Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
ІНДИВІДУАЛЬНЕ ЗАВДАННЯ
з дисципліни «Міжнародні фінанси»
на тему: «Роль банків у міжнародних розрахунках»
Харків, 2007
ЗМІСТ
Вступ
Розділ 1. Особливості міжнародної банківської справи
1.1 Міжнародні підрозділи банків
1.2 Міжнародні кредитні послуги банків
1.3 Міжнародні не кредитні банківські послуги
Розділ 2. Роль та місце банківської системи України на міжнародному ринку банківських послуг
2.1 Розвиток національної банківської системи в умовах глобалізації світової економіки
2.2 Місце банківської системи України у світі
Висновок
Перелік літератури
ВСТУП
Процеси інтернаціоналізації та глобалізації економіки, що ведуть до формування світового господарства, потреби диверсифікації та підвищення прибутковості банківських операцій – усе це сприяє розширенню міжнародної банківської діяльності, що долає географічні та часові межі, набуває величезних порівняно з національними масштабів.
Банківська справа, зокрема міжнародна, охоплює надання різноманітних фінансових послуг клієнтам, а також менеджмент власних фінансових позицій кожного банку. У цілому міжнародна банківська справа – це комерційна та інвестиційна банківська діяльність, котра включає транснаціональні операції у різних іноземних валютах. Хоча базовими завданнями зарубіжного і вітчизняного банку є традиційні операції щодо залучення депозитів та інших джерел фондування, надання позик та інформаційних послуг, а також менеджмент ризику, проте інструменти, клієнти і правила діяльності на міжнародній арені досить суттєво відрізняються від тих, які наявні на національних банківських ринках.
Міжнародна банківська справа охоплює:
1) надання кредитів зарубіжним клієнтам, котрі є нерезидентами країни-кредитора;
2) отримання депозитів від агентів, які є резидентами інших держав;
3) здійснення форексу іноземних валют для проведення міжнародних операцій;
4) емісія документарних акредитивів та інших інструментів менеджменту ризику для захисту клієнтів від різноманітних загроз міжнародної торгівлі;
5) проведення не кредитних фінансових послуг для іноземних клієнтів (консультування, трастові операції, кліринг чеків тощо).
Міжнародні банківські операції є об’єктом державного та міждержавного регулювання та контролю. Так, державні структури можуть обмежувати діяльність банків за кордоном, перелік їхніх операцій, участь національних банків у міжнародних банківських консорціумах тощо.
Проблема фінансової глобалізації та визначення місця і ролі банків у цьому процесі є дуже актуальним питанням на цей час. В сучасних умовах під впливом інтеграції і технічних нововведень сформувалися досить сприятливі передумови для підвищення мобільності капіталів. Інтернаціоналізація фінансово-кредитної інфраструктури спричинила створення транснаціональних банків, які стали одними з головних суб’єктів сучасної глобальної фінансової системи.
Завданням даної роботи є виявлення основних особливостей міжнародної банківської справи, визначення міжнародних послуг банків та місця українських банків у розвитку міжнародної банківської справи.
Дослідження питання місця і ролі банків України на міжнародному ринку банківських послуг є важливим у визначенні шляхів вдосконалення вітчизняної банківської системи, напрямів її розвитку.
РОЗДІЛ 1. ОСОБЛИВОСТІ МІЖНАРОДНОЇ БАНКІВСЬКОЇ СПРАВИ
1.1 МІЖНАРОДНІ ПІДРОЗДІЛИ БАНКІВ
Згідно із Законом України «Про банки та банківську діяльність» від 20.03.1991 банки – це установи, функцією яких є кредитування суб'єктів господарської діяльності та громадян за рахунок залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення та інших кредитних ресурсів, касове та розрахункове обслуговування народного господарства, виконання валютних та інших банківських операцій, передбачених цим Законом [1].
Банки є юридичними особами. Вони є економічно самостійними і повністю незалежними від виконавчих та розпорядчих органів державної влади в рішеннях, пов'язаних з їх оперативною діяльністю, а також щодо вимог і вказівок, які не відповідають чинному законодавству. Згідно із статтею 344 Господарського кодексу України банки є суб’єктами міжнародних розрахунків [2].
Перед тим як банк почне транснаціональні депозитні, кредитні, інвестиційні, дилінгові та трастові операції в іноземній валюті, він повинен встановити лінії зв’язку, тобто канали передачі міжбанківської інформації та переказу трансферів валютних коштів. Канали міжбанківської комунікації можуть замикатися або на іноземному банку за кордоном (з котрим укладається спеціальна кореспондентська угода у певній формі), або на власному підрозділі за кордоном (дочірньому банку чи філії). В останньому випадку це вже будуть внутрішньобанківські комунікації. Банк, виходячи на міжнародну арену, повинен початково вирішити, в якій організаційно-інституціональній формі він це здійснюватиме [4, c. 302].
У розпорядженні сучасного банку є низка організаційно-інституційних форм для проведення міжнародної діяльності. Спочатку він може створити в одному з своїх вітчизняних офісів транснаціональний департамент, що має спеціалізуватися на здійсненні зовнішньоекономічних валютних операцій. Після того як його валютно-фінансовий обіг досягне значного обсягу чи перед ним постане завдання їхнього суттєвого нарощування, перед керівництвом банку виникне проблема не тільки операційного, а й організаційно-інституційного виходу на іноземні ринки.
Міжнародний департамент – валютний зовнішньоекономічний відділ вітчизняного офісу банку. Доти, поки обсяг транснаціональних операцій банку є незначним, він для їхнього здійснення може використати свої звичайні ресурси, не створюючи такого департаменту. Його внутрішня організація пристосовується до обслуговування певних потреб як клієнтів, так і самого банку. Такий департамент може бути малим та універсальним або великим і вузькоспеціалізованими.
Зарубіжні банківські представництва – зазвичай застосовуються банками у столиці чи у відомому фінансовому центрі іншої держави, якщо вони намагаються бути присутніми там, але не мають достатнього обсягу очікуваних операцій, щоб здійснити витрати, які необхідні для формування і функціонування філії або іншої операційної одиниці у цій країні. Проте причиною заснування зарубіжного представництва може бути й той факт, що філії іноземних банків заборонені у деяких державах.
Закордонні філії банки мають майже на кожному значному іноземному грошовому ринку і практично обов’язково у міжнародних фінансових центрах.
Незалежно від форми зарубіжної одиниці банку для того, щоб відкрити дочірній банк чи філію в іншій країні, треба отримати дозвіл від влади відповідної держави базування, а також центрального банку своєї країни.
Деякі зарубіжні філії створюються банками не для здійснення загальної банківської діяльності за кордоном, а для спеціальної мети слугування своєрідною оболонкою проведення транснаціональних євровалютних чи офшорних операцій, котрі, зазвичай, реально здійснюються у головному офісі банку або в якій-небудь з його великих закордонних філії.
Крім філій, банки мають право формувати за кордоном операційні підрозділи у вигляді дочірніх чи сумісних банків. Зарубіжний дочірній банк – це іноземна компанія, у котрій материнський банк володіє контрольним пакетом акцій або контролює її у деякій іншій формі. Банки засновують дочірні банки за кордоном, щоб поліпшити свої міжнародні конкурентні позиції, мінімізувати іноземні податкові зобов’язання і використати можливість, які дає ця організаційна форма. Дочірні банки як обслуговують зовнішніх клієнтів, так і функціонують в інтересах материнського банку, виконуючи, зокрема, операції, що заборонені для головного офісу банку на батьківщині.
Спільний банк – іноземна фірма, у котрій материнський вітчизняний банк не володіє контрольним пакетом акцій. Він засновується декількома банками, котрі поділяють його власність і, у деяких випадках, управління, що забезпечують банкам різних держав можливість мати операційну одиницю у країні, де заборонені філії, котрі належать нерезидентам, або обмежена сфера діяльності іноземних банків. Спільний банк функціонує як незалежна фірма, отримуючи загальні директиви і нормативи від акціонерів через раду директорів, яка формується засновниками [4, c. 306].
1.2 МІЖНАРОДНІ КРЕДИТНІ ПОСЛУГИ БАНКІВ
Банки в усьому світі надають посередницькі кредитно-депозитні послуги. Кредити становлять найбільш важливе джерело їхнього прибутку, виступаючи різновидом інвестицій банків у не обіговій формі та базуючись на співвідношенні оцінки дохід-ризик за кожною окремою заявкою на коротко- і середньостроковий період. Але банки часто схильні надавати позики не у прямій формі, а у формі умовних зобов’язань: кредитна лінія, акредитив, гарантія, андеррайтинг цінних паперів клієнта, лізинг, що виступають здебільшого як його забалансові позиції, вимагаючи не настільки значного зростання капіталу, наскільки цього потребує видача прямих термінових кредитів [4, c. 328].
Міжнародний кредит як форма руху позичкового капіталу у сфері міжнародних економічних відносин, пов’язана з наданням грошових і товарних цінностей на умовах повернення, платності, строковості, забезпеченості та цільового використання, є основою фінансування експортних та імпортних операцій [9, c. 333].
Клієнтами банків, які здійснюють міжнародне кредитування можуть бути:
1) експортери та імпортери, яким необхідно профінансувати свою міжнародну торгівлю;
2) банки-кореспонденти, котрим потрібні грошові кошти для фінансування торговельних чи інвестиційних операцій своїх клієнтів;
3) транснаціональні корпорації, що потребують фондів для іноземних інвестицій, контролю за відсотковим і валютно курсовим ризиком;
4) зарубіжні уряди, які мають потребу у коштах для фінансування дефіциту платіжного балансу чи для виконання програм розвитку.
Банк реалізує міжнародну кредитну діяльність у різних формах:
1) надає фонди безпосередньо позичальнику;
2) розміщує фонди на депозит у банку-кореспонденті;
3) укладає контракт з клієнтом про надання фондів протягом певного майбутнього періоду;
4) дає зобов’язання повернути кошти іншому кредитору (третій стороні), якщо клієнт не здатний це зробити сам.
Фінансовий ризик надання міжнародних позик – це небезпека неповернення боргу, яка зумовлена тим, що позичальник до часу чергового платежу щодо його погашення опиниться обмежено або повністю некредитоспроможним. Для оцінки такого типу ризику банк аналізує три головні фактори:
1) репутацію позичальника;
2) характер його грошових потоків чи виробничих потужностей;
3) структуру капіталу позикоодержувача.
Щоб уникнути валютні ризики при наданні міжнародних кредитів, більшість великих банків схильні надавати позики міжнародним позикоодержувачам у своїй національній валюті, уникаючи можливості несприятливої зміни курсу. Такий тип ризику називають небезпекою введення валютного контролю. Для його оцінки банк повинен з’ясувати не тільки поточну валютну позицію країни позичальника (стан її міжнародної ліквідності), а й прогнози цієї позиції на момент погашення позики.
Політичні ризики банку при наданні міжнародних кредитів – це практично усі небезпеки (крім фінансової), з котрими зіштовхується банк при кредитуванні позичальників з іншої держави. Вони охоплюють валютно курсовий ризик, небезпеку валютного контролю, а також ризик суттєвої зміни економічних і політичних умов у державі позичальника, що може негативно вплинути на його спроможність повернути борг.
Міжнародний кредит надається декількома способами. Причому мета і характер прокредитованої операції часто детермінує метод фінансування. Ці способи такі:
1) міжнародна пряма позика надається з використанням простого векселя, який підписується позикоотримувачем, котрий визнає у ньому одержання грошей і зобов’язання повернути їх з відсотками за певним розкладом у певному місці. Коли позичальник виступає резидентом іншої держави, то банк контролює підписання простого векселя у формі, яка прийнятна не тільки для вітчизняних судів, а й для судів країни позичальника, оскільки висновок щодо справи про несплату, схвалений у суді країни кредитора, може виявитися таким, котрий важко виконати, якщо іноземний позичальник не має активів у цій країні;
2) торговельне фінансування здійснюється на базі використання таких форм, як міжнародний факторинг, форфейтинг, лізинг, емісія боргових цінних паперів та ін. [4, c. 329-332]
Факторинг – це вид фінансової діяльності, пов’язаний із придбанням прав вимоги щодо оплати фінансових зобов’язань, здебільшого дебіторських рахунків на поставлені товари або надані послуги. У міжнародних розрахунках використовуються факторинг, який може бути: двофакторним (взаємним), прямим імпортним, прямим експортним.
Форфейтинг доповнює традиційні форми кредитування зовнішньої торгівлі. Форфейтинг – купівля дебіторської заборгованості без права регресу на попереднього власника.
Однією з важливих форм міжнародного кредиту є міжнародний лізинг, який являє собою надання однією стороною (лізингодавцем) матеріальних цінностей іншій стороні (лізингоотримувачу) на різні терміни та на різних умовах. Він застосовується як гнучка форма кредитування експорту, залучення іноземних інвестицій [9, c. 333-335].
3) міжнародне банківське синдиковане кредитування являє собою вид кредитування, у якому приймає участь декілька банків.
1.2 МІЖНАРОДНІ НЕКРЕДИТНІ БАНКІВСЬКІ ПОСЛУГИ
У своїй міжнародній діяльності банки, поряд з валютним кредитуванням, пропонують багато інших не кредитних фінансових транснаціональних послуг та інструментів. Надання цих послуг має для різних типів їхніх клієнтів свою специфіку. Їх можна класифікувати за джерелами фондів для кредитних інститутів.
Банки приймають вкладення у різних формах і з різних джерел:
1) офіційні валютні резерви іноземних урядів на поточних і термінових рахунках;
2) валютні залишки на лоро-рахунках, які належать зарубіжним банкам-кореспондентам;
3) операційні кошти (поточні рахунки), строкові депозити корпорацій та угоди про перепродаж з корпоративними клієнтами;
4) операційні залишки, термінові депозити і ощадні вклади, що належать населенню.
При здійсненні міжнародної діяльності банки великою мірою спираються на міжбанківські строкові депозити та емісії нот з плаваючою ставкою як на головні джерела фундування. Останні дуже чутливі до коливань відсоткових ставок і піддаються значному відсотковому ризику, що потребує проведення операцій хеджування.
Міжнародні послуги банків, які базуються на активах, є напрямками використання фондів. При цьому вони розподіляють свої ресурси також у різноманітних формах і різним клієнтам:
1) надання синдикованих позик зарубіжним урядам;
2) міжбанківське розміщення депозитів і надання овердрафту для іноземних банків-кореспондентів;
3) надання короткострокових позик для фінансування оборотного капіталу, торговельне і проектне кредитування корпорацій;
4) споживацький кредит населенню.
Існують послуги банків, що ґрунтуються на забалансових операціях, такі послуги ще називають комісійними продуктами. Такі послуги представлені:
1) трастовими продуктами (послугами з менеджменту свопів) для для зарубіжних урядів;
2) інкасуванням і трансферами фондів для іноземних банків-кореспондентів;
3) акредитивами, відсотковими свопами та послугами з грошового менеджменту, менеджменту валютного ризику і портфельного менеджменту для корпорацій;
4) продуктами щодо менеджменту транснаціональних інвестицій для індивідуальних клієнтів.
Інвестиційні банки традиційно спеціалізуються на наданні інформаційних послуг для корпоративних та урядових клієнтів, у тому числі тих, що займаються міжнародними фінансовими операціями. Їх також надають і комерційні банки. У цілому міжнародні інформаційні фінансові продукти розрізняються за досить широкою шкалою:
1) класичний інвестиційно-банківський консалтингу щодо нових емісій цінних паперів (капітальних і боргових) та схем організації злиття і поглинання;
2) більш традиційні банківські послуги щодо пошуку для корпорацій найбільш прибуткових депозитних рахунків чи інструментів грошового менеджменту в різних валютах і з консультуванням корпоративних клієнтів стосовно грошового ринку;
3) спеціальні методики для корпорацій щодо оцінки політичного ризику і макроекономічного прогнозування.
Банки створили багато електронних продуктів для клієнтів, що стало результатом розвитку комп’ютеризованих інформаційних і операційних мереж, котрі вони встановили у своїх філійних, агентських і дочірніх офісах у багатьох країнах. У цілому для транснаціональних банків, які оперують через філії чи інші підрозділи у низці держав, характерні такі електронні послуги:
1) переміщення фондів для клієнтів з одного офісу банку в одній країні в інший його офіс в іншій державі;
2) надання клієнтам одночасного доступу до можливостей розмістити гроші на депозити чи в інструменти грошового ринку, а також одержати фінансування у різних країнах завдяки торговельним операціям на грошовому ринку;
3) проведення клірингу іноземних чеків у інших державах;
4) забезпечення інформацією про рахунки клієнтів у різних офісах інших країн.
При цьому велика частина електронних банківських послуг стосується інформації відносно стану і перспектив валютно-фінансових ринків у різних державах, а також стану клієнтських рахунків у різних офісах банку. Водночас транснаціональні банки інтенсивно винаходять додаткові інноваційні електронні продукти, наприклад:
1) кліринг міжнародних чеків;
2) організація валютних свопів активів і зобов’язань для клієнтів з різних країн;
3) послуги щодо управління корпоративними поточними валютними коштами [4, c.340-343].
РОЗДІЛ 2. РОЛЬ ТА МІСЦЕ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ НА МІЖНАРОДНОМУ РИНКУ БАНКІВСЬКИХ ПОСЛУГ
2.1 РОЗВИТОК НАЦІОНАЛЬНОЇ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ
Під впливом інтеграції і технічних нововведень сформувалися досить сприятливі умови для підвищення мобільності капіталів. Інтернаціоналізація фінансово-кредитної інфраструктури спричинилася до створення транснаціональних банків, які стали одними з головних суб’єктів сучасної глобальної фінансової системи. Початковим мотивом міжнародної діяльності транснаціональних банків було прагнення обслуговувати потреби у фінансуванні експортно-імпортних операцій своїх основних клієнтів – зарубіжних філії транснаціональних компаній [10, c.60].
Проте обслуговування транснаціональних компаній не завжди є визначальним чинником для залучення іноземних банків. Тут перед усім слід розглядати такі фактори, як низький рівень оподаткування, значний обсяг ВВП на душу населення, неефективна діяльність місцевих банків тощо.
Аналізуючи результати приходу іноземних банків у країни Східної Європи, можна зробити висновок, що це дало змогу значно збільшити показники капіталізації банківської системи, впровадити новітні технології надання банківських послуг, розширити їх асортимент, запровадити мобільний банкінг. Усе це істотно посилило конкуренцію в банківському секторі [10, c.61].
Питання впливу глобалізацій них процесів на вітчизняну банківську систему, їх наслідки для стабільності, фінансової стійкості та надійності українських банків ще недостатньо досліджені. Інтернаціоналізація грошово-кредитних ринків у сучасних умовах відбувається швидше, ніж інтернаціоналізація виробництва – світовий фінансовий ринок виконує функцію своєрідного каталізатора процесів концентрації капіталів [8, c. 26].
Загальновідомо, що банківська система України за більшістю показників, які характеризують її потужність, поки що не в змозі конкурувати з банківськими системами багатьох постсоціалістичних європейських країн, не кажучи вже про економічно розвинуті держави Західної Європи. Так, відношення активів банківської системи до ВВП в Україні становить близько 50%, тоді як у Великобританії, а також у Франції і країнах зони євро цей показник коливається у межах 240-340%. Але з іншого боку, слабкий розвиток фінансової інфраструктури в Україні є аргументом на користь ширшої присутності іноземних банків на вітчизняному ринку. А отже, можна очікувати збільшення спектра банківських послуг та зниження їх вартості [11, c. 219].
Перестороги щодо іноземного капіталу пояснюються неготовністю українських банків до конкуренції, розпорошеністю активів, браком умов для інвестиційного кредитування, наслідком чого може стати посилення залежності від зовнішніх ринків. Щоб уникнути негативного впливу іноземних банків, слід подбати про створення умов для припливу інвестицій у вітчизняні банки, належний захист депозитів, досягнення європейського рівня монетизації економіки, підвищення ступеня законодавчого захисту банків тощо [11, c. 218].
Зі вступом України до СОТ поступово збільшуватиметься присутність іноземного капіталу в національній банківській системі. Прихід іноземного капіталу з належною репутацією – важливий чинник розвитку банківського сектору держави: він принесе в Україну сучасні технології, нові фінансові продукти, культуру банківського корпоративного управління, сприятиме посиленню рівня конкуренції. Поступово для доступу в український банківський сектор іноземного капіталу необхідно створити такі умови, як і для резидентів. Транснаціональні банки отримають змогу відкривати власні філії та вливати у національну економіку практично необмежені кредитні ресурси. Штучне стримування приходу іноземних банків тільки затягне об’єктивний процес консолідації вітчизняної банківської системи. України має дозволити їм відкривати власні філії, оскільки не враховувати об’єктивні закони глобалізації просто неможливо [7, c.9]. Безумовно, одним з основних чинників, який сприятиме приходу потужних іноземних банків, буде зростання обсягів прямих іноземних інвестицій. Досвід країн Східної Європи засвідчує, що спочатку у реальному секторі національної економіки з’являються інвестори, а згодом, щоб їх обслуговувати, приходять іноземні банківські установи.
2.2 МІСЦЕ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ У СВІТІ
Нині банківська система України – найпотужніший учасник вітчизняного ринку фінансових послуг. Розвиток банків характеризується позитивними тенденціями, а стан банківської сфери істотно впливає як на загальне становище фінансових ринків, так і на фінансові стратегії учасників товарних ринків. Адже банки забезпечують грошовий обіг, задовольняють потреби суб’єктів підприємництва у кредитних ресурсах, виконують ряд функцій, пов’язаних із регулюванням реального сектору економіки тощо.
У вітчизняній банківській системі цілком об’єктивно назрів процес консолідації капіталів. Справді потенційними кандидатами на поглинання чи приєднання є банки, основна діяльність яких зосереджується на обслуговуванні певної групи підприємств, особливо однієї галузі чи споріднених із нею. Також доцільним є об’єднання невеликих місцевих банків. Ці процеси поступово набирають обертів.
Деякі науковці та банкіри висловлюють думку, що саме банківські об’єднання зможуть протистояти, з одного боку, світовим фінансовим монстрам, які поглинають банківські установи та перетворюють їх на функціональні підрозділи, спонукаючи працювати на економіки інших держав, а з другого, - сприятимуть зміцненню вітчизняної банківської системи, мінімізації ризиків, зростанню довіри населення до фінансових інституцій. У світовій практиці ці об’єднання набули поширення ще кілька десятиріч тому, однак і досі їх роль у банківській системі залишається предметом активних досліджень учених [10, c.63].
Важливою проблемою у цій сфері є скасування заборони на створення в Україні філій іноземних банків. Слід зазначити, фінансово потужним банкам із країн з високим рейтингом невигідно відкривати свої філії у державах, що мають рейтинг, нижчий від інвестиційного, оскільки під активи, розміщені у цих країнах, їм доведеться створювати 100-відсоткові резерви на покриття ризиків. Можна очікувати, що за нинішнього рейтингу в Україні можуть прийти лише банки з держав, які мають аналогічний або дещо вищий рейтинг. Однак вони й самі потребують інвестицій, отож не слід розраховувати на значні інвестиційні вливання від них у нашу банківську систему.
Створення філій може зацікавити не вельми надійні банки, відтак є загроза вимивання через них коштів українських підприємств чи відмивання «брудних» грошей. Ці питання набувають ще більшої актуальності з огляду на те, що в разі ліквідації чи неплатоспроможності філії всі проблеми доведеться вирішувати за законодавством країни реєстрації іноземного банку. Прийшовши на вітчизняний ринок, філії іноземних банків матимуть вигідніші умови, ніж українські банки.
Для запобігання кризі національної банківської системи слід ужити певні заходи:
1) встановлення верхньої межі участі іноземного капіталу в українській банківській системі на рівні 30%;
2) заборона на відкриття філій банками з офшорних зон і надання дозволу лише тим іноземним банкам, які мають високі показники рейтингу від провідних рейтингових агенцій;
3) запровадження вимог щодо закріплення за філіями приписного капіталу, еквівалентного вимогам до розміру капіталу банків-резидентів України;
4) виконання філіями всіх економічних нормативів, встановлених НБУ;
5) розширення повноважень Національного банку в царині отримання інформації про закордонні материнські банки та контролю за діяльністю філій у нашій країні;
6) тимчасові обмеження на здійснення філіями іноземних банків певних видів операцій, передусім щодо депозитного та кредитного обслуговування окремих груп клієнтів [6, c.18].
ВИСНОВОК
Система міжнародних розрахунків – достатньо розвинена система економічних відносин. Вона тісно пов’язана зі розвитком міжнародної банківської справи, тому що банки є невід’ємними суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності та експортно-імпортних операцій будь-якої крани.
Банківська система України має певні можливості для виходу на міжнародній ринок банківських послуг. Але для цього необхідно впроваджувати певні заходи для створення сприятливих умов спочатку всередині країни.
Нині без удосконалення механізмів банківського регулювання, спрощення механізмів проведення банківських операцій України не зможе конкурувати з більш розвинутими країнами світу.
Банки України встановлюють значно більші ніж на міжнародному ринку банківського кредитування відсотки за користування кредитом.
Стратегічним напрямом розвитку банківської системи України має стати її спрямованість у світовій банківський простір на основі глобалізації фінансових ринків.
Основною інтеграції національної банківської системи у світову є концентрація українського банківського капіталу і зростання капіталізації, що сприятиме підвищенню фінансової стійкості та надійності вітчизняних банків.
Посилення конкуренції на ринку банківських послуг України сприятиме зниженню вартості фінансових ресурсів та полегшенню доступу до них для підприємств і населення.
Збільшення присутності іноземного капіталу в національній банківській системі має відбуватися з урахуванням усіх позитивних і негативних чинників, потенційних ризиків на основі світового досвіду, щоб забезпечити дотримання національних інтересів та уникнути загроз фінансовій безпеці країни.
Злиття вітчизняного та іноземного капіталу може полегшити вихід українських банків на міжнародний ринок банківських послуг та впровадження міжнародної діяльності.
ПЕРЕЛІК ЛІТЕРАТУРИ
1. «Про банки та банківську діяльність» Закон України від 20.03.1991 № 872-ХІІ.
2. Господарський Кодекс України від 16.01.2003 № 436-ІV.
3. Банківська система України в умовах глобалізації фінансових ринків // Вісник НБУ. – 2006. № 12. – с. 16.
4. Бутук О.І. Валютно-фінансові відносини: Навч. посіб. – К.: Знання, 2006. – 349 с. – (Вища освіта ХХІ століття).
5. Васюренко О.В. Банківські операцій: Навч. посіб. – 5-те вид., перероб. і доп. – К.: Знання, 2006. – 311 с. – (Вища освіта ХХІ століття).
6. Дзоблюк О. Грошово-кредитна система України у контексті глобалізацій них процесів // Вісник тернопільського державного економічного університету. – 2006. – № 2.
7. Долішній М., Другов О. Проблеми та перспективи підтримки банками розвитку економіки регіонів // Економіка України. – 2005. – № 9.
8. Луцишин З.О. Трансформація світової фінансової системи в умовах глобалізації. – К.: Видавничий центр «Друк», 2002. – 320 с.
9. Міжнародні фінанси: Підручник / О.І. Рогач, А.С. Філіпченко, Т.С. Шемет та ін.; за ред. О.І. Рогача. – К.: Либідь, 2003. – 784 с.
10. Уманців Юрій Розвиток національної банківської системи в умовах глобалізації світової економіки // Вісник НБУ. – 2006. - № 10. – с. 60.
11. Шевчук В., Атаманчук З. Іноземні банки як чинник лібералізації ринку фінансових послуг // Вісник Тернопільської академії народного господарства. – 2005. – № 5-1.