Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Україна на початку XX ст.
Активізація революційно-визвольної боротьби
Початок XX ст. в історії України характеризується загальним революційним піднесенням, що було викликане гострими класовими протиріччями, національним гнобленням, політичним безправ’ям населення. Ситуацію загострила загальноекономічна світова криза 1900-1903 pp., а в Російській імперії — і її поразка у війні 1904-1905 рр- з Японією.
Як у Наддніпрянській, так і в Західній Україні революційний настрій охопив усі кола суспільства:
• активізувався робітничий рух, перейшовши від економічної до політичної боротьби;
• посилився селянський рух, для придушення ЯКОГО ДОСИТЬ часто використовували війська;
• зросла активність студентської і учнівської молоді, яка протестувала проти обмежень її прав, виступала за соціальну справедливість. У 1901 р. за участь у студентському русі царський уряд віддав у солдати 183 студенти Київського університету. У цьому ж році виступили студенти Львівського університету, які вимагали відкриття українського університету;
• посилився опозиційний рух ліберальної буржуазії, поміщиків, інтелігенції за проведення реформ.
У Наддніпрянській Україні центром опозиційної по відношенню до царизму діяльності стали земства — органи місцевого самоврядування. Земці-ліберали вимагали надання політичних свобод, ліквідації кріпосницьких пережитків, скликання Установчих зборів для вироблення конституції.
В умовах загального революційного піднесення посилився і національно-визвольний рух.
У Західній Україні національний рух розвивався в більш сприятливих умовах і мав значно більші здобутки, ніж у Наддніпрянщині:
• тут активізувалася діяльність політичних партій, основним їх гаслом було гасло політичної самостійності України. Західна Україна стала базою організаційної діяльності партій Наддніпрянської України. Так, у Львові знаходилася партійна друкарня Революційної української партії, було видано роботу М.Міхновського “Самостійна Україна”;
• діяли українські школи, культурно-освітні організації, видавалася українська література і преса. У 1914 р. товариство “Просвіта” мало 78 філій, 2944 читалень, курси для неписьменних. Кращі твори української літератури друкувалися на сторінках редагованого М.Грушевським та І.Франком журналу “Літературно-науковий вісник”. Упродовж 1899-1917 рр. понад 300 видань випускала Українсько-руська видавнича спілка, популяризуючи як світову, так і Українську літературу;
• зростала кількість українських представників у центральному парламенті та в крайових сеймах;
• розгортали діяльність масові молодіжні спортивні організації Сокіл, “Січ”, які розвивали в української молоді почуття патріотизму, Дисциплінованість, знання;
• широкого розмаху набув кооперативний рух, спрямований на економічне відродження селянства, на виховання його національної самосвідомості. Розвитку кооперативного руху сприяли “Просвіта” та уніатська церква.
Різноманітні кооперативні організації вчили селян сучасним методам господарювання, перетворювали їх на господарів власної долі сприяли розвитку тісних взаємин між селянством та інтелігенцією чого не було в Наддніпрянській Україні.
У Наддніпрянській Україні національно-визвольний рух проявився в:
• процесі політизації українського руху, зростанні кількості національних партій. РУП, утворена в 1900 p., розкололася і дала початок трьом партіям:
У 1904 р. були утворені дві ліберальні партії — Українська радикальна партія (Б.Грінченко, С.Єфремов) та Українська демократична партія (А.Лотоцький, Є.Чикаленко). Основні їх вимоги — конституційна монархія, земельні реформи, автономія України в складі Росії;
• активізації культурно-просвітницької діяльності прогресивної української інтелігенції. Найбільш масовими її акціями на початкуиXX ст. було відкриття пам’ятника І.Котляревському у Полтаві в 1903 p., куди з’їхалися тисячі представників, у тому числі із Західної України, і де, не дивлячись на заборону, лунала українська мова, а також святкування у цьому ж році 35-річчя музичної діяльності композитора М.В.Лисенка.
Але національний рух у Наддніпрянській Україні в цілому не набув масового характеру. У ньому брала участь, в основному, ліберальна і демократична інтелігенція, тоді як робітники і селяни вели боротьбу, перш за все, за свої класові інтереси.
Українські партії були малочисельними, недостатньо згуртованими і організованими. У національному питанні всі вони, крім НУП, не йшли далі вимоги автономії України у складі Росії.
У Наддніпрянській Україні, на цей час вже значно зросійщеній, більш масовими і впливовими були загальноросійські партії:
• Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП) — виникла в 1898 p., у 1903 р. розкололася на більшовиків і меншовиків. Стояла на позиціях ортодоксального марксизму, визнання керівної ролі пролетаріату в революції та диктатури пролетаріату. Партія діяла серед російських і зросійщених українських робітників;
• Партія соціалістів-революціонерів (есери) — утворилася на межі 1899-1900 pp. на основі поєднання народницьких ідей з марксизмом. Соціальну опору партії складало селянство;
• Конституційно-демократична партія (кадети) — утворилася в 1905 p., виступала за конституційну монархію з двохпалатним парламентом, за свободу культурного розвитку для всіх національностей;
• “Союз 17 жовтня” (октябристи) — утворилася в жовтні 1905 p., виступала за збереження царської влади, єдину і неподільну Росію;
• “Союз російського народу” — чорносотенна організація, виникла в 1905 p., стояла на позиціях націонал-шовінізму, проголошувала боротьбу з євреями і іншими національними меншинами.
Загальноросійські партії не прагнули до вирішення національного питання, крім кадетів, які вимагали культурної автономії для національних окраїн імперії.
Україна в революції 1905-1907 pp.
У Російській імперії революційно-визвольний рух вилився в демократичну революцію 1905-1907 pp., у якій населення України взяло активну участь.
На Наддніпрянщині діяло близько 20 загальноросійських і національних партій. В їхніх діях не було єдності, вони вели між собою боротьбу за керівництво революційним рухом.
Основні революційні події, що мали місце в Україні, відбулися в 1905 р. — в період розвитку революції по висхідній лінії:
• червень — збройне повстання на панцернику “Потьомкін”;
• жовтень — загальний політичний страйк, який змусив царя иколу II піти на поступки і видати Маніфест 17 жовтня, проголосивши громадянські свободи і вибори до Державної Думи;
• листопад — повстання моряків Севастополя на чолі з лейтенантом П.Шмідтом;
— виступ полку саперів у Києві на чолі з підпоручиком Б.Жаданівським;
• грудень — збройні повстання робітників Горлівки, Харкова, Катеринослава, Олександрівська. Однак ці виступи не переросли в загальне збройне повстання. Після їх придушення революція пішла на спад.
В Україні революція носила і національно-визвольний характер, оскільки національне питання було на передньому плані боротьби.
Національний рух в період революції мав значні здобутки:
• після Маніфесту 17 жовтня з’явилася легальна українська преса. Усього в 1905-1907 pp. виходило 24 періодичні видання;
• виникла культурно-освітня організація “Просвіта”, яка мала філії у багатьох містах України. У діяльності “Просвіти” брали участь М.Аркас, Б.Грінченко, М.Коцюбинський, Л.Українка, М.Лисенко, Панас Мирний, Д.Яворницький та інші прогресивні діячі;
• відкривались українські школи, здійснювалися спроби викладання українською мовою в університетах;
• активну діяльність у першій Думі (1906 р.) та в другій Думі (1907 р.) розгорнула українська фракція, яка вимагала автономії для України, вільного розвитку української мови та культури. Допомогу українській фракції надавав М.Грушевський, який з цією метою переїхав зі Львова до Петербурга.
Столипінська реакція
Перша та друга Думи були розпущені царем, оскільки виявилися занадто “лівими”. Маніфест про розпуск другої Думи 3 червня 1907 р. прийнято вважати кінцем революції, бо він обмежив політичні свободи, проголосив новий антидемократичний закон про вибори і початок репресій проти учасників революції. Багато здобутків національного руху були ліквідовані. Царизм знову перейшов до політики національного гноблення українського народу.
З 1907 по 1910 pp. тривав період реакції — жорстокого переслідування опозиційного та українського руху. Головним прихильником цієї політики був міністр внутрішніх справ, а згодом — голова уряду Росії П.Столипін.
З метою координації діяльності українських сил у нових умовах українські діячі в 1908 р. створили міжпартійний політичний блок — Товариство українських поступовців (ТУП). Його лідерами стали М.Грушевський, С.Єфремов, Є.Чикаленко, Д Дорошенко. ТУП обстоювало конституційно-парламентський шлях боротьби за національне відродження.
Столипінська аграрна реформа в Україні
У Росії з 1906 по 1911 рр. з ініціативи П.Столипіна проходила аграрна реформа, яка передбачала:
• знищення общинного землекористування і перетворення селян на індивідуальних власників землі - фермерів;
• ліквідацію аграрної перенаселеності європейської частини країни шляхом переселення селян у східні райони Росії.
У цілому по Росії реформа не досягла поставлених цілей. Але саме в Україні вона мала найбільший успіх — з общин вийшла майже половина селянських господарств, що сприяло розвитку капіталізму на селі. Україна дала найбільшу кількість переселенців до Сибіру (бл. 1 млн.).
Зросли посівні площі, валовий збір зернових, товарність сільського господарства.
Але реформа не змогла послабити соціальну напруженість на селі. У 1914 р. кількість малоземельних селян сягнула 2 млн. Бідняцькі господарства залишалися малопродуктивними і малотоварними.
Україна в роки Першої світової війни (серпень 1914 - листопад 1918 рр.)
Світова війна велася між Троїстим, згодом Четверним союзом (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) і Антантою (Росія, Англія, Франція).
У ході війни до Антанти приєдналися Італія, Румунія, США. Для всіх сторін війна мала загарбницький, несправедливий характер.
Характеризуючи становище України під час війни, необхідно виділити такі обставини:
• Західна і Наддніпрянська Україна опинилися по різні боки фронтів, оскільки Росія і Австро-Угорщина належали до протилежних блоків. Українці, мобілізовані в армії цих країн, вимушені були битися один проти одного. У російській армії нараховувалося 3,5 млн. українців, в австрійській — 250 тис
• Війна розколола українські політичні сили і цим ослабила Український рух.
У ставленні до війни українські партії зайняли різні позиції.
Партії Західної України активно підтримували уряд Австро-Угорщини і Німеччини у війні з Росією, сподіваючись, що у разі поразки Росії держави-переможці допоможуть українцям створити самостійну державу.
Уже в перший день війни — 1 серпня 1914 р. — вони об’єдналися в Головну Українську Раду (ГУР) з метою мобілізувати сили українців для війни з Росією. На заклик ГУР 6 серпня 1914 р. із добровольців — молодих вихованців організацій “Сокіл”, “Січ”, “Пласт” -був сформований легіон Українських Січових Стрільців чисельністю 2,5 тис. осіб. Полк УСС було визнано найстійкішим в австрійській армії. Після війни він брав активну участь в українській національно-демократичній революції 1917-1920 pp.
Партії Наддніпрянської України поставилися до війни неоднозначно:
• більшість українських партій, у т.ч. частина УСДРП на чолі з С.Петлюрою, керівництво ТУП підтримали Росію у війні;
• частина ТУП (його Київська рада) пропонувала українцям дотримуватися у війні нейтралітету;
• частина УСДРП на чолі з В.Винниченком засудила війну і виступила за поразку Росії;
• найбільш вороже налаштовані щодо Росії соціалісти (УСДРП, “Спілка”) емігрували до Західної України і створили у Львові 4 серпня 1914 р. Союз Визволення України — СВУ. Серед них -В.Дорошенко, Д.Донцов, М.Меленевський, М.Залізняк, А.Жук. Своєю метою СВУ проголосив утворення самостійної української держави і для її досягнення вирішила співробітничати з Німеччиною та Австрією проти Росії.
• У роки війни значна частина України перетворилася на райони запеклих бойових дій (Галичина, Закарпаття, Буковина, Поділля, Волинь). Територія кілька разів переходила із рук у руки. Це призвело до значних жертв серед мирного населення, занепаду промисловості, сільського господарства, зубожіння народу. Протягом 1914- 1916 pp. в Україні закрилося більше 1400 підприємств, посівні площі зменшилися на 1,9 млн. десятин.
• Держави, в інтересах яких проливали свою кров українці, мали агресивні плани щодо України, ігнорували українські національні інтереси, прагнули використати воєнне становище, щоб назавжди покінчити з національно-визвольним рухом українців.
Плани сторін щодо України
Австро-Угорщина мала намір приєднати до своїх володінь Волинь і Поділля.
Німеччина прагнула створити у ході війни Пангерманський союз, включивши до нього і Україну.
Росія планувала приєднати до імперії Західну Україну.
Політика сторін щодо України
Росія, окупувавши в 1914-1915 pp. Західну Україну, утворила тут нове генерал-губернаторство на чолі з реакціонером Г.Бобринським, за наказом якого було закрито всі українські школи, культурні установи, періодичні видання. Особливих переслідувань зазнала греко-католицька церква. її митрополита А. Шептицького було депортовано до Суздаля.
Австро-Угорщина, повернувшись у травні-червні 1915 р. в Західну Україну, звинуватила українців у своїх поразках і розгорнула проти них репресії.
Уряди Росії та Австрії, залежно від того, кому належала влада, здійснювали масові репресії проти українства.
Таким чином, Перша світова війна стала для українців справжньою національною трагедією. Єдиним позитивним для України наслідком війни було те, що війна виснажила обидві імперії і Ф прискорила їхній крах.
УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНА РЕВОЛЮЦІЯ 1917-1920 рр.
Лютнева революція в Росії та Україна
27 лютого 1917 р. у Росії перемогла революція. Цього дня у Петрограді було утворено два нових реальних органи влади:
• Тимчасовий комітет IV Думи (згодом — Тимчасовий уряд) на ч°лі з князем Львовим;
• Петроградська рада робітничих, солдатських депутатів на чолі 3 меншовиком Чхеїдзе.
У ніч з 2 на 3 березня Микола II зрікся престолу і передав владу Тимчасовому уряду, який проголосив політичні свободи і початок виборів до Установчих зборів — вони повинні були вирішити долю Росії, прийняти її конституцію.
Реальна влада в Росії зосереджувалася в руках Тимчасового уряду.
Утворення Центральної Ради
Падіння самодержавства, демократизація суспільства сприяли піднесенню національно-визвольних процесів. Виникла можливість самовизначення України і відродження її державності.
На порядку денному постало питання про необхідність єдиного центру українського руху. З ініціативи Товариства українських поступовців (з кінця березня реорганізоване в “Союз автономістів-федералістів”) 4 березня 1917 р. представниками українських партій і громадських організацій була утворена Українська Центральна Рада. Провідне становище в Центральній Раді зайняли ТУП, УСДРП, УПС, її головою було обрано М.С.Грушевського.
Своєю метою Центральна Рада оголосила державне самовизна чення українського народу. Утворення Центральної Ради поклало початок українській національно-демократичній революції 1917-1920 pp.
В історичній літературі відсутня чітка періодизація української революції. Як правило, в її розвитку виділяють три етапи: доба Української Центральної Ради, доба Гетьманату, доба Директорії УНР.
Доба Української Центральної Ради. Відродження державності (березень 1917 - квітень 1918 pp.)
Консолідація українських сил навколо Центральної Ради
6-8 квітня 1917 р. у Києві працював Український національний конгрес, який надав Центральній Раді повноваження представляти народ України, перетворивши її таким чином на своєрідний український парламент. Конгрес визначив склад та структуру Центральної Ради (Велика рада і Мала рада), одностайно висловився за національно-територіальну автономію України.
Центральна Рада здобула підтримку Всеукраїнського військового та Всеукраїнського селянського з’їздів, багатьох інших з’їздів, зборів та мітингів демократичних сил.
10 червня Центральна Рада прийняла Перший Універсал, який проголосив Україну автономією в складі Росії, відродивши тим самим українську державність.
15 червня був утворений виконавчий орган Центральної Ради — Генеральний Секретаріат на чолі з В.Винниченком. До уряду увійшли С.Петлюра (секретар військових справ), Б.Мартос (секретар земельних справ), В.Садовський (секретар юстиції) та інші. За партійною приналежністю уряд був переважно соціал-демократичним.
Центральна Рада і Тимчасовий уряд
Стрімкий розвиток українського визвольного руху викликав стурбованість Тимчасового уряду, який прагнув зберегти контроль над Україною. У кінці червня 1917 р. у Києві з метою налагодження взаємин відбулися переговори між Центральною Радою і представниками Тимчасового уряду (О.Керенський, М.Терещенко, І.Церетелі). У ході переговорів було досягнуто певного компромісу. Центральна Рада погодилася зачекати законодавчого затвердження автономії України загальноросійськими Установчими зборами у листопаді 1917 р. Тимчасовий уряд, зі свого боку, визнавав Центральну Раду представницьким органом українського народу (за умови її поповнення представниками національних меншин), а Генеральний Секретаріат — органом крайової адміністрації. Тимчасовий уряд погодився також сприяти об’єднанню українців в окремі військові частини.
З липня 1917 p., дотримуючись узятих на себе зобов’язань, Центральна рада схвалила Другий Універсал, у якому виступила проти “намірів самовільного здійснення автономії України”. А вже 11 липня до складу Центральної Ради ввійшли представники неукраїнських організацій (національним меншинам було надано 18% місць у Малій Раді і 30% місць - у Великій раді).
Але Тимчасовий уряд відступився від прийнятих домовленостей. 4 серпня він затвердив “Інструкцію Тимчасового уряду Генеральному Секретаріатові”, згідно з якою правочинність Генерального Секретаріату поширювалася лише на 5 із 9 українських губерній: Київську, Волинську, Полтавську, Подільську, частково Чернігівську, а його компетенція значно звужувалася.
Українська Центральна Рада, засудивши дії Тимчасового уряду, все ж таки не наважилася на відкриту конфронтацію і не припинила співробітництва з ним. Однак конструктивного характеру ця співпраця так і не набула через небажання Тимчасової о уряду задовольнити вимоги українського руху.
Більшовицький переворот
25-26 жовтня (7-8 листопада) 1917 р. у Петрограді більшовики, здійснивши державний переворот, захопили владу й утворили новий уряд — Раду Народних Комісарів на чолі з Леніним. Більшовицький переворот різко змінив ситуацію в Росії і в Україні.
Центральна Рада засудила переворот, не визнала владу більшовиків і зайняла щодо неї ворожу позицію. У схваленій 27 жовтня резолюції про владу Центральна Рада наголошувала, що влада має належати всій революційній демократії, а не більшовикам, які становлять дише її частину.
Проголошення Української Народної Республіки
За нових обставин, коли юридично перестав існувати всеросійський уряд, Центральна Рада і Генеральний Секретаріат активізували свою діяльність по державотворенню в Україні. Найбільш важливими кроками на цьому шляху були такі:
• 31 жовтня Центральна Рада прийняла рішення щодо поширення її повноважень на територію Харківщини, Катеринославщини, Херсонщини, материкової Таврії, частину Курської і Воронезької губерній — етнічні українські території. Розширилися структура і компетенція Генерального Секретаріату;
• 7 листопада Центральна Рада прийняла Третій Універсал, проголосивши утворення Української Народної Республіки (УНР) як автономії у складі Російської республіки, яка повинна була стати “федерацією рівних народів”. УНР планувала вступити у федеративні стосунки з тими державами, які утворяться на руїнах імперії. На думку багатьох істориків, це було помилкою Центральної Ради: на момент прийняття Третього Універсалу склалися всі умови для проголошення повної державної незалежності України. Та, керуючись власною ідеологією, Центральна Рада зробила ставку на федеративну Росію, змарнувавши цим багато енергії і часу.
Третій Універсал проголосив широку програму соціально-економічних перетворень, зокрема: скасував велику приватну власність на землю, встановив 8-годинний робочий день, проголосив широкі демократичні свободи і ліквідацію смертної кари, на 9 січня 1918 р. призначив Українські Установчі збори, яким Центральна Рада мала передати владу.
Проголошення радянської влади в Україні.
Українсько-більшовицька війна
Центральна Рада була основним суперником більшовиків у боротьбі за владу в Україні. Слід підкреслити, що на цей час РСДРП (б) не користувалася достатньою підтримкою українського населення. Так, під час грудневих виборів до Всеросійських Установчих зборів партія більшовиків отримала лише 10% голосів виборців України, тоді як українські партії — 75%.
Протистояння між Центральною Радою і Раднаркомом Росії вилилося у конфлікт між ними. Більшовики наполягали на переобранні складу Центральної Ради на Всеукраїнському з’їзді рад робітничих, солдатських і селянських депутатів,сподіваючись забезпечити собі більшість його голосів.
4 грудня 1917 р. Раднарком з метою активізації боротьби проти Центральної Ради надіслав їй ультиматум. Більшовицький уряд заявив, що, визнаючи УНР і її право відокремитися від Росії, він не визнає Центральну Раду повноважним представником українського народу, оскільки вона не бажає скликати Всеукраїнський з’їзд рад. (Зазначений з’їзд відкрився у Києві саме 4 грудня). Центральна Рада звинувачувалася у дезорганізації фронту, у роззброєнні більшовицьких частин в Україні, у змові проти проголошеної більшовиками радянської влади.
Зрозуміло, що ультиматум повинен був підготувати ґрунт для збройного втручання Раднаркому у внутрішні справи УНР. Визнаючи за українською нацією право на самовизначення, уряд Леніна, водночас, не визнавав того самовизначення, яке відбулося, і прагнув мати в Україні маріонеткову владу.
Сподівання більшовиків переобрати склад Центральної Ради на Всеукраїнському з’їзді рад не виправдалися. Перебуваючи у значній меншості (127 чоловік і 2,5 тис. делегатів), вони залишили Київ і 11-12 (24-25) грудня 1917 р. провели альтернативний з’їзд у Харкові. Харківський з’їзд не був правочинним — 200 його делегатів представляли лише 89 рад із понад 300 існуючих в Україні. Та це не завадило з’їзду проголосити встановлення радянської влади в Україні, створити Центральний виконавчий комітет рад України (ЦВК) та радянський уряд — Народний Секретаріат. ЦВК рад України заявив про розпуск Центральної Ради і Генерального Секретаріату та про початок боротьби з “контрреволюцією”. Раднарком Росії визнав новостворену владу і надав їй допомогу у боротьбі проти Центральної Ради, надіславши в Україну війська (біля 60 тис. чол.) на чолі з В.Антоновим-Овсієнком.
Таким чином, як ми бачимо, більшовики нав’язали Україні громадянську війну.
Війна більшовиків з УНР тривала протягом грудня 1917 — січня 1918 pp. Центральна Рада виявилася не готовою до успішного збройного протистояння ворогові. Найдраматичнішою сторінкою українсько-більшовицької війни став кривавий похід більшовицьких військ на чолі з М.Муравйовим на Київ. Біля залізничної станції Крути їх спробував зупинити наспіх зібраний загін із 500 київських студентів і курсантів, які героїчно загинули у нерівному бою 16 (29) січня 1918 р. Крути стали символом національної честі українського народу.
Проголошення незалежності УНР
За умов наступу більшовиків та переговорів делегації УНР у Бресті з країнами німецько-австрійського блоку 9 (22) січня 1918 р. Центральна Рада прийняла Четвертий Універсал, який проголошував УНР незалежною державою. Четвертий Універсал став вершиною державо-творчості Центральної Раци. Але прийняття цього важливого рішення відбулося в кризовий момент революції і не врятувало УНР. Сили під Києвом були занадто нерівними: радянські війська мали перевагу в живій силі в 20 разів, а в озброєнні — в 40 разів. Керівництво УНР не змогло зібрати боєздатні збройні сили.
26 січня 1918 р. радянські війська ввійшли в Київ, внаслідок червоного терору в місті загинуло до 5 тис. чоловік. Центральна Рада і всі її заклади переїхали до Житомира, потім — до Сарн. Військові дії перемістилися на Волинь і Поділля.
Таким чином, більшовицькі війська, скориставшись “романтичними ілюзіями” керівництва УНР щодо збройних сил, легко отримали перемогу. Центральна Рада тепер могла сподіватись лише на зовнішню допомогу.
Брестський договір з країнами німецько-австрійського блоку
Проголошення IV Універсалом незалежності УНР дало Центральній Раді юридичне право представляти інтереси республіки на міжнародній арені. Центральна Рада розгорнула активну дипломатичну діяльність, спрямовану на збереження незалежності України.
27 січня (9 лютого) 1918 р. у Бресті між Центральною Радою і країнами німецько-австрійського блоку був підписаний мир (Брестський мир):
• Україна вийшла зі стану війни з країнами німецько-австрійського блоку;
• Німеччина і Австро-Угорщина зобов’язалися допомогти Центральній Раді відновити контроль над усією територією УНР. Центральна Рада погодилася на введення німецько-австрійських військ в Україну;
• Центральна Рада взяла на себе обов’язок постачати союзникам велику кількість хліба, м’яса, яєць та ін. продуктів і сировини. В Україну передбачалися поставки сільськогосподарської техніки, машин.
Чи була альтернатива Брестського миру?
Найбільш імовірна альтернатива — це продовження війни з Німеччиною і Австро-Угорщиною та розчленування ними України.
Росія, підписавши мир з країнами Четверного союзу, змушена була визнати незалежність УНР. Український більшовицький уряд було розпушено, перше встановлення радянської влади в Україні зазнало поразки. Вигнані з України більшовики знайшли притулок у Росії.
Німецько-австрійська окупація України
Протягом лютого-квітня 1918 р. німецько-австрійські війська (450 тис. осіб) окупували всю Україну. 7 березня до Києва повернулася Центральна Рада. У ряді звернень до громадян України вона пояснила мету приходу німецько-австрійських військ як безкорисливу дружню допомогу і заявила про незмінність своєї політики, проголошеної Третім і Четвертим Універсалами.
Сподівання Центральної Ради на допомогу з боку Німеччини і Австро-Угорщини і їх невтручання у внутрішні справи УНР виявилися наївними й ілюзорними. В Україні було встановлено жорстокий окупаційний режим, військова адміністрація “наводила порядок” за своїм сценарієм. Так, були запроваджені військові польові суди, які здійснювали в інтересах поміщиків судочинства і розстріли мирного населення, а головнокомандуючий німецькими військами видав наказ про повний засів земельних площ: селяни не мали права брати більше поміщицької землі, ніж могли засіяти, і перешкоджати в засіві поміщикам.
Центральна Рада втрачала реальну владу в Україні, втрачала авторитет серед населення, скомпрометувавши себе співробітництвом з окупаційним режимом і безпорадністю в здійсненні соціально-економічних перетворень.
Державний переворот. Падіння Центральної Ради
В опозицію до Центральної Ради стали підприємці, поміщики, заможні селяни, вимагаючи скасування земельного закону і відновлення приватної власності. 29 квітня 1918 р. у Києві відбувся з’їзд Союзу землевласників, який проголосив гетьманом усієї України Павла Скоропадського. У цей же день окупаційні власті розігнали Центральну Раду і визнали владу гетьмана. В Україні стався державний переворот.
Мотиви окупаційної влади, яка сприяла перевороту, цілком очевидні: втративши контроль на місцях, Центральна Рада не могла забезпечити союзникам обіцяних поставок сировини і продовольства. До того ж, Німеччину й Австро-Угорщину не задовільняв соціал-демократичний склад Центральної Ради та характер її соціально-економічних перетворень, у першу чергу, аграрних.
Українська Центральна Рада проіснувала 13 місяців — з березня 1917 Р- по квітень 1918 р. Головний підсумок її діяльності — це відтворення української державності. Четвертим Універсалом Центральна Рада проголосила державну незалежність УНР і відстоювала її до останніх днів свого існування. 29 квітня, в день державного перевороту, Центральна Рада схвалила Конституцію УНР: Україна проголошувалась суверенною, демократичною, парламентською державою, всім громадянам УНР гарантувалися рівні громадянські і політичні права.
Але, через відомий Вам перебіг подій, Конституція УНР так і не була запроваджена у життя.
Доба української держави гетьмана Павла Скоропадського. Утворення Західноукраїнської Народної Республіки _(квітень-грудень 1918 р.)
Павло Скоропадський — нащадок гетьмана поч. XVI11 ст. Івана Скоропадського, один із найбільших українських землевласників, з 1912 р. — генерал-майор російської армії, ад’ютант Миколи II. У 1917 році брав участь у створенні загонів вільного козацтва.
Уряд гетьмана складався з великих землевласників, військових, помірно-консервативних громадських діячів. Очолив уряд поміщик, октябрист Ф Лизогуб. Ядро уряду складали кадети, представників соціалістичних партій у ньому не було.
Фактично гетьман і його уряд перебували у повній залежності від німецько-австрійського окупаційного режиму.
Основні напрями політики уряду П.Скоропадського
• Замість УНР була проголошена Українська держава, республіканська форма правління замінена на авторитарну (Гетьманат). Гетьман зосередив у своїх руках усю повноту влади — законодавчу, виконавчу, судову.
• Відновлено поміщицьке землеволодіння, приватну власність на фабрики, заводи, шахти. Поміщики розгорнули рух за відшкодування завданих їм під час революції збитків.
• Налагоджено дієздатний адміністративний апарат, який вдавався до репресивних методів. Переслідувалися політичні сили лівого спрямування, заборонялися вуличні процесії, мітинги, припинилося видання ряду газет. Демократичний режим змінився авторитарним.
• Створювалася регулярна українська армія. Уряд видав закон про загальну військову повинність. Гетьман передбачав відродити козацтво як стан українського суспільства. Але план створення армії реалізований не був.
• Успішною була діяльність уряду в культурній сфері: українізація шкіл, відкриття нових гімназій, університетів, Української академії наук, Національного архіву та інших культурно-просвітницьких центрів.
• Здійснювалася активна зовнішня політика. Українську державу П.Скоропадського визнали ЗО країн світу, у 23 країнах вона мала своїх представників. Було укладено договір про добросусідські відносини з Росією.
Знаходячись під контролем Німеччини, уряд гетьмана не мав можливості налагодити стосунки з країнами Антанти і нейтральними країнами.
Гетьманський переворот, хоч і відбувся досить спокійно, масового схвалення не отримав. Орієнтація уряду на великих землевласників, буржуазію, на німецький окупаційний режим позбавила його підтримки широких верств українського населення — селян, робітників, інтелігенції. Консервативні ідеї, сповідувані урядом, не змогли консолідувати
суспільство.
Боротьба антигетьманських сил в Україні
Уряд гетьмана не визнали соціалістичні партії, селянський союз, інші політичні та громадські організації. Опозиційні до гетьманату сили об’єдналися навколо Українського Національного Союзу (УНС). 13 листопада 1918 р. на засіданні УНС з метою організації боротьби проти гетьманського режиму було створено опозиційний уряд — Директорію на чолі з В.Винниченком (ввійшли С.Петлюра, Ф.Швець, О.Андрієвський, А.Макаренко).
Боротьбу проти гетьманського режиму вели і більшовики. У липні 1918 р. була утворена Комуністична партія більшовиків України — КП(б)У як складова частина Російської комуністичної партії більшовиків — РКП(б). Українські більшовики прагнули відновити в Україні радянську владу і зберегти єдність із радянською Росією. Слід зауважити, що в КП(б)У склалася національно-комуністична меншість, яка виступала за незалежність радянської України. За часів Гетьманату значно зросли симпатії українського населення до більшовиків, які висунули гасло безкоштовної передачі землі селянам, а фабрик і заводів — робітникам.
Падіння Гетьманату
11 листопада 1918 р. Перша світова війна закінчилася поразкою німецько-австрійського блоку. Почалася евакуація німецьких військ з України. У цих умовах Раднарком Росії анулював Брестський мир з Німеччиною, в т.ч. і положення про визнання Росією самостійності України. Тим самим радянська Росія зняла з себе обов’язок не втручатися у внутрішні справи України.
Втративши іноземну військову підтримку, гетьман переорієнтувався на Антанту і білогвардійців, сподіваючись на їх допомогу. 14 листопада у грамоті “До всіх українських громадян” П.Скоропадський заявив про федерацію України з небільшовицькою Росією і про “відновлення Великої Росії”. Суверенність Української держави скасовувалася.
У відповідь на гетьманську грамоту Директорія оголосила про початок повстання проти гетьманського режиму. Повстанський рух охопив майже всю Україну.
28 листопада з ініціативи КП(б)У було створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі спочатку з Г.П’ятаковим, а згодом — Х.Раковським. На допомогу українським більшовикам знову прийшла Росія, відкривши Український фронт. Протягом листопада-грудня 1918 р. більшовикам вдалося відновити радянську владу на частині української території.
Уряд гетьмана опинився у безвихідній ситуації. 14 грудня війська Директорії зайняли Київ. Цього ж дня П. Скоропадський зрікся влади і залишив місто.
Гетьманський уряд передав владу Директорії, яка заявила про відновлення УНР.
Директорія була від початку свого правління у стані війни з Радянською Росією.
Утворення Західноукраїнської Народної Республіки
Піднесення національно-визвольного руху на українських землях
Як Ви пам’ятаєте, західноукраїнські землі (Східна Галичина, Закарпаття, Буковина) перебували в цей час у складі Австро-Угорської імперії.
У жовтні 1918 р. почався розпад Австро-Угорщини, яка терпіла поразку в І світовій війні і була охоплена революційно-визвольним рухом.
18 жовтня 1918 р. українські політичні діячі та церковні ієрархи Східної Галичини і Буковини утворили у Львові Українську Національну Раду на чолі з Євгеном Петрушевичем. Своєю метою УН Рада оголосила об’єднання західноукраїнських земель в єдине ціле — Українську державу.
З національною Радою співправцював Військовий комітет, створений у вересні 1918 р. офіцерами-українцями австрійської армії та представниками українських січових стрільців.
Листопадове повстання
Вирішальними кроками на шляху до відтворення державності західними українцями стали події листопада 1918 p.:
• 1 листопада — з ініціативи Військового комітету у Львові відбувся виступ солдатів — українців, активно підтриманий населенням міста.
• 2 листопада — австрійський намісник передав владу УН Раді. У своєму зверненні до населення вона проголосила про створення національної держави на українських землях Австро-Угорщини, заявила про свої наміри провести земельну реформу, створити національну армію, запровадити робітниче законодавство, соціальне забезпечення.
• 9 листопада — сформовано західноукраїнський уряд, який очолив Кость Левицький, а згодом — Сидір Голубович.
• 13 листопада — УН Рада прийняла Закон, яким затвердила державну самостійність Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) зі столицею у Львові (включаючи Східну Галичину, Закарпаття, Буковину). У Законі зазначалося, що влада в державі належить народу.
Таким чином, важливе історичне завдання було розв’язане. У Західній Україні розпочалися державотворчі процеси.
Початок польської інтервенції
ЗУНР відразу стала об’єктом агресії з боку Польщі. Поляки прагнули включити західноукраїнські землі до відновленої польської держави. Ситуація ускладнювалася тим, що Польщу підтримували і країни Антанти. США, Англія і Франція у післявоєнному переустрої Європи зробили ставку саме на Польщу, прагнули створити з неї “санітарний кордон для боротьби проти більшовизму”.
Головним завданням ЗУНР став захист власної території від іноземної агресії. 22 листопада уряд ЗУНР під тиском польських військ змушений був покинути Львів, евакуювавшись спочатку до Тернополя, а потім — до Станіслава.
Далі Ви побачите, що саме зовнішній чинник виявився вирішальним у поразці ЗУНР.
Доба Директорії УНР (грудень 1918 -1920 pp.). Злука УНР і ЗУНР
Прихід Директорії до влади у грудні 1918 р. започаткував нову добу в розвитку національно-демократичної революції — добу Директорії УНР.
У Західній Україні боротьбу за своє існування вела ЗУНР.
Боротьбу за владу в Україні за підтримки Радянської Росії вели більшовики, утворивши Тимчасовий робітничо-селянський уряд України.
У грудні 1918 р. на півдні України розпочалася інтервенція військ Антанти, які надали підтримку білогвардійцям у боротьбі за відновлення “єдиної і неподільної” Росії.
Таким чином, розстановка сил, які вершили долю України у цю добу, була не на користь української революції.
Політика ЗУНР
Уряд ЗУНР не був схильний до радикальних змін соціально-економічного життя, а прагнув до демократичних реформ при збереженні соціального спокою.
• За короткий час була сформована ефективна система управління. Відбулися довибори до Української Національної Ради - представницького і законодавчого органу. Більшість її депутатів стояла на національно-ліберальних позиціях і представляла Українську національно-демократичну партію. Формувалася місцева адміністрація, правоохоронні органи.
• Президентом республіки було обрано Є. Петрушевича.
• Проголошувалася ліквідація великого землеволодіння. Але здійснення земельної реформи затягувалося: розподіл землі між селянами передбачався після закінчення війни.
• Створювалася система народної освіти: шкільництво отримало державний статус, дозволялося існування приватних шкіл, національним меншинам надавалося право “на школу рідною мовою”.
• Утверджувався державний статус української мови.
• Для захисту республіки була утворена боєздатна Українська Галицька Армія (УГА), яка досягла 100 тис. чоловік.
• Значні зусилля були спрямовані на об’єднання з УНР. Після переговорів з Директорією 22 січня 1919 р. у Києві проголошено Акт Злуки УНР та ЗУНР (зараз 22 січня відзначається як День соборності України). Але Акт Злуки реалізовано не було — як через складне воєнне та міжнародне становище обох республік, так і через значні суперечності між урядами ЗУНР та УНР щодо внутрішньої та зовнішньої політики. І коли Директорія взяла курс на союз із Польщею, з якою ЗУНР була у стані війни, Є.Петрушевич 4 грудня 1919 р. денонсував Акт Злуки.
У липні 1919 р. польські війська окупували Східну Галичину. Уряд ЗУНР переїхав до Кам’янець-Подільського, а в листопаді емігрував до Відня. УГА перебралася на територію, яку контролювала Директорія і об’єдналася з армією УНР.
Наполеглива діяльність уряду ЗУНР в еміграції по вирішенню західноукраїнського питання не знайшла міжнародної підтримки. 15 березня 1923 р. Конференція послів Антанти прийняла остаточне рішення про приналежність Східної Галичини до Польщі, припинивши, таким чином, юридичне існування ЗУНР.
Політика Директорії УНР
Директорія була урядом соціалістичного спрямування. Прийшовши до влади, вона розгорнула активну державотворчу діяльність.
Була, зокрема, відновлена назва держави УНР, визначені органи влади (вища влада належить Директорії, законодавча — Трудовому конгресу, виконавча — Раді народних міністрів, а на місцях — трудовим радам селян, робітників, трудової інтелігенції), ухвалено новий земельний закон про передачу поміщицької землі селянам без викупу, 22 січня 1919 р. проголошено Злуку УНР із ЗУНР. Землевласники і підприємці позбавлялися політичних, зокрема, виборчих прав.
З 21 по 29 січня 1919 р. працював Трудовий конгрес, який схвалив Акт Злуки, висловився за демократичний лад в Україні, визнав за Директорією право призначати членів Ради народних міністрів, видавати закони, які мали затверджуватися на сесіях Трудового конгресу, доручив Директорії оборону України. Та вже 2 лютого 1919 p., через 1,5 місяці після приходу до влади, Директорія підтиском більшовицьких військ залишила Київ, перебравшись до Вінниці, а згодом — на територію ЗУНР, до Тернополя.
У червні 1919 р. підконтрольна Директорії територія становила смугу завширшки 10-20 км — між поляками і більшовиками.
Причини поразки Директорії
• Директорію роздирали внутрішні протиріччя щодо змісту та напрямів політики. Між двома її лідерами не було згоди: В.Винниченко наполягав на першочерговому вирішенні економічних проблем, С.Петлюра — на утворенні військових сил, адміністративного апарату. У зовнішній політиці В.Винниченко, В.Чехівський, М.Шаповал схилялися до союзу з більшовиками, інші на чолі з С.Петлюрою — до союзу з Антантою.
• Непослідовна, нерішуча внутрішня політика Директорії полягала в наступному:
Директорія втрачала підтримку українського населення в той час, коли авторитет більшовиків зростав.
Невдала зовнішня політика. Поразкою завершилися переговори Директорії про мир з Росією; не вдалося домовитися про підтримку з боку країн Антанти, які в грудні 1918 р. висадили свої війська на півдні України і надали підтримку білогвардійській армії Денікіна (білогвардійці і Антанта вороже ставилися до ідеї незалежності України і боролися за відновлення “єдиної і неподільної Росії”).
• Радянсько-більшовицькі війська мали чисельну перевагу, були краще організовані, ніж напівпартизанська армія С.Петлюри. На бік більшовиків перейшли загони Махна, “зелених”, Григор'єва.
Отже, 2 лютого 1919 р. радянські війська вступили до Києва і до травня майже на всій території України була встановлена радянська влада.
Політика радянсько-більшовицького уряду України (воєнний комунізм).
Розгром Денікіна
Восени 1919 р. більшість української території опинилася під владою генерала Денікіна. Антинародна політика білого режиму (відновлення поміщицького землеволодіння, права власності на підприємства, нехтування соціально-політичними правами трудящих) викликала масовий опір населення. У тилу білогвардійських військ ширився повстанський рух, особливо активно діяли загони Нестора Махна.
У листопаді 1919 p., на превеликий жаль, відбувся розкол армії УНР: у той час, коли війська Директорії вели запеклі бої з білогвардійцями, командування УГА уклало союз із Денікіним. У черговий раз далися взнаки протиріччя, які існували між урядами ЗУНР і УНР.
На початку 1920 р. Червона армія подолала опір військ Директорії і розгромила денікінців. Рештки білогвардійців зосередилися в Криму, Денікіна заступив Врангель.
Радянську владу в Україні було відновлено втретє і остаточно.
“Зимовий похід” армії УНР
Восени 1919 р. Директорія перейшла до партизанських форм боротьби.
Узимку 1919-1920 pp. її 5-тисячна армія здійснила похід денікінськими, а з поверненням більшовиків — радянськими тилами.
Так званий “зимовий похід” армії УНР стимулював український РУХ, іі армію утримувало населення, сприймаючи її як свою армію, як захисника своїх інтересів.
Зближення УНР і Польщі. Радянсько-польська війна
Намагаючись врятувати українську державу, Директорія пішла на вимушений крок — переговори з Польщею. 24 квітня 1920 р. між урядами УНР і Польщі було укладено Варшавський договір, який передбачав:
Війна, що розпочалася, тривала з перемінним успіхом:
Росія і Польща були не готові до затяжної війни і в жовтні 1920 р. уклали перемир’я. Це означало розрив Польщі з УНР. Українські війська (17 тис.) продовжували війну самостійно, але після запеклих боїв із частинами Червоної армії змушені були відступити на окуповану поляками територію, де були роззброєні та інтерновані в польських таборах. Уряд УНР переїхав до Австрії.
18 березня 1921 р. між Польщею, Радянською Росією і Радянською Україною був підписаний Ризький мир:
Боротьба за незалежність України завершилася поразкою: Західна Україна ввійшла до складу Польщі, Румунії, Чехословаччини, а в Наддніпрянській Україні остаточно утвердився більшовицький режим.
Розгром Врангеля
Білогвардійська армія Врангеля (150 тис.), яка утримувала Крим, вирішила скористатися радянсько-польською війною і розгорнула наступ на Україну. Упродовж червня-листопада 1920 р. радянська армія розгромила війська Врангеля, остаточно встановивши в Криму радянську владу.
Основні причини поразки української національно-демократичної революції 1917-1920 pp.
Історичне значення революції: