Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Як відомо, у японців своя філософія спілкування з людьми - зрозуміти один одного можна і без слів, без знайомства. Подивитися на людину і зрозуміти її турботи, настрій... Наповнити мовчання - інтуїтивним розумінням - в цьому особливість практики спілкування.
Чайна церемонія, така багата традиціями і романтичними оповіданнями, являється, по думці японців справді мистецтвом життя, зведеним в культ. Знання її розцінюється японцями, як міра освіченості, це - свідоцтво духовної культури людини.
Овіяна численними легендами і переказами, чайна церемонія - зовсім не звичне чаювання. Вона вимагає дотримання найдрібніших деталей етикету як при приготуванні чаю, при подачі його гостеві, так і при самому питті. Це мабуть саме самобутнє мистецтво народу. Згідно легенді, вона бере свій початок з Китаю з часів першого патріарха буддизму Бодхідхарми.
Одного разу, свідчить легенда, сидячи в медитації, Бодхідхарма відчув, що очі його закриваються і проти волі його хилить до сну. Тоді, розсердившись на себе, він вирвав свої повіки і кинув їх на землю. На цьому місці виріс незвичайний кущ з соковитим листям. Пізніше учні Бодхідхарми стали заварювати це листя гарячою водою - напій допомагав їм зберегти бадьорість.
Треба сказати, що насправді чайна церемонія виникла в Китаї задовго до появи буддизму. Згідно багатьом джерелам, її ввів Лао-цзи. Саме він, як свідчать показання, в V столітті до нашої ери запропонував ритуал з чашкою "золотого еліксиру". Цей ритуал процвітав в Китаї аж до монгольського навали…
До Японії чай потрапив в VIII в. Його могли привезти буддійські ченці з Китаю, Кореї або Індії, а також японські мандрівники, що відвідували танський Китай. Вважається, що перші плантації чаю були розбиті ченцем Сайсьо в Кіото, біля підніжжя священної гори Хейдзан в 802 р. Проте тільки з XII в. вживання чаю набуває в Японії широке поширення. Це було пов'язано з діяльністю священика Ейсая (1141-1215). Разом з декількома японськими буддійськими ченцями він побував в Китаї. Повернувшись на батьківщину в 1191 р., Ейсай почав проповідувати серед японців дзен-буддизм. Крім того, він привіз з Китаю чайні кущі і став вирощувати чай при дзен-буддійському монастирі.
Чай підносили Будді. Його пили під час релігійних ритуалів і медитацій. Ейсай в своїх творах особливо підкреслював користь чаю для збереження і зміцнення здоров'я.
Розповсюдженню культури чаю і чаювання сприяв і засновник іншого напряму дзен-буддизму в Японії священик Доген (1200-1253), що також побував в Китаї. В XII-XV віках з посиленням впливу дзен-буддійських монастирів пиття чаю одержує популярність не тільки серед ченців, але і серед самураїв, городян, аристократів.
Починаючи з XII в. з Китаю до Японії проникає спосіб приготування роздрібненого чаю. Звідти ж прийшов і звичай влаштовувати своєрідні розваги у формі чайних турнірів. Спочатку такі турніри проводили ченці в монастирях, причому в них брали участь і самураї - прихильники дзен-буддизму. Особливо широке поширення чайні турніри набули в XIV-XV вв. В аристократичних кругах їх влаштовували в двох'ярусних павільйонах, перший поверх яких іменувався "гостьовою терасою", а верхній - "чайним павільйоном".
У чайному павільйоні в "червоному кутку" вивішувалися китайські буддійські свити, іноді це були і китайські картини із зображенням квітів і птахів або пейзажів. На столи перед свитами ставили китайські вази для квітів, курильні і свічники. Всі ці предмети іменувалися "китайськими речами". На інших столиках поміщали тарілки з легкою закускою і судини з напоями.
Звичайно гості збиралися на першому поверсі павільйону, де їм подавалося пригощання. Після невеликого бенкету гості виходили в сад і прогулювалися по його алеях. Сади при павільйонах, де проводилися чайні турніри, були прогулянковими, а не "споглядальними". Поки гості милувалися садом, "господар" чайного турніру закінчував всі приготування. Після його запрошення гості розсаджувалися в певному порядку на ослін, покриту шкурою леопарда, а "господар" - на бамбуковий стілець.
Спочатку три чашки чаю ставилися перед свитами із зображенням Будди. Потім "подавець чашки" (ним, як правило, був син "господаря" чайного турніру) вручав кожному гостеві по черзі чашку з потовченим порошком зеленого чаю, вносив вазу з киплячою водою і бамбуковий чайний віник, наповнював чашу гостя кип'ятком і розмішував чайний порошок віником. Коли всі гості випивали перший запропонований сорт напою, вносилися нові чашки і пропонувався новий сорт. В ході чайного турніру гості повинні були відібрати "хороші" і "погані" сорти. Той, хто правильно вгадував більше число сортів, відзначався призом. Чаювання тривали довго, протягом декількох годин, і носили назви "турнір десяти чашок", "турнір п'ятдесяти чашок", "турнір ста чашок". Чайні турніри перетворювалися на веселі розваги.
Здавна тяною була неодмінним атрибутом зустрічей японських філософів, поетів і художників. Поступово ця процедура захоплювала і інші шари суспільства, і в XVI - XVII вв. вона стала популярною серед японської аристократії і самураїв. Чайна церемонія як мистецтво тяною оформилася у свого роду систему відпочинку від буденних турбот. В самій класичній формі вона стала відбуватися в чайних будиночках "тясіцу".
У північно-східному районі Кіото, вилученому від галасливого міського життя, знаходиться знаменита вілла, де Йосімаса, восьмий сьогун з будинку Асікага, вдавався до естетичних занять. Історична чайна кімната, побудована і пристосована батьком чайної церемонії Сюко, ще дотепер зберігається в первинному вигляді на віллі Гінкакудзі. Правила етикету були надалі конкретизовані Дзео (1503 - 1555 рр.), проте вся слава установи правил етикету дісталася Сенно Соекі (1521 - 1591 рр.), більш відомого під своїм придворним ім'ям Рікю, завдяки його патрону сьогуну Хідейосі. І багато чого з начиння і проектування чайних кімнат, і весь ритуал тяною носить дотепер печатка його генія.
Всі відомі майстри тяною, і Рікю особливо, були прихильниками дзен-буддизму. І, відповідно, і процедура чайної церемонії, і пристрій тясіцу відображали ідеї дзен. Наприклад, розмір кімнати для чаювання приблизно вісім квадратних метрів, а згідно положенням сутр, в приміщенні саме такого розміру змогли одного разу поміститися вісімдесят чотири тисячі учнів Будди. Ця алегорія має в своїй основі теорію буддизму, що заперечує у істинно просвітлених ваги й об'єму тіла. Творці тясіцу, мабуть, припускали збуджувати асоціації буддійського толку вже самим фактом перебування в тісному приміщенні. Такі асоціації посилювалися напівтемрявою, яка створювалася слабким світлом з невеликого вікна під самою стелею і віддзеркаленням світла від стін, оброблених темно-сірою глиною.
Устаткування інтер'єру класичної тясіцу в повному ступені відповідало естетичним канонам і національному характеру японців, прагнучих до досягнення внутрішньої гармонії. Підготовка до такого настрою починалася ще на підступах до тясіцу.
З часів Рікю чайний будиночок оточують невеликим садом, який, на думку "майстра чаю", повинен сприяти наростанню особливого настрою, без якого церемонія виявлялася б безглуздою. Вступ на вистелену великим каменем доріжку, що веде до тясіцу, означає початок першої стадії медитації: той, що вступив, залишає у цей момент всі свої мирські турботи і зосереджується на передчутті його церемонії, що очікує. У міру наближення до тясіцу зосередженість посилюється, а медитація переходить в другу фазу. Цьому сприяють старий ліхтар, освітлюючий доріжку у вечірні і нічні години, камінь - колодязь - "цукубаі", у видовбаному поглибленні що береже воду для обмивання рук і полоскання рота, низькі, висотою в дев'яноста сантиметрів, двері, через які проходять, стаючи в прорізі на коліна.
При вході гості роблять уклін і всідаються по-японськи на рогожі татамі. Назустріч виходить господар, що у свою чергу відважує низький уклін гостям. Чуються мелодійні звуки вируючої води. Починається третій етап медитації. Певний настрій створює і сам посуд. Вона дивно проста: чашки, мідний чайник, бамбукова мішалка, скринька для зберігання чаю і так далі. Все це несе на собі наліт часу, але в той же час все бездоганно чисто. Японцям імпонує матовість. "Європейці, - пише Танідзакі, - вживають столове начиння з срібла, сталі або нікелю, начищаючи її до сліпучого блиску, ми ж такого блиску не виносимо. Навпаки, ми радіємо, коли цей блиск сходить з поверхні предметів, коли вони здобувають наліт давності, коли вони темніють від часу... Ми... любимо речі, що носять на собі сліди людської плоті, масляної кіптяви, вивітрювання і дощових набряків." [ 1. - стор. 231, з Танадзакі Дзюн'ітіро. Похвала тіні. - Східний огляд. 1939 № 1.].
Самий звичайний чайник, дерев'яна ложка для насипання чаю, груба керамічна чашка - все це робить на учасників церемонії заворожливий вплив.
Чай заварюється особливий - зелений в порошку. Кип'ятіння води в класичному тясіцу здійснюється на вугіллі з сакури. Заварка збовтується в чашці бамбуковою кистю, виходить досить густа піниста рідина. В XVI в. з'явилося до сотні різних правил цієї процедури, які діють і в даний час. Правила відносяться до аранжування квітів, кип'ятінню води, заварки чаю, розливу напою. Всі правила мають ціль: викликати відчуття природності або відчуття мистецтва тяною без штучності.
Коли у Рікю запитали, як він досяг своєї майстерності, він відповів: "Дуже просто. Кип'ятіть воду, заварюйте чай, добивайтеся потрібного смаку. Не забувайте про квіти, вони повинні виглядати як живі. Влітку створіть прохолоду, взимку - приємну теплоту. От і все." І потім він додав: "Покажіть мені того, хто спіткав все це, я із задоволенням стану його учнем." [ 1. - стор. 236, з Ross N.W. World Zen. N.Y.,1960.].
Японці бачать сенс чайної церемонії в знаменитому вислові Рікю: "Тяною - це поклоніння красі в сірому світлі буднів.".
Звичайно, в сучасних умовах таке поклоніння не завжди виявляється можливим. Бурхливий потік життя поглинає, захоплює людей, і, здавалося б, їм не до традицій, однак ні, до чайної церемонії це не відноситься: вона міцно вплелася в життя кожного японця. Але все таки відповідно до духу часу відбулося розділення процедури на "дійсну" і "полегшену".
Є декілька способів прийому гостей під час тяною, які знаходяться в повній залежності від різних випадків і пори року. Чай в порошку може бути поданий без жодної церемонії, звичайним порядком і без запрошення. Для великого числа гостей прийом робиться у великій кімнаті, більш же інтимне суспільство в 5 - 6 чоловік приймається в маленькій. Іноді влаштовують навіть прийоми для кількох сотень запрошених в саду. В таких випадках подають чай в павільйонах.
У будь-якому випадку гості не можуть не звернути увагу на те, що найретельніші приготування почалися в будинку задовго до їх прибуття. Господар звичайно зустрічає гостей, представляє їм дружину і дітей і протягом 10 -15 хвилин займає їх розмовами, а потім запрошує в кімнату, де проходитиме церемонія. Господар і його дружина сідають поряд з гостями, а їх дочка - біля переносної жаровні або нерухомого вогнища (залежно від пори року), але обов'язково напроти гостей.
Необхідний посуд вже розставлений, і всі чекають, коли молода господиня подасть "усутя" - рідкий чай. Після того, як чайник - "кама" піднятий і поставлений на підставку - "камасікі", вона дивиться, чи не потрібно додати вогню і, згідно правилам, кидає в жаровню небагато деревного вугілля. На лакованому підносі вносяться солодощі. Гість, що сидить ближче усіх до токонома, першим бере свою частину і кладе її на лист паперу. Кожний гість повинен мати свій власний папір. Піднос з солодощами передається від одного гостя до іншого. Молода господиня кладе три повні ложки "тясяку" - чайний порошок в чашку - "тяван ".
Гості спостерігають за тим, як граціозно вона опускає в казанок ківш і виймає його звідти повним гарячої води. Біля третини цієї води виливається в тяван на чайний порошок, а дві третини - назад в казанок. Після цього суміш сильно розтирається і збивається до піни. Солодощі повинні бути з'їдені до пиття чаю. Поки господиня готує чай для другого гостя, перший гість п'є свою порцію. Коли порожня чашка повертається від першого гостя, її ретельно виполіскують і передають другому. Так продовжується до тих пір, поки всі гості не вип'ють свою порцію. Іноді на подібній церемонії користуються двома або декількома чашками, але в цьому випадку вони обов'язково повинні бути різними за формою і матеріалом.
Гість тримає чашку, поставивши її на долоню лівої руки і прикривши правою. Значення цієї форми етикету в збереженні посуду, бо чашку можна упустити і розбити, доставивши тим самим велике засмучення господарю, оскільки чашки ці як правило дуже цінні.
Закінчивши пити чай, гість ставить чашку прямо перед собою і, згідно етикету, уважно розглядає і захоплюється її достоїнствами. Можна навіть перевернути чашку, щоб розглянути її дно. Звичайно гості просять дозволу розглянути "тяіре" - скриньку для чаю і ложку, якою він накладається, але це допускається лише після того, як кришка від казанка встановлена на своє місце і ритуал закінчений. І тоді і молода господиня, і господар, і його дружина ради будуть відповісти на всі питання, що стосуються даного начиння і навіть дати історичну довідку про її колишніх власників.
Такий церемоніал звичайного, неофіційного тяною. І подача, і пиття чаю в порошку включають майже всі форми етикету, дотримуваного в японському житті. Правильні манери, уміння тримати себе, знання правил, як вносити посуд в чайну кімнату, як сідати і вставати, як відкривати і закривати розсувні двері, як поводитися з скринькою для чаю, як занурювати черпака в чайник і знання багато чого іншого - це зовсім не легка справа. Японська винахідливість і граціозність, спокій і чемність відмінно шліфують ці манери.
Значно складніше повна церемонія тяною, при якій подається "койтя" - густий чай.
П'ять чоловік складають звичне число гостей, коли подається койтя, плюс сам господар, що влаштовує прийом. Він посилає запрошення, і за два-три дні до чаю запрошені дякують йому за надану увагу. В день чаювання гості збираються за 15 - 20 хвилин до призначеного часу в спеціально відведеному приміщенні - альтанці в дальньому кутку саду - "йоріцукі", де знаходять затишок і спокій, втрачаючи зв'язок із зовнішнім світом. Вони вітають один одного і виражають радість з приводу того, що можуть розділити гостинність господаря. Тут же вони захоплюються різними розставленими із смаком предметами, враховуючи, що господар буде розчарований і засмучений, якщо інтересу до речей проявлено не буде, або гості виявляться нездатними оцінити обдуманість в обробці щонайменших деталей прийому.
Ті, що тут же прийшли, вибирають почесного гостя - "сьокяку". Ним звичайно стає людина більш висока по положенню або старший по віку. Вони також визначають і подальшу ієрархію: хто буде другим, третім і т.д. Саме в такому порядку гості скоюють обмивання, входять в тясіцу і розсаджуються.
Офіційному чаюванню в гостях передує "кайсекі" - пригощання різноманітним набором їжі. Господар, якому лише одному належить входити в тясіцу під час прийому, вносить піднос з вишуканими блюдами і ставить його перед сьокяку. Потім він йде і повертається з таким же підносом для другого гостя. Потім - для третього, четвертого і п'ятого. Самому йому їсти з гостями по етикету не належить. Страва кайсекі не рясна і тому повинна бути з’їдена вся без залишку. Коли трапеза закінчена, кожний гість ставить порожні тарілки і чашки на піднос, а господар по черзі виносить підноси з тясіцу. Перша частина прийому на цьому закінчується, і за пропозицією господаря гості переходять в приймальну або яку-небудь іншу кімнату.
Про повернення в тясіцу гості оповіщаються ударами в гонг, яких буває п'ять або сім. Після першого удару гості припиняють палити і розмовляти і шанобливо чекають продовження. Після того, як прозвучав останній удар, гості в тому ж порядку повертаються в тясіцу, повторюючи по дорозі процедуру обмивання.
Коли гості знов опиняються в тясіцу, судина для холодної води - "мідзусасі" і чайниця - "тяіре" вже знаходяться у встановлених їм місцях. Незабаром входить господар, тримаючи обома руками чашку для чаю. Потім він вносить "тясен" - віночок і чайну ложку "тясяку". В наступний прихід він приносить судину для зайвої води - "кобосі", ківш "хісяку" і шматок бамбука або обпаленої глини, на який кладуть кришку чайника або ківш "футаокі". Бамбуковий ківш, віночок і рушник повинні бути тільки новими. Потім гості в повному мовчанні слухають "шум вітру в сосновому лісі" [ 2. - стор. 90 ], як поетично японці називають звук киплячого чайника. Гості прислухаються до клекотання води в казанку, на дні якого спеціально влаштовані металеві пластинки, що роблять мелодійні звуки. Ці звуки відносять людину далеко в гори, і він чує, як свистить вітер в ущелині, шумить водоспад або шелестять сосни.
Коли чай готовий, господар ставить чашку перед головним гостем. За традицією всі гості п'ють з однієї чашки, передаючи її один одному. Це повинне викликати відчуття близькості. Перший гість бере шовкову хустку "фукуса", укладає його на долоню лівої руки, а правою ставить на неї чашку. Кивнувши сусіду - осакі-ні ("раніше Вас"), він відпиває три з половиною ковтки, і передає чашку другому гостеві. Другий - передає її третьому, і т.д., поки чашка не обійде всіх. Передаючи чашку, кожний ретельно протирає папером той її край, через який він пив. Останній гість, відпивши свої три ковтки, передає чашку сьокяку, який просить у господаря дозволу оглянути тяван. Так, по ланцюжку, чашку оглядають всі гості, останній передає її сьокяку, а той - господарю.
Подібним же чином розглядаються скринька для чаю і ложка. Нерідко всі ці предмети бувають тими, що тріснули і кілька разів полагодженими, що вселяє в господаря ще більшу гордість за їх володіння. Крім краси цих предметів, що чарують досвідчені погляди прихильників тяною, гостей цікавить і романтична сторона, колишні власники цих речей.
А після того, як закінчиться прийом і підуть гості, господар повертається в тясіцу, сідає перед своїм єдиним компаньйоном - чайником і вдається до філософських роздумів, прислухаючись до "вітру в сосновому лісі".
Такий класичний ритуал тяною. Зовсім природно, що це естетичне проведення часу не є частим навіть для вищих шарів японського суспільства, не говорячи вже про простих людей і проте тяною є безперечно самою різносторонньою естетичною розвагою, вплив якої помітний в кожному будинку.
Звичайно, існує безліч різних шкіл тяною, де деякі речі тлумачаться по-різному, але чотири основні принципи чайної церемонії завжди одні і ті ж. Це Гармонія, Шанобливість, Чистота і Спокій.