіл праці є основою суспільних зв'язків людини. Внаслідок розподілу праці відбувається обмін плодами праці кожної людини. Отже, кожен працює на себе і в той же час змушений працювати на інших, а працюючи на інших, одночасно працює на себе. За А.Смітом, у трудовому суспільстві, щоб воно успішно функціонувало і розвивалося, необхідно дотримуватися трьох основних умов: панування приватної власності, невтручання держави в економіку та відсутність перешкод для всебічного розвитку особистої ініціативи.
Послідовники матеріалістичних ідей, поглядів, спираючись на досягнення передової суспільної думки, суттєво переглянули попередні уявлення про суспільство, його основу та рушійні сили. Вони висунули принцип матеріалістичного розуміння історії. Відповідно до цього принципу стверджується, що першоосновою розвитку є трудова, виробнича діяльність людей, яка спрямована на задоволення потреб особи і насамперед матеріальних потреб суспільної людини.
Саме потреби спонукають виробництво безпосередніх засобів до життя. За відправний момент цієї точки зору береться той простий факт, що до того, як мислити, займатися політикою, наукою, мистецтвом, релігією і т.д., люди мають їсти, пити, мати житло й одягатися. Звідси випливає, що основою будь-якого суспільства виступає виробництво безпосередніх засобів до життя.
Більшість представників суспільних наук і природознавців вважають, що саме виробництво матеріальних благ, праця спричинили виділення людини з тваринного царства і досягнення нею успіхів в оволодінні силами природи та розвитку культури.
45 суспільство як об'єкт філософського аналізу
Як витікає із попереднього огляду, суспільство - це складний феномен, соціально-історичний продукт, живий соціальний організм, діяльніша суспільна організація, в якій живуть і діють люди. їм притаманні різноманітні всезростаючі потреби та інтереси, вони володіють певними здібностями й навичками, прийомами й засобами їх задоволення, наділені розумом і волею, інтелектом і свободою, уподобаннями, переконаннями та сумнівами. Як специфічна форма матеріального світу, особливий різновид діяльності, суспільство є не лише матеріальним, а й духовним утворенням, носії якого єдино відомі суб'єкти, усвідомлюють свою життєдіяльність.
Суспільство існувало не завжди. Воно виникає на певному етапі розвитку й має свою історію. Важливу роль у цьому зіграло природне середовище, яке є основою виникнення життя, підставою формування сфери живих організмів, в тому числі й людиноподібних істот, та передумовою для розгортання матеріально-виробничої діяльності. Завдяки праці, трудовій діяльності, мові, спілкуванню та іншим факторам відбувається соціалізація людиноподібної істоти, формується й утверджується нова, - відмінна від природно-біологічної, - соціальна реальність. Витіснення й обмеження "зоологічного індивідуалізму" супроводжувалося формуванням і набуттям власне людських якостей. Колективізм, згуртованість, взаємодопомога, турбота про рідних, близьких, майбутні покоління та інші соціальні фактори й спонукальні мотиви викликали до життя появу моральних норм (табу), які закріплювалися як шляхом відбору, так і передачею й успадкуванням досвіду. Цьому найбільше сприяли колективна знарядійно-трудова діяльність, навички до якої постійно удосконалювалися, набуваючи свідомих, цілеспрямованих дій - тобто людської праці. Вони, передаючись від покоління до покоління, заклали фундамент для формування культурної спадщини людства.
Активно вплинув на цей процес і спосіб діяльності, який історично розпочався з моменту виготовлення й застосування знарядь праці. Усвідомлена, цілеспрямована діяльність стала колективною працею, витісняючи дотрудову діяльність, надавала їй життєвої сили і сенсу. Праця, виготовлення знарядь праці стали "агомим чинником соціалізації людини та її формування (в першу чергу, виробничих відносин). Завдяки їм стає можливим регулювати Й контролювати процес обміну речовини з природою. Поряд з цими процесами йшов процес становлення власне людської мови, як засобу спілкування, обміну думками й розвитку мислення. "Вплітаючись" у контекст трудової діяльності, вони впливають на функціонування трудового процесу, ускладнюють його структуру і розширюють можливості соціалізації людини.
Ці та інші фактори лягли в основу формування суспільних відносин, соціальної сутності людини. Цим самим, цей процес постає як одночасне становлення людини і суспільства, у ході якого утверджувалася система історично визначених форм суспільних відносин, котрі формувалися й виникали у ході діяльності людей по перетворенню природи, свого власного єства та життя. Виникнення суспільства -двоєдиний процес, у якому соціальні сторони: людина і суспільство взаємообумовлюють і передбачають одна одну. Суспільство виникає лише за наявності соціальних "атомів" - індивідів та колективів людей. Без людини ніяке суспільство відбутися не могло б, але й власне людина ставала соціальною істотою лише у суспільстві, творячи його.
Становлення суспільства - це виникнення й набуття нової, соціальної якості, яка істотно відрізняється не лише від світу неживої, а й живої природи. Діяльність суспільства чи окремої людини є одухотвореною, просякнутою сенсом життя й наявністю конкретних цілей (мети). Тільки для них властива єдність матерії й духу, і тільки завдячуючи цьому матеріальний світ одержує можливість бути осяяним духовно. Тому, продуктами діяльності людини, суспільства є як матеріальні, так і духовні цінності. Специфічність суспільного проявляється і в раціональному наслідуванні, здатності успадковувати культурну спадщину, відбираючи і втілюючи в життя кращі зразки та трансформуючи їх, зберігати й передавати новим поколінням від однієї цивілізації (формації) до іншої. Завдяки знаковим системам (мові, писемності й таке інше) стало можливим отримувати, засвоювати, зберігати й передавати інформацію. Спілкування між епохами стає можливим завдяки соціальним факторам.
Суспільство - динамічно функціонуюча система, життєдіяльність якої не є біологічна, а соціальна. Освоєння і продукування світу (природи, суспільства) в ньому здійснюється соціальними засобами (наявний рівень культури, здатність до праці, мислення й пізнання, оперування знаковими системами, мовою, писемністю тощо). Завдяки їм суспільство створює світ "другої" (олюдненої) природи, наповненої духовністю, розумом та інтелектом. Більше того, соціальні фактори - це не лише можливість, а й реальна основа виникнення суспільства, Його творення та відтворення. Важливим показником соціальності людини, суспільства є їх діяльність, яка послідовно спрямована на досягнення певної мети задля задоволення своїх потреб та інтересів. Тут характерним є те, що мислительна діяльність передує практичній. Людина, суспільство спочатку вибудовують ідеальну конструкцію, як і що слід зробити, щоб досягти того чи іншого результату.
Суспільство - це єдиний цілісний організм, що складається із людей, які пов'язані між собою різноманітними зв'язками, різною мірою залежності та загальності. Це певний загал, спільність взаємодіючих індивідів. Це не родинно-етнічна, а соціальна спільність, феномен історичного саморозвитку світу, зокрема соціальної матерії. Суспільство - не лише інтегрована сукупність людей, а й форми їх спільної діяльності, продукти цієї діяльності і таке інше), які взаємодіють, взаємовпливають одне на одного. В цьому сенсі суспільство - це самоорганізована система взаємин, поведінки і відношень між людьми, система взаємодіючих спільнот тощо. Тому суспільство без людей, їх діяльності та продуктів життєдіяльності не існує. Водночас воно не є простою сукупністю чи сумою окремих індивідів. Як соціальна реальність воно є вищою якістю, яка проявляється через процеси суспільного розвитку. Логіка розвитку суспільства йде від простих форм до більш складних, супроводжуючись заміною примітивних і недосконалих епох, формацій і цивілізацій на досконаліші й розвиненіші.
Суспільство пов'язане з життєдіяльністю як нинішніх, минулих так майбутніх поколінь. Тому воно - це людство в його історичній динаміці та перспективі, багатоманітне й багатофункціональне утворення зв'язків і відносин між людьми. Життя й діяльність суспільства значно багатше, розмаїтніше й складніше, аніж життєдіяльність окремих індивідів, що його становлять. Суспільство створює такі об'єкти, які не під силу навіть найздібнішій, найдосконалішій людині. Мова й наука, мистецтво і заклади культури, право й політика, їхні інститути, техніка і технології, продукти виробництва за своєю суттю є соціальними. Поза суспільством їх виникнення чи функціонування неможливі. Окрема людина не в змозі їх створити чи забезпечити їм функціонування. Суспільство визначає характер дій, існування й функціонування будь-якого елементу, що входить до нього, визначаючи, в кінцевому рахунку, їх розвиток.
Суспільство ~ це динамічна соціальна система, особливий організм, переміни, трансформації якого та розвиток в цілому зачіпають підвалини соціального, тобто, основне в його життєдіяльності й функціонуванні.
Розвиток суспільства не зводиться до змін конкретних індивідів, оскільки вони у своїй самоті не є визначальними. Люди народжуються і вмирають (на зміну одним поколінням приходять інші), а суспільство тривалий час може залишатися незмінним. Або ж, навпаки, за короткий термін воно може кардинально змінитися, а люди - ні. Розвиток суспільства пов'язаний з такими змінами, які характеризуються трансформаціями способу, умов життя соціуму загалом. Щодо людини, то вона застає їх у готовому вигляді й змушена їх прийняти, оскільки сама не може їх змінити. Тому, суспільство - це загал людей у сукупній єдності з об'єктивно-існуючими умовами, способами й формами їх спільного проживання.
В своєму розвитку суспільство послідовно гфоходить різні стадії якісних перетворень, набуваючи все досконаліших форм. Воно є явищем цивілізаційного процесу, а відтак - конкретно-історичною сукупністю взаємодіючих суб'єктів та умов їх життєдіяльності. В цьому сенсі не існує абстрактного суспільства, а були, є і будуть конкретні форми соціальної організації людей. Суспільство завжди має обов'язкові риси, властивості, які відрізняють його від інших утворень.
Суспільство характеризується не лише своїми кількісними параметрами, а й своєю якістю (спільністю людей, їх інтересів, цілей, дій, традицій і звичаїв, активністю у трудовій діяльності тощо). Це відбувається об'єктивно, поза бажанням конкретних індивідів, оскільки вони незалежно від волі чи бажання включаються у суспільне життя.
У суспільстві, з одного боку, має місце взаємодія, взаємовплив та тісний взаємозв'язок, а з іншого - жорстка і чітка внутрішня розчленованість його елементів, блоків, сфер тощо. І все ж, незважаючи на органічну єдність і цілісність у суспільстві можна виокремити ряд відносно самостійних сфер. Виникнення суспільства супроводжувалось становленням і розвитком економічної, політичної, соціальної та духовної сфер. Вони є базовими для розвитку суспільства і формування соціальної реальності. Всі ці сфери є не лише жорстко структурованими, а й являють певну єдність дій, зв'язків, відносин тощо. Єдність суспільства як соціально цілого забезпечує взаємодію і взаємозв'язок між сферами, а, в свою чергу, єдність сфер суспільства значно поглиблює і зміцнює взаємо зв'язаність і цілісність соціуму. Так, наприклад, інститут виробництва економічної сфери забезпечує потреби соціальної сфери у їжі, одязі, взутті, житлі тощо, а інститут торгівлі - враховує і задовольняє запит споживачів соціальної сфери; держава як інститут політичної сфери визначає не тільки зовнішню і внутрішню політику, а й перспективу розвитку науки, освіти, культури тощо; у свою чергу, наука як інститут духовної сфери впливає і визначає рівень освіти, освіченості кадрів у економічній, політичній, соціальній та духовній сферах суспільства.
Без цієї внутрішньої суперечності і гармонії стає неможливим виникнення й розвиток ні економіки, ні політики, ні моралі. Все це - сторони, грані єдиного соціального організму, життєдіяльність якого відбувається за суспільними нормами й законами. Суспільство - це така система різноманітних відносин, які об'єднують і протиставляють людей. І все ж у ньому створюються необхідні умови для функціонування і розвитку людини. Тому саме суспільство є необхідним фактором життєдіяльності людей. Це соціальний союз індивідів, об'єднаних з метою досягнення результатів, які недоступні кожному зокрема. Суспільство - це особлива, специфічна цінність, у якій індивіди беруть активну участь (борються, страждають, воюють, виробляють тощо). Проте воно не є їх арифметичною сумою, механічним цілим, а діалектичним утворенням, об'єднанням людей, цінність якого в тому, що вони живуть і діють спільно, успішно вибудовують сьогодення й майбутнє.
Суспільство - це соціальна кооперація людей, у якій всі спільно діють і вирішують загальні справи. Вирішуючи їх, людина створює передумови для розгортання й розвитку своїх сутнісних сил (розуму, інтелекту, волі тощо). В суспільстві має місце й чіткий розподіл дій та повноважень. Цей процес є соціально організованим і керованим. Навіть тоді, коли окремий індивід вирішує свої особисті проблеми, він діє суспільно, оскільки у його діяльності проявляється суспільний досвід як минулого, так і сьогодення. Таким чином, суспільство - це соціальна організація, де всі ЇЇ складові частини взаємозв'язані й знаходиться у таких відношеннях, що лише у їх єдності стає можливим нормальне, цивілізоване існування й функціонування кожного.
Суспільство, як соціальна організація, володіє статусом буття. Воно наявне з моменту виникнення соціуму й реально існує на всіх етапах його розвитку. Суспільство - це реальність вищого порядку у порівнянні з природою чи окремою людиною. Воно підноситься над ними, набувши "надприродного" характеру, ставши чимось вищим і над людиною. У всій своїй сукупності зв'язків та відносин між суб'єктами діяльності та суб'єктами, об'єктами й продуктами цієї діяльності, воно становить ареал соціальної реальності.
Суспільство, як соціальна реальність, постійно творить, відтворює і захищає себе. Цей процес не є біологічним відтворенням собі подібного. Він характеризується запереченням того, що віджило і збереженням, успадкуванням життєдайного. Відтворення соціальної реальності не є абсолютною подобою попередньому стану суспільства, а здійснюється вибірково, набуваючи все нових, вищих якостей. Суспільство залишається собою лише в абстракції, у дійсності ж постійно еволюціонує, розвивається, набуваючи нових властивостей.
Здатність суспільства до само відтворення забезпечує йому високу ступінь самостійності, незалежності існування й функціонування. У цьому сенсі воно є самодостатньою організаційною структурою, оскільки автономно створює та відтворює життєво необхідні умови для свого існування й функціонування. Окремі його структури (виняток -релігія, церква, політична система) самодостатністю не володіють, а відтак - неспроможні самостійно й автономно існувати та функціонувати. Як видно, лише суспільство спроможне до самозабезпечення себе всім необхідним, постійно удосконалювати себе та окремі свої складові. Тому будь-яке суспільство спроможне існувати, функціонувати й розвиватися автономно протягом тривалого історичного періоду, хоча й самодостатність його не завжди є абсолютною. Вона обумовлена часовими, просторово-територіальними рамками, чисельністю населення, природничо-ресурсною і матеріально-виробничою базою, станом загальної культури тощо. Абсолютно самодостатнього, як і абсолютно незалежного суспільства у природі не існує. Особливо тепер, коли світ глобалізувається. Будь-яке суспільство прагне через економічні, соціальні, виробничі, наукові, культурні, військово-політичні зв'язки і відносини та структури і організації інтегруватися у світове співтовариство.
Більш коротко
Основні підходи до розуміння суспільства
Суспільство – одна з основних категорій соціальної філософії, історії та соціології. Тому поняття "суспільство", "суспільне", "соціальне", "соціум" широко поширені. На сьогодні поняття "суспільство" вживається у різних значеннях у філософській, історичній та соціологічній літературі:
Суспільство як окреме суспільство, як самостійна одиниця історичного розвитку (суспільство Стародавнього Єгипту чи Афін, середньовічної Флоренції, сучасної України, Польщі чи Німеччини). Кожне таке суспільство є єдиною, притаманною лише йому системою суспільних відносин, розвивається відносності незалежно від інших суспільств або ж, як часто пишуть, є "соціальним організмом".
Та чи інша конкретна сукупність соціальних організмів (у цьому значенні вживається, наприклад, поняття "європейське суспільство").
Суспільство певного типу (первісне, феодальне, індустріальне чи постіндустріальне, інформативне).
Насамкінець, як сукупність усіх соціальних організмів, що існували й існують на земній кулі, тобто людство в цілому.
Отже, суспільство – це продукт цілеспрямованої і розумово організованої сумісної діяльності великих груп людей, об’єднаних на підставі сумісних інтересів та договору.
Ще в ХІХ ст. виникла наука соціологія, яка мала за мету дослідження суспільства. Її засновник О.Конт вважав соціологію “соціальною фізикою”.
Латинський глагол “соціо” означає поєднати, з’єднати, починати сумісну працю. Звідси початкове значення поняття “суспільство” – суспільність, союз, співробітництво.
Необхідно розрізняти філософський та загальносоціологічний підходи до вивчення суспільства. Соціологію в основному цікавить те, що позначається терміном соціальна структура. Філософія акцентує увагу на таких поняттях, як мета, рушійні сили, смисл і спрямованість історичного процесу. Філософський смисл поняття суспільства полягає в визначенні специфіки типа зв’язківіндивідів в єдине ціле. Основними типами таких зв’язків вважаються духовні(Августин, Фома Аквинський), конвенціональні (ХVII-XVIII), матеріальні, засновані на взаємодії людей (Маркс).
Надзвичайна складність, динамізм суспільного життя створюють для дослідників-суспільствознавців чимало труднощів. Сутність проблеми полягає у тому, щоб зрозуміти, яким чином люди пов'язані із суспільством? Яка природа цих зв'язків і відносин, що виникають між людьми? Що визначає у кінцевому результаті розвиток суспільства і хід світової історії? Відповідей на ці та інші запитання в соціальній історії давалося багато, але їх можна звести до декількох основних типів.
Щоб зрозуміти феномен суспільства, треба розібратися в характері закономірностей, що поєднують людей в єдине ціле, в суспільний організм. В принципі виділяють три основних підхода до пояснення цих зв’язків та закономірностей.
Перший можна позначити як натуралістичний. Сутність його полягає в тому, що людське суспільство розглядається як продовження закономірностей природи, світу тварин і кінець кінцем – Космосу. З цих позицій тип суспільного устрою і хід історії визначається ритмами сонячної активності і космічного випромінювання (О.Чижевський, Л.Гумільов), особливостями географічної та природньо-кліматичного середовища (Монтеск’є, Л.Мечников),специфікою людини як природнього єства, його генетичними, расовими та статевими особливостями (соціобіологія – Е. Уільсон, Р. Докінс та ін.). Суспільство уявляється як своєрідний епіфеномен природи, її вище, але не саме краще і стійке утворення.
Другий підхід може бути названий “ідеалістичним”. Тут сутність зв’язків, поєднуючих людей в єдине ціле, розглядається в комплексі тих чи інших ідей, вірувань, міфів. Історія знала чимало прикладів існування теократичних держав, де єдність забезпечувалася однією вірою, яка тим самим стає державною релігією. Багато тоталітарних режимів засновувалися на одній державній ідеології, яка в цьому смислі виконує роль скелета суспільного устрою. Рупором цих ідей виступає релігійний лідер або "вождь" нації, а ті чи інші історичні дії залежали від його волі (війни, реформи тощо).
Ця точка зору мала широке розповсюдження і раніше (в XIX ст.) і поділяється багатьма в теперішній час. Спроби знайти таємну пружину великих історичних подій в умонастроях великих людей і фактах їх особистості біографії завжди привертали увагу К. Маркс писав про засновника протестантизму Мартина Лютера: "Революція почалася в мозку ченця", маючи на увазі Реформацію.
Великою є спокуса знайти інтуїтивним або науковим шляхом ту магічну формулу, згідно якій можна побудувати щасливе життя людства.
Століттями святі та пророки, утопісти та вчені намагалися спрямувати розвиток людства на "шлях істинний".
І якщо це неможливо для людини, це можливо для Бога, і ця модель суспільства переносить рішення усіх життєвих проблем або в потойбічний світ, або в достатньо віддалене "майбутнє" в ім'я якого треба жертвувати теперішнім. Поки ідея "живе" в серцях людей, такі суспільства розвиваються і процвітають. Але якщо ідея руйнується, з системи випадає головне, стержень і вона починає руйнуватися.
Поширеними є й релігійні концепції суспільства, адже світові релігії (християнство, іслам, буддизм), як і національні (іудаїзм, індуїзм, конфуціанство) мають своє трактування суспільного й державного устрою, в основі якого - ідеї божественної передвизначеності суспільного життя.
Третій підхід пояснення суспільного устрою пов'язаний з філософським аналізом міжлюдських зв'язків і відносин. В органістичній моделі суспільство постає як ціла, певна система, яка поділяється на частини, до яких вона повністю не зводиться. При цьому розумінні людина реалізує себе в залежності від місця, яке вона займає в суспільстві і участі в загальному процесі. Відносини людей визначаються не договором чи контрактом, а згодою членів суспільства, в якому враховуються об'єктивні закономірності історичного розвитку. В цьому смислі справедливе твердження, що соціальні дії - це результат дій людини, а не намірів людини. К. Марксом була розроблена концепція матеріалістичного розуміння історії, суть якоїскладає положення про засіб виробництва, який складається об'єктивно, тобто незалежно від волі і свідомості людей.
Пов’язує людей в соціальній організм не загальна ідея чи Бог, апродуктивні сили і виробничі відносини, відозміни яких складають основу суспільно-економічних формацій як етапів світової історії. Ці системостворюючі фактори залежать від природнокліматичних умов, засобів спілкування, мови, культури тощо. Однак визначальним є суспільне буття людей тобто своєрідна "соціальна матерія", яка постає як "реальний процес" життя людей. Матеріалістичне розуміння історії спирається наоб'єктивність процесів, що відбуваються в суспільстві на принципах детермінізму, згідно з яким з певної форми матеріального виробництва.Суспільні закони, на відміну від законів природи, виникають пізніше, реалізуються тільки в свідомій діяльності людей, більш складні за механізмом, більш вірогідні.
Матеріальні умови життя людей, їх зв'язки, відносини з приводу цього, є своєрідною "соціальною матерією", суспільним буттям, яке у свою чергу визначає їх суспільну свідомість - ідеї, погляди, уявлення, філософію, мистецтво, мораль, право політику тощо.
Таким чином, підсумовуючи вищесказане, можна зробити висновок, що суспільство – це найзагальніша система зв'язків і відносин між: людьми, що складаються у процесі їхньої життєдіяльності.
46. Соціальна структура суспільства —
це сукупність взаємозв'язаних і взаємодіючих між собою соціальних груп, спільностей та інститутів, пов'язаних між собою відносно сталими відносинами.
Отже, соціальна структура суспільства являє собою будову цієї соціальної системи, визначає характер взаємозв'язків і взаємовідносин між її складовими частинами.
Сутність соціальної структури суспільства найбільш повно виражається у її загальних рисах, до яких можна віднести:
• багатоманітність соціальних елементів, що утворюють соціальну структуру суспільства (соціальний інститут, соціальна група, соціальна спільність тощо);
• різний ступінь впливу кожного складового елемента соціальної структури суспільства на соціальні процеси і явища, відмінність їхніх соціальних ролей;
• наявність відносно стабільних зв'язків між складовими елементами соціальної структури суспільства, взаємозалежність останніх. Це означає, що жоден елемент соціальної структури не може існувати в суспільстві автономно. В будь-якому випадку він поєднаний соціальним зв'язком з іншими структурними підрозділами суспільства. У цьому випадку є цікавою історія про Робінзона Крузо, який навіть опинившись на безлюдному острові, перебував у тісному зв'язку з суспільством (користувався речами, що виготовили інші люди, займався тими ж видами занять, що і в Англії — облаштовував власну оселю, вирощував сільськогосподарські культури, молився Господові тощо);
• взаємопроникність елементів, що забезпечує цілісність соціальної структури, тобто одні й ті ж соціальні суб'єкти можуть бути частинами різних складових одиниць суспільства. Наприклад, одна і та ж особистість може бути включена до різних соціальних груп та спільностей;
• багатофункціональність і стабільність — кожен елемент соціальної структури суспільства виконує свої специфічні функції, які є відмінними від ролей інших соціальних елементів, що й передбачає значну кількість соціальних функцій суспільства. У зв'язку з вищесказаним можна зробити висновок, що основними складовими суспільства є соціальні спільності, оскільки їх вплив на соціальні процеси є незрівнянно більший ніж участь окремої особистості. Що стосується соціальних організацій та соціальних інститутів, то вони формуються у результаті діяльності і взаємодії соціальних спільностей та груп, є похідними від них*1. Важливим елементом соціальної структури суспільства є також соціальні групи.
Таким чином, соціальна структура суспільства має два основних компонента: наявність складових елементів та соціальних зв'язків, що виникають між цими елементами.
Більшість сучасних соціологів у структурі суспільства виділяє ряд окремих підструктур, які і є основними складовими елементами суспільства. Проте ці підструктури є лише відносно незалежними між собою, оскільки як і всі соціальні елементи — складові суспільства - пов'язані між собою відносно стабільними соціальними зв'язками. Підструктури суспільства ґрунтуються на основних формах соціальних спільнот, що діють в суспільстві, і це також наштовхує на думку, що провідними складовими елементами соціальної структури суспільства є саме соціальні спільноти.
Отже, основними підструктурами (елементами) суспільства є:
• соціально-етнічна структура;
• соціально-демографічна структура;
• соціально-професійна структура;
• соціально-класова структура;
• соціально-територіальна структура.
Кожна із названих підструктур характеризується найперше тим, що включає до свого складу відповідні спільності. З іншого боку, кожна підструктура має усі ті самі складові частини, ознаки і характеристики, що й соціальна структура суспільства загалом.
Тобто, усі елементи в соціальних підструктурах так само пов'язані між собою стабільно діючими соціальними зв'язками і відносинами. Потрібно нагадати, що стосунки між усіма суб'єктами соціального життя ґрунтуються на певних цінностях та правилах поведінки (соціальних нормах), що є характерними для даного типу суспільства і відрізняють його від інших. Тому слід зауважити, що соціальні норми, власне як і соціальний контроль, є опорою для соціальної структури суспільства, оскільки вони впливають на характер соціальних зв'язків і відносин, що діють в соціальній структурі суспільства. Важливо також зазначити, що на зв'язки і відносини між складовими соціальної структури суспільства впливають також і соціальні статуси та ролі, мова про які піде далі, тож і вони є підґрунтям соціальної структури суспільства. Тому, загальну схему соціальної структури можна зобразити приблизно так, як показано на рис.
Складність побудови соціальної структури полягає ще й в тому, що у суспільстві є відносини соціальної рівності і нерівності. Типовий приклад — пересічний службовець чи студент прирівнюються законом України за своїми конституційними правами до Президента України, адже Конституція нашої держави передбачає рівність громадян. Разом з тим, абсолютно зрозуміло, що за правами і пільгами ці категорії громадян значно відрізняються між собою. Соціальні ролі і статуси, соціальна рівність і нерівність — питання, що є предметом розгляду наступних підрозділів даної теми.
(тут все важное, ребят)
47.
Феномен політики (філософський аспект). Держава, як елемент політичної системи
В процесі становлення людства (його окремих суспільств, соціальних труп та інших утворень) виникає й феномен влади - цілеспрямований вплив людини, колективу, соціальної групи на інші (собі подібні), внаслідок чого підвладна сторона виконує ті дії, яких від неї вимагає носій влади. З часом остання стає невід´ємним елементом процесу організації та управління, які, в свою чергу, зумовлювались необхідністю взаємоузгодженості волі та дії певної частини людей для спрямування її зусиль на вирішення настійних завдань.
Виникнення інституту влади було відповіддю на потреби та необхідність організації належного функціонування будь-якого колективу. З іншого боку, - необхідність забезпечення його захисту від можливого нападу ззовні чи стихійного лиха, та недопущення можливих внутрішніх руйнівних дій на шляху його розвитку та ін. Перешкодою на шляху цього мала стати влада.
Як бачимо, влада виникає там і тоді, де є відносини панування й підпорядкування, шо є частиною суспільних відносин і ґрунтуються на силі, авторитеті, згодом - на законі. Кожен тип (форма) влади має свої суб´єкти і об´єкти дії та засоби досягнення (реалізації) поставлених завдань (мети).
Влада відображає вольові відносини між людьми (спільнотами) в межах певної соціальної системи, що забезпечують одній із сторін можливість вияву і домінування своєї волі через наявні (в даній системі) форми суспільної організації з метою здійснення керівництва життям суспільства. Це здатність і можливість певних соціальних інститутів здійснювати свою волю, справляти необхідний вплив на діяльність чи поведінку людей за допомогою певних засобів.
Теорії походження (виникнення) влади існують різні. Так, класична (арістотелівська) гласить, що вона бере свій початок з первісного ладу (тобто існує вічно).
В умовах існування класового суспільства влада все більше стає політичною. Арістотель вважав, що вона є єдино можливим засобом соціалізації, окультурення людини. Подібної точки зору притримуються й деякі сучасні мислителі, вважаючи, що саме завдяки їй сформувалась сучасна людина (суспільство).
Марксистська концепція заключається в тому, що політика виникає лише в класовому суспільстві, з появою приватної власності, соціальної нерівності та несправедливості. Тому і є явищем історичним. Первісне суспільство обходилось без неї, комуністичне, на їхню думку, - теж. Політика відноситься до надбудови, яка, залежить від базису (економіки). Тому політика є концентрованим вираженням економіки, бо в ній найповніше й найглибше відображаються корінні економічні інтереси соціальних груп, передусім, класів. З іншого боку, політика здійснює найґрунтовніший вплив на економіку та інші сфери суспільного життя, хоча й перша не є вираженням політики.
Як суспільне явище вона виконує ряд важливих функцій, до яких відносяться:
- вираження політично значущих інтересів усіх соціальних суб´єктів;
- управління соціально-політичними процесами в суспільстві;
- визначення пріоритетів розвитку суспільства і забезпечення в ході їх реалізації гармонії соціальних груп та окремих індивідів;
- узгодження інтересів різних соціальних груп суспільства і відвернення конфліктів, збереження цілісності й стабільності функціонування соціальної системи.
В процесі суспільного розвитку змінюються суб´єкти політичних відносин, їх характер, функції політики, форми політичного устрою й правління, характер ідеологій та організацій. Це обумовлюється тим, що влада проявляється через панування, управління, керівництво, організацію і контроль. Панування передбачає абсолютне або відносне підпорядкування одних людей (соціальних груп) іншими. Керівництво означає здатність здійснювати свою волю шляхом впливу в різних формах (прямих і непрямих) на соціальні групи, якими керують. Керування (керівництво) може ґрунтуватися тільки на авторитеті, довірі, при мінімальному застосуванні примусу.
Політична влада становить суть політики і політичної боротьби. Без влади немає політики, як і без політики не буває влади. Навколо останньої формується політична система суспільства.
За формами вияву політична влада може бути державною, партійною, владою громадських організацій та ін. Найсуттєвішим у політиці завжди є державна влада. Однак, це не слугує підставою для ігнорування або недооцінки інших форм політичної влади. Кожна з них має свою специфіку. Всі вони переплітаються між собою, але не зводяться одна до одної.
Політична влада здійснюється в різних формах (демократичній, деспотичній, авторитарній, тоталітарній тощо). У демократичній правовій державі влада належить народові, який є єдиним її носієм. Вона здійснюється на основі конституції безпосередньо і через систему обраних демократичним шляхом органів (Верховна Рада, органи місцевого самоврядування тощо).
Одним з основних засобів здійснення політичної влади є державна, яка реалізується за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу й судову. У демократичному правовому суспільстві жодна з них - нерідко їх називають гілками - не має права претендувати на монопольне право здійснення державної влади.
Політика і держава мають історичний характер. Вони виникли на певному етапі розвитку суспільства. Первісне суспільство було соціально-однорідним, у ньому був відсутній спеціальний апарат управління, здійснювалося общинне самоврядування. В ньому соціальні відносини регулювалися силою звички, звичаями і традиціями, якими закріплювався багатовіковий досвід спільного життя та сумісної праці. Регулятором суспільних відносин були первісна мораль, звичаї, традиції, інші форми поведінки людей, які історично напрацьовувались усім родоплемінним загалом. З розвитком виробництва зросла продуктивність праці. На якомусь етапі у створенні матеріальних благ люди перейшли межу їх мінімуму, з´явився додатковий продукт як основа приватної власності і передумова соціального розшарування суспільства.
З появою досконаліших форм суспільного поділу праці родоплемінні органи управління виявилися непристосованими до нових умов. Тому й були замінені державою, яка стала особливою формою організації влади, якої не знало суспільство раніше.
Проте не всі дії, що виникали (виникають та існують) між класами, можна віднести до політичних. Наприклад, експлуатація робітників капіталістами є економічними відносинами. А постановка робітниками питання про необхідність чи зайвість певного типу влади, переходить уже в площину політики. В останній завжди виражається прагнення до створення чи збереження необхідних умов для існування даної влади чи навпаки. Тому й одним з головних завдань в політиці - є захист інтересів панівного класу, який за допомогою держави стає і політично панівним класом1.
В політиці завжди знаходять свій вираз корінні економічні інтереси панівного класу, які захищаються всією системою політичної організації суспільства. З іншого боку, вони виступають як соціальна причина політичних дій.
Повсякденний вплив на зміни в економіці відбувається і під впливом розвитку продуктивних сил. Проте корінні зміни в економічному ладі все ж відбуваються під безпосереднім впливом політики, політичної влади. В соціалістичній революції політичний переворот загалом передує економічному.
І все ж політика не є простим відображенням економіки. Між ними можливі й протиріччя, які виникають у результаті недостатнього врахування політикою всіх аспектів економічного розвитку. Якщо політика адекватно відображає назрілі потреби економічного розвитку, то вона виступає силою, яка серйозно сприяє економічному розвитку. Якщо ж вона виступає як абсолютизована влада, що діє в обхід економічної необхідності, то це приводить до волюнтаризму й авантюризму. І все ж політика має свою відносну самостійність.
Будучи мистецтвом управління, вона має спиратись на досягнення науки й відповідати вищим критеріям моральності, оскільки є найвідповідальнішою із всіх видів діяльності. Політика включає три основних моменти:
а) уміння ставити й вирішувати ближні (тактичні) й перспективні (стратегічні) завдання і цілі, враховуючи співвідношення соціальних сил та можливостей на кожному етапі розвитку;
б) вироблення ефективних форм, методів та засобів організації соціальних сил для досягнення поставлених завдань;
в) здійснення відповідного підбору і розстановки кадрів, які здатні вирішувати поставлені завдання.
Реалізація політичної діяльності можлива лише при наявності певної системи політичної влади, до якої входять необхідні елементи, що є офіційно визнаними виконавцями. До них відносяться державний апарат, політичні партії, профспілки та громадські організації (церква відділена від держави). За допомогою цієї системи здійснюється політична влада. Особливе місце займає держава, в якій відбиваються концентровані інтереси різних суспільних сил.
Суттєвою ознакою держави є її зв´язок з правом, яке регулює відносини між людьми за допомогою законів, що є офіційним вираженням норм права і оголошуються обов´язковими для всіх. Тому останнє є формою регулювання поведінки людей, сукупністю її норм, які встановлюються і санкціонуються державою з метою збереження існуючих у суспільстві економічних, політичних, соціальних та інших відносин.
Право існувало не завжди. Лише з появою класів, протилежних інтересів, необхідно було шукати інші важелі для регулювання поведінки людей. І хоча класові інтереси були різними, в праві закріплялись лише норми панівного класу, які стали обов´язковими для всіх і ототожнювались з офіційною мораллю. Це суспільство не могло існувати й без правової регламентації відносин власності та інших. Через право, оформлене законом, держава здійснювала свою законодавчу діяльність. Не дивлячись на те, що право в основному служило панівному класу, воно певною мірою слугувало й усім, оскільки протистояло безладдю та ін., що було корисно для всіх.
Із всього сказаною слідує, що політична сфера діяльності жорстко пов´язана з розподілом та здійсненням влади як в середині будь-якої держави, так і між державами. Це одна з найважливіших сфер суспільства, що пояснюється її суттю, необхідністю та значенням функціонування у системі суспільства. Вона має і відносну самомостійність, охоплює всі прояви та реалії політичного життя і діяльності.
Змістом політичної сфери є діяльність, пов´язана з організацією державної та політичної влади, з визначенням їх цілей, завдань та засобів забезпечення їхнього функціонування політико-правовими нормами, а також сукупність політико-владних відносин суб´єктів політичного процесу стосовно завоювання, утримання, використання влади чи впливу на владу.
Обсяг політичної сфери визначається наявністю всіх політичних форм життєдіяльності суспільства, що виникають, складаються і функціонують навколо політико-владних відносин як виразу політичних інтересів та політичних потреб у суспільстві.
Розвиненість політичної сфери зумовлюється й характеризується розвитком організаційних структур, активністю форм політичної діяльності, її насиченістю політичними подіями й фактами, широтою функціонування, демократизмом, плюралізмом, організованістю політичних сил та своїм впливом на інші сфери суспільства.
48.
Специфіка філософського осмислення історії
полягає в
дослідженні її основних тенденцій, сенсу, єдності та
багатоманітності. Ці проблеми своєрідно поставали та вирішувалися
ще у міфологічному та релігійному формах світогляду (див.
підручник “Філософія” Бичка І., Бойченка І., Табачковського В. та ін., тема 17). Філософія історії репрезентована розмаїттям концепцій, які
прийнято поділяти на три групи – прогресистські, регресистські та
циклічні. Про зміст цих концепцій можна дізнатися з підручників “Філософія” Петрушенка В. (тема 15), “Філософія” Бичка І., Бойченка І., Табачковського В. та ін. (тема 18). В середині ХІХ ст. К. Маркс розробив так зване матеріалістичне
розуміння історії і категорію “суспільно-економічна формація”, за
допомогою якої можна типологізувати історію суспільства. В сучасній
соціальній теорії формаційний підхід доповнює ліберально- модернізаційна гілка (Ростоу У., Белл Д., Тоффлер А.). У. Ростоу поділяє історію розвитку людства на п’ять стадій
економічного зростання (оперуючи показниками рівня розвитку
промисловості, науки, техніки, накопичення національного доходу):
традиційне суспільство (ця стадія триває до кінця феодалізму); період
передумов або перехідне суспільство (перехід до домонополістичної
фази розвитку капіталізму); період злету (розвиток суспільства від
домонополістичної до монополістичної фази капіталізму); період
зрілості (індустріальне суспільство); ера високого масового споживання
(суспільство англо-американського типу). Сильна сторона цього підходу – стає можливим науковий аналіз
конкретного типу суспільства; аналіз співвідношення рівнів розвитку
різних країн; здатність до осмислення всесвітньо-історичних варіантів
соціальної еволюції. Слабкість цього підходу витікає, насамперед, з
ототожнення всесвітньої історії із західноєвропейською, де ці періоди
фактично тільки і проявляються в чистому вигляді. Адже європейська
історія зовсім не зразок для інших частин світу, навпаки, вона є досить
специфічним явищем. Значить, періодизація позаєвропейська – це не
деформація європейської, а якась інша самодостатня структура. Поруч зі стадіально-формаційним підходом в сучасній філософії
історії існує цивілізаційний (М. Данилевський, О. Шпенглер, А. Тойнбі).
Автори цих теорій по-різному розуміють поняття “цивілізація”, але в
широкому значенні цивілізація – це певне історичне утворення, що
складається з сукупності культур і соціумів, об’єднаних спільними
ознаками. Цивілізації розвиваються за схемою: народження – зростання – розквіт – надлом – занепад. Цивілізаційний підхід також має недоліки. Якщо в ньому фіксується
взаємодія всіх сфер життєдіяльності конкретного суспільства (а не тільки
економічної, як у формаційному підході), то водночас втрачається
врахування моменту єдності всесвітньо-історичного процесу; історія
постає як механічна сукупність автономних соціумів. Отже, найбільш перспективною є ідея взаємодоповнюваності цих
моделей
49.Людина і історичний процес
Важливим аспектом філософського розуміння суспільства є розгляд його в динаміці, в процесі зміни та розвитку, в історичному плані. Життя суспільства розгорнута в часі і соціальному просторі і являє собою історичний процес. Загальновизнано, що історія є діяльність переслідує свої цілі людини. Людина в історії існує в двох основних іпостасях - як її "передумова" і одночасно як її "результат".
Підкреслення того, що суспільство - це діяльність людей, має глибокий методологічний сенс. Цим визначається корінна специфіка суспільства: діяльність людей є сама громадське життя. У цьому сенсі все, що відбувається в суспільстві, -- дія його законів, функціонування складових частин суспільства, історичні події, різні громадські стану і т.д. - Прямо або побічно пов'язане з діяльністю людини. Людська діяльність виступає, таким чином, своєрідним центром, навколо якого і у зв'язку з яким складається, функціонує і розвивається суспільство.
При розгляді історичного процесу слід звернути увагу на такі суттєві риси, як об'єктивність і єдність всесвітньої історії. Історичний процес об'ємний і різноманітний. В історичних подіях беруть участь люди з різними інтересами, цілями і пристрастями. Але незважаючи на це хід історії підкоряється внутрішнім загальним законам, що носять об'єктивний характер. Це означає, що суспільні закони виникають, діють і сходять з історичної сцени незалежно від волі і бажання людей. Закони розвитку суспільства - це об'єктивні, істотні, необхідні, що повторюються зв'язку явищ суспільного життя, що характеризують основну спрямованість соціального розвитку.
Історія носить також єдиний і загальний характер, що виникає того простого і фундаментального факту, що це історія людей, саме тому в їх доля не може не бути глибоко іманентного єдності. Незважаючи на існування розходжень між народами у всі часи всі народи працею своєю добували засоби до життя, прагнули повніше оволодіти багатствами природи, розвивати свої потреби та задовольняти їх і т.д. тощо, тому їх життєдіяльність складається в об'єктивний, естественноісторіческій процес. Вселенськість історичного процесу пов'язана не тільки з родовою спільністю людської життєдіяльності з універсальним дією об'єктивних законів історії, вона проявляється і в різноманітних контактах країн, народів, культур.
Інший аспект історичного процесу пов'язаний з постановкою і вирішенням питань: що рухає історію? як конкретно можуть бути представлені суб'єкти історичного процесу? Ці питання не мають чисто "академічного" характеру, вони досить практичні, особливо для сучасного людства. Серед різних інтерпретацій рушійних сил суспільства є найбільш привабливою, на наш погляд, формулювання В. С. Барулина: "рушійні сили суспільства - це діяльність людей, розкрита з точки зору її внутрішнього механізму, її чинників і причин ".
Раніше вже зазначалося, що суперечливі суб'єкт-об'єктні відносини характеризують людей як учасників історичного процесу. Але не кожна людина здатна виступити як суб'єкта соціального розвитку, і разом з тим у більшості громадських сфер індивід реалізує свої функції, як правило, не поодинці, а будучи включеним певні соціальні спільності (народ, нація, клас тощо). Саме ці спільності і виступають в першу чергу як сукупні суб'єкти історії.
Поняття "народ" є слабо розробленим в соціальній філософії. Ознаками народу є перш за все участь в основній сфері суспільного життя -- матеріально-виробничої, а також частково і в духовній сфері; зв'язок з прогресивною спрямованістю історичного процесу; протиставлення правлячим, вищих верств суспільства; загальна історична доля; спільна віра, єдина загальнонародна ідея; загальна історична перспектива. Розглядаючи народ в як суб'єкта соціального розвитку, матеріалістична філософія робить висновок про вирішальну роль народних мас в історії (слід зазначити, що даний висновок не є винятковим надбанням матеріалістів - ідеаліст Гегель також писав: "Поступальний рух світу відбувається лише завдяки діяльності величезних мас і стає помітним тільки при дуже значною сумі створеного ").
Вирішальна роль народних мас не означає заперечення або приниження ролі особистості в історії. Витоки ролі особистості в історії - в її суспільній природі, а також у її нерозривному зв'язку з соціальними спільнотами, соціальними відносинами. Поява даного типу особистості відповідних видатних особистостей викликається певними історичними умовами та історичними потребами. Саме в особистостях, їхніх діях знаходить своє переломлення, втілення роль народних мас, класів і інших соціальних спільнот в історії.
Розгляд історичного процесу та діяльності соціальних суб'єктів призводить до проблеми виявлення характеру діяльності людей, що виражається в поняттях необхідності і свободи. Якщо в суспільстві все відбувається згідно з певними законами, в силу необхідності, то не виявляються чи соціальні суб'єкти простими маріонетками, виконують чиюсь волю або безпорадно пливуть по річці долі? Чи є у людини свобода і які її межі? В історії соціальної філософії давалися відповіді як повністю заперечують необхідність чи свободу, так і намагаються їх з'єднати. З позицій діалектики необхідність і свобода є протилежностями, які перебувають у стані єдності і боротьби. Саме необхідність (і в першу чергу - необхідність матеріально-предметної трудової діяльності людей) виступає основою для їх волі. У свою чергу, все більший розвиток свободи дозволяє людям більш успішно вирішувати в історичному розвитку необхідні для життєдіяльності проблеми, виконувати необхідну для суспільного життя роботу.
При характеристиці свободи слід заперечити досить поширеній положенню про прирожденій людині характер свободи. Свобода є не індивідуальна властивість людини, а характеристика його соціального стану. При цьому свобода не абсолютна, не безмежна і неабстрактна, а завжди відносна, обмежена і конкретна. Разом з тим, розвиток, здійснення свободи людини деякими філософами розглядається як вираження сенсу всього історичного процесу.
50.Культу́ра
(лат. Culture — «обробіток», «обробляти») — сукупність матеріальних та духовних цінностей, створених людством протягом йогоісторії.
Культура є складною системою буття. У XX столітті вчені А. Кребер та К. Клакхон зробили спробу об'єднати досягнення культурологів усього світу й привели в своїй праці («англ. Culture: A Critical Review of Concepts and Definitions», 1952) 180 визначень терміну «культура». У 1983 р. на XVII Всесвітньому конгресі в Торонто, присвяченому проблемі «Філософія й культура», було наведено вже кілька сотень визначень цього поняття.
Поняття культура об'єднує в собі науку (включно з технологією) і освіту, мистецтво (літературу та інші галузі), мораль, уклад життя тасвітогляд. Культура вивчається комплексом гуманітарних наук, насамперед культурологією, етнографією, культурною антропологією,соціологією, психологією, історією[1].
Типологія визначень
В праці А. Кребера та К. Клакхона, що зібрали 180 визначень поняття культури, розрізняються 6 їх типів:
• Описовий
До цього типу віднесені класичні етнологічні визначення, найвідомішою з яких є визначення Едварда Тейлора:
«Культура, або цивілізація, є складним цілим, що включає в себе знання, вірування, мистецтво, моральність, право, звичаї, вміння та навички, набуті людьми як членами суспільства.»
Характерним є трактування понять «культура» i «цивілізація» як синонімічних. Інші дослідники, що вивчали культуру (особливо археологи, етнографи та Культурні антропологи) посилались на це визначення культури або модифікували його. Наприклад, Рут Бенедикт визначив культуру як «складне ціле, що включає навики, набуті людиною як членом суспільства.»
До цього ж типу віднесено визначення антрополога Броніслав Маліновський:
«Культура є інтегральною цілістю, що складається з інструментів і товарів споживання, творчих принципів різних соціальних груп, людських ідей і навичок, вірувань і звичаїв.»
• Історичний
Визначення, включені до цієї категорії, спираються на фактор традиції як механізму передачі культурної спадщини. Цей тип добре ілюструє визначення Стефана Чарновського:
«Культура є колективним благом і колективним доробком, продуктом творчих і перетворювальних зусиль незліченних поколінь (…) Культурою є сукупність елементів суспільного доробку, спільних для ряду груп і завдяки своїй об'єктивності, здатних поширюватися у просторі.»
• Нормативний
Нормативні визначення акцентують підпорядкування людей нормам, цінностям і моделям поведінки.
Цьому типу культури відповідає визначення Альфред Кребер та Парсонса:
«Культура — це передані та створені сутності й моделі цінностей, ідей і інших символічно значимих систем, які є чинниками, що формують людську поведінку, а також продукти такої поведінки.»
В цьому ж дусі визначає культуру вже Ральф Лінтон:
«Культура — це сукупність засвоєних форм поведінки і її результатів, елементи яких є загальними і передаваними між членами даного суспільства»
• Психологічний
Психологічні визначення акцентують увагу на психічних механізмах формування культури, акцентується увага на навчанні і наслідуванні при засвоєнні культури. Визначення цього типу сформулювали Станіслав Оссовський:
«Культура є певною сукупністю психічних установ, що передаються в рамках даної спільноти через суспільний контакт і залежних від системи міжлюдських стосунків.»
Г. Рогайм:
«Під культурою ми будемо мати на увазі сукупність усіх сублімацій, усіх підстановок або результуючих реакцій, зрештою, все в суспільстві, що пригнічує імпульси або створює можливість їх спотвореної реалізації»
• Структурний
Зібрані до цієї групи визначення акцентують увагу на структуру тієї чи іншої конкретної культури, і, відповідно, її засадничими елементами і їх внутрішніми зв'язками. Вирізняють чотири категорії культури:
• матеріально-технічні,
• суспільні,
• ідеологічні,
• психічні (почуття і відносини).
• Генетичний
Зібрані до цієї групи визначення акцентують увагу на походженні культури. П. Сорокін:
У найширшому сенсі слово "культура" означає сукупність усього, що створене або модифіковане свідомою чи несвідомою діяльністю двох і більше індивідів, які взаємодіють або впливають на поведінку один одного.
Найлаконічніше визначення культури дав філософ В. Оствальд:
Те, що відрізняє людину від тварин, ми називаємо культурою
Культура і цивілізація
До найважливіших проблем сучасного культурологічного знання належать питання про сутність і взаємозв'язки таких феноменів, як культура й цивілізація. У науці існують два шляхи щодо його вирішення: ототожнення цих понять і їх розрізнення. Історія відношень цих понять у філолофсько-культурологічній думці досить драматична. Маючи античне походження, слово "цивілізація" почало широко вживатися лише за доби Просвітництва. Путівку у життя цьому терміну дав П'єр Гольбах. У той час це поняття асоціювалося з концепцією прогресу, еволюційним розвитком народів на засадах Розуму. Згодом термін "цивілізація" стає полісемантичним (багатозначним). У працях Вольтера цивілізація ототожнюється із цивілізованою поведінкою, тобто гарними манерами й навичками самоконтролю. XIX століття розширило значення цього слова, яке стало застосовуватися для характеристики стадій розвитку людства. Тоді ж сформувався погляд, згідно з яким поняття "цивілізація" співвідносилося тільки з європейською культурою, що послужило розвитку ідеї європоцентризму в науці, філософії, політику й економіці. Отже, всі інші культурні регіони вважалися нецивілізованими, або, у кращому випадку, малоцивілізованими.
Наукову теорію цивілізації, у основі якої - розрізнення понять "культура" і "цивілізація", сформовано у працях Ж.-Ж. Руссо, Н. Данилевського, О. Шпенглера, А. Тойнбі, а також у роботах американських учених Ф. Нортропа, А. Кребера й П. А. Сорокіна, що випливають з уявлення про цивілізацію як особливий етап розвитку культури або культурно-історичного типу, що має певні ознаки: 1) культурна спільність людей, що володіють деяким соціальним генотипом і соціальним стереотипом; 2) освоєний, досить автономний і замкнений світовий простір; 3) певне місце в системі інших цивілізацій.
У своєму знаменитому міркуванні "Чи сприяло відродження наук і мистецтв очищенню моралі?" Ж.-Ж. Руссо вперше висловив різкі заперечення проти цивілізації, протиставивши їй природне, стан людини.
У праці Н.Я. Данилевського "Росія й Європа", де було сформульовано ідею культурно-історичних типів, уперше сформовано думку про множинність цивілізацій і про те, що не тільки Європа є носієм цивілізаційного початку. Ідеї Н. Я. Данилевського не були почуті у свій час, і лише на початку XX ст. німецький культурфілософ О. Шпенглер привернув до них увагу уже на новому витку розвитку європейської культури, створивши "філософський роман" "Захід Європи". Шпенглер указав, що цивілізація є завершальною стадією будь-якого культурного розвитку, його омертвінням й згасанням: "Цивілізація є неминуча доля культури... Цивілізації - це завершення, вони йдуть, як сталість за становленням, як смерть за життям, як непорушність за розвитком, як розумова старість і скам'яніле світове місто за селом і задушевним дитинством", - писав О. Шпенглер у своїй праці.
Теорія цивілізації А. Тойнбі продовжує лінію Н.Я. Данилевсь-кого й О. Шпенглера, культивуючи думку про локальні цивілізації. Основні питання, що порушуються А. Тойнбі, такі: чому деякі суспільства не утворюють цивілізації, тоді як інші досягають цього рівня; як і чому цивілізації "надломлюються, розкладаються і розпадаються".
У книзі Льюїса Моргана "Прадавнє суспільство, або Дослідження шляхів людського прогресу від дикості через варварство до цивілізації" цивілізація визначається як стадія розвитку культури, що відповідає класовому суспільству. Саме його класифікацію розвитку культури взяв на озброєння марксизм, починаючи від роботи Фр. Енгельса "Походження сім'ї, приватної власності та держави".
51. Цінності ядро духовного світу людини.
Духовний світ людини складають думки, переживання, цінності, ідеали, погляди, уявлення, віра. Основою духовного світу людини є цінності. Цінності орієнтують людину у світі явищ і спрямовує її діяльність. Цінності є тими явищами природи чи суспільства, які корисні потрібні людям того чи іншого суспільства, як дійсність, цілі або ідеали. Таким чином, цінності є узагальнюючим поняттям для таких явищ духовного життя, як ідея чи ідеал, моральна норма, художній твір. Вони пов’язані з інтересами людей через систему розподілу праці; через особисті зв’язки, які виникають між тими, хто створює духовні цінності, й навколишнім середовищем, через визнання тієї чи іншої цінності з боку публіки, аудиторії, ідеології чи культури; через важелі фінансового, ідейного, соціально – політичного впливу на внутрішній світ творця цінностей та на засоби його діяльності. Цінності є предметом потреб людини. Такими предметами можуть бути річ чи ідея, внаслідок чого цінності поділяються на матеріальні і духовні. Матеріальними цінностями є знаряддя і засоби праці та речі безпосереднього споживання. Духовні цінності - це ідеї: політичні, правові, моральні, естетичні, філософські та релігійні. Але всі цінності є продуктом суспільного виробництва, призначеними для задоволення потреб, вони опосередковують взаємодію людей у їхньому житті. Тому предметні цінності є відображенням значення речей у людському житті, вони оцінюються людиною у таких поняттях, як «позитивне» і «негативне» (наприклад, як добре і зле, хороше і погане, прекрасне і потворне, істинне і хибне, дозволене чи недозволене, справедливе чи несправедливе, правда і неправда).
Способом та критерієм оцінки є суб’єктивні цінності – сукупність настанов і оцінок, наказів та заборон, ідеалів і принципів, цілей і проектів, які виконують функцію норм, усталених орієнтирів поведінки людини, її повсякденної діяльності. Здатність цінностей бути регулятором й орієнтирами людських відносин і поведінки людей обумовлена суспільним характером цих цінностей.
Духовна особистість – це повне поєднання окремих станів свідомості, конкретно взятих духовних здібностей і якостей. Пошук коренів духовності відбувається і в самій людині, особливостях її особистості і схильності до рефлексії, і в продуктах життєдіяльності: об’єктивації вищих проявів людського духу, творчості.
Важливим джерелом творчості суб’єкта є моральні норми, на які він орієнтується в своєму житті. Духовне Я розуміючого світ суб’єкта формується в процесах смислоутворення - породження смислу як конкретних ситуацій, так смислу життя в цілому.
Розподіл дійсності за допомогою цінностей на позитивно – значуще, негативно – значуще, та ціннісно – нейтральне полегшує нам вибір, допомагає бути впевненішими в різноманітних життєвих ситуаціях. Проте позитивно – значуще в одному відношенні може бути негативно – значущим. Краса може бути втіленням зла, героїчна дія може бути несправедливою, хибна думка – естетично привабливою. Категорії ціннісного вибору завжди відносні, зумовлені поточним моментом, історичними обставинами, тому що переводять проблему істини в маральну площину.
52.
Глобальні проблеми людства і соціальне прогнозування і моделювання майбутнього
Сучасна цивілізація знаходиться в критичному періоді свого розвитку. Становлення глобальної цивілізації стикається з протиріччями, що обумовлені внутрішніми суперечностями техногенної цивілізації, нерівномірністю економічного, технічного, політичного, культурного розвитку людства. Основні чинники техногенної цивілізації – неухильне економічне зростання, науково-технічний прогрес – виявили свої негативні наслідки. Наприкінці XX століття загострилися проблеми, які набули загально-планетарного значення і котрі загрожують самому існуванню людства, так звані глобальні проблеми. Наприклад, проблема виживання людства в умовах розвитку принципово нового типу військової техніки і нагромадження зброї масового знищення. “Сучасна науково-технічна революція призвела до небаченого стрибку у розвитку засобів руйнування і військової справи, в результаті якого людина стала фізично здатна знищити все живе на нашій планеті. Вже накопичених арсеналів, як вважають вчені, достатньо для того, щоб знищити 58 мільярдів людей, або в 11, 5 разів більше, ніж живе людей на Землі”. Крім військової загрози, дуже важливою є проблема глобальної екологічної кризи і пов'язані з нею сировинні, енергетичні, економічні проблеми. Постійна хімізація життя людей в наш час є достатнім приводом для хвилювання. “З продуктами харчування, медикаментами, забрудненим повітрям різноманітні речовини, шкідливі для людини, потрапляють в її організм. Це не тільки погано впливає на стан здоров'я людей, але й дуже негативно діє на фізичну повноцінність майбутніх поколінь”. Важливими глобальними проблемами також є загроза демографічної кризи, проблема збереження особистості як біосоціальної істоти в умовах деформуючого впливу техногенної цивілізації та її масової культури, зростаючих процесів відчуження (накопичення шкідливих мутацій, інформаційні перевантаження, стреси, наркоманія, маніпуляція свідомістю тощо).
Гострота глобальних проблем залежить не лише від того, що непередбачені екологічні та соціально-економічні наслідки глибоко впливають на всі боки життя сучасної людини. Істотним є й те, що ці проблеми настільки взаємопов'язані, що практично неможливо добитися успіху у вирішенні однієї з них, ігноруючи або приділяючи недостатню увагу іншим. Крім того, однобічний підхід до вирішення глобальних проблем може призвести до тяжких наслідків, які негативно позначаються на перспективах розвитку усього людства. Характерною рисою глобальних проблем є їх динамізм. Можливим є як збільшення кількості глобальних проблем з часом, так і їх зменшення.
Вирішення глобальних проблем можливе лише зусиллями світового співтовариства. Навіть найбільш могутня держава не в змозі вирішити самостійно загальнолюдські проблеми. Для їх подолання потрібно спільне використання економічних, інтелектуальних, науково-технічних і культурних ресурсів всього людства. Необхідні також політична воля урядів і народів різних країн, широке розповсюдження у світі нового політичного мислення. На теперішній час різні країни по-різному ставляться до вирішення глобальних проблем: одні ігнорують ці проблеми, інші витрачають великі кошти на їх подолання.
Дослідити шляхи подальшого розвитку людства, осмислити ознаки і риси нової цивілізації, яка ще знаходиться в процесі формування, – це основне завдання соціального передбачення і прогнозування. “Прогноз” в сучасному значенні слова – це не просто передбачення, а особливий вид його, який суттєво відрізняється від усіх інших видів високим ступенем обґрунтованості, об'єктивності. Прогнозування є процесом отримання знань про майбутнє на грунті спеціальних наукових методів. Соціальне прогнозування проводиться, як правило, на основі міждисциплінарних досліджень, в процесі інтеграції гуманітарного, технічного знання і природознавства. До основних методів соціального прогнозування належать методи екстраполяції, метод історичної аналогії, комп'ютерного моделювання, метод побудови сценарію майбутнього і методи експертних оцінок. За своїми видами соціальні прогнози бувають пошуковими, нормативними, аналітичними і застерігаючими.
Щодо соціального передбачення, створення моделей майбутньої цивілізації, то особливо активно ця проблема починає розроблятися в західній футурології починаючи з 60-х років нашого століття. Численні моделі нової цивілізації породжують і численні її назви – пост-індустріальне суспільство, суспільство третьої хвилі, технотронне, споживацьке, трансформаційне тощо. Останнім часом все частіше використовується термін “інформаційна цивілізація”. Незважаючи на те, що залишаються ще технократичні сподівання на вирішальне значення техніки і науки, пріоритетними стають інші варіанти розвитку майбутнього суспільства. Які ж контури нової цивілізації?
По-перше, очевидним стає принципово інший тип детермінації нової цивілізації. Це будуть вже не соціально-економічні і техніко-технологічні чинники, а фактори людської самодетермінації – свідомості, вільного вибору, соціально-культурних пріоритетів.
По-друге, така цивілізація буде грунтуватися на іншій, ніж техногенна, системі культурних цінностей: на етиці ненасильства, на відмові від культу сили і панування, на толерантному ставленні до різних культурних традицій, на принципово інших засадах відношення до природи. Зростаюча цілісність і єдність людства буде супроводжуватися зростанням багатоваріантності і різноманітності культурного розвитку.
По-третє, нове суспільство буде засноване на розвитку нового типу соціальних зв'язків людей. Суспільство розрізнених, атомізованих індивідів зміниться на суспільство вільних соціальних спільнот, де людина стане будувати свої зв'язки, виходячи з міркувань вільного вибору, орієнтуючись на власні смаки і потреби.
По-четверте, технологічною основою майбутньої цивілізації будуть принципово нові процеси і об'єкти, які набули назви “синергетичних”, тобто таких, що здатні до саморозвитку (комп'ютерні системи, біотехнологічні комплекси).
Попри всі соціальні прогнози, теоретичні доводи, емпіричні прояви цих тенденцій, чи реалізуються вони – це питання, на яке може відповісти лише історія.
53.ВЗАЄМОВІДНОШЕННЯ ФІЛОСОФІЇ І НАУКИ
Успадкувавши від міфології і релігії їх світоглядний характер, світоглядні схеми, а також весь обсяг позитивного знання, філософія разом із тим вирішує свої проблеми під іншим кутом зору, а саме з позицій раціональної оцінки (з позицій розуму). Як теоретично сформований світогляд система загальних поглядів на світ у цілому, що передбачає існування різноманітних форм самовизначення людини, філософія є формою знання і має впорядкований характер. Цей момент суттєво зближує філософію і науку. Існують принаймні три аспекти щодо інтерпретації питання проспіввідношення філософії і науки.
Перший аспект. Не можна заперечувати науковий характер філософії взагалі як один із грандіозних проявів людського знання і культури. Якщо розглядати філософію не тільки стосовно конкретних концепцій, а й з позицій історії, то можна виявити спадкоємність розвитку філософського знання, його проблематики, спільність категоріального апарату і логіки дослідження. Ще Арістотель виділив зі свого вчення логіку - науку про правильне мислення; психологію - науку про душу; етику - науку про моральне вдосконалення; метафізику - власне філософію. Він вважав метафізику «царицею всіх наук», що було зумовлено вищим рівнем її розвитку (на той час) порівняно з іншими науками. Гегель розглядав філософію насамперед із точки зору «науки логіки».
Висновки, одержані у філософії, не тільки служать засобом отримання наукового знання, але й самі входять у зміст науки. Не випадково багато відомих вчених у галузі конкретних наук є видатними представниками філософської думки. Досить назвати імена Піфагора, Арістотеля, Бруно, Коперника, Декарта, Паскаля, Лейбніца, Фрейда, Рассела, Ейнштейна, Вернадського і багатьох інших. Філософія має свою специфічну мову і свій категоріальний апарат. Вона здійснює науковий пошук і вже завдяки цьому має науковий характер.
Другий аспект - взаємодія філософії і конкретних наук. Сучасна філософія вже не може претендувати на роль «науки наук», містити всі знання. Із XVI ст. наука почала виділятися у самостійний соціальний інститут. Відбувається диференціювання конкретних наук, які освоюють окремі аспекти розвитку природи і суспільства, спираючись на емпіричні методи дослідження. Філософія ж вбачає своє завдання в синтезі людських знань, у формуванні цілісної картини світу. її основним методом виступає теоретичне мислення, яке спирається на досягнення конкретних наук. У цьому виявляється її специфіка як форми універсального теоретичного світогляду, оскільки вона має справу з фундаментальними характеристиками людського буття.
Великі відкриття в конкретних науках сприяли інтенсивному розвиткові філософії. Досить згадати величезний вплив, який справили успіхи природознавства в Новий час або наприкінці XIX - на початку XX ст. на розвиток філософського знання. Разом з тим і філософія впливає на розвиток конкретних наук, причому як позитивно, так і негативно. Філософський світогляд так чи інакше впливає на позицію вченого, а отже на його ставлення до необхідності розвитку тієї чи іншої конкретної галузі знання (наприклад, ядерної фізики, євгеніки, генетики, кібернетики тощо).
Третій аспект - філософія і позанаукове знання, під яким розуміється паранаука (антинаука, «альтернативна наука»), магія тощо. Позиція світоглядного плюралізму, нейтральності наукового світогляду щодо псевдонауки веде до інтелектуального анархізму, що може спричинити перемогу марновірства та забобонів.
Найбільший вплив паранаука має саме в критичні моменти розвитку суспільства та індивіда. Це пов'язано з тим, що паранаука справді виконує певну психо- та інтелектуально-теоретичну функцію, служить засобом
«Величні інтереси людської культури вимагають утворення строго наукової філософії; разом з тим якщо філософський переворот у наш час повинен мати свої права, то він повинен бути одухотворений прагненням до новообгрунтування філософії в значенні строгої науки. Це праг-зовсім не чуже для сучасності».
Е. Гуссерль
адаптації до життя в період соціальної та індивідуальної нестабільності. Адже у важку хвилину завжди простіше звернутися до астролога, чаклуна тощо, оскільки це звільняє від необхідності робити свій власний, іноді важкий, вибір, від відповідальності і відносно легко забезпечує душевний комфорт. Індивід боїться залишатися сам на сам з безкомпромісними науковими висновками.
Загальнокультурне значення і просвітницька функція філософії несумісні з псевдонауковими теоріями, які звалюються на сучасну людину. Ігнорування наукового світорозуміння може призвести до небезпечних соціальних наслідків, особливо коли паранаука вступає в спілку з політичною владою. Це не тільки релігійний фанатизм, фундаменталізм та інквізиція, але й распутінщина, лисенківщина, переслідування генетики та кібернетики, соціал-дарвінізму тощо. Тому байдужість до зусиль науки є виявом власної моральної убогості.
Філософію вважають матір'ю науки, і перші вчені-природознавці були одночасно філософами, а сама філософія прагне використати теоретичні методи дослідження, логічний інструментарій для обґрунтування своїх положень, вироблення достовірних, загальнозначущих принципів і законів. У процесі нагромадження емпіричного матеріалу і вдосконалення методів наукового дослідження відбувається розділення форм теоретичного освоєння дійсності. У XV-XVII ст., відповідаючи на запитання часу, наука починає визначатися у самостійний соціальний інститут. Відбувається виділення конкретних наук, які освоюють окремі аспекти природи і суспільства, спираючись на дослідні методи пошуку.
Філософія ж вбачає своє завдання в синтезі людських знань, у формуванні єдиної картини світу. Вона має справу з фундаментальними характеристиками людського буття.
Філософське узагальнення має значно більший обсяг, ніж наукове, його завдання - зведення всього суттєвого до думки, яка знімає суперечність між знанням і предметом. Філософія - це така діяльність, - вважає М. К. Мамардашвілі, - такий роздум над будь-якими проблемами (природними, моральними, естетичними, соціальними тощо), коли
«Я визнаю філософію як пізнання Універсуму, і необхідно розуміти під цим цілісну систему розумової діяльності, в якій регулярно проводиться наближення до абсолютного знання».
X. Ортега-і-Гасет
вони розглядаються під кутом зору кінцевої мети історії світу. Остаточний сенс світу є частиною людського покликання, яке полягає в тому, щоб відбутися як людина, стати Людиною. Адже Людина не є викінченим витвором природи, - вона невпинно, знову і знову створюється в історії, з участю її самої, її індивідуальних зусиль.
54. Наука в системі культури
Науковою культурою називають особливу сферу та особливий вил духовної діяльності людини, функцією якої є вироблення і теоретична систематизація достовірних (тобто таких, які припускають і витримують перевірку практикою) знань про дійсність. Наука - це особливий раціональний спосіб пізнання світу, заснований на емпіричному підтвердженні або математичному доказі. Окрім діяльності, спрямованої на отримання нового знання, поняттям "наука" означається також результат цієї діяльності. Тобто наука є також системою наявних на даний момент більш чи менш достовірних знань у вигляді суми науково значимих і науково встановлених фактів, наукових законів та принципів, незмінних протягом тривалого часу теорій та наукових гіпотез, які очікують перевірки. У своїй сукупності наукові факти, закони, принципи, теорії та гіпотези утворюють наукову картину світу. Термін "наука" використовується також і для означення окремих галузей наукового знання.
Специфічні риси і властивості науки можуть бути встановлені в межах таких опозицій, як: фрагментарність - універсальність, теоретичність - емпіричність, незавершеність - системність, критичність - кумулятивність.
Фрагментарність науки визначається тим, що вона досліджує не буття в цілому, а різні його фрагменти, відповідно до чого і сама наука поділяється на окремі наукові дисципліни. Хоча вся історія науки наповнена процесами диференціації (внаслідок яких наука роздрібнюється на все більш спеціалізовані області знання і, відповідно, наукові дисципліни) та інтеграції (зворотний щодо диференціації процес, унаслідок якого виникають так звалі міждисциплінарні сфери науки), проте наука (принаймні в сучасному її розумінні) за своєю природою не може позбутися фрагментарності у відтворенні світу.
Універсальність науки визначається тим, що вона ставить за мету встановлення істинних, об'єктивних закономірностей і їх формулювання універсальною, однозначною науковою мовою. Справді встановлені наукою факти не повинні залежати від умов або місця їх отримання, суб'єктивних інтерпретацій, індивідуальних особливостей вченого. Прийнято, наприклад, вважати, що від ідеології суспільні та гуманітарні науки відрізняються саме тим, що їх положення загальнозначимі, однаково придатні для всіх людей і не залежать від інтересів тих чи інших груп і верств суспільства. Наука ж серед іншого досліджує і феномен ідеології. Разом з тим відомі численні приклади, коли наукові теорії і гіпотези (і не тільки гуманітарного типу) використовувалися в ідеологічній пропаганді.
Емпіричність науки зумовлена насамперед тим, що всі наукові дисципліни так чи інакше мають своїм джерелом! практичний досвід і потреби. Власне ж емпіричним знанням є факти, які отримані за допомогою спостережень та експериментів і констатують якісні і кількісні характеристики об'єктів та явиш. Стійка повторюваність і зв'язки між емпіричними характеристиками виражаються за допомогою емпіричних законів, що часто мають характер імовірності. Так, Девід Юм якось зауважив, що ніякої кількості білих лебедів не є достатньо для доведення положення, що всі лебеді білі.
Теоретичність науки уможливлюється тоді, коли в ході її розвитку окремі галузі пізнання відділяються від своєї емпіричної бази й отримують інтенцію до відкриття законів, що дають можливість ідеалізованого, абстрагованого описання і пояснення емпіричних ситуацій. Теоретична наука формує знання за допомогою раціональних процедур та законів логіки і спрямована на розкриття сутності явищ.
Системність науки зумовлена зв'язком між окремими її частинами, що налає науковому пізнанню певної структури і форми.
Незавершеність науки визначається фактичною відсутністю та принциповою проблемністю пізнання людиною абсолютної істини.
Критичність науки зумовлюється тим, що вона здатна ставити під сумнів і переглядати будь-які власні результати, положення та висновки.
Кумулятивнкть науки визначається тим, що наукові знання мають здатність нагромаджуватися і на кожному історичному етапі свого розвитку наука сумує в концентрованому вигляді свої минулі досягнення. Крім того, кожна наукова дисципліна прагне врахувати у своїх висновках факти і результати, отримані іншими галузями наукового пізнання. Збільшення суми нагромадженого позитивного знання періодично приводить до змін у структурі науки та формах і методах пізнання.
Характерно, що на відміну від репродуктивних видів діяльності, в яких результат буває запланованим і відомим заздалегідь (як-от, наприклад, у промисловому виробництві, побутових справах тощо), наукова діяльність спрямована на прирощення нового знання, здобуття раніше невідомої інформації. Тому саме наука виступає як сила, що постійно оновлює, революціонізує репродуктивні види діяльності.
Характерною рисою наукового пізнання, як уже зазначалось, є його системний характер. З цієї причини наука традиційно поділяється на певні частини, галузі, дисципліни та наукові сфери, тобто певним чином систематизується теоретичною свідомістю.
Всю систему наукових дисциплін іноді досить умовно поділяють на три великі групи: природничі, суспільні та технічні науки. Проте не менш популярним є поділ наукової сфери на точні і гуманітарні науки.
Особлива, більш детальна систематизація науки існує у сфері наукових звань і ступенів, що присуджуються вченим. В Україні існують наукові ступені кандидата і доктора з таких наукових галузей, як фізико-математична, хімічна, біологічна, геологічна, технічна, сільськогосподарська, історична, економічна, філософська, філологічна, географічна, юридична, педагогічна, медична, фармацевтична, ветеринарна, психологічна, військова, соціологічна, політична, а також мистецтвознавство, архітектура, фізичне виховання і спорт, державне управління. Наукові ступені за переліченими науковими галузями присуджуються після захисту наукового дослідження у вигляді дисертації з певної спеціальності; назва якої відповідає більш диференційованій науковій дисципліні. Наприклад, наукове дослідження на здобуття наукового ступеня кандидата або доктора філософських наук може провадитися за такими науковими спеціальностями: онтологія, гносеологія, феноменологія; діалектика і методологія пізнання; соціальна філософія та філософія історії; філософська антропологія, філософія культури; історія філософії; логіка; етика; ecтeтикa; філософія науки; філософія освіти; релігієзнавство. Спеціальності деяких наук поділяються на групи. Наприклад, усі спеціальності фізико-математичних наук поділяються на такі групи: математика, механіка, інформатика і кібернетика, астрономія, фізика (в кожній групі - ряд окремих спеціальностей).
Слід зауважити, що як наявні наукові інститути та установи, так і практика виокремлення наукових ступенів і звань створюють у сучасній культурі своєрідну метанаукову систему. Якщо порівняно легко можна розвести поняття права і юридичних наук або політики і політичних наук, то, наприклад, розрізнення понять технічних наук і техніки провести значно складніше. Якщо пристати на погляд, що в техніці як окремій сфері культури упредметнюються дослідження технічної науки, то з такої схеми "зникають" прикладні дослідження технічної науки та їхні результати, які збігаються з поняттям техніки як такої. Техніка ж, згадаймо, є відмінною від науки сферою культури, і
І вже зовсім складною виглядає ситуація з філософією, яка теоретично часто відокремлюється від науки як самостійна сфера культурної свідомості, проте абсолютно не відділена від філософської науки в реальному культурному просторі. Прийнято вважати, що від філософії наука відрізняється тим, що вона не претендує на пояснення світу в цілому, а являє собою часткове пізнання. Філософія ж певною мірою виконує щодо науки функції методології пізнання та світоглядної інтерпретації її результатів. При цьому випускники філософських факультетів університетів отримують дипломи із зазначенням спеціальності "Філософ. Викладач філософії", але фактично можуть реалізувати отримані знання у формі викладення навчальних дисциплін філософського циклу (що є педагогічною діяльністю, а не професійно філософською) або у формі дослідницької роботи в галузі філософської науки - і в цьому випадку розрізнення між поняттями "філософ" і "науковець", "учений" (який займається філософськими дослідженнями) не простежується. Створюється враження, що філософія як форма свідомості, сфера культури "губиться" в межах науки, втрачає свою окремість. Або ж, можливо, філософію слід шукати поза межами інституційної наукової діяльності сучасної людини, керуючись крилатими виразами на кшталт: "Філософія - це не професія, а спосіб життя і мислення".
Іноді трапляються вирази "фундаментальна наука" та "прикладна наука". Однак слід ураховувати, що в таких випадках ідеться скоріше не про поділ усієї науки на фундаментальну і прикладну, а про поділ окремих спеціальних наук на фундаментальну і прикладну частини, або, ще точніше, поділ досліджень на фундаментальні і прикладні. Завданням, що ставиться перед фундаментальними дослідженнями, є пізнання законів, які керують поведінкою і взаємодією базисних структур природи, суспільства і мислення. Мета ж прикладних наукових досліджень - вивчення можливостей застосування досягнень фундаментальних досліджень для вирішення соціально-практичних проблем. Перспективи розвитку науки визначаються здебільшого фундаментальними дослідженнями. Крім того, в сучасній культурі поняття фундаментального наукового дослідження розширюється завдяки розвиткові авангардних технологій (таких як мікроелектроніка, робототехніка, інформатика, біотехнології та ін.), які, зберігаючи свою прикладну спрямованість, набувають і фундаментального характеру.
В науці виділяються також емпіричний і теоретичний рівні. Емпіричний і теоретичний аспекти можуть мати як фундаментальні, так і прикладні дослідження. Емпіричний і теоретичний рівні наукового дослідження можуть різнитися: за предметом (теоретичне дослідження може мати своїм предметом, наприклад, неупредметнену в матеріальному емпіричному об'єкті логічну конструкцію або теоретичну модель об'єкта), засобами (в першому випадку це емпіричне спостереження, лабораторний експеримент, дослід; у другому - мислений експеримент, моделювання, аксіоматичний метод і т.п.), результатами дослідження (в першому випадку емпіричне узагальнення, в другому - висунення гіпотези або обґрунтованої теорії).
Відмінність між емпіричним і теоретичним рівнями досліджень не дорівнює різниці між чуттєвим і раціональним пізнанням. Хоча між поняттями емпіричного та чуттєвого і теоретичного та раціонального справді багато спільного, але емпіричне дослідження передбачає раціональний підхід, а теоретичне є тільки одним з видів раціонального. Водночас теоретичне дослідження майже ніколи не обмежується раціональними формами, а Й передбачає використання візуалізації проблеми (створення уявних зорових образів) та інтуїції. Щодо значення інтуїції показовими є. слова видатного математика Карла Фрідріха Гаусса: "Ось мій результат, але я поки що не знаю, як отримати його".
Як правило, остаточно поділити теоретичне й емпіричне в науковому дослідженні неможливо. Особливо складне поєднання емпіричного і теоретичного рівнів пізнання є характерним для сучасної експериментальної і теоретичної фізики.
Для обґрунтування наукової гіпотези або теорії в межах певної наукової парадигми потрібна логіка (логічні міркування). Однак у межах природничих наук логічні міркування не можуть бути доказами, а використовуються тільки як висновки. Ці логічні висновки є свідченням правильності міркувань за умови правильних вихідних умов та посилок, однак нічого не говорять про істинність самих цих вихідних посилок міркування. Іншими словами, правильна логіка ще не гарантує досягнення "правильного" результату - необхідно, щоб перед тим були правильно обрані або виділені, сформульовані об'єкти і поняття логічних маніпуляцій.
55. Суспільне виробництво як соціально-філософська категорія
Більшість представників суспільних наук і природознавців вважають, що саме виробництво матеріальних благ, праця зумовили виділення людини з тваринного світу і досягнення нею успіхів в оволодінні силами природи та розвитку культури.
Праця – це цілеспрямована діяльність людей, у процесі якої вони перетворюють та пристосовують предмети природи для задоволення своїх потреб.
Людська праця відрізняється від тваринно-інстинктивної діяльності тим, що вона є цілеспрямованим зусиллям на такі зміни в природі, які забезпечують задоволення певних потреб людини.
Праця в широкому розумінні – це спосіб життєдіяльності виробників. При цьому вона не обмежується лише функцією створення людиною предметного світу з метою забезпечення необхідних умов існування, а й виступає як діяльність людини, що переслідує свої цілі. Отже, праця, як цілеспрямована діяльність людини, є також процесом становлення людини як особистості, як соціальної істоти, а не лише як біологічного організму.
Цей процес, тобто процес формування людини як особистості, завдячує саме праці, яка може здійснюватися лише на основі соціальних зв'язків.
Тобто за своєю формою праця завжди є соціальним процесом.
Разом із тим праця має фізіологічний аспект, тобто в процесі праці витрачається енергія м'язів, нервів тощо. З цього погляду виробництво робочої сили є використанням вироблених матеріальних благ, їх споживанням. Саме ж споживання слугує відтворенню м'язів, нервів, кісток, мозку робітника, який, у свою чергу, є умовою відтворення нових робітників.
Праця – це безперечна умова існування людей, вічна природна необхідність. Без неї неможливий обмін речей між людиною і природою, тобто неможливе саме людське життя. Тому незалежно від різних суспільних форм процес виробництва має бути безперервним. Як суспільство не може існувати без споживання, так само воно не може не виробляти. Саме тому праця, процес виробництва є першою і найважливішою передумовою людського існування. Лише завдячуючи праці людина може розкривати свою людську сутність, привласнювати предмети природи з метою задоволення своїх потреб.
Слід підкреслити, що саме задоволення потреб, дія задоволення, стає основою для наступної, нової потреби, нових дій для задоволення. Тобто відбувається не одноразовий акт задоволення певних потреб, а взаємозумовлений безкінечний історичний процес зростання потреб, все більш складних, високих. При цьому дії задоволення поступово ускладнюються, вимагаючи більш досконалих знарядь задоволення нових потреб, що створює людина.
Звідси можна зробити висновок, що процес задоволення потреб людини не обмежується лише виробництвом матеріальних благ. Виробляючи матеріальні блага, вдосконалюючи засоби задоволення потреб, люди тим самим створюють сферу свого буття, розвиваючи і відтворюючи самих себе. Таким чином, трудова діяльність у суспільстві, суспільне виробництво є не що інше, як постійний, безперервний процес руху людей. У ході такого процесу людина оновлюється тією мірою, в якій вона оновлює, розвиває та вдосконалює оточуючий її світ.
Отже, під категорією суспільне виробництво слід розуміти виробництво самої людини, матеріальних благ, а також форм спілкування. Тобто система суспільного виробництва виступає як єдність трьох видів виробництва: носіїв життя, засобів до життя (предметних умов його існування) та соціальних умов існування носіїв життя.
Виробництво і відтворення носіїв життя, тобто людини, – це не просто природний, біологічний процес. Тут, як і при виробництві суспільного продукту, люди діють цілеспрямовано: духовні та фізичні здібності людей використовуються не лише для створення матеріальних цінностей, а й для відтворення та розвитку своїх сил, здатностей. У цьому випадку "людську силу" доцільніше ототожнювати з поняттям "життєва сила". Останнє повніше відтворює зміст розвитку людських сил.
Під життєвою силою слід розуміти ті фізичні та духовні здібності людей, які використовуються ними для виробництва та відтворення всіх своїх здатностей. Тобто це сили, що витрачаються на самообслуговування, самоосвіту, навчання і виховання дітей та дорослих, на охорону здоров'я, сприйняття творів мистецтва тощо.
До продуктивних сил виробництва людини належать життєві засоби, за допомогою яких реалізується процес відтворення та розвитку людських сил.
Це насамперед предмети споживання: їжа, одяг, помешкання тощо. У сфері споживання життєвих засобів відбувається виробництво робочої сили, а також розвиток усіх сил, здатностей і здібностей особистості. Якщо сфера споживання життєвих засобів є водночас сферою виробництва людських сил, то сфера споживання робочої сили є сферою виробництва матеріальних благ. У ролі посередника тут виступають сфери розподілу та обміну.
Виробництво людської сили і виробництво матеріальних благ перебувають у тісному взаємозв'язку. В процесі виробництва матеріальних благ створюються два різновиди матеріальних цінностей: засоби виробництва і предмети споживання, тобто життєві засоби. Причому засоби виробництва споживаються всередині самого виробництва, яке їх породило.
Взаємодія людських сил та матеріальних благ зумовлює саморозвиток суспільного життя, що є його суттєвою характеристикою. При цьому саморозвиток можливий лише у разі використання як самої природи, так і біологічного організму людей. Саморозвиток завдячує процесові, спрямованому на розвиток продуктивних сил шляхом використання і сприйняття природних сил, що виступають як предмет діяльності суспільства.
Для задоволення своїх потреб люди взаємодіють насамперед з природою. Саме у процесі цієї взаємодії формується суспільне виробництво, яке історично виступає обов'язковою передумовою життєдіяльності людини. Правда, пізніше люди створюють так звану другу природу, яка має особливе значення для суспільства.
Глобальні проблеми людства і соціальне прогнозування і моделювання майбутнього
Сучасна цивілізація знаходиться в критичному періоді свого розвитку. Становлення глобальної цивілізації стикається з протиріччями, що обумовлені внутрішніми суперечностями техногенної цивілізації, нерівномірністю економічного, технічного, політичного, культурного розвитку людства. Основні чинники техногенної цивілізації – неухильне економічне зростання, науково-технічний прогрес – виявили свої негативні наслідки. Наприкінці XX століття загострилися проблеми, які набули загально-планетарного значення і котрі загрожують самому існуванню людства, так звані глобальні проблеми. Наприклад, проблема виживання людства в умовах розвитку принципово нового типу військової техніки і нагромадження зброї масового знищення. “Сучасна науково-технічна революція призвела до небаченого стрибку у розвитку засобів руйнування і військової справи, в результаті якого людина стала фізично здатна знищити все живе на нашій планеті. Вже накопичених арсеналів, як вважають вчені, достатньо для того, щоб знищити 58 мільярдів людей, або в 11, 5 разів більше, ніж живе людей на Землі”. Крім військової загрози, дуже важливою є проблема глобальної екологічної кризи і пов'язані з нею сировинні, енергетичні, економічні проблеми. Постійна хімізація життя людей в наш час є достатнім приводом для хвилювання. “З продуктами харчування, медикаментами, забрудненим повітрям різноманітні речовини, шкідливі для людини, потрапляють в її організм. Це не тільки погано впливає на стан здоров'я людей, але й дуже негативно діє на фізичну повноцінність майбутніх поколінь”. Важливими глобальними проблемами також є загроза демографічної кризи, проблема збереження особистості як біосоціальної істоти в умовах деформуючого впливу техногенної цивілізації та її масової культури, зростаючих процесів відчуження (накопичення шкідливих мутацій, інформаційні перевантаження, стреси, наркоманія, маніпуляція свідомістю тощо).
Гострота глобальних проблем залежить не лише від того, що непередбачені екологічні та соціально-економічні наслідки глибоко впливають на всі боки життя сучасної людини. Істотним є й те, що ці проблеми настільки взаємопов'язані, що практично неможливо добитися успіху у вирішенні однієї з них, ігноруючи або приділяючи недостатню увагу іншим. Крім того, однобічний підхід до вирішення глобальних проблем може призвести до тяжких наслідків, які негативно позначаються на перспективах розвитку усього людства. Характерною рисою глобальних проблем є їх динамізм. Можливим є як збільшення кількості глобальних проблем з часом, так і їх зменшення.
Вирішення глобальних проблем можливе лише зусиллями світового співтовариства. Навіть найбільш могутня держава не в змозі вирішити самостійно загальнолюдські проблеми. Для їх подолання потрібно спільне використання економічних, інтелектуальних, науково-технічних і культурних ресурсів всього людства. Необхідні також політична воля урядів і народів різних країн, широке розповсюдження у світі нового політичного мислення. На теперішній час різні країни по-різному ставляться до вирішення глобальних проблем: одні ігнорують ці проблеми, інші витрачають великі кошти на їх подолання.
Дослідити шляхи подальшого розвитку людства, осмислити ознаки і риси нової цивілізації, яка ще знаходиться в процесі формування, – це основне завдання соціального передбачення і прогнозування. “Прогноз” в сучасному значенні слова – це не просто передбачення, а особливий вид його, який суттєво відрізняється від усіх інших видів високим ступенем обґрунтованості, об'єктивності. Прогнозування є процесом отримання знань про майбутнє на грунті спеціальних наукових методів. Соціальне прогнозування проводиться, як правило, на основі міждисциплінарних досліджень, в процесі інтеграції гуманітарного, технічного знання і природознавства. До основних методів соціального прогнозування належать методи екстраполяції, метод історичної аналогії, комп'ютерного моделювання, метод побудови сценарію майбутнього і методи експертних оцінок. За своїми видами соціальні прогнози бувають пошуковими, нормативними, аналітичними і застерігаючими.
Щодо соціального передбачення, створення моделей майбутньої цивілізації, то особливо активно ця проблема починає розроблятися в західній футурології починаючи з 60-х років нашого століття. Численні моделі нової цивілізації породжують і численні її назви – пост-індустріальне суспільство, суспільство третьої хвилі, технотронне, споживацьке, трансформаційне тощо. Останнім часом все частіше використовується термін “інформаційна цивілізація”. Незважаючи на те, що залишаються ще технократичні сподівання на вирішальне значення техніки і науки, пріоритетними стають інші варіанти розвитку майбутнього суспільства. Які ж контури нової цивілізації?
По-перше, очевидним стає принципово інший тип детермінації нової цивілізації. Це будуть вже не соціально-економічні і техніко-технологічні чинники, а фактори людської самодетермінації – свідомості, вільного вибору, соціально-культурних пріоритетів.
По-друге, така цивілізація буде грунтуватися на іншій, ніж техногенна, системі культурних цінностей: на етиці ненасильства, на відмові від культу сили і панування, на толерантному ставленні до різних культурних традицій, на принципово інших засадах відношення до природи. Зростаюча цілісність і єдність людства буде супроводжуватися зростанням багатоваріантності і різноманітності культурного розвитку.
По-третє, нове суспільство буде засноване на розвитку нового типу соціальних зв'язків людей. Суспільство розрізнених, атомізованих індивідів зміниться на суспільство вільних соціальних спільнот, де людина стане будувати свої зв'язки, виходячи з міркувань вільного вибору, орієнтуючись на власні смаки і потреби.
По-четверте, технологічною основою майбутньої цивілізації будуть принципово нові процеси і об'єкти, які набули назви “синергетичних”, тобто таких, що здатні до саморозвитку (комп'ютерні системи, біотехнологічні комплекси).
Попри всі соціальні прогнози, теоретичні доводи, емпіричні прояви цих тенденцій, чи реалізуються вони – це питання, на яке може відповісти лише історія.
55 філософія суспільного виробництва
Більшість представників суспільних наук і природознавців вважають, що саме виробництво матеріальних благ, праця зумовили виділення людини з тваринного світу і досягнення нею успіхів в оволодінні силами природи та розвитку культури.
Праця – це цілеспрямована діяльність людей, у процесі якої вони перетворюють та пристосовують предмети природи для задоволення своїх потреб.
Людська праця відрізняється від тваринно-інстинктивної діяльності тим, що вона є цілеспрямованим зусиллям на такі зміни в природі, які забезпечують задоволення певних потреб людини.
Праця в широкому розумінні – це спосіб життєдіяльності виробників. При цьому вона не обмежується лише функцією створення людиною предметного світу з метою забезпечення необхідних умов існування, а й виступає як діяльність людини, що переслідує свої цілі. Отже, праця, як цілеспрямована діяльність людини, є також процесом становлення людини як особистості, як соціальної істоти, а не лише як біологічного організму.
Цей процес, тобто процес формування людини як особистості, завдячує саме праці, яка може здійснюватися лише на основі соціальних зв'язків.
Тобто за своєю формою праця завжди є соціальним процесом.
Разом із тим праця має фізіологічний аспект, тобто в процесі праці витрачається енергія м'язів, нервів тощо. З цього погляду виробництво робочої сили є використанням вироблених матеріальних благ, їх споживанням. Саме ж споживання слугує відтворенню м'язів, нервів, кісток, мозку робітника, який, у свою чергу, є умовою відтворення нових робітників.
Праця – це безперечна умова існування людей, вічна природна необхідність. Без неї неможливий обмін речей між людиною і природою, тобто неможливе саме людське життя. Тому незалежно від різних суспільних форм процес виробництва має бути безперервним. Як суспільство не може існувати без споживання, так само воно не може не виробляти. Саме тому праця, процес виробництва є першою і найважливішою передумовою людського існування. Лише завдячуючи праці людина може розкривати свою людську сутність, привласнювати предмети природи з метою задоволення своїх потреб.
Слід підкреслити, що саме задоволення потреб, дія задоволення, стає основою для наступної, нової потреби, нових дій для задоволення. Тобто відбувається не одноразовий акт задоволення певних потреб, а взаємозумовлений безкінечний історичний процес зростання потреб, все більш складних, високих. При цьому дії задоволення поступово ускладнюються, вимагаючи більш досконалих знарядь задоволення нових потреб, що створює людина.
Звідси можна зробити висновок, що процес задоволення потреб людини не обмежується лише виробництвом матеріальних благ. Виробляючи матеріальні блага, вдосконалюючи засоби задоволення потреб, люди тим самим створюють сферу свого буття, розвиваючи і відтворюючи самих себе. Таким чином, трудова діяльність у суспільстві, суспільне виробництво є не що інше, як постійний, безперервний процес руху людей. У ході такого процесу людина оновлюється тією мірою, в якій вона оновлює, розвиває та вдосконалює оточуючий її світ.
Отже, під категорією суспільне виробництво слід розуміти виробництво самої людини, матеріальних благ, а також форм спілкування. Тобто система суспільного виробництва виступає як єдність трьох видів виробництва: носіїв життя, засобів до життя (предметних умов його існування) та соціальних умов існування носіїв життя.
Виробництво і відтворення носіїв життя, тобто людини, – це не просто природний, біологічний процес. Тут, як і при виробництві суспільного продукту, люди діють цілеспрямовано: духовні та фізичні здібності людей використовуються не лише для створення матеріальних цінностей, а й для відтворення та розвитку своїх сил, здатностей. У цьому випадку "людську силу" доцільніше ототожнювати з поняттям "життєва сила". Останнє повніше відтворює зміст розвитку людських сил.
Під життєвою силою слід розуміти ті фізичні та духовні здібності людей, які використовуються ними для виробництва та відтворення всіх своїх здатностей. Тобто це сили, що витрачаються на самообслуговування, самоосвіту, навчання і виховання дітей та дорослих, на охорону здоров'я, сприйняття творів мистецтва тощо.
До продуктивних сил виробництва людини належать життєві засоби, за допомогою яких реалізується процес відтворення та розвитку людських сил.
Це насамперед предмети споживання: їжа, одяг, помешкання тощо. У сфері споживання життєвих засобів відбувається виробництво робочої сили, а також розвиток усіх сил, здатностей і здібностей особистості. Якщо сфера споживання життєвих засобів є водночас сферою виробництва людських сил, то сфера споживання робочої сили є сферою виробництва матеріальних благ. У ролі посередника тут виступають сфери розподілу та обміну.
Виробництво людської сили і виробництво матеріальних благ перебувають у тісному взаємозв'язку. В процесі виробництва матеріальних благ створюються два різновиди матеріальних цінностей: засоби виробництва і предмети споживання, тобто життєві засоби. Причому засоби виробництва споживаються всередині самого виробництва, яке їх породило.
Взаємодія людських сил та матеріальних благ зумовлює саморозвиток суспільного життя, що є його суттєвою характеристикою. При цьому саморозвиток можливий лише у разі використання як самої природи, так і біологічного організму людей. Саморозвиток завдячує процесові, спрямованому на розвиток продуктивних сил шляхом використання і сприйняття природних сил, що виступають як предмет діяльності суспільства.
Для задоволення своїх потреб люди взаємодіють насамперед з природою. Саме у процесі цієї взаємодії формується суспільне виробництво, яке історично виступає обов'язковою передумовою життєдіяльності людини. Правда, пізніше люди створюють так звану
другу природу, яка має особливе значення для суспільства.
56
Відношення людини до речі як власності є способом її самореалізації у світі соціоекономічного буття. Власність є інтегруючим началом у сутнісній характеристиці виробничо-економічних відносин. Разом із тим власність невід'ємна від людської природи, є її атрибутивною властивістю. Найбільш повно і рельєфно вона виявляє себе через володіння речами, предметами природного і соціального характеру, символами яких виступають гроші. Через відношення власності виникає можливість висвітлити різні сторони суспільно-економічного життя в його світоглядних і онтологічних аспектах. У такій ситуації постійно виникають суперечності, що створює безліч соціально-господарських та економічних проблем, акцентованих на власності. В чому ж полягають специфіка і смисл власності як основи економічного буття? Для цього необхідно з'ясувати метафізичні особливості власності як соціокультурної й економічної проблеми.
Власність — рушійна сила історичного розвитку в його духовно-культурних вимірах. Прогрес людської свободи міг здійснюватися завдяки вирішенню проблеми власності. Виокремлення суб'єктно-об'єктних відносин у процесі розвитку уявлень про власність сприяє формуванню соціального становища людини. В одному випадку вона як власник стає господарем, володарем, розпорядником об'єктів, речей, предметів, землі, капіталу, в іншій ситуації володіння власністю робить людину залежною від інших людей, позбавлених власності й змушених продавати свою робочу силу, фактично себе. Чому так відбувається? Очевидно, потрібно з'ясувати сутність поняття — "власне" і "своє".
У понятті "власність" чується і зваблює справжнє, дійсне, своє. Власність первісно приречена на важке "докопування" до своєї сутності. Те, що комусь видається багатозначністю терміна, проблемою лексикографії, насправді є "поверхнею айсберга". Прагнення уточнити, закріпити власність у правових термінах не випадкове. Непомітна в лексиці, підкреслена в законодавстві, про себе постійно нагадує необхідність уточнення проблеми власності, встановлення її. Без цього вона як мінімум двозначна. "Поняття власності сипке як пісок. Воно йде туди, куди дефініції не проникають. З новим проектом власності самовпевнена свідомість з претензією на революційність зав'язла в глибинах, які навіть уявити їй важко"1.
Власність як запис майна на юридичну особу до контракту інша, ніж та власність, що повернулася до себе і стала власне собою. Але юридична власність не випадково розуміється завжди з повагою до відновлення речі як власності та людини як її володаря. Відокремити і відособити юридичне значення власності можна лише штучно. Повставши проти приватних володарів, більшовики проігнорували невичерпний смисл власності. Тим самим вони позбавили себе власної правоти (правди). Набування власності зрозуміле в кінцевому підсумку тільки як своє.
Ми нікому і нічому не належимо так, як своєму в тому значенні, що зайняті своєю справою, живемо своїм розумом і знаємо свій час і свої можливості. Своє вказує на володіння в іншому розумінні, ніж нотаріально завірене майно. Ми повністю поринаємо у своє, тому не змогли б дати про нього інтерв'ю і завжди приходимо до його приватного розуміння. Латинський вислів suo gure перекладається "за своїм правом" і говорить про правовий захист особистості. Але первісно це означало з повним правом, обґрунтовано поза відношенням до індивідуального права. Suum esse, буквально "бути своїм", означає бути вільним. Українська свобода походить від свого не в значенні моєї, а у значенні власності мого. Власне я, сам і свій, є тією вихідною власністю, минаючи яку будь-яка інша власність буде непорозумінням. Давньогрецька назва буття ousia зберігала первісне значення власності. У пізнього М. Гайдеггера співбуття ("со-бытие") як явище, поява осяяння буття вказує одне із значень на своє власне (Ereignis — eiganen). "Від мінливої релятивності свого в значенні належності комусь юридично належного думка не може не повернутися до основи власне свого як справжнього, чим людина інтимно захоплена без надії пояснити, лише відчуваючи прагнення захоплення. Свобода, по суті, не незалежність, вона навпаки прив'язана до таїни свого"2.
Власне своє може бути пізнаним, але спроби вирахувати, сформулювати відходять від нього. Для дослідника, підкорювача Землі та Всесвіту шлях до власне свого важчий, ніж вивчення галактик, орбіт планет або здобування величезного майна. Лише здається, начебто можна поставити проблему власності та вирішити її. Насправді потрібно починати з такого орієнтира, як світ. Він із самого початку виявляє риси близького, інтимного узгодженого. Світ (мир) приймається, як правило, з більшою готовністю, ніж існуючі умови, колектив, сім'я. Світ насамперед свій, тобто рідний. Свобода — це насамперед захопленість своїм, де свій (своє) потрібно розуміти у зв'язку з усіма, з родом (народом). Мислить себе у свободі не юридична особа і не індивідуальне ("фізичне") Я, а власність в її захопленості (захопленні) світом3.
На запитання: "Чия власність світ?" людина відповідає: моя. Вона права. Світ закріплює своє охоплення нас тим, що він завжди власний. Епоха (охоплення, спазм) світу, який схоплюється в кожну епоху так, що вона раніше за будь-яку турботу про "суспільні формації" бачить себе ним захопле ною, зустрічає світ завжди як свою захоплюючу подію. У цьо му світлі останні 30 століть одна епоха, що змінюється з від носною зміною міри захопленості, хоча ніколи раніше — з такою малою, як у новітній сучасності свідомості взаємного захоплення. Гонитва за буттям аж до мертвої хватки за речі все більш матеріальні, за шматок хліба в кінцевому підсумку, шлях до якого через агрокомплекс! пакет законів та інструк цій, нафтовидобуток і нафтопереробку, машинобудування і міське господарство, банківські кредити й санітарну регла ментацію, увібрала в себе більше метафізики, ніж універси тетський дискурс.
В.В. Бібіхін
Своє поступово вбирає в себе інтимно близьке, світ, потім державу, потім громадянське суспільство, сім'ю, близьких. У світі своє збігається з родовим (рідним). Усі ці величини залучені в проблематику власності. Власність, своє ніколи не може бути більш зрозумілим, ніж світ. Своє як живильна енергія не відкрите свідомості. Звідси жорстокість боротьби за власність, як правило, далека від інтелектуальності. Власне своє в нас самих виявляється для нас недосяжним. "Знання себе є прерогативою богів" (Платон). В останньому горизонті своє власне є світ (буття). Ми відповідаємо на питання, хто власне ми самі і де наше місце у світі, нашою здатністю запитувати про події світу. Звільнення від сліпого захоплення власності неминуче повертає в школу філософської мудрості, в метафізичні міркування. Школа метафізичної Софії є іншим розумінням власності, ніж просто знання і свідомість про неї.
Визначити, що є власність у глибокому розумінні свого, так чи інакше є справою свободи. Вона відокремлена від нас тим, що ми називаємо особливостями філософії. Спроби зрозуміти переміщає нас у все нові й нові інтелектуальні простори, освоїтись в яких нелегко. Зрозуміло одне: якщо з власністю взагалі має сенс мати справу, то тільки на шляху терплячого осмислення свого, рідного (родового) як добра (майна і блага) і світу як свого інтимного, близького. Власність проходить через духовне осмислення в натуральному господарстві, у товарному виробництві, у грошах, через індивідуальність і, нарешті, через інтелектуальну власність. У тому, що Г.В.Ф. Гегель називав "внутрішньою власністю духу ", власність у кінцевому підсумку "йде" в таку себе, про яку безглуздо запитувати, кому вона належить. Вона своя.
Принцип свободи власності, визнається вона чи ні, так чи інакше здійснює себе через порядок явлення (появи). Проти юридичної власності у воєнний і революційний час вживаються жорсткі, іноді репресивні заходи. Менше кидаються в очі більш ефективні ідеологічні міри у вигляді визнання захоплення власності позаморальними, нецивілізованими, некультурними методами ("крадіжкою") (П.Ж. Прудон). Спазматичне прийняття заходів проти власності руйнує, як правило, матеріальну основу (речовину і тіло), тобто саме те, що якраз не повинно бути ворогом морального зусилля.
Поняття власності може ґрунтуватися тільки на понятті особистості. Коли виникає поняття власності, воно неминучо і незмінно виникає у всій своїй повноті. Як тільки індивідуум усвідомить своє я, свою здатність насолоджуватися, страж дати, діяти, він неминуче переконається також, що це я є ви ключним власником тіла, котре воно одушевляє, його органів, сил і здібностей... Необхідно, щоб існувала власність природ на, раз існує власність штучна і договірна, адже не може бути нічого штучного, що не має своєї основи в природі.
А. Дестют де Трасі
"Внутрішня власність духу" є "володінням тілом і духом, яке досягається освітою, навчанням, звиканням тощо. Цьому заглибленню у своє протистоїть відчуження. Оптимізм К. Маркса щодо подолання відчуження живився думкою ГАФ. Гегеля про те, що свобода розумної волі повертає речі до їх власної самості. Права свободи волі є великими. Вона краще за речі знає їх призначення. У владі розумної волі — все. Тіло робиться належним людині тільки через волю; не освоєне нею, воно стає чужим. Але людина не тіло. Свобода виключає зрівняння власності як у бік позбавлення її, так і у бік обов'язкового наділення нею. Нав'язування юридичної власності тому, хто від неї відмовляється, спрямувавши волю і розум на весь світ, означає її притиснення, пригнічення4.
Обґрунтування власності полягає в поверненні речі своїй (власній) сутності. Розтрачування речі погане не саме по собі, а тому що воно, можливо, суперечить її призначенню. Тільки здійснення речі дає право на неї. Поле є полем остільки, оскільки дає врожай. Хто правильно користується ним, той і є його власником. Власність, завжди і повністю відокремлена від користування, була б не тільки даремною, але вже і не була б власністю.
Широко розуміючи допущення юстиніанівського права власності, згідно з яким практичне користування може перетворюватися в юридичне володіння, Г.Л.Ф. Гегель рішуче вводить свободу власності як норму для майбутнього. У К. Маркса принцип свободи власності "затемнений" і заплутаний введенням суспільної власності, тобто нового правового і владного механізму. Не обтяжений механізмом втілення в життя, гегелівський принцип готовий чекати, коли настрій людей перейметься звичкою бачити власника тільки в тому, хто допомагає речі повернутися до себе. Помилка марксистів Росії полягала в тому, що вони не насмілились наполягати на ретельному прочитанні соціалістичним урядом і народом навіть самого К. Маркса, не кажучи вже про його джерело — Г.Л.Ф. Гегеля, Інша справа, що свобода власності провадить свою глибинну роботу. Відома готовність, з якою російські "капіталісти" віддавали "власність" революціонерам. "Якщо в Росії приватна власність так легко, майже без опору, була знищена вихором соціалістичних пристрастей, то тільки тому, що занадто слабка була віра в правду приватної власності, і самі власники, яких грабували, обурюючись на грабіжників з особистих мотивів, у глибині душі не вірили у своє право, не усвідомлювали його священності, не відчували свого обов'язку його захищати, більше того, таємно були переконані в моральній справедливості останніх цілей соціалістів... Вимога, щоб моє залишалось при мені жодним чином не може претендувати саме на абсолютну моральну авторитетність"5.
Зазначена проблемність філософських смислів власності виокремлює її в багатьох вимірах. Але оскільки власність не існує поза поняттям своє (моє), то найбільш доцільним і є розгляд її сутності через концепт інтелектуальної власності. В ній знаходиться ключ до людської ситуації — політичної, економічної, культурної. Про це свідчить історія формування власності, невіддільної від саморозгортання людського духу. І разом із тим — від економічного буття, продуктивно осмислити феномен якого не можливо поза розглядом проблеми власності.
ILI TAK
Увага до проблеми власності в епоху Просвітництва зумовлена прагненням втілити в життя гуманістичні проекти громадянського суспільства. Варіанти вирішення цих проектів реалізуються в концепціях видатних представників німецької класичної філософії І. Канта, И.Г. Фіхте, Г.В.Ф. Гегеля.
Право, за І. Кантом, — це сукупність умов, за яких сваволя одного (особи) сумісна зі сваволею другого з погляду всезагального закону свободи"71. Починаючи саме з І. Канта
(1722—1804) стало можливим говорити про критичну рефлексію, котра концентрує свою увагу на місці людини у світі як суб'єкта, здатного виходити за рамки природної необхідності. У процесі розгляду проблеми володіння філософ, зокрема, акцентує увагу на власності, котра є "зовнішнім предметом" її власника, який має на неї права. Власник, він же володар, може розпоряджатися своєю річчю, предметом відповідно до свого розсуду і бажання. Але І. Кант — гуманіст-просвітитель, тому для нього власністю є передусім тільки тілесною, матеріальною річчю, а людина "може бути тільки своїм власним володарем, але не власником самої себе, не говорячи вже про те, щоб бути власником інших людей"72. Людина у своїй особі відповідальна за людство в цілому. Тому для І. Канта власність — засіб, але не мета, тому що метою є людина. Таким самим способом є і власність, завдяки якій відбувається взаємний обмін праці людей. Звідси випливає, що власність і багатство, оскільки вони здобуваються різними способами, є власне кажучи лише сумою зусиль праці, якою люди немовби розплачуються одне з одним. Однак вона представлена грошима, які обертаються в суспільстві, перебувають в обігу.
Річ (із суми яких утворюється власність), щоб бути цінністю і називатися багатством, повинна "сама коштувати стільки праці, скільки потрібно для її виробництва (чи для надання її іншим), щоб вона дорівнювала тій праці, за допомогою якої повинен бути придбаний товар (у вигляді продуктів природи чи вміння), і на який він обмінюється"73. Отже, власність в І. Канта еквівалентна насамперед затраченій праці, загальним засобом взаємного обміну якої виступають гроші. Тільки так, вважає мислитель, власність може стати законним засобом обміну працею між членами суспільства, а тим самим — засобом обміну державним багатством, тобто стати власністю.
У теорії І. Канта важливо те, що власність, будучи охоплена "обігом" майна, визначає ціннісне відношення до всіх інших речей і товарів, до яких належить усе, навіть науки. Таким чином, мислитель підходить до поняття інтелектуальна власність, під яке підведене поняття володіння знаннями, що є багатством. Міркування філософа про інтелектуальну власність — необхідна характеристика специфіки і стану громадянського суспільства, цінності якого активно обговорювалися у філософській думці того періоду.
У філософії німецького мислителя поняття інтелектуальна власність є похідним від загальної розробки проблеми інтелектуальної діяльності, що дає змогу зрозуміти поступальний рух людського прогресу. Інтелект стимулює творчу діяльність не тільки до пошуку засобів для "приємного життя", а й для подолання існуючих конфліктних відносин між людьми. Вони виникають внаслідок властивих людям, з одного боку, егоїстичних спонукань, а з іншого боку — честолюбства, властолюбства, користолюбства. Ці якості у своїй єдності передбачають власність, "опредметнену" в речах, майні, грошах. І. Кант вважав, що без цих, негативних з морального погляду пристрастей, "всі чудові природні задатки людства залишилися б назавжди нерозвиненими", людина не вийшла б "зі стану недбайливості й діяльного достатку", не занурилася б "з головою в роботу", не знайшла б засобів "розумного порятунку" від труднощів, що пригнічують її74. На відміну від руссоїтського обурення (далекого І. Канту) із приводу людських страждань, пов'язаних із прогресом приватної власності, філософ позитивно оцінював діалектичну проблему ролі суперечностей і антагонізмів в історичному розвитку. Власність обумовлюється, крім усього, проникливістю й активністю розуму.
Загальний позитивний результат, який прогрес приносить людству, розглядається І. Кантом як такий, що виправдовує все попереднє зло, в тому числі всі колізії, пов'язані з процесом одержання багатства заради задоволення бажання користолюбства щодо збільшення власності. Тому філософія історії І. Канта, визнаючи зло минулого, виражала неприйняття актуального соціального зла й орієнтувала на його усунення. Визнання права власності як умови природного і духовного буття людини давало можливість мислителю стверджувати, що "найбільша проблема для людського роду, вирішити яку його змушує природа — надбання спільного правового громадянського суспільства"75. Цей суспільний ідеал І. Канта, реалізацію якого він пов'язував із недалеким майбутнім, по суті виражав загальний шлях розвитку "духу капіталізму" (В. Зомбарт). Основна мета, вважав мислитель, полягає в розкріпаченні людських розумів, для чого потрібно забезпечити "самостійність думки", необхідність свободи "публічного користування своїм розумом". Здійснення такого завдання передбачало правове забезпечення власності.
Впевненість І. Канта в "людині не як засобі, а як меті суспільного розвитку надихнула Й.Г. Фіхте (1769—1814) на розробку теоретичної позиції, відповідно до якої вища і загальна мета будь-якої вільної діяльності — можливість жити. Це передбачає в процесі вирішення соціальних завдань забезпечення народних мас життєво важливими засобами існування. Це положення нерозривно пов'язане з реалізацією права людини на працю, винагородою за яку є заробітна плата. З права на працю та на її результати И.Г. Фіхте виводив право власності, котре розуміється як володіння матеріальними благами особистого користування. Але ці блага не можна використовувати для наживи і життя за рахунок праці інших людей. Заявляючи, що кожна доросла і розумна людина "повинна мати власність", філософ переносив турботу про власність кожного на державу, яка повинна захищати її, чим і забезпечувати добробут усіх членів суспільства. Економічне домінування держави полягало в регулюванні господарського життя соціуму. Створюючи теоретичну модель нового суспільства як " замкненої держави законів та індивідів ", названої ним так само "державою розуму", Й.Г.Фіхте залишає приватну власність недоторканною у всіх інших (за винятком землі) галузях економіки76. Це вело до переконання, що неприпустимо обмежувати розміри майна, капіталів, багатства приватних осіб. Тим самим, незважаючи на регламентацію державою соціоекономічного життя, філософ через наявність власності легалізує функціонування й існування майна як необхідну умову розвитку приватної власності.
Методологічний аспект проблеми власності теоретично оформив Г.В.Ф. Гегель (1770—1831) у "Філософії права". Соціально-історичне буття людей у цілісності його духовно-ідейної і політико-економічної сторін є тією новою проблемою в німецькій класичній філософії, яку мислитель ставив і розробляв у своїй творчості. Для нього поняття власності пов'язане з цілим аспектом духовно-інтелектуального життя індивіда — права, свободи, релігії, держави, особистості тощо. Він вважав відносини власності тією віссю, навколо якої обертається все законодавство і з якою так чи інакше співвідносяться більшою частиною права громадян. Мислитель виводив поняття власності з особистості людини, її прагнення панувати над річчю шляхом вкладення в останню своєї волі. Найважливішою передумовою власності Г.В.Ф. Гегель вважав свободу. Стверджуючи, що речі, на відміну від вільної особистості, є "невільними, позбавленими індивідуальності, безправними", вчений трактував власність як еманацію (сходження) абсолютної ідеї, завдяки якій особистість переходить із суб'єктивного змісту в об'єктивний. "Розумність власності полягає не в задоволенні потреб, а в тому, що знімається гола суб'єктивність особистості. Лише у власності особа виступає як розум"77, — зазначав мислитель. У власності особистість знаходить для себе "зовнішню сферу свободи"78. Власність сама по собі є чимось безпосередньо відмінним і відокремленим від особистості. Г.В.Ф. Гегель вважає, що "розумність власності" полягає не в задоволенні потреб, а в знятті "голої" суб'єктивності, котра здобуває наявне буття. Наголошуючи на "абсолютному праві людини на привласнення всіх речей шляхом вкладення в них своєї волі", вчений був переконаний, що лише таким шляхом річ отримує своє визначення і набуває своєї сутнісної мети. Відтак привласнення він характеризував як "маніфестування", доведення до загального відома панування волі людини над річчю, а власність — як поєднання речі (невільної, знеособленої субстанції) і волі людини, вираженої у певних цілях, тобто підпорядкування об'єкта суб'єкту79. За цих обставин поява у суб'єкта господарювання та спрямування ним своєї волі на досягнення цієї мети виступали найважливішими передумовами власності.
Оскільки у власності моя воля виступає як особиста воля, тим самим, як воля одинична, стає для мене об'єктивною, власність набуває характеру приватної власності, а спільна власність, яка за своєю природою може бути в одиничному володінні, отримує визначення розірваної загальності, зали шати в якій мою частку є свавільною справою.
Г.В.Ф. Гегель
Важливо зазначити, що Г.В.Ф. Гегель аналізував смисл власності як органічну єдність таких елементів: оволодіння річчю шляхом її фізичного захоплення, формування (зміни форми об'єкта привласнення, наприклад, шляхом обробітку землі) і позначення (наприклад, встановлення на земельній ділянці стовпчика, на якому зазначено ім'я її власника); зі вступом у володіння вчений пов'язував вихід свободи зі свого внутрішнього притулку і перехід її в річ; користування як перебування свободи в речі, що знаменує тотожність суб'єкта (особи) і об'єкта (речі), при цьому привласнення можливе лише на основі втрати якості, загибелі однієї зі сторін (споживання речі як засобу задоволення потреб); відчуження як відображення (рефлексія) свободи із речі у собі, що може відбуватися за двох умов: 1) власник вкладає у річ свою свободу; 2) річ за своєю природою є чимось зовнішнім щодо власника80.
Трактуючи відчуження як розпорядження річчю, вчений звертав увагу на те, що благо, яке є особистою власністю індивіда (його внутрішньою власністю), є невідчужуваним. Водночас Г.В.Ф. Гегель наголошував на тому, що необхідною передумовою успішного функціонування власності є договір між людьми, який "передбачає, що ті, хто вступає у нього, визначають один одного особами і власниками"81. На думку філософа, саме у договорі свобода людини до речі поєднується зі спільною волею інших людей, підносячись до загальної волі. Отже, акцентуючи увагу на суб'єктивному, вольовому акценті змісту відносин власності, Г.В.Ф. Гегель виходив з того, що в договорі кожен своєю волею та волею інших (загальною волею) припиняє своє буття як власника однієї речі і стає ним стосовно до іншої. У цьому контексті власність виступає як "буття для іншого", для свободи іншої особи.
Власність як сторона наявного буття або зовнішності не є більше лише як річ, а утримує в собі момент якоїсь (і, відповід но, іншої) волі. Вона здійснюється через договір як процес, у якому втілюється опосередкована суперечність, яка полягає в тому, що я є, і залишаюся для себе сущим, таким, який виключає іншу волю власників тією мірою, якою я у волі, то тожній з іншою волею, перестаю бути власником.
Г.В.Ф. Гегель
Усі речі можуть стати власністю людини, котра становить "вільну волю". Отже, кожний має право отриману, взяту, придбану річ переробити у свою волю, тому що річ не має самооцінки, а є чимось "зовнішнім самій собі"82. Власність пов'язана, як і в І. Канта, з володінням, завдяки чому з погляду свободи власність, як її перше наявне буття, є істотною метою для себе. Звідси робиться висновок про те, що у власності виявляється воля як моя особиста воля, тобто як воля одиничного, внаслідок "власність набуває характеру приватної власності"83, а спільна власність стосовно приватної власності становить поле для сваволі.
Право є насамперед безпосереднім наявним буттям, яке дає собі свободу безпосередньо:
а) володіння, котре є власністю; свобода тут — свобода абстрактної волі взагалі, або саме тому певною одиничною волею, яка співвідноситься лише з особою;
б) особа, відрізняючи себе від себе, відноситься до іншої особи, і обидві володіють одна для одної наявним буттям лише як власники. їх у собі суща тотожність формує існування за вдяки переходу власності одного у власність іншого за наяв ності загальної волі і збереження їх права в договорі.
Г.В.Ф. Гегель
Філософ не визнає утопічних програм відсторонення особистості від приватної власності, оскільки в цьому міститься не правовий момент. Він вважає уявлення про благочестиве, дружнє і навіть насильницьке братерство людей, у якому існує спільність майна й усунутий принцип приватної власності, легко прийнятним умонастрою, якому далеке розуміння "природи свободи духу, права й осягнення їх у їхніх визначених моментах"84. Отже, Г.В.Ф. Гегель не приймає руссоїзму і його попереджень про ті лиха і нещастя, які приносить приватна власність. Він знаходить низку доказів в аморальності союзу, що допускає спільність майна. У цьому випадку, вважав філософ, нівелюється особистість, оскільки у власності виявляється свобода людини як особистості. Необхідність приватної власності полягає в тому, що вона дає свободі наявне буття. Неприйнятність суспільної власності Г.В.Ф. Гегель пояснює тим, що між власником і річчю існує не тільки зовнішній, а й глибокий внутрішній, духовний взаємозв'язок, оскільки володіння власністю означає привнесення в річ іншої мети. Відносини власності подані за схемою: володіння — споживання — відчуження, що дає змогу виявити онтологічні джерела власності, розкрити її зв'язок з свободою, а потім — свободи і волі, свободи і відповідальності. Завдяки цьому здійснюється єднання людини і зовнішнього світу, тому що вступ у володіння річчю робить її матерію "моєю власністю", оскільки матеріальний світ "для себе" не належить собі.
Для Г.В.Ф. Гегеля власністю можуть бути не тільки речі, а й знання, науки (як у І. Канта), таланти. Останні стають власністю лише через опосередкування духу, який приводить свою внутрішню сутність до безпосередності "зовнішнього" духу. Завдяки духу ми спостерігаємо рух думки у визначенні власності від специфічної якості до байдужості її визначеності, а тим самим до кількості. У власності кількісна визначеність, яка виступає з якісної визначеності, є цінністю.
"Комунізм... у його першій формі є лише узагальненням і 1 завершенням відносин приватної власності, на перших порах він виступає як всезагальна приватна власність... Проте лише комунізм є для найближчого етапу історичного розвитку не обхідним моментом людської емансипації і зворотного відвоювання людини. Комунізм є необхідною формою й енергій ним принципом найближчого майбутнього".
К. Маркс
Аналіз сутності власності обумовлений зверненням мислителя до проблем політичної економії, "модної" в той час. Вивчення робіт економістів Дж. Стюарта, А. Сміта поставило завдання осмислити матеріал, який містився у їхніх творах, що зумовило висновок Г.В.Ф. Гегеля "У державах нового часу забезпечення власності — це вісь, навколо якої обертається все законодавство і з якою так чи інакше співвідносяться здебільшого права громадян"85. Якщо власність — основа нового соціального світопорядку, оскільки буржуазний соціум орієнтується на дедалі зростаюче задоволення потреб, на виробництво і придбання все більшої кількості речей, то "власність представляє всі речі".
Міркування про власність у "Філософії права" Г.В.Ф. Гегель закінчує визначенням грошей, котрі забезпечують володіння речами. Це підводить до проблеми цінностей, що є смисложиттєвим питанням у дослідженні власності.
Г.В.Ф. Гегель здійснює аналіз власності в контексті соціальної цілісності — громадянського суспільства, яке виникає в Новий час всередині наявних держав. Стверджуючи правомірність економічних відносин, що ґрунтуються на ринковій формі приватної власності, Г.В.Ф. Гегель вступав у конфронтацію з ідеями соціальної філософії Платона, вважаючи, що спільна власність не має ні економічного, ні морального виправдання. Він пише: "Епікур відрадив своїм друзям, які хотіли створити подібний союз на основі спільності майна, саме з тієї причини, що це доводить відсутність взаємної довіри, а ті, хто не довіряє один одному, не можуть бути друзями"86. Відстоюючи принципи реалізації свободи, Г.В.Ф. Гегель став критиком інвектив Ж.-Ж. Руссо проти приватної власності і критиком руссоїстського егалітаризму з властивою йому соціалістичною тенденцією, відкинувши її. Виокремлення приватної власності як однієї із соціоекономічних закономірностей, які проступають крізь масу випадків, перетворює її на необхідність, яка керує ними. На основі розгорнутого розуміння приватної власності Г.В.Ф. Гегель робить висновок, що хоча в "громадянському суспільстві кожний для себе — мета", але тільки в співвідношенні "з іншими" він "може досягти обсягу своїх цілей"87. В остаточному підсумку ця обставина пов'язана із загальним прогресом людства.
Запропонований німецьким філософом підхід до розуміння власності знайшов відображення у сучасній економічній теорії, яка через прагнення людини до речі позначає не суб'єктно-об'єктні відносини, а як загальна воля аналізує суб'єкт-об'єктні зв'язки. Противники такого підходу звертають увагу на те, що власність не можна визначити як відношення суб'єкта до об'єкта як неживого предмета. Водночас, на думку багатьох дослідників, саме трактування об'єкта власності як неживого предмета виражає певне відношення до нього, що ґрунтується не на рівноправності сторін, а на пануванні однієї з них, підпорядкуванні об'єкта суб'єкту. За цих обставин особа, яка вкладає свою ідею в річ, перетворює останню у своє наявне буття, наслідком чого стає зміна особистості, яка стає особистістю наявною, і зміна речі, яка олюднюється, суб'єктивізується. Для Г.В.Ф. Гегеля, таким чином, власність не може існувати поза Духом, тобто інтелектом людини. Тим самим видатний німецький мислитель актуалізує необхідність виокремлення інтелектуальної власності, яка закономірно випливає з його вчення про Дух.
57 особливості розвитку науки як феномена культури
У найбільш загальному вигляді опис науки як феномена культури містить у собі два підходи: зовнішній і внутрішній. В першому випадку наука розглядається як цілісний феномен відносно світу культури. В другому випадку, наука постає як складний, структурований об'єкт, кожна з частин якого може бути розглянута як самостійний об'єкт.
Розгляд науки стосовно світу культури може здійснюватися в кількох можливих проекціях. Найбільш простою є просторова проекція: наука посідає певне місце у світі культури, тобто має межі. Для того, щоб окреслити контури науки в першому наближенні, можна абстрагуватися від точного визначення того, що таке наука, і покладатися на сукупність усталених уявлень. Їх достатньо для того, щоб зафіксувати дві форми встановлення межі: зовнішня і внутрішня демаркації - але при детальнішому розгляді використовуватимуться поняття, розглянуті в пункті 4 "Наука як система".
Зовнішня демаркація науки встановлюється переважно нормативним шляхом. Елементи культури, які виконують нормотворчу функцію, насамперед право, створюють набір положень, додержання яких у даному суспільстві і є визнання статусу науковості. При цьому єдиного принципу класифікації не існує. Набір атрибутивних властивостей науковості істотно розрізняється щодо того, що є об'єктом регулювання: вид діяльності, характер установи, специфіка дослідження й т.ін. Варіабельність нормативного визначення науки та науковості також пов'язана з тим фактом, що право як явище, насамперед пов'язано з конкретною державою.
Другою формою зовнішньої демаркації науки є набір домінуючих у суспільстві соціальних уявлень про науку. Цей набір відрізняється ще більшою варіабельністю, оскільки містить у собі специфіку ідеологічного, релігійного, етнічного, професійного відношення до науки. Межі науки, прописані в масовій свідомості, об'єктивно не збігаються з нормативно-правовими межами, але саме вони зумовлюють особливості сприйняття науки у більшості людей. Масові образи науки впливають і на формування професіональних образів науки: через систему середньої освіти і засоби масової інформації.
Внутрішня демаркація науки також здійснюється через нормативність і систему уявлень. Наука як соціальний інститут, має законне право нормотворчості, результати якої фіксуються в сукупності регулятивних документів. Писане внутрішньонаукове право встановлює норми, що регулюють соціальні відношення всередині науки, наприклад, процедури здобуття статусу: вченого ступеня, звання тощо. Друге завдання - створення і підтримка внутрішньонаукових стандартів: від еталонів виміру до вимог щодо оформлення тексту.
Власне норми й ідеали самого процесу наукового пізнання об'єктивно формуються всередині конкретних наукових дисциплін. При цьому нормативність пізнання має декілька форм реалізації, пов'язаних з рівнем їх усвідомлення й обов'язковості застосування. Можна виділити такі варіанти: стереотипні норми, канони, конвенції, принципи тощо.
Місце науки у світі культури може бути встановлене через набір відносних систем координат, тобто відносно інших феноменів культури. При цьому головним об'єктом аналізу є характер і спосіб взаємодії між наукою і філософією, наукою і релігією, наукою і правом і т.п.
відношення між наукою і філософією представляють особливий інтерес. Історія взаємовідносин цих двох явищ духовної культури пройшли фактично через всі логічно можливі форми. Були часи, коли наука фактично була частиною філософського знання, і були часи, коли філософія зазнала примусового онаучування. Крім цих двох крайніх форм можлива велика кількість перехідних варіантів. Частина з них вже реалізувалася історично.
Головною проблемою останнього століття було встановлення того, де саме проходить межа між наукою і філософією. Складність цього розрізнення пов'язана з цілою низкою факторів. По-перше, з історичною традицією, де домінувала ідея наукової філософії. По-друге, зі схожістю форм представлення результатів наукового і філософського дослідження: теоретично організована система знань. По-третє, з наявністю такого явища як філософські науки.
В останні десятиліття полеміка навколо проблеми взаємовідносин між наукою і філософією стала менш гострою. Цепов'язано і зі зміною умов спілкування у світовому інформаційному просторі - плюралізм поступово перетворюється в норму.
ИЛИ ТАК
Наука як феномен культури
Наука [1] - одна з домінант культури, її елемент, без науки культура не може успішно здійснювати свої базові соціальні функції. Наука являє собою систему розвивається знання і в результаті цього відрізняється від інших явищ культури, перш за все тим, що її змістом є об'єктивна істина. Тобто зміст наукового знання не залежить від намірів, настроїв людини і людства. У науковому знанні аналізуються і розкриваються закони, властивості об'єктивного світу, його зв'язки і відносини. Тому розвиток науки безмежно і нескінченно, оскільки безмежний і нескінченний навколишній світ.
Але, щоб виникла наука, суспільство має досягти не тільки певного рівня соціально-економічного розвитку, що породжує потребу в наукових знаннях, а й сформулювати культуру певної якості, культуру, в надрах якої можливе зародження і розвиток наукового мислення, наукового підходу до дійсності, яка створює умови або, принаймні відкриває відомий простір для пізнавальної діяльності.
Отже, вона - основний засіб раціональної діяльності. Спираючись на наукові знання, людина отримує можливість опановувати природними та суспільними силами. Такі «вказівки» наука дає, насамперед, завдяки аналізу законів, істотних зв'язків і відносин дійсності. Але люди розвивають науку не тільки для рішень практичних завдань, але і для розкриття таємниць, загадок природи.
Наука аналізується на багатьох, в тому числі і на світоглядних рівнях. Ця тенденція дедалі більше посилюється, і велика частина найбільших світових вчених підкреслюють необхідність динаміки морального дозрівання людства до наукових відкриттів, ведення широкої просвітницької діяльності в цьому напрямку і в цілому підняття освітнього рівня народів світу. У сукупності це створює сприятливу ноосферу, яка і стає у свою чергу живильним середовищем для розвитку гуманістичної науки. Інакше кажучи, соціальні коріння виникнення та розвитку наукових знань слід шукати в матеріальній практиці суспільної людини. Але, щоб з цього коріння виникло рослина і дало плід, потрібна сприятлива обстановка, а вона залежить від наявності відповідної культури.
Таким чином, наука народжується в надрах певної культури і з допомогою культурних норм. Наукове знання створюється людьми певної культури, виникає і розвивається на відповідній культурній основі.
Наука [2] - надзвичайно об'ємний організм. Він поділяється на три великі групи: природні, суспільні й технічні. Галузі науки розрізняють за своїми предметів і методів. Не по мірі розвитку соціуму і культури наука все більше приймає інтегративний вид. Найбільш активно зараз розвиваються «суміжні» міждисциплінарні галузі науки: кібернетика, генна інженерія, біотехнологія, радіогеології та ін
Обсяг і різні напрямки науки дозволяють поділяти її на фундаментальні та прикладні галузі. Фундаментальні науки зайняті пізнанням законів, які керують поведінкою і взаємодією базисних структур природи, суспільства і мислення. Ці закони вивчаються в «чистому», тобто абстрактному вигляді.
Прикладні науки зайняті пошуком можливостей застосування результатів фундаментальних наук для вирішення не тільки і пізнавальних, і соціально-практичних проблем.
Сама наука володіє певними характеристиками. Перш за все, наука - об'єктивна. Вона відображає явища і предмети так, як це існує в світі, на відміну від мистецтва і релігії, які суб'ектівіруют або міфологіруют цей процес. Об'єктивність в обов'язковому порядку повинна поєднуватися з системністю. У своєму розвитку наука постійно систематизує явища за певними ознаками, принципами, що забезпечує стрункість і логічність самого знання. Наукові знання володіють ще однією ознакою - істинність.
Наука, подібно до релігії і мистецтва, в надрах міфологічної свідомості і в подальшому процесі культури відокремлюється від нього. Багато примітивні культури обходяться без науки, і лише в достатньо розвиненою культурі вона стає особливою, самостійно сферою культурної діяльності. При цьому наука в ході своєї історичної еволюції зазнає істотні зміни, перш ніж приймає сучасний вигляд. Змінюється і уявлення про науку, характерні для культури тієї чи іншої епохи. Багато дисциплін, що вважалися в минулому науками, з сучасної точки зору вже не відносяться до них (наприклад, алхімія або хіромантія). Разом з тим сучасна наука асимілює в собі елементи істинного знання, що містилися в різнихнавчаннях минулого.
Наука як явище суспільства і елемент його культури в своєму історичному розвитку пройшла дві основні стадії.
Перша стадія характеризувала становлення і розвиток науки в процесі диференціації античної культури і втрати нею своєї синкретичності, в процесі протистояння з релігією в епоху Середньовіччя та Відродження. Багатовіковий процес становлення і розрізнення матеріальних і духовних благ у Стародавньому Єгипті, Індії, Китаї, античності та інших центрах культури привів до самостійного функціонування релігії, моралі, мистецтва, освіти, виховання, політики, права. Це підготувало соціальну базу і для виникнення науки як самостійного явища духовного життя.
Спочатку наука протягом багатьох століть була пов'язана в основному з спостереженнями, первинним узагальненням знань, інтуїтивними висновками на основі багатого досвіду та індивідуальних здібностей мислителів. Наукові знання носили рецептурно-прикладної, безпосередньо-практичний характер. Вони були сакралізував - зберігалися і передавалися іншим в основному комплексно, разом з релігійно-містичними та міфологічними поглядами, життєвим досвідом і запозиченнями з народної усної культури.
У результаті наукової революції XVI-XVII століть у Європі сформувалася наука в сучасному її розумінні. Почалася друга стадія її соціокультурного життя. Культурними підставами науки стали суворі, що перевіряються теоретичні та експериментальні знання, що мають значно більшу цінність і значимість.
Наука масштабно використовується у розвитку техніки і технологій, в організації та здійсненні виробництва матеріальних благ і всієї матеріальної культури. Наукові рекомендації знаходять втілення в освоєнні природи, у державному управлінні, обгрунтуванні прав і свобод особистості, сенсу життя, у вирішенні багатьох інших завдань. На жаль, наука сприяла створенню нових засобів збройного насильства, які використовувалися у великих регіональних і світових війнах. Світова культура отримала, таким чином, ще один небезпечний фактор кризового існування. Величезна роль сучасної науки в розвитку духовної культури.
Ознаки науки на першій стадії її розвитку не втратили свого ціннісно-культурного значення. Вони виявилися інтегрованими в сучасний «організм» науки.
Можна виділити два важливі напрямки впливу науки на минулу і сучасну культуру. Одне з них полягає в тому, що наука розвиває культуру, а іноді і гальмує її, своїм власним змістом, формами і засобами функціонування. Інший напрямок розкриває вплив науки на елементи культури: систему цінностей, на матеріальну і духовну культуру, на культуру видів діяльності і самих суб'єктів.
Перший напрямок вказує на локальність науки в культурі. Наука, володіючи самостійністю в культурі, як і інші її елементи, розвивається кумулятивно, за своїми принципами, законами, умовами і т. п. Вона сприяє вдосконаленню культурногопроцесу [3]:
- Участю в розкладанні на самостійні елементи синкретичної архаїчної і пізніших «цілісних» культур;
- Формуванням своїх особливих культурологічних засад становлення і розвитку: відділення розумової праці від фізичної і визнання цінності розумової діяльності; зв'язок з науковим знанням; розуміння специфіки матеріальних і духовних цінностей для життя людей; інтелект людини, її пізнавальні і конструктивно-творчі здібності, потреба в точних знаннях і т. п.;
- Своєю динамікою історичного розвитку: зліт науки в епоху античності; стримування її в середньовічній Європі та підтримка в арабо-мусульманському світі; становлення справді-експериментальної і точної науки у Новий час; науково-технічний прогрес в Новітній час; соціально-гуманітарний прогрес науки в XXI столітті;
- Специфікою наукової діяльності як різновиду соціокультурного процесу;
- Гносеологічним змістом науки, що становлять цінність для суспільства: істинні знання; об'єктивація (опредметнення) наукових знанні у продуктах матеріальної і духовної праці; сам науковий процес як цінність культури; обгрунтування цінності людини у світі культури, збереження його дару життя, миру в суспільстві і сприятливою середовища проживання, а також принципи, способи, методи, засоби добування істинного наукового знання та його втілення в культурі;
Другий напрямок розкриває вплив науки на весь зміст культури, на її конкретні елементи. Наука розвиває культуру не тільки через своє власне вдосконалення, а й активно взаємодіючи з матеріальною та духовною культурою, з іншими суспільними явищами і природою.
Сьогодні наука проявляє себе у фінансовій та матеріально-виробничій сферах, в політиці, праві, соціальній сфері, у військовій справі.
Наука тісно пов'язана з освітою, вихованням, видами мистецтва, свободою совісті, інформаційним життям і іншими елементами духовної культури [4].
З різними компонентами культури наука взаємодіє своєрідно на основі своєї специфіки та особливостей об'єкта взаємодії. Але при цьому виявляються і загальні ознаки функціонування науки в культурі. Деякі з них розглядалися вище. Так, відносини науки з релігією ніколи не були «теплими», органічними. Вони завжди залишалися складними, а іноді набували ворожий характер. Найбільш яскраво соціально-культурний антагонізм науки і релігії проявився в європейськійсередньовічної інквізиції. Католицька церква відкрито і жорстоко переслідувала не тільки своїх відступників від віри, але і вчених - дослідників природи, представників інших наук.
У сучасних розвинених країнах відносини науки і релігії стали більш лояльними. Але існує безліч країн, в яких вірування тільки підходять до взаємоввічливих відносинам з наукою. Ще мають місце факти проголошення тієї або іншої релігії офіційною релігією. Дані факти відносяться перш за все до ісламу. Але в багатьох країнах церква відділена від держави, а школа - від церкви. Тим самим створено позитивна основа для рівноцінного та доброзичливого співіснування науки і релігії.
Своєрідність функціонування науки в культурі виявляється і в тому, що на її основі можуть формуватися субкультури - досить локальні утворення, які мають яскраво вираженою специфікою. Наприклад, склалися субкультури з розробки і виробництва електронної техніки, автомобілів та автотранспорту, засобів зв'язку, з дослідження космосу, генної інженерії, виробництва озброєнь та ін Деякі з субкультур мають регіональний або загальнопланетарного характеру, а частина - внутрішньодержавну (внутрішньо-) спрямованість.
Через субкультури реалізується динаміка сукупної науки. Вона полягає в тому, що науково-практична діяльність людства, його конкретних суб'єктів все більш залучає до себе не тільки природу, але і самої людини, а також особливі галузі наукового знання, замінює біосферу ноосферою, світом наукових і технічних фактів замість буденно-практичних дій . Даний процес актуалізує важливість розвитку духовності вченого, кожного індивіда з тим, щоб їх діяльність не опинилася у владі наукового, раціонального бездушності й антикультури.
Наука як процес добування, розвитку та застосування знань функціонує, насамперед, у сфері духовної культури. Вона відтворює теоретико-концептуальні знання як духовні цінності, розвиває свідомість і пізнавальні здібності людей, формує багато норми і принципи, ідеали, ціннісні орієнтації, переконання.
Наукові знання становлять головний зміст об'єктивно-справжньої картини світу, засвоєння якої для сучасної людини представляє істотний елемент його духовної культури.
Природничо-наукові знання в картині світу вказують на ступінь пізнання та освоєння людиною природи, себе самого як частини природи. Нідерландський мислитель XX ст. Й. Хейзінга відзначав, наприклад, що людина завжди прагнув підпорядкувати собі природу, панувати над нею. І в цьому він досяг багато чого. Але менш за все людині вдалося вивчити власну природу і панувати над самим собою. Культурним, зазначав він, слід вважати такий стан суспільства, яке відображає врівноваженість наукового освоєння зовнішньої природи і здібності людей науково-духовно піднестися над природою свого організму. Тоді життя суспільства і людини можуть розцінюватися не як задоволення «голої потреби» або відвертого самолюбства, а як гармонія, порядок, складові в сукупності культуру.
Досягти гармонійної взаємодії людини і природи, сформувати екологічну культуру можна на основі розвиненої загальної духовної культури особистості, моральності, а також повноцінних знань про навколишній природному світі і самій людині як невіддільною частці природи. Людство повинно засвоїти істину: хижацьке, варварське ставлення до природи є таке ж варварське і нешанобливе ставлення людини до самої себе й інших людей. Даний постулат повинен бути присутнім на буденно-практичному і науково-теоретичному рівнях свідомості людей, складати провідне кредо їх духовності.
Осягнути цю сутність допомагає і власне гуманітарне наукове знання, під яким у даному контексті розуміються теоретико-концептуальні положення про людину і суспільство, про соціальності людей. Розвиваючи гуманітарне знання, наука сприяє «вирівнювання» знань про трьох основних формах буття: природу, людину і суспільство. Суворо наукові, перевіряються теоретичні знання про взаємодію особистості і суспільства, інших соціальних суб'єктів дозволяють не тільки розвивати свідомість і світогляд людей, а й здійснювати поступове просування соціально-економічної та політико-правової сфер життя, успішно та цивілізовано (тобто відповідно до статусу особистості та інших суб'єктів) вирішувати інші проблеми соціокультурного розвитку.
Так, без глибоких і всебічних наукових знань важко зрозуміти проблему прав і свобод людини, сенс її життя, глибоко вивчити політику, соціальне життя суспільства. Поза строгих наукових знань неможливо побудувати правову державу, сформувати громадянське суспільство, реалізувати принципи демократизму, соціальної справедливості та гуманізму.
Широке впровадження науково-гуманітарних знань в практику соціальних відносин і духовний світ суб'єктів і означає цивілізованість суспільства, міру культурності спілкування, поведінки і діяльності людей.
Гуманітарний наукове знання про людину і суспільство, його міцне засвоєння охороняє суспільні відносини від утилітарності, or підпорядкування їх голою вигоді, користі, наживи, насильства. Не можна визнати культурним (цивілізованим) суспільство, яке прагне підпорядкувати собі інші народи, жити за рахунок їх експлуатації. Культура сучасного світу вимагає усунення агресивності не тільки у відносинах між народами і державами, а й між окремими людьми і пред'являєвідповідні вимоги до виховання нових поколінь. В іншому випадку людство рано чи пізно самознищиться себе. Важко визнати цивілізованої країну з потужною економікою, розвиненою наукою і технікою, високою якістю життя, але прагне до світового військово-політичного диктату «по праву сильного», що використовує збройне насильство проти інших країн на свій власний розсуд, ігноруючи інтереси цих країн і народів, позицію ООН, міжнародних союзів і рухів.
Гуманітарний наукове знання в духовній культурі сприяє стримування та подолання технократизму. Сьогодні технократизм розуміється досить широко і не завжди пов'язаний з звеличення ролі точних, власне технічних наук, при ігноруванні наук загальнокультурного розвитку. Він виявляється, наприклад, і в самому гуманітарній освіті, коли висуваються вимоги приділяти основну увагу дисциплін професійної спрямованості і відповідно розподіляти навчальний час. У юристів повинні бути нібито тільки юридичні і близькі до них дисципліни, у фахівців з іноземних мов - тільки іноземні мови та інші дисципліни філологічного профілю. Такі науки (дисципліни), як політологія, історія, соціологія, філософія, педагогікатощо, або повинні бути спеціалізовані, істотно адаптовані до професії, або взагалі виключені з навчального процесу.
Така позиція є також технократизм, вузькоутилітарного, вотчинне бачення процесу підготовки кадрів та формування сучасної особистості. Слід особливо підкреслити, що загальнокультурний, общедуховний дилетантизм у співвідношенні з високою спеціально-професійною підготовкою так само небезпечний, як і неуцтво. Людина досить легко може використовувати свій високий професіоналізм (професійну культуру) на шкоду людям і самому собі, коли професійну майстерність перетворюється на антипод культури.
Дуже багато персонажів, які увійшли в історію і залишили добру пам'ять і позитивну оцінку, володіли, перш за все, розвиненою загальнонаукової культурою. Перший із семи «мудреців» ранньої античності Фалес, а також Демокріт, Сократ,Платон, Аристотель, Цицерон, «король» арабо-мусульманської філософії середньовіччя Ібн-Сіна (Авіценна), Р. Декарт, М.В. Ломоносов, Д.І. Менделєєв і багато інших мали енциклопедичними знаннями, багато вміли і орієнтувалися на вдосконалення суспільства, на розвиток здібностей людини здійснювати свої смисложиттєві цілі та ідеали в лоні культури. Висока загальна духовна культура таких мислителів дозволяла раціонально і ефективно використовувати професійнізнання, що в сучасній культурі є надзвичайно важливим.
Сучасна людина має мати якісну підготовку в загальнокультурному і професійному духовному розвитку. Загальногуманітарному розвиток свідомості і мислення особистості, її світогляду та соціальних якостей оберігають (хоча і не завжди) від агресивності, заздрості, черствості, крайнього егоїзму, антигуманізм й утриманства, багатьох інших проявів, які ніколи не визнавалися культурними і позитивними.
Розвинена загальна гуманітарна світоглядна культура виступає неодмінною внутрішньо-духовним умовою і основою оптимального прояви професійних якостей. Всякий досить освічена і вихована людина підтримає, наприклад, положення про те, що висококласний фахівець не завжди може вдало для себе та інших розпорядитися своєю майстерністю, якщо у нього відсутня розвинена наукова, природна, технічна, антропологічна і соціальна картини світу, широкий кругозір і система ціннісних орієнтації. Тому не є несподіваним, коли дипломований фахівець виявляє нестримний кар'єризм зовсім в інших сферах життя, амбітність та конфліктність, орієнтується на особисті зв'язки і знайомства, а не на професійну майстерність, не усвідомлює і не «помічає» інтересів інших людей, не співчуває бідним і слабким , сприймає зло як добро.
Прямий зв'язок між розвинутою загальної та гуманітарної культурою особистості, культурою її професійної діяльності не завжди проявляється. Звідси спекуляції на важливості професійної підготовки і поява технократизму. Але такий зв'язок існує і є одним із стійких ознак розвитку духовної культури суспільства і його суб'єктів.
Технічні наукові знання та науково-технічна діяльність демонструють у культурі розвиненість її «штучного», тобто створеного людьми, елемента. Це так звана «друга природа» або предметна форма власне культури, хоча вона формується не тільки з використанням науки і техніки [5].
58.Сучаcна Наука
Сучасна наука є не лише основною формою пізнання природи й суспільства, що забезпечує людину науковими знаннями, а й найважливішим інструментом її життєдіяльності. Як форма суспільної свідомості вона є системою знань про природу, суспільство і мислення, відображає світ у наукових поняттях, законах, теоріях, які апробуються Й перевіряються предметно-практичною діяльністю.
Сучасна наука - це сукупність сотень наук, які досліджують різні сфери дійсності. Ті з них, що вивчають природу, виділили в сферу природничих наук, а ті, що - суспільство, - називають суспільними. Звідси, фізику, хімію, астрономію, біологію, фізіологію та ін. класифікують як природничі науки, а такі, як історія, соціологія, політекономія, політологія, філософія та ін., відносяться до блоку суспільних. В їх межах можливі ще й детальніші класифікації. Тим більше, що сучасний розвиток науки засвідчує невпинний розвиток диференційних процесів. Тому у структурі традиційних наук постійно відбувається розчленування Й виділення все нових і нових напрямів. Так, із лона філософії в свій час виділилися етика, естетика, логіка, психологія, історія філософії, соціальна філософія, соціологія, філософія історії, політологія та інші науки.
Слід відмітити й те, що сучасному етапу розвитку науки характерні й інтеграційні процеси і на цій основі виникнення нових галузей знання, які синтезують декілька конкретних дисциплін. Звичними стали словосполучення: фізична хімія, біоніка, соціоніка, генна інженерія, кібернетика та ін. Науковці, філософи єдині в тому, що найсерйозніші відкриття нині здійснюються саме на "стику" наук, їх предметному переплетінні.
Як уже говорилось, наука виникає із практичних потреб і розвивається на їх основі. Тому є підстави стверджувати, що головною її рушійною силою є суспільні потреби і, в першу чергу, потреби матеріального виробництва. З часом вони все зростають, ускладнюються й навіть диференціюються. Завдяки їх задоволенню людина змушена взаємодіяти з природою, отримуючи при цьому певні знання. На перших етапах існування людини, ці знання мали фрагментарний, чуттєво-досвідний характер (мова ще не йшла про науку, а лише про її зародки).
Наука виникла в класовому суспільстві, у процесі поділу праці, зокрема відділення духовно-практичної діяльності від предметно-практичної (розумової від фізичної). З цього часу й почала складатися специфічна форма суспільної діяльності - наука. Теоретична, як і інші види духовної діяльності, стала привілеєм аристократів та вільних громадян тогочасного світу. Складався й соціальний прошарок людей, професійною діяльністю яких стала наука (Архімед, Евклід, Піфагор та інші). Наукова діяльність стала суспільною діяльністю, а наукова праця - суспільно-значимою працею.
Вперше філософський аналіз науки здійснив Арістотель. Для нього наука була особливою формою знання (знання заради самого знання), у її досягненні він вбачав людську, суспільну значимість і мету. В епоху Середньовіччя, наука могла існувати і розвиватися лише в рамках релігійно-церковної догматики, прислуговуючи теології, релігії та церкві. З епохи Відродження ("коперніканського перевороту") у теоретичному світогляді починається звільнення науки, утверджується її самостійність і бурхливий розвиток. І лише з Нового часу науку вважають історичним продуктом людської діяльності. Ф.Бекон, оцінюючи її роль, зазначав, що "знання - це "влада", "могутність", а відтак сила". Звідси й розпочинається процес утвердження соціального статусу науки.
Розуміння цього давалося не легко, розтягнулося на століття й призвело до того, що лише у XVIII ст. завершився процес виокремлення цілого ряду природничих наук (біологія, фізика, хімія та ін.) і набуття ними самостійного статусу. Щодо суспільних наук (соціології, політології), то вони завершили процес конституювання і набуття статусу самостійних лише у 50 - 60-х роках XX століття. Цим і завершився процес відокремлення наук від філософії. Чіткіше окреслився і сам предмет філософії. Наука стала самостійним, професійним і специфічним видом соціальної діяльності, головним завданням якої стало продукування знань. Добуті знання стали не стільки задоволенням гносеологічних амбіцій науковців, скільки соціальним замовленням, спрямованим, з одного боку, на техніко - технологічне переоснащення виробництва, а з іншого - на "виробництво самої людини", удосконалення її духовного світу. Це призвело до роздвоєння процесу суспільного виробництва, в якому історія природи і техніки та історія людини ідуть поруч, сприяючи взаємному розвиткові та прогресу кожного з них.
Розвиток науки, у значній мірі, обумовлений рівнем розвитку економічних факторів та соціально-політичним ладом країни, які впливають на її розвиток, визначають її цілі та напрями. Від них, у кінцевому рахунку, залежить використання наукових досягнень, матеріалізація теоретичних здобутків тощо. Тому суспільство, його стан завжди були потужним чинником впливу на розвиток науки.
Можна констатувати, що сучасне суспільство не може ні існувати, ні функціонувати, ні розвиватися без науки. Воно ставить перед наукою все нові завдання: пошук ефективних форм її організації та діяльності, інтенсифікації циклу "наука - техніка (технології) - виробництво". Виклики, з якими зіштовхується людство, заставляють людину по-новому ставитись до науки, рішучіше повертаючи її до потреб виробництва, а виробництва - до неї. З цією метою створюються науково-технічні комплекси, центри та інститути при виробничих корпораціях та концернах. Зрозумілою є Й економічна ефективність коштів вкладених у науку. їх віддача у десятки разів вища, аніж безпосередньо у виробництво.
Водночас нинішній стан розвитку цивілізації характеризується всезростаючим впливом економічних, політичних, правових, філософських, соціальних та інших наук на розвиток суспільства. Сьогодні очевидно, що розбудова правової держави, громадянського суспільства, в кінцевому рахунку, формування духовно багатої особистості, немислимі без глибоких суспільних і гуманітарних теорій та підходів.
Надзвичайно актуальними, життєво необхідними є формування екологічної свідомості, екологічного мислення та екологічної культури. В умовах науково-технологічного прогресу, коли процес перетворення біосфери у ноосферу ставить перед людством завдання наукового моделювання, прогнозування й управління, - здійснити це неможливо без глибокого теоретичного обґрунтування, формування світоглядних, методологічних і етичних аспектів науки.
інформаційне суспільство і система нових поглядів на техногенне суспільство
59 інформаційне суспільство….
Людина завжди існувала в інформаційному просторі, що її оточував. Розширенню інформаційного простору сприяли поява друкарства і пошти, винахід телеграфу і телефону, відкриття радіо і телебачення. Величезний і вирішальний внесок у глобалізацію інформаційного простору внесло масове застосування у всіх сферах діяльності людини, сучасних інформаційно-комунікаційних технологій.
Сучасні інформаційні і телекомунікаційні технології істотно змінюють не тільки спосіб виробництва товарів і послуг, але й організацію і форми проведення дозвілля, реалізації людиною своїх громадянських прав, методи і форми виховання та освіти. Вони впливають на соціальну структуру суспільства, економіку, політику, розвиток суспільних інститутів.
Україна за роки незалежності зробила великий прорив у царині масового застосування інформаційних технологій. Поступово інформація стає тим національним ресурсом, ступінь розвитку і використання якого визначає майбутнє місце країни у світовій системі економічних і політичних відносин. Сучасні системи телекомунікацій є критично важливими для всіх галузей, включаючи економіку, освіту, державне управління, побудову громадянського суспільства.
Пришвидшений розвиток телекомунікацій і невідкладність завдання щодо входження України до світового інформаційного простору, як рівноправного члена, зумовили необхідність створення у травні 2001 р. Інституту телекомунікацій і глобального інформаційного простору у системі Національної академії наук України.
Метою створення Інституту було забезпечення розвитку фундаментальних та прикладних наукових досліджень в сфері телекомунікацій і глобального інформаційного простору.
Науково-технічну та інформаційну революції, що відбулися в середині і другій половині XX ст., ознаменовано прискореним розвитком техніки, швидким масовим освоєнням і розповсюдженням нових пристроїв та інформаційних технологій, заміною машин автоматами, витісненням людини зі сфери безпосереднього матеріального виробництва. Інформаційною революцією започатковано процес подолання панування матеріальних цінностей і матеріального багатства в економіці. На зміну виробництву матеріальних благ приходить інша форма життєдіяльності, ґрунтована на розвитку й реалізації людських здібностей у процесі праці. У техносфері формується інформаційна сфера, або інфосфера, в якій новим ресурсом стають інформація і знання. Відбувається зміщення акцентів у суспільному виробництві: скорочується індустріальний сектор, підвищується роль наукоємних, інформаційних галузей виробництва. Технологічні революції дозволили різко збільшити обсяг і змінити характер виробництва.
Основною характеристикою «техногенного» світу є індустріальний і надіндустріальний розвиток, коли наукотехніка і наукоємні технології з наростаючими темпами пронизують не лише виробництво, але й усе суспільне життя. Успіхи науки, техніки і комплексних технологій складають велич «техногенного» суспільства. Техніка, свого часу створена як засіб підкорення природи людині, перетворюється на домінанту суспільного розвитку.
Інформаційні технології набувають поширення й у сферах освіти і культури. Разом з використанням техніки і технологій в освітніх установах стає звичним дистанційне навчання при значній віддаленості користувачів-студентів. Всесвітня телекомунікаційна мережа Інтернет не лише надає величезну інформацію з різних питань, але й дозволяє брати оперативну участь у конференціях, семінарах, навчально-тренувальних системах у режимі реального часу. Широкомасштабна комп'ютеризація викликає до життя й новий тип культури, яка, з одного боку, сприяє інтеграції національних суспільств, а з іншого – знеособлює суспільне життя, технізує міжособові контакти, роз'єднує людей. Людина дедалі більше проводить своє дозвілля у віртуальному світі, технічно сконструйованому за допомогою комп'ютерних засобів. Виникає відчуття єдності машини з користувачем, а дія віртуальних об'єктів сприймається людиною аналогічно «звичній» реальності. Віртуальна реальність дозволяє відкривати й створювати нові виміри культури і суспільства, втілити в життя ідею множинності світів. Кіберпростір дає можливість подолати екзистенційну обмеженість реальності. Освіта і розваги є найперспективнішими напрямами використання технологій. Разом з тим глобальна індустрія інформатики (радіо, телебачення й Інтернету) сприяють небаченому збільшенню дезинформації, що здійснює суперечливу психологічну дію на соціум, його індивідів.
Подальший прогрес людської цивілізації йде шляхом, обраним науково-технічною революцією, особливо шляхом розвитку і втілення біо- і інтелектуальних технологій, що об'єктивно призводить до ускладнення техніко-технологічного базису суспільства і формування штучного біологічного світу. Об'єктивно розширення техносфери негативно впливає на біосферу, що супроводжується численними кризами і можливістю планетарної екологічної катастрофи. У цьому випадку майбутнє людства залежить багато в чому від розумного узгодження запитів технологічної еволюції і створення можливостей саморозвитку біосферної природи.
60 україна в глобальному інформаційному просторі
Якщо виходити з латинського значення слова "інформувати” – це “зображати, складати уявлення про що-небудь", то неважко додуматися, що "інформаційний простір (поле)” якраз і означає те середовище, в якому і завдяки якому виробляється, існує, циркулює, обертається інформація. І це поняття не космічне (хоча повітряний і космічний простір можуть входити і входять до складу інформаційного поля), не географічне (хоча територія є його невід'ємною частиною), не технічне (хоче уявити його поза науково-технічним прогресом неможливо), не економічне (хоча тісно пов’язане з економікою і є важливим її складником). Це поняття – соціально-політичне і вбирає в себе як територіальний, космічний, технічний, економічний фактори, так і людський, оскільки суспільна інформація призначається для людини, людина – її споживач, без людини вона втрачає свій сенс.
Отож, коли йдеться про інформаційне поле конкретної держави (а кожна держава його має), то його межі зазвичай ототожнюються з її кордонами, охоплюючи національні територію, акваторію, повітряний простір та економіку. Саме у цих сферах діють засоби інформації, які й інформують, тобто повідомляють, зображають, складають про щось уявлення. А от що саме повідомляють, як саме зображають і яке саме уявлення складають – це вже стосується сфери політики й залежить від інформатора. Наприклад, українське телебачення і радіо та московське про одну і ту ж подію нерідко розповідають по-різному. Ні дивуватися з цього, ні тим більше обурюватися цим не варто: українське телебачення має виражати інтереси української держави, московське ж – російської, а ці інтереси, як відомо, не збігаються. А от дивуватися та обурюватися тим, що чужоземний інформатор не рідко використовує наш національний інформаційний простір проти нашої ж держави, варто і потрібно.
Загалом же поняття державного інформаційного простору не обмежується самою тільки територією країни. До складу цього поняття входять його суб’єкти, все матеріально-технічне середовище, вся інтелектуально-інформаційна власність цих суб’єктів. Це досить великий і складний комплекс.
Суб'єктами національного інформаційного простору, є передусім юридичні особи. Це:
- державні та недержавні інформаційні агентства;
- органи державної влади, інші державні і недержавні установи (організації) — через створені ними у встановленому порядку інформаційні служби;
- державні та недержавні установи, служби і центри збирання, зберігання, дослідження та поширення статистичної, соціологічної, економічної, іншої суспільно значущої інформації;
- спеціальні галузеві та міжгалузеві (проблемні, банково-інформаційні, довідкові тощо) установи і центри (бюро) наукової та науково-технічної інформації;
- державні та недержавні аудіовізуальні і друковані засоби масової інформації, структури, які їх об'єднують (компанії, корпорації, асоціації, спілки тощо);
- видавництва всіх типів, різних форм власності;
- професіональні творчі об'єднання громадян у галузях науки, літератури і мистецтва, винахідницької та раціоналізаторської діяльності, збереження й охорони історико-культурної спадщини, інформаційного обслуговування (творчі спілки, товариства, асоціації тощо);
- виставкові організації та центри;
- бібліотечні, музейні, клубні та інші культурно-просвітницькі установи, які використовуються в інформаційній діяльності;
- поліграфічні підприємства;
- підприємства зв'язку та іншого матеріально-технічного забезпечення життєздатності національного інформаційного простору, збирання, дослідження та поширення інформації;
- торговельні та інші установи з розповсюдження матеріальних носіїв інформації ( книжкової продукції, і преси, компакт-дисків, відео- та аудіокасет);
- зарубіжні і міжнародні організації, представництва, спільні підприємства, належним чином зареєстровані (акредитовані) в Україні;
- органи захисту державних таємниць, національного інформаційного простору та охорони інформації;
- філії (представництва) суб'єктів національного інформаційного простору України за рубежем;
- інші, причетні до збирання, зберігання, дослідження і поширення інформації, державні та недержавні формування, створені і зареєстровані в Україні відповідно до чинного законодавства.
Суб'єктами національного інформаційного простору визнаються також фізичні особи – громадяни України та інших країн, які здійснюють відповідно до законодавства України професіональну творчу діяльність у галузі інформації індивідуально.
Національний інформаційний простір – надзвичайно важливе політичне поняття, яке у вартісній шкалі соціальних цінностей можна поставити на друге місце після державної незалежності. Держава зобов'язана забезпечити використання свого інформаційного поля в інтересах саме держави та її громадян. Якщо вона цього не зробить, то її інформаційний простір буде використаний проти неї самої. І це ми бачимо на власному досить сумному прикладі.
До розпаду Радянського Союзу на всій його території, з Україною включно, був єдиний комуністично-радянський інформаційний простір, який суворо охоронявся і куди не допускалась жодна інформація, що не вкладалась у рамки панівної ідеології. З цією метою була створена система компартійної преси та розгалужені ретрансляційні теле- і радіомережі. Коли Україна стала незалежною, в її інформаційному просторі за традицією продовжували безперешкодно хазяйнувати інформатори іншої країни. У перші роки незалежності наша держава зі свого дірявого бюджету навіть фінансувала теле- і радіопередачі з Москви, які дуже часто мали, як, до речі, і нині мають, антиукраїнське спрямування.