Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
РОЗПАД КОЛОНІАЛЬНИХ СИСТЕМ. КРАЇНИ, ЩО ВИЗВОЛИЛИСЯ, В СВІТОВІЙ ПОЛІТИЦІ
60-70-х років
Доктор політичних наук, доцент О.С.Пархомчук
Декларація про деколонізацію в ООН.
Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам була прийнята 14 грудня 1960 року на XV сесії Генеральна Асамблея ООН по ініціативі СРСР.
Це було видатною акцією ООН в боротьбі з колоніалізмом. Її прийняття поклало початок новому активному етапу боротьби колоніальних народів за звільнення і сприяло скорішій ліквідації колоніальних систем.
Декларація передбачала негайно прийняти заходи для передачі влади народам підопічних і несамокерующихся територій, а також всіх інших територій, які ще не достали незалежності; підтвердила право всіх народів на самовизначення, закликала всі держави строго і сумлінно додержувати положення Статуту ООН, розвивати відносини на основі рівності, невтручання в внутрішні справи, поваги суверенних прав всіх народів в територіальній цілісності їх держав.
Декларація отримала широке схвалення. Жодна країна не проголосувала проти її прийняття, лише 9 держав, серед них США, Англія, ПАР, утримались.
Прийняття Декларації сприяло зміцненню міжнародної політичної і правової основи національно-визвольного руху. Багато рішень ООН, що були прийняті після 1960 року з питань деколонізації, базувались на головних положеннях Декларації. Так, в резолюціях ООН підтверджувалося, що колоніальне домінування погрожує міжнародному миру і безпеці, визнавалось право народів вести боротьбу за своє звільнення з використанням всіх засобів, включаючи військові, і право одержувати необхідну допомогу.
В 1970 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Програму дій з метою повного здійснення Декларації. (резолюція 2621), а в 1981 році був прийнятий План дій для повного здійснення Декларації. (резолюція 35/118).
Друга і третя хвилі деколонізації.
Процес деколонізації умовно поділяють на три етапи (три хвилі):
· перший - з 1945 року до середини 50-х рр. - характеризувався визволенням від колоніальної залежності країн Азії;
· другий - з середини 50-х рр. до середини 60-х рр. - появою незалежних держав у Північній та Тропічній Африці;
· третій - з 1975 р. до 1990 р. - завершенням деколонізації півдня Африки.
В середині 50-х років помітився значний підйом національно-визвольного руху народів Північної Африки. На початку 50-х в ООН арабськими та азіатськими країнами було поставлено питання про вирішення марокканської і туніської проблеми, було зазначено, що ці країни досягли політичної зрілості і повинні отримати незалежність. В наслідок антиколоніального руху 2 березня 1956 року незалежність отримала Марокко, а 15 червня 1956 року Туніс. Франція вимушена була визнати незалежність Марокко і Тунісу.
Деколонізаційні процеси розгорнулися і в Алжирі. З 31 жовтня на 1 листопада 1954 року вибухнуло збройне повстання проти французів, що перейшло в партизанську війну. Боротьбу очолив Фронт національного визволення (ФНВ). В 1956 р. ФНР створив Національну раду алжирської революції, а в 1958 році Національна рада проголосила Алжирську республіку. Ця війна продовжувалась до 1962 року. В результаті Франція змушена була 18 березня підписати Евіанську угоду, за якою в Алжирі мав бути проведений референдум про подальшу долю країни. За результатами референдуму у вересні 1962 року Національні Установчі збори проголосили утворення Алжирської Народної Демократичної Республіки.
Впродовж кількох років своїх колоній в Африці позбулись Англія, Франція та Португалія. Незалежність здобули майже всі колоніальні країни Тропічної та Південної Африки. За період з 1950 по 1960 р. ситуація в Тропічній Африці змінилась докорінно. В 1950 р. на всій цій величезній території було тільки дві юридично суверенні держави: Ліберія і Ефіопія. До кінця 1960 р. в Тропічній Африці на терені колишніх колоній існувала вже 21 незалежна держава. Революційні процеси зростали і на Півдні Африки.
Форми боротьби африканських народів за незалежність відрізнялися більшою різноманітністю в залежності від місцевих умов і конкретного співвідношення політичних сил. Кордони , що склалися в період колоніалізму, розірвали або різко скоротили традиційні зв'язки між африканськими народами, а в більшості випадків мали як слідство відокремлення окремих частин одного і того же народу. Разом з тим встановилися нові етнічні зв'язки між групами, які опинились на протязі декількох поколінь в межах однієї колонії, в умовах одного колоніального режиму. В період колоніалізму відбулися також складні і многообразні соціальні зрушення. Особливо великі зміни відбулись в районах відносно швидкого капіталістичного розвитку – такі райони виникали в кожній з колоній. Однак африканська буржуазія, що народжувалася, ще не окріпла настільки, щоб конкурувати з європейським капіталом.
Першою в Тропічній Африці здобула незалежності англійська колонія Золотий Беріг (Гана).
Цю боротьбу очолювала Народна партія Конвенту, що виникла в середині 1949 року.
Вибори в Законодавчі збори в липні 1956 р. показали, що більшість населення підтримує Народну партію в її боротьбі за незалежність країни. Палата общин британського парламенту 18 вересня 1956 р. прийняла закон про надання Золотому Берегу статусу домініону.
Урочисте проголошення Золотого Берега державою Гана відбулося 6 березня 1957 року. До складу нової держави ввійшла і західна частина Того – підопечна територія ООН, що знаходилась під англійським управлінням. В травні 1956 р. в цій частині Того був проведений референдум. Більшість населення висловилася за об'єднання з Золотим Берегом.
В 1957 – 1960 гр. уряд Гани здійснив деякі міри по ліквідації залишків колоніалізму і упроченню незалежності. В 1960 році внаслідок референдуму Гана була проголошена республікою. Вона залишилася в складі Співдружності, але статус домініону було скасовано, і останній англійський губернатор залишив країну.
Через півтора року після звільнення Золотого Берега колоніальний режим був ліквідований в Гвінеї. 2 жовтня 1958 року, після підсумків референдуму в Гвінеї, країна проголосила себе незалежною Гвінейською Республікою.
В 1960 р. на Африканському континенті з'явилося 17 нових держав. 1 січня була проголошена незалежність Камеруну, що знаходився під управлінням Франції, 27 квітня - Того, 26 червня - Мальгашської (Малагасійської) Республіки. Колишнє Британське Сомалі і Сомалі, що знаходилось під опікою Італії, об'єдналися і 1 липня проголосили створення незалежної Сомалійської Республіки.
В серпні – листопаді 1960 року здобули незалежності всі колонії Французької Західної і Екваторіальної Африки. Республіка Дагомея виникла 1 серпня, Республіка Нігер – 3 серпня, Республіка Верхня Вольта – 5 серпня, Республіка Беріг Слонової Кістки – 7 серпня, Республіка Чад – 11 серпня, Центральноафриканська Республіка, що до кінця 1958 р. Називалася Убанги-Шари, – 13 серпня, Республіка Конго (зі столицею в Браззавилі, колишнє Середнє Конго) – 15 серпня, Габонська Республіка – 17 серпня, Ісламська Республіка Мавританія – 28 листопада.
20 червня була проголошена незалежність Федерації Малі. Ця федерація виникла ще в колоніальний період, 17 січня 1950 р., в результаті об'єднання Сенегалу і французького Судану і була названа в пам'ять крупної середньовічної західно-африканської держави - Малі. Однак федерація майже відразу же розпалася: 20 серпня 1960 р. Сенегал вийшов з її складу і став незалежною республікою. 22 вересня колишній французький Судан було проголошено суверенною Республікою Малі.
Серед колоніальних володінь, що дістали незалежность в 1960 році були найбільші країни Тропічної Африки - Нігерія і Конго (колишнє Бельгійське Конго). В Нігерії, самої крупної по чисельності населення країні Африканського материка (35 – 36 млн. мешканців) був ліквідований колоніальний статус 1 жовтня 1960 року за рішенням британського уряду. В Конго самій великій країні Африки по площі (2 345, 4 тис. кв. км.) незалежність було проголошено 30 червня 1960 року.
Завершальним акордом деколонізації було звільнення від колоніальної залежності народів Тропічної Африки на межі 60-х років ХХ століття. На руїнах колоніальних імперій Великобританії, Франції, Бельгії і Португалії виникло біля 40 незалежних держав. Метрополії передали владу еліті цих країн, зберігши політичні і економічні зв'язки.
В 70-ті - 80-ті роки відбувся крах останньої, португальської колоніальної імперії, визволилися Ангола і Мозамбік, після цього припинили своє існування колоніальні режими на більшості островів Атлантичного, Індійського і Тихого океанів. Досягнення незалежності Намібією в березні 1990 року завершує цей глобальний процес ліквідації колоніалізму.
Виникнення біля сотні нових держав на колишній колоніальній периферії має величезне історичне значення. Ці держави стали важливим фактором у світовій політиці. Вони складають приблизно дві третини держав-членів Організації Об'єднаних Націй.
Ще більше значення деколонізація має для розвитку людської цивілізації в глобальному масштабі. Перетворення колишніх колоніальних систем в систему незалежних держав якісно змінило вектор історичного розвитку гігантського Афро-азіатського континенту. У народів незалежних держав з'явилася можливість самостійного розвитку, більш того, можливість модернізації і вибору шляху розвитку з урахуванням національних традицій і культурно-цивілізаційних особливостей. Застійність, непорушність економічних архаїчних структур та суспільних порядків змінилися варіантністю і різноманітністю шляхів суспільного розвитку.
Становлення ідеології та практики руху неприєднання
Конфлікти між великими державами, а також спроби втягнути в протистояння країни Азії, Африки і Латинської Америки підштовхнули велику групу видатних діячів держав, в тому числі тих, що нещодавно визволилися від колоніального управління, зайняти позицію неучасті в військово-політичних блоках, відсторонитися від конфліктів провідних держав світу.
Вперше термін “рух неприєднання” було використано в документах Ш конференції країн, що не приєдналися в Лусаці в 1970 році. Як раніше підкреслювалось, формуванню руху неприєднання передувало зародження доктрини неприєднання на межі 40-х і 50-х років та вибір політики неприєднання більшістю країн, що визволилися в кінці 50-х - на початку 60-х років.
Початок ідеологій руху неприєднання започаткував Дж.Неру.
З ініціативи прем'єр-міністра Індії Дж. Неру, президента Югославії І. Броз Тито, президента Єгипту Г. А. Насера, керівників Індонезії і Гани та інших в вересні 1961 року в Белграді відбулася конференція 25 голів урядів, що поклала початок Руху неприєднання. Її організаторами стали Югославія, Єгипет, Індія, Індонезія і Афганістан. Учасники Руху, більшість з яких вважала, що США і СРСР несуть рівну відповідальність за міжнародну напруженість і гонку озброєнь, проголосили неприєднання до військово-політичних блоків, підтримали боротьбу народів проти колоніалізму, за незалежність, за ліквідацію економічної нерівності в мирі, за мирне співіснування.
З 1981 року 1 вересня святкується як День руху неприєднання.
Своєрідність Руху неприєднання полягає в тому, що він функціонує без Статуту, що визначав би його мету, завдання та структуру, регламентував завдання та діяльність його органів.
Головні програмні документи Руху неприєднання приймаються на конференціях голів держав та урядів, що проводяться систематично (Белград - 1961 рік, Каїр - 1964 рік, Лусака - 1970 рік, Алжир - 1973 рік, Коломбо - 1976 рік, Гавана - 1979 рік). Країна, що приймає конференцію в верхах, стає країною-координатором, а її керівник - головою руху. Країна - координатор і керівник руху неприєднання забезпечують підготовку його форумів та документів. Для обговорення актуальних проблем проводяться конференції міністрів закордонних справ.
Рішення руху неприєднання приймаються на основі консенсуса і мають рекомендаційний характер.
Отже, цілі та принципи руху неприєднання зафіксовані в програмних документах його форумів. Це - боротьба проти імперіалізму, колоніалізму і неоколоніалізму, апартеіду, расизму і всіх форм гегемонізму і експансіонізму, за мирне співіснування держав, розрядку міжнародної напруженості, припинення гонки озброєнь, за перебудову світових економічних відносин, за новий міжнародний інформаційний порядок.
Еволюція Руху неприєднання в 60-70-ті роки.
Зов нішньополітична активність нових суверенних держав знаходить своє відображення в важливих міжнародних актах, прийнятих самостійно або спільно з іншими державами. Функція підтримання миру і міжнародної безпеки є одним з найважливіших аспектів зов нішньополітичної діяльності афро-азіатських країн. Ця функція охоплювала такі питання, як загальне і повне роззброєння (лікві дація іноземних військових баз, евакуація іноземних військ), заборона застосування атомної зброї і проведення ядерних ви пробувань, мирне розв'язання міждержавних конфліктів тощо.
Боротьба афро-азіатських країн за загальне і повне роз зброєння та суворий міжнародний контроль пов'язується не лише з проблемами збереження миру, а й з проблемою вивільнення в разі роззброєння значних коштів і ресурсів для подолання го лоду, злиднів, неосвіченості і рабства на землі. На сесіях Гене ральної Асамблеї ООН, в Комітеті ООН по роззброєнню та в інших її органах представники країн Азії і Африки брали актив ну участь в обговоренні питань роззброєння, підкреслювали свою зацікавленість в їх швидкому розв'язанні, часто виступали з конструктивними пропозиціями.
Перша Асамблея ОАЄ (Каїр, 17—21 червня 1964 р.) прийняла декларацію про оголошення Африки без'ядерною зоною. На ній голови африканських держав заявили про готовність взяти на себе зобов'язання «не виробляти ядерної зброї і не встановлювати контроль над нею», закликали всі держави взяти на себе аналогічні зобов'язання, а ядерні дер жави — поважати згадану декларацію, дотримуватись її вимог, просити Генеральну Асамблею ООН схвалити декларацію і вжити всіх необхідних заходів для скликання міжнародної кон ференції з цих питань. Проект резолюції, поданий 28 африкан ськими країнами—членами ОАЄ,, був одноголосно схвалений XX сесією Генеральної Асамблеї ООН 3 грудня 1965 р. і прого лошений резолюцією Генеральної Асамблеї 2033 (XX) під назвою «Декларація про перетворення Африки в без'ядерну зону» .
Об'єктивні потреби незалежного розвитку змусили уряди національних держав азії і Африки подбати також про ліквіда цію іноземних військових баз. Це питання було внесено до по рядку денного таких міжконтинентальних форумів, як Бандунгська конференція 29 афро-азіатських держав (1955), Белград ська (1961), Каїрська (1964), Лусакська (1970) конференції держав, що не приєдналися. Створення ОАЄ поставило боротьбу за ліквідацію баз на африканській землі на якісно новий ща бель. Згідно з рішенням конференції в Аддис-Абебі (1963), ця боротьба вважається принципом державної політики. Резолюція про роззброєння запропонувала всім державам Африки ліквіду вати іноземні військові бази на своїх територіях і денонсувати угоди про «взаємну оборону», нав'язані раніше колоніальними державами. Положення резолюції ОАЄ 1963 р. про роззброєння лягли в основу рішень Каїрської конференції (1964) держав, що не приєдналися. В спеціальному документі «Військові пакти, іноземні війська і бази» було записано, що учасники Каїрської конференції вважають «збереження і створення в майбутньому іноземних військ на територіях інших держав проти волі цих країн грубим порушенням суверенітету держав та загрозою сво боді і міжнародному миру». Конференція заявила «про свою повну підтримку сторін, які прагнуть домогтися евакуації іно земних баз з своєї території», і запропонувала державам, які утримували війська і бази в інших країнах, негайно їх забрати.
Процес очищення території національно-незалежних країн від іноземних баз і військових контингентів в названий період ще далеко не закінчився, проте колоніальні держави протягом 70-х років змушені були піти на значні поступки в цьому питанні, особливо в Африці. На південь від Сахари французьким колонізаторам вдалося зберегти лише по одній базі в Сенегалі, Березі Слонової Кості, Нігерії, Центральноафриканській республіці, Габоні і на Мадагаскарі. Від багатотисячного контингенту «імперських сил» Англії в Африці лишилося лише три форпости — в Південній Ро дезії, Свазіленді і ПАР. На 1972 р. Англії вдалося частково компенсувати свої втрати за рахунок будівни цтва військових баз у так званій зоні «на схід від Суецу» (від мису Або до мису Доброї Надії, на Сейшельських островах, у районі архіпелагу Чагос та на островах Маврикій, Альдатра, Фаркуар). Одночасно Англія і ПАР приступили до створення спеціальних військово-морських сил для контролю за комуніка ціями навколо мису Доброї Надії.
Значно звузилась зона американської «військової присут ності» в Північній Африці. Після приходу до влади Революцій ної Ради в Лівії США змушені були в терміновому порядку ева куювати свою ключову авіабазу Уіллус-Філд. В багатьох арабських країнах останні відчутні сліди американського впливу зникли після вій ни 1967 р. на Близькому Сході.
Таким чином, позиції миролюбних сил в Азії і Африці значно зміцнилися після краху колоніальних систем.
Важливим аспектом функції підтримки міжнародного миру і безпеки є мирне врегулювання міждержавних конфліктів. В умовах Азії і Африки напружені ситуації, як правило, виникають при розв'язанні прикордонних проблем, що дісталися молодим суверенним державам від колоніальних часів.
ОАЄ накопичила позитивний досвід в справі врегулю вання суперечностей між африканськими країнами. В її акти ві — врегулювання територіальних конфліктів між Кенією, Ефіо пією і Сомалі, а також прикордонних непорозумінь між Сенегалом і Гвінеєю. Під час наради в Рабаті (1972) було під писано угоду про врегулювання прикордонних конфліктів між Марокко і Алжиром.
Є певні зрушення в цьому плані і на азіатському континенті. Відомо, що протягом багатьох років відносини між Індією і Па кистаном були затьмарені недоброзичливістю і ворожнечею, які неодноразово закінчувалися збройними сутичками. Перемога на ціонально-визвольного руху і створення незалежної держави Бангладеш визначили нову розстановку сил у цій частині Азії. Прогресивна громадськість світу з глибоким задоволенням зу стріла індо-пакистанську угоду, яку було підписано в Сімлі З липня 1972 р. В документі, де підводяться підсумки перегово рів між прем'єр-міністром Індії 1. Ганді і тодішнім президентом Пакистану 3. А. Бхутто, висловлювались рішучі наміри обох урядів покласти край конфронтації .
Отже, афро-азіатські держави своїми миролюбними акціями не тільки підтвердили статутні положення ООН щодо територі альної цілісності й політичної незалежності будь-якої держави, а також визнали недоторканність кордонів, що склалися на час проголошення незалежності, а в разі виникнення міжнародних конфліктів — зберігали за собою право арбітражу з метою нор малізації відносин між ворогуючими сторонами.
Для афро-азіатських країн боротьба за ліквідацію колоніалізму, расизму і нео колоніалізму стала однією з найважливіших функцій їх зовнішньополітичної діяльності. В основі її лежить право націй на самовизначення, яке було зафіксоване в Статуті Організації Об'єднаних Націй, а в подальшому підтверджене іншими важли вими документами ООН: Декларацією про надання незалеж ності колоніальним країнам і народам, міжнародними пактами про права людини, рішеннями Спеціального комітету по деко лонізації, резолюціями Генеральної Асамблеї 627 (VII), 1803 (XVII) і 2158 (XXII) “Про невід'ємний суверенітет над природ ними ресурсами», Декларацією про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав тощо.
Велике значення для здійснен ня принципу самовизначення мають також акти, прийняті кон ференціями держав, що не приєдналися, Організацією солідар ності країн Азії і Африки та Організацією Африканської Єдності.
Внаслідок зміни загального спів відношення сил в ООН на межі 50—60-х років XX ст. склалося таке становище, коли право націй на самовизначення і необхід ність остаточної ліквідації колоніально-расистських режимів визнавалися переважною більшістю країн — членів ООН. Ініціа торами дискусій і авторами антиколоніальних резолюцій висту пали, як правило, представники молодих незалежних держав. Ефективність ООН в боротьбі проти колоніалізму і расизму значно зросла. В своїй діяльності ООН змушена рахуватися з вимогами міжна родних демократичних організацій. У 1969 р. Генеральна Асамб лея ООН розглянула «Маніфест про південну частину Африки», підготовлений VI сесією Організації Африканської Єдності, і заявила про свою непохитну волю шукати спільно з ОАЄ спра ведливих рішень щодо статусу Південної Африки, де на той час склалося загрозливе становище. 21 листопада 1969 р. на засі данні Генеральної Асамблеї ООН було прийнято резолюцію про політику апартеїду уряду ПАР і рекомендації Раді Безпеки вжити невідкладних заходів, щоб ліквідувати загрозу міжнарод ному миру в цьому районі земної кулі. Генеральна Асамблея за твердила пропозиції групи африканських країн про застосування економічних санкцій щодо ПАР, Португалії і расистського уря ду Південної Родезії.
Делегати афро-азіатських країн піддали гострій критиці західні держави, які порушували попередні рішення.
Вибір шляхів модернізації та культурно-цивілізаційні блоки. Існує декілька визначень поняття «модернізація». Найбільш загальне полягає в тому що це – процес єдиної всеосяжної структурної зміни суспільства. Інше тлумачення більш конкретне і пов’язане з проблемами Сходу. Це широко визнана оцінка: «Історична модернізація – це процес зміни направлення тих типів соціальної, економічної і політичної системи, що розвивалися в Західній Європі і Північній Америці з VII по ХIХ століття, а після цього розповсюдились на інші європейські країни, а в ХІХ і ХХ століттях – на південноамериканський, азіатський і африканський континенти».
Серед азіатських країн тільки Японії вдалося успішно здійснити шлях модернізації в кінці ХІХ – початку ХХ століття, але і ця країна зуміла зрівнятися з передовими капіталістичними державами за рівнем розвитку тільки після другої світової війни після декількох десятиріч модернізації.
Що стосується інших країн Азії і тим більш Африки, цей процес розвитку почався тільки в 70-ті – 80-ті роки. При цьому виявилася залежність вибору шляхів розвитку від культурно-цивілізаційних традицій. Визначилися потужні культурно-цивілізаційні блоки, силу яких не може підірвати жодний вплив Європи. Таких культурно-цивілізаційних блоків в Азії та Африці чотири:
1. Китайсько-конфуціанський блок (Китай, Японія, В'єтнам, Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур).
2. Індо-буддійсько-мусульманський блок (Індія, Пакистан, Південно-східна Азія).
3. Арабо-мусульманський блок (Афганістан, Ірак, Іран, країни Магрібу).
4. Центральна та Південна Африка (десятки різнорідних і нечітко сформованих держав, військово-племенних утворень).
Проблема вибору шляхів розвитку (модернізації) після другої світової війни, і особливо після завершення розпаду колоніальних імперій і деколонізації, стала загальною проблемою для всіх країн Азії та Африки. Така можливість виникла в зв'язку з тим, що практично всі країни і народи набули незалежності і перед ними вперше повстала практична потреба модернізації як проблема глобального масштабу.
Вибір виявився невеликим: «соціалістичний шлях», «соціалістична орієнтація» або єврокапіталістичний шлях. При будь-якому варіанті визначальними виявляються культурно-цивілізаційнні особливості і традиції.
На протязі трьох десятиріч проходили випробування соціалістичного шляху розвитку в Китаї, В'єтнамі та Північної Кореї. Вже до середини 70-х років стало ясно, що цей шлях привів Китай до найтяжчої економічної кризи. Прийшлося ставати на інший шлях – шлях ринкових реформ і послаблення державного контролю. В'єтнам до цього часу тільки встигнув об'єднатися. До початку 90-х років проблема побудови соціалізму за марксистською моделью у В'єтнамі була знята.
Більш стійкою виявилася ідея «соціалістичної орієнтації», що отримала розповсюдження в цілому ряді країн Африки і в деяких арабських країнах. Але і там ідея світової революції, стрибка в царство забезпеченості і свободи зазнала краху. Здійснення націоналізації, кооперування, встановлення однопартійної політичної системи в кінцевому підсумку призвело до розрухи в народному господарстві, бюрократизації, корупції і встановленню авторитарно-диктаторських режимів, до ряду збройних заколотів. В більшості країн, що пішли по “соціалістичному” шляху, приходилось починати перехід до ринкових відносин та багатопартійності з великою долею державного сектору і регулювання. На цей процес впливали культурно-цивілізаційні особливості та традиції, а перехід до модернізації набував характер природно-історичної еволюції.
Створення осі “Північ-Південь”. Проблема Нового міжнародного економічного порядку.
Вісь “Північ-Південь” - термін, що став вживатися відносно до взаємовідносин між країнами що визволилися і країнами що розвиваються (“Південь”) та розвиненими країнами (“Північ”) у зв'язку з перебудовою міжнародних економічних відносин.
Виникнення діалогу було пов'язане з процесами економічної деколонізації і прагненням країн що визволились затвердити себе в якості рівноправних учасників міжнародних відносин. Вимога країн, що розвиваються були відображені в програмі нового міжнародного економічного порядку.
Вимога про встановлення нового міжнародного економічного порядку - концепції країн, що розвиваються по перебудові міжнародних економічних відносин на справедливій і рівноправній основі була вперше висунута на ІV Конференції на вищому рівні країн що не приєднались в Алжирі в 1973 році.
Основні вимога країн, що розвиваються по перебудові міжнародних економічних відносин були сформульовані в трьох документах - “Декларації про встановлення нового міжнародного економічного порядку”, “Програмі дій” і “Хартії економічних прав та обов'язків держав”. Ці документи були схвалені VI та VII спеціальними сесіями і ХХIХ сесією Генеральної Асамблеї ООН в 1973-1974 роках.
Програма встановлення нового світового економічного порядку була прийнята в квітні 1974 року VI спеціальною сесією Генеральної асамблеї ООН, скликаною з ініціативі Алжиру.
Основоположними принципами нового міжнародного економічного порядку є:
· Суверенітет і рівноправність держав;
· Їхня територіальна цілісність і невтручання в внутрішні діла;
· Право кожної країни обирати найбільш прийнятний для неї шлях розвитку;
· Суверенітет держави над природними ресурсами і всією економічною діяльністю;
· Контроль за діяльністю транснаціональних корпорацій;
· Надання допомоги без будь-яких політичних або військових умов.
Принципи нового міжнародного економічного порядку також передбачали преференційний режим для країн, що розвиваються в усіх галузях міжнародного економічного співробітництва, перебудову міжнародної валютної системи, встановлення справедливого співвідношення між цінами на сировину і промислову продукцію, регулювання сировинних ринку, полегшення умов передачі технології, прискорення процесу індустріалізації.
Таким чином, основні ідеї програми нового економічного порядку, що містяться в його програмних документах, можна об'єднати в три групи принципів, що передбачають рішення наступних задач:
· забезпечення міжнародно-правовий основи для реалізації нового міжнародного економічного порядку;
· перебудова міжнародної торгівлі, реформа валютно-фінансової системи, що склалася і інтенсифікації допомоги країнам, що розвиваються;
· розвиток та зміцнення економічного співробітництва між країнами, що розвиваються.
До першої групи принципів відносяться повне здійснення суверенітету країн, що розвиваються над своїми природними ресурсами та економічною власністю.
Друга група включає вимоги в сфері міжнародної торгівлі.
Третя група - розширення економічного, торговельного, фінансового і технічного співробітництва між країнами, що розвиваються.
Боротьба за встановлення нового міжнародного економічного порядку - складне і суперечливе явище. Його встановлення встало в ряд глобальних проблем сучасності, оскільки її рішення торкаються інтересів всіх країн.