Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. Суть, принципи, мета і завдання стандартизації
Згідно із міжнародного стандарту ISO/IES: "Стандартизація – діяльність, яка спрямована на досягнення оптимального ступеня впорядкування у певній галузі шляхом встановлення положень для загального і багатократного використання у відношенні реально існуючих або перспективних завдань".
Предмет стандартизації – технічне законодавство та нормативні документи регламентації процесів, методів, способів, правил життєдіяльності людини.
Суб'єкти стандартизації. Законодавством України встановлено такі суб'єкти стандартизації:
* центральний орган виконавчої влади у сфері стандартизації; центральний орган виконавчої влади у сфері стандартизації; рада стандартизації; технічні комітети стандартизації; інші суб'єкти, що займаються стандартизацією,
Об'єкти стандартизації це – продукція, процеси та послуги, зокрема матеріали, їхні складники, устаткування, системи, їхня сумісність, правила, процедури, функції, методи чи діяльність.
Найважливіші об'єкти стандартизації такі:
♦ організаційно–методичні та загально технічні об'єкти, зокрема:
> організація провадження робіт зі стандартизації;
> термінологічні системи різних галузей знань та діяльності;
> класифікація та кодування інформації;
> методи випробовування (аналізування), системи та методи забезпечування якості, контролювання якості та керування якістю;
> метрологічне забезпечення (захист громадян і національної економіки від наслідків недостовірних результатів вимірювання);
> системи фізичних величин та одиниць вимірювання; стандартні довідкові дані про фізичні сталі та властивості речовин і матеріалів;
> системи технічної та іншої документації загального застосовування;
> умовні познаки, зокрема, графічні та їхні системи, розмірні геометричні системи (допуски, посадки, геометрія поверхні тощо) та їх контролювання;
> інформаційні технології, зокрема, програмні та технічні засоби інформаційних систем загальної визначеності;
♦ продукція, призначена для використовування у різних видах економічної діяльності, продукція для державних закупівель та широкого вжитку;
♦ системи та господарські об'єкти, які мають важливе значення та їхні складники, зокрема транспорт, зв'язок, енергосистема, використання природних ресурсів тощо;
♦ вимоги щодо захисту прав споживачів, охорони праці, ергономіки, технічної естетики, охорони навколишнього природного середовища;
♦ будівельні матеріали, процеси, типові деталі та будинки, системи функційного забезпечення будинків, складні будівельні споруди та методи контролю у будівництві;
♦ потреби оборони, мобілізаційної готовності та державної безпеки.
Стандарт може стосуватися об'єкта в цілому або лише окремих його частин чи певних аспектів.
Основні принципи стандартизації. Основними принципами стандартизації є:
> врахування рівня розвитку науки і техніки, екологічних вимог, економічної доцільності і ефективності технологічних процесів для виробника, вигоди та безпеки для споживача і держави в цілому;
> гармонізація нормативних документів з стандартизації з міжнародними, регіональними і національними стандартами інших країн; забезпечення відповідності вимог нормативних документів актам законодавства;
> участь у розробленні нормативних документів усіх зацікавлених сторін (розробник, виробник, споживач); взаємозв'язок і узгодженість нормативних документів усіх рівнів; придатність нормативних документів для сертифікації і продукції;
> відкритість інформації про чинні стандарти і програми робіт з стандартизації з урахуванням вимог чинного законодавства;
> відповідність комплексів (систем) стандартів складу та взаємозв'язкам об'єктів стандартизації для певної галузі, раціональність, несуперечність та обґрунтованість вимог стандартів, можливість їх перевірки;
> застосування інформаційних систем і технологій у галузі стандартизації.
Мета та основні завдання стандартизації знаходяться у логічному взаємозв'язку з рівнем розвитку країни та спрямовані на вирішення питань міжнародного співробітництва, внутрішнього розвитку країни та розвитку самої системи стандартизації Мета стандартизації:
♦ установити положення, що забезпечують відповідність об'єкта стандартизації своїй визначеності та безпечність його щодо життя чи здоров'я людей, тварин, рослин, а також майна й охорони навколишнього природного середовища;
♦ створити умови для раціонального застосування всіх видів національних ресурсів;
♦ сприяти усуненню технічних бар'єрів у торгівлі підвищити конкурентоспроможність продукції, робіт та послуг відповідно до рівня розвитку науки, техніки і технологій.
Стандартизація спрямована забезпечити вирішування таких основних завдань:
♦ забезпечувати продукцію, процеси та послуги стосовно життя, здоров'я та майна людей, тварин, рослин, довкілля;
♦ захищати та зберігати майно і продукцію, зокрема під час їх транспортування чи зберігання;
♦ досягати високої якості продукції, процесів та послуг, відповідної до рівня розвитку науки, техніки, технологій і потреб людей;
♦ реалізувати права споживачів;
♦ досягати відповідності об'єктів стандартизації своїй визначеності;
♦ забезпечувати технічну та інформаційну сумісність і взаємозамінність;
♦ досягати збіжності та відтворності результатів контролю;
♦ установлювати оптимальні вимоги до суспільно важливих продукції, процесів та послуг;
♦ ощаджувати всі види ресурсів, поліпшувати техніко–економічні показники виробництва;
♦ упроваджувати новітні технологи, оновлювати виробництво та підвищувати його продуктивність;
♦ забезпечувати господарські об'єкти, складні технічні системи з урахуванням допустимого ризику виникнення природних і техногенних катастроф та інших надзвичайних ситуацій;
♦ розвивати міжнародне та регіональне співробітництво;
♦ усувати технічні бар'єри у торгівлі.
2. Види стандартизації і стандартів
Відповідно до специфіки стандартизації та змісту вимог, стандартизацію поділяють на такі види (рис. 1 1.1).
Рис. 1.1.1. Схема видів стандарти
Міжнародна стандартизація – стандартизація, участь в якій є доступною для відповідних органів всіх країн.
Регіональна стандартизація – стандартизація, участь в якій є доступною для відповідних органів країн лише одного географічного або економічного регіону.
Національна стандартизація – стандартизація, яка проводиться на рівні однієї певної країни.
Галузева стандартизація – стандартизація, яка проводиться на рівні однієї конкретної галузі виробництва.
Комплексна стандартизація – це стандартизація, при якій здійснюється цілеспрямоване і планомірне встановлення і використання системи взаємопов'язаних вимог як до самого об'єкту комплексної стандартизації в цілому, так і його основних елементів з метою оптимального вирішення конкретної проблеми.
Випереджувальна стандартизація – це стандартизація, при якій встановлюються підвищені вимоги відносно вже досягнутих на практиці норм і вимог до об'єктів стандартизації, які, згідно прогнозів, будуть оптимальними в майбутньому.
Не слід змішувати поняття стандартизації і стандарту. Якщо стандартизація – це діяльність, то стандарт – це нормативний документ.
Стандарт (від англійського "Standart" – норма, зразок, мірило) – створений на основі консенсусу та ухвалений визнаним органом нормативний документ, що встановлює, для загального і багаторазового користування, правила, настановні вказівки або характеристики різного виду діяльності чи її результатів і який є спрямованим на досягнення оптимального ступеня впорядкованості у певній сфері та доступним широкому колу користувачів.
Види стандартів. Відповідно до специфіки об'єкта стандартизації, складу та змісту вимог, встановлених для нього, для різних категорій нормативних документів з стандартизації розробляють стандарти таких видів (рис. 1.1.2).
Міжнародний стандарт – стандарт, прийнятий міжнародною організацією з стандартизації.
Регіональний стандарт – стандарт, прийнятий регіональною організацією з стандартизації.
Міждержавний стандарт (ГОСТ) – стандарт, прийнятий країнами СНД, що приєдналися до Угоди про проведення погодженої політики в галузі стандартизації, метрології і сертифікації і який застосовується ними безпосередньо.
Національний стандарт – стандарт, прийнятий національним органом з стандартизації.
Галузевий стандарт – стандарт, прийнятий галузевим органом з стандартизації на рівні однієї конкретної галузі виробництва.
Стандарти організації (підприємств) – стандарти, прийняті службою стандартизації конкретного підприємства, організації, об'єднання, установи для цих об'єктів.
Основоположні стандарти встановлюють: організаційно–методичні та загально технічні положення для визначеної галузі стандартизації; терміни та визначання; загально технічні вимоги та правила; норми, що забезпечують впорядкованість, сумісність, взаємозв'язок та взаємопогодженість різних видів технічної та виробничої діяльності під час розроблення–виготовлення, транспортування та утилізації продукції; норми, що забезпечують охорону навколишнього природного середовища.
Рис. 1.1.2. Схема видів стандартів.
Стандарти на продукцію, послуги встановлюють вимоги до груп однорідної або конкретної продукції, послуги, які забезпечують її відповідність своєму призначенню.
Стандарти на процеси встановлюють основні вимоги до послідовності та методів (засобів, режимів, норм) виконання різних робіт (операцій) у процесах, що використовуються у різних видах діяльності та забезпечують відповідність процесу його призначення.
Стандарти на методи контролю (випробувань, вимірювань, аналізу) встановлюють послідовність робіт, операцій, способи (правила, режими, норми) і технічні засоби їх виконання для різних видів та об'єктів контролю продукції, процесів, послуг.
Стандарти та технічні умови повинні використовуватися на всіх стадіях життєвого циклу продукції.
Національні стандарти на території України застосовують всі підприємства незалежно від форм власності підпорядкування: громадяни – суб'єкти підприємницької діяльності; міністерства (відомства), органи державної виконавчої влади, на діяльність яких поширюється їх дія.
Галузеві стандарти на території України застосовують для організацій (підприємств, установ) сфери управління органу, який їх затвердив, та їхні підприємства – суміжники, а також на добровільних засадах інші підприємства та громадяни – суб'єкти підприємницької діяльності.
Стандарти науково–технічних та інженерних товариств (спілок) застосовують добровільно підприємства, окремі громадяни – суб'єкти підприємницької діяльності, які вважають доцільним використовувати нові передові засоби, технології, методи і т.д., вимоги до яких містяться в цих стандартах. Використання цих стандартів для виготовлення продукції можливо лише за згодою замовника або споживача цієї продукції, що закріплено договором або іншою угодою.
Технічні умови використовують: підприємства незалежно від форми власності і підлеглості, громадяни – суб'єкти підприємницької діяльності за договірними зобов'язаннями або ліцензіями на право виготовлення та реалізації продукції (надання послуг).
Стандарти організацій (підприємства) застосовують лише на конкретному підприємстві та на підприємствах, що входять до складу об'єднань (концернів, асоціацій), які затвердили ці стандарти.
Міжнародні, міждержавні та регіональні стандарти, національні стандарти інших країн застосовуються в Україні в межах її міжнародних договорів за порядком, який встановлює Держстандарт України. Дозволяється застосування цих стандартів та стандартів фірм інших країн для виготовлення й поставки продукції на експорт за пропозиціями споживачів (замовників) цих країн на договірних (контрактних) засадах у відповідності з міжнародно визначеним законодавством у сфері захисту авторських прав.
В разі поставки продукції на експорт відповідно до вимог міжнародних регіональних та національних стандартів інших країн або стандартів фірм зарубіжних країн, які встановлені у контрактах на поставку за пропозицією споживача (замовника) слід виконувати обов'язкові вимоги державних стандартів України під виготовлення продукції, її зберігання та транспортування на території України.
Продукція підприємств України або громадян – суб'єктів підприємницької діяльності не підлягає реалізації за призначенням, якщо вона не відповідає обов'язковим вимогам, передбаченим чинними стандартами або технічними умовами.
Продукція, яка імпортується, повинна відповідати обов'язковим вимогам державних або галузевих стандартів України щодо безпеки та охорони навколишнього середовища.
3. Функції стандартизації
♦ забезпечувати продукцію, процеси та послуги стосовно життя, здоров'я та майна людей, тварин, рослин, довкілля;
♦ захищати та зберігати майно і продукцію, зокрема під час їх транспортування чи зберігання;
♦ досягати високої якості продукції, процесів та послуг, відповідної до рівня розвитку науки, техніки, технологій і потреб людей;
♦ реалізувати права споживачів;
♦ досягати відповідності об'єктів стандартизації своїй визначеності;
♦ забезпечувати технічну та інформаційну сумісність і взаємозамінність;
♦ досягати збіжності та відтворності результатів контролю;
♦ установлювати оптимальні вимоги до суспільно важливих продукції, процесів та послуг;
♦ ощаджувати всі види ресурсів, поліпшувати техніко–економічні показники виробництва;
♦ упроваджувати новітні технологи, оновлювати виробництво та підвищувати його продуктивність;
♦ забезпечувати господарські об'єкти, складні технічні системи з урахуванням допустимого ризику виникнення природних і техногенних катастроф та інших надзвичайних ситуацій;
♦ розвивати міжнародне та регіональне співробітництво;
♦ усувати технічні бар'єри у торгівлі.
4. Правові основи стандартизації
Державну політику у сфері стандартизації визначають закони України та інші нормативно–правові акти. Принципові положення державної системи стандартизації відображені в Декретах Кабінету Міністрів України:
♦ Декрет Кабінету Міністрів України "Про стандартизацію і сертифікацію" від 10.05.1993 р. який визначає правові та економічні основи систем стандартизації та сертифікації, встановлює організаційні форми їх функціонування на території України і розглядає:
> державну систему стандартизації, її мету і принципи управління, форми та загальні організаційно–технічні правила виконання всіх робіт з стандартизації, основні принципи стандартизації;
> нормативні документи із стандартизації та вимоги до них: категорії нормативних документів із стандартизації, державні стандарти України, галузеві стандарти, стандарти науково–технічних та інженерних товариств і спілок, технічні умови і стандарти підприємств, відповідальність за розроблення і затвердження нормативних документів, використання нормативних документів;
> організацію робіт із стандартизації: управління діяльністю в сфері стандартизації, технічні комітети з стандартизації, інформаційне забезпечення робіт з стандартизації; фінансування робіт із стандартизації, стимулювання застосування державних стандартів:
> джерела фінансування, використання коштів, одержаних від реалізації стандартів, міжнародні відносини у сфері стандартизації, участь Державного комітету України з стандартизації, метрології та сертифікації в міжнародному співробітництві у сфері стандартизації, міжнародні договори.
♦ Декрет Кабінету Міністрів України "Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення" від 08.04.1993 р., який встановлює правові основи державного нагляду за додержанням стандартів, норм і правил суб'єктами підприємницької діяльності визначає:
> їх відповідальність за порушення цих стандартів, норм і правил та розглядає визначання термінів, що вживаються в Декреті –продукція, якість продукції, стандарт, норми, правила;
> органи державного нагляду та службові особи, які здійснюють Держнагляд – державні інспектори, голова Держстандарту, начальники управлінь, директори центрів стандартизації;
> об'єкти і форми державного нагляду за додержанням стандартів, норм і правил: форми державного нагляду, об'єкти державного нагляду;
> функції органів держнагляду, права, обов'язок та відповідальність їх службових осіб: функції органів держнагляду, права, обов'язки та відповідальність службових осіб органів держнагляду, відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності за порушення стандартів, норм і правил.
♦ Інші нормативні документи:
ДСТУ 1.0:2003 Національна стандартизація. Основні положення.
ДСТУ 1.1–2001 Національна стандартизація. Стандартизація та суміжні види діяльності. Терміни та визначення основних понять.
ДСТУ 1.2:2003 Національна стандартизація. Правила розроблення національних нормативних документів.
ДСТУ 1.3:2004 Національна стандартизація. Правила побудови, викладання, оформлення, погодження, прийняття та позначення технічних умов.
ДСТУ 1.5:2003 Національна стандартизація. Правила побудови, викладання, оформлення та вимоги до змісту нормативних документів.
ДСТУ 1.6–2004 Національна стандартизація. Правила реєстрації нормативних документів.
ДСТУ 1.7–2001 Державна система стандартизації. Правила і методи прийняття та застосування міждержавних і регіональних стандартів.
ДСТУ 1.12:2004 Національна стандартизація. Правила ведення справ нормативних документів.
В Україні застосовуються стандарти Української РСР, які використовуються як державні до їх заміни або скасування. Як державні стандарти України також використовуються стандарти СРСР (ГОСТ), передбачені Угодою про проведення погодженої політики в сфері стандартизації, метрології та сертифікації (Москва, від 13.03.1992). Характерно відмітити використання міжнародних стандартів в якості державних, наприклад, стандарти серії 1SО 14000.
5. Основні принципи стандартизації.
Основними принципами стандартизації є:
> врахування рівня розвитку науки і техніки, екологічних вимог, економічної доцільності і ефективності технологічних процесів для виробника, вигоди та безпеки для споживача і держави в цілому;
> гармонізація нормативних документів з стандартизації з міжнародними, регіональними і національними стандартами інших країн; забезпечення відповідності вимог нормативних документів актам законодавства;
> участь у розробленні нормативних документів усіх зацікавлених сторін (розробник, виробник, споживач); взаємозв'язок і узгодженість нормативних документів усіх рівнів; придатність нормативних документів для сертифікації і продукції;
> відкритість інформації про чинні стандарти і програми робіт з стандартизації з урахуванням вимог чинного законодавства;
> відповідність комплексів (систем) стандартів складу та взаємозв'язкам об'єктів стандартизації для певної галузі, раціональність, несуперечність та обґрунтованість вимог стандартів, можливість їх перевірки;
> застосування інформаційних систем і технологій у галузі стандартизації.
6. Організація робіт з стандартизації
Керують та координують діяльністю у сфері стандартизації центральні органи виконавчої влади в межах їхньої компетенції та в закріплених сферах діяльності.
Центральний орган виконавчої влади у сфері стандартизації у межах своїх повноважень:
> забезпечує здійснювання державної політики у сфері стандартизації;
> вживає заходів щодо гармонізування розроблюваних національних стандартів з відповідними міжнародними (регіональними) стандартами;
> бере участь у розробленні й узгодженні технічних регламентів та інших нормативно–правових актів з питань стандартизації;
> установлює правила стосовно того, як треба розробляти, схвалювати, приймати, переглядати, змінювати та скасовувати чинність національних НД, як їх позначати, класифікувати за видами та іншими ознаками кодування та реєстрації;
> вживає заходів щодо виконування зобов'язань, зумовлених участю в міжнародних (регіональних) організаціях стандартизації;
> співпрацює у сфері стандартизації з відповідними органами інших держав;
> формує програму робіт зі стандартизації та координує її виконування;
> вирішує питання щодо створення та припинення діяльності технічних комітетів стандартизації, визначає їх повноваження та порядок створювання;
> організує створення та ведення Національного фонду нормативних документів і Національного центру міжнародної інформаційної мережі ІSОNЕТ WТО;
> організує надавання інформаційних послуг з питань стандартизації.
Суб'єкти стандартизації, які керують галузями (підгалузями) розробляють, приймають, змінюють та скасовують стандарти організацій. Роботи зі стандартизації стосовно інформації, яка має обмежений доступ, виконують відповідно до Закону України «Про державну таємницю».
На технічні комітети покладено функції розробляти, розглядати та погоджувати міжнародні (регіональні)та національні НД.
Роботи зі стандартизації в галузі будівництва організує Мінбудархітектури України.
Інформацію про державні і міжнародні стандарти; стандарти інших країн; державні класифікатори; органи з питань сертифікації; довідкові дані різного практичного призначення та інше забезпечує ДКТРСГІ України. До системи ДКТРСП України належать науково–дослідні інститути, приладобудівні заводи, територіальні центри, навчальні заклади. ДКТРСП України координує діяльність 118 технічних комітетів із стандартизації; 134 органи із сертифікації продукції, систем якості та послуг; 600 випробувальних центрів (лабораторій).
Детальні вимоги з питань організації робіт зі стандартизації наведені у ДСТУ 1.0–2003. Національна стандартизація. Основні положення та ДСТУ 1.2–2003. Національна стандартизація. Порядок розроблення національних нормативних документів та інших.
Національна система стандартизації спрямована на забезпечення реалізації єдиної технічної політики у сфері стандартизації, метрології та сертифікації, захисту інтересів споживачів продукції, послуг, взаємозамінності та сумісності продукції, її уніфікації, економії всіх видів ресурсів.
Нормативною базою державної системи стандартизації є: державні стандарти; галузеві стандарти; стандарти науково–технічних та інженерних товариств і спілок; технічні умови; стандарти підприємств. За відсутності державних стандартів чи в разі необхідності встановлення вимог, які доповнюють вимоги державних стандартів, розробляються галузеві стандарти на продукцію.
Державний нагляд за додержанням стандартів норм і правил здійснює ДКТРСП України та його територіальні органи. Об'єктами державного нагляду є: продукція виробничо–технічного призначення; товари народного споживання; продукція тваринництва, рослинництва, продукти харчування; імпортна продукція на відповідність чинним в Україні нормативним документам; продукція експортна – на відповідність нормативним документам; різні виробництва – на відповідність установленим вимогам щодо сертифікації продукції.
Державні стандарти України за дорученням Держстандарту України можуть розробляти також підприємства, установи і організації, які мають у відповідній галузі стандартизації необхідний науково–технічний потенціал. Стандарти науково–технічних та інженерних товариств і спілок розробляють самі товариства і спілки. Стандарти підприємства розробляють служби стандартизації підприємства (організації).
Роботи з стандартизації здійснюють відповідно до річного плану, який формують на основі довгострокових програм і проектів планів роботи із стандартизації.
Відповідальність за відповідність нормативних документів із стандартизації вимогам чинного законодавства, а також їх науково–технічний рівень несуть розробники, організації та установи, які провели їх експертизу, і органи, підприємства, установи, організації та громадяни – суб'єкти підприємницької діяльності, що затвердили ці документи.
Порядок розроблення, узгодження, затвердження, розповсюдження, перевірки, перегляду, зміни та скасування стандартів регламентовано:
> для державних стандартів – ДСТУ 1.2:2003;
> для технічних умов – ДСТУ 1.3:2004;
> для стандартів організацій, підприємств – ДСТУ 1.5:2004;
> для галузевих стандартів – органом, до сфери управління якого входять підприємства, установи, організації, на які поширюється дія стандарту;
> для стандартів науково–технічних та інженерних товариств – їхніми статутними органами;
> для міжнародних і регіональних стандартів – ДСТУ 1.7–2001.
> для державних класифікаторів — ДСТУ 1.10.
7. Розвиток національної системи стандартизації та сертифікації України у зв’язку з довгостроковими стратегіями ISO
Національна система стандартизації – це система, яка визначає основну мету і принципи управління, форми та загальні організаційно–технічні правила виконання всіх видів робіт із стандартизації.
Національна система стандартизації спрямована на забезпечення реалізації єдиної технічної політики у сфері стандартизації, метрології та сертифікації, захисту інтересів споживачів продукції, послуг, взаємозамінності та сумісності продукції, її уніфікації, економії всіх видів ресурсів.
Нормативною базою державної системи стандартизації є: державні стандарти; галузеві стандарти; стандарти науково–технічних та інженерних товариств і спілок; технічні умови; стандарти підприємств. За відсутності державних стандартів чи в разі необхідності встановлення вимог, які доповнюють вимоги державних стандартів, розробляються галузеві стандарти на продукцію.
Державний нагляд за додержанням стандартів норм і правил здійснює ДКТРСП України та його територіальні органи. Об'єктами державного нагляду є: продукція виробничо–технічного призначення; товари народного споживання; продукція тваринництва, рослинництва, продукти харчування; імпортна продукція на відповідність чинним в Україні нормативним документам; продукція експортна – на відповідність нормативним документам; різні виробництва – на відповідність установленим вимогам щодо сертифікації продукції.
Державні стандарти України за дорученням Держстандарту України можуть розробляти також підприємства, установи і організації, які мають у відповідній галузі стандартизації необхідний науково–технічний потенціал. Стандарти науково–технічних та інженерних товариств і спілок розробляють самі товариства і спілки. Стандарти підприємства розробляють служби стандартизації підприємства (організації).
Роботи з стандартизації здійснюють відповідно до річного плану, який формують на основі довгострокових програм і проектів планів роботи із стандартизації.
Відповідальність за відповідність нормативних документів із стандартизації вимогам чинного законодавства, а також їх науково–технічний рівень несуть розробники, організації та установи, які провели їх експертизу, і органи, підприємства, установи, організації та громадяни – суб'єкти підприємницької діяльності, що затвердили ці документи.
Порядок розроблення, узгодження, затвердження, розповсюдження, перевірки, перегляду, зміни та скасування стандартів регламентовано:
> для державних стандартів – ДСТУ 1.2:2003;
> для технічних умов – ДСТУ 1.3:2004;
> для стандартів організацій, підприємств – ДСТУ 1.5:2004;
> для галузевих стандартів – органом, до сфери управління якого входять підприємства, установи, організації, на які поширюється дія стандарту;
> для стандартів науково–технічних та інженерних товариств – їхніми статутними органами;
> для міжнародних і регіональних стандартів – ДСТУ 1.7–2001.
> для державних класифікаторів — ДСТУ 1.10.
8. Нормативні документи і порядок їх розроблення
Нормативний документ — документ, що встановлює правила, загальні принципи чи характеристики щодо різних видів діяльності або їх результатів. Існує багато видів нормативних документів, які розподіляють відповідно до специфіки об'єктів і аспектів стандартизації.
Залежно від об'єкта стандартизації, положень, які містить документ, та процедур надавання йому чинності, розрізняють такі нормативні документи:
> стандарти;
> кодекси усталеної практики (настанови, правила, зводи правил, державні класифікатори, каталоги тощо);
> технічні умови.
Настанова, звід правил (правила) – нормативний документ, що рекомендує практичні прийоми чи методи проектування, виготовлення, монтажу, експлуатації або утилізації обладнання, конструкцій чи виробів.
Регламент – прийнятий органом влади нормативний документ, що передбачає обов'язковість правових положень
Технічний регламент – регламент, що містить технічні вимоги або безпосередньо, або через посилання на стандарт, технічні умови, настанову чи їхній зміст. Примітка, Технічний регламент може бути доповнений технічною настановою, яка означує способи дотримання вимог регламенту, тобто вичерпним положенням.
Технічні умови – нормативний документ, що встановлює технічні вимоги, яким повинні відповідати виріб, процес чи послуга.
Класифікатор – документ, в якому відповідно до прийнятих ознак класифікації та методів кодування об'єкти класифікації розподілено на угруповання і цим угрупованням надано коди.
Каталог – систематичний звід, перелік будь–яких об'єктів, який дає змогу віднайти кожен об'єкт і певну ознаку відповідно до прийнятих правил його укладання. Каталог може містити характеристики, показники та інші дані щодо об'єктів, внесених до каталогу.
Залежно від специфіки об'єкта стандартизації встановлено такі види стандартів:
> засадничі (організаційно–методичні, загально технічні та термінологічні);
> на методи (методики) випробовування (вимірювання, аналізування, контролювання);
> на продукцію;
> на процеси;
> на послуги;
> на сумісність продукції, послуг «їй систем у їхньому спільному використовуванні;
> загальних технічних вимог.
Згідно з рівнями суб'єктів стандартизації в Україні розрізняють такі НД:
> національні;
> організацій.
Пробний стандарт – стандарт, прийнятий тимчасово органом стандартизації і доведений до широкого кола користувачів з метою накопичення потрібного досвіду у процесі його застосування і який може бути використаний як база стандарту.
Пробні стандарти розробляють, у разі потреби, також на основі проектів міжнародних та регіональних стандартів, які перебувають на завершальних етапах розроблення. Пробні стандарти можуть мати менший рівень консенсусу, зокрема його можна досягнути на рівні технічного комітету стандартизації чи навіть на рівні його робочої групи.
Як пробні стандарти можна застосовувати нові документи міжнародної організації стандартизації:
♦ РАS – загальнодоступні технічні умови;
♦ ТS – технічні умови;
♦ ІТА – галузеві технічні угоди.
У разі, коли неможливо завершити розроблення проекту стандарту як стандарту за умов, установлених ДСТУ 1.2, його оформлюють як технічний звіт. Звіт не є нормативний документ.
Державні класифікатори належать до державної системи класифікації. Головними видами класифікаторів, що використовуються при розробленні стандартів є: ДК 004 і ДК 009.
ДК 004 – український класифікатор нормативних документів (УКНД) призначено для впорядковування і класифікації стандартів та інших нормативних документів зі стандартизації. Він є основа для побудови каталогів, покажчиків, реєстрів, тематичних переліків нормативних документів. Цей класифікатор установлює назви класифікаційних угруповань та їхні коди. Коди класифікаційних угруповань використовують для індексування нормативних документів зі стандартизації усіх видів та рівнів приймання. Об'єкти класифікації цього класифікатора – стандарти різних видів і рівнів приймання та прирівняні до них нормативні документи. Ознаками класифікації є галузі стандартизації (перший рівень класифікації) та об'єкти стандартизації (другий рівень класифікації з подальшою деталізацією на третьому рівні). Класифікація —ієрархічна, трирівнева. Кожний наступний рівень класифікації не змінює значення попередніх рівнів. У загальному випадку код позиції класифікатора має таку структуру:
ХХ.ХХХ.ХХ
де XX клас (від 01 до 99),
ХХ.ХХХ група,
ХХ.ХХХ.ХХ підгрупа.
Клас кодують двозначним цифровим кодом. Код групи складається з коду класу та тризначного цифрового коду групи, відокремлених крапкою. Код підгрупи складається з коду групи та двозначного цифрового коду, відокремлених крапкою. Приклад:
13.020 Захист довкілля
13.020.01 Довкілля та захист довкілля взагалі
13.020.10 Керування довкіллям
13.020.20 Економіка довкілля
13.020.30 Оцінювання впливу на довкілля
13.020.40 Забруднювання, боротьба з забруднюванням
13.020.50 Екологічне маркування
13.020.60 Життєвий цикл продукції
13.020.70 Проекти в сфері захисту довкілля
13.020.99 Інші стандарти стосовно захисту довкілля
Технічні умови (далі – ТУ) установлюють вимоги до продукції, призначеної для самостійного постачання, до виконування процесів чи надавання послуг замовникові і регулюють відносини між виробником (постачальником) і споживачем (користувачем). В ТУ встановлюють вимоги до якості, виконання, розмірів, сировини, складаних одиниць, безпечності, охоплюючи вимоги до торгового фірмового знака, термінології, умовних познак, методів випробовування (вимірювання, контролювання, аналізування), пакування, маркування та етикетування, надавання послуг, а також визначають, за потреби, способи оцінювання відповідності встановленим обов'язковим вимогам.
Право власності на НД установлює та регулює чинне законодавство. У всіх нормативних документах, окрім національних, треба зазначати код згідно з «Єдиним державним реєстром підприємств і організацій України» (ЄДРПОУ) юридичної особи, якій належить право власності на відповідний документ.
Правила позначення нормативних документів
Познака нормативного документа складається з індексу, номера та року прийняття. Згідно ДСТУ 1.0:2003 установлено такі індекси документів:
♦ для національного рівня:
> «ДСТУ» — національний стандарт; «ДСТУ–П» — пробний стандарт;
> «ДСТУ–Н» – настанова, правила, звід правил, кодекс усталеної практики, які не прийнято як стандарт.
> «ДК» – державний класифікатор;
> «ДСТУ–ЗТ» — технічний звіт.
♦ для інших рівнів:
> «СОУ» – стандарт організації;
> «ТУУ» – технічні умови, які не прийнято як стандарт;
>«СТУ» – стандарт наукового, науково–технічного або інженерного товариства чи спілки.
♦ У познаці НД громадських організацій (окрім наукового, науково–технічного або інженерного товариства чи спілки), зареєстрованих у Мін'юсті України, як індекс рекомендовано застосовувати скорочену назву відповідної організації. Індекси інших документів у сфері стандартизації, а також документів інших суб'єктів стандартизації цей стандарт не встановлює; їх надають суб'єкти, які ухвалили ці документи.
♦ Для позначання проектів документів застосовують індекс відповідного документа, сполучений із скороченням слова «проект» – «пр», яке розміщують перед індексом. Приклад:
Проект національного стандарту матиме познаку прДСТУ, а державного класифікатора – прДК.
Установлені індекси нормативних документів не можна застосовувати для позначання інших документів чи в скороченнях.
Правила надавання номера та позначання року:
> для національних НД – згідно з ДСТУ 1.5,
> для державних класифікаторів – згідно з ДСТУ 1.10,
> для технічних у мов – згідно з ДСТУ 1.3.
> для міжнародних чи регіональних стандарт, які приймаються 1 через національний стандарт, – згідно з ДСТУ 1.7.
♦ У познаці НД інших суб'єктів стандартизації рекомендовано після індексу НД зазначати коди державних класифікаторів:
> групу згідно з ДК 009 (перші три цифри кодової познаки виду економічної діяльності);
> через дефіс – код суб'єкта стандартизації, якому належить право власності на документ згідно з ЄДРПОУ;
> інші складники познаки НД установлюють згідно з ДСТУ 1.3 суб'єкти, які схвалили ці НД.
♦ Познаку не змінюють (не транслітерують) якщо у познаці чинного в Україні документа у сфері стандартизації використано познаку документа міжнародної чи регіональної організації (ISO, ІЕС, ЕN, ГОСТ чи іншої), а також якщо назву відповідного документа перекладено.
9. Зміст стандартів та технічних умов
Зміст основоположних стандартів
1. Основоположні організаційно–методичні стандарти встановлюють:
> визначеність, завдання, класифікаційні структури різноманітних об'єктів стандартизації;
> загальні організаційно–технічні положення щодо провадження робіт у певній сфері діяльності тощо;
> правила, як розробляти, схвалювати та впроваджувати нормативні документи і технічну документацію (конструкторську, технологічну, проектну, програмну тощо);
> правила запроваджування продукції у виробництво.
2. Основоположні загально–технічні стандарти встановлюють:
> науково–технічні терміни та визначення позначених ними понять, часто вживані в науці, техніці, промисловості й сільському господарстві, будівництві, на транспорті, у закладах культури, охорони здоров'я, охорони праці та в інших сферах національної економіки;
> умовні познаки (назви, коди, позначки тощо) для різних об'єктів стандартизації, їхні цифрові, літерно–цифрові познаки, зокрема познаки фізичних величин (українськими, латинськими, грецькими літерами) та їхню розмірність, замінні написи (або піктограми, позначки) тощо;
> правила, як будувати, викладати, оформлювати різні види документів (нормативні, конструкторські, будівельні, проектні, технологічні, експлуатаційні, ремонтні, організаційно–розпорядчі, комп'ютерно–програмні тощо) та вимоги до їхнього змісту;
> загально технічні величини, вимоги та норми, необхідні для технічного, зокрема метрологічного, забезпечення процесів виробництва:
* Зміст стандартів на продукцію, послуги
На продукцію, послуги залежно від їхніх особливостей розробляють стандарти таких видів, які містять відповідні групи положень чи вимог:
> класифікація;
> основні параметри і (або) розміри;
> загальні технічні вимоги;
> вимоги безпеки;
> вимоги охорони довкілля;
> маркування;
> пакування;
> правила транспортування та зберігання;
> методи контролювання;
> правила приймання;
> правила експлуатування, ремонту, утилізації;
Коли стандарт об'єднує декілька з цих груп вимог, то такий вид стандарту може мати, наприклад, назву:
• «Класифікація, основні параметри і (або) розміри»;
• «Класифікація й загальні технічні вимоги»;
• «Загальні технічні вимоги та методи випробовування» тощо.
Якщо об'єднаний стандарт містить положення всіх наведених вище груп вимог, йому дають назву «Загальні технічні умови» (для групи однорідної продукції чи послуг) або «Технічні умови» (для однорідної продукції чи послуг). У стандарті, який об'єднує кілька груп вимог, положення, що стосуються однієї групи, викладають здебільшого в одному розділі. Номенклатуру структурних елементів, зміст і назву цих елементів конкретного стандарту визначають відповідно до особливостей продукції (послуг) і характеру вимог, які до них ставлять. Деякі групи положень чи вимог, за потреби, дозволено випускати.
Стандарти на продукцію, виготовляння і використовування якої можуть зашкодити здоров'ю, майну громадян чи природному довкіллю, повинні обов'язково мати розділи «Вимоги безпеки» і «Вимоги охорони навколишнього довкілля».
* Зміст стандартів на методи контролювання
Методи контролювання (випробовування, вимірювання, аналізування тощо), які встановлюють у стандартах на продукцію і (або) у стандартах на методи контролювання, повинні забезпечувати об'єктивне перевірення всіх обов'язкових вимог до якості продукції, які встановлено в стандартах на неї. Вони повинні бути об'єктивні, чітко сформульовані, точні і забезпечувати послідовні й відтворні результати. Для кожного методу, залежно від специфіки проведення контролювання, установлюють:
> засоби та допоміжні пристрої;
> правила готування до нього;
> методику та правила його проведення;
> правила опрацювання результатів;
> правила оформлювання результатів;
> допустиму похибку.
• Зміст стандартів на процеси та послуги
Стандарти на процеси (роботи), послуги встановлюють вимоги до методів (способів, прийомів, режимів, норм) виконування різного виду робіт у технологічних процесах розробляння, виготовляння, зберігання, транспортування, експлуатування, ремонту та утилізації продукції (послуг), що забезпечують їх технічну однаковість і оптимальність, зокрема:
> до технологічних операцій, що мають самостійне значення;
> до сукупності послідовно виконуваних технологічних операцій. Ці стандарти
* Зміст стандартів на технічні умови
В ТУ загалом мають бути такі розділи:
> сфера застосування;
> нормативні посилання;
> технічні вимоги (параметри й розміри, основні показники та характеристики, вимоги до сировини, матеріалів, покупних виробів, комплектність, маркування, пакування);
> вимоги безпеки; вимоги охорони довкілля, утилізація;
> правила приймання;
> методи контролювання (випробування, аналізу, вимірювання);
> транспортування та зберігання;
> вимоги до експлуатації, ремонту, настанова щодо застосування;
> гарантії виробника.
Залежно від специфіки виробництва та призначення продукції ТУ дозволено доповнювати іншими розділами та об'єднувати окремі розділи. Зміст, викладання та оформлення ТУ як складника конструкторської документації має відповідати ГОСТ 2.114 та вимогам ДСТУ 1.3. В ТУ на продукцію, виготовлення та використання якої можуть зашкодити здоров'ю, майну громадян чи природному довкіллю, обов'язково мають бути розділи «Вимоги безпеки» та «Вимоги охорони довкілля». Загальні вимоги щодо змісту окремих розділів ТУ – згідно з вимогами ДСТУ 1.5 і додатком Б ДСТУ 1.3. ТУ на послуги мають враховувати вимоги ДСТУ 3279.
10. Стандарти і система контролю якості.
Об'єктами екологічної сертифікації, екологічні вимоги до яких містяться в державних стандартах, виступають системи управління оточуючим середовищем; підприємства, що використовують екологічно небезпечні технології; продукція що, на протязі всього життєвого циклу, може шкідливо впливати на довкілля, життя, здоров'я, майно та середовище проживання. При цьому перевагу одержує управління якістю, тобто орієнтування усіх підрозділів організації на якість з кінцевою метою забезпечення права споживача на безпеку товарів.
Якість – сукупність характеристик об'єкта, які стосуються його здатності задовольняти установлені і передбачені потреби.
Система якості – це сукупність організаційної структури, методик, процесів і ресурсів, необхідних для здійснення управління якістю.
Якість продукції – це рівень відповідності сукупності технічних, експлуатаційних, економічних, естетичних та інших параметрів продукту рівню потреб суспільства, тобто рівень її (продукції) корисних для суспільства властивостей.
Основними властивостями якості продукції в галузі захисту довкілля є безпека і екологічність продукції.
Екологічність продукції – це властивість рівня якості конкретної продукції, яка полягає у спроможності бути використаною за функціональним призначенням, не завдавши неприпустимо негативного впливу на якість навколишнього середовища.
Система стандартів з якості
ДСТУ 2925– 94 Якість продукції. Оцінювання якості. Терміни та визначення.
ДСТУ 3514–97 Статистичні методи контролю та Регулювання. Терміни
ДСТУ ISO 9000–2001 Система управління якістю. Основні положення
ISО 9000:2000 та словник.
ДСТУ ІSО 9001–2001 Система управління якістю. Вимоги.
ГОСТ 15895–77 Статистические методы управлення качеством
продукции. Термины и определения.
Зміст стандартів: загальні поняття – якість продукції, показники якості – властивостей, способу вираження – кількості властивостей, використання для оцінки стадії визначання значень; фактори якості продукції – організаційні, економічні, суб'єктивні; методи визначення якості – обсяг вибірки випадкова вибірка, проба, контроль за кількісною і якісною ознакою, статистичне регулювання технологічного процесу – точність технологічного процесу, показник точності, статистичне регулювання, статистичний аналіз точності й стабільності технологічного процесу, ризик непоміченого розладу, похибка вироблення продукції; метод обліку дефектів; терміни та визначення загально технічних понять – випадкова величина, математичне сподівання, дисперсія випадкової величини, розмах вибірки, коефіцієнт варіації, кореляція, довірча ймовірність.
Управління якістю та елементи системи якості згідно із ДСТУ 3230, ДСТУ ISO 9004–1. Стандарти дають опис елементів, що мають складати систему якості підприємства. Зміст стандартів: організації всіх видів діяльності, пов'язаних з якістю продукції, та взаємодія з ними; всі стадії життєвого циклу продукції і процесів, починаючи з визначання потреб ринку і закінчуючи задоволенням вимог; типові стадії – маркетинг і вивчення ринку, проектування і розроблення продукції, планування і розробка процесів, закупівля, виробництво або надання послуг, перевірка, пакування і складування, збут і продаж, монтаж і здавання в експлуатацію, технічна допомога та обслуговування, експлуатація, утилізація або вторинне перероблення.
Управління якістю і політика в галузі якості згідно із ДСТУ ISO 9001, ДСТУ ISO 9002, ДСТУ ISО 9003. Стандарти містять настанови з якості та програми поліпшення якості. Зміст стандартів: поліпшення якості, об'єкти оцінок систем якості та технічного нагляду – діяльність з управління і забезпечення якості відповідно до вимог та іншої додаткової документації щодо оцінки; системи якості, і стан виробництва з точки зору можливості забезпечення стабільної якості продукції; якість продукту, кількісне визначання якості – визначається технічним рівнем продукції, рівнем якості виготовлення продукції, рівнем якості продукції в експлуатації або споживанні, якістю роботи, якістю послуг за ДСТУ 3230.
Принципи управління якістю згідно із ДСТУ ISO 90001. Стандарт розглядає системи управління якістю, основні положення та словник. Зміст стандартів: Принципи управління якістю – орієнтація на замовника організації, єдність мети та напрямів діяльності організації, працівники на всіх рівнях становлять основу організації, бажаного результату досягають ефективніше, якщо діяльністю та пов'язаними з нею ресурсами управляють як процесом; ідентифікування, розуміння та управління взаємопов'язаними процесами як системою, постійне поліпшення діяльності організації в цілому як незмінна мета організації; прийняття рішень на підставі аналізування даних та інформації; взаємовигідні стосунки між організацією та її постачальниками підвищують спроможність обох сторін створювати цінності.
11. Міжнародні організації із стандартизації
Діяльність в галузі стандартизації простежується ще з початку XX сторіччя. Відбувався розвиток економічних зв'язків між країнами і розширення робіт із стандартизації в промислово розвинутих країнах, в зв'язку з цим були створені перші національні організації із стандартизації:
в 1911р – у Великобританії, в 1917 р – у Німеччині,в 1918р.–у Франції, США.
На сучасному етапі діяльність з питань стандартизації навколишнього середовища та суміжних питань в основному представлена в різних організаціях та в багатьох технічних комітетах різних країн. Така робота координується Програмою ООН з охорони навколишнього середовища (UNЕР), діяльністю Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСD) і Комісією Європейського Союзу, роботою організацій зі стандартизації, метрології і сертифікації різних країн, а також багатьма угодами, положеннями та програмами. Інтереси України в ISO представляє ДКТРСП – єдиний державний орган зі стандартизації, метрології та сертифікації.
1SO є всесвітньою федерацією національних органів зі стандартизації, що налічує 120 членів. Це неурядова організація, розроблені нею стандарти не є обов'язковими. Робочим органом ISO є Генеральна асамблея. Технічна робота ISO ведеться у рамках технічних комітетів (ТК).
Генеральна Асамблея – засідання посадових осіб та делегатів, які призначаються країнами – членами ISO. Ділова зустріч проводиться щорічно з присутністю всіх членів ISO.
Рада Генеральної Асамблеї – керівний орган, складається зі службових осіб та 18 обраних організацій–членів.
Центральний секретаріат – здійснює обслуговування споживачів, секретаріатів Генеральної Асамблеї, Ради і Ради з технічних питань; підтримку і обслуговування технічних комітетів і підкомітетів; публікації та інформування; розроблює програми для країн, що розвиваються.
Рада з технічних питань – здійснює управління структурою Технічних комітетів. Основні питання, які розглядаються по комітетах:
SТАСО – комітет з вивчення наукових принципів стандартизації.
САSСО – комітет з підтвердження відповідності створений для вивчення питань організації і сертифікації продукції на відповідність стандартам.
СОРОLСО – комітет з політики у сфері споживання.
DЕVСО – комітет з допомоги країнам, що розвиваються.
INFCO – комітет з питань інформації Ради ISO.
ISONET – комітет інформаційної мережі.
RЕМСО – комітет з стандартних зразків.
Технічні комітети – займаються розробкою міжнародних стандартів. Розробкою стандартів в галузі екології займаються в рамках ТК:
ІSO/ТК 146 – "Якість повітря";ІSO/ТК 147 – "Якість води"; ІSO/ТК 176 – „Управління якістю і забезпечення якості"; ІSО/ТК 190 – "Якість грунтів"; ІSO/ТК 207 – "Управління Н.С.".
ІЕС – міжнародна електротехнічна комісія – це всесвітня організація з стандартизації в галузі електротехніки та радіоелектроніки.
Діяльність ІЕС включає, такі основні напрямки:
> систематизація, аналіз та узагальнення інформації про існуючі перспективні напрямки науково–технічного прогресу, тенденції розвитку, потреби економіки з позиції необхідності стандартизації і сертифікації;
> розробка стратегічного плану (Маsterplane) та довгострокових програм робіт;
> вирішення проблем щодо стандартизації вимог безпеки та правил техніки безпеки будь–якого електротехнічного та електронного обладнання;
> ведення та розвиток міжнародних систем сертифікації електротехнічних виробів.
Стандартизація в Європі. В наш час у Європі автономно працюють три організації зі стандартизації СЕN, СЕNЕLЕС, ЕТSI, діяльність яких координується:
СЕN – Європейський комітет зі стандартизації (працює у всіх інших секторах та об'єднує всі національні організації зі стандартизації у Європі). В робочу програму СEN включено розробки близько 7200 європейських стандартів.
СЕNЕLEС – Європейський комітет зі стандартизації в електротехніці (працює в галузі електротехніки);
ЕТSІ – Європейський інститут зі стандартизації в галузі електрозв'язку (працює в галузі електрозв'язку);
Значення ISO на сучасному етапі підтверджується, насамперед, операціями, пов'язаними з виробництвом, маркетингом, обслуговуванням споживачів; розширенням систем зв'язку та підвищенням рівнів технічного співробітництва між фахівцями, урядами, установами; розвитком торгових відносин між країнами; удосконаленням принципів консенсусу і відкритості в галузі стандартизації; пропагандою раціонального, корисного, безпеки і захисту навколишнього природного середовища та ін.
12. Міжнародні стандарти з якості і охорони навколишнього середовища
Міжнародними стандартами з якості є стандарти ІSО серії 9000 і 10000.а з охорони навколишнього середовища – ІSО серії 14000. Міжнародні стандарти ISO серії 9000 визначають розроблення, впровадження та функціонування систем якості.
Вони не стосуються конкретного сектора промисловості чи економіки і являють собою настанови з управління якістю та загальні вимоги щодо забезпечення якості, вибору і побудови елементів систем якості. Вони містять опис елементів, що їх мають включати системи якості, а не порядок впровадження цих елементів тією чи іншою організацією. Вони не мають на меті спонукати до створення однакових систем якості, оскільки різні організації мають різні потреби. Побудова та шляхи впровадження систем якості повинні обов'язково враховувати конкретні цілі організації, продукцію, яка нею виготовляється, процеси, що при цьому застосовуються, а також конкретні методи праці. Серія стандартів ІSО 9000 складеться з: ІSО 9000–1, ІSО 9000–2, ISO 9000–3, ІSО 9000–4, ІSО 9001, ІSО 9002, ІSО 9003, ІSО 9004, ІSО 9004–1, ІSО 9004–2, ІSО 9004–3 і ІSО 9004–4 (назву стандартів див. додаток 2).
Міжнародні стандарти ІSО серії 10000 містять Настанови щодо перевірки системи якості, кваліфікаційні вимоги до експертів–аудиторів з перевірки системи якості, керування програмою перевірки якості. Ця серія стандартів складається з ІSО 10011–1, ІSО 10011–2, ІSО 10011–3, ІSО 10012, ІSО 10012–1. До цих стандартів слід звертатися при організації, плануванні, здійсненні та документуванні перевірки систем якості. Вони містять настанови щодо перевірки наявності та реалізації елементів систем якості; перевірки здатності системи забезпечувати досягнення заданих показників якості; настанови щодо критеріїв кваліфікації експертів–аудиторів систем якості, а також щодо освіти, підготовки, досвіду, персональних якостей та керівних здібностей, необхідних для виконання перевірки якості; настанови щодо керування програмами перевірки систем якості.
Міжнародні стандарти ISO серії 14000 розглядають системи і настанови щодо захищеності навколишнього середовища, системи управління навколишнім середовищем, технічні вимоги і настанови щодо його використання, а також загальні настанови щодо принципів, систем та заходів підтримки.
Перевага міжнародних стандартів 1SO 14000 в тому, що вони створюються для всіх сфер діяльності шляхом надання міжнародної системи тестів або методів визначання захищеності навколишнього середовища. До складу стандартів цієї серії входять ISO 14001, ІSО 14004, ISO 14020, ISO 14021, 1SО 14022, ISO 14023, ISO 14040, ISO 14041, ISO 14042, ISO 14043.
Перші два стандарти з цього переліку с основою ISO серії 14000. Вони задовольнили потреби бізнесу в загальному керівництві, самооцінці, реєстрації та сертифікації оскільки розглядають стосовно системи управління навколишнім середовищем, технічні вимоги і настанови щодо використання, та заходів підтримки.
Інші стандарти розглядають оцінку життєвого циклу: оцінку впливу життєвого циклу, інтерпретацію життєвого циклу, принципи і структуру; настанови щодо аудиту навколишнього середовища, кваліфікаційні критерії аудиторів навколишнього середовища; екологічні етикетки та декларації: позначення, керівні принципи і методики тощо. Назву стандартів ISO серії 14000 дивись в додатку 3.
Обидві системи стандартів (ІSО серії 9000 та 180 серії 14000) необхідно розробляти на підприємствах таким чином, щоб вони могли легко інтегрувати в систему управління виробництвом. Одночасно на підприємствах промислово–розвинених країн вже впроваджуються комплексні системи управління якістю. Станом на 2002 рік впроваджено систем якості: в Європі більше 250000, США більше 35000, Японія більше 21000, Україні більше 460.
Європейські стандарти серії ЕN 29000 і EN 45000 регламентують розробку систем якості, оцінювання відповідності, сертифікації систем якості та акредитації органів з сертифікації.
Європейські стандарти ЕN 29001, ЕN 29002, ЕN 29003 с аналогами стандартів ІSО 9001, ІSО 9002, ISO 9003. В європейських країнах, що входять до складу Європейського союзу, національні стандарти з систем якості створюють або безпосередньо на базі стандартів ISO серії 9000, або посилаються на стандарти ЕN серії 29000.
Європейські стандарти серії 45000 ЕN 45001, ЕN 45002, ЕN 45003, ЕN 45011, ЕN 45012, ЕN 45013, ЕN 45014 містять правила оцінювання відповідності, сертифікації систем якості та акредитації органів з сертифікації, визначають основні критерії оцінювання діяльності органів з сертифікації продукції, систем якості та персоналу, а також вимоги до декларацій постачальника щодо відповідності продукції вимогам стандартів. Стандарти ЕN серії 45000 розроблені на основі матеріалів міжнародної конференції з акредитації випробувальних лабораторій та Настанов ІSO/ІЕS, підготовлених САSСО.
13. Розробка міжнародних стандартів
Схему розробки міжнародних стандартів наведено на прикладі IЕС. В рамках системи ІSO/ІЕС кожний її член має право брати участь в роботі будь–якого міжнародного Технічного комітету або підкомітету, створеного для розробки проектів стандартів у різних галузях.
Розробка міжнародних стандартів складається з таких стадій: попередньої, пропозиції, підготовчої, обговорення запиту, затвердження і публікації. Стадії проекту та документи щодо них додаються у таблиці 1.3.2.
Таблиця 1.3.2
Стадії проекту та документи що додаються
|
Стадії проекту |
Назва документів |
Скорочена назва документів |
|
0. Попередня стадія |
Первинна робоча одиниця |
РVІ |
|
1. Стадія пропозиції |
Пропозиція нової робочої одиниці |
NP |
|
2. Підготовча стадія |
Робочий проект |
WD |
|
3. Стадія обговорення |
Обговорюваний проект |
СD |
|
4. Стадія запиту |
Проект запиту (визначання) проекту Міжнародного стандарту та проект комісії для затвердження (IЕС, DІS, СDV) |
DIS СDV |
|
5. Стадія затвердження |
Заключний проект міжнародного стандарту |
FDIS |
|
6. Стадія публікації |
Міжнародний стандарт |
ІЕС або ISO/ІЕС |
Попередня стадія. Найперше, з чого починає роботу технічна комісія (підкомісія), є систематичний огляд міжнародних стандартів. Новим проектом вважається певний вид напрацювань, які призводять до створення нового, редагованого або переглянутого міжнародного стандарту. Всі види робіт виконуються на основі проектного підходу. Проект приймається для подальшої роботи у випадку відповідності його вимогам опису та прийняття проекту. Попередня стадія встановлюється для робочих одиниць (нових проектів), для яких неможливо визначити термін їх виконання, а також для визначання потреби у стандарті, виходячи з ситуації в галузі.
Стадія пропозиції. Пропозицією нової робочої одиниці (NP) можуть бути: нові стандарти; нові частини існуючого стандарту; зміни існуючого стандарту або його частини; поправка існуючого стандарту або його частини; технічний звіт (певного типу). Пропозиція заявляється у: національній організації зі стандартизації; секретаріаті ТК або підкомісії; Раді з Технічного Управління та ін. Нова пропозиція пропонується у вигляді певної форми згідно із (1SO Guide 26) та приймається до розгляду коли за неї проголосували не менше п'яти р –членів технічної комісії.
Підготовча стадія. Підготовча стадія починається після підготовки робочого проекту (WD) у відповідності з частиною 3 (ISO/ІЕС Directives) та полягає у розробці проекту стандарту. Таке завдання доручається Технічному комітету, який має достатню компетентність і представляє всі основні зацікавлені кола в конкретній галузі. Це означає, що члени комітету мають бути досвідченими фахівцями, які репрезентують головних виробників, користувачів і відповідні професійні групи. Процес розроблення проекту є етапом подання та аналізу ідей. Він часто призводить до прийняття найбільш розумного компромісу з різноманіття конфліктних рішень, що відповідають інтересам різних кіл. На цьому етапі часто виникає потреба у проведенні випробувань і досліджень для перевірки і затвердження технічного змісту стандарту. Підготовча стадія закінчується, коли робочий проект доступний для членів технічної комісії як перший проект комісії (СД) і зареєстрований в СЕО.
Стадія обговорення. Така стадія передбачає консультації з усіма зацікавленими колами шляхом розсилання документа і отримання коментарів. Як тільки є можливість, проект комітету розповсюджується всім р–членам і о–членам технічної комісії для розгляду та з вказівкою на точну дату подання відповідей. Для внесення коментарів національними органами перший проект комісії має бути доступним як мінімум три місяці (але не більше шести місяців). Розгляд послідовних проектів повинен продовжуватись, поки не буде отримана згода р–членів технічної комісії, або не було прийнято рішення про зупинку проекту на основі консенсусу (2/3 (більшістю) р–членів технічної комісії.
Стадія запиту. У стадії запиту проект (DIS в ISO та СDV в IЕС) має бути розповсюджений відомством СЕО протягом чотирьох тижнів всім національним органам для п'ятимісячного голосування. По закінченні якого відповідальні виконавці повинні повідомити у технічний комітет (голові або секретареві) комісії результати голосування разом з всіма можливими коментарями, для подальшого швидкого реагування. Результати голосування, представлені національними органами, повинні бути чіткими: позитивні, негативні або утримались. Позитивні результати можуть супроводжуватися статтею, технічними коментарями. Проект запиту затверджується за умови, коли дві третини більшості голосів р – членів технічного комітету або підкомісії проголосували "За" і не більше однієї, четвертої із загальної кількості голосів негативні. Утримання виключається, коли голоси розраховані так само, як і негативні голоси, не підтверджені технічними причинами. В результаті позитивного рішення проект запиту реєструється як заключний проект міжнародного стандарту, а в результаті інших рішень доробляється та знову розповсюджується для голосування внесення коментарів. Не пізніше ніж через три місяці після завершення періоду голосування повний звіт має бути підготовлений секретаріатом технічного комітету і розповсюджуватись відомством СЕО всім національним інстанціям. Стадія запиту закінчується реєстрацією відомством СЕО тексту для обігу як заключного проекту міжнародного стандарту.
Стадія затвердження. На даній стадії заключний проект міжнародного стандарту (FDIS) розповсюджується СЕО без затримки для голосування всім національним інстанціям протягом двох місяців. Бюлетені, представлені національними інстанціями, повинні бути точними: лише "За", лише "Проти", лише "Утримався". Якщо національна інстанція голосує "За", тоді коментарі не вимагаються. В разі негативного голосування повинні встановлюватись технічні причини. Вимоги до затвердження заключного проекту міжнародного стандарту однакові що приведені у стадії запиту. Після закінчення періоду голосування, відомство СЕО розповсюджує всім національним інстанціям звіт про результати голосування. Стадія затвердження завершується з моменту розповсюдження звіту про голосування та із заяви, що FDIS був підтриманий для публікації як міжнародний стандарт.
Стадія публікації. Впродовж двох місяців відомство СЕО виправляє всі помилки, вказані секретаріатом технічного комітету. Стадія публікації закінчується публікацією міжнародного стандарту.
Для своєчасного перегляду, внесення змін, доповнень, технічної корекції міжнародні стандарти (еталони) піддаються систематичному перегляду технічними комітетами (підкомісіями) не рідше одного разу на п'ять років. Можливо публікувати не більше двох окремих документів у формі технічної корекції або поправок. Розробка третього такого документу повинна бути причиною публікації нового видання міжнародного стандарту. Авторське право на проекти запиту, заключні проекти міжнародних стандартів і на міжнародні стандарти належить ISO або ІЕС.
14. Об’єкти сертифікації
Екологічна сертифікація підприємства — це діяльність з підтвердження відповідності об'єкта сертифікації природоохоронним вимогам, встановленим діючим законодавством, державним стандартам та іншим нормативним документам, в тому числі міжнародним та національним інших країн, введеним згідно законодавства. Мета екологічної сертифікації – стимулювання виробників до впровадження таких технологічних процесів і розробки таких товарів, які в найменшій мірі забруднюють природне середовище і дають споживачеві гарантію безпеки продукції для його життя, здоров'я, майна та середовища проживання. Для багатьох видів продукції екологічний сертифікат або знак є зумовлюючим фактором їх конкурентоздатності.
В Україні на сьогоднішній день екологічна сертифікація перебуває на початку свого розвитку. Але вже чимало зроблено в цьому напрямку. Так, встановлені об'єкти, що належать цій галузі. Вони поділяються на три групи:
♦ продукція, процеси, роботи, послуги, екологічні вимоги до яких містяться в державних стандартах, тобто вони підлягають обов'язковій сертифікації у відповідності з українськими законами;
♦ об'єкти, які не можуть підлягати сертифікації згідно правил системи УкрСЕПРО через екологічну специфіку;
♦ навколишнє середовище зі всіма його складовими, для яких не розроблені нормативні вимоги і сертифікаційні процедури.
Об'єктами обов'язкової сертифікації виступають: системи управління оточуючим середовищем, виробничі, дослідно–виробничі об'єкти, підприємства, що використовують екологічно небезпечні технології; продукція, що може шкідливо впливати на довкілля на протязі всього життєвого циклу; відходи виробництв та діяльність у що пов'язана з відходами. Актуальна сфера екологічної сертифікації –відходи. Сертифікація в цій галузі направлена на усунення небезпечного впливу відходів на середовище проживання і максимальне їх використання в якості вторинної сировини. Важливо розвивати стандартизацію відходів, що безпосередньо пов'язано з сертифікацією.
Основні компоненти системи екологічної сертифікації: розробка екологічної політики і заяви щодо бажання досягти підприємством конкретної екологічної мети; оцінка існуючої ситуації, тобто вивчення характеристик діяльності, по відношенню до яких буде оцінюватись ефективність функціонування системи екологічного менеджменту; формування конкретних задач, що відповідають цілям екологічної політики; розробка екологічної програми, яка деталізує шляхи і стадії вирішення поставлених задач; проведення екологічного аудиту з метою періодичної перевірки вирішення поставлених задач та функціонування системи екологічного менеджменту.
Основними міжнародними законодавчими документами в галузі екологічної сертифікації є система стандартів ISO 14000 та ISO 9000, що забезпечують зниження негативного впливу на оточуюче середовище на трьох рівнях: на рівні організації через покращення екологічної "поведінки" підприємств;на рівні країни через створення додаткових нормативних документів та нової екологічної політикана міжнародному рівні через діяльність фірм, що мінімально впливають на НПС.
15. Система екологічних стандартів
Система екологічних стандартів є невід'ємною складовою частиною комплексу стандартів держави тому, що необхідно постійно враховувати антропогенний вплив на НПС, який зростає в часі та просторі. Придатність навколишнього середовища для життя характеризується рівнем його якості. Якість природного середовища постійно впливає на якість продукції, сировини, матеріалу. Тому ця проблема є також об'єктом екологічної стандартизації і привертає все більшу увагу як урядів різних країн, так і громадських організацій.
Екологічні стандарти визначають поняття і терміни, режим використання й охорони природних ресурсів, методи контролю за станом НПС, вимоги щодо запобігання шкідливого впливу забруднення НПС на здоров'я людей та інші питання, пов'язані з охороною НС.
Система екологічних стандартів згідно з ДКНД (ДК 004) включає такі групи:
♦ систему стандартів з захисту довкілля
♦ систему стандартів з відходів систему стандартів з якості повітря;
♦ систему стандартів з якості води систему стандартів з якості грунту
♦ систему стандартів з безпеки праці, довкілля та життєдіяльності населення.
Витяг з державного класифікатора ДК 004
Код Назва
13 Довкілля. Захист довкілля та здоров'я людини. Безпека
13.020 Захист довкілля
13.020.01 Довкілля та захист довкілля взагалі
13.030 Відходи
13.040 Якість повітря
13.060 Якість води
13.080 Якість грунту. Ґрунтознавство
Групи стандартів позначені жирним шрифтом. Кожна група поділяється на підгрупи, як показано для групи 13.020.
Система стандартів з захисту довкілля. Система стандартів в галузі охорони природи (ССОП) розроблена Всесоюзним науково–дослідним інститутом стандартизації (ВНДIС) м. Москва та; доповнена в 1987 році. Система ССОП с невід'ємною складовою частиною комплексу стандартів держави.
В Україні використовують стандарти системи ССОП, за міждержавною угодою, а також міжнародні стандарти ISO серії 14000.
Система ССОП спрямована на вирішення таких завдань,:
♦ збереження природних комплексів і бережне використання всіх видів природних ресурсів;
♦ забезпечення рівноваги між розвитком виробництва та стійкістю НПС і раціональне використання надр;
♦ організацію та управління НПС;
♦ охорона та створення природно–заповідного фонду, збереження генофонду рослинного та тваринного світу, в тому числі рідких і зникаючих видів та ін.
Стандарти, які входять в ССОП, поділяються на 8 груп (таблиця 1.4.2.)
|
Номер групи |
Назва |
Кодова назва |
|
0 |
Організаційно–методичні стандарти |
Основні |
|
1 |
Стандарти в галузі охорони і раціонального використання вод |
Гідросфера |
|
2 |
Стандарти в галузі захисту атмосфери |
Атмосфера |
|
3 |
Стандарти в галузі охорони і раціонального використання грунтів |
Грунти |
|
4 |
Стандарти в галузі покращення використання землі |
Землі |
|
5 |
Стандарти в галузі охорони флори |
Флора |
|
6 |
Стандарти в галузі охорони фауни |
Фауна |
|
7 |
Стандарти в галузі охорони та раціонального використання надр |
Надра |
Склад міжнародних стандартів ISO серії 14000:
ІSО 14001 СУНС. Технічні вимоги і настанови щодо використання.
ІSО 14004 СУНС. Загальні постанови щодо принципів, систем та заходів підтримки.
ІSО 14011 Процедури аудиту. Частина 1. Аудит систем управління охороною навколишнього середовища.
ІSО 14012 Кваліфікаційні критерії аудиторів навколишнього середовища.
1SО 14040 Екологічне керування.. Принципи і структура.
ІЗО 14041 Екологічне керування. Оцінка життєвого циклу. Визначення завдань і меж та реєстраційні аналізи життєвого циклу
ISO 14042 Екологічне керування. Оцінка впливу життєвого циклу.
І5О 14043 Екологічне керування. Оцінка життєвого циклу. Інтерпретація життєвого циклу. Настанови.
Основні види і рівні національних стандартів з захисту довкілля:
Державні
ДСТУ–Н–4340:2004 Настанови щодо внесення екологічних вимог до
стандартів на продукцію. Загальні положення
ДСТУ ISO 14001–97 СУНС. Склад та опис елементів і настанови щодо
їх застосування.
ДСТУ ISO 14004–97 СУНС. Загальні настанови щодо принципів
управління систем та засобів забезпечення.
ДСТУ ISO 14010–97 Настанови щодо здійснення екологічного аудиту.
Загальні принципи.
ДСТУ ІSО 14011–97 Настанови щодо здійснення екологічного аудиту.
Процедура аудиту. Аудит систем управління
навколишнім середовищем.
Міждержавні
ГОСТ 17.0.0.01–76 Система стандартов в области охраны природи и
улучшения использования природних ресурсов.
Основные положення.
ГОСТ 17.0.0.02–79 Охрана природы. Метрологическое обеспечение
контроля загрязненности атмосфери, поверхност
ных вод и почвы. Основные положення.
Ці стандарти є застосовними до будь–якої організації, органу, підприємства, установи, які бажають: впровадити, підтримувати і вдосконалювати систему управління навколишнім середовищем; надати докази іншим зацікавленим сторонам про таку відповідність; провести сертифікацію/реєстрацію системи управління навколишнім середовищем на відповідність цій моделі; декларувати відповідність своєї діяльності, продукції чи послуг вимогам цього стандарту. Стандарти поширюються на організації, що функціонують на території України, незалежно від форм власності і видів діяльності, та на органи з сертифікації/реєстрації.
16. Система стандартів з захисту довкілля.
Система стандартів в галузі охорони природи (ССОП) розроблена Всесоюзним науково–дослідним інститутом стандартизації (ВНДIС) м. Москва та; доповнена в 1987 році. Система ССОП є невід'ємною складовою частиною комплексу стандартів держави.
В Україні використовують стандарти системи ССОП, за міждержавною угодою, а також міжнародні стандарти ISO серії 14000.
Система ССОП спрямована на вирішення таких завдань,:
♦ збереження природних комплексів і бережне використання всіх видів природних ресурсів;
♦ забезпечення рівноваги між розвитком виробництва та стійкістю НПС і раціональне використання надр;
♦ організацію та управління НПС;
♦ охорона та створення природно–заповідного фонду, збереження генофонду рослинного та тваринного світу, в тому числі рідких і зникаючих видів та ін.
Стандарти, які входять в ССОП, поділяються на 8 груп (таблиця 1.4.2.)
Позначення стандартів ССОП складається з категорії стандарту (ГОСТ – державний стандарт); номера системи за загальним класифікатором стандартів і технічних умов (17); номера групи (0,1,2...); номера виду (0,1,2,3...); порядкового номера стандарту і року затвердження або перегляду.
Таблиця 1.4.2
Склад стандартів ССОП
|
Номер групи |
Назва |
Кодова назва |
|
0 |
Організаційно–методичні стандарти |
Основні |
|
1 |
Стандарти в галузі охорони і раціонального використання вод |
Гідросфера |
|
2 |
Стандарти в галузі захисту атмосфери |
Атмосфера |
|
3 |
Стандарти в галузі охорони і раціонального використання грунтів |
Грунти |
|
4 |
Стандарти в галузі покращення використання землі |
Землі |
|
5 |
Стандарти в галузі охорони флори |
Флора |
|
6 |
Стандарти в галузі охорони фауни |
Фауна |
|
7 |
Стандарти в галузі охорони та раціонального використання надр |
Надра |
Склад міжнародних стандартів ISO серії 14000:
ІSО 14001 СУНС. Технічні вимоги і настанови щодо використання.
ІSО 14004 СУНС. Загальні постанови щодо принципів, систем та заходів підтримки.
ІSО 14011 Процедури аудиту. Частина 1. Аудит систем управлінняохороною навколишнього середовища.
ІSО 14012 Кваліфікаційні критерії аудиторів навколишнього середовища.
1SО 14040 Екологічне керування.. Принципи і структура.
ІЗО 14041 Екологічне керування. Оцінка життєвого циклу. Визначеннязавдань і меж та реєстраційні аналізи життєвого циклу
ISO 14042 Екологічне керування. Оцінка впливу життєвого циклу.
І5О 14043 Екологічне керування. Оцінка життєвого циклу.Інтерпретація життєвого циклу. Настанови.
Основні види і рівні національних стандартів з захисту довкілля: Державні
ДСТУ–Н–4340:2004 Настанови щодо внесення екологічних вимог достандартів на продукцію. Загальні положення
ДСТУ ISO 14001–97СУНС. Склад та опис елементів і настанови щодо їх застосування.
ДСТУ ISO 14004–97 СУНС. Загальні настанови щодо принципівуправління систем та засобів забезпечення.
ДСТУ ISO 14010–97Настанови щодо здійснення екологічного аудиту.Загальні принципи.
ДСТУ ІSО 14011–97Настанови щодо здійснення екологічного аудиту. Процедура аудиту. Аудит систем управліннянавколишнім середовищем.
ДСТУ 1SО 14012–97 Настанови щодо здійснення екологічного аудиту. Класифікаційні вимоги до аудиторів з екології
ДСТУ ISO 14031:2004 Настанови щодо оцінювання екологічної характеристики.
ДСТУ ІSО 14032:2004 Приклади оцінювання екологічної характеристики
ДСТУ ІSО 14040 Оцінка життєвого циклу. Принципи і структура.
ДСТУ ІSО 14041:2004Оцінювання життєвого циклу. Визначення цілі і сфери застосування інвентаризації.
ДСТУ ІSО 14049:2004 Оцінювання життєвого циклу. Приклади викор–я.
ДСТУ ІSО 14050:2004Оцінювання життєвого циклу. Словник термінів.
Міждержавні
ГОСТ 17.0.0.01–76 Система стандартов в областиохраны природи и улучшенияиспользования природних ресурсов. Основные положення.
ГОСТ 17.0.0.02–79 Охранаприроды. Метрологическоеобеспечениеконтролязагрязненности атмосфери, поверхностных вод и почвы. Основные положення.
ГОСТ 17.0.0.04–90 Экологический паспорт промышленногопредприятия. Основные положення.
ГОСТ 17.6.1.01–83 Охрана и защиталесов. Термины и определения.
ГОСТ 17.6.3.01–78 Флора Охрана и рациональноеиспользованиелесовзеленых зон городов. Общиетребования.
ГОСТ 17.8.01–86 Ландшафти Термины и определения.
ГОСТ 17.8.1.02–88 Ландшафти. Классификация.
ГОСТ 20286–90 Загрязнениерадиоактивное и дезактивация.
ГОСТ 25916–83 Термины и определения.
Ресурси вторичные. Термины и определения.
Ці стандарти є застосовними до будь–якої організації, органу, підприємства, установи, які бажають: впровадити, підтримувати і вдосконалювати систему управління навколишнім середовищем; надати докази іншим зацікавленим сторонам про таку відповідність; провести сертифікацію/реєстрацію системи управління навколишнім середовищем на відповідність цій моделі; декларувати відповідність своєї діяльності, продукції чи послуг вимогам цього стандарту. Стандарти поширюються на організації, що функціонують на території України, незалежно від форм власності і видів діяльності, та на органи з сертифікації/реєстрації.
Короткий зміст найбільш важливих стандартів цієї групи надається далі.
17. Організація робіт з стандартизації
Керують та координують діяльністю у сфері стандартизації центральні органи виконавчої влади в межах їхньої компетенції та в закріплених сферах діяльності.
Центральний орган виконавчої влади у сфері стандартизації у межах своїх повноважень:
> забезпечує здійснювання державної політики у сфері стандартизації;
> вживає заходів щодо гармонізування розроблюваних національних стандартів з відповідними міжнародними (регіональними) стандартами;
> бере участь у розробленні й узгодженні технічних регламентів та інших нормативно–правових актів з питань стандартизації;
> установлює правила стосовно того, як треба розробляти, схвалювати, приймати, переглядати, змінювати та скасовувати чинність національних НД, як їх позначати, класифікувати за видами та іншими ознаками кодування та реєстрації;
> вживає заходів щодо виконування зобов'язань, зумовлених участю в міжнародних (регіональних) організаціях стандартизації;
> співпрацює у сфері стандартизації з відповідними органами інших держав;
> формує програму робіт зі стандартизації та координує її виконування;
> вирішує питання щодо створення та припинення діяльності технічних комітетів стандартизації, визначає їх повноваження та порядок створювання;
> організує створення та ведення Національного фонду нормативних документів і Національного центру міжнародної інформаційної мережі ІSОNЕТ WТО;
> організує надавання інформаційних послуг з питань стандартизації.
Суб'єкти стандартизації, які керують галузями (підгалузями) розробляють, приймають, змінюють та скасовують стандарти організацій. Роботи зі стандартизації стосовно інформації, яка має обмежений доступ, виконують відповідно до Закону України «Про державну таємницю».
На технічні комітети покладено функції розробляти, розглядати та погоджувати міжнародні (регіональні)та національні НД.
Роботи зі стандартизації в галузі будівництва організує Мінбудархітектури України.
Інформацію про державні і міжнародні стандарти; стандарти інших країн; державні класифікатори; органи з питань сертифікації; довідкові дані різного практичного призначення та інше забезпечує ДКТРСГІ України. До системи ДКТРСП України належать науково–дослідні інститути, приладобудівні заводи, територіальні центри, навчальні заклади. ДКТРСП України координує діяльність 118 технічних комітетів із стандартизації; 134 органи із сертифікації продукції, систем якості та послуг; 600 випробувальних центрів (лабораторій).
Детальні вимоги з питань організації робіт зі стандартизації наведені у ДСТУ 1.0–2003. Національна стандартизація. Основні положення та ДСТУ 1.2–2003. Національна стандартизація. Порядок розроблення національних нормативних документів та інших.
Національна система стандартизації спрямована на забезпечення реалізації єдиної технічної політики у сфері стандартизації, метрології та сертифікації, захисту інтересів споживачів продукції, послуг, взаємозамінності та сумісності продукції, її уніфікації, економії всіх видів ресурсів.
Нормативною базою державної системи стандартизації є: державні стандарти; галузеві стандарти; стандарти науково–технічних та інженерних товариств і спілок; технічні умови; стандарти підприємств. За відсутності державних стандартів чи в разі необхідності встановлення вимог, які доповнюють вимоги державних стандартів, розробляються галузеві стандарти на продукцію.
Державний нагляд за додержанням стандартів норм і правил здійснює ДКТРСП України та його територіальні органи. Об'єктами державного нагляду є: продукція виробничо–технічного призначення; товари народного споживання; продукція тваринництва, рослинництва, продукти харчування; імпортна продукція на відповідність чинним в Україні нормативним документам; продукція експортна – на відповідність нормативним документам; різні виробництва – на відповідність установленим вимогам щодо сертифікації продукції.
Державні стандарти України за дорученням Держстандарту України можуть розробляти також підприємства, установи і організації, які мають у відповідній галузі стандартизації необхідний науково–технічний потенціал. Стандарти науково–технічних та інженерних товариств і спілок розробляють самі товариства і спілки. Стандарти підприємства розробляють служби стандартизації підприємства (організації).
Роботи з стандартизації здійснюють відповідно до річного плану, який формують на основі довгострокових програм і проектів планів роботи із стандартизації.
Відповідальність за відповідність нормативних документів із стандартизації вимогам чинного законодавства, а також їх науково–технічний рівень несуть розробники, організації та установи, які провели їх експертизу, і органи, підприємства, установи, організації та громадяни – суб'єкти підприємницької діяльності, що затвердили ці документи.
Порядок розроблення, узгодження, затвердження,розповсюдження, перевірки, перегляду, зміни та скасування стандартів регламентовано:
> для державних стандартів – ДСТУ 1.2:2003;
> для технічних умов – ДСТУ 1.3:2004;
> для стандартів організацій, підприємств – ДСТУ 1.5:2004;
> для галузевих стандартів – органом, до сфери управління якого входять підприємства, установи, організації, на які поширюється дія стандарту;
> для стандартів науково–технічних та інженерних товариств –їхніми статутними органами;
> для міжнародних і регіональних стандартів – ДСТУ 1.7–2001.
> для державних класифікаторів — ДСТУ 1.10.
18. Система стандартів управління навколишнім з середовищем.
Навколишнє середовище – середовище, в якому функціонує організація, включаючи повітря, воду, грунт, природні ресурси, флору, фауну, людей, а також взаємозв'язки між ними, (за ДСТУ ISO 14001). Система управління навколишнім середовищем с суттєво важливою для забезпеченню спроможності організацій визначати свої екологічні цілі та досягати їх, а також для забезпечення постійної відповідності діяльності, продукції чи послуг національним та міжнародним вимогам.
Система управління навколишнім середовищем є невід'ємною частиною системи загального управління в межах організації. Структура, обов'язки, досвід, технічні правила, методики, процеси і ресурси для реалізації екологічної політики, цілей та завдань повинні бути скоординовані із зусиллями в інших сферах (наприклад, стосовно управління процесами чи виробництвом, управління фінансами, забезпечення якості, техніки безпеки та охорони здоров'я на робочих місцях).
До головних принципів системи управління навколишнім середовищем, належать такі:
♦ визнання того, що управління навколишнім середовищем є одним з найвищих пріоритетів;
♦ ідентифікація відповідних законодавчих вимог і екологічних аспектів, пов'язаних із діяльністю організації, її продукцією чи послугами;
♦ сприяння плануванню природоохоронних заходів на всіх стадіях життєвого циклу продукції чи процесу;
♦ оцінювання відповідності екологічних характеристик функціонування організації її екологічній політиці, цілям та завданням і пошук шляхів їх поліпшення;
♦ впровадження процесу управління для удосконалення системи та поліпшення пов'язаних з цим екологічних характеристик функціонування;
Управління навколишнім середовищем регламентується стандартами ISO серія 14000: ISO 14001, ISО 14004, ISО 14011, ISO 14012, ISO 14040, ISO 14041, ISО 14042, ISO 14043.
Перелічені стандарти містять ті самі загальні принципи системи управління, що і стандарти ДСТУ ISO серії 9000 на систему якості. Отже організації можуть застосовувати чинну систему управління, яка відповідає чи не суперечить стандартам ДСТУ ISO серії 9000, як базу для своєї системи управління навколишнім середовищем. Однак слід розуміти, що застосування елементів системи управління може відрізнятись через різні цілі і різні кола зацікавлених сторін. У той час, як системи якості мають справу, в першу чергу, з потребами споживачів, системи управління навколишнім середовищем мають справу з потребами широкого кола зацікавлених сторін та із зростаючою зацікавленістю суспільства в охороні та поліпшенні стану навколишнього середовища.
Склад елементів системи управління навколишнім середовищем та вимоги до її функціонування згідно із ДСТУ ISO 14001–97. Він стосується тих екологічних аспектів, які організація може контролювати і на які вона може впливати. Ключові слова: навколишнє середовище, охорона навколишнього середовища, управління, управління навколишнім середовищем, склад та опис елементів, використання, загальні умови. Зміст стандарту: визначення – постійне вдосконалення, навколишнє середовище, екологічний аспект, вплив на навколишнє середовище, система управління навколишнім середовищем, аудит системи управління навколишнім середовищем, екологічна мета, екологічні характеристики, екологічна політика, екологічне завдання, зацікавлена сторона, організація, запобігання забрудненню; вимоги до системи управління навколишнім середовищем – загальні вимоги, екологічна політика, екологічні аспекти, законодавчі та інші вимоги, цілі та завдання, програма(и) управління навколишнім середовищем; впровадження та функціонування – організаційна структура та відповідальність, підготовка, обізнаність та компетентність, зв'язки, документація системи управління навколишнім середовищем, управління роботами; контроль та коригувальні дії – моніторинг та вимірювання, невідповідність, коригувальні та запобіжні дії, інформаційні документи, аудит системи управління навколишнім середовищем; аналіз з боку керівництва.
Загальні настанові щодо принципів управління, систем та засобів забезпечення згідно із ДСТУ ISO 14004–97. Стандарт установлює принципи та загальні положення щодо розроблення та впровадження системи управління навколишнім середовищем, а також її координації з іншими системами управління. Зміст стандарту: принципи та елементи системи управління навколишнім середовищем – зобов'язання і політика, первинний екологічний аналіз, екологічна політика; планування – ідентифікація екологічних аспектів і оцінювання пов'язаних з ними впливів на навколишнє середовище, внутрішні критерії ефективності функціонування, екологічні цілі та програми управління навколишнім середовищем; впровадження – забезпечення можливостей (людські, матеріальні та фінансові ресурси координація та інтеграція елементів системи управління навколишнім середовищем; заходи щодо забезпечення функціонування – обмін інформацією та звітування, документація системи управління навколишнім середовищем, готовність до аварійних ситуацій та реагування на них; вимірювання та оцінювання – вимірювання та моніторинг (постійна діяльність), коригувальні та запобіжні дії, управління інформацією та протоколами, аудит системи управління навколишнім середовищем; аналіз та вдосконалення – загальні положення, аналіз системи управління навколишнім середовищем, постійне вдосконалення.
Модель системи управління навколишнім середовищем, що приводиться в стандарті дає загальне уявлення про організацію, яка визнає наведені вище принципи. З основних питань в стандарті надається практична допомога:
♦ з первинного екологічного аналізу: першим важливим кроком є складання переліку сфер та об'єктів, що підлягають аналізу. Сюди можуть входити: види діяльності організації, конкретні роботи чи конкретний виробничий об'єкт.
♦ з екологічної політики: установлення зобов'язань щодо: мінімізації будь–яких несприятливих впливів на навколишнє середовище; розроблення методик оцінювання екологічних характеристик і відповідних показників; втілення в життя концепції життєвого циклу; проектування продукції таким чином, щоб мінімізувати її впливи на навколишнє середовище під час виробництва, використання та видалення; запобігання забрудненню, зменшення відходів та споживання ресурсів (матеріалів, палива та енергії), а також здійснення рекуперації та рециркуляції відходів як альтернативи їх видаленню, якщо це можливо з точки зору технології.
♦ з цілей та завдань: зменшення відходів та раціональне використання ресурсів, попередження їх виснаження; зменшення чи недопущення скидання та викидання забруднювальних речовин у навколишнє середовище; контролю за впливом на навколишнє середовище сировини та матеріалів; рівень показників екологічних характеристик – використана кількість сировини та матеріалів, а також споживана енергія; кількість викидів, таких як СО2; кількість відходів на одиницю готової продукції; ефективність використання сировини, матеріалів та енергії; кількість екологічно небезпечних ситуацій (наприклад, різке перевищення нормативів гранично допустимих значень параметрів); кількість екологічно небезпечних аварій (наприклад, непередбачені викиди; частка у відсотках) рециркуляції відходів; частка (у відсотках) рециркуляції матеріалів, що використовуються для пакування; кількість кілометрів пробігу транспортних засобів на одиницю продукції; кількість конкретних забруднювальних речовин, наприклад, NОх, SО2, СО, НС, Рb, СF Сs; частка Інвестицій, призначених для охорони навколишнього середовища, кількість поданих позовів; території, залишені під ареали живої природи.
Словник термінів з екологічного керування згідно із ДСТУ ISO 14050:2004. Стандарт містить терміни та визначення, які відповідають прийнятими у міжнародній практиці. Цей стандарт є тотожний переклад ISO 14050:1998 (Екологічний менеджмент. Словник). Сфера застосування, нормативні посилання, терміни та визначення понять. Основні з них: екологічний аспект як елемент діяльності, продукції чи послуг організації, який може взаємодіяти з довкіллям; екологічний аудит – документально оформлений систематичний процес перевіряння, який охоплює збирання і об'єктивне оцінювання доказів; екологічний вплив – будь–яка зміна у довкіллі, несприятлива чи сприятлива, яка повністю чи частково спричинена діяльністю, продукцією чи послугами організації; екологічна мета – загальна екологічна мета, що випливає з екологічної політики встановленої організацією; екологічна характеристика – вимірювані результати функціонування системи екологічного керування тощо.
19. Стандартизація професійної безпеки та промислової гігієни
В умовах бурхливого розвитку науково–технічного прогресу всі промислові підприємства представляють потенційну небезпеку для персоналу, населення та навколишнього середовища.
Небезпека – сукупність факторів, пов'язана з експлуатацією промислового підприємства, що діє постійно або виникає внаслідок певної ініціюючої події чи певного збігу обставин, що чинять (здатні чинити) негативний вплив на реципієнтів.
Безпека – відсутність неприпустимого ризику, пов'язаного з можливістю завдавання будь–якої шкоди.. Властивість підприємства за нормальної експлуатації та в разі аварії обмежувати вплив джерел небезпеки на персонал, населення та навколишнє середовище встановленими межами називають безпечністю промислового підприємства. Стандартизації підлягає не тільки безпека промислових підприємств, але і персонал, населення та навколишнє середовище, а також промислова гігієна, загальні санітарно–гігієнічні вимоги до повітря робочої зони, вимоги до допустимого вмісту шкідливих речовин в повітрі робочої зони, загальні положення та вимоги безпеки праці; небезпечні й шкідливі виробничі фактори та їх класифікація, метрологічне забезпечення в області безпеки праці, загальні правила, відбиття й оформлення вимог безпеки праці в технологічної документації, терміни й визначення тощо.
Система стандартів з безпеки підприємств та безпеки праці
Державні і міжнародні
ДСТУ 2156–93 Безпечність промислових підприємств. Терміни і визначення.
ДСТУ 2256–93 Система стандартів безпеки праці. Виробництво.
ДСТУ 2293–99 Охорона праці. Терміни та визначення основних понять
ДСТУ 3038–95 Гігієна. Терміни та визначення основних понять
ДСТУ 3273–95 Безпечність промислових підприємств. Загальні положення та вимоги. Лазерна безпека. Терміни та визначення
Міждержавні
ГОСТ 3.1120–83 Общие правила отражения и оформлення требований
безопасности труда в технологическойдокументации.
ГОСТ 12.0.001–82 ССБТ. Основные положення.
ГОСТ 12.0.002–2003 ССБТ. Термины и определения.
ГОСТ 12.0.003–74 Опасные и вредныепроизводственныефакторы.
Классификация
ГОСТ 12.0.005–84 Метрологическоеобеспечение в областибезопасности
труда. Основные положення.
ГОСТ 12.1.001–89 Ультразвук Общиетребованиябезопасности.
ГОСТ 12.1.002–84 Электрические поля промышленной частоти.
Допустимыеуровнинапряженности и требования к
проведенню контроля на рабочихместах.
ГОСТ 12.1.005–88 Система стандартовбезопасности труда. Общие
санитарно–гигиеническиетребования к воздуху
рабочейзоны.
ГОСТ 12.1.006–84 Электромагнитные поля радиочастот. Допустимые
уровни на рабочихместах и требования к проведенню
контроля.
ГОСТ 12.1.007–76 ВредныевеществаКлассификация и общиетребования
безопасности.
ГОСТ 12.1.008–76 БиологическаябезопасностьОбщиетребования.
ГОСТ 12.1.010–76 Взрывобезопасность. Общиетребования.
ГОСТ 12.1.045–84 Электростатические поля. Допустимыеуровни на
рабочихместах и требования к проведенню контроля.
ГОСТ 12.3.002–75 Процесом производственные. Общиетребованиябезопасности.
ГОСТ 12.4.077–79 Ультразвук. Метод измерения звукового давлення на
рабочихместах.
ГОСТ 30333–95 Паспорт безопасностивещества (материала). Основне
положення. Информация по обеспечениюбезопасности
при производстве, применении, хранении,
транспортировке, утилизации.
Розгляд основних стандартів проводиться за змістом розкриття теми.
Терміни та визначення основних понять безпеки підприємств та безпеки праці згідно із ДСТУ 2156–93, ДСТУ 2256–93, ДСТУ 2293–99, ДСТУ 3038–95, ДСТУ 3941–2000, ГОСТ 12.0.002–2003. Стандарти розглядають безпечність промислових підприємств, професійну безпеку та промислову гігієну, систему стандартів безпеки праці на різних стадіях виробництва, терміни та визначення основних понять з охорони праці. Зміст стандартів: терміни і визначення – аварія на промисловому підприємстві, безпека (населення, матеріальних об'єктів, навколишнього середовища), безпечність промислового підприємства, ідентифікація небезпеки, критерій безпеки, культура безпеки, небезпека, показник безпеки працівників (населення регіону) показник безпечності, показник безпечності (промислового підприємства) нормований, аналіз і контроль ризиків – ризик вимушений, ризик віддалених наслідків, ризик добровільний, ризик індивідуальний, ризик колективний, ризик промислового підприємства.
Джерела небезпеки та вимоги безпечності промислових підприємств згідно із ДСТУ 3273–95, ДСТУ 3941–2000, ГОСТ 12.1.001–89, ГОСТ 12.1.008–76, ГОСТ 12.1.010–76, ГОСТ 12.4.077–79. Стандарти розглядають джерела небезпеки – джерела біологічної (або хімічної) небезпеки, вибухонебезпечні, пожежної небезпеки, радіаційної небезпеки, шуму;
Небезпечні підприємства – підприємство потенційно небезпечне, вибухонебезпечне, пожежонебезпечне, біологічно небезпечне, радіаційне небезпечне, шумонебезпечне; загальні положення та вимоги безпечності промислових підприємств – лазерна і ультразвукова безпека, біологічна безпека, вибухобезпечність.
Санітарно–гігіснічні вимоги до повітря робочої зони згідно із ГОСТ 12.1.005–89. Стандарт розглядає загальні санітарно–гігієнічні вимоги до повітря робочої зони. Зміст стандартів: загальні санітарно–гігієнічні вимоги до показників мікроклімату і припустимому вмісту шкідливих речовин в повітрі робочої зони, загальні вимоги до методів вимірювання і контролю показників мікроклімату і концентрації шкідливих речовин.: оптимальні і допустимі величини показників мікроклімату у виробничих приміщеннях, вимоги до методів вимірювання і контролю показників мікроклімату, гранично допустимий вміст шкідливих речовин у повітрі робочої зони, вимоги до методів і засобів вимірювання концентрації шкідливих речовин у повітрі робочої зони.
Шкідливі речовини, класифікація і загальні вимоги безпеки згідно із ГОСТ 12.0.003–74, ГОСТ 12.1.007–.76, ГОСТ 12.3.002–75, ГОСТ 30333–95. Стандарти розглядають загальні вимоги безпеки, які вміщуються в сировині, продуктах, напівфабрикатах і відходах виробництва при їх виробництві, використанні і зберіганні. Зміст стандарту: класифікація шкідливих речовин, вимоги безпеки, вимоги до санітарного обмеження вмісту шкідливих речовин в повітрі робочої зони, основні вимоги до контролю за вмістом шкідливих речовин у повітрі робочої зони. Терміни і визначання.
Вибухонебезпека і суміші вибухонебезпечні згідно із ГОСТ 12.1.010–76 і СТ СЭВ 2775–80. Стандарти розглядають загальні вимоги вибухонебезпеки, класифікацію і методи випробувань, класифікацію вибухонебезпечних сумішей за категоріями і групами та методи визначання параметрів вибухонебезпеки, що використовується при встановленні класифікації сумішей, методи випробування. В додатку надається концентрація з найбільшої небезпекою зайняття, температура само зайняття деяких горючих газів і парів, розподілення вибухонебезпечних сумішей за категоріями і групами.
Основні положення безпеки праці згідно із ГОСТ 12.0.002–2003, ГОСТ 12.0.001–82, ГОСТ 12.0.003–74, ГОСТ 3.1120–83. Стандарти розглядають основні положення, загальні правила, відбиття й оформлення вимог безпеки праці в технологічної документації, небезпечні й шкідливі виробничі фактори та їх класифікацію, метрологічне забезпечення в області безпеки праці, терміни й визначення тощо.
Вимоги до захисту від електромагнітного забруднення згідно із ГОСТ 12.1.002–84, ГОСТ 12.1.006–84, ГОСТ 12.1.045–84. Стандарти розглядають припустимі рівні напруженості електричного поля промислової частоти та електромагнітного поля радіочастот на робочих місцях і проведення контролю; припустимі рівні на робочих місцях і вимоги до проведення контролю електростатичного поля.
20. Санітарно–гігієнічне нормування.
Серед несприятливих екологічних впливів, найбільшу безпосередню небезпеку представляють забруднення природних середовищ, робочих приміщень, помешкання та всіх інших об'єктів оточуючого середовища. Для оцінки рівня забруднення необхідна оптимізація – гігієнічна регламентація вмісту шкідливих речовин, яка дозволяє визначити граничні значення їх вмісту, при яких ці речовини не здійснюють негативного впливу на організм людини, рослин, тварин, на ландшафт в цілому, на ті або інші технологічні процеси, на технічні споруди тощо.
Найбільш розробленим є питання про дію хімічних забруднювачів, які є, як правило, токсичними. Оцінка токсичності базується на вимірюванні кількості отруйної речовини, яка міститься в конкретному середовищі (повітрі, воді, ґрунті, продукті та ін.) або яка надійшла в організм і викликала його реакцію в тій або іншій формі (отруєння, смерть). При цьому необхідно враховувати також шляхи надходження речовин в організм, тривалість їх дії, стан самого організму, стан оточуючого середовища.
Оптимізація забруднюючих речовин в природних середовищах здійснюється шляхом санітарно–гігієнічного нормування. Основним його завданням є розробка санітарно–гігієнічних нормативів.
«Санітарно–гігіснічні нормативи – найбільш розвинута і поширена система норм, правил і регламентів для оцінювання стану навколишнього середовища. Вони встановлюються в інтересах охорони здоров'я людини і збереження генетичного фонду деяких популяцій рослинного і тваринного світу. Санітарно–гігієнічне нормування охоплює також виробничу та житлово–побутову сфери в житті людини. Встановлені і затверджені нормативи є обов'язковими на всій території України. Для питної води гранично допустимі концентрації (ГДК) деяких шкідливих речовин були затверджені ще у 1939 році. Наразі число встановлених ГДК для водних об'єктів різного призначення наблизилося до 2000. Для атмосферного повітря у 1952 році були введені ГДК для 10 речовин, на даний час їх вже близько 100. Існують також ГДК забруднюючих речовин у грунті, а також ГДК шкідливих речовин для рибогосподарських водоймищ, для повітря в зоні лісових масивів, для води, яка використовується для зрошування тощо.
Основні характеристики санітарно–гігієнічного нормування: токсикант, доза, концентрація, границі шкідливої летальної дози:
Токсикант – отруйна, шкідлива для здоров'я речовина. Для оцінювання токсичності речовини проводяться досліди на тваринах з наступною екстраполяцією експериментальних даних на людину.
Доза – кількість (маса) шкідливої речовини, яка надійшла в організм, відносно маси тіла (мг*кг–1).
Концентрація – кількість речовини відносно одиниці об'єму або маси повітря (мг*м3), води (мг*л–1), грунту (мг*кг–1).
Границя шкідливої дії – це мінімальна доза речовини, при впливі якої в організмі виникають зміни, що виходять за межі фізіологічних та пристосувальних реакцій, або виникає тимчасово компенсована патологія. Таким чином, гранична доза речовини (або гранична дія загалом) викликає в біологічному організмі відгук, який не може бути компенсований за рахунок гомеостатичних механізмів (тобто механізмів підтримання внутрішньої рівноваги організму).
ГДК – гранично допустимі концентрації – це нормативи, які встановлюють концентрації шкідливої речовини в одиниці об'єму (повітря або води), маси (харчових продуктів, грунту) або поверхні (грунт, шкіра працюючих), які при впливі за визначений проміжок часу практично не впливають на здоров'я людини і не викликають несприятливих наслідків у його нащадків; в більш узагальненому вигляді;
ГДК – це кількість шкідливої речовини в тому або іншому природному середовищі (воді, повітрі, ґрунті), віднесена до маси або об'єму конкретного компонента, яка при постійному контакті або впливі в певний проміжок часу практично не здійснює впливу на здоров'я людини і не викликає несприятливих наслідків у її потомства. ТДК – тимчасово допустимі концентрації – встановлюються для речовин, про дію яких не накопичено достатньої інформації;
ГДКМГ – гранично допустимі концентрації мінімальна при гострому отруєнні;
ГДКМХ– гранично допустимі концентрації мінімальна при хронічному захворюванні;
ЛД – летальна доза – смертельна доза токсиканта, що спричиняє загибель організму.
ЛК – летальна концентрація – смертельна концентрація токсиканта;
Нормативи, які обмежують шкідливий вплив, встановлюються і затверджуються спеціально уповноваженими Державними органами в галузі охорони оточуючого природного середовища, санітарно–епідеміологічного нагляду і удосконалюються по мірі розвитку науки і техніки з урахуванням міжнародних стандартів. В основі санітарно–гігієнічного нормування лежить поняття гранично допустимої концентрації, шкідливих речовин (полютантів) в атмосферному повітрі, воді, грунті та харчових продуктах.
Таким чином, санітарно–гігієнічне нормування охоплює всі сфери оточуючого середовища та різні шляхи надходження шкідливих речовин в організм людини, хоча дуже рідко відображає комбіновану дію (одночасну або послідовну дію деяких речовин при одному і тому ж шляху надходження) і не враховує ефектів комплексного надходження шкідливих речовин в організм різними шляхами і з різних середовищ – з повітря, води, з їжею, через шкіряні покрови тощо і сукупного впливу всього різноманіття фізичних, хімічних і біологічних факторів оточуючого середовища. Існують лише обмежені переліки речовин, які враховують ефект сумації в умовах їх одночасного вмісту в атмосферному повітрі .
Аналіз того, як змінюються протягом певного часу значення гранично допустимих концентрацій, свідчить про їх відносність, або точніше – про відносність наших знань про безпечність або небезпечність тих або інших речовин. Достатньо згадати про те, що в 50–і рр. XX ст. ДДТ вважався одним з найнебезпечніших для людини інсектицидів і широко рекламувався для використання в побуті.
Для речовин, про дію яких не накопичено достатньої інформації, можуть встановлюватись тимчасово допустимі концентрації (ТДК) – тобто отримані розрахунковим шляхом нормативи, які рекомендуються для використання протягом 2–3 років. Іноді використовують і інші характеристики забруднюючих речовин, такі як летальна доза та летальна концентрація.
Розрізняють мінімально летальні (ЛД0-10), середньо летальні (ЛД50), абсолютно летальні (ЛД100) та інші дози. Цифри, наведені у вигляді індексів, відображають ймовірність (%) виявлення визначеного токсичного ефекту – в даному випадку смерті в певній групі піддослідних тварин. Необхідно відзначити, що величини токсичних доз залежать від шляхів надходження речовини в організм. Доза ЛД50 (тобто загибель половини піддослідних тварин) дає значно більш визначену в кількісному відношенні характеристику токсичності, ніж ЛД100 або ЛД0, тому її ще називають летальною концентрацією (ЛК50).
В залежності від ступеня токсичності отруйних речовин виділяють чотири класи небезпечності. Найбільш небезпечний перший клас.
Впливаючи на організм, шкідливі речовини викликають гострі та хронічні захворювання. Хронічні захворювання часто викликають важкі метали, а деякі отруйні речовини з класу хімічної зброї викликають тільки гострі отруєння.
Для більшості токсичних речовин встановлюють дві гранично допустимі концентрації:
• мінімальну при гострому отруєнні (ГДКМГ);
• мінімальну при хронічному захворюванні (ГДКМХ).
Проте слід враховувати, що одні і ті ж концентрації шкідливих речовин по–різному впливають на організм в залежності від того, де вони знаходяться: у повітрі, воді чи грунті. Тому ГДК шкідливих речовин в різних середовищах можуть дуже відрізнятися.
21. Екологічне нормування
Екологічне нормування передбачає так зване допустиме навантаження на екосистеми.
Допустимим вважають таке навантаження, під впливом якого відхилення від нормального стану системи гарантовано і не перевищує природних змін середовища, а , отже не викликає небажаних наслідків у біоті і не призводить до погіршення якості оточуючого природного середовища.
Таким чином, необхідність розробки ГДК не тільки за санітарно–гігієнічними, але і за екологічними ознаками шкідливості є очевидна. Природоохоронні заходи, орієнтовані тільки на діючі санітарно–гігієнічні ГДК, часто малоефективні або зовсім не потрібні. Складається парадоксальна ситуація: норми стають більш жорсткими, оплата і витрати зростають, а стан об'єктів довкілля погіршується. Отже потрібні інші нормативи, які захистили б інтереси екосистем і здоров'я людей. Таким цілям відповідають екологічні нормативи, які в ряді випадків і є більш економічними.
Екологічні нормативи принципово відрізняються від санітарно–гігієнічних, рибогосподарських та інших токсикологічних ГДК:
♦ мета санітарно–гігієнічних і токсикологічних норм – охорона здоров'я людей та окремих популяцій живих організмів,
♦ завданням екологічного нормування є забезпечення нормального функціонування екологічних систем в цілому, в тому числі і здоров'я людини, тобто збереження встановленої рівноваги у природі в рамках можливої саморегуляції.
Головне у тому, що збереження екологічної рівноваги визначається не індивідуальною реакцією окремих особин, як в експерименті, а розгорнутою в часі та просторі реакцією всієї спільноти екосистеми. В цьому разі екологічні нормативи потрібно розробляти на локальному та регіональному рівнях, забезпечуючи тим самим екологічну рівновагу в глобальному масштабі.
Основні принципи розробки екологічних нормативів полягають у наступному:
1) будь–яку зміну природного середовища слід розглянути як недопустиму – "нульову" стратегію;
2) нормативи потрібно встановлювати відповідно технічних можливостей зниження рівня забруднень і контролю за їх вмістом в навколишньому середовищі;
3) допустимий рівень забруднення слід встановити таким, щоб затрати та його досягнення були не більші вартості збитків при неконтрольованому забруднені;
4) стандарти потрібно встановлювати такі, при яких не буде ніяких прямих чи побічних шкідливих впливів на людей. При цьому будь–яке інше вимірюване підвищення концентрації або іншого впливу розглядається як потенційно шкідливе.
Перший принцип занадто жорсткий, так як не всі зміни в природному середовищі приводять, до негативних наслідків. В той же час незаймане природне середовище не завжди відповідає тим чи іншим вимогам людей. Необхідно враховувати, що еволюція біосфери та розвиток цивілізації неминуче призводять до якісних стрибків в потоках речовин і енергії. А тому було б нерозумно дотримуватись "нульової" стратегії, яка має на увазі активну протидію будь–яким змінам. Утопічно намагатись нормативними розпорядженнями законсервувати сучасний стан біосфери. Хоч, звичайно, слід визначити компоненти і параметри навколишнього середовища, які слід зберігати без суттєвих змін.
Другий принцип широко застосовується якщо немає єдиного підходу до нормування вмісту шкідливих і отруйних речовин у природному середовищі. Так, норми скиду багатьох забруднюючих речовин у воду встановлюються за принципами зниження забруднення до можливого мінімуму, який забезпечують найкращі технології.
Третій принцип здається надто меркантильним. Відмова від боротьби із забрудненням в тому випадку, коли вартість природоохоронних заходів більша вартості нанесених збитків, по суті піддає небезпеці життя, здоров'я та добробут людини. Крім того, за таких розрахунків часто не враховуються віддалені наслідки.
Четвертий принцип, орієнтований на здоров'я людей, вважають єдино правильним в Україні та країнах колишнього Союзу. При цьому експериментальні методи медичної токсикології, виправдані при розробці Держстандартів на питну воду і продукти харчування, механічно переносяться на природні екосистеми, де діють гомеостаз та саморегуляція. Але при всій зовнішній привабливості, ці нормативи практично недосяжні, що провокує їх недотримання. А тому фактично виконавча влада вимушена приймати рішення про той чи інший ступінь відхилення від норм на місцевому рівні. Все це приводить не стільки до захисту навколишнього природного середовища, скільки до розорення підприємств, якщо норми науково не обґрунтовані і фактично не можуть бути виконані.
Основні характеристики екологічного нормування: ЕДК, ЕДН, МТН,
ЕДК – це екологічно–допустимі концентрації шкідливих речовин в навколишньому середовищі, які надходять з різних антропогенних джерел і не порушують гомеостатичні механізми саморегуляції екосистем.
ЕДН – це екологічно–допустимі навантаження, які не перевищують екологічної ємності екосистем.
МТН – модуль техногенного навантаження, під яким розуміється обсяг стічних вод та твердих відходів промислових та комунальних об'єктів, рознесених по адміністративних одиницях (областях), що вимірюються в тисячах тон на квадратний кілометр зарік. Екологічне нормування повинно стати частиною загальнодержавної програми забезпечення екологічної безпеки природних ресурсів України. Без створення екологічних норм, правил та регламентів формування еколого–соціально–економічних системи неможливе, і Закон про охорону природи залишається тільки на папері. Існує кілька точок зору на підходи і методологію нормування якості навколишнього природного середовища. Необхідна розробка таких нормативів, які дозволять забезпечити збалансоване вирішення екологічних та економічних задач і стануть інструментом стійкого розвитку суспільства.
Екологічно–допустимі концентрації шкідливих речовин в навколишньому середовищі ЕДК – показники оцінки екологічної ємності регіональних екосистем і біосфери в цілому. Оцінювати ємності екосистем за допомогою ЕДК найбільш зручно на прикладі поверхневих вод, оскільки вода, на відміну від атмосфери, жорстко локалізоване природне тіло. У водоймах вона обмежена берегами і дном. Водні екосистеми – середовище існування більшості живих організмів і найважливіший фактор життєдіяльності людини. Забруднення води впливають на екосистеми та здоров'я людей. Наприклад, для Невської губи розраховані ЕДК забруднюючих речовин (табл. 2.1.1).
Таблиця 2.1.1. ЕДК деяких забруднюючих речовин у воді Невської губи
|
Забруднюючі речовини |
ЕДК,мг*л–1 |
ГДК, мг*л–1 |
|
|
гігієнічні |
рибогосподарські |
||
|
Іони амонію (NН4+). |
1,0 |
1,0 |
0,5 |
|
Нітрати |
0,4 |
10,3 |
9,1 |
|
Нітрити |
0,1 |
0,1 |
0,02 |
|
Фосфати |
0,05 |
1,1 |
0,2 |
|
БСКповн |
4,0 |
3,0 |
3,0 |
|
Ртуть (валовий вміст) |
0,0001 |
0,0005 |
0,0001 |
Наведені в таблиці дані показують, що ЕДК відрізняються від санітарно–гігієнічних та господарських ГДК; вони можуть бути більш жорсткими (за нітратами, фосфатами) і менш жорсткими за БСКповн або співпадати з ГДК (за іонами амонію, валовим вмістом ртуті).
МТН – модуль техногенного навантаження було запропоновано (крім екологічно допустимого навантаження) українськими фахівцями, для характеристики техногенного навантаження:
• техногенно–напружепні регіони мають МНТ 100–1000 тис.т /км2 – до них належать Київська область (має максимальний МНТ 1000 тис.т /км2 за рік.), Донецька, Дніпропетровська і Запорізька області;
• середні показники МНТ (10–50 і 50–100 тис.т /км2 за рік) мають Львівська, Івано–Франківська, Хмельницька, Вінницька, Одеська, Черкаська, Полтавська, Харківська, Луганська, Херсонська та Автономна Республіка Крим;
• мінімальний показник МНТ (1–10 тис.т /км2 за рік) спостерігається для Волинської, Рівненської, Житомирської, Чернівецької, Тернопільської, і Закарпатської областей.
Недоліком МНТ є те, що в ньому не враховується газоподібні викиди в атмосферне повітря, які спричиняють значні забруднення середовища. Тому МНТ доцільно визначаються як об'єм полютантів у газових викидах в атмосферне повітря, у стічних водах, та неутилізованих твердих відходах антропогенної діяльності (А.К. Запольський).
Діюча в Україні і багатьох країнах колишнього Союзу і Східної Європи системи санітарно–гігієнічних та інших токсикологічних гранично допустимих концентрацій забруднюючих речовин створює тільки ілюзію захисту природних систем та інтересів природо користувачів. Так, наприклад, навіть чітке дотримання ГДК не дає ніяких гарантій збереження якості поверхневих вод і благополучного стану водних екосистем. Деякі важкі метали при концентраціях у воді, які не перевищують ГДК, пригнічують самоочищення та інші внутрішньо водоймові процеси. При вмісті у воді 0,03 мг/л фосфатів, що у сто разів нижче вимог Держстандарту на питну воду (3,50 мг/л) і майже в 10 разів нижче рибогосподарських ГДК (0,2 мг/л) починається "цвітіння". Це приводить до вторинного забруднення і погіршення якості води за показниками мутності, кольору, БСК: з'являються запах, присмаки, токсини тощо. їх показники починають перевищувати рівні, допустимі санітарно–гігієнічними нормативами. В інших випадках, навпаки, природні системи здатні компенсувати більші навантаження, ніж того вимагають гігієнічні вимоги.
Все це стосується і впливу забруднюючих речовин на наземні екосистеми, зокрема, на рослини. ГДК для рослин відрізняються від таких для людини (табл.2.1.2).
Із наведених даних випливає, що рослини більш вразливі, ніж людина. Навіть при дотриманні всіх гігієнічних ГДКап загибелі рослин не уникнути, що без сумніву, буде мати хоч і більш віддалені, проте трагічні наслідки і для людини.
Таким чином, необхідність розробки ГДК не тільки за гігієнічними, але й за екологічними ознаками шкідливості, є очевидна. Хоч для деяких речовин порогові концентрації і встановлені, однак державної системи нормативно–правової діяльності по розробці та затвердженню екологічних норм, правил і регламентів не існує. Природоохоронні заходи, орієнтовані тільки на діючі санітарно–гігієнічні ГДК, часто малоефективні або зовсім непотрібні. Складається парадоксальна ситуація: норми стають більш жорсткими, оплата і витрати зростають, а стан об'єктів погіршується. Отже, потрібні інші нормативи, які захищали б інтереси екосистем, і здоров'я людей. Таким цілям відповідають екологічні нормативи, які в ряді випадків і є більш економічними.
Методологія, яка застосовується для розробки гігієнічних ГДК, що використовує екстраполяцію експериментальних даних на екосистеми і на яку спираються медична і ветеринарна токсикологія, непридатна для розробки екологічних нормативів з багатьох причин. Головне в тому, що збереження екологічної рівноваги визначається не індивідуальною реакцією окремих особин, як в експерименті, а розгорнутою в часі і просторі реакцією всієї спільноти екосистеми.
Оскільки екосистема не еквівалентна організму, то і проблема екологічного нормування повинна вирішуватись на рівні вищому від організму. Вимоги людини до якості природних ресурсів практично не залежать від клімату, ландшафту та інших регіональних особливостей, а нормальне функціонування екосистем при одних і тих же навантаженнях істотно залежить від всієї сукупності природних екологічних факторів місцевого і регіонального масштабів.
Екологічні нормативи потрібно розробляти на локальному і регіональному рівнях, забезпечуючи тим самим екологічну рівновагу в глобальному масштабі. Розробка нормативів, які забезпечують екологічну безпеку природних екосистем є першочерговим завданням.
Екологічно–допустимі навантаження (ЕДН), які не повинні перевищувати екологічної ємності екосистем можна розрахувати на основі ЕДК. Встановлення екологічно допустимих навантажень є тим заходом, який дозволить забезпечити баланс екологічних та соціально–економічних інтересів людини, а отже – інструментом стійкого розвитку суспільства.
Екологічне нормування повинно стати частиною загальнодержавної програми забезпечення екологічної безпеки природних ресурсів України. Без створення екологічних норм, правил та регламентів формування еколого–сопіально–економічних систем неможливе і Закон про охорону природи залишиться тільки на папері.
22. Науково технічне нормування
Санітарно–гігієнічні та екологічні нормативи визначають якість об'єктів оточуючого природного середовища відносно здоров'я людини і стану екосистем, однак не вказують на джерело впливу і не регулюють його діяльність. Вимоги, які ставляться безпосередньо до джерел антропогенних впливів на оточуюче середовище, встановлюються науково–технічними нормативами.
Науково–технічне нормування передбачає введення обмежень діяльності господарських об'єктів відносно забруднення оточуючого середовища, тобто визначає гранично допустимі інтенсивності потоків шкідливих речовин, які можуть надходити від джерел впливу в повітря, воду і грунт. Таким чином, від підприємств вимагається не безпосереднє забезпечення тих або інших ГДК, а дотримання гранично допустимих викидів і скидів шкідливих речовин, які встановлені для народногосподарського об'єкту в цілому або для конкретних джерел, які входять до складу цього об'єкту. Зафіксоване перевищення величин ГДК в оточуючому середовищі саме по собі не є порушенням з боку підприємства, хоча, як правило, є сигналом невиконання встановлених науково–технічних нормативів або свідчить про необхідність їх (нормативів) перегляду.
До науково–технічних нормативів, крім нормативів скидів та викидів, відносяться також технологічні, технічні, будівельні, містобудівельні норми і правила (наприклад БНіП), які містять вимоги з охорони оточуючого природного середовища. В основу розробки науково–технічних нормативів покладений такий принцип: за умовами дотримання цих нормативів об'єктами господарської діяльності регіону вміст будь–якої шкідливої речовини (домішки) у воді, повітрі та грунті має задовольняти вимогам санітарно–гігієнічного нормування. Методика розрахунків науково–технічних нормативів дається в розділі 2.4
23. Нормування якості води
Нормування якості – встановлення в нормативно–конструкторській документації кількісних і якісних вимог до безпечності.
Нормування включає відбір номенклатури показників, техніко–економічне обгрунтування значень показників, установлення вимог до якості, ідентифікація потенцій небезпечності, установлення вимог до методів експертизи та контролю показників безпечності. До нормативної бази оцінювання якості води входять загальні вимоги до складу і якості води, значення ГДК речовин у воді водних об'єкті. Загальні вимоги визначають доступній склад і властивості води, які оцінюють найважливішими фізичними, узагальненими хімічними і бактеріологічними показниками.
Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ) видає міжнародні та європейські (ЄС) стандарти на питну воду, в яких наводяться вимоги до якості води. В 1997 році міністерство охорони здоров'яУкраїни з метою забезпечення санітарно – епідеміологічного стану населення затвердило державні санітарні норми і правила (Д СанПін № 136/1940) „Вода питна". У воді водойм господарсько–питного типу водокористування за українським стандартом розчиненого кисню, наприклад, повинно бути не менше 4,0 мг/л, а БСК – не більше 3,0 мг/л. За міжнародними європейськими стандартами концентрація кисню – не менше 5,0 мг/л, а БСК– не більше 7,0 мг/л.
Установлено два види нормативів: санітарно–гігієнічні нормативи якості води (для потреб населення) та рибогосподарські нормативи. У зазначених нормативах науково обґрунтована концентрація забруднюючих речовин та показники якості води (загально фізичні, біологічні, хімічні, радіаційні), які не виливають прямо або опосередковано на життя та здоров'я населення.
В Україні технічні та гігієнічні вимоги до якості води господарсько–питного призначення встановлені ГОСТ 2874. Згідно вимогам цього стандарту вода має бути безпечною в епідеміологічному відношенні, нешкідливою за хімічним складом і мати високі органолептичні властивості.
Безпечність води в епідеміологічному відношенні визначають числом мікроорганізмів і числом бактерій групи кишкових паличок. Токсикологічні показники якості води характеризують нешкідливість її хімічного складу. Гігієнічні вимоги до якості води централізованого господарсько–питного водопостачання що до вмісту забруднюючих речовин наближається до нормативів ВООЗ (додаток 1).
Вимоги до якості води нецентралізованого водопостачання визначені санітарними нормами і правилами (СанПін 2.1.4.544). При цьому нормується запах, смак, колір, каламутність, колі індекс, а також вказують, що вміст хімічних речовин не повинен перевищувати значень відповідних гранично допустимих концентрацій.
Вимоги і нормативи до якості води, яку скидають у відкриті водойми господарсько–питного і культурно–побутового призначення. Вимоги до скидання виробничих стічних вод у водойми зумовлені законом України "Про охорону навколишнього природного середовища і регламентуються "Правилами охорони поверхневих вод від забруднення стічними водами". Згідно з цими правилами встановлені нормативи якості води для водойм за двома категоріями водокористування:
До першої відносяться ділянки водойм, що використовуються як джерела централізованого чи нецентралізованого(децентралізованого) господарсько–питного водопостачання, а також для водопостачання підприємств харчової промисловості.
До другої категорії належать ділянки водойм, що використовуються для купання, занять спортом та відпочинку населення, а також ті, що знаходяться в межах населених пунктів. Крім того, встановлені більш жорсткі нормативи якості стічних вод, що скидаються у водойми, які використовують з рибогосподарськоюметою.
Клас небезпечності і гранично допустимі концентрації шкідливих речовин у воді водних об'єктів господарсько–питного та культурно–питного водокористування наведено в табл. 2.3.2.
При перевищенні ГДК вода стає непридатною для одного або декількох видів водокористування.
Склад та властивості води у водних об'єктах повинні відповідати нормативам у створі, закладеному на водостоках на 1км вище найближчого за течією пункту водокористування (господарсько–питне водопостачання, місце купання, територія населеного пункту),а на непроточних водоймах – в радіусі 1 км від пункту водокористування.
Для водойм також встановлено роз'єднане нормування величини ГДК, в залежності від категорії водокористування. При цьому нерідко ГДК для цілей рибного господарства бувають найбільш жорсткими.
Наприклад, ГДК хлорорганічних ядохімікатів для:
•господарсько–питних цілей рівна 0,02 мг/л;
•культурно–побутових цілей рівна 0,01 мг/л;
•рибогосподарськихцілей – присутністьцих речовинне допускається, що пов'язано з накопиченням токсикантів в харчових ланцюгах у водоймах.
Істотно важливим є різні засоби дії забруднюючих речовин на організми:
♦при потраплянні в середину – дія через внутрішні органи;
♦при контактному впливі – контактний;
♦вплив на органи чуття – чуттєвий.
Нормативи якості води водойм рибогосподарського призначення. Нормативи якості води встановлено для двох видів рибогосподарського водокористування:
•допершогоналежатьводойми,щовикористовуютьсядля відтворення і збереження цінних сортів риб,
•до другого – водойми, що використовуються для всіх інших рибогосподарських потреб.
Нормативи складу і властивостей води водойм, що використовуються для рибогосподарських потреб, можуть поширюватися на ділянку скидання стічних вод у разі швидкого змішування їх з водою водойм або на ділянку, розташовану нижче від місця скидання стічних вод. На ділянках масового нересту і нагулу риби скидання стічних вод забороняється.
У разі скидання стічних вод у рибогосподарські водойми для них встановлюють жорсткіші вимоги, ніж до стоків у водойми, що використовуються для господарсько–питних і культурно–побутових потреб, а саме:
•Розчиненийкисень.Взимкукількістьрозчиненогокисню (післязмішуваннястічнихводзводоюводойми)неповинна становити менше,ніж 6і 4 мг*л–1 для водоймпершої та другої категорій водокористування відповідно; влітку – менше, ніж 6 мг*л–1у пробі, відібраній до 12 години дня, для всіх водойм.
•Повне БСК за температури 20°С не повинно перевищувати 3 мг*л–1 у водоймах обох видів водокористування.
•Отруйні речовини не повинні міститися у концентраціях, щоможуть чинити пряму або опосередковану шкідливу дію на риб чи водяні рослини та організми, які споживають риби.
•Температура води внаслідок скидання стічних вод не повинна підвищуватися влітку більше, ніж на 3°С, а взимку – на 5°С.
Гранично допустима концентрація у воді водойми рибогосподарського призначення (ГДКВР) – це концентрація шкідливої речовини у воді, яка не повинна чинити шкідливого впливу на популяції риб, у першу чергу промислових (табл. 2.3.3).
Таблиця 2.3.3
24. Нормування якості повітря
Регламентується встановленням науково–технічних нормативів гранично допустимих викидів забруднюючих речовин: ГДКап, ГДКмр, ГДКсд, ГДКрз, ГДКнп, ГДКтп, ОБРВ.
Забруднюючі речовини відрізняються за степенем шкідливості: по сукупності токсикологічних характеристик їх відносять до різних класівнебезпеки.Томуіснуєпоказник – індексзабрудненняатмосферного повітря, який об'єднує сукупність характеристик.
Індекс забруднення атмосферного повітря розраховується за сумою нормованих концентрацій, приведених до концентрації речовин 3–го класу небезпеки (всього розрізняють 4 класи небезпеки, найбільш небезпечні відносяться до 1–го класу).
Ступінь забруднення атмосферного повітря встановлюється з врахуванням кратності перевищення речовин ГДК, їх класу небезпеки, допустимої повторюваності концентрації заданого рівня, кількостіречовини,якаодночасноприсутнявповітрі,коефіцієнтівїх комбінованої дії.
Оцінка стану повітряного середовища. Для оцінки стану повітряного середовища в цілому запропонований ряд комплексних показників забруднення атмосфери (сумісно з декількома забруднюючими речовинами). Найпоширенішим є комплексний індекс забруднення атмосфери (Іза). Його розраховують як суму нормованих за ГДКсд і приведених до концентрації діоксиду сірки середнього вмісту різних шкідливих речовин:
де:іі– індивідуальний індекс забруднення для і–ої речовини; – середня концентрація в повітрі і–ої речовини;ГДКсд.і – граничнодопустимаконцентрація середньдобова для і–ої речовини; аі– безрозмірна константа приведення ступеня шкідливості і–ої речовини до шкідливості діоксиду сірки, яказалежитьвідтого, доякогокласунебезпечностіналежитьзабруднююча речовина:
Таблиця 2.3.4
Класи небезпечності нормованих речовин
В теперішній час, у зв'язку з розвитком промисловості, зростанням процесів урбанізації створюються умови надходження в навколишнє середовище і організм людини одночасно декількох шкідливих хімічних речовин. У зв'язку з цим з'явилося таке поняття, як комбінована дія хімічних речовин. Існують три основні типикомбінованої дії хімічних речовин:
♦ синергізм, коли одна речовина посилює дію іншої;
♦ антагонізм, коли одна речовина послаблює дію іншої;
♦сумаціяабоадитивна дія,коли діяречовинвкомбінації сумується.
Накопичені токсикологічними дослідженнями дані свідчать про те, що в більшості випадків промислові викиди і скиди шкідливих речовин в комбінації діють за типом сумації, тобто дія їх додається. Це важливо враховувати при оцінці якості повітряного середовища. Для співставлення даних про забрудненість декількома речовинами атмосферного повітря різних міст або районів міста комплексні індекси забруднення атмосфери мають бути розраховані для однакової кількості (и) домішок.
У випадку присутності в атмосферному повітрі декількох забруднюючих речовин, які мають здатність до сумарної дії їх сумарно допустима концентрація повинна відповідати умові:
де: С1,С2,...,Сn– фактичні концентрації речовин в атмосферному повітрі; при одночасному відборі проб в одній місцевості, мг м –куб. ГДК1,ГДК2,...,ГДКn– гранично допустимі концентрації цих речовин в атмосферному повітрі, мг м –куб.
Порівняння діючих в Україні ГДК з міжнародними стандартами. При порівнянні санітарно–гігієнічних ГДК на повітря і воду, які діють в США, європейських країнах і Україні, виявилось, що у 80% випадків українські норми значно жорсткіші (табл. 2.3.7).
Таблиця 2.3.7
Порівняння деяких американських і українських ГДКрз повітря
Згідно даних табл. 2.3.7 тільки в двох випадках українські ГДКрз повітря є менш жорсткими.
Таким чином, якщо судити тільки по ГДК, то складається враження, що в Україні забезпечується більш надійний захист води і повітря, ніж в інших країнах. Проте це не так, оскільки багато українських стандартів, по–перше, технічно недосяжні сьогодні, а по–друге, аналітичні методи контролю за їх дотриманням часто не дозволяють визначити настільки низькі концентрації речовин або взагалі не розроблені. Особливо це стосується ситуації, коли в навколишнє середовище надходять забруднюючі речовини з багатьох джерел, тобто діє правило сумування:
В цьому випадку ГДК можуть зменшуватись до не вимірювано малих значень. Отже, нормативи якості навколишнього природногосередовища(ГДК)єтимнаріжнимкаменем,наосновіякогорозробляютьсязаходи,приймаютьсярішення,підраховуютьсязатратина охорону природи і оплату за користування природою.
25. Нормування якості грунту
Нормативи ГДКгр розроблені для речовин, які можуть мігрувати в атмосферне повітря або грунтові води, знижувати врожайність або погіршувати якість сільськогосподарської продукції, а також продуктів харчування рослинного походження.
Нормування забруднюючих речовин в ґрунті здійснюється за трьома напрямками:
•нормування вмістушкідливих хімічних речовин в орному шарі грунту;
•нормуваннянакопиченнятоксичних речовинна території підприємства;
•нормуваннязабрудненнягрунтувжитловихрайонах, переважно в місцях збереження побутових відходів.
Номенклатура ГДК хімічних речовин в ґрунті складає декілька видів найменувань. За ступенем шкідливості хімічні речовини за умови їх систематичного проникнення у ґрунт розташовуються в такій послідовності: пестициди та їх метаболіти, важкі метали, мікроелементи, нафтопродукти, сірчисті сполуки, речовини органічного синтезу тощо. В грунтах нормується в основному вміст пестицидів, тобто отрутохімікатів, які використовуються для боротьби із шкідниками, хворобами, бур'янами, паразитами, гризунами – інсектицидів, фунгіцидів, гербіцидів, акарицидів тощо.
Пестициди – це хімічні сполуки (речовини), які використовуються як засоби захисту рослин і тварин від шкідливих організмів. Залежно від ступеня небезпечності для людей і тварин пестициди поділяють на:
>високотоксичні – 50–200мг*кг–1;
>середньо токсичні– 200–1000мг*кг–1;
>малотоксичні– понад 1000мг*кг–1.
Цілком придатну оцінку екологічного стану земель можна отримати за допомогою даних, що характеризують рівень пестицидного навантаження, однак для більшої об'єктивності необхідно мати інформацію про залишкову кількість пестицидів у грунтах і рослинах. Рівень забрудненості грунтів та рослинної маси залишками пестицидів визначають шляхом порівняння фактичного вмісту пестицидів у ґрунті або у сільськогосподарській продукції з ГДК. Перевищення фактичного вмісту залишкової кількості пестицидів відносно ГДК є показником небезпечності екологічної ситуації. У таблиці 2.3.10 наведено нормативи оцінок пестицидного забруднення грунтів.
Оскількигрунтидоситьчастоєзабрудненимиодночасно декількома елементами, то для них розраховують сумарний показник забрудненості,якийвідображаєкомплекснийефектвпливувсієї групи елементів:
Сумарний показник забрудненості може бути визначений як для всіх елементів однієї проби, так і для ділянки території за геохімічною вибіркою.
Оцінка небезпечності забруднення грунтів комплексом хімічних елементів за показником ZС виконується за оціночною шкалою, градація якої розроблена на підставі вивчення стану здоров'я населення, яке мешкає на територіях з різними рівнями забрудненості грунтів (табл. 2.3.11).
Таблиця 2.3.11
Орієнтовна оціночна шкала небезпечності забруднення грунтів за сумарним показником ZС
26. Нормативи екологічної безпеки.
27.Нормування розмірів санітарно – захисної зони.
Санітарно–захисні зони (СЗЗ) – це ділянки землі навколо об'єктів господарської діяльності, що відокремлюють їх від житлових масивів з метою зменшення шкідливих впливів цих об'єктів на здоров'я людини. Для промислових підприємств СЗЗ розташовують з підвітряного боку і засаджують деревами та чагарниками, що мають бактерицидні властивості.
Згідно з санітарними нормами проектування промислових підприємств, виділяють п'ять класів промислових об'єктів завширшки від 50 до 3000 м з урахуванням ступеня забруднення поблизу виробництва. В табл. 2.4.3. наведені розміри СЗЗ залежно від класу промислового об'єкту.
Таблиця 2.4.3
Розміри санітарко – захисних зон
Відстань від джерела викидів до зовнішніх меж СЗЗ за напрямком румбів з урахуванням;розй вітрів визначається за формулою:
28. Нормування шумових та вібраційних забруднень довкілля
Шум – одна з форм фізичного (хвильового) забруднення навколишнього середовища.
Шум – цевсінеприємнітанебажані звукичиїх І сукупність,якізаважаютьнормальнопрацювати, сприймати інформаційні звукові сигнали, відпочивати.
Захист людини від шкідливого впливу шуму є однією з найважливіших соціально–економічних проблем сучасності, від вирішення якої залежить здоров'я працівників підприємств, установ, організацій, мешканців промислових центрів, міст тощо. Основною метою боротьби з шумом є його повне усунення, а за неможливості цього – зниження інтенсивності шуму до допустимих меж, які визначені відповідними нормами. Нормування шумових та вібраційних забруднень довкілля регламентується нормативними документами: ДСТУ 2867, ГОСТ 12.1.003, ГОСТ 12.1.012, ДСН 3.3.6.037, ДСН 3.3.6.039, ДНАОП 0.003–3.14, що розробляють ГДШХ–гранично допустимих рівнів шумових характеристик та санітарні норми показників вібраційного навантаження.
Види шумів: постійний, непостійний, коливний, переривчастий, повітряний, структурний, імпульсний.
Одиницею вимірювання шуму є Бел – відношення діючого значення звукового тиску до мінімального значення, яке сприймається вухом людини. На практиці використовується десята частина цієї фізичної одиниці – децибел (ДБ)
Джерела шумів: всі види транспорту, промислові об'єкти, гучно мовні пристрої, ліфти, телевізори, радіоприймачі, музичніінструменти, юрби людей і окремі особи.
Інтенсивність шуму різних джерел шумів, дБ:
зимовий ліс за тихої погоди0
шепіт, шелест листя20
сільська місцевість30
читальня40
машбюро65
салон автомобіля70
відбійний молоток90
важкий самоскид 100
концерт поп–музики 110
блискавка 130
реактивний літак навіддалі 25 м 140
старт космічної ракети100
♦ Нормування впливів шуму. Нормування шуму здійснюється за санітарними й технічними нормами.
• Санітарне нормування шуму. Санітарні норми встановлюють максимально допустимі значення (рівні) інтенсивності шуму з метою захисту людей від його шкідливого впливу. В основу санітарно–гігієнічного нормування шуму закладено запобігання виникненню функціональних розладів або захворювань, надмірного стомлення і зниження працездатності як при короткочасних, так і повторній дії несприятливих чинників виробничого середовища. Допустимі рівні шуму на робочих місцях, у виробничих приміщеннях і території підприємства регламентуються Державними санітарними нормами ДСН3.3.6.037, витяг з яких наведено в таблиці 2.5.1.
Таблиця 2.5.1.
Рекомендовані діапазони шуму для приміщень різного функціонального призначення
• Технічне нормування встановлює граничні значення характеристик шуму для різних типів обладнання з урахуванням технічних можливостей. Отже, якщо санітарні норми визначають необхідні величини зниження шуму для здоров'я, то технічні нормивстановлюють граничні норми шуму для окремихвидів машині механізмів.
Основною шумовою характеристикою машини є рівні її звукової потужності в октавних смугах з середньо геометричними частотами 63 – 8000 Гц, на основі яких машини порівнюються за шумовими властивостями. Значення гранично допустимих рівнів шумових характеристик (ГДШХ) машин встановлюється з урахуванням вимог забезпечення на робочих місцях допустимих рівнів шуму у відповідності з головним призначенням машини і вимогами розділу 2 ГОСТ 12.1.003.
♦Нормуваннявібраційногонавантаження.Основними нормативними документами стосовно вібрації є ГОСТ 12.1.012 та ДСН3.3.6.039.
Вібрація – це механічні коливання твердого тіла. Вібрацію поділяють на природну та штучну. Основними видами вібрації є загальна і локальна вібрація, постійна і непостійна вібрація. Значення вібрацій як фактора забруднення природного середовища залежить від їхньої потужності та частоти. Слабкі вібрації помітної шкоди біоті й довкіллю не завдають. Навпаки, в деяких випадках вони стимулюють розвиток рослин і тварин, використовуються в медицині, як вже згадувалося, для масажу. Сильні вібрації, як шкідливі, так ікорисні, з екологічного погляду, негативно впливають на довкілля і біоту, у тому числі на людину.
Нормування вібрацій поділяють на санітарне (гігієнічне) й технічне. При санітарному нормуванні регламентуються відповідні умови щодо захисту від вібрації людини, а при технічному – щодо захисту машин, устаткування, будівель і т.д. від вібрації, яка може призвести до їх пошкодження чи передчасного виходу з ладу. Як зазначалося раніше, вібрації можуть негативно впливати на довкілля.
Як вже завважувалося, кількісні та якісні критерії і показники несприятливого впливу вібрації на людину, диктуються санітарними нормативними документами Міністерства охорони здоров'я. Згідно з ними вводяться наступні критерії оцінки несприятливого впливу вібрації: критерій "безпека", який забезпечує не порушення здоров'я оператора і виключає можливість виникнення травмонебезпечних чи аварійних ситуацій через дію вібрації; критерій "межа зниження продуктивності праці" забезпечує підтримку нормативної продуктивності, яка не знижується через розвиток втоми під впливом вібрації; критерій "комфорт", при якому людина має відчуття комфортності умов праці.
Оцінка вібраційної безпеки праці повинна проводитись на робочих місцях в конкретному місці при виконанні певної операції.
29. Нормування зборів і плат за розміщення відходів
Ліміти на розміщення відходів визначаються у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України і встановлюються терміном на один рік і після затвердження місцевою державною адміністрацією доводяться до власників відходів до 1 жовтня поточного року. Ліміти на утворення та розміщення відходів розробляються, затверджуються і переглядаються в порядку, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня2611998 р. № 1218. За понадлімітні обсяги розміщення відходів збір обчислюється і сплачується в п'ятикратному розмірі. Нормативи збору, який справляється за розміщення відходів наведено в табл. 2.6.12.
Таблиця 2.6.12
Нормативи збору, який справляється за розміщення відходів
*Норматив збору для приладів, що містять ртуть, елементи з іонізуючим випромінюванням – 55 грн. за одиницю.
За розміщення відходів, для яких не встановлено класів небезпечності, за норматив збору береться норматив, встановлений для відходів першого класу небезпечності в розмірі 55 гривень за тонну.
За розміщення відходів, на які не встановлено класів небезпечності, за норматив збору береться норматив збору, встановлений за розміщення відходів першого класу небезпечності.
Суми збору, який справляється за розміщення відходів (Прв), обчислюються платниками самостійно щокварталу наростаючим підсумком з початку року на підставі затверджених лімітів виходячи з фактичних обсягів розміщення відходів, нормативів збору та коригувальних коефіцієнтів, наведених у таблицях
30. Суть, мета, об'єкти і завдання нормування
Нормування – це діяльність по встановленню гранично допустимих впливів людини на природу. Мета нормування – забезпечення науково обгрунтованого поєднання економічних і екологічних інтересів як основи суспільного прогресу – в певній мірі компроміс між економікою і екологією. Визначена таким чином мета нормування антропогенного навантаження на оточуюче природне середовище передбачає наявність граничних умов (нормативів) як на самий вплив, так і на фактори середовища, які відображають і сам вплив, і відгуки на нього екосистем.
Основними об'єктами нормування антропогенного навантаження на природне середовище є рівні концентрацій забруднюючих речовин у навколишньому середовищі, рівні акустичного, електромагнітного, радіаційного та іншого шкідливого впливу на навколишнє середовище, рівні вмісту шкідливих речовин у продуктах харчування; рівні викидів та скидів у навколишнє середовище забруднювальних хімічних речовин; рівні шкідливого впливу фізичних та біологічних факторів.
Основним завданням нормування є розробка нормативів. Нормативилежатьвосновівимірюваннябалансуекологічнихіекономічних інтересів людини. Вони необхідні для створення гармонічних еколого–економічних систем. Міра розумного поєднання інтересів – це гранично допустимий рівень антропогенних впливів, перевищення яких створює небезпеку для природного середовища та здоров'я людини.
Нормативи (нормативні матеріали) – це комплекс довідкової інформації, необхідної для визначення норм збереження і поліпшення якості навколишнього середовища та охорони здоров'я людини, оптимізації негативного впливу антропогенного навантаження на природне середовище. Нормативи антропогенного навантаження на природне середовище являються основою для визначення правомірності поведінки суб'єктів екологічних правовідносин, визначають ступінь ефективності виконання екологічних і правових наказів. Від показників антропогенного навантаження на природне середовище залежить і реалізація екологічних прав людини, і проведення екологічних експертиз, і міра еколого–правової відповідальності, і оцінка екологічного ризику, і багато іншого. Нормативи антропогенного навантаження на природне середовище повинні відображати вимоги до нього різних споживачів і забезпечувати збереження екологічної рівноваги в природних екосистемах в межах їх саморегуляції.
Норматив стає юридично обов'язковим з моменту затвердження його компетентними органами Держкомсанепіднаглядом і Міністерством екології і природних ресурсів України.
Класифікація нормативів. Нормативи класифікуються за такими видами:
нормативи екологічної безпеки:
•гранично допустимі концентрації забруднюючихречовин у навколишньому середовищі
•гранично допустимі рівні акустичного шкідливоговпливу на навколишнє середовище
•гранично допустимі рівні електромагнітногошкідливого впливу на навколишнє середовище
•гранично допустимі рівні радіаційного шкідливого впливу на навколишнє середовищегранично допустимий вміст шкідливих речовин упродуктах харчування;
гранично допустимі викиди та скиди:
•гранично допустимі викиди у навколишнє середовищезабруднювальних хімічних речовий;
•гранично допустимі скиди у навколишнє середовище
забруднювальних хімічних речовин;
рівні шкідливого впливу фізичних та біологічних факторів:
•гранично допустимі рівні шкідливого впливу фізичних факторів на природне середовище;
•гранично допустимі рівні шкідливого впливу біологічних факторів на природне середовище.
Види нормування. Нормування антропогенного навантаження на природне середовище та розробка нормативів ведеться у трьох основних напрямках:
♦санітарно–гігієнічненормування – розробкасистеминорм, правилірегламентівдляоцінюваннястанунавколишнього середовищавінтересахохорониздоров'ялюдиниізбереження генетичного фонду деяких популяцій рослинного і тваринного світу;
♦екологічненормування – розробкасистеминорм,правилі регламентів допустимого навантаження на екосистеми;
♦науково–технічне нормування – розробка системи норм, правил і вимог, які ставляться безпосередньо до джерел антропогенних впливів на оточуюче середовище.
31. Основні вимоги до екологічних критеріїв оцінки життєвого циклу продукції.
Підкомітет ТК 82 «Оцінка життєвого циклу»
Підкомітет «Оцінка життєвого циклу продукції» було утворено в 2005 році в наслідок реорганізації технічного комітету стандартизації ТК 82 «Охорона навколишнього природного середовища та раціональне використання ресурсів України»
Для того щоб визначити переваги певної категорії продукції чи послуг відносно їх впливів на стан довкілля та здоров’я людини протягом життєвого циклу розробляються та впроваджуються екологічні стандарти.
Екологічний стандарт на продукцію певної категорії є добровільним і встановлює додаткові екологічні вимоги - екологічні критерії, до тих що встановлені чинним законодавством. Відповідність екологічним критеріям є підтвердженням екологічної переваги продукції.
32. Науково-технічні нормативи на гранично допустимі викиди.
Гранично допустимий викид (далі - ГДВ) - науково-технічний норматив, встановлений при умові, що вміст забруднюючих речовин в приземному шарі атмосфери від джерела або їх сукупності, з урахуванням перспективи розвитку промислових підприємств, не перевищував би нормативів екологічної безпеки атмосферного повітря: гранично допустимих концентрацій забруднюючих речовин у атмосферному повітрі для людей і об'єктів навколишнього природного середовища.
Примітка: До розробки єдиних нормативів екологічної безпеки, для встановлення нормативів гранично допустимих викидів забруднюючих речовин у атмосферне повітря, використовуються гранично допустимі концентрації (далі - ГДК) і орієнтовно безпечні рівні впливу (далі ОБРВ) забруднюючих речовин у атмосферному повітрі населених пунктів (ГДК, ОБРВ).
1.3 Значення ГДВ розробляється у складі: проектів нормативів гранично допустимих викидів забруднюючих речовин у атмосферне повітря від стаціонарних джерел для підприємств (далі - проект нормативів ГДВ), зведених проектів нормативів ГДВ забруднюючих речовин в атмосферне повітря по місту або населеному пункту.
1.4 Проект нормативів ГДВ розробляється всіма господарюючими суб'єктами, що здійснюють викиди забруднюючих речовин у атмосферне повітря стаціонарними джерелами. Примітка: Коли господарюючий суб'єкт є власником основних фондів (засобів виробництва), то він самостійно розробляє матеріали оцінки впливу його виробництв на атмосферне повітря. При оренді основних фондів, ці питання вирішуються на договірних умовах між орендатором і їх власником [3].
1.5 Встановлення ГДВ проводиться з застосуванням методів розрахунку забруднення атмосфери промисловими викидами, а також з урахуванням фізико-географічних та кліматичних умов місцевості розташування промислових площадок і участків жилої забудови, що існує і проектується, санаторіїв, зон відпочинку міста, взаємного розташування промислових площадок і селітебних територій, за існуючим станом, так і на перспективу, граничних нормативів утворення забруднюючих речовин, які відводяться у атмосферне повітря при експлуатації технологічного та іншого обладнання, споруд і об'єктів.
Граничні нормативи утворення - гранична кількість забруднюючих речовин, які утворюються при експлуатації окремих типів технологічного та іншого обладнання і відводяться у атмосферне повітря та встановлюються з врахуванням сучасних технічних можливостей, прогресивних маловідходних технологій, комплексного використання сировини, удосконаленого газоочисного обладнання та ін.
1.6 Величина ГДВ встановлюється в грамах за секунду (далі - г/с) для кожного джерела викиду і по кожній із забруднюючих речовин при умові повного навантаження технологічного і газоочисного обладнання. Значення ГДВ (г/с) відноситься до того ж часового усереднення (20 хвилин), що і максимально разові гранично допустимі концентрації забруднюючих речовин в атмосферному повітрі для людей.
1.7 Для оцінки темпів зниження викидів визначається масова величина викиду в тонах за рік (далі - т/рік) по кожному стаціонарному джерелу і кожній із забруднюючих речовин, а також в цілому по підприємству при повному навантаженні технологічного обладнання з урахуванням часової нерівномірності викидів, сировини і матеріалів, що використовуються, а також з врахуванням планового ремонту технологічного і газоочисного обладнання.
1.8 Для діючих підприємств, якщо в повітрі міст або населених пунктів концентрації забруднюючих атмосферу речовин перевищують гранично допустимі концентрації забруднюючих речовин в атмосферному повітрі населених пунктів, а значення ГДВ на даний час не можуть бути досягнуті, то за узгодженням з органами Мінекобезпеки України та з органами Міністерства охорони здоров'я України передбачається поетапне, з вказівкою тривалості кожного етапу, зниження викидів забруднюючих речовин до значень ГДВ. На кожному етапі, до забезпечення значень ГДВ, встановлюються тимчасово погоджені величини викидів забруднюючих речовин в атмосферу (далі - ТПВ) і заходи по їх досягненню.
33. Нормування якості продуктів харчування.
Нормування якості продуктів харчування регламентується Державним нормативом ДР-97, санітарними нормами і правилами СанПіН № 5061, Міждержавними стандартами ГОСТ 26926, ГОСТ 26927, що розробляють гранично допустимі концентрації (допустимі залишкові кількості) шкідливої речовини у продуктах харчування (ГДКхр) і максимально допустимі рівні нітратів (МДР) у плодоовочевій продукції; нормативи оцінок пестицидного забруднення продуктів харчування; санітарну оцінку продуктів тваринництва, гранично допустимі кількості отруйних речовин у м'ясі та м'ясних продуктах, отруйні речовини, з якими м'ясо допускається для використання на харчові цілі; нормування вмісту важких металів в продуктах харчування і продовольчій сировині, гранично допустимі концентрації важких металів у харчових продуктах.
❖Санітарно-гігієнічне нормування забрудненості продуктів харчування. При розробці нормативів гранично допустимих концентрацій рівнів шкідливих речовин у продуктах харчування (ГДКхр) враховуються матеріали з токсикології та гігієнічного нормування цих речовин в різних об'єктах природного (у повітрі, воді, грунті), а також інформація про природний вміст різних хімічних елементів у харчових продуктах.
ГДКхр - це допустима залишкова кількість шкідливої речовини у продуктах харчування, яка протягом необмеженого часу (при щоденному впливі) не викликає захворювань або відхилень у стані здоров'я людини.
Санітарно-гігієнічне нормування забрудненості харчових продуктів стосується головним чином нітратів, пестицидів, важких металів і радіоактивних речовин. Необхідно відзначити, що при інтерференції результатів дослідження не можна використовувати ГДКхр як стандарт, прийнятий для будь-яких об'єктів біоти. Наприклад, опис результатів дослідження накопичення сполук ртуті у тканинах птахів не може бути підставою для висновків про перевищення ГДКхр.
Нормативи вмісту нітратів у харчових продуктах і продовольчій сировини Нітрати - це солі азотної (NaN03), а нітрити - азотистої (NaN02) кислот. Нітрати та молекулярний азот (N2) присутній у навколишньому природному середовищі (повітрі, воді, грунті) та продуктах харчування внаслідок кругообігу азоту в природі. У грунті нітратів більше, ніж в інших об'єктах середовищах, у зв'язку з внесенням у нього мінеральних та органічних добрив, потраплянням відходів переробки сировини різними підприємствами. З грунтів нітрати проникають у воду і рослини, а з водою та продуктами рослинництва - в організм людини.
Надмірна кількість нітратів у продуктах харчування становить велику небезпеку для здоров'я людини. Останнім часом доведено канцерогенну дію нітратів, особливо у разі тривалого і систематичного надходження їх в організм людини.
За даними Всесвітньої організації охорони здоров'я, добова норма нітратів становить 5 мг на Ікг маси людини. Самі нітрати не токсичні. Потенційна токсичність їх зумовлена тим, що в надмірних кількостях в організмі людини вони перетворюються в нітрити, які спричиняють зміни стану здоров'я (нітрити діють на гемоглобін крові). Нітрати у високих концентраціях діють також на засвоєння вітаміну А, порушують діяльність ендокринної системи, серця тощо.
34. Нормування електромагнітного та радіаційного забруднення
Нормування електромагнітного та радіаційного забруднення регламентується нормативно–правовими документами: законом України "Про правовий режим території, яка піддасться радіоактивному забрудненню внаслідок чорнобильської катастрофи, нормами радіаційної безпеки України – НРБУ–97", що нормують допустимі рівні впливу радіації на людину, державним нормативом ДР–97, який регламентує вміст 137Сз та 90Зг у продуктах харчування на території України, основним діючим документом є "Основні санітарні правила роботи з радіоактивними речовинами та іншими джерелами іонізуючих випромінювань ОСП–72/87", ГОСТ 12.1.006.
На їх базі розробляються і встановлюються ГДЗ – гранично допустимі значення, ГДД – гранично допустимі дози, ГД – границі дози, ГДК – гранично допустимі концентрації найбільш поширених радіонуклідів у воді відкритих водойм, ГДР – гранично допустимі рівні електростатичного поля в житлових та не житлових приміщеннях, ЕРК – еквівалентні рівноважні концентрації ізотопів радону для повітря приміщень, ППД – потужності поглиненої дози (допустимі рівні) гамма випромінювання в повітрі будинків та приміщень, ТДР –тимчасово аварійно допустимі рівні вмісту радіонуклідів у продуктах харчування та питній воді.
♦ Допустимі рівні електромагнітних полів на робочих місцях. Електромагнітні поля характеризуються певною енергією, яка поширюється у просторі у вигляді електромагнітних хвиль; оцінюються кількістю енергії (потужності), що переноситься хвилею у напрямку свого поширення. Простір навколо джерела ЕМП умовно поділяють на ближню зону (зону індукції) та дальню зону (зону випромінювання). Для оцінки ЕМП у цих зонах використовують різні підходи. Ближня зона охоплює простір навколо джерела ЕМП, що має радіус, який приблизно дорівнює 0,17 довжини хвилі. В цій зоні електромагнітна хвиля ще не сформована, тому інтенсивність ЕМП оцінюється окремо напруженістю магнітної та електричної складової поля. У ближній зоні, зазвичай, знаходяться робочі місця, на яких присутні джерела електромагнітних випромінювань з довжиною хвилі меншою ніж 1 м. Інші – знаходяться практично завжди у дальній зоні, у якій електромагнітна хвиля вже сформувалася. У цій зоні ЕМП оцінюється за кількістю енергії (потужністю), що переноситься хвилею у напрямку свого поширення. Для кількісної оцінки цієї енергії застосовують значення поверхневої густини потоку енергії, що визначається у Вт/м–2.
Допустимі рівні напруженості ЕМП радіочастотного діапазону на робочих місцях та в місцях знаходження персоналу, в яких є джерело ЕМП, регламентуються за ГОСТ 12.1.006. Напруженість ЕМП в діапазоні частот 60 кГц–300 мГц на робочих місцях персоналу протягом однієї доби не повинна перевищувати встановлених граничнодопустимих рівнів.
Максимальне значення ГДЗГдр не повинно перевищувати 10 Вт/м–2 за год. Для захисту населення від впливу ЕМП, утворюваного РТО, влаштовують при необхідності санітарно–захисні зони і зони обмеження забудови в яких ГДР електромагнітного поля не перевищує норми.
Для захисту від електричних полів промислової частоти необхідно збільшувати висоту підвішування фазових проводів ВЛ, зменшувати відстань між ними. При правильному доборі геометричних параметрів можна в 1,6–1,8 разів знизити напруженість поля поблизу ВЛ. Напруженість ЕМП може бути зменшена віддаленням житлової забудови від ВЛ, застосуванням екранувальних пристроїв та інших засобів зниження напруженості електричного поля.
♦ Система нормування в галузі радіаційної безпеки.
Діюча нині система нормування в галузі радіаційної безпеки побудована на понятті дозового навантаження. Основними документами, у відповідності до яких здійснюється радіаційний контроль за безпекою населення, є "Закон про радіаційну безпеку населення" і прийняті як його розвиток "Норми радіаційної безпеки України – НРБУ–97", введені в дію з 1 січня 1998 року.
Обидва ці документи служать для забезпечення радіаційної безпеки людини, екологічних нормативів, які встановлювали б допустимі впливи на екосистеми, в галузі радіаційної безпеки не існує. В системі нормування використовуються такі основні поняття: поглинена доза (Дпогл), еквівалентна доза (Декв), іонізуючої спроможності еквівалентної дози.
Одиницею еквівалентної дози є зіверт – тобто доза будь–якого виду випромінювання, поглинена в і кг біологічної тканини і така, яка створює такий же біологічний ефект, як і поглинена доза в 1Гр фотонного випромінювання. 1зіверт= 100 бер. Альфа–випромінювання вважається у 20 разів не безпечнішим за інші види випромінювання.
♦ Нормування радіоактивних речовин у повітрі. Основним джерелом опромінення населення є природне випромінювання навколишнього середовища. Таким навколишнім середовищем, у якому людина проводить 80 % усього часу, є будівлі, житлові будинки і виробничі приміщення. Якщо порівняти повітря в наших квартирах із забрудненим міським, то в приміщені воно виявиться в 4–6 разів бруднішим і у 8–10 разів токсичнішим.
Компонентом природного випромінювання є, по–перше, будівельні матеріали, виготовлені з природної сировини, що мають у своєму складі природні РН – 226Rа, 232Тn, 40К, які є джерелом зовнішнього гамма–випромінювання всередині приміщень; по–друге радіоактивний газ радон, який утворюється при розпаданні 226Ка і 232Тh і надходить у повітря приміщень зі стін, грунту з водопроводу, побутового газу.
Сумарно ці джерела вносять до 70% у загальну дозу випромінювання населення. Допустимі рівні потужності поглиненої дози (ППД) гамма – випромінювання в повітрі будинків та приміщень (поширюються на гамма – випромінювання, сформоване за рахунок активності природних радіонуклідів, включаючи природний радіаційний фон):
• Потужність поглиненої дози (ППД) всередині приміщень, будівель та споруд, які проектуються, будуються та реконструюються для експлуатації з постійним перебуванням людей, не повинна перевищувати 0,27 мкГр /год–1 (30 мкР /год–1). До приміщень з постійним перебуванням людей відносяться житлові приміщення, а також приміщення дитячих закладів, санітарно–курортних лікувально–оздоровчих закладів.
• ППД всередині приміщень, будівель і споруд, які експлуатуються з постійним перебуванням людей, не повинна перевищувати 0,45 мкГр /год–1 (50мкР /год–1), за винятком дитячих, санітарно–курортних і лікувально–оздоровчих закладів.
Для повітря приміщень установлені допустимі рівні середньої квадратичної еквівалентної рівноважної концентрації (ЕРК) ізотопів радону:
♦ Для повітря приміщень, що проектуються і будуються та при реконструкції будинків і споруджень с постійним перебуванням людей ЕРК 222Кn не повинна перевищувати 50Бк /м–3, а для 220Rn – 3 Бк/м–3.
♦ БРК 222Кh у повітрі будинків, що експлуатуються з постійним перебуванням людей не повинна перевищувати 100 БК /м–3, а для 220Rn – 6Бк/м–3.
35. Стандарти з якості водних об'єктів.
Основним показником нормування забруднюючих речовин водних об'єктів г гранично допустима концентрація у воді водойми господарсько–питного та культурно–побутового водокористування ГДКв, ГДКд, ГДС.
ГДКв– це концентрація шкідливої речовини у воді, яка не повинна чинити прямої або непрямої дії на організм людини протягом всього її життя, а також: не впливати на здоров'я наступних поколінь і не повинна погіршувати гігієнічні умови водокористування.
Гранично допустима концентрація забруднюючої речовини у водоймі (річці, озері, морі, підземних водах) відповідає рівню забруднення, яке виключає несприятливий вплив на організм людини та можливість обмеження або порушення нормальних умов господарсько–питного, культурно–побутового та інших видів водокористування.
Нормування скидів забруднювальних речовин у навколишнє середовище виконується шляхом встановлення гранично допустимих скидів забруднювальних хімічних речовин із стічними водами у водні об'єкти (ГДС).
ГДС – це маса речовин у стічних водах, максимально допустима до відведення з установленим режимом у даному пункті водного об'єкта за одиницю часу з метою забезпечення норм якості води у контрольованому пункті. ГДС встановлюється з урахуванням ГДК в місцях водоспоживання, асиміляційних властивостей водного об'єкта і оптимального розподілу маси речовин, що скидаються, між водокористувачами, які скидають стічні води.
ГДКд – ГДК домішок у воді водного об'єкта – це такий нормативний показник, який включає несприятливий вплив на організм людини і можливість обмеження чи порушення нормальних умов господарсько–питного, побутового та інших видів водокористування. Загальні показники якості промислових вод, що скидаються у відкриті водойми господарсько–питного та культурно–побутового призначення:
♦ Розчинений кисень. Кількість розчиненого кисню не повинна становити менш як 4 мг*л–1 будь–який період року.
♦ Біохімічне споживання кисню (БСК). БСК не повинно перевищувати 3 мг*л–1 при температурі води 20°С для водойм першої і другої категорій, а також для морів.
♦ Завислі речовини. Вміст завислих речовин у воді водойм після скидання стічних вод не повинен зростати більше, ніж на 0,25 і 0,75 мг*л–1 для водойм першої та другої категорій відповідно.
♦ Запахи, присмаки: вода не повинна мати запахів і присмаків інтенсивністю понад 3 бали для морів і 2 бали для водойм першої категорії.
♦ Кольоровість не повинна виявлятися у стовпчику води, яку скидають, заввишки 20 см для водойм першої категорії і 10 см – для водойм другої категорії.
♦ Водневий показник: значення рН після змішування води водойми із стічними водами повинен бути в межах 6,5 < рН < 8,5.
♦ Спливаючі речовини: стічні води не повинні містити мінеральних масел та інших спливаючих речовин у таких кількостях, які здатні утворювати на поверхні водойми плівку, плями тощо.
♦ Мінеральний склад: вміст неорганічних речовин для водойм першої категорії не повинен перевищувати за сухим залишком 1000 мг–л–1, у тому числі хлоридів – 350 мг*л–1 і сульфітів – 500 мг*л–1; для водойм другої категорії мінеральний склад нормується за показником "Присмаки".
♦ Збудники захворювань не повинні міститися у воді: стічні води зі збудниками захворювань потрібно знезаражувати після попереднього очищення; біологічно знезаражені стічні води повинні мати колі–індекс не більше 1000 при вмісті залишкового хлору 1,5 мгл–1.
♦ Температура води у водоймі внаслідок скидання в неї стічних вод не повинна підвищуватися влітку більше, ніж на 3 °С порівняно із середньомісячною температурою найтеплішого місяця року за період останніх десяти років.
♦ Отруйні речовини не повинні міститися у стічних водах у концентраціях, які можуть чинити прямий або опосередкований шкідливий вплив на здоров'я населення.
Лімітуючий показник шкідливості – відображає пріоритетність вимог до якості води. Як і для атмосферного повітря, встановлено окреме нормування якості води, хоча принцип тут інший і пов'язаний із категорією водокористування:
• для господарсько–питного водопостачання населення і підприємств харчової промисловості – встановлюються загально санітарні та органолептичні ліміти;
• для культурно–побутового призначення (для купання, спорту, відпочинку населення) – встановлюються санітарно–токсикологічні ліміти;
• для рибогосподарського призначення – встановлюються токсикологічні та частково органолептичні ліміти.
Екологічний стан водних об'єктів залежить не лише від забруднюючих речовин, але і від таких характеристик:
♦ вміст завислих частинок;
♦ температура;
♦ кількість розчиненого кисню;
♦ кислотність тощо.
Їх величини також встановлюються для різних типів водокористування.
Нормативи викидів і скидів для підприємства встановлюються в сукупності значень ГДВ (ГДС) для окремих діючих і тих джерел забруднення, що проектуються чи підлягають реконструкції. Для останніх нормативи визначаються на різних стадіях проектування об'єктів. Для тих об'єктів, що вводяться в дію, нормативи ГДВ і ГДС повинні бути забезпечені на момент прийняття їх в експлуатацію.
При викидах (скидах) у навколишнє середовище речовин, для яких не встановлено ГДК, органи охорони природи мають право прийняти рішення про зупинення роботи підприємств або їхніх окремих виробництв. Введення в експлуатацію нових виробництв, у викидах (скидах) яких містяться речовини без встановлених ГДК, заборонено.
ГДВ встановлюються для кожного джерела забруднення атмосфери на діючому підприємстві за умови, що викиди шкідливих речовин від одного або сукупності джерел населеного пункту з урахуванням перспективи промислового розвитку і розсіювання забруднювальних речовин в атмосфері не створять приземну концентрацію, що перевищує ГДК. У разі, коли значення ГДВ з об'єктивних причин на підприємстві не можуть бути забезпечені, виконується поетапне скорочення викидів забруднювальних речовин до значень, які забезпечують додержання ГДВ.
Для неорганізованих викидів і сукупності дрібних джерел (вентиляційні викиди з одного виробничого приміщення) встановлюють сумарні значення ГДВ. При визначенні ГДВ для джерела забруднення атмосфери враховують одержані розрахунковим або експериментальним методом значення фонових концентрацій забруднювальних речовин у повітрі від інших джерел (у тому числі і від автотранспорту) міста або іншого населеного пункту.
Значення фонового забруднення атмосфери включає забруднення, яке виникло в результаті транскордонного переносу шкідливих речовин, що має певне значення для прикордонних регіонів.
Матеріали щодо ГДВ і ГДС, які подаються на погодження і затвердження, передбачають наявність клопотання, пояснювальної записки, результатів розрахунків нормативів ГДВ і ГДС, заходів щодо дотримання встановлених нормативів тощо.
36. Критичні антропогенні навантаження на урбанізовану територію
Безпека і захист довкілля від антропогенного впливу, збереження екологічної рівноваги на певній території залежить не тільки від особливостей господарств, але й від ступеня відповідності урбаністичних структур природно–ландшафтним особливостям території. Розгортання процесів урбанізації привело до великої полярності в розподілі населення по території, до концентрації його у великих містах і агломераціях, в урбанізованих районах, які стали ареною особливо глибоких змін у природному середовищі. У зв'язку з цим особливу актуальність набувають питання щільності населення на урбанізованих територіях, які в свою чергу пов'язані з проблемою раціонального розподілу місцевості на ділянки різного функціонального призначення.
Збереження екологічної рівноваги в регіональних системах розселення може бути забезпечено в результаті дотримання таких містобудівних принципів:
♦ формування екологічно збалансованого природного каркасу розселення на основі раціонального територіального розподілу;
♦ раціонального господарського зонування території, яке забезпечує максимальну ефективність природокористування;
♦ врахування територіальної локалізації природо обмінних процесів в містобудівному районуванні закономірностей з метою обмеження антропогенного тиску на природні ландшафти;
♦ розгляд природного ландшафту у його динаміці.
Різні підходи до визначення критичних антропогенних навантажень на урбанізовану територію і раціонального її використання:
• Більшість з них базується на санітарно–гігієнічних критеріях, або на забезпеченості населення зонами різного функціонального призначення. Різниця у підходах пояснюється у значній мірі різницею підходів до визначення меж агломерацій.
• В Германії вважають критичною щільність населення в межах міської агломерації від 100 до 1500 чоловік на 1 км2. Територія агломерації розподіляється так: промисловість, селітебні, транспортні комунікації – 28%; зони відпочинку, сільськогосподарські угіддя –42%; ліси, акваторії – 30%.
• Загальноприйнятим зараз є той факт, що важливим елементом розселення в межах щільно населених територій (більше 50 чоловік на 1 км2) є визначення демографічної ємності території, тобто того максимального числа людей, які можуть бути розміщені в межах району при забезпечені найбільш важливих потреб населення за рахунок місцевих ресурсів. Такі поняття, як "природний каркас" району, "екологічна орієнтація в організації території", "нова екологічна поляризація", "система особливо охоронних територій" тощо з'явилися в результаті прагнення врівноважити негативні наслідки індустріалізації та урбанізації шляхом створення в безпосередній близькості до міст територій–противаг.
Специфічні зони: при проектуванні регіональних систем розселення доцільно виділяти три специфічні зони:
♦ найбільшої господарської активності,
♦ екологічної рівноваги,
♦ буферну.
♦ Зони найбільшої господарської активності в умовах середньої смуги передбачають, що в їх межах щільність населення не повинна перевищувати 50–60 чол. на 1 км2.
• Буферні зони повинні бути передбачені на стикові меж регіональних систем розселення, в задачу яких входить компенсація екологічної неповноцінності деяких систем розселення в найбільш щільно заселених районах. Ширина таких швів між регіональними системами повинна бути не меншою 100–150 км.
При формуванні екологічного каркасу просторової організації розселення необхідно враховувати і стійкість екосистем різних природних зон. Так, в арктичній та тундровій зонах природні екосистеми повинні займати не менше 98% території, у північній зоні тайги та у гірських тайгових зонах – не менше 80–90%, у зоні південної тайги – не менше 50%, у лісостеповій зоні і зоні широколистяних лісів–30–35%, у степовій зоні – 20–40%. В конкретних умовах можлива суттєва деформація каркасу на всіх його територіальних рівнях.
На території локальних систем розселення необхідно виділяти:
♦ центральне ядро,
♦ зону обмеженого розвитку і
♦ зону переважаючого розвитку населених місць.
• Центральне ядро включає місто–центр, необхідні резервні території для його розвитку та лісопарковий захисний пояс.
• Зона обмеженого розвитку формується навколо ядра, внутрішньою границею якої є лісопарковий пояс. За шириною вона повинна бути достатня для захисту проти зростання населення місць системи у агломерацію і одночасно служити базою короткочасного відпочинку населення.
Розрахунки показують, що в середніх умовах центральної частини СНД для міст з населенням понад 1 млн. жителів ширина зони обмеженого розвитку повинна бути не меншою 35–40 км, з населенням 0,5–1 млн. – не меншою 25–30 км, з населенням 100–500 тис жителів –20–25 км.
• Зона активного розвитку розташовується за зовнішньою межею зони обмеженого розвитку, її зовнішньою межею служить перспективна ізоохорона 2–годинної транспортної доступності для міст–центрів з населенням понад 500 тис. жителів і 1,5–годинної доступності для міст з населенням від 100 до 500 тис чоловік, тобто ширина в середньому становить не менше 40–50 км у першому випадку і 30–35 км – у другому.
37. Суть і мета нормування антропогенного навантаження на природне середовище
Нормування - це діяльність по встановленню гранично допустимих впливів людини на природу.
Мета нормування - забезпечення науково обґрунтованого поєднання економічних і екологічних інтересів як основи суспільного прогресу - в певній мірі компроміс між економікою і екологією. Визначена таким чином мета нормування антропогенного навантаження на оточуюче природне середовище передбачає наявність граничних умов (нормативів) як на самий вплив, так і на фактори середовища, які відображають і сам вплив, і відгуки на нього екосистем.
Основними об'єктами нормування антропогенного навантаження на природне середовище є рівні концентрацій забруднюючих речовин у навколишньому середовищі, рівні акустичного, електромагнітного, радіаційного та іншого шкідливого впливу на навколишнє середовище, рівні вмісту шкідливих речовин у продуктах харчування; рівні викидів та скидів у навколишнє середовище забруднювальних хімічних речовин; рівні шкідливого впливу фізичних та біологічних факторів.
Основним завданням нормування є розробка нормативів. Нормативи лежать в основі вимірювання балансу екологічних і економічних інтересів людини.
38. Нормування якості грунту.
Важливими заходами щодо збереження грунтів є гігієнічне регламентування їхнього забруднення. Розроблено методичні рекомендації щодо встановлення гранично допустимої кількості (ГДК) хімічних речовин у ґрунтах.
ГДКгр – це концентрація шкідливої речовини у верхньому орному шарі грунту, яка не повинна чинити прямого або опосередкованого негативного впливу на контактуючі з грунтом середовища (атмосфера та гідросфера) і на здоров'я людини, а також: на само відновлювану властивість грунту. Крім ГДКгр, як оцінюючий, застосовується показник орієнтовно–допустимої кількості забруднюючої ґрунти хімічної речовини (ОДК), який визначається розрахунковим методом.
ОДК – орієнтовно–допустима кількість забруднюючої грунти хімічної речовини.
Нормування здійснюється за трьома напрямками:
♦ вміст ядохімікатів в кореневому шарі ґрунту на сільськогосподарських угіддях;
♦ накопичення токсичних речовин на території підприємства;
♦ забруднення грунту в жилих районах.
Для кореневого шару встановлюються наступні види показників допустимої концентрації:
• допустима концентрація речовин в ґрунті, при якій їх вміст в продуктах для харчових та кормових цілей не перевищує допустимі залишкові кількості (ДЗК) або ГДК в продуктах харчування – ГДКпр;
• допустима (для летючих речовин) концентрація, при якій надходження речовини в повітрі не перевищує встановлену ГДК для атмосферного повітря – ГДКап;
• допустима концентрація, при якій надходження речовин в ґрунтові води не перевищує ГДКв для водних об'єктів;
• допустима концентрація, яка не впливає на мікроорганізми та процеси самоочищення ґрунту.
Санітарний стан грунту оцінюється також за наступними показниками:
> санітарно–хімічні оцінки (санітарне число, кислотність, біохімічне споживання кисню, окислюваність, вміст сульфатів, хлоридів та ін.);
> санітарно–ентомологічні оцінки (чисельність комах, пов'язаних з помешканням, в першу чергу мух);
> санітарно–гельмінтологічні оцінки (чисельність гельмінтів);
> санітарно–бактеріологічні оцінки (бактерії кишкової групи та ін. мікроорганізми, які викликають захворювання людини та домашніх тварин).
39. Стандарти з якості атмосферного повітря
Основні терміни та означення, які стосуються показників забруднення атмосферного повітря, визначені ГОСТ 17.2.1.03.
Найпоширенішою серед них є гранично допустима концентрація (Г ДК).
Гранично допустима концентрація – така маса шкідливої речовини в одиниці об'єму (в мг на 1м3 повітря, 1л рідшій чи 1кг твердої речовини) окремих компонентів біосфери, періодичний чи постійний, цілодобовий вплив якої на організм людини, тварин і рослин не викликає відхилень у нормальному їх функціонуванні протягом усього життя нинішнього та майбутніх поколінь.
Фонова концентрація – концентрація наявних у повітрі, воді чи грунті шкідливих домішок на певний час на певній – території.
Загальна кількість хімічних речовин, що надходить у середовище проживання людини перевищила 4 млн. найменувань Із них понад 40 тис. мають шкідливі для людини властивості. Нормативи ГДК, що затверджуються Міністерством охорони здоров'я України, встановлені для 600 речовин у повітряному середовищі, 200 – у водному та 100 – у грунті.
Усі шкідливі речовини за ступенем небезпечної дії на людину поділяються на чотири класи:
I — надзвичайно небезпечні (нікель, ртуть);
II — високо небезпечні (сірководень, діоксид азоту);
Ш — помірно небезпечні (сажа, цемент);
IV — мало небезпечні (бензин, фенол).
Що шкідливіша речовина, то складніше здійснити захист атмосферного повітря і то нижчий його ГДК. Для кожної речовини встановлюються два нормативи концентрації: максимальна разова і середньодобова.
Максимально разова концентрація – це найвище значення забруднювальних речовин у повітрі, отримане завдяки аналізові багаторазово відібраних проб Поняття ГДКмр, використовується при встановленні науково–технічних нормативів гранично допустимих викидів забруднюючих речовин.
Середньодобова концентрація – це середньо арифметичне значення разових концентрацій у пробах атмосферного повітря впродовж 24 годин безперервно або з рівними інтервалами між відборами. Середньодобова ГДК (ГДКсд) встановлюється для запобігання негативного впливу на людський організм протягом цілодобового використання повітря. ГДКед розрахована на всі групи населення і на невизначено довготривалий період впливу, а отже, як наслідок, є найжорсткішим санітарно–гігієнічним нормативом, який встановлює концентрацію шкідливої речовини у повітряному середовищі. Саме величина ГДКСД може служити за "еталон" для оцінки стану повітряного середовища в селітебній зоні. Середньодобова концентрація визначається протягом доби: проби беруться 4 рази або щогодини.
При забрудненні атмосфери речовинами, для яких ГДК не визначені, МОЗ встановлює орієнтовно безпечні рівні впливу (ОБРВ).
ОБРВ – орієнтовно безпечні рівні впливу, які частіше всього визначаються розрахунковим шляхом. Для різних умов величина ГДК різна. Тому здійснюється так зване роз'єднане нормування забруднюючих речовин: для населених пунктів для атмосферного повітря встановлюються ГДКам і для робочої зони встановлюється ГДКрз.
ГДКап – це максимальна концентрація домішки, віднесена до періоду усереднення, яка при періодичному впливі або протягом всього життя людини не здійснює на неї шкідливого впливу, включаючи віддалені наслідки.
ГДКрз – це концентрація, яка за щоденного 8–годинного перебування на роботі (не більш як 41 година на тиждень) протягом усього робочого стану не може спричинити захворювань чи відхилень у стані здоров'я людей: для нинішнього та наступного поколінь.
ГДКнп – ГДК в атмосферному повітрі найближчого населеного пункту враховує перебування людей цілодобово. Ці нормативи розроблено для недопущення викиду в атмосферу понаднормативних об'ємів шкідливих твердих речовин і їх концентрацій у атмосфері населених пунктів.
Всі концентрації шкідливих речовин у повітрі робочої зони порівнюються з максимальними разовими (протягом 30 хв.), а в повітрі населеного пункту – із середньодобовими за 24 години.
ГДКтп – ГДК для територій підприємств – приймається рівним 0,3 ГДКрз, тобто на території підприємства необхідна більш висока кількість повітря в порівнянні з повітрям робочої зони. Природно, що ГДКап < ГДКрз. В останньому випадку мова йде про обмежене перебування людини в забрудненій зоні, тоді як ГДКап визначає безпечне перебування людини при необмеженому в часі вдиханні забруднюючої речовини. Наприклад, для діоксиду сірки ГДКрз=10 мг/м3, ГДКап=0,5 мг/м3, ГДКтп буде рівне відповідно 3 мг/м3.
В умовах великих міст (з населенням більше 200 тис чол.) та курортів ГДКмр = 0,8 ГДКап. Для деяких видів забруднюючих речовин величини ГДК не визначені, що пояснюється багато чисельними труднощами експериментального характеру. Для таких речовин вводиться ОБРВ.
Нормування викидів забруднювальних речовин у навколишнє середовище виконується шляхом встановлення гранично допустимих викидів цих речовин в атмосферу (ГДВ).
ГДВ – кількість шкідливих речовин, яку не дозволяється І перевищувати при викиді в атмосферу в одиницю часу.
Одиниця виміру ГДВ грам на секунду (1 г/с) встановлюється для кожного джерела забруднення атмосфери за умови, що викиди шкідливих речовин від цього джерела і від сукупності інших джерел з урахуванням розсіювання їх в атмосфері не створять приземної концентрації шкідливих речовин, яка перевищить ГДК.
ТУВ – тимчасово узгоджені викиди – це викиди шкідливих речовин на рівні викидів підприємств з найкращою1 досягнутою технологією виробництва, аналогічних по потужності та технологічним процесам. Різні токсичні речовини можуть чинити подібний несприятливий вплив на організм. У таких випадках відбувається ефект сумації, або синергізму. Його мають фенол і ацетон, валеріанова і капронова кислоти, озон, діоксид азоту і формальдегід та ін.
40. Міжнародні стандарти ISO серії 9000 визначають розроблення, впровадження та функціонування систем якості.
Вони не стосуються конкретного сектора промисловості чи економіки і являють собою настанови з управління якістю та загальні вимоги щодо забезпечення якості, вибору і побудови елементів систем якості. Вони містять опис елементів, що їх мають включати системи якості, а не порядок впровадження цих елементів тією чи іншою організацією. Вони не мають на меті спонукати до створення однакових систем якості, оскільки різні організації мають різні потреби. Побудова та шляхи впровадження систем якості повинні обов'язково враховувати конкретні цілі організації, продукцію, яка нею виготовляється, процеси, що при цьому застосовуються, а також конкретні методи праці. Серія стандартів ІSО 9000 складеться з: ІSО 9000–1, ІSО 9000–2, ISO 9000–3, ІSО 9000–4, ІSО 9001, ІSО 9002, ІSО 9003, ІSО 9004, ІSО 9004–1, ІSО 9004–2, ІSО 9004–3 і ІSО 9004–4
41. Міжнародні стандарти ISO серії 14000 розглядають системи і настанови щодо захищеності навколишнього середовища, системи управління навколишнім середовищем, технічні вимоги і настанови щодо його використання, а також загальні настанови щодо принципів, систем та заходів підтримки.
Перевага міжнародних стандартів 1SO 14000 в тому, що вони створюються для всіх сфер діяльності шляхом надання міжнародної системи тестів або методів визначання захищеності навколишнього середовища. До складу стандартів цієї серії входять ISO 14001, ІSО 14004, ISO 14020, ISO 14021, 1SО 14022, ISO 14023, ISO 14040, ISO 14041, ISO 14042, ISO 14043.
Перші два стандарти з цього переліку с основою ISO серії 14000. Вони задовольнили потреби бізнесу в загальному керівництві, самооцінці, реєстрації та сертифікації оскільки розглядають стосовно системи управління навколишнім середовищем, технічні вимоги і настанови щодо використання, та заходів підтримки.
Інші стандарти розглядають оцінку життєвого циклу: оцінку впливу життєвого циклу, інтерпретацію життєвого циклу, принципи і структуру; настанови щодо аудиту навколишнього середовища, кваліфікаційні критерії аудиторів навколишнього середовища; екологічні етикетки та декларації: позначення, керівні принципи і методики тощо.
42. Штрихове кодування
Штрихове кодування є однією з обов'язкових вимог Держ-споживстандарту, зафіксованою у відповідних стандартах, і країни маркують свої товари не лише знаком (рис. 3.32), що вказує на країну їх походження, а й штриховим кодом.
Україна стала членом EAN (European Article Number, організації з розробки штрихового кодування) у 1994 р.
Кожна країна маркує свої товари позначками держав ної сертифікації продукції.
Комплекс маркування товарів щодо відповідності тех ніці безпеки, термінам споживання (дії), інформація про склад продукції та екологічне маркування сприяють усві домленому вибору споживачем продукції і товарів у рин кових умовах.
У цьому ж році було створено Національну нумерувальну організацію «EAN — Україна». Держспоживстандарт України розробив Державні стандарти України і керівні нормативні документи в галузі штрихового кодування (ДСТУ 3144—95. «Штрихове кодування. Терміни та виз начення». ДСТУ 3145—95. «Штрихове кодування. Загаль ні вимоги». ДСТУ 3147—95. «Штрихове кодування. Мар кування об'єктів ідентифікації. Штрихові позначення EAN». КНД 50—051—95. «Штрихове кодування. Вибір і застосування штрихових кодів. Основні положення»). У стандартах та нормативних документах вказуються термі ни, методики штрихового кодування, правила нанесення штрихового коду — комбінації послідовно розміщених па ралельних штрихів та проміжків між ними, розміри і роз ташування яких встановлено певними правилами.
Штриховим кодуванням вважають подання даних за допомогою штрихового коду. Структурою штрихового коду є сукупність елементів у знаках і знаків у штрихово му коді, взаємозв'язків між ними, що визначаються вста новленими правилами.
Найпоширенішими є такі штрихові коди: EAN; UPC (Uniform Produkt Code); Coodoar; «2 з 5 з чергуванням» або «ITF (Interieayed Two of Five)»; «2 з 5 Industrial»; 39; 93; 128 та ін. В Україні найчастіше використовують штрихові коди EAN—13, EAN—8, ITF, 128, 39. Міжнародний товар ний код EAN присвоюється одиниці обліку відповідно до рекомендацій Міжнародної асоціації товарної нумерації і державних стандартів України для нанесення у вигляді штрихової позначки.
Україна володіє своїм знаком (префіксом) у міжнарод ній системі EAN—13. Це цифри 482, якими починається штриховий код України. У Міжнародній асоціації EAN Іп-ternacional Україну представляє Національна нумеруваль на організація «EAN — Україна». Українська асоціація в галузі систем автоматизованої ідентифікації даних і штри хового кодування (асоціація «Скана») розробила комплекс стандартів у сфері штрихового кодування та маркування продукції.
У світі поширилася Європейська система кодування EAN, згідно з якою товари мають індивідуальний код. Відпо відно до цієї системи кожному товару присвоюють номер з 8 (EAN—8) або з 13 (EAN—13) цифр, найчастіше — EAN—13.
43. Маркування ГМО продукції
44. Класифікація харчових добавок.
У товарознавчій прак тиці виокремлюють такі групи харчових добавок:
поліпшувачі зовнішнього вигляду (барвники, відбі-лювачі);
регулятори смаку і аромату (підсолоджувачі, сма кові добавки, ароматизатори);
регулятори консистенції (загущувачі, гелеутворю-вачі, стабілізатори, емульгатори, розріджувачі);
регулятори зберігання (консерванти, антиоксидан ти, антиокислювачі);
добавки з іншими корисними властивостями (хар чові волокна).
Спеціальною комісією ФАО/ВООЗ (Codex Alimentari-us) по харчових добавках виокремлено 23 функціональних класи для маркування, їх дефініції (визначення) і техноло гічні функції
Харчові барвники (відбілювачі) відіграють важливу роль у формуванні споживних властивостей продовольчих това рів, попиту населення на відповідні продукти. З 4.01.2000 р. в Україні дозволені тільки деякі натуральні і синтетичні (штучні) барвники для використання у харчовій промисло вості (Е100, Е101, Е140, Е141, Е150а, E150b, E150c, E150d, Е152, Е153, ЕІбОа, ЕІбОЬ, ЕІбОс, Е162, Е163, Е164). Для синтетичних барвників обов'язково, а для натуральних ви бірково встановлюються максимально допустимі рівні.
Регулятори смаку і аромату поліпшують органолеп тичні показники та розширюють асортимент продукції. Ароматичні речовини поділяють на три групи: натуральні ароматизатори та ароматичні речовини; натурально-іден тичні ароматичні речовини; штучні ароматичні речовини.
До підсилювачів смаку і аромату відносять речовини, що підсилюють властивий продуктам харчування смак чи аромат: глютамінова кислота (Е260), гліцерин (Е640), L — заміщений глуатамат натрію (Е621), калію (Е622), каль цію (Е623), амонію (Е624), магнію (Е625).
Емульгатори сприяють створенню або збереженню го могенної суміші двох чи більше несумісних фаз у продук тах харчування. За допомогою емульгаторів отримують високодисперсні стійкі водожирові емульсії, наділені оп тимальними технологічними властивостями, які забезпе чують якість продукції при зберіганні.
Стабілізаторами вважають речовини, що підтримують незмінний фізико-хімічний стан продуктів харчування.
Регулятори зберігання, зокрема консерванти, здатні продовжити строк зберігання харчових продуктів, захи щаючи їх від мікробіологічного псування, запобігають псуванню сировини в процесі технологічної переробки.
45. Маркування харчових добавок
Закон України «Про якість та безпеку харчових про дуктів і продовольчої сировини» встановлює, що харчовою добавкою є природна чи синтетична речовина, яка спеці ально додається до харчових продуктів для надання бажа них властивостей. Вони можуть виявляти свої властивості індивідуально або в поєднанні з компонентами рецептури.
Чинними Санітарними правилами і нормами із засто сування харчових добавок, затвердженими Міністерством охорони здоров'я України від 23.07.1996 p., № 222, перед бачено, що вироблення, застосування та реалізація харчових добавок на території держави повинні здійснюватися з дозволу МОЗ України.
Дозвіл на використання нових добавок дає Головний державний санітарний лікар України на підставі пози тивного висновку державної санітарно-гігієнічної екс пертизи. Впровадження у виробництво харчових доба вок здійснюється під контролем установ державної сані тарно-епідеміологічної служби на місцях.
Питаннями використання харчових добавок займаєть ся спеціалізована міжнародна організація — Об'єднаний комітет експертів ФАО/ВООЗ по харчових добавках і кон-тамінантах (забруднювачах) — YECFA (ФАО — англ. Food and Agricultural Organization — спеціалізована установа ООН з питань продовольства і сільського господарства).
Згідно з Законом України «Про якість та безпеку хар чових продуктів і продовольчої сировини» забороняється реалізація і використання вітчизняних та ввезення в Ук раїну імпортних харчових продуктів без маркування дер жавною мовою України про склад харчового продукту із зазначенням переліку назв використаних у процесі виго товлення харчових добавок, барвників, інших хімічних речовин або сполук. Харчова добавка може позначатись як індивідуальна речовина, наприклад сорбінова кислота, ле-цетин та ін., або груповою назвою, наприклад консервант, емульгатор, синтетичний барвник тощо. Останнім часом поширилося позначення харчової добавки у вигляді індек су «Е» (Europe) з три- або чотиризначним номером, присво єним конкретній добавці. Він підтверджує, що сполука пе ревірена на безпечність, для неї встановлені критерії чис тоти (і вона їм відповідає), гігієнічні нормативи в харчових продуктах (максимально допустимі рівні, допустима добо ва доза, допустиме добове споживання тощо) (табл. 3.13).
Іноді після назви або індексу харчової добавки вказу ють її концентрацію. В Україні вона виражається в мг на 1 кг або 1 л продукту, а за кордоном використовують аб ревіатуру ppm («parts per million» — частин на мільйон, тобто на 1 мільйон вагових чи об'ємних частин продукту припадає певна кількість харчової добавки). Наприклад, величина 50 ppm вказує, що в мільйоні частин продукту знаходиться не більше 50 частин добавки, тобто 50 мг/кг або 50 мг/л продукту.
Таблиця 3.13
Позначення харчових добавок
|
Е102—Е180 |
Барвники. Підсилюють і відновлюють колір продукту |
|
Е200—Е299 |
Консерванти. Підвищують термін зберігання продуктів, захищають від мікробів, грибків, бактеріофагів. Хімічні добавки для стерилізації та дезінфекції |
|
Е300—Е399 |
Антиоксиданти. Захищають від окислення, наприклад, від згіркнення жирів та зміни кольору |
|
Е400—Е499 |
Стабілізатори. Зберігають задану консистенцію |
|
Загущувачі. Підвищують в'язкість |
|
|
Е500—Е599 |
Емульгатори. Утворюють однорідну суміш незмішуваних фаз, наприклад води й олії |
|
Е600—Е699 |
Підсилювачі смаку й аромату |
|
Е900—Е999 |
Піногасники. Попереджують і знижують піноутворення |
47. Інформування про відповідність товарів встановленим вимогам
Інформація про екологічну безпеку, відповідність стан дартам, склад продукту є необхідною, але не менш важли вою для споживачів є інформація про правила і особливос ті користування (зокрема, про заборони) та терміни спожи вання (дії). Термін споживання продуктів харчування є надзви чайно важливою характеристикою, тому за вимогами Держстандарту України імпортні і вітчизняні товари по винні супроводжуватись інформацією на українській мові (наприклад, надписи про склад, терміни споживання). Як що така інформація відсутня, можна звертати увагу на часто використовувані написи: «best before», «a consonimer depreference», «avant leMind», «haetbarbis (Ende)», «con-sumirpreferetemente antes de» — «слід вживати до»; «ex piry date», «validity» — вказують на термін зберігання; «production date» — на дату виготовлення товару.
Вимоги до техніки безпеки експлуатації товару у різ них країнах неоднакові, особливо помітна розбіжність між вимогами країн Європейського континенту і США (на приклад, електроприлади, зроблені в США, розраховані на менші значення напруги у мережі). У Канаді, Росії, більшості країн Європи вимоги техніки безпеки практично збігаються.
Маркування щодо правил техніки безпеки розміщують безпосередньо на самому товарі (приладі), а не на його ок ремих складових (наприклад, «Енергетичну етикетку» — джерело інформування споживачів про характеристики побутових електроприладів, що містить найважливіші да ні щодо енерго- та водоспоживання, особливості прання тощо). Кожна модель побутового електроприладу, що про дається в ЄС, належить до одного з семи класів енергетич ної ефективності (А, В, Є, D, E, F, G). Належність до класу А означає, що контролери засвідчили особливо низьке спо живання електроенергії (з огляду на потенційне). Еконо мічність послідовно позначають літерами А, В і Є і кольо рами від темно-зеленого до жовто-зеленого, літерою D на наклейці жовтого забарвлення — перехідний клас; літе рами Е , F та G (колір від оранжевого до червоного) — не економічні класи (виконання однакової роботи з більшою витратою електроенергії).
Система маркувань «Frost free», «Sika Frost» i «No Frost» характеризує холодильники. «No Frost» означає, що у холодильнику для рівномірної циркуляції холодно го повітря застосовується примусова вентиляція, яка за безпечує постійну циркуляцію повітря у морозильній камері.
За системи «Frost Free» охолодження відбувається статичним способом (холодні стінки або випаровувач на стінці). Це економить до 40% електроенергії порівняно з «No Frost», продовжує строк експлуатації, поліпшує якість зберігання продуктів, запобігаючи їх пересушу ванню (танення холодильної камери, яку охолоджує ви паровувач, відбувається за кожного відключення ком пресора). Позначка «Тропікал 3 8» означає, що холодильник мо же функціонувати при температурі 43°С та вологості повіт ря 85%.
На мінімальну температуру в холодильній камері вка зує, як правило, кількість сніжинок на дверцятах, до того ж кожна означає зниження температури на 6°С, четверта сніжинка — температурний режим у відділі швидкого за-мороження.
Прилади, які діють на основі енергозберігаючих техно логій, маркуються знаками, зображеними на рис.
48. Відповідність українських стандартів міжнародним
На початку 1998 р., як уже зазначалося, була укладена Угода між Україною і Європейським союзом, цілий ряд статей якої саме і передбачають зближення української системи технічного регулювання з європейською. Саме з цією метою була прийнята постанова Кабміну України „Про заходи щодо поетапного впровадження в Україні вимог директив Європейського Союзу, санітарних, екологічних, ветеринарних, фітосанітарних норм та міжнародних і європейських стандартів“, яка передбачає розробку 25 Законів України, а також підготовку 14 галузевих програм оновлення нормативної бази з урахуванням міжнародних та європейських стандартів.
З 25 законів, передбачених цією постановою, набув чинності з січня 1998 р. Закон України „Про якість і безпеку харчової продукції та продовольчої сировини“. Розроблені також проекти законів „Про молоко і молокопродукти“, „Про рибу, морепродукти та продукцію з них“ та інші (сільськогосподарської та харчової промисловості не стосуються).
Держстандарт послідовно проводить активну політику, спрямовану на укладання двосторонніх міжнародних угод про співробітництво в галузі стандартизації, метрології та сертифікації, а також угод про взаємне визнання результатів робіт з оцінки відповідності.
Всього станом на 1 жовтня 1998 р. укладено 40 таких угод з 29 країнами, з них 17 на міжурядовому рівні.
Проте укладання угод – це тільки перший етап на шляхові міжнародного
співробітництва в сфері діяльності Держстандарту. Основне завдання – їх реалізація та ефективність від спільної роботи з партнерами. Укладені угоди передбачають взаємне визнання результатів робіт із сертифікації на основі взаємної акредитації випробувальних лабораторій, тому наступним важливим кроком є визначення таких лабораторій.
Взаємні практичні дії обговорюються в межах угод з Туреччиною, Естонією, Латвією, Литвою, Польщею, Болгарією, Словакією, Фінляндією. Інші (наприклад, КНР, Хорватія, Франція, Ізраїль, Греція, Словенія, Канада тощо) – ще не визначились і займають спостережну позицію.
Але прболеми функціонування, розвитку і удосконалення національної системи стандартизації, метрології та сертифікації необхідно розглядати лише у тісному зв’язку з політичними, економічними і соціальними перетвореннями, які відбуваються в Україні. Розвиток технічного регулювання має відповідати рівню розвитку національної економіки. Перехідний період до ринкової економіки вимагає здійснення поетапного удосконалення національної системи технічного регулювання. Сліпе копіювання зовнішніх атрибутів систем стандартизації і сертифікації розвинених країн світу за умови відсутності ефективного ринкового конкурентного середовища може призвести до фактичного знищення існуючої системи стандартизації, метрології та сертифікації.
Це залишить Україну без ключового елементу національного технічного
регулювання, тобто створить реальну загрозу для національної економічної безпеки і державного суверенітету. Також чинником, який став одним з визначальних, є тиск, який здійснюють імпортери, спираючись на підтримку окремих кіл в середині держави, для отримання нічим не виправданих односторонніх поступок в торговельних режимах (наприклад, як цього вимагають США).
Із державних (національних) стандартів, яким надано чинності, 18,5% – пряме впровадження міжнародних, 42% – часткове впровадження (гармонізовані з міжнародними).
В Україні з 1996 р. набули чинності міжнародні стандарти ISO серії 9000, з січня 1998 р. – стандарти ISO серії 14000, з 1 липня 1998 р. – ISO серії
45000. Зараз в Україні зареєстровано 17 сертифікатів на систему якості у відповідності з ISO серії 9000.
Українська система технічного регулювання докладно аналізувалась в ході переговорів з Світовим Банком щодо виконання умов кредитної угоди про позику на розвиток підприємств. На основі всебічного аналізу експерти вищеозначеного Банку дійшли висновку, що українська система стандартизації та сертифікації, створена з метою реалізації права України як суверенної держави на національне технічне регулювання, відповідає цілям та принципам ГАТТ/СОТ.
Подальший розвиток національних систем стандартизації, метрології та сертифікації визначається стратегічним курсом України на інтеграцію до світової економіки, проголошеним Президентом України, програмою дій Кабінету Міністрів України.
50. Можливості та необхідні умови експорту української продукції
На міжнародному рівні продукція повинна бути позначена стандартом серії ISO 9000 "Управління якістю". Таки знаки ставлять в основному на експортні товари. На продукти і товари внутрішньодержавного споживання ставляться знаки відповідності згідно з ДСТУ 2296 (Національний знак відповідності. Форма, розміри, технічні вимоги та правила застосування).
Міжнародні, міждержавні та регіональні стандарти, національні стандарти інших країн застосовуються в Україні в межах її міжнародних договорів за порядком, який встановлює Держстандарт України. Дозволяється застосування цих стандартів та стандартів фірм інших країн для виготовлення й поставки продукції на експорт за пропозиціями споживачів (замовників) цих країн на договірних (контрактних) засадах у відповідності з міжнародно визначеним законодавством у сфері захисту авторських прав.
В разі поставки продукції на експорт відповідно до вимог міжнародних регіональних та національних стандартів інших країн або стандартів фірм зарубіжних країн, які встановлені у контрактах на поставку за пропозицією споживача (замовника) слід виконувати обов'язкові вимоги державних стандартів України під виготовлення продукції, її зберігання та транспортування на території України.
Експорт продукції українського виробника регулюється Законом України “Про зовнішньоекономічну діяльність”. Для здійснення зовнішньоторговельної операції суб’єкт зовнішньоекономічної діяльності повинен здійснити акредитацію у митних службах.
Для контролю за дотриманням порядку зовнішньоторговельних операцій з боку митних органів введене обов’язкове декларування товарів та майна, що пересікають митний кордон України. Воно носить обов’язковий характер і здійснюється шляхом заповнення відправником або отримувачем вантажу вантажевої митної декларації (ВМД), яка відбиває відомості, що є підставою для нарахування на товар мита, а також статистичного обліку зовнішньоекономічних зв’язків країни.
Для митного оформлення сільськогосподарської та харчової продукції на експорт необхідні: декларація (ВМД), рахунок-фактура, страхові документи, сертифікати якості, відповідності, походження; якщо необхідно – ветеринарні та санітарні (фітосанітарні) свідоцтва; контракт; документи, що підтверджують внесення відповідних митних платежів; ідентифікаційний код підприємства; картка акредитації підприємства в митних органах; висновки Торгово-промислової палати щодо індикативних цін на окрему продукцію (велика рогата худоба, живі барани та вівці, шкури ВРХ та овечі).
51. Роль стандартизації в охороні навколишнього середовища
Усі закони, нормативні документи і стандарти, що сто суються проблем довкілля та якості життя, повинні ґрун туватись на єдиній науковій і методичній базі. Розроблення та впровадження масштабних проектів у галузі охорони НПС неможливе без застосування міжнародних стандартів. Натепер діють сотні стандартів ISO/IEC у галузі екології (якості повітря, ґрунту, води і т. д.). Захист довкілля роз глядають як один із пріоритетних напрямів стандартизації у майбутньому (розроблення, виготовлення, затвердження технічних засобів, контролювання якості загальних пра вил і норм для аналізу стану довкілля, попередження за бруднення, створення екологічних технологій тощо).
На конференції в Гаазі, що відбулась у листопаді 2000 p., учасники кліматичної Конвенції регламентува ли особливості упровадження у дію Кіотського протоко лу. Для цього він повинен бути ратифікований 55-ма країнами, на частку яких припадає 55% світових вики дів. Досвід ISO буде корисний у питаннях розроблення стандартів систем нагляду і звітування про викиди та у питаннях торгівлі викидами.
З 1998 p. ISO вивчала потенційну роль добровільних стандартів у спрощенні впровадження Базової конвенції ООН із кліматичних змін (UNFCCC) та Кіотського прото колу. ISO створила такі дві групи:
Цільову групу з кліматичних змін у межах техніч ного комітету ISO/TC 207, 1998 p.;
Спеціальну групу в межах ISO/TMB із кліматичних змін (AHGCC), 2000 р.
Економічне обґрунтування і законодавче утвердження норм у галузі охорони довкілля реалізується ISO при роз робленні стандартів у галузі екології.
Діяльністю із питань стандартизації екологічних ви мог і суміжних питань займаються організації ISO, IEC, CEN та багато технічних комітетів різних країн. її коорди нують Програма ООН з охорони навколишнього середови ща (UNEP), Організація економічного співробітництва і
розвитку (OECD) та Комісія Європейського Союзу, на ціональні організації зі стандартизації, метрології і серти фікації регулюють угоди, положення та програми. На приклад, у США створено організацію «Загальна ініціати ва з управління навколишнім середовищем» (GEMI), що розробляє методи управління якістю та техніку управлін ня охороною навколишнього середовища. У Франції чин ний стандарт FN X 30—200, який визначає загальні вимо ги щодо розроблення, впровадження і оцінювання системи управління у галузі охорони довкілля на виробництві.
З 1995 р. діє директива Європейського Союзу для під приємств країн ЄС «Схема менеджменту і аудиту в галузі навколишнього середовища» (EMAS). Вона передбачає складання підприємством декларації про стан навколиш нього середовища: опис виробничої діяльності підприємс тва, оцінка його впливу на довкілля, обсяги відходів і за бруднень, споживання води і енергії, методи управління, контролювання навколишнього середовища і т. д.
Створення Технічного комітету (ISO/TK 207) «Управ ління навколишнім середовищем» започаткувало новий напрям у галузі охорони довкілля. Сьогодні існують численні Технічні комітети: ISO/TK 146. «Якість повітря», ISO/TK 147. «Якість води», ISO/TK 190. «Якість ґрунту», ISO/TK 176. «Управління якістю і забезпечення якості», ISO/TK 209. «Чисті приміщення і відповідні контрольова ні середовища» та ін.
Вагомим напрацюванням ТК 207 стали стандарти серії ISO 14000, які є добровільними і ґрунтуються на міжнарод ному узгодженні. їх перевагою є поширення на всі сфери ді яльності через надання міжнародної системи тестів або мето дів визначення захищеності навколишнього середовища. Перші стандарти серії ISO 14000 з'явились у 1996 p.: ISO 14001. «Системи управління охороною навколишнього середовища. Специфікація з настанови щодо користування» та ISO 14004. «Системи управління охороною навколишньо го середовища. Загальні настанови щодо принципів, систем та заходів підтримки». Ці два документи є основою серії ISO 14000. На той час вони задовольнили потреби бізнесу в загальному керівництві, самооцінці, реєстрації та сертифі кації, однак система стандартів, що стосується охорони довкілля, повинна постійно розвиватися.
Загальна кількість стандартів з екологічних питань, прийнятих іншими ТК, перевищує 400, а в процесі розроб лення перебуває до 600. Під час розроблення стандартів ISO серії 14000, ISO/TC 207 координує свою діяльність з Комі тетом ISO з оцінки відповідності CASCO та ISO/TC 176. «Управління якістю і забезпечення якості». Обидві систе ми стандартів (ISO серії 9000 та ISO серії 14000) необхідно розробляти на підприємствах так, щоб вони інтегрувалися у систему управління виробництвом. На підприємствах промислово розвинутих країн і України вже впроваджу ються системи управління якістю, системи екологічного менеджменту та інтегровані системи (під інтегрованими системами розуміють поєднання двох та більше систем ме неджменту).
ISO/TC 207 розробив міжнародні стандарти з екологічного маркуван ня й етикеток, що прийняті як національні стандарти Ук раїни і є чинними з 01.07.2004 р.
У 2004 p. ISO опублікувала стандарт ISO 14001:2004, положення якого передбачають поглиблену кількісну оцінку аудиторами аспектів впливу діяльності підпри ємств на довкілля.
Україна розробляє власну систему стандартизації у галузі природокористування: економічно виправдану і технічно ефективну політику, спрямовану на ефективне і бережливе використання природних ресурсів у процесі структурної перебудови економіки. її реалізацію започат кувало прийняття Законів «Про охорону навколишнього середовища», «Про охорону атмосферного повітря», «Вод ного кодексу» і т. д.
В Україні розроблення, розгляд та погодження націо нальних стандартів, участь у роботі споріднених ТК міжна родних та регіональних організацій, формування позиції України щодо нормативних документів з охорони природ ного середовища здійснює підкомітет технічного комітету стандартизації ТК 93 «Системи управління якістю, довкіл лям та безпекою харчових продуктів — ПК 93/2», а функ ції секретаріату ТК 93 — державне підприємство «УкрНДНЦ».
У країнах ЄС з 2001 р. діє добровільна «Програма управ ління навколишнім середовищем та аудиту» (EMAS), яка пе редбачає більш поглиблені екологічні вимоги, ніж; стандарти ISO серії 14000, зокрема поінформованість громадськості про вплив діяльності підприємств на екологічний стан.
З 1993 р. Україна бере участь у роботі всіх міжнарод них технічних комітетів зі стандартизації в галузі управ ління навколишнім середовищем: з якості повітря, води, ґрунту, управління навколишнім середовищем.
Екологічні норми та вимоги стають одним з найважливі ших інструментів регулювання відносин між країнами внаслідок загострення боротьби за ринки виробництва і збу ту продукції, екологічним бар'єром для обмеження ввезен ня в країну промислової і сільськогосподарської продукції. Наявність сертифікованої системи екологічного мене джменту є невід'ємною складовою вимог стратегічних пар тнерів України до українських товарів. Тому Держспожив-стандарт впроваджує міжнародні стандарти серії ISO 14000: ДСТУ ISO 14001. «Склад та опис елементів системи управ ління навколишнім середовищем і настанови щодо їх за стосування»; ДСТУ ISO 14004. «Загальні настанови щодо принципів управління, систем та засобів забезпечення»; ДСТУ ISO 19011. «Настанови щодо здійснення аудитів сис тем управління якістю і (або) екологічного управління» таін.
53. Знаки маркування, що підтверджують екологічність предметів
Екологічне маркування — нанесення на товари і продукцію спе ціальної екологічної інформації у вигляді рисунків та тексту.
До такого маркування належать знаки і позначення, що засвідчують (підтверджують) належну якість продуктів хар чування; відсутність радіонуклідів (збори лікарських трав); вміст дозволених харчових добавок, барвників, згущувачів; небезпечність товарів при їх транспортуванні; вплив на нав колишнє середовище (мінімально можливий вплив на його об'єкти) при вирубці лісу, вирощуванні сільськогосподар ських культур; відсутність генетично модифікованої сиро вини при виготовленні продукції (соєві продукти); інформа цію щодо екологічного маркетингу (виробники використову
г~ 1
6
ють екологічно безпечну (чисту) сировину, дбають про дов кілля, фінансують природоохоронні програми) тощо.
Етикетка виробу може мати вигляд символів, тексту чи їх комбінації, яка містить один або більше видів інформації про одну або більше властивостей виробу.
Знаки, що закликають до збереження природного се редовища.
Вони розміщуються на упаковці споживчих то варів, їх зміст зводиться до закликів не смітити, підтриму вати чистоту та здавати відповідні предмети для вторинної переробки. Знак «Green Seal» («Зеле на печатка») присвоюється продукції, яка мінімально впливає на природне середовище
Знаки «Ресай-клінг» ставлять на виробах (США), які піддаються переробці, та на предметах, виготовлених з вторин ної сировини.
Країни-учасники ЄС використовують єдине екологічне марку вання «Маргаритка»
Європейський ринок потребує продуктів, вирощених за біологічними технологіями. Приблизно 10% австрій ських та 2% німецьких фермерів дотримуються принципів екологічного господарювання. У Німеччині реалізується більше 90 видів продуктів харчування, вирощених або ви готовлених відповідно до екологічно контрольованих тех нологій.
Натепер існує кілька уніфікованих підходів до еко-мар-кування, зорієнтованих на сприяння розробленню, вироб ництву і використанню виробів, які мало забруднюють дов кілля впродовж свого життєвого циклу, та забезпечення споживачів точною інформацією про екологічність запропо нованого продукту (знаки на предметах з пластиків (переважно з поліетилену)), які вказують на можливість їх утилізації з найменшою шкодою для навколишнього середо вища; знаки на аерозолях з інформацією про відсутність ре човин, що призводять до зменшення озонового шару навко ло Землі.
54. Український класифікатор НД
Класифікатор – документ, в якому відповідно до прийнятих ознак класифікації та методів кодування об'єкти класифікації розподілено на угруповання і цим угрупованням надано коди.
Державні класифікатори належать до державної системи класифікації. Головними видами класифікаторів, що використовуються при розробленні стандартів є: ДК 004 і ДК 009.
ДК 004 –український класифікатор нормативних документів (УКНД) призначено для впорядковування і класифікації стандартів та інших нормативних документів зі стандартизації. Він є основа для побудови каталогів, покажчиків, реєстрів, тематичних переліків нормативних документів. Цей класифікатор установлює назви класифікаційних угруповань та їхні коди. Коди класифікаційних угруповань використовують для індексування нормативних документів зі стандартизації усіх видів та рівнів приймання. Об'єкти класифікації цього класифікатора – стандарти різних видів і рівнів приймання та прирівняні до них нормативні документи. Ознаками класифікації є галузі стандартизації (перший рівень класифікації) та об'єкти стандартизації (другий рівень класифікації з подальшою деталізацією на третьому рівні). Класифікація —ієрархічна, трирівнева. Кожний наступний рівень класифікації не змінює значення попередніх рівнів.
55. Гармонізовані стандарти якості продуктів харчування
В Україні діють більше 1500 національних стандартів, з яких майже 60% гармонізовані зі стандартами ІSО/ІЕС. Участь у міжнародній стандартизації дає можливість сприяти підвищенню технічного рівня і конкурентоспроможності вітчизняної продукції та погодження технічної політики України з технічною політикою торгових партнерів. Ефективним шляхом інтеграції України у світове співтовариство с пряме застосування міжнародних і європейських стандартів і перехід до добровільної стандартизації із закріпленням обов'язкових вимог у законодавчих актах прямої дії. У першу чергу, це досвід впровадження в Україні стандартів ISO серії 9000 та 14000.
В робочу програму СEN включено розробки близько 7200 європейських стандартів. В окремих випадках вони можуть бути експериментальними європейськими стандартами (ЕМVs) або гармонізованими документами (НDs). Європейські стандарти містять основні вимоги до конкретних видів продукції та послуг, до безпеки виробів і їх сумісності, функціональних властивостей, довговічності, а також до якості продукції, системи якості і сертифікації.
До початку 1995 р. в межах переходу до єдиного Європейського ринку СЕN затвердив понад 1300 європейських стандартів, що містять основні вимоги до конкретних видів продукції та послуг, до безпеки виробів і їх сумісності, функціональних властивостей, довговічності, а також до якості продукції, системи якості і сертифікації.
Діяльність СЕN у напрямку стандартизації систем якості знайшла своє відображення у створенні європейських стандартів ЕN 29001, ЕN 29002, ЕN 29003, які є аналогами стандартів ІSО 9001, ІSО 9002, ІSО 9003. В європейських країнах, що входять до складу Європейського союзу, національні стандарти з систем якості створюють або безпосередньо на базі стандартів ІSО серії 9000, або посилаються на стандарти ЕN серії 29000.
56. Нормативи пестицидного забруднення продуктів харчування.
Нормативи пестицидного забруднення продуктів харчування. За накопиченням у харчових продуктах пестициди поділяють на над акумулятивні з вираженою, помірною і слабо вираженою акумуляцією; за стійкістю: дуже стійкі (час розкладу на нетоксичні компоненти –більше 2 років); стійкі (0,5–2 роки); помірно стійкі (1–6 місяців); малостійкі (до 1 місяця).
Ступінь шкідливості пестицидів визначається надходженням та рівнем вмісту їх у харчових продуктах. Деякі нормативи вмісту пестицидів наведені в таблиці 2.5.8.
Таблиця 2.5.8
Нормативи вмісту пестицидів в грунті та допустимих залишкових кількостях в продуктах харчування
57.Вимоги, що пред’являються до органу по сертифікації
Вимоги до органів з сертифікації продукції регламентуються ДСТУ 3411, а систем якості — ДСТУ 3420. Відповідно до цих документів органи із сертифікації створюються на базі державних організацій, що мають статус юридичної особи та можуть бути визнані третьою стороною. Їхня діяльність здійснюється під керівництвом Національного органу із сертифікації на підставі укладеної з ними ліцензійної угоди.
Орган із сертифікації повинен мати:
організаційну структуру, адміністративні та юридичні права для управління роботами із сертифікації в заявленій галузі;
компетентний персонал, кваліфікація якого підтверджена документально за результатами атестації;
актуалізований фонд нормативних документів відповідно до галузі сертифікації, що має бути підтверджено документально за результатами експертизи цих документів та змін до них;
систему двосторонніх зв´язків з виробниками або постачальниками сертифікованої продукції, яка забезпечує вчасне їх інформування про заплановані зміни щодо вимог нормативних документів на продукцію, що має бути документально підтверджено;
договірні зобов´язання з акредитованими випробувальними лабораторіями для проведення випробувань продукції з метою сертифікації;
штатний персонал, який веде технічний нагляд за виробництвом сертифікованої продукції, або договори на його проведення з органами із сертифікації систем якості чи з територіальними центрами;
статут, що визначає його діяльність;
положення про орган із сертифікації;
керівництво з якості;
комплект організаційно-методичних та керівних документів системи сертифікації продукції в заявленій галузі сертифікації;
документи, що встановлюють правила та порядок проведення технічного нагляду за виробництвом та випробуваннями сертифікованої продукції (систем якості);
досвід роботи із сертифікації, що підтверджується документально за результатами виконаних робіт.
Орган із сертифікації має забезпечити безперешкодний доступ до інформації про його послуги усім організаціям-заявникам, конфіденційність інформації про результати сертифікації, що є комерційною таємницею, а його діяльність не повинна мати дискримінаційний характер. Він має регулярно здійснювати внутрішню перевірку ефективності функціонування системи управління якістю. Результати перевірок мають бути зареєстровані і до них повинні мати вільний доступ особи, які здійснюють інспекційний контроль діяльності органу з сертифікації.
Організаційна структура органу із сертифікації систем якості може бути така:
керівник;
рада;
виконавчі підрозділи (групи).
59. Знаки, що підтверджують відповідність продукції
Деякі товари позначаються ембле мами, наприклад товар відповідає міжнародному стандарту якості ISO 9000 (рис. 3.16, а). В Україні функціонує Українська дер жавна система сертифікації — УкрСЕПРО, яка перевіряє продукти та інші товари на відповідність стандартам та видає сертифікати відповідності, зміст яких може засвід чуватись маркуванням. Поряд із знаками екологічного маркування на ряді товарів можливо побачити знаки, що підтверджують їх якість. Наприклад, напій відповідає міжнародному стандарту якості ISO 9000 (рис. 1.4.6).
Рис. 1.4.6. Знаки, що підтверджують відповідність продукції:
а)міжнародному стандарту якості; б) інформаційний знак щодо якості продукції.
Якщо продукція, процес чи послуга відповідають заданим вимогам – певним стандартам або технічним умовам – і мають задану якість, то вони одержують сертифікат відповідності, знак відповідності і маркування.
Відповідність – додержання всіх встановлених вимог до продукції, процесів, послуг.
Сертифікат відповідності – документ, який вказує, що забезпечується необхідна впевненість в тому, що належним чином ідентифікована продукція, процес або послуга відповідають конкретному стандарту чи іншому нормативному документу.
Знак відповідності – захищений у встановленому порядку знак, який вказує на те, що забезпечується якість згідно нормативних документів чи стандартів. Відомо, що при виробництві продукції досягнути відповідності всім стандартам, практично неможливо і досить дорого. Тому, саме система сертифікації може забезпечити оптимальну гарантію того, що продукція відповідає найкращим показникам. Для кожного виду продукції розроблено свій знак відповідності і правила його застосування.
♦ Маркування товарів. В Україні функціонує Українська державна система сертифікації – УкрСЕПРО, яка перевіряє продукти та інші товари на відповідність стандартам, видає сертифікат відповідності який після цього дає право маркувати продукцію (рис. 1.9.1 а, б).
Маркування товарів першим знаком (рис. 1.9.1 а) підтверджує відповідність міжнародному стандарту якості ISO 9000. Другий знак (рис. 1.9.1 б) – є інформаційним знаком, що розповідає про склад продукту (продукт з радіопротекторними властивостями).
Існує дуже багато символів (знаків) маркування. Всі символи на різноманітних товарах можливо об'єднати у такі групи:
♦ які засвідчують екологічну безпеку товару;
♦ які підтверджують відповідність стандартам якості та безпеки;
♦ інформаційні знаки (розповідають про склад продукту);
Знаки, що підтверджують відповідність продукції:
а)міжнародному стандарту якості; б) інформаційний знак щодо якості продукції.
♦ інформація про правила користування (зокрема про те, що забороняється);
♦ терміни споживання, дії.
На міжнародному рівні продукція повинна бути позначена стандартом серії ISO 9000 "Управління якістю". Таки знаки ставлять в основному на експортні товари. На продукти і товари внутрішньодержавного споживання ставляться знаки відповідності згідно з ДСТУ 2296 (рисі.9.2–1).
49,58. Гармонізація стандартів якості води
Одним з принципів державної політики України є на ближення вимог національних стандартів на питну воду, технології її очищення, ЗВТ, призначених для оцінювання її якості, до прийнятих в ЄС стандартів і технологій.
В Україні діють такі основні документи, які містять вимоги до якості води: Закон України «Про Загальнодер жавну програму "Питна вода України" на 2006—2020 ро ки» від 3 березня 2005 року, № 2455—IV; Водний кодекс України від 06 червня 1995 року; Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 26 червня 1991 року, № 1264—XII; Закон України «Про питну воду та питне водопостачання» від 10 січня 2002 ро ку, № 2918—III; ДСанШН. «Вода питна. Гігієнічні вимоги до якості води централізованого господарсько-питного во допостачання», затверджено наказом Міністерства охоро ни здоров'я України від 23 грудня 1996 року, № 383; Нас танова щодо наближення до природоохоронного законо давства Європейського Союзу / Робочий документ Комісії (липень, 1997). Усі вони мають спільний недолік: норму ють набагато менше параметрів якості питної води, ніж аналогічні міжнародні. Нормативні документи Всесвіт ньої організації охорони здоров'я встановлюють парамет ри 94 показників, нормативні документи Європейського Союзу — 55, а в Україні — лише 20 показників
Основні показники якості води стандартизують такі міжнародні організації: Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ), Агентство з охорони навколишнього се редовища США (USEPA), Європейський Союз.
60. Міжнародні стандарти якості та їх впровадження.
Міжнародними стандартами з якості є стандарти ІSО серії 9000 і 10000.а з охорони навколишнього середовища – ІSО серії 14000. Міжнародні стандарти ISO серії 9000 визначають розроблення, впровадження та функціонування систем якості.
Вони не стосуються конкретного сектора промисловості чи економіки і являють собою настанови з управління якістю та загальні вимоги щодо забезпечення якості, вибору і побудови елементів систем якості. Вони містять опис елементів, що їх мають включати системи якості, а не порядок впровадження цих елементів тією чи іншою організацією. Вони не мають на меті спонукати до створення однакових систем якості, оскільки різні організації мають різні потреби. Побудова та шляхи впровадження систем якості повинні обов'язково враховувати конкретні цілі організації, продукцію, яка нею виготовляється, процеси, що при цьому застосовуються, а також конкретні методи праці. Серія стандартів ІSО 9000 складеться з: ІSО 9000–1, ІSО 9000–2, ISO 9000–3, ІSО 9000–4, ІSО 9001, ІSО 9002, ІSО 9003, ІSО 9004, ІSО 9004–1, ІSО 9004–2, ІSО 9004–3 і ІSО 9004–4 (назву стандартів див. додаток 2).
Міжнародні стандарти ІSО серії 10000 містять Настанови щодо перевірки системи якості, кваліфікаційні вимоги до експертів–аудиторів з перевірки системи якості, керування програмою перевірки якості. Ця серія стандартів складається з ІSО 10011–1, ІSО 10011–2, ІSО 10011–3, ІSО 10012, ІSО 10012–1. До цих стандартів слід звертатися при організації, плануванні, здійсненні та документуванні перевірки систем якості. Вони містять настанови щодо перевірки наявності та реалізації елементів систем якості; перевірки здатності системи забезпечувати досягнення заданих показників якості; настанови щодо критеріїв кваліфікації експертів–аудиторів систем якості, а також щодо освіти, підготовки, досвіду, персональних якостей та керівних здібностей, необхідних для виконання перевірки якості; настанови щодо керування програмами перевірки систем якості.
Міжнародні стандарти ISO серії 14000 розглядають системи і настанови щодо захищеності навколишнього середовища, системи управління навколишнім середовищем, технічні вимоги і настанови щодо його використання, а також загальні настанови щодо принципів, систем та заходів підтримки.
Перевага міжнародних стандартів 1SO 14000 в тому, що вони створюються для всіх сфер діяльності шляхом надання міжнародної системи тестів або методів визначання захищеності навколишнього середовища. До складу стандартів цієї серії входять ISO 14001, ІSО 14004, ISO 14020, ISO 14021, 1SО 14022, ISO 14023, ISO 14040, ISO 14041, ISO 14042, ISO 14043.