Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ
ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ВНУТРІШНІХ СПРАВ
Кафедра соціально-гуманітарних дисциплін
Л Е К Ц І Я
з дисципліни
«ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА УКРАЇНИ»
ТЕМА № 6: «ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ Й АДМІНІСТРАТИВНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ І АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЙ (КІНЕЦЬ ХУІІІ-ПОЧАТОК ХХ СТ.)»
(2 год.)
Для студентів 1 курсу
заочної форми навчання
ННІ права
Дніпропетровськ-2013
Лекцію підготувала професор кафедри соціально-гуманітарних дисциплін Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ Тєлькінєна Т.Е.
Рецензенти:
Мороз С.П., доцент кафедри теорії та історії держави і права Академії митної служби України,кандидат юридичних наук, доктор історичних наук, доцент.
Сімон С.А., заступник начальника відділу громадянства,імміграції та реєстрації фізичних осіб ГУМВС України в Дніпропетровській області
Лекцію обговорено та схвалено на засіданні кафедри соціально-гуманітарних дисциплін
30 серпня 2013 року,
протокол № 2
ПЛАН ЛЕКЦІЇ:
Вступ
Висновки
Контрольні питання
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА:
МЕТА ЛЕКЦІЇ: передбачається надати порівняльну характеристику тих форм української державності, що існували протягом : 1917 – 1920 рр. Критеріями будуть термін існування, територія, державний механізм, суверенітет держави, законотворча діяльність. При цьому зауважимо, що студенти на підставі матеріалу, отриманого протягом лекції повинні будуть самостійно намагатися з’ясувати, яка із цих українських держав мала найбільш повний суверенітет.
ВСТУП
Перш, ніж приступити до викладення матеріалу з даної теми, хотілось би зауважити наступне. Аналіз державотворчих процесів в Україні слід здійснювати із урахуванням загальносвітових тенденцій першої половини ХХ ст. Після Першої світової війни посилився авторитаризм, як форма державно-політичного режиму. Позитивним прикладом такої тенденції можна вважати владу Піл судського, який зберіг незалежність Польщі, щоправда за сприятливих зовнішньополітичних умов. Негативні приклади (зазначеного вище періоду) наслідків авторитаризму для народів відомі всім. Некоректно порівнювати період 1917 – 1920 років із сучасністю, тому що зараз превалюють зовсім інші загальносвітові тенденції : демократизація усіх сторін державно-правового життя, створення громадянського суспільства та соціально-правової держави.
І. Центральна Рада. “Перша” Українська Народна Республіка.
Територія та термін існування :
УНР часів ЦР - 7 листопада 1917р. – 29 квітня 1918р.Згідно ІІ Універсалу під юрисдикцією ЦР перебували Київщина, Полтавщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Катеринославщина, Донеччина, Харківщина та Херсонщина, тобто 9 губерній. А Тимчасовою інструкцією російського Тимчасового уряду ця територія обмежувалась 5 губерніями.
Державний механізм :
Утворення, склад і організація роботи Центральної Ради. Як тільки в Києві стало відомо, що 2 березня 1917 р. цар Микола ІІ зрікся влади, національні сили різного напрямку (самостійники, автономісти, федералісти) розпочали діяльність зі створення єдиного координаційного центру. У ніч з 3 на 4 березня такий центр було утворено і названо Українською Центральною Радою, або просто ЦР. Вона мала об’єднати всі українські партії в боротьбі за відродження власної держави, згодом провести вибори і скликати український парламент, який створить уряд. Отже, 4 березня 1917 р. ЦР офіційно заявила про своє утворення. Головою ЦР обрала М. Грушевського, його заступниками стали В. Винниченко та С. Єфремов.
У своїй діяльності від виникнення (4 березня 1917 р.) до ліквідації (29 квітня 1918 р.) ЦР пройшла такі етапи розвитку: 1) 4 березня – 10 червня 1917 р. – національно-політичний блок партій і організацій; 2) 19 червня – 7 листопада 1917 р. – формування на базі ЦР представницького, національного органу влади в Україні; 3) 7 листопада 1917 – 29 квітня 1918 р. – перетворення ЦР у вищий державний законодавчий орган влади парламентського типу (передпарламент). Від Першого універсалу в актах ЦР даються такі правові визначення, як: “законодавчий орган”, “представницький орган”, “революційний, демократичний парламент”. Вона проголошувалася тимчасовим органом, який мав передати владу Установчим зборам. ЦР формувалася не шляхом загальних виборів, а на підставі делегування до її складу представників політичних партій та демократичних громадських організацій. Склад її коливався від 640 до 840 осіб. Структурно ЦР поділялася на Загальні збори, президію Ради (голова та два його заступники), комітет Ради (Малу Раду), комісії Ради. Працювала вона посесійно (звичайні і позачергові) та пленумами. Комітет складався з 33 осіб, які обирали голову, секретарів, скарбника і голів комісій. Провідними рисами діяльності Ради можна вважати парламентаризм, рівноправність, демократизм, прагнення поєднати вирішення соціальних проблем з національними. ЦР видавала нормативно-правові акти у формі законів, універсалів, постанов, ухвал, рішень.
Адміністративно-територіальний устрій українських земель у 1917–1918 рр. зберігався старий – губернський. Губернії поділялися на повіти, волості, сільські громади та міста. УНР складалася з 5 губерній (за Третім універсалом), а за Четвертим універсалом – з 9 губерній (без Криму). В адмінодиницях адміністрації очолили губернські, повітові та волосні комісари ЦР. 6 березня 1918 р. вийшов закон ЦР “Про розподіл України на землі”, який передбачав адмінреформу. УНР мала складатися з 32 земель, утворених за історико-етнографічною ознакою (Волинь, Холмщина, Слобожанщина, Запорожжя тощо). Землі передбачалося поділити на волості, а ті – на громади. У кожній адмінодиниці виборні збори обирали земських, волосних та громадських начальників. Проте втілити в життя реформу ЦР не вдалося. Тому до кінця квітня 1918 р. в УНР як державна адміністрація діяли комісари, що стояли на чолі управ, та ради депутатів різних рівнів і земельні комітети, як органи місцевого самоврядування. Прийнята, але не впроваджена в дію Конституція УНР 1918 р. теж передбачала паралельне існування управ (державних адміністрацій) та рад (органів самоврядування). У цілому ж, як центральні, так і місцеві органи влади періоду УНР перебували лише в стадії зародження та становлення, і їхньому розвитку завадили зовнішні (більшовики, німці) та внутрішні (гетьманський переворот) чинники.
Полiтичне вирiшення проблеми захисту суверенiтету УНР. Не досягнувши військового вирiшення питання щодо забезпечення територiальної недоторканностi та суверенiтету України, Центральна Рада вдалася до полiтичних крокiв у цьому напрямi, одним з яких стала участь делегацiї УНР у мирних переговорах з Центральними державами у Брестi, Генеральний секретарiат України ще 11 грудня 1917 р. прийняв рiшення про те, що у цих переговорах братиме участь „незалежно вiд делегацiї Совета народних комісарів” „самостiйна делегацiя правительства Української Народної Республіки”.
Зрештою 27 сiчня 1918 р. у Брестi було пiдписано мирний договiр мiж Українською Народною Республiкою, з одного боку, та Нiмеччиною, Туреччиною, Австро-Угорщиною i Болгарiєю - з іншого. Згiдно з цим документом, зважаючи на те, що „український народ у протягу сучасної свiтової війни проголосив себе незалежним”, „сторони, заключуючi договiр, рiшилися надалi жити взаїмно в мирi i дружбi”. Отже, визнавався суверенiтет України, який держави мали допомогти забезпечити „опорожнювання (звільнення. .) зайнятої (більшовицькими вiйськами) областi ... негайно по ратифiкації нинiшнього мирового договору”. У той же час „сторони, якi заключають договiр, зобов’язуються взаїмно зав’язати негайно господарськi зносини i устроїти обмiн товарiв....”, а їх кiлькiсть та рiд витворiв ... означить обостороння згода комiсii, яка ... збереться негайно пiсля підпису мирного договору”. Конкретно цей „обмiн товарiв” вилився у те, що Україна мала до 1 липня 1918 р. постачати Німеччинi та Австро-Угорщинi 60 млн пудів хлiба, 400 млн шт. яєць, З млн пудiв цукру i навiть солому. Натомiсть, з метою „опорожнювання зайнятої області”, німецькi та австро-угорськi вiйська 8 лютого 1918 р. почали просування у глиб України i вже 1 березня пiдiйшли до Києва. 2 березня відданi Центральнiй Радi військовi формування, серед яких був i 1-й курінь Січових Стрiльцiв, урочисто вступили до Києва. Цього ж дня надвечiр до міста увiйшли й нiмецькi пiдроздiли.
Судова та правоохоронна система УНР. До проголошення Третього універсалу в Україні зберігалася судова система, яка усталилася в Російській імперії після реформи 1864 року, тобто окружна юстиція: окружні суди (один на кілька повітів) як суди першої інстанції та судові палати як апеляційна інстанція, підпорядковані Сенату. Паралельно діяли відновлені на початку століття дільничні мирові суди (І інстанція) та з’їзди мирових суддів (апеляційна інстанція). У листопаді 1917 року Генеральне секретарство судових справ, очолюване М. Ткаченком, розпочало реформу судової системи. 16 грудня 1917 р. ЦР затвердила законопроект про утворення Генерального суду в складі 3-х департаментів: карного, адміністративного та цивільного. Генеральних суддів було 15 осіб – по 5 в кожному департаменті. ГС мав бути вищою судовою, наглядовою та касаційною інстанцією, не залежною від виконавчої та законодавчої влади. Тим же законопроектом створювалися замість судових палат три апеляційні суди в Києві, Одесі та Харкові. Апеляційний суд комплектувався головою, заступником та 3 – 5 суддями. При них створювалися посади старших прокурорів та прокурорів, яких призначав Генеральний секретар судових справ. Він же призначав й Старшого прокурора, який водночас підпорядковувався і Генеральному суду. Окрім того, в умовах революції діяло так зване “надзвичайне правосуддя”: революційні військові суди, які створювали у разі потреби головні губернські військові коменданти та військові суди (штабні, військові та вищі).
Для боротьби зі злочинністю і для охорони громадського порядку в умовах соціальних рухів ЦР створила Комітет охорони революції при Генеральному секретаріаті та Генеральне секретарство внутрішніх справ. Поліцію реорганізовано в сільську та міську міліцію. Окремо формувалися підрозділи самооборони та самозахисту – “вільне козацтво”, яке мало підрозділи: курінь (волость), полк (повіт) та кіш (губернія) на чолі з отаманами та старшиною.
Проте внутрішні та зовнішні перешкоди завадили ЦР впровадити вповні в життя означені судові та правоохоронні структури.
Згубнi наслiдки вiдмови вiд розбудови нацiональної регулярної армії. Протистояти воєнному тиску з боку бiльшовицьких вiйськ українськiй владi було складно, i перш за все тому, що Українська Центральна Рада, соцiалiстична за представництвом у нiй українських партiй та за своєю орiєнтацiєю, з самого початку стоячи на платформi нацiонально-територiальної автономii України у складi майбутньої Росiйської федеративної держави, не вважала за доцiльне розбудовувати нацiональнi Збройнi Сили, вiдносячи питання вiйськового будiвництва до компетенцiї федерації. У той же час у росiйських вiйськах, розташованих як в Українi, так i за її межами, ще з весни 1917 року розпочався рух за українiзацiю армiї, за формування українських вiйськових частин. Нацiонально свiдомi сили в армiї та в українському суспiльствi ставили питання про розбудову армiї на нацiонально-територiальних засадах. Пiд тиском нацiонального вiйськового руху Центральна Рада протягом 1917 року вжила органiзацiйно правових заходiв до створення вищих вiйськових структур майбутньої української армії — Українського генерального вiйськового комiтету, Всеукраїнської Ради вiйськових депутатiв, Українського Генерального штабу.
Проте не можна не зазначити, що через федералiстсько-автономiчну позицiю керiвництва та бiльшостi складу Центральної Ради, а також Генерального секретарiату як вищих органiв влади i управлiння України політика держави у вiйськовiй галузi йшла хибним шляхом: спочатку, до проголошення незалежностi України, — в напрямi цiлковитої вiдмови мати нацiональну армiю, покладаючи справу захисту своєї території вiд зовнiшнiх посягань на Збройнi Сили майбугньої федерації, а з поширенням вiйськового руху за українiзацiю вiйська, i особливо пiсля проголошення Української Народної Республiки — у напрямi побудови Армії УНР на мiлiцiйних засадах (Закон про створення народного вiйська вiд З сiчня 1918 р., Статут Осiбної Армії УНР, введений в дiю наказом Мiнiстерства вiйськових справ вiд 28 сiчня 1918 р.), вiдкидаючи пропозиції тик полiтичних i вiйськових дiячiв, якi стояли на позиції розбудови регулярної нацiональної армії. Так, на противагу прихильникам мiлiцiйної армії група вiйськових фахiвцiв з Генерального секретарства вiйськових справ за iнiцiативою С. Петлюри взялися в листопадi 1917 року за розробку статуту української армії — найбiльш значущого для нацiонального вiйськового будiвництва нормативно-правового акта, який передбачав загальну вiйськову повиннiсть громадян УНР, чим пiдтверджувалась зорiєнтованiсть розробникiв цього документа на створення регулярної армії.
Проте а силу полiтичних позицiй i протиборств цей документ, що мав назву „Статут Української Народної Армії”, на розгляд Центральної Ради не потрапив, i С. Петлюра затвердив його одноосiбно.
Оскiльки гору взяли сили, якi стояли на позиції створення армії на мiлiцiйних засадах, цей статут на засiданнi Малої Ради 19 грудня 1917 р., вже пiсля вiдставки С. Петлюри з поста Генерального секретаря вiйськових справ, було оголошено як одноосiбний проект Петлюри, за який Генеральний Секретарiат вiдповiдальностi не несе.
Вiдмова від будiвництва регулярної армії була трагiчною помилкою українського полiтичного керiвництва. Доводиться констатувати, що за такої полiтики у вiйськовому питаннi розробка і прийняття ґрунтовних норматавно-правових актiв, якi б послужили закладенню основ регулярної армії України, здатної надiйно захистити національні iнтереси, як i практична органiзацiя оборони України, були неможливi. На захист Української Народної Республiки стали тiльки окремi, вiдданi Центральнiй Радi вiйськовi частини, серед яких був i створений у листопадi—груднi 1917 року з числа вiйськовополонених галицьких i буковинських українцiв — колишнiх воякiв айстро-угорської армiї — 1-й курiнь Сiчових Стрiльцiв.
Пiд тиском бiльшовицьких вiйськ Центральна Рада та iншi державнi установи УНР пiд прикриттям прихильних армiйських формувань, і зокрема вiйськового формування Сiчових Стрiльцiв, якому було довiрено завдання охорони державних iнституцiй УНР, 25 сiчня вимушенi були виїхати до Житомира, потiм до Сарн та Маневичiв.
Законодавство УЦР. За короткий час існування та діяльності УЦР встигла створити власну оригінальну правову систему. Хоча майже в усіх галузях законодавства діяли старі, ще імперські акти та норми, до них вносилися суттєві доповнення та зміни. Найсуттєвіших успіхів досягнуто в конституційному праві. Це всі чотири Універсали, які містили положення про державний устрій, державний лад та державне право, “Статут Генерального секретаріату” (16 липня 1917 р.) визначив структуру, функції та повноваження виконавчої влади. Інші закони врегульовували відповідні аспекти державного будівництва:
Якщо звернути увагу на час прийняття вище перелічених нормативно-правових актів, то побачимо, наскільки запізнілим було намагання ЦР правового забезпечення процесу державотворення в Україні.
Цивільне право базувалося на Х томі Зводу законів Російської імперії. Але в нормативних актах ЦР не використовувалося поняття “право володіння”, а лише “порядкування” та “користування”. Тобто приватна власність, особливо на землю, заперечувалася. Що ж до самого земельного права, то ЦР Третім універсалом скасувала приватну власність на землю, а Четвертим запропонувала передати землю тим, хто на ній працює без викупу, але й без права власності, а лише користування та розпоряджання. 18 січня 1918 р. вона ухвалила “Земельний закон”, який підтвердив означені положення. У галузі фінансового права прийнято закон “Про випуск державних кредитових білетів” (6. І. 1918 р.) в карбованцях, гривнях і шагах, Закон “Про випуск зобов’язань Державної скарбниці УНР” (13.ІV.1918 р.) та Закон “Про тимчасові розписки видатків УНР (11. ІV. 1918 р.). Закон “Про восьмигодинний робочий день” (25. І. 1918 р.) став предтечею українського кодексу законів про працю, який у трудовому праві впровадив 48-годинний робочий тиждень, регламентував працю жінок, неповнолітніх, нічні, понаднормові, працю на шкідливому виробництві, у святкові та неробочі дні.
Менш усього встигла зробити ЦР в кримінальному законодавстві, де в повному обсязі діяли норми царського Зводу законів (т. 15), Кримінального уложення 1903 р. та Тюремного статуту. Третім універсалом в УНР скасовано смертну кару, спеціальними законами впроваджено амністію політичним в’язням та встановлено покарання учасникам війн і повстань проти УНР.
У цілому, з огляду на умови, законотворчий і законодавчий процес, очолений ЦР, можна вважати плідним і позитивним.
Конституція УНР 1918 року. Конституційний процес ЦР розпочала відразу ж після проголошення Першого універсалу створенням конституційної комісії у складі 100 осіб на чолі з М. Грушевським. Конституцію передбачалося ухвалити Всеукраїнськими Установчими зборами. Але революційні події, російська та німецька окупації завадили цьому, і в останній день свого існування, 29 квітня 1918 р., ЦР затвердила її положення, але в життя не впровадила, бо сама припинила діяльність.
Конституція УНР мала підзаголовок – “Статут про державний устрій, права і вольності УНР “ і складалася з 83 статей, об’єднаних у 8 розділів. І. Загальні постанови (ст. 1 – 6). ІІ. Права громадян України (ст. 7 – 21). ІІІ. Органи власти УНР (ст. 22 – 26). ІV. Всенародні Збори УНР (ст. 27 – 49). V. Про Раду Народних Міністрів УНР (ст. 50 – 59). VІ. Суд УНР (ст. 60 – 68). VІІ. Національні союзи (ст. 69 – 78). Про часове припинення громадянських свобод (ст. 79 – 83).
УНР проголошувалася “державою суверенною, самостійною і ні від кого не залежною”, суверенне право в якій належить народові (всім разом громадянам республіки). Територія її неподільна і без згоди 2/3 парламенту не може змінюватися кордон.
Громадянином вважалася особа, яка набула це право законним шляхом, подвійне громадянство не передбачалося. Актова, громадянська і політична дієздатність наставала з 20 років. Всі громадяни незалежно від віку, віри, раси, статі проголошувалися рівними в своїх правах. Їм гарантувалися всі права і свободи, як-от: свобода слова, друку, совісті, обирати і бути обраним (активне і пасивне виборче право), вільне місце проживання, пересування, недоторканність домашнього життя, листовна таємниця тощо. Встановлювалися порядок виборів та законотворча процедура. Влада розподілялася на гілки – законодавчу, виконавчу та судову. Законодавча належала Всенародним Зборам УНР, виконавча – Раді Народних Міністрів, судова – Генеральному Суду УНР.
Національним меншинам надавалося право об’єднуватися в національні союзи, які формували органи самоуправління, видавали корпоративні закони, що не суперечили б Конституції держави, встановлювали бюджет тощо.
На випадок війни чи повстання громадянські свободи обмежувалися спеціальним законом не більше як на 3 місяці, який ухвалювали Всенародні Збори або Рада Народних Міністрів.
Тобто ЦР бачила УНР класичною парламентською республікою, без президента. На підставі Конституції передбачалася розробка цілої низки законодавчих актів.
Власна законотворчiсть - не перепона для права сильнішого. Незважаючи на умови воєнного часу та вiдступ iз столицi УНР м. Києва, Центральна Рада та Рада народних мiністрів (так пiсля 11 сiчня 1918 р. став iменуватися Генеральний секретарiат) вели досить напружену державотворчу та правотворчу роботу. Зокрема, 30 сiчня у Житомирi Центральна Рада приймала ряд законiв, у тому числi земельний. 12 лютого у Коростенi Мала рада затвердила герб УНР (тризуб - знак Київської держави часів Володимира Святого) та ухвалила закон про впровадження в Українi нового (грегорiанського) календаря та середньоєвропейського часу, 1 березня у Житомирi - закон про грошову одиницю (гривню), 2 березня - закон про громадянство УНР та тимчасовий статут про громадськi роботи, 4 березня - про реєстрацію громадянства УНР тощо.
Повернувшись 9 березня 1918 р. до столиці Української Народної Республiки, Центральна Рада та Рада народних мiнiстрiв продовжили державотаорчу та правотворчу роботу. Так, 10 березня Рада народних мiнiстрiв прийняла постанову про змiни у складi уряду, 14 березня - постанову про створення Комiсії по товарообмiну з Центральними державами. 17 березня Мала рада ухвалила закон про ратифiкацiю Брестського мирного договору, 24 березня - закон про збiльшення акцизу на тютюн та вироби з нього. Того ж дня було опублiковано закон про державну мову (українську).
Проте Центральна Рада припустилася суттєвих прорахункiв, до яких слiд вiднести недосить чiтке вираження у законодавчих актах ставлення до проблеми приватної власностi та її нацiоналiзації, вiдсутнiсть положень про негайну передачу великої приватної власності, й особливо землi, у загальнонародне користування, на вiдмiну вiд того, як це зробила нова влада у Петрограді. Це призвело до того, що свідомiсть українського населення стали опановувати гасла бiльшовикiв, з боку яких чинився активний спротив полiтицi Центральної Ради.
Соціально-економічна політика Центральної Ради впродовж її iснування була доволi непослідовною. Декларуючи перед народними масами, i перш за все перед селянством, що вони стоять на соцiалiстичних позицiях, лідери Центральної Ради тим не менш не йшли на реальнi й радикальнi соціалiстичні перетворення нi в промислово-економічній, ані в сiльськогосподарській галузях, не зачіпаючи інтересiв нi промислового капiталу, анi крупнопомiщицьких землевласників, i займаючи по суті позиції „національно-української дрібнобуржуазної демократії”, що й стало основною причиною різкого несприйняття такої невизначеної політики Центральної Ради нi вже пройнятими ідеями більшовизму пролетарськими масами, ні безземельним селянством. А з іншого боку, несмiливі кроки до „соціалізації” землi викликали впертий спротив цим крокам з боку аграрної буржуазії, невдоволена була й промислова та банківська буржуазія.
Як вже зазначалося вище, ні в Універсалах Центральної Ради, нi у виданих нею iнших законах чи розроблюваних законопроектах, у тому числi й у проектi Конституції УНР, чiтко не були визначені економiчні засади української держави, право власності, i особливо земельне питання, без чого немислимi державна розбудова та залучення до неї i підтримка народних мас.
Центральна Рада, зважаючи на настрої народних мас i усвідомлюючи необхідність проведення земельної реформи, неодноразово зверталась до цієї проблеми. Питання про проведення земельної реформи в Україні обговорювалося 29 вересня та 24 жовтня 1917 р. на засiданнях Малої ради, 5 жовтня було затверджено iнструкцію секретарства земельних справ та статут Крайового українського земельного комітету з питань реформи. 30 жовтня Центральна Рада розглянула законопроект про передачу землi у розпорядження земельних комітетiв, а 16 листопада було об’явлено офіційне роз’яснення Генерального Секретарiату щодо декларовано III Універсалом ліквідації поміщицького землеволодіння. 18 січня дев’ятi загальнi збори Центральної Ради затвердили земельний закон, яким передбачалося вилучення землi у крупних приватних власників. Однак хлiборобський з’їзд України (25 березня 1918 р.), скликаний за інiціативи УДХП (Української демократично-хліборобської партії), визнав незадовiльною, руйнівною аграрну полiтику Центральної Ради і висунув вимоги вiдновлення приватної власності, встановлення гарантованого мiнімуму на землю, яка залишається за господарствами, передачi решти землi в оренду малоземельним селянам. 29 квiтня 1918 р. Центральна Рада внесла зміни до земельного закону, передбачивши, що земельна власність до ЗО десятин не пiдлягає вилученню.
Зі свого боку, німецька влада з числа представникiв закликаних на допомогу УНР вiйськових сил була пройнята турботою про виконання Україною зобов’язань з постачання продовольства до Німеччини. Розпочався масований неконтрольований вивіз з України сільськогосподарської продукції. А 6 квітня 1918 р. було опубліковано наказ головнокомандуючого німецькими військами генерала Айхгорна про засів полів, причому за умов невизначеності прав селянства на користування помiщицькиим землями.
Українська Центральна Рада, усвідомивши зрештою грабіжницький характер дій закликаних на допомогу у боротьбі проти Радянської влади іноземних заступників та втручання у внутрішні справи держави, гостро прореагувала на цей наказ, висловивши свiй протест. Але німецька влада вже зазначила своє ставлення до Центральної Ради та її майбутнього. За розпорядженням окупаційної військової влади 28 квітня 1918 р. було заарештовано деяких членів Ради Народних Міністрiв, а наступного дня нiмецьке командування пiдтримало державний переворот.
Слiд нагадати, що в останні днi перед її зліквiдуванням Центральна Рада обговорювала і саме 29 квітня прийняла Конституцiю Української Народної Республіки під назвою „Статут про державний устрій, права і вільності УНР”. Проте ця Конституція, як і попередні законодавчі акти Центральної Ради, обходила питання економічної основи держави, власності, майнових прав громадян та їх правового захисту, а військове питання вирішувала в площині розбудови армії на міліційних засадах, а не створення регулярної армії.
Державно-правові аспекти Універсалів УЦР. Універсали ЦР можна визначити як правові документи у формі звернення до народу, “першими виразними словами української державності”, за влучним визначенням В. Винниченка. Разом з деклараціями, вони містили важливі норми конституційного та цивільного права. Усього ЦР розроблено, ухвалено та оприлюднено чотири такі акти.
Перший універсал ЦР прийняла і проголосила 10 червня 1917 року перед закриттям Другого всеукраїнського військового з’їзду. Основні правові норми, які містив Перший універсал, можна звести до нижче зазначеного:
У цілому ж основний державно-правовий і політичний зміст акта полягав у проголошенні автономії України. Наслідком виконання його положень стало створення 15 червня 1917 р. автономного уряду – Генерального секретаріату.
Другий універсал ЦР прийняла 3 липня 1917 року після тривалих і болючих переговорів із представниками Тимчасового уряду, як результат взаємопоступок з обох боків. Отже, в універсалі стверджувалося:
Фактично Другий універсал був вимушеним відступом, тактичним кроком назад з боку ЦР у державотворенні, поступкою Тимчасовому уряду.
Проте і Перший, і Другий універсали заклали наріжні цеглинки у відродження української держави та українського конституційного права в новітні часи.
Після жовтневих подій ЦР звернулася до народу з відозвою “До всіх громадян України”, в якій засудила незаконні дії більшовиків, котрі узурпували владу військовою силою. 7 листопада 1917 р. вона оприлюднила свій Третій універсал, у якому проголосила:
Історико-правове значення Третього універсалу полягає у відродженні ним української національної державності.
В умовах, коли більшовицька Росія розпочала війну проти УНР і вела масований наступ на Київ, 9 січня 1918 р. ЦР приймає свій останній, Четвертий універсал, в якому констатує:
Отже, ІV Універсал, таким чином, завершив процес відновлення української національної держави. Необхідно було її змінювати й розбудовувати, чому зашкодили зовнішні чинники.
ІІ. Українська Держава гетьмана П.Скоропадського.
Територія та термін існування :
Українська держава – 29 квітня – 14 грудня 1918 року
Державний механізм :
Думка про федеративні відносини України і Росії з'являється протягом всього змісту спогадів, наприклад: «Россия может возродиться только на фе деративних началах, а Украйна, может сушествовать только будучи равноправным членом федеративного государства».
У даному випадку П. Скоропадський хоче в думках створити модель майбутніх федеративних стосунків на новому рівні міждержавних відносин України і Росії, але основним тягарем виконання задумів є більшовики в РРФСР котрі аж ніяк не підпадають під державно-правові плани Гетьмана. Однак еволюція історичного розвитку державності в Україні в період революційних змагань 1917-1921 рр. диктує свої умови, яких треба дотримуватися і виконувати. Ось чому, незважаючи на те, що українська держава трималася на багнетах Німеччини і Австро-Угорщини, найважливіше значення мали відносини гетьманського режиму з РРФСР. Вже 23 травня відбулось офіційне відкриття українсько-російських переговорів, які тривали протягом майже всього існування гетьманського уряду: з травня по жовтень 1918 р. У центрі уваги учасників переговорів стояли питання: 1) кордонів; 2) відшкодування збитків, заподіяних Україні більшовиками у грудні 1917 - лютому 1918 рр.; 3) поділу майна, активу і боргів; 4) розвитку торгівлі і комунікацій. Українська держава наполягала розмежуватися з Росією за національним принципом, тобто включити до свого складу всі історичні території, де переважало українське населення» .
Але в питаннях про переговори урядів української держави і Росії не було питання про федералізацію стосунків, тому що час вимагав інших стосунків з геополітичним сусідом - Росією, пов'язаних з вирішенням проблем між суб'єктами міжнародних відносин. Ось чому 12 червня уповноважені представники української держави та керівники делегації РРФСР X. Раковський і Д. Мануїльський підписали договір, за яким Москва вже де-юре визнавала суверенітет і незалежність Української держави. Чим і було остаточно визначено напрямок взаємовідносин між українською державою і більшовицькою Росією.
29 квітня 1918 року в Києві, на хліборобському з’їзді, який скликав Союз земельних власників, гетьманом України обрали генерала Павла Скоропадського. А в ніч на 30 квітня його прихильники, за підтримки окупаційної німецької влади, захопивши всі державні установи в Києві, здійснили державний переворот. Центральна Рада і “перша” УНР припинили існування. У країні проголосили Українську Державу з гетьманом на чолі (гетьманат). За формою правління це мала бути не монархія, а класична президентська республіка, з твердою, майже диктаторського владою гетьмана на початку її існування, перехідний період для наведення в державі порядку.
Конституційними актами гетьмана П. Скоропадського від 29 квітня 1918 р. – “Грамотою до всього українського народу” та “Законами про тимчасовий державний устрій України” визначено державний лад та форми організації механізму влади, який поділявся на центральні та місцеві установи, на законодавчу, виконавчу та судову гілки.
Гетьман оголошувався найвищим носієм влади, якому належали законодавчі, виконавчі, військові, судові та адміністративні повноваження, всі внутрішні та зовнішні справи, головне командування армією і флотом, призначення голови та складу Ради Міністрів, Сенату, місцевого керівництва, затвердження всіх законів у державі. У майбутньому передбачалося скликання парламенту – Сейму. На випадок смерті, тяжкої недуги чи тривалої відсутності гетьмана країною мала правити колегія з 3-х чоловік, яких призначали по одному гетьман (заздалегідь), Рада Міністрів та Сенат.
Рада Міністрів виконувала функції уряду на чолі з отаман-міністром, згодом – головою. Вона складалася з галузевих міністрів та Генеральної канцелярії, яку очолював генеральний (згодом державний) секретар. Організаційні питання вирішувала Мала Рада Міністрів, котра складалася з товаришів (заступників) міністрів.
Сенат мав функції вищої державної інституції в судових та адміністративних справах. Очолював його президент, склад (сенатори) комплектувалися з досвідчених юристів, яких затверджував гетьман. Сенат поділявся на три генеральних суди – цивільний, карний та адміністративний.
Місцеве управління відповідало старому адмінподілу на губернії, повіти, волості, села та міста, куди призначалися гетьманом відповідні старости, яким належала вся повнота влади. За правовим статусом вони наближалися до становища губернаторів, справників та земських начальників царського режиму. У вересні 1918 р. відновилася діяльність земств. Місцева адміністрація та самоуправління перебували під контролем Міністерства внутрішніх справ і поліції – державної варти. Гетьманський режим протримався в Україні до 14 грудня 1918 р. коли П. Скоропадський зрікся влади і виїхав до Берліна.
Судова та правоохоронна система Української Держави. За короткий час гетьманату судова система Української Держави пройшла певну еволюцію. На початковому етапі її існування продовжували діяти суди, створені Центральною Радою. Найвищою інстанцією залишався Генеральний суд, який 2 червня 1918 р. розділено на три департаменти – цивільний, адміністративний та карний, з наданням йому ж функцій касаційної інстанції Головного військового суду. 8 липня 1918 р. законом гетьмана створено Державний Сенат – як вищу судову, касаційну та наглядову інстанцію в державі – на чолі з Президентом. Структурно Сенат складався з 3-х Генеральних судів – цивільного, карного та адміністративного, сенатори призначалися гетьманом з осіб, які мали вищу юридичну освіту, 15 років стажу роботи в судових відомствах (слідчим, прокурором, суддею, адвокатом) або працювали на юридичних факультетах і мали науковий ступінь чи вчене звання. У Сенаті і в кожному Генеральному суді запроваджувалися посади прокурорів і товаришів прокурора. Прокуратура підпорядковувалася міністру юстиції, який одночасно займав посаду Генерального прокурора.
Той же закон 8 липня відновив діяльність судових палат, мирових та апеляційних судів. Законом “Про організацію військово-судових установ та їх компетенцію” створювалися вищі військові суди (київський та катеринославський), штабні суди (дивізій, корпусів, генштабу), у складі голови, обраних суддів, за участі слідчих, прокурора та захисника.
В Українській Державі створювався і нотаріат. Головні нотаріуси діяли при судових палатах у Києві, Харкові та Одесі. Їх призначав міністр юстиції за поданням окружних судів через голів палат. Головним нотаріусам підпорядковувалася мережа нотаріальних контор у губернських та повітових центрах.
У травні 1918 р. гетьман П. Скоропадський реформував створену Центральною Радою міліцію в державну варту (поліцію). Підрозділи державної варти в адміністративних одиницях (губерніях і повітах) підпорядковувалися старостам. Губернську варту очолював помічник-інспектор варти, а повітову – начальник варти. За законом на 400 осіб населення мав припадати один вартовий (поліцейський). Державна варта вела охорону громадського порядку, дізнання, слідство, оперативну роботу.
Характеристика права гетьманату П. Скоропадського. Події 29 квітня 1918 р. у Києві поклали початок переходу від ідеології всенародної демократії та соціалістичних експериментів представників Центральної Ради до одноособового правління П. Скоропадського, який перебував у залежності від центральних держав внаслідок не виваженої зовнішньої політики своїх попередників. Незважаючи на досить скрутне становище, гетьман проголосив курс на сильну владу та пріоритетний захист інтересів держави. Водночас він не відкидав ідей ліберальної демократії щодо прав і свобод людини, які набули поширення в країнах Західної Європи. Внаслідок такої еволюції в державному й політичному житті держави сталися великі зміни в правовому статусі населення України. Першими нормативними документами, що визначали права та свободи громадян Української Держави були Грамота до всього українського народу від 29 квітня 1918 р. і Закони про тимчасовий державний устрій України.
Грамота до всього українського народу носила програмний характер. У ній вказувалися причини зміни влади і ставилися перед новим керівництвом держави завдання, які вимагали нагального вирішення. Всі постанови і розпорядження урядів Центральної Ради, Тимчасового Уряду Росії скасовувались. Право приватної власності, яке проголошувалось фундаментом культури і цивілізації, відроджувалось повною мірою. Встановлювалася повна свобода купівлі-продажу землі, передбачалося надання землі малоземельним хліборобам шляхом відчуження її у заможних власників за її дійсною вартістю. Не встановлювалось ніяких обмежень на право торгівлі, приватне підприємництво й ініціативу. Тобто, в першу чергу приділялась увага правовому регулюванню економічних відносин.
Розділ "Права і обов'язки українських козаків і громадян", включений до Законів про тимчасовий державний устрій України, встановлював: право на недоторканість особи ("ніхто не може підлягати переслідуванню за злочинні вчинки тільки як в черзі, законом визначеній; ніхто не може бути затриманий під стражею, крім як у випадках, законом визначених; ніхто не може бути судимий і покараний, крім як за злочинні вчинки, передбачені існуючими в час їх здійснення законами"); право на недоторканість житла ("оселя кожного недоторкана. Робити обшукування і виїмку в будинку без його господаря можливо не інакше, як у випадку і порядку, законом визначених"); право на вільне обрання місця проживання, розпорядження майном і пересування ("кожен український козак і громадянин має право вільно вибирати місце мешкання і працю ... і без заборони виїжджати за кордон Української держави"); право на вільне розпорядження майном ("кожен український козак і громадянин має право вільно ... придбати і відчужувати майно"); право на зібрання ("українські козаки і громадяни мають право робити зібрання в межах, не шкідливих законам, мирно і без зброї"); свободу слова і друку ("кожний може в межах, установлених законом, висловлювати і писати свої думки, а рівно розповсюджувати їх шляхом друку або іншими засобами"); право на об'єднання в громадські організації (" українські козаки і громадяни мають право гуртувати громадян і спілки в межах не противних законам"); свободу віросповідань ("всі мешканці на території України користуються кожний повсемістно свободним відправленням їх віри і богослужінням по обряду оної") . Отже, є підстави вважати, що П. Скоропадський під правом розумів сукупність дій, які не суперечать законам за принципом "дозволено все те, що не заборонено законом". Перелік цих прав був доповненим визнанням прав усіх національних меншин, котрі проживали на території України, на вільний розвиток їх культури, що передбачалося урядовою програмою від 10 травня 1918 р. викладеною в "Правительственному повідомленні". Однак застерігалася можливість обмеження прав і свобод громадян у випадку, коли йшлося про державну безпеку чи незалежність держави. "... У небезпечну пору, яку переживає наша країна, після таких тяжких пережитих нами подій, інтереси державного ладу повинні стояти на першому місці, і, коли в окремих випадках, для таких вищих інтересів правительство примушене буде вжити суворих засобів, то виключно па час до встановлення спокою в Україні..." . Як відзначає О. Мироненко, пріоритет інтересів держави над інтересами громадян був притаманний не тільки П. Скоропадському. Подібні погляди на дану проблематику знаходимо у В. Липинського, який свої праці звертав до "всіх українців, що хочуть держави української і мають бога в серці, а розум в голові". Лише примат інтересів держави, підкорення їм інтересів окремої особи, за Д. Донцовим, можуть забезпечити втілення сформульованих ним вимог "вольового націоналізму", а за М.Міхновським, гарантувати самостійність "від Карпат до Кавказу" . Якщо характеризувати адміністративне і кримінальне право, то можна дійти висновку, що норми цих галузей встановлювали жорсткі заходи щодо захисту свобод та прав громадян. Але в той же час досить поширеними були випадки грубого порушення їх основних принципів (це надання переважній більшості законів зворотної сили, гіперболізація виняткової і виключної підсудності, можливість визначення складу злочину не законодавцем, а адміністративною особою або військовим командуванням, перенасиченість статей санкціями про позбавлення громадянських прав, дозвіл на слухання окремих справ без участі адвоката, неможливість для громадян оскаржити рішення військових судів, перевищення компетенції останніх щодо цивільнихгромадян, розгляд кримінальних справ без дізнання й слідства, відсутність чіткого розмежування карної і адміністративної відповідальності, заборона окремих місцевостей для проживання колишніх засуджених, проведення обшуків за вказівками старост і отаманів, надання можливості притягати громадян не лише до адміністративної, а й визначати і здійснювати щодо них кримінальні покарання за власним розсудом, дозволи на арешт без суду і слідства, застосування примусового вислання до двох років за рішенням службових осіб, позасудовий розгляд кримінальних справ, збільшення терміну ув'язнення до 20 років. .
Аналізуючи нормативно-законодавчу базу Української Держави, що стосувалася прав громадян, О. Мироненко вважає, що в усіх ділянках суспільного життя проходили процеси повного нівелювання прав і інтересів громадян: "Правителі Української Держави виступали піонерами, тобто далеко обігнали більшовиків не лише у справі позасудових репресій чи жорстокого переслідування людей, а й у запровадженні небувалого режиму обліку населення у містах і міських оселях України." На нашу думку, такий односторонній підхід до характеристики стану справ не можна вважати цілком об'єктивним. Адже перелічені заходи були вимушеними з метою контролю за антидержавними елементами, які не хотіли встановлення порядку в державі чи взагалі виступали проти неї.
Одним з позитивних моментів у поглядах П. Скоропадського було його намагання визначення правового статусу особи. Це робилося через закріплення в нормативно-правових актах і гарантування державою прав, свобод, обов'язків, відповідальності, відповідно до яких індивід як суб'єкт права міг координувати свою поведінку в суспільстві. Виходячи із загальної теорії держави та права, терміни "особа", "людина", "громадянин", які вживалися в законодавстві Української Держави, означали членів суспільства. У політичному відношенні відповідно до закону про громадянство Української Держави, підписаного П.Скоропадським 2 липня 1918 р., особа виступала як громадянин, особа без громадянства - як іноземець. Все ж таки закон про громадянство був тільки передумовою набуття індивідом правового статусу громадянина Української Держави і громадянство тільки визначало формування правового становища особи і особливості конституційних основ її статусу. Закон про громадянство визначив, що "вся повнота політичних прав Української Держави, а в тім числі активне й пасивне право участі у виборах до публічно-правових установ, а також право державної публічної громадської служби належить тільки громадянам Української Держави" .
Що стосується виборчого права, то у 2 розділі Тимчасового статуту міських дум та проведення виборів гласних цих дум було визначено коло осіб, які мали "право участи в виборах гласних", тобто володіли пасивним виборчим правом. До них відносились "...особи обох полів, без різниці віросповідування та національності, українські громадяни, котрим до 1 липня виборів сповниться 25 років і котрі мали постійне перебування перед цим строком в даному місті не менш одного року, коли вони: а) платять на користь міста оціночний збір з нерухомого майна, що до них належить на праві власності, або досмертного володіння, або збудованого їми по договорі на чужій землі, б) або збори промисловий, квартирний, та подохідний, кожний зокрема, або всі разом, в) або мали до вказаного строку в даному місті на протязі року постійну оселю" .
Крім того, пасивним виборчим правом на виборах до міських дум наділялися юридичні особи - "...церкви, духовні установи, правительствені, земські та учені інституції, учебні та доброчинні заклади, залізниці, кредитові установи, торговельно-промислові громади, товариства і спілки, коли вони платять на користь міста не менше як на протязі одного року оціночний збір з нерухомого майна або подохідний податок або збір з промислових свідоцтв". Вказані суб'єкти могли взяти участь у виборах через представників. Ними не могли бути: „а) вищі представники адміністраційної влади та заступники в межах губернії, міського отаманства та повіту, б) місцеві чини прокурорського нагляду, в) особи, що служать в місцевій Державній Варті, г) особи, що перебувають у дійсній військовій службі, д) чернечі особи, є) особи, яких признано встановленим порядком безрозумних і божевільних, а також марнотратників і взагалі особи, що знаходяться під опікою, є) судді, ж) чужоземні підданці" .
Позбавлялися права брати участь у виборах гласних за себе особисто і як представники або уповноважені такі категорії: „а) особи за якими лічилися недоплати в розмірі більше річного окладу оціночного збору на користь міста з нерухомого майна чи промисловий, квартирний та подохідний збори, коли ці недоплати не будуть повністю, внесені в десятиденний строк зі дня оголошення первісних виборчих списків; б) 1/ поки не мине 6 років по відбуттю кари, 2/ особи усунені по судових вироках від посади - на протязі трьох років з часу вступу вироку про них в законну силу, З/ особи, що знаходяться під слідством і часу притягнення їх як обвинувачених або віддані під суд, 4/ впавші в недостатність, 5/ особи, що утримували або утримують доми розпусти, 6/ особи, позбавлені духовного стану або звання за пороки або виключені із складу законно існуючих громад та корпорацій, за вчинки проти правил чести, по вирокам цих громад та корпорацій, 11 засуджені від ухилення від військової повинності" .
Таким чином, основою правових поглядів П.Скоропадського були ідеологічні цінності - незаперечне право приватної власності і правової рівності, свобода підприємництва і вільної торгівлі. Але економічні і соціальні реалії того часу, економічна криза, безробіття, соціальні антагонізми суттєво зменшували творчий потенціал правових ідей гетьмана. Прихильність П.Скоропадського до ліберальних економічних ідей обумовила задекларовану позицію невтручання держави у приватноправові відносини і здійснення нею тільки охоронних функцій. Фактично П. Скоропадський став виразником позитивізму, що сформувався у Європі в середині XIX ст. на основі ідей Дж. Остіна, К. Бергбома. А. Есмена. який в XX ст. набув свого поширення в Західній Європі у вигляді нормативізму.
Аналізуючи погляди П. Скоропадського на право через етатичний позитивізм, який був панівною формою позитивізму другої половини XIX - першої половини XX ст., можна дійти висновку, що -...право розглядалось як інструмент держави, як форма реалізації державної політики". Втілюючи правовий досвід континентальних європейських країн, основним джерелом права в Українській Державі був закон та інші нормативно-правові документи, які регламентували суспільні відносини у суспільстві.
Законницький позитивізм, як один із напрямків етатичного позитивізму є у тісному взаємозв'язку із формально-догматичною юриспруденцією (юридичною догмою). Виходячи із цього вчення, уявлення П.Скоропадського про право можна охарактеризувати так: по-перше, розуміння права як сукупності норм, які встановлюються державою у формі закону (писаного нормативного акту, який держава адресує суспільству); по-друге, ототожнення юридичної сили закону із здатністю держави забезпечувати його силу примусом; по-третє, визнання закону юридично дієвим з часу його офіційної позитивації і таким, що втратив силу після його офіційного скасування; по-четверте, обмеження кола завдань юристів-практиків проблемами застосування норм права (законів); по-п'яте, включення до предмета юриспруденції тільки законів, тобто виданих державою нормативно-правових актів.. Отже, П. Скоропадський абсолютно ототожнював право і закон, а сам закон трактував формально як сукупність юридичних норм.
Від самого початку існування уряд гетьмана П. Скоропадського Законом від 2.06.1918 р. чітко окреслив основи законотворчого процесу. Право виступати із законопроектами дістали міністерства, які передавали їх на обговорення до Ради Міністрів. Закон ставав чинним після того, як його підписав гетьман, вступав у силу від часу, зазначеного в самім законі, а припиняв дію – силою іншого закону. Законодавство ЦР та Тимчасового і царського урядів зберігало чинність, якщо воно не суперечило основам Української Держави.
Найбільші успіхи мав уряд П. Скоропадського в розвитку конституційного права. Систему органів влади, їхні функції, повноваження та компетенцію, форму правління визначено “Законом про тимчасовий державний устрій України” 29 квітня 1918 року. Його продовженням і доповненням стали “Тимчасовий закон про верховне управління державою…” та “Закон про заснування Державного Сенату”, за якими створювалися нові структури – тимчасовий уряд – на випадок смерті чи тяжкої хвороби гетьмана та вища судова інстанція – Сенат.
2 липня 1918 р. П. Скоропадським підписано “Закон про громадянство Української Держави”, за яким усі, хто жив в Україні на момент видання закону, ставали громадянами, діставали право за рік оформити його в органах влади. Подвійне громадянство не допускалося. У галузі цивільного права найважливішими нормативно-правовими актами, що врегульовували взаємини селян з поміщиками та охороняли приватну власність на землю, стали закони: “Про право продажу і купівлі земель поза міськими поселеннями” та “Про право на врожай 1918 року”. До цивільного законодавства можна віднести і правове забезпечення розвитку української культури та освіти: визнання української мови державною (“Про обов’язкове навчання української мови…”), створення відповідними законами Української Академії Наук і нижчепочаткової української школи. Основи гетьманського кримінального права мали відверту каральну спрямованість, особливо проти селян, які самовільно розподіляли поміщицькі землі. Це закони “Про передачу хліба врожаю 1918 р.” та “Про заходи боротьби з розладнанням сільського господарства”.
Отже, у цілому ж за короткий час правління П.Скоропадський встиг видати цілу низку нормативних актів (законів, грамот, наказів), які мали як позитивні, так і негативні наслідки для українського суспільства.
ІІІ. Директорія. “Друга “ Українська Народна Республіка.
Територія та термін існування :
УНР часів Директорії - 14 грудня 1918 року – 18 березня 1921 року. Територія, що підлягала юрисдикції Директорії була настільки швидко змінювалась, що можна пригадати її іронічну характеристику «У вагоні – Директорія, під вагоном - територія».
Державний механізм :
Після зречення гетьманом П. Скоропадським 14 грудня 1918 р. влади війська утвореної напередодні Директорії 18 грудня вступили в Київ і в Україні відновилася УНР. Але “першу” УНР “друга” нагадувала лише назвою та деякими напрямками національної політики. У цілому ж це була нова форма української державності новітнього часу. Творилася вона у вкрай несприятливих умовах боротьби більшовиків, білогвардійців та польських шовіністів за територію України. Проте, незважаючи на перешкоди, діячам “другої” УНР удалося створити власну, оригінальну державно-правову систему. Нормативними актами того періоду були декларації, розпорядження, інструкції, універсали, закони.
Центральну державну владу (законодавчу, виконавчу, судову та військову) зосереджувала у своїх руках Директорія УНР у складі 5 директорів (С. Петлюра, В. Винниченко, П. Андрієвський, А. Макаренко, Ф. Швець). Щоправда, жодного документа, який би визначав її правовий статус, так і не прийнято. За сучасними критеріями Директорію можна назвати колегіальною хунтою наділеною диктаторськими повноваженнями. Директорія призначала виконавчо-розпорядчу владу – Раду Народних Міністрів у складі 18 міністрів. Чіткого розмежування повноважень Ради з Директорією теж не було. Усвідомлюючи і декларуючи тимчасовий характер діяльності, Директорія намагалася створити постійно діючий парламент. Першою спробою став Конгрес трудового народу, обраний за принципом територіального представництва і скликаний 22 – 28 січня 1919 р. у Києві, який ухвалив “Акт злуки” з ЗУНР та прийняв “Закон про форму влади на Україні”. За ним, створювалася Президія Конгресу та комісії в складі Директорії. Проте більше скликати сесію Конгресу не вдалося. Законами 1920 року передбачалося створення президентсько-парламентської республіки з Головою Держави (президентом) та Державною Народною Радою чи Сеймом (парламентом). Але вони залишилися нездійсненими.
Місцеве управління відповідало адміністративно-територіальному поділу держави на губернії, повіти, волості, міста та села. В режимі державного керівництва діяли комісари (губернські, повітові та волосні) і отамани (сільські та міські), яким підпорядковувалися місцеві правління. Директорія відновила вповні дореволюційні земські (зібрання та управи) і міські (думи та управи) органи самоврядування. Окрім того, паралельно з ними продовжували повсюди діяти ради депутатів (робітничих, селянських, солдатських). Хоча в цілому на місцях панувала отаманщина – влада місцевих лідерів та авторитетів, особливо в повітах і волостях (Ангел, Зелений, Махно).
Силовими структурами Директорії стала армія УНР, відновлена міліція та судові установи. Гетьманський Сенат знову замінив Генеральний суд під назвою Найвищий суд. Відновлено апеляційні та мирові суди, впроваджені ЦР, та створено надзвичайні військові суди. Відтак, створюваний Директорією державний механізм міг би бути життєздатним та ефективним, але за умови невтручання у внутрішні справи України зовнішніх агресорів.
Закон про утворення Коша охорони Республіканського ладу був ухвалений Кабінетом Народних Міністрів і затверджений Головою Директорії Ф.Швецем 28 лютого 1919 р. Складався він з трьох статей, в яких закріплювалися положення про те, що з метою охорони Республіканського ладу, внутрішнього порядку і спокою в УНР та забезпечення свобод і прав народу в складі Міністерства внутрішніх справ утворюється Кіш охорони Республіканського ладу. До видання Статуту і затвердження штатів Коша діяльність його проводиться на підставі інструкції! і розпоряджень Міністра внутрішніх справ, а його утримання покладалось на відпущені кредит на народну міліцію.
Кіш охорони внутрішнього порядку. Кіш охорони Республіканського ладу були створені як підрозділи міліції, які мали чітко регламентовані законодавством повноваження щодо охорони внутрішнього порядку, Республіканського ладу захисту прав і свобод населення. Службовці Коша могли бути залучені місцевою владою для допомогу відновлення порушеного порядку, брати участь в охороні порядку при відсутності міліції, мали обов’язок виявляти і розслідувати злочини затримувати злочинців.
Законодавство Директорії. У несприятливих умовах постійних переїздів та фронтових боїв Директорія УНР не мала можливості для повноцінної законотворчості. Джерелами права для “другої” УНР стали закони російських урядів, ЦР, гетьмана і навіть радянської влади. Одні закони діяли в повному обсязі, інші з доповненнями, змінами, частковим або повним скасуванням окремих статей та положень. Законодавчий процес регламентувався Законом “Про порядок внесення і затвердження законів в УНР” від 14 лютого 1919 року. Законопроект мав проходити такі стадії: міністерство – голова уряду – Рада Народних Міністрів – Державна канцелярія – Директорія. Проте до кінця існування УНР в державі так і не визначено конкретних суб’єктів законодавчої ініціативи.
У галузі конституційного права Директорія відновила чинність більшості конституційних законів ЦР – про національно-персональну автономію, громадянство, мову тощо. Але Конституцію 29 квітня 1918 р. не впровадила в дію і намагалася виробити власну. Проект її підготували лише на кінець жовтня 1920 р. Держава за формою правління ставала президентсько-парламентською республікою з Головою Держави і Державною Народною Радою на чолі. Окрім того, ухвалено закони про гарантії прав і свобод громадян в УНР, про реєстрацію населення, про форму влади та тимчасовий державний устрій УНР.
У цивільному та кримінальному праві використовувалися переважно закони царського уряду (“Звід законів” т. 10 та т. 15; “Кримінальне уложення 1903 р.”, Військовий карний статут). Доповненнями до них слугували закони Директорії про боротьбу зі спекуляцією, про ліси, про землю. В УНР скасовувалася приватна власність на землю. Серед кримінальних покарань переважали страта, в’язниця, каторга, конфіскації, штрафи. До цього варто додати, що закони “другої” УНР майже не діяли або діяли тимчасово, з огляду на загальну анархію та нестабільність, які опанували Україну в 1919 – 1920 рр.
Отже, на підставі вище викладеного можна дійти висновку про те, що державо та правотворчі процеси за часів УНР Директорії були ускладнені низкою об’єктивних чинників: внутрішніх та зовнішніх.
IV. Західно-Українська Народна Республіка.
Територія та термін існування :
ЗУНР – 1листопада 1918 року – 18 березня 1921 року. У її складі фактично перебувала тільки Східна Галичина, а північно-західна Буковина відійшла до Румунії, українські повіти Закарпаття – Чехословаччині.
Державний механізм :
Державний устрій ЗУНР У дні розпаду Австро-Угорської монархії створена у жовтні 1918 р. у Львові Українська Національна Рада 1 листопада 1918 р. проголосила утворення в Галичині та на Буковині української держави. 13 листопада вона дістала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР).
Вища законодавча влада в державі належала Українській Національній Раді, яка одна мала право ухвалювати закони. Очолював її президент (фактично спікер – голова парламенту). Рада формувала колегіальний орган влади – Виділ з 9 чоловік, що виконував функції глави держави. У майбутньому передбачалося скликання однопалатного Сейму з 226 послів, обраних за національно-пропорційною системою, при загальному, рівному, прямому та таємному голосуванні, з 21 року.
Рада формувала уряд – Державний Секретаріат з 14 секретарств (міністрів) на чолі з прем’єром. Місцевими органами влади стали: в повітах – повітові комісари, призначені держсекретарем внутрішніх справ, та обрані прибічні ради; у селах та містах – громадські і міські комісари теж з обраними прибічними радами. Комісари стали представниками державної влади на місцях з необмеженими повноваженнями.
Реформовано також і судову систему. ЗУНР розділено на 130 судових повітів та 12 судових округів. Окружні і повітові суди стали першою інстанцією. Другою став Вищий суд у Львові, а третьою – Найвищий державний суд. До їхнього обрання відповідні інстанції називалися Окремими судовими сенатами другої та третьої інстанції.
Охорону громадянського порядку забезпечувала народна міліція та створений 6 листопада 1918 р. Корпус української державної жандармерії. Його очолювала Команда на чолі з головним комендантом, на місцях діяли окружні та повітові команди, очолювані теж комендантами.
Окрім того, в правоохоронній системі ЗУНР повноцінно функціонували прокуратура, адвокатура і нотаріат.
Державно-правове значення злуки УНР та ЗУНР.ЗУНР проголошено в той час, коли на великій Україні існувала Держава П. Скоропадського. 5 листопада 1918 р. у Київ виїхала делегація Державного Секретаріату з повноваженнями просити у гетьмана допомоги і підтримки проти Польщі. П.Скоропадський скерував до Львова корпус Січових стрільців Є.Коновальця. Чергова делегація, яка їхала до гетьмана, зустрілася у Фастові вже з Директорією і 14 грудня вони уклали Передвступний договір з таких основних положень: 1. ЗУНР об’єднується з УНР в одну державу. 2. Уряди обох держав підготують урочистий акт. 3. ЗУНР збереже територіальну автономію. 4. Договір опублікують уряди обох держав.
УНРада на засіданні 16 січня 1919 р. ухвалила Передвступний договір і направила в Київ делегацію з 65 чоловік для урочистого акту, вручивши їм декларацію “До світлої Директорії УНР”, в якій проголошувала єдину УНР.
22 січня 1919 р. у Києві на Софійському майдані представниками уряду УНР і ЗУНР, за участі депутатів Конгресу трудового народу та киян, урочисто проголошено об’єднання двох держав в одну і закріплено його універсалом. Акт злуки скріпив постановою 23 січня Конгрес трудового народу України. ЗУНР дістала назву Західна Область УНР. Практичне злиття урядів в один відклали до скликання Всеукраїнських Установчих Зборів.
Формальне об’єднання відбулося, проте фактично обидва уряди і обидві держави, затиснені з усіх боків ворогами, продовжували самотужки визвольні змагання. Державно-правове значення Акта соборності полягає в тому, що: а) вперше на конституційному рівні заявлено про право українського народу мати єдину державу на всій території проживання; б) зроблено спробу реалізувати це право в конкретних державно-правових актах; в) подія стала правовим прецедентом для подальшої боротьби українців за власну державу.
Законотворчий процес у ЗУНР був покладений на Українську Національну Раду, яка видавала статути, відозви, прокламації і закони. В умовах польської агресії законодавча діяльність Ради гальмувалася військовими діями та переїздами урядових установ. Конституційними актами ЗУНР стали:
Серед норм цивільного права найважливіше значення мали положення Закону “Про земельну реформу”, ухваленого УНРадою 14 квітня 1919 року. Ним націоналізовувалися поміщицькі, церковні, монастирські і відомчі землі і створювався єдиний земельний фонд ЗУНР. Фондом керували загальна повітова і сільська комісії, які визначали порядок володіння, користування та розпорядження землею. В цілому земельне законодавство не задовольняло селян і не виправдало їхніх вікових надій одержати землю. 13 лютого 1919 року ухвалено закон “Про основи шкільництва”, який дозволив поряд з державними українськими школами створювати приватні та національні навчальні заклади.
Передбачалося провести повну кодифікацію українського права в ЗУНР. Але не вистачило ні часу, ні фахівців, не сприяли цьому й умови. Тому і далі в державі діяли норми кримінального, цивільного та процесуального кодексів Австро-Угорщини. Задля справедливості зазначимо, що й польська влада спромоглася на кодифікаційні дії лише в 1933 році, користуючись до того часу тим же цісарським законодавством.
Отже, на підставі вище викладеного матеріалу можемо зробити висновок про те, що правові реформи в ЗУНР мали дещо інший характер, ніж в УНР.
ВИСНОВКИ
Таким чином, на підставі вищезазначеного можна визначити хоча б основні уроки державотворення.
По-перше, коливання державотворчого курсу (навіть автономію українських земель ЦР не змогла проголосити самостійно, пішовши на вагомі поступки російському Тимчасовому уряду);
По-друге, недооцінка ЦР важливості розбудови ефективного державного механізму;
По-третє, , недооцінка ЦР важливості розбудови власної армії задля захисту молодої держави;
По-четверте, нехтування державними інтересами заради політичних, особистих (ліві сили не пішли на об’єднання із урядом Скоропадського, а Грушевський по суті із-за особистої неприязні до Липинського, завадив йому очолити розбудову національних збройних сил, висунувши кандидатуру Петлюри, який врешті-решт завалив цю справу );
По-п’яте, недооцінка необхідності проведення активної зовнішньополітичної діяльності у період розбудови молодої держави (ЗУНР та УНР навіть мали різні делегації під час Брестських перемовин; окрім цього ЗУНР була значно менш активною на міжнародній арені у порівняні із Польщею);
По-шосте, уповільнені темпи, неквапливість ЦР щодо розбудови державного апарату та проведення законодавчої діяльності.
Доба Центральної Ради продемонструвала сильні і слабкі сторони державотворення. Українська держава часів гетьмана Скоропадського базувалася на поєднанні монархічних, республіканських і диктаторських засад. Директорія намагалася поєднати неможливе: європейський парламентаризм і радянську владу.. Але хоча українська демократична державність і не затвердилась, вона зуміла заявити про себе на повний голос.
Загальною проблемою української влади 1917 – 1920 років була відсутність чіткого, своєчасного вирішення на законодавчому рівні питання права власності на землю. Зважаючи на переважно сільський характер українського населення така нерішучість коштувала українській державі втратою суспільної підтримки. А це в свою чергу стало одним із чинників поразки українських політиків щодо відновлення української держави. Законодавство 1917 – 1920 –х років у повній мірі віддзеркалювало усі досягнення та поразки української держави. Так, нерішучість та залежність від зовнішніх впливів Центральної Ради – у І – ІУ Універсалах ; намагання Скоропадського врахувати помилки ЦР і розбудовувати державу, починаючи із чіткого визначення системи органів влади – в розвитку конституційного права, де на думку дослідників, було за часів Гетьманату досягнуто найбільших успіхів ; неможливість повноцінного функціонування держави у період Директорії (постійні військові дії, переїзди уряду) – у відсутності відповідної законотворчості ; позитивний досвід ЗУНР щодо збереження кваліфікованих кадрів державних службовців незалежно від їх етнічної, мовної приналежності – у Законі «Про громадянство та правовий статус чужинців».
КОНКТРОЛЬНІ ПИТАННЯ:
1. Центральні та місцеві органи влади УНР часів Центральної Ради.
2.Значення угоди від 27 січня 1918 року для захисту суверенітету УНР.
3.Вплив позиції керівництва «першої» УНР щодо формування національних збройних сил на суверенітет української держави.
4.Дискусія вітчизняних науковців щодо форми правління Української держави П.Скоропадського.
5.Досягнення та помилки у процесі формування механізму держави за часів гетьманату.
6.Чому саме Конгрес трудового народу часів Директорії,а не Центральну Раду вітчизняні дослідники визначають як перший український передпарламент ХХ ст.
7. Центральні та місцеві органи влади ЗУНР.
8. Державно-правове значення злуки УНР та ЗУНР.
9.Прояв непослідовності Центральної Ради у врегулюванні питань власності.
10.Правовий статус українських земель за І-ІУ Універсалами.
11.Права та свободи особи за ІІІ Універсалом.
12.Особливості забезпечення прав та свобод громадянина Української держави.
13.Проблеми правотворчої діяльності часів «другої» УНР.
14.Позитивний досвід законотворчості ЗУНР.
Підпис:
Тєлькінєна Т.Е.