Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Тема 12. Теорія пізнання. Учення про істину та її критерії.
План
1. Поняття пізнання та його види.
Теорія пізнання – це найважливіша частина філософії, яка виступає всезагальним методом психологічно-наукового пізнання.
Теорія пізнання (гносеологія) досліджує умови, механізми, принципи i форми пізнавальної діяльності людини.
Пізнання - це процес здобуття, переробки, передачі та використання знання про навколишній світ.
Головним в теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до власне світу:
чи спроможна наша свідомість ( мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності?
Два основних підходи до вирішення цієї проблеми:
1) гносеологічний оптимізм стверджує можливість об’єктивного пізнання світу таким, яким він є насправді, існує поза людською волею і свідомістю;
2) агностицизм (І. Кант, Д.Юм) повністю або частково заперечує пізнання світу.
Структуру процесу пізнання складають суб’єкт та об’єкт пізнання.
При осмисленні розуміння пізнання важливо звернути увагу на те, що реально здійснює пізнання не свідомість сама по собі, не мозок, а людина з усіма її миттєвими проблемами, можливостями, бажаннями та пристрастями. Цей момент входить у поняття об’єкта та суб'єкта.
Конкретні речі, явища, процеси, на які безпосередньо спрямована пізнавальна активність людей, прийнято називати об'єктом пізнання. Людина, яка здійснює пізнавальну діяльність, називається суб'єктом пізнання. При цьому слід враховувати активну роль цього самого суб'єкта пізнання. Суб'єктом може бути окремий індивід, соціальна група, клас, суспільство.
Пізнання має три основні змістові акценти:
Таким чином, пізнання – це відображання дійсності в свідомості людини.
Види пізнання, в яких окреслена його багатоаспектність:
миттєво-досвідне пізнання – постає безпосереднім, прямо вписаним у процеси повсякденної людської життєдіяльності. Воно є дуже різноманітним за проявами, але нерозчленованим ні за змістом, ні за формами існування. Тут емоції переплетені зі знаннями, бажаннями, поглядами,
мистецьке пізнання – окреслює реальність не відсторонено, а через переживання. Воно більше передає не предметні окреслення дійсності, а людське ставлення до неї. За змістом воно умовне, тобто надає простір проявам уяви, фантазії, суб’єктивним схильностям людини,
наукове пізнання – культивується спеціально через усвідомлення ролі знання, воно є спеціалізованим та спеціально організованим,
релігійно-містичне пізнання – часто окреслює джерела своїх відомостей як божественне проведення, особливе просвітлення,
екстрасенсивне пізнання – інтерес до якого особливо зріс наприкінці
ХХ ст. Цей вид пізнання використовують у суспільстві, але природа його для науки поки що незрозуміла.
2. Чуттєве пізнання та його форми.
Чуттєве містить в собі образи, які дають нам наші органи чуття. Основні форми чуттєвого ступеня пізнання – відчуття, сприйняття, уявлення.
Відчуття – це елементарний чуттєвий образ пов’язаний з відображенням окремих властивостей предметів і явищ об’єктивного світу.
У відчуттях кожен з органів чуття (зір, дотик, слух, нюх, смак) є специфічним для нього способом відображення окремих властивостей та сторін речей (колір, звук, запах, твердість). Також відчуття це чуттєвий образ, який з`явився як результат впливу зовнішніх факторів на органи відчуття людини у поєднанні з відображенням окремих властивостей предмета, процесу, явища.
Відчуття виступає як простий елементарний образ чуттєвого пізнання.
Відчуття по своїй природі є суб`єктивним та ідеальним образом предмета. Сила відчуття залежить від розположення, якості, форми, близькості. Відчуття залежить від органів сприйняття і всього організму.
Сприйняття – це відображення предмету взятого як ціле. Цілісний, чуттєвий образ предмета, який включає в себе якості і находить своє відображення в наших відчуттях.
Сприйняття зароджується й існує як активний синтез проявлень предмета, який пов’язаний з іншими актами пізнавальної та практичної діяльності.
Наше сприйняття предмету синтезує в цілісному образі, чи частині, які в даний момент не сприймаються, воно домальовує образ в нашій свідомості.
Уявлення – наочний цілісний образ речі, що виникає на основі уяви i минулого чуттєвого досвіду, який зберігається i відтворюється в пам’яті людини узагальнено.
Уявлення завжди виникає тільки на основі пам’яті. Уявлення може бути простим відтворювальним «слідом», а також виступає оживленим відчуттям й сприйняттям, які основані на багатьох чуттєвих відчуттях.
Всі форми чуттєвого ступеня в пізнанні:
1) багатші за своїми пізнавальними можливостями (порівняно з відчуттями),
2) включають у себе не лише відображення, а й уявлення,
3) розвинуті форми чуттєвого пізнання становлять передумову для переходу до раціонального ступеня пізнання.
Результатом пізнання є створення понять, учень, теорій, концепцій.
Особливістю чуттєвого пізнання є те, що з його допомогою:
1) людина сприймає лише безпосередньо дане,
2) поверхневе в предметах, явищах, процесах.
Суттєвим моментом учення про відчуття, як образах – є твердження, що вони обов`язково припускають:
1) наявність речей і предметів (тобто вони не можуть виникати поза них, без них),
2) наші відчуття відповідають речам і предметам (оскільки вони є більш менш правильне їх відображення),
3) образ речі і сама річ не одне і теж:
а) вони не співпадають,
б) між ними є тільки відповідність.
3. Раціональне пізнання та його форми.
Людина дістає інформацію шляхом природних сигналів, які йдуть від об’єктів, i штучних сигналів, що передаються від суб’єкта до суб’єкта i функціонують у системі людської мови. Розвиток й удосконалення мови тісно пов'язані з розвитком раціонального ступеня пізнання. Мова – найважливіший інформаційний посередник між суб'єктом i суспільством. У багатьох випадках людина може передати іншій людині свої знання, думки, образи лише за допомогою мови.
Раціональне (абстрактне) мислення – це функціонування відповідних знань, здатних відображати те, що недоступне органам чуття.
Форми раціонального мислення (поняття, судження i умовивід) фіксують в знаках мови предметні ознаки речей.
Поняття відображає суттєві ознаки речей, які потрібні i достатні для розрізнення їх у певному відношенні.
Поняття відображають ознаки предмета, які потрібні для розділення, класифікації, групування.
Мислення не може бути без судження, а судження без поняття.
Судження – це форма мислення, в якій за допомогою зв'язку понять затверджується або заперечується що-небудь.
Судження фіксує будь-які ознаки предмета: “троянда – червона”, “метафізика заперечує відчуття як джерело знань”.
Установлення необхідних зв`язків та відношень між думками забезпечують пізнавальний рух від незнання до знання.
Умовивід – це така форма мислення, в ході якого з одного або декількох суджень (посилок) виводиться нове судження (висновок або слідство), логічно безпосередньо витікаюча з посилок.
Людське пізнання, в цілому – це єдність чуттєвого i раціонального ступенів. Чуттєве пізнання незалежно від логічного існує лише на ранніх ступенях становлення людства або у дитини, яка ще не володіє мовою. Люди ставлять перед собою певні завдання i тлумачать результати пізнання на рівні раціонального мислення, а потрібну інформацію дістають за допомогою органів чуття i приладів.
Результат пізнання – створення образу реальності, здобуття абсолютних знань.
4. Нераціональне пізнання.
Творчість – це цiлоспрямована дiяльнiсть, яка створює в контекстi даної культури принципово нові i соціально-значущі матерiальнi та духовно-моральнi цiнностi.
Особливості творчості як різновиду людськоєї діяльності:
1) захопленість і спрямованість ( для захопленої людини творчість є сенсом життя, вона підсилюється, якщо продукти творчості одержуються всенародне значення);
2) стан натхнення ( характеризується легкістю руху думки й образів, їх якістю і різноманітністю, глибокими переживаннями);
3) безупинність та тривалисть ( досягається проникненням у сутність життя, закономірості природи і людського суспільства).
Види творчості:
1) наукова творчість,
2) технічна творчість,
3) художня творчість,
4) філософська творчість,
5) соціальна творчість.
Значного поширення набула нині наукова i технічна творчість, що засвідчує зростаючу роль науково-технічного прогресу в житті сучасного суспільства. Iнтенсифiкацiя наукових досліджень та інженерних пошуків гостро поставила проблему щодо вдосконалення стилю наукового мислення i розширення сфери творчості.
1. Наукова творчість – являє собою створення нових наукових понять та наукових теорій.
Найважливішою умовою наукової творчості є уміння по-новому уявити собі картину протікання досліджуваних явищ.
Творчість у розвитку наукового знання реалізується на основі об`єктивних i суб`єктивних передумов. Одним із найважливіших суб`єктивних елементів наукового відкриття, творчості взагалі, є iнтуїцiя. Роль iнтуцiї в науковому пiзнаннi визначають майже всі дослідники, вона нерозривно пов`язана iз свiдомiстю. Без свідомої асимiляцiї культурно-історичного досвіду iнтуїцiя непродуктивна. Наукова творчiсть передбачає безкорисливість. Інша особливість наукової творчості – це орiєнтацiя на новизну. Пошук нового надихає на творчiсть, а вона можлива лише тоді, коли дослідник прагне до нового без будь-якого прагматичного розрахунку. До тих, хто шукає істину, а не прибуток, приходить на допомогу iнтуїцiя. В генезисі наукової творчості інтуїція посідає важливе місце. Нові знання з`являються не у вигляді завершеного результату, не на грунтi аналізу, висновків, а у формі інтуїтивної здогадки.
Інтуїція - це такий спосіб одержання нового знання (форма пізнання, коли за неусвідомленими в даний момент часу ознаками, не усвідомлюючи шляху власної думки, суб’єкт робить наукове відкриття, одержує нове об’єктивно істинне знання про дійсність.
Інтуїція - це кульмінаційний момент творчого процесу, коли всі елементи пізнавальної проблеми поєднуються в єдину систему.
Основні характеристики інтуїції при дослідженні:
Неусвідомленість характеризує інтуїцію як процес, а несподіваність та безпосередність - як результат.
Наука по суті раціональна у своїх основах i за своїми методами, може здійснювати свої найбільш значущі завоювання лише шляхом небезпечних раптових стрибків розуму, коли проявляються здiбностi, які називають уявленням, інтуїцією, дотепністю. Iнтуїтивнi знання потребують фактологічного i теоретичного обґрунтування, логічної розшифровки. Iнтуїцiя тісно пов`язана з гіпотезою, припущенням, догадкою. За допомогою логіки доводять, аргументують, а за допомогою iнтуїцiї винаходять, відкривають.
Припущення i догадка фіксують переважно психічний стан суб`єкта пізнання. Догадка виконує роль суб`єктивно-психологiчного стимулу, викликає до життя різного роду гiпотетичнi припущення. На вiдмiну від догадки, припущення містить у собі не лише внутрішнє чуття дослідника, а й спосіб вiрогiдного розв`язування проблеми.
Припущення – це свідоме, логічне обґрунтування догадки. Обґрунтування догадки i перехід до припущення пiднiмає догадку на рівень гіпотези.
Наукова творчість огранiчно пов’язана з критикою. Жодне положення не включається в арсенал науки без попереднього критичного аналізу.
Наукова творчість здійснюється шляхом висунення догадок. Логічне i послідовне їх обґрунтування – це сфера припущень; фактологічне обґрунтування припущень – сфера гіпотези, яка є зв`язуючою ланкою з теорією.
Розвиток творчої думки схематично можна зобразити так: догадка→припущення→гiпотеза→критика→теорія або інший порiвнянно закiнченний процес розвитку думки.
Наукове пізнання здійснюється у двох напрямах:
1) відкриття нових емпіричних фактів,
2) висунення нових ідей.
Наукова творчiсть, відображаючи реальну дiйснiсть у поняттях, торкається переважно духовно-теоритичної дiяльностi людини.
2. Технічна творчiсть – органічно пов`язана з досягненням науки i зорієнтована на перетворення навколишнього середовища.
Спочатку технічна творчiсть була вплетена безпосередньо в процес виробничої дiяльностi людей. Поступово технічна творчiсть оформлюється у відносно самостійний напрям технічної дiяльностi, зокрема у професійне винахідництво.
Технічна творчiсть багатогранна за своїми формами.
За рівнем новизни виділяються такі форми технічної творчості:
а) пристосування – застосування відомих технічних об’єктів з неістотними змінами,
б) рацiоналiзацiя – перетворення технічних об’єктів на основі врахування конкретних обставин,
в) винахідництво – створення оригінальних, (яких раніше не було), технічних засобів.
Залежно від форми органiзацiї праці існують професійна i непрофесійна (здійснюється паралельно з основною трудовою діяльністю, а також у вільний час), колективна та iндивiдуальна технічна творчiсть.
Зміст технічної творчості полягає в якiснiй модифiкацiї інженерної дiяльностi, метою якої є створення технічних засобiв, які призначенi замiнити виробничi функції людини i полегшити її працю.
Головне значення має здiбнiсть до винахідництва i проектування нових технічних систем i технологiчних процесів.
3. Художня творчiсть – на вiдмiну від наукової не зорієнтованої на відкриття теорій, концепцiй, законiв, наукових iстин, вироблення технiчних рішень, матерiалiв, машин, автоматiв.
Художня творчість – направлена на створення естетичних цiнностей.
У художнiй творчості особливє мiсце посiдає уява про емоцiйно-образну сферу. Мистецтву на вiдмiну від науки властивий індивідуальний підхід, воно пронизано суб`єктивнiстю, відкриває шляхи спiлкування з людською душею. Перевага його полягає в тому, що воно може перетворити душу людини; викликати почуття естетичної гармонiї. Проте це не означає, що iншi сфери культури усуненi від образного вiдображення дiйсностi.
4. Філософська творчість – їй властивi риси i наукової, i художньої творчості.
Філософія оперує категоріями. але на вiдмiну вiд науки вона за своєю природою є особливою формою рефлексивного знання.
Рефлексія – це оперування суб'єкта із своєю власною свiдомостю, що робить можливим акт самопізнання.
Філософська дiяльнiсть є граничною формою свiдомого досвiду завдяки тому, що ідея є водночас і формою думки, і формою того, що має бути.
Філософія – це мислення в гранично узагальнених поняттях, це запитування. яке в кожному питанні, а не лише в кінцевому підсумку з'ясовує ціле, тобто буття людини в cвiтi, її долю.
Саме тому фiлософськi ідеї неодмiнно залучаються для обґрунтування соціальних альтернатив.
5. Соціальна творчість – це насамперед творення нових суспільних відносин згiдно з прийнятим ідеалом і з неперехідними нормами людського співжиття.
Для традиційного суспільства характерним є відтворення існуючих форм життєдiяльностi. Соціальна творчість нерозривно пов'язана з утвердженням соціального прогресу. Можна стверджувати, що прогрес і є функцією соціальної творчості. Будь-яка творчість, а тим більше соціальна, пов'язана з проблемою свободи. Здобуття свободи, боротьба за неї є неодмінною умовою соціальної творчості і засобом її реалізації.
Свобода має два виміри:
1) свобода від будь-чого,
2) свобода для будь-чого, насамперед для втілення в життя певного соцiального ідеалу.
Соціальна творчість завжди пов'язана з ризиком, оскільки навіть для здійснення життєво-реальної мети можна вибрати неадекватні засоби, а засоби, які деформують сам ідеал; тим більше небезпечно, якщо мета виявилася явно утопічною. Драматизм людського існування полягає в тому, що людина живе водночас у сфері необхiдностi, тобто приймає світ таким, який він є, і сфері свободи, тобто прагне перетворити світ вiдповiдно до уяви, яким вiн має бути. Це i є основа суперечності мiж соцiальним буттям, традицiєю i iдеалом, яку покликана розв`язати соцiальна творчiсть, “життя без iдеалiв” i “iдеальних орiєнтирiв” порожнє i сiре. Основна колiзiя соцiальної творчостi полягає в тому, що без iдеального майбутнього i активностi суб`єкта вона не можлива.
5. Практика та її ролі в процесі пізнання.
Практика – це дiалектика об`єктивного i суб`єктивного, матерiального та ідеального.
Об`єктивна сторона практики пов`язана з тим, що саме в практицi людина взагалi виявляє об’єктивність природи, тобто те, що не залежить вiд її думок, бажань, настроїв, суб`єктивних уподобань, уявлень про властивостi та вiдносини оточуючого свiту, бiльше того, сама категорiя “об`єктивнiсть” формується у людей насамперед завдяки їхнiй практичнiй дiяльностi. Практика немов би демонструє людинi, що в процесi своєї життєдiяльностi вона має робити не те, чого жадає, а те, що вона повинна, бути “ скромною” у своїх намірах i не нав`язувати їх силомiць ні природi, ні суспiльству.
Практика – це не лише спосiб виявлення об`єктивного, водночас вона мiстить у собi i суб`єктивний елемент.
Iснує власне суб`єктивна сторона працi. Будь-яка проекцiя, грань, яка висвiтлюється за допомогою практики в об’єкті, визначається, з одного боку, багатовимiрнiстю самого об`єкта, а з іншого – цiлями, потребами, iнтересами та знаннями самої людини. Практика є об`єктивною в змiнах речей, а суб`єктивнiсть на кожнiй сходинцi розвитку цивiлiзацiї завжди цiлком означена та обмежена. Це значить, що i практика є завжди історично обмеженою, бо вона залежить вiд тих можливостей суб`єкта, які він має на кожний проміжок часу.
Практика пов`язана з “перевтiленням” iдеальних образiв, схем реальностi, моделей майбутнього у дiйснiсть, у свiт предметiв, свiт технiки i технологiї. Разом з тим практика має суспiльно-iсторичний характер i залежить вiд рiвня розвитку суспільства, його продуктивних сил, культурного i наукового потенцiалiв. Внаслідок аналізу різних аспектів категорії практики можна дати її розгорнуте визначення.
Практика – це активна дiяльнiсть конкретно-iсторичного суб`єкта (iндивiда, соцiальної групи, класу, суспiльства), у ходi якої вiн здiйснює матерiальне перетворення об`єкта вiдповiдно до своїх цiлей, iдеальної моделi дiйсностi, до знань про властивостi цього об`єкта, а також розвивається i змінюється сам.
Риси практики:
1) предметність,
2) всезагальність,
3) безпосередність,
4) революційність,
5) універсальність,
6) цілепокладання.
Особливість практики полягає в тому, що вона є процесом постійного заперечення природнього і соціального даного. Оскільки практика в суттєвому, либинному р озумінні є не тільки просте повторення і навіть не відтворення того що було і є, вона виступає як момент акумуляції, включення того що буде в майбутньому.
У практичнiй дiяльностi ми зустрiчаємося з двома протилежними процесами:
1) люди перетворюють дiйснiсть, що оточує їх,
2) та водночас у процесi своєї дiяльностi змiнюється самi.
Практика є взаємодiєю та взаємною змiною суб`єкта i об`єкта.
Перший рiзновид практики називають виробничою, другий – соцiально-iсторичною. Другий вид практики – це соцiально-перетворювальна діяльність, у ходi якої конкретно-історичний суб`єкт, застосовуючи суспiльнi iнститути, громадськi засади, впливає на систему суспiльних вiдносин, змiнює суспiльне буття, і водночас формується, розвивається сам.
Данi види практики вiдрiзняються одна вiд одної:
1) об`єктом перетворення,
2) цілями,
3) засобами дiяльностi.
Соцiально-iсторична практика спрямована передусім на зміну способів життєдiяльностi людей, тобто конкретно-історичних форм власності, розподілу та привласнення продуктів, форм соцiальностi та ін.
У виробничій практиці засобом дiяльностi виступає сила м`язiв та нерви людини, а також рiзноманiтний свiт матерiальних посередникiв, завдяки яким людина дiє на процес обробки природи. У рамках соцiально-iсторичної практики люди використовують такi засоби, як громадськi установи, iнститути, засади. Мета даного виду практики пов`язана iз змiною суспiльства, характеру соцiального життя, полiтичних, юридичних та iнших вiдносин.
Ролі практики в процесі пізнання:
1) рушійна сила процесу пізнання,
2) ісходний пункт процесу пізнання,
3) основа наукового процесу пізнання,
4) критерій істинності процесу пізнання,
5) кінцева мета процесу пізнання.
Структура практики включає в себе:
1) реальне перетворення зовнішнього середовища за допомогою штучно виготовлених засобів виробництва ( суб`єктно-об`єктні відносини),
2) спілкування людей в процесі і з приводу цього перетворення (суб`єктно-суб`єктні відносини),
3) сукупність норм і цінностей, які існують у вигляді образів, відносин, які забезпечують ціленаправлений характер практичної діяльності (ціннісно-нормативні відносини),
4) людина, яка здатна існувати в перетвореному зовнішньому середовищі.
Форми практики:
1) виробнича,
2) трудова,
3) організаторська,
4) управлінська,
5) суспільно-політична,
6) сімейно-побутова,
7) науково-експериментальна,
8) діяльність у сфері культури, виховання, освіти.
Серед важливих форм практики слід відокремити такі:
а) матеріальне виробництво, перетворення природного буття людей;
б) суспільне виробництво, перетворення суспільного буття людей, зміна існуючиїх соціальних відносин певними засобами - реформуванням, революціями, війнами.
в) пізнавальна діяльність активна у порівнянні зі спостереженням діяльність, у процесі якої людина штучно створює умови, що дозволяють їй досліджувати конкретні властивості світу.
Три рівня практики, як пізнавальної діяльності:
— зовнішня діяльність;
— власно предметно-перетворююча діяльність;
— практика у поєднанні з науковим знанням.
6. Істина та її характеристика.
Істина – основна характеристика відношення пізнавального образу, людських знань до об’єкта. Істина є образ, адекватний відображеному об’єкту.
Істина – це мислене відображення предмета або явища об’єктивної реальності, їх властивостей розвитку в свідомості людини.
Основні характеристики істини:
1) об’єктивність,
2) абсолютність,
3) відносність,
4) конкретність,
5) суб`єктивність,
6) обгрунтованість.
Рівні (види) істин:
1) відносна,
2) абсолютна.
Істина – суб`єктивна як форма людської діяльності та об’єктивна по змісту.
Під істиною в філософії розуміють відповідність змісту наших знань предметам і явищам, які існують самі по собі. Істина не є об`єктом пізнання, це наші знання про предмети, явища, процеси. Як ідеальне явище, істина не містить ні грана матеріального.
Об’єктивна істина – це такий зміст наших знань, що не залежить від суб’єкта, тобто не залежить від людини чи людства.
Об’єктивна істина постійно розвивається, бо людина все глибше проникає в об’єкт пізнання, а його знання становиться все більш точним. З іншої сторони людину оточує світ як об’єкт пізнання, який знаходиться в постійному розвитку, що обумовлює зміну знань про світ.
Абсолютна істина – цілковито повне, точне, всебічне, вичерпне знання.
Щодо об’єкта пізнання – це таке історично завершене знання, яке відтворює реальність у всій її повноті, може мислитись лише як межа до якої ми безкінечно наближаємось. Постійний процес переходу від істин до об’єктивної істини є важливим проявом процесу пізнання. I все ж висновком буде визначення неухильного прогресу людського пізнання до дедалі повнішої істини про навколишній світ.
Відносність знання виявиться, як тільки ми спробуємо вийти за визначені межі – перейдемо до інших аспектів.
Відносна істина – це форма вираження об’єктивної істини, яка залежить від історичних умов, від людини котра характеризує степінь її точності, повноти, яка досягнута на даному рівні пізнання.
Абсолютна істина є повною відповідністю образу предмета в даному інтервалі.
Відносна істина виражає залежність будь-якої істини від тих чи інших об’єктивних та суб’єктивних умов, від меж наближення наших знань до реальності.
Істинність будь-якого знання оцінюється у його відношенні до предмета, що виявляється суб'єктом за допомогою певних засобів за певних об’єктивних умов. Через це саме взаємодія відносної істини й абсолютної є такою, що перша саме тому є істиною, що містить у собі момент абсолютної істини; абсолютна ж істина виступає як сума, підсумок відносних істин.
Відносна й абсолютна істини є різні види й рівні об`єктивної істини.
Кожна відносна істина містить в собі долю абсолютної істини.
Істина – це не картина реальності в людському розумінні, а складне процесуальне розумове утворення, яке дає змогу констатувати наявне, виявляти суттєве та пересвідчитись у можливостях знання.
Розвиток людського пізнання – є постійна зміна одних відносних істин іншими, які найбільш точно відображують об`єктивну істину.
7. Емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання.
Метод - це система принципів, прийомів, правил, вимог, якими необхідно керуватися у процесі пізнання.
Три групи методів науковго пізнання:
1) спеціальні методи використовується в рамках окремих наук;
2) загальнонаукові методи характеризують процес пізнання у всіх науках, до них входять (експеримент, спостереження, метод моделювання, гіпотетико-дедуктивний метод, метод сходження від абстрактного до конкретного);
3) універсальні методи характеризують людське мислення в цілому та використовуютясь у всіх сферах пізнавальної діяльності людини ( принцип діалектичного протиріччя, принцип історизму).
Загальні особливості пізнання проявляються у науці через наявність у ній рівнів пізнання:
Завдання емпіричного пізнання :
1) фіксація,
2) нагромадження,
3) перше опрацювання фактів.
Результатом емпіричного пізнання є факти та певні форми їх зведення:
1) класифікації,
2) типологізація,
3) тарифікація.
Форми емпіричного пізнання:
1) протокол,
2) описи,
3) зведення.
Особливе значення мають протоколи, бо вони є найпершими фіксаціями фактів.
Методи емпіричного рівня пізнання та їх види:
1) Спостереження:
а) безпосереднє,
б) опосередковане.
2) Порівняння.
3) Вимірювання:
а) пряме,
б) не пряме.
4)Описування:
а) описування як класифікація зібраних даних,
б) описування теоретичних положень.
5)Експеримент:
а) пошуковий,
б) перевірочний,
в) здійснюючий.
Основні методи емпіричного рівня пізнання:
Спостереження – важливий спосіб одержання наукових фактів.
Порівняння - метод емпіричного рівня наукового пізнання, за допомогою якого робиться висновок про подібність чи відмінність об’єктів пізнання.
Вимірювання – спостереження, яке фіксує не лише якісні характеристики об’єктів i явищ, а й кількісні аспекти.
Експеримент – це засіб набуття нового знання про навколишній світ використовується в науці у зв'язку з пізнавальними завданнями, для вирішення яких учений змушений звертатися до певної форми практичної дії, до створення організованого, штучного середовища i використання спостережної матеріальної взаємодії з метою одержання корисної інформації.
Синонімом поняття «істина» виступає інше поняття «знання».Знання відрізняється від віри - переконання, що базується не на раціональних доказах , а на емоційно-вольових поштовхах.
Класифікація знання:
1) перцептивне (почуттєво-дане), первинне в значенні очевидності і достовірності, що відображає контакт людини з реальністю;
2) повсякденне знання, або знання на рівні здорового глузду;
3) навколонаучне, яке містить певні елементи науковості, але не на достаньому рівні (наприклад - астрологія);
4) наукове знання , первинне в онтологічному відношенні
Наука- це особливий різновид пізнавальної діяльності, спрямований на отримання об’єктивних, системно-організованих та обгрунтованих знань про навколишній світ.
Особливості наукового пізнання:
1) об’єктивність,
2) раціональність (доведеність)
3) есенціалізм, тобто спрямованість наукового знання на відтворення сутності, закономірностей об’єкту,
4) системність,
5) можливість перевірки.
Структура наукового знання, окрім емпіричного та теоритичного рівнів включає:
1) ідеали і норми пізнання , які відображають цінності та цільові настанови науки;
2) наукову картину світу, яка складається як результат синтезу знань, отриманих різними науками;
3) філософські підвалини науки, які включають філософські ідеї та принципи, що обгрунтувають як ідеали та норми науки, так і змістовні уявлення про наукову картину світу, а також забезпечують включення наукового знання у культуру.
Типи наукової раціональності (класична, некласична, постнеокласична) і є структурами філософських підвалин науки.
Зазначені методи ми досить часто (стихійно) застосовуємо в повсякденному життєвому досвіді.
До компетенції методології науки відноситься перш за все питання про систематизацію форм організації наукового знання.
Форми організації наукового знання:
1) ідея - це форма науковоо пізнання, яка відображає зв’язки, закономірності дійсності і спрямована на ії перетворення а також поєднує істинне знання про дійсність і суб’єктивну мету ії перетворення.
Функції ідеї як форми організації наукового знання:
а) підсумовування досвіду попереднього розвитку знання;
б) синтезування знання в цілісну систему;
в) виконання ролі активних евристичних принципів пояснення явищ;
г) спрямування пошуку нових шляхів вирішення проблем.
2) проблема- це форма і засіб наукового пізнання, що є поєднанням двох змістовних елементів.
3) гіпотеза - це форма та засіб наукового пізнання, за допомогою яких формується один з ожливих варіантів вирішення проблеми.
4) концепція - це форма та засіб наукового пізнання, яка є способом розуміння, пояснення, тлумачення основної ідеї теорії, це науково обгрунтований та в основному доведений вираз основного змісту теорії.
5) теорія - це найбільш адекватна форма науковго пізнання, система достовірних глибоких та конкретних знань про дійсність, яка має струнку логічну структуру і дає цілісне, систематичне уявлення про закономірності та суттеві характеристики об’єкта.
6) закон - це зв’язок , який характеризується основними ознаками істотного відношення: це загальністью, необхідністю, повторіваністю, стійкістю.
Методи теоретичного рівня пізнання:
1) Аксіоматичний – виділення вихідних співвідношень сфери пізнання та встановлення з їх допомогою змісту зв'язків цієї форми,
2) Теоретичного–моделювання – конструювання предметних якостей за допомогою математики, теорії систем,
3) Гіпотетично–дедуктивний – формування гіпотез, що пояснюють сукупність фактів, виведення з гіпотез часткових тверджень та їх пояснення,
4) Сходження від абстрактного до конкретного – виділення елементарних характеристик фактів та зведення їх в єдину систему тверджень,
5) Поєднання історичного та логічного – досліджують історичний процес певної сфери, виділяють у ньому необхідні зв'язки, які зводять в єдину систему тверджень,
6) Системно-структурний – вивчення об'єкта як в цілісності його структури, так i його складників.
Теоретичні меотди пізнання використовуються для остаточної обробки інформації, отриманої емпіричним шляхом.
Теоритичні методи пізнання:
Абстрагування - це меотдм, за допомогою якого подумки відволікаються від неістотних властивостей явищ, що вивчаються.
Узагальнення - це уявний перехід від окремих фактів, подій до їх ототожнення або від однієї думки до іншої, що є більш загальною.
Аналіз - це уявне розчленування предмета (явища,процесу), властивості предмета або відношення між предметами на частини.
Синтез - уявне поєднання різноманітних елементів, сторін предмета в єдине ціле (систему). Синтез є наступним етапом пізнання після аналізу.
Індукція - метод пізнання, з допомогою якого на підставі знання властивостей, зв’язків чи відношень окремих предметів роблять висновок про наявність цих властивостей (зв’язків чи відношень) в усіх предметах чи явищах відповідної предметної сфери.
Дедукція - метод гнауковго пізнання, за допомогою якого, виходячи з більош загальних положень, одержуть меньш загальні, часткові, а той одиничні.
Аналогія - метод, відповідно до якого на підставі подібності предметів за одними ознаками робиться висновок про їх подібність за іншими ознаками.
Моделювання - метод дослідження об’єктів на їх моделях.
Формалізація - метод, з допомогою якого змістовність знання відображаться у формалізованій мові.
Усі зазначені методи пізнання у реальному науковому дослідженні завжди працюють взаємодії. Їх конкретна системна організація визначається особливостями об’єкта, що вивчається, а також специфікою того чи іншого етапу дослідження.
Форми теоретичного пізнання:
а) міркування,
б) інтелектуальне споглядання,
в) уявне конструювання,
г) уявне експериментування, яке спрямоване на побудову наукової теорії.
Результатом пізнання є формування наукової теорії.
PAGE 1