Предмет правового регулювання галузі конcтитуційного права України

Работа добавлена на сайт samzan.net:

1.Предмет правового регулювання галузі конcтитуційного права України.

КПУ  має свій предмет правового регулювання. Це суспільні відносини, які виникають у всіх сферах життєдіяльності суспільства: політичній, економічній, соціальній, духовній та регулюються правом. Конституційно-правові норми закріплюють насамперед основні принципи, які визначають устрій держави і суспільства. У них встановлюються якісні характеристики держави: суверенітет, форма правління, форма державного устрою, суб'єкти державної влади, загальні основи функціонування політичної системи України, символи держави.

У загальному вигляді предмет галузі конституційного права можна окреслити досить чітко - це особливе коло суспільних відносин, які виникають у різних сферах життєдіяльності суспільства з організацією та здійсненням публічної влади. (Державна влада — це публічно-політичні відносини панування і підкорення між суб'єктами, що спираються на державний примус).

В предметі КПУ зазвичай вирізняють дві взаємопов'язані групи відносин:

1.  Відносини між людиною і громадянином (громадянської свободи, охорони прав і свобод людини).

2.  Відносини, що визначають устрій держави і організацію державної влади.

У новітній юридичній літературі обґрунтовується певне розширення предмета конституційно-правового регулювання через віднесення до нього також і суспільних відносин, що визначають засади конституційного (державного) ладу, основи суспільного ладу (відносини між державою та громадянським суспільством) .На думку автора, наведені вище спроби в цілому дозволяють визначити предмет конституційно-правового регулювання, але потребують певного уточнення:

•  по-перше, з огляду на зміст поняття «конституційне - право» можна зробити висновок про те, що його предметом виступають відносини, які визначають устрій конституційної держави, себто таку організацію державної влади, яка базується на засадах поділу влади (належну організацію державної влади), в інших випадках мова може йти про державне право;
•  по-друге, до предмета галузі конституційного права доцільно також долучити відносини, що визначають засади організації такої форми публічної влади, як місцеве самоврядування;
•  по-третє, з певними застереженнями можна погодитися з пропозицією долучити до предмета конституційно-правового регулювання відносини, що визначають основи суспільного ладу.

Останнє було характерним для юридичної літератури радянського періоду, в якій домінувала концепція, що конституційне (державне) право регулює відносини між людиною і суспільством, установлює засади суспільного ладу (устрою).Такий підхід певною мірою суперечить сучасним поглядам на взаємовідносини суспільства і держави. Так, громадянське суспільство є відносно автономним відносно держави і стоїть над нею, що унеможливлює закріплення в конституційному праві положень стосовно керівництва громадянським суспільством з боку держави. Звичайно, це не означає повної ізольованості держави від суспільства, а норми конституційного права здійснюють певний регулятивний вплив на суспільство закріпленням найважливіших принципів взаємовідносин держави з інститутами громадянського суспільства, і ці принципи виступають одними із засад конституційного ладу.Зазначене дозволяє зробити висновок, що предмет галузі конституційного права становлять такі сфери відносин:а)  суспільні відносини, що визначають устрій конституційної держави, належну організацію державної влади та основи місцевого самоврядування;б)  суспільні відносини, що виникають між: людиною, колективами людей (інститутами громадянського суспільства) та державою.

Регулювання устрою держави, державної влади та основ місцевого самоврядування здійснюється конституційно-правовими нормами через:

1)   встановлення найважливіших принципів, що визначають якісну характеристику України як конституційної держави, до яких можна віднести принципи народовладдя, державного суверенітету, поділу влад, верховенства права, гуманізму, визнання місцевого самоврядування;

2)   закріплення республіканської форми правління та унітарного державного устрою України;

3)   визначення форм (способів) здійснення державної влади;

4)   встановлення системи органів державної влади та статусу окремих їх видів;

5)   установлення основ місцевого самоврядування (організаційно-правової, матеріальної, фінансової тощо).

Що стосується другої сфери відносин (між людиною, інститутами громадянського суспільства і державою), то вона є предметом регулювання також і інших галузей права України - трудового, сімейного, цивільного, кримінального тощо. Норми конституційного права здійснюють регулятивний вплив у цій сфері через:

1) закріплення невід'ємних прав і свобод людини, проголошення людини, її життя і здоров'я, честі й гідності, недоторканності та безпеки найвищою соціальною цінністю;

2) закріплення принципів політичної та ідеологічної багатоманітності, економічних соціальних і культурно-духовних засад конституційного ладу;

3) встановлення обов'язків держави з охорони й захисту прав людини та інститутів громадянського суспільства.

Відносини, що становлять предмет конституційно-правового регулювання, характеризуються певною специфікою:вони складаються в усіх найважливіших сферах життєдіяльності суспільства;виступають як базові в політичній, економічній, соціальній та духовній сферах, визначають загальні засади і принципи політичного, економічного та соціального устрою, цілісність і єдність суспільства.

Структуру предмета галузі конституційного права України становлять:

1) відносини політичного характеру, що характеризують якісні риси держави - державний суверенітет, форму правління, форму державного устрою, державний режим, належність і суб'єкти державної влади, форми та механізм її здійснення, загальні засади організації та функціонування політичної системи;

2) найважливіші економічні відносини, що є основою економічної системи держави (економічною передумовою владарювання) і характеризують наявні в суспільстві форми власності, ступінь гарантованості захисту прав власника, способи господарської діяльності, систему забезпечення соціальних потреб членів суспільства в галузях освіти, культури, охорони здоров'я тощо;

3)  відносини, що характеризують принципові взаємозв'язки держави з особою і становлять основи правового статусу (правового становища) людини і громадянина. Зокрема, це відносини, що визначають:

а) належність особи до громадянства України;

б) характер становища особи в суспільстві та принципи її взаємозв'язків із державою;

в) основні права, свободи та обов'язки особи і ступінь їх гарантованості з боку держави тощо;

4) відносини з приводу організації та діяльності органів державної влади України, взаємозв'язок найголовніших ланок державного апарату;

5) відносини, що складаються в процесі реалізації права народу України на самовизначення і пов'язані з територіальним та адміністративно-територіальним устроєм України;

6) відносини, що визначають основи місцевого самоврядування в Україні, систему місцевого самоврядування, принципи організації та діяльності органів місцевого самоврядування, їхніх взаємовідносин з органами державної влади тощо.

2.Методи правового регулювання галузі конституційного права.

Метод КПУ  значною мірою зумовлюється предметом конституційно-правових відносин, в основі яких лежать владні суспільні відносини політичного характеру. Власне, говорячи про категорію "метод конституційного права", слід взяти до уваги, що йдеться про систему методів конституційно-правового регулювання.

Метод конституційно-правового регулювання - це система способів, прийомів цілеспрямованого юридичного впливу норм конституційного права на суспільні відносини, що є предметом конституційно-правового регулювання.

Метод конституційно-правового регулювання є похідним від методу правового регулювання як способу впливу юридичних норм на суспільні відносини. Йому властиві ті самі загальні ознаки, що й методу правового регулювання загалом:

•  він стосується тільки юридичних норм;
•  забезпечує єдність правового регулювання;
•  гарантується у необхідних випадках засобами державного примусу;
•  є одним з основних критеріїв поділу норм права на галузі.

Водночас методу КПУ властиві й спеціальні ознаки, що дозволяють розмежовувати цю галузь національного права з іншими:

•  регулює найважливіші політичні, економічні, соціальні, культурні (духовні) та інші, тісно пов'язані з ними суспільні відносини;
•  обумовлений функціями конституційного права;
•  має, здебільшого, імперативний (категоричний) характер;
•  сприяє реалізації інтегративної функції конституційного права стосовно інших галузей національного права;
•  представлений сукупністю різноманітних способів (методів) спеціального впливу на конституційно-правові відносини тощо.

Для конституційного права традиційно характерним методом правового регулювання є імперативний метод, що передбачає регулювання суспільних відносин зверху донизу на власно-імперативних началах. Зокрема, імперативний метод застосовується в конституційному праві при визначенні основних принципів організації та діяльності органів виконавчої влади.

Утім імперативний метод або метод субординації в сучасному конституційному праві втрачає свої виняткові позиції. Це позначилося на тому, що багато суб'єктів конституційного права не перебувають між собою в імперативно-субординаційних зв'язках. Так, відповідно до Конституції України, місцеве самоврядування на сьогодні відділене від держави, а органи та посадові особи місцевого самоврядування не перебувають між собою у прямих субординаційних зв'язках. Натомість, характерною ознакою сучасного конституційного права стала юридична рівність багатьох суб'єктів конституційного права, зокрема народу України і національних меншин та інших соціальних спільнот; державної влади та місцевого самоврядування; вищих органів державної влади між собою. Навіть відносини між особою та державою на сьогодні втратили імперативний характер. Ці тенденції розвитку сучасного конституційного права сприяли активному практикуванню диспозитивного методу правових відносин, що є предметом конституційного права.

Утім методи конституційного права продовжують зберігати імперативний характер, що обумовлюється визнанням домінування в конституційно-правових відносинах двох основних суб'єктів, наділених абсолютним суверенітетом - народу України і Української держави. Усі інші суб'єкти конституційного права прямо чи опосередковано перебувають у стані субординації з цими суб'єктами і залежать від народного суверенітету і державного суверенітету. Тож для сучасного конституційного права властиве органічне поєднання двох основних методів правового регулювання - субординаційного і координаційного, із домінуванням імперативного методу.

Загальними методами здійснення юридичного впливу права на суспільні відносини, що активно застосовуються і в конституційному праві, є метод позитивного зобов'язання, метод дозволу та метод заборони.

Метод конституційного зобов'язання виявляється в спонукальному щодо суб'єктів конституційного права характері конституційних приписів. Наприклад, ст. 66 Конституції України визначає: "Кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки".

Метод конституційного дозволу знаходить своє нормативне вираження в положеннях чинного конституційного законодавства України про міру можливої правової поведінки суб'єктів конституційного права. Так, ч. 1 ст. 41 Конституції України закріплює: "Кожен має право володіти, користуватися й розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї Інтелектуальної, творчої діяльності".

Значно рідше в конституційному праві застосовується метод заборони. Як правило, цей метод передбачає юридичне обмеження правосуб'єктності учасників конституційно-правових відносин, що має на меті упередження конституційного делікту. Наприклад, ст. 74 Конституції України забороняє проведення всеукраїнського референдуму з питань податків, бюджету та амністії.

Окрім загальних методів правового регулювання в КПУ застосовуються спеціальні методи конституційно-правового регулювання, що властиві виключно або переважно саме цій галузі національного права. До таких методів конституційного права можна віднести, метод конституційного установлення, зміст якого полягає в нормативному установленні, визначенні основ суспільного і державного ладу, безпосередньої демократії, правового статусу людини, організації та функціонування органів державної влади, загальних засад місцевого самоврядування тощо. Цей метод, зокрема, об'єктивізується в конституційних нормах-принципах і нормах-дифеніціях. Прикладом застосування в Україні установлюючого методу є ст. 1 Конституції України: "Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава".

Метод конституційного нормування, на думку О. Ф. Фрицького, є характерним для закріплення правового статусу особи (за винятком політичних прав) у межах та обсязі конституційного закріплення без конкретизації цього Інституту. Не виключається можливість виявлення й інших методів конституційно-правового регулювання.

Загальні та спеціальні методи регулювання найважливіших суспільних відносин, що є предметом конституційного права, перебувають у стійких структурно-функціональних зв'язках і утворюють систему методів конституційно-правового регулювання, більш відому в юридичній науці як категорія "метод конституційного права".

3.Принципи галузі конституційного права України.

Принципи КПУ - це керівні засади, ідеї ідеали, які визначають сутність, зміст, спрямованість і форми конституційно-правового регулювання.

Принципи КПУ мають ряд юридичних ознак, що дозволяють зрозуміти їх юридичні властивості, а саме:

•  є узагальненим і концентрованим вираженням конституційних ідеалів, тобто найвищих духовних (ідеологічних) цінностей, досягнення яких є основним стратегічним завданням конституційно-правового регулювання;
•  втілюють найважливіші ідеї конституційно-правової думки, виражені в теоріях, доктринах і вченнях видатних мислителів давнини і сучасності (Т. Джеферсона, С. Дністрянського, Дж. Лока, Ш. Л. Монтескье, Ж.-Ж. Руссо, Б. Франкліна та ін.);
•  визначають сутність і зміст, спрямованість І форми конституційно-правового регулювання, тобто ці принципи є основними соціальними орієнтирами конституційно-правового регулювання.

Принципи конституційного права умовно можна поділити на загальні та спеціальні. Загальні принципи конституційного права - це найбільш узагальнені керівні засади, ідеї, а іноді й завдання цієї галузі права. До загальних принципів КПУ слід відносити принципи публічності, пріоритетності, універсальності, демократизму, активної дієвості, науковості, наступності, системності, програмності та ін.

1.  Так, принцип публічності КПУ означає, що ця галузь права має своїм завданням передусім регулювання суспільних відносин, пов'язаних зі здійсненням публічної влади народом Укр та Укр державою.
2.  Принцип пріоритетності визначає пріоритетний характер предмета, джерел і суб'єктів КПУ.
3.  Принцип універсальності КПУ передбачає, що ця галузь права регулює широке коло найважливіших суспільних відносин політичного, економічного, соціального та культурного (духовного) характеру.
4.  Активна дієвість як принцип КПУ виявляється в дієвому характері конституційно-правових відносин, пов'язаних, насамперед, із здійсненням влади у суспільстві та державі.
5.  Принцип науковості КПУ полягає в належному теоретичному обґрунтуванні всіх конституційно-правових явищ, наявності розвиненої конституційно-правової науки, яка своєчасно й ефективно забезпечує потреби конституційної практики.
6.  Принцип наступності КПУ виявляється в історизмі цієї галузі права, в її еволюційному становленні та розвитку.
7.  Системність КПУ полягає в тому, що складові елементи конституційного права являють собою найбільш цілісну й комплексну правову систему.
8.  Програмний принцип КПУ виражає перспективи розвитку суспільних відносин, що регулюються цією галуззю права.

Спеціальні принципи КПУ - це керівні засади, ідеї, що виражають сутність і зміст окремих основних інститутів цієї галузі права. Ці принципи розвивають і деталізують загальні принципи конституційного права України, спрямовують їх на конкретні групи суспільних відносин.

Виходячи з системи основних інститутів національного конституційного права, слід розрізняти принципи основ конституційного ладу України; принципи конституційно-правового статусу людини, зокрема принцип громадянства; принципи форм безпосередньої демократії; принципи організації та діяльності органів державної влади; принципи місцевого самоврядування; принципи конституційної юстиції, принципи основ національної безпеки й оборони України тощо.

Наприклад, інституту форм безпосередньої демократії України властиві такі принципи, як: принцип суверенності народу; принцип єдиновладдя народу; принцип повновладдя народу; принцип безпосереднього волевиявлення народу; принцип поєднання безпосередньої й представницької демократії; принцип пріоритетності безпосереднього народовладдя в системі демократії; принцип політичного плюралізму; принцип конституційності та законності; принцип загальності у здійсненні безпосереднього народовладдя; принцип рівності у здійсненні безпосереднього народовладдя; принцип реальності безпосереднього народовладдя. Іншим основним інститутам конституційного права також притаманні власні системи принципів.

Виходячи з поділу конституційного права на матеріальне та процесуальне, поряд із матеріальними принципами конституційного права слід розрізняти принципи конституційного процесуального права України. Ю. М. Бисага та В. І. Чечерський виділяють такі принципи конституційного процесуального права України: принцип компетентності; принцип процесуальної економії, принцип кворуму і більшості під час прийняття колегіальних рішень, принцип пропорційності голосування, принцип можливості оскарження конституційної процедури, принцип процесуальної послідовності, принцип імперативності процедури, принцип недопустимості процесуальної аналогії та ін.

Оскільки система конституційного права України представлена й іншими елементами, окрім матеріального і процесуального конституційного права, то можна припустити, що принципи конституційного права України також можна класифікувати на принципи природного і позитивного конституційного права; принципи об'єктивного і суб'єктивного конституційного права; принципи національного і наднаціонального (наприклад, європейського) конституційного права тощо.

Спеціальні принципи конституційного права - це керівні засади" ідеї, які цілеспрямовано наповнюють концептуальним змістом конкретні інститути конституційного права. До них належать:

1) принцип правової, матеріально-фінансової і організаційної самостійності в межах повноважень, визначених законодавством;

2) принцип поєднання місцевих і державних інтересів;

3) принцип виборності - громадяни України на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування обирають Президента України, Верховну Раду України, представницькі органи місцевого самоврядування;

4) принцип державної підтримки, гарантій місцевого самоврядування;

5) принцип відповідальності та підзвітності органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб перед територіальними громадами;

6) принцип колегіальності прийняття рішень місцевими радами

4.Конституційно-правові інститути.

інститут конституційного права - це основний складовий елемент системи КПУ, який об'єднує об'єктивно сформовану, цілісну і відносно обособлену групу функціонально взаємообумовлених і структурно взаємопов'язаних норм конституційного права, які регулюють найбільш споріднені суспільні відносини, що є предметом конституційного права.

Інституту конституційного права властиві такі загальні юридичні ознаки, як

•  єдність нормативного матеріалу;
•  цільність і завершеність регулювання чітко визначеного виду суспільних відносин, що є предметом конституційного права;
•  однорідність суспільних відносин (тобто певного сегмента цих відносин), які є об'єктом впливу норм, об'єднаних у конкретний інститут конституційного права;
•  єдність загальних положень, принципів, понять та конструкцій інституту;
•  автономність існування нормативного матеріалу в межах інституту;
•  функціональна спеціалізація (спрямованість) норм у межах інституту;
•  зовнішнє уособлене закріплення інститутів права у вигляді окремих розділів Конституції України, самостійних законів, самостійних розділів законів чи підзаконних нормативно-правових актів

Структура інституту КПУ - це взаємозв'язок функціонально обумовлених і структурно упорядкованих складових інституту КПУ.

Основними елементами структури інститутів конституційного права України є:

•  нормативний зміст конкретного інституту КПУ
•  принципи інституту КПУ;
•  функції інституту КПУ;
•  конституційно-правовий статус учасників правовідносин, які регулюються норами інституту КПУ
•  конституційно-правові режими інститутів КПУ;
•  гарантії інституту КПУ.

У науці КПУ існують різні підходи до визначення критеріїв класифікації його інститутів:

•  за предметом правового регулювання (інститут законодавчої влади, інститут конституційних основ безпосередньої демократії, інститут місцевого самоврядування, інститут конституційного процесу та ін.);
•  за функціями (установчі, регулятивні та охоронні інститути);
•  за формами і видами об'єктивізації в чинному законодавстві (конституційні та законодавчі інститути);
•  за галузевою приналежністю (галузеві та міжгалузеві інститути);
•  за структурою (генеральні інститути, основні інститути та субінститути).

за предметом слід виділяти такі основні інститути конституційного права України: інститут основ конституційного ладу, інститут конституційно-правового статусу людини і громадянина, інститут форм безпосередньої демократії, інститут парламентаризму, інститут глави держави, інститут виконавчої влади, інститут судової влади, інститут конституційної юстиції, інститут контрольно-наглядової влади, інститут територіального устрою, інститут місцевого самоврядування тощо.

Інститут основ конституційного ладу України представлений сукупністю конституційно-правових норм, які регулюють суспільні відносини, пов'язані з загальними засадами суспільного та державного ладу в Україні. Цей інститут визначає основні принципи суспільного і державного ладу України, завдання і цілі держави і суспільства. їх функції та гарантії. інститут основ конституційного ладу є одним із найбільш важливих інститутів у системі конституційного права України, а його нормативні положення знаходять своє об'єктивне продовження в усіх інших основних Інститутах.Інститут основ конституційного ладу об'єктивізується, в Розділі І "Загальні засади" Конституції України ЗУ "Про внесення змін до Конституції України" від 8 грудня 2004 р.

інститут конституційно-правового статусу людини і громадянина в Україні. Він представлений сукупністю конституційно-правових норм, що регулюють суспільні відносини, пов'язані з належністю особи до громадянства України та правами, свободами і обов'язками людини і громадянина та їх гарантіями. Цей інститут насамперед регулює підстави і порядок набуття громадянства України, підстави і порядок припинення громадянства України та конституційно-правовий статус органів, що уповноважені вирішувати питання, пов'язані з громадянством України. Окрім того, відповідні норми забезпечують правове регулювання конституційно-правового статусу іноземців і осіб без громадянства в Україні. Основною складовою частиною цього інституту є норми, що регулюють права, свободи і обов'язки людини і громадянина. Вони визначають ъхвиди, механізм реалізації та гарантії прав, свобод і обов'язків людини і громадянина в Україні.

інститут форм безпосередньої демократії (форм прямого народовладдя) - об'єднує у своєму складі конституційно-правові норми, що регулюють суспільні відносини, пов'язані з безпосередньою реалізацією народного суверенітету через референдуми, вибори та інші форми безпосередньої демократії. Інститут форм безпосередньої демократії визначає принципи прямого народовладдя, поняття референдумів і виборів в Україні та їх види, порядок організації та проведення референдумів і виборів в Україні, відповідальність за порушення чинного виборчого законодавства, конституційно-правовий статус органів, уповноважених проводити референдуми і вибори в Україні, гарантії референдумів і виборів в Україні.

інститут парламентаризму, парламентського права. Цей інститут визначає основні принципи вітчизняного парламентаризму, поняття парламенту, порядок його формування, склад і структуру, функції та повноваження, порядок роботи парламенту та основні парламентські процедури. Важливими складовими інституту парламентаризму є конституційно-правові норми, що визначають конституційно-правовий статус народного депутата України.

Інститут глави держави (президентства) в Україні - це сукупність норм конституційного права, що визначають конституційно-правовий статус глави держави, порядок його обрання, функції та повноваження Президента України, взаємовідносини Президента України як глави держави з іншими гілками влади, підстави для дострокового припинення його повноважень. Інститут президентства є своєрідним стрижнем у механізмі поділу влад та системі стримувань і противаг між гілками влади.

Інститут виконавчої влади об'єднує норми конституційного права, які регулюють суспільні відносини, пов'язані зі здійсненням виконавчої влади в Україні. Цей інститут визначає конституційно-правовий статус органів виконавчої влади в Україні та їх роль і місце в системі органів державної влади, систему органів виконавчої влади в Україні (Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації), порядок формування і структуру органів виконавчої влади, їх функції та повноваження.

Інститут судової влади представлений нормами конституційного права, які регулюють суспільні відносини у галузі правосуддя. Цей інститут визначає конституційно-правовий статус судів загальної юрисдикції в Україні, основні принципи судоустрою і судочинства, систему судів загальної юрисдикції, порядок утворення судів і формування суддівського корпусу, їх функції та повноваження, конституційно-правовий статус суддів судів загальної юрисдикції, Вищої ради юстиції України, Державної судової адміністрації та інших органів, що забезпечують функціонування судів загальної юрисдикції.

Інститут конституційної юстиції об'єднує норми конституційного права, що регламентують принципи конституційного судочинства, порядок формування та склад Конституційного Суду України, функції та повноваження Конституційного Суду України та порядок його діяльності, а також юридичну природу актів Конституційного Суду України як єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні.

інститут адміністративно-територіального устрою України. Конституційно-правові норми, об'єднані в інститут територіального устрою, визначають поняття територіального устрою України, систему адміністративно-територіального устрою України, а також конституційно-правовий статус АРК, міст Києва і Севастополя. цей інститут має виключно важливе значення для правового забезпечення цілісності й недоторканості території України в межах існуючого державного кордону.

Інститут місцевого самоврядування України - один із найбільших за нормативним вмістом інститутів у системі конституційного права України є сукупністю норм конституційного права, що регулюють суспільні відносин пов'язані з місцевим самоврядуванням. Зокрема, інститут місцевого самоврядування визначає загальні засади місцевого самоврядування, систему органів і посадових осіб місцевого самоврядування, порядок формування органів І посадових осіб місцевого самоврядування, форми місцевого самоврядування, функції та повноваження органів та посадових осіб місцевого самоврядування, гарантії місцевого самоврядування тощо.

Поряд з традиційними основними інститутами набувають визнання й інститути загальної частини конституційного права. Уже сьогодні відбувається визнання та спроби наукового пізнання таких самостійних інститутів конституційного права, як інститут Історії і теорії українського конституціоналізму, інститут Конституції України, інститут системи конституційного права, Інститут джерел конституційного права, інститут функцій конституційного права, інститут конституційно-правових відносин, інститут конституційно-правової відповідальності тощо.

Інститути загальної частини конституційного права знаходять свій вираз як галузі національного законодавства, юридичній науці та юридичній навчальній дисципліні. Враховуючи значення цих інститутів для системи конституційного права, їх сукупність прийнято називати загальною частиною (загальною теорією) конституційного права України.

5.Норми конституційного права: особливості, класифікація, структура.

Конституційно-правова норма - це встановлене або санкціоноване державою одиничне, формально визначене, загальнообов'язкове правило поведінки, що регулює або охороняє суспільні відносини.

Ознаки конституційно-правових норм:

1) мають найвищу юридичну силу щодо норм інших галузей права;

2) закріплюють і регулюють найважливіші суспільні відносини;

3) є правилами поведінки - передбачають певний варіант поведінки;

4) є нормами прямої дії - звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина безпосередньо на підставі Конституції України (ч. З ст. 8) гарантується;

5) визначають порядок створення правових норм, який є обов'язковим для інших галузей права;

6) формальна визначеність - правова норма утворюється на підставі узагальнення конкретних випадків, матеріалізується у вигляді статей, що дає можливість регулювати загальносуспільні відносини;

7) загальнообов'язковість - має значення не для окремих осіб, а для всіх тих, хто став суб'єктом конституційно-правових відносин, реалізація конституційно-правових норм гарантується і забезпечується державою;

8) переважно є імперативними - орієнтують на сувору субординацію в системі державного управління та влади;

9) зміст норм визначається об'єктивною природою конституційних відносин, що становлять предмет правового регулювання;

10) не вичерпують свою обов'язковість певною кількістю застосувань;

11) безперервно діють у часі;

12) мають високий рівень стабільності порівняно з нормами інших галузей права;

13) приймаються, змінюються і скасовуються за спеціальною законодавчо встановленою процедурою;

14) універсальність - поширюють владно-регулюючий вплив на всі сфери суспільного життя: політичну, економічну, соціальну, культурну та інші.

У науці конституційного права вчені по-різному визначають ознаки конституційно-правової норми. Так, відомий правник В.Ф. Погорілко запропонував класифікувати ознаки норм конституційного права на загальновидові і спеціальновидові.

Загальновидовими ознаками конституційно-правових норм є: загальнообов'язковий характер; регулятивність; формально-визначений характер; загальний характер - поширюються на всіх суб'єктів правовідносин; виняткові гарантії захисту з боку держави.

Спеціальновидовими ознаками конституційно-правових норм є: публічний характер; пріоритетне значення норм, тому що вони регулюють найважливіші публічні відносини; політичний характер; імперативність; інтегративність - норми є визначальними для всіх інших галузей права; багатоманітність моделей (норми-принципи, норми-дефініції); прямий характер дії; мають найвищу юридичну силу; система загальних І спеціальних юридичних гарантій; особливий характер структури та юридичних властивостей складових елементів. Конституційно-правові норми вирізняються з усієї системи юридичних норм не лише певною єдністю видових ознак, але й своєю специфікою. Специфіка конституційно-правових норм полягає в тому, що вони мають особливу (некласичну) внутрішню структуру.

Структура норми права - це об'єктивно зумовлений потребами правового регулювання її внутрішній поділ на складові - диспозицію, гіпотезу, санкцію, які перебувають у певних взаємозв'язках між собою. Конституційно-правові норми не завжди у своєму складі є класичними (тричленними).

Гіпотеза норми конституційного права - це елемент структури норми, що визначає умови правила вольової поведінки та діяльності, які виражаються в мірі дозволеної й належної поведінки суб'єктів конституційного права. Гіпотези конституційно-правової норм містяться в статтях 29, 80, 82, 87, 111 та інших Конституції України. Зокрема, ст. 111 Конституції України чітко визначає, що Президент України може бути усунений з поста парламентом у порядку Імпічменту в разі вчинення ним державної зради або іншого злочину. Тобто ця конституційна норма дія лише щодо Президента України за умови здійснення ним державного або іншого злочину.

Диспозиція норми конституційного права - це елемент структури, що визначає саму модель правила вольової поведінки або діяльності суб'єктів конституційного права (незалежно від їх волі) й містить правовий припис про їх діяльність в умовах, передбачених гіпотезою. Зокрема, ч. 2 ст. 117 визначає: "Акти Кабінету Міністрів України підписує Прем'єр-міністр України".

Санкція норми конституційного права - це елемент її структури, що містить правовий припис про міру конституційно-правової відповідальності суб'єктів конституційного права. Санкції норм конституційного права містяться в статтях 56, 60,62, 81,111 та інших Конституції України. Наявність санкції надає нових властивостей її диспозиції, але не всі норми конституційного права мають санкції.

Класифікація конституційно-правових норм - це їх видовий поділ за певними суттєвими ознаками, які визначають специфічну роль кожного із різновидів норм у регулюванні тих суспільних відносин, які становлять предмет конституційного права.

Норми конституційного права, маючи визначені спільні ознаки, суттєво різняться між собою і можуть бути класифікованими за такими критеріями, як: предмет правового регулювання; метод правового регулювання; призначення у механізмі правового регулювання; юридична сила; ступінь конкретизації правового припису; характер диспозиції; характер санкції; суб'єкти нормотворення; походження (джерело) норми; дія за колом суб'єктів; територія дії; час дії; гарантованість дії.

Передовсім, норми конституційного права класифікуються за предметом правового регулювання. Відповідно до основних складових елементів предмета конституційно-правового регулювання можна виділити групи норм конституційного права, які регулюють якісно однорідні суспільні відносини і утворюють інститути конституційного права. Тобто класифікація норм конституційного права загалом співпадає з класифікацією інститутів конституційного права.

 За змістом слід виділяти норми, що регулюють основи конституційного ладу України, громадянство в Україні, права, свободи та обов'язки людини й громадянина в Україні, форми безпосередньої демократії в Україні, інститут парламентаризму, інститут глави держави, інститут виконавчої влади, інститут судової влади, інститут конституційної юстиції, інститут контрольно-наглядової влади, інститут територіального устрою України та інститут місцевого самоврядування в Україні. Особливим змістом наділені норми конституційного права, що об'єднуються в інститути загальної частини галузі конституційного права.

За методом правового регулювання розрізняють імперативні та диспозитивні конституційно-правові норми. Імперативні норми конституційного права-це абсолютно визначені норми конституційного права, що передбачають єдиний варіант правомірної поведінки суб'єктів конституційного права. Прикладом такої норми може бути ст. 74 Конституції України "Референдум не допускається щодо законопроектів із питань податків, бюджету та амністії".Диспозитивні норми конституційного права-це норми, що визначають можливість вибору правомірного варіанта поведінки суб'єктами конституційного права, наприклад: "Всеукраїнський референдум призначається Верховною Радою України або Президентом України відповідно до їх повноважень, встановлених цією Конституцією" (ч. 1 ст. 72).

За призначенням у механізмі правового регулювання виділяють матеріальні та процесуальні конституційно-правові норми. Матеріальні норми конституційного права - це норми, що містять установи, права, обов'язки та заборони поведінки суб'єктів конституційного права. Вони визначають принципи конституційного права, основні його дефініції, правовий статус суб'єктів конституційного права тощо. Прикладом матеріальних норм конституційного права може бути ст. 7 Конституції України: "В Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування".Процесуальні норми конституційного права - це норми, що містять оптимальне правило поведінки суб'єктів конституційного права з метою реалізації ними матеріальних норм. Процесуальні норми, на відміну від матеріальних, містять виключно конкретні правила поведінки для чітко визначеного кола суб'єктів конституційного права. Зокрема, ст. 79 Конституції України регламентує процедуру складення присяги перед вступом на посаду народного депутата України.

Норми конституційного права класифікуються за їх юридичною силою. Найвищу юридичну силу мають норми, виражені насамперед у Конституції України, вищу юридичну силу мають норми законів, а також акти безпосередньо наділені силою закону: конституційні нормативно-правові акти Верховної Ради України, Конституційного Суду України. Інші акти є підзаконними: нормативні акти Президента України, органів виконавчої влади, органів судової влади та місцевого самоврядування.

За конкретизацією правового припису норми конституційного права поділяються на норми загального та конкретного змісту. Приписи, що містяться в нормах загального змісту поширюються на всіх суб'єктів конституційного права. До норм конституційного права загального змісту в першу чергу відносяться норми-принципи і норми-визначення (дефініції). Наприклад, ст. 1 Конституції України визначає: "Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава". Тобто ця норма конституційного права містить нормативний припис, що має загальний установчий характер для всього чинного конституційного законодавства України.Конкретні за змістом норми права (а це більшість конституційних норм) безпосередньо визначають права й обов'язки суб'єктів конституційного права, умови їх реалізації, відповідальність за їх порушення тощо. Для конкретних за змістом норм конституційного права характерним є чітке визначення суб'єкта чи кола суб'єктів, на яких поширюється дія конституційного припису, наприклад: "Контроль за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради України здійснює Рахункова палата" (ст. 98 Конституції України).

Норми конституційного права також можна класифікувати за властивостями їх складових елементів. Так, за формою вираження характеру диспозиції норми конституційного права поділяють на уповноважуючі, забов'язуючі та забороняючі.

Уповноважуючі норми конституційного права - це норми, що визначають права суб'єктів конституційного права, надані ним для здійснення можливих визначених дій, наприклад: "Народний депутат України має право на сесії Верховної Ради України звернутися із запитом до органів Верховної Ради України, до Кабінету Міністрів України, до керівників інших органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності" (ст. 86 Конституції України).

Зобов'язуючі норми конституційного права - це норми, що визначають обов'язки суб'єктів конституційного права щодо здійснення обов'язкових визначених дій. Зокрема, такі норми визначають обов'язки людини і громадянина України: "Кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки" (ст. 66 Конституції України").

Забороняючі норми конституційного права - це норми, що визначають обов'язки суб'єктів конституційного права щодо категоричної необхідності утриматися від визначених дій, наприклад: "Народні депутати України не можуть мати іншого представницького мандату чи бути на державній службі" (ч. 2 ст. 78 Конституції України).

Норми конституційного права також слід розрізняти за суб'єктами нормотворення. Слід розрізняти трьох основних суб'єктів конституційного нормотворення: Український народ, держава та суб'єкти місцевого самоврядування. Відповідно до ст. 5 Конституції України носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює своє повновладдя безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Отже, в широкому значенні Український народ, має всю повноту влади в державі, в тому числі й виключне право визначати і змінювати конституційний лад в Україні. Це право ні в якому разі не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами (ч. З ст. 5 Конституції України).

Наступним суб'єктом нормотворчості в галузі конституційного права є держава та її уповноважені органи. Цей суб'єкт представлений сукупністю державних органів, що уповноважені від імені держави видавати норми конституційного права відповідно до передбаченої законом процедури. До таких органів слід віднести Верховну Раду України, Конституційний Суд України, Президента України, органи виконавчої влади, органи правосуддя та органи прокуратури.

Учасниками конституційної нормотворчості також виступають і суб'єкти місцевого самоврядування в особі територіальної громади, органів і посадових осіб місцевого самоврядування. Особливий конституційно-правовий статус у системі суб'єктів місцевого самоврядування мають Верховна Рада АРК і Рада міністрів АРК.

За територією дії прийнято розрізняти загальнодержавні та місцеві конституційно-правові норми. Територія дії норми залежить від предмета правового регулювання, суб'єкта нормотворчості, юридичної сили норми та кола суб'єктів, на які поширюється дія норми.

За терміном дії розрізняють постійні, тимчасові та виключні норми конституційного права. Час дії норми конституційного права визначається безпосередньо в самому правовому приписі.

6.Джерела конституційного права України як галузі права.

під джерелами конституційного права, як правило, розуміють зовнішню форму вираження (об'єктивації) конституційно-правових норм.Норми конституційного права знаходять відображення в різних зовнішніх формах, які звичайно іменуються джерелами конституційного права. У сучасній науці конституційного права вирізняють дві основні сфери джерел конституційного права: природне право і позитивне право.

Природне право відображає загальнолюдські уявлення про свободу, справедливість, невідчуженість прав людини. Воно має особливо суттєве значення для конституційного права України, що повинне забезпечити охорону свободи людини, виступає критерієм демократизму всієї правової системи України.

Після Другої світової війни приписи природного права знайшли відображення в багатьох міжнародно-правових документах, які закріплюють міжнародні стандарти в галузі прав людини і мають обов'язкову силу для держав - членів світового співтовариства. У Конституції України також закріплено всі найважливіші природні права (право на життя, на недоторканність особи, право територіальної громади на місцеве самоврядування тощо).

Це свідчить про те, що приписи природного права набувають чіткої правової оболонки, і позитивне право значною мірою зливається з природним правом. Усвідомлення природного права як джерела конституційного права, його розуміння як вищого імперативу для всіх гілок влади унеможливлює внесення до Конституції та законів України таких змін, які призвели б до ліквідації конституційного ладу, реставрації тоталітаризму в Україні.

Джерела позитивного конституційного права України систематизуються за їхньою юридичною силою. До них належать:

1. Конституція України, яка є головним джерелом конституційного права. Вона встановлює найбільш важливі норми і принципи, на основі яких здійснюється детальна правова регламентація в різних формах. Деякі норми Конституції України, згідно з її ст. 8 (ч. 3), мають пряму дію і не передбачають додаткової регламентації для застосування.

2.  Закони України, що мають найвищу після Конституції України юридичну силу, приймаються Верховною Радою України або всеукраїнським референдумом і є найбільш поширеним джерелом конституційного права України. Звичайно, мова йде лише про ті закони, що містять конституційно-правові норми, наприклад, закони України «Про біженців», «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», «Про об'єднання громадян» тощо.

3.  Інші акти нормативного характеру, що містять конституційно-правові норми і приймаються ВРУ або всеукраїнським референдумом, наприклад, Декларація про державний суверенітет України (16 липня 1990 p.), яка встановила загальні принципи конституційно-правового розвитку України.

4.  Нормативні укази Президента України, що містять конституційно-правові норми, наприклад, Указ Президента України «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» від 10 червня 1997 р. № 503/97.

5.  Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, що містять конституційно-правові норми, наприклад, постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про порядок легалізації об'єднань громадян» від 26 лютого 1993 р. № 140.

6.  Окремої уваги заслуговує питання щодо можливості віднесення до кола джерел конституційного права рішень Конституційного Суду України, які, з одного боку, мають ненормативний характер, а з іншого - є обов'язковими до виконання на території України.

На думку автора, до джерел галузі конституційного права необхідно віднести рішення Конституційного Суду України, в яких установлюється конституційність законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, подається офіційне тлумачення Конституції та законів України, наприклад, рішення Конституційного Суду України «У справі за конституційним поданням Центральної виборчої комісії щодо офіційного тлумачення положень частин одинадцятої та тринадцятої статті 42 Закону України «Про вибори народних депутатів України» (справа про тлумачення Закону України «Про вибори народних депутатів України») (25.03.98), рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення частин другої і третьої статті 84 та частин другої і четвертої статті 94 Конституції України (справа щодо порядку голосування та повторного розгляду законів Верховною Радою України) (07.07.98) тощо. Подібні рішення Конституційного Суду України доцільно розглядати як допоміжні джерела галузі конституційного права - вони передбачають припинення дії законів, інших правових актів або їх окремих положень, що визнані неконституційними

7.  Міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України. Такі договори, згідно з ч. 1 ст. 9 Конституції України, є частиною національного законодавства України.

8.  Нормативно-правові акти колишніх СРСР та УРСР, які є джерелами конституційного права України на підставі принципу правонаступництва або на період, поки буде прийнято відповідні акти України (згідно із Законом України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 p.).

9.  Акти органів місцевого самоврядування та акти місцевих референдумів. Конституція України закріплює право органів місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, постановляти рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території (ст. 144). Якщо ці рішення регулюють відносини у сфері конституційного права, то їх слід визнавати його джерелами. До них, зокрема, можна віднести статути територіальних громад сіл, селищ і міст, а також рішення, якими затверджуються положення про органи самоорганізації населення.

7.Поняття Конституції як Основного Закону України. Характеристика Конституції України за класифікаційними ознаками.

Конституція - це основа всього законодавства держави.

Конституція - це нормативно-правовий акт найвищої юридичної сили, який приймається й змінюється в особливому порядку, є юридичною базою для прийняття іншого законодавства України, регулює суспільні відносини, які визначають організацію державної влади, а також взаємовідносини держави із суспільством, людиною і громадянином.

Ознаки Конституції України - це основні кваліфікуючі характеристики, які визначають її сутність і зміст, мету та призначення у суспільстві і державі.

1. Конституція України має найвищу юридичну силу. Вона є юридичним вираженням суверенної волі українського народу, який є єдиним джерелом влади в державі. Закони та інші нормативно-правові акти, що приймаються у державі, не можуть суперечити Конституції України, тому повинні відповідати їй.

2. Конституція України є кодифікованим нормативно-правовим актом найвищої юридичної сили.

3. Конституція України є юридичною основою законодавства України, оскільки закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і покликані конкретизувати конституційно-правові норми і принципи.

4. Конституція України є основним законом держави, оскільки регламентує найважливіші і найзагальніші відносини у державі та суспільстві. Якщо, наприклад, Кримінальний кодекс України регламентує правовідносини, які виникають між державою і фізичною особою, що скоїла правопорушення, то Конституція України регламентує відносини в політичній, економічній, культурній, соціальній, екологічній та інших сферах суспільного життя.

5. Конституція України є головним джерелом конституційного права, тому й визначає назву галузі права. Проте не менш значущими є й інші джерела конституційного права, зокрема Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року тощо.

6. Конституція України має постійний характер. Це означає, що строк її дії не визначений, тобто не обмежений у часі. Проте строк дії конституційно-правових норм Перехідних положень Конституції України розрахований загалом на 3 - 5 років після набуття нею чинності.

7. Конституції України властива пряма дія норм. Це означає, що звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

8. Конституція України є парламентською, оскільки прийнята спеціально уповноваженим суб'єктом - парламентом, тобто Верховною Радою України.

9. Конституція України має підвищену стабільність, яка забезпечується відповідною системою державно-правових гарантій. Конституція України має чіткий законодавчо визначений порядок прийняття і внесення до неї змін, регламентований розділом XIII. Гарантом Конституції України є глава Української держави. Функціональна діяльність Конституційного Суду України спрямована на забезпечення гарантій Основного Закону України.

По-перше, за своєю сутністю Конституція України є актом найвищої юридичної сили, що належним чином унормовує політичну волю народу України, як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні.

По-друге, за своїм змістом Конституція України є універсальним регулятором найбільш важливих суспільних відносин в усіх сферах суспільного та державного ладу України - у політичній, економічній, соціальній, культурній (духовній), екологічній, інформаційній та ін. Основний Закон також унормовує загальні засади, принципи усіх основних інститутів національного конституційного права

По-третє, важливість змісту Основного Закону обумовлює її відповідну юридичну силу. За своєю юридичною силою Конституція України є головним, найважливішим нормативно-правовим актом у системі джерел національного права України, основним джерел конституційного права і всіх інших галузей права України.

По-четверте, Конституція України має особливий нормативний склад. Основний Закон об'єднує в своєму складі норми. які є нормами прямої дії. Вони знаходять свій подальший розвиток і деталізуються в інших нормативно-правових актах, але це не спростовує можливості застосовувати норми Конституції України безпосередньо, особливо тих норм, які визначають основні права і свободи людини і громадянина.

По-п'яте, Основний Закон має особливий порядок легітимізації. Уже аксіоматичним стало твердження про те. що конституції та конституційні акти мають прийматись і змінюватись у такий спосіб, який би не викликав жодних сумнівів у їх легітимності. 

По-шосте, за нормативно-правовою формою Конституція України є так званим "писаним" кодифікованим правовим актом найвищої юридичної сили. На відміну від конституцій таких країн, як Велика Британія, Канада. Нова Зеландія та інших, які складаються з декількох видів джерел права (конституційні звичаї, конституційні статути, конституційні нормативно-правові акти (в тому числі й історичні), конституційні прецеденти, конституційна доктрина), в Україні Конституція була прийнята й діє як єдиний кодифікований нормативно-правовий акт найвищої юридичної сили. Зазначене, у свою чергу, не виключає існування та подальший розвиток системи конституційного права України.

По-сьоме, за умовами дії, тобто територією та часом дії. Основний Закон є загальнонаціональним постійно діючим конституційно-правовим актом. Зокрема, дія Конституції України поширюється на всю територію України, а її приписи є загальнообов'язковими для всіх суб'єктів національного права. Тобто Конституції України властива така риса, як універсальність і сталий характер.

По-восьме, Основний Закон має постійно діючий характер. Дія переважної більшості конституційних положень не обмежується часом. Перехідні положення Конституції України, які містять застереження стосовно адаптаційних термінів (до трьох років з дня прийняття Основного Закону) набуття чинності всіма її статтями, нині вичерпані.

8.Форма та структура Конституції України. Основні принципи та юридичні властивості Конституції України.

Під структурою Конституції України слід розуміти внутрішню взаємоузгоджену побудову Основного Закону як нормативно-правового акта найвищої юридичної сили.

Конституція України 1996 р. належить до кодифікованих конституційних актів. Вона існує у вигляді єдиного нормативно-правового акта, що складається із трьох основних частин; преамбули, основної частини, прикінцевих і перехідних положень. У свою чергу, основна частина та прикінцеві і перехідні положення Конституції України складаються Із 15 самостійних розділів, позначених латинськими цифрами, що включають 161 статтю (розділи I-XIV) і 14 пунктів (розділ XV), позначених арабськими цифрами. Окремі статті Конституції України складаються з декількох абзаців, що не нумеруються. а при посиланні на них позначаються як частини (ч.) відповідної статті.

Розділ І КУ називається "Загальні засади" (статті 1-20). конституційні положення розділу регламентують найважливіші сфери суспільного та державного життя: принцип поділу державної влади, територіальну цілісність держави, державний, національний та народний суверенітет, основи місцевого самоврядування, державні символи України та ін.

Розділ II КУ - "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина" (статті 21- 68) становить концентруючу вісь правового статусу особи в Україні. У його статтях розкривається зміст політичних, економічних, соціальних, екологічних, культурних та інших прав. На жаль, значна частина зафіксованих прав та свобод особи в Конституції України є декларативною, оскільки практична їх реалізація неможлива.

У розділі III КУ - "Вибори. Референдум" (статті 69-74) врегульовано основні форми народовладдя; встановлено, що вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування; визначено, що референдум не допускається щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії.

У розділі IV КУ - "Верховна Рада України" (статті 75-101) врегульовано загальний конституційно-правовий статус парламенту України, зокрема порядок його організації і діяльності, повноваження і компетенцію, кількісний склад і структуру, основні форми роботи, строк повноважень і підстави дострокового припинення повноважень, порядок взаємодії з іншими органами влади тощо.

У розділі V КУ - "Президент України" (статті 102-112) Президенту України надано правовий статус глави держави, а також визначено, що Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини та громадянина. Зважаючи на те, що Україна є президентсько-парламентською республікою, Президент України наділений великим обсягом повноважень.

У розділі VI КУ - "Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади" (статті 113-120) визначено, що Кабінет Міністрів України знаходиться на вершині ієрархічної системи органів виконавчої влади, установлено порядок організації та діяльності уряду, його повноваження і компетенцію, підстави і порядок дострокового припинення повноважень, порядок взаємодії з іншими органами державної влади та ін.

У розділі VII КУ - "Прокуратура" (статті 121-123) визначено основні засади конституційно-правового статусу Генерального прокурора, повноваження і компетенцію органів прокуратури.У ст. 123 регламентовано, що організація і порядок діяльності органів прокуратури України визначаються законом.

У розділі VIII КУ - "Правосуддя" (статті 124-131) установлено основні засади судочинства, порядок організації і діяльності судових органів, визначено, що судочинство здійснюється виключно Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

У розділі IX КУ - "Територіальний устрій України" (статті 132, 133) установлено основні засади територіального устрою України; регламентовано систему адміністративно-територіального устрою України, яку становлять: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села; визначено спеціальний статус міст Києва і Севастополя.

У розділі X КУ - "Автономна Республіка Крим" (статті 134-139) врегульовано конституційно-правовий статус Автономної Республіки Крим та її вищих органів влади у складі Української держави.

У розділі XI КУ - "Місцеве самоврядування" (статті 140 - 146) установлено право територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України; визначено матеріальну і фінансову основу місцевого самоврядування, регламентовано порядок організації та діяльності органів місцевого самоврядування, надано гарантії захисту інституту місцевого самоврядування, зокрема в ст. 145 зазначено, що права місцевого самоврядування захищаються в судовому порядку.

У розділі XII КУ - "Конституційний Суд України" (статті 147-153) визначено конституційно-правовий статус Конституційного Суду України, порядок його організації і діяльності, вимоги до кандидатів на посаду судді.

У розділі XIII КУ - "Внесення змін до Конституції України" (статті 154-159) урегульовано ускладнену процедуру внесення змін до Основного Закону України, що має сприяти його стабільності.

У розділі XIV КУ - "Прикінцеві положення" (статті 160, 161) визначено, що Конституція України набуває чинності з дня її прийняття. День прийняття Конституції України є державним святом - Днем Конституції України.

Розділ XV КУ - "Перехідні положення" (пункти 1- 4) спрямований на врегулювання та узгодження нормативно-правової бази з положеннями Конституції України. Конституції України - "Перехідні положення" - фактично вичерпав свій потенціал, оскільки значна частина його положень стосувалася періоду наступних п'яти років з моменту набуття чинності Конституцією України.

Характерними юридичними властивостями конституції, які відрізняють її від інших нормативних актів, є такі:

а) конституція - це Основний Закон держави, тобто документ, який повинен виступати основою (фундаментом) національного законодавства;

б) конституція - закон, що має вищу юридичну силу, тобто всі інші нормативно – правові акти повинні відповідати положенням конституції;

в) конституція - закон, що має підвищений ступінь стабільності. Іншими словами, держава приділяє особливу увагу захисту та охороні своїх конституцій. Крім конституційного контролю, для захисту конституційного ладу, територіальної цілісності та державної незалежності можуть використовуватися інші наявні у державі засоби та інститути (служби охорони громадського порядку, безпеки, оборони тощо).

Основними принципами Конституції України є:

¦ принцип верховенства права. ".Всі положення правових норм повинні неухильно втілюватись у життя. При цьому невиконання правових приписів не може бути виправдане будь-якими міркуваннями щодо їх політичної доцільності, своєчасності, справедливості тощо". Цим положенням забезпечується принцип основопологаючої та верховної дії закону як незаперечного правила суспільних відносин.

¦ принцип найвищої юридичної сили Конституції. Всі без винятку закони та інші нормативно-правові акти мають прийматися тільки на основі та в цілковитій відповідності з конституційними нормами. Якщо прийняті закони суперечать Конституції, вони визнаються недійсними і не підлягають виконанню;

¦ принцип наділення положень Конституції властивостями норм прямої дії. Це означає, що конкретні конституційні приписи повинні впливати на суспільні відносини безпосередньо, їх виконання не може відкладатись у зв’язку з відсутністю тих або інших роз’яснювальних актів. Велике значення має гарантованість судового захисту прав і свобод людини безпосередньо на підставі Конституції України;

¦ принцип відповідальності держави за свою діяльність перед людиною (ст. 3 Конституції). Він підтверджує серйозність проголошення курсу на побудову правової держави;

¦ принцип єдиного українського громадянства (ст. 4 Конституції). Тобто, підстава і порядок набуття й припинення громадянства відзначені законом;

¦ принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу судову (ст. 6 Конституції). Реалізація цього принципу в практичній діяльності державного механізму покликана запобігти концентрації всієї влади в руках однієї особи чи одного органу, що, як свідчить історичний досвід, загрожує свавіллям у здійсненні керівництва державою. Важливою передумовою втілення в практику цього принципу є створення системи взаємних стримань і противаг між різними гілками влади. Для запобігання переваги однієї гілки влади над іншими необхідна чітко визначити компетенцію кожної з них та створити реальні можливості уникнути спроб будь-якої гілки влади виконувати непритаманні їй функції.

¦ принцип рівності всіх громадян незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі тощо.

Висновок полягає в тому, що юридичні властивості Конституції України - це її цінність як правового акту.

9.Порядок внесення змін до Конституції України.

За порядком внесення змін Конституція України наближена до жорстких конституцій, що підтверджується такими чинниками:

1) Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України (ч. 1 ст. 157 Конституції України);

2) Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану (ч. 2 ст. 157 Конституції України);

3) законопроект про внесення змін до Конституції України не може розглядатися Верховною Радою України без наявності висновку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158 Конституції України (ст. 159 Конституції України);

4) законопроект про внесення змін до всіх розділів Конституції України, крім розділу І "Загальні засади", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України", може бути поданий до Верховної Ради України Президентом України або не менш як третиною народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України (ст. 154 Конституції України);

5) законопроект про внесення змін до Конституції України, крім розділів І, Ш, XIII, попередньо схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України (ст. 155 Конституції України);

6) законопроект про внесення змін до розділів І, ІІІ, XIII подається до Верховної Ради України Президентом України або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України, затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України (ч. 1 ст. 156 Конституції України);

7) повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів І, III і XIII Конституції України з одного й того самого питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання (ч. 2 ст. 156 Конституції України);

8) законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався Верховною Радою України, і закон не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради України не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту (ч. 1 ст. 158 Конституції України);

9) Верховна Рада України протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції України (ч. 2 ст. 158 Конституції України).

Таким чином, Конституція України за ступенем складності процедури внесення до неї змін, подібно до Конституції США, є досить жорсткою.

10.Предмет і методи дослідження науки конституційного права України. Конституційне право України в системі юридичних наук.

Конституційне право України як наука - це система науково обґрунтованих знань, ідей, теорій, концепцій про конституційно-правові відносини та конституційно-правову практику. Конституційне право як юридична наука має свій шифр спеціальності: 12.00.02 - конституційне право, муніципальне право.

Предмет науки конституційного права України - загальнотеоретичні і практичні питання, які становлять предмет конституційно-правового регулювання. Проблематика науки конституційного права зумовлює розробку теоретичних положень, формування понятійно-категоріального апарату, дослідження механізмів ефективного конституційного регулювання, аналіз практики нормозастосування та інше.

Наука конституційного права України вивчає:

1) сучасний досвід та досвід, що накопичувався впродовж не одного століття, щодо конституційно-правової теорії і практики;

2) конституційно-правові відносини, норми та інститути;

3) публічні політико-правові відносини;

4) практику реалізації конституційно-правових норм;

5) джерела конституційного права.

Сутність, соціальне значення, науково-пізнавальне призначення науки конституційного права України розкривається в її функціях.

Наука конституційного права використовує для дослідження проблем правового регулювання суспільних відносин, що становлять предмет конституційного права, певні методи.

Методи науки конституційного права України - це сукупність прийомів, засобів, способів та принципів наукового пізнання, які забезпечують набуття відповідних знань. Методи науки конституційного права можна класифікувати за такими умовними групами:

* загальнонаукові методи - логічний, системний, соціологічний, статистичний, діалектичний;

* загально-логічні методи - аналізу, синтезу, аналогії, порівняння;

* спеціально-наукові методи, використання яких дає можливість досягнути конкретного для науки конституційного права результату, тому розглянемо їх детальніше:

а) логіко-семантичний, використання його допомагає змістовно поглибити понятійно-категоріальний апарат галузі;

6) історико-правовий - дає можливість виокремити етапи становлення та розвитку відповідних інститутів конституційного права України;

в) порівняльно-правовий - опосередковує визначення загальної спрямованості розвитку державотворчих, законотворчих та інших процесів;

г) аналітично-системний - дає можливість виокремити основні критерії та принципи класифікації конституційно-правових інститутів, явищ, процесів і таке інше, сформулювати дієві пропозиції щодо покращення конституційного державотворення та законотворення;

ґ) структурно-функціональний - допомагає визначити зміст, структурні елементи правового статусу людини і громадянина, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, посадових осіб;

д) моделювання ~ застосовується при визначенні реальних перспектив та можливостей дієвого функціонування публічно-правових інститутів.

Метод науки конституційного права - це сукупність правил, засобів, принципів наукового пізнання, які забезпечують отримання об'єктивних достовірних знань. Важливе місце серед них посідають методи:

1)   формально-юридичний, що застосовується в дослідженні нормативних джерел;

2) порівняльно-правовий, що дозволяє аналізувати різні моделі конституційно-правового регулювання;

3) історичний, що дозволяє вивчати динаміку становлення конституційно-правових інститутів, їхній історичний розвиток;

4)  системний, застосування якого дозволяє аналізувати структуру всієї галузі конституційного права, взаємозв'язок конституційно-правових інститутів;

5) статистичний, за допомоги якого вивчається практика реалізації конституційно-правових норм, ефективність їхньої дії;

6) конкретно-соціологічний (вивчення громадської думки, проведення експериментів тощо).

Наука конституційного права — складова частина юридичної науки України, яка, в свою чергу, входить до системи суспільних наук. У системі юридичних наук є загальнотеоретичні, історичні, галузеві, порівняльно-правові і прикладні науки. Наука конституційного права України належить до системи галузевих наук, і її головна особливість полягає в тому, що вона розкриває закономірності й тенденції конституційного регулювання суспільних відносин у державі, становлення конституціоналізму, конституційної законності, формулює основний понятійний апарат, наукові категорії, що їх застосовує, аналізує чинне конституційно-правове законодавство, роль, функції та призначення конституційно-правових інститутів. До її предмета відносять не тільки норми й інститути цієї галузі права, а й аналіз державно-правових відносин, їх специфіки, основи їх виникнення, розвитку та припинення. Аналіз ефективності дії конституційно-правових норм та інститутів, пропозицій щодо підвищення їх результативності — найважливіше завдання цієї науки.

11.Конституційне право України як навчальна дисципліна: завдання та значення.

Конституційне право України як навчальна дисципліна - це система знань, умінь і навичок, які є обов'язковими до застосування і здобуття фаху юриста. Конституційне право як навчальна дисципліна є нормативною дисципліною, тобто обов'язковою.

Започаткування та утвердження конституційного (державного) права як навчальної дисципліни пов'язане з низкою чинників:

1) юридична освіта нерозривно пов'язана із заснуванням університетів в Україні. Університети Харкова, Києва, Одеси, Львова мали декілька факультетів, серед яких вирізнявся юридичний. Зокрема, у 1835 році в Києві створено юридичний факультет в університеті Святого Володимира, проте викладання такої навчальної дисципліни, як конституційне право, започатковане лише після реформи 1864 року;

2) конституційні монархії, що прийшли на зміну абсолютним, зумовили в XIX сторіччі активізацію розвитку публічного права, пріоритетною галуззю якого стало конституційне право;

3) практика викладання навчальної дисципліни "Державне право" (інша його назва - "Конституційне право") привнесена в Україну з провідних європейських держав, де юриспруденція розвивалася активніше, ніж у царській Росії, до складу якої входила Україна.

Конституційне право України як навчальна дисципліна викладається для майбутніх юристів у межах обсягу навчальних годин, передбаченого Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України. Однією з необхідних умов організації навчального процесу є наявність навчальної і робочої програми з дисципліни "Конституційне право України".

Мета навчальної дисципліни - формування високого рівня правової культури майбутнього юриста на основі засвоєння правових знань, умінь і навичок з навчальної дисципліни "Конституційне право України" та можливості їх практичного застосування.

Завдання вивчення навчальної дисципліни полягає в тому, щоб:

1) сформувати високий рівень загального світогляду майбутнього юриста;

2) озброїти його загальнотеоретичними і практичними знаннями та уміннями в сфері конституційно-правових відносин;

3) забезпечити готовність майбутнього юриста до практичного використання отриманих знань та вмінь;

4) прищепити повагу до права.

У результаті засвоєння навчальної дисципліни "Конституційне право України" студенти повинні оволодіти певним обсягом знань, а саме:

1) знати основні положення теорії і практики конституціоналізму; систему і зміст основних конституційно-правових інститутів; історію започаткування конституційного права; систему конституційного законодавства України; механізм реалізації та захисту прав і свобод людини та громадянина; джерела конституційного права; новітні підходи науки конституційного права; особливості конституційно-правової відповідальності; конституційно-правове регулювання питань організації та діяльності органів державної влади; поняття та конституційні засади територіального устрою України; засади місцевого самоврядування;

2) вміти аналізувати норми різних конституційно-правових актів; синтезувати міжнародно-правові акти та положення внутрішнього конституційного законодавства; застосовувати нормативну базу з конституційного права для вирішення науково-практичних завдань; визначати сутність конституційної системи органів державної влади та їх правосуб'єктність; аналізувати особливості норм конституційно-правових актів щодо правової регламентації діяльності суб'єктів конституційного права в аспекті розбудови правової держави і громадянського суспільства.

12.Конституційно-правові відносини: поняття та суб’єкти.

Отже, правовідносини - це частина суспільних відносин, урегульованих нормами права. Конституційно-правові відносини є різновидом правовідносин.

Конституційно-правові відносини - це врегульовані нормами конституційного права і гарантовані державою суспільні відносини, які виникають між суб'єктами з приводу реалізації їх конституційних прав та обов'язків.

Ознаки конституційно-правових відносин:

1) пов'язані з відносинами публічної влади;

2) є різновидом правових відносин, оскільки існують поряд із кримінальними, господарськими та іншими правовідносинами;

3) виникають між суб'єктами правовідносин з приводу реалізації конституційних прав та обов'язків;

4) мають переважно імперативний характер;

5) регулюються та охороняються конституційними нормами і принципами;

6) є різновидом політико-правових зв'язків

7) здебільшого мають виключно загальнодержавний, а не локальний (місцевий) характер (наприклад, вибори Президента України, ВРУ);

8) порівняно з іншими галузями права охоплюють найширше коло суспільних відносин: політичні, економічні, культурні, екологічні, соціальні та ін.;

9) здійснюються свідомо і цілеспрямовано в результаті волевиявлення суб'єктів конституційно-правових відносин. Проте у певних випадках причиною або наслідком виникнення, зміни або припинення конституційно-правових відносин є об'єктивні явища - стихійні лиха, аварії

10) гарантуються та забезпечуються державно-правовим примусом, основний зміст якого полягає у позбавленні відповідних суб'єктів блага політичного, матеріального чи іншого характеру.

Суб'єкти конституційно-правових відносин - це учасники конституційно-правових відносин, наділені конституційною правосуб'єктністю (правоздатністю, дієздатністю і деліктоздатністю), яка встановлюється нормами і принципами конституційного права.

Конституційна правоздатність - це здатність суб'єкта конституційно-правових відносин мати суб'єктивні права та юридичні обов'язки, які встановлені і гарантовані конституційно-правовими нормами і принципами. Конституційна дієздатність - це здатність суб'єкта конституційно-правових відносин своїми діями набувати суб'єктивні права та юридичні обов'язки, які встановлені і гарантовані конституційно-правовими нормами і принципами.

 Суб'єктами конституційно-правових відносин є:

1) фізичні особи - громадяни України, апатриди, біпатриди , біженці, іноземці;

2) юридичні особи - органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, органи державної влади. До органів державної влади належить уся система органів виконавчої влади - від Кабінету Міністрів України до районних державних адміністрацій, Верховна Рада України, глава держави, правоохоронні органи, органи правосуддя та ін.;

3) посадові особи - представники влади, наділені відповідними державно-владними повноваженнями;

4) соціальні організації - держава, трудові колективи, органи місцевого самоврядування, адміністративно-територіальні одиниці, об'єднання громадян (громадські організації, профспілки, територіальні громади, політичні партії, релігійні громади, органи самоорганізації населення та ін.;

5) соціальні спільноти - український народ, корінні народи, населення, нація, національні меншини, етнічні групи.

Правовий статус деяких суб'єктів конституційно-правових відносин законодавчо не визначений, а тому потребує змістовного тлумачення.

Українська нація - спільність людей, об'єднаних політичними інтересами, усвідомленням своєї спільності на певній території, єдиним громадянством, менталітетом, духовно-культурними цінностями і надбаннями, юридичними правами і обов'язками. змістовне наповнення правосуб'єктності української нації не дістало належного нормативного обґрунтування як на конституційному, так і законодавчому рівнях.

Українська держава - один із головних суб'єктів конституційно-правових відносин, оскільки лише держава виступає офіційним представником усього суспільства, а всі інші організації, як стверджують вітчизняні вчені, репрезентують лише його частину.

Держава уособлює публічну владу. Президент України є главою держави і виступає від її імені (ч. 1 ст. 102 Конституції України), судові рішення ухвалюються судами іменем України (ч. 5 ст. 124 Конституції України). Україна як держава є учасником міжнародних організацій тощо.

Український народ - це громадяни України всіх національностей. Саме таке визначення закріплене в преамбулі Конституції України. Український народ наділений всією повнотою публічної влади у державі. Український народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні. За українським народом закріплене конституційне право на всеукраїнських референдумах приймати закони, вирішувати інші важливі питання суспільного та державного життя.

Національні меншини - це осередки громадян України, які не є українцями за національністю, належать до інших національних спільностей і виявляють почуття етнічної єдності між собою. Правосуб'єктність національних меншин визначена Конституцією України (ст. 11), Законом України "Про національні меншини в Україні" Громадяни України, які належать до нацменшин, вільні у виборі форм і обсягу реалізації своїх прав, що гарантуються з боку держави.

терміна "корінні народи" ні на конституційному, ні на законодавчому рівнях в Україні немає.

Релігійні громади - первинна структурна одиниця в системі релігійних організацій, яка добровільно створюється віруючими певної релігії для здійснення культових обрядів. Релігійні громади € повноцінними учасниками конституційно-правових відносин, бо юр. особами.

13.Конституційно-правова відповідальність.

Конституційно-правову відповідальність слід розглядати у взаємозв'язку з конституційним деліктом. Останній є юридичним фактом, внаслідок якого виникають відносини конституційно-правової відповідальності. Саме з моменту вчинення конституційного делікту в правопорушника виникає обов'язок зазнати мір конституційно-правової відповідальності, які передбачені санкцією порушеної норми, і понести несприятливі наслідки, а в суб'єкта, який є інстанцією конституційно-правової відповідальності, з'являються право і обов'язок притягнути його до конституційно-правової відповідальності.

До того ж конституційна відповідальність є самостійним видом юридичної відповідальності, що пов'язується, в першу чергу, із механізмом правового захисту Конституції України.

Конституційно-правова відповідальність у широкому значенні представлена власне конституційною відповідальністю, адміністративною відповідальністю та кримінальною відповідальністю за порушення норм конституційного права.

На думку Л. P. Наливайко, конституційно-правова відповідальність - це вид соціальної та юридичної відповідальності, який існує у сфері конституційно-правових відносин, передбачений нормами конституційного права, характеризується специфічним колом суб'єктів, механізмом реалізації та санкціями й полягає у примусовому перетерпіванні засобів впливу за протиправне діяння (ретроспективний аспект) тау відповідальному стані зобов'язаного суб'єкта (позитивний аспект), виступає найважливішою гарантією реалізації і захисту Конституції.

Конституційно-правовій відповідальності властиві загальні та особливі ознаки, що визначають особливості її правової природи. До загальних ознак можна віднести такі:

•  вона є видом соціальної відповідальності;
•  конституційно-правова відповідальність має позитивне (проспективне) і негативне (ретроспективне) значення;
•  конституційно-правова відповідальність є наслідком конституційного делікту;
•  вона є Інститутом відповідної галузі права тощо.

До особливих ознак конституційно-правової відповідальності належать:

1. має конституюючий (системоутворюючий) характер, тобто визначає загальні принципи для інших видів юридичної відповідальності.

2. має чітко виявлений політичний характер, оскільки відповідальність настає за порушення суспільних відносин, пов'язаних зі здійсненням влади в державі.

3. передбачає конституційні санкції як міру юридичної відповідальності.

4. підставою ретроспективної відповідальності є юридичний факт конституційного делікту, а проспективної - юридичний факт набуття статусу суб'єкта конституційно-правової відповідальності.

5. Особливе коло суб'єктів конституційно-правової відповідальності, що є вужчим за коло суб'єктів конституційного права. Суб'єктами конституційно-правової відповідальності можуть бути лише орган публічної влади або його посадова особа (об'єднання громадян, державні органи й органи місцевого самоврядування). Людина та громадянин не наділені конституційною деліктоздатністю. Навіть порушення людиною конституційних обов'язків є підставою адміністративної, кримінальної чи цивільної відповідальності в конституційному праві, але не конституційно-правової.

7. Конституційно-правова відповідальність є важливим елементом механізмом правового захисту і охорони Конституції України та чинного конституційного законодавства.

8. Конституційно-правова відповідальність є гарантією всіх основних інститутів конституційного права

9. Джерелами конституційно-правової відповідальності е не лише норми Конституції України, але й всі інші конституційно-правові норми, в системі чинного конституційного законодавства.

10. Для конституційно-правової відповідальності властиві особливі процесуальні форми її реалізації.

Форми конституційно-правової відповідальності. Конкретні форми конституційно-правової відповідальності передбачаються санкціями конституційно-правових норм і можуть бути класифіковані за різними підставами

•  по суб'єктах відповідальності (індивідуальні санкції, санкції, що застосовуються до колективного суб'єкта);
•  залежно від того, який суб'єкт застосовує конституційно-правові санкції (Президент України, Верховна Рада України, територіальна громада тощо);
•  за метою і наслідками санкцій (право-відновні, попереджувальні, санкції, спрямовані на припинення конституційного правопорушення, санкції-стягнення).
•  за характером негативних наслідків санкції.

Аналіз Конституції України та інших джерел конституційного права України, що містять норми, які передбачають конституційно-правову-відповідальність, дозволяє зробити висновок, що цією підставою конкретні форми конституційно-правової відповідальності можна систематизувати таким чином:.  

•  Дострокове припинення повноважень органів публічної влади та їхніх посадових осіб
•  Скасування, зупинення актів органів публічної влади та їхніх посадових осіб, накладання на них вето
•  Встановлення обмежень щодо реалізації окремих конституційних прав і свобод відповідними суб'єктами конституційного права

Підстави конституційно-правової відповідальності. У ТДП зазвичай виділяють дві складові підстав юридичної відповідальності

фактичну підставу (склад правопорушення)

нормативну підставу (норми права)

справді, підстава конституційно-правової відповідальності -Це і конкретна норма конституційного права, яку було порушено, і одночасно - наявність у діянні особи (органу, держави) конкретного складу конституційного делікту.Нормативною підставою конституційно-правової відповідальності може бути визнано порушення норм Конституції України та інших джерел галузі конституційного права.

Фактична підстава конституційно-правової відповідальності -це конкретний конституційно-правовий делікт, склад якого передбачає об'єкт, об'єктивну сторону, суб'єкт і суб'єктивну сторону.

Об'єктом конституційно-правового делікту може виступати конституційний лад, законність, правопорядок.

Об'єктивна сторона конституційно-правового делікту містить саме діяння, його негативні наслідки та причинний зв'язок між ними.

Коло суб'єктів конституційно-правової відповідальності вже аналізувалося вище.

Певні труднощі можуть виникнути в аналізі суб'єктивної сторони конституційно-правового делікту. Як відомо, одним із найважливіших елементів суб'єктивної сторони як психічного відношення суб'єкта до діяння є вина, а в окремих працях висловлюється думка щодо можливості настання негативної конституційно-правової відповідальності без вини1. На думку автора, без вини конституційно-правова відповідальність втрачає будь-який сенс і стає безпредметною. Інша справа, що стосовно деяких суб'єктів інколи досить складно встановити конкретну форму вини - намір чи необережність

14.Засади конституційного ладу України.

Конституційний лад - це фактичний (реальний) стан суспільних відносин, що регулюються та охороняються конституційними нормами і принципами. За своєю суттю конституційний лад становить певний тип конституційно-правових відносин, визначений рівнем розвитку суспільства, держави та досягненнями науки права.

Ознаки конституційного ладу:

1) фактичність (реальність) - конституційний лад існує в повсякденному житті суспільства і держави, відображає дійсний стан суспільних відносин, існує не в уяві, а в повсякденному житті конкретної держави;

2) регулюється і охороняється конституційними нормами та принципами, тому і називається конституційним;

3) суверенність - право визначати та змінювати конституційний лад може лише народ України (ч. З ст. 5 Конституції України);

4) програмність - розвивається на основі теоретично обґрунтованих принципів, концепцій, закріплених у Конституції та законах України;

5) наступність - ураховуються традиції та історичний досвід організації і функціонування державної влади, суспільних інститутів;

6) відносна стабільність - забезпечується системою державних гарантій, передбачених конституційними нормами.

Основними засадами конституційного ладу є:

•  демократія;
•  народний, національний та державний суверенітет;
•  правовий статус особи;
•  поділ влади;
•  територіальна цілісність держави;
•  визнання Конституції України нормативно-правовим актом найвищої юридичної сили;
•  законність і правопорядок;
•  визнання і гарантування місцевого самоврядування;
•  статус української мови як державної;
•  політична, економічна та ідеологічна багатоманітність,
•  суверенна І незалежна держава;
•  правова держава;
•  соціальна спрямованість держави.

Конституційний лад України базується на таких принципах:

  1. Народовладдя. У Конституції України зафіксовано, що вся влада в Україні належить народові, який є носієм суверенітету, єдиним джерелом влади. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Жодна політична партія, громадська організація, інше угруповання чи окрема особа не можуть присвоювати право здійснювати державну владу і діяти від імені всього народу.

Представницька демократія — це така форма, при якій державна влада здійснюється через представницькі органи — систему Рад народних депутатів.

 Безпосередня (пряма) демократія — це пряме волевиявлення народу, яке реалізується шляхом референдумів, всенародного обговорення законопроектів, участі у виборах.

  2. Розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову. Суть теорії розподілу влади полягає в тому, що кожна з трьох гілок влади відповідно до своєї природи, характеру функцій та призначення має зайняти визначене місце в системі органів влади і здійснювати свої владні повноваження у відповідних їм формах і межах, належним шляхом і засобами. Законода влада в належить ВРУ, яка має право видавати закони і виступати як представник народного суверенітету. Виконавча влада підзвітна, підконтрольна і відповідальна перед представницькою владою. КабМін. Суд влада здійснюється незалежними від інших органів влади судами.

  3. Державний суверенітет. Державний суверенітет України являє собою верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади в державі в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Проголошення державного суверенітету України пов’язується з недоторканністю і цілісністю території України, самостійним визначенням і здійсненням зовнішньої і внутрішньої політики, верховенством Конституції та законів України на всій її території.

  4. Верховенство права. В Україні конституційно закріплено принцип верховенства права, на якому ґрунтується і сама Конституція. Конституція має найвищу юридичну силу. Її норми — прямої дії і суб’єкти суспільних відносин зобов’язані безумовно виконувати відповідні конституційні положення. Закони та інші правові акти не повинні суперечити Конституції та конституційним законам України.

  5. Політичний, економічний та ідейний плюралізм. Суспільне життя в Україні базується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Конституція України забезпечує утвердження реальної багатопартійності та легалізацію опозиційної діяльності.

  6. Пріоритет прав людини. У Конституції України закріплено правовий статус людини і громадянина, пріоритет особи в її відносинах з державою. Причому Основний Закон не тільки фіксує права і свободи громадян, питання забезпечення їх соціальної захищеності та особистої безпеки, а й гарантує їм громадянські, політичні, соціальні права і свободи, належні умови існування.

  7. Взаємозв’язок правової держави і громадянського суспільства і пріоритет його перед державою. Важливе значення в Основному Законі мають питання взаємовідносин держави і громадянського суспільства, регулювання основних сфер життєдіяльності громадянського суспільства. Це проблеми власності, підприємництва, екологічної безпеки, сім’ї, діяльності громадських об’єднань, свободи інформації тощо.

  Громадянське суспільство ґрунтується на засадах свободи і рівноправності людей, самоорганізації і саморегулювання. Держава підпорядковується служінню громадянському суспільству і спрямовує свою діяльність на забезпечення рівних можливостей для всіх як основи соціальної справедливості.

  8. Пріоритет загальнолюдських цінностей і загальновизнаних принципів міжнародного права. Серед норм конституційного регулювання важливим є положення про те, що Україна визнає пріоритет загальнолюдських цінностей і дотримується загальновизнаних принципів міжнародних документів.   Для забезпечення дотримання Україною міжнародних стандартів необхідно, щоб належним чином ратифіковані або схвалені й офіційно опубліковані міжнародні договори України становили частину її законодавства і були обов’язковими для виконання.

15.Поняття суверенітету та його відображення в джерелах конституційного права України.

Суверенітет - це політико-правова властивість держави, зміст якої полягає в ЇЇ праві самостійно вирішувати внутрішні та зовнішні політичні питання без втручання інших держав, організацій, осіб. Така діяльність мас ґрунтуватися не тільки на внутрішній законодавчій базі, а й на основі загальновизнаних міжнародних договорів і принципів добросусідства, що в умовах посилення інтеграційних процесів є надзвичайно актуальним. Дотримання умов міжнародних договорів не означає обмеженості "зовнішньої" незалежності держави, оскільки активна участь держави на міжнародній арені засвідчує самодостатність її як суб'єкта міжнародного права.

Найбільш важливою проблемою юриспруденції є проблема суверенітетів. Конституція України, як і більшість інших конституцій, розрізняє три види суверенітету - суверенітет держави, суверенітет народу і суверенітет нації.

Верховна влада в державі в епоху Нового часу асоціювалася насамперед з монархом, влада якого освячена Богом та який фактично є власником держави. Згодом суверенітет трактується дещо по-іншому, що зумовлено певними чинниками: а) відбувається перехід від теократичного до світського його розуміння; б) суверенітет ототожнюється не з конкретною особою, а з державою; в) державна влада перестає бути власністю конкретного суб'єкта.

Державний суверенітет - це верховенство, єдність та недоторканність державної влади, її рівноправність та незалежність у відносинах з іншими державами. Наявність державного суверенітету є передумовою рівноправності у таких відносинах. Декларація про державний суверенітет України прийнята 16 липня 1990 року.

Правовою основою державного суверенітету України стали: закони Української PCP "Про економічну самостійність Української PCP" від З серпня 1990 p., "Про утворення Кабінету Міністрів Української PCP" від 18 квітня 1991 p., "Про заснування поста Президента Української PCP і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) Української PCP" від 5 липня 1991 p., "Про Президента Української PCP" від 5 липня 1991 p., Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 p., Закон України "Про правонаступництво України" від 12 вересня 1991 p., Декларація прав національностей України від 1 листопада 1991 p., волевиявлення українського народу на Всеукраїнському референдумі (1 грудня 1991 p.), Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України від 8 червня 1995 p., Конституція України від 28 червня 1996 р. та ін.

Будь-яка держава незалежно від розміру її території, чисельності населення, кількості національних меншин, форми правління, устрою чи режиму може бути суверенною. Це означає об'єктивну можливість держави мати відповідні суверенні права, наприклад, право виступати від імені свого народу, право оголошувати війну і мир, право приймати закони, право визначати зовнішню і внутрішню політику, право формувати державні органи, право визначати державну символіку, право встановлювати і збирати податки тощо.

Разом з тим суверенітет держави не опосередковує її свавілля як усередині держави, так і за межами державного кордону. Наприклад, забороняється окупація іншої держави чи застосування зброї проти інших держав, за винятком необхідності власної оборони.

Народний суверенітет еволюціонує з теорії державного владарювання. Важливою умовою існування народного суверенітету є державний суверенітет, оскільки відсутність останнього фактично унеможливлює існування першого. Народний суверенітет передбачає офіційне визнання народу носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в державі та його виключне право на зміну конституційного ладу. Народ здійснює свою владу в державі як безпосередньо (вибори, референдуми), так і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. В Україні основи народного суверенітету відображено в ст. 5 Конституції України, що означає участь народу в управлінні державою. Ці права не можуть бути узурповані ні самою державою, ні її органами.

Витоки обґрунтування ідеї народного суверенітету сягають своїм корінням у XVII - XVIII сторіччя. Концепцію "народного суверенітету" активно розробляв Жан-Жак Руссо у своїх працях "Міркування про науки і мистецтва", "Про суспільну угоду, або Принципи політичного права" та ін. На його думку, народ як суверен стоїть вище судці та закону і не може бути пов'язаний навіть Основним Законом держави.

Важливим етапом розвитку концепції суверенітету є поява категорії "суверенітет нації". Змістовне трактування останньої в юриспруденції залишається чітко не визначеним, оскільки сам термін "нація" трактується неоднаково в різних галузях науки. Концептуальна ідея про національний суверенітет сформувалася ще у XVIII столітті, коли на теренах європейського простору утворювалися національні держави. Саме тому народний суверенітет часто сприймався як суверенітет нації. Варто зазначити, що суверенітет народу як політичної нації певної держави у своїй основі становить суверенітет нації.

В юриспруденції розуміння нації має сприйматися через призму етнічного і політичного спрямування, тому доцільно розрізняти такі поняття, як "суверенітет нації" і "національний суверенітет". Суверенітет нації означає повновладдя всього населення певної держави. Від поняття суверенітету нації як політичного утворення слід відрізняти поняття "національний суверенітет", яке окреслює рівень самостійності кожної національності у збереженні власної ідентичності. Національний суверенітет стосується конкретної національності, яка реалізовує своє право на самовизначення. Поняття "національний суверенітет" і "суверенітет нації" потребують теоретичного обґрунтування і наступного законодавчого закріплення.

Суверенітет нації реалізується через її основні права, а саме:

* право на існування і вільний розвиток, володіння реальною можливістю визначати характер свого національного життя, включаючи спроможність реалізувати право на політичне самовизначення;

* право на вільний розвиток національних потреб: економічних і соціальних;

* право на духовно-культурний розвиток, повагу національної честі і гідності, розвиток національної мови, звичаїв, традицій;

* право розпоряджатися природними і матеріальними ресурсами; 1 право на мирне співіснування з іншими народами та націями;

o право на екологічну безпеку та ін.

Отже, суверенітет нації, її повновладдя означає володіння реальною можливістю визначати характер свого національного життя, самостійно вирішувати питання, що стосуються розвитку національної свободи і національних потреб, право на повагу національної честі і гідності, розвиток культури, мови, звичаїв, традицій, створення національних установ. Повновладдя однієї нації неможливе без дотримання суверенітету інших націй і народностей, без поважного ставлення до їх національних потреб і прав.

Таким чином, усі три види суверенітету пов'язані між собою, проте не є тотожними. Наявність державного суверенітету в тоталітарній державі не опосередковує існування народного суверенітету в межах виокремленої держави. Разом з тим, між народним суверенітетом і суверенітетом нації існує тісний зв'язок, оскільки останній є початком першого. Суб'єктом здійснення права на самовизначення є український народ, основу якого становить українська нація.

16.Сутність, юридична природа та ознаки державної влади.

Соціальна влада - спосіб управління суспільством, що виражається у системі публічно-вольових відносин між людьми з приводу організації їх спільної діяльності, вироблення загального для них інтересу та цілей, які досягаються за допомогою різних засобів, методів, включаючи примус (психічний, фізичний, юридичний).

Ознаки соціальної влади:

1) є властивістю (атрибутом) суспільства, способом його управління. Коли говоримо "влада", підкреслюємо вольовий (примусовий, силовий) компонент цього явища.

2) складається природно-історичним шляхом, починаючи з первісного суспільства; народжується в процесі відносин між людьми з приводу якогось соціального блага;

3) здійснюється у формі владовідносин (публічно-вольових відносин) між владними і підвладними суб'єктами

4) виробляє загальні для суспільства інтереси та цілі - сенс керування суспільством виявляється у пропонуванні носієм влади, окрім задоволення інтересів, виробити загальний інтерес і цілі, загальні напрями суспільної діяльності, а сенс управління - дати владний імпульс підлеглим досягати визначених цілей, організовувати сприйняття ними цього імпульсу, усвідомити і підкорити йому свою волю. Виключається можливість осіб з деформованими свідомістю і волею виступати суб'єктами владовідносин;

5) передбачає верховенство, монопольне право владного суб'єкта приймати рішення ("авторитетні рішення" як засоби владарювання), обов'язкові і значущі для підвладного суб'єкта, здатність і можливість нав'язувати йому свою волю, контролювати його, забезпечувати виконання взятих зобов'язань;

6) здійснює керівництво різними засобами і методами, включаючи примус (психічний, фізичний, юридичний)

7) потребує від більшості підвладних суб'єктів свідомої добровільної готовності підкорятися.

Державна влада - це вид соціальної влади як способу управління суспільством, що здійснюється на принципах компетентності, законності, відповідальності за допомогою усіх державно-правових засобів, включаючи й державний примус, через систему публічно-політичних, вольових (керівництво - сприйняття, панування - підпорядкування) відносин, які виникають між суб'єктами політичної системи суспільства - владними і підвладними - з приводу дотримання загальновстановлених правил поведінки (правових норм). Якщо суб'єктами владо-відносин є державні органи і посадові особи, з одного боку, і фізичні та юридичні особи, з другого боку, то об'єктом владовідносин виступає їхня діяльність (поведінка), а формальним їх змістом - права і обов'язки підвладних суб'єктів та повноваження (компетенція) владних суб'єктів. У державній владі виявляються передусім два аспекти - імперативний (панування-підпорядкування) і диспозитивний (владно-зобов'язальні відносини між рівними суб'єктами).

На державну владу повністю поширюються ознаки соціальної влади. Від останньої вона відрізняється, як мінімум, двома монополіями: 1) видання загальнообов'язкових правових норм; 2) застосування державного примусу.

Ознаки державної влади:

1) публічна влада - перебуває на службі у суспільства (народу), слугуючи важелем його управління; здійснює управління суспільством від його імені; має "публічну" основу своєї діяльності - казенне майно, власні доходи, податки;

2) політична влада - управляє соціально неоднорідним суспільством, керує ним у своїх інтересах, а це потребує залучення політики, взаємодії з різними ланками політичної системи, передусім з партіями, партійними блоками і рухами;

3) апаратна влада - концентрується в апараті, системі органів держави і здійснюється через них;

4) легітимна влада - юридично (конституційно) обґрунтована і визнана народом країни, а також світовим співтовариством. 

Влада — здатність певного суб'єкта (індивіда, колективу, організації) підпорядковувати собі волю і поведінку іншого суб'єкта у своїх власних інтересах чи інтересах інших осіб.

Влада як соціальна функція щодо нав'язування своєї волі іншим завжди була і є об'єктом загальних зазіхань, особливо в державно-організованому суспільстві.

Державна влада — це влада, яка здійснюється тільки державою та її органами і характеризується суверенністю, універсальністю та здатністю владно-примусового впливу на поведінку всіх людей та їх організацій, що забезпечується державно-правовими методами.

Як структурні елементи державної влади виділяють:

• суб'єкт влади, тобто державу та її органи;

• об'єкт влади — людей, на підкорення поведінки яких спрямована ця функція;

• владні відносини, через які здійснюється нав'язування волі носія влади підлеглим;

• наявність у суб'єкта влади певного арсеналу засобів, методів та способів, що дають йому можливість реально здійснювати свою волю в суспільному житті;

• нормативну систему, що регламентує владну діяльність.

Нормативна регламентація владної діяльності має велике значення, тому що це прямо пов'язано з питанням про легітимність державної влади.

Легітимну державну владу визначають як владу, що встановлюється відповідно до процедури, передбаченої нормами права. Легітимізація влади в цивілізованому суспільстві відбувається, насамперед, через загальні демократичні вибори. Результатом їх проведення є створення загальнонародного і водночас загальнодержавного представницького органу влади.

Отже, легітимізація державної влади має відбуватися шляхом її делегування від одного суб'єкта — народу іншому — державі. Зрозуміло, що цей перехід не може бути стихійним, він має регулюватися демократичними конституційними принципами й нормами, передусім, принципом розподілу влади.

Державна влада — це публічно-політичні відносини панування і підкорення між суб'єктами, що спираються на державний примус[1].

Державна влада в інституціональному розумінні — це система структур, органів, установ, які реалізують функції держави.

Державна влада в процесуальному розумінні — це цілеспрямована управлінська діяльність усіх органів держави, направлена на упорядкування, організацію життя, забезпечення стабільності і розвитку суспільства на підставі конституції та законів.

За проф. Ю. О. Фрицьким, ознаками державної влади є наступні:

•  у кожній країні існує тільки одна державна влада;
•  вона поширюється на всіх членів суспільства;
•  розв'язує загальносуспільні проблеми;
•  має у своєму розпорядженні специфічний апарат (механізм) для здійснення своїх завдань і функцій;
•  встановлює формально обов'язкові для всього населення загальні правила фізичної поведінки — юридичні (правові) норми;
•  характеризується суверенністю (суверенітетом), тобто верховенством, повнотою, неподільністю, самостійністю, формальною незалежністю від влади будь-якої організації або особи як у окремій країні, так і за її межами.

Елементи державної влади (за Ю. О. Фрицьким):

•  легітимність
•  легальність
•  верховенство права
•  єдність державної влади
•  поділ на гілки (законодавчу, судову та виконавчу)
•  наявність однойменних органів цих гілок влади
•  завдання, функції та повноваження цих органів[6]

Основними правовими формами здійснення державної влади є:

•  правотворча діяльність, яка полягає в офіційному встановленні (санкціонуванні) та зміні норм права компетентними органами шляхом підготовки, прийняття й оприлюднення нормативно-правових актів;
•  правозастосувальна діяльність, яка забезпечує безперервність процесу здійснення нормативно-правових приписів шляхом наділення одних учасників правових відносин суб'єктивними правами, а інших — юридичними обов'язками, полягає в розгляді та вирішенні індивідуальних справ, що мають юридичне значення;
•  правоохоронна діяльність, спрямована на охорону суспільних відносин, урегульованих правом, на захист індивіда від правопорушень та притягнення винних до відповідальності;
•  контрольно-наглядова діяльність, яка виражається в здійсненні юридичних дій щодо спостереження й перевірки відповідності виконання та дотримання підконтрольними суб'єктами правових приписів;
•  установча діяльність, яка виражається в реалізації на основі норм матеріального права повноважень щодо формування, перетворення чи скасування органів держави, їх структурних підрозділів, посадових осіб.

Органи державної влади — це ланка (елемент) механізму держави, що бере участь у виконанні функцій держави й наділений при цьому владними повноваженнями

ознаки

1.  Орган держави володіє певною самостійністю, автономією, проте він є частиною єдиного механізму держави, займає в державній машині своє місце і міцно пов'язаний з іншими її частинами.
2.  Орган держави складається з державних службовців, які перебувають в особливих правовідносинах з органом.
   Службовці держави безпосередньо не виробляють матеріальних благ, тому їх утримання покладається на суспільство.
3.  Органи держави мають внутрішню будову (структуру). Вони складаються з підрозділів, скріплених єдністю цілей, заради досягнення яких утворені, і дисципліною, яку всі службовці зобов'язані дотримуватися.
4.  Найважливішою ознакою органу держави є наявність у нього компетенції — владних правомочностей (сукупності прав і обов'язків) певного змісту та обсягу. Реалізація органом держави своєї компетенції — це не тільки його право, а й обов'язок.
5.  Згідно зі своєю компетенцією орган держави володіє владними повноваженнями, які виражаються:
   а) у можливості видавати обов'язкові до виконання правові акти. Ці акти можуть бути нормативними або індивідуально-визначеними (акти застосування норм права);
   б) у забезпеченні виконання правових актів органів держави шляхом застосування різних методів, в тому числі методів примусу.
6.  Для здійснення своєї компетенції орган держави наділяється необхідною матеріальною базою, має фінансові кошти, свій рахунок у банку, джерело фінансування (з бюджету)[2].
7.  Нарешті, орган держави бере активну участь в реалізації функцій держави, використовуючи для цього відповідні форми і методи[3].

Види державних органів

За обсягом владних повноважень органи держави класифікуються на центральні (вищі) та місцеві. Щоправда, не всі місцеві органи є державними (наприклад, органи місцевого самоврядування).

За широтою компетенції виділяються органи держави загальної і спеціальної компетенції.

За способом формування: виборні і призначувані; за порядком функціонування й ухвалення рішень: колегіальні й одноособові.

На механізм держави, класифікацію його вищих органів справляє безпосередній уплив принцип поділу влади, відповідно до якого створюються законодавчі, виконавчі і судові органи[4].

Проте не можна стверджувати, що всі державні органи можна розподілити на законодавчі, виконавчі і судові. Механізм сучасної держави є значно більш складним, розгалуженим, тому можна виділити такі типові державні органи:

•  глава держави (президент, монарх, іноді — колегіальний орган[5])
•  органи законодавчої влади — парламент (парламенти різного рівня — у федеративних державах)
•  органи виконавчої влади (уряд, міністерства, відомства, органи державного управління на місцях)
•  органи судової влади — уся судова система країни
•  силові органи — поліція, органи державної безпеки, прокуратура, збройні сили та ін.

Керуючись наведеною вище схемою, можна назвати приблизний перелік державних органів України за категоріями:

1.  Президент України
2.  Верховна Рада України
3.  Кабінет Міністрів України, інші центральні органи виконавчої влади України
4.  Конституційний Суд України, суди загальної юрисдикції
5.  Правоохоронні органи
6.  інші центральні органи, що відповідають наведеним вище ознакам[6]
7.  місцеві державні адміністрації, інші органи державного управління в адміністративно-територіальних одиницях України.

17.Місце держави в конституційному праві.

18.Конституційне забезпечення поділу державної влади в Україні. Система стримувань та противаг в Конституції України.

У правовій демократичній державі єдина система органів державної влади побудована за так званим "принципом поділу влади". В реальній політико-правовій практиці має місце не поділ влади, а структурне відокремлення й функціональна спеціалізація окремих ланок державного механізму. Державна влада є цілісна, суверенна й неподільна. Тобто йдеться про поділ не влади, а функцій здійснення цієї влади. І не лише про поділ, а й про взаємодію даних функцій. Тому принцип поділу функцій влади доцільно тлумачити як визнання того факту, що державна влада реалізується через певні види державних органів.

Принцип поділу влади передбачає структурну диференціацію трьох рівно значущих основних функцій держави: законодавчої, виконавчої, судової.

Згідно із ст. 6 Конституції України, розрізняють органи законодавчої, виконавчої і судової влади. Кожний з цих видів є підсистемою єдиної системи державних органів України (див. рис).

Законодавча влада — це делегована народом своїм представникам у парламенті (Верховній Раді) державна влада, що має виключне право приймати закони.

Відповідно до ст. 75 Конституції України "єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України".

Коло функцій законодавчої влади широке й охоплює найважливіші питання державного життя. Зокрема, правові акти парламенту визначають всю систему поділу функцій влади та взаємодії владних інститутів. Верховна Рада є єдиним законодавчим органом, який дістає свої повноваження безпосередньо від народу й виражає його суверенну волю, а тому має право визначати компетенцію Президента України, Кабінету Міністрів України, Конституційного Суду України, як й інших вищих органів державної влади.

Функції Верховної Ради України можна виділити за двома основними критеріями: за формами діяльності та за об'єктами державно-владного впливу. За об'єктами впливу — політичну, економічну, соціальну, культурну, екологічну, а за формами діяльності вирізняють законодавчу, установчу й контрольну функції парламенту.

1) законодавча функція. У загальних рисах вона полягає у прийнятті законів, внесенні до них змін, визнанні їх такими, що втратили юридичну силу, скасуванні або у призупиненні їх дії;

2) установча (державотворча, організаційна). Пріоритетними напрямами діяльності парламенту у здійсненні цієї функції є формування або участь у формуванні органів виконавчої і судової влади, а також формування власних, парламентських структур та інші;

3) функція парламентського контролю. Контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України, парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини й громадянина та їх захист, бюджетно-фінансовий контроль та інші.

Всі з цих функцій і відповідних повноважень Верховної Ради мають нормативно-правове закріплення, насамперед конституційне.

Виконавча влада — це система органів, які спеціально створюються державою для виконання функцій управління й забезпечення нормального функціонування державної влади та суспільства шляхом реалізації нормативно-правових актів.

Головним напрямом урядової діяльності є функція державного управління, що охоплює:

• виконавчу діяльність — здійснення рішень, прийнятих органами законодавчої влади;

• розпорядчу діяльність — здійснення управління шляхом видання підзаконних актів і виконання організаційних дій.

Виконавча влада, як гілка державної влади, організує, планує, координує, спрямовує й контролює зовнішню і внутрішню політику держави, в межах і на підставі законів здійснює управління соціальними та економічними процесами, справляючи системний вплив держави на всі сторони суспільної життєдіяльності людей.

Структура органів виконавчої влади. Очолює систему виконавчої влади в Україні Кабінет Міністрів — вищий орган виконавчої влади. Центральними органами виконавчої влади в Україні є міністерства, державні комітети, а місцевими — обласні та районні державні адміністрації, голови місцевих державних адміністрацій та їх управління.

Судова влада — незалежна влада, що охороняє право, виступає арбітром у спорі про право, відправляє правосуддя.

Юрисдикція судів поширюється на всі правові відносини, що виникають у державі.

Функції судової влади:

• охоронна (охорона прав);

• функція правосуддя (захист, відновлення прав);

• контрольно-наглядова (за іншими гілками влади).

Система стримувань і противаг — це сукупність законодавчо закріплених повноважень, засобів, форм, методів, процедур, призначених для забезпечення реалізації принципу розподілу влади, недопущення домінування будь-якої гілки влади і досягнення динамічної стабільності між ними.

Предметом їх взаємовідносин є найбільш важливі сфери суспільного життя, які згідно з Конституцією потребують спільних дій органів законодавчої та виконавчої гілок державної влади, або кожної з них окремо, але стосовно одна одної.

Зазначена система допускає конкуренцію різних органів влади, наявність засобів для їх взаємного стримування і підтримування відносної рівноваги сил. Особливість функціонування системи стримувань і противаг полягає в тому, що, з одного боку, ця система сприяє співробітництву і взаємному пристосуванню органів влади, а з іншого боку — створює потенціал для конфліктів, які найчастіше вирішуються шляхом переговорів, угод і компромісів.

Суб'єктами системи стримувань і противаг за КУ є ВРУ, Президент, КабМін, КСУ і ВСУ. Дана система виражається насамперед через повноваження цих органів, що включають суворо визначені взаємні обмеження.

У Конституції України передбачені такі механізми системи "стримувань і противаг" (тобто спільні дії та взаємний контроль органів гілок влади України):

1. У законодавчому процесі:

• ВРУ приймає закони, Президент підписує їх або ж накладає вето (ст. 106 Конституції);

• КСУ контролює відповідність Конституції законів та інших правових актів РВУ, ПУ, КабМін, КР АРК (ст.150 Конституції).

2. У бюджетному процесі (бюджет затверджує ВРУ, КабМін пропонує проект бюджету та звітує про його виконання (ст. 116 Конституції).

3. У визначенні основних напрямів внутрішньої та зовнішньої політики Укр(ВРУ приймає рішення про схвалення програми діяльності КабМіну, визначає засади внутрішньої і зовнішньої політики, які репрезентують КабМін та Президент).

4. У кадровій політиці (спільні дії з призначення на ключові посади в державі):

• кандидатуру на посаду Прем'єр-міністра визначає сформована парламентська більшість і пропонує її ПУ, який, у свою чергу, вносить відповідне подання до парламенту у 15 строк з моменту отримання такої пропозиції (ст. 106 Конституції);

• ВРУ призначає за поданням ПУ — Генпрокурора, голову СБУ, голову Антимонопкомітету, голову Нацбанку, голову Фонду держмайна, голову Держ комітету телебачення і радіомовлення, членів Центральної виборчої комісії тощо (ст. 86 Конституції);

• участь ВРУ і ПУ у формуванні Ради Нацбанку та Нац ради Укр з питань телебачення і радіомовлення (призначення половини складу — ВРУ і ПУ) (ст. 85 і 106 Конституції); КСУ (ПУ, ВРУ та з'їзд суддів України призначають по 6 суддів КСУ) (ст. 148 Конституції).

5. У достроковому припиненні повноважень:

• ПУ може бути усунений з поста ВРУ в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину (ст. 111 Конституції);

• ПЦ має право достроково припинити повноваження ВРУ, якщо:

а) протягом одного місяця у ВРУ не сформовано коаліцію депутатських фракцій;

б) протягом 60 днів після відставки КабМіну не сформовано персональний склад КабМіну;

в) протягом 30 днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися.

• ВРУ (за пропозицією ПУ або не менш як 1\3 народних депутатів України від конституційного складу ВРУ) може розглянути питання про відповідальність КабМіну та прийняти резолюцію щодо недовіри КабМіну більшістю від конституційного складу ВРУ (ст. 87 Конституції);

• ВРУ може висловити недовіру Генпрокуророві, що має наслідком його відставку з посади (ст. 85 Конституції);

• ВРУ може достроково припинити повноваження ВР АРК за наявності висновку КСУ про порушення нею КУ або ЗУ (ст. 85 Конституції).

19.Поняття та види правового статусу особи.

Правовий статус особи - це юр закріплене становище особи як соціального суб'єкта в суспільстві, тобто це сукупність прав та обов'язків особи, які визначені та гарантовані Конституцією і законами України, іншими нормативно-правовими актами, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Особа і держава перебувають у постійному взаємозв'язку, який виражається у формі певних прав, свобод, обов'язків та законних інтересів, що в своїй єдності становлять правовий статус особи.

Загалом статус можна визначити як правове положення когось, його місце та роль у суспільстві і державі, в системі органів державної влади. Правовий статус особи визначає певні стандарти поведінки людини, які визнаються державою як обов'язкові та корисні для всіх членів соціуму.

За характером правового регулювання розрізняють три види правового статусу.

Загальний (конституційний) - це правовий статус, який передбачає основні конституційні права та обов'язки громадянина. Він характеризує загальні та рівні можливості, вихідні позиції всіх тих людей, які є громадянами однієї держави. Цей статус надається найбільшій кількості осіб.

Спеціальний (колективний) - це правовий статус, який надається окремим групам осіб і громадян. Він охоплює особливі, своєрідні (додаткові) права та обов'язки певної групи суб'єктів. Наприклад, студентів, ветеранів, пенсіонерів, військовослужбовців. Цей статус характеризує "групові" можливості людей.

Індивідуальний (персональний) - це правовий статус, який надається окремій особі чи громадянину правозастосовчими актами. Такий правовий статус характеризує індивідуалізовані юридичні можливості соціального суб'єкта в певній державі.

Усі зазначені правові статуси поєднані між собою. Наприклад, особа може бути одночасно громадянином України (загальний правовий статус), викладачем у вузі (спеціальний правовий статус, передбачений Законом України "Про освіту" від 23 травня 1991 р.), Героєм України (індивідуальний правовий статус, який надається особі правозастосовним актом - Указом Президента України).

За суб'єктним складом розрізняють такі правові статуси:

а) фізичні особи - громадянин України, особа без громадянства (апатрид), особа з подвійним громадянством (біпатрид), іноземець, біженець та ін.;

б) посадові і службові особи - прокурор, суддя, міністр, голова державного комітету, депутат та ін.;

в) особи, які мають особливий спеціальний статус з огляду на специфіку їхніх повноважень і небезпечні умови праці (розвідники).

У системі конституційного права України як галузі права особливе місце посідає інститут основ правового статусу особи, сутність якого викладена в розділі II «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина». У нормах цього розділу розкривається основоположний принцип конституційного ладу України, згідно з яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, встановлення і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.Цей констит. інститут відображає найсуттєвіші засади, які встановлюють правовий статус людини в дер-ві й сус-ві, принципи їх взаємовідносин.

Структуру констит. статусу особи в Укр. утв. такі елементи:

1) громадянство;

2) правосуб'єктність, яка включає в себе правоздатність і дієздатність;

3) основні права, свободи, законні інтереси і обов'язки;

4) правові принципи;

5) гарантії правового статусу, серед яких особливе значення має юридична відповідальність.

Основу правового статусу особи складають її права, свободи, законні інтереси і обов'язки. В їх єдності вони є базою для інших прав і свобод, які мають людина і громадянин.

20.Конституційні приринципи громадянства України.

Громадянство - це постійний правовий зв'язок особи та держави, який виражається у взаємних правах та обов'язках. Такий зв'язок виникає із народженням людини і зберігається протягом усього її життя.

Ознаки громадянства:

* постійний зв'язок, тобто необмежений у просторі і в часі;

* правовий зв'язок - передбачений і гарантований нормативно-правовими актами;

* взаємний зв'язок - держава та особа мають взаємні (кореспондуючі) права та обов'язки.

Громадянином України, як і іншої держави, є не будь-яка людина, а тільки та, котра проживає чи проживала на її території, підкоряється державній владі, користується правами та виконує обов'язки, тобто це особа, яка перебуває в особливих зв'язках з Україною.

Принципи громадянства - це найбільш важливі нормативно-регулятивні правила поведінки громадянина і держави:

1) єдиного громадянства - громадянство держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Принцип єдиного громадянства відповідає вимогам Конвенції про скорочення випадків багатогромадянства від 6 травня 1963 р., яка регламентує можливість втрати громадянства за умови набуття громадянства іншої держави;

2) запобігання виникненню випадків безгромадянства. Зазвичай законодавством передбачено, що дитина, знайдена на території певної держави, набуває громадянство цієї держави (Україна, Австрія). Законодавство цих держав забезпечує практичну реалізацію Конвенції про скорочення безгромадянства від 30 серпня 1961 р.;

3) неможливості позбавлення громадянства України. Громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі;

4) визнання права будь-якого громадянина України змінити своє громадянство, що відповідає вимогам Конвенції про громадянство заміжньої жінки від 20 лютого 1957 р.;

5) неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України (необхідно прожити два роки в шлюбі, щоб отримати громадянство України) або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України одним з подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим з подружжя. Разом з тим, у мусульманських країнах, зокрема в Саудівській Аравії, діє принцип автоматичного набуття підданства у разі укладання шлюбу;

6) рівності перед законом усіх громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України,

7) збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України,

8) захисту громадян України, що знаходяться за її межами.

Отже, законодавство України у сфері правового регулювання питань громадянства ґрунтується на засадах законності, демократизму, гуманізму, а також на основі тих принципів, які задекларовані в міжнародних правових актах.

21.Підстави набуття та припинення громадянства України.

 громадянство України - правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках;

     громадянин України - особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України;

 Громадянство України набувається:

     1) за народженням;

     2) за територіальним походженням;

     3) внаслідок прийняття до громадянства;

     4) внаслідок поновлення у громадянстві;

     5) внаслідок усиновлення;

     6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування, влаштування дитини в дитячий заклад чи заклад охорони здоров'я, в дитячий будинок сімейного типу чи прийомну сім'ю або передачі на виховання в сім'ю патронатного вихователя;

     7) внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;

     8) у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;

     9) внаслідок визнання батьківства чи материнства або встановлення факту батьківства чи материнства;

     10) за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Набуття громадянства України за народженням

Перший спосіб набуття громадянства за народженням є найпоширенішим і іменується філіацією. Філіація відбувається на основі принципів права крові або права ґрунту.

Право крові означає, що особа набуває громадянство своїх батьків або одного із батьків незалежно від місця народження. Право гунту - набуття громадянства тієї держави, на території якої народилася особа, незалежно від громадянства батьків.

Другий спосіб набуття громадянства - це натуралізація це акт прийняття до громадянства (підданства) іншої держави іноземця чи особи без громадянства за особистою заявою особи, поданою до компетентних органів держави.

     Є громадянином особа:

батьки або один з батьків якої на момент її народж були ГУ 

яка народ на території Укр від осіб без громад, які на законних підставах проживають на території Укр

яка народ за межами Укр від осіб без громадянства, які постійно на законних підставах проживають на території Укр, і не набула за народженням громадянства іншої держ

яка народ на території Укрвід іноземців, які на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків

яка народ на території України, одному з батьків якої надано статус біженця в Укр чи притулок в Укр, і не набула за народженням громад жодного з батьків або набула за народженням громадянство того з батьків, якому надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні

яка народилася на території України від іноземця і особи без громадянства, які на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства того з батьків, який є іноземцем 

     Новонароджена дитина, знайдена на території України, обоє з батьків якої невідомі

яка має право на набуття громадянства України за народженням
 

Набуття громадянства України за територіальним походженням
 

     Особа, яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24.08.1991 року на території, яка стала територією Укр відповідно до Закону  Про правонаступництво

Особа без громадянства або іноземцем, який подав зобов'язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її неповнолітні діти реєструються громадянами України. 

 

 

 

Прийняття до громадянства України
 

     Іноземець або особа без громадянства можуть бути за їх клопотаннями прийняті до громадянства України.

     Умовами прийняття до громадянства України є:

     1) визнання і дотримання КУ та ЗУ;

     2) подання декларації про відсутність або  припинити іноземне громадянство

     Іноземці, яким надано статус біженця чи притулок в Укр, подають декларацію про відмову особи від іноземного громадянства.  

     3) безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх 5 років.

     4) отримання дозволу на імміграцію.  

     5) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування. Ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі);

     6) наявність законних джерел існування. Ця умова не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні. 

     До громадянства України не приймається особа, яка:

     1) вчинила злочин проти людства чи здійснювала геноцид;

     2) засуджена в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину з урахуванням рівня загрози для національної безпеки держави 

     3) вчинила на території іншої держави діяння, яке визнано законодавством України тяжким або особливо тяжким злочином.
      Датою набуття громадянства України у випадках, передбачених цією статтею, є дата видання відповідного Указу Президента України.
 Поновлення у громадянстві України

     Особа, яка припинила громадянство України, є особою без громадянства і подала заяву про поновлення у громадянстві України, реєструється громадянином України незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за кордоном
усиновлення

     Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства або особою без громадянства і яку усиновляють громадяни України або подружжя, один з якого є громадянином України, а другий - особою без громадянства, стає громадянином України з моменту набрання чинності рішенням про усиновлення, незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за кордоном.

Набуття громадянства України внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування 

     Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства, над якою встановлено опіку чи піклування і опікуном або піклувальником призначено громадянина України або осіб, одна з яких є громадянином України, а друга - особою без громадянства, стає громадянином України з моменту прийняття рішення про встановлення опіки чи піклування або з моменту набрання чинності рішенням суду про встановлення опіки чи піклування.

Іноземець або особа без громадянства, які проживають в Україні на законних підставах, визнані судом недієздатними, над якими встановлено опіку громадянина України, набувають громадянство України з моменту набрання чинності рішенням про встановлення опіки.

 Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства, один з батьків якої є громадянином України, а другий є особою без громадянства, реєструється громадянином України за клопотанням того з батьків, який є громадянином України.

  У разі визнання батьківства дитини, мати якої є іноземкою або особою без громадянства, а батьком визнано громадянина України, дитина незалежно від місця її народження та місця постійного проживання набуває громадянство України.

     Громадянство України припиняється:

     1) внаслідок виходу з громадянства України;

     2) внаслідок втрати громадянства України;

     3) за підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Громадянин України, який відповідно до чинного законодавства України є таким, що постійно проживає за кордоном, може вийти з громадянства України за його клопотанням.

Підставами для втрати громадянства України є:

     1) добровільне набуття громадянином Укр громадянства іншої держави, якщо на момент такого набуття він досяг повноліття.

     Не вважаються добровільним набуттям іншого громадянства такі випадки:

     а) одночасне набуття дитиною за народженням громадянства України та громадянства іншої держави чи держав;

     б) набуття дитиною, яка є громадянином України, громадянства своїх усиновителів унаслідок усиновлення її іноземцями;

     в) автоматичне набуття громадянином України іншого громадянства внаслідок одруження з іноземцем;

     г) автоматичне набуття громадянином України, який досяг повноліття, іншого громадянства внаслідок застосування законодавства про громадянство іноземної держав

     2) набуття особою громадянства України внаслідок обману, свідомого подання неправдивих відомостей або фальшивих документів;

     3) добровільний вступ на військову службу іншої держави, яка відповідно до законодавства цієї держави не є військовим обов'язком чи альтернативною (невійськовою) службою.

22.Національні меншини в конституційному праві України.

Національні меншини — групи громадян певної держави, які не є представниками титульного етносу, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою.

Стаття 1. Україна гарантує громадянам республіки незалежно від їх національного походження рівні політичні, соціальні, економічні та культурні права і свободи, підтримує розвиток національної самосвідомості й самовиявлення.

     Усі громадяни України користуються захистом держави на рівних підставах.

     При забезпеченні прав осіб, які належать до національних меншин, держава виходить з того, що вони є невід'ємною частиною загальновизнаних прав людини.

     Стаття 2. Громадяни України всіх національностей зобов'язані дотримувати Конституції та законів України, оберігати її державний суверенітет і територіальну цілісність, поважати мови, культури, традиції, звичаї, релігійну самобутність українського народу та всіх національних меншин.

     Стаття 3. До національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою.

     Стаття 4. Відносини, які виникають з приводу реалізації громадянами України прав і свобод, пов'язаних з їх належністю до національних меншин, регулюються Конституцією України, цим Законом, прийнятими на їх підставі іншими законодавчими актами, а також міжнародними договорами України.
 

     Стаття 5. Забезпечення формування та реалізацію державної політики у сфері міжнаціональних відносин та захисту прав національних меншин України здійснюють центральні органи виконавчої влади, визначені Президентом України.

     У разі необхідності місцеві ради можуть створювати постійні комісії з питань міжнаціональних відносин, місцеві державні адміністрації - відповідний структурний підрозділ.

     Стаття 6. Держава гарантує всім національним меншинам права на національно-культурну автономію: користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національні культурні товариства, розвиток національних культурних традицій, використання національної символіки, відзначення національних свят, сповідування своєї релігії, задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації, створення національних культурних і навчальних закладів та будь-яку іншу діяльність, що не суперечить чинному законодавству.

     Пам'ятки історії і культури національних меншин на території України охороняються законом.

     Стаття 7. Держава вживає заходів для підготовки педагогічних, культурно-просвітницьких та інших національних кадрів через мережу навчальних закладів. Державні органи на основі міждержавних угод сприяють національним меншинам у підготовці спеціалістів в інших країнах.

     Стаття 8. Мова роботи, діловодства і документації місцевих органів державної влади і місцевого самоврядування визначається статтею 11 Закону України "Про засади державної мовної політики" .

     Стаття 9. Громадяни України, які належать до національних меншин, мають право відповідно обиратися або призначатися на рівних засадах на будь-які посади до органів законодавчої, виконавчої, судової влади, місцевого самоврядування, в армії, на підприємствах, в установах і організаціях. 

     Стаття 10. Держава гарантує національним меншинам право на збереження життєвого середовища у місцях їх історичного й сучасного розселення. Питання про повернення на територію України представників депортованих народів вирішуються відповідними законодавчими актами та договорами України з іншими державами.

     Стаття 11. Громадяни України мають право вільно обирати та відновлювати національність.

     Примушення громадян у будь-якій формі до відмови від своєї національності не допускається.

     Стаття 12. Кожний громадянин України має право на національні прізвище, ім'я та по батькові.

     Громадяни мають право у встановленому порядку відновлювати свої національні прізвище, ім'я та по батькові.

     Громадяни, в національній традиції яких немає звичаю зафіксовувати "по батькові", мають право записувати в паспорті лише ім'я та прізвище, а у свідоцтві про народження - ім'я батька і матері.

     Стаття 13. Громадяни, які належать до національних меншин, вільні у виборі обсягу і форм здійснення прав, що надаються їм чинним законодавством, і реалізують їх особисто, а також через відповідні державні органи та створювані громадські об'єднання.

     Участь або неучасть громадянина України, який належить до національної меншини, у громадському об'єднанні національної меншини не може служити підставою для обмеження його прав.

     Стаття 14. Державні органи сприяють діяльності національних громадських об'єднань, які діють відповідно до чинного законодавства. 

     Стаття 15. Громадяни, які належать до національних меншин, національні громадські об'єднання мають право у встановленому в Україні порядку вільно встановлювати і підтримувати зв'язки з особами своєї національності та їх громадськими об'єднаннями за межами України, одержувати від них допомогу для задоволення мовних, культурних, духовних потреб, брати участь у діяльності міжнародних неурядових організацій.

     Стаття 16. У державному бюджеті України передбачаються спеціальні асигнування для розвитку національних меншин.

     Стаття 17. Україна сприяє розвиткові міжнародного співробітництва у забезпеченні й захисті прав та інтересів національних меншин, зокрема шляхом укладання й реалізації багатосторонніх і двосторонніх договорів у цій сфері.

     Стаття 18. Будь-яке пряме чи непряме обмеження прав і свобод громадян за національною ознакою забороняється й карається законом.

     Стаття 19. Якщо міжнародним договором України встановлено інші положення ніж ті, які містяться в законодавстві України про національні меншини, то застосовуються положення міжнародного договору.

23.Конституційно-правовий статус іноземних громадян, осіб без громадянства, біженців.

іноземець - особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав;

особа без громадянства - особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином;

Правовий статус іноземців та осіб без громадянства визначається КУ, цим та іншими ЗУ, а також міжнародними договорами України.

Іноз, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими КУ, ЗУ чи міжнар договорами.

     2. Іноз, які перебувають під юрисдикцією України, незалежно від законності їх перебування, мають право на визнання їх правосуб'єктності та основних прав і свобод людини.

     3. Іноземці та особи без громадянства зобов'язані неухильно додержуватися КУ та ЗУ, інших НПА, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави.

     2. Іноз, яких визнано біженцями в Україні або яким надано притулок в Україні, вважаються такими, які постійно проживають на території України з моменту визнання біженцем в Україні або надання притулку в Україні. Постійне проживання на території України біженців підтверджується посвідченням біженця.

вважаються такими, які на законних підставах перебувають на території України

•  прибули в Україну для працевлаштування та отримали посвідку на тимчасове проживання
•  з метою проповідування релігійних віровчень, виконання релігійних обрядів
•  для участі у діяльності філій, відділень, представництв та інших структурних осередків громадських (неурядових) організацій іноземних держав
•  для провадження культурної, наукової, освітньої діяльності на підставах і в порядку, встановлених міжнародними договорами України

Іноз можуть відповідно до Закону України "Про імміграцію" іммігрувати в Україну на постійне проживання.

 Іноз, які до прийняття рішення про припинення громадянства Укр постійно проживали на території України і після прийняття рішення про припинення громадянства України залишилися постійно проживати на її території, вважаються такими, які постійно проживають в Україні.

отримують посвідку на постійне проживання.
 Підставою для видачі посвідки на постійне проживання іноз є відповідний указ Президента України про припинення громадянства України та заяви таких осіб.

отримують посвідку на тимчасове проживання

Підставою для видачі посвідки на тимчасове проживання є заява іноз, дійсний поліс медичного страхування, дозвіл на використання праці іноземців та осіб без громадянства та зобов'язання роботодавця повідомити центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, та державну службу зайнятості про дострокове розірвання чи припинення трудового договору (контракту) з таким іноземцем або особою без громадянства.про реєстр відповідн реліг організ

•  Іноземці та особи без громадянства в'їжджають в Україну за наявності визначеного цим Законом чи міжнародним договором України паспортного документа та одержаної у встановленому порядку візи, якщо інше не передбачено законодавством чи міжнародними договорами України. Це правило не поширюється на іноземців та осіб без громадянства, які перетинають державний кордон України з метою визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового або тимчасового захисту чи отримання притулку.
•  Іноземці та особи без громадянства під час проходження прикордонного контролю у пунктах пропуску через державний кордон зобов'язані подати свої біометричні дані для їх фіксації.
•  Строк перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні встановлюється візою, законодавством України чи міжнародним договором України.

Виїзд з України іноземцю або особі без громадянства не дозволяється, якщо:

•       йому повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення або кримінальна справа розглядається судом - до закінчення кримінального провадження;
•       його засуджено за вчинення кримінального правопорушення - до відбування покарання або звільнення від покарання;
•  його виїзд суперечить інтересам забезпечення національної безпеки України - до припинення обставин, що перешкоджають виїзду.

Нелегальні мігранти та інші іноземці та особи без громадянства, які вчинили злочин, адміністративні або інші правопорушення, несуть відповідальність відповідно до закону.

Якщо в іноземця або особи без громадянства немає підстав для тимчасового проживання, встановлених частинами четвертою-дванадцятою статті 4 цього Закону, або для тимчасового перебування на території України, строк їх перебування скорочується.

•  Іноз, які отримали повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що втратили або позбавлені статусу біженця або додаткового захисту і не використали права на оскарження таких рішень, а також особи, які отримали повідомлення про відхилення скарги про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту повинні добровільно повернутися в країну походження або третю країну в установлений строк.
•  Іноземці та особи без громадянства, які не мають законних підстав для перебування в Україні або які не можуть виконати обов'язок виїзду з України, не пізніше дня закінчення відповідного строку їх перебування у зв'язку з відсутністю коштів або втратою паспортного документа можуть добровільно повернутися в країну походження або третю країну, у тому числі за сприяння міжнародних організацій.
•  Рішення про добровільне повернення іноземців та осіб без громадянства, зазначених у частинах першій і другій цієї статті, приймається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції, за заявою іноземця та особи без громадянства про добровільне повернення.

біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;

Особи, яких визнано біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, користуються тими самими правами і свободами, а також мають такі самі обов'язки, як і громадяни України, крім випадків, установлених КУ та ЗУ, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана ВРУ.

вважаються такими, які постійно проживають в Україні, з дня прийняття рішення про визнання їх біженцями та які безстроково на законних підставах перебувають на території України.
права на:

•  пересування, вільний вибір місця проживання, вільне залишення території України, крім обмежень, встановлених законом;
•  працю;
•  провадження підприємницької діяльності, не забороненої законом;
•  охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування;
•  відпочинок;
•  освіту;
•  свободу світогляду і віросповідання;
•  направлення індивідуальних чи колективних письмових звернень або особисте звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб цих органів;
•  володіння, користування і розпорядження своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності;
•  оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб;
•  звернення за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;
•  безоплатну правову допомогу в установленому порядку.
•  має рівні з громадянами України права у шлюбних та сімейних відносинах.
•  має право на одержання грошової допомоги, пенсії та інших видів соціального забезпечення в порядку, встановленому законодавством України, та користування житлом, наданим у місці проживання.

зобов'язана:

•  повідомляти протягом 10 роб днів цовв, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, про зміну прізвища, складу сім'ї, сімейного стану, місця проживання, набуття громадянства України або іншої держави, надання притулку або дозволу на постійне проживання в іншій державі;
•  знятися з обліку і стати на облік цовв, за новим місцем проживання у разі зміни місця проживання і переїзду до адміністративно-територіальної одиниці України, на яку поширюється повноваження іншого цовв
•  проходити щорічну перереєстрацію у строки, встановлені цовв за місцем проживання. 

24.Конституційні обов’язки людини і громадянина.

Обов'язки, як і права та свободи людини і громадянина, е досить різноманітними за своїми юридичними властивостями. За змістом вони поділяються на політичні, економічні та культурні (духовні) обов'язки; за суб'єктами - на обов'язки людини та обов'язки громадян України; за соціальними групами можна виділяти обов'язки батьків, обов'язки дітей тощо.

Конституційний обов'язок людини і громадянина - це вид і міра необхідної поведінки, визначені Конституцією України. Ознаки конституційного обов'язку: необхідна поведінка людини, яка не опосередковується її бажанням; обов'язок передбачає відповідне обмеження прав людини (заборона пропаганди насилля, війни); виконання обов'язку забезпечується юридичною відповідальністю. Види обов'язків, передбачених Конституцією України:

1. Обов'язок неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ч. 1 ст. 68 ) - має загальне значення і не має винятків, оскільки стосується всіх осіб, котрі перебувають на території України.

2. Обов'язок захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів (ст. 65). Громадяни вiдбувають вiйськову службу вiдповiдно до закону.

3. Обов'язок набуття повної загальної середньої освіти (ч. 2 ст. 53). Цей обов'язок забезпечується батьками і державою.

4. Обов'язок піклуватися про дітей і непрацездатних батьків. Батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків (ч. 2 ст. 51).

5. Обов'язок сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом (ч. 1 ст. 67). Усi громадяни щорiчно подають до податкових iнспекцiй за мiсцем проживання декларацiї про свiй майновий стан та доходи за минулий рiк у порядку, встановленому законом.

6. Стаття 66. Кожен зобов'язаний не заподiювати шкоду природi, культурнiй спадщинi,

вiдшкодовувати завданi ним збитки.

Отже, в основі Конституції України лежить ліберальна концепція прав людини, яка передбачає максимум прав і свобод та мінімум обов'язків.

25.Особисті права і свободи людини і громадянина в Конституції України.

Особисті (громадянські) права і свободи є основою правового статусу особи і до них належать права: на життя; на повагу до гідності; на свободу та особисту недоторканність; на недоторканність житла; на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; на невтручання в особисте та сімейне життя; на вільний вибір місця проживання; на свободу думки і слова; на свободу світогляду і віросповідання (ст. 27— 35 Конституції України).

Право на життя є найголовнішим, невід'ємним правом кожної людини. Воно є визначальним, оскільки життя людини — це найвища цінність. Це право передбачено міжнародними правовими актами з прав людини. Уперше в нашій державі це право закріплене у ст. 27 КУ, яка передбачає, що кожна людина має право на життя, і ніхто не може бути свавільно його позбавлений. На державу покладений обов'язок захищати права особи від протиправних посягань.кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань. Смертної кари нема

Право на повагу до гідності людини є невід'ємною ознакою цивілізованого суспільства. Воно є загальновизнаним на міжнародному рівні. У ст. 21 КУ усі люди вільні і рівні у своїй гідності та правах. Ст. 28, закріплює, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Причому людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. Відповід між нар актам

право на свободу та особисту недоторканність. Це право послідовно проголошується в міжнародних документах: у Загальній декларації прав людини 1948 р., Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р.  Згідно з цим правом ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою накше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. Згідно з вимогами Конституції тримання під вартою може мати місце або як міра кримінального покарання, або як запобіжний захід на період досудового провадження, судового розгляду та набрання вироком законної сили. У цих випадках необхідне вмотивоване судове рішення або обвинувальний вирок. Згідно з частиною третьою ст. 29 Конституції України тримання під вартою у разі нагальної необхідності може застосовуватися без попереднього вмотивованого рішення в суді. Але його обґрунтованість протягом 72 годин має бути перевірена судом. У разі незгоди суду із застосуванням тримання під вартою особа підлягає негайному звільненню. Кожна особа, яка заарештована чи затримана, має право ознайомитися з мотивами свого арешту чи затримання та своїми правами. Особа або орган, які застосували такий захід, зобов'язані ознайомити заарештованого чи затриманого з мотивами арешту або затримання, а також з його відповідними правами.

Право людини на недоторканність житла. Приватне життя складають і ті сторони особистого життя, у які людина не бажає втручання інших. Це як би своєрідний суверенітет особи. Тому значне місце в системі особистих прав посідає право людини на недоторканність житла.Гарантія недоторканності житла означає, що не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.

У невідкладних випадках, пов'язаних із урятуванням життя людей та майна, чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий встановлений законом порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку. Слід враховувати, що житлом за законодавством визнається і місце тимчасового проживання (готель, дім-інтернат, гуртожиток, пансіонат тощо).

32 право людини на захист своєї гідності і доброго імені. Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених КУ. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Ці обмеження цілком відповідають міжнародно-правовим стандартам прав людини. Кожному громадянину України надається право знайомитися в органах державної влади, місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею. Суттєве значення має те, що конституційно гарантується судовий захист права спростувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації. Це має принципове значення для забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

33 закріплюється свобода пересування. Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України за винятком обмежень, які встановлюються законом. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну. Водночас поточне законодавство встановлює обмеження в свободі пересування і виборі місця проживання, що стосується місцевостей, в яких встановлений особливий режим (прикордонна смуга, закриті військові поселення, зони екологічного лиха тощо).

Порядок в'їзду в Україну і виїзду за її межі регламентується окремим законом.

Конституція гарантує кожному право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом. Підставами для цього є: а) інтереси національної безпеки, територіальна цілісність України; б) забезпечення громадського порядку; в) запобігання заворушенням чи зло-^чинам; г) запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно; ґ) підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Право на свободу світогляду і віросповідання закріплене у ст. 35 Конституції України, яке включає в себе свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособове чи колективно релігійні культи і релігійні обряди та вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Принципове значення має конституційне положення про те, що церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа від церкви, що жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова. ніхто не може бути звільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

26.Політичні права і свободи людини і громадянина.

Політичні права і свободи — це права, які належать людині як члену політичного співтовариства, коли він виступає насамперед як громадянин держави.

Ці права і свободи пов'язані з участю в суспільному житті, в управлінні державою. В Україні політичні права належать переважно громадянам, хоча деякими з них (наприклад, свобода об'єднуватися в неполітичні організації) можуть користуватись також іноземці і особи без громадянства. Громадяни, що асоційовані як народ, реалізовують владу, а громадянин як індивід бере участь у реалізації державної влади. Щодо політичних прав правосуб'єктність у повному обсязі настає з 18 років. Політичні права можуть реалізовуватися людиною та громадянином як індивідуально, так і колективно. Наприклад, тільки колективним є право на збори, мітинги, об'єднання у політичні партії та громадські організації, яке одноособове здійснити неможливо. Закріплені в Конституції України політичні права і свободи відповідають загальновизнаним міжнародним нормам

До політичних прав і свобод належать: право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації; право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, обирати і бути обраними до органів державної влади та місцевого самоврядування; право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації; право направляти індивіду, альні чи колективні письмові звернення (ст. 36—40 Конституції України).

Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу як безпосередньо, так і через органи державної влади та місцевого самоврядування. Суверенітет українського народу — це найважливіша основа конституційного ладу України. Практичну реалізацію він отримує через реалізацію кожним громад своєї волі в політичному житті країни. є право громадян брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та місцевого самоврядування.

право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Громадські організації сприяють розвитку політичної активності і самодіяльності громадян. Прийняття або вступ до таких організацій відбувається на добровільних засадах, і ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність до політичних партій або громадських організацій. Причому всі об'єднання громадян рівні перед законом.

(ст. 37) встановлює заборону щодо утворення і діяльності політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення. Політичним партіям та громадським організаціям забороняється мати воєнізовані формування. Ці вимоги цілком відповідають світовим конституційним стандартам взаємовідносин держави і політичних угруповань. Заборона діяльності об'єднань громадян може відбуватися в судовому порядку.

За своїм змістом і характером право на об'єднання передбачає можливість створення двох видів недержавних об'єднань: політичних партій і громадських організацій.

Право на мирні збори, мітинги, походи і демонстрації закріплене у ст. 39 Конституції України. Воно дає можливість громадянам України збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації. Про їх проведення мають завчасно бути повідомлені органи виконавчої влади чи місцевого самоврядування. В цій статті йдеться про публічні збори та інші публічні заходи з суспільне значущих питань. Тому таке право належить тільки громадянам.

Право на звернення ст. 40 КУ, і воно є правом кожного направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, місцевого самоврядування і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом термін.

27.Економічні, соціальні та культурні права і свободи людини і громадянина.

Економічні, соціальні і культурні права — це права, пов'язані з діяльністю людини в господарській сфері, її соціальними відносинами з суспільством, державою, колективами, іншими людьми, з діяльністю у сфері культури і духовного життя.

До основних економічних, соціальних і культурних прав належать: право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом; на працю; на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів; право на відпочинок; на соціальний захист; на житло; на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї; на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування; на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди; на освіту; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості; право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41—54 Конституції України).

•  Право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності закріплене в ст. 41 Конституції України. Воно означає право кожного ВКР своєю власністю як майнового характеру, так і результатами своєї інтелектуальної,  творчої діяльності.  Встановлюється, що право приватної власності набувається у порядку, визначеному законом. Причому громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності, що право приватної власності є непорушним. Але можливе й примусове відчуження об'єктів права приватної власності. Воно може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, і тільки на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна теж можлива, але вона може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі і порядку, встановлених законом.
•  Право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом, передбачене ст. 42 Конституції України. Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Відповідно не допускається зловживання монопольним стано-(вищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межі монополії визначаються законом. Держава повинна захищати права споживачів, здійснювати контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяти діяльності громадських організацій споживачів.
•  Право користуватися об'єктами публічної (суспільної) власності. та власністю Українського народу (ст. 13) Згідно з частиною третьою ст. 41 Конституції України громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Це стосується насамперед користування природними ресурсами та об'єктами загальнодержавної власності. Водночас у ряді випадків громадяни можуть користуватися окремими об'єктами державної та комунальної власності за плату тимчасово чи на умовах оренди цього майна на певний строк. Умови такого користування визначаються галузевим законодавством.
•  Право на працю передбачене ст. 43 Конституції України. Воно визначається як право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Конституцією передбачено, що держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки та перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. У ст. 43 Конституції містяться такі принципові положення: а) кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом; б) використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється; в) громадянам гарантується захист від незаконного звільнення; г) право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Нерідко, особливо останнє положення цієї статті, державою порушується.
•  Право на страйк ст. 44 КУ. Ті, хто працює, має право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Таким чином, вони не можуть ставити політичних вимог. Порядок здійснення права на страйк встановлюється законом з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров'я, прав і свобод інших людей. При цьому ніхто не може бути примушений до участі або до неучасті у страйку. заборона страйку можлива лише на підставі закону. Про порядок розгляду колективних трудових спорів
•  Право на відпочинок ст. 45. Воно забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. Відповідно до КУ мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови права на відпочинок визначені в КЗПП, в інших НПА.
•  Право на соціальний захист в ст. 46 КУ і включає в себе право на забезпечення громадян в разі повної, часткової або тимчасової втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та | в інших випадках, передбачених законом. Конституція (частина друга ст. 46) встановлює гарантії цього права: а) функціонування загальнообов'язкового державного соціального страхування за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; б) створення мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Встановлюється, що пенсії, інші види соціальних витрат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
•  Право на житло ст. 47 держава повинна створити умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Тим громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Встановлено, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
•  Право на достатній життєвий рівень. ст. 48 кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло.
•  Право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування ст. 49. Визначено, що охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітар-них і оздоровчо-профілактичних програм. Держава повинна створювати умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога повинна надаватися безоплатно. Обов'язок держави сприяти розвитку лікувальних закладів усіх форм власності. що існуюча мережа державних і комунальних медичних закладів не може бути скорочена. Держава зобов'язана дбати про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечувати санітарно-епідеміологічне благополуччя. 
•  Право на безпечне для життя і здоров'я довкілля ст. 50 кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. При цьому кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена. У ст. 16 Конституції встановлено, що обов'язком держави є забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, збереження генофонду українського народу. Право кожної людини на сприятливе навколишнє середовище і екологічну безпеку є необхідною умовою права людини на здоров'я, на життя і світовим співтовариством визначається як один із найважливіших чинників існування людства.

Право на освіту ст. 53. Важливою гарантією цього права є обов'язок держави забезпечувати доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам. На конкурсній основі громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах. Встановлено, що громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантуються право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.

У ст. 54 гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з іншими видами інтелектуальної діяльності. Йдеться про культурні права. Закріплюється, що кожен громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Відповідно ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом. Держава зобов'язана сприяти розвиткові науки, встановленню наукових зв'язків України зі світовим співтовариством. Культурна спадщина охороняється законом. При цьому держава повинна забезпечувати збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, вживати заходів щодо повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.

До культурних прав і свобод людини і громадянина також традиційно відносять право на інформацію. Стаття 34 Конституції України закріплює право кожного вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Правовий режим збирання, зберігання, використання і поширення інформації визначається Законом України "Про Інформацію" від 2 жовтня 1992 р. та іншими законами України.

28.Забезпечення захисту прав і свобод людини і громадянина. Конституційно-правовий статус адвокатури.

29.Конституційні характеристики України як незалежної та суверенної держави.

Держава - це політико-територіальна суверенна організація політичної влади суспільства, що має спеціальний апарат управління та примусу, здатна за допомогою права робити свої веління загальнообов'язковими, здійснює керівництво й управління загальносуспільними справами і виступає як суб'єкт міжнародних відносин. Суверенітет є важливою ознакою держави і базовим елементом державотворення.

Суверенітет ґрунтується на таких принципах:

1) єдність і неподільність - суверенітет не може бути половинчастий, оскільки він є цілісним політико-правовим інститутом;

2) постійність - його функціонування не обмежене певним часом;

3) необмеженість ~ суверенітет не можна тимчасово передати, делегувати та ін.;

4) надзаконність - жоден закон не може скасувати суверенітет.

Суверенітет держави - це верховенство, самостійність, повнота, єдність і неподільність державної влади всередині країни та її рівноправність у відносинах з іншими державами. Зміст державного суверенітету дістає своє вираження переважно у двох основних спрямуваннях:

1) верховенство, монопольність і неподільність державної влади всередині країни - держава не може існувати, не маючи реальної влади;

2) незалежність держави на міжнародній арені, рівноправне членство у міжнародних організаціях, неможливість втручання у внутрішні справи держави інших держав чи міжнародних організацій.

В умовах глобалізації світового розвитку Україна внаслідок різних суб'єктивних і об'єктивних обставин стала членом міжнародних організацій - ООН, Ради Європи, СНД та ін. Відтак вона добровільно взяла на себе не лише права, а й відповідні обов'язки. Уповноважені представники міжнародних товариств можуть відвідувати Україну з метою перевірки стану справ держави з окремих питань. Наприклад, згідно з Європейською конвенцією із запобігання тортурам і нелюдським чи принижуючим гідність поводженням чи покаранням Україна зобов'язана дозволити міжнародним спостерігачам відвідувати місця позбавлення волі (тюрми, колонії та ін.) на предмет перевірки умов відбування покарання засуджених.

Отже, абсолютного суверенітету, особливо зовнішнього, в умовах глобалізованого світу бути не може.

Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року визначила основні принципи державного суверенітету: верховенство, самостійність, повнота, неподільність. Таку концепцію державного суверенітету було сприйнято і задекларовано у КУ.

Верховенство державної влади означає, що вона:

1) не може бути обмежена  волею певного індивіда

2) має об'єктивні чинники обмеження інститутом народного суверенітету;

3) може бути лише одна

4) поширюється на всіх без винятку суб'єктів правовідносин

Самостійність державної влади означає:

1) непідпорядкованість іншій владі, тільки владі народу

2) відособленість влади від усіх інших влад у суспільстві;

3) невимушеність і добровільність нормування змісту своєї компетенції і влади;

4) можливість використання державно-правового примусу

Повнота і неподільність державної влади означає, що:

1) державна влада поширюється на всі сфери суспільних відносин

2) державна влада є самодостатньою і такою, що може повноцінно здійснювати управління суспільними справами;

3) державна влада в межах певної території є монопольна і єдина.

Конституційними ознаками України як суверенної і незалежної держави є:

1) територіальна цілісність і недоторканність держави в межах існуючого кордону, оскільки суверенітет поширюється на всю її територію (ст. 2). захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього українського народу (ч. 1 ст. 17 Конституції України);

2) суверенітет українського народу, оскільки внутрішній суверенітет держави обмежується суверенітетом власного народу. Наприклад, право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові ст. 5

3) апарат публічної легітимної влади, який формується спільними зусиллями українського народу і уповноважених органів державної влади згідно з нормами національного законодавства.

4) дія міжнародних договорів в Україні, яка можлива у разі надання згоди ВРУ ст.9

5) єдине громадянство,

6) єдина податкова і фінансова системи, що дозволяє самостійно формувати бюджет держави;

7) національна валюта, тобто власна грошова одиниця - гривня (ст. 99)

8) Збройні Сили України, на які покладаються оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності (ч. 2 ст. 17);

9) офіційне представництво українського народу як у межах держави, так і в міжнародно-правових відносинах;

10) державний статус української мови в Україні, що визначено положеннями ч. 1 ст. 10 Конституції України.

Державна мова - це закріплена традицією або законодавством мова1. Згідно з Рішенням КСУ від 14 грудня 1999 року №10-рп/1999 (справа про застосування української мови) українська мова як державна є обов'язковим засобом спілкування на всій території

Поряд з державною мовою при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами АРК та органами місцевого самоврядування можуть використовуватися російська та інші мови національних меншин у межах і порядку, що визначаються ЗУ.

30.Конституційні характеристики України як республіки та унітарної держави.

Республіка - форма державного правління, за якої верховні органи державної влади обираються на певний термін, з окресленими законами повноважень, існує поділ влади на законодавчу, виконавчу, судову.

КУ чітко і однозначно визначає Україну як унітарну державу з республіканською фп. Майже всі класичні ознаки сучасної держави з республіканською фп .можна знайти в Україні, а саме:

формування державних органів шляхом вільних виборів на визначений Конституцією і законодавством строк;

особиста участь громадян в управлінні державою;

орієнтація державного ладу на загальнолюдські цінності й ідеали;

відмова від будь-якого довгого володіння владою на основі індивідуального права (недопустимість особистої диктатури).

Важливими для організації публічної влади на засадах демократії є принципові положення про те, що в Україні державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову, а сама держава визнає та гарантує місцеве самоврядування.

Однією з сучасних форм державного правління є так звана змішана форма республіканського правління. Типовою ознакою такої форми правління є поєднання елементів президентської і парламентської республік, сильної президентської влади та ефективного контролю парламенту за діяльністю уряду. Уряд формується спільно президентом і парламентом, а та чи інша назва змішаної республіки визначається тим, у кого з них більше повноважень щодо формування та функціонування уряду. Президент має право головувати на засіданнях уряду. Президент обирається позапарламентським шляхом.

Предметом дослідження цієї статті є унітарна форма територіального устрою держави, позаяк згідно з ч. 2 ст. 2 Конституції Україна є унітарною.

Унітарну державу характеризує ціла низка важливих ознак.

1. Єдина система централізованої державної влади, юрисдикція якої поширюється на всю територію держави.

2. Єдине громадянство, єдина конституція, законодавство, єдина судова система, армія.

3. Обов'язкова для всіх адміністративно-територіальних одиниць загальна податкова та кредитна політика.

4. Здійснення зовнішніх зносин центральними органами, які офіційно представляють державу на міжнародній арені.

5. Значна самостійність органів місцевого самоврядування.

6. Можливість різних форм автономії в унітарній державі, на території якої проживають невеликі за чисельністю національності.

7. Власна грошова одиниця, державні символи, столиця й інші атрибути державності.

Як вже зазначалося, Україна за Конституцією є унітарною державою. На її території функціонує єдина система вищих органів держ влади й управління, чия юрисдикція поширюється на всю територію; діє Конституція та законодавство; єдина система судового й конституційного контролю; правосуддя здійснюється в рамках централізованої системи на підставі єдиних норм матеріального та процесуального права; територія держави поділяється на звичайні адміністративно-територіальні одиниці тощо.

У Конституції України містяться спеціальні розділи, присвячені територіальному устрою, а також АРК, які розвивають конституційний принцип унітаризму, що є однією з базових цінностей конституційного ладу нашої держави. Територіальний устрій України ґрунтується на таких конституційних принципах:

•  засадах єдності й цілісності державної території;
•  поєднання централізації та децентралізації в здійсненні державної влади;
•  збалансованості й соціально-економічного розвитку регіонів з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій.

Конституція України закріплює систему адміністративно-територіального устрою, яка включає в себе АРК, області, райони, міста, райони в містах, селища й села.

Згідно з Конституцією України АРК є адміністративною автономією. Водночас вона має багато ознак, притаманних політичній формі автономії: свій уряд, парламент, столицю, власне законодавство (в тому числі й Конституцію). Власне сама назва «республіка» свідчить про те, що кримська автономія навряд чи є адміністративною. За своїм статусом і повноваженнями її все-таки слід вважати напівполітичною автономією, але така форма визнається органами державної влади.

Наявність в Україні автономії, підкреслимо, жодним чином не ставить під сумнів унітарний характер української держави з відносно децентралізованим державним управлінням.

Серед задекларованих владою реформ важливою є адміністративно-територіальна. Її необхідно проводити з урахуванням закріпленої в ч. 2 ст. 2 Конституції України імперативної норми про унітарний характер державного устрою України.

31.Конституційні характеристики України як правової держави.

Термін "правова держава" введений у науковий обіг німецьким ученим Р. Молем, який виклав свої теоретичні міркування щодо ідеальної держави у праці "Наука поліції у відповідності з принципами правової держави" (1868 р.). Проте ідея правової держави сягає своїм корінням в античну епоху. Зокрема, Аристотель стверджував, що у будь-якій державі, особливо у тій, де панують закони, основу державної влади становлять три основних види органів: законодавчий орган, магістратури, судові органи. Філософ Цицерон розглядав державу як складну політико-правову спільність. Він вважав, що держава є надбанням народу, а народ - не будь-яке поєднання людей, а поєднання багатьох людей, пов'язаних між собою згодою в питаннях права і загальністю інтересів . Подібні ідеї обґрунтовувалися вченими і в більш пізній час. Проте суттю Ідей про правову державу є взаємовідносини між державою і особою, які мають ґрунтуватися на справедливих законах, де втілені фундаментальні соціальні цінності.

Правова держава - це суверенна, політико-територіальна організація публічної влади, яка ґрунтується на принципах поваги і законодавчого визнання прав і свобод людини, законності, верховенства права.

Ознаки України як правової держави:

1) верховенство права (ст. 8 Конституції України). Цей принцип, на думку А.М. Колодія та А.Ю. Олійника, означає, що не держава створює право, а навпаки, право є основою організації і життєдіяльності держави в особі її органів і посадових осіб, інших організацій, тому не держава надає права і свободи людині, а народ створює право, щоб, насамперед, обмежити ним державну владу.

Нормативний зміст верховенства права означає, що:

* Конституція України має найвищу юридичну силу;

* закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй;

* норми Конституції України е нормами прямої дії, тому звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується;

2) беззаперечне визнання і нормативне утвердження суверенітету народу як єдиного джерела публічної влади;

3) нормативне врегулювання і практичне забезпечення реалізації принципу поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову;

4) забезпечення і гарантія прав, свобод і законних інтересів людини та громадянина;

5) взаємодія особи і держави на основі дотримання принципу: "Фізичній особі дозволено робити те, що прямо не заборонено законом. Юридичній особі дозволено робити тільки те, що прямо дозволено законом". Наприклад, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч. 2 ст. 19 Конституції України);

6) рівність усіх індивідів, громадян перед законом і судом;

7) політична багатоманітність;

8) максимальні гарантії прав і свобод людини і громадянина;

9) здійснення державою і громадянами (громадянським суспільством) взаємного ефективного контролю й нагляду за реалізацією законів і дотриманням принципу верховенства права;

10) визнання міжнародних правових актів, зокрема в частині закріплення прав і свобод людини та громадянина, частиною національного законодавства (ст. 9 Конституції України);

11) взаємна відповідальність особи і держави за свою діяльність;

12) високий рівень правосвідомості та правової культури громадян. Таким чином, в Україні є достатні нормативні умови, необхідні для формування повноцінної правової держави. Конституція України проголосила Українську державу правовою, проте цю конституційну норму необхідно сприймати як норму-мету, оскільки державу такого ґатунку ще потрібно побудувати.

32.Конституційні характеристики України як соціальної держави.

Поняття "соціальна держава" введено в науковий обіг у 1850 році німецьким ученим Лоренцо фон Штейном. Його згодом розвинули і наповнили юридичним змістом інші правники. Вітчизняні вчені вважають, що соціальна держава - це та держава, яка прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі - приблизно однакових шансів, можливостей самореалізації особистості1. Визнано, що держава є багатою за умови наявності середнього класу, який становить понад 60% від усього населення держави. Добробут держави створюють не ті кошти, які вона щорічно надає чиновникам, а ті, котрі вона щорічно залишає в кишенях громадян . Ознаки України як соціальної держави:

1) людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ч. 1 ст. З Конституції України);

2) забезпечується необхідний прожитковий мінімум для людини, індивіда. Прожитковий мінімум - це вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження її здоров'я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродуктових товарів та послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особи .

Прожитковий мінімум вираховується на одну особу залежно від основних соціальних груп населення (діти-інваліди, пенсіонери та ін.). Розмір прожиткового мінімуму встановлюється Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України до початку розгляду проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік. В Україні прожитковий мінімум затверджується законом;

3) громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом (ч. З ст. 46 Конституції України);

4) основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення, засади регулювання праці і зайнятості встановлюються законами України (п. 6 ч. 1 ст. 92 Конституції України);

5) громадянам України гарантується право на матеріальне забезпечення у разі тимчасової втрати працездатності, на допомогу у разі народження дитини, її догляду та ін.;

6) створюються спеціальні державні заклади по догляду за непрацездатними особами - територіальні центри соціального обслуговування населення, будинки-інтернати для самотніх і престарілих громадян, дитячі будинки та ін.;

7) конституційні норми та закони України в частині регламентації соціального захисту людини відповідають міжнародним правовим актам, наприклад, Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакту про економічні, соціальні та культурні права та ін.

Характеристика держави як соціальної передбачає широкий спектр обов'язків держави перед людиною, зокрема держава повинна забезпечити:

* розвиток соціально орієнтованої економіки;

* реалізацію права на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею. Держава повинна створювати робочі місця з гарантованою мінімальною оплатою праці;

* право на страйк для захисту своїх .економічних і соціальних інтересів;

* право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло;

* недоторканність житла та ін.

33.Конституційні характеристики України як демократичної держави.

Демократія (від грецьк. demos -народ, kratos - влада) - це народовладдя, що виходить з організації і функціонування державної влади, форми організації суспільства, його державно-політичного устрою, що ґрунтується на визнанні народу єдиним джерелом влади, який здійснює реальне управління суспільними і державними справами.

Ознаки України як демократичної держави:

1) носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (ч. 2 ст. 5 Конституції України);

2) державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (ч. 1 ст. 6 Конституції України);

3) місцеве самоврядування визнається і гарантується (ст. 7 Конституції України);

4) громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей (ч. 1 ст. 36 Конституції України). Правовий статус громадських об'єднань, що діють у державі, визначають закони України "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992 року, "Про політичні партії в Україні" від 5 квітня 2001 року;

5) громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування (ч. 2 ст. 38 Конституції України);

6) громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування (ч. 1 ст. 39 Конституції України);

7) усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк (ст. 40 Конституції України);

8) вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Виборцям гарантується вільне волевиявлення (ст. 71 Конституції України);

9) народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних (ч. 4 ст. 124 Конституції України).

Крім того, демократичність Української держави проявляється у республіканській формі державного правління, що дає можливість громадянам обирати главу держави, парламент, органи місцевого самоврядування.

34.Конституційно-правове регулювання територіального устрою України.

Адміністративно-територіальний устрій – передбачена законами територіальна організація держави з метою забезпечення найбільш оптимального вирішення завдань та здійснення функцій суспільства і держави.

Територіальний устрій України згідно зі ст. 132 Конституції України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості і соціально-економічного розвитку регіонів, з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій.

Зміст конституційних засад територіального устрою України:

•  принцип єдності та цілісності, відповідно до якого вся система територіального устрою держави пов'язана єдиною системою законодавчих, виконавчих, судових та контрольно-наглядових органів і утворює цілісну державну єдність. Унітаризм України підтверджений Конституцією України (ст. 2);
•  принцип централізації та децентралізації, за яким окремі територіальні одиниці перебувають у підпорядкуванні держави, а нижчий рівень системи є територіальною основою місцевого самоврядування (село, селище, райони в містах);
•  принцип збалансованого розвитку регіонів, згідно з яким суспільство та держава забезпечують максимально рівні умови для розвитку всіх територіальних одиниць;
•  принцип урахування історичних, економічних, екологічних, географічних та інших особливостей означає, що держава сприяє самобутності територіальних одиниць.

Основою територіального устрою України як унітарної держави є адміністративно-територіальний устрій держави.

Систему адміністративно-територіального устрою України утворюють такі адміністративно-територіальні одиниці (ч. 1 ст. 133 Конституції України): АРК, області, райони, міста, райони в містах, селища і села. До складу України входять АРК та 24 області, а також міста Київ та Севастополь, які мають спеціальний статус.

АТО - це частина єдиної території України, що є просторовою основою для організації і діяльності місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування. АТО за соціально-територіальними ознаками поділяються на:

•  населені пункти (міста, села, селища);
•  регіони (райони, області).

 Населений пункт - частина комплексно заселеної території України, яка має власну назву та відносно сталий склад населення, утворилася внаслідок господарської, виробничої та іншої соціальної діяльності і зареєстрована в передбаченому законодавством порядку. Серед населених пунктів є міські та сільські.

Місто - це багатотисячний населений пункт, адміністративний, промисловий, торговельний та культурний центр. Не менше 10 тис

Сучасна система адміністративно-територіального устрою виокремлює міста:

- загальнодержавного значення (Київ, Севастополь);

- обласного значення (населення понад 30 тисяч осіб); -районного значення (понад 10 тисяч осіб).

Міста можуть поділятися на райони у містах, які мають статус адміністративно-територіальних одиниць, та інші складові частини (вулиці, квартали, житлові масиви тощо).

села - населені пункти, які мають відносно сталий склад населення, переважна частина якого зайнята в сільськогосподарському виробництві та лісовому господарстві.

селища - розташовані при промислових підприємствах, будовах, залізничних вузлах, підприємствах з виробництва переважна частина населення яких зайнята у промисловому виробництві та соціально-культурній сфері.

Райони та області - це АТО регіонального значення.

Район - АТО, яка є частиною області. Історично райони в Україні виникли в результаті АТ реформи 1923 року. Правовим наслідком цієї реформи стала заміна 4ступеневої (центр - губернія - повіт - волость) системи АТ устрою 3ступеневою (центр - округ - район). У вересні 1930 р постанову "Про ліквідацію округів і перехід на двоступеневу систему управління".

На початку 1932 року ВУЦВК прийняв рішення про введення в Україні обласного поділу. Райони об'єднувалися в рамках областей переважно за економічними ознаками. У 1932 році в Україні створено п'ять областей - Київська, Дніпропетровська, Вінницька, Харківська, Одеська. У результаті адміністративно-територіальних реформ в Українській PCP утворювалися нові адміністративно-територіальні одиниці. Відтак, в Українській PCP на момент розпаду СРСР було 25 областей і дві адміністративні одиниці республіканського підпорядкування - міста Київ та Севастополь.

Отже, територіальний устрій України є трирівневим:

- вищий рівень: АРК, області, міста Київ і Севастополь;

-середній рівень: райони АРК, райони обласного поділу, райони міст Києва і Севастополя, міста обласного підпорядкування;

- нижчий рівень: села, селища, райони в містах (за винятком міст Києва і Севастополя), міст районного підпорядкування.

Порядок територіальних змін в Україні визначається Конституцією і законами України.

ВРУ ст. 85 КУ уповноважена приймати рішення щодо:

•  встановлення і зміни меж міст та районів;
•  віднесення населених пунктів до категорії міст;
•  ліквідації та утворення районів;
•  найменування та перейменування населених пунктів і районів.

Щодо обласного поділу, то він є стабільним в Україні, оскільки його зміна можлива лише через внесення відповідних змін до КУ.

КабМін уповноважений вносити до ВРУ подання про:

•  утворення, ліквідацію та найменування районів;
•  створення Національної ради з найменування географічних об'єктів, надання населеним пунктам статусу гірських.

ВР АРК, обласні ради законодавчо уповноважені:

•  порушувати перед Верховною Радою України питання щодо встановлення і зміни меж АРК і областей, перейменування районів, перенесення адміністративних центрів районів;
•  вносити до Кабінету Міністрів України пропозиції щодо утворення, ліквідації та перейменування новоутворених районів;
•  вести облік населених пунктів, встановлювати межі сіл, селищ, міст.

Систему адміністративно-територіального устрою України становлять:

а) АРК;

б) 24 області;

в) 490 районів;

г) 118 районів у містах;

г) 457 міст (2 міста загальнодержавного значення, 176 - обласного значення, 279 - районного значення);

д) 885 селищ;

е) 28 573 села.

Порядок найменування та перейменування населених пунктів, інших адміністративно-територіальних одиниць має здійснюватися у встановленому законодавством України порядку:

35.Правовий статус Автономної Республіки Крим.

Автономна Республіка Крим є адміністративно-територіальною автономією у складі України.

АРК самостійно вирішує питання, віднесені до її відання КУ цим Законом, іншими законами України та Конституцією АРК.

АРК має К АРК, яку приймає ВР АРК

Представницьким органом АРК є ВР АРК, АРК в особі ВР АРК має право законодавчої ініціативи у ВРУ.

АРК в особі її органів законодавчої, виконавчої влади та органів місцевої влади забезпечує додержання на своїй території КУ і ЗУ, актів ПУ і уряду, загальнодержавних програм соціально-економічного і культурного розвитку.

Урядом АРК є Рада мiнiстрiв АРК.

Правосуддя в АРК здiйснюється судами, що належать до

єдиної системи судiв України.

АРК здiйснює нормативне регулювання з питань:

1) сiльського господарства i лiсiв; 2) мелiорацiї i кар'єрiв; 3) громадських робiт, ремесел та промислiв; благодiйництва; 4) мiстобудування i житлового господарства; 5) туризму, готельної справи, ярмаркiв; 6) музеїв, бiблiотек, театрiв, iнших закладiв культури, iсторико-культурних заповiдникiв; 7) транспорту загального користування, автошляхiв, водопроводiв; 8) мисливства, рибальства; 9) санiтарної i лiкарняної служб.

До вiдання АРК належить:

1) призначення виборiв депутатiв ВР АРК, затвердження складу виборчої комiсiї АРК;

2) органiзацiя та проведення мiсцевих референдумiв;

3) управлiння майном, що належить АРК;

4) розроблення, затвердження та виконання бюджету АРК на основi єдиної податкової i бюджетної політ Укр;

5) розроблення, затвердження та реалiзацiя програм АРК з питань соц-економ та культ розвитку, рацiонального

природокористування, охорони довкiлля - вiдповiдно до загальнодержавних програм;

6) визнання статусу мiсцевостей як курортiв; встановлення зон санiтарної охорони курортiв;

7) участь у забезпеченнi прав i свобод громадян, нацiональної злагоди, сприяння охоронi правопорядку та громадської безпеки;

8) забезпечення функцiонування i розвитку державної та нацiональних мов i культур в АРК; охорона i використання пам'яток iсторiї;

9) участь у розробленнi та реалiзацiї державних програм повернення депортованих народiв;

10) iнiцiювання введення надзвичайного стану та встановлення зон надзвичайної екологiчної ситуацiї в АРК або в окремих її мiсцевостях.

Законами України АРК можуть бути делегованi також iншi повноваження.

В АРК дiє Представництво Президента України,

36.Конституційно-правовий статус столиці України, м. Севастополя та гірських населених пунктів.
 
 

    Ст. 133 Мiста Київ та Севастополь мають спецiальний статус, який визначається законами України 

Місто Київ як столиця України є:

     1) політичним та адміністративним центром держави;
      2) місцем розташування резиденції глави держави - ПУ, ВРУ, КабМіну, КСУ, ВСУ, центральних органів державної влади;

     3) духовним, культурним, історичним, науково-освітнім центром України;

     4) місцем розташування дипломатичних представництв іноземних держав та міжнародних організацій в Україні.

     3. Місто Київ є місцем розташування Київської обласної ради та Київської обласної державної адміністрації та їх органів.

     4. Місто Київ є місцем розташування відповідних органів виконавчої влади і місцевого самоврядування.

     5. Столичний статус міста покладає на органи місцевого самоврядування та органи виконавчої влади додаткові обов'язки та гарантує цим органам надання з боку держави додаткових прав.

     Систему адміністративно-територіального устрою міста Києва складають райони в місті.

     1. Територіальна громада міста Києва має герб, прапор та іншу символіку. Райони в місті можуть мати власну символіку
   1. Органи місцевого самоврядування і виконавчої влади у місті Києві забезпечують в межах своїх повноважень, визначених законами України, здійснення містом таких функцій:

     1) створення належних умов для діяльності у місті Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, центральних органів державної влади, офіційних представництв іноземних держав і міжнародних організацій, установ і закладів науки, освіти, охорони здоров'я, культури і спорту, місцем розташування яких відповідно до законодавства визначено місто Київ;

     2) вирішення питань щодо розміщення центральних органів, які утворюються Президентом України, Верховною Радою України та Кабінетом Міністрів України, а також дипломатичних представництв, консульств іноземних держав та представництв міжнародних організацій в Україні;

     3) надання на договірних засадах комунальних, інженерних, соціально-культурних, транспортних, інформаційних та інших послуг державним органам, дипломатичним представництвам іноземних держав, представництвам міжнародних організацій, розміщеним у місті Києві;

     4) взаємодія з Президентом України, Верховною Радою України та Кабінетом Міністрів України при розробленні та здійсненні ними заходів, програм та проектів, що зачіпають інтереси столиці;

     5) здійснення заходів щодо збереження та відновлення пам'яток історії, культури, релігії, архітектури та містобудування, заповідних та природних зон і ландшафтів, що мають національне значення;

     6) виконання інших функцій міста Києва, передбачених у законодавстві України, специфічних для функціонування Києва як столиці держави, в межах законодавства України.

З метою врахування особливостей функціонування міста Києва як столиці України, на підставі цього Закону, Київська міська рада затверджує Статут територіальної громади міста Києва, який підлягає реєстрації у Міністерстві юстиції України.

1. Місто-герой Севастополь є містом загальнодержавного значення із спеціальним статусом, що обумовлений:

1) географічними, історичними та економічними особливостями міста;

2) базуванням Військово-Морських Сил України і основної бази Чорноморського флоту Російської Федерації, що тимчасово перебуває на території міста Севастополя;

3) особливостями формування місцевого бюджету;

4)особливостями здійснення виконавчої влади та місцевого самоврядування.

2. Органи місцевого самоврядування і органи державної влади у місті Севастополі забезпечують у межах своїх повноважень, визначених законами України, здійснення містом таких особливих функцій:

1) створення належних умов для базування Військово-Морських Сил України і основної бази Чорноморського флоту Російської Федерації, що тимчасово перебуває на території міста Севастополя;

2) здійснення заходів щодо збереження та відновлення пам’яток історії, культури, релігії, архітектури та містобудування, заповідних та природних зон і ландшафтів, що мають національне значення;

3) виконання згідно із законом інших функцій міста Севастополя.

1. Місто Севастополь є адміністративно-територіальною одиницею, яка входить до складу України.

2. Систему адміністративно-територіального устрою міста Севастополя складають райони в місті (в разі їх утворення), місто Інкерман та населені пункти, які входять до Андріївської, Верхньосадівської, Орлинівської, Тернівської сільських рад і Качинської селищної ради.

3. Межі міста Севастополя встановлюються та змінюються Верховною Радою України відповідно до закону.

     До гірських населених пунктів належать міста, смт, селища, сільські населені пункти, які розташовані у гірській місцевості, мають недостатньо розвинуті сферу застосування праці та систему соціально-побутового обслуговування, обмежену транспортну доступність.

     Критеріями віднесення населених пунктів до категорії гірських є:

     розташування населеного пункту або частини його, на якій проживає більш як третина мешканців цього населеного пункту, на висоті 400 метрів і вище над рівнем моря на території, рельєф якої дуже розчленований байраками, водотоками тощо, та розміщення 50 і більше відсотків сільськогосподарських угідь у межах цього пункту на схилах крутизною 12 градусів і більше;

     якщо на одного жителя припадає менш як 0,25 гектара ріллі, або при її відсутності - менш як 0,60 гектара сільськогосподарських угідь;

     суворі кліматичні умови, мають місце селеві явища, повені, вітровали, снігові намети, сейсмічність землі.

     Пропозиції щодо надання населеним пунктам статусу гірських подаються Радою міністрів АРК та обласними державними адміністраціями КабМіну

     Перелік населених пунктів, яким надається статус гірських, затверджується КабМіном

     Для забезпечення соціально-економічного розвитку населених пунктів, яким надано статус гірських, держава гарантує:

     1) виділення бюджетних коштів на розвиток і зміцнення матеріально-технічної бази пасажирського транспорту, дорожнього господарства, зв'язку, електричних мереж, систем теле- і радіотрансляції, газифікації та розробки місцевих газових і нафтових родовищ, освіти, охорони здоров'я, культурно-побутового та торговельного обслуговування, а також фінансування заходів для поліпшення родючості земель, розвитку та використання туристичних, рекреаційних і лікувальних можливостей гірського регіону;

     2) здійснення заходів щодо будівництва об'єктів виробничої і соціальної інфраструктури;

     3) встановлення доплат до ціни сільськогосподарської продукції, яка вироблена в місцевостях, що віднесені до гірських, та реалізується державі виробниками таких населених пунктів;

     4) забезпечення в централізованому порядку поставок населенню життєво необхідної продукції в обсягах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України;

     5) плату за електроенергію громадянами у розмірі, що дорівнює платі за електроенергію у сільській місцевості. 

Статус особи, яка проживає і працює (навчається) на території населеного пункту, якому надано статус гірського, надається громадянам, що постійно проживають, постійно працюють або навчаються на денних відділеннях навчальних закладів у цьому населеному пункті, про що громадянам виконавчим органом відповідної місцевої ради видається посвідчення встановленого зразка.пільги

37.Регулювання правового режиму надзвичайного стану.

Примусове вiдчуження об'єктiв права приватної власності

примусовою працею вiйськова або альтернативна (невiйськова) служба

обмеження прав i свобод iз зазначенням строку дiї цих обмежень

ВРУ збирається у дводенний строк без скликання.

Надзвичайний стан - це особливий правовий режим, який може тимчасово вводитися в Україні чи в окремих її місцевостях при виникненні надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру не нижче загальнодержавного рівня, що призвели чи можуть призвести до людських і матеріальних втрат, створюють загрозу життю і здоров'ю громадян.

Метою введення надзвичайного стану є усунення загрози та якнайшвидша ліквідація особливо тяжких надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру, нормалізація обстановки, відновлення правопорядку.

Умови введення надзвичайного стану

     Надзвичайний стан вводиться лише за наявності реальної загрози безпеці громадян або конституційному ладові, усунення якої іншими способами є неможливим.

     Надзвичайний стан може бути введений в разі:

     1) виникнення особливо тяжких надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру (стихійного лиха, катастроф 

     2) здійснення масових терористичних актів, що супроводжуються загибеллю людей

     3) виникнення міжнаціональних і міжконфесійних конфліктів, блокування або захоплення окремих особливо важливих об'єктів або місцевостей

     4) виникнення масових безпорядків, що супроводжуються насильством над громадянами, обмежують їх права і свободи;

     5) спроби захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства;

     6) масового переходу державного кордону з території суміжних держав;

     7) необхідності відновлення конституційного правопорядку і діяльності органів державної влади.

     Надзвичайний стан в Україні або в окремих її місцевостях вводиться Указом ПУ, який підлягає затвердженню ВРУ протягом 2 днів з моменту звернення ПУ.

 В умовах надзвичайного стану забороняються:

•  зміна Конституції України;
•  зміна Конституції Автономної Республіки Крим;
•  зміна виборчих законів;
•  проведення виборів ПУ, а також виборів до ВРУ, ВР АРК і органів місцевого самоврядування;
•  проведення всеукраїнських та місцевих референдумів;
•  обмеження прав і повноважень народних депутатів України. 

       Порушення вимог або невиконання заходів правового режиму надзвичайного стану тягнуть за собою відповідальність, встановлену законом.   

 

38.Мова і закон: конституційне регулювання мовного питання в Україні.

Стаття 10. Державною мовою в Українi є українська мова.Держава забезпечує всебiчний розвиток i функцiонування української мови в усiх сферах суспiльного життя на всiй територiї України.

В Українi гарантується вiльний розвиток, використання i захист росiйської, iнших мов нацiональних меншин України. Держава сприяє вивченню мов мiжнародного спiлкування. Застосування мов в Українi гарантується Конституцiєю України та визначається законом

"державною мовою в Україні є українська мова", треба розуміти так, що укр мова як державна є обов'язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами держ влади та органами місцевого самоврядування а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом

     Поряд з державною мовою при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами АРК та органами місцевого самоврядування можуть використовуватися російська та інші мови національних меншин у межах і порядку, що визначаються законами України.мовою навчання є українська мова.

     У державних і комунальних навчальних закладах поряд з державною мовою в навчальному процесі можуть застосовуватися та вивчатися мови нац меншин.

державна мова - закріплена законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства, установах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, у сферах зв'язку та інформатики тощо;

регіональна мова або мова меншини - мова, яка традиційно використовується в межах певної території держави громадянами цієї держави, які складають групу, що за своєю чисельністю менша, ніж решта населення цієї держави, та/або відрізняється від офіційної мови (мов) цієї держави;

мови національних меншин - мова меншини, що об'єднана спільним етнічним походженням.

Кожен має право вільно визначати мову, яку вважає рідною, і вибирати мову спілкування, а також визнавати себе двомовним чи багатомовним і змінювати свої мовні уподобання.

Кожен незалежно від етнічного походження, національно-культурної самоідентифікації, місця проживання, релігійних переконань має право вільно користуватися будь-якою мовою у суспільному та приватному житті, вивчати і підтримувати будь-яку мову.

1. Державна мовна політика України базується на визнанні і всебічному розвитку української мови як державної і гарантуванні вільного розвитку регіональних мов або мов меншин, інших мов, а також права мовного самовизначення і мовних уподобань кожної людини.

2. При здійсненні державної мовної політики Україна дотримується таких цілей і принципів:

1) визнання всіх мов, які традиційно використовуються в межах держави чи її певної території, національним надбанням, недопущення привілеїв чи обмежень за мовними ознаками;

2) забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території держави із створенням можливості паралельного використання регіональних мов або мов меншин на тих територіях і в тих випадках, де це є виправданим;

3) сприяння використанню регіональних мов або мов меншин в усній і письмовій формі у сфері освіти, в засобах масової інформації і створення можливості для їх використання у діяльності органів державної влади і органів місцевого самоврядування, в судочинстві, в економічній і соціальній діяльності, при проведенні культурних заходів та в інших сферах суспільного життя в межах територій, на яких такі мови використовуються, та з урахуванням стану кожної мови;

4) підтримання і розвиток культурних взаємин між різними мовними групами;

5) забезпечення умов для вивчення української мови як державної, регіональних мов або мов меншин, інших мов і викладання цими мовами з урахуванням стану кожної мови на відповідних рівнях освіти у державних і комунальних навчальних закладах;

6) сприяння здійсненню наукових досліджень у сфері мовної політики;

7) розвиток міжнародного обміну з питань, що охоплюються цим Законом, стосовно мов, які використовуються у двох або декількох державах;

8) поважання меж ареалу розповсюдження регіональних мов або мов меншин з метою забезпечення того, щоб існуючий або новий адміністративно-територіальний устрій не створював перешкод для їх розвитку;

9) застосування принципу плюрилінгвізму, за якого кожна особа в суспільстві вільно володіє кількома мовами, на відміну від ситуації, коли окремі мовні групи володіють тільки своїми мовами.

Публічне приниження чи зневажання, навмисне спотворення державної, регіональних мов або мов меншин в офіційних документах і текстах, тягнуть за собою відповідальність, встановлену статтею 161 ККУ

4. Кожен має право звертатися за захистом своїх мовних прав і свобод до Уповноваженого ВРУ з прав людини.

засідання ВРУ, її комітетів і комісій ведуться державною мовою. Промовець може виступати іншою мовою. Переклад його виступу на державну мову, у разі необхідності, забезпечує Апарат ВРУ.Проекти законів, інших НПА вносяться на розгляд ВРУ державною мовою.

Акти вищих органів державної влади приймаються державною мовою і офіційно публікуються державною, російською та іншими регіональними мовами або мовами меншин.

Акти місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування приймаються і публікуються державною мовою. У межах території, на якій поширена регіональна мова або мова меншини (мови), що відповідає умовам, акти місцевих органів державної влади і органів місцевого самоврядування приймаються державною мовою або цією регіональною мовою, або мовою меншини (мовами) та офіційно публікуються цими мовами.

39.Конституційне-правове регулювання діяльності громадських об’єднань та політичних партій в Україні.

Стаття 36. Громадяни України мають право на свободу об'єднання у полiтичнi партiї та громадськi органiзацiї для здiйснення i захисту своїх прав i свобод та задоволення полiтичних, економiчних, соцiальних, культурних та iнших iнтересiв, за винятком обмежень, встановлених законом в iнтересах нацiональної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав i свобод iнших людей.

Полiтичнi партiї в Українi сприяють формуванню i вираженню полiтичної волi громадян, беруть участь у виборах. Членами полiтичних партiй можуть бути лише громадяни України. Обмеження щодо членства у полiтичних партiях встановлюються виключно цiєю Конституцiєю i законами України.

1. Громадське об'єднання - це добровільне об'єднання фізичних осіб та/або юридичних осіб приватного права для здійснення та захисту прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних, та інших інтересів.

за організаційно-правовою формою

•  Громадська організація - це громадське об'єднання, засновниками та членами (учасниками) якого є фізичні особи.
•  Громадська спілка - це громадське об'єднання, засновниками якого є юридичні особи приватного права, а членами (учасниками) можуть бути юридичні особи приватного права та фізичні особи.

5. Громадське об'єднання може здійснювати діяльність зі статусом юридичної особи або без такого статусу. Громадське об'єднання зі статусом юридичної особи є непідприємницьким товариством, основною метою якого не є одержання прибутку.

Дія цього Закону не поширюється на

1) політичних партій;

2) релігійних організацій;

3) непідприємницьких товариств, що утворюються актами органів державної влади, інших державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування;

4) асоціацій органів місцевого самоврядування та їх добровільних об'єднань;

5) саморегулівних організацій, організацій, які здійснюють професійне самоврядування;

6) непідприємницьких товариств

Громадські об'єднання утворюються і діють на принципах:

1) добровільності  -  право особи на вільну участь або неучасть у громадському об'єднанні

2) самоврядності - право членів громадського об'єднання самостійно здійснювати управління діяльністю громадського об'єднання відповідно до його мети, визначати напрями діяльності,

3) вільного вибору території діяльності - право громадських об'єднань самостійно визначати територію своєї діяльності, крім випадків, визначених законом.

4) рівності перед законом - ромадські об'єднання є рівними у своїх правах та обов'язках відповідно до закону з урахуванням організаційно-правової форми, виду та/або статусу такого об'єднання.

5) відсутності майнового інтересу їх членів - члени громадського об'єднання не мають права на частку майна громадського об'єднання та не відповідають за його зобов'язаннями.

6) прозорості, відкритості та публічності - право всіх членів (учасників) громадського об'єднання мати вільний доступ до інформації про його діяльність

Утворення і діяльність громадських об'єднань, мета (цілі) або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави забороняються.не можуть мати воєнізованих формувань.не можуть надаватися владні повноваження, крім випадків, передбачених законом.

Засновниками громадської організації можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, які досягли 18 років, а молодіжної та дитячої громадської організації - 14 років.

Засновниками громадської спілки можуть бути юридичні особи приватного права, у тому числі громадські об'єднання зі статусом юридичної особи. Засновниками громадської спілки не можуть бути політичні партії, а також юридичні особи, щодо яких прийнято рішення щодо їх припинення або які перебувають у процесі припинення.

Кількість засновників громадського об'єднання не може бути меншою, ніж дві особи.

1. Для здійснення своєї мети (цілей) громадське об'єднання має право:

1) вільно поширювати інформацію про свою діяльність, пропагувати свою мету (цілі);

2) звертатися у порядку, визначеному законом, до органів державної влади

3) одержувати у порядку, визначеному законом, публічну інформацію, що знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації;

4) брати участь у порядку, визначеному законодавством, у розробленні проектів НПА, що видаються органами державної влади

5) проводити мирні зібрання;

6) здійснювати інші права, не заборонені законом.

2. Громадське об'єднання зі статусом юридичної особи має право:

1) бути учасником цивільно-правових відносин, набувати майнові і немайнові права відповідно до законодавства;

2) здійснювати відповідно до закону підприємницьку діяльність безпосередньо, якщо це передбачено статутом громадського об'єднання, або через створені в порядку, передбаченому законом, юридичні особи (товариства, підприємства), якщо така діяльність відповідає меті (цілям) громадського об'єднання та сприяє її досягненню. Відомості про здійснення підприємницької діяльності громадським об'єднанням включаються до Реєстру громадських об'єднань;

3) засновувати з метою досягнення своєї статутної мети (цілей) засоби масової інформації;

4) брати участь у здійсненні державної регуляторної політики відповідно до Закону України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності";

5) брати участь у порядку, визначеному законодавством, у роботі консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів, що утворюються органами державної влади

3. Громадське об'єднання зі статусом юридичної особи, створена ним юридична особа (товариство, підприємство) може бути виконавцем державного замовлення відповідно до закону.

Громадські об'єднання зі статусом юридичної особи мають право на фінансову підтримку за рахунок коштів Державного бюджету України, місцевих бюджетів відповідно до закону.Громадські об'єднання, які отримують фінансову підтримку за рахунок коштів Державного бюджету України, місцевих бюджетів, зобов'язані подавати та оприлюднювати звіти про цільове використання цих коштів відповідно до закону.

 Політична партія - це зареєстроване згідно з законом добровільне об'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.

     Право громадян на свободу об'єднання у політичні партії для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів визначається і гарантується КУ. Встановлення обмежень цього права допускається в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей, а також в інших випадках, передбачених Конституцією України.

     Ніхто не може бути примушений до вступу в політичну партію або обмежений у праві добровільного виходу з політичної партії.

     Належність чи неналежність до політичної партії не може бути підставою для обмеження прав і свобод або для надання державою будь-яких пільг і переваг.

    Утворення і діяльність політичних партій забороняється, якщо їх програмні цілі або дії спрямовані на:

     1) ліквідацію незалежності України;

     2) зміну конституційного ладу насильницьким шляхом;

     3) порушення суверенітету і територіальної цілісності України;

     4) підрив безпеки держави;

     5) незаконне захоплення державної влади;

     6) пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової чи релігійної ворожнечі;

     7) посягання на права і свободи людини;

     8) посягання на здоров'я населення.

     Політичні партії не можуть мати воєнізованих формувань.

     Діяльність політичної партії може бути заборонена лише за рішенням суду. В першій інстанції справу про заборону політичної партії розглядає ВСУ.

 Членом політичної партії може бути лише громадянин України має право голосу на виборах.

     Громадянин України може перебувати одночасно лише в одній політичній партії.

     Членами політичних партій не можуть бути:

     1) судді;

     2) працівники прокуратури;

     3) працівники органів внутрішніх справ;

     4) співробітники Служби безпеки України;

     5) військовослужбовці;

     6) працівники органів доходів і зборів

     7) персонал Державної кримінально-виконавчої служби України. 

Реєстрацію політичних партій здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державної реєстрації (легалізації) об’єднань громадян, інших громадських формувань.

олітичні партії мають право:

     1) вільно провадити свою діяльність у межах, передбачених Ку та ЗУ

     2) брати участь у виборах ПУ, до ВРУ, до інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб у порядку, встановленому відповідними законами України;

     3) використовувати державні засоби масової інформації, а також засновувати власні засоби масової інформації, як передбачено відповідними законами України;

     4) підтримувати міжнародні зв'язки з політичними партіями, громадськими організаціями інших держав, міжнародними і міжурядовими організаціями, засновувати (вступати між собою у) міжнародні спілки з додержанням вимог цього Закону;

     5) ідейно, організаційно та матеріально підтримувати молодіжні, жіночі та інші об'єднання громадян, подавати допомогу у їх створенні.

     Політичним партіям гарантується свобода опозиційної діяльності, у тому числі:

•  можливість викладати публічно і обстоювати свою позицію з питань державного і суспільного життя;
•  брати участь в обговоренні та оприлюднювати і обгрунтовувати критичну оцінку дій і рішень органів влади, використовуючи для цього державні і недержавні засоби масової інформації в порядку, встановленому законом;
•  вносити до органів державної влади України та органів місцевого самоврядування пропозиції, які обов'язкові для розгляду відповідними органами в установленому порядку.

 Держава гарантує політичним партіям право на кошти та інше майно для здійснення своїх статутних завдань.

     Політичні партії є неприбутковими організаціями.

40.Правовий статус релігійних організацій.

Стаття 35. Церква i релiгiйнi органiзацiї в Українi вiдокремленi вiд держави, а школа - вiд церкви. Жодна релiгiя не може бути визнана державою як обов'язкова.

Релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру.

     Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об'єднання представляються своїми центрами (управліннями).

     На інші організації, утворені за релігійною ознакою, дія цього Закону не поширюється.

     Релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того ж культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об'єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб.

     Повідомлення державних органів про утворення релігійної громади не є обов'язковим.

Релігійні управління і центри діють на підставі своїх статутів

 Релігійна організація визнається юридичною особою з дня її державної реєстрації.

     Релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обов'язки відповідно до чинного законодавства і свого статуту (положення).

     Релігійні організації мають право засновувати і утримувати вільно доступні місця богослужінь або релігійних зібрань, а також місця, шановані в тій чи іншій релігії (місця паломництва).

     Богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії безперешкодно проводяться в культових будівлях і на прилеглій території, у місцях паломництва, установах релігійних організацій, на кладовищах, в місцях окремих поховань і крематоріях, квартирах і будинках громадян, а також в установах, організаціях і на підприємствах за ініціативою їх трудових колективів і згодою адміністрації.

     В інших випадках публічні богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії проводяться щоразу з дозволу відповідної місцевої державної адміністрації, виконавчого органу сільської, селищної, міської ради. Клопотання про видачу вказаного дозволу подається не пізніш як за десять днів до призначеного строку проведення богослужіння, обряду, церемонії чи процесії, крім випадків, які не терплять зволікання.

     Громадяни та релігійні організації мають право на придбання, володіння і використання релігійної літератури мовою на свій вибір

     Релігійні організації мають право виготовляти, експортувати, імпортувати і розповсюджувати предмети релігійного призначення, релігійну літературу та інші інформаційні матеріали релігійного змісту

     Релігійні організації мають право здійснювати добродійну діяльність і милосердя як самостійно, так і через громадські фонди. Суми витрат на цю мету оподаткуванню не підлягають. 

     Релігійні організації і віруючі, одноосібно або разом з іншими, мають право встановлювати і підтримувати міжнародні зв'язки та прямі особисті контакти, включаючи виїзд за кордон для паломництва, участі в зборах та релігійних заходах.

 Релігійна організація має право приймати на роботу громадян. поширюється дія законодавства про працю, загальнообов'язкове державне соціальне страхування, оподаткування

41.Поняття і принципи виборчого права.

Виборче право – це сукупність юридичних норм, що закріплюють права громадян обирати й бути обраними в органи державної влади, а також право відкликання виборцями обраних осіб, які не виправдали їхньої довіри. Термін "виборче право" має два значення:

– в об'єктивному розумінні це система конституційно-правових норм, що регулюють суспільні відносини, пов'язані з виборами органів держави й місцевого самоврядування. Об'єктивне виборче право регулює виборчу систему в широкому значенні. Зазвичай, предметом виборчого права вважаються пов'язані з виборами суспільні відносини, в яких прямо або опосередковано беруть участь громадяни;

Джерелами об'єктивного виборчого права є всі нормативно-правові акти, що регулюють порядок проведення виборів.

•  Конституція України (статті 5,36,38,76, 85,92,103 та ін.);
•  ЗУ"Про вибори народних депутатів України"2011
•  ЗУ"Про вибори Президента України"
•  ЗУ "Про вибори депутатів ВР АРК, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів"
•  Загальна декларація прав людини 1948;
•  Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966

– у суб'єктивному розумінні це гарантована громадянинові державою можливість брати участь у виборах державних органів і органів місцевого самоврядування. Це комплекс конкретних прав особи, серед яких особливо слід виокремити активне і пасивне виборче право у зв'язку з політичними правами людини та громадянина.

Активне виборче право (право обирати) - це встановлене і гарантоване КУ і ЗУ право громадянина Укр шляхом голосування обирати представницькі органи державної влади, а також органи місцевого самоврядування.

Пасивне виборче право (право бути обраним) - це встановлене і гарантоване КУ і ЗУ право громадянина України балотуватися і бути обраним на відповідні посади, зокрема народного депутата України, депутата місцевих рад, міського голови.

Принципи виборчого права - це основні засади, керівні положення, що визначають сутність і зміст реалізації та гарантування виборчих прав громадян України і забезпечують передбачений КУ та ЗУ порядок організації і проведення всіх виборів у державі.

КУ (ст. 71) визначає найважливіші принципи виборчого права, а саме: загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Конституційні принципи виборчого права є універсальними, оскільки стосуються всіх законодавчо встановлених видів виборів, що відбуваються в Україні. Конкретизація конституційних принципів здійснюється у виборчому законодавстві.

Принцип загального виборчого права означає, що активне виборче право, тобто право обирати, мають усі дієздатні громадяни України, яким на день голосування виповнилося 18 років. Зміст принципу полягає у неможливості обмеження виборчих прав громадян Укр через походження, соціальний чи майновий стан, расову чи національну приналежність тощо.

Принцип рівного виборчого права вказує на те, що громадянин Укр на тих чи інших виборах має лише один голос, який є рівнозначним голосу будь-якого іншого виборця, котрий бере участь у голосуванні. Виборець голосує на виборах лише один раз і на тій виборчій дільниці, де внесений у список виборців. Брати участь у виборах можуть і ті громадяни України, котрі перебувають у місцях позбавлення волі. Принцип рівного виборчого права мають і учасники виборчого процесу з пасивним виборчим правом.

Принцип прямого виборчого права означає, що отримання мандата кандидатом на зайняття тієї чи іншої виборної посади у представницькому органі можливе лише через волевиявлення виборців, тобто через їхнє голосування, яке є остаточним і наступному перегляду не підлягає.

Принцип вільних виборів означає, що виборець самостійно, без будь-якого тиску, вирішує - брати участь у виборах чи ні. Участь громадян України у виборах є добровільною. Ніхто не може бути примушений до участі чи неучасті у виборах.

Принцип таємного голосування вказує на законодавчу заборону будь-якого контролю за волевиявленням виборця (відеоспостереження, фотографування та ін.). Відмітки у бюлетені виборець має робити самостійно у спеціально обладнаній кабінці чи кімнаті, де повинен знаходитися сам.

Загальними принципами виборів як основної форми безпосередньої демократії в Україні, поряд із зазначеними вище, є такі принципи: суверенності народу, повновладдя та єдиновладдя народу, безпосереднього волевиявлення народу; поєднання безпосередньої та представницької демократії, політичного плюралізму, законності та конституційності тощо.

Спеціальними принципами виборів в Україні є: принцип багатопартійності виборів, публічності та відкритості виборчого процесу, організації виборів спеціальними незалежними органами, спеціального фінансування виборів, альтернативності та ін.

42.Виборчі системи, що застосовуються в Україні на загальнодержавних та місцевих виборах.

Виборча система - це система суспільних відносин, пов'язаних з порядком організації і проведення виборів з метою формування представницьких органів публічної влади. 

В історії виборчого права є три найбільш відомі виборчі системи, що зумовлено порядком визначення результатів виборів:

1 ) мажоритарна;

2) пропорційна;

3) змішана.

Мажоритарна ВС  - різновид ВС, заснований на голосуванні за кандидата по виборчому округу і визнанні його обраним на підставі більшості одержаних ним голосів виборців.

Мажоритарна ВС має місце лише тоді, коли підрахунок голосів здійснюється по одномандатних виборчих округах, а обраним вважається той кандидат, який набрав найбільшу кількість голосів порівняно з іншими кандидатами. В Україні мажоритарна виборча система має місце на виборах ПУ, депутатів до сільських, селищних рад, сільських, селищних та міських голів.

Розрізняють три види мажоритарної виборчої системи:

1)мажоритарна ВС абсолютної більшості- полягає в тому, що для обрання кандидата необхідно набрати більше половини голосів виборців, які взяли участь у голосуванні, тобто 50% плюс 1 голос. збережена в Укр в першому турі на виборах Президента України.

+ потенційному демократизмі, оскільки вона враховує інтереси й побажання більшості виборців.

- нерезультативність. якщо жодний кандидат не набрав необхідної кількості голосів (50% плюс 1 голос), то має відбутися повторне голосування.

2)мажоритарна ВС відносної більшості полягає у тому, що обраним вважається той кандидат, який отримав більшу кількість голосів виборців (хоча б на один голос) порівняно з іншими кандидатами. діє в Україні під час другого туру виборів ПУ, тобто під час повторного голосування. застосовується на виборах сільського, селищного, міського голів, а також сільської, селищної рад тощо.

+ досить результативною, оскільки дозволяє проводити вибори в один тур

- не дає можливості враховувати інтереси всіх виборців округу, оскільки кандидат у депутати може бути обраний меншою кількістю виборців, які зареєстровані в списках і взяли участь у голосуванні.

3)мажоритарна ВС кваліфікованої більшості. обраним вважається той кандидат (або список кандидатів), який отримав кваліфіковану більшість голосів виборців, які взяли участь у голосуванні. Кваліфікованою більшістю може бути 2/3, 3/4 голосів виборців, які взяли участь у голосуванні.

Пропорційна ВС передбачає, що на виборах конкурують за відповідний мандат не окремі кандидати, а політичні партії (виборчі блоки). має місце лише тоді, коли депутатські мандати розподіляються між партіями пропорційно кількості голосів виборців, отриманих кожною з них у межах виборчого округу. Голосування за цією системою завжди передбачає багатомандатні округи. 

Види пропорційної виборчої системи:

1) із жорсткими списками - означає, що виборець голосує за список партії, яку він обирає, в цілому.. Пропорційна виборча система із жорсткими списками до 2010 року діяла на виборах до ВР АРК, районних та обласних рад

2) із преференціями- виборцю надається право при голосуванні за ту чи іншу партію робити відмітки у партійному списку проти прізвища того кандидата, якому він найбільше довіряє, а тому віддає за нього свій голос.

3) із напівжорсткими списками - право виборцю не лише голосувати за партію, а й вписати в бюлетень нове прізвище представника цієї політичної сили

Змішана виборча система - це поєднання пропорційної та мажоритарної виборчих систем. Використання такої виборчої системи є показником того, що у державі відбувається пошук та становлення нових виборчих систем

Правовою основою застосування змішаної виборчої системи в Україні на сьогодні є ЗУ "Про вибори нардепів" 2011, "Про вибори депутатів ВР АРК, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" 2010 року. Так, у положеннях ст. 2 останнього Закону зазначено, що вибори депутатів ВР АРК, обласних, районних, міських, районних у містах рад проводяться за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою, за якою:

1) половина від кількості депутатів (загального складу) відповідної ради обирається за виборчими списками кандидатів у депутати від місцевих організацій політичних партій у багатомандатному виборчому окрузі, межі якого збігаються з межами відповідно АРК, області, району, міста, району в місті;

2) половина від кількості депутатів (загального складу) певної ради обирається за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах, на які поділяється територія відповідно АРК, області, району, міста району в місті.

Вибори народних депутатів України здійснюються на засадах змішаної (пропорційно-мажоритарної) системи. Виборчий бар'єр для політичних партій в Україні становить 5% (раніше - 4%, 3% ) голосів виборців, які взяли участь у голосуванні.

Класифікацію виборів можна здійснювати за різними критеріями.

За об'єктами обрання:

1) вибори на пост ПУ

2) вибори ВРУ;

3) вибори ВР АРК;

4) вибори на посади сільських, селищних, міських голів;

5)вибори сільських, селищних, міських, районних, районних у містах, міських, обласних рад;

За територією поширення:

1) загальнодержавні, в яких беруть участь усі дієздатні громадяни України, які досягли виборчого віку;

2) локальні або місцеві, участь в яких беруть члени відповідних територіальних громад.

За правовими наслідками виборів:

1) дійсні - порядок їх проведення відповідає Конституції і законам України;

2) недійсні - проведені з порушенням виборчого законодавства, в результаті чого нівелюється істинна воля виборців;

За способом волевиявлення виборців:

1) прямі вибори - органи публічної влади утворюються в результаті безпосереднього волевиявлення виборців;

2) непрямі вибори - виборці обирають виборщиків, які шляхом голосування обирають органи публічної влади.

За часом проведення:

1) чергові вибори - проводяться після закінчення строку повноважень органу публічної влади:

2) позачергові (дострокові) вибори проводяться у разі дострокового припинення повноважень органу публічної влади:

3) повторні вибори:

o повторні вибори Президента України згідно з ч. 4 ст. 15 Закону України "Про вибори Президента України" проводяться у випадках:

а) якщо до виборчого бюлетеня для голосування було включено не більше двох кандидатів на пост Президента України і жодного з них не було обрано;

б) якщо всі кандидати на пост Президента України, включені до виборчого бюлетеня, до дня виборів або до дня повторного голосування зняли свої кандидатури.

4) проміжні вибори:

o проміжні вибори народного депутата України призначаються ЦВК у разі дострокового припинення повноважень депутата, обраного в одномандатному окрузі. Вибори призначаються не пізніш як у тридцятиденний строк з дня дострокового припинення повноважень депутата. Вибори відбуваються в останню неділю шістдесятиденного строку з дня опублікування рішення про їх призначення;

5) перші місцеві вибори:

* проводяться у разі створення нової адміністративно-територіальної одиниці, а отже, формування нових місцевих рад.

1) вибори ПУ згідно з ч. 1 ст. 15 ЗУ "Про вибори ПУ" можуть бути:черговими, позачерговими та повторними;

2) вибори до ВРУ згідно зі ст. 15 ЗУ "Про вибори нардеп " можуть бути: черговими, позачерговими, повторними, проміжними,

3) місцеві вибори згідно з ч. 1 ст. 14 ЗУ "Про вибори депутатів ВР АРК, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" можуть бути: черговими, позачерговими, повторними, проміжними або першими.

43.Виборчий процес в Україні: стадії та їх значення.

Виборчий процес - це врегульована КУ та ЗУ специфічна діяльність органів і громадян (суб'єктів виборчого процесу), спрямована на підготовку і проведення виборів з мстою формування представницьких органів влади.

ВП забезпечується системою його суб'єктів. Ст12 ЗУ "Про вибори нардеп Укр" визначає суб'єктами виборчого процесу:

1) виборця;

2) виборчу комісію;

3) партію (блок), що висунула кандидатів у депутати;

4) кандидата у депутати;

5) офіційного спостерігача від партії (блоку)

Утім загалом учасників виборчого процесу значно більше. Це й органи державної влади, органи місцевого самовряд та їх службові й посадові особи, політичні партії та громадські організації, ЗМІ, міжнародні спостерігачі тощо.

Виборчий процес здійснюється на засадах:

1) загального виборчого права - право голосу на виборах депутатів мають дієздатні громадяни України, яким на день виборів виповнилося 18 років.

2) рівного виборчого права - кожний виборець має один голос. Усі суб'єкти виборчого процесу мають рівні права і можливості брати участь у виборчому процесі

3) прямого виборчого права - виборці шляхом голосування формують органи публічної влади;

4) добровільного виборчого права - ніхто не може бути примушений до участі чи неучасті у виборах;

5) вільного виборчого права - застосування насильства, погроз, обману, підкупу чи інших дій, що перешкоджають вільному формуванню і виявленню волі виборця, забороняється.

6) таємного виборчого права - контроль за волевиявленням виборців забороняється.

7) особистого голосування - кожний виборець голосує на виборах особисто, голосування за інших осіб чи передача виборцем права голосу будь-якій іншій особі забороняється;

9) законності та заборони незаконного втручання будь-кого у виборчий процес;

10) політичного плюралізму та багатопартійності;

11) публічності і відкритості;

12) свободи передвиборної агітації, рівного доступу всіх суб'єктів виборчого процесу до ЗМІ незалежно від їх форми власності, крім ЗМІ, засновниками (власниками) яких є політичні партії

Виборчий процес в Україні складається із взаємопов'язаних логічно послідовних стадій його здійснення. Так, ч. 4 ст. 11 ЗУ "Про вибори нардеп " визначає такі стадії виборчого процесу:

1) складення та уточнення списків виборців - до 1 жовтня року, який передує року проведення чергових виборів, складаються загальні списки виборців, не пізніше 1 листопада року, що передує року проведення виборів, надають загальний список виборців для ознайомлення громадян у приміщенні, доступному для відвідування громадян. Уточнення списку виборців триває до 1 січня року виборів.Після уточнення загального списку виборців робочі групи обліку складають списки виборців за кожною звичайною виборчою дільницею і передають їх відповідному сільському, селищному, міському голові.

2) утворення виборчих округів - передбачає поділ території України на 225 територіальних виборчих округів, які утворюються з приблизно рівною кількістю виборчих дільниць, виходячи з кількості дільниць, Рішення про утворення територіальних виборчих округів приймається ЦВК не пізніше як за 100 днів до дня виборів

3) утворення виборчих дільниць - утворюються з кількістю виборців від 20 до 2 500 осіб не пізніше як за 50 днів до дня виборів. Звичайні виборчі дільниці утворюються для організації голосування за місцем їх проживання; спеціальні виборчі дільниці утворюються у стаціонарних лікувальних закладах, на суднах, які перебувають у плаванні під прапором України, на полярних станціях України, в установах кримінально-виконавчої системи; закордонні виборчі дільниці утворюються за поданням МЗС України при дипломатичних та інших офіційних представництвах і консульських установах Укр за кордоном.

4) утворення виборчих комісій - Для провед виборів нардеп Укр утворюються виборчі комісії (окружні та дільничі) - спеціальні колегіальні органи, уповноважені організовувати підготовку та проведення виборів депутатів і забезпечувати додержання та однакове застосування законодавства України про вибори депутатів (статті 24-25 Закону).

Окружна виборча комісія утворюється ЦВК не пізніше як за 60 днів до дня виборів у складі голови, заступника голови, секретаря та Інших кількістю не менше 12 і не більше 18 осіб. Дільничі виборчі комісії (звичайні та спеціальні) утворюються відповідною окружною комісією не пізніше як за 35 днів до дня виборів у складі голови, заступника голови, секретаря та інших. Кількість членів дільничних комісій встановлюється ст. 28 Закону: 1) для малих -10-18 осіб; 2) для середніх - 14-20 осіб; 3) для великих 18-24 особи. Дільничні виборчі комісії закордонної виборчої дільниці утворюються ЦВК на тих самих основах, що й звичайні та спеціальні дільничні виборчі комісії.

5) висування та реєстрація кандидатів у депутати - що розпочинається за 119 днів і закінчується за 90 днів до дня виборів. Згідно з ст. 55 Закону громадяни України, що можуть балотуватися у депутати, можуть дати згоду бути кандидатом у депутати від партії (блоку). скасування ЦВК реєстрації кандидата у депутати не пізніше як за 3 дні до виборів. грошової застави в розмірі 2 000 мінімальних розмірів заробітної плати, яка повертається лише тим партіям (блокам), які взяли участь у розподілі мандатів (ст. 59 Закону

6) проведення передвиборчої агітації - передвиборчої агітації, що триває до 24 години останньої п'ятниці перед днем виборів.

7) голосування- Голосування виборців на виборчих дільницях здійснюється за допомогою виборчих бюлетенів, форма і текст яких затверджуються ЦВК не пізніше, як за 30 днів до дня голосування. Голосування проводиться в день виборів з 7 до 22 години в спеціально відведених та облаштованих приміщеннях, в яких обладнані кабіни для таємного голосування.

8) підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків голосування- Встановлення результатів голосування передбачає встановлення підсумків голосування у межах виборчих дільниць і виборчих округів, передання відповідної документації до ЦВК, яка й встановлює на своєму засіданні результати виборів народних депутатів України, відповідно до процедури, визначеної ст. 96 Закону.

9) встановлення виборів депутатів та їх офіційне оприлюднення ЦВК не пізніше як на п'ятий день з дня встановлення результатів виборів офіційно оприлюднює їх результати в газетах "Голос України" та "Урядовий Кур'єр" В Україні для встановлення результатів виборів застосовується метод виборчої квоти, яка вираховується за певною формулою.Виборча квота - це найменша кількість голосів, необхідних для обрання одного кандидата. Квота (Q) визначається за допомогою ділення загального числа поданих голосів виборців (X) на кількість мандатів (М), що підлягають розподілу.

Q = Х:М

Q - виборча квота, тобто найменша кількість голосів, необхідних для обрання одного кандидата;

X - кількість голосів виборців, поданих за кандидатів (партію);

М - кількість мандатів.

10) припинення діяльності виборчих комісій.

Попри багатоманітність видів виборів в Україні, можна виділити основні стадії організації та проведення виборів, які властиві всім видам виборів в Україні: призначення або проголошення виборів; формування територіальних виборчих одиниць - виборчих округів та виборчих дільниць; формування виборчих комісій; передвиборна агітація; голосування; підрахунок голосів; встановлення результатів голосування та їх оприлюднення, припинення діяльності виборчих комісій. Іноді проводиться і альтернативна стадія виборів - повторне голосування.

44.Центральна виборча комісія у виборчому процесі України.

Центральна виборча комісія є постійно діючим колегіальним державним органом, який діє на підставі КУ, та інших ЗУ і наділений повноваженнями щодо організації підготовки і проведення виборів ПУ, нардеп, деп ВР АРК, депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів, всеукраїнського і місцевих референдумів в порядку та в межах, встановлених цим та іншими законами України.

Комісія очолює систему виборчих комісій та комісій з референдуму, які утворюються для організації підготовки та проведення виборів ПУ, нар деп, всеукраїнського референдуму. Комісія здійснює контроль за діяльністю та консультативно-методичне забезпечення виборчих комісій, які утворюються для організації підготовки та проведення виборів деп ВР АРК, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів, та комісій з місцевих референдумів.

Комісія будує свою діяльність на принципах верховенства права, законності, незалежності, об'єктивності, компетентності, професійності, колегіальності розгляду і вирішення питань, обґрунтованості прийнятих рішень, відкритості і публічності.

Комісія є колегіальним державним органом, який здійснює свої повноваження самостійно, незалежно від інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб.

Втручання будь-яких органів, посадових і службових осіб, громадян та їх об'єднань у вирішення питань, що належать до повноважень Комісії, не допускається, крім випадків, передбачених законами України.

Діяльність Комісії здійснюється відкрито і публічно.

Комісія має друкований орган - "Вісник Центральної виборчої комісії".

Місцезнаходженням Комісії є столиця України - місто Київ.

Комісія:

1) забезпечує :

•  реалізацію і захист виборчих прав громадян України та права на участь у референдумах;
•  дотримання передбачених КУ та ЗУ принципів і засад виборчого процесу та процесу референдуму;
•  однакове застосування законодавства України про вибори і референдуми на всій території України;
•  на виборах і референдумах акредитацію офіційних спостерігачів від іноземних держав та міжнародних організацій відповідно до закону, видає їм посвідчення;

2) здійснює

•  контроль за додержанням вимог законодавства України про вибори і референдуми;
•  консультативно-методичне забезпечення діяльності виборчих комісій та комісій з референдумів, приймає обов'язкові для використання в роботі виборчих комісій та комісій з референдумів роз'яснення і рекомендації з питань застосування законодавства України про вибори і референдуми;
•  контроль за дотриманням політичними партіями, іншими суб'єктами виборчого процесу та процесу референдуму вимог законодавства про вибори і референдуми;
•  заходи щодо підвищення правової культури учасників виборчого процесу та референдумів;
•  інші повноваження, передбачені законами України.

3) готує пропозиції щодо вдосконалення законів з питань проведення виборів та референдумів;

4) звертається в разі необхідності до КСУ щодо офіційного тлумачення КУ та ЗУ або окремих їх положень з питань, що стосуються організації підготовки та проведення виборів і референдумів в Україні;

5) встановлює систему територіальної організації загальнодержавних виборів шляхом утворення територіальних виборчих округів та виборчих дільниць з особливостями, визначеними відповідним законом про вибори;

7) є розпорядником Державного реєстру виборців, забезпечує його ведення та функціонування відповідно до закону;

8) публікує інформацію про підготовку та проведення виборів і референдумів в Україні, матеріали про свою діяльність, а також інші матеріали, що стосуються виборчого та референдумного процесів;

Повноваження Комісії щодо організації підготовки і проведення виборів

1) організовує підготовку і проведення виборів ПУ,;

2) оголошує початок процесу виборів ПУ;

3) очолює систему виборчих комісій, які утворюються для проведення виборів ПУ, спрямовує та контролює їх діяльність;

4) утворює територіальні виборчі округи з виборів ПУ;

5) формує територіальні виборчі комісії з виборів ПУ; здійснює повноваження територіальної виборчої комісії для закордонного виборчого округу;

6) публікує постанови Комісії та іншу інформацію стосовно виборів ПУ у випадках, передбачених законом;

9) встановлює форми виборчих документів, затверджує зразки виборчих скриньок для голосування, печаток виборчих комісій, визначає порядок зберігання та передачі виборчих документів до відповідних державних архівних установ;

10) заслуховує повідомлення виборчих комісій, керівників міністерств, інших органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування з питань, пов'язаних з підготовкою і проведенням виборів Президента України;

11) реєструє кандидатів на пост ПУ, їх довірених осіб, уповноважених представників у Центральній виборчій комісії;

12) встановлює форму та затверджує текст виборчого бюлетеня з виборів Президента України, забезпечує виготовлення виборчих бюлетенів;

13) звертається до Вищого адміністративного суду України щодо скасування реєстрації кандидата на пост Президента України з підстав, встановлених законом;

14) встановлює та офіційно оприлюднює результати виборів ПУ;

15) вносить до Верховної Ради України подання про призначення повторних виборів Президента України у випадках, передбачених законом;

16) після складення присяги вручає новообраному Президенту України посвідчення Президента України;

17) здійснює інші повноваження відповідно до цього Закону, Закону України "Про вибори Президента України" та інших законів України.

Повноваження Комісії щодо організації підготовки і проведення виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутатів місцевих рад, сільських, селищних, міських голів

Комісія:

1) здійснює контроль за організацією підготовки і проведення виборів депутатів ВР АРК, депутатів місцевих рад, сільських, селищних, міських голів;

2) здійснює контроль за дотриманням виборчого законодавства України, забезпечує його однакове застосування на всій території України під час підготовки і проведення виборів депутатів ()

3) здійснює контроль за дотриманням законодавства України в частині прийняття у встановлені законом строки рішень з питань, пов'язаних з підготовкою і проведенням виборів ()

4) призначає повторні і проміжні вибори () у разі, якщо у встановлений законом строк виборча комісія АРК не прийме рішення про призначення виборів ();

6) здійснює контроль за утворенням територіальних виборчих комісій місцевих виборів;

7) встановлює форми виборчих документів, затверджує зразки виборчих скриньок для голосування, печаток виборчих комісій, визначає порядок зберігання та передачі виборчих документів до відповідних державних архівних установ;

9) здійснює інші повноваження відповідно до цього та інших законів України.

Повноваження Комісії щодо організації підготовки і проведення всеукраїнського референдуму

1) організовує підготовку і проведення всеукраїнського референдуму;

2) реєструє ініціативні групи з ();

3) встановлює форму підписних листів для збирання підписів на підтримку () за народною ініціативою;

4) очолює систему комісій, що утворюються для підготовки і проведення (), спрямовує діяльність цих комісій;

5) утворює комісії з () (крім дільничних);

6) приймає обов'язкові роз'яснення з питань застосування законодавства про (), здійснює методичне забезпечення діяльності комісій з ();

7) затверджує кошториси витрат комісій з () з коштів, що виділяються з Державного бюджету України на підготовку і проведення (), контролює використання цих коштів, а також забезпечення комісій з () приміщеннями, транспортом, зв'язком, розглядає інші питання матеріально-технічного забезпечення всеукраїнського референдуму;

8) встановлює форми документів (), затверджує зразки скриньок для голосування, печаток комісій, визначає порядок зберігання та передачі документів до відповідних державних архівних установ;

9) встановлює форму бюлетеня для голосування на () та забезпечує їх виготовлення;

10) заслуховує повідомлення комісій з (), а також керівників міністерств та інших органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування з питань, пов'язаних з підготовкою і проведенням всеукраїнського референдуму;

11) встановлює результати всеукраїнського референдуму в цілому по Україні, публікує в пресі повідомлення про його підсумки;

12) розглядає заяви і скарги на рішення, дії або бездіяльність, що стосуються всеукраїнського референдуму, і приймає рішення з цих питань;

13) здійснює інші повноваження відповідно до цього та інших законів України.

45.Інститут референдуму в конституційному праві України.

Стаття 72. Всеукраїнський референдум призначається ВРУ або ПУ вiдповiдно до їхнiх повноважень, встановлених цiєю КУ. ВРеф проголошується за народною iнiцiативою на вимогу не менш як трьох мiльйонiв громадян України, якi мають право голосу, за умови, що пiдписи щодо призначення референдуму зiбрано не менш як у двох третинах областей i не менш як по сто тисяч пiдписiв у кожнiй областi.

Стаття 73. Виключно всеукраїнським референдумом вирiшуються питання про змiну територiї України.

Стаття 74. Референдум не допускається щодо законопроектiв з питань податкiв, бюджету та амнiстiї.
Всеукраїнський референдум є однією з форм безпосередньої демократії в Україні, способом здійснення влади безпосередньо Українським народом, що полягає у прийнятті громадянами України рішень з питань загальнодержавного значення шляхом таємного голосування в порядку, встановленому цим Законом.

Предметом всеукраїнського референдуму можуть бути будь-які питання за винятком тих, вирішення яких референдумом не допускається КУ та ЗУ

На всеукраїнський референдум можуть виноситися декілька питань з однієї проблеми.

За предметом всеукраїнський референдум може бути:

1) про схвалення нової редакції КУ, внесення змін до КУ, скасування, втрату чинності чи визнання нечинним закону про внесення змін до КУ (конституційний референдум);

2) про зміну території України (ратифікаційний референдум);

3) щодо прийняття чи скасування закону України або внесення змін до чинного закону України (законодавчий референдум);

4) з будь-якого питання за винятком тих, щодо яких референдум не допускається згідно з КУ (загальний референдум).

Всеукраїнський референдум проводиться на основі таких загальних принципів:

1) загального права голосу;

2) рівності;

3) законності;

4) прямого волевиявлення;

5) вільної участі у всеукраїнському референдумі;

6) таємності голосування;

7) особистої участі у голосуванні;

8) однократності голосування.

 Суб'єктами ініціювання всеукраїнського референдуму є Український народ, ВРУ у випадках та порядку, встановлених Конституцією України та цим Законом.

Суб'єктом призначення (проголошення) є ПУ та ВРУ.

Конституційний референдум щодо внесення змін до розділів I, III, XIII Конституції України призначається ПУ за ініціативою ВРУ

Ратифікаційний референдум щодо зміни території України призначається Верховною Радою України.

Всеукраїнський референдум за народною ініціативою проголошується Президентом України

Законопроект про внесення змін до розділів I "Загальні засади", III "Вибори. Референдум", XIII "Внесення змін до Конституції України" подається до ВРУ ПУ або нар деп Укр, які становлять не менш як дві третини від конституційного складу ВРУ і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу ВРУ, затверджується всеукраїнським референдумом.

Постанова ВРУ щодо проведення всеукраїнського референдуму опубліковується в офіційних друкованих виданнях протягом трьох днів з моменту її підписання.

Питання референдуму - це текст, яким викладається пропозиція референдуму, у вигляді питального речення, що пропонує учаснику всеукраїнського референдуму чіткі відповіді "так" або "ні".

Процес всеукраїнського референдуму розпочинається з дня оголошення ЦВК про початок процесу всеукраїнського референдуму.завершується через 15 днів після дня офіційного оголошення ЦВК результатів референдуму.

1. Суб'єктом відповідного виду процесу всеукраїнського референдуму

1) громадяни України 2) ПУ як суб'єкт призначення (проголошення) всеукраїнського референдуму;

3) ВРУ як суб'єкт ініціювання та призначення всеукраїнського референдуму;

4) комісія з всеукраїнського референдуму

5) ініціативна група з проведення всеукраїнського референдуму, утворена відповідно до цього Закону;

6) офіційні спостерігачі від ініціативної групи з проведення всеукраїнського референдуму, зареєстровані відповідно до вимог цього Закону;

7) міжнародні спостерігачі, зареєстровані відповідно до вимог цього Закону.

За період незалежності в Українській державі проведено два всеукраїнські референдуми - 1 грудня 1991-го та 16 квітня 2000року.

46.Поняття та загальна характеристика органу державної влади.

Стаття 19. Правовий порядок в Українi ґрунтується на засадах, вiдповiдно до яких нiхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи мiсцевого самоврядування, їх посадовi особи зобов'язанi дiяти лише на пiдставi, в межах повноважень та у спосiб, що передбаченi Ку та ЗУ

Орган державної влади - це створений державою чи безпосередньо обраний громадянами держави орган, наділений державно-владними повноваженнями, має притаманну йому структуру і здійснює державно-організаційні, розпорядчі, судові та інші функції відповідно до свого призначення. Наявність державно-владних повноважень в ОДВ означає можливість прийняття ним відповідних НПА і домагатися за допомогою встановлених засобів легального примусу їх виконання.

Загальні ознаки органів державної влади:

1) створюються у відповідності з нормативно-правовою базою шляхом безпосередньої чи представницької демократії;

2) наділені державно-владними повноваженнями, тобто орган державної влади уповноважений видавати нормативно-правові акти, які є обов'язковими до виконання;

3) мають статус юридичної особи;

4) функціонують у встановленому державою порядку, тому діють за дорученням і від імені держави, яка на законодавчому рівні визначає їхній правовий статус;

6) є відносно самостійними елементами єдиної системи державних органів;

7) пов'язані між собою відношеннями субординації та координації;

8) у своїй єдності створюють цілісну систему, тобто апарат держави;

9) матеріальну основу організації і діяльності становлять кошти Державного бюджету, володіють державним майном, яке перебуває в їхньому оперативному управлінні.

Специфічні ознаки органів державної влади:

1) виконання властивих їм функцій (засідання, сесії тощо);

2) наявність юридично закріпленої організаційної структури, спеціального положення, що визначає його місце і роль у державному апараті;

3) наявність предмета відання - певного кола суспільних відносин, на які поширює свій управлінський вплив конкретний орган державної влади;

4) наявність законодавчо передбачених і гарантованих, чітких і вичерпних повноважень органу державної влади;

5) законодавчо визначені підстави, вид, міра та механізм притягнення до юридичної відповідальності.

№ з/п	Критерії класифікації органів держави	Види органів держави
1	за способом формування	1) виборні (первинні) - ПУ, ВРУ; 2) призначувані (вторинні) - КабМін, Вища рада юстиції, обласні державні адміністрації;
2	за територією, на яку поширюється юрисдикція	1) загальнодержавні - ПУ, ВРУ, КСУ, Генпрокуратура; 2) локальні (місцеві) - місцеві державні адміністрації;
3	за часом дії	1) постійно діючі - ВРУ, КабМін, міністерства; 2) тимчасові - спеціальні слідчі комісії ВРУ, виборчі комісії;
4	за складом	1) колегіальні - ВРУ, КабМін; 2) одноособові - ПУ; Уповноважений Верховної Ради України з прав людини;
5	за поділом на гілки влади	1) законодавчі - ВРУ; 2) виконавчі - КабМін, міністерства, місцеві державні адміністрації; 3) судові - ВСУ, КСУ;
6	За правовими формами роботи і функціональною спрямованістю	1) правотворчі - ВРУ, ПУ; 2) правозастосовні - КабМін, місцеві державні адміністрації; 3) правоохоронні - СБУ, МВС; 4) контрольно-наглядові - Генеральна прокуратура України.

Органи державної влади, будучи наділеними державно-владними повноваженнями, зобов'язані спрямовувати свою функціональну діяльність практично в усі сфери суспільного і державного життя у межах країни і представляти інтереси власного народу і держави на міжнародному рівні. Державні органи у межах своїх повноважень здійснюють контроль і нагляд за іншими суб'єктами правовідносин з метою забезпечення суспільного правопорядку, демократії, законності, прав і свобод людини та громадянина тощо. Держава як складний політико-правовий інститут не може існувати без державних органів, оскільки вони є тим незамінним і, по суті, безальтернативним інструментом, який необхідний для здійснення державного управління.

47.Порядок формування та припинення діяльності Верховної Ради України. Структура українського парламенту.

Стаття 75. Єдиним органом законодавчої влади в Українi є парламент - ВРУ.

Стаття 76. Конституцiйний склад ВРУ - чотириста п'ятдесят народних депутатiв України, якi обираються на основi загального, рiвного i прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять рокiв.

Порядок формування ВРУ, крім КУ, регламентований ЗУ «Про вибори нар деп». Нардеп громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Вибори депутатів здійснюються за змішаною (пропорційно-мажоритарною) системою:

- 225 депутатів обираються за пропорційною системою у загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій;

- 225 депутатів обираються за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах.

Види виборів до Верховної Ради України:

Чергові вибори депутатів проводяться у зв’язку із закінченням конституційного строку повноважень ВРУ і не потребують окремого рішення про їх призначення. Вони відбуваються в останню неділю жовтня п ’ятого року повноважень ВРУ.

Позачергові вибори депутатів призначаються ПУ з підстав і в порядку, встановлених КУ. Позачергові вибори проводяться в період 60 днів з дня опублікування рішення про дострокове припинення повноважень ВРУ  і відбуваються в останню неділю 60денного строку з дня опублікування Указу ПУ «Про дострокове припинення повноважень ВРУ».

Повторні вибори депутата призначаються в одномандатному окрузі ЦВК у разі визнання виборів депутатів в цьому окрузі такими, що не відбулися, або якщо особа після її обрання не набула депутатського мандата в порядку, встановленому законом. Повторні вибори в одномандатному окрузі призначаються не пізніше 30 днів від дня визнання виборів такими, що не відбулися

Проміжні вибори депутата призначаються ЦВК  у разі дострокового припинення повноважень депутата, обраного в одномандатному окрузі. Рішення про призначення проміжних виборів депутата в одномандатному окрузі приймається ЦВК не пізніше 30 строку з дня дострокового припинення повноважень депутата, обраного в цьому окрузі.

Протягом п’ятого року повноважень ВРУ поточного скликання проміжні та повторні вибори не проводяться.

Порядок обрання народних депутатів об’єднаний у певний виборчий процес. Виборчий процес - це здійснення суб’єктами, визначених законом виборчих процедур.

Виборчий процес здійснюється на засадах:

1) дотримання принципів виборчого права;

2) законності та заборони незаконного втручання будь- кого у цей процес;

3) політичного плюралізму та багатопартійності;

4) публічності і відкритості;

5) свободи передвиборної агітації, рівного доступу всіх кандидатів

суб’єктами виборчого процесу:

1) виборця;

2) Центральну виборчу комісію, а також іншу виборчу комісію;

3) партію, що висунула кандидатів у депутати;

4) кандидата у депутати;

5) офіційний спостерігач від партії

Виборчий процес в Україні складається із взаємопов'язаних логічно послідовних стадій його здійснення. Так, ч. 4 ст. 11 ЗУ "Про вибори нардеп " визначає такі стадії виборчого процесу:

1) складення та уточнення списків виборців - до 1 жовтня року, який передує року проведення чергових виборів, складаються загальні списки виборців, не пізніше 1 листопада року, що передує року проведення виборів, надають загальний список виборців для ознайомлення громадян у приміщенні, доступному для відвідування громадян. Уточнення списку виборців триває до 1 січня року виборів.Після уточнення загального списку виборців робочі групи обліку складають списки виборців за кожною звичайною виборчою дільницею і передають їх відповідному сільському, селищному, міському голові.

2) утворення виборчих округів - передбачає поділ території України на 225 територіальних виборчих округів, які утворюються з приблизно рівною кількістю виборчих дільниць, виходячи з кількості дільниць, Рішення про утворення територіальних виборчих округів приймається ЦВК не пізніше як за 100 днів до дня виборів

3) утворення виборчих дільниць - утворюються з кількістю виборців від 20 до 2 500 осіб не пізніше як за 50 днів до дня виборів. Звичайні виборчі дільниці утворюються для організації голосування за місцем їх проживання; спеціальні виборчі дільниці утворюються у стаціонарних лікувальних закладах, на суднах, які перебувають у плаванні під прапором України, на полярних станціях України, в установах кримінально-виконавчої системи; закордонні виборчі дільниці утворюються за поданням МЗС України при дипломатичних та інших офіційних представництвах і консульських установах Укр за кордоном.

4) утворення виборчих комісій - Для провед виборів нардеп Укр утворюються виборчі комісії (окружні та дільничі) - спеціальні колегіальні органи, уповноважені організовувати підготовку та проведення виборів депутатів і забезпечувати додержання та однакове застосування законодавства України про вибори депутатів (статті 24-25 Закону).

Окружна виборча комісія утворюється ЦВК не пізніше як за 60 днів до дня виборів у складі голови, заступника голови, секретаря та Інших кількістю не менше 12 і не більше 18 осіб. Дільничі виборчі комісії (звичайні та спеціальні) утворюються відповідною окружною комісією не пізніше як за 35 днів до дня виборів у складі голови, заступника голови, секретаря та інших. Кількість членів дільничних комісій встановлюється ст. 28 Закону: 1) для малих -10-18 осіб; 2) для середніх - 14-20 осіб; 3) для великих 18-24 особи. Дільничні виборчі комісії закордонної виборчої дільниці утворюються ЦВК на тих самих основах, що й звичайні та спеціальні дільничні виборчі комісії.

5) висування та реєстрація кандидатів у депутати - що розпочинається за 119 днів і закінчується за 90 днів до дня виборів. Згідно з ст. 55 Закону громадяни України, що можуть балотуватися у депутати, можуть дати згоду бути кандидатом у депутати від партії (блоку). скасування ЦВК реєстрації кандидата у депутати не пізніше як за 3 дні до виборів. грошової застави в розмірі 2 000 мінімальних розмірів заробітної плати, яка повертається лише тим партіям (блокам), які взяли участь у розподілі мандатів (ст. 59 Закону

6) проведення передвиборчої агітації - передвиборчої агітації, що триває до 24 години останньої п'ятниці перед днем виборів.

7) голосування- Голосування виборців на виборчих дільницях здійснюється за допомогою виборчих бюлетенів, форма і текст яких затверджуються ЦВК не пізніше, як за 30 днів до дня голосування. Голосування проводиться в день виборів з 7 до 22 години в спеціально відведених та облаштованих приміщеннях, в яких обладнані кабіни для таємного голосування.

8) підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків голосування- Встановлення результатів голосування передбачає встановлення підсумків голосування у межах виборчих дільниць і виборчих округів, передання відповідної документації до ЦВК, яка й встановлює на своєму засіданні результати виборів народних депутатів України, відповідно до процедури, визначеної ст. 96 Закону.

9) встановлення виборів депутатів та їх офіційне оприлюднення ЦВК не пізніше як на п'ятий день з дня встановлення результатів виборів офіційно оприлюднює їх результати в газетах "Голос України" та "Урядовий Кур'єр" В Україні для встановлення результатів виборів застосовується метод виборчої квоти, яка вираховується за певною формулою.Виборча квота - це найменша кількість голосів, необхідних для обрання одного кандидата. Квота (Q) визначається за допомогою ділення загального числа поданих голосів виборців (X) на кількість мандатів (М), що підлягають розподілу.

Q = Х:М

Q - виборча квота, тобто найменша кількість голосів, необхідних для обрання одного кандидата;

X - кількість голосів виборців, поданих за кандидатів (партію);

М - кількість мандатів.

ВРУ є повноважною за умови обрання не менше двох третин від її конституційного складу (300 народних депутатів).Строк повноваження ВРУ - п’ять років.Припинення повноважень ВРУ може бути:

- строкове - у строк по закінченню п’яти років. Строково повноваження ВРУ припиняються у день відкриття першого засідання ВРУ нового скликання. У разі закінчення строку повноважень ВРУ під час дії воєнного чи надзвичайного стану її повноваження продовжуються до дня першого засідання сесії ВРУ, обраної після скасування воєнного чи надзвичайного стану;

- дострокове - припинення повноважень ВРУ Президентом України.

Президент України може достроково припинити повноваження ВРУ, якщо протягом 30 днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися.

Окремі застереження щодо дострокового припинення повноважень парламенту:

- повноваження ВРУ, що обрана на позачергових виборах, проведених після дострокового припинення Президентом України повноважень ВРУ попереднього скликання, не можуть бути припинені протягом одного року з дня її обрання;

- повноваження ВРУ не можуть бути достроково припинені в останні шість місяців строку повноважень Президента України.

Структура Верховної Ради України - це її внутрішня будова.

1. Голова Верховної Ради України. 1) веде засідання Верховної Ради України; 2) організовує роботу Верховної Ради України, координує діяльність її органів; 3) підписує акти, прийняті Верховною Радою України; 4) представляє Верховну Раду України у зносинах з іншими органами державної влади України та органами влади інших держав; 5) організовує роботу апарату Верховної Ради України (ст. 88 Конституції України).

2. Перший заступник Голови Верховної Ради України.

3. Заступник Голови Верховної Ради України.

4. Комітети Верховної Ради України.

Верховна Рада для здійснення законопроектної роботи, підготовки і попереднього розгляду питань, віднесених до її повноважень, виконання контрольних функцій відповідно до Конституції України створює з числа народних депутатів України комітети Верховної Ради України та обирає голів, перших заступників, заступників та секретарів цих комітетів.

у питаннях законодавства і законності у справах молоді у справах молоді з питань народної освіти і науки

5. Рада голів комітетів Верховної Ради України.

6. Лічильна комісія Верховної Ради України.

7. Тимчасові спеціальні комісії Верховної Ради України. для підготовки і попереднього розгляду питань.

8. Тимчасові слідчі комісії Верховної Ради України. для проведення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес

9. Спеціальна тимчасова слідча комісія Верховної Ради

10. Депутатські фракції у Верховній Раді України.

11. Погоджувальна рада депутатських фракцій.

48.Класифікація і характеристика повноважень Верховної Ради України.

Ст..85

Конституційні повноваження Верховної Ради України можна систематизувати відповідно до її функцій за групами.

1,. Законодавчу компетенцію складають такі повноваження ВРУ:

а)  внесення змін до КУ, крім розділу І «Загальні засади», розділу III «Вибори. Референдум» і розділу XIII «Внесення змін до КУ»;

б) призначення всеукраїнського референдуму з питань про зміну території України; прийняття законів; затвердження Державного бюджету України та внесення до нього змін;

в) визначення засад внутрішньої та зовнішньої політики; затвердженнязагальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля;

г)  надання в установлений законом термін згоди на обов'язковість міжнародних договорів України та денонсації міжнародних договорів України.

2.  Установчу компетенцію ВРУ складають її повноваження з формування органів державної влади і державних установ, призначення, затвердження чи обрання посадових осіб тощо.

а) повноваження щодо призначання виборів органів публічної влади (призначення виборів ПУ, позачергових виборів до ВР АРК, чергових і позачергових виборів до органів місцевого самоврядування);

б)  повноваження щодо надання згоди на призначення ПУ передбачених КУ посадових осіб (Прем'єр-міністра Укр, Голови Антимоноп комітету, Голови Фонду державного майна України, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України та Генпрокурора);

в)  повноваження щодо призначення на посаду та звільнення з посади відповідних посадових осіб на власний розсуд (Голови та інших членів Рахункової палати, половини складу Ради Нацбанку)

г)  повноваження щодо призначення на посаду за поданням ПУ (Голови нацбанку Укр, членів ЦВК);

д) повноваження з обрання посадових осіб (обрання суддів безстроково).

3. Контрольну компетенцію складають повноваження ВРУ, що забезпечують реалізацію контрольної функції парламенту.

Відповідно, можна виділити контрольні повноваження стосовно до:

а) ПУ - заслуховування щорічних і позачергових послань ПУ про внутрішнє і зовнішнє становище України; усунення ПУ з поста в порядку особливої процедури

б)  КабіМіну - розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності КабМіну; здійснення контролю за діяльністю КабМіну відповідно до КУ;

в) ВР АРК - дострокове припинення повноважень ВР АРК за наявності висновку КСУ про порушення нею КУ або ЗУ.

4. Повноваження у сфері зовнішньої політики, оборони та безпеки передбачають права Верховної Ради України: 

•  оголошувати за поданням ПУ стан війни і укладати мир;
•  схвалювати рішення ПУ про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України;
•  затверджувати загальну структуру, чисельність, визначати функції Збройних Сил України, СБУ, інших, утворених відповідно до законів України, військових формувань, а також ВМС;

5.ВРУ здійснює також інші повноваження, що їх згідно з КУ віднесено до її відання, зокрема:

•  утворення і ліквідацію районів, встановлення і зміну меж районів і міст, віднесення населених пунктів до категорії міст, найменування і перейменування населених пунктів і районів;
•  затвердження переліку об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації;
•  визначення правових засад вилучення об'єктів права приватної власності;
•  заснування державних нагород, установлення військових звань, дипломатичних рангів та інших спеціальних звань тощо.

До цієї групи можна також віднести і повноваження із самоорганізації роботи ВРУ, а саме:

•  обрання Голови ВРУ, першого заступника і заступника Голови ВРУ та відкликання їх;
•  затвердження переліку комітетів ВРУ та обрання голів цих комітетів;
•  створення тимчасових спеціальних і тимчасових слідчих комісій;
•  призначення на посаду та звільнення з посади керівника апарату ВРУ;
•  затвердження кошторису ВРУ та структури її апарату.

49.Правовий статус народного депутата України.

Народний депутат України є обраний відповідно до Закону України "Про вибори народних депутатів України" представник Українського народу у ВРУ і уповноважений ним протягом строку депутатських повноважень здійснювати повноваження, передбачені КУ та ЗУ.

Повноваження нардепа починаються після складення ним присяги на вірність Україні перед ВРУ з моменту скріплення присяги особистим підписом під її текстом.припиняються з моменту відкриття першого засідання ВРУ нового скликання.

Повноваження народного депутата припиняються достроково у разі:

     1) особистої письмової заяви про складення депутатських повноважень;

     2) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

     3) визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім;

     4) припинення його громадянства або виїзду на постійне проживання за межі України;

     5) смерті;

     6) порушення вимог частини правил сумісності.

Діяльність народного депутата України у ВРУ
    1) бере участь у:

•  засіданнях ВРУ;
  роботі депутатських фракцій (груп);
  роботі комітетів, тимчасових спеціальних комісій, тимчасових слідчих комісій, утворених ВРУ;
   роботі над законопроектами, іншими актами ВРУ;
  парламентських слуханнях;

2) виконує доручення Верховної Ради України та її органів;

     3) звертається із депутатським запитом або депутатським зверненням до ПУ, органів ВРУ, КабМіну, керівників інших органів держвлади та органів місцевого самовряд, а також до керівників підприємств, установ тощо.

Нардеп має право на депутатське звернення до органів держвлади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, керівників підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності та підпорядкування, об'єднань громадян з питань, пов'язаних з депутатською діяльністю, і брати участь у розгляді порушених ним питань.

     Депутатське звернення - викладена в письмовій формі пропозиція народного депутата, звернена до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, керівників підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян здійснити певні дії, дати офіційне роз'яснення чи викласти позицію з питань, віднесених до їх компетенції.

     Депутатський запит - це вимога народного депутата, народних депутатів чи комітету Верховної Ради України, яка заявляється на сесії ВРУ до ПУ, до органів ВРУ, до КабМіну, до керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності, дати офіційну відповідь з питань, віднесених до їх компетенції.

Народний депутат зобов'язаний:

     1) дбати про благо України і добробут Укрнароду, захищати інтереси виборців та держави;

     2) додержуватися вимог законодавства 

     3) бути присутнім та особисто брати участь у засіданнях ВРУ та її органів, до складу яких його обрано;

     4) особисто брати участь у голосуванні з питань, що розглядаються ВРУ та її органів

     5) виконувати доручення ВРУ, відповідного комітету, депутатської фракції (групи), тимчасової спеціальної або тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України, до складу яких його обрано;

     6) інформувати ВРУ та її органи, до складу яких його обрано, про виконання доручень ВРУ та її органів;

     7) додержуватись вимог трудової дисципліни та норм депутатської етики;

     8) як член депутатської фракції (групи):

•  додержуватись вимог Положення про депутатську фракцію (групу);
•  виконувати функції, закріплені Положенням про депутатську фракцію (групу), відповідно до цього Закону, закону про регламент Верховної Ради України та інших законів України;
•  представляти інтереси депутатської фракції (групи) у комітеті, тимчасовій спеціальній або тимчасовій слідчій комісії, до складу яких його обрано;

     14) проводити особистий прийом громадян у дні, визначені Верховною Радою України для роботи з виборцями.

Принципами статусу народного депутата України є:

•  вільний депутатський мандат;
•  здійснення повноважень народним депутатом на постійній основі;
•  несумісність депутатського мандата з іншими видами діяльності;
•  рівноправність депутатів;
•  депутатська недоторканність і депутатський індемнітет.

Мандат депутата — це строкове уповноваження особи на здійснення представницької влади в об'ємі, делегованому сувереном влади — народом підтверджений фактом обрання депутата на відповідну посаду.

До основних положень вільного депутатського мандата, зокрема, належать:

1) мандат є загальним (тобто хоча депутати і можуть обиратися по виборчих округах, вони представляють усю націю);

2)  мандат не імперативний, а факультативний (його здійснення вільне - від примусу, депутат не зобов'язаний робити щось конкретне, зокрема брати участь у парламентських засіданнях, не зобов'язаний враховувати думку своїх виборців);

3) мандат не підлягає відкликанню;4)  мандат за його здійснення не потребує схвалення дій мандатарія (презумпція відповідності волі депутатів волі народу не підлягає запереченню).

Принципи здійснення повноважень народним депутатом України на постійній основі та несумісності депутатського мандата закріплені в ст. 78 Народнi депутати України не можуть мати iншого представницького мандата чи бути на державнiй службiТак, народний депутат України здійснює свої повноваження на постійній основі, а принцип несумісності депутатського мандата означає, що народний депутат України не має права:

     1) бути членом КабМіну, керівником центрального органу виконавчої влади;

     2) мати інший представницький мандат чи одночасно бути на державній службі;

     3) обіймати посаду міського, сільського, селищного голови;

     4) займатися будь-якою, крім депутатської, оплачуваною роботою, за винятком викладацької, наукової та творчої діяльності, а також медичної практики у вільний від виконання обов'язків народного депутата час;

     5) залучатись як експерт органами у кримінальному провадженні, а також займатися адвокатською діяльністю;

     6) входити до складу керівництва, правління чи ради підприємства, установи, організації, що має на меті одержання прибутку.

Принцип депутатської рівноправності знаходить свій вияв у праві народних депутатів України обирати і бути обраними до органів ВРУ  та на парламентські посади, у праві законодавчої ініціативи, брати участь у дебатах тощо.

Принцип депутатської недоторканності означає, що:

1.  Народний депутат України не може бути без згоди ВРУ притягнутий до кримінальної відповідальності, затриманий чи заарештований.

2.  Обшук, затримання народного депутата чи огляд особистих речей і багажу тощо допускаються лише в разі, коли ВРУ надано згоду на притягнення його до кримінальної відповідальності, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

Депутатський індемнітет (невідповідальність депутата після закінчення строку його депутатського мандата) розглядається у двох аспектах:

по-перше, як невідповідальність народного депутата України- він не несе юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання в парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп;

по-друге, як винагорода народного депутата України за його парламентську діяльність.

50.Правовий статус комітетів Верховної Ради України.

Комітет Верховної Ради України  -  орган ВРУ,  який  утворюється  з  числа  народних депутатів   України   для   здійснення   за   окремими   напрямами законопроектної роботи, підготовки і попереднього розгляду питань, віднесених  до  повноважень  ВРУ,   виконання контрольних функцій.ВРУ затверджує кількість комітетів,  їх назви та  предмети  відання.

Комітети будують свою роботу на принципах:

•  верховенства права;
•  законності;
•  гласності;
•  їх рівноправності;
•  доцільності;
•  функціональності;
•  плановості;
•  наукової обґрунтованості;
•  колегіальності;
•  вільного обговорення і вирішення питань.

функції:

1) законопроектну;2) організаційну;3) контрольну.

Законопроектна функція комітетів полягає в:

1) розробці проектів законів, інших актів ВРУ;

2) попередньому розгляді та підготовці висновків і пропозицій щодо законопроектів, внесених суб'єктами законодавчої ініціативи на розгляд ВРУ;

3) доопрацюванні за дорученням ВРУ окремих законопроектів за наслідками розгляду їх у першому та наступних читаннях

4) попередньому розгляді та підготовці висновків і пропозицій щодо проектів загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля, а також наданні згоди на обов'язковість чи денонсацію міжнародних договорів України;

5) узагальненні зауважень і пропозицій, що надійшли до законопроектів;

6) внесенні пропозицій щодо перспективного планування законопроектної роботи.

Організаційна функція комітетів полягає в:

1) плануванні своєї роботи;

2) проведенні збору та аналізу інформації з питань, що належать до повноважень комітетів, організації слухань із цих питань, у тому числі на засіданнях ВРУ

4) підготовці питань на розгляд ВРУ відповідно до предметів їх відання;

5) участі у формуванні порядку денного пленарних засідань Верховної Ради України;

6) прийнятті рішень, наданні висновків, рекомендацій, роз'яснень;

7) розгляді звернень, що надійшли до комітету в установленому порядку;

Контрольна функція комітетів полягає в:

2) участі за дорученням Верховної Ради України у проведенні "Дня Уряду України";

3) контролі за виконанням Державного бюджету України в частині, що віднесена до предметів їх відання

4) організації та підготовці за дорученням ВРУ парламентських слухань;

5) організації та підготовці слухань у комітетах;

7) взаємодії з Рахунковою палатою;з Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини;

Права комітетів при здійсненні ними законопроектної функції

2) визначати завдання щодо розробки законопроектів

3) опубліковувати за своїм рішенням у ЗМІ проекти законів,

4) вносити пропозиції і поправки під час розгляду на своєму засіданні проекту закону

Обов'язки комітетів при здійсненні законопроектної функції

2) розглядати в порядку і строки, встановлені  проекти актів ВРУ

3) готувати висновки щодо проектів актів ВРУ

4) розглядати та узагальнювати висновки інших комітетів та готувати їх на розгляд ВРУ

Організаційна функція

1)Права комітетів на отримання інформації

2)Надання комітетами відповідей на депутатські запити, висновків, роз'яснень

3)Участь комітетів у

•  призначенні, звільненні, затвердженні та наданні згоди на призначення посадових осіб ВРУ
•  призначенні всеукраїнського референдуму з питань зміни території України, виборів ПУ, позачергових виборів до ВР АРК, чергових та позачергових виборів до органів місцевого самоврядування
•  формуванні порядку денного пленарних засідань ВРУ

 Контрольна функція:

Аналіз комітетами практики застосування законодавчих актів у діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб з питань, віднесених до предметів їх відання

Участь комітетів у підготовці питань на розгляд ВРУ у зв'язку з виконанням нею контрольних повноважень відповідно до КУ

Контрольна діяльність комітетів у бюджетному процесі

Участь комітетів у проведенні парламентських слухань у ВРУ

51.Конституційно-правовий статус Рахункової палати.

 Рахункова палата є постійно діючим органом контролю, який утворюється ВРУ, підпорядкований і підзвітний їй. Рахункова палата здійснює свою діяльність самостійно, незалежно від будь-яких інших органів держави.юр.особа.

     Завданнями Рахункової палати є:

•  організація і здійснення контролю за своєчасним виконанням видаткової частини Державного бюджету України, витрачанням бюджетних коштів
•  здійснення контролю за утворенням і погашенням внутрішнього і зовнішнього боргу України
•  контроль за фінансуванням загальнодержавних програм різного характеру
•  контроль за дотриманням законності щодо надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам
•  контроль за законністю та своєчасністю руху коштів Державного бюджету України та коштів позабюджетних фондів в установах Національного банку України та уповноважених банках;

 Рахункова палата здійснює контроль на засадах законності, плановості, об'єктивності, незалежності та гласності.

Рахункова палата відповідно до завдань

     1)здійснює:

•  контроль за виконанням законодавства виконанням Державного бюджету України,
•  за дорученням ВРУ за поквартальним розподілом доходів і видатків відповідно до показників бюджету
•  контрольні функції щодо фінансування загальнодержавних програм різного характеру
•  контроль за виконанням рішень Верховної Ради України про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та організаціям,
•  зв'язки з контрольними органами іноземних держав та відповідними міжнародними організаціями,
•  контроль у сфері державних закупівель

     2) перевіряє:

•  за дорученням комітетів ВРУ використання за призначенням органами виконавчої влади коштів загальнодержавних цільових фондів та коштів позабюджетних фондів
•  кошторис витрат, пов'язаних з діяльністю ВРУ та її апарату, допоміжних органів і служб Президента України тощо.

     3) контролює ефективність управління коштами Державного бюджету України

     4) надає консультації органам і посадовим особам, з питань витрачання коштів Державного бюджету України 

     5) контролює інвестиційну діяльність органів виконавчої влади,

     Рахункова палата має такі повноваження:

     1)здійснювати:

•  експертно-аналітичні, інформаційні та інші види діяльності, що забезпечують контроль за використанням коштів загальнодержавних цільових фондів
•  аналіз і дослідження порушень і відхилень бюджетного процесу, підготовку і внесення до ВРУ пропозицій щодо їх усунення

     2) проводити:

•  фінансові перевірки, ревізії в апараті ВРУ, органах виконавчої влади
•  експертизу проектів Державного бюджету України

     3) отримувати:

•  від керівників установ та організацій, що перевіряються, всю необхідну документацію та іншу інформацію про фінансово-господарську діяльність;
•  від Нацбанку, уповноважених банків та інших кредитних установ необхідні відомості про здійснювані ними операції та стан рахунків

     3) організовувати і проводити оперативний контроль за використанням коштів Державного бюджету України за звітний період;

     7) проводити комплексні ревізії і тематичні перевірки по окремих розділах і статтях Державного бюджету України

, установам і організаціям для розгляду і вжиття необхідних заходів;

     12) порушувати перед ВРУ, ПУ, а також органами виконавчої влади клопотання про притягнення до відповідальності посадових осіб, винних у порушенні вимог чинного законодавства України, внаслідок чого завдано матеріальної шкоди державі;

До складу Рахункової палати входять Голова Рахункової  палати та  члени Рахункової палати:  Перший заступник і заступник Голови, головні контролери та Секретар Рахункової палати. Для здійснення  своєї діяльності Рахункова палата має апарат.

52.Законодавчий процес в Україні.

Законодавчий процес-це врегульована КУ і ЗУ, діяльність парламенту щодо підготовки, обговорення, прийняття законів та їх оприлюднення.

Стадії законодавчого процесу - це відносно самостійні комплекси процесуальних дій уповноважених суб'єктів у межах законодавчо визначених процедур, спрямованих на створення і оприлюднення закону.

Законодавча процедура - це встановлена послідовність дій відповідних суб'єктів, що забезпечують цілеспрямований розвиток законодавчого процесу з метою перетворення законопроекту на закон. 

Законодавча ініціатива - це офіційно встановлений порядок внесення законопроекту до парламенту уповноваженими суб'єктами.

Стадії законодавчого процесу.

1) внесення (подання) законопроекту до парламенту;

2) попередній розгляд і обговорення законопроекту у комітетах парламенту;

3) обговорення, прийняття рішень щодо законопроекту на пленарних засіданнях ВРУ, тобто прийняття закону або відхилення законопроекту;

4) підписання, офіційне оприлюднення закону та набрання ним чинності.

Розробка проектів законів може здійснюватися в різний спосіб:

1) законодавчо уповноваженими суб'єктами;

2) за доручення ВРУ, зокрема відповідним комітетом чи комісією парламенту;

3) відповідними суб'єктами, наприклад, окремими вченими або науково-дослідними інститутами на договірній основі;

4)в ініціативному порядку, зокрема окремими громадянами, громадськими організаціями та ін.

Суб'єктами законодавчої ініціативи у ВРУ згідно зі ст. 93 КУ є:

1) Президент України;

2) народні депутати України;

3) Кабінет Міністрів України;

4) Національний банк України.

Суб'єкти законодавчої ініціативи, які мають виключне право вносити на розгляд парламенту ті чи інші законопроекти:

•  КабМіні внесення проекту Закону про Державний бюджет України;
•  ПУ або КабМін вносити проект закону про надання згоди на обов'язковість міжнародних договорів України;
•  ПУ або не менш як двома третинами від конституційного складу ВРУ згідно зі ст. 156 КУ подається до парламенту законопроект про внесення змін до розділів І, III, XIII КУ тощо.

Право законодавчої ініціативи здійснюється шляхом внесення до парламенту:

1) проектів законів, постанов - законів, постанов ВРУ, які містять положення нормативного характеру;

2) проектів інших актів ВРУ - проекти декларацій, постанов, резолюцій, звернень, заяв, що випливають з установчих, організаційних, контрольних та інших функцій парламенту;

3) пропозицій до законопроектів - внесення змін до тексту законопроекту

4) поправок до законопроектів

Попередній розгляд законопроектів. Кожен законопроект після його реєстрації не пізніш як у 5денний строк направляється Головою ВРУ або його заступниками:

* в комітет, який відповідно до предметів відання визначається головним з підготовки і попереднього розгляду законопроекту. У разі якщо для підготовки, попереднього розгляду, доопрацювання законопроектів Верховна Рада України приймає рішення про утворення тимчасової спеціальної комісії, вона здійснює функції головного комітету з цих питань;

* в комітет, до предмета відання якого належать питання бюджету, для проведення експертизи щодо його впливу на доходну та/або видаткову частини бюджету і виконання Закону України про Державний бюджет України в поточному бюджетному періоді;

* в комітет, до предмета відання якого належать питання регламенту, для підготовки експертного висновку на відповідність оформлення та реєстрації законопроекту.

Головний комітет не пізніш як у 30денний строк попередньо розглядає законопроект, ухвалює висновок щодо доцільності включення його до порядку денного сесії ВРУ. Для попереднього розгляду законопроекту, проекту іншого акта на засідання головного комітету запрошується ініціатор внесення законопроекту чи його представник, а в разі необхідності - представники уряду, міністерств, об'єднань громадян, а також експерти, фахівці та інші особи.

Законопроект може бути повернутий Головою ВРУ. Підставами для повернення законопроекту є:

1) висновок комітету про те, що законопроект суперечить положенням КУ, крім випадків, коли він стосується внесення змін до КУ;

2) висновок комітету, про те, що внесений законопроект оформлений та/або зареєстрований без дотримання вимог закону;

3) відсутність фінансово-економічного обґрунтування проекту закону

4) наявність прийнятого в І читанні законопроекту, щодо якого внесений проект є альтернативним тощо.

Надання законопроектів народним депутатам України здійснюється після їх реєстрації у парламенті не пізніш як у п'ятиденний строк.

Невідкладним є законопроект, визначений як такий ПУ або рішенням парламенту. Він включається до порядку денного найближчого пленарного засідання парламенту для розгляду.

Розгляд законопроектів ВРУ здійснюється за процедурою трьох читань

1) Перше читання - обговорення основних принципів, положень, критеріїв, структури законопроекту та прийняття його за основу;

2) Друге читання - постатейне обговорення і прийняття законопроекту в другому читанні. Законопроект подається на обговорення народним депутатам України у вигляді порівняльної таблиці, що містить:

а) текст законопроекту, прийнятого за основу;

б) внесені пропозиції, поправки, що розміщуються на рівні з певними статтями законопроекту;

в) висновок головного комітету щодо внесених пропозицій, поправок;

г) остаточну редакцію статей законопроекту, що пропонується головним комітетом для прийняття у другому читанні;

3) Трете читання - прийняття законопроекту, що потребує узгодження і доопрацювання. Підчас третього читання здійснюється:

а) обговорення і прийняття рішень щодо поправок, поданих у другому читанні;

б) голосування щодо статей, текст яких зазнав змін після другого читання;

в) голосування щодо проекту постанови, внесеного головним комітетом, про схвалення плану уряду щодо кадрових, організаційних, матеріально-технічних, фінансових та інших заходів для введення в дію закону після прийняття законопроекту.

Рішення за результатами читань законопроектів

Порядок читання	Рішення, прийняте за наслідками розгляду законопроекту відповідного читання
Перше читання	1) прийняття законопроекту за основу з дорученням головному комітету підготувати його до другого читання; 2) відхилення законопроекту; 3) повернення законопроекту суб'єкту права законодавчої ініціативи на доопрацювання або направлення його до головного комітету для підготовки на повторне перше читання з визначенням при цьому основних положень, принципів, критеріїв, яким повинен відповідати доопрацьований законопроект чи його структурні частини; 4) опублікування законопроекту у визначеному парламентом друкованому ЗМІ для всенародного обговорення, доопрацювання його головним комітетом з урахуванням наслідків обговорення і подання на повторне перше читання.
Друге читання	1) прийняття законопроекту в другому читанні та доручення головному комітету підготувати його до третього читання; 2) відхилення законопроекту; 3) прийняття законопроекту в другому читанні та в цілому; 4) прийняття законопроекту в другому читанні, за винятком окремих розділів, глав, статей, частин статей, та направлення їх головному комітету на доопрацювання з наступним поданням законопроекту на повторне друге читання; 5) повернення законопроекту головному комітету на доопрацювання з наступним поданням на повторне друге читання.
Третє читання	1) прийняття закону в цілому і направлення його на підпис Президенту України; 2) перенесення голосування щодо законопроекту в цілому у зв'язку з прийняттям рішення про перенесення розгляду законопроекту або до подання Кабінетом Міністрів України проектів актів, прийняття яких передбачено в цьому законопроекті; 3) схвалення тексту законопроекту в цілому і винесення його на всеукраїнський референдум; 4) відхилення законопроекту .

Текст закону, прийнятий ВРУ, не пізніш як у 10денний строк оформляється головним комітетом, візується головою комітету, керівником юридичного підрозділу та керівником підрозділу з оформлення таких документів і подається на підпис Голові Верховної Ради України (ст. 130 Закону України "Про Регламент Верховної Ради України").

Голова ВРУ підписує поданий на підпис закон не раніше двох і не пізніше п'яти днів з дня його подання. Підписаний закон Голова ВРУ невідкладно направляє ПУ. ПУ протягом 15 днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює його або повертає закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до ВРУ для повторного розгляду. У разі якщо ПУ протягом встановленого строку не повернув закон для повторного розгляду, закон вважається схваленим ПУ і має бути підписаний та офіційно оприлюднений.

53.Інститут уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

 Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території Укр і в межах її юрисдикції на постійній основі здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (далі - Уповноважений), який у своїй діяльності керується КУ та ЗУ законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

 Метою парламентського контролю, який здійснює Уповноважений, є:

     1) захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами України;

     2) додержання та повага до прав і свобод людини і громадянина суб'єктами, зазначеними у статті 2 цього Закону;

     3) запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяння їх поновленню;

     4) сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина у відповідність з Конституцією України, міжнародними стандартами у цій галузі;

     5) поліпшення і подальший розвиток міжнародного співробітництва в галузі захисту прав і свобод людини і громадянина;

     6) запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод;

     7) сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу.

 Уповноважений є посадовою особою

Уповноваженим може бути особа яка:

•  є громадянином України;
•  на день обрання досягла 40 років;
•  володіє державною мовою;
•  має високі моральні якості, досвід правозахисної діяльності;
•  протягом останніх п'яти років проживає в Україні.

Уповноважений призначається на посаду і звільняється з посади ВРУ таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів. Не може бути призначена Уповноваженим особа, яка має судимість за вчинення злочину, якщо ця судимість не погашена та не знята в установленому законом порядку.

Несумісність посади Уповноваженого. Уповноважений:

а) не може мати представницького мандата;

б) обіймати будь-які інші посади в органах державної влади, виконувати іншу оплачувану чи неоплачувану роботу

в) не може бути членом будь-якої політичної партії.

За наявності зазначених обставин Уповноважений повинен їх усунути протягом 10 днів після його призначення.

Повноваження Уповноваженого припиняються у разі:

1) відмови його від подальшого виконання обов'язків шляхом подання заяви про складення своїх повноважень;

2) набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо нього;

3) набрання законної сили рішенням суду про визнання особи, яка обіймає посаду Уповноваженого, безвісно відсутньою або про оголошення її померлою;

4) складення присяги новообраним Уповноваженим;

5) смерті особи, яка обіймає посаду Уповноваженого.

Верховна Рада України приймає рішення про звільнення з посади Уповноваженого достроково у разі:

1) порушення присяги;

2) порушення вимог щодо несумісності діяльності;

3) припинення громадянства України;

4) неспроможності, протягом більше чотирьох місяців підряд виконувати обов'язки через незадовільний стан здоров'я чи втрату працездатност

    Уповноважений має право:

     1) невідкладного прийому ПУ, Головою ВРУ, Прем'єр-міністром України, головами КСУ, ВСУ та вищих спеціалізованих судів України, Генеральним прокурором України

     2) бути присутнім на засіданнях ВРУ, КабМіну, КСУ, ВСУ та вищих спеціалізованих судів України, колегії прокуратури України та інших колегіальних органів;

     5) на ознайомлення з документами, у тому числі тими, що містять інформацію з обмеженим доступом на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності, органах прокуратури, включаючи справи, які знаходяться в судах.

     7) запрошувати посадових і службових осіб, громадян України, іноземців та осіб без громадянства для отримання від них усних або письмових пояснень щодо обставин, які перевіряються по справі;

     8) відвідувати без попереднього повідомлення про час і мету відвідування такі місця:

     місця, в яких особи примусово тримаються за судовим рішенням або рішенням адміністративного органу відповідно до закону, в тому числі ізолятори тимчасового тримання, кімнати для затриманих та доставлених чергових частин органів внутрішніх справ

     психіатричні заклади;

     пункти тимчасового розміщення біженців;

     приміщення для транзитних пасажирів у пунктах пропуску через державний кордон;

     соціально-реабілітаційні центри.

     9) бути присутнім на засіданнях судів усіх інстанцій

     10) звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини і громадянина, які за станом здоров'я чи з інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно

     11) направляти у відповідні органи акти реагування Уповноваженого у разі виявлення порушень прав і свобод людини і громадянина для вжиття цими органами заходів; 

Обов'язки Уповноваженого

додержуватися КУ та ЗУ, інших правових актів

зберігати конфіденційну інформацію У разі розголошення таких відомостей Уповноважений несе відповідальність у встановленому законодавством порядку.

Уповноважений не має права розголошувати отримані відомості про особисте життя заявника та інших причетних до заяви осіб без їхньої згоди.

54.Конституційно-правовий статус та повноваження Президента України.

Стаття 102. ПУ є главою держави i виступає вiд її iменi. ПУ є гарантом державного суверенiтету, територiальної цiлiсностi України, додержання КУ, прав i свобод людини i громадянина.

Стаття 103. ПУ обирається громадянами Укр на основi загального, рiвного i прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на 5 рокiв. ПУ може бути обраний громадянин України, який досяг 35 рокiв, має право голосу, проживає в Українi протягом 10 останнiх перед днем виборiв рокiв та володiє державною мовою.

Одна й та сама особа не може бути Президентом України бiльше нiж два строки пiдряд.

ПУ не може мати iншого представницького мандата, обiймати посаду в органах державної влади або в об'єднаннях громадян, а також займатися iншою оплачуваною або пiдприємницькою дiяльнiстю чи входити до складу керiвного органу або наглядової ради пiдприємства, що має на метi одержання прибутку.

Черговi вибори ПУ проводяться в останню недiлю жовтня 5 року повноважень ПУ. У разi дострокового припинення повноважень ПУ вибори проводяться в перiод 90 днiв з дня припинення повноважень.

Компетенцію Президента України класифікують на певні види.

1.Представницькі повноваження - права та обов'язки ПУ як глави держави здійснювати загальне представництво держави як у межах державного кордону, так і в зовнішньополітичних відносинах.

Внутрішньополітична діяльність

•  виступає гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції України, прав і свобод громадян України (102);
•  забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави (1 106);
•  звертається з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України (2);
•  очолює Раду національної безпеки та оборони України (18);
•  приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України (20);
•  здійснює помилування (27);
•  нагороджує державними нагородами; встановлює відзнаки Президента України, нагороджує ними (25) та ін.

Зовнішньополітична діяльність

•  представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України (3);
•  приймає рішення про визнання іноземних держав (4);
•  призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях, приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав (5) та ін.

2. Законодавчі повноваження - права та обов'язки ПУ у сфері розробки, прийняття і набуття чинності законами України:

•  має право законодавчої ініціативи у ВРУ (с93);
•  визначає законопроекти невідкладними, що зумовлює позачерговий їх розгляд Верховною Радою України (с93);
•  має право вето щодо прийнятих ВРУ законів (крім законів про внесення змін до КУ) з наступним поверненням їх на повторний розгляд ВРУ (30);
•  підписує закони, прийняті ВРУ (23);
•  на основі та на виконання КУ ы ЗУ видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України (ч.3 106) та ін.

3. Установчі повноваження - права та обов'язки ПУ у сфері утворення, реорганізації та ліквідації інших державних органів:

•  призначає за згодою ВРУ Прем'єр-міністра України, припиняє його повноваження та приймає рішення про відставку Прем'єр-міністра України (9)
•  призначає за поданням Прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах (10);
•  призначає на посаду та звільняє з посади за згодою ВРУ Генерального прокурора України (11);
•  призначає половину складу Ради Національного банку України (12);
•  призначає половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення (13);
•  призначає на посади та звільняє з посад за згодою ВРУ  Голову антимонопольного комітету України, Голову Фонду державного майна України, Голову Державного комітету телебачення і радіомовлення України (14);
•  утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем'єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади (15);
•  призначає третину складу КСУ (22);
•  утворює суди у визначеному законом порядку (п. 23 ч. 1 ст. 106 Конституції України);
•  призначає представника ПУ в АРК тощо.

4. Контрольні повноваження - права та обов'язки ПУ у сфері нагляду за дотриманням законності у діяльності інших органів державної влади:

•  припиняє повноваження ВРУ, якщо протягом 30 днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися (8);
•  скасовує акти КабМіну та акти Ради Міністрів АРК(16);
•  пропонує ВРУ розглянути питання про відповідальність КабМіну та прийняти резолюцію недовіри КабМіну.

Отже, Президент України наділений широким колом повноважень для здійснення функцій державного управління та контролю.

55.Конституційно-правовий статус Ради національної безпеки і оборони України. Адміністрація Президента України: завдання, функції, права.

Стаття 107. Рада нацiональної безпеки i оборони України є координацiйним органом з питань нац безпеки i оборони при ПУ. РНБО координує i контролює дiяльнiсть органiв виконавчої влади у сферi нацiональної безпеки i оборони.

Головою РНБО є ПУ. Персональний склад РНБО формує ПУ.

До складу РНБО за посадою входять Прем'єр-мiнiстр України, Мiнiстр оборони України, Голова СБУ, Мiнiстр МВС України, Мiнiстр закордонних справ України. У засiданнях РНБО  може брати участь Голова ВРУ.

Рiшення РНБО України вводяться в дiю указами ПУ.

Функції Ради національної безпеки і оборони України

     1) внесення пропозицій ПУ щодо реалізації засад внутрішньої і зовнішньої політики у сфері національної безпеки і оборони;

     2) координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони у мирний час та в умовах воєнного або надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України.

Компетенція Ради національної безпеки і оборони України

     1) розробляє та розглядає на своїх засіданнях питання, які відповідно до КУ  та ЗУ, Концепції (основ державної політики) національної безпеки України, Воєнної доктрини України належать до сфери національної безпеки і оборони, та подає пропозиції Президентові України щодо:

     визначення стратегічних національних інтересів України 

     удосконалення системи забезпечення національної безпеки та організації оборони

     заходів політичного, економічного, соціального, воєнного та іншого характеру відповідно до масштабу потенційних та реальних загроз національним інтересам України;

     питань оголошення стану війни, загальної або часткової мобілізації, введення воєнного чи надзвичайного стану

     2) здійснює поточний контроль за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони, подає Президентові України відповідні висновки та пропозиції;

     4) ініціює розроблення нормативних актів та документів з питань національної безпеки і оборони, узагальнює практику їх застосування та результати перевірок їх виконання;

     6) координує і контролює діяльність органів місцевого самоврядування в межах наданих повноважень під час введення воєнного чи надзвичайного стану;

     

Адміністрація Президента України є постійно діючим допоміжним органом, утвореним ПУ

 Основними завданнями Адміністрації є організаційне, правове, консультативне, інформаційне, експертно-аналітичне та інше забезпечення здійснення Президентом України визначених Конституцією України повноважень.

Функції:

 1) здійснює аналіз політичних, економічних, соціальних, гуманітарних та інших процесів, що відбуваються в Україні і світі, готує за його результатами для подання на розгляд Президентові України пропозиції з питань формування та реалізації внутрішньої і зовнішньої політики держави

     2) здійснює підготовку пропозицій щодо здійснення керівництва зовнішньополітичною діяльністю держави та вносить їх на розгляд Президентові України 

     4) забезпечує підготовку проектів послань Президента України до народу,

     5) забезпечує взаємодію ПУ з ВРУ, КабМіном, іншими держ органами, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян (у тому числі політичними партіями, професійними спілками), підприємствами, установами, іншими організаціями, сприяє підвищенню ефективності такої взаємодії;

     6) здійснює в установленому порядку експертизу прийнятих ВРУ законів, що надійшли на підпис ПУ, готує пропозиції щодо підписання законів або застосування щодо них права вето;

     7) забезпечує планування діяльності Президента України;

     8) опрацьовує і подає на підпис Президентові України проекти указів, розпоряджень Президента України, інших документів;

     9) забезпечує підготовку проектів законів, що вносяться Президентом України до ВРУ

     10) забезпечує офіційне оприлюднення підписаних Президентом України законів України, а також указів і розпоряджень Президента України; 

     15) забезпечує контроль за виконанням указів, розпоряджень, доручень Президента України; 

     20) організовує прийом громадян, які звертаються до Президента України,

     22) забезпечує в межах своєї компетенції реалізацію державної політики стосовно державної таємниці;

     23) виконує інші функції для забезпечення здійснення Президентом України своїх повноважень.

має право

     1) одержувати інформацію, документи і матеріали від державних органів та органів місцевого самоврядування, підприємств тощо;

     2) користуватися інформаційними базами даних державних органів, мережами спеціального зв'язку та іншими технічними засобами;

     3) залучати до виконання окремих робіт і завдань, до участі у вивченні окремих питань учених і фахівців працівників центральних та місцевих органів викон влади;

     4) скликати наради, створювати робочі групи;

     5) порушувати питання щодо проведення науково-дослідних та інших робіт з питань, що належать до повноважень Президента України та Адміністрації.

56.Поняття виконавчої влади. Її специфіка та особливості.

Державна влада Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Виконавча влада в Україні - це представлена державними виконавчими органами самостійна та незалежна в системі поділу влади, відмінна від законодавчої та судової гілка державної влади, що утворена для виконання КУ та ЗУ, оперативного управління суспільними і державними справами.

Уряд забезпечує виконання законів та інших актів законодавчої влади, є відповідальним перед нею, підзвітним і підконтрольним їй. Проте виконавча влада не вичерпується одним лише «виконанням законів». Вона покликана відпрацьовувати шляхи та засоби реалізації законів, займатися поточним управлінням, здійснювати розпорядничу діяльність. У цих цілях з усіх питань своєї компетенції уряд видає нормативно-правові акти (укази, розпорядження та ін.), що мають підзаконний характер.

Таким чином, призначення органів виконавчої влади — управління, що охоплює:

• виконавчу діяльність — здійснення тих рішень, що прийняті органами законодавчої влади;

• розпорядчу діяльність — здійснення управління шляхом видання підзаконних актів і виконання організаційних дій.

Виконавча влада діє безупинно і скрізь на території держави (на відміну від законодавчої і судової), спирається на людські, матеріальні та інші ресурси, здійснюється чиновниками, армією, адміністрацією тощо. Це створює основу для можливої узурпації всієї повноти державної влади саме виконавчими органами. Тут важливі діючі механізми «стримувань і противаг» як із боку законодавчої (через розвинуте законодавство і контроль), так і з боку судової влади (через судовий контроль і конституційний нагляд).

Ознаки виконавчої влади:

1) представлена державними виконавчими органами; самостійна та незалежна в системі поділу влад (ст. 6 Конституції України);

2) відмінна від законодавчої та судової гілок державної влади, що зумовлено історико-правовим розвитком інституту виконавчої влади.

3) створена для виконання КУ та ЗУ, міжнародних договорів, указів ПУ, оперативного управління суспільними та державними справами;

4) виконавча влада діє на території України постійно, тобто функціональна діяльність органів виконавчої влади є безперервною;

5) представлена системою органів державної виконавчої влади, які перебувають в ієрархічній підпорядкованості.

Систему органів виконавчої влади становлять:

1) вищий орган виконавчої влади - КабіМін, який є органом загальної компетенції;

2) центральні органи виконавчої влади - міністерства та інші центральні органи виконавчої влади України;

3) нижчі органи виконавчої влади - місцеві районні та обласні державні адміністрації.

57.Правовий статус та повноваження Кабінету Міністрів України.

Ст 113. КабiМiн є вищим органом у системi органiв викон влади. КабМiн вiдповiдальний перед ПУ та пiдконтрольний i пiдзвiтний ВРУ у межах, передбачених у статтях 85, 87 КУ. КабМiн у своїй дiяльностi керується КУ та ЗУ, актами ПУ.

Ст 114. До складу КабМiну України входять Прем'єр-мiнiстр України, Перший вiце-прем'єр-мiнiстр, три вiце-прем'єр-мiнiстри, мiнiстри.
Діяльність КабМіну ґрунтується на принципах верховенства права, законності, поділу державної влади, безперервності, колегіальності, солідарної відповідальності, відкритості та прозорості.

Стаття 116. КабiМiн: (завдання)

1) забезпечує державний суверенiтет i економiчну самостiйнiсть Укр, здiйснення

внутр i зовн полiтики держави, виконання КУ і ЗУ, актiв ПУ;

2) вживає заходiв щодо забезпечення прав i свобод людини i громадянина;

3) забезпечує проведення фiнансової, цiнової, iнвестицiйної та податкової полiтики;

полiтики у сферах працi й зайнятостi населення, соцiального захисту, освiти, науки i

культури, охорони природи, екологiчної безпеки i природокористування;

4) розробляє i здiйснює загальнодержавнi програми економiчного, науково-технiчного, соцiального i культурного розвитку Укр;

5) забезпечує рiвнi умови розвитку всiх форм власностi; здiйснює управлiння

об'єктами державної власностi вiдповiдно до закону;

6) розробляє проект закону про Держбюджет Укр i забезпечує виконання затвердженого ВРУ Держбюджету України, подає ВРУ звiт про його виконання;

7) здiйснює заходи щодо забезпечення обороноздатностi i нацiональної безпеки

України, громадського порядку, боротьби зi злочиннiстю;

8) органiзовує i забезпечує здiйснення ЗЕД України, митної справи;

9) спрямовує i координує роботу мiнiстерств, iнших органiв виконавчої влади;

10) виконує iншi функцiї, визначенi Конституцiєю та законами України, актами

Основні повноваження Кабінету Міністрів України

     1) у сфері економіки та фінансів:

•  Забезпечує: 
•  проведення державної економічної політики, здійснює прогнозування та державне регулювання національної економіки;
•  розроблення і виконання загальнодержавних програм економічного та соціального розвитку;
•  здійснення державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності;
•  проведення державної аграрної політики та продовольчу безпеку держави;
•  захист та підтримку національного товаровиробника;
•  проведення державної фінансової та податкової політики, сприяє стабільності грошової одиниці України;
•  здійснює відповідно до закону управління об'єктами державної власності 
•  сприяє розвитку підприємництва на засадах рівності перед законом усіх форм власності 
•  розробляє проекти законів про Державний бюджет України
•  організовує державне страхування;
•  забезпечує проведення державної політики цін та здійснює державне регулювання ціноутворення;

     2) у сферах соц політики, охорони здоров'я, освіти, науки, культури, спорту, туризму, охорони навколишнього природного середовища та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій:

•  Забезпечує:
•  проведення державної соц політики, вживає заходів щодо підвищення реальних доходів населення та забезпечує соціальний захист громадян;
•  підготовку проектів законів щодо державних соціальних стандартів і соціальних гарантій;
•  забезпечує розроблення та виконання державних програм соціальної допомоги
•  проведення держ політики зайнятості населення, розроблення та виконання відповідних державних програм, вирішує питання профорієнтації, підготовки та перепідготовки кадрів 
•  проведення держ політики у сферах охорони здоров'я, санітарно-епідемічного благополуччя, охорони материнства та дитинства сферах культури
•  проведення науково-технічної політики, розвиток і зміцнення науково-технічного потенціалу України
•  розроблення та виконання державних і міждержавних екологічних програм;
•  проведення держ політики у сфері охорони природи, екологічної безпеки та природокористування;
•  здійснення заходів, передбачених державними програмами ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи
•  здійснює в межах своїх повноважень державне управління у сфері охорони та раціонального використання землі, її надр, водних ресурсів, рослинного і тваринного світу, інших природних ресурсів;
  

     3) у сферах правової політики, законності, забезпечення прав і свобод людини та громадянина:

•  Забезпечує: 
•  проведення державної правової політики;
•  фінансування видатків на утримання судів у межах, визначених законом про Держбюджет України
•  здійснює:
•  контроль за додержанням законодавства органами виконавчої влади, їх посадовими особами, а також органами місцевого самоврядування
•  заходи щодо забезпечення виконання судових рішень органами виконавчої влади та їх керівниками;
•  заходи щодо забезпечення функціонування системи безоплатної правової допомоги;
•  координацію і контроль за діяльністю органів виконавчої влади щодо запобігання і протидії корупції;
•  вживає заходів щодо захисту прав і свобод, гідності, життя і здоров'я людини та громадянина від протиправних посягань, охорони власності та громадського порядку
•  організовує фінансове і матеріально-технічне забезпечення діяльності правоохоронних органів, соціальний захист працівників зазначених органів та членів їхніх сімей;

     4) у сфері зовнішньої політики:

•  Забезпечує:
•  зовнішньополітичну діяльність Укр, розробляє та затверджує державні програми в цій сфері, погоджує програми перебування офіційних закордонних делегацій, до складу яких входять представники КабМіну
•  вирішення питань щодо укладення та виконання міжнародних договорів України;
•  приймає рішення про придбання за кордоном у власність України нерухомого майна

     5) у сфері національної безпеки та обороноздатності:

•  Здійснює:
•  заходи щодо охорони та захисту держ кордону Укр і території Укр;
•  заходи щодо зміцнення національної безпеки України, розробляє та затверджує державні програми з цих питань;
•  заходи щодо забезпечення боєздатності Збройних Сил України,
•  керівництво єдиною системою цивільного захисту України,
•  вживає заходів щодо забезпечення обороноздатності України, оснащення Збройних Сил України.
•  забезпечує соціальні і правові гарантії військовослужбовцям, особам, звільненим з військової служби, та членам їхніх сімей;
•  визначає пріоритетні напрями розвитку оборонно-промислового комплексу. 

     6) у сфері вдосконалення держ управління та держ служби:

•  організовує проведення єдиної держ політики у сфері держ служби;
•  здійснює заходи щодо кадрового забезпечення органів виконавчої влади
•  розробляє і здійснює заходи, спрямовані на вдосконалення системи органів виконавчої влади з метою підвищення ефективності їх діяльності
•  приймає рішення щодо забезпечення представництва інтересів КабМіну під час розгляду справ у КСУ;
•  затверджує граничну чисельність працівників органів виконавчої влади;
•  визначає умови оплати праці працівників бюджетних установ та підприємств державного сектору економіки, а також грошового забезпечення військовослужбовців.
  

58.Центральні органи державної виконавчої влади в Україні.

 Систему центральних органів виконавчої влади складають міністерства України та інші центральні органи виконавчої влади.Система цоввє складовою системи органів виконавчої влади, вищим органом якої є КабМін.

Юр. Особа публічного права

 Міністерство є цовв, який забезпечує формування та реалізує державну політику в одній чи декількох визначених ПУ сферах, проведення якої покладено на КабМін КУ та ЗУ.

  Міністерство очолює міністр, який є членом КабМіну.

Завдання міністерства

     1) забезпечення нормативно-правового регулювання;

     2) визначення пріоритетних напрямів розвитку;

     3) інформування та надання роз'яснень щодо здійснення держ політики;

     4) узагальнення практики застосування законодавства, розроблення пропозицій щодо його вдосконалення та внесення в установленому порядку проектів законодавчих актів, актів ПУ, КабМіну на розгляд ПУ та КабМіну;

     4-1) забезпечення здійснення соціального діалогу на галузевому рівні; 

     5) здійснення інших завдань, визначених ЗУ та покладених на нього актами ПУ.

Міністр
   Міністр як керівник міністерства:

     1) очолює міністерство, здійснює керівництво його діяльністю;

     2) визначає пріоритети роботи міністерства та шляхи виконання покладених на нього завдань

     3) організовує та контролює виконання апаратом міністерства і територіальними органами міністерства норм законодавства 

     4) забезпечує виконання зобов'язань, взятих за міжнародними договорами України;

     5) вносить Прем'єр-міністрові України пропозиції щодо призначення на посади першого заступника міністра, заступника міністра (у разі введення), заступника міністра - керівника апарату;

     8) затверджує структуру апарату міністерства і його територіальних органів 

     12) утворює, ліквідовує, реорганізовує підприємства, установи, організації, що належить до сфери управління цього міністерства

     13) притягує до дисциплінарної відповідальності керівників державних підприємств, установ, організацій, що перебувають у сфері управління відповідного міністерства;
      19) представляє міністерство у публічно-правових відносинах з іншими органами

     23) залучає державних службовців та працівників територіальних органів міністерства до розгляду питань, що належать до компетенції міністерства;

     24) приймає рішення щодо розподілу бюджетних коштів, головним розпорядником яких є міністерство;

     25) утворює комісії, робочі та експертні групи;

     26) скликає та проводить наради з питань, що належать до його компетенції;

     27) підписує накази міністерства;

Патронатна служба міністра здійснює консультування міністра, підготовку необхідних для виконання завдань міністерства матеріалів, забезпечує зв'язок із посадовими особами інших органів держ влади, організацію зустрічей та зв'язків із громадськістю, ЗМІ, а також виконує інші доручення міністра.

     Цовв утворюються для виконання окремих функцій з реалізації держ політики як служби, агентства, інспекції.
 Діяльність цовв спрямовується та координується КабМіном через відповідних міністрів згідно із законодавством.

Основними завданнями центральних органів виконавчої влади є:

     1) надання адміністративних послуг;

     2) здійснення державного нагляду (контролю);

     3) управління об'єктами державної власності;

     4) внесення пропозицій щодо забезпечення формування державної політики на розгляд міністрів, які спрямовують та координують їх діяльність;

     5) здійснення інших завдань, визначених законами України та покладених на них Президентом України.

Іншими центральним органами виконавчої влади є

1) служби - у разі, якщо більшість функцій центрального органу виконавчої влади складають функції з надання адміністративних послуг фізичним і юридичним особам;

2) агентства - у разі, якщо більшість функцій центрального органу виконавчої влади складають функції з управління об'єктами державної власності, що належать до сфери його управління;

3) інспекції - у разі, якщо більшість функцій центрального органу виконавчої влади складають контрольно-наглядові функції за дотриманням державними органами, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, юридичними та фізичними особами актів законодавства.

цоввв зі спеціальним статусом є:

1) Антимонопольний комітет України;

2) Фонд державного майна України;

3) Державний комітет телебачення і радіомовлення України.

Зазначений Законом перелік інших центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом є невичерпним. Такі органи може утворювати Президент України своїм указом.

59.Система місцевих органів виконавчої влади в Україні.

Місцевими органами виконавчої влади є:

1) місцеві державні адміністрації- місцеві овв загальної компетенції;

2) територіальні органи міністерств, інших цовв - місцеві овв спеціальної компетенції.

Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації.

     Місцева державна адміністрація є місцевим овв і входить до системи овв.

     Місцева державна адміністрація в межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної АТО, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою.є юр. особами

     Особливості здійснення виконавчої влади у містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України.

Місцеві державні адміністрації в межах відповідної АТО забезпечують:

     1) виконання КУ та ЗУ, актів ПУ, КабМіну, інших овв вищого рівня;

     2) законність і правопорядок, додержання прав і свобод громадян;

     3) виконання держ і регіональних програм соц-економ та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин - також програм їх національно-культурного розвитку;

     4) підготовку та виконання відповідних бюджетів;

     5) звіт про виконання відповідних бюджетів та програм;

     6) взаємодію з органами місцевого самоврядування;

     7) реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.

     Місцеві державні адміністрації діють на засадах:

•  відповідальності перед людиною і державою за свою діяльність;
•  верховенства права;
•  законності;
•  пріоритетності прав людини;
•  гласності;
•  поєднання державних і місцевих інтересів.

До відання місцевих державних адміністрацій у межах і формах, визначених КУ та ЗУ, належить вирішення питань:

     1) забезпечення законності, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян;

     2) соціально-економічного розвитку відповідних територій;

     3) бюджету, фінансів та обліку;

     4) управління майном, приватизації, сприяння розвитку підприємництва та здійснення державної регуляторної політики;

     5) промисловості, сільського господарства, будівництва, транспорту і зв'язку;

     6) науки, освіти, культури, охорони здоров'я, фізкультури і спорту, сім'ї, жінок, молоді та неповнолітніх;

     7) використання землі, природних ресурсів, охорони довкілля;

     8) зовнішньоекономічної діяльності;

     9) оборонної роботи та мобілізаційної підготовки;

     10) соціального захисту, зайнятості населення, праці та заробітної плати.

60.Особливості здійснення державної виконавчої влади в Автономній Республіці Крим. Представництво Президента України в АРК.

До виконавчих органів АРК належать РМ АРК, республіканські міністерства і комітети, районні в АРК державні адміністрації. Окремі державні повноваження виконують виконавчі комітети сільських, селищних і міських рад, що делегуються їм державними органами.

Урядом АРК є Рада міністрів АРК. Голова РМ АРК призначається на посаду та звільняється з посади  ВР АРК за погодженням із ПУ.

До основних завдань РМ АРК належать:

1) забезпечення на території АРК виконання КУ та ЗУ, та інших норм законодавства.

2) участь у забезпеченні на території АРК прав і свобод громадян, національної злагоди, створення сприятливих умов для вільного і гармонійного розвитку особистості, сприяння охороні правопорядку і громадській безпеці;

3) забезпечення реалізації на території АРК бюджетної, фінансової, цінової, інвестиційної та інноваційної політики України, політики у сферах праці та зайнятості населення, соціального захисту,

4) участь у розробленні та виконанні держ програм, а також відповідно до загальнодержавних програм розроблення та забезпечення виконання програм АРК з питань соціально-економічного та культурного розвитку, раціонального природокористування, охорони навколишнього природного середовища;

5) розроблення бюджету АРК, змін до нього на основі єдиної податкової і бюджетної політики Укр;

7) участь у здійсненні на території АРК заходів щодо забезпечення обороноздатності та національної безпеки Укр, боротьби із злочинністю, захисту населення і територій від надзвичайних екологічних ситуацій;

8) спрямування, координація та здійснення відповідно до закону контролю за діяльністю овв АРК, а також здійсненням районними державними адміністраціями в АРК державних функцій та повноважень;

9) забезпечення взаємодії з органами місцевого самоврядування та їх асоціаціями, здійснення відповідно до закону координації, контролю за виконанням такими органами повноважень, делегованих їм законами України, а також НПА ВР АРК;

10) здійснення інших виконавчих функцій та повноважень з питань, віднесених до самостійного відання АРК, а також державних виконавчих функцій та повноважень, делегованих ЗУ.

Діяльність РМ АРК ґрунтується на принципах верховенства права, конституційності, законності, пріоритетності прав людини, безперервності, колегіальності, солідарної відповідальності, гласності, відкритості та прозорості, поєднання інтересів АРК та держави, розмежування повноважень між овв АРК.

Голова   РМ АРК призначається на посаду і звільняється з  посади  ВР АРК  за  поданням  Голови  ВР АРК і за погодженням з ПУ.

Керівники  місцевих  державних  адміністрацій в АРК призначаються на посади  і  звільняються  з  посад ПУ  за  поданням  КабМіну, погодженим з Головою ВР АРК  і Головою  РМ АРК.  

Представництво Президента України в АРК є державним органом, утвореним відповідно до КУ з метою сприяння виконанню в АРК повноважень, покладених на ПУ.
 Представництво утворюється ПУ і безпосередньо йому підпорядковується.

Представництво очолює Постійний Представник ПУ в АРК. 

Відповідно до Конституції України Представництво Президента виконує такі функції:

а) вивчає стан виконання в АРК КУ та ЗУ, указів і розпоряджень ПУ, актів КабМіну, вживає заходів до забезпечення належного виконання актів законодавства України ВР АРК і РМ АРК, районними державними адміністраціями і органами місцевого самоврядування в АРК;

     б) сприяє додержанню конституційних прав і свобод людини і громадянина та досягненню міжнаціональної злагоди, соціально-економічної і політичної стабільності в АРК;

     в) аналізує нормативно-правові акти ВР АРК та РМ АРК щодо їх відповідності КУ та ЗУ і в разі потреби вносить пропозиції про зміни, скасування або зупинення їх дії;

     г) готує і подає на розгляд ПУ аналітичні матеріали з питань розвитку соціально-економічних та політичних процесів в АРК;

     д) сприяє ПУ у вирішенні кадрових питань в АРК;

     е) аналізує практику діяльності овв та органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, релігійних організацій в Автономній Республіці Крим, сприяє їх взаємодії з органами державної влади України, а також узагальнює відомості про громадську думку щодо економічної та соціальної ситуації в АРК, інформує ПУ з цих питань.

Постійний Представник і його заступник не можуть бути народними депутатами, обіймати керівні посади в інших державних, господарських органах та організаціях, органах об'єднань громадян, займатися підприємницькою (комерційною) діяльністю. На час перебування на цих посадах вони зупиняють своє членство в політичних партіях. Представництво Президента є юр особою. Постійний представник не може бути притягнутий до кримінальної або адміністративної відповідальності, що накладається у судовому порядку, без згоди на те Президента України.

61.Конституційно-правові норми, що регулюють статус прокуратури України.

Прокурорський нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів КабМіном, міністерствами та іншими цовв, органами держ і госп управління та контролю, РМ АРК, місцевими Радами, їх виконавчими органами, військовими частинами, політичними партіями, громадськими організаціями, масовими рухами, підприємствами, установами і організаціями, незалежно від форм власності, підпорядкованості та приналежності, посадовими особами та громадянами здійснюється Генпрокурором Укр і підпорядкованими йому прокурорами.

 Діяльність органів прокуратури спрямована на всемірне утвердження верховенства закону, зміцнення правопорядку і має своїм завданням захист від неправомірних посягань:

     1) закріплених КУ незалежності республіки, суспільного та державного ладу, політичної та економічної систем, прав національних груп і територіальних утворень;

     2) гарантованих КУ, іншими ЗУ та міжнародними правовими актами соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод людини та громадянина;

     3) основ демократичного устрою державної влади, правового статусу місцевих Рад, органів самоорганізації населення.

Функції прокуратури

     1) підтримання державного обвинувачення в суді;

     2) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом;

     3) нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

     4) нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Стаття 122. Прокуратуру Укр очолює Генпрокурор України, який призначається на посаду за згодою ВРУ та звiльняється з посади ПУ. ВРУ може висловити недовiру Генпрокуроровi Укр, що має наслiдком його вiдставку з посади. Строк повноважень - 5 рокiв.

Систему органів прокуратури становлять:

•  Генпрокуратура Укр. У ГПУ утворюється колегія у складі Генпрокурора Укр (голова), його першого заступника, заступників, прокурора АРК, інших керівних працівників органів прокуратури. Персональний склад колегії затверджується Генпрокурором України;
•  прокуратура АРК, областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних);
•  міські, районні, міжрайонні, інші прирівняні до них прокуратури.

Генеральна прокуратура України і підпорядковані їй прокуратури є юридичними особами

На посади районних і міських прокурорів призначаються дієздатні громадяни Укр, яким виповнилося 25 років, мають стаж роботи на судових посадах чи у прокуратурі не менше 3 років.

На посади прокурорів АРК, областей, міст Києва та Севастополя призначаються дієздатні громадяни Укр, не молодші 30 років, які мають стаж роботи у судових органах чи органах прокуратури не менше 7 років.

Актами прокурорського реагування на виявлені факти порушення закону є: протест, припис, подання, постанова.

Протест прокурора виноситься на акт, що суперечить закону, або на незаконні рішення чи дії посадової особи. У протесті прокурор ставить питання про скасування акта або приведення його у відповідність до закону, а також припинення незаконної дії посадової особи, поновлення порушеного права.

Письмовий припис прокурора про усунення порушень закону вноситься ним, його заступником органу чи посадовій особі, які допустили порушення, або органу чи посадовій особі вищого рівня у порядку підпорядкованості органу чи посадовій особі, які правомочні усунути порушення. 

Подання прокурора з вимогами усунення порушень закону, причин цих порушень і умов, що їм сприяють, вноситься прокурором, його заступником у державний орган, громадську організацію або посадовій особі, які наділені повноваженням усунути порушення закону, і підлягає невідкладному розгляду.

Постанова прокурора вноситься у разі порушення закону посадовою особою або громадянином.

62.Конституційні засади судочинства в Україні.

Стаття 129. Суддi при здiйсненнi правосуддя незалежнi i пiдкоряються лише закону.

Судочинство провадиться суддею одноособово, колегiєю суддiв чи судом присяжних.

Основними засадами судочинства є:

1) законність  - передбачає неухильне дотримання судами загальної юрисдикції КУ та ЗУ під час здійснення ними цивіл, господ, адмін та кримінал судочинства.

2) рiвнiсть усiх учасникiв судового процесу перед законом i судом - передбачає рівність перед зазначеними Інстанціями всіх учасників судового процесу незалежно від статі, раси, кольору шкіри, мови, політичних, релігійних та інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин.

3) забезпечення доведеностi вини; (принцип презумпції невинуватості), особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути підданою кримінальному покаранню, доки ЇЇ вину не буде доведено у законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Доведення вини особи у суді покладається на прокурора

4) змагальнiсть сторiн та свобода в наданнi ними суду своїх доказiв i у доведеннi перед судом їх переконливості - змагального типу судового процесу властиве розмежування процесуальних функцій сторін та незалежного від Інтересів цих сторін суду, наявність протилежних сторін судового процесу та участь сторін у дослідженні доказів. Зазначений принцип деталізується в галузевому процесуальному законодавстві як щодо учасників судового процесу, так і щодо їх функцій та порядку дослідження доказів сторін.

5) пiдтримання державного обвинувачення в судi прокурором - визначає напрямки діяльності прокурора як представника держави через свої публічно-правові обов'язки та його роль у судовому процесі. Принцип підтримання державного обвинувачення в суді прокурором впливає на побудову усіх судових стадій кримін процесу і є специфічним продовженням загальногалузевого принципу змагальності судового процесу.

6) забезпечення обвинуваченому права на захист - Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі КУ гарантується", - а ст. 55 Основного Закону гарантує кожному право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом.

7) гласнiсть судового процесу та його повне фiксування технiчними засобами - розгляд справ у судах відбувається відкрито, крім випадків, передбачених процесуальним законом (закриті судові засідання). Реалізація цього принципу також допускає проведення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, теле-, відео-, звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання з дозволу суду, в порядку, встановленому процесуальним законодавством України.

8) забезпечення апеляцiйного та касацiйного оскарження рiшення суду, крiм випадкiв, встановлених законом - забезпечується інстанційною побудовою судової системи судів загальної юрисдикції України, яка передбачає повне чи часткове оскарження рішень суду першої інстанції, що не набрали (апеляція) або набрали (касація) законної сили у вищих судах. При цьому суд апеляційної інстанції вирішує питання факту і права, а суд касаційної інстанції - виключно права.

9) обов'язковiсть рiшень суду - рішення, які набрали законної сили, є обов'язковими до виконання усіма органами держ влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами, об'єднаннями громадян та іншими організаціями, громадянами та юридичними особами на всій території Укр. Обов'язковість урахування (преюдиціальність) судових рішень для інших судів, органів прокуратури, слідства, дізнання визначається чинним процесуальним законодавством.

Законом можуть бути визначенi також iншi засади судочинства в судах окремих

судових юрисдикцiй

63.Конституційний Суд України: правовий статус,  повноваження, організація та діяльність.

Ст147. КСУ є єдиним органом конституцiйної юрисдикцiї в Українi. КСУ вирiшує питання про вiдповiднiсть законiв та iнших правових актiв КУ i дає офiцiйне тлумачення КУ та ЗУ.

Ст148. КСУ складається з 18суддiв. ПУ, ВРУ та з'їзд суддiв України призначають по 6 суддiв КСУ.

Суддею КСУ може бути громадянин України, який на день призначення досяг 40 рокiв, має вищу юр освiту i стаж роботи за фахом не менш як 10 рокiв, проживає в Українi протягом останнiх 20 рокiв та володiє держ мовою.

Суддя КСУ призначається на 9 рокiв без права бути призначеним на повторний строк.

Голова КСУ обирається на спецiальному пленарному засiданнi КСУ зi складу суддiв КСУ шляхом таємного голосування лише на один 3 строк.

Конституційний Суд України приймає рішення та дає висновки у справах щодо:

1) конституційності законів та інших правових актів ВРУ, актів ПУ, актів КабМіну, правових актів ВР АРК;

2) відповідності КУ чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до ВРУ для надання згоди на їх обов'язковість;

3) додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення ПУ з поста в порядку імпічменту

4) офіційного тлумачення КУ та ЗУ;

5) відповідності проекту закону про внесення змін до КУ вимогам статей 157 і 158 КУ

6) порушення ВР ВРУ КУ або ЗУ

Питання провадження у справах та діяльності КСУ визначаються КУ, цим Законом та актами КСУ, що встановлюють порядок організації внутрішньої роботи Конституційного Суду України.

Фінансування КСУ передбачається в Державному бюджеті України окремим рядком.

Організаційне, науково-експертне, інформаційно-довідкове та інше забезпечення діяльності КСУ здійснює Секретаріат КСУ на чолі з керівником.

Керівник Секретаріату КСУ не може належати до політичних партій, мати представницький мандат, брати участь у будь-якій політичній діяльності, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.є державними службовцями.

КСУ на своєму засіданні утворює з числа суддів КСУ постійні комісії КСУ, що є його допоміжними робочими органами з питань організації його внутрішньої діяльності.

КСУ може утворювати на своїх пленарних засіданнях тимчасові комісії для додаткового дослідження питань, пов'язаних з конституційним провадженням у справі, за участю фахівців у відповідних галузях права.

Матеріали діяльності КСУ зберігаються в Архіві КСУ.100 років.

Для забезпечення КСУ нормативно-правовими актами, науковою та іншою спеціальною літературою утворюється Бібліотека КСУ.

Друкованим органом КСУ є "Вісник КСУ".

64.Місцеве самоврядування в Україні: конституційно-правовий статус, система, гарантії.

Місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

МС здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Свої особливості мають системи місцевого самоврядування у містах Києві та Севастополі.

Особливості місцевого самоврядування в м. Києві закріплені Законом України "Про столицю України - місто-герой Київ", їх суть зводиться до того, що міська та районні в цьому місті ради мають формувати свої власті виконавчі органи "на базі відповідних державних адміністрацій, які паралельно виконують функції державної виконавчої влади" (п. 2 Прикінцевих положень Закону).

Що ж стосується системи місцевого самоврядування у м. Севастополі, то вона поки що не приведена у відповідність з чинною Конституцією України, оскільки спеціальний закон про статус цього міста поки що не прийнятий.

Місцеве самоврядування в Україні здійснюється на принципах:

•  народовладдя;
•  законності;
•  гласності;
•  колегіальності;
•  поєднання місцевих і державних інтересів;
•  виборності;
•  правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності в межах повноважень, визначених цим та іншими законами;
•  підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їх органів та посадових осіб;
•  державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування;
•  судового захисту прав місцевого самоврядування.

Система місцевого самоврядування включає:

•  територіальну громаду;
•  сільську, селищну, міську раду;
•  сільського, селищного, міського голову;
•  виконавчі органи сільської, селищної, міської ради;
•  районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст;
•  органи самоорганізації населення.

У містах з районним поділом за рішенням територіальної громади міста або міської ради відповідно до цього Закону можуть утворюватися районні в місті ради. Районні в містах ради утворюють свої виконавчі органи та обирають голову ради, який одночасно є і головою її виконавчого комітету.

Гарантії місцевого самоврядування, його органів та посадових осіб

Територіальні громади, органи та посадові особи місцевого самоврядування самостійно реалізують надані їм повноваження.

овв, їх посадові особи не мають права втручатися в законну діяльність органів та посадових осіб МС, а також вирішувати питання, віднесені КУ, цим та іншими законами до повноважень органів та посадових осіб МС, крім випадків виконання делегованих їм радами повноважень, та в інших випадках, передбачених законом.

У разі розгляду місцевою державною адміністрацією питань, які зачіпають інтереси МС, вона повинна повідомити про це відповідні органи та посадових осіб МС

Органи та посадові особи місцевого самоврядування мають право звертатися до суду щодо визнання незаконними актів місцевих органів виконавчої влади, інших органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, які обмежують права територіальних громад, повноваження органів та посадових осіб місцевого самоврядування.

65.Основні напрямки діяльності та повноваження органів місцевого самоврядування.

функції МС - це визначені КУ та ЗУ основні напрямки і види діяльності МС в Україні

Функції місцевого самоврядування здійснюються на принципах народовладдя, законності, компетентності, поєднання місцевих і державних інтересів, системності та інших принципів.

У першу чергу, функції місцевого самоврядування поділяються за об'єктами - політичні, економічні, соціальні, культурні (духовні) та інші функції місцевого самоврядування.

Політичні функції місцевого самоврядування, як правило, пов'язані з реалізацією форм безпосередньої демократії на місцях відповідно до КУ та ЗУ.

Зокрема, політичні функції місцевого самоврядування передбачають:

•  забезпечення проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів;
•  забезпечення проведення місцевих виборів та інших форм безпосередньої демократії на місцях;
•  об'єднання в асоціації місцевого самоврядування тощо.

Економічні функції місцевого самоврядування передбачають

•  управління майном, що є у комунальній власності; утворення, реорганізацію та ліквідацію комунальних підприємств, організацій і установ, а також здійснення контролю за їх діяльністю;
•  затвердження бюджетів відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контроль за їх виконанням; встановлення місцевих податків і зборів відповідно до закону; утворення позабюджетних цільових коштів;
•  регулювання земельних відносин;
•  вирішення питань про надання дозволу на спеціальне використання природних ресурсів та Ін.

Важливе значення мають соціальні функції місцевого самоврядування. Це, перш за все,

•  затвердження програм соціально-економічного розвитку відповідних областей і районів та контроль за їх виконанням;
•  затвердження містобудівних програм; управління закладами охорони здоров'я, які належать територіальним громадам;
•  подання соціальної допомоги інвалідам, ветеранам війни та праці, сім'ям загиблих військовослужбовців, а також військовослужбовцям, звільненим у запас або відставку, інвалідам з дитинства, багатодітним сім'ям; вирішення у встановленому законом порядку питань опіки й піклування;
•  здійснення контролю за забезпеченням соціального захисту працівників, зайнятих на роботах із шкідливими умовами праці та ін.

культурні функції, реалізація яких передбачає:

•  затвердження програм культурного розвитку відповідних областей і районів та контроль за їх виконанням;
•  управління закладами освіти і культури, які належать територіальним громадам: заснування місцевих ЗМІ відповідних місцевих рад;
•  оголошення об'єктів, що мають історичну, культурну або наукову цінність пам'ятками історії або культури;
•  вирішення питань про робочу мову ради відповідно до законодавства про мови
•  відродження осередків традиційної народної творчості та ін.

Здійснення суб'єктами місцевого самоврядування такої діяльності, як організація територій і об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення; оголошення природних об'єктів, що мають екологічну цінність, пам'ятками природи тощо, дає підстави виділити такий вид їх об'єктних функцій, як екологічні функції місцевого самоврядування. Утім правова природа екологічних функцій місцевого самоврядування потребує додаткового обґрунтування.

Функції місцевого самоврядування також можуть бути класифіковані за суб'єктами місцевого самоврядування, що дає підстави виділити функції територіальних громад; функції місцевих рад; функції виконавчих органів; функції сільських, селищних і міських голів; функції органів самоорганізації населення тощо.

Напрямки і види діяльності місцевого самоврядування також можуть бути класифіковані за способами і засобами їх здійснення (правозастосовча; нормотворча; організаційна, виховна, прогностична та ін.); умовами здійснення - час (постійні, тимчасові) і територія здійснення (відповідно до системи адміністративно-територіального устрою України) тощо.

1. Виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються такі питання:

1) затвердження регламенту ради;

3) утворення:

•  виконавчого комітету ради, визначення його чисельності, затвердження персонального складу; внесення змін до складу виконавчого комітету та його розпуск;
•  за поданням сільського, селищного, міського голови інших виконавчих органів ради;

9) заслуховування: 

•  звіту сільського, селищного, міського голови про діяльність виконавчих органів ради, у тому числі щорічного звіту про здійснення державної регуляторної політики виконавчими органами відповідної ради;
•  звітів постійних комісій, керівників виконавчих органів ради та посадових осіб, яких вона призначає або затверджує;
•  повідомлень депутатів про роботу в раді, виконання ними доручень ради;
•  інформації прокурорів та керівників органів внутрішніх справ про стан законності, боротьби із злочинністю, охорони громадського порядку та результати діяльності на відповідній території;

13) розгляд запитів депутатів, прийняття рішень по запитах;

14) прийняття рішень щодо дострокового припинення повноважень депутата ради в порядку, встановленому законом;

15) скасування актів виконавчих органів ради, які не відповідають Конституції чи законам України, іншим актам законодавства, рішенням відповідної ради, прийнятим у межах її повноважень;

16) прийняття:

•  рішення щодо дострокового припинення повноважень сільського, селищного, міського голови у випадках, передбачених цим Законом;
•  рішень щодо організації проведення референдумів та виборів органів державної влади, місцевого самоврядування та сільського, селищного, міського голови;
•  рішень про наділення органів самоорганізації населення окремими власними повноваженнями органів місцевого самоврядування
•  рішень про об'єднання в асоціації або вступ до асоціацій, інших форм добровільних об'єднань органів місцевого самоврядування та про вихід з них;
•  рішень щодо здійснення місцевих запозичень;передачі коштів з відповідного місцевого бюджету

17) визначення відповідно до закону кількісного складу ради;

22) затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць, цільових програм з інших питань місцевого самоврядування;

23) затвердження місцевого бюджету, внесення змін до нього; затвердження звіту про виконання відповідного бюджету;

24) встановлення місцевих податків і зборів відповідно до Податкового кодексу України;

25) утворення цільових фондів, затвердження положень про ці фонди;

29) встановлення для підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної власності відповідних територіальних громад, розміру частки прибутку, яка підлягає зарахуванню до місцевого бюджету;

34) вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин;

38) надання відповідно до законодавства згоди на розміщення на території села, селища, міста нових об'єктів, у тому числі місць чи об'єктів для розміщення відходів, сфера екологічного впливу діяльності яких згідно з діючими нормативами включає відповідну територію;

66.Правовий статус депутатів органів місцевого самоврядування та голів сільських, селищних і міських  рад.

67.Вища рада юстиції в конституційному праві України.

68.Повноваження вищих органів державної влади України щодо здійснення політики у сфері митної справи.

1. а 7 7 1 4 0 3
2. Чувашский государственный университет имени И1
3. от греческого mgi ~ колдовство действия и обряды совершаемые с целью повлиять свер
4. реферату- Проблема задатків здібностей і інтелекту в психологіїРозділ- Психологія Проблема задатків здіб
5. вступая в брак исходили из одной данности например что ваша половина не собиралась работать а собиралась з
6. варианта ответов- а верно описываемое свойство типично для моего поведения или присуще мне в большей степе
7. Брюль Первобытное мышление
8. Тема-Класифікація товарів
9. 21 февраля 2014 года в городе Омске проводится открытое первенство Омской области среди молодежи
10. Тема- Техногенні небезпеки та їх наслідки
11. Раздумья о жизни
12. Реферат- Источники излучения в интегрально-оптических схемах
13. з курсу ldquo;Етика і естетикаrdquo; для підготовки фахівців за ОКР бакалавр галузь знань 0301 Соціальнопол
14. Information Society Concept
15. Лабораторная работа 12 Тема
16. Хаттский (протохеттский) язык
17. тематики и компьютерных наук Кафедра программного обеспечения КУРСОВАЯ РАБОТА по курсу- Информати
18. Лабораторная работа 12 Тема- Знакомство со средой Delphi
19. правову психологічну та історичну школи права.html
20. 7700520 Дополнение- доставка в г

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе