Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
з дисципліни: « Історія Азії і Африки у Cередні віки»
на тему: « Армія Османської імперії у Cередні віки»
Зміст
Вступ ……………………………………………………………………….…..…3
Розділ 1. Військо капікули, сераткули та топракли…………………….….….8
Розділ 2. Флот та зброя…………………………….……………………..……..16
Розділ 3. Еліта Османських військ – корпус яничар……………………..……24
Висновки…………………………………………………………………....……30
Список використаних джерел та літератури…………………………….……..32
Додатки……………………………………………………………………….…..36
Вступ
Актуальність теми. Війни та військова справа є важливими складовими історії і культури людського суспільства. В Османській імперії військова справа відігравала чи не найважливішу роль. У зв’язку з розширенням експансії Османської імперії зросла необхідність у створенні регулярного дисциплінованого війська. Збільшення завойованих територій призвело до виникнення нових військових формувань, підняття на новий рівень існуючих, в тому числі яничар – еліти Османської імперії. Протягом всієї історії імперії, а це більше 600 років, військова справа залишалась важливою ланкою тогочасного суспільства.
В чисельних війнах, які відбувалися на території України, війська османської імперії відігравали значну роль. Багато десятиліть точилася боротьба турків з козаками – захисниками батьківщини. Достатньо лише згадати захоплення турецької фортеці Очаків у 1538 р., Хотинську битву та ін. Все це свідчить про тісний зв'язок двох тогочасних країн – Гетьманщини та Османської імперії, саме тому відбувався обмін тактикою ведення бою, зброєю, одягом та звичаями, що зрештою збагатило як українську еліту – козаків та старшину, так і яничар. Навіть тепер, в сучасному козацькому костюмі присутні елементи одягу та зброї турків, що є відлунням подій, які відбувалися ще в середньовіччя.
Об’єкт курсової роботи – Османська імперія доби середньовіччя.
Предмет роботи – Військо Османської імперії доби середньовіччя.
Хронологічні рамки роботи охоплюють 1299 рік – початок XVIII від виникнення Османської імперії за Османа I до початку XVIII ст. − закінчення доби середньовіччя, бо саме в цей час відбувається становлення Османського війська, диференціація, виникають спеціальні загони та військова ієрархія.
Географічні межі дослідження – територія Османської імперії у період середньовіччя, а саме: охоплює Анатолію, Алжир, Туніс, Тріполі, Єгипет, Сирію, Азербайджан, Арменію, Крим, Північне Приазов’я та Причорномор’я, Анатолію, Албанію, Болгарію, Сербію, Валахію, Венгрію, Молдавію.
Історіографія проблеми. Історіографічна база роботи представлена дослідженнями українських, радянських, та іноземних дослідників.
Іноземні праці з досліджуваної теми представлено роботою такого історика як Л.Марсильи, який досліджував військовий стан імперії у XVII ст. [6].
У радянській історіографії військова історія Османської імперії епохи середньовіччя вивчена недостатньо. В узагальнюючих працях вона представлена працями Ю.А.Петросяна [27].
Серед робіт іноземних істориків найбільш грунтовне дослідження процесу становлення сучасної турецької держави - монографія англійського вченого Б.Льюїса [22]. У своїй роботі він вважає, що вже у XVIII ст. робилися перші спроби «європеїзації». Б.Льюїс − один з перших авторів, які звернули увагу на ранні європейські запозичення в Османській імперії (в XVI-XVIII ст.) в галузі військової техніки, кораблебудування, тощо.
Сучасний український історик Тарас Чухліб в своїй праці «Казаки и Янычары», дуже ґрунтовно підходить до проблеми взаємовідносин християнських козаків та мусульманських яничар. В праці використано багато неопублікованих джерел, тому вона є цінною для дослідження. Важливим у праці є аспект порівняння тактики ведення бою, зброї козаків і яничар [30];
Ігор Володимирович Срібняк − український історик, османіст, в статтях, присвячених Османським військам, розкриває характеристику військ капітулу та його особливості формування, аспекти утворення та вишколу новобранців – аджемі огланів, яничарського корпусу [15,18,32];
Є також велика праця колективу авторів, присвячена армії Османської імперії, в якій ґрунтовно описуються склад армії, військові формування, даються приклади озброєння та зовнішнього вигляду тогочасних військ [21].
Слід також зазначити досягнення таких дослідників: Д.Ніколле та А.Макбрайда [23], С.Рансімена [28], Г.Іналджика [17], , А.Б.Широкорада [31],
Ф.Хитцеля [29] та ін.
Отже, тема потребує подальшої розробки, з огляду на видання нових джерел. Мало або недостатньо в працях дослідників висвітлені такі питання як: склад, чисельність та ієрархія військ васально залежних провінцій, значення військ топракли у вирішальних битвах Османської імперії, відносини яничарів з іншими родами військ, та недостатньо відомостей про загони яничарів в ранні етапи їх формування. Тому ця проблематика потребує подальшої розробки та дослідження.
Мета роботи – дослідити соціальний склад, організаційну структуру та особливості функціонування османського війська в період його становлення і розвитку в XIV- початку XVIII ст.
Відповідно до мети сформульовані завдання дослідження:
Джерельна база роботи. Джерела, які я використовував з даної теми умовно можна поділити на такі групи: наративні та актові.
До наративних джерел належать: повідомлення першого постійного посла Росії в Туреччині Толстого П.А. «Стан народу турецького ...» [12]. робота ґрунтується як на його власних спостереженнях, так і на ряді цінних джерел, нам вона цінна свідченнями щодо характеристики фінансового та військово-політичного устрою Османської імперії. Документ складений Толстим на основі відомостей, переданих йому Лукою Баркою, представником Дубровника при Порті, великим знавцем турецьких державних порядків. Ще в одній праці Толстого, ми знаходимо важливі відомості щодо складу та різновиду турецького флоту [11].
Візантійський історик Георгій Сфрандзі [10] дає відомості щодо військ турецького еміра, артилерію, флот, які складали армію в XV ст. Від наближеного до султана Мурада IV Кочубея [5], ми дізнаємося про впорядкування організації придворної служби та війська, що складається на жалуванні, про встановлення твердих і помірних витрат на утримання цих категорій султанських слуг. Сербський воїн Костянтин, який був взятий у полон турецькими військами, залишив у своїй праці «Записки яничара» [3], важливі відомості про організацію і побут яничар, але він був анти турецького напрямку, тому до цих відомостей потрібно ставитися критично.
Серед актових джерел були розглянуті: «Історія походження законів яничарського корпусу» [7], з якої ми дізнаємося про військовий аспект організації турецьких феодалів − сіпахі, історію регулярних військових підрозділів, що входили до складу капікулу, зокрема яничарського корпусу. У цій праці яничарський корпус виділяється як специфічний військовий і соціально-політичний інститут османської держави, інститут, який протягом XIV-XIX ст. являв собою одну з найважливіших особливостей державної структури середньовічної Османської імперії.
«Трактат Алі Чауша» [1] повідомляє про тімаріотську організацію в Османській імперії, яка відіграла важливу роль у становленні професійного війська капікулу.
В книзі законів Османської імперії [8], в період правління Мехмеда II знаходимо чітку ієрархічну драбину військових «командирів», розподіл рангів між ними та послідовність заняття державних посад військовими.
Отже, джерельна база з досліджуваної теми достатньо широка, представлена різними групами джерел, та у зв’язку з археологічними розкопками, випадковими нахідками з’являються нові джерела, тому тема продовжує вивчатися й досі.
Методологія дослідження. Принцип детермінізму допомагає знайти причини і наслідки складання певних видів та родів військ, причини і наслідки складання армії за способом комплектування, причини і наслідки виникнення яничар, їх значення в армії. Методи використані в роботі – це історико-порівняльний дає можливість здійснювати порівняння соціального складу військ, тактики ведення бою, положенні у військовій ієрархії. Проблемно-хронологічний метод дозволяє структурувати наукову працю за розділами і відповідно до цього розкривати окремі аспекти, ставити проблеми, що стосуються конкретного виду чи роду військ у період середньовіччя.
Практичне значення роботи полягає в тому, що матеріали дослідження можуть бути використані для подальшого вивчення історії виникнення окремих військових формувань світу, їх організації. Кращого з’ясування зв'язку сучасних армій з першими військовими формуваннями Османської імперії. Висновки роботи можна використовувати для кращого розуміння виникнення військової фракції та значення у розвитку Османської імперії. Цю тему можна викладати у вищих навчальних закладах як спецкурс, доповідати на цю тему на наукових конференціях, семінарах з історії середньовічного Сходу.
Робота складається зі вступу, основної частини, висновків, списку використаних джерел та літератури, додатків.
Розділ 1. Військо капікули та сераткули
«Доба бейліків»(князівств) – це доба важливих політичних та етнічних змін, які були викликані монгольською навалою і пов'язаною з нею другою хвилею тюркської міграції в Анатолію. Поразка, нанесена монголами малоазійським Сельджукидам в 1243 р., призвела в кінцевому рахунку до розчленування заснованої ними держави. У племен, що жили на кордонах, склався своєрідний військово-кочовий побут: частина кочівників несла військову службу, інші пасли худобу, займалися господарством. Всі жителі уджа (прикордонної області) були озброєні − постійні сутички з сусідами, набіги з метою грабежу і захоплення нових земель складали невід'ємну частину їх щоденного життя. Таким чином утворилося понад 20 бейліків.
Бейлик Османа поступався іншим князівствам і за розмірами своєї території, і за рівнем соціально-економічного розвитку. Однак як географічне положення, так і політична ситуація, що склалася в Малій Азії до початку XIV ст., сприяло його швидкому розширенню. Важливим фактором, що сприяв зростанню Османського князівства, було його сусідство з Візантією. Військові дії, які направили вожді бейлика проти останніх володінь слабшає імперії в Малій Азії, дозволили їм істотно розширити його межі і разом з тим забезпечили постійний приплив нових сил з інших тюркських князівств Анатолії. Таким чином Османський бейлік дуже швидко підкорив собі всі сусідні території і став наймогутнішою державою на Сході.
Форма державної влади була типова для Сходу – деспотія. Вона ж є і одночасно політичним режимом, який складався з таких факторів як: необмежена влада глави держави – султана, в його руках також знаходилися як світська так і церковна влади, здійснення влади шляхом розгалуженого бюрократичного апарату та відсутність свобод [17].
У XIII ст. частину армії Османа – першого правителя і засновника держави Османів складали раби – гулями, вони були захоплені у володіннях Візантії. Іншу частину складали загони ікдишів та загони християнських найманців. Найбільшою силою того часу була тюркська кіннота. На початку XIV ст. сельджукський султанат закінчив своє існування, цьому сприяли завойовницькі походи монголів.
Стрімке посилення Османської держави в другій половині ХІV ст. було значною мірою обумовлене ефективним реформуванням збройних сил імперії, що перетворило османську армію на одну з найпотужніших в світі за доби Середньовіччя. Її перемоги забезпечили у подальшому успішне просування османів у різних напрямках (на Балкани, вглиб Центральної Азії, на Кавказ і Північне Причорномор’я та північні регіони Африки) [13].
Саме в XIV ст. склалася особлива структура війська, яка залишалася до XIX ст. За правління Орхана були сформовані загони піхоти (яя) та кінноти (мюселлем), які набиралися з селян. Вони в мирний час займалися землеробством і звільнялися від податків, а у військовий час мобілізувалися і у походах отримували жалування. Вже у першій третині XV ст. вони почали відігравати менш значну роль. За Орхана був також заснований загін кінноти з 100 рабів, звернутих в іслам – яничар.
Таким чином вже у XIV ст. була сформована особлива структура війська за способом комплектування вона поділялася на військо капикули (головне війско) – основна маса збройних сил, яка утримувалася державою. Включало піхоту, кінноту, артилерію і флот; військо сераткули (другорядне військо) – допоміжне військо, що містилося на кошти провінцій, складалося з піхоти і кінноти; військо топракли (феодальна кіннота) − кіннота, сформована на основі військово - ленної системи; кінноту, яку виставляли васальні провінції.
Військо капикулу складалося з яничар, аджемі огланів (чужоземні хлопчики), топчу(артилеристи), джебеджів (зброяри), сакка (постачальники води), сіпахів [Додаток Д] (спеціальний кінний корпус) та чаушів (гінці) [2].
Найважливіше значення для розбудови збройних сил імперії мала реформа османського війська, ініційована султаном Мурадом І (1362-1389), що була покликана закласти підвалини для творення підрозділів на регулярній основі на противагу феодальному ополченню, з якого тоді складались практично всі армії європейських держав. Утворення перших підрозділів «нового війська» − йені чері (яничарів) було розпочато у 1362 р., пізніше вони утворили найчисельніший корпус у складі палацової султанської гвардії капикулу [15, с. 93].
Спочатку яничарів набирали з хлопців – рабів, а вже починаючи з XV ст. ці війська стали поповнювати шляхом примусових наборів – девширме. Спочатку це проводилося раз на п’ять років, а згодом ще частіше з християнського населення Румелії. Яничари були постійним дисциплінованим військом, зі строгою організацією, інститутами підготовки молодих воїнів і офіцерських кадрів. Але більш детально розглянемо яничар у відповідному розділі.
Не менш важливою складовою війська капикули складали оглани. Корпус аджемі огланів формувався з християнських дітей від 5 до 10 років для формування яничарського стрижня. До зарахування у яничари їх використовували на різних громадських роботах, які потребували тяжкої фізичної праці, віддавали в услугу високим чинам Стамбула, турецьким селянам Анатолії як робітників і лише потім виховували в училищах Стамбула і Ерідне, готуючи з них воїнів.
Структура корпусу аджемі огланів з точністю повторювала структуру корпусу яничар. Аджемі оглани примусово набирали з дітей, в основному на Балканах. Їх привозили до Стамбулу і звертали до ісламу, після чого вони проходили підготовку. Найбільш здатні з них переводилися для служби в палаці, інші через 5 – 10 років зараховувалися в яничарський корпус. Деякий час ці дві системи поповнення війська капикулу використовувались паралельно, проте вже починаючи з другої половини ХV ст. практика девширме застосовувалась тільки в тому випадку, коли османи захоплювали незначну кількість полонених і тому не могли забезпечити всіх потреб яничарського корпусу. Таким чином набір девширме проводився нерегулярно, а його обсяги цілком залежали від потреб поповнення яничарського корпусу і встановлювались ще до його початку [21, с. 7].
Топчу являли собою корпус артилеристів. Частина з них займалася обслуговуванням і стрільбою з артилерії, інша – виробництвом гармат. За часів правління Мегмеда Фатіга розвиток гарматної справи отримав додатковий імпульс, що було пов’язано з використанням мортир та будівництвом Топхане – казарм для топчу та майстерень для відливання гармат. Крім того, майстерні з відливки гармат були побудовані й поза межами османської столиці, зокрема у Белграді, Темешварі та ін. Ядра для гармат (гюлле) відливались здебільшого на рудниках, після чого доставлялись до майстерень топчу. Вони були різної ваги (від 8 до 22 окка – 10-28 кг) і діаметру. Двічі на тиждень топчу проводили навчальні стрільби під керівництвом своїх командирів, причому кожен тип гармат мав своїх знавців.
Корпус складався з 72 орта (загін), кількість топчу в 1571 р. становила 1099 чол.[7], збільшившись у кінці ХVІ ст. до чотирьох тисяч осіб; у подальшому чисельність гармашів змінювалась – від 1452 чол. за часів правління Мурада ІV до 5084 осіб при султані Ібрагімі, залишаючись приблизно такою ж до ХІХ ст. [20, с. 293].
Джебеджі – майстри-зброяри ще одного підрозділу (оджаку) військ капикулу. Він комплектувався аджемі огланами – до нього потрапляли фізично міцні юнаки, які спочатку проходили службу в Джебхане (зброярські майстерні в Стамбулі), де відбувалось їх знайомство з процесом виготовлення та ремонту зброї, і після кількох років навчання вони могли бути зараховані до корпусу джебеджи. У 1571 р. корпус джебеджи нараховував 625 майстрів, ще за 23 роки – 2500 осіб та ще 1000 на флоті) [7, с. 204], звичним явищем було коливання його кількості у подальшому від однієї до трьох тисяч вояків [20, с. 296 ], що залежало від загального числа яничарів.
Кінний корпус капикулу – сіпахі – був створений за часів правління Мегмеда Фатіга, і завдяки своєму прапору також мав неофіційну назву кирмизи байрак («червонопрапорний»). В мирний час до функцій вояків цього підрозділу входило збирання джизьє та інших видів податків з підданих султана, у військовий час – сіпахі охороняли намет султана та усюди його супроводжували; у разі необхідності сіпахі використовувались для риття окопів для яничар. До складу загону сіпахі входило близько 300 невеликих (20-30 чол.) підрозділів, командування ними здійснював бьолюкбаши (офіцер) сіпахів. Цей бьолюк невдовзі став «правофланговим», відтіснивши на лівий фланг сіляхдарів [15, с. 111].
Менш важливими були сакка. Вони постачали війська водою. Про них відомо лише те, що вони були розподілені по всіх ротах піхоти, воду возили на конях у шкіряних мішках.
Чауші – кіннота, яка виконувала функції ад’ютантів високопоставлених осіб, дипломатів, гінців. Під час битв вони слідкували за обстановкою на полі бою. Їх коні були одягнені в кінські обладунки. Кожен воїн-кіннотник був озброєний луком і стрілами, сокирою, палашем, кинджалом, шаблею, булавою (вогнепальна зброя османською кіннотою не використовувалась); мав він і захисні обладунки – щит, шолом, лати. Корпус підпорядковувався безпосередньо султану і був елітним підрозділом, перехід до якого з піших частин вважався високою відзнакою для будь-кого з яничарів. Кількість кіннотників суттєво коливалась – від 8 до 20 тис. чол. – справа в тім, що під час воєнних кампаній число кінноти значно зростало за рахунок залучення до корпусу обслуги з числа полонених та різних інших категорій воїнів-кіннотників [15, с.111-112].
Отже, військо капикули було основною бойовою силою армії Османської імперії, до її складу входили яничари, аджемі оглани, топчу, джебеджи, сакка, сіпахи та чауші. Кожен корпус виконував свої функції. Капикулу вирізнялись своєю дисциплінованістю, високим бойовим духом та здатністю виконувати бойові завдання найвищої складності. Завдяки особливій формі комплектування та вишколу, військо капикулу, що з самого початку було суто османським винаходом, являло собою одне з перших в Європі за часів середньовіччя професійне багатоцільове формування.
За структурою формування військо сераткули ділилося на піхотинців – азапів, ісарелів, сейменів, лагумджи та мюселлеми. Кавалерію складали джюнджюли, бесли та дели. Це військо збиралося тільки за необхідністю, під час бойових дій їм виплачувалося жалування. Утримувалося на кошти провінційної влади і підкорювалося їм.
Лучники [Додаток Ж] – азапи повинні були стримувати противника, поки основні сили османів не побудуються в бойовий порядок. З’явилися ще до організації корпусу яничар; набиралися, в основному, з анатолійських турків. Це був рід легкої піхоти в Османській армії, іррегулярні допоміжні війська авангарду.
З XVI століття всі мусульмани прикордонних провінцій імперії могли бути зараховані в азапи, від 20-30 господарств призивалася одна людина. З цього часу азапи стали отримувати платню і використовуватися в якості гарнізонів фортець (калі азеблер), для охорони мостів та здійснення підкопів під фортечні стіни. Ділилися на підрозділи – орта; під початком командувача азапамі – знаходилися секретар та інші нижчі чини. У військових діях брали участь під командуванням бейлербея. Служили також на судноверфях, поділялися на дві групи - працівники верфей і адміралтейства [20, с. 307-308].
Ісарели – займалися ремонтом і обслугою артилерії, служили у прикордонних містах. Вони частково співпадали з джебеджі, теж зброярами, але більш високого рівня.
Ось що відомо про сейменів: «він неправильно робив, набираючи в рекрути в корпус Сеймі всіх тих, які в царювання Селіма складали частину регулярних військ. Він їх зрівняв з іншими військовими корпусами Імпорт, як напр. Терсаналіс, Топчіс (Топчіси (Lee Topschis) означає артилеристи. Терсаналіси належали до адміралтейства) і т. д. Християни також були прикликані в його війська і його власна гвардія складалася з сейменів.» [9]. Тобто ми бачимо, що виникали сутички, коли зрівнювалися у правах основні та допоміжні війська. Сеймени формувалися з селян у випадку крайньої необхідності. Кожним корпусом командував паша даної провінції. За час служби вони отримували платню. Як правило, були погано озброєні і навчені військовій справі.
Мюселлем – член оджака мюселлемів. Це була категорія селян, які за рахунок доходів із своїх наділів були зобов’язані від свого оджака (наділ) з 30 чоловік виставляти 5 воїнів, які споряджались за рахунок решти жителів оджака. Ці воїни виконували допоміжну і обозні функції. За службу звільнялись від податків [17, с.112 ]. В якості відзнаки мали при собі особливий топірець на короткій рукоятці з лезом у вигляді півмісяця. Деякі відносини та правила мюселлем та яя затверджені у документі «Якщо на землях яя, мюселлемів або сипахів будуть затримані чужі раб і рабиня, то вони належать саме санджак-бею. Однак якщо яя і мюселлеми затримають чужого на тому місці, де вони виконують свою службу, то тоді затримані яя належать яя-бею, а затримані мюселлемами належать бея мюселлемів.» [8].
Щодо кінноти сераткули, то в середньовіччя в Османській імперії існували джюнджюли ,які формувалася із місцевого населення з метою охорони прикордонних міст; беслу – формувалися з найкращих вершників з метою здійснення набігів на територію супротивника; дели – збиралися на час війни з усіх бажаючих [21, с. 7].
Отже, слід зазначити, що війська сераткули були другою ланкою, на яку спиралося військо, піхота [Додаток В] і кіннота сераткули в основному набиралися з найманців та добровольців, зазвичай погано озброєних та без навичок ведення бою.
Військо топракли являло собою феодальну кінноту – тімарли сіпахи, сформовану на основі військово-ленної системи, що склалася в XIV-XV століттях. Тімаріоти і заїми, які складали цю кінноту, за службу забезпечувалися ленами (земельними пожалуваннями) – тімарами і більшими − зеаметами. При мобілізації вони повинні були приходити з кінними бойовими слугами (від 1 до 4), озброєними шаблями та стрілами, які називалися Джебель. Лени передавалися у спадок, коли син тімаріота або заїму був придатний до несення служби. Загальна чисельність топракли в XVI-XVII століттях досягало 200 тисяч чоловік, в XVIII столітті знизилася до 150 тисяч воїнів [21, с. 8].
Топракли складали основну масу османських сухопутних сил. Важливим був закон, за яким: якщо комусь жалувалася земля в якості дірліка, то з нього вимагали спочатку, щоб вона оброблялася, а потім вже закликали на військову службу. Важливі факти, щодо війська топракли «потрібно ще згадати про кінноту Топракли, і утримуваній конноті за рахунок тих, що платять податі. Всі вони служать допоміжним військом Порті. Різні статути, почесті, права і влада стверджують могутність цих володарів, але разом з сім, вони зобов'язані доходами з земель своїх (малі Муката) не тільки платити кавалерії топракли; але ще їй давати провіант, під ім'ям ушюр, що значить десята частина.» [9]. Тобто військо топракли утримувалося платниками податей, які також забезпечували їх всім необхідним для несення служби.
Отже, підводячи підсумок, ми визначили, що військо капикули було основною бойовою силою армії Османської імперії, до її складу входили яничари, аджемі оглани, топчу, джебеджи, сакка, сіпахи та чауші. Кожен корпус виконував свої функції. Капикулу вирізнялись своєю дисциплінованістю, високим бойовим духом та здатністю виконувати бойові завдання найвищої складності. Війська сераткули були другою ланкою, на яку спиралося військо, піхота і кіннота сераткули в основному набиралися з найманців та добровольців, зазвичай погано озброєних та без навичок ведення бою. А топракли складали основну масу османських сухопутних сил та яка була сформована на основі військово-ленної системи.
Розділ 2. Флот та зброя
Ударною силою оттоманського флоту були галери. Типова галера кінця XV - початку XVII століття представляла собою кільове судно з довгим і вузькім корпусом, що мали невелике піднесення над рівнем води. Довжина галери становила 40-50 м, ширина близько 6 м. Античний таран у галери перетворився на довгий 6-7-метровий виступ, так званий «дзьоб», оскільки він знаходився вище ватерлінії, а не нижче. Європейці називали дзьоб шпіроном від німецького слова «шпора».
«Дзьоб» для тарану не годився, оскільки при його допомозі можна було нанести удар тільки в надводний борт корабля. Зате в зустрічному бою ніс проти носа можна було обламати «дзьобом» кілька весел і покалічити веслярів. Серйозним недоліком галери у порівнянні з вітрильним кораблем була слабкість артилерії в цілому і особливо в бортовому вогні. Італійські інженери покращили галери і створили в 60-70-х роках XVI століття новий тип судна − галеас.
Європа значно впливала на османський військово-морський флот. Османська імперія була однією з найсильніших європейських морських держав того часу. Османи синтезували візантійську і сарацинську морську традицію, і впродовж століть не поступалася на морі Італії та іншим потужним державам західного Середземномор'я. Головне завдання флоту полягало в перекиданні сухопутних військ, а також у підтримці їхніх дій обстрілом берегових укріплень супротивника. Крім того, флот захищав османське узбережжя і допомагав контролювати безліч островів Егейського моря. Нарешті, флот використовувався для боротьби з піратами.
Окупація острова Імран в Мармуровому морі (1308) стала першою
османською морською десантною операцією. Після заняття емірату в Дарданеллах османи стали власником невеликого флоту. Цей флот будувався і обслуговувався колишніми візантійськими фахівцями, а також воїнами-газі. Відсутність потужного флоту ускладнювало дії османів на Балканах протягом XIV століття. До середини XV століття османи вже на рівних боролися з венеціанцями, чиї прибережні володіння розташовувалися по всьому Середземномор'ю.
Мурат II почав будівництво флоту, який в 1430 році зіграв важливу роль у захопленні османами Фессалонік, що належали візантійцям. У 1456 році османи скористалися послугами генуезьких піратів, найнявши 60 кораблів для бойових дій в Енсзе і на півночі Егейського моря. До 1470 року турецький військово-морський флот нараховував 90 галер, які також контролювали і Чорне море. Протягом всього декількох років чисельність османського флоту досягла 500 кораблів різного типу. У 1499-1502 роках під час війни з Венецією побудували два великі бойові кораблі. Турки стали озброювати свої кораблі гарматами в 1421-1430-і рр..
Завдяки вогнепальній зброї, невеликі османські флотилії змогли контролювати узбережжя Червоного моря, Перська затоку і узбережжя Індійського океану. При цьому османи успішно протистояли діям португальців в цьому регіоні. Португальська присутність в Червоному морі змусила єгипетських мамлюків звернутися в 1511 році до османів за допомогою з модернізації флоту. Після битви при Лепанто (1571 р.) турки стали будувати галеаси.
У першому наближенні галеас – це величезна галера з потужним артилерійським озброєнням. Галеаси будувалися більш широкими і високобортними, ніж галери. Довжина їх доходила до 80 м. Головним рушієм галеасів було вітрило та три щогли з косими вітрилами. У деяких випадках турецькі галеаси несли і прямі вітрила. Артилерійський вогонь галеаса був дуже ефективний у великих битвах, коли галери супротивника буквально штовхалися один про одного, як, наприклад, у битві біля Лепанто.
Досить ефективний був вогонь галеасів і при дії близько узбережжя. Однак по швидкості ходу, як під вітрилом, так і на веслах, галеас програвав галері. Мореплавність галеаса залишала бажати кращого. Був навіть введено спеціальний штраф, який накладався на капітана, що вивів галеас в море в погану погоду. Нарешті, будівництво і зміст галеасів обходилося казні шалено дорого. Головна слабкість османського флоту полягає у відсутності спеціалізованих військово-морських з'єднань. Часто доводиться звертатися до іноземних військових за досвідом і знаннями з морської справи [31, с. 85-89 ].
Перші статистичні і описові відомості про флот турків та їх артилерію ми маємо з опису Л.А. Товстого: «Галіони, є кораблі військові різного розміру по 55 і по 50, і по 45, і по 40 гармат, а торгові кораблі різного ж розміру: від 50 і до 20 гармат, і мало їх є, галери різного розміру, які мають на собі по 66 і по 60 і по 55, і по 50 і менше весел»[11, с. 25]. З цього опису ми бачимо, що середньовічний османський флот складався з різних за призначенням кораблів які мали різну кількість гармат. Л.А. Товстий описує галіони з великою кількістю гармат, галери, фрегадони, фуркати, бурлоти, які містили горючу суміш, для підпалювання флоту супротивника.
Щодо чисельності військ, що можуть вмістити кораблі під час висадки десанту: «коли готують караблі до війни, вміщають в них і мало що, по шістсот чоловік салдат, до того ж матроси і бомбардіри, а на великий не вміщую салдат білше тисячі двухсот чоловік, а часом буває тільки і вісімсот чоловік» [24].
Досвід, який турки отримали в ході війни з Венецією, дозволив їм організувати на своїх верфях будівництво сучасних кораблів. Однак потреба в них не виникала в найближчі роки, так як основні бойові дії розгорталися на сухопутних театрах. Коли почалася планомірна підготовка до захоплення Єгипту, Родосу і Хіосу, з’явилася потреба в нових типах кораблів. Кораблі типу «кадігра-кадігра» описуються знаменитим турецьким вченим Кятіб Челебі (1609-1657) як галери з 25 банками, на кожному веслі яких по 5-6 веслярів. Це було як правило двощоглове судно з латинським озброєнням, відношення довжини до ширини становила, за різними даними, від 5:1 до 8:1. Кадирга може перевозити до 100 воїнів зі своїм озброєнням.
Галера цього типу була оснащена однією гарматою великого калібру - бомбарди, чотирма зарбзанамі (вид гармат) і вісьмома прангі (гармати малого калібру). Важке носове знаряддя - бомбарди - в той період виготовляли з кованого заліза, окремі поздовжні елементи з'єднувалися як клепки в бочках і стягувалися гарячими обручами. Найбільші знаряддя мали діаметр стовбура до 50-80 см і вага їх була до 6-16 тонн. Стріляли вони кам'яними ядрами вагою від 150 до 700 кг. Ядра виготовляли з граніту або мармуру, для більшої міцності обтягувалися обручами. Для зменшення зазору між ядром і каналом, що збільшувало влучність, а також для зменшення стирання стінок каналу ядра обшивалися шкірою. І хоча в Європі до початку XVI століття вже відмовилися від таких монстрів, в Туреччині їх виготовляли ще кілька десятиліть.
Існувала група турецьких ковалів, які спеціалізувалися на їх виробництві. Паралельно розвивалася технологія лиття гармат з бронзи, яка виявилася згодом краще європейської технології. Згодом стали застосовувати також чавунні ядра. Зарбзан ставився до найбільш поширеного типу знарядь у османів. І хоча в перекладі їх назва означала «журиться знаряддя», і вони широко застосовувалися в складі облогової артилерії, ці відносно легкі гармати використовувалися і в якості польової артилерії, і на борту кораблів того часу. Серед них виділяли важкі (шахи), середні (міан) і легкі (кючюк) зарбзани. Легкі зарбзани стріляли ядрами до 300 дирхем (бл. 900 г), середні - до 1 окка (1,23 кг), важкі - до 2 окка (бл. 2,5 кг) [13, с. 64].
Не буде перебільшенням стверджувати, що успіх у бою значною мірою залежав від кількості та якості зброї, яка видавалась яничарам джебеджи – майстрами-зброярами підрозділу (оджаку) військ капикулу, що був створений відразу після виникнення яничарського війська [15, с. 107].
На початку XVI в. «тімаріотська» армія налічує близько 90 000 чоловік. Озброєння кінноти залишається традиційним: лук, щит, шабля, піка і палиця. Перевага вйськ капікули та сераткули була у постійному удосконалюванні бойових навичок. Майстерність османських вояків проявляється в їх умінні володіти традиційними видами зброї: луком, кривою шаблею, кинджалом, списом або сокирою. На початку XVI в. вони беруть на озброєння аркебузу, потім мушкет і рушницю [29, с.127 ].
Озброєння турецьких вояків було різним. Це залежало від роду військ до яких вони входили. Сіпахи - військові ленники, споряджалися хто чим міг. Саме тому, говорячи про турецьку зброю, найкраще розглянути озброєння яничарського корпусу. Перебуваючи на службі за державні кошти, яничари мали більш-менш однакову зброю. У різних чинів вона була різна і тому, відбивала все те різноманіття зброї, яке використовувалося в Османській імперії. І, хоча після ліквідації яничар все, що було з ними пов'язане, опинилося під забороною, саме яничарський корпус досі залишається символом колишньої Туреччини.
Корпус створювався з лучників, але досить скоро їх зброєю стали арбалети, а з XVII століття і вони були витіснені рушницями. Їх підрозділи називалися орта, або ода. Навчальним центром для стрільби з лука був тир - талімхане, а його керівником - талімханеджібаші. Старим і майстерним у стрільбі з лука, за законом належить давати посаду талімханеджібаші. При призначенні на посаду талімханеджібаші її дають майстрам цієї справи. Це була особлива орта (загін) під номером 54, хоча в ній і були тільки сам командир і інструктор. Як і в інших європейських і азіатських країнах, нова зброя поступово витісняла стару. Деякий час на озброєнні яничарів знаходилися арбалети, і тоді стрілецькою підготовкою відав інший тир, інша орта, під номером 82, - ода зенберекчі.
Про те, що коштів на обладнання стрільбища не шкодували, говорить хоча б те, що мішені були бронзовими. І пустував тир для стрільби з лука не з чиєїсь злої волі, як вважає автор «Истории возникновения законов янычарского корпуса», а просто через те, що йшов бурхливий розквіт вогнепальної зброї. Новій зброї приділялося досить уваги. І навіть всім незадоволений автор зазначає, що спеціальні інструктори-стрілки − авджі − навчають яничар стрільбі з рушниць по середах і четвергах. «Мається особлива ода Авджі ... Авджі зайняті навчанням яничарів, коли ті стріляють з рушниць на Ок Мейдан. Під час походу вони також вчать яничар стріляти з рушниць» [7, с. 204].
Були введені навіть секбани Авджі, які навчали стрільбі з вогнепальної зброї не тільки секбанов, але і яничар інших орта. Регулярно, раз на три − чотири місяці, влаштовуються огляди − іспити зі стрільби. Кращий стрілець преміюється золотою монетою або срібною чашею. Але і тут відзначалися недоліки: «Нині ... не відають ні пороху, ні гнотів. А якщо навіть і відають, то наші командири, перетворивши рушничні гноти в гноти для свічок, палять їх у себе вдома. Нехай Господь Аллах всевишній нашим командирам по заслугах!» [16].
Основною довголезовою зброєю, яка використовувалась в Османській імперії, була шабля. Типові турецькі шаблі − кіличі, доволі масивні, з єлманню. З XVII століття, окрім кіличів, відомі шаблі типів гаддаре й аджем-кліх. З XVIII століття продовжували використовуватись шаблі кілич місцевого типу й шамшир іранського типу, а також атеш-килич − шамшири із хвилястим («полум'яним») клинком. З другої чверті XIX століття в османській армії поширились стройові шаблі, в тому числі − європейського зразку.
У XVI–XVII століттях булли в обороті палаші, а у XIX на флоті застосовувались морські палаші європейського типу. У XVII столітті відзначається використання кончарів.
Ятаган з'явився, імовірно, у XVI столітті, але широкого використання набув тільки з другої половини XVIII століття.
В якості додаткової клинкової зброї широко використовувались ножі (бічак) та кинджали (ханджар). Зокрема, найбільш ранніми типами є ножі ятаганного типу й парадні кинджали з короткими, трохи вигнутими клинками.
Списи були зброєю кінноти, вони обладнувались різними кінцями, що фіксувались на древках довжиною 1,5−4 м. Списи в турецькій армії зберігались до XIX століття.
У XVI–XVII століттях застосовувались сокири турецького, іранського й мамлюкського типів. Турецькі сокири балта − бородоподібні. Сокири іранського типу − з масивним обухом, нешироким згладженим лезом і прямим верхнім краєм. Сокири тебер − сокири, що мали мамлюкське походження. Різні сокири у різні часи використовувались і в піхоті, і в кінноті, і на флоті.
Булави були зі сферичною чи грушоподібною залізною верхівкою. Верхівки перначів і шестоперів − із бронзи чи заліза. Використовувались вони, переважно, у кінноті. До XVII століття булави й перначі значною мірою втратили бойове й набули церемоніального значення, тому нерідко виконуються з коштовних металів і багато прикрашаються.
У кінноті використовувались також клевці й чекани. Найважливішою зброєю кінноти до кінця XVI–XVII, а до середини XV–XVI століть – також і піхоти були складені луки турецького типу. Лук і стріли носились у комплекті – саадаку.
Метальною зброєю служили дротики – джиріди. Вогнепальна зброя
Вогнепальна зброя в Туреччині з'явилась наприкінці XIV століття, за Мурада I, а ручна вогнепальна зброя – в середині XV століття. За Сулеймана II (1520–1566) в Османській імперії було вже близько 300 різних гармат. Ручна вогнепальна зброя первинно використовувалась допоміжними загонами, що складались із християн, а у XVI столітті вона поширилась серед яничар і витіснила у них луки. У XVII столітті широкого поширення і в яничар, и в кінноті набули пістолети [14].
Підсумовуючи, можна сказати, що середньовічний флот Османської імперії складався з галер, та більш сучасних галеасів. Флот був на той час одним з сильніших в світі. Більшість кораблів мали на борту по кілька десятків гармат різного калібру та призначення. Озброєння середньовічного Османського війська складали шабля та ятаган для піхоти, спис та дротик для кінноти. В якості другорядної зброї використовувалися ножі, ятагани та сокири.
Розділ 3. Еліта Османських військ – корпус яничар
Створення корпусу яничарів було обумовлене не одними лише воєнними потребами. Та обставина, що він первісно складався з особистих рабів султана, повністю від нього залежних, робила яничарів тією воєнною силою, яка кожної миті була готова захистити суверена та його нащадків, а крім того усіма засобами стверджувала могутність і авторитет османських правителів. якщо перші яничарські загони комплектувались виключно з числа полонених християн, захоплених під час військових експедицій османів на Балканах, то в кінці ХІV ст. було запроваджено практику рекрутування яничарів з числа християнських підданих султана через надзвичайний податок кров’ю (девширме) [32, с.28 ].
Всі яничари входили до складу одного корпусу (оджака), який поділявся на три великі підрозділи – джемаат (або орта яябаши). Коли яничарський корпус нараховував лише 1000 чол., він поділявся на сотні на чолі з яябаши (командир), дещо пізніше ці сотні отримали назву орта, їх кількість досягла 101 (вони вже мали різну чисельність); ця сукупність орта й утворила джемаат. Чисельність корпусу яничарів змінювалась в часі, маючи спочатку виразну динаміку до зростання.
Офіцерський склад яничарського корпусу [Додатки А та Б] мав свою ієрархію, яка сформувалась упродовж довгого часу. В джемаат номенклатура вищих офіцерських посад мала наступний вигляд (за висхідною): яябаши, башдеведжи, башхасекі, турнаджибаши, саксонджубаши, загарджибаши, секбанбаши.
Командувач корпусу яничарів (йєнічері агаси або ага) – вищий офіцерський чин в центральному державному апараті – був начальником для усього оджаку яничарів і аджемі огланів. Він особисто призначався султаном (така практика зберігалась до 1593 р., коли це право було делеговане великому візирю) та виключно йому й підпорядковувався. Ага яничарів брав участь у роботі султанського Дівану, маючи дорадчий голос у питаннях, які стосувались яничарського корпусу. Як одному з найвищих військових начальників і державних службовців йому в якості утримання (арпалик) надавався зеамет в долині Дунаю, що додатково приносило 50 тис. акче прибутку. Ще 8 тис. курушів він отримував від коюн еміні, обов’язком якого була закупівля овець для постачання Стамбула м’ясом.
Ага яничарів здійснював всі призначення у корпусі на офіцерські посади та на посади комендантів фортець, крім того йому як коменданту Стамбулу була доручена поліцейська охорона османської столиці. Під час своїх виїздів до міста мав право затримувати порушників громадського порядку та карати їх, якщо вони не були яничарами (яничарів ага відправляв до їх власної ода, офіцери якої й мали визначити для них міру покарання). У безпосередньою підпорядкуванні аги було 61 яничарських бьолюків, вояки яких використовувались для забезпечення громадського порядку в столиці [7, с. 204-207 ].
Один раз на три роки азі яничарів жалували коня із султанської конюшні. Ага яничарів здійснював всі призначення у корпусі на офіцерські посади та на посади комендантів фортець, крім того йому як коменданту Стамбулу була доручена поліцейська охорона османської столиці. Під час своїх виїздів до міста мав право затримувати порушників громадського порядку та карати їх, якщо вони не були яничарами (яничарів ага відправляв до їх власної ода, офіцери якої й мали визначити для них міру покарання). У безпосередньою підпорядкуванні аги було 61 яничарських бьолюків, вояки яких використовувались для забезпечення громадського порядку в столиці. Яничарський ага мав свою резиденцію (ага капу), де проводив наради (ага дівані) за участю вищих офіцерів корпусу та своїх заступників (секбанбаши і кулкяхьї (кетхюда)). Останній був фактично першим заступником яничарського аги, перебуваючи у його безпосередній підлеглості. У зв’язку з тим, що за його участю вирішувались усі кадрові питання в яничарському корпусі (зокрема призначення на посади чорбаджи і одабаши), користувався великим впливом серед яничарів. До його обов’язків входило отримання майна померлих яничарів для зарахування до державної скарбниці. Він також здійснював призначення яничарів до особливих місць служби (куллуків). Як заступник аги з управлінських питань, відповідав за стан справ в оджаку яничарів перед султаном на рівні з агою.
Значна частина життя яничар проходила в казармах (ода), які призначалась для вояків з різних орт (кожна орта або бьолюк розташовувались в окремому приміщенні), тому термін ода почав включати в себе і поняття орта. Внутрішня служба і побут яничар в казармі визначались одабаши, який призначався з числа неодружених заслужених яничар старшого віку. Він мав постійно перебувати у казармі (ода), де користувався значною дисциплінарною владою, зокрема організував виконання вироків для тих яничарів, які припустились дисциплінарних проступків (якщо як покарання їм було присуджено побиття палицею).
Кожна орта мала свою офіцерську ієрархію на чолі з ортабаши або чорбаджи (букв. «роздавальник супу», командир підрозділу), обов’язки скарбника і провіантмейстера в ода виконував векільхардж – один з яничарів, що користувався загальною довірою. До його функцій входив збір коштів з яничарів ода та придбання продуктів харчування на ринках. Основним обов’язком байрактара – офіцера-прапороносця було збереження (у мирний час) та носіння (під час воєнних дій) жовто-червоного прапору із зображенням дворучного меча праведного халіфа Алі. Головним обов’язком наймолодших яничарських офіцерів ашчибаши (уста) було щоденне приготування їжі для яничарів своєї орта [20, с. 283 ].
Під час урочистих нагороджень яничарів одабаши – на відміну від інших вояків яничарського корпусу, які були неозброєні – тримали в руках палицю як символ своєї влади, а також оперізувались широким парчевим паском (кушаком). Найстарший за віком яничар призначався в казармі ода кетхюдаси (старостою). Він користувався незаперечним моральним авторитетом, і тільки за його дозволом можна було карати найстаріших одружених яничарів. Всі яничари отримували за свою службу платню (улуфе або меваджиб) – в різний час вона становила від 3 до 8 акче на день (жалування офіцерів було значно більшим – від 9 до 80 акче, ага яничар отримував 450-500 акче). Багато хто з яничар за особливі заслуги чи вислугу років мав й надбавку (тераккі або мукаррер) до цієї суми. Розмір платні кожного яничара фіксувався у спеціальних дефтерах, які щоквартально переписувались.
Видача жалування яничарам відбувалась один раз на три місяці у присутності великого везіря, причому перед врученням грошей з палацової кухні яничарам приносили плов та зерде (солодкий рис із шафраном). Після вручення – яничарів вітали найвищі державні посадовці, дякуючи їм за службу. Частина жалування видавалась новенькими монетами, щойно викарбуваними на султанському монетному дворі. Під час воєнних кампаній або з приходом до влади нового султана яничарам міг бути вручений бахшиш («нагородні») [15, с. 99-103 ].
Комплект одягу яничара включав широкий каптан блакитного або синього кольору, верхній одяг являв собою довгу (до п’ят) долому з широкими рукавами, на яку ще й вдягався плащ (барані). Крім того яничари носили вузькі шаровари та чоботи різного кольору в залежності від їх рангу (вищі чини – жовті, старші офіцери – червоні, молодші – чорні). Належність до касти яничар відзначалася носінням високого ковпака Кече [15, с. 103 ]. На початку XIV в. налічувалося, мабуть, не більше 1000 яничар,але в 1475 р. докладний перелік підрозділів османської армії повідомляє про 6000 яничар, 3000 кінних капикулу, 22000 кінних сипахів з європейських провінцій і 17 000 сипахів з Анатолії.
В XVI ст. чисельність корпусу яничарів змінювалась, маючи спочатку виразну динаміку до зростання: якщо в 1514 р. у дефтерах фігурувало 10156 яничарів, то у 1567 р. їх кількість збільшилась до 12789, а у 1609 р. сягнула 37627 осіб. Ще через сімдесят років у складі яничарського корпусу нараховувалось 55222 чол., проте через військові невдачі у протистоянні зі Священною лігою в 1683–1699 рр. і величезний бюджетний дефіцит османський уряд був змушений вжити заходів для скорочення кількості яничарів [25, с. 34-35 ].
Ранні яничари, як і інші османські піхотинці, були стрілками з лука. Незабаром, однак, вони перейшли на аркебузи, запозичені у балканських сусідів. Далмація, наприклад, імпортувати вогнепальну зброю з Італії, ще в 1351 р. Як раз за рік до цього, османи захопили свій перший плацдарм на Балканському півострові. У болгарських джерелах аркебузи згадуються з початку XV в. Існують незаперечні свідчення того, що вогнепальна зброя використовувалася османською піхотою вже в початку XV ст. Але першим правителем, при якому вогнепальна зброя набула широкого застосування, був Мурад II [23, с. 56-61 ].
Коли яничари не беруть участь у походах, вони повинні охороняти безпеку стратегічних об'єктів імперії. Деяка їх частина по черзі служить в провінційних фортецях. У Стамбулі, під час засідань Дивану, вони стоять на варті, а також служать, крім відведених молитвам ночі і вечора п'ятниці, міськими пожежними і поліцейськими. [29, с. 125].
До тих яничарів, які припускались дисциплінарних порушень, застосовувались покарання різного ступеня важкості. Нижчим чинам яничарського корпусу покарання призначав кетхюда, чорбаджи або одабаши. Незначні дисциплінарні проступки карались кількома днями арешту або завданням різної кількості ударів палицею (але не більше ніж 80). Інколи порушника дисципліни переводили зі столиці до віддаленої фортеці для виконання залогової служби впродовж кількох років.
Злочини середньої важкості карались тривалим засланням або тюремним ув’язненням, за скоєння тяжких злочинів застосовувалась смертна кара через повішання, але тільки після всебічного розслідування та з санкції великого везіря. У цих випадках винних спочатку виключали зі складу яничарського корпусу, після чого страчували вночі у фортеці Румеліхісар. У воєнний час до яничарів застосовувались тяжчі покарання, порушників дисципліни карали у спеціальному наметі лейлек чадири (дослівно намет білої лелеки) палицями, а дезертири могли бути покарані на смерть [20, с. 286 ].
Неодмінною умовою приналежності до яничарського війська була глибока релігійність, що було пов’язано з потужним впливом, яке справляв на корпус вже згадуваний орден бекташи. Вже за часів правління султана Сулеймана І спеціально для яничар у Стамбулі була побудована мечеть Орта месджиді. Свою відданість ісламу повсякчасно виявляв й яничарський ага, в резиденції якого п’ять разів на день проводились богослужіння, якими керував імам аги. На посаду імама корпусу міг бути призначений лише той з яничарів, хто скінчив медресе.
Під час походу яничари просувались попереду султана, на привалі їх намети оточували султанську ставку. Після прибуття до зони бойових дій яничари здійснювали похідну молитву та залишали тяжке спорядження, бунчуки та прапори в обозі. Вони займали центральне місце в бойових порядках османської армії, праворуч і ліворуч від них розташовувались кінні частини капикулу, ще далі – на правому і лівому флангах знаходились підрозділи сіпахів-тімаріотів. Тоді ж яничари отримували зброю – зроблений з рогу лук, комплект стріл, щит, кинджал, сокиру, арбалет; захисні обладунки – лати і шоломи [23, с. 56-61 ].
Зусього сказанного, можна зробити висновок, що яничари середньовіччя – це був елітний загін Османської армії середньовіччя. Він мав власну ієрархію, чітко поділявся на загони, на чолі якого був офіцер. Яничари отримували платню, забезпечувалися частково з державної скарбниці, частково купували все необхідне самі. В поході яничари грали важливу роль як основні сили війська, охороняли султана, а в мирний час виконували функції міліції, охороняли місто. Зброя яничарів – це найкращі шаблі та ятагани, луки та в пізнє середньовіччя – аркебузи. Яничари завжди мали найкращі обладунки. В цілому, яничари – складали один з найсильніших військ того часу.
Висновки
Отже, підводячи підсумок, ми визначили, що військо Османська імперія у добу середньовіччя мала чи не найсильніше військо, флот та артилерію не тільки на Сході а й серед європейських країн. Султан-деспот зосередивши всю владу в своїх руках, укріплював та розширював країну за допомогою свого війська, тому Османську імперію можна вважати мілітаризованою державою. Саме завдяки чіткій структурі та дисципліні Османська імперія успішно вела війни з такими сильними ворогами як козаки, Російська імперія, Візантія, Сербія, Боснія, європейських правителів. Ще одним показником могутності та визначності в світі турецьких військ є те, що багато європейських країн наймали турецьких воїнів на службу, як найманців.
Османське військо складалося протягом тривалого періоду. Це зумовило його структуру, соціальний склад, ієрархію та озброєння. Його основні підрозділи: військо капикули − було основною бойовою силою армії Османської імперії, до її складу входили яничари, аджемі оглани, топчу, джебеджи, сакка, сіпахи та чауші. Кожен корпус виконував свої функції. Капикулу вирізнялись своєю дисциплінованістю, високим бойовим духом та здатністю виконувати бойові завдання найвищої складності. Завдяки особливій формі комплектування та вишколу, військо капикулу, що з самого початку було суто османським винаходом, являло собою одне з перших в Європі за часів середньовіччя професійне багатоцільове формування. Війська сераткули були другою ланкою, на яку спиралося військо, піхота і кіннота сераткули в основному набиралися з найманців та добровольців, зазвичай погано озброєних та без навичок ведення бою. А топракли складали основну масу османських сухопутних сил та яка була сформована на основі військово-ленної системи.
Середньовічний флот Османської імперії складався з галер, та більш сучасних галеасів. Середньовічний флот озброєний найсучаснішими гарматами різних калібрів та з досвідченою командою, був на той час одним з найсильніших в світі і успішно воював з європейськими країнами. Більшість кораблів мали на борту по кілька сотень воїнів для десанту на ворожій території, завдяки цій тактиці, турки швидко розгортали свої війська та зненацька нападали на міста та ворожі табори. Озброєння середньовічного Османського війська складали шабля та ятаган для піхоти, спис та дротик для кінноти. В якості другорядної зброї використовувалися ножі, ятагани та сокири.
З усього сказанного, можна зробити висновок, що яничари середньовіччя – це був елітний загін Османської армії середньовіччя. Він мав власну ієрархію, чітко поділявся на загони, на чолі якого був офіцер. Яничари отримували платню, забезпечувалися частково з державної скарбниці, частково купували все необхідне самі. На відміну від інших підрозділів османської армії, яничарський корпус дуже скоро став впливовою політичною силою. Це пояснювалось тим, що цей корпус частково був придворною султанською гвардією. Таке особливе становище яничарів обумовлювало залежність вирішення різних державних справ (у т. ч. зміни султанів на престолі) від позиції та настроїв офіцерського складу корпусу.
В поході яничари грали одну з найважливіших ролей як основні сили війська, охороняли султана, а в мирний час виконували функції міліції, охороняли місто. Зброя яничарів – це найкращі шаблі та ятагани, луки та в пізнє середньовіччя – аркебузи. Яничари завжди мали найкращі обладунки. В цілому, яничари – складали один з найсильніших військ того часу. Вони відіграли важливу роль при штурмі Константинополя та інших міст і фортець. Відмінна дисципліна та найсучасніша зброя зробили військо Османського султана впливовою силою на довгий час.
Список використаних джерел та літератури