Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
-1-
Міністерство культури і мистецтв України
Мелітопольське училище культури
Культура давнього населення України
Лекція з предмету „Культурологія”, тема 3.1
Автор – Білоконь В. І., культуролог,
викладач-методист
Мелітополь – 2004
Передмова
Розділ „Історія української культури” має на меті дати цілісну картину розвитку різних сфер культури українського народу в їх комплексі і взаємо-зв`язку. В ньому розкрито характер і структуру української культури, її жит-тєздатність та місце у світі, її роль в утвердженні національного буття та дер-жавності українського народу.
Національна культура є спільним творінням і набутком незлічених поко-лінь, перебуває у постійному русі, несе в собі відгомін давно минулих епох і готує грунт для існування власного носія в майбутньому. Будучи зосереджен-ням історичного досвіду, культура дає лад суспільству, упорядковує стосунки між людьми, визначає особливості їх менталітету.
Культура людства твориться у взаємодії національних культур і реально існує як їх органічна складова. Однією із складових світової культури є націо- нальна українська культура. Вона проявляється у світогляді українців, їхній національній самосвідомості, релігійних вірувуннях, правових нормах, смаках і уподобаннях, наукових і художніх звершеннях, міфологічних і художніх образах, логічних поняттях, закріпленних у національній мові та інших знакових системах.
Узагальнюючих, синтетичних праць про історію української культури ще не створено. Були капітальні розробки з історії української літератури, з фоль-клористики, з історії окремих галузей мистецтва. Короткі оглядові розділи присвятив культурі Д.Дорошенко у „Нарисі історії України” (Варшава, 1932-1933 рр.). Першу спробу виділити національну культуру в окремий предмет розгляду здійснив 1918 р. І. Огієнко, видавши працю „Українська культура. Ко- ротка історія культурного життя українського народу” (К., 1918). Пізніше, 1937 р., у Галичині у видавництві Івана Тиктора вийшла „Історія української культури. У повному обсязі збірних лекцій (власне, колективу монографію) „Українська культура” а видано у Подебрадах, перевидано 1947 і 1988 рр. (теж за кордоном) і нарешті 1933 р. – в Україні.
1939-1944 рр. у Німеччині друкувалися німецькою мовою огляди україн-ської культури М. Антоновича та І. Мірчука. Останній у 1949 р. видав англій-ською мовою збірник наукових статей про Україну та її культуру. Значним здобутком української культури стало видання науковцями еміграції загальної частини „Енциклопедії українознавства” з оглядом, зокрема, галузей українсь-кої культури і мистецтва. Значну увагу народній культурі приділив Є. Онаць-кий в „Українській малій енциклопедії” (Буенос-Айрес, 1957-1964 рр.).
Натомість у двох виданнях „Української радянської енциклопедії”, в „Українському радянському енциклопедичному словнику” та у „Радянській енциклопедії історії України”, попри наявність великого фактичного й іншого матеріалів, не було істотних культурологічних узагальнень, якщо не рахувати повторення певних штампів вульгаризованої версії історичного матеріалізму.
Є. Маланюк видав у 1954 р. у Нью-Йорку „Нариси історії нашої культури”. В Едмонті у 1984 р. видано „Нариси з історії української культури” у трьох книжках (тексти давалися паралельно українською та англійською
-2-
мовами). У 1985 р. Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка видало об`ємну працю Мирослава Семчишина „Тисяча років української культури (історичний огляд куль-турного процесу)”.
Загальної систематизованої історії української культури за 70 років радян-ської влади так і не було створено. Хоча у 1931 р. вийшов нарис А. Козаченка „Українська культура, її минувшина і сучасність”. У 1961 р. опубліковано „Іс-торію української культури (З найдавніших часів до середини ХУІІ ст.)” М. Марченка.
У 1996 р. В Києві опубліковано комплексну фундаментальну працю „Фе-номен української культури: методологічні засади осмислення”, в якій узагаль-нено основні риси української культури в контексті світової культури. На но-вих концептуальних засадах побудований „Нарис історії культури України” М. Поповича (1998 р.). Культура розглядається як комплекс характерних матері-альних, духовних, інтелектуальних і емоційних рис суспільства.
Актуальні проблеми історії української культури з нових позицій розгля-даються в таких фундаментальних дослідженнях, як 15-томна серія „Україна крізь віки”, тритомна „Стародавня історія України”, опублікованих томах де-сятитомника „Історія релігії в Україні”, серійних випусках наукових праць Ін-ституту українознавства ім. І. Крип`якевича НАН України „Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність”.
Вагомим підсумком творчих пошуків українських культурологів у 90-ті роки стало опублікування новаторських колективних праць: „Історія українсь- кої літератури ХІХ століття” (у 3 книгах), „Нарис історії української літерату- ри ХХ ст.”, „Українська література в системі літератур Європи і Америки (ХІХ-ХХ ст.), „Український театр: історія і сучасність”, „Українське кіномистецтво в контексті світової культури” та інші. У них розглядаються ключові проблеми теорії та історії національної духовної культури.
Періодизація української культури.
Усвідомлюючи відносну самостійність історії культури, враховуючи регі-ональні й світові обрії національної духовності, автори п`ятитомної „Історії української культури” виділяють в історії української культури п`ять великих періодів:
Визначеній періодизації автори дають таке обгрунтування.
Розвиваючись на величезних просторах Центральної і Східної Європи, про- тоукраїнський етнос мав постійні контакти із Заходом і Сходом, залишаючи сліди цього спілкування з іншими народами у мові, звичаях, по-буті, громад- ському житті тощо. Язичницька культура наших пращурів стояла досить ви- соко (ужиткове мистецтво, прикраси, фольклор, а надто календарно-господар –
-3-
ський цикл). Прийняття християнства, вхождення культури наших предків у сферу дії писемної візантійсько-європейської культури, було своєрідним її при-
стосуванням до завдань нового суспільного і культурного життя.
Найвищі здобутки культури Київської Русі: літописи, література релігій-ного то світського змісту, шкільництво, музика, архітектура, ансамблевість у містобудуванні, монументальний живопис у вигляді мозаїк та фресок, іконопи-сання.
Із занепадом Киівської Русі розпочинається так званий бездержавний пе-ріод нашої історії і культури (другий період). Однак духовні традиції Києва зберігаються в культурі Галицько-Волинського князівства, пізніше – живлять патріотичну діяльність русько-української еліти в Литовській державі, київських учених і письменників ХУІ - ХУІІ ст. У боротьбі проти національно-релігійної нерівноправності. Орди Батия не могли повністю паралізувати життя на великих русько-українських просторах. Культура великих міст з їхніми храмами, фресками і мозаїками соборів, бібліотеками, літературою, літописанням, школами, пишнотою княжого двору, легендарними вояками не могла зникнути безслідно.
Після Київської Русі можна назвати три періоди піднесення українського творчого генія: І.) за часів „Козацької республіки” і Гетьманщини (ХУІ – перша половина ХУІІІ ст.); 2.) у період слов`янського Відродження (кінець ХУІІІ – пер-ша половина ХІХ ст); 3.) період активізації національної свідомості (остання чверть ХІХ – перша третина ХХ ст.). Кожне з цих піднесень є певним підсумком духовних звершень нації, і тому в них найоб`ємніше виступають особливості входження культури у регіональний (слов`янський) та світовий контекст із своїми культуротворчими можливостями і здобутками.
Під впливом західноєвропейського Відродження в ХУ – початку ХУІІ ст. спостерігається піднесення етнічного самоусвідомлення українців, що виявля-лося як у народній, так і в професійній творчості. Під дією „Козацької респубі-ки” – Запорізької Січі – формуються ті риси української культури, які визнача-тимуть її обличчя у наступних століттях.
Приблизно з кінця ХУ ст., коли козацтво заявляє про себе війнами з турка-ми й татарами, і до останньої ліквідації царизмом Гетьманщини (остання чве-рть ХУІІІ ст.) козацтво було тією суспільною, політичною і військовою силою, під захистом якої відбувався розвиток національної культури. Його присутніс-тю позначені всі сфери українського інтелектуального життя і, насамперед, фо- льклор, з його культом козацької доблесті й патриотизму, професійне і народне мистецтво, наука, писемність – багатобарвна національна культура. Особливо велике значення не лише для України, а й всього слов`янського світу мали такі явища, як початок друкарства (1574), діяльність братств, початок книговидання при Києво-Печерській лаврі (1616), відкриття Києво-Могилянського колегіуму (1632). Розвиток української культури ХУІІІ ст., яка входила в загальноєвро-пейський культурний простір, був перерваний падінням Гетьманщини.
Відродження пройшло два етапи у своєму розвитку – просвітницький (кі-нець ХУІІІ – початок ХІХ ст.) і романтичний (20-40-ві роки ХІХ ст.).
-4-
Національна ідея і шевченківська модель культури впродовж другої половини ХІХ ст. виявили свою живучість і нездоланність.
Українська культура ХХ ст. продовжує розвиватися, як і раніше, нерівно-мірно, з піднесеннями і спадами. В її розвитку чітко простежуються три періо-ди: 1)від 90-х років ХІХ ст. до кінця 20-х років ХХ ст. ( з „розстріляним Відрод-женням” включно); 2)від початку 30-х до середини 50-х років ХХ ст. (до так званої хрущовської відлиги); 3) від другої половини 50-х років до кінця 80-х ро-ків ХХ ст. (розпад СРСР та країн Варшавської співдружності). Далі настає нова епоха – епоха Незалежності.
Найнебезпечніша тенденція сьогодні – це ігнорування створеного україн-ським народом і його інтелектуальнимим силами за роки радянської влади, ме-ханічне перенесення на український грунт явищ масової культури, створеної під чужим небом і за незвичних для нас обставин. Певним регулятором збли-ження свого й чужого виступає творчий доробок української діаспори усіх по-колінь, а надто старшого, яке не поривало зв`язків з українськими традиціями і яке, власне, активно підтримало національно-визвольний рух в Україні.
Якщо теза американського антрополога А. Кребера (1876-1960) – „Велич національної культури визначається кількістю її геніальних та великих синів” – вірна, то український народ, який дав світові Нестора-літописця і безіменного автора „Слова о полку Ігоревім”, Б. Хмельницького й І. Мазепу, Т. Шевченка й І. Франка, Лесю Українку і М. Грушевського, В. Винниченка і Леся Курбаса, М. Лисенка і Б. Лятошинського, О. Довженка і О. Архипенка, П. Тичину і А. Буч-му, В. Вернадського і С. Корольова, має право на своє належне місце в пантеоні світової культури.
Нова історична епоха української духовності розпочинається 1991 роком – роком проголошення незалежності суверенної України. Вона характеризується ліквідацією основних перепон на шляху розвитку національної культури, зок-рема цензурних заборон, звільненням від ідеологічних догм і міфів, вільним доступом до здобутків сучасного світового культурного процесу, до всієї культурної скарбниці людства.
Культурний процес, як і все життя суспільства у перехідну епоху, розвива-ється суперечливо і неоднозначно. Відживають одні явища й цінності і народ-жуються інші. Освіта, наука, літературно-художня творчість незалежної Украї-ни поступово пристосовуються до нових умов існування, набуваючи нового змісту і нових форм.
-5-
Тема 3.1 Культура давнього населення України
План
Література.
-6-
1. Передслов`янське населення території сучасної України і його культура.
Україна не належить до тих регіонів, де виникли найдавніші вогнища культурогенезу, проте її земля містить чимало пам`яток, що засвідчують завер- шальний етап становлення культури первісної (розумної) людини. Археологіч- ні дослідження виявили цілий ряд мисливських поселень (Мізин, Межиріч та ін.), які були центрами зосередження суспільної, естетико-художньої та обрядово-ритуальної діяльності давнього населення. На стоянках, що функці -онували за доби пізнього палеоліту (40-10 тис. років до н.е. ), найповнише представлені такі вияви культури, як образотворче і прикладне мистецтво, му- зика, обрядові дійства.
Суспільства мислиців та збирачів, які населяли територію України 40 – 10 тис. років тому, залишили численні свідоцтва стародавнього людства. Вони є невід`ємною частиною пізньопалеолітичних суспільств, поширених на просто- рах Європи. Епоха, що має назву пізній палеоліт, пов`я-зана з появою на істо -річній арені людини розумної - людини сучасного фізичного типу, що супроводжувалось рядом важливих змін. Умови життя вимагали від людей створення соціальної організації з високим рівнем колективізму, без якого взагалі неможливо було вижити в умовах суворого клімату та полювати на великих стадних тварин.
Мистецтво найдавніших часів не є „чистим мистецтвом”. Воно, вбираючи різні функції: обрядово-магічні, практично-пізнавальні, знаково-комунікативні, є важливим та невід`ємним компонентом культури. Одним із центрів розвину- того фігуративного мистецтва схематичного напряму були Середня та Верхня Наддніпрянщина. Схематичні статуетки жінок, вирізані із бівня мамонта (Мі -зин, Межиріч), бурштину (Добранічівка), були своєрідною рисою фігуративно -го мистецтва цих регіонів. Завдяки доповіді українського вченого Ф. Вовка у 1912 р. на міжнародному конгресі антропологів та археологів у Женеві перши- ми стали відомі мізинські статуетки.
Високий розвиток геометричної графіки Мізина простежується і на інших типах речей. Привертають увагу два широковідомих браслети, виготовлені з бівня мамонта. Один з них має п`ять тонких пластин, оздоблених орнаментом, подібним орнаменту на жіночих статуетках. Мізинське мистецтво розкриває широкі композиційні можливості орнаментики. Неповторною рисою орнаментально-графічних композицій є використання такого елемента, як меандр. Мізинський меандр є найдавнішим у Європі.
У цілому різноманітні витвори мистецтва пізнього палеоліту України роз -кривають широке використання природних матеріалів. Первісні митці виготов- ляли високохудожні витвори, що створювало неповторне естетико-символічне середовище мисливських общин пізньопалеотичної доби.
Наступний важливий етап формування первісної культури пов`язаний із становленням пізньородової общини і належить до доби неоліту (кінець УІ – ІУ
-7-
тис. до н.е.). У неолітичного населення України існували промислові культи. До них належить сукупність обрядів, спрямованних на досягнення надприрод- ним шляхом успіху в мисливстві, рибальстві тощо. Можливо, саме у дні мис-
ливських і скотарницьких свят були створені зображення на скелях Криму і
плитах Кам`яної Могили під Мелітополем. До періоду неоліту на Кам`яній Мо-гилі належать стилізовані зображення риб, оленя, людської стопи, малюнки сі-ті, човнів. Вони досить схематичні, що зщагалом характерно для доби неоліту.
Доба енеоліту, або мідно-кам`яного віку (ІУ – ІІІ тис. до н.е.), принесла ни-зку нових відкриттів, які надали незвичайного динамізму розвиткові первісного суспільства. Це насамперед освоєння міді та золота, зародження орного земле-робства з використанням тяглової сили бика, поява колісного транспорту, ви-найдення гончарного горна, ткацького верстата. Вершинний етап розвитку ене-олітичного населення представлений пам`ятками культури Трипілля, генетично спорідненої з культурами Балкан та Подунав`я.
Трипільська культура є винятковою культурою первісного суспільства в Україні. Її розвиток продовжувався понад 2,5 тис. років. Охоплена нею терито-рія займає майже всю Правобережну Україну та Молдову. Початок розвитку трипільської культури та її розквіт припадають на весь період мідного віку. Кі-нцевий етап і занепад – на початок бронзової доби. Перші пам`ятки трипільскої культури були відкриті відомим вченим-археологом В. В. Хвойкою більш ніж 100 років тому. Кілька поколінь вчених продовжують вивчати численні пам`ят-ки трипільської культури на території України та Молдови.
Високий рівень матеріального виробництва сприяв, відповідно, піднесен-ню культури трипільців. Особливо високого технічного і художнього розвитку досягло виготовлення кераміки, яка й сьогодні вражає досконалістю і розмаїт-тям форм, незбагненою вишуканістю і декоративністю орнаменту, його космо-гонічністю. Немає найменшого сумніву в тому, що кераміка трипільських пле-мен мала не лише утилітарне, а й релігійно-магічне призначення.
Ще одною характерною етнографічною ознакою трипільської спільності є глиняна пластика. Це насамперед жіночі статуетки, фігурки тварин, моделі жител, олтарів. Широке побутування жіночих статуеток пов`язане з культом богині родючості – Великої Матері, на користь чого свідчить наявність борош -на і зерен злаків у глині, з якої вони вилиплені. Імовірно, що саме з цим куль-том пов`язані й нечисленні чоловічі фігурки.
Певного поширення в енеолітичних культурах України набуло виготовлен-ня антропоморфних стел з вирізьбленими символічними зображеннями. Стели ставилися на курганах і символізували пам`ять і повагу до похованої особи.
Останнім періодом первіснообщинної формації була доба бронзи (ІІ – по-чаток І тис. до н.е.). Вона характеризується насамперед винайденням першого штучного металу. У сфері культури ідея звеличення людини знайшла своє вті-лення в широкому побутуванню кам`яних антропоморфних стел, відомих і за попередньої доби. Культ предків посідав особливе місце в ідеології племен бронзової доби. Вони насипали над померлими високі кургани, які являли собою складні архітектурні споруди.Побут племен бронзового віку збагатився
-8-
численними прикрасами з бронзи: браслети, підвіски, кільця тощо. Справжніми мистецькими витворами були відлиті у двобічних кам`яних формочках сокири, наконечники списів, серпи тощо. Цікавими пам`ятками прикладного мистецтва бронзової доби є кістяні вироби, оздоблені символічними ритуальними зобра-женнями, геометричним і рослинним орнаментом.
Культура населення скіфо-сарматського часу.
Початок першого тисячоліття до нашої ери позначився відкриттям заліза і освоєнням технології його виробництва, що значно прискорило розвиток про-дуктивних сил, сприяло загальному прогресу суспільства. В межах України на ранньому етапі залізної доби проживали історичні, відомі за писемними джере-лами, народи: в степовій зоні – кіммерійці, скіфи, сармати, а в лісостеповій і поліській зонах – скіфи-хлібороби, меланхлени, будини, гелони, сколоти. Ці два світи були різними за господарським укладом (кочівники-скотарі й хліборо-би), етносом (іранці й праслов`яно-балти), але їх об`єднував єдиний стиль куль-тури, що склався в умовах економічної та політичної взаємодії регіонів. У його підгрунті лежав так званий скіфський звіриний стиль, який розвинувся у Скіфії під впливом культур Переднього Сходу і Греції.
Історія народів Півничного Причорномор`я раннього залізного віку умов-но поділяється на такі періоди: кіммерійський (ІХ – УІІІ ст до н.е.), скіфський (УІІ – ІІІ ст до н.е.), пізньоскіфський (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.), сарматський (ІІ ст. до н.е. – ІУ ст. н.е.).
Кіммерійський період. Саме в цей час закінчується дописемний період іс-торії України. З`являються ще доволі скупі та уривчасті свідчення про народи, що населяли в ту сиву давнину терени нашої Батьківщини. Одним з перших та-ких кочових народів, чиє ім`я відомо нам достеменно не за умовною археологі-чною номенклатурою, а за свідченням ассирійських хронік УІІ ст. до н.е. та за пізнішими творами античних авторів, є кіммерійці.
За Геродотом, увесь той край, що нині охоплює степове Причерномор`я, здавна належав саме кіммерійцям. Тут ще в У ст. до н.е. існували „кіммерійські переправи”, „кіммерійські стіни”, країна з назвою „Кіммерія” тощо. Кіммерій-ців, за Геродотом, витиснило з Причерномор`я могутнє військо скіфів, що насу-валося з-поза Араксу на Європейську степову равніну. Залишки кіммерійців, які вціліли в братовбивчій війні, вимушені були мігрувати до південного узбе-режжя Чорного моря в Малій Азії.
Скіфській період. У найбільш чистому вигляді скіфська культура існувала в степах Північного Причорномор`я. Скіфія знаходилась між Дунаєм та Кримським півостровом, а також на Таманському півострові. Поступово скіфська культура в наслідок військових походів, підкорення та часткового асимілювання населення, а також через культурний вплив на сусідні племена розпов-сюджується в західному та північному напрямках.
Розкопки курганів скіфської знаті виявили величезну кількість неперевер-шених ювелірних виробів: золоті і срібні чаші, пекторалі, шийні гривні, гребе-ні, амфори, зеркала, золоті оздоби парадних уборів багатих скіфів та скіф`янок.
-9-
Рельєфне зображення сюжетів і сцен зі скіфського життя в поєднанні з високою античною традицією ювелірної майстерності засвідчують народження нового культурного явища, яке вийшло далеко за межі іраномовних степових поселен-ців України.
Скіфська міфологія була частиною міфології іранського світу, яка, в свою чергу, відокремилася від індоіранської міфології. В скіфській міфології одним з головних сюжетів є космогонічний міф. Одна з версій космогонічного міфу пе-редана Геродотом. Від першого чоловіка Таргітая – сина Зевса і дочки Борис-
фена (Дніпра) – народилися три сини, за яких на землю впали золоті священні дарунки: чаша, сокира та плуг з ярмом. Вони спалахнули вогнем, тому їх не змогли взяти старші брати. Лише молодший – Колаксай – зміг заволодіти чарівними дарунками. Брати зрозуміли значення цієї події і віддали йому все царство, яким вони спільно володіли. Від Колаксая пішов рід царських скіфів, від старшого брата Ліпоксая – рід жерців, а від середнього Арпоксая – хліборобів та скотарів.
Скіфський звіриний стиль. Художня спадщина скіфів вбирає в себе три го-ловні складові частини: декоративно-прикладне мистецтво, кам`яну монумен-талістику та скіфо-еллінську торевтику.
Вироби, прикрашені звіриним стилем, виготовлялися з різноманітних ма-теріалів (кістка, ріг, бронза, срібло, золото, залізо тощо). Відповідно й техноло-гічні прийоми їх виготовлення також різнилися: литво за восковою моделлю, штампування та гравіювання, кування деталей, витончене різблення кістки. У декорі особливо коштовних речей застосовували філігрань та зрідка інкруста-ції різними матеріалами. Загалом зазначимо, що скіфські майстри-золотарі во-лоділи практично усіма технологічними тонкощами, що притаманні ювелірно-му мистецту подальших епох.
Скіфська скульптура зображує воїнів у бойовому обладунку. В граніті, піс-ковику чи вапняку постає перед нами грізний образ володаря причорноморсь-ких степів. Закутий у крицю, озброєний мечем, кинджалом, бойовою сокирою, луком та сагайдаком зі вбивчими стрілами, воїн підносить до вуст ритон зі свя-щеним напоєм, що символізує приєднання його після смерті до гурту могутніх прадідів-героїв.
Такі кам`яні статуї височіли на могилах степової Скіфії від передгір`їв Кавказу до Румунії, що переконливо засвідчує межі панування причорноморсь-ких скіфів. Традиція встановлення кам`яних скульптур у Скіфії охоплює УІІ – ІУ ст. до н.е.
Неперевершеним шедевром елліно-скіфського мистецтва є золота пекто-раль з Товстої Могили. Ця місяцеподібна прикраса складається з трьох ярусів, чітко відокремлених один від одного товстими витими джгутами, що в цілому не порушує єдності в зображенні, а надає йому своєрідної ритмічної доскона-лості. Головним сюжетом усього твору є центральна сцена верхнього ярусу, де двоє напівроздягнених чоловіків, розтягнувши хутро на руках, готуються до якогось таїнства. Кожного з них наділено індивідуальними рисами, що нарівні з унікальністю твору становить найбільший інтерес серед зображень скіфів. Лі-
-10-
воруч і праворуч від основної сцени стоять корови і кобили з телятами, а за ни-ми розташовані фігури скіфських служників, один з яких доїть вівцю, а інший – корову, тримаючи в руках відповідно ліпний горщик та невеличку амфору.
Скульптурна довершеність образів верхнього фризу сягає вищого рівня ху-дожнього відтворення життя кочівників. Насичений трагічним динамізмом і ни-жній ярус пекторалі, де показані різноманітні сцени терзання тварин. Буяння рослин на середньому ярусі підкреслюється великими квітками, інкрустовани -ми блакитною емаллю і скульптурними фігурками птахів. Майстер з повним
знанням пропорцій тіла, з вражаючою природністю рухів тварин і людей, ство-рив незабутню композицію, сповнену одночасно динамізмом і лаконічністю ху-дожніх засобів. Гра світлотіні на фігурах підкреслює об`єми, вражає реалізмом буття людей, тваринного світу і природи.
Сарматський період. Сармати – іраномовні кочові скотарі – з`явилися на території сучасної України на межі ІІІ – ІІ століть до н. е. За походженням вони пов`язані зі світом східноіранських народів. На час появи сарматів в Україні се-ред них були відомі такі племенні угрупування: сіраки, аорси, язиги та роксола-ни. Роксолани займали степову смугу півдня Лівобережжя.
Кінець сарматської культури в Україні пов`язаний із навалою гуннів в се-редині – другій половині ІУ ст. до н.е. Завойовники частково винищили сарма-тів, частково асимілювали їх, включивши до складу свого об`єднання. Нечис -ленні сарматські пам`ятки цього часу співіснують з гунськими та містять мате-ріали гунського культурного кола.
Мистецтво сарматів відомо з численних виробів – прикрас, зброї, речей особистого вжитку, культових речей. Як і в більшості кочовиків, сарматське мистецтво мало прикладний характер. З І ст. н.е. серед сарматів України роз-повсюджується так званий звіриний бірюзово-золотий стиль. Як видно з назви, цей стиль являє собою зображення звірів, виготовлених з золота – реальних чи фантастичних, - найчастіше в боротьбі між собою. Характерною рисою цього стилю є інкрустація постатей тварин бірюзою, сердоліком або емаллю. Чудові зразки „бірюзово-золотого” стилю знайдені в Порогах (гривна), Запорізькому (поясні пряжки) та Ногайчинському (гривна) курганах.
В історії давнього населення України визначне місце посідає культура ан-тичних держав, заснованих греками на північних берегах Чорного моря протя-гом УІ-У ст. до н.е. На порівняно вузькій території, що переривчастою сму-гою тягнеться від Дністра до Керченської затоки уздовж узбережжя Чорного і Азовського морів, виникає велика кількість міст і поселень.
Античні держави розташовувалися в чотирьох основних зонах: по обох бе-регах Боспору Кіммерійського, в Західному Криму, в Нижньому Побужжі і Нижньому Подністров`ї з головними центрами – Пантікапеєм, Херсонесом, Ольвією і Тірою. За своє тисячолітнє існування вони досягли значного розвитку в державотворенні, економіці та торгівлі, культурі, мистецтві й побуті. З середини І ст. до н.е. грецькі міста Північного Причорномор`я перейшли під протекторат Риму і перебували у складі імперії до 70-х років ІУ ст. н.е.
-11-
Населення північної периферії античного світу не тільки зберігало тради-ції, винесені зі своїх метрополій, а й постійно збагачувало власну культуру за рахунок запозичення нових досягнень еллінів Егеїди в политиці, культурі, нау-кових знаннях, літературній, театральній і музичній творчості, мистецтві та по-буті. Водночас греки північнопонтійськіх міст як носії вищого рівня культурно- го розвитку позитивно впливали на сусідні племена – скіфів, таврів, сарматів тощо. У свою чергу всі ці народності впливали на мешканців античних міст і поселень Північного Причорномор`я.
Антична культура півдня України протягом всього періоду її існування в
основних своїх рисах залишалася грецькою. В цілому антична культура мала велике значення в становленні культури всіх народів Європи. Кожна держава, на терені якої за давнини існували античні міста, може пишатися тим, що й її земля причетна до великої та унікальної культури, яка визначила загальний розвиток європейської цивілізації в цілому.
Період становлення слов`янства можна умовно поділити на два етапи. Перший – виділення праслов`ян із сукупності староєвропейського населення, другий – формування слов`янських етнічних груп з елементами культурно-мов-ної диференціації. Процеси формування на території України великих слов`ян-ських племінних союзів підтверджується писемними, археологічними та лінгві-стичними джерелами, що доповнюють одне одне. Можна не сумніватися в то-му, що складовим компонентом племінних груп східних слов`ян у У – УІ ст. були й предки українського народу.
Зародження усіх слов`янських народів, у тому числі й українського, припа- дає на епоху Великого переселення народів. Саме Україна була вихідною тери -торією розселення слов`ян у УІ – УІІ ст. Історичне значення Великого пересе-лення народів, що охопило і слов`янський світ,полягає в тому, що воно започат-кувало поділ слов`ян на ті етнічні групи, які заклали підвалини процесів фор-мування сучасних слов`янських народів.
Починаючи з УІІІ – Х ст. нам не відомі економічні, воєнні потрясіння, які б призвели до повної заміни населення лісостепової частини України. Населен-ня цього великого регіону поступово стає рушійною силою процесів, в резуль-таті яких утворюється Київська держава, а з розпадом імперії Рюриковичів ви-никає українська народність.
Важливою частиною слов`нського етногенезу є питання походження мови. Мовознавці багато зробили для реконструкції загальнослов`янської мови. Кро-пітка праця великих колективів дослідників різних країн дозволила відтворити праслов`янську лексику, виділити найдавніший шар сучасних слов`янських мов. Нині праслов`янську мову за кількістю та певністю реконструйованих елементів можна порівняти з латинською по відношенню до романських.
Встановлено, що слов`янські мови належать до індоєвропейської мовної сім`ї, куди крім них входять балтські, германські, грецька, вірменська, албансь-
-12-
ка та інші мови, що були поширені у давнину. Слов`янська мова належить до числа наймолодших у індоєвропейській сім`ї.
Духовна культура давніх слов`ян. Говорячи про духовну культуру давніх слов`ян, ми маємо на увазі весь комплекс їх міфологічних уявлень, який у літе-ратурі отримав назву слов`янського язичництва. Суть язичництва полягала в обожненні природи, поклонінні сонцю, небу, воді та землі, вітру, деревам, каме-ням тощо, у різних байках, віруваннях, святах та звичаях, створенних і впровад-жених на підставі цього обожнення природи.
Важливим джерелом для вивчення міфології слов`ян є ідоли, які ставилися на святилищах. Ідоли виготовлялися переважно з дерева. Проте такі ідоли до на-
ших днів не збереглися. До нашого часу дійшли тільки виконані з каменю. Най-відомішим з них є так званий Збруцький ідол, виявлений у р. Збруч біля села Личківці Тернопольської області у 1848 р. Це чотигранний стовп заввишки 2,67 м, розділенний на три нерівні частини (пояси) по вертикалі.
Верхня частина (160 см) заповнена чотирма фігурами божеств, увінчаних однією дзвоноподібною шапкою з відігнутими крисами. На лицьовій стороні зображено жіноче божество. У правій руці воно тримає ріг, тонким кінцем до низу. Ліва рука зігнута у лікті та прилягає до середини живота. З-під довгого одягу виглядають ноги. На поясі фігури бічної грані зображено підвішену на двох ременях криву шаблю під якою на одязі бога-воїна розміщено коня з голо-вою, повернутою ліворуч. На третій грані стовпа жіноче божество тримає в ру-ках кільце. Зображення людини на четвертій грані не має якихось ознак.
На середній частині стовпа (висота 40 см) чергуються зображення жінок і чоловіків. Біля лівого плеча жінки на одній з граней видно маленьку людську постать з розведеними руками, які ніби-то підтримують середній і верхній яру-си.
Існує велика кількість гіпотез відносно розгадки або інтерпретації сюжету Збруцького ідола.
На нашу думку, найповніше загальний космогонічний зміст ідола і зобра-жень на кожній з чотирьох граней розшифровано Б. О. Рибаковим. Витвір із Збруча, згідне з його інтерпретацією, символізує розподіл Всесвіту на небо – світ богів; землю – світ людей і підземний світ, таємничі мешканці якого три- мають на собі землю. Головне місце серед зображень верхнього ярусу займає богиня родючості з рогом добробуту. Ліворуч від неї – бог-воїн з шаблею – Пе-рун. Дві останні фігури із суворими очима, що підтверджує їх неземне поход-ження, також належать до основних богів слов`ян. У середньому ярусі – земля з хороводом жінок та чоловіків, що взялися за руки. У нижньому ярусі – підземні боги.
Велику роль у міфологічних уявленнях слов`ян відігравала вода (річки, озе-ра, джерела). Слов`янські святилища завжди розміщувалися поблизу води. Обо-жнюючи воду, людина приписувала їй особливу животворність. Весняні й літні народні свята завжди супроводжувалися купанням або обливанням, що вказує на віру в животворну, очищувальну силу води. Інша властивість води – спону-кання родючості, запліднення. Тому давні слов`яни молилися воді та приносили
-13-
їй свої жертви. Звичай кидання у воду дрібних монет, що існує й сьогодні – від-гук прадавніх жертвоприношень.
Однак найбільш слов`яни, як і інші давні народи, обожнювали вогонь, який пов`язувався із сонцем та блискавкою, що давали тепло та посилали дощ. Культ вогню у слов`ян – прадавній. Писемні джерела повідомлюють, що люди здавна поклонялися Сварожичу – богу вогню, неба, сонця. Останнє в уявленні слов`ян є великим, божим вогнищем. З поховальних джерел відомо, що слов`яни вважали вогонь очищувальною силою.
У загальному культі природи у слов`ян найбільш широко був розповсюдже- ний культ дерев, гаїв, священих тварин. Відома символіка дерева життя та кос-
мічного дерева, яке сягає корінням підземного світу, а верхівкою – неба. Серед дерев для слов`ян найбільше значення мав дуб. Людей вражали його велич, міц- ність, тривалість життя. Напевно тому, що в дуб найчастіше вдаряє блискавка, слов`яни вважали його перуновим деревом. Про зв`язок дуба з культом Перуна нам відомо з давньо-руських літописів.
Аналіз археологічних джерел дозволяє зробити висновок, що давні слов`я- ни мали досить розвинену і глибоку язичницьку міфологію і організовані форми культу. Економічною основою життя цих людей було хліборобство і тваринниц-тво, що визначало характер язичницьких вірувань.
Глибинні традиції багатьох культурних явищ чітко виступають і на етапі політичного буття східних слов`ян, коли вони створили одну з найбільших і мо-гутніх держав середньовічної Європи – Київську Русь.
Перше тисячоліття нової ери для розвитку української культури було спов-нене рядом подій історичної ваги: виникнення Києва – „матері міст руських”; об`єднання східнослов`янських племен і утворення держави – Київської Русі; переможні походи руських князів та розширення державних кордонів; небувале піднесення культури від безпосереднього спілкування з хозарами, половцями, Візантією та іншими народами; і, нарешті, запрвадження християнства. Все це разом поставило український народ та його культуру в один ряд з іншими ви-сокорозвиненими народами та культурами Європи і світу.