Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Історія України — одна зі складових історичної науки, що досліджує генезис і закономірності становлення та розвитку українського народу, його боротьбу за національно-державну незалежність.
Предметом вивчення історії України є складний процес формування та розвитку багатомільйонного українського народу, його діяльності в соціально-економічній, духовній, політичній і державній сферах з давніх-давен до сьогодення. Разом з тим історія України має розглядатися в тісному взаємозв'язку з глобальними історичними процесами, з історією її найближчих сусідів, з якими у різні часи українці перебували у складі різних держав.
Сукупність історичних джерел класифікують на п'ять основних типів:
1) речові джерела — пам'ятки матеріальної культури, тобто археологічні знахідки: засоби виробництва, предмети побуту, монети та архітектурні пам'ятки;
2) етнографічні джерела — пам'ятки, які містять дані про особливості буття, культури, звичаї певного народу;
3) лінгвістичні джерела — дані з історії розвитку мови;
4) усні джерела — народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів'я, приказки та ін.;
5) писемні джерела — літописи, документи тощо, які є основою історичних знань.
Завданнями курсу Історії України є знання про:
Походження топоніму Україна. Започаткування національної символіки.
Украї́на або Вкраї́на — топонім у Східній Європі. Вперше згадується в Київському літописі під 1187 роком, у зв'язку із смертю переяславського князя Володимира Глібовича З 19 століття назва території обабіч Дніпра, між Доном і Сяном, та Прип'яттю і Чорним морем, заселена переважно українцями.
Існують дві найпоширеніші версії походження назви України. Згідно з першою, поширеною в російській та пізніше в радянській історіографії, так називали „пограничну територію“, за другою, що набула поширення у сучасний час - означає „рідний край, країна, земля“.
Київський літопис 1187, оповідаючи про смерть переяславського князь Володимира Глібовича, під час походу на половців, каже що «за ним же Україна багато потужила»
У тому ж літописі за 1189 рік згадується, що князь Ростислав Берладник приїхав до «України Галицької» (на означення подністрянського Пониззя).
У Галицько-Волинському літописі, під 1213, записано, що князь Данило «забрав Берестій, і Угровськ, і Верещин, і Столп'є, і Комов, і всю Україну»
З розвитком Козаччини в 16 ст. назва україна стає географічною назвою козацької території, яка охоплювала широкі простори Наддніпрянщини — Правобережної й Лівобережної, де в адміністративній системі Речі Посполитої було розташоване воєводство Київське.
Сагайдачний у листі до короля Жиґмонта III 15 лютого 1622 писав про «Україну, власну, предковічну отчизну нашу», «городи українські», «народ український» тощо.
Особливого політичного значення назва «Україна» набирає в наслідок Хмельниччини. Хоч офіційна назва Козацько-Гетьманської Держави 17 — 18 ст. була «Військо Запорозьке», але її територія була «козацька земля», яка звичайно і в українській і в польській практиці — називалася Україною. Отож, назви Україна, український, український народ щораз частіше вживалися в політичному і культурному житті Гетьманщини. Хоч назва «Україна» широко вживалася на Гетьманщині 17 — 18 вв. і поза її межами, вона не стала офіційною назвою Української держави, що нею й надалі залишилося «Військо Запорозьке» або, почасти під російським впливом, «Малоросія».
Україна як суверенна держава має власні державні символи. Державні символи — це закріплені в законодавстві країни офіційні знаки (зображення, предмети) чи звукові вираження, що в короткій формі виражають одну чи кілька ідей політичного, національного, історичного характеру і символізують суверенітет держави.
Синьо-жовті кольори вперше згадуються близько 1410 р. на корогвах Галицько-Волинського князівства. На них ще на синьому полі був зображений золотий лев. Жовто-блакитний прапор мали й запорізькі козаки, які використовували його в мирний час, на відміну від бойового стяга малинового кольору. Сині і жовті кольори містилися і в гербах українських земель, міст і старшинських родів. З XVIII ст. ці кольори присутні на полкових прапорах Київського, Лубенського, Полтавського, Чернігівського, Ізюмського козацьких полків. Вони ж використовувалися при зображенні багатьох гербів українських гетьманів та козацької старшини. 1848 р. у Львові на ратуші вперше було піднято жовто-блакитний прапор у вигляді двох горизонтальних смуг. За гетьмана П. Скоропадського жовто-блакитний прапор був замінений на блакитно-жовтий.
Перша літописна згадка про тризуб як князівський знак Київської Русі датована X ст. Вона збереглася в болгарському рукописі «Хроніка Манасії» (XIV ст.), де зображені воїни — дружинники князя Святослава, у руках яких прапори увінчані тризубцем. Тризуб зображувався на монетах великого князя Володимира Святославовича, а згодом Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха. Спочатку цей знак не був офіційним гербом, а виступав лише у ролі родового знака князів.
Усі дотеперішні пояснення тризуба можна зібрати в 6 головних груп, що об'єднують однорідні гіпотези: 1) символ державної влади; 2) церковна християнська емблема; 3) військова емблема; 4) геральдично-нумізматична фігура; 5) монограма; 6) геометричний орнамент.
Після розпаду Київської Русі тризуб утратив значення державного символу, зберігаючись на гербах провінційних міст, українських магнатів, дворян та козацької старшини. Інший елемент Великого Державного Герба — козак з мушкетом і шаблею як герб Війська Запорізького відомий з XVI ст., а з XVIII ст. такий герб стає символічним зображенням Гетьманщини. У 1918 р. після проголошення незалежності УНР золотий тризуб на синьому тлі був затверджений Державним Гербом України. Він залишався також гербом і за гетьмана П. Скоропадського й УНР часів Директорії.
Державним Гімном України є національний гімн на музику Михайла Вербицького зі словами, затвердженими законом. 1864р. у Львівському українському центрі уперше було виконано пісню «Ще не вмерло Запорожжя», яку із захватом зустріла публіка. Це була музика М. Вербицького — мелодія майбутнього Гімну України. Ця мелодія «Ще не вмерла Україна» затверджена Верховною Радою України 15 січня 1992 р. 6 березня 2003 р. Верховна Рада України затвердила текст Державного Гімну України у другій редакції історичного тексту П. Чубинського.
Початки людської цивілізації на терені України.
Учені вважають, що понад мільйон років тому найдавніші люди (архантропи) прийшли на південь Європи. Близько 800 тис. років тому вони з'явилися в Закарпатті (стоянка Королеве), понад 300 тис. років — у Подністров'ї (Лука-Врублівецька), а потім в інших регіонах України. Процес розселення, освоєння людиною нових земель тривав на всіх етапах кам'яного віку.
Найтривалішим етапом був палеоліт (від появи людини до 10—11 тисяч років тому). Первісні люди в цей час користувалися примітивними знаряддями праці, які виготовляли з дерева і каменю (загострені палиці, скребла, гостроконечники тощо). Вони займалися збиральництвом і полюванням. Цей період в історії людського суспільства багато дослідників характеризує як час первісного людського стада. На думку вчених, тільки завдяки колективному співіснуванню людина змогла вижити в непростих кліматичних умовах. Знайдені матеріали свідчать, що первісні люди знали вогонь, уміли споруджувати житла, використовуючи кістки та шкіри тварин.
Близько 35—40 тис. років тому на зміну неандертальському приходить кроманьйонський тил, що дістав назву людини розумної. З його появою дородову громаду замінює родова організація суспільства. Жінка виступала в ролі берегині сімейного вогнища. Це зумовило виникнення матріархату.
У пізньому палеоліті вже існує релігія, були обряди поховання. Поряд з релігією виникає палеолітичне мистецтво (ритуальні малюнки, рІзб'ярство).
Близько 10—11 тис. років тому палеоліт змінився мезолітом (IX—VI тис. до н. е.). У цей час з'являються великі знаряддя для обробки дерева — кам'яні сокири і тесла.
У період мезоліту було винайдено лук і стріли; мисливство було провідною галуззю господарства, людина розпочала приручати тварин. Розвивається рибальство з використанням чов-нІв, сіток, гарпунів.
У мезоліті формується племінна організація, з'являються відмінності в способі життя різних груп людей.
Дослідження пам'яток неолітичної епохи в Україні дали підстави для висновку, що саме в цей час людина переходить від споживацького господарства до відтворюючого.
Корінним зламом в історії людства було освоєння металів. Першим металом, який використала людина, була мідь. Але ще довго мідь співіснувала з кам'яними виробами, тому цю епоху називають мідно-кам'янннм віком - енеолітом.
У період неоліту та енеоліту територію України заселяли дві основні групи племен: землероби, котрі освоїли Правобережжя, і скотарі, які мешкали в степових і лісостепових зонах Півдня і Південного сходу, тобто відбувався перший великий суспільний поділ праці.
Змінюється соціальна структура суспільства: має місце майнове розшарування, посилюється інститут батьківського права в роді. В епоху енеоліту з'являється обряд курганних поховань, що набув особливого поширення в степовій частині Європи.
Велике значення для вивчення енеоліту в Україні має трипільська культура, яка була відкрита наприкінці XIX ст. поблизу с. Трипілля на Київщині. Сфера Й поширення в IV— III тис. до н. е. — Лісостепове Правобережжя і Подністров'я, Волинь і Степове Причорномор'я. Основними галузями господарства трипільців були землеробство і скотарство. Знаряддя праці виготовляли переважно з каменю, рогу, кісток.
Трипільські племена займалися керамічним виробництвом господарського І побутового посуду, різного за формою, із спіральним орнаментом. Особливого розвитку набула пластика. Трипільці виліплювали з глини жіночі статуетки, фігури тварин, моделі жител. Свої будинки — одно- або двоповерхові — споруджували з глини на дерев'яному каркасі. Вони мали прямокутну форму розміром від 20 до 50 кв.м. Забудова поселень здійснювалась по колу. На поселенні Майданецьке на Черкащині площею 300—400 га будинки стояли десятьма концентричними колами, розділеними вулицями; зафіксовано залишки близько 2 тис. жител. Такі самі поселення-гіганти, що їх умовно називають «протомістами», виявлено поблизу сіл Доброводи і Талянка (Черкащина).
Розвиток суспільних відносин і знарядь праці в період енеоліту сприяв створенню передумов для вступу людства в епоху бронзи. У межах Східної Європи її датують II—1 тис. до н. е. На півдні України вона змінюється скіфською добою раннього залізного віку. Бронзові знаряддя швидко витіснили мідні. Протягом ЇЇ тис. до н. е. на нинішніх українських землях існувало понад 10 археологічних культур, серед яких катакомбна, зрубна та культура багатоваликової кераміки. В епоху бронзи відбувався подальший розвиток продуктивних сил і виробничих відносин, внаслідок чого суспільство поступово переходило від первіснообщинного ладу до станово-класового. Подальшого розвитку набували ремесла: бронзоливарне, гончарне, ткацьке, обробки каменю, різьб'ярське, плетіння. Так відбувався другий суспільний поділ праці — відокремлення ремесла від землеробства. Поглиблюється процес суспільного розшарування, що призводило до сутичок між різними племенами.
У ці часи зростає роль батьківського права в роду, що зумовлює встановлення патріархальних відносин. Шлюб став патріархальним, споруджують малі будівлі, придатні для проживання однієї сім'ї, з'являється моногамна форма шлюбу.
У І тис. до н. е. на території України з'являються перші залізні знаряддя праці. Перехід до залізного віку означав створення передумов для розкладу родоплемінного ладу, хоча не всюди одразу виникло класове суспільство.
Стародавнє населення України
Кіммерійці – найдавніший народ української історії, який був південним сусідом праслов'ян у X-VII ст. до н. е. Кіммерійці жили в південноукраїнських степах від Дону до Дунаю. Їх остаточне походження не з'ясоване. Кіммерійський народ складався з племен, об'єднаних у союзи на чолі з царями-вождями. Ці племена займалися скотарством, в якому провідне місце посідало конярство. Широкого розвитку у кіммерійців набуло мистецтво, яке носило прикладний характер. За мовою кіммерійці, вірогідно, були іранцями. Розвиток їхнього суспільства був зупинений навалою скіфів.
Скіфи – один з найдавніших народів Стародавнього світу. Вони з'явились на території України в першій половині VII ст. до н. е., прийшовши зі Сходу, із степів між Каспієм, Уралом і Кавказом. Наприкінці VII ст. до н. е. скіфи остаточно підкорили місцеві племена, завершивши політичне формування Скіфії.
Ядро Скіфії становили племена царських скіфів і скіфів-кочівників, які панували над усіма іншими племенами. Поблизу давньогрецького міста Ольвія жили калліпіди або елліноскіфи. Далі на північ мешкали скіфи-орачі, на схід від них – скіфи-землероби. Останні два народи, вважають дослідники, не були етнічними скіфами, а належали до праслов'янських, які потрапили під скіфський вплив. Північно-причорноморська Скіфія досягла свого розквіту в IV ст. до н. е., в часи правління царя Атея. Ударною силою скіфського війська була кіннота. Воїн-скіф був одягнутий переважно в панцир, мав бойовий пояс і щит, а його голову захищав шолом.Арсенал скіфської зброї складався з невеликого складного лука, списа, дротиків, сокир, кинджалів, коротких мечів.
Лісостепові племена скіфів займалися орним землеробством, у них розвивалось скотарство, садівництво, різні промисли та ремесла. Про соціальне розшарування скіфського суспільства красномовно свідчать численні поховання скіфських володарів у вигляді курганів, в яких знайдено унікальні вироби із золота та срібла. Скіфська релігія була політеїстичною. Усі боги зображались у вигляді людини. В образотворчому мистецтві скіфів переважав звіриний стиль.
Сармати – сформувались у заволзьких степах на рубежі ІІІ-ІІ ст. до н. е. Античні автори в своїх творах підкреслювали агресивність і войовничість сарматів. Під кінець ІІ ст. до н. е. починається масове переселення сарматських племен на територію Північного Причорномор‘я, в степи між Доном і Дніпром, проникаючи аж до Південного Бугу і Дунаю. Постійні сарматські набіги і вимоги сплачувати данину зумовили переселення ранньослов’янського населення Середнього Подніпров’я на нові території.
Апогею розвитку сарматське суспільство досягло в І ст. н. е. Господарство сарматів носило характер попередників, а суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних до ранньокласових відносин. Сармати були вправніші за скіфів у військовій справі, використовували досконалішу зброю. З часом частина сарматського населення була асимільована місцевими слов’янськими племенами.
Східні слов’яни в в 6-11 ст.
Перші згадки в писемних джерелах про ранньослов'янські племена зустрічаються в творах римських вчених І—II ст. н. е., де слов'яни фігурують під назвою венеди (венети). В VI ст. вже існувало три гілки слов'ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров'я) і склавини (Подунав'я). Поява на півдні Європи антів і склавинів зафіксована істориками цієї доби, хоча більшість із них вказує на збереження певної мовної та етнічної єдності цих груп.
Отже, слов'янство як самостійна етнічна спільнота вийшло на історичну арену на початку І тис. н. е. Це був динамічний і драматичний час Великого переселення народів (II—VII ст.). Першопоштовхом цього процесу стало переміщення готів з Прибалтики до Причорномор'я. У 375 р. готів перемогли гуни, частково їх підкоривши, частково витіснивши з Причорномор'я. Проте після кількох поразок від римлян та їхніх союзників, смерті 451 р. Аттіли гунська держава поступово втрачає силу і розпадається. Ці історичні колізії суттєво вплинули на долю слов'янства. Відчувши, що гуни вже не становлять серйозної небезпеки, не перешкоджають міграції, слов'яни, починаючи з V ст., могутнім потоком вирушили у візантійські землі. Наприкінці VII ст. слов'яни майже повністю оволоділи Балканським півостровом, проникли до Малої Азії.
Енергійні анти у ході Великого переселення народів проникли на Балкани, Верхній Дніпро, Донець та Дон. Згодом зазнали поразки від нової варварської хвилі, яка принесла з собою аварів із Центральної Азії. Невщухаючі аваро-слов'янські війни (568—635) призвели спочатку до знесилення, а потім і до розпаду антського союзу. Починаючи з 602 p., анти в історичних джерелах не згадуються, а от склавини фігурують у творах більшості європейських та східних авторів, що ведуть мову про етнічні угруповання, які проживали на території України в VII— IX ст. Цілком закономірно, що етнонім «склавини», трансформувавшись з часом у «слов'яни», дожив до наших днів.
За даними сучасної археології, процес утворення праукраїнського етносу відбувався за такою схемою: в V—VII ст. носії пеньківської культури (анти) та празької (склавини) вирушили в південному напрямку. Антська хвиля покотилася на Балкани, а згодом на Ельбу, поступово інтегруючись із західними слов'янами. Склавини ж не пішли так далеко. Їхні нащадки утворили в VIII—X ст. між Дніпром, Дністром і Західним Бугом нові етнічні угруповання. Ця культура сформувалася на базі празької (склавини) із залученням певних елементів пеньківської (анти) культур.
Отже, вирішальну роль у формуванні українського етносу відіграли міграційні процеси II—VII ст. Під час Великого переселення народів у горнилі історії було переплавлено та інтегровано чимало етнічних утворень, які лягли в основу багатьох сучасних народів. Українці не виняток у цьому процесі. Вони — прямі етнокультурні спадкоємці склавинів і частково антів
Етногенез слов’ян
1) У «Повісті минулих літ» Нестор писав: «По довгих же часах сіли слов'яни на Дунаю, де єсть нині Угорська земля та Болгарська. Од тих слов'ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, — (од того), де сіли, на котрому місці». Саме цією фразою було започатковано дунайську теорію походження слов'ян.
2) У добу Середньовіччя з'явилася ще одна версія слов'янського етногенезу — скіфо-сарматська або азіатська теорія. Ця теорія базується на визнанні предками слов'ян скіфів і сарматів, які, пройшовши маршем з Передньої Азії узбережжям Чорного моря, осіли в південній частині Східної Європи. Саме тут і сформувався той центр, з якого згодом вони розселилися на північ і захід.
3) Вісло-дністровську теорія походження слов'ян. Відповідно до цієї теорії ще у II тис. до н. е. існувала балто-слов'янська спільність. Саме після її розпаду в ході розселення виникли слов'яни, прабатьківщиною яких вважався широкий ареал між Віслою і Дніпром, а центром правічних слов'янських земель — Волинь. Ще одним варіантом вирішення проблеми слов'янського етногенезу стала вісло-одерська концепція. Ця теорія пов'язує слов'янські старожитності з лужицькою культурою, що була поширена у період пізньої бронзи та раннього заліза, і локалізує слов'янську прабатьківщину природними кордонами — річками Віслою й Одрою.
4) Дніпро-одерська теорія. Логіка цієї теорії така: на межі III і II тис. до н. е. індоєвропейська спільнота розпалася на кілька етнокультурних та мовних гілок, однією з яких були германо-балто-слов'яни. Подальший поділ цієї гілки і спричинив появу протослов'ян як самостійної етнічної спільноти.
Формування Київської русі
Наприкінці IX–X ст. відбувався процес об’єднання східнослов’янських племен навколо Києва і формування ранньофеодальної держави Київська Русь. Щодо утворення Київської Русі існують дві точки зору:
1) норманська теорія про несамостійний розвиток слов’янської держав-
ності, спираючись на «Повість минулих літ», стверджує, що перши-
ми керівниками Київської Русі були нормани — князі Рюрик і Олег;
2) теорія природно-історичного процесу утворення держави у східних
слов’ян доводить, що для цього були всі необхідні економічні і полі-
тичні умови.
Наприкінці VI — на початку VII ст., ще до приходу варягів, у Києві правив перший князь — слов’янин Кий. Останніми представниками заснованої ним династії і першими князями Київської Русі вважають Аскольда та Діра.
Щодо походження назви «Русь» також існують дві теорії:
1) норманська (від назви одного з племен норманів-шведів, які заво-
ювали Новгород і заснували там державу);
2) автохтонна (від назви корінних племен — росоманів та росів, які
жили на р. Рось у Подніпров’ї).
У ІХ–ХІ ст. відбувається швидке територіальне зростання і поступова консолідація Київської Русі:
1) Князь Олег (882–912 рр.) захопив Київ і підкорив своїй владі полян, древлян, сіверян, радимичів.
2) Князь Ігор (912–945 рр.) приєднав територію уличів і тиверців.
3) Княгиня Ольга (945–957 рр.) врегулювала збирання данини, визначивши її розміри (уроки) і місця для збирання (погости).
4) Князь Святослав (957–972 рр.) підкорив в’ятичів і розбив ясів (осетинів) та косогів (черкесів), розширив територію Київської держави далеко на схід.
5) Князь Володимир Великий (978–1015 рр.) остаточно підкорив в’ятичів і радимичів, відвоював у Польщі галицькі та волинські землі, у 988 році запровадив християнство як загальнодержавну релігію.
6) Князь Ярослав Мудрий (1019–1054 рр.) розширив межі Київської Русі на південь, розгромивши печенігів, остаточно затвердив християнство, запровадив перший писаний збірник законів «Руська Правда».
На початку XI ст., коли у межах Київської Русі були об’єднані всі східнослов’янські племена, давньоруська держава досягла свого найвищого розквіту. Після смерті Ярослава Мудрого стали помітними ознаки політичного роздроблення Київської Русі. У 1097 році у Любечі князі домовилися
припинити міжусобиці і узаконили роздроблення Київської держави на окремі спадкові князівства. Володимир Мономах (1113–1125 рр.) і Мстислав (1125–1132 рр.) на деякий час відновили і зміцнили великокнязівську владу, однак спинити політичну роздробленість Київської Русі не змогли.
Київська Русь відіграла важливу роль в історії східнослов’янських народів, оскільки сприяла їх економічному, політичному й культурному розвитку і дала можливість захистити свої землі від ворогів. Київська Русь, як одна з наймогутніших держав ранньосередньовічної Європи, мала великий вплив на міжнародної арені.
1) Князь Олег у 907 і 911 рр. провів успішні походи
на Візантію, уклавши вигідні торгівельні угоди.
2) Князь Ігор у 915 р. уклав мир із печенігами; у 941 і 944 роках здійснив два похода на Візантію.
3) Княгиня Ольга у 957 р. здійснила дипломатичну подорож до столиці Візантії Константинополя, де прийняла християнство; у 959 році вислала своє посольство до німецького імператора Оттона І.
4) Князь Святослав розгромив Хазарський каганат і Волзьку Болгарію; у 968 і 970 рр. здійснив походи проти Візантії і Болгарії, намагаючись заволодіти землями по Дунаю.
5) Князь Володимир Великий вів успішну боротьбу проти печенігів, захистивши південні рубежі Київської Русі.
6) Князь Ярослав Мудрий у 1036 р. остаточно розгромив печенігів під Києвом; встановив династичні зв’язки з Візантією, Францією, Німеччиною, Польщею, Угорщиною, Швецією, Норвегією.
7) Князь Володимир Мономах за своє правління здійснив 83 походи проти половців.
Успішно відбиваючи напади кочовиків, Київська Русь захищала Візантію і західноєвропейські країни. Політичні, торгівельні, культурні зв’язки Русі з країнами Заходу і Сходу сприяли підвищенню її міжнародного авторитету.
Прийняття християнства та його історичне значення.
Хрещення Русі — процес прийняття і поширення християнства у Великому Князівстві Руському, Київській Русі.
Ключова подія — масове хрещення у 988 році мешканців Києва, а згодом і інших міст держави князем Володимиром I Святославовичем, у результаті чого християнство стало провідною релігією на Русі.
Першою правителькою Русі, що офіційно прийняла християнство, стала вдова князя Ігоря, княгиня Ольга. Під час її перебування у 957 р. у Константинополі було докладено чимало зусиль, щоб здобути найвищого державного титулу “дочки” імператора, для чого Ольга приватно у Києві, у 955 р. приймає хрещення. Після повернення з Константинополя княгиня починає проводити лінію на обмеження впливу язичництва у державі, порушивши “требища бісівські” і побудувавши дерев'яну церкву святої Софії.
По-перше, не одержавши політичних переваг від Візантії, вона повернула свій погляд на Захід, запросивши священнослужителів з німецького королівства. У відповідь було прислано на Русь посольство на чолі з єпископом Адальбертом. Проте вже у 962 р. він повернувся ні з чим.
По-друге, намагання зберегти власну самобутність між Заходом і Сходом приводило до того, що в києво-руському суспільстві періодично відбувалося реставрування язичництва. Діяльність Ольги не знаходила підтримки і розуміння у її найближчому оточенні.
Продовжити справу своєї бабусі - хрестити Київську Русь і проголосити християнство державною релігією - зміг лише князь Володимир Великий. Прийшовши до влади за допомогою варязької дружини і язичницької еліти, Володимир задля їх інтересів запровадив язичницький пантеон богів. Але трохи згодом Володимир, переконавшись, що для зміцнення держави та її престижу потрібна нова віра, вирішив прийняти християнство та охрестити весь свій народ.
Хрещення відбулося у часи послаблення внутрішньополітичного стану у Візантійській імперії. Скрутне становище, у якому опинився імператор Візантії, змусило його звернутися до Києва з проханням про військову допомогу. Умови, за якими Київ погоджувався допомогти Візантії, продиктував Володимир. За ними київський князь зобов'язувався допомогти імператору придушити повстання, а за це той мав би віддати за Володимира свою сестру Анну та сприяти хрещенню населення Київської держави.
Військо Володимира розгромило заколотників у Візантії, а влітку 988 р. великий князь Володимир Святославович був охрещений в церкві св. Іакова в Херсонесі й одружився з Анною. Наприкінці літа він зі своєю новою дружиною повернувся до Києва і наказав усім прийняти нову віру. Хрещення киян, за літописом, відбувалося на р.Почайні, притоці Дніпра.
Після офіційного хрещення киян у 988 р. християнство стає державною релігією Київської Русі. Християнізація Русі йшла поступово за водними шляхами, спершу її прийняли більші осередки, пізніше провінція.
З прийняттям християнства на Русі поширилася писемність. Володимир закладав школи, будував церкви спершу в Києві, а згодом і в інших містах.
Запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню державності, поширенню писемності, створенню визначних пам'яток літератури. Під його впливом розвивалися живопис, кам'яна архітектура, музичне мистецтво, розширювалися і зміцнювалися культурні зв'язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи.
Піднесення та розквіт Київської русі. Ярослав Мудрий.
Князювання Володимира (980—1015), одного а найвизначніших державних діячів, розпочалося в скрутні часи. Країна була знесилена постійним війнами Святослава та між князівськими чварами; печенізька навала спустошувала південні землі, загрожуючи столиці; в суспільстві активізувалися відцентрові тенденції. Тому новий володар спрямовує зусилля на зміцнення внутрішнього становища держави. У той час фактично завершується тривалий процес формування державної території, яка в основному збігалася з етнічним розселенням схід них слов'ян.
Ставши правителем величезної країни, князі Володимир зосередив увагу на захисті власних кордонів. Зокрема, він давав належну відсіч агресивним балтським племенам ятвягів, волзьким болгарам, полякам, які зазіхали на руські землі. Для захисту від кочівників розпочав будівництво т.зв. Змієвих Валів — системи гігантських земляних валів з добротними дубовими частоколами на них, фортець, укріплених міст, яка простягалася майже на тисячу кілометрів.
Водночас зі зміцненням кордонів Київської Русі Володимир розгортає широку програму реформ, метою яких було посилення великокнязівської влади та внутрішньої консолідації країни. Одною з найважливіших була адміністративна реформа (бл. 988 р.), спрямована на ліквідацію племінних княжінь і запровадження нового адміністративного поділу держави на уділи — землі навколо найбільших міст.
Значну роль як у посиленні обороноздатності країни, так і в зміцненні особистої влади великого князя, відіграла військова реформа. Вона спрямовувалася на ліквідацію "племінних" збройних формувань і заміну їх загальнодержавною системою оборони.
Хрещення Київської держави, що розпочалося в 988 р., відбувалося повільно, зі значним опором народу, який продовжував поклонятися прадавнім божествам, але неухильно. Воно зміцнило державну єдність, освятило владу великого князя, сприяло розвиткові культури, поширенню писемності, створенню перших шкіл і бібліотек, будівництву храмів. Цим актом Київська держава остаточно визначила своє місце в Європі, увійшовши як рівноправна до кола християнських народів. Розширилися її політичні, економічні та культурні зв'язки з багатьма європейськими країнами.
Тіснішими ставали стосунки князя Володимира з іншими монархами також завдяки традиційній для того часу практиці династичних шлюбів. Вони були своєрідною гарантією двосторонніх дипломатичних відносин, зміцнювали політичні, економічні, культурні зв'язки між Руссю-Україною та рештою європейського світу.
Отже, за князювання Володимира Великого Київська держава досягла найбільшої політичної могутності. Його діяльність сприяла розквіту Русі та зміцненню її міжнародного авторитету. Значного розвитку набуло господарство. За Володимира, крім гривень, розпочалося карбування перших на Русі золотих і срібних монет — злотників і срібників. На деяких із них уперше як герб князя було викарбовано знак тризуба.
Ставши князем у Києві, Ярослав Мудрий (1019— 1054) спрямував свої зусилля на відновлення централізованої держави, що послабилася за часів між князівських усобиць та набігів печенігів.
Київська Русь у період князювання Ярослава Мудрого досягла найбільшого піднесення. На півдні Ярослав продовжив будівництво захисних споруд проти кочівників, зокрема, закладаючи по р. Рось міста Юр'їв, Корсунь та ін. У 1036 р. він успішно завершив боротьбу своїх попередників проти печенігів, розгромивши їхні орди під Києвом.
Значну увагу приділяв Ярослав Володимирович внутрішній організації держави. Він розбудував і укріпив Київ, оточив його муром, звів Золоті ворота — головний парадний в'їзд до міста, цілу низку інших архітектурних споруд. Дбав великий князь про розвиток освіти, засновував школи і бібліотеки. Неослабною князівською підтримкою користувалося християнство. В усіх великих містах розгорнулося будівництво храмів, засновувалися монастирі. Важливою ознакою доби стало домінування руського люду в державному управлінні. Функція варягів зводилася до військової служби.
Важливим державним заходом Ярослава Мудрого було започаткування одного з перших писаних зводів законів — "Руської правди". Він узагальнив правові норми для громадян усієї держави, узаконив зміни, які сталися в суспільстві та свідомості людей і були викликані насамперед утвердженням феодального господарства.
В останні роки правління Ярослав Мудрий, прагнучи запобігти князівським міжусобицям після його смерті, запровадив принцип сеньйорату, згідно з яким поділ земель і політичної влади у державі здійснювався на основі старшинства. У разі смерті великого князя його місце посідав найстарший за віком брат чи найстарший син і всі князі пересувалися на один щабель угору в князівській ієрархії. Нескінченні війни підточували сили і могутність Київської Русі, вели до її занепаду.