Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
9
Вступ
1 Писемна культура Київської Русі
2 Освіта в Київській Русі
3 Наукові знання та література Київської Русі
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Культура Київської Русі ІХ — XIII ст. відзначалася поступальним розвитком, мала глибокі вікові традиції. Мистецтво русичів являло собою не лише органічну потребу побуту, намагання прикрасити багатоманітний світ речей, які оточували людину, а й відображало її світосприйняття, ідеологію.
Феномен незвичайного злету культури Київської Русі часто пояснюється тісними контактами її з Візантією, Хозарією, країнами Центральної і Західної Європи. Їх вплив на культурний поступ Русі справді був значним, але не вирішальним. Щоб зерна передових культур, насамперед візантійської, могли дати рясні сходи в новому середовищі, вони мали потрапити в добре підготовлений грунт. Саме таким був культурний грунт східних слов'ян, який увібрав багатовікові традиції місцевого розвитку, збагаченого впливами сусідів.
Вивчення слов'янських культур рубежу першої половини І тис. н.е. (зарубинецької і черняхівської), розвиток яких відбувався в тісній взаємодії з римською цивілізацією, показує, що ряд їхніх елементів відродились і отримали дальший розвиток в період Київської Русі. До них належать висока культура плужного землеробства, керамічне та емалеве виробництво, традиції домобудівництва.
Глибинна закоріненість традицій помітна також у народній творчості, літературі, музиці. Язичницькі пісні і танці, фольклор, весільні і поховальні обряди, епічні легенди і перекази справляли величезний вплив на розвиток давньоруської духовної культури, становили ЇЇ невід'ємну складову частину. Відгомін язичницьких вірувань яскраво проступає в «Слові о полку Ігоревім» та інших літературних творах.
Археологічні і писемні джерела свідчать, що стародавнє населення України не було етнічно і культурно однорідним упродовж тисячоліть. Міграції були звичайним явищем. Але вони ніколи не призводили до повної зміни населення. Значна його частина продовжувала жити на своїх предковічних місцях, особливо це стосується хліборобів лісостепу. Не переривалась історична пам'ять регіону, культурний генофонд його органічно передавався в спадок новим поколінням.
По суті, у давньоруській культурі немає галузі, розвиток якої б не спирався на багатовікові, іноді тисячолітні, народні традиції.
Об’єкт дослідження – писемність, освіта та наука у Київській Русі.
Предмет – розвиток писемності, освіти та науки в Київській Русі.
Мета – дослідження розвитку писемності, освіти та науки В Київській Русі.
Завдання роботи:
- охарактеризувати писемну культуру Київської Русі;
- проаналізувати стан освіти у той час;
- дослідити значення наукових знань та літератури Київської Русі.
1 Писемна культура Київської Русі
Згадки про «писмена» слов'ян та русів є в різних джерелах. Поява писемності — важливий рубіж у розвитку культури кожного народу. Культура Київської Русі виникла на грунті народної культури східних слов'ян, але разом з тим це була культура нової формації — середньовічного феодального суспільства, яка формувалась відповідно до політичних, релігійних, художніх і правових поглядів і потреб соціальної верхівки. Безперечно, нові суспільні норми і вимоги стали важливим чинником, що сприяв прогресу всієї культури. До нових явищ слід віднести і розвиток писемної культури, завдяки якій давньоруська література, суспільна думка, літописання досягли світового рівня.
На етапі завершення формування державності Київської Русі її культура збагатилася новими елементами. Найважливішим серед них стала писемність, поширення якої в східнослов'янському світі передувало офіційному введенню на Русі християнства. Археологічні джерела дають можливість віднести час оволодіння неупорядкованим письмом до IX ст. Болгарський письменник початку X ст. Чорноризець Храбр писав, що слов'яни раніше «не имеху книгъ, но чрьтами и резами чьтеху и гадаху, погани суще, крьстивше же ся, римскими и гръчьскими письмены нуждахуся словенскоу речь безъ устроения... и тако бешу много лъта». Пізніше слов'яни отримали дві азбуки — глаголицю і кирилицю, одна з яких винайдена слов'янськими просвітителями Кирилом і Мефодієм. Більшість дослідників схиляється до думки, що це була глаголиця. Кирилиця, як вважали І.І. Срезневський і С. Георгієв, виникла на базі грецького уставу VI — VIII ст., доповненого слов'янськими буквами. В порівнянні з глаголичною азбукою, літери якої мали надто складне написання, кирилиця була простою і доступною і тому отримала офіційне, поширення в Болгарії (кінець IX ст.) і на Русі (X ст.).
На користь порівняно раннього знайомства Русі з писемністю свідчить, очевидно, і літописне повідомлення про знахідку Кирилом у Корсуні (Херсонесі) Євангелія і Псалтиря, написаних «руськими письмены», а також зустріч з чоловіком, який говорив цією мовою.
Підтвердженням реальності «руських письмен» можуть бути договори Русі з греками, один із екземплярів яких призначався для Русі і був написаний слов'янською мовою. Договір 911 р. вказує на руський звичай писати духовні заповіти на випадок смерті, а одна із статей договору 944 р. вимагала, щоб посли або купці, які прибували з Русі до Царгорода, мали при собі не золоті і срібні печатки, як практикувалося раніше, а спеціальні грамоти, підписані князем. В ряду доказів раннього існування писемності на Русі може бути і знахідка в одному з гньоздовських курганів корчаги другої чверті X ст. з написом «гороухща» або «горо ушна». На думку дослідників, напис засвідчував вміст посудини — гірчиці або гірчичного масла.
Особливий інтерес становить так звана «Софійська азбука», виявлена С.О. Висоцьким на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору в Києві. Вона складалась із 27 літер: 23 — грецьких і 4 — слов'янських: Б, Ж, Ш, Щ. Найпростіше пояснення знахідки — перед нами невдала спроба відтворити кириличний алфавіт, до якого схиляються деякі вчені, — не може вважатися обґрунтованим. Хоча накреслення букв аналогічні кирилиці, але це не кириличний алфавіт, який складається із 43 літер. Не може він вважатись і азбукою із 38 букв, про яку говорить Чорноризець Храбр. Згідно з С.О. Висоцьким, «Софійська азбука» відображає один із перехідних етапів східнослов'янської писемності, коли до грецького алфавіту почали додавати букви для передачі фонетичних особливостей слов'янської мови. Ймовірно, що перед нами алфавіт, яким користувалися на Русі ще в часи Аскольда і Діра.
Після введення візантійського православ'я, яке стало «культурою» новонавернених, на Русі остаточно утверджується кирилична система письма. Вважається, що окремі літери, невідомі в грецькому алфавіті, внесені до неї під впливом глаголиці. Кирилицею написані всі відомі нам твори XI і наступних століть: «Остромирове Євангеліє», «Ізборники» 1073 і 1076 рр., «Слово про закон і благодать», «Мстиславове Євангеліє», «Повість минулих літ» та ін.
Названі твори — не єдині пам'ятки, на підставі яких можна скласти уявлення про характер і рівень поширення писемності на Русі. Великий додатковий матеріал для цього дають археологічні розкопки, які виявляють численні вироби з написами. Це шиферні прясла, керамічний і металевий посуд, ливарні формочки, плінфа. Зміст написів різний, але найчастіше вони засвідчують власника речі: «княжа», «Спасова», «княжо есть», «Мстиславля корчага», «Давидова чара», «Гюргева», «Гаврило», «Молодило», «Янъка вдала пряслень Жирць» та ін. Іноді написи вказують на вміст посудини — «Ярополче вино», «гороухща»; утримують побажання — «Благодатнеша плона корчага сия»; називають ім'я майстрів — «Максим», «Людота», «Костантин».
Розкопки Новгорода, інших міст Північної та Північно-Східної Русі (Псков, Стара Ладога, Стара Руса, Твер, Смоленськ) виявляють так звані берестяні грамоти, які датуються переважно XII — ХШ і наступними століттями. Це листування жителів міст і їх сільськогосподарської округи з приводу різних господарських справ: купівлі землі, лихварських угод, боргових зобов'язань. Це духівниці на випадок смерті, повідомлення про урожай тощо. Як свідчить аналіз берестяних грамот Новгорода (де їх знайдено вже близько 700), писемність відігравала помітну роль у житті не лише заможних, а й рядових міщан.
Виникає слушне запитання — чи мав феномен берестяних грамот поширення в Південній Русі? Безперечно, мав. Про це говорять знахідки кістяних стилів у Києві, виявлення перших грамот у Звенигороді. Напевно, зустрінуться вони і в інших південноруських містах, але сподіватись на масові їх знахідки не доводиться. Причиною цього є погана збереженість органічних решток в культурних шарах давньоруських міст території України.
Своєрідною компенсацією відсутності берестяних грамот в Південній Русі є написи XI — XIII ст., зроблені прихожанами і клирошанами на стінах культових споруд. Найбільше їх в Софійському соборі Києва. Виявлені і досліджені С.О.Висоцьким, вони значно поповнили коло писемних джерел про події давньоруської історії. Запис 1032 р. про народження у Ярослава Мудрого сина Всеволода проливає додаткове світло на проблему раннього; заснування і побудови Софії. Під 1054 р. повідомляється про смерть «царя нашого» Ярослава Мудрого. Запис про мир на Желяні під Києвом представляє нам його учасників — великого київського князя Святополка Ізяславича, Володимира Мономаха, князя переяславського, і Олега Святославича, князя Чернігово-Сіверської землі. Окремий великий напис повідомляє про продаж Боянової землі і внесення десятини до Софії. Можливо, що ця купча має якесь відношення до легендарного Бояна, про якого згадує «Слово о полку Ігоревім». Покаянний напис на стіні Михайлівського собору Видубицького монастиря — «господи, помози рабу своєму Стефану, грешившему паче всех и делом, и помышлением», очевидно, пов'язаний з ігуменом Печерського і Кловського монастирів, пізніше єпископом Володимира-Волинського Стефаном.
Аналіз церковних графіті показує, що їх авторами були представники усіх соціальних верств населення — ченці, попи, купці, княжі люди, прочани, професійні писці. Разом із берестяними грамотами і написами на ужиткових речах настінні написи засвідчують досить значне поширення грамотності на Русі.
2 Освіта в Київській Русі
Піклування про освіту з часу введення християнства взяли на себе держава і церква. За князювання Володимира Святославича в Києві вже існує державна школа, в якій вчились або, як пише літопис, «постигали учение книжное» діти «нарочитой чади» — найближчого оточення князя. «Учение книжное» — не просто грамотність, а навчання тодішнім наукам. Як вважав Б.Д. Греков, дітей «нарочитой чади», тобто старших дружинників, князівської адміністрації, бояр брали в школи не для того, щоб із них зробити паламарів і священиків, а для того, щоб виростити із них освічених людей і державних діячів, здатних підтримувати спілкування з Візантією і іншими країнами1.
Школа для підготовки освіченого духовенства була відкрита Ярославом Володимировичем у Новгороді. «Повість минулих літ» повідомляє, що Ярослав «прииде к Новугороду, собра от старост и поповых детей 300 учити книгам». У 1086 р., згідно з повідомленням літопису В.М. Татищева, дочка Всеволода Ярославича Янка заснувала при Андріївському монастирі школу для дівчат. «Собравши же младых девиц неколико, обучала писанню, такаж ремеслам, пению, швению и иньщ полезным знанням». У 1968 р. на схилах Старокиївської гори вдалося виявити невелике шиферне прясло з чітким і грамотним написом «Янька въдала пряслень Жирцъ,». Ймовірно, що перед нами автограф Янки Всеволодівни, даний одній із своїх учениць.
Крім державних і церковних шкіл існувало і приватне навчання. Так, Феодосій Печерський одержав освіту в невеличкому місті Курську, де він учився в «єдиного учителя» і, за словами літописця Нестора, досить швидко осягнув усі «граматикия».
Про існування школи грамоти в Софійському соборі Києва свідчать численні графіті, нанесені в різних частинах будівлі її учнями. Один із них увічнив своє ім'я: «Пищанъ писалъ в дяки ходилъ ученикомъ». Новгородський хлопчик Онфім лишив для нащадків свої школярські вправи на бересті.
Для продовження і поглиблення освіти служили бібліотеки, що створювалися при монастирях і церквах. Великими любителями книг виступали також давньоруські князі. Ярослав Мудрий заснував бібліотеку Софії Київської; його син Святослав наповнив книгами кліті своїх палат; князь Миколай Святоша витратив на книги всю свою казну і подарував їх Печерському монастирю. Великим книжником літописи називають волинського князя XIII ст. Володимира Васильковича. Власні книжкові зібрання були також у деяких освічених ченців. Багато книг мав один із учнів Феодосія Печерського Григорій. Помітивши, що його книги почали красти, він, щоб не вводити злодіїв у спокусу, подарував частину свого зібрання «властелину града», іншу продав. Згодом він почав збирати нову бібліотеку.
На Русі було багато бібліотек, але перша і найбільш значна знаходилась у Софії Київській. Заснування її в 1037 р. стало видатною подією в культурному житті Київської Русі, і не випадково вона так детально описана літописом. Складаючи похвалу Ярославу Мудрому за будівельну діяльність, поширення християнської віри, літопис особливо підкреслює його любов до книг. Він не тільки сам читав часто «в ночи и в дне», а й «собра писцъ многы и перекладаша от Грекъ на словънское письмо. И списаша книги многи... положи в святій Софъи церкви, юже созда самъ». Літописець, вважаючи Ярослава достойним продовжувачем справи свого батька, відзначає, що «Володимеръь землю взора и умягчи, рекше крещеньем просвътивь. Сей же насъя книжними словесы сердца върных людий, а мн пожинаемъ ученье приемлюще книжное».
За студійським монастирським статутом, бібліотека перебувала у віданні спеціального брата-бібліотекаря. Братія, згідно з його розпорядженням, повинна була приходити в певний час для читання книг. Частина братчиків займалася переписуванням книг. Про «книжное строение» дуже добре розповідається в «Печерському патерику».
Найбільша книгописна майстерня, де трудилась велика кількість переписувачів, подібних печерському Іларіону, знаходилась при Софії Київській. Тут працювали писці як духовного звання, так і миряни. М.М. Розов, досліджуючи книги бібліотеки Софії Новгородської, встановив, що із понад 100 переписувачів, які лишили свої автографи на книгах, близько половини були писцями-ремісниками. За підрахунками вчених, книжковий фонд Київської Русі становив щонайменше 130 — 140 тис. томів. Крім Києва центрами переписування книг були Новгород, Галич, Чернігів, Володимир-Волинський, Переяслав, Ростов, інші міста.
На час прийняття Руссю християнства вже існувала велика кількість перекладів богослужбових книг, богословських та історичних творів слов'янською мовою. Вони з'явилися завдяки кирило-мефодіївській місії в Моравії, а потім перейшли до Болгарії. Немає сумніву, що на Русі використовувались слов'янські книги, але робилися переклади і безпосередньо з грецької мови. Церковний історик Іоанн Мейєдорф, посилаючись на Початковий літопис, доводить, що переклади грецьких книг створювались у Києві. Серед них були: Новий і Старий завіти, візантійська гімнографія, богослужбова література.
Але поряд з церковними перекладались, безперечно, й інші книги, які містили відомості з світової історії, географії, астрономії, філософські і юридичні трактати, публіцистичні і розважальні твори. Це Хроніка Георгія Амартола, Хроніка Георгія Сінкелла, «Історія іудейської війни» Іосифа Флавія, «Християнська топографія» Козьми Індікоплова, «Джерело знання» Іоанна Дамаскіна, «Повість про Акіра Премудрого» та ін. Не пізніше XI ст. на Русь потрапив оригінальний твір болгарського екзарха Іоанна «Шестоднев», у якому подані тлумачення біблійних оповідей про шість днів творення світу.
У давньоруських школах і бібліотеках виховувалося багато видатних літописців і літераторів, богословів і філософів, публіцистів. Імена деяких з них за умов, коли авторству не надавалось такого значення, як пізніше, дивом збереглися до наших днів.
У справі освіти на Русі роль Софії Київської важко переоцінити. Книги, які виходили із її стін, служили основою для створення нових бібліотек, у тому числі і великої бібліотеки Печерського монастиря. З кінця XI ст. він став найбільшим осередком культурного життя Київської Русі. Згодом у кожному єпископському місті, а також у великих монастирях за прикладом Софії Київської виникли свої майстерні по переписуванню книг що разом з бібліотеками стали базою для розвитку давньоруського літописання.
3 Наукові знання та література Київської Русі
Науково-природничі знання в Київській Русі, як і в інших країнах середньовічної Європи, перебували під сильним впливом «Шестоднева» Іоанна, екзарха болгарського, а також трактатів Козьми Індикоплова. В уяві останнього земля становила собою чотирикутник, який омивається з усіх сторін океаном, всередині має моря — Середземне і Каспійське — і два заливи — Перський і Аравійський. За океаном знаходиться земля, оточена стіною, що переходить у небосхил.
Звичайно, ця фантастична будова землі і неба задовольняла далеко не всіх. Із географічного опису «Повісті минулих літ» можна зробити висновок, що Нестору земля уявлялась інакше. Говорячи про спадщину трьох синів легендарного Ноя, він називає майже всі країни Європи, Азії і Північної Африки, їх моря, ріки, острови. В детальному описі шляху «Із Варяг в Греки» він підкреслює, що із Варязького моря можна припливти до Риму, а від Риму в Понтійське (Чорне) море, в яке впадає річка Дніпро, котра системою річок і озер пов'язана з тим же Варязьким морем.
Широка виробнича діяльність, розвиток ковальського, ювелірного, склоробного, керамічного та інших ремесел обумовили освоєння знань в галузі фізичних і хімічних властивостей матеріалів. Торгівля, монументальне будівництво, літочислення сприяли розвитку математичних і астрономічних знань. Згідно з дослідженнями Ю.К.Афанасьєва і Б.О.Рибакова, на Русі добре знали формулу обчислення площі кола.
Певних успіхів досягла також медицина, що базувалася на лікуванні травами. В «Печерському патерику» розповідається про двох київських «лічців» — професіоналів кінця XI — XII ст. — Агапіта і Вірменина, які користувалися великою популярністю серед населення Києва і, певною мірою, конкурували один з одним. Знали на Русі і хірургічне лікування. Про це, можливо, промовляють знахідки медичних інструментів, зокрема пінцетів і ножів. З літопису відомо, що київському князю Святославу Ярославичу видаляли пухлину — «ръзанье желве», щоправда, операція була невдалою.
Поряд з історичною писемністю на Русі набула неабиякого розвитку оригінальна література: агіографічна, філософсько-публіцистична, художня. Природним підґрунтям її була усна народна творчість: епічні і ліричні пісні і перекази, легенди, заговори і заклинання. Особливе місце посідали пісні-билини, в яких історія народу відтворена самим же народом. Характерно, що київський епос зберігся у народній пам'яті не в Україні, а в далекій Півночі Росії. Відомі билини київського і новгородського циклів. В них оспівуються народні богатирі Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович, селянин-орач Микула Селянинович. Всі вони — це безкорисливі захисники Руської землі, «вдов и сиріт». Найпоширенішими були билини: «Ілля Муромець і Соловєй-розбійник», «Ілля Муромець і ідолище», «Добриня і Змій», «Добриня Никитич і Альоша Попович» та ін.
Оригінальна літературна творчість XI — XIII ст. представлена невеликою кількістю творів. Більшість їх не дійшла до наших днів. Але збережені пам'ятки, кожна з яких є справжнім шедевром, дають підстави для висновку про високий рівень розвитку літератури в Київській Русі. Мова йде про видатний твір митрополита-русича Іларіона «Слово о законе и благодати», агіографічні твори Нестора «Чтение о жизни и погублений... Бориса и Глеба» і «Житие Феодосия Печерского», «Поучение детям Володимира Мономаха», «Послание митрополита-русича Клима Смолятича», проповіді і повчання єпископа туровського Кирила, «Слово о полку Игореве», «Хождение Даниила Заточника» та ін.
Глибоке враження на читача справляє «Слово о законе и благодати» Іларіона. Проголошене близько 1050 р. в Софії Київській, воно стало своєрідним маніфестом самоусвідомлення руського народу, перед яким відкривалося велике майбутнє і який не потребував опіки Візантії. Згідно з Іларіоном, київські князі «не въ худъ бо и невъдомъ земли владычьствоваша, но нъ Русьскъ, яже въдома и слышима єсть всъми четырьми концы земли». Розповідаючи про християнські діяння княгині Ольги і Володимира Святославича, він порівнює їх з візантійським імператором Костянтином Великим і його матір'ю Оленою. Ярослав Мудрий продовжив добрі справи батька, став будівничим великого міста і знаменитого храму. «Слово» закінчується зверненням до Ярослава Мудрого, який, як Соломон після Давида, «великий дом Божий святой Божьей премудрости создал на святость и на освящение твоєму городу, которнй украсил всякой красотой».
Своєрідною відповіддю на запити давньоруського життя другої половини XI ст. був «Ізборник» 1076 р. Велике місце в ньому займає повчання про те, «како подобаєть человеку быти», тобто якими правилами необхідно керуватись людині у житті. Вперше в давньоруській суспільній думці визнається наявність соціальних протиріч в реальному житті. Невелика кількість багатих розкошує, тоді як «большая часть мира сего в нищтете єсть». При цьому праведні і бідні живуть мало, а багаті «многия лета». «Ізборник» 1076 р. закликає багатих і бідних в дусі християнської моралі до загальної любові і взаємного всепрощення ,
Видатним публіцистом був великий князь Володимир Мономах, перу якого належить відоме «Повчання» дітям. Основна його ідея — тривога за долю Русі, яку роздирали міжкнязівські чвари, заклик піклуватись про свою землю і її підданих. Князь не повинен покладатися на своїх безпосередніх помічників, на тіунів і отроків, він мусить сам стежити за всім, у поході перевіряти сторожу, не дозволяти дружинникам розоряти села і житниці. Князь мусить знати іноземні мови, як знав їх його батько Всеволод, який, «дома седя, знал пять языков, в том ведь честь от людей из иных земель». «Повчання» закінчується спогадами Мономаха, які, по суті, є першим зразком давньоруської мемуарної літератури.
Вихідець з Чернігівської землі ігумен Даниїл на початку XII ст. відвідав «святі місця» Палестини, прожив там два роки і все побачене детально описав у творі «Хождения Даниила». Цей твір є кращим не лише в давньоруській, ай у європейській середньовічній літературі, тут подається опис географічних, політичних і природничих свідчень про Палестину. Його подорожні нотатки нагадують довідник, викладений доступною мовою без усіляких повчань і ораторських красивостей. Зроблено це свідомо, щоб мати широкого читача. «Аз написах не хитро, но просто», — зауважив Даниїл. Певно, ця простота, а ще ідея руського патріотизму спричинились до значної популярності твору, його поширення на Русі. Паломник Даниїл в «святих місцях» поминав руських князів, молився за весь руський народ і від його імені ставив свічку на гробі Господньому.
Серед церковної літератури виділяється «Чтение о жизни и погублений... Бориса и Глеба» Нестора Печерського. Він розповідає про життя і смерть Бориса і Гліба, яку прийняли вони з мученицькою покорою і тим самим, на думку Нестора, прихильника принципу старшинства на Русі, явили собою приклад християнської смиренності, гідний наслідування.
Митрополит Клим Смолятич, відрекомендований літописцем як філософ і книжник, яких до того не було на Русі, у «Посланні до Фоми пресвітера»
виказує широку ерудицію, знання класичної філософії, проводить ідеалістичну концепцію нестяжательства. Йому не треба ні влади, ні багатства. Він проти розбудови церковних господарств, у яких працює підневільне населення. Незвичайною для багатьох сучасників Клима Смолятича здавалась його сентенція: «Премудрість це божество, а храмом є людство». Клим Смолятич відкидав докори смоленського пресвітера Фоми в тому, що, використовуючи твори грецьких авторів Гомера, Арістотеля і Платона, він тим самим хвалить поганську віру. Філософія знаменитих греків йому потрібна, щоб «знать праведно и духовно об описываемых у евангелистов чудесах Христовых».
Із літературної спадщини Клима Смолятича збереглися лише окремі твори, хоч, згідно з Никонівським літописом, він «много писання написав предаде».
Широкою популярністю користувалися на Русі твори Кирила Туровського. В його повчаннях, проповідях і молитвах, написаних з неабияким ораторським і поетичним хистом, відчуваються традиції грецької літератури з її драматизмом і постійним протиставленням позитивного негативному. Як і Клим Смолятич, Кирило Туровський брав активну участь у політичному житті країни. Його «Притча про людську душу і тіло» засвідчує опозицію до діянь Андрія Боголюбського. У «Слові про царя» Кирило закидає сильним світу, що вони піклуються тільки про своє тіло, а не про душу, ними володіють житейські пристрасті, а не думки про смерть.
Наприкінці XII ст. було написано «Слово о полку Ігоревім» — перлина давньоруської художньої літератури. Гарячі дискусії з приводу авторства «Слова» і місця його написання, що дедалі більше стають цариною місцевих любителів-патріотів, мало конструктивні і, до того ж, безперспективні. Та й не це в «Слові» основне. Важливо, що воно з'явилося на Русі і належало перу видатного нашого співвітчизника. Розповідаючи про невдалий похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича у 1185 р. на половців, автор поеми вбачає причину трагедії на берегах Каяли в роз'єднаності руських князів, в їхньому сепаратизмі. Тому з такою силою звучить в «Слові» ідея єдності руських князів, єдності Руської землі. Необхідність цього доводиться не тільки на прикладі невдалого походу Ігоря, численних історичних екскурсів, а й описами Руської землі з її багатьма містами, з повноводними ріками, безкрайніми просторами. Заклик до єднання автор вкладає в уста великого київського князя Святослава Всеволодовича — як глави держави. У «Золотому слові» він звертається до удільних князів «встать в злат стремень», «прилететь издалеча» і захистити Руську землю, батьківський стіл.
На початку ХШ ст. було складено «Києво-Печерський патерик», до якого увійшли повчання братії Феодосія Печерського, житійні твори Нестора, послання суздальського єпископа Симона печерському ченцю Полікарпу, Полікарпа до ігумена Акіндіна. В посланнях Полікарпа, викладених у формі переказів, утримуються важливі дані про будівництво Успенської церкви Печерського монастиря, про зодчих, живописців, зокрема київського художника Алімпія, котрий пройшов школу царградських майстрів. Цікаві розповіді «Патерика» про київське життя.
Чудовою пам'яткою мистецтва «книжного строения» є Радзивіллівський літопис, прикрашений кольоровими мініатюрами (їх 618). Вони виготовлені у XV ст., але з давньоруських оригіналів кінця XII — початку ХШ ст. Як вважає Б.О.Рибаков, який зіставив мініатюри з текстом літопису, багато з них зв'язані не тільки з Володимирським лицевим зводом 1212 р., а й з деякими київськими літописами. Завдяки пензлю невідомих художників, які користувалися лаконічною і об'ємною мовою символів, ми маємо можливість заглянути в живу історичну дійсність X — ХШ ст.
Висновок
Дослідження культури Київської Русі ІХ-ХІІІ ст. мають велике значення для вдосконалення та розвитку культури сьогодення.
До них відноситься розвиток писемної культури, завдяки якій давньоруська література, суспільна думка, літописання досягли світового рівня.
Створення кирилиці набуло широкого вжитку і залишилося основою сучасного алфавіту ряду слов’янських народів. Важливою сторінкою давньоруської писемності є графіті, яке збереглося у наші часи, це малюнки, виконані на стінах споруд: храмів, в’язнях брам.
Освіта того часу була під владою держави та церкви. Школи мали на меті виховати освічених людей і державних діячів. В Київській Русі, як і зараз, існувало приватне навчання. Тут видатною подією було заснування бібліотек у Софії Київській. У давньоруських школах і бібліотеках виховувалось багато видатних літописців і літераторів, богословів і філософів, публіцистів. Імена деяких із них за умов, коли авторству не надавалося такого значення, як пізніше, дивом збереглися до наших днів. Це літописці Никон Великий, Іоанн, Нестор, Сільвестр та інші.
У справах освіти на Русі роль Софії Київської важко переоцінити. Книги, які виходили із її стін, служили основою для створення наукових бібліотек. У великих монастирях за прикладом Софії Київської виникали свої майстерні по переписуванню книг, що разом з бібліотеками стали базою для розвитку писемності, літератури та взагалі освіти того часу, що стало основою сучасної освіти.
На Русі широкого розповсюдження набуло освоєння знань в галузі фізичних та хімічних властивостей матеріалів, набуло розповсюдження математичних і астрономічних знань, що слугувало базою для розвитку у сучасності усіх наук.
Таким чином, На погляд авторки, часи Київської Русі слугували «великою сходинкою» у розвитку сучасної культури суспільства.
Список використаної літератури
1. Греков Б.Д. Київська Русь. – М., 1953. – 351
2. Замалеев А.Ф., Зоу В.А. Мислители Киевськой Руси. – К.: Изд-во при Киев. ун-те, 1981. – 159
3. Історія Української культури./За ред. С.М. Клапчука, В.Ф. Остафійчука. – К, 2000. – 606
4. Ричка В.М. Київська Русь: проблема етнокультурного розвитку. – К., 1994. – 34
5. Параманов С.Я. Звідки ми, чиї ми діти? Нове з історії стародавньої Русі. – Вінніпер, 1963. – 118
6. Талочко П. Київська Русь. – К.: Абрис. – 360
Освіта в Київській Русі
Оволодіння книжністю в Київській Русі вважалося державною справою. Саме тому князь Володимир Святославович після хрещення створив у Києві школу для дітей бояр і дружинників. Молодь мала не просто освоїти грамоту й підготуватися до церковного служіння, а здобути освіту, гідну громадян великої держави. Поширеним було й індивідуальне домашнє навчання. Грамотність поширювалася серед різних верств населення, про що свідчать і різноманітні написи на предметах щоденного вжитку і на стінах культових споруд.
Вільний доступ до освіти мали жінки. Представниці князівської верхівки своєю освіченістю не поступалися чоловікам і, через шлюб потрапляючи до іноземних королівських дворів, вражали своїм розумом, світоглядом, аргументованими висловленнями.
Оскільки освіту населення вважали надзвичайно важливою справою, князі доручили її священикам. Це були найосвіченіші представники тогочасного суспільства, серед них було чимало видатних мислителів, письменників і проповідників.
Просвітницький дух охопив усю країну і вийшов далеко за межі релігійних цілей, набувши світського характеру. Діти з семи років училися читати й писати під час вивчення й переписування церковних книг. Це було нелегкою справою: правила писання вимагали краси, геометричних пропорцій і точної постановки кожної літери. Роки опанування тонкощами письма виховували в людині терпіння і старанність. Вивчали й арифметику, початки географічних і природничих наук. Вищий рівень освіти передбачав знання філософії, граматики, риторики, історії.
Засвоєння знань поєднувалося з вивченням морально-етичних настанов, які вимагали бути корисними своєму суспільству. Особливе місце відводилося порадам серйозно ставитися до книги, оскільки: «Людина без книги, як птах без крил».
Справжніми осередками знань були монастирські і приватні бібліотеки, які зберігали не лише релігійні книги, а й твори світського й повчального характеру. Вчені стверджують, що загальний книжковий фонд Київської Русі становив близько ста сорока тисяч томів. Найбільш відомими і багатими бібліотечними центрами були церква Святої Софії і Києво-Печерський монастир. У монастирських майстернях день і ніч переписували,
Оздоблювали і переплітали книжки. Знання іноземних мов сприяло створенню перекладів іноземної літератури, водночас з’являлися твори вітчизняних авторів.
У поширення освіти й книжної справи істотним був особистий внесок київських князів. Яскравим прикладом цього є діяльність Ярослава Мудрого широко освіченої людини, бібліофіла. Він багато читав, перекладав з грецької мови. Завдяки йому було створено бібліотеку при Софійському соборі в Києві. Свої знання і прагнення до освіти князь передав дітям — його син Всеволод знав п’ять мов.
РОзвиток освіти посилив інтерес народу до минулого, сприяв появі літописів. Вищим досягненням історичної писемності стала «Повість минулих літ», складена на початку XII століття ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором, у якій здійснена спроба визначити місце Київської Русі в загальній історії людства.
Буквар Івана Федорова — назва книги умовна, оскільки титульний аркуш або передмова відсутні. Відомий у 1574 році у Львові та в 1578 році в Острозі. Обидва видання мають післямови, в яких містяться дані про історію заснування друкарень, умови книгодрукування, підкреслюється зв'язок між книговиданням та освітою. Букварем Івана Федорова користувалися не лише в Україні, а й в інших слов'янських країнах з кирилівською абеткою.
Мелетій Смотрицький — видатний вчений, громадський діяч і публіцист початку XVII ст. (1578—1633). Він вславився своїми полемічними творами, але особливо великий для того часу вклад М. Смотрицький вніс у науку своєю граматикою, яка створила цілу епоху в історії вітчизняного мовознавства.
Праця М. Смотрицького під назвою «Грамматики словенскія правильное Синтагма» вийшла в світ 1619 р. в Євю, біля м. Вільно. Пізніше вона була видана з деякими переробками та доповненнями у Москві в 1648 та 1721 рр.
Слов’янські мовознавці минулого високо цінували цю книгу1. Можна послатись хоч би на те, що Г. В. Ягич називав її «найважливішим явищем» серед інших праць у тогочасній слов’янській філології, «головним посібником», що користувався «великим авторитетом». П. Житецький, характеризуючи граматику М. Смотрицького, вважає, що «звідси веде свій початок так звана грамотність руська взагалі й українська зокрема».
Граматика М. Смотрицького не була працею зовсім нового типу. Вона спиралась, безперечно, на тривалу попередню граматичну традицію. Автор її мав уже різні взірці, на які орієнтувався в побудові загальних основ своєї книги.
Граматичний аналіз мови, як відомо, починається з глибокої давнини. Численні граматичні праці, Що виникли хронологічно раніше, ставали джерелом для наступних. Усі вони перебували в певному взаємозв’язку. Жодна з них не була абсолютно самодостатньою, ізольованою від інших. Розвиток граматичної науки — це безперервний ланцюг взаємозалежних праць, хоч кожна з них мала своє місце в цілій системі й своє значення па певному етапі. Такою була й граматика М. Смотрицького.
Найбільш ранні східнослов’янські граматичні праці зазнали помітного впливу греко-латинських зразків з їх певною схемою, граматичною термінологією, викладом правил тощо. Твором такого типу була «Книга философскаа о осмихъ частъхъωω слова», знайдена в багатьох рукописах XV— XVI ст. і приписувана Іоанну Дамаскіну. Походження її відносять до XIV ст. Під значним впливом цієї праці в кінці XVI та на початку XVII ст. у східних слов’ян створено кілька граматик. Року 1586 була надрукована граматика в м. Вільно; 1591 р. у м. Львові вийшла граматика, складена студентами Львівської школи, під назвою «Адельфотіс»; 1596 р.— граматика Лаврентія Зизанія.
У науці були спроби визначити й більш конкретні джерела, з яких ніби виходив М. Смотрицький. Указувалось на значні збіги та аналогії з окремими місцями латинської граматики Меланхтона (1526 р.), грецьких граматик Ласкариса (1547 р.), Крузія (1573 р.) та ін. Але коли виникає питання про джерела граматичної праці М. Смотрицького, то не завжди вірно визначається її місце в історії науки. Залежність її побудови від грецьких та латинських зразків перебільшувалась, а переваги перед іншими граматиками того часу показувались недостатньо. Не зовсім повно також підкреслювалась оригінальна частина цієї граматики, її високі якості як праці самостійної, своєрідної, відмінної від інших аналогічних праць. Попередні граматики, відомі в східних слов’ян, не можна порівнювати з граматикою М. Смотрицького, яка здобула собі великий авторитет і загальне визнання.
Поява цієї книги зумовлена тими ж обставинами суспільного розвитку в східних слов’ян, що й інших граматик. Відродження науки і літератури, організація освітньої справи, боротьба з експансією, що йшла з Заходу, з латинізацією та полонізацією, потреба підручника для школи, вимога нормування тогочасної літературної мови — все це разом ставило завдання створити граматичну працю на східнослов’янському грунті. Однак жодна з них не задовольняла поставлених вимог так, як це зробила книга М. Смотрицького.
До виходу в світ граматики М. В. Ломоносова не було праці, що дорівнювала б граматиці М. Смотрицького. Вона була, у вжитку, а також і зразком для авторів інших граматик протягом майже півтора століття. Слід підкреслити, що граматика М. Смотрицького активно впливала на наступні праці не тільки на східнослов’янських землях, а й далеко за їх межами. Нею користувалися, зокрема, південні слов’яни. Її система позначилась на працях таких видатних діячів Хорватії XVII ст., як Юр. Крнжанич та Р. Левакович. 1755 р. в Римніку граматика М. Смотрицького була перевидана заходами П. Ненадовича «в пользу и употребление отроков сербских», а потім стала зразком для інших сербських граматик (С. Вуяновського, А. Мразовича). Один із діячів болгарського відродження Неофіт Рильський у кінці XVIII ст. написав свою граматику за зразком праці М. Смотрицького. В Любляні зберігається примірник граматики М. Смотрицького, перекладеної у XVIII ст. Совичем на латинську мову для використання в південних слов’ян. Шведський учений Спарвенфельт також двічі перекладав її окремі частини на латинську мову. Вона ж стала основним джерелом для російської граматики Лудольфа, виданої у XVII ст. в Оксфорді, а також для граматики Копієвича, виданої в Голландії на початку XVIII ст.
Завдання, яке ставилось тоді до граматик, — не нормування «словенської» мови. Однак поняття «словенської» мови не було достатньо визначене та окреслене, а через те й у цій праці воно набрало своєрідного розуміння й осмислення. Якщо попереднім граматикам не вистачало, за виразом П. Житецького, «деякої сміливості в установленні слов’янських форм стосовного властивостей руських наріч», то М. Смотрицький цим «у повній мірі володів». Його граматика регулювала книжну мову нового типу, і хоч у граматиці говорилось про те, щоб піднести «занедбану», «природну» слов’янську мову, проте фактично в багатьох випадках вона йшла саме шляхом відбиття виразних особливостей живого мовлення. Подаючи зведення правил слов’янської мови, Лі. Смотрицький фіксував численні явища, які не вкладались у цю систему, і тоді він характеризував ці особливості, що, за його виразом, «єсть обыкъ», або «навыкъ» живої мови. Неможна погодитися з твердженням деяких дослідників, які вважали, що живомовні факти ввійшли в граматику М. Смотрицького випадково або поза бажанням самого автора. У цій талановитій праці ми повинні вбачати застосування своєрідної системи, яка не тільки не заперечувала місцевих явищ живої мови, я, навпаки, свідомо їх нормувала, вводила в тодішній звичай уживання, вважала органічним складовим елементом літературної норми. В цьому велика вага і значення граматичної праці М. Смотрицького.
* *
*
У загальній своїй побудові книга М. Смотрицького складається з чотирьох основних частин. Перша частина названа орфографією, хоч і подає відомості з фонетики та правопису. Друга частина зветься є т и м о л о г і є ю, що відповідає сучасній нам морфології. Назва третьої частини— синтаксис. Ця частина своєю назвою, змістом та обсягом подаваного матеріалу в основному збігається з відповідним розділом у сучасних граматиках. Четверта частина виступає під назвою просодія й подає відомості про віршування.
План книги М. Смотрицького відповідає завданням створити досить універсальну книгу для навчання, яка подавала б основні відомості про тодішню літературну мову, всебічно висвітлювала б її, зокрема в такому вигляді, як вона представлена в творах письменства. Через те ми тут знаходимо численні зауваження про особливості літературної мови. Основні положення книги наводяться у вигляді цілої системи формулювань, правил, призначених для заучування. Іноді автор подає й докладніші коментарі. Правила підтверджуються та ілюструються прикладами. Отже, основне спрямування та призначення книги — це окреслення тогочасних мовно-літературних норм, спроба осмислення їх та систематизації, зокрема, відповідно до завдань навчання.
Орфографія. Тут робиться намагання насамперед визначити поняття букви, суть («естество») якої вбачається лише в способі її зображення, в правильному написанні. Взаємини між буквами та звуками не з’ясовуються. Після цього дається перелік букв старослов’янської азбуки. Однак склад її значно змінений, пристосований до нових обставин мови, наприклад, знаків юс малий і юс великий зовсім немає, старослов’янське шт пропущено, фіксується лише щ. Букву г автор граматики не відрізняє від ґ і вказує на їх тотожність. При цьому буква г у граматиці не вживається, а проривний звук зображається відповідним грецьким значком. Не вбачається також різниці між кількома іншими буквами-звуками, і тому вони в абетці фіксуються так: «Зили з», «є или іє». Звукового значення за ъ та ь не визнається, «понеже сама собою гласа издати не могутъ». Вони вживаються для позначення твердості чи м’якості попереднього приголосного, бо ъ дебелое, ь—же тонкое окончаніє твордтъ», як-от: частъ — часть, пдъ — ядь, перстъ — персть. Голосні звуки поділяються на короткі (є, о), довгі (и, ω, ъ) та двозвуки (а, ї, ν , ы, оу, ю). Як видно, поняття звука та букви не розрізняються, плутаються, а тому за способом написання до двозвуків залічено оу та ы (на основі, мабуть, давніших написань — ъи, ьі). Далі так само невірно, наприклад, оуй залічується до тризвуків,— до чотиризвуків, бо це ніби складається з таких: і, о, ν, и. Приголосні звуки поділяються на півголосі та безголосі. Неясно, чому до півголосих віднесено с, ч, ш, до безголосих — в, г, я. Приголосні звуки г, к, х, з, ц, ж, ч, ш, с вважаються такими, що змінюються при відмінюзанні слів. До цього наводяться приклади типу: члкъ,члвче.
Досить численні пояснення подаються до вживання окремих звуків. Так, зокрема, о та ω служать для розрізнювання відмінків. І вживається в запозичених словах та перед голосними. В старослов’янському Ѕ не вбачається вже ніякого звука, він вживається лише для позначення числівника. Багато подано також правописних зауважень. Крім того, відповідно до грецької системи, наведено докладну розробку правил вживання наголосу, позначення його тощо.
Етимологія. В цьому розділі ми знаходимо виклад загальних основ граматики, а також аналіз конкретних питань морфології, відповідно до тогочасного стану граматичної науки.
Як можна помітити з викладу, термін р є ч є н ї є у граматиці М. Смотрицького відповідає сучасному поняттю слова. Термін же слово означає речення.
Вперше в східнослов’янських граматиках введено вигук як самостійну частину мови. Числівники в окрему частину мови не виділяються.
Граматична категорія роду трактується аж у семи розрізнюваннях. Крім чоловічого, жіночого та середнього роду, виділяються ще такі: о б щ ї й, п р є о б щ ї й. Так, наприклад, всі невідмінювані слова та більшість числівників відносяться до «всякого» роду; іменники чоловічого роду, які не мають відповідників у жіночому роді, відносяться до спільного роду; іменники, які, відносяться до «преобщаго» роду (орелъ, ластовица). Ця система виявляється досить складною та заплутаною, не пристосованою до східнослов’янських мов. Сам М. Смотрицький часто збивається, визначаючи рід того чи іншого слова. Велику увагу приділяє М. Смотрицький аналізу явищ словозміни, бо «блюсти подобаєть и падєжєй въ склоненїихъ, и врємвєнь въ…». І м є н а розрізняються за 3 числами та 7 відмінками (сьомий введений М. Смотрицьким): и м е н и т е л и ы й, р о д и т е л н ы и, д а т е л н ы й, ви н и те л н ы й, з в а т е л н ы й, т в о р и т е л н ы й, с к а з а т е л н ы й.
Всі імена поділяються на 5 відмін за значеннями. До врахування характеру основи М. Смотрицький піднестись не зміг. Більше того, навіть відмежування закінчення від основи іноді робилось неправильно і через те знаходимо вказівку на наявність іменників. Перша відміна охоплювала іменники чоловічого й жіночого роду на -а, іменники «общого» і «всякого» роду, жіночого роду на -и. До другої відміни належали іменники чоловічого, «общого» і «всякого» роду на -ъ, середнього роду на -о, -а, -е (воинъ, юродъ, другъ, отецъ, древо, сердце). Третя відміна охоплювала імена жіночого роду на -ы (неплоды). До четвертої відміни входили іменники чоловічого й «общого» роду на -ь, -й, -ла, середнього на –їе. П’ята відміна імен охоплювала всі прикметники. До кожної відміни наводяться зразки відмінювання, парадигми. Деякі дослідники вважали, що в системі відмінювання імен М. Смотрицький допустив багато «помилок», тобто порушень старослов’янської мови і що він ніби навіть не зовсім добре її знав. Це твердження треба визнати неправильним. М. Смотрицький, безперечно, і не ставив своїм завданням нормувати старослов’янську мову Навпаки, граматика його повинна була регулювати тогочасну писемну мову, хоч і на старослов’янській основі. От чому саме всілякі «помилки» нас повинні особливо цікавити й привертати увагу, як факти свідомого відображення та узаконення нового.
Можна вказати хоча б на деякі явища саме такого роду, наявні в граматиці. М. Смотрицький фіксує для орудного відмінка однини іменників першої відміни лише закінчення –ою (владькою, без. парал. старосл. владыка), а для іменників на -жа, -ча, -ша. -ща закінчення -ею (доушею. без парал. старосл. доушу). Для орудного відмінка множини іменників другої відміни — два паралельні закінчення: -ами та -ы (древами і старосл. дрёвы), а також -и (другими і други). Крім цього, тут подаються, наприклад, в орудному множини форми отцами і отцы, снами і сны, а в місцевому лише отцех (а не старосл. отьцихъ, отьцевкхъ). Для слова око в наз. відм. множ., крім форми очеса, знаходимо також і очи.
У формах п’ятої відміни імен (прикметників) фіксуються також явища живої мови. У орудному відмінку однини чол. роду — лише нищемь. Так само в числових назвах четырехъ , четырма , і багато інших живомовних форм.
З а й м є н н и к и, яких у граматиці М. Смотрицького налічується вісімнадцять, поділяються за 4 відмінами. До першої відміни належать ті, що тепер відомі під назвою особових. Серед них знаходимо такі форми, як: мене , тебе , себе, нас, вас. До другої відміни належать вказівні сачъ, овъ, онъ. Вони відмінюються в цілому за старослов’янськими зразками. До третьої відміни належать кто, что і той. Поряд з формами від займенника что наводяться також паралельно ще й форми від займенника чесо, як у старослов’янських зразках. До четвертої відміни належать сей, мой, твой, свой, кій, чій, наш, ваш, иже. Їх форми мало відрізняються від старослов’янських, хіба лише в таких випадках, як-от: коимъ, а також з численними паралелями типу коими — кими, коих — ких, коими — кїими, єго — и та ін.
Дієслово докладно характеризується за своїми досить численними граматичними категоріями. При цьому слід зауважити, що вони відносно менше відбивають живе мовлення. Тут М. Смотрицький у більшій мірі наслідує старослов’янські та навіть старогрецькі зразки. Розрізняється шість способів. Станів п’ять. Н а ч є р т а н і й три: п р о с т о є , с л о ж е н н о е, пресложенное. Вид може бути п є р в о о б р а з и ы й та п р о и з в о д н ы й. Производи ы й в свою чергу поділяється на н а ч и н а т є л н ы .
Категорій часу шість. Система дієвідмінювання вкладає загалом дієслова в дві відміни. Перша характеризується тим, що має в другій особі одн. теп. часу перед закінченням є (нес-е-ши), а друга — и (твор-и-ши).
В окрему групу виділяються «неправильні» дієслова, як-от: есмъ, имамъ. Дієприкметники (п р и ч а с т ї є) М. Смотрицький виділяє в окрему частину мови, хоч і відзначає, що вони дорівнюють імені, а від дієслова мають лише форми часу й стану. При цьому вказується, що багато дієприкметників уже стало прикметниками (хвалный, славный, честный, чудотворный). Творяться дієприкметники від дієслів першої, другої або третьої особи тепер, часу (чтый, -ему, читающїй). Дієприслівники творяться від дієприкметників різних часових форм, відкидаючи -й або додаючи -ъ замість -ый (-їй), -ей, як-от: чты, прочетъ, чтомъ, прочтомъ.
Серед невідмінюваних частин мови (крім прислівників, прийменників та сполучників) виділяються також вигуки, які раніше залічувались до прислівників. До цієї частини мови відносить М. Смотрицький такі слова, взяті переважно з живої мови: агъ, ахъ, а, фе, гай, гей, га, та ін. Серед них є такі, що фактично належать до іменників (горе) або до дієслів.
С и и т а к с и с, який, за визначенням М. Смотрицького, «оучитъ словеса сложні»,саме в його граматиці вперше у слов’ян розроблений досить докладно. Формулювання правил чітке й виразне, при цьому таке, що свідомо відмежовує явища східнослов’янські од відповідних грецьких.
У синтаксисі подано численні рекомендації, як саме відмежуватись од грецьких зразків, що впливали па писемну практику того часу. Разом з тим вироблені правила використання в письмі живомовних синтаксичних конструкцій.
У граматиці М. Смотрицького розглядаються, крім того, питання так званого «образного» синтаксису, що є зачатком стилістичного аналізування мови. Тут наводяться різноманітні тропи, подаються їх назви за грецькою термінологією, а також переклади до них та досить численні ілюстрації й коментування.
Просодія також включається до граматики як самостійний розділ хоч вона і має свої особливі завдання, не пов’язані безпосередньо з основними питаннями книги. Тут розв’язуються питання метрики, віршування а разом з тим наголошування, висвітлюється характер складів тощо
* * *
Книга М. Смотрицького багато зробила в справі врегулювання мовної практики своєї епохи, зокрема в творах письменства. Якщо зважити на те що створення граматики було одним з важливих заходів застереження шкільного навчання, як і всієї мовно-літературної практики, від латинізації та полонізації, то стане зрозумілим і вибір певної міцної бази для цього у вигляді старослов’янської мови. На цьому грунті застосовувались і живомовні факти, дібрані з говорів, пов’язані з східнослов’янською традицією Проте граматика М. Смотрицького Не могла зробити докорінного повороту. Але певне зрушення було зроблено. Нові намагання, що покликані скеровувати поступовий розвиток на місцевому грунті, знайшли цілковите узаконення. У граматиці співіснували та синтезувалися дві сили: давньослов’янська мовна основа та нова живомовна стихія, яка йшла з місцевих говорів. Праця М. Смотрицького відкрила шлях до завершення цього процесу в майбутньому.
Першим після перерви братським виданням, яке дійшло до нас, була грамота 1608 р. для збирачів пожертв на користь братства. Це — талановитий твір тогочасної української публіцистики. Яскравими фарбами зображено тут /144/ пригнічене становище українського населення у Львові ("утяжені єстесьмо зді во Львові ярмом єгипетськоє неволі невиповедимих бід..."), викладена програма культурно-освітницької діяльності братства, підкреслено необхідність і надалі підтримувати друкарню та школу.
Дуже близькі до цього погляду думки висловлено у віршованій передмові до збірника "О воспитанії чад", виданого у 1609 р. Основна його частина — вибрані бесіди Іоана Златоустого про виховання "в общую ползу родителем же и дітем", потім подано уривки повчань на моралістичні теми Василія Великого, "яже зело нужно єст юним". Таким чином, збірник розвивав традиції львівського Букваря 1574 р., який містив в кінці добірку цитат на теми виховання. Особливо цікавою є передмова, де автор вихваляв "науку, c котрої... все доброє походить" 89. Того ж 1609 року видано Часослов, який — вперше в практиці українського друкарства прикрашено ілюстративними гравюрами (їх у книзі п’ять) західного зразка.
1609 видано збірник «О воспитанії чад» (вибрані бесіди св. Іоанна Златоуста про виховання, уривки з повчань св. Василія Великого), а також Часослов (останню книгу уперше в практиці укр. друкарства було прикрашено ілюстративними гравюрами). У наступні роки були тиражовані, зокрема, «Іоанна Златоустого книга о священстві» (1614), «Собор в богоспасаємом граді Вілні бившій» (1614), вірші Памва (Беринди) «На рожство Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа» (1616), твір Й.Волковича «Розмишлянє о муці Христа Спасителя нашого» (1631). За 1630—44 відомо 18 книг братського друку, з них 14 (бл. 90 % за обсягом) були богослужбові (див. Богослужбові книги в православ’ї). Це три видання Октоїха (1630, 1639, 1644), три великого обсягу Анфологіони (1632, 1638, 1643), два Євангелія (1636, 1644), не менше трьох видань Псалтиря (1634, 1637, 1643), Служебник (1637), Часослов півуставний (1642). Багато оформлене сюжетними ілюстраціями Євангеліє 1636 стало зразком для наступних видань цієї книжки.
10
1. Огляд творчості Г.Сковороди
Г.Сковорода найчастіше згадується у плані філософа, письменника (в першу чергу для дорослих). І багато хто не підозрює, що Г.Сковорода велику частину своєї творчості присвятив саме дітям, юнацтву.
Григорій Савич Сковорода (1722—1794) — видатний український педагог, поет, мандрівний філософ, представник етико-гуманістичного напряму вітчизняного просвітництва. Навчався в Києво-Могилянській академії, поглиблював знання за кордоном. Повернувшись на батьківщину, викладав піїтику в Переяславській семінарії, згодом — у Харківській колегії. Після звільнення з колегії Г. Сковорода до кінця життя залишався мандрівним філософом і вчителем.
Свої педагогічні погляди він виклав у діалогах, віршах, байках, притчах, листах. Проблемам виховання присвячено його притчі «Благодарний Еродій», «Убогий Жайворонок», «Байки Харківські». Вихідними і визначальними в системі педагогічних поглядів Сковороди є ідеї демократизму, гуманізму, народності та патріотизму. Ідеал людяності — мета всього його життя, а також і мета виховання. Г. Сковорода вважав, що у вихованні треба зважати не на соціальне становище дітей, а на їхню природу, нахили, інтереси, обдаровання.
Будучи прихильником принципу народності у вихованні, він обстоював думку, що воно має відповідати інтересам народу, живитися з народних джерел і зберігатися в житті кожного народу, висміював дворянсько-аристократичне виховання, плазування перед усім іноземним. На його думку, мета виховання — підготовка вільної людини, гармонійно розвиненої, щасливої, корисної для суспільства, людини, здатної жити і боротися.
Провідне місце у всебічному розвитку відводив розумовій освіті, яка допомагає людині пізнати себе, навколишній світ, суть щастя. Він обстоював рідну мову в школах, радив вивчати граматику, літературу, математику, фізику, механіку, музику, філософію, медицину та інші науки.
Особливу роль у всебічному розвиткові особистості Сковорода відводив формуванню її моральних якостей, зокрема таких, як любов до вітчизни і праці, людяність, дружба, правдивість, чесність, скромність, сила волі, почуття людської гідності.
Значної уваги Г. Сковорода надавав фізичному вихованню людей, вважав, що вони мають бути «тілесно здорові». Фізичне виховання, згідно з ним, повинно починатися ще до народження дитини і полягати в здоровому способі життя батьків, у турботі про матір у період вагітності й вигодовування дитини.
Фізичному вихованню дітей сприяють праця, вправи, режим і відпочинок, розваги, загартування організму. Він також дбав про естетичне виховання, яке має облагороджувати людей, допомагати їм у житті та праці. Засобами естетичного виховання повинні бути поезія, музика, народні пісні, краса природи, образотворче мистецтво.
Першими вихователями дитини Сковорода називав батьків. Зневажливо ставився до тих «напівбатьків» і «на-півматерів», які передоручають виховання своїх дітей іншим, порівнював їх із зозулями, що підкидають яйця в чужі гнізда. Вирішальну роль у вихованні він відводив школі, вчителям. Обстоював думку, що школа має бути доступною для всіх, з безплатним навчанням, розробив низку дидактичних і методичних положень. Стверджував, що усвідомлювати істину найкраще самостійно, через власну активність. У процесі навчання треба враховувати нахили і здібності дітей, їх вікові та індивідуальні особливості. Він радив правильно дозувати навчальний матеріал, викладати його доступно, ясно, точно, використовувати наочність, пов'язувати теорію з практикою, навчання з життям. Високо цінував такі методи навчання, як лекція, розповідь, розмова і бесіда. Цікавими є його думки про читання книжок і виписки з них.
У вихованні Г. Сковорода пропонував такі методи, як бесіда, роз'яснення, поради, приклади, радив виховувати не тільки словом, а й ділом, переконанням, привчати дітеи критично аналізувати свої вчинки, дотримуватися суворого режиму, уникати надмірностей. Він належно оцінив працю вчителя, висував до нього високі вимоги, зокрема до його знань, благородства, любові до дітей, до своєї справи. Вчитель повинен бути прикладом для інших в усьому, вміти володіти голосом, викладати «прилично, тихо й без крику».
Сковорода був незвичайним учителем: писав байки, викладав стародавні мови, глибоко цікавився математикою, географією, економікою.
–Учив, як жив, а жив, як навчав – найкраща риса педагога.
Жанр байки досить широко використовував Григорій Сковорода. Його «Харківські байки» в численних рукописних списках потрапляли в руки юнацтва та дітей, про що маємо свідоцтво і в Шевченка, який, ховаючись хлопцем у бур'янах, «списував Сковороду».
Підручника з етики не було, і Григорій Савич написав його сам. Це був перший філософський твір, основною думкою якого є : ледарство – це найбільша людська вада.
Сковорода привселюдно заявив:
"Весь світ спить, пора прокидатися!"
Студенти любили свого вчителя, радилися з ним, бували в нього вдома. Він засівав їхні душі зернами правди, гуманізму й волелюбства, мріями про республіку.
З 1769 року Сковорода вів мандрівне життя. Майже 30 років мандрував цей співець-музика і вчитель-бацкар курними шляхами. Лівобережжя, заходив в села й хутори, рідше – в міста, здебільшого на ярмарок, зупинявся у приятелів, а то й зовсім незнайомих селян, – і всюди зустрічали його як рідного, приймали як найпочеснішого гостя, бо з ним дохати входили дружня бесіда, добрий настрій, доброзичлива порада, влучний жарт.
Мудре слово Сковороди притягувало людей. зайде він, бувало, в село, сяде край майдану або на цвинтарі, або в когось на подвір‘ї, скине торбу, дістане подругу-сопілку, заграє народної "Ой, піду я лугом-долиною" – і сходяться люди.
Тоді мандрівний філософ виймає книги ,читає, збере малят біля школи чи в хаті, тай розказує казки, ним же складені, навчає читати й писати, довірливо бесідує з малечею. Якраз про цей період життя великого просвітителя і писав Дмитро Павличко у вірші "Сковорода":
І, виламавши полацю із тину,
Він темними байраками пішов
Кріпацьким дітям викладать латину,
Бентежити думками рабську кров
Чого ж навчав Сковорода?
Навчав, що в природі краса, гармонія, а в суспільстві – несправедливість, і щоб змінити макросвіт на краще, треба кожному змінити мікросвіт, тобто себе самого. Пізнавши себе, а пізнаєш – удосконалюй. Пізнаючи свої нахили, людина правильніше визначає своє місце в суспільстві й принесе найбільшу користь. Але чимало людей займають на свої місця. Людина не може бути щасливою, якщо діє всупереч своїй природі.
Веління природи – це пізнання Бога в людині.
Пізнання природи – це пізнання Бога.
Григорій Сковорода був демократом. Він писав, що його рідний край страждає під владою "загребущих", "лукавих", "мавп" і "змій".
Філософ жив сподіваннями на нове суспільство рівноправних людей, де не буде "рабського іга", "тяжкої роботи", "нічого златожадного", "хамського".
Погляди великого правдолюбця мали великий вплив на наступні покоління.
Лев Толстой зазначив, що світогляд Сковороди дивовижно близький йому.
Останнє десятиріччя життя Сковороди – це роки його слави. Всі хотіли його бачити. У Харкові, Бєлгороді та багатьох селах виникли гуртки послідовників його вчення і способу життя.
9 листопада 1794 року Григорій Савич помер. Помер так просто, як і жив…
Останнє десятиріччя життя Сковороди – це вершина творчості письменника.
Про це Павло Тичина писав:
"Він свідомо обрав своїм кабінетом цілий світ, при обміркуванні його творів присутні були і небо над головою, журавлі, лелеки, тополі, озера, ліси і тверда земля під ногами, а головне – люди".
Справді, боляче те, що за його життя не надруковано ні жодного твору. Але його поезія, притчі поширювалися на Україні вустами народу. Він написав 30 прозових байок, пізніше склали збірочку "Байки Харківські". Велику славу письменнику принесла збірка ліричних поезій "Сад божественних пісень". А мені запам‘яталися рядки, в яких автор милується красотою рідної природи:
Гей поля, поля зелені,
Зелом, квітом оздоблені!
Жайворонок над полями!
Соловейко над садами!
У своїх творах Сковорода відобразив мрію народу про кращі часи, коли землі стане "царством любові..без ворожнечі і чвар". Мені хочеться закінчити твір висловлюванням поета-філософа:
–В Горній Русі (майбутній Україні) бачу все нове: нових людей, нове покоління і нову славу.
Григорій Сковорода – гордість і слава українського народу – завжди житиме в наших серцях – серцях вдячних його правнуків.
Як бачимо, творчість Г.Сковороди різнопланова. Велика її частина – це багата спадщина для нашого підростаючого покоління, яке, як ніколи, потребує повчальних та розумних книг.
Bірш-пейзаж, або Пейзажна лірика (фр. paysage, від pays — місцевість, краєвид) — умовна назва ліричного жанру, в якому зображено художні переживання природи, олюдненої та одухотвореної. У різні культурно-історичні епохи В.-п. посідав не однакове місце в поезії. Був майже відсутній у добу класицизму, натомість набув особливого поширення в період романтизму. В українській ліриці В.-п. — один із основних жанрів, зазнавав емоційної інтимізації:
Падає з дерев пожовкле листя,
День уже в обіди догорів, —
Кажуть, що вночі на передмістя
Осінь приблукала з хуторів.
В центрі вона буде завтра ранком,
Повагом вступаючи туди...
Що ж! Приходь, задумлива селянко, —
Я тебе побачити радий (Є. Плужник).
Сковорода тонко відчував природу, ніколи не втомлювався «вбирати в себе» її красу. Його пейзажна лірика пройнята світлою радістю. Яскравість образів, ритмомелодика і поетична символіка пейзажних творів органічно поєднані з народною поезією. Так, у вірші «Ах, поля, поля зелены» поет намалював картини літа. Спів жайворонка над полями і соловейка в садах, мелодія сопілки викликають у ліричного героя бажання прожити все життя «з хлеба куском... на месте таком». А вірш «Ой ты, птичка жолтобоко» ще за життя поета став народною піснею. Сковорода милується красою рідного краю:
Стоит явор над горою,
Все кивает головою.
Буйны ветры повевают,
Руки явору ламают.
А вербочки шумят низко,
Волокут мене до сна.
Тут течет поточок близко,
Видно воду аж до дна.
Для зображення рідного пейзажу Сковорода використав початок народної пісні «Стоїть явір над водою», але творчо переробив його, підкорив своєму задуму і створив оригінальну картину. Разом із тим поет уводить у твір моральний аспект, засуджуючи тих, «хто високо вгору дметься », використовуючи своє становище заради вигоди, почестей і багатства. Людина, на думку Сковороди, може відчути себе щасливою лише серед природи, а не серед міської знаті, бо справжнє задоволення лише у душевному спокої і почутті свободи.
Свободі Г. С. Сковорода присвячує вірш «De libertate» («Про свободу»), у якому вболіває за долю покріпаченого народу. Поет оспівує волю як найбільше благо людини. Навіть золото нічого не варто: у порівнянні з волею воно — болото. Поет найбільше боїться позбутися волі:
Что то за волность? Добро в ней какое?
Ины говорят, будто золотое.
Ах, не златое, если сравнить злато,
Против волности еще оно блато.
О, когда б же мне в дурне не пошитись,
Дабы волности не могл как лишитись.
Буди славен вовек, о муже избрание,
Волносты отче, герою Богдане!
У цьому творі Г. С. Сковорода прославляє Визвольну війну українського народу 1648-1654 pp. під проводом Богдана Хмельницького, якого вважає «батьком волі».
Велике виховне значення має вірш Г. С Сковороди «Кто сердцем чист и душею». Твір відбиває найсуттєвішу ознаку творчості мислителя: віру в оновлення людського суспільства за допомогою морального вдосконалення людини, виховання в ній найкращих, розумних якостей. Поет мріяв про новий світ, у якому не буде війн, ворожнечі:
Сей свят град бомб не боится,
Ни клеветничих стрел,
И хитрых мин не страшится,
Всегда цел и не горел.
Сковорода засуджує загарбницькі війни й уславлює мирне життя людей:
Кто сердцем чист и душею,
Не нужна тому броня.
Не нужен и шлем на шею,
Не нужна ему война.
Г. С. Сковорода вбачає добро і справедливість у людині з чистими помислами:
Непорочность — то его броня
И невинность — алмазна стена.
А побудувати світ добра і справедливості можна лише за умови, що кожна людина шляхом самовдосконалення розвине в собі гуманістичні якості:
Сам ты град, з души вон выгнав яд,
Святому духу храм и град.
У ліричній збірці «Сад божественних пісень» Г. С. Сковорода продовжив розвивати свої гуманістичні ідеї і створив перші зразки української пейзажної лірики.