Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. Філософія Стародавньої Індії.
Філософська думка зародилася в епоху формування перших класових суспільств і ранніх держав. Це був час, коли відходила в минуле міфологічна культура, на ґрунті якої виникли перші релігійно-філософські системи, що згодом стали справжньою філософією. У ІІ-І тис. до н.е. цей процес охопив територію Стародавньої Індії, де й з”явилися перші філософські традиції і школи.
Основні особливості староіндійської філософії:
1)_Головна особливість – в філософії Стародавньої Греції сформульовано ідею активно-діяльної сутності: під якою розуміється єдність душі і тіла, духовного і тілесного, свідомості і матерії.
2)_Формування на базі міфологічно-релігіозного світогляду .
3)_Своєрідність ставлення до Вед.
4)_Споглядальний характер і слабкий зв’язок з наукою.
5)_Змалювання духу, як безликого, бездіяльного явища.
6)_Народження логіки.
7)_Побудова соціальної філософії на принципах етики страждань і щастя.
Веди – стародавні пам’ятки індійської літератури, написані віршами та прозою (1500 р. до н.е.). У них у міфологічній і релігійній формі сконцентровано всі існуючі на той час знання, що характерні для цього періоду історії Індії, а також викладено практичні рекомендації для жерців щодо правильного виконання релігійних обрядів тощо.
Скл з 4 розділів: Рігведа, Самаведа, Яджурведа і Атхарведа.
Брахмани – своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких тлумачиться мета і послідовність жертвоприношень, а також правильність їх виконання.
Упанішади – завершальний етап у розвитку Вед, трактати релігіозно-філософського плану, засадові ідеї давньоіндійської філософії, що згодом розроблялися філософськими школами або окремими філософськими течіями (даршанами).
Перші філософські системи, що виникали, досліджували проблеми людського існування, життя, інтересів, здійснювали пошуки шляхів подолання труднощів, що об”єктивно існували в людському житті. Шукали відповіді на питання про добро і зло, картину Всесвіту, сенс людського життя. Причому ці відповіді мали песимістичний характер. Перші давньоіндійські мислителі вважали, що зло є домінуючим атрибутом людського існування. Людина усвідомлює своє страждання і постійно перебуває в постійному пошуку шляхів його подолання.головна причина страждання – залежність людини від впливу на неї карми. Сенс існування – прагнення управляти своєю кармою, або подолати зло, яке домінує в реальному житті та є небезпечним для майбутнього.
Головна причина зла-незнання істини про справжні причинно-наслідкові зв”язки, що існують у житті людини та Всесвіті.
Істини людина отримує як одкровення, яке приходить до неї за певних умов особистого життя. Істина необхідна для того, щоб звільнити людину від людських потреб, чуттєвих потреб тощо, які є безпосередньою причиною існування зла і страждань. Матеріальний світ не дає душі можливості поєднатися з вічним абсолютом (Брахмою), який перебуває в стані вічного незмінного спокою, щастя й блаженства.
Принципи закладені у Ведах, Брахманах, Упанішадах, стали основою таких світоглядів: брахманізм, бхагаватизм, буддизм, джайнізм.
Засновники цих світоглядних систем: Будда, Капіла, Джайміні, Готама та інші залишили після себеСутри – короткі практичні рекомендації, що відображали сутність учення релігійно-філософських систем. Згодом вони стали правовими принципами, конкретними рекомендаціями до виконання ритуалів, жертвоприношень, способів організації повсякденного життя, виконання громадських обов”язків.
Історики релігійно-філософської думки Стародавньої Індії виділяють класичні системи – санкх’я, н’яя, йога, міманса, веданта, вайшешика; неокласичні системи – чарвака-локаята, буддизм, джайнізм.
Йога – з’ясування питання про сутність душі та тіла, духовного та тілесного, самовдосконалення душі тіла шляхом самопоглиблення людини у свій внутрішній світ, що реалізується через безпосереднє бачення і переживання.
Санкх’я – світогляд базується на уяві, що в світі існують два самостійних начала: пракріті (субстрактна першопричина) і пуруша -“Я”, дух, свідомість. Вони вважають що Всесвіт виник завдяки впливу пуруші та пракріті.
Міманса – суперечник буддизму у вченні про сутність світу, рішуче заперечує ідею нереальності, ілюзорності світу, миттєвості його існування, пустоти або ідеальності його. Вони вважають світ вічним, незмінним, він не має ні початку ні кінця, але окремі речі здатні змінюватися, виникати і гинути. Вони розрізняють вічні, звукові субстанції. Субстанція це основа всіх якостей , що існує у дев’яти модифікаціях: земля, вода, повітря, вогонь, ефір, душа, розум, час, простір.
Н’яя – вершина староіндійської логіки та теорії пізнання. Існує чотири види вірогідного пізнання:1) чуттєве сприйняття 2) логічний висновок 3) порівняння 4) словесне засвідчення авторитетів.
Вайшешика-одна з ортодоксальних даршан, згідно з якою весь світ складається з субстанцій, якостей, дій, все загальності, особливості, присутності та небуття. Розум і душа-вічні субстанції. Трактує мету людського життя як позбавлення душі від матеріальної залежності, що в повсякденному житті означає закінчення всіх мук і страждань.
Веданта-результат інтерпретації основоположних засад Упанішад. Усе, що існує в світі, - це Бог
Чарвака-локаята не вірить у життя після смерті, заперечує існування Бога. Сенс людського існування – щастя.
+буддизм
2. Філософія Стародавнього Китаю.
Філософські погляди давніх китайців зароджувались і розвивались у процесі критичного переосмислення міфологічної культури.
Пантеон богів давньокитайської міфології очолював Шан-ді. Він уособлював сили верховного божества – бога Неба, був творцем і керівником Всесвіту, а його представником на землі вважали імператора, який мав титул Сина Неба. Особливістю китайської міфології був культ предків, який ґрунтувався на вірі в можливість духів померлих впливати на життя й долі мешканців Піднебесся. Жителі Ст.Китаю опікувалися цими духами через жертвопринесення, або гарантували добро і уникали зло.
Характерним для китайської міфології було уявлення про навколишній світ як взаємодію двох суперечливих першопринципів – жіночого „інь” та чоловічого „ян”. Взаємодія цих принципів породжує всю багатоманітність існування предметів та явищ оточуючого світу і Всесвіту загалом.
Загальна особливість філософії Ст.Китаю – її спрямованість на вирішення етико-правових проблем.
Досягнення філософської істини – це найефективніший шлях до морального самовдосконалення. Головною проблемою філософії була практика управління країною та підлеглими.
Загальну ідею тогочасного світосприйняття описували формулою „гармонія неба, людини й землі”, яку розкривали вчення про існування п”яти першопричин усіх речей (води, вогню, дерева, повітря, землі); учення про поділ усіх предметів, явищ і процесів на інь та Ян тощо. Таким чином,китайська філософія через брак наукових знань пояснювала світ, використовуючи наївно-матеріалістичні ідеї, водночас нехтуючи ніби ненауковими загально філософськими проблемами.
+конфуціанство
+даосизм
Легізм(школа законників, або Фацзя). Головним предметом філософських роздумів легістів стало питання ефективного управління державою. Управляти державою не можна лише на основі доброчинності. Домінування доброчинності може спричинити до розвалу держави й виникнення анархії. Тому в управлінні треба поєднувати як принципи ненасильства на основі моральності, так і методи примусу (за допомогою армії). Армія та сила необхідні для того, щоб управляти „нерозумною” частиною жителів Піднебесся. Закони мали бути однакові для всіх, і покарання в разі їх порушень мали застосовуватись як до звичайних людей, так і до найвищих державних чиновників.
Моїзм. Моїсти критично ставилися до конфуціанства. Вважали, що марно сподіватися на долю. Праця, а не доля визначає зміст і сенс життя. Головним об”єктом клоніння вони вважали Небо. Небо для моїстів-бог. Небо хоче щоб всі любили один одного. Якщо одна людина любить іншу, то Небо зробить їх щасливими, а тих, хто не люблять інших, покарає. Небо створило все, що існує на землі, воно захищає жителів Піднебесся, не вимагаючи за це винагороди. Любить справедливість і не визнає війни.
Чань-буддизм. „чань”-медитація, споглядання. Особливість чань-буддизму – віра в можливість містичного споглядання на основі певної медитативної практики. Характерними особливостями були також недовіра до слова й тексту як каналу передачі знань і пізнання істини про життя, можливість отримання стану нірвани без довгострокових, виснажливих вправ та аскетичного способу життя, впевненість в тому що кожна людина має можливість поза розумового шляху отримання Великої істини. Людина-носій елементів Будди, що дає їй можливість отримати найвищі цінності життя в процесі самореалізації та самовдосконалення.
3. Основні риси і етапи розвитку античної філософії.
Розвиток філософії стародавніх греків і римлян датується в великим проміжком часу – з VII ст. до VI ст. н. е. Перший період розвитку античної філософії отримав назву досократівський. У центрі уваги цього періоду були філософія природи, пошук першопричин і субстанції світу (Космосу). Представники – ранні натурфілософи Фалес, Анаксімандр, Анаксагор, Геракліт, Піфагор, Ксенофан, Парменід та ін. і пізні, які зай малися пошуками першопричини світу на плюралістичних засадах. Натурфілософи критично переосмислювали міфологічно-релігійний світогляд, аби отримати істинні знання й пояснити картину світу.
Геракліт є засновником першої форми філософської діалектики. Він уважав, що світ перебуває в постій ному розвитку й стані самознищення. Будь-який предмет чи явище світу мають свої внут рішні протилежні сторони (життя й смерть, день і ніч тощо). Взаємоперехід протилежних якостей визначає розвиток світу.
Згідно з ученням Демокріта, весь матеріальний світ склада ється з атомів; вони є найдрібнішими частинками, «цеглинками» світу, вони неподільні й мають різні розміри і форми; між атома ми існує простір, заповнений порожнечою.
Парменід і Зенон стали найвідомішими представниками елейської школи, що розвивалася поряд з натурфілософськими вченнями. Парменід уважав, що світ — це вічно існуюче й незмінне буття, яке має ат рибути вічності (ніким не створене), незмінне, цілісне, непоруш не тощо. Існування небуття відкидалося. Головний принцип, на який орієнтував філософ, — «буття є, а небуття немає». Це озна чає, що весь світ буття існує непорушно й незмінно (без будь-якого руху).
Зенон вважав, що поняття про рух є суперечливим, а отже, неістинним. Згідно з його погля дом, предмет, який рухається, нездатен рухатися взагалі. Напри клад, міркування про політ стріли, якщо його розбити на окремі складові, наштовхує на думку про неможливість її руху. А якщо вважати час безкінечним, то як наслідок виникне парадокс відсут ності руху взагалі.
Класичний сократівський період. Суть цього періоду полягає в переорієнтації філософської свідомості з космогонічної проблематики на тему людини. У цей час виникає го стра потреба в розвитку інтелектуального рівня особистості. Лю дей, які за гроші навчали різноманітним наукам, риториці, логіці мислення, стали називати софістами (учителями мудрості). Го ловним своїм завданням софісти вважали вміння зробити слабко го (зазвичай у суді) сильним і непереможним, що, зрештою, сприяло розвитку ідей філософського релятивізму (принципу від носності людських знань). Людина є мірою всіх речей. Людина ви значає буття, а все інше відкидається як непотрібне, усе буття не об’єктивне, а суб’єктивне й плинне як у просторі, так і в часі. Го ловним предметом філософського мислення софістів усупереч натурфілософській традиції стає людина, її діяльність, поведінка й мислення.
Сокра та вважають засновником автономної філософської етики.
Платон— засновник ідеалістичного напряму філософії.
Елліністична філософія (кінець IV— початок 11ст. до н. е.) — це сукупність філософських учень, що віддзеркалили кризу полісу, яка детермінувала зміну парадигми філософського мислення. Навзамін полісній моралі (пошукам правди й справед ливості) приходять пошуки шляхів порятунку від драматизму су спільного життя й прагнення уникнути випадковості в житті людей. Цей період репрезентували такі філософські школи, як епікуреїзм, скептицизм, стоїцизм і неоплатонізм, що пропонували свої оригінальні ідеї, спрямовані на досягнення особистого щастя.
Епікуреїзм. Епікур намагався створити практичну, філософію, яка мала на меті допомогти людині організувати повноцінне життя. Метою практичної філософії Епікура була спроба ліквідувати залежність людини від обставин життя (або від Бога). Своєю появою людина повинна завдячувати собі (своїм батькам), а не богам, якщо останні й існують як моральний ідеал, то вони аж ніяк не можуть втручатися в життя людини. Доля людини за лежить не від Бога, а від результатів її власної діяльності та поведінки.
Скептицизм заперечував можливість пізнання світу. Головна теза, яку обстоював скепти цизм: людина може говорити лише про власні почуття, а не про причини, що їх породжують. Секст Емпірик говорив про те, що відчуття людини є джере лом усіх упереджень і хибних думок у процесі пізнання. Драматичні переживання з приводу неможливості отримати істинне знання при зводять до того, що людина не може почуватися щасливою.
У римський період розвитку античної філософії (І ст. до н. е. — V ст. н. е.) склалися сприятливі умови для подальшого розвитку епікуреїзму, скептицизму та насамперед стоїцизму. Найвідомішими римськими філософами, які репрезентували філософсь ку школу стоїцизму, стали Сенека, Епіктет, Марк Аврелій.
Домінуючим філософським напрямом римського пері оду став ідеалізм, а головне — відбулося єднання філософії (насамперед неоплатонізму) та християнських ідей, що, зреш тою, трансформувало античну філософію в середньовічну тео логічну філософію.
4. Антична філософія: космоцентризм.
Протягом VІ-І століть до нашої ери в Греції відбувався бурхливий розквіт культури й філософії. За цей період були створені нове неміфологічне мислення, нова картина світу, центральним елементом якої стало вчення про космос. Космос охоплює Землю, людину, небесні світила й сам небесний звід. Він замкнутий, має сферичну форму й у ньому відбувається постійний круговорот – все виникає, тече й змінюється. Із чого виникає, до чого вертається ніхто не знає. Натурфілософи вважають, що основою речей є почуттєво сприймані елементи кисень, вогонь, вода, земля й певна речовина – апейрон; піфагорійці бачили її в математичних атомах; олеати вбачали основу миру в єдиному, незримому бутті; Демокріт вважав осовою неподільні атоми; школа Платона – земна куля лише тінь, результат втілення царства чистої думки.
Для ранніх натурфілософів характерна особливого роду стихійна діалектика мислення. Вони розглядають космос як ціле, яке безупинно змінюється, у якому незмінна першооснова з’являється в різних формах. Особливо яскраво представлена діалектика в Геракліта, відповідно до якого все суще треба мислити як рухливу єдність і боротьбу протилежностей.
Згідно Парменіду, буття – це те, що можна пізнати тільки розумом, а не за допомогою органів почуттів.
Давньогрецький мислитель Фалес із Мілета висловив ідею, що все відбувається з води й у воду ж звертається. Цей природний початок виявляється єдиною основою всіх речей, носієм всіх змін і перетворень. Спадкоємець Фалеса Анаксимандр убачав першооснову не в якій або конкретній речовині, а в першоречовині – апейроні. Інший давньогрецький філософ Анаксимен думав, що першоосновою всього є повітря.
Атомістична теорія пояснювала явища природи природними причинами й тим самим звільняла людей від міфологічного страху перед таємничими, надприродними силами. Демокрит учив, що мир не створений богами, а існує вічно, що в ньому все рухається й перетворюється з одного стану в інше завдяки з’єднанню й роз’єднанню атомів.
У боротьбі з матеріалістичним світоглядом формувався філософський ідеалізм. Родоначальником послідовної філософської системи об’єктивного ідеалізму був Платон. Відповідно до навчання Платона, лише мир ідей являє собою щире буття, а конкретні речі – це щось середнє між буттям і небуттям, вони тільки тіні ідей.
Будучи з як матеріалістичної, так і ідеалістичної лінії у філософії, античність створила й перші спроби їхнього застосування в межах єдиної філософської системи. Однієї з вершин філософської думки Древньої Греції щодо цього є утвори Аристотеля. Виходячи з визнання об’єктивного існування матерії, Аристотель уважав її вічною. Матерія не може виникнути з нічого, говорив він, не може також збільшитися або зменшитися у своїй кількості.
Антична філософія, у якій утримувалися прототипи всіх основних видів світогляду, що розроблялися в усі наступні століття, – це велика творчість людського духу, і тому вона ніколи не втратить свого високого значення в очах мислячого людства.
5. „Лінія Платона” і „лінія Демокріта” в філософії античності.
Основними представниками класичного періоду є філософи Демокріт і Платон. Платон відомий як творець першої послідовної системи ідеалізму, яка дістала назву лінії Платона. А Демокріт – як творець першої послідовної системи матеріалізму (лінія Демокріта).
Платон перший визначив філософію як науку, що будується на абстрактних поняттях (ідеях). Відповідно до вчення про ідеї, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Всьому тому, що є в них справді сущим, чуттєві речі зобов’язані своїм безтілесним прообразам, які Платон називає ідеями. Ідеї вічні, незмінні, безвідносні; вони не залежать від умов простору і часу. По відношенню до чуттєвих речей ідеї є одночасно і їх причинами, і тими зразками, за якими були створені ці речі. Водночас ідеї є також метою, до якої прагнуть істоти чуттєвого світу. Платонівська ідея або, як часто її називав Платон, “ейдос”, — фактично об’єктивоване поняття.
Ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як абстрактне — конкретному, сутність — явищу, оригінал — копії, але і як добро — злу. Тому ідеєю всіх ідей, найвищою ідеєю Платона виступає ідея добра як такого — джерело істини, краси і гармонії. Ідея добра безлика. Ідея добра виражає безликий аспект філософії Платона, тоді як Бог-творець —- особисте начало. Бог і ідея добра дуже близькі. Ідея добра увінчує піраміду ідей Платона.
Іншого погляду про походження світу дотримувався Демокріт. Він є основоположником матеріалістичної лінії у філософії. У вирішенні проблеми буття він проголошує наявність двох начал: атомів і пустоти. Пустота існує, вміщуючи в себе різні предмети, а може існувати й без них, самостійно. Кількість атомів нескінченна, нескінченна і пустота. Звідси вічність сущого у просторі і часі. Демокріт перший з мислителів вводить поняття причини. У Демокріта головним було питання „з огляду на що” виникають усі речі. Він стверджує, що ніщо не виникає без причини. Причинність у нього обумовлена коливальним рухом атомів і зіткненням їх.
6. “Наївний матеріалізм” філософів Мілетської школи
Давньогрецький мислитель Фалес із Мілета висловив ідею, що все відбувається з води й у воду ж звертається. Цей природний початок виявляється єдиною основою всіх речей, носієм всіх змін і перетворень. Спадкоємець Фалеса Анаксимандр убачав першооснову не в якій або конкретній речовині, а в першоречовині – апейроні. Інший давньогрецький філософ Анаксимен думав, що першоосновою всього є повітря. Атомістична теорія пояснювала явища природи природними причинами й тим самим звільняла людей від міфологічного страху перед таємничими, надприродними силами. Демокрит учив, що мир не створений богами, а існує вічно, що в ньому все рухається й перетворюється з одного стану в інше завдяки з’єднанню й роз’єднанню атомів. У боротьбі з матеріалістичним світоглядом формувався філософський ідеалізм. Родоначальником послідовної філософської системи об’єктивного ідеалізму був Платон. Відповідно до навчання Платона, лише мир ідей являє собою щире буття, а конкретні речі – це щось середнє між буттям і небуттям, вони тільки тіні ідей. Будучи з як матеріалістичної, так і ідеалістичної лінії у філософії, античність створила й перші спроби їхнього застосування в межах єдиної філософської системи. Однієї з вершин філософської думки Древньої Греції щодо цього є утвори Аристотеля. Виходячи з визнання об’єктивного існування матерії, Арістотель вважав її вічною. Матерія не може виникнути з нічого, говорив він, не може також збільшитися або зменшитися у своїй кількості. Антична філософія, у якій утримувалися прототипи всіх основних видів світогляду, що розроблялися в усі наступні століття, – це велика творчість людського духу, і тому вона ніколи не втратить свого високого значення в очах мислячого людства.
7. Стихійна діалектика (Геракліт)
Геракліт з Ефеса зробив якісно но вий крок у філософії. Його називають засновником першої фо рми філософської діалектики. Він вважав, що світ перебуває в постійному розвитку й стані самознищення.
Єдиним, матеріальним першоелементом світу Геракліт вважав вогонь, який лежить в основі всіх речей; сама природа є вічно живим вогнем, котрий ніколи не згасає. Стихійна діалектика у Геракліта виявляється в його вченні про рух, зміни, перетворення речей, протилежності та їхню боротьбу.
Всесвіт – плинний, змінний. Він знаходиться у вічному русі, як і всі речі, що нас оточують. Своє уявлення про це Геракліт висловлює в таких судженнях, які стали вже крилатими: “все тече, все змінюється”; “неможливо двічі ввійти в одну і ту ж річку” в один і той же час стосовно одного і того ж суб’єкта, “бо протікає інша вода”.
Світ, у якому живе людина, сприймався Гераклітом як ве личезний потік (взаємний перехід) протилежних якостей «хо лодне стає теплим, тепле — холодним, мокре — сухим, а сухе — мокрим». Філософ зробив висновок: будь-який предмет чи явище світу мають свої внутрішні протилежні сторони (жит тя й смерть, день і ніч тощо). Взаємоперехід протилежних яко стей визначає розвиток світу. Геракліт вважав, що війна (во рожість) є виявом боротьби протилежних позицій і «батьком» усіх речей.
За Гераклітом, в основі причинно-наслідкових подій лежить Логос як закон, що визначає процес взаємопереходу протиле жностей. Пізнання дії цього закону — головний показник муд рості людини й мета життя філософа.
Три фундаментальних положення, котрі мають виключне значення розкриття сутності діалектики та її розуміння:
1. Це судження про зміну, плинність всіх речей і явищ, їх біжучість, взаємопереходу.
2. Це теза про всезагальність внутрішніх протилежностей, котрі притаманні всім речам і явищам, їх єдність і боротьбу.
3. Це уявлення про матеріальний першоелемент всього існуючого – вогонь.
8.Філософія Сократа
Сократа вважають засновником автономної філософської етики.
У центрі філософії Сократа – людина. Але вона ним розглядається насамперед як моральна істота. Тому філософія Сократа – це етичний антропологізм. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Основами свого філо софствування він вважав принцип необхідності пізнання самого себе та загального пізнання на основі принципу «я знаю, що нічо го не знаю».
Сократ розробив власний метод пошуку істинного знання, який він назвав маєвтикою (мистецтво народження істини). Мета маєвтики — всебічне обговорення будь-якого предмету, визначення( дефініція) поняття. Сократ першим підніс знання до рівня понять. Якщо до нього філософи і користувались поняттями, то робили це стихійно. І тільки Сократ звернув увагу на те, що якщо нема поняття. то немає і знання. Головне для Сократа – процес пошуку понять.
Головними темами філософських роздумів Сократа були: доб ро й зло, любов, щастя, людські чесноти. Філософ був прихиль ником етичного реалізму, згідно з яким будь-яке знання є добро, а будь-яке зло — це вияв незнання. Сократ став прикладом єдності своїх етичних поглядів і практичного життя. Переконання Сократа в існування об’єктивної істини приводить його до висновку, що існують об’єктивні моральноі норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна.
Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши душу людини і її справи, і в цьому основне завдання філософії.
9.Ідеальна держава Платона
Розглядаючи форми державності, Платон визначає дві “правильні” – монархію та аристократію, сюди відносить і демократію, якщо вона дотримується законів; і чотири ”неправильні” – беззаконну демократію, тимократію, олігархію і тиранію. Першу модель ідеальної держави Платон розробляє у діалозі “Держави”. За своїми основними рисами ідеальна держава у Платона – це поліс. Його по ліс – це “правління кращих” (аристократія).
Будуючи власний зразок держави, Платон зауважує, що всі існуючі види державного устрою недосконалі не тому, що вони ґрунтуються на соціальній нерівності, а тому, що ця соціальна нерівність не відповідає природній нерівності людей. Така природна нерівність породжена неоднорідністю душі.
Надзвичайно цікавими були роздуми Платона про можливість побудови ідеальної держави на засадах справедливості. Згідно з розробленим Платоном планом, у ідеальній державі (полісі) мають жити три головні суспільні прошарки: правителі; воїни; робі тники (селяни, ремісники, торгівці). Кожен представник цих прошарків повинен якомога старанніше виконувати свої обов’яз ки, поєднуючи в собі такі якості, як мудрість (для правителів), мужність (для воїнів) і послух (для робітників). Це дасть можли вість уникнути користолюбства й несправедливості. Твердження про необхідність жити заради спільного добра наштовхнуло Платона на ідею знищення родинно-шлюбних стосунків, усуспіль нення всіх жінок і дітей. Так, у роботі «Закони» Платон запропо нував ідею створення казарменної держави на основі жорстокого тоталітарного контролю, де вся влада зосереджувалася б у руках мудрих правителів, які за допомогою «діалектики ідей» та мето дів насильства робитимуть людину щасливою.
Цінними для сьогодення є ідеї Платона про те, що держава має працювати на благо суспільства, і керувати нею повинні чесні і кваліфіковані люди-філософи. Саме в цьому напрямі йдуть зараз дискусії про роль держави в суспіль стві та її морально-професійний склад.
10. Арістотель як систематизатор античної філософії та логіки
За Арістотелем, філософія поділяється на такі частини: тео ретичну, що вивчає проблеми буття, різноманітні його сфери, походження всього сущого, причини різноманітних явищ («пер винна філософія»); практичну, що вивчає діяльність людини та складові частини держави; поетичну, а також умовно виокрем лену частину філософії — логіку.
Вчення про буття. Найважливішою частиною теоретичної філософії стала кри тика ідеалістичного вчення Платона про ідеї як першооснову та істинне буття. Головною помилкою Платона Арістотель вважав відрив світу ідей від реального світу без будь-яких зв’язків з ото чуючою дійсністю. Арістотель говорив, що немає чистих ідей, не пов’язаних з навколишньою дійсністю, насправді існують лише одиничні й конкретні предмети матеріального світу, які назива ються індивідууми.
Індивідууми є первинною сутністю, а різновид індивідуума — вторинною. Позаяк буття не є «чистою ідеєю» («ейдосом»), а лише її матеріальним віддзеркаленням. Арістотель вважав, що буття — це сут ність (субстанція), що має властивості кількості, якості, місця, часу, відношення, положення, стану, дії, страждання. Людина може сприймати лише властивості буття, але не його сутність.
Головною категорією стає категорія сутності. Сутністю предме тів матеріального світу є їх форма, без форми немає предмета.
Проблема матерії. Арістотель визначав її як потенцію, обмежену формою. Матерію створює Бог як безформенну речовину, з якої виникає й складається предмет, вона є пасив ною й не здатна саморозвиватися. Матерія є потенціал пред мета. Зміна якості (матерії або форми) призводить до зміни сутності са мого предмета. Вищою формою, до якої рухається все суще, є Бог як абсолютне буття поза межами матеріального світу.
Вчення про душу. Душа є носієм свідомості людини й водночас вона керує людським організмом. Душа має три рівні: 1) рослинна душа, що відповідає за реалізацію природних потреб розвитку й розмноження живого організму; 2) тваринна душа, що відповідає за харчування, ріст, розмноження, але, крім цього, має функції відчуття й бажання; 3) розумна людська душа охоплює всі перелічені функції й допов-нюється розумом і мисленням. Власне, ця функція виокремлює лю дину з довколишнього світу. Таким чином, душу має тільки природ не тіло: рослина, тварина, людина. Душа є формою живого природ ного тіла. Саме вона надає життю змісту й сенсу.
Вчення про пізнання. Знати, за Арістотелем, – значить знати загальне, бо воно в першопочатком за своїм буттям.
Вчення про людину і суспільство. Щасливою людину робить добродійність. Чим вища вона, тим повніше щастя. Арістотелем визначаються два види добродійності: етичні (як середина між людськими вадами; наприклад, мужність, як середина між відчаєм, боягузтвом) та інтелектуальні.Людина — найвищий представник високоорганізованих тварин, але відрізняється від них наявністю розуму й мислення. Людина, згідно з його вченням, має вроджену потре бу жити із собі подібними (потребу в колективі). Саме це зумо вило виникнення суспільства. Суспільство у філософії Арістотеля — це великий колектив людей, які проживають на одній тери торії та об’єднані мовою, родинними й культурними зв’язками, займаються виробництвом і розподілом матеріальних благ. Голов ним механізмом управління суспільством стає держава.
Учення про державу. Основою держави є приватна влас ність, яка відповідає сутності людини, її біологічному егоїзму, що стає основою необхідності захисту приватного інтересу. Будь-яка державна влада захищає приватний інтерес і дає підстави для корисного використання цієї влади окремими людьми, незважа ючи на те, що влада має захищати інтереси всіх. Арістотель виділяв шість типів держави: монархію, тиранію, аристократію, крайню олігархію, охлократію (владу маси, край ня демократія) й політію — єдність олігархії та демократії. За Арістотелем, політія є ідеалом державності, остаточною метою є щасливе життя.
Аристотель-фундатор формальної логіки. Він визначив три основні закони логіки: 1. Закон тотожності; 2. Закон усунення протиріччя; 3. Закон вилучення третього.
11. Етика стоїків
У IV ст. до н. е. була започаткована дуже впливова філо софська школа — стоїцизм, її засновником вважають Зенона з Кітіона.
Зазвичай стоїцизм умовно поділяють на три частини: фізику (філософію природи), логіку та етику.
Фізика стоїків бере свій початок від космологічного вчення Геракліта Ефеського, який першопричиною визнавав вогонь. У стоїків різноманітність предметного світу зу мовлена єдністю вогню з повітрям, водою й землею. В основі Космосу та кож лежить вогонь, який є його душею, що разом з людиною формує цілісну систему вогняного організму, який живе за власним законом. Вивчаючи фізику, можна отримати відповідь на питання про місце людини в космічній си стемі.
Для стоїків Космос є колискою, в якій народжується життя на Землі. Космос є живим організмом, душа якого збігається з по няттям Бога. Розум Космосу (Логос) можна побачити в доцільних причинно-наслідкових зв’язках матеріального світу, існуванні невблаганної долі (фатуму). Таким чином, життя людини наперед визначене космічною душею, уникнути цієї залежності людина фізично не в змозі. Ця ідея визначила головну стратегію й такти ку етики стоїків — через те, що зовнішні матеріальні цілі зазви чай недосяжні й нереальні, людина має орієнтуватися лише на підвладний їй внутрішній вибір (свободу волевиявлення). «Хто по годжується з долею, того вона веде, а хто не згодний з нею, того вона тягне» (Сенека), тому зовнішня свобода виявляється лише в єдності, співпраці з долею, яку неможливо змінити. Ця співпраця знаходить свій вияв у організації повсякденного життя згідно із законами природи й Логосу. Досягнення гармонії з природою (до брочинного життя) веде до щастя (евдемонії).
Досягти щастя можна лише за умови, що душу людини ніхто й ніщо не тривожитиме, якщо немає надмірних бажань, які не можливо реалізувати. Стоїчний ідеал щасливого життя людини — це апатія (свобода від афектів життя) та атараксія (життя поза впливом зовнішніх обставин). Якщо жити щасливо й добро чинно згідно з власним волевиявленням неможливо, то цілком виправданим, як вважали стоїки, є самогубство.
У подальшому стоїцизм значно вплинув на формування хрис тиянського віровчення (розвиток християнської ідеї про сво боду вибору особи та її індивідуальну відповідальність за цей вибір). Етика стоїцизму стала навдивовижу актуальною в но вий час, інтригуючи своєю ідеєю внутрішньої свободи.