Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
9.3. Період "застою" і кризи радянського суспільства (1964-1985 рр.)
Після усунення М.Хрущова суть консервативного курсу нового керівництва визначається єдиним словом — “стабілізація”, яке стало своєрідним символом брежнєвської епохи. Проте досягти цієї мети, як зазначають дослідники цього періоду, відразу проводячи жорсткий консервативний курс, було неможливо, адже система втратила два важливих стимули розвитку економіки: зі смертю Сталіна — страх перед репресіями, з усуненням Хрущова — ентузіазм і романтичну віру.
Спроби реформування економіки
У 1965 р. почалася економічна реформа з метою прискорення науково-технічного прогресу, інтенсифікації розвитку народного господарства СРСР.
Сільське господарство
Реформа в сільському господарстві передбачала:
• підвищення закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію;
• встановлення твердих планів закупівлі сільськогосподарської продукції. За здану понад план продукцію встановлювалася надбавка 50% закупівельної ціни;
• перерозподіл національного доходу на користь сільського господарства;
• заходи, що сприятимуть розвитку соціальної сфери села.
Однак, істотних змін в аграрній політиці не відбулося — реформа лише дещо “обновила” колгоспну систему. Зміни не призвели до ліквідації відставання виробництва сільськогосподарської продукції, створення достатку продовольства і сировини для промисловості. Для забезпечення населення продовольством держава була змушена закуповувати хліб за кордоном.
До цього слід додати безгосподарське використання земель: відведення найродючіших грунтів під індустріальну забудову, бездумні програми хімізації, меліорації та будівництва штучних водоймищ. Занедбаною залишалися соціальна та духовна сфера на селі.
Промисловість
Реформа в промисловості передбачала перехід від адміністративних до економічних методів управління:
• переведення підприємств на госпрозрахунок;
• оцінку діяльності підприємств не за валовою, а за реалізованою продукцією;
• створення на підприємствах фондів матеріального стимулювання і т.ін.
Але, з іншого боку, здійснювалася централізація управління економікою: замість республіканських раднаргоспів, створених Хрущовим, відновлювалася система управління через союзні та союзно-республіканські міністерства. 95% підприємств України знову були підпорядковані Москві.
На першому етапі проведення реформи забезпечувалися відносно високі темпи розвитку промисловості. Економісти називали восьму п’ятирічку (1966-1970 pp.) “золотою”. В Україні основні виробничі фонди і загальний обсяг промислового виробництва зросли в 1,5 рази, а національний дохід — на 30%.
Проте вже на поч. 70-х pp. з’явилися перші симптоми краху реформи.
Посилення кризових явищ
Причини провалу економічної реформи сер. 60-х pp.:
-» реформа не торкалася основ адміністративно-командної системи, не мала комплексного характеру, не змінювала структурної, інвестиційної політики;
-» партійно-державний апарат не міг, та й не хотів відмовлятися від звичних методів управління економікою.
З поч. 70-х років темпи економічного зростання уповільнюються. Середньорічні темпи приросту валового суспільного продукту та національного доходу в Україні становили відповідно:
• у 1966-1970 pp. - 6,7 і 7,8%;
• у 1971-1975 pp. — по 5,6%;
• у 1976-1980 pp. - 3,4 і 4,3%;
• У 1981-1985 pp. - 3,5 і 3,6%.
З 1970 р. КДБ республіки очолив В.Федорчук, ініціатор особливо жорстких політичних репресій (КДБ України мав репутацію найбрутальнішого в СРСР).
Новим секретарем ЦК КПУ з питань ідеології став В.Маланчук. під кураторством якого в Україні було встановлено тотальний ідеологічний контроль, розгорнулася шатена боротьба з “українським буржуазним націоналізмом”.
Спираючись на допомогу Маланчука та Федорчука, Щербицький здійснив “чистку” КПУ, виключивши із неї близько 37 тис. членів.
Партійно-державне керівництво України взяло курс на зміцнення тоталітарної системи.
Узаконення необмеженої влади КПРС
Конституція СРСР 1977 р. і Конституція УРСР 1978 p., у яких говорилося про демократизацію політичної системи, розширення прав і свобод радянських громадян, рівність націй, розходилися з реальним життям. Конституція формально узаконила необмежену владу комуністичної партії, оголосивши її “ядром політичної системи суспільства”.
Політичне життя в СРСР у цілому і в республіці зокрема дедалі більше набуває закритого характеру, наростає диктат. Усередині партії зростає прірва, що відділяє партійну верхівку від основної маси комуністів.
У цих умовах як протест проти антинародних дій партійно-держав-ного апарату, проти обмеження національного життя в Україні набирає силу дисидентський рух (дисидент — від лат. “незгодний”).
Дисидентський рух в Україні
Дисидентський рух виник в Україні в сер. 50-х рр. і був загальноукраїнським явищем: охоплював різні соціальні прошарки населення всіх регіонів республіки.
Дисидентський рух ставив за мету вільний розвиток української культури і мови, забезпечення громадянських прав і був проявом національно-визвольного руху.
Слід підкреслити, що більшість дисидентів не виступала проти радянської влади і прагнула мирних форм діяльності. Українські дисиденти були реформістами, а не революціонерами.
Ядро українського дисидентства склали вже відомі Вам "шістдесятники” - поети Л.Костенко, В.Симоненко, М.Вінграновський, критики І.Дзюба, І.Світличний, Є.Сверстюк, художниця А.Горська, перекладач М.Лукаш. Згодом до них приєдналися В.Стус, В.Голобородько, Ігор та Ірина Калинці, брати Горині, генерал П.Григоренко та інші.
Етапи дисидентського руху
-» Сер. 50-х pp. — 1968 р. — зародження дисидентства, його ідеологічне та організаційне оформлення.
На цьому етапі основним проявом дисидентства стали протести, звернення на адресу керівників країни, які стосувалися національної проблеми, репресій проти інакодумців, проблем демократизації. Поширилася безцензурна література - “самвидав” і “тамвидав”. У “самвидаві” циркулювали такі визначні твори, як “Інтернаціоналізм чи русифікація” І.Дзюби, “Приєднання чи возз’єднання”' М.Брайчевського, “Собор у риштуванні” Є.Сверстюка, “Репортаж із заповідника ім. Берії” В.Мороза. Самвидавча література була головним джерелом інформації дисидентського руху, пробуджувала патріотичні почуття, національну самосвідомість.
З метою переходу до організованих форм боротьби утворюються легальні групи дисидентів.
У 1959 р. на Львівщині виникла Українська робітничо-селянська спілка на чолі з Л.Лук’яненком, яка вимагала виходу України зі складу СРСР згідно з Конституцією.
Україна мала “стати абсолютно ні від кого незалежною самостійною державою з широко розвиненим соціалістичним державним устроєм”.
За доносом групу заарештували, Л.Лук’яненка засудили до страти, а через 73 доби вирок замінили 15-річним ув’язненням.
У 1967 р. органами КДБ була викрита підпільна організація “Український національний фронт”, що діяла з 1964 р. на західноукраїнських землях. Учасники УНФ ставили за мету утвердження самостійної Української держави, розробили програму перебудови суспільства на демократичних засадах.
Активізації діяльності дисидентів сприяли:
~ інтервенція радянських військ у Чехословаччину в 1968 p., що викликала хвилю обурень і протестів;
~ видання протягом 1970-1974 pp. у Львові самвидавчого журналу Український вісник”, головним редактором якого був В.Чорновіл. Журнал сприяв організації і консолідації дисидентського руху;
— нарада з безпеки та співробітництва в Європі в 1975 р. Радянський Союз підписав Гельсінський Акт, який передбачав гарантію громадянських прав і свобод у країнах-учасницях наради. У 1976 р. в Україні для сприяння і контролю за реалізацією Гельсінського Акта була створена Українська Гельсінська Група, яку очолив письменник М.Руденко. Це була перша легальна дисидентська організація. Її членами стали 37 осіб — усі найбільш активні дисиденти того часу: В.Чорновіл, Л Лук’яненко, В.Стус, І.Кандиба, Ю.Шухевич та ін. Влада вчинила погром групи. 23 особи були заарештовані і позбавлені волі. У неволі загинули В.Стус, О.Тихий, Ю.Литвин. Розгром групи і репресії призвели до спаду активності дисидентського руху.
3 середини 80-х pp. — з початком перебудови — діяльність дисидентів активізується, створюються умови для національно-державного відродження.
Цей етап дисидентського руху буде висвітлено далі — при огляді суспільно-політичного життя України в період перебудови.
Завдяки самовідданій діяльності українських дисидентів визрівала ідея про необхідність утворення власної незалежної держави, про необхідність кардинальних перетворень у всіх сферах життя радянського суспільства.