Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
36
Міністерство освіти і науки України
Маріупольський технікум Донецького національного університету
економіки і торгівлі імені Михайла Туган – Барановського
САМОСТІЙНІ РОБОТИ
з дисципліни «Фінанси»
Виконала студентка:
групи ФК-13-11-1
Ахмадуліна Тетяна
Перевірив викладач:
Тимановська І.М.
|
Тема |
Результат |
|
1 |
Заліковано Не заліковано |
|
2 |
Заліковано Не заліковано |
|
3 |
Заліковано Не заліковано |
|
4 |
Заліковано Не заліковано |
|
5 |
Заліковано Не заліковано |
|
6 |
Заліковано Не заліковано |
|
7 |
Заліковано Не заліковано |
|
8 |
Заліковано Не заліковано |
|
9 |
Заліковано Не заліковано |
|
10 |
Заліковано Не заліковано |
|
11 |
Заліковано Не заліковано |
|
12 |
Заліковано Не заліковано |
Тема 1: «Предмет фінансової науки. Суть і функції фінансів»
1.Історичні передумови виникнення фінансів
Фінансова наука є невід'ємною складовою науки як системи знань. Під наукою розуміють різні поняття, у неї вкладають відповідний зміст. Враховуючи багато аспектність та розмаїття підходів до трактування науки, її розглядають як одну з форм суспільної свідомості, систему знань, сферу людської діяльності, окрему галузь наукового знання, мистецтво і творчу діяльність. Термін "фінанси", що у перекладі з латинської мови означає "платіж", використовувався з метою розкриття механізму мобілізації матеріальних і фінансових ресурсів для потреб утримання монархів, державних структур та оборони країни. Для цього безконтрольно вводилися податки, різні збори і платежі. З розвитком торгівлі термін "фінанси" використовували для позначення платежів (внесків), які здійснювалися на користь держави.
Безпосередньо у науковий обіг термін "фінанси" ввів французький вчений і політик Жан Боден у 1577 р. у праці "Шість книг про республіку" для виділення сукупності ресурсів, необхідних для задоволення потреб держав.
Найвищого рівня розвитку досягли фінанси у XXI ст. З посиленням глобалізаційних процесів фінансові відносини вийшли далеко за межі окремих держав, стали домінуючими у світовій економіці і політиці.
Сьогодні фінансова наука є рушійною силою у розвитку фінансових відносин. З її допомогою моделюються фінансові стосунки національного і міжнародного масштабу, приймаються доленосні політичні та економічні рішення.
Фінансова наука як самостійна галузь наукових знань тісно пов'язана з усіма економічними науками. Вона використовує спільну інформаційну базу, користується спільними принципами, методами і прийомами, має спільний об'єкт — суспільство. Результати фінансових наукових досліджень тісно пов'язані з результатами досліджень інших галузей економічних наук і спрямовані на удосконалення суспільних відносин, підвищення ефективності функціонування економіки і соціальної сфери, зміцнення економічної могутності держави. Фінансова наука розглядається як вчення про сутність і роль фінансів у суспільстві, закономірності їх виникнення та розвитку на різних історичних етапах розвитку суспільно-економічних формацій.
Сутність фінансів, їхній зміст та форма, принципи організації фінансових відносин, характер їх використання, закономірності розвитку обумовлені характером та функціями держави. Відповідно фінансова наука включає вчення про фінанси рабовласницького, феодального, капіталістичного суспільства, сучасних модифікацій суспільного розвитку. Вона виявляє загальні риси фінансів усіх формацій, розкриває відмінності, особливості функціонування у різних державах, які знаходяться на одному або різних рівнях соціально-економічного розвитку. Розглядаючи фінанси як особливу сферу економічних відносин і як складову всієї системи цих відносин, фінансова наука доводить підпорядкування фінансів закономірностям розвитку суспільства, розкриває їх особливості, характерні для відповідного рівня соціально-економічного розвитку, виявляє зворотний вплив фінансів на економіку, роль фінансів у становленні і розвитку відповідного суспільного і політичного устрою.
Фінансова наука вивчає діяльність держави, підприємницьких структур, організацій, установ, громадян, пов'язаних зі створенням і використанням фондів грошових коштів і фінансових ресурсів у конкретних історичних умовах, а також закони й закономірності фінансових явищ і процесів у їхній взаємодії та взаємозв'язку. Зважаючи на обмеження фінансових ресурсів у суспільстві, фінансова наука має дати відповідь на питання, як і в яких формах доцільно створювати та використовувати грошові фонди з метою оптимального вирішення загальнодержавних потреб, потреб суб'єктів господарювання і населення з урахуванням закономірностей всіх фінансових явищ, їхньої об'єктивної необхідності, а також різних суспільних інтересів.
Фінансова наука — суспільно-економічна наука, що вивчає сукупність фінансових явищ, пов'язаних з розподілом і перерозподілом ВВП. Це потребує використання певного методологічного підходу. Одним з найважливіших завдань фінансової науки є теоретичне обґрунтування моделі розподільчих процесів, яка дала б можливість гармонізувати інтереси всіх суб'єктів фінансових відносин.
Загальна мета фінансової науки — пізнання дії об'єктивних економічних законів і закономірностей розвитку суспільства у сфері фінансів, передання результатів наукових досліджень для практичної реалізації. Об'єктивними законами у фінансовій сфері є найстійкіші сутнісні, причинно-наслідкові зв'язки та взаємозалежності фінансових явищ і процесів. Наприклад, ставки податків впливають на розвиток виробництва. Однак відповідь на питання, у яких випадках вони впливають негативно, а в яких набувають лише фіскального характеру і не шкодять виробничій діяльності, має дати лише фінансова наука.
Фінансова наука є невід'ємною складовою науки як системи знань. Під наукою розуміють різні поняття, у неї вкладають відповідний зміст. Враховуючи багато аспектність та розмаїття підходів до трактування науки, її розглядають як одну з форм суспільної свідомості, систему знань, сферу людської діяльності, окрему галузь наукового знання, мистецтво і творчу діяльність. Термін "фінанси", що у перекладі з латинської мови означає "платіж", використовувався з метою розкриття механізму мобілізації матеріальних і фінансових ресурсів для потреб утримання монархів, державних структур та оборони країни. Для цього безконтрольно вводилися податки, різні збори і платежі. З розвитком торгівлі термін "фінанси" використовували для позначення платежів (внесків), які здійснювалися на користь держави.
Безпосередньо у науковий обіг термін "фінанси" ввів французький вчений і політик Жан Боден у 1577 р. у праці "Шість книг про республіку" для виділення сукупності ресурсів, необхідних для задоволення потреб держав.
Найвищого рівня розвитку досягли фінанси у XXI ст. З посиленням глобалізаційних процесів фінансові відносини вийшли далеко за межі окремих держав, стали домінуючими у світовій економіці і політиці.
Сьогодні фінансова наука є рушійною силою у розвитку фінансових відносин. З її допомогою моделюються фінансові стосунки національного і міжнародного масштабу, приймаються доленосні політичні та економічні рішення.
Фінансова наука як самостійна галузь наукових знань тісно пов'язана з усіма економічними науками. Вона використовує спільну інформаційну базу, користується спільними принципами, методами і прийомами, має спільний об'єкт — суспільство. Результати фінансових наукових досліджень тісно пов'язані з результатами досліджень інших галузей економічних наук і спрямовані на удосконалення суспільних відносин, підвищення ефективності функціонування економіки і соціальної сфери, зміцнення економічної могутності держави. Фінансова наука розглядається як вчення про сутність і роль фінансів у суспільстві, закономірності їх виникнення та розвитку на різних історичних етапах розвитку суспільно-економічних формацій.
Сутність фінансів, їхній зміст та форма, принципи організації фінансових відносин, характер їх використання, закономірності розвитку обумовлені характером та функціями держави. Відповідно фінансова наука включає вчення про фінанси рабовласницького, феодального, капіталістичного суспільства, сучасних модифікацій суспільного розвитку. Вона виявляє загальні риси фінансів усіх формацій, розкриває відмінності, особливості функціонування у різних державах, які знаходяться на одному або різних рівнях соціально-економічного розвитку. Розглядаючи фінанси як особливу сферу економічних відносин і як складову всієї системи цих відносин, фінансова наука доводить підпорядкування фінансів закономірностям розвитку суспільства, розкриває їх особливості, характерні для відповідного рівня соціально-економічного розвитку, виявляє зворотний вплив фінансів на економіку, роль фінансів у становленні і розвитку відповідного суспільного і політичного устрою.
Фінансова наука вивчає діяльність держави, підприємницьких структур, організацій, установ, громадян, пов'язаних зі створенням і використанням фондів грошових коштів і фінансових ресурсів у конкретних історичних умовах, а також закони й закономірності фінансових явищ і процесів у їхній взаємодії та взаємозв'язку. Зважаючи на обмеження фінансових ресурсів у суспільстві, фінансова наука має дати відповідь на питання, як і в яких формах доцільно створювати та використовувати грошові фонди з метою оптимального вирішення загальнодержавних потреб, потреб суб'єктів господарювання і населення з урахуванням закономірностей всіх фінансових явищ, їхньої об'єктивної необхідності, а також різних суспільних інтересів.
Фінансова наука — суспільно-економічна наука, що вивчає сукупність фінансових явищ, пов'язаних з розподілом і перерозподілом ВВП. Це потребує використання певного методологічного підходу. Одним з найважливіших завдань фінансової науки є теоретичне обґрунтування моделі розподільчих процесів, яка дала б можливість гармонізувати інтереси всіх суб'єктів фінансових відносин.
Загальна мета фінансової науки — пізнання дії об'єктивних економічних законів і закономірностей розвитку суспільства у сфері фінансів, передання результатів наукових досліджень для практичної реалізації. Об'єктивними законами у фінансовій сфері є найстійкіші сутнісні, причинно-наслідкові зв'язки та взаємозалежності фінансових явищ і процесів. Наприклад, ставки податків впливають на розвиток виробництва. Однак відповідь на питання, у яких випадках вони впливають негативно, а в яких набувають лише фіскального характеру і не шкодять виробничій діяльності, має дати лише фінансова наука.
2.Утворення первинних і вторинних доходів у процесі розподілу національного доходу
Доходи розглядаються у широкому і вузькому розумінні. У широкому розумінні - це всі надходження, які забезпечують фінансування видатків (витрат). У вузькому розумінні, це ті надходження, що відображають приріст вартості. Джерелом цих доходів є основні складові доданої вартості - заробітна плата, прибуток, позичковий процент, рента, непрямі податки.
Доходи розглядаються за стадіями і методами їх формування. За стадіями розрізняють первинні доходи, що отримані в процесі первинного розподілу доданої вартості, та вторинні, які формуються внаслідок перерозподілу первинних доходів. За методами формування виділяють продуктивні доходи - від певної продуктивної діяльності, та доходи від продажу і використання майна, ресурсів, у тому числі фінансових, чи певних прав. Крім того, доходи можуть поділятися на законні - отримані відповідно до чинного законодавства, та незаконні - одержані з порушенням законодавства.
Під витратами розуміють використання грошових коштів, що є в розпорядженні того чи іншого суб’єкта на даний момент, з метою забезпечення певних потреб. Витрати можуть здійснюватися за рахунок отриманих доходів чи наявних фінансових ресурсів.
Фінансові ресурси - це сума коштів, спрямованих в основні та оборотні засоби підприємств, на основі яких формуються продуктивні доходи. Основу фінансових ресурсів становить капітал. Однак, з одного боку, не весь капітал має форму фінансових ресурсів (наприклад, резервний та непрацюючий капітал), а з іншого - фінансові ресурси можуть формуватись і шляхом залучення та запозичення коштів.
Тема 2: «Фінансова політика держави»
1.Інструменти впливу фінансової політики на економічний розвиток країни
Фінансова політика – це комплекс дій і заходів, що здійснюються державою в межах наданих їй функцій та повноважень.
Фінансова політика відображає суб’єктивну сторону функціонування фінансів. Своє конкретне вираження фінансова політика знаходить в чинній системі мобілізації фінансових ресурсів та їх використання для задоволення різноманітних потреб держави, підприємницьких структур і населення.
Фінанси і фінансова система є об’єктивними явищами, але механізм функціонування фінансів, організація фінансових відносин і рух грошових потоків не спрацьовують самі по собі. Їх організують конкретні суб’єкти, які керуються багатьма чинниками (політичного, економічного, гуманитарного характеру), поєднуючи при цьому як загальносуспільні так і власні інтереси.
Внутрішні фактори, які суттєво впливають на фінансову політику, - це форма власності на основні засоби виробництва, структура економіки, соціальний склад населення, рівень добробуту народу, інтелектуальний рівень населення, стан розвитку економіки і організація грошового обігу, стабільність грошової одиниці, розвиток форм кредитування тощо. На фінансову політику держави впливають також інші фактори, що диктуються тими економічними умовами, які склалися на цьому етапі господарського розвитку. З огляду на це фінансова політика є динамічним процесом, що змінюється і коригується з урахуванням практичної потреби.
Водночас є загальні принципи фінансової політики для держав із ринковою економікою, розвинутими демократичними засадами суспільного життя. За цих умов фінансова політика має спрямовуватися на створення сприятливих фінансових умов для розвитку виробництва тих галузей економіки, які мають вирішальне значення для задоволення потреб населення. Цього можна досягти як шляхом вишукування додаткових коштів самих підприємницьких структур, так і шляхом створення сприятливих фінансових можливостей для іноземних інвесторів – надання податкових пільг, вільного вивезення одержаного прибутку, гарантії збереження майна та захисту іноземних інвесторів.
Основними завданнями і принципами фінансової політики є :
1.підвищення суспільного добробуту. Але для цього фінансова політика повинна також сприяти зростанню ефективності виробництва і насамперед підвищенню продуктивності праці, впровадженню матеріалу та ресурсозберігаючих технологій, побудові раціональної структури економіки тощо. Тому першим принципом фінансової політики є неухильне сприяння розвитку виробництва, підтримання підприємницької активності та підвищення рівня зайнятості.
2.мобілізація та використання фінансових ресурсів для забезпечення соціальних гарантій. До таких соціальних гарантій належать освіта, оборона, охорона здоров’я, культура, державне управління, єдині енергетичні та комунікаційні системи тощо. Не менш важливими для суспільства є соціальне страхування, допомога малозабезпеченим та інші види допомог.
3.раціональне використання природних ресурсів, заборона технологій, що загрожують здоров’ю людини. І для цього держава, з одного боку, домагається від виробничих структур, або вони несли витрати з відшкодування й відновлення довкілля, а з другого боку, держава, використовуючи фінансові інструменти – податки, штрафи й інші санкції – домагається закриття шкідливих виробництв і впровадження передових ресурсозберігаючих технологій.
Тема 3: «Фінансова система»
1.Інфраструктура фінансової системи України
Фінансова система – це сукупність окремих її ланок, що мають особливості в створенні та використанні фондів фінансових ресурсів, які зосереджені в розпорядженні держави, не фінансового сектора економіки, певних фінансових інструментів, домогосподарств для фінансового забезпечення економічних та соціальних потреб суспільства в цілому, окремих його верств населення, господарських структур, окремих громадян. Іноді термін “фінансова система” може вживатися і в іншому значенні, а саме, як сукупність фінансових установ країни, але це не точне визначення.
Важлива роль у проведенні фінансової діяльності належить фінансовій інфраструктурі. Фінансова інфраструктура – це сутність інститутів (підприємств, установ, служб), які забезпечують організацію проведення фінансової діяльності. Як правило, такі інститути є посередниками фінансової діяльності і забезпечують надання фінансових послуг. До фінансової інфраструктури належать комерційні банки, фондові, валютні і товарні біржі, інвестиційні фонди й інвестиційні компанії, страхові фірми, дочірні підприємства, аудиторські і консультативні фірми, торговці цінними паперами, реєстратори, зберігачі, депозитарії та ін. Вони надають фінансові послуги юридичним та фізичним особам на основі умов, визначених законодавством.
2.Роль кожної ланки фінансової системи України
Ланка фінансової системи є відособленою частиною фінансових відносин. її виокремлення проводиться за ознакою наявності або відособленого фонду фінансових ресурсів, або специфічних форм і методів фінансових відносин. Структура фінансової системи динамічна. У державах із перехідною економікою фінансові системи характеризуються тим, що окремі їхні ланки перебувають на стадії формування. Базовою ланкою фінансової системи є фінанси підприємницьких структур, до якої належать фінанси як виробничої, так і невиробничої сфер. Вони обслуговують створення валового внутрішнього продукту - основного джерела фінансових ресурсів. Нині підприємницькі структури володіють 25-30 % всіх фінансових ресурсів держави.
Базовою ланкою фінансової системи є фінанси підприємницьких структур, до якої належать фінанси як виробничої, так і невиробничої сфер. Вони обслуговують створення валового внутрішнього продукту - основного джерела фінансових ресурсів. Нині підприємницькі структури володіють 25-30 % всіх фінансових ресурсів держави.
Провідне місце належить підприємствам державної форми власності, хоча із розвитком ринкових відносин питома вага підприємств недержавної форми власності зростатиме процесі своєї діяльності підприємства вступають у взаємовідносини з іншими суб'єктами господарювання, з фізичними особами, з різними ланками фінансової системи. Фінанси підприємницьких структур пов'язані з розподільними і перерозподільними відносинами, які можна об'єднати у три групи: внутрішні, внутрішньокорпоративні й зовнішні.
Така ланка фінансової системи, як державний кредит, покликана мобілізувати фінансові ресурси для фінансування витрат із бюджету, котрі не відшкодовуються його доходами. Кошти державного кредиту, як правило, спрямовуються на покриття бюджетного дефіциту. Через державний кредит держава має змогу впливати на інфляційні процеси в бік їх зменшення.
Важливу роль у фінансовій системі має відігравати така її сфера, як страхування. У ній формуються фонди фінансових ресурсів, основне призначення яких - покрити втрати економіки та окремих громадян, що виникли з непередбачених причин. Страхові фонди перебувають у розпорядженні страхових компаній і можуть бути використані також як інвестиційний та кредитний ресурси в економіці до настання страхового випадку.
Деякі економісти до складу фінансової системи включають також фінанси домогосподарств . До доходів домогосподарств належать доходи від продажу власного капіталу, землі, продукції підсобних господарств, доходи, одержані від здавання в оренду майна, відсотки на капітал, вкладений у цінні папери, тощо. До видатків домогосподарств належать витрати на придбання споживчих товарів, оплату наданих послуг і виконаних робіт, формування заощаджень, купівлю цінних паперів та інші витрати. Домогосподарства тісно пов'язані з іншими ланками фінансової системи. Так, домогосподарства отримують кошти з бюджету та від господарських структур у вигляді оплати праці та одержання безоплатних послуг від держави. Зі свого боку, домогосподарства вносять платежі до бюджету та централізованих фондів, беруть участь у формуванні і використанні страхових фондів, є суб'єктами фінансового ринку.
Тема 4: «Податки»
1.Вивчення Податкового кодексу України
З 01.01.2011 року вступив в силу Податковий кодекс України, основними цілями прийняття якого були побудова сучасної, справедливої податкової політики, що забезпечує стабільність оподаткування, рівність усіх платників податків перед законом, досягнення стратегічних цілей сталого розвитку в оновленій системі державного регулювання економіки, консолідацію податкового законодавства відповідно до Програми економічних реформ Президента України на 2010 – 2014 роки «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава».
Податковий кодекс України регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.
Перелік загальнодержавних податків, зборів та обов'язкових платежів подано в ст. 14 Закону України:
1. Податок на додану вартість.
2. Акцизний збір.
3. Податок на прибуток підприємств.
4. Податок з доходів фізичних осіб.
5. Мито.
6. Державне мито.
7. Плата (податок) на землю.
8. Рентні платежі.
9. Податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів.
10. Податок на промисел.
11. Збір на геологорозвідувальні роботи, що виконуються за рахунок державного бюджету.
12. Збір на спеціальне використання природних ресурсів.
13. Збір за забруднення навколишнього середовища.
14. Збір на обов'язкове соціальне страхування (у разі тимчасової втрати працездатності, на випадок безробіття, від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань).
15. Внески на обов'язкове державне пенсійне страхування.
16. Плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності.
17. Фіксований сільськогосподарський податок.
18. Збір на розвиток виноградарства, садівництва та хмелярства.
19. Єдиний збір, що справляють у пунктах пропуску через державний кордон України.
20. Збір за проведення гастрольних заходів.
21. Збір за використання радіочастотного ресурсу України.
22. Збори до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (початковий регулярний, спеціальний).
23. Збір у вигляді цільової надбавки до затвердженого тарифу на природний газ для споживачів усіх форм власності.
24. Збір у вигляді цільової надбавки до діючого тарифу на електричну та теплову енергію.
Є також податки і збори, передбачені системою оподаткування, але вони не застосовуються в Україні. До них належать: податок на нерухоме майно (нерухомість), збір до Фонду з метою здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення, збір до Державного інноваційного фонду, гербовий збір тощо.
Загальнодержавні податки і збори (обов'язкові платежі) встановлює Верховна Рада України, вони справляються на всій території України.
Перелік місцевих податків, зборів та обов'язкових платежів визначено у ст. 15 Закону України "Про систему оподаткування". До них належать два податки: податок з реклами та комунальний податок.
Також стягуються такі місцеві збори та обов'язкові платежі:
1. Збір за паркування автотранспорту.
2. Ринковий збір.
3. Збір за видачу ордера на квартиру.
4. Курортний збір.
5. Збір за право використання місцевої символіки.
6. Збір за участь у бігах на іподромі.
7. Збір за виграш у бігах на іподромі.
8. Збір з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі.
9. Збір за право проведення кіно- і телезйомок.
10. Збір за проведення місцевого аукціону, конкурсного розпродажу і лотерей.
11. Збір за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі та сфери послуг.
12. Збір із власників собак.
2.Податкове право та політика оподаткування в Україні в сучасних умовах
Головна мета податкової системи повинна полягати в забезпеченні надходжень податків у бюджет.
Податкова система може мати значний вплив на діяльність і поводження платників податків. Унаслідок цього часто пропонують використовувати податкову систему для забезпечення визначеного бажаного поводження суб'єктів оподатковування, хоча така ціль не має нічого загального з забезпеченням надходжень у бюджет. Так, наприклад, якщо є бажання захистити від конкуренції вітчизняні підприємства окремого сектора економіки, то можна підвищити податки на підприємства — конкуренти або на продукцію таких підприємств. При цьому очікується (і в більшості випадків таке чекання виправдується). що введення більш високих податків на конкурентів і їхню продукцію примусить останніх установлювати такі ціни на власну продукцію, що буде вище ціна на продукцію місцевих підприємств, що захищаються за допомогою проведення податкової політики. Однак внаслідок такого підходу населення буде змушено купувати товари по більш високих цінах, чим це було б при умовах вільної конкуренції. При цьому різниця між цінами на товари при умовах “податкового захисту” і цінами, що мали би місце при вільній конкуренції, і є фактично новим податком, що змушено сплачувати населення для захисту від конкуренції місцевих виробників, Подібна практика є недоречною, оскільки при цьому податкова система використовується для досягнення цілей, зовсім її не властивих, і тому що при цьому “захищеним” місцевим галузям фактично надаються субсидії за рахунок громадян і без відома останніх.
Також може виникнути бажання не просто захищати визначені сектори економіки, а, наприклад, стимулювати виробництво визначених товарів або продукції, Наприклад, якщо стимулюється виробництво верстатів, то кожному підприємству, що робить верстати, будуть надані визначені податкові привілеї. Звичайно, це може заохотити деякі підприємства переключитися на виробництво верстатів. Однак яка буде ціна подібного стимулювання? Якщо припустити існування збалансованого бюджету, то ті надходження, що повинні були б сплатити виробники верстатів, може забезпечити хтось інший, тобто інші платники податків будуть змушені сплачувати в бюджет більше. При цьому всі інші платники податків фактично будуть змушені надавати субсидії виробникам верстатів незалежно від того, хочуть вони це робити, чи ні.
Якщо держава прагне стимулювати інвестиції, то цієї мети можна досягти шляхом оподатковування споживання і надання податкових пільг інвесторам. При цьому грошові кошти, що витрачаються платниками податків, скажемо, на власні нестатки, можна було б оподатковувати, а грошові кошти, що заощаджуються або інвестуються, звільнити від оподатковування. Безумовно, це буде сприяти заощадженню й інвестуванню. Однак це також приведе до збільшення податкового навантаження на ту частину населення, що не буде мати коштів для інвестування. Чим більше має платник податків коштів для інвестицій, тим менше буде відносна, частка податкового навантаження на таку особу.
Держава може прагнути забезпечувати безкоштовне навчання, медичне обслуговування, надавати допомогу молоді і пенсіонерам і т.п. Інакше кажучи, від уряду очікується забезпечення високого рівня життя всього населення. Цього можна досягти за допомогою більш прогресивної податкової системи, при якій особи з високими доходами будуть сплачувати податок на доход по високим, майже конфіскаційним, ставкам податку — від 80 до 90 відсотків. Такий підхід перерозподіляє доход на користь менш забезпечених шарів населення. Однак він також може обумовити скорочення інноваційних проектів і інвестиційної діяльності, оскільки монетарні наслідки такої діяльності у випадку успіху будуть обкладатися податками по більш високих ставках — від 80 до 90 відсотків.
Якщо визначити головну мету податкової системи як забезпечення надходжень у бюджет і побудувати її відповідним чином, то тоді не будуть виникати сховані податкові субсидії і не буде перекручувань у розподілі податкового навантаження, приклади яких були приведені вище.
Тема 5: «Бюджет»
1.Вивчення Бюджетного кодексу України
Бюджетним кодексом України визначаються правові засади функціонування бюджетної системи України, її принципи, основи бюджетного процесу і міжбюджетних відносин та відповідальність за порушення бюджетного законодавства.
Бюджетним кодексом України регулюються відносини, що виникають у процесі складання, розгляду, затвердження, виконання бюджетів, звітування про їх виконання та контролю за дотриманням бюджетного законодавства і питання відповідальності за порушення бюджетного законодавства, а також визначаються правові засади утворення та погашення державного і місцевого боргу.
Бюджетний період для всіх бюджетів, що складають бюджетну систему України, становить один календарний рік, який починається 1 січня кожного року і закінчується 31 грудня того ж року. Неприйняття Верховною Радою України закону про Державний бюджет України до 1 січня відповідного року не є підставою для встановлення іншого бюджетного періоду.
Відповідно до Конституції України бюджетний період для Державного бюджету України за особливих обставин може бути іншим, ніж передбачено частиною першою цієї статті.
Особливими обставинами, за яких Державний бюджет України може бути затверджено на інший, ніж передбачено частиною першою цієї статті, бюджетний період, є:
1) введення воєнного стану;
2) оголошення надзвичайного стану в Україні.
У разі затвердження Державного бюджету України на інший, ніж передбачено частиною першою цієї статті, бюджетний період місцеві бюджети мають бути затверджені на такий самий період.
Бюджетна система України складається з державного бюджету та місцевих бюджетів.
1. Місцевими бюджетами є бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети та бюджети місцевого самоврядування.
2. Бюджетами місцевого самоврядування є бюджети територіальних громад сіл, їх об'єднань, селищ, міст (у тому числі районів у містах).
2.Бюджетне право України: сутність, бюджетні правовідносини, правові інститути бюджетного права. Бюджетне законодавство
У системі фінансового права, що поділяється на правові інститути, бюджетне право посідає провідне місце і багатьма науковцями розглядається як підгалузь фінансового права. Бюджетне право – центральна частина фінансового права, оскільки сфера державних фінансів, які виступають безпосередньо предметом дослідження останнього, нерозривно пов’язана з відносинами у сфері утворення, розподілу й витрачання коштів бюджетної системи. Такі відносини є предметом бюджетного права, яке нерозривно пов’язано з іншими розділами та інститутами фінансового права. Отже, бюджетне право України – це сукупність фінансово-правових норм, що регулюють фінансові відносини, які виникають у зв’язку з бюджетною діяльністю, тобто утворенням, розподілом та використанням коштів державного та місцевих бюджетів.
Коло відносин у сфері бюджетної діяльності є досить широким, оскільки включає відносини, пов’язані зі встановленням бюджетного устрою та бюджетної системи України, структурою доходів і видатків бюджетної системи, їх розподілом між її ланками, здійсненням міжбюджетних трансфертів та розмежуванням компетенції органів державної та муніципальної влади, а також з організацією бюджетного процесу.
Бюджетно-правові норми – складова частина фінансового права. Їх характеризують ті самі особливості, що й фінансові норми: категоричний характер імперативності, відсутність оперативної самостійності для учасників бюджетних відносин. Бюджетно-правові норми регулюють відносини при формуванні бюджетної системи, розподілі доходів і видатків між окремими ланками бюджетної системи та здійснення міжбюджетних трансфертів, а також визначають правову регламентацію бюджетного процесу та компетенцію його учасників. Отже, бюджетні правовідносини – це суспільні відносини, врегульовані бюджетно-правовими нормами і пов’язані з розподілом та витрачанням ресурсів, акумульованих бюджетною системою країни.
Бюджетно-правові норми визначають права та обов’язки суб’єктів бюджетних відносин, вказують на обставити, за яких учасники цих відносин стають носіями конкретних прав та обов’язків, і передбачають наслідки, які настають у разі невиконання вимог, встановлених цими нормами. Закріплюючи на рівні нормативно-правового акта компетенцію органів державної та місцевої влади, а також права та обов’язки учасників бюджетних відносин, бюджетні норми надають економічним (бюджетним) відносинам офіційного характеру, що захищається державою та підкріплюється її імперативно-владними повноваженнями.
Таким чином, бюджетні правовідносини є наслідком правового регулювання державою суспільних (економічних) відносин, що виявляється у наданні цим відносинам юридичної форми. Слід зазначити, що саме у бюджетній діяльності будь-який її акт (розподіл коштів між окремими ланками бюджетної системи, використання бюджетних асигнувань) може здійснюватися виключно на основі правового акта. Науковці вбачають у цьому нерозривну єдність матеріальної та правової сторін бюджетних відносин.
До особливих рис, що характеризують бюджетні відносини, слід віднести також звужене, порівняно з фінансовими, коло суб’єктів таких відносин. Зокрема, учасниками бюджетних відносин не можуть виступати фізичні особи, оскільки вони згідно з чинним законодавством не можуть безпосередньо отримувати кошти з бюджетів будь-якого рівня на власне фінансування. Кожний учасник бюджетних відносин бере участь у формуванні, розподілі або використанні коштів, зібраних до бюджету відповідного рівня, на одній чи всіх стадіях бюджетного процесу.
Бюджетно-правові норми можна класифікувати за змістом на матеріальні та процесуальні. Матеріальні норми встановлюють матеріальний зміст бюджету: структуру бюджетної системи, джерела доходів і видатків, їх обсяги, порядок закріплення за різними ланками бюджетної системи, здійснення міжбюджетних трансфертів тощо. Їх об’єднують у фінансово-правовий інститут – бюджетний устрій, який є складовою бюджетного права. Процесуальні бюджетно-правові норми регулюють бюджетний процес, тобто відносини з приводу складання, розгляду і затвердження бюджету, здійснення його виконання, а також складання, розгляд і затвердження звітності про виконання бюджету. Такі норми об’єднано у фінансово-правовий інститут – бюджетний процес.
За часом дії бюджетно-правові норми поділяють на постійно діючі та періодичні. Цей критерій класифікації особливо заслуговує на увагу, оскільки характеризує таку особливість бюджетних відносин, як періодичний характер. Постійно діючі норми містяться у Бюджетному кодексі України, Законі України “Про місцеве самоврядування в Україні”, мають визначальний характер при встановленні бюджетної системи та визначенні бюджетних повноважень учасників бюджетного процесу. Постійно діючі бюджетно-правові норми не обмежені у часі, вони існують, поки суб’єкти відносин зберігають свою правомочність.
Конституцією України (ст. 95) визначено загальні засади формування бюджетної системи України, побудовані на справедливому і неупередженому розподілі суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами. Виключно Закон про Державний бюджет України визначає будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків. Таким чином, Конституція обмежує фінансові ресурси, якими може оперувати Уряд протягом бюджетного періоду для забезпечення державної політики. Принципом бюджету визначається його збалансованість; регулярні звіти про доходи і видатки Державного бюджету.України мають бути оприлюднені.
3.Дефіцит державного бюджету, причини виникнення та економічні наслідки
Схема 1. Установи, які перебувають на кошторисному фінансуванні:
Схема 2. Причинно-наслідкова діалектика бюджетних дефіцитів.
Схема 3. Бюджетний баланс:
Тема 6: «Державний кредит і державний борг»
1.Причини виникнення державного боргу і методи управління ним
Державний борг - це сума заборгованості за всіма борговими зобов'язаннями держави, відсотки за нею і невиконані фінансові зобов'язання держави перед суб'єктами економіки.
Загальна сума державного боргу складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов'язань держави (як внутрішніх, так і зовнішніх), і відсотків за ними, включаючи надані іноземним позичальникам гарантії за кредитами місцевим органам влади і державним підприємствам. Крім того, до державного боргу включаються неоплачені державні замовлення, заборгованість з заробітної плати перед бюджетниками, невідшкодований податок на додану вартість та ін., оскільки практично ця заборгованість являє собою некоректно оформлений державний борг, на який до того ж не виплачуються відсотки.
Державний борг поділяється також на внутрішній і зовнішній.
Слід зазначити, що внутрішній борг має певні переваги над зовнішнім. Повернення внутрішнього боргу і виплати відсотків за ним не зменшують фінансового потенціалу держави, тоді як зовнішній борг має у своїй основі відплив капіталу з держави. Державний внутрішній борг гарантується всім майном, що перебуває у власності держави.
Платоспроможність за внутрішніми позиками забезпечується, як правило, за рахунок внутрішніх джерел. Платоспроможність держави за зовнішніми позиками залежить насамперед від валютних надходжень. Можливості у погашенні зовнішнього боргу визначаються сальдо торговельного балансу. Його позитивне сальдо характеризує ті ресурси, які забезпечують платоспроможність держави і дають змогу тим самим урегулювати платіжний баланс.
Однією з головних характеристик становища боргової залежності країни є відношення суми зовнішнього державного боргу до ВВП. Міжнародний банк реконструкції та розвитку критичним рівнем цього показника вважає 80-100 %. За даними Організації економічного співробітництва та розвитку, відбувається зростання зовнішньої заборгованості у світі. Все вище означене дає підстави дійти висновку, що проблема полягає не стільки у розмірах державних запозичень, як у їх використанні.
На нашу думку, заслуговують на увагу наукові висновки про те, що розмір річних державних запозичень повинен дорівнювати обсягові капітальних вкладень в економіку. Тобто залучення додаткових коштів зі світового ринку позикових капіталів має стимулювати економічне зростання держави. У більшості країн світу величина державного боргу регулюється законодавчо.
Державний борг має економічно обґрунтовані межі. До категорії країн із надмірним рівнем заборгованості належать ті, які протягом останніх років мали перевищення критичного значення хоча б одного з таких показників: відношення величини накопиченого боргу до ВВП становило понад 80 % або відношення величини боргу й відсоткових платежів до експорту перевищувало 220 %.
Існування великого державного боргу може підірвати економічне зростання країни і негативно впливати на її фінансовий стан. Наявність державного боргу потребує здійснення щорічних відсоткових платежів, які повинні фінансуватись за рахунок податкових надходжень. За стрімкого зростання таких видатків держава повинна або зменшувати видатки на фінансування соціально-економічних програм, або збільшувати свої доходи. Збільшення доходів бюджету досягається за рахунок установлення податків та інших обов'язкових платежів або додаткових державних позик.
Ефективність використання державних запозичень значною мірою залежить від системи управління боргом. Управління державним боргом - це комплекс заходів, що здійснює держава в особі її уповноважених органів з визначення умов залучення коштів, їх розміщення і погашення, та забезпечення платоспроможності держави.
З метою забезпечення платоспроможності держави, тобто можливості погашення боргів, застосовуються різноманітні методи коригування позикової політики.
Найпоширенішими є рефінансування боргу та реструктуризація заборгованості.
Рефінансування державного боргу - це погашення основної заборгованості й процентів за рахунок коштів, отриманих від розміщення нових позик. Для успішного застосування механізму рефінансування необхідна висока фінансова репутація країни-позичальника. На світовому фінансовому ринку репутація позичальників виражається в рейтингах, що присвоюються відповідній країні спеціальними агентствами відповідно до міжнародних правил рейтингування.
Іншими методами управління державним боргом є конверсія, консолідація, уніфікація, обмін облігацій за регресивним співвідношенням, відстрочення погашення й анулювання позики. Конверсія - це зміна дохідності позики. Держава, як правило, зменшує розмір процентів, які мають виплачуватися за позиками. Збільшення строків дії випущеної позики називають консолідацією. Консолідація і конверсія можуть провадитися також одночасно. Уніфікація позик - це об'єднання кількох позик в одну, коли облігації раніше випущених кількох позик обмінюються на облігації нової позики. У деяких випадках може здійснюватися обмін облігацій за регресивним співвідношенням, тобто коли кілька раніше випущених облігацій прирівнюють до однієї нової. Цей метод економічних обґрунтувань не має.
При обслуговуванні зовнішнього і внутрішнього боргів визначають коефіцієнт обслуговування. Для зовнішнього боргу його розраховують як відношення всіх платежів із зовнішньої заборгованості до валютних надходжень держави, виражене в процентах. Сприятливим рівнем обслуговування вважається значення показника 25 %.
2. Форми державного кредиту та його значення у стабілізації економіки України
Державний кредит може бути внутрішнім і зовнішнім.
Внутрішній державний кредит виступає в таких формах:
1.державні позики,
2.перетворення частини вкладів населення в державні позики,
3.запозичення коштів загальнодержавного позикового фонду,
4.казначейські позики,
5.гарантовані позики.
Державні позики є основною формою державного кредиту. Класифікація державних позик здійснюється за такими ознаками:
1)за правовим оформленням розрізняють державні позики, що оформляються підписними зобов'язаннями або надаються на підставі угод (безоблігаційні), і забезпечені випуском цінних паперів (облігаційні). Угодами оформляються, як правило, кредити від урядів інших країн, міжнародних організацій та фінансових інституцій. За допомогою цінних паперів мобілізуються кошти на фінансовому ринку;
2)залежно від місця розміщення позик їх поділяють на внутрішні - на внутрішньому фінансовому ринку (надаються юридичними і фізичними особами даної країни) і зовнішні - надходять ззовні від урядів, юридичних і фізичних осіб інших країн, міжнародних організацій і фінансових інституцій;
3)за правом емісії розрізняють державні й місцеві позики. Державні позики випускаються центральними органами управління. Находження від них спрямовуються в Державний бюджет. Місцеві позики випускаються місцевими органами управління і спрямовуються у відповідні місцеві бюджети;
4)за характером використання цінних паперів бувають ринкові та неринкові позики. Облігації (казначейські зобов'язання) ринкових позик вільно купуються, продаються і перепродаються на ринку цінних паперів. Неринкові позики не допускають виходу цінних паперів на ринок, тобто їх власники не можуть їх перепродати;
5)залежно від установлення забезпеченості державні позики поділяються на заставні й беззаставні. Заставні позики відображають один з головних принципів кредитування - матеріальної забезпеченості. Заставні позики забезпечуються державним майном чи конкретними доходами. Беззаставні не мають конкретного матеріального забезпечення. їх надійність визначається авторитетом держави її статусом у світовому співтоваристві;
6)відповідно до терміну погашення заборгованості розрізняють короткострокові (термін погашення до одного року), середньострокові (від 1 до 5 років), довгострокові (понад 5 років);
7)за характером витати доходу державні позики поділяються на процентні, виграшні та дисконтні (з нульовим купоном). За процентними позиками дохід виплачується у вигляді позикового процента. При цьому може встановлюватись як твердо фіксована на весь період позики ставка, так і плаваюча, тобто яка змінюється залежно від різних чинників, насамперед попиту пропонування на кредитному ринку;
8)за характером погашення заборгованості розрізняють одноразову виплату і виплату частинами. У разі погашення частинами може застосовуватись три варіанти. Перший - позика погашається рівними частинами протягом кількох років. Другий - позика погашається щоразу наростаючими сумами. Третій - щоразу сума зменшується. Другий варіант застосовується тоді, коли передбачається в перспективі щорічне зростання доходів держави, третій - навпаки, коли доходи будуть зменшуватись чи зростати державні видатки;
9)залежно від зобов'язань держави в погашенні боргу розрізняють позики з правом і без права дострокового погашення. Право дострокового погашення дає змогу державі враховувати ситуацію на фінансовому ринку.
Державні позики як основна форма внутрішнього державного кредиту характеризуються тим, що тимчасово вільні кошти населення, підприємств і організацій залучаються на фінансування суспільних потреб через випуск і реалізацію облігацій, казначейських зобов'язань та інших видів державних цінних паперів.
Облігація - найбільш поширений вид державних цінних паперів. Вона символізує державне боргове зобов'язання і надає право її власникові після закінчення певного терміну одержати назад суму боргу і проценти.
Продаючи облігацію, держава зобов'язується повернути суму боргу у визначений термін із процентами або виплачувати проценти протягом усього терміну користування позиковими засобами, а після закінчення цього терміну повернути і суму боргу.
Організація випуску та обігу облігацій місцевої позики підвищує у регіонах роль фінансистів у вирішенні місцевих соціально-економічних проблем.
Важливе значення має вихід українських цінних паперів, в тому числі муніципальних, на фондові ринки іноземних країн.
Використання державою коштів позикового фонду як форма державного кредиту характеризується тим, що державні кредитні установи безпосередньо (не обмежуючи цих операцій купівлею державних цінних паперів) передають частину кредитних ресурсів на покриття витрат уряду. Ця форма державного кредиту функціонує в тоталітарному суспільстві. Вона сприяє розвитку інфляційних процесів, що особливо небезпечні в умовах жорсткого контролю за емісією грошових знаків із боку демократично обраних органів.
Кредити міжнародних фінансових організацій надаються на вигідних умовах під низькі проценти (5 - 7 % річних) на строк до 20 років. Позики країн Євросоюзу в основному є допомогою розвитку країнам, що здійснюють ринкові перетворення, і отримання доходу не має першочергового значення.
Тема 7: «Місцеві фінанси»
1.Вивчення Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»
Місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою
право та реальна здатність територіальної громади - жителів села
чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох
сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів
та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання
місцевого значення в межах Конституції і законів України.
Основні терміни, використані в цьому Законі, мають таке
значення:
1.територіальна громада - жителі, об'єднані постійним
проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними
адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне
об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний
центр;
2.адміністративно-територіальна одиниця - область, район,
місто, район у місті, селище, село;
3.місцевий референдум - форма прийняття територіальною громадою
рішень з питань, що належать до відання місцевого самоврядування,
шляхом прямого голосування;
4.загальні збори - зібрання всіх чи частини жителів села (сіл),
селища, міста для вирішення питань місцевого значення;
5.представницький орган місцевого самоврядування - виборний
орган (рада), який складається з депутатів і відповідно до закону
наділяється правом представляти інтереси територіальної громади і
приймати від її імені рішення;
6.районні та обласні ради - органи місцевого самоврядування, що
представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та
міст;
7.загальний склад ради - кількісний склад депутатів ради,
визначений радою відповідно до закону;
8.склад ради - кількість депутатів, обраних до відповідної
ради, повноваження яких визнано і не припинено в установленому
законом порядку;
9.правомочний склад ради - кількість депутатів, обраних до
відповідної ради, повноваження яких визнано і не припинено в
установленому законом порядку, яка становить не менш як дві
третини від загального складу ради;
10.виконавчі органи рад - органи, які відповідно до Конституції
України та цього Закону створюються сільськими, селищними,
міськими, районними в містах (у разі їх створення) радами для
здійснення виконавчих функцій і повноважень місцевого
самоврядування у межах, визначених цим та іншими законами;
11.органи самоорганізації населення - представницькі органи, що
створюються частиною жителів, які тимчасово або постійно
проживають на відповідній території в межах села, селища, міста;
12.посадова особа місцевого самоврядування - особа, яка працює в
органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові
повноваження у здійсненні організаційно-розпорядчих та
консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за
рахунок місцевого бюджету;
13.делеговані повноваження - повноваження органів виконавчої
влади, надані органам місцевого самоврядування законом, а також
повноваження органів місцевого самоврядування, які передаються
відповідним місцевим державним адміністраціям за рішенням
районних, обласних рад;
14.право комунальної власності - право територіальної громади
володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і
розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що
належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого
самоврядування;
15.бюджет місцевого самоврядування (місцевий бюджет) - план
утворення і використання фінансових ресурсів, необхідних для
забезпечення функцій та повноважень місцевого самоврядування;
16.районний бюджет - план утворення і використання фінансових
ресурсів, необхідних для забезпечення спільних інтересів
територіальних громад сіл, селищ, міст районного значення,
виконання місцевих програм, здійснення бюджетного вирівнювання;
17.обласний бюджет - план утворення і використання фінансових
ресурсів, необхідних для забезпечення спільних інтересів
територіальних громад, виконання місцевих програм, здійснення
бюджетного вирівнювання;
18.поточний бюджет - доходи і видатки місцевого бюджету, які
утворюються і використовуються для покриття поточних видатків;
19.бюджет розвитку - доходи і видатки місцевого бюджету, які
утворюються і використовуються для реалізації програм
соціально-економічного розвитку, зміцнення матеріально-фінансової
бази;
20.мінімальний бюджет місцевого самоврядування - розрахунковий
обсяг місцевого бюджету, необхідний для здійснення повноважень
місцевого самоврядування на рівні мінімальних соціальних потреб,
який гарантується державою;
21.мінімальний рівень соціальних потреб - гарантований державою
мінімальний рівень соціальних послуг на душу населення в межах
усієї території України;
2. Міжбюджетні трансферти: сутність, форми, умови надання
Структура доходів місцевих бюджетів: міжбюджетні трансферти, власні доходи, закріплені законодавством на довгостроковій основі, та регулюючі доходи.
Згідно зі статтею 143 Конституції України встановлено, що власних доходів в обласних і районних бюджетах немає, а є в основному закріплені або залучені, якщо фінансується спільна програма. До цих бюджетів не включають як закріплені доходи надходження від комунальної власності.
Міжбюджетні трансферти - кошти, які безоплатно і безповоротно передаються з одного бюджету до іншого. Основними формами надання міжбюджетних трансфертів за Бюджетним кодексом є дотація вирівнювання та субвенції.
Дотація вирівнювання (субсидія) - міжбюджетний трансферт на вирівнювання дохідної спроможності відповідного бюджету.
Субвенція - цільовий міжбюджетний трансферт, призначений на певну мету в порядку, визначеному тим органом, який її надав.
Обсяг міжбюджетних трансфертів затверджує Верховна Рада України в законі про Державний бюджет України на відповідний рік.
Місцеві позики - операції, пов'язані з отриманням коштів на умовах повернення, платності та строковості, в результаті яких з'являються зобов'язання перед бюджетом, і операції, пов'язані з поверненням цих коштів до бюджету.
Тема 8: «Спеціальні цільові фонди держави»
1.Вивчення Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування»
Цей Закон визначає правові та організаційні засади
забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове
державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування
і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення
обліку.
Дія цього Закону поширюється на відносини, що виникають
під час провадження діяльності, пов'язаної із збором та веденням
обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може
поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених
цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону.
Виключно цим Законом визначаються:
1.принципи збору та ведення обліку єдиного внеску;
2.платники єдиного внеску;
3.порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску;
4.розмір єдиного внеску та пропорції його розподілу за видами
загальнообов'язкового державного соціального страхування;
5.орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його
повноваження та відповідальність;
6.склад, порядок ведення та використання даних Державного
реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування;
7.порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням
обліку єдиного внеску.
Принципи збору та ведення обліку єдиного внеску
Збір та ведення обліку єдиного внеску здійснюються за
принципами:
1.законодавчого визначення умов і порядку його сплати;
2.обов'язковості сплати;
3.законодавчого визначення розміру єдиного внеску та пропорцій
його розподілу за видами загальнообов'язкового державного
соціального страхування;
4.прозорості та публічності діяльності органу, що здійснює збір
та веде облік єдиного внеску;
5.захисту прав та законних інтересів застрахованих осіб;
6.державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного
внеску;
7.відповідальності платників єдиного внеску та органу, що
здійснює збір та веде облік єдиного внеску, за порушення норм
цього Закону, а також за невиконання або неналежне виконання
покладених на них обов'язків.
2.Державні цільові фонди
Цільові державні фонди — один із методів перерозподілу національного доходу держави. За своєю економічною сутністю вони відображають грошові відносини з розподілу та перерозподілу вартості суспільного продукту та частини національного багатства, пов'язані з формуванням фінансових ресурсів у розпорядження держави та використанням державних коштів для витрат на розширене виробництво, задоволення соціально-культурних потреб суспільства, матеріального стимулювання членів суспільства щодо пенсійного, соціального захисту, розвитку науково-технічного потенціалу країни.
Фонди можуть класифікуватись за різними ознаками. Подамо їх у вигляді схеми:
Функціонування цільових фондів відбувається згідно із законодавством України. Регламентування діяльності, джерела доходів тих фондів, які формуються під безпосереднім контролем держави, щорічно визначаються Законом України про Державний бюджет на поточний рік. Так, Законом "Про Державний бюджет України на 2001 рік" (ст. 61) передбачено, що всі позабюджетні кошти установ і організацій, які утримуються за рахунок бюджетів усіх рівнів, включаються до відповідного бюджету. Цим же законом, (ст. 63) передбачено, що Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування, Фонд соціального страхування на випадок безробіття, Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань подають Державному казначейству України у визначеному ним порядку і терміни звіти про виконання кошторисів.
Кошти державних цільових фондів, крім Пенсійного фонду України, обслуговуються органами Державного казначейства.Згідно з класифікацією за критерієм джерел фінансування подамо окремі з них на схемі (рис. 22.1.2)
Тема 9: «Фінанси суб’єктів господарювання»
1.Сукупність фінансових відносин підприємств
Фінанси підприємств — це сукупність обмінно-розподільних відносин, що виникають на підприємстві в процесі формування, розміщення і використання фінансових ресурсів, здійснення витрат, отримання і розподілу доходів.
2.Особливості формування і функціонування фінансів підприємств різних видів економічної діяльності і майнових форм
В Україні можуть діяти різні види підприємств, котрі відрізняються метою і характером діяльності, чисельністю власників капіталу, їхніми правами і відповідальністю. Організаційно-правова форма господарювання підприємств визначається у Господарському кодексі України.
За формами власності підприємства поділяються на:
1)індивідуальні;
2)сімейні;
3)приватні;
4)колективні;
5)державні комунальні підприємства, засновані на власності адміністративно-територіальних одиниць;
6)державні підприємства, заснованих на загальнодержавній власності;
7)спільні підприємства;
8)підприємства, засновані на власності юридичних осіб і громадян інших держав.
Основними типами економічної власності, на яких базуються такі види підприємств, є державна, колективна і приватна. В межах двох останніх виокремлюють колективну трудову і колективну капіталістичну, з одного боку, і приватну трудову і приватну капіталістичну — з іншого. На окремих підприємствах (наприклад, кооперативних) за сучасних умов суперечливо поєднуються колективна трудова і колективна капіталістична форми власності. Таке поєднання можливе і в межах інших типів власності. Сучасна державна власність у різних пропорціях може взаємопов'язати елементи загальнонаціональної, колективної і приватної власності з урахуванням всіх різновидів у межах двох останніх типів.
Загалом державні підприємства — це підприємства, що перебувають у державній власності. їх соціально-економічну природу визначає існуючий тип економічної системи (передусім відносини власності на засоби виробництва), а також характер політичної влади, соціальні, правові, ідеологічні відносини.
Комунальне (муніципальне) - засноване на власності адміністративно-територіальних одиниць
Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є державні та комунальні підприємства, підприємства, засновані на власності об'єднань громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника.
Сімейне – підприємство, засноване на власності та праці членів однієї сім’ї.
Приватне - засноване на власності окремого громадянина з правом наймання робочої сили
Спільне - засноване на об’єднанні підприємств різних форм власності;
Орендне — підприємства різних форм власності, що їх держава на певних умовах і на певний час передає в користування трудовим колективам.
Колективна економічна власність — привласнення різноманітних об'єктів власності (засобів виробництва, цінних паперів, патентів, ліцензій тощо) колективом фізичних або юридичних осіб.Колективну власність поділяють на дві основні форми: трудова і нетрудова. Трудова колективна власність ґрунтується на фізичній або розумовій праці всіх працівників трудового колективу. Нетрудова колективна власність — на найманій праці і лише частково на праці власників засобів виробництва, зокрема з управління та контролю за виробничим процесом.
Трудова власність — власність, що грунтується на власній праці, виключає найм робочої сили і означає привласнення засобів виробництва, створеного продукту окремою особою, сім'єю або трудовим колективом.Вона поширена у сільському господарстві, сфері послуг, роздрібній торгівлі та ін. Додатковими критеріями належності до трудової власності (крім невикористання найманої праці), а також розмежування її форм на трудову і нетрудову є: привласнення необхідного або додаткового продукту; рівень доходів, який або надає можливість перетворення грошей на капітал, або заперечує її; витрати додаткового продукту на індивідуальне споживання або розширене відтворення; відокремлення власності на робочу силу від засобів виробництва або відсутність такого відокремлення та ін.
Кооперативні підприємства — добровільні об'єднання індивідуальних виробників, засновані на кооперативній власності щодо різноманітних об'єктів привласнення з метою раціонального використання матеріальних, трудових і фінансових ресурсів і поліпшення умов життя своїх працівників.Такими об'єктами привласнення є засоби виробництва, майно, кошти, інформація, інтелектуальна власність (патенти, ліцензії, ноу-хау), інноваційні продукти та ін. Основними видами кооперативних підприємств (кооперативів) у західних країнах є сільськогосподарські, споживчі, виробничі (у тому числі робітничі), житлові (житлово-будівельні, житлово-орендні, житлово-експлуатаційні та ін.), риболовецькі, кредитні (позичково-ощадні, страхові, ощадні, кооперативні банки), медичні, з інформатики та ін.
Все господарство під кутом зору участі у створенні сукупного суспільного продукту і національного доходу поділяється на сферу матеріального виробництва і невиробничу сферу.
1.Сфера матеріального виробництва — сукупність галузей економіки, що виробляють матеріальні блага. До неї належать промисловість, сільське й лісове господарство, вантажний транспорт, зв'язок (обслуговування підприємств виробничої сфери), будівництво, торгівля і громадське харчування, матеріально-технічне постачання, заготівлі.
2.Невиробнича сфера — галузь діяльності людей, результатом якої є різні послуги, що задовольняють потреби суспільства або окремих його членів і не пов'язані безпосередньо зі створенням матеріальних благ. До неї належать житлово-комунальне господарство й побутове обслуговування населення; пасажирський транспорт, зв'язок (обслуговування організацій невиробничої сфери та населення); охорона здоров'я, фізична культура й соціальне забезпечення; освіта, культура і мистецтво; кредитування і страхування; управління.
3.Система показників оцінки фінансового стану підприємств
1. Показники ділової активності
2. Показники ліквідності і платоспроможності
3. Показники фінансової стійкості підприємства
Тема 10: «Страховий ринок»
1.Історичний розвиток страхування
Особливістю українського страхового ринку є те, що він останніми роками розвивався на фоні зростання макроекономічних показників (ВВП, доходів населення), формування фінансового ринку. Останнім часом в Україні відбувся перехід до розуміння страхового ринку як механізму розвитку.
Серед ризикових видів страхування неодмінно слід виділити добровільне майнове страхування. На його частку припадає 80,4 % усіх зібраних страхових премій на ринку України. При цьому необхідно зазначити, що більшу частку в структурі добровільного майнового страхування все ще становить "фінансове страхування".
Для українського ринку характерний суттєвий дисбаланс між різними учасниками ринку. На жаль, доходи від страхування громадян є значно меншими за доходи від корпоративного сектору. Так, обсяги зібраних страхових премій з корпоративного сектору становлять близько 80 % всіх зібраних премій на ринку.
Простежується й дисбаланс у галузевому розрізі. На частку страхування життя припадає лише 3,3 % зібраних премій, хоч і спостерігається тенденція до незначного зростання цієї частки (2,6 % у 2005 p.). Ця тенденція є тривожною для українського ринку, адже свідчить про дуже низьку платоспроможність населення. Зниження обсягів страхування життя провокує зниження у страхових компаній обсягів довгострокових інвестиційних ресурсів Обсяги сформованих страхових резервів також мають тенденцію до зростання, однак вони, як правило, короткострокові і представлені в основному грошовими коштами на депозитних рахунках у банках (46 % резервів) та цінними паперами (20 % резервів).
До того ж ринок страхування життя характеризується незначним рівнем конкуренції - 3 провідні компанії отримали 58,5 % страхових премій, що були зібрані на ринку, 10 провідних компаній - 90,1 %.
Особливістю українського ринку е суттєве щорічне зростання обсягів зібраних страхових премій за період 2000-2004 рр. (зростання становило в середньому 100 % за рік). Негативні тенденції намітились у 2006 р. - обсяги страхових премій зменшились на 34 %, 2006 р. характеризувався збільшенням премій на 7,6 %. Однак, незважаючи на значний потенціал розвитку страхового ринку України, співвідношення страхових премій до ВВП за результатами 2006 р. становило лише 2,6 % (найвище значення показника спостерігалось у 2004 р. - 5,6 %), тоді як у розвинених країнах цей показник становить 8-12%
Загалом страховому ринку України властиві такі тенденції: темпи зростання значно випереджають темпи збільшення макроекономічних показників; реально зростають обсяги страхових операцій з усіх видів страхування; відбуваються структурні зміни на користь добровільних видів страхування; зростає фінансова надійність страховиків; низький рівень збитковості страхових компаній свідчить про невиконання страховиками основної функції - покриття втрат страхувальників; низькі обсяги страхування життя, в структурі зібраних премій страхування життя становить лише 3,3 %, наявна стійка тенденція до зниження цієї частки.
2.Загальна характеристика становлення та розвитку страхового ринку України
Важливим чинником впливу на процеси формування нової стратегії розвитку страхового ринку, механізму регулювання і нагляду за діяльністю у сфері страхування стало прийняття Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" від 12 липня 2001 р. та Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про страхування" від 4 жовтня 2001 p., відповідно до яких у розвитку страхового ринку визначився й четвертий етап, який характеризується:
1.посиленням вимог до статутної діяльності страховиків, а також вимог з боку державних регулюючих органів;
2.реорганізацією органів страхового нагляду;
3.розширенням кількості обов'язкових видів страхування та страхових продуктів загалом;
Нині тенденції розвитку страхового ринку України вказують на те, що впродовж останніх років страхова справа розвивається швидкими темпами, що перетворило її на одну з найбільш динамічних і стабільно працюючих сфер національної економіки. Страхування — це одна з галузей економіки, в якій за останні роки спостерігається зростання основних показників. За роки незалежності в Україні в основному створено законодавчу та нормативну базу страхування. Це дало можливість розбудувати страховий ринок на засадах конкуренції, що сприяє підвищенню якості надання страхових послуг.
Кількість страхових компаній в Україні продовжує поступово зростати, як у галузі страхування життя, так і у галузі ризикових видів страхування. І хоча Держфінпослуг проводить політику отримання зростання кількості страхових компаній, на ринку припиняє свою діяльність менше страхових компаній, ніж створюється за аналогічний період. Станом на 1 січня 2008 р. в Україні було зареєстровано 466 страховиків, що більше на 35 страхових компаній порівняно з 1 січня 2007 р. З них кількість страховиків, що здійснювали страхування життя (СК "life"), зросла на 10 та становила 65, а кількість страховиків, що здійснювали види страхування інші, ніж страхування життя (СК "non-life"), — на 25, що становило 381 компанію. Станом на 1 січня 2008 р. кількість компаній з іноземними інвестиціями становила 78. Протягом 2007 р . до Держреєстру було включено 8 страховиків з іноземними інвестиціями, загальна сума іноземних інвестицій цих компаній становила 65,07 млн грн.
Загальна (валова) сума страхових премій, отриманих страховиками від страхування та перестрахування ризиків (від страхувальників та перестрахувальників) за 2007 p., становила 18 008,2 млн грн, з них: 5 654,4 млн грн (31,4 %) становило внутрішнє перестрахування, 112,2 млн грн (0,6 %) — премії, які надійшли від іноземних страховиків (перестрахувальників), решту — 12 241,6 млн грн (68,0 %) становили премії від страхувальників. Від страхувальників — фізичних осіб надійшло 5 170,4 млн грн (23,7 % від валових премій та 42,2 % від премій, отриманих від страхувальників). Сума чистих страхових премій (валові премії за мінусом премій з внутрішнього перестрахування) становила 12 353,8 млн грн, або 68,6 % від валових страхових премій.
На результати діяльності українського страхового ринку впливає динаміка страхування за такими його видами: частка страхування фінансових ризиків суттєво зменшилась і на 1 січня 2008 р. вона становила 21,1 % проти 24 % 2007 р. та 31,6 % — 2006 р. У той же час частка добровільного майнового страхування зростала так: у 2004 р. вона становила 39,3 %, у 2005 р. — 50,3 %, у 2006 р. досягла 56 %, а у 2007 р. зросла до 57,5 %.
В абсолютному значенні страхові премії та виплати можна поділити на три групи:
1)страхування фінансових ризиків та добровільне майнове страхування, які характеризуються великим обсягом страхових премій та виплат;
2)обов'язкове страхування відповідальності власників наземних транспортних засобів та добровільне особисте страхування — ця група характеризується високим рівнем страхових виплат;
3)недержавне обов'язкове страхування, добровільне страхування відповідальності та страхування життя, характерними ознаками яких є дуже маленький рівень страхових виплат.
Упродовж останніх років зберігається позитивна динаміка зростання активів страховиків. За 2007 р. загальні активи збільшилися на 8,2 млрд грн, а величина активів, визначених ст. 31 Закону України "Про страхування", — на 3,3 млрд грн. Станом на 1 січня 2008 р. страховики володіли активами на суму 32 213 млн грн, з них 8 612,5 млн грн інвестовано на покриття сформованих страхових резервів.
Тема 11: « Фінансовий ринок»
1.Фінансові посередники: сутність, функції, види. Загальна характеристика основних видів фінансових посередниківж
У сучасних умовах фінансові посередники посідають одне з центральних місць на фінансовому ринку.
Фінансові посередники - сукупність фінансових установ (банки, страхові компанії, кредитні спілки, пенсійні фонди тощо), чиї функції полягають в акумулюванні коштів громадян та юридичних осіб і подальшому їх наданні на комерційних засадах у розпорядження позичальників.
Ступінь розвитку фінансового ринку характеризується кількістю фінансових посередників і їх різноманітністю, а також асортиментом фінансових послуг, які вони надають. При обслуговуванні учасників ринку одні фінансові посередники надають лише окремий вид послуг, який і визначає в цілому їх роль на ринку, а інші - широкий спектр фінансових послуг.
В європейському законодавстві банк трактується значно ширше, ніж в американському. Тому деякі з інституцій, які за європейським законодавством належать до спеціалізованих банків, наприклад інвестиційні банки, за американським законодавством не є такими і в літературі їх відносять до спеціалізованих небанківських інституцій (інвестиційних посередників).
Критерій достовірності відносин з клієнтами теж є недостатньо чітким для класифікації, оскільки на договірних засадах працюють сьогодні, по суті, всі фінансові посередники. Більше того, виділення трьох груп посередників в американській літературі зроблено за трьома критеріями, що видається не досить коректним
Пенсійні фонди, недержавні пенсійні фонди, страхові компанії зі страхування життя - здійснюють довготермінове накопичення
Різноманітні інвестиційні фонди (інвестиційні компанії) - об'єднують кошти індивідуальних інвесторів (клієнтів) та розміщають ці кошти у різноманітних фінансових активах з метою отримання прибутку.
Діяльність фінансових посередників на практиці пов'язана зі створенням нових фінансових інструментів. Фінансові інститути, які виконують посередницькі функції, мають можливість одержати прибуток за рахунок економії, що обумовлена зростанням масштабу операцій, здійснюючи аналіз кредитоспроможності потенційних кредиторів, розробку порядку надання позик і розрахунків за них, рівномірно розподіляючи ризики. їх діяльність таким чином направлена на допомогу приватним особам, що мають заощадження, перетворити їх на капітал і вкласти у різні підприємства, диверсифікуючи при цьому ризик. Система спеціалізованих фінансових посередників має можливість надати власникам заощаджень більші вигоди, ніж просто можливість одержувати відсотки на капітал.
На фінансовому ринку посередництво в основному досліджується за видами фінансових установ - суб'єкти банківської системи, небанківські фінансові та кредитні інститути, контрактні фінансові інститути і суб'єкти депозитарно-клірингової системи.
Посередництвом між емітентами та інвесторами займається значна кількість фінансових інститутів, багато з яких мають власні функціональні обов'язки. Так, комерційні банки обслуговують клієнтуру, залучають грошові кошти на рахунки, надають позички на різні строки. Але крім цього, вони на замовлення клієнтів купують і продають цінні папери, виплачують по них дивіденди і проценти. Або, наприклад, пенсійні фонди, які за своїм призначенням мають нагромаджувати кошти членів фонду для наступних виплат пенсій (за укладеним договором між адміністрацією фонду та його членами). Нагромаджені грошові вклади учасників вкладаються в цінні папери, і фонд отримує певні доходи
Таким чином, фінансове посередництво полягає в залученні фінансових ресурсів з метою їх подальшого розміщення у фінансові активи. В економічній літературі визначення терміна "фінансові посередники", як правило, збігається з визначенням терміна "фінансові інститути" - фінансові установи, що опосередковують рух коштів від індивідуальних інвесторів (як правило, власників заощаджень) до їх кінцевих користувачів, тобто залучаючи та розміщуючи кошти від власного імені. Проаналізуємо різні підходи щодо класифікації фінансового посередництва.
Тема 12: « Міжнародні фінанси»
1.Види операцій з валютою. Українська міжбанківська валютна біржа: суб’єкти, операції, функції
Валюта (італ. valuta — «цінність», «вартість» від лат. valere — «мати силу, коштувати») — грошова одиниця, що використовується як засіб розрахунку в торгових операціях.
Валютні операції — це:
1.операції, пов'язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України;
2.операції, пов'язані з використанням валютних цінностей в міжнародному обігу як засобу платежу, з передаванням заборгованостей та інших зобов'язань, предметом яких є валютні цінності;
3.операції, пов'язані з ввезенням, переказуванням і пересиланням на територію України та вивезенням, переказуванням і пересиланням за її межі валютних цінностей.
Успішний розвиток валютних відносин можливий за умови існування особливого ринку, на якому можна вільно продати та купити валюту. Без такої можливості економічні контрагенти просто не змогли б реалізувати свої валютні відносини - не мали б іноземної валюти для здійснення своїх зовнішніх зобов'язань, не змогли б перетворити одержану валюту в національні гроші для виконання своїх внутрішніх зобов'язань.
В Україні валютний ринок досліджується не так давно. У вітчизняній економічній літературі існують різні його визначення.
Більшість валютних угод (до 80 % від загального обсягу валютних операцій) здійснюється на міжбанківському сегменті валютного ринку і на поточному (спот) ринку. Міжбанківський валютний ринок є результатом взаємодії валютних рахунків комерційних банків. Ресурси цього ринку поділяються на комерційні (належать комерційним банкам) та регуляційні (належать центральним емісійним банкам). Саме на міжбанківському валютному ринку сконцентровано до 30 % офіційних валютних ресурсів, за допомогою яких держава реалізує сприятливу для себе валютну політику;
Валютний ринок можна класифікувати й за іншими критеріями:
Функціональне призначення валютного ринку полягає в забезпеченні реальної свободи вибору та дій власника валюти. Спільним для всіх суб'єктів валютного ринку є бажання одержати дохід від своїх операцій. Тому валютному ринку притаманні конкуренція, ризик та інші характерні риси будь-якого ринку.
Суб'єктами валютного ринку є:
1)центральні банки - на макроекономічному рівні: Федеральна резервна система США, Банк Англії, Бундесбанк Німеччини, Національний банк України тощо;
2)комерційні банки, що мають ліцензію на проведення валютних операцій. Саме міжбанківський ринок є основою валютного ринку і саме тут формується валютний курс. Банки посідають провідне місце на валютному ринку, оскільки вони ведуть рахунки та мають розвинуті системи телекомунікацій, постійно торгують валютою всередині країни і за її межами. Деякі комерційні банки, обсяги щоденних оборотів яких сягають мільярдних сум, мають міжнародний авторитет: це, наприклад, американські банки Чейз Нешенел, Чейз Манхет-тен, Сіті-банк, німецькі банки - Німецький, Комерційний, Дрезденський тощо;
3)фірми, які здійснюють зовнішню торгівлю або капіталовкладення за кордоном. Саме ці господарські суб'єкти стимулювали розвиток валютного обміну, виникнення цілого ряду складних видів валютних угод;
4)приватні (фізичні) особи, що їздять за кордон, здійснюють перекази валют, купують валюту з метою нагромадження (заощадження) та здійснюють інші неторговельні угоди;
5)брокерські контори - володіють необхідною інформацією щодо покупців і продавців валюти, надають консультаційні послуги комерційним банкам, фірмам, що орієнтовані на зовнішній ринок;
6)підприємці, які купують і продають валюту для забезпечення своєї комерційної діяльності (імпортери, експортери).
2.Розкрити функції і напрями діяльності міжнародних фінансових організацій: Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Європейського банку реконструкції та розвитку
МВФ був заснований на міжнародній валютно-фінансовій конференції ООН у Бреттон-Вудсі в 1944 році. Його Статут набув чинності в 1945 році, а практична діяльність розпочалася в 1947 р.
До головних цілей МВФ належать:
МВФ здійснює регулювання валютно-розрахункових відносин між державами-членами, надає їм фінансову допомогу у випадку виникнення валютних труднощів шляхом надання короткотермінових позик в іноземній валюті.
Основні напрями діяльності Міжнародного валютного фонду охоплюють:
Міжнародний валютний фонд розпоряджається значними фінансовими ресурсами, обсяги яких складають понад 215 млрд дол. США. Ці ресурси надходять від країн у межах підписки за квотами або членських внесків 191-ї країни-учасниці. Кожна країна-учасниця вносить на рахунок загальних ресурсів певний обсяг ресурсів, пропорційний до її економічного потенціалу. Через цей рахунок здійснюються фінансові операції Фонду, які поділяються на два види: 1) угода (transaction) - надання валютних засобів країнам з ресурсів Фонду; 2) операція (operation) - надання посередницьких фінансових і технічних послуг за рахунок запозичених коштів. Фінансові операції Фонду здійснюються лише з офіційними органуми країн-учасниць - казначействами, центральними банками, валютними стабілізаційними фондами.
Механізм кредитних часток є найважливішим каналом використання загальних ресурсів Фонду. Кошти в іноземній валюті, які складають 100 % величини квоти, що можуть бути придбані країною-учасницею понад величину резервної частки, поділяються на чотири кредитні частки - транші. Країна, яка витрачає свої кредитні частки у Фонді, може при цьому використати повністю або частково також і резервну частку чи зберегти її. Гранична величина іноземної валюти, яку країна може придбати у МВФ у результаті повного використання резервної та кредитної часток, складає 125 % розміру її квоти. Такі угоди практикуються з 1952 року.
Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) створений у 1946 р. відповідно до домовленості учасників Бреттон-Вудської конференції, коли 28 країн підписали "Статус угоди про Міжнародний банк реконструкції та розвитку", що був розроблений на конференції Організації Об'єднаних Націй з валютно-фінансових питань. Банк є партнером для країн з економікою, що розвивається, і ринками, що розширюються, з метою поліпшення якості життя людей. На відміну від багатьох програм гуманітарної та технічної допомоги Банк не надає грантів. Усі позики, що видаються Банком, мають поворотний характер.
Міжнародний банк реконструкції та розвитку – це міжнародна фінансово-кредитна установа, яка надає довгострокові кредити під державні програми тільки урядам та центральним банкам країн-членів.
Банк як спеціалізована установа ООН входить у систему Об'єднаних Націй. Штаб-квартира МБРР знаходиться у Вашингтоні. Банк має близько 70 бюро і представництв у регіонах та країнах, у тому числі й у Росії, близько 184 держав є членами МБРР, а його капітал становить 200 млрд дол. США. Членство відкрите тільки для членів МВФ у той час і на тих умовах, що визначаються Банком. Кожна країна – член МБРР має стати передплатником його капіталу, причому мінімальна частка внесеного капіталу встановлюється банком.
Європейський банк реконструкції і розвитку (далі - ЄБРР або Банк) був створений у 1991 році з метою сприяння країнам Центральної і Східної Європи та Співдружності Незалежних Держав (СНД) у становленні ринкової економіки після краху адміністративно-командної системи. Сприяючи процесу переходу до орієнтованої на ринок економіки, Банк надає пряме фінансування для діяльності приватного сектору, структурної перебудови і приватизації, а також фінансування інфраструктури, що підтримує таку діяльність. Його капіталовкладення допомагають також будівництву і зміцненню організаційних структур. Основними формами фінансування ЄБРР є кредити, вкладення в акціонерні капітали (акції) і гарантії.
ЄБРР розташований у Лондоні, він є міжнародною організацією, до складу якої входять 60 членів (58 країн, Європейське співтовариство і Європейський інвестиційний банк). Кожна країна-член представлена в Раді керівників і Раді директорів банку.
ЄБРР фінансує проекти як у приватному, так і в державному секторах, надаючи пряме фінансування кредитним організаціям, а також підприємствам інфраструктури, промисловості та торгівлі. За допомогою його капіталовкладень також ведеться підготовка кваліфікованих кадрів, підвищується ефективність функціонування ринків і зміцнюється їхня організаційна база.
1