Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
41.
60-ті рр. ХІХ століття виявилися переломним періодом в історії педагогічної думки та школи. Визрівання капіталістичного устрою в надрах феодального ладу призвело до глибокої кризи всієї феодально-кріпосницької системи, яскравим проявом якої був суспільно-педагогічний рух другої половини 50-х – початку 60-х років ХІХ століття. Ця епоха є одною з яскравих сторінок в історії вітчизняної педагогіки, що спонукає багатьох вчених до її вивчення [1; 2; 3].
Для розуміння сутності початкової народної школи кінця ХІХ – початку ХХ століття і розв’язання цілого ряду сучасних проблем підготовки вчителя початкової школи розглянемо історію її становлення та розвитку в системі освіти України того часу.
Ідея навчання селян грамоті висувалася багатьма прогресивними педагогами і громадськими діячами ще на початку ХVІІІ століття. Не зважаючи на вкрай реакційну політику царського уряду в галузі народної освіти, потреба в освічених працівниках сприяла виникненню та розвитку деяких типів шкіл і для селянських дітей.
Уже в дореформеному селі існували нечисленні приходські училища, що знаходилися під опікою священиків та поміщиків, а також повітові сільські училища, що задовольняли потреби міністерств та відомств писарями, землемірами, урядниками й іншими службовцями нижчої кваліфікації. Найбільш поширеними стали училища повітового відомства і міністерства державного майна, завдяки яким письменність повітових та державних селян була дещо вищою, ніж у маєтках поміщиків. Заснування шкіл у маєтках поміщиків повністю залежало від матеріального стану і бажання їх власника. Сільські школи, організовані окремими поміщиками, призначалися здебільшого для дворових селян, що були зайняті в сфері обслуговування і потребували елементарної письменності (лакеї, старости і т.д.).
Частково потреба в письменних селянах задовольнялася за допомогою священиків, дяків, відставних солдат, які створювали невеликі школи грамоти у своїх будинках або найнятих приміщеннях. Створення шкіл для селян зустрічало серйозні перепони з боку царського уряду і дворянства, тому серед кріпаків письменними були одиниці.
Розвиток нового суспільного устрою (капіталістичного) диктував, відповідно, нові вимоги. Об’єктивно виникла потреба в підвищенні культурного рівня і грамотності широких верств населення, які мали сформувати новий клас – трудящих. Але поширення в народі знань та освіти могло стати причиною незадоволеності існуючим суспільним ладом. Тому царський уряд усіма засобами обмежував освіту робочих та селян. Однак неузгодженість між освітніми потребами населення і концепцією розвитку освіти з боку Міністерства Народної Освіти змусила уряд іти на деякі поступки в галузі народної освіти.
Однією з буржуазних реформ самодержавства, що мала на меті пристосувати самодержавно-кріпосницький устрій до потреб капіталізму, було створення земств, до компетенції яких входило піклування про народну освіту. "Положенням про земські установи", що було затверджене 1864 року, витрати на народну освіту були віднесені до числа необов’язкових і земства не мали права втручатися у навчально-виховний процес школи всупереч бажанню уряду. Саме в галузі освіти земська діяльність виявилась найбільш успішною[4].
Суспільно-педагогічний рух 60-х років ХІХ століття з особливою силою висунув ідею всезагальної освіти і пов'язану з цим проблему загальноосвітнього характеру школи. Демократично налаштовані кола російського суспільства приділяли велику увагу організації початкової народної школи і створенню сприятливих умов для її розвитку.
У період 60 – 70-х років ХІХ ст. загально-педагогічний рух зосередив свою основну увагу на найбільш слабкій її ланці народної школи у системі російської освіти – початковій школі. Відповідно до загального змісту буржуазно-демократичних вимог питання про народну школу ставилося: по-перше, у політичній площині як право розкріпаченого народу на освіту; по-друге, у просвітительській площині як духовне та розумове розкріпачення народу; по-третє, у педагогічній площині як пошуки оптимального педагогічного рішення просвітительських і власне педагогічних завдань.
Політичний характер вимог прогресивної спільноти в галузі народної освіти – відмова від станової школи, усунення урядового бюрократичного апарату від участі у справі освіти народу, створення народної суспільної школи, а не державної – змусив уряд прийняти більшість цих вимог. "Положення про початкові народні училища" 1864 року декларувало право народу на освіту на всіх її ступенях і право громадськості на участь у створенні та керівництві народною школою. Однак декларація цих прав була лише короткочасною поступкою визвольному руху, спрямованою на нейтралізацію загальнопедагогічного руху.
Законодавчо затвердивши народну школу, уряд не включав коштів на її утримання у кошторис державних витрат. Відмовившись від фінансової участі у справі розвитку системи початкової освіти та законодавчо допускаючи до неї спільноту в особі земства, уряд переклав фінансові та організаційні питання на громадську ініціативу. Питання про те, бути чи не бути початковій народній школі, спиралося, насамперед, на фінансовий стан громади. Для розвитку мережі народних шкіл потрібні були чималі кошти. І у земства, як органа місцевого самоуправління, ці кошти знайшлися. Потяг до освіти, що прокидався серед народних мас, змушував земства йти на будь-які поступки заради відкриття шкіл [5].
За підпорядкуванням і, відповідно, фінансуванням початкові училища поділялися на земські, міські, міністерські, заводські (фабричні), залізничні, церковнопарафіяльні. Зростання потягу народу до освіти, значні матеріальні вкладення земств і сільських товариств у шкільне будівництво забезпечили швидкий розвиток земської школи. Налякане розмахом суспільної та народної ініціативи, самодержавство в кінці 60-х років змінює ставлення до народної школи. У рескрипті 25 грудня 1873 року на ім'я міністра народної освіти Олександр II закликав дворянство "стати на варті народної школи". 14 лютого 1874 року міністр народної освіти Д.О. Толстой вніс у Державну раду проект нового "Положення про початкові народні училища", до обговорення якого громадськість вже не залучалася. 25 травня 1874 року проект був затверджений імператором. "Положення" 1874 року докорінно змінило управління початковою народною школою, практично поставивши її в безпосереднє підпорядкування місцевим органам Міністерства народної освіти – дирекціям народних училищ. Проте всі спроби самодержавства припинити процес зміцнення і розвитку земської школи зазнали поразки. Воно не змогло стримати розвиток народної школи, не дивлячись на всі введенні обмеження, що її сковували