Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1 Інновація — це процес доведення наукової ідеї або технічного винаходу до стадії практичного використання, що приносить дохід, а також пов'язані з цим процесом техніко-економічні та інші зміни у соціальному середовищі. Інновація повинна задовольняти ринковий попит, мати новизну і приносити прибуток виробнику.Інновації необхідно відрізняти від несуттєвих видозмін у продуктах та технологічних процесах (естетичні зміни). Незначні технічні або зовнішні зміни в продуктах, які залишають незмінними конструктивне виконання та не впливають на параметри якості, вартість виробу, не є інноваціями.Новизну інновацій оцінюють за технологічними параметрами та з ринкової позиції. За технологічними -параметрами розрізняють інновації продуктові і процесні.Продуктові інновації включають застосування нових матеріалів, напівфабрикатів і комплектуючих; одержання принципово нових продуктів.Процесні інновації пов'язані з новими методами організації виробництва (новими технологіями). Процесні інновації пов'язані зі створенням нових організаційних структур у складі підприємства.У залежності від змін, що вносяться, виділяють інновації: радикальні; покращуючі; модифікаційні.У залежності від розповсюдження інновації бувають одиничні та дифузні.За місцем у виробничому циклі інновації класифікують на сировинні; забезпечуючи, продуктові.За наступністю інновації виділяють наступні інновації: скасовуючі; заміщувані; зворотні, відкриваючі; ретровведення.За обсягом розрізняють інновації локальні, системні та стратегічні.За інноваційним потенціалом та ступенем новизни інновації бувають радикальні, комбіновані та удосконалюючі.Інноваційна діяльність - це діяльність, яка спрямована на використання і комерціалізацію результатів наукових досліджень та розробок і зумовлює випуск на ринок нових конкурентоспроможних товарів і послуг. Відповідно до ч. 1 ст. 325 Господарського кодексу України інноваційною діяльністю у сфері господарювання є діяльність учасників господарських відносин, що здійснюється на основі реалізації інвестицій з метою виконання довгострокових науково-технічних програм з тривалими строками окупності витрат і впровадження нових науково-технічних досягнень у виробництво та інші сфери суспільного життя.
2 Економічна конкуренція (як її визначає законодавець у ст. 1 Закону "Про захист економічної конкуренції") - це змагання між суб'єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб'єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб'єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб'єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку.Основними учасниками ринкової конкуренції є виробники та споживачі, інтереси яких взаємопов'язані: виробники задовольняють свої інтереси щодо отримання прибутку від своєї діяльності за рахунок задоволення інтересів споживачів у товарах певного асортименту, відповідної якості та в необхідній кількості. Однак на ринку, попри юридичну рівність усіх учасників відповідних правовідносин, реальні можливості щодо задоволення своїх інтересів мають економічно сильніші учасники. Відтак малі та середні виробники (підприємці), більшість споживачів опиняються в залежності від ставлення до них крупних виробників. Зловживання останніми своїми можливостями призводить до порушення законних інтересів інших виробників (щодо доступу на ринок та дотримання їх прав та врахування законних інтересів з боку конкурентів) та споживачів (щодо безпеки, кількості, асортименту, якості, ціни товарів).Економічна конкуренція можлива лише за умов збалансованого поєднання приватних інтересів її учасників та публічних інтересів - щодо дотримання прав та законних інтересів споживачів, держави як організатора господарського життя в суспільстві, територіальних громад щодо екологічної безпеки виробництва тощо.
3 Монопо́лія — виключне право (виробництва, торгівлі, промислу тощо), що належить одній особі, групі осіб (олігополія) чи державі.Монопо́льне утво́рення — підприємство, об'єднання чи господарське товариство та інше утворення, що займає монопольне становище на ринку.Термін «монополія» походить від грецьких слів («mono» — один, «poleo» — продаю) — наявність одного продавця товару чи послуги на ринку. Це монополія одного підприємства або продавцяРинок чистої монополії — це такий тип побудови ринку, на якому продукцію пропонує один продавець. Підприємство-монополіст має задовольнити всіх потенційних покупців певного товару в межах даного ринку, і тому це підприємство ототожнюється з галуззю. В широкому розумінні монополія — це така ситуація, за якої продавців (виробників) настільки мало, що кожний з них може впливати на загальний обсяг пропозиції та ціну продукції, що реалізується.Головними ознаками ринку чистої монополії є: — відсутність досконалих замінників продукції фірми-монополіста; — неможливість входження на ринок інших фірм; — велика кількість покупців на ринку; — досконала інформованість щодо цін, фізичних ознак товару, інших параметрів ринку.Суб'єкт господарювання займає монопольне(домінуюче) становище на ринку товарів, якщо:— на цьому ринку немає жодного конкурента; — немає значної конкуренції внаслідок обмеженої можливості доступу інших підприємств на ринок; — частка підприємства на ринку продукції перевищує 35 % і суб'єкт господарювання не довів, що зазнає значної конкуренції.Протягом всієї історії розвитку монополій, вони були представлені різними видами, які можна класифікувати за такими ознаками:За причиною виникнення[ред. • ред. код]За такою ознакою можна виділити три основні види монополій — природна, адміністративна, економічна.
Природна монополія виникає внаслідок об'єктивних причин. Вона відбиває ситуацію, коли попит на даний товар чи послугу найкраще задовольняється однією або кількома фірмами. В її основі — особливості технологій виробництва й обслуговування споживачів. Тут конкуренція неможлива або небажана, бо при входженні в галузь інших фірм, витрати на виготовлені продукції зростуть. Причиною є економія від маштабу — чим більше вироблено продукції, тим менша її вартість. Прикладом можуть служити енергозабезпечення, телефонні послуги, зв'язок, трубопровідний транспорт і т. д. У цих галузях існує обмежена кількість, якщо не єдине національне підприємство, і тому, природньо, вони посідають монопольне становище на ринку. Ліквідація чи розукрупнення таких монополій економічно недоцільні. Найвища ефективність функціонування галузі забезпечується лише за умови наявності одного виробника чи дистриб’ютора (розподільника).
Адміністративна монополія виникає внаслідок дій державних органів. 3 одного боку, це надання окремим фірмам виключного права на виконання певного роду діяльності. Так голландській та англійській Ост-Індським компаніям на початку 17 ст. державою було надано вийняткове право на торгівлю з Індією. 3 другого боку, це організаційні структури для державних підприємств, коли вони об'єднуються і підпорядковуються різним главкам, міністерствам, асоціаціям. Тут, як правило, групуються підприємства однієї галузі Вони виступають на ринку як єдиний господарський суб'єкт і між ними відсутня конкуренція. Економіка колишнього Радянського Союзу належала до найбільш монополізованих у світі. Домінуючою там була саме адміністративна монополія, передусім монополія всесильних міністерств і відомств. Більше того, існувала абсолютна монополія держави на організацію й управління економікою, яка базувалась на пануючій державній власності на засоби виробництва.
Найпоширенішою є економічна монополія. Саме про неї ітиме головним чином мова далі. Її поява зумовлена економічними причинами, вона виростає на базі закономірностей господарського розвитку. Йдеться про підриємців, які зуміли завоювати монопольне становище на ринку. До нього ведуть два основні шляхи. Перший полягає в успішному розвитку підприємства, постійному зростанні його масштабів шляхом концентрації капіталу. Другий — набагато швидший — базується на процесах централізації капіталів, тобто на добровільному об'єднанні або поглинанні переможцями банкрутів. Тим чи іншим шляхом або поєднуючи обидва, підприємство досягає таких масштабів, коли починає домінувати на ринку. Воно переходить в іншу категорію підприємств: з розряду «статистів», що не грають істотної ролі і кожне зокрема не може вплинути на загальну ситуацію, до розряду «солістів», які фактично розігрують ринковий «спектакль».Могутні капіталістичні об'єднання (у формі картелів, синдикатів, трестів, концернів), які виникають на базі концентрації виробництва і капіталу й зосереджують у своїх руках виробництво чи продаж певного товару для отримання максимальних прибутків.
4 Ціна і ціноутворення є важливими складовими функціонування ринкового механізму. Перед усіма комерційними і багатьма некомерційними організаціями постає завдання призначення ціни на свої товари та послуги. У зв'язку з цим підготовка фахівців будь-якої сфери діяльності повинна ґрунтуватися на глибоких знаннях процесу ціноутворення та особливостей цінового регулювання. Адже від цін багато в чому залежать досягнуті комерційні результати, а правильна чи помилкова цінова політика справляє довгострокову дію на все підприємство та його подальшу діяльність.Відомі найрізноманітніші види цін на товари та послуги. У найзагальнішому вигляді ціни є результатом домовленості між покупцем і продавцем товару чи послуги. Природно, що при здійсненні операції купівлі-продажу продавець прагне встановити високу ціну на свій товар, а покупець — заплатити якомога менше. Внаслідок торгування, в кінцевому підсумку, й встановлюється прийнятна для обох сторін ціна. Проте не завжди покупець і продавець мають можливість особисто вести переговори про прийнятний для обох сторін рівень цін. Найчастіше виробник чи продавець товару призначає ціну вже на стадії планування напрямків своєї діяльності, що вимагає прогнозування можливих варіантів цін на свою продукцію. Це, в свою чергу, вимагає глибоких знань суті процесу ціноутворення та формування навичок встановлення оптимальних рівнів цін.Компанії застосовують різноманітні економічні форми управління ціноутворенням. У порівняно невеликих компаніях ціни встановлює вище керівництво, у великих ціноутворенням, як правило, займається управлінський персонал середнього рівня. При цьому найчастіше керуються хибною думкою, що встановлення оптимальної ціни на товар - завдання виключно відділу збуту (маркетингу) підприємства. Для того щоб підприємство функціонувало ефективно, мало прибутки, отже, і можливості для свого розвитку, необхідно щоб проблеми ціноутворення на підприємстві вирішували висококваліфіковані фахівці, ґрунтуючись на глибоких теоретичних знаннях, із вмілим практичним підходом. Усе це разом підкреслює необхідність підготовки спеціалістів-економістів із великим багажем знань та вмінь сучасного процесу ціноутворення.
5 Державна економічна політика - стратегія цілеспрямованого впливу на економічні процеси на макро- і мікрорівні, створення та вдосконалення умов економічного розвитку відповідно до певного суспільного устрою. Державне управління розглядається як інструмент реалізації економічної політики.
Основними напрямами економічної політики, що визначаються державою, є:структурно-галузева політика, спрямована на здійснення державою прогресивних змін у структурі народного господарства, удосконалення міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій, стимулювання розвитку галузей, які визначають науково-технічний прогрес, забезпечують конкурентоспроможність вітчизняної продукції та зростання рівня життя населення. Складовими цієї політики є промислова, аграрна, будівельна та інші сфери економічної політики, щодо яких держава здійснює відносно самостійний комплекс заходів стимулюючого впливу;інвестиційна політика, спрямована на створення суб'єктам господарювання необхідних умов для залучення і концентрації коштів на потреби розширеного відтворення основних засобів виробництва, переважно у галузях, розвиток яких визначено як пріоритети структурно-галузевої політики, а також забезпечення ефективного і відповідального використання цих коштів та здійснення контролю за ним;амортизаційна політика, спрямована на створення суб'єктам господарювання найбільш сприятливих та рівноцінних умов забезпечення процесу простого відтворення основних виробничих і невиробничих фондів переважно на якісно новій техніко-технологічній основі;політика інституційних перетворень, спрямована на формування раціональної багатоукладної економічної системи шляхом трансформування відносин власності, здійснення роздержавлення економіки, приватизації та націоналізації виробничих фондів, забезпечення на власній основі розвитку різних форм власності і господарювання, еквівалентності відносин обміну між суб'єктами господарювання, державну підтримку і захист усіх форм ефективного господарювання та ліквідацію будь-яких протизаконних економічних структур;цінова політика, спрямована на регулювання державою відносин обміну між суб'єктами ринку з метою забезпечення еквівалентності в процесі реалізації національного продукту, дотримання необхідної паритетності цін між галузями та видами господарської діяльності, а також забезпечення стабільності оптових та роздрібних цін;
6 Досягнення цілей та завдань науково-технічної політики здійс-нюється державою через застосування конкретних методів її реалізації. За ознакою форми впливу на науково-технічний розвиток економіки весь арсенал цих методів поділяється на дві групи: методи прямого та методи непрямого регулюванняДосягнення цілей та завдань науково-технічної політики здійс-нюється державою через застосування конкретних методів її реалізації. За ознакою форми впливу на науково-технічний розвиток економіки весь арсенал цих методів поділяється на дві групи: методи прямого та методи непрямого регулювання.До методів прямого регулювання належать:визначення державних пріоритетів розвитку науки і техніки;державні науково-технічні програми;державне замовлення в науково-технічній сфері;державна науково-технічна експертиза;бюджетне фінансування досліджень та робіт, що виконуються в рамках пріоритетних напрямків розвитку науки і техніки;державна політика щодо формування та заохочення науково-технічних кадрів;державна політика у сфері патентів і ліцензій.До методів непрямого регулювання належать:диференційована податкова політика;стимулююча фінансово-кредитна політика;гнучка амортизаційна політика;правовий захист інтелектуальної власності;державна політика у сфері міжнародного науково-технічного співробітництва.
7 Недобросовісна конкуренція є антиподом конкуренції. У Господарському кодексі України (ст.ст. 32—37) визначено поняття недобросовісної конкуренції, названо її види і відповідальність за це правопорушення. У ст.32 ГК України та в ст.1 Закону “Про захист від недобросовісної конкуренції” від 07.06.1996 р. поняття “недобросовісна конкуренція” визначене як будь-які дії в конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності. У літературі надане наукове визначення недобросовісної конкуренції як порушення правил поведінки, які склалися, широко застосовуються в підприємництві і визнаються підприємцями як обов'язкові ділові норми, що завдає шкоди відносинам добросовісної конкуренції і свободи підприємницької діяльності [Саніахмето-ва Н.О. Правовий захист підприємництва в Україні. — Київ, 1999, с.169]. Правове визначення (генеральний делікт) поняття недобросовісної конкуренції як будь-яких дій у конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності, є найважливішою кормою Закону України “Про захист від недобросовісної конкуренції”. Використання зазначеного поняття надало імпульс розробці і прийняттю передбачених ст. 33 Закону правил професійної етики в конкуренції для галузей економіки і відповідних сфер підприємницької діяльності, сприяло затвердженню в правосвідомості підприємців необхідності чесної поведінки в сфері підприємництва. Аналізуючи законодавче визначення недобросовісної конкуренції, необхідно відзначити, що відповідно до чинного законодавства певні дії можуть бути визнані недобросовісною конкуренцією лише в тому разі, якщо вони посягають на правовідносини в сфері підприємницької діяльності. Складність у визначенні недобросовісності дій суб'єкта господарювання, виходячи із законодавчого визначення недобросовісної конкуренції, полягає у використанні в якості оцінного критерію такої поведінки правил, торгових та інших чесних звичаїв у підприємницькій діяльності. Чинне законодавство не містить нормативного визначення понять “правила”, “торгові та інші чесні звичаї”. Тому визначення протиправності поведінки суб'єкта господарювання як протиріччя зазначеним правилам і звичаям є прерогативою органів, уповноважених застосовувати законодавство про захист від недобросовісної конкуренції. Недобросовісною конкуренцією є, зокрема, дії, визначені главами 2-4 Закону. У Законі зазначено три види правопорушень: - неправомірне використання ділової репутації суб'єкта господарювання; - створення перешкод суб'єктам господарювання у процесі конкуренції та досягнення неправомірних переваг у конкуренції; - неправомірне збирання, розголошення та використання комерційної таємниці.
8 держава здійснює контроль за економічною концентрацією суб'єктів підприємницької діяльності з метою охорони і заохочення конкуренції для недопущення подальшої монополізації ринку, захисту інтересів споживачів, протидії зловживанню великими господарюючими структурами своїм монопольним становищем на ринку. На відміну від законодавства, що діяло раніше, у якому контроль за економічною концентрацією був передбачений лише на рівні підзаконних, в основному відомчих, нормативно-правових актів, розділ V Закону “Про захист економічної конкуренції” передбачає основні положення такого контролю. Зокрема, у Законі визначено поняття концентрації суб'єктів господарювання, названо учасників концентрації, визначено випадки, в яких необхідне отримання дозволу на концентрацію суб'єктів господарювання, а також підстави надання дозволу на концентрацію суб'єктів господарювання.Органи Антимонопольного комітету України здійснюють державний контроль за концентрацією суб'єктів господарювання (далі — концентрація) з метою запобігання монополізації товарних ринків, зловживання монопольним (домінуючим) становищем, обмеження конкуренції.Згідно зі ст.22 Закону концентрацією визнається: 1) злиття суб'єктів господарювання або приєднання одного суб'єкта господарювання до іншого; 2) набуття безпосередньо або через інших осіб контролю одним або кількома суб'єктами господарювання над одним або кількома суб'єктами господарювання чи частинами суб'єктів господарювання, зокрема, шляхом: а) безпосереднього або опосередкованого придбання, набуття у власність іншим способом активів у вигляді цілісного майнового комплексу або структурного підрозділу суб'єкта господарювання, одержання в управління, оренду, лізинг, концесію чи набуття в інший спосіб права користування активами у вигляді цілісного майнового комплексу або структурного підрозділу суб'єкта господарювання, в тому числі придбання активів суб'єкта господарювання, що ліквідується; б) призначення або обрання на посаду керівника, заступника керівника спостережної ради, правління, іншого наглядового чи виконавчого органу суб'єкта господарювання особи, яка вже обіймає одну чи кілька з перелічених посад в інших суб'єктах господарювання, або створення ситуації, при якій більше половини посад членів спостережної ради, правління, інших наглядових чи виконавчих органів двох чи більше суб'єктів господарювання обіймають одні й ті самі особи; 3) безпосереднє або опосередковане придбання, набуття у власність іншим способом чи одержання в управління часток (акцій, паїв), що забезпечує досягнення чи перевищення 25 або 50 відсотків голосів у вищому органі управління відповідного суб'єкта господарювання.
9 Державне регулювання економіки стало необхідним для здійснення соціальної політики, взагалі стратегії соціалізації в широкому змісті. Колективне споживання або задоволення суспільних потреб (охорона здоров'я, освіта, підтримка незаможних і ін.) неможливі без використання державних важелів і організацій. І, нарешті, хотілося б особо підкреслити, маючи на меті день сьогоднішній, потреба в державній підтримці і часом організації фундаментальних наукових досліджень, а також захисту навколишнього середовища.Таким чином, державний вплив на розвиток екоеноміки обумовлений появою нових економічних потреб, із якими ринок по своїй природі не може справитися. І, хоча подібне регулювання в сучасній ринковій економіці здійснюється в набагато менших масштабах, чим в адміністративно - командній системі, усе ж тут економічна роль держави велика, особливо в порівнянні із системою вільної конкуренції.Як зазначається в ст. 42 Конституції України, держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності, захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт[2].У свою чергу, статтею 10 Господарського кодексу України регламентовані основні форми та методи державного впливу на розвиток господарських відносин[3]. З-поміж, варто зупинитися на наступних.1. Основними напрямами економічної політики, що визначаються державою, є:Ø структурно-галузева політика, спрямована на здійснення державою прогресивних змін у структурі народного господарства, удосконалення міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій, стимулювання розвитку галузей, які визначають науково-технічний прогрес, забезпечують конкурентоспроможність вітчизняної продукції та зростання рівня життя населення.- Складовими цієї політики є промислова, аграрна, будівельна та інші сфери економічної політики, щодо яких держава здійснює відносно самостійний комплекс заходів стимулюючого впливу;- інвестиційна політика, спрямована на створення суб'єктам господарювання необхідних умов для залучення і концентрації коштів на потреби розширеного відтворення основних засобів виробництва, переважно у галузях, розвиток яких визначено як пріоритети структурно-галузевої політики, а також забезпечення ефективного і відповідального використання цих коштів та здійснення контролю за ним;- амортизаційна політика, спрямована на створення суб'єктам господарювання найбільш сприятливих та рівноцінних умов забезпечення процесу простого відтворення основних виробничих і невиробничих фондів переважно на якісно новій техніко-технологічній основі;- політика інституційних перетворень, спрямована на формування раціональної багатоукладної економічної системи шляхом трансформування відносин власності, здійснення роздержавлення економіки, приватизації та націоналізації виробничих фондів, забезпечення на власній основі розвитку різних форм власності і господарювання, еквівалентності відносин обміну між суб'єктами господарювання, державну підтримку і захист усіх форм ефективного господарювання та ліквідацію будь-яких протизаконних економічних структур;- цінова політика, спрямована на регулювання державою відносин обміну між суб'єктами ринку з метою забезпечення еквівалентності в процесі реалізації національного продукту, дотримання необхідної паритетності цін між галузями та видами господарської діяльності, а також забезпечення стабільності оптових та роздрібних цін;- антимонопольно-конкурентна політика, спрямована на створення оптимального конкурентного середовища діяльності суб'єктів господарювання, забезпечення їх взаємодії на умовах недопущення проявів дискримінації одних суб'єктів іншими, насамперед у сфері монопольного ціноутворення та за рахунок зниження якості продукції, послуг, сприяння зростанню ефективної соціально орієнтованої економіки;
10 Істотними умовами укладення договорів про трансфер технологій є:1) перелік складових технологій, що передаються (з визначенням їх функціональних властивостей та гарантованих показників);2) ціна технологій чи розмір плати за їх використання;3) строки, місце та спосіб передачі технологій та/або їх складових;4) умови передачі технічних знань, необхідних для монтажу, експлуатації та забезпечення функціонуванняобладнання, придбання чи оренди, монтажу і використання машин, обладнання, комплектувальних частин та матеріалів;5) розмір, порядок та умови виплати винагороди за використання технологій, а також вид виплат (разові платежі - паушальні, періодичні відрахування - роялті або інші види виплат);6) відповідальність сторін за порушення умов договору;7) порядок вирішення спірних питань стосовно виконання умов договору.Договори про трансфер технологій повинні включати також умови щодо:1) ліцензії та її умови на використання технологій та їх складових;2) територіальних обмежень (заборона використовувати передані за договором технологію, її складові на території, не передбаченій у договорі);3) обмежень галузі застосування технологій та їх складових;4) порядку надання субліцензій на складові технології третім особам (у разі потреби включення третіх осіб у технологічний процес виробництва продукції), крім випадків передачі прав на використання знаків для товарів і послуг, комерційних (фірмових) найменувань, з визначенням обмежень права на використання технології та її складових, включаючи обмеження кола осіб, яким дозволено використовувати складові технологій і мати доступ до інформації про них;5) передачі прав на ноу-хау, техніко-економічні обґрунтування, плани, інструкції, специфікації, креслення та інші інформаційні матеріали про технології та їх складові, необхідні для ефективного їх використання, включаючи обмеження, пов'язані з умовами збереження конфіденційності інформації про технології та їх складові під час їх використання;6) проведення робіт з удосконалення технологій та їх складових і порядок надання сторонами інформації про ці вдосконалення;7) надання консультацій та послуг з проектування, асистування та навчання кадрів, які забезпечують реалізацію технологій, і управлінського персоналу особи, якій передаються права на технологію та її складові;8) страхування технологій та їх складових;9) порядку компенсації витрат, пов'язаних з трансфером технологій, включаючи пристосування технологій та їх складових до умов підприємства, наукової установи, організації та вищого навчального закладу, де вони будуть використовуватися, навчання персоналу;10) обмежень, що стосуються діяльності сторін у разі закінчення строку дії договору, його розірвання або виникнення форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили).Стаття 20. Особливості укладення договорів про трансфер технології1. Під час передачі (трансферу) технологій укладаються договори, визначені Цивільним кодексом України, щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності з урахуванням вимог статті 19 цього Закону.2. Разом з договором про трансфер технологій можуть укладатися договори про:1) гарантії осіб, які передають технології та їх складові, стосовно можливості досягнення економічних показників і виробництва продукції із застосуванням цих технологій та складових;2) гарантії осіб, які передають технології та їх складові, стосовно конфіденційності та нерозголошення інформації третім особам;3) проведення комплексу інженерних, екологічних або інших робіт, необхідних для застосування технологій та їх складових;4) обслуговування обладнання.
11 Стаття 5 Закону України «Про природні монополії» встановлює повноваження Антимонопольного комітету складати і вести переліки конкретних підприємців, які є суб’єктами природних монополій, тобто тих, які реально працюють у цих галузях. Проте на практиці реалізувати цю норму досить важко, бо це досить складне завдання. За законом, визначення суб’єкта природної монополії включає всіх суб’єктів господарювання, які реалізують свою продукцію на ринку, що перебуває в стані природної монополії. Але у сфері природних монополій діють не тільки суб’єкти господарювання, у яких основний вид економічної діяльності збігається з цією сферою (комбінати комунальних підприємств, залізниці, підприємства електроенергетики й газопостачання), але й ті, в яких такого збігу немає При цьому, сьогодні відсутні статистичні дані й показники щодо таких суб’єктів. Нинішній перелік суб’єктів природних монополій не є вичерпним і повним ще й тому, що до нього не входять підприємці, які працюють на ринках природних монополій, але ця діяльність не збігається з їхньою основною діяльністю. Так, системи мереж, які забезпечують потреби населення у питній воді, відведення використаної для побутових та інших потреб води, опалення адміністративних будівель і житла, передачу електричної енергії місцевими мережами, місцевий телефонний зв’язок, послуги користування під’їзними залізничними коліями, транспортування природного газу розподільними трубопроводами сьогодні перебувають у власності й експлуатуються суб’єктами господарювання, в яких ці послуги у сфері природних монополій не збігаються з основною діяльністю. До того ж, в Україні паралельно з процесом приватизації відбувається перерозподіл інфраструктурних об’єктів, які раніше належали державі. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів від 25.12.98 р. №2074 «Про поетапну передачу у комунальну власність територіальних громад великих міст (об’єктів теплопостачання споживачів житлово-комунальної сфери» та«Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» частина об’єктів природних монополій передаються в комунальну власність територіальних громад міст, на баланси сільських рад чи інших власників. Надання додаткових повноважень Антимонопольному комітету України призвело до поєднання принципово різних державних функцій – функцій регулювання і функцій контролю. Вони різні за своїм характером, предметом застосування управлінської діяльності, механізмами реалізації, вимогами до фахівців, які повинні їх виконувати. По суті антимонопольні органи повинні здійснювати функцію контролю – контролювати дотримання конкурентного законодавства, попереджати і припиняти монополістичні дії та сприяти розвитку конкуренції, яка, в свою чергу, вже виконує регулюючі функції. Покладання на антимонопольні органи повноважень регулювання окремих параметрів виробництва у сфері природних монополій відволікає їх від основного завдання і унеможливлює ефективне виконання ними безпосередніх обов’язків – захисту конкуренції.В зв’язку з цим в Україні необхідно створювати незалежні регулюючі комісії у сферах природних монополій, що забезпечить високий рівень спеціалізації фахівців, концентрацію зусиль та обмежених ресурсів на виконання безпосередніх регулюючих функцій. При чому, такі процеси передбачено Законом України «Про природні монополії», стаття 4 якого визначає, що регулювання діяльності суб’єктів природних монополій повинно здійснюватися відповідними національними комісіями. Проте в процесі підготовки цього закону під тиском груп, зацікавлених у продовженні неконтрольованості цих сфер та відсутності єдиної системи їхнього регулювання, в статтю 4 було зумисне внесено положення, яке передбачає, що у випадках, встановлених законом, регулювання діяльності природних монополій може здійснюватися органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування. Тут же встановлено, що, якщо діяльність суб’єктів природних монополій, яка підлягає регулюванню, згідно з цим законом, спрямована на задоволення потреб окремого регіону то функції регулювання суб’єктів природних монополій можуть бути делеговані обласним адміністраціям з наданням їм повноважень регулюючих комісій, визначених законом.Таким чином, було фактично розмито й розпорошено систему державного регулювання природними монополіями унеможливлено єдину державну політику в цій сфері та ефективні важелі регулювання і контролю за її суб’єктами. В результаті в Україні досі не створено необхідної мережі національних галузевих комісій з регулювання природних монополій. Працюють лише Національна комісія регулювання енергетики та Національна комісія регулювання зв’язку, яка, як свідчить практика, не в змозі ефективно обмежувати монопольне право «Укртелекому» встановлювати тарифи у сфері зв’язку і, навіть, підіграє інтересам й прагненням цього природного монополіста.
12 Форми безготівкових розрахунків виражають конкретний спосіб існування, внутрішню організацію змісту системи безготівкових розрахунків. Форми безготівкових розрахунків охоплюють сукупність розрахункових документів, порядок їх оформлення та приймання установами банків, відповідний документооборот. Кожна з форм безготівкових розрахунків характеризується своєю структурою, сукупністю ознак, конкретним механізмом платежу. Доцільність використання тієї чи іншої форми розрахунків визначається конкретним господарським завданням, змістом і методами розв'язання фінансових проблем господарськими суб'єктами.У сучасних умовах використовуються такі основні форми безготівкових розрахунків:платіжні доручення;платіжні вимоги-доручення;чеки;акредитиви;платіжні вимоги;векселі;інкасові доручення (розпорядження).Форми безготівкових розрахунків розрізняють залежно від характеру і змісту відповідних розрахункових документів. Розрахункові документи є інструментами здійснення безготівкових розрахунків. За формою і змістом вони повинні відповідати певним вимогам: бути простими, зрозумілими платникові і одержувачу коштів, точно визначеними, зручними в користуванні, давати максимально повну і точну інформацію про грошову операцію, що проводиться.Форма безготівкових розрахунків визначається в договорі між постачальником і покупцем. Кожна окрема форма безготівкових розрахунків несе певне економічне навантаження, має свої сильні і слабкі сторони, специфічні особливості та сфери найефективнішого використання. Ефективність господарського обороту безпосередньо залежить від правильності вибору і доцільності використання тієї чи іншої форми розрахунків. У зв'язку з цим важливою є проблема подальшого розвитку і вдосконалення таких форм безготівкових розрахунків, які б сприяли оптимізації господарського обороту країни.Правильності оформлення розрахункових документів у банківській практиці приділяється особлива увага. Якщо хоча б один з реквізитів документів не заповнений або заповнений неправильно, банк такий розрахунковий документ до виконання не приймає. Використання факсиміле замість підпису, виправлення і підчистки у розрахункових документах не допускаються. Банк не має права робити виправлення на поданих розрахункових документах.У разі відмови прийняти від клієнта розрахунковий документ банк у день отримання документа має зробити на його зворотній стороні напис про причину повернення документа без виконання (за підписами головного бухгалтера і виконавця, завіреними штампом банку) та повернути його клієнтові.Недостовірність розрахункового документа часто-густо вказує на незаконність грошової операції, що проводиться.Банк не несе відповідальності за достовірність змісту розрахункового документа.Платник з урахуванням своїх технічних можливостей може подавати до банку розрахункові документи як у паперовій формі, так і у вигляді електронних розрахункових документів (електронних повідомлень) каналами зв'язку. Конкретний спосіб подання платником (клієнтом) документів до банку передбачається в договорі на розрахунково-касове обслуговування.
13 Функції грошей є конкретним проявом їхньої сутності. У цьому плані очевидно, що трансформація економічної природи сучасних грошей зумовлює й модифікацію їхніх функцій. Традиційно в економічній науці виділяють п’ять головних функцій грошей:міра вартості;засіб обігу;засіб платежу;засіб нагромадження;світові гроші.Усі ці п'ять функцій грошей у їх системній єдності становлять реальний рух грошей (реальне функціонування грошової маси). Зміст тієї чи іншої функції грошей відображає особливості досягнутого рівня (етапу) еволюції самих грошей.Функція грошей як міри вартості проявляється через вимір грошової вартості (ціни) товарів. Без кількісної визначеності вартості в ціні товару неможливе ринкове господарство і еквівалентний товарний зв’язок між товаровиробникамиДля забезпечення виконання грошима функції міри вартості держава у законодавчому порядку впроваджує масштаб цін, встановлюючи певну грошову одиницю розрахунків – національну валюту. Масштаб цін відіграє важливу технічну роль при виконанні грішми функції міри вартості.купівлі-продажу товарів гроші (готівкою або на банківському рахунку) обов'язково повинні бути в наявності.Функцію засобу обігу виконують реальні гроші.Обидві функції грошей як міри вартості і як засобу обігу органічно взаємопов'язані. Саме ці дві основні функції зумовлюють сутність грошей. Функція грошей як засобу обігу доповнює функцію грошей як міри вартості. Ідеальна міра вартості перетворюється у господарському обороті в реальний засіб обігу.Функція грошей як засобу платежу відображає особливості кредитного господарства, тобто реалії купівлі-продажу товарів у кредит з відстрочкою оплати (відстрочкою платежу). Покупці сплачують гроші за товари лише тоді, коли настає строк платежу.Розвиток кредиту і банківської системи закономірно звужує поле застосування грошей як засобу обігу і значно розширює масштаби використання кредитних грошей – грошей як платіжного засобу. Переважання грошей як засобу обігу характерне для кризових економічних умов.Виконання грошима функції засобу платежу створює можливість виникнення ситуації взаємної неплатоспроможності і заборгованості. Проблема неплатежів стала однією з найгостріших у сучасній фінансовій системі України. На ринку збільшується кількість продавців, які прагнуть продати свій товар, щоб одержати реальні гроші; і навпаки, покупці не можуть купити товари, бо не мають для цього грошей.У функції засобу нагромадження гроші вилучаються з товарного обігу і нагромаджуються на банківських рахунках (в установах банків). Такі заощадження є об’єктивною потребою розвитку ринкового господарства. Банки акумулюють гроші як засіб нагромадження і через позику знаходять їм прибуткове застосування в інших структурних ланках народного господарства.Світові гроші у функціональному плані відображають вихід товарно-грошового обміну за межі національних кордонів. Порівняння купівельної спроможності грошових одиниць різних країн світу відбувається на міжнародних грошових (валютних ринках). При цьому виникає специфічний інструмент міжнародного порівняння національних грошей – валютний курс.
14 Одними з основних функцій антимонопольних органів є контрольна та розслідувально - юрисдикційна, які полягають у здійсненні контролю за станом товарних ринків, виявленні монополістів, а також порушень антимонопольно-конкурентного законодавства з метою відновлення стану ринків, майнового становища потерпілих від цього осіб та застосування господарських санкцій до правопорушників.Залежно від характеру порушень антимонопольно-конкурентного законодавства розрізняють такі їх види: 1) недобросовісна конкуренція; 2) антиконкурентні дії (монополістичні) зловживання; 3) протидія антимонопольним органам.Недобросовісною конкуренцією відповідно до Закону "Про захист від недобросовісної конкуренції" визнаються будь-які дії у конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності.Розрізняють три великі групи правопорушень, що належать до недобросовісної конкуренції, а саме:неправомірне використання ділової репутації;створення перешкод господарюючим суб'єктам (підприємцям) у процесі конкуренції та досягнення неправомірних переваг у конкуренції;неправомірні дії щодо комерційної таємниці конкурент/іншого суб'єкта господарювання (підприємця).Своєю чергою кожна група зазначених правопорушень має численні прояви.Так, недобросовісне використання діючої репутації може проявлятися через такі дії:неправомірне використання чужих позначень, рекламних матеріалів, упаковки (використання без дозволу уповноваженої на те особи чужого імені, фірмового найменування, знаків для товарів і послу, інших позначень, а також рекламних матеріалів, упаковки товарів, назв літературних, художніх творів, періодичних видань, назв місць походження товарів, що може призвести до змішування з діяльністю іншого господарюючого суб'єкта (підприємця), який має пріоритет та їх використання);неправомірне використанням товару іншого виробника (тобто введення у господарський обіг під своїм позначенням товару іншого виробника шляхом змін чи зняття позначень виробника без дозволу уповноваженої на те особи);копіювання зовнішнього вигляду виробу (відтворення зовнішнього вигляду виробу іншого господарюючого суб'єкта (підприємця) і введення його у господарський обіг без однозначного зазначення виробника копії, що може призвести до змішування з діяльністю іншого господарюючого суб'єкта (підприємця);порівняльна реклама (така реклама, що містить порівняння з товарами, роботами, послугами чи діяльністю іншого господарюючого суб'єкта (підприємця), за винятком випадків, якщо наведені в рекламі відомості про товари, роботи, послуги підтверджені фактичними даними, є достовірними, об'єктивними, корисними для інформування споживачів).
15 Спільне проживання людей неможливо уявити без виробництва різноманітних матеріальних благ для задоволення не лише індивідуальних, а й групових та інших категорій спільних інтересів. Господарювання у розумінні задоволення господарських потреб (в одязі, житлі, предметах побуту тощо) певних соціальних груп було притаманно людській спільноті на ранніх етапах суспільного розвитку. А функціонування будь-якої людської спільноти неможливе без регулювання відносин між її членами, зокрема з питань ведення господарських справ.
За родоплемінного ладу всі питання діяльності людей, у тому числі пов'язаних з виробництвом матеріальних благ, вирішувалися в межах таких організацій (роду чи племені), кожна з яких підпорядковувалась певним правилам поведінки у формі звичаїв, прийнятих рішень громадою, радою старійшин чи обраним главою спільноти. Тобто мало місце так зване внутрішнє регулювання, яке ґрунтувалося на авторитеті громади. Товарний обмін не був розвинений, а якщо він і мав місце, то це відбувалося у відносинах з різними племенами/родами і зазвичай на засадах натурального обміну (тобто одні матеріальні блага обмінювалися на інші). Відтак, за подібної організації людство не потребувало якихось додаткових форм об'єднань, оскільки кожний член суспільства належав до певного роду-племені, в межах якого і здійснювалося виробництво певних матеріальних благ, що задовольняло насамперед інтереси відповідної громади (роду/племені), а також індивідуальні (приватні) інтереси членів такої спільноти з основних питань забезпечення їхньої життєдіяльності. [При цьому інтереси громади зазвичай переважали індивідуальні або групові інтереси.
Розподіл праці (відокремлення землеробства від скотарства, а згодом виділення ремесел і торгівлі) послаблювали родоплемінні зв'язки у стародавньому світі та згодом (разом з іншими чинниками) призвели до занепаду цієї форми організації людей.
Нові соціальні системи, що прийшли на зміну родоплемінному ладові, були різноманітними за рівнем (держава, територіальні громади сіл, селищ, міст, районів міста, навіть вулиць, а також більш автономна, ніж за родоплемінного ладу, сім'я) та за характером спільних інтересів, для реалізації яких відбувалося об'єднання кількох чи багатьох осіб. Своєю чергою серед згаданих соціальних систем можна умовно виділити такі категорії: а) універсальні, що створюються для забезпечення реалізації та захисту комплексу інтересів учасників (саме до цієї категорії з певним застереженням можна віднести державу та територіальні громади, хоча для них притаманне значно менше, ніж за родоплемінного ладу, втручання у сферу приватних інтересів); б) спеціалізовані, що створювалися для досягнення певних спільних цілей, господарських зокрема (цехи, гільдії купців, товариства для спільного здійснення певного виду господарської та/або пов'язаної з нею діяльності, а в певні історичні періоди - і діяльності, яка забезпечувала безпеку учасників господарського життя та їхнього майна).Зазначені обставини зумовили виникнення нових об'єднань на принципово нових засадах: не на підставі кровного споріднення, а шляхом вільного волевиявлення для досягнення певної мети, в тому числі господарської. Так, ще в стародавні часи функціонували своєрідні товариства (згадки про них зустрічаються у древніх асирійців, фінікіян, греків):а) за участю купців, що вели морську торгівлю, та їх позичальників, які часто-густо ставали компаньйонами власника судна;б) з ремісників для спільного збуту товарів;в) земельні товариства, які також викопували функції охорони від зовнішніх ворогів.Саме вони я стали підґрунтям виникнення в майбутньому господарських організацій сучасного типу - торгових (або господарських) товариств.Стародавня держава також брала на себе функції організації господарського життя в країні, аби приватна ініціатива не завдавала істотної шкоди загальному благу та не мала руйнівного впливу на державу. З давніх часів відоме регулювання діяльності природних монополій шляхом встановлення граничних цін на їх продукцію (роботи, послуги). Держава визначала й правила для осіб, що здійснювали господарську діяльність з метою отримання прибутку, встановлюючи для них певні вимоги та обтяження та користь держави (різноманітні податки, збори), інших учасників господарського життя, передбачаючи, зокрема, відповідальність боржників перед кредиторами, включаючи й визнання боржника неплатоспроможним (банкрутом) з метою застосування спеціальної процедури ліквідації його заборгованості перед кредиторами.Стародавній Рим, увібрав у себе надбання підкорених ним народів, а також греків-колоністів, що асимілювалися серед місцевого населення і, відповідно, принесли досвід організації господарського життя. Римському праву були вже відомі: договірне товариське об'єднання - societas, організація корпоративного типу, що стала прообразом інституту юридичної особи - univеrsitatas corpus, а також товариство публікантів - societas publicanorum (vecigalium) як змішана форма societas і univеrsitatas.Регулювання господарської сфери в стародавні часи не відокремлювалося від регулювання інших суспільних відносин. Відтак, у таких відомих зведеннях стародавніх законів, як Дігести Юстиніана, Руська Правда, Литовський статут, знаходимо окремі положення, що стосувалися спільного ведення торгових справ, відповідальності боржників перед кредиторами, неплатоспроможності (банкрутства) та деякі інші.Бурхливий розвиток ремесел і торгівлі в епоху середньовіччя (зазвичай у приморських містах, пов'язаних з торгівлею з іншими територіями та державами) сприяв розвитку спеціального регулювання цієї сфери, спочатку у формі торгових звичаїв, рішень судів зі справ між торговцями, збірок таких звичаїв і суддівських рішень (як, наприклад, "Збірник морського права Ганзи"), а згодом - прийняття кодифікованих нормативно-правових актів.З Францією другої половини XVII століття, часів правління Людовіка XIV, пов'язується перша спроба кодифікації норм торгового права. Ініціатором кодифікації був міністр фінансів короля Кольбер, ім'я якого отримали два ордонанси - Ордонанс про торгівлю 1673 р. і Ордонанс мореплавства 1681 р. Завдяки ордонансам Кольбера, що згодом стали основою Торгового кодексу Наполеона 1807 р., на території Франції було уніфіковане правове регулювання торговельних операцій.Навіть в Англії, з її своєрідною правовою системою (загальне право, судові прецеденти) держава вже у першій чверті XVIII століття застосовувала закон для регулювання відносин, що мали велике публічне значення (так, у 1720 р. в Англії був прийнятий закон "Про бульбашкові компанії" (Buble Act), спрямований проти зловживань засновників акціонерних товариств).У Радянському Союзі були спроби кодифікації правового регулювання господарської сфери в 20-і роки. Так, у жовтні 1923 р. Комісією з внутрішньої торгівлі при Раді праці та оборони РРФСР був внесений у законодавчій орган проект Торговельного Зведення, доцільність прийняття якого обґрунтовувалася необхідністю зовнішнього (з боку держави) регулювання "торговопромислової стихії", ідо була притаманна для того періоду - введені у зв'язку з проведенням політики непу приватноправові елементи господарювання необхідно було пов'язати з державним сектором економіки та державним регулюванням. Проте ідея кодифікації правового регулювання в господарській сфері розглядалася у зв'язку з дискусією про співвідношення цивільного і торгового права. Відмова від політики непу і монополізація державою господарської сфери суспільного життя країни стали своєрідним приводом для відмови від дуалізму (або "двосекторності") правового регулювання господарської сфери, в якій противники господарського права вбачали загрозу розколу єдиної радянської правової системи.В 30-і роки Л.Я. Гінзбург та Є.Б. Пашуканіс - засновники наукової школи єдиного господарського права - обґрунтовували необхідність спеціального (у формі Торгового/Господарського кодексу) регулювання відносин у сфері соціалістичної економіки, включаючи до кола її суб'єктів і громадян, які вступають у майнові відносини. На жаль, політизація наукової сфери в 30-і роки і наявність серед опонентів ідеї єдиного господарського права головного тодішнього теоретика в правознавстві Л.Я. Вишенського, впливового та послідовного сталініста, призвели до трагічних наслідків для засновників цієї школи.В останній третині XX століття в Радянському Союзі знову набула поширення ідея кодифікації правового регулювання в господарській сфері, проте вона не була реалізована.Після здобуття Україною незалежності відповідно до Концепції Судово-правової реформи почав розроблятися Господарський (Комерційний) кодекс, перший варіант якого у Верховній Раді спіткала невдача, а другий (під дещо зміненою назвою - як Господарський кодекс) після тривалих складнощів (трьох читань, подолання президентського вето) був ухвалений 16 січня 2003 p., а набув чинності з 01.01.2004 р. (питання про місце Господарського кодексу в системі господарського законодавства розглядатиметься).
16 Під державним регулюванням підприємницької діяльності слід розуміти реалізацію об'єктивності економічної необхідності координування, узгодження діяльності підприємницьких структур з метою досягнення загальної мети макроекономічного розвитку - задоволення суспільних потреб. Отже, досягнення цієї мети в значній мірі залежить від наявності системи управління, форми і методів державного регулювання підприємницької діяльності.Побудова ринкової системи господарювання за своїм цільовим спрямуванням повинна забезпечувати умови для ефективної, суспільно-продуктивної підприємницької діяльності. Однак перехід до нового типу економічних відносин є неоднозначним і суперечливим, що вимагає зіставлення існуючої системи регулювання підприємництва в Україні з тенденціями її розвитку в сучасних ринкових економічних системах. Націй основі з'являється можливість прогнозування очікуваних змін У державному регулюванні підприємництва.Питання регулювання підприємницької діяльності нерозривно пов'язані з питаннями формування сприятливих умов для її розвитку. Останнє пояснюється тим, що підприємництво виступає сектором економіки, найбільш вразливим щодо таких несприятливих факторів, як циклічні коливання, фінансові обмеження, інфляційний тиск, надмірні податки, невизначеність багатьох нововведень через конкуренцію великих державних структур або корпорації змішаного державно-приватного типу.За цих умов державне регулювання підприємництва може поєднувати суто адміністративно-розпорядні, обмежувальні методи і стимуляційні, фінансово-економічні. При цьому доцільно врахувати перехідний період - проходження в змішаному, послідовно-паралельному порядку таких етапів:1) етап трансформаційного спаду, який характеризується розгортанням кризових явищ, втратою традиційних важелів управління економікою, нерозвиненістю ринкової інфраструктури, недосконалістю конкуренції, переважанням монополістичних тенденцій і, нарешті, поступовою появою ознак ринку;2) етап структурних зрушень, на якому відбувається створення конкурентно-ринкового середовища, визначаються пріоритетні сфери й галузі народного господарства, взаємодія яких із найбільш слабкими підрозділами економіки втягує останні у виробництво конкурентоспроможної продукції. На цьому етапі виникають об'єктивні передумови для формування державної політики підтримки й розвитку підприємництва на засадах селективного підбору напрямків їх діяльності, підпорядкування їхній господарській діяльності задоволенню соціальних потреб.
17 Особливе місце у системі державних органів щодо вирішення питаньгосподарського керівництва посідає Верховна Рада України. Це підтверджується тим, що вона відіграє провідну роль у встано-
вленні правових норм у системі державних органів, їх компетенцію у
галузі організації та здійснення господарської діяльності.
Зокрема, щодо організації господарювання, відповідно до
ст. 92 Конституції України, виключно законами Верховної Ради
вирішуються питання використання природних ресурсів, організа-
ції та експлуатації енергосистем, транспорту і зв’язку, правового
режиму власності, правових засад і гарантій підприємництва, кон-
куренції та норм антимонопольного регулювання тощо.
Характерним прикладом щодо цього є Закон України від
1 липня 2010 р. «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики»
(ст. 7), у якому визначені засади внутрішньої політики в економіч-
ній сфері.
Окрім цього, виключно законом про Державний бюджет
України визначаються будь-які видатки держави на соціальноекономічні потреби, розмір і цільове формування цих видатків, у
тому числі на розвиток регіонів.Найбільш значущим за юридичною силою повноважень що-
до регулювання господарської діяльності в державі наділений Пре-
зидент України. Такі повноваження встановлені Конституцією
України (ст. 106), які полягають у тому, що Президент визначає
основні напрями зовнішньої і внутрішньої, в тому числі й еконо-
мічної політики, впливає на розстановку кадрів і утворення управ-
лінських структур, у тому числі у сфері економіки.
18Відповідно до ст. 424 ЦК України майновими правами інтелектуальної власності є :1. права на використання об'єкта права інтелектуальної власності;2. виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності;3. виключне право перешкоджати неправомірному використанню об'єкта права інтелектуальної власності, в тому числі забороняти таке використання;4. інші права передбачені законом.Вказані права можуть бути передані повністю або частково. Тобто до статутного капіталу юридичної особи може бути внесено як увесь комплекс майнових прав на відповідний об'єкт, так і окрема частина таких прав (наприклад, право на використання винаходу). З цих міркувань не можна визнати вдалими положення ст. 156 Господарського кодексу України, де передбачено, що володілець патенту вправі передати свої права на використання винаходу, корисної моделі чи промислового зразка до статутного фонду підприємства. Адже, як було вказано вище, майнові права інтелектуальної власності не вичерпуються самим тільки правом використання об'єктів.Одним з об'єктів права інтелектуальної власності в сфері комерційного обігу виступає бренд. Традиційно в юридичній літературі «бренд» визначається як відома торговельна марка, що дозволяє відокремити певний товар (послугу) серед подібних на ринку товарів (послуг). Цивільний кодекс України, не згадуючи термін «бренд», розкриває поняття торговельної марки у статті 429 як будь-яке позначення або будь-яку комбінацію позначень, придатних для вирізнення товарів (послуг), що виробляються (надаються) однією особою, від товарів (послуг), що виробляються (надаються) іншими особами. Такими позначеннями можуть бути, зокрема, слова, літери, цифри, зображальні елементи, комбінації кольорів.Одними з розповсюджених візуальних компонентів бренду є комерційні найменування, торговельні марки, корпоративні герої, зображення та образи фізичних осіб, що відтворено безпосередньо у торговельних марках чи опосередковано при рекламуванні продукції (послуг) [3, с. 22-23].У Господарському кодексі України [1] комерційному (фірмовому) найменуванню присвячено низку статей, проте в жодній з них не пропонується його визначення.Крім того, в чинному ЦК все ще залишається невирішеною проблема визначення суб'єктів права інтелектуальної власності на комерційне (фірмове) найменування, яка тісно пов'язана з поняттям комерційного найменування. У ст. 489 ЦК вказується, що правова охорона надається комерційному найменуванню, якщо воно дає можливість вирізнити одну особу з-поміж інших та не вводить в оману споживачів щодо справжньої її діяльності.Стаття 489 ЦК зазначає: «Особи можуть мати однакові комерційні найменування, якщо це не вводить в оману споживачів щодо товарів, які вони виробляють та (або) реалізують, та послуг, які ними надаються». Очевидно, мається на увазі, що ці особи є суб'єктами комерційної діяльності в різних секторах ринку. Або мають зовсім різні знаки для товарів та послуг. Або їх діяльність поширюється на різні регіони. Або існують якісь особливі відмітні ознаки їхньої продукції, які дають змогу в цих випадках забезпечити правову охорону фірмового найменування як об'єкта інтелектуальної власності
19 Державні замовлення є інструментом задоволення державних потреб. Державні потреби — це потреби країни в продукції, необхідній для розв'язання соціально-економічних проблем, підтримання обороноздатності країни та її безпеки, створення й підтримання на належному рівні державних матеріальних резервів. Перелік видів продукції (робіт, послуг), необхідних для забезпечення державних потреб, визначається Кабінетом Міністрів. Цей перелік формується на підставі політики державних пріоритетів, досліджень кон'юнктури внутрішнього та зовнішнього ринків, завдань макроекономічних планів (програм). Він може включати: озброєння; військову техніку; будівництво найважливіших державних об'єктів; розвиток систем зв'язку та інформатики; продовольство; і т. ін. Матеріальні баланси попиту і пропозиції найважливіших видів продукції розробляються для обґрунтування ресурсної забезпеченості державних потреб Управління державних закупівель Мінекономіки України. Матеріальні баланси включаються до державної програми економічного і соціального розвитку країни. На 2000 р. розробляються баланси попиту і пропозиції, що охоплюють продукцію восьми народногосподарських комплексів та галузей економіки: паливно-енергетичний; металургійний; хімічна; деревообробна; будівельних матеріалів; машинобудування; легка промисловість; агропромисловий комплекс.Державне замовлення — це засіб державного регулювання економіки, який передбачає, формування на контрактній (договірній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для задоволення державних потреб, та розміщення державних контрактів на поставку (закупівлю) продукції серед підприємств (організацій, установ). закупівлі товарів (робіт, послуг) для державних потреб при Кабінеті Міністрів та Управлінням державних закупівель при Міністерстві економіки. Державний контракт — це укладений державним замовником від імені держави з виконавцем державного замовлення договір, в якому визначаються економічні та правові зобов'язання сторін і регулюються взаємовідносини між замовником і виконавцем. Обсяги коштів для закупівлі зазначеної продукції для задоволення державних потреб фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету.
20 Депресивні території — це такі просторово локальні утворення, в яких через економічні, політичні, соціальні, екологічні та інші причини перестають діяти стимули саморозвитку, отже, немає підстав розраховувати на самостійний вихід з кризової ситуації. На відміну від збанкрутілих підприємств території як невід’ємні частини соціально-економічного, природно-ресурсного, екологічного, культурно-історичного потенціалів суспільства, невід’ємні складові єдиної держави звичайно не можуть ліквідовуватись, тобто неможливо механічно припинити їх функціонування. (В економічній географії є такі поняття, як детеріорація дискрепанація, дезінтеграція, які використовують для певних територій, що через певні причини виключені з господарського обігу, наприклад 30 км Чорнобильської зони). Узагальнюючи подібний стан територій, його можна трактувати як неможливість нормального відтворення економічних, демографічних та інших регіонально опосередкованих процесів.Депресивним може бути визнано: 1) регіон, в якому протягом останніх п'яти років середній показник обсягу валового регіонального продукту (до 2004 року - обсягу валової доданої вартості) на одну особу є найнижчим; 2) промисловий район, в якому протягом останніх трьох років рівень зареєстрованого безробіття та частка зайнятих у промисловості є значно вищими, а обсяг реалізованої промислової продукції (робіт, послуг) на одну особу та рівень середньомісячної заробітної плати є значно нижчими за відповідні середні показники розвитку територій цієї групи; 3) сільський район, в якому протягом останніх трьох років щільність сільського населення, коефіцієнт природного приросту населення, рівень середньомісячної заробітної плати та обсяг реалізованої сільськогосподарської продукції (робіт, послуг) на одну особу є значно нижчими, а частка зайнятих у сільському господарстві є значно вищою за відповідні середні показники розвитку територій цієї групи; 4) місто обласного, республіканського в Автономній Республіці Крим значення, в якому протягом останніх трьох років рівень зареєстрованого, зокрема довготривалого, безробіття є значно вищим, а рівень середньомісячної заробітної плати є значно нижчим за відповідні середні показники розвитку територій цієї групи.
21 Характерними ознаками господарсько-правової відповідаль-
ності є:
– сфера застосування – господарські правовідносини (госпо-
дарсько-майнові та/або господарсько-організаційні);
– юридична підстава – акти господарського законодавства і
господарські договори (передбачена в законі та (або) договорі);
– фактичні підстави – господарське правопорушення, склад
якого залежить від виду (форми) господарсько-правової відпові-
дальності;
– презумпція вини порушника та особливість визначення ви-
ни (про що йтиметься далі);
– суб’єктами господарсько-правової відповідальності є учас-
ники господарських правовідносин (суб’єкти господарювання,
суб’єкти господарсько-організаційних повноважень, засновники та
учасники господарських організацій, власники майна суб’єктів го-
сподарювання; контрагенти суб’єктів господарювання за господар-
ськими договорами);
– спрямованість господарсько-правової відповідальності пере-
важно на майнову базу порушника і лише в окремих випадках – на
особу порушника (примусова реорганізація та примусова ліквідація);
– змістом господарсько-правової відповідальності є заходи впливу (санкції): майнової (відшкодування збитків, штрафні санклювання ліцензій, скасування відомостей державної реєстрації,
примусова реорганізація та ін.) спрямованості, що відбиваються на
економічних інтересах порушника;
– порядок застосування – залежно від виду та форми госпо-
дарсько-правової відповідальності: судовий або претензійно-
позовний (ст.ст. 222–223 ГКУ); безпосередньо кредитором в опера-
тивному порядку (ст.ст. 235–237 ГКУ України); спеціальний – упо-
вноваженими органами (ст. 238 ГКУ);
– застосовується за принципом вини (відшкодування збитків,
сплата неустойки) та незалежно від вини (господарсько-
адміністративний штраф, оперативно-господарські санкції)
Основними підставами господарсько-правової відповідаль-
ності є наступні.Правова, що є сукупністю норм права про відповідальність суб’єктів господарських відносин.Господарська правосуб’єктність правопорушника і потерпі-
лого. Сторонами правовідносин щодо застосування відповідальності цього виду визначаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарськукомпетенцію (сукупність господарських прав та обов’язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зо-
бов’язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених
законодавством відповідно до ч. 2 ст. 55 ГКУ.Юридико-фактична. Це протиправна дія або бездіяльністьособи господарського правопорушника, що порушують права і за-
конні інтереси потерпілої особи чи заважають їх реалізації.
22 Господарська діяльність - це така суспільно-корисна діяльність суб'єктів господарювання щодо виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг з метою їх реалізації за плату (як товару), що грунтується на поєднанні приватних і публічних інтересів, здійснюється професійно та зазнає значного регулювання з метою соціального спрямування економіки.".Ознаками господарської діяльності є такі:сфера здійснення - суспільне виробництво (господарська сфера);зміст - виробництво та реалізація продукції, виконання робіт, надання послуг відбувається не для власних потреб виробника, а для задоволення потреб інших осіб - споживачів у широкому розумінні (громадян як кінцевих споживачів, суб'єктів господарювання та різноманітних організацій, що використовують зазначені блага для задоволення своїх господарських чи інших потреб);передача зазначених благ іншим особам на платній основі, тобто їх функціонування у формі товару;професійні засади здійснення такої діяльності;спеціальний суб'єкт, який повинен зазвичай мати статус суб'єкта господарювання (набуття цього статусу завершується, як правило, державною реєстрацією в загальному та/або спеціальному порядку); загальні принципи господарювання:• забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою всіх суб'єктів господарювання;• свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом; " вільний рух капіталів, товарів і послуг на території України;• обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів і безпеки суспільства та держави (хоча цей принцип мав формуватися дещо інакше - як оптимальність державного регулювання..., оскільки ступінь державного регулювання залежить від стану економіки, внутрішнього та зовнішнього становища країни: більш значний за кризового стану економіки, стихійного лиха та інших негараздів, послаблення регулювання - у разі стабільного стану економіки);захист національного товаровиробника;
23 ідповідно до ст. 149-153 ГК України суб'єкти господарювання використовують у господарській діяльності природні ресурси в порядку спеціального або загального природокористування відповідно до цього Кодексу та інших законів. Кабінет Міністрів України забезпечує державний облік природних ресурсів, що належать до державної власності, перебувають в управлінні Автономної Республіки Крим та належать до комунальної власності і можуть використовуватися у господарській діяльності.Суб'єктам господарювання може передаватися у власність земля із закритими водоймами, ділянками лісів, загальнопоширеними корисними копалинами, що знаходяться в ній, у тому числі громадянам для ведення фермерського господарства, а також сільськогосподарським підприємствам - для господарської діяльності. Порядок надання землі у власність визначається виключно законом з урахуванням необхідності визначення гарантій ефективного використання землі суб'єктами господарювання, запобігання її безгосподарному використанню та псуванню.Суб'єктам господарювання для здійснення господарської діяльності надаються в користування на підставі спеціальних дозволів (рішень) уповноважених державою органів земля та інші природні ресурси (в тому числі за плату або на інших умовах). Порядок надання у користування природних ресурсів громадянам і юридичним особам для здійснення господарської діяльності встановлюється земельним, водним, лісовим та іншим спеціальним законодавством.Суб'єкт господарювання, здійснюючи господарську діяльність, має право: експлуатувати корисні властивості наданих йому природних ресурсів; використовувати для господарських потреб в установленому законодавством порядку корисні копалини місцевого значення, водні об'єкти, лісові ресурси, що знаходяться на наданій йому земельній ділянці; одержувати доходи від результатів господарської діяльності, пов'язаної з використанням природних ресурсів; одержувати пільгові короткострокові та довгострокові кредити для реалізації заходів щодо ефективного використання, відтворення та охорони природних ресурсів, а також користуватися податковими пільгами при здійсненні зазначених заходів; вимагати компенсації шкоди, завданої належним йому природним ресурсам іншими суб'єктами, а також усунення перешкод у здійсненні господарської діяльності, пов'язаної з використанням природних ресурсів.
24 Кредитно-розрахункові відносини – підсистема кредитно-грошової політики, що забезпечує обіг фінансових активів у фінан-совій діяльності. Власне така діяльність у сфері господарюванняпов’язана обігом коштів між різними суб’єктами ринкової економіки.чення умов для економічного зростання та подальшої стабілізації
суспільного виробництва, зайнятості і цін. Стратегічна мета досягається шляхом дотримання певної тактики у здійсненні грошово-кредитної політики, яка є монетарною реакцією держави на економічну кон’юктуру національної економічної системи.Відповідно до стратегічної мети, завданнями грошово-розрахункових відносин є забезпечення кожного громадянина,та суб’єкта господарювання будь-якої державної структури, а,отже, і суспільства в цілому, достатніми для здійснення їх діяль-
ності можливості користування грошовими коштами, тобто ство-
рення умов для нормального відтворення соціально-економічного життя суспільства...Тактика грошово-кредитної політики держави полягає у підтримці оптимального рівня між попитом і пропозицією грошей тагрошовому ринку, зокрема, та в економічній системі – взагалі, щовідображається в Державному бюджеті.
Напрями застосування грошово-кредитної політики держави:
– стимулювання ділової активності;
– створення умов мотивації інвестицій та виробництва;
– здійснення заходів щодо недопущення розвитку інфляцій-
них процесів;
– реалізації платіжного і торгового балансів;
– формування валютних курсів;
– регулювання переливання коштів (капіталу);
– зміцнення фінансово-кредитної та грошової системи;
– стимулювання підприємництва тощо.
25 Перехід економіки України до ринку поставив нові завдання перед фінансовим аналізом підприємства для забезпечення стійкості його фінансового положення, без чого не може нормально функціонувати жодне підприємство. Ефективність діяльності підприємства багато в чому залежить від того, наскільки швидко і правильно воно орієнтується у вирі ринкових відносин, наскільки точно і безпомилково вибирає ділових партнерів. У сучасних умовах становлення ринкової економіки багато підприємств України характеризуються нестабільним і навіть кризовим фінансовим станом, таке положення у свою чергу негативно відбивається на стані економіки країни в цілому. Тому аналіз фінансового стану підприємства дозволить вчасно виявляти й усувати недоліки у фінансовій діяльності і знаходити резерви [1].
Сьогодні головною проблемою ефективного функціонування підприємств є відсутність комплексної системи оцінки фінансової стійкості, яка б справді допомагала керівництву підприємств виявляти больові точки та ухвалювати правильні управлінські рішення.
На нашу думку, фінансовий стан підприємства - це реальна (на фіксований момент часу) і потенційна фінансова спроможність підприємства забезпечити певний рівень фінансування поточної діяльності, саморозвитку та погашення зобов'язань перед підприємствами й державою. Кількісно він вимірюється системою показників, на підставі яких здійснюється його оцінка [3].
Фінансовий стан підприємства визначається такими елементами його економічної діяльності:
- прибутковість (рентабельність) роботи підприємства;
- оптимальність з точки зору економічного становища підприємства розподілу прибутку, що залишається в його розпорядженні після сплати податків і обов'язкових відрахувань;
- раціональне розміщення основних і оборотних коштів (власних і позикових), перш за все недопущення відволікання грошей у запаси непотрібного підприємству устаткування, яке довгий час не монтується і не використовується, наднормативні запаси товарно-матеріальних цінностей, витрат виробництва у дебіторську заборгованість, інші позапланові і непродуктивні витрати;
- платоспроможність;
- ліквідність.
Якщо підприємство досягає в цих напрямах необхідних параметрів, то фінансовий стан такого підприємства стає стійким.
Фінансова стійкість передбачає здатність підприємства зберігати заданий режим функціонування за найважливішими фінансово-економічними показниками. Вона може розглядатися як результуюча категорія, що характеризує рівень стійкості роботи підприємства, його здатність забезпечити стабільні техніко-економічні показники й ефективно адаптуватися до змін у зовнішньому оточенні та внутрішньому середовищі. Рівень фінансової стійкості впливає і на можливості підприємства
26
Згідно з Законом України «Про стимулювання розвитку регіонів» на основі угод щодо регіонального розвитку здійснюється узгодження діяльності центральних та місцевих органів виконавчої влади й місцевого самоврядування у сфері державного стимулювання розвитку регіонів, виконання регіональних стратегій розвитку.Особливої уваги потребує визначення порядку фінансування спільних заходів, в якому доцільно зафіксувати такі ключові моменти: по-перше, фінансування виконання спільних заходів з реалізації регіональної стратегії розвитку здійснюється за рахунок коштів, передбачених на цю мету в законах України про Державний бюджет України та рішеннях про регіональний бюджет на відповідні роки, інших джерел відповідно до законодавства; по-друге, його обсяги щорічно передбачаються в Державному бюджеті України та регіональному бюджеті відповідними бюджетними програмами; по-третє, фінансове забезпечення реалізації заходів за необхідності щорічно уточнюється після набрання чинності Законом України про Державний бюджет України на відповідний рік і затвердження відповідного регіонального бюджету; по-четверте, під час визначення обсягів коштів, призначених для реалізації заходів, не повинні враховуватись суми дотацій вирівнювання та субвенцій, що спрямовуються на виконання органами місцевого самоврядування власних і наданих законом повноважень органів виконавчої влади, а також кошти, що спрямовуються згідно із законодавством на ліквідацію наслідків надзвичайних екологічних ситуацій, техногенних катастроф та стихійних лих; по-п'яте, вписати, що перерахування коштів з Державного бюджету України здійснюється відповідно до графіка, який також доцільно додати до цієї угоди.
Серед обов 'язків сторін при укладанні угоди необхідно згрупувати їх за трьома критеріями: спільні для обох сторін, що укладають угоду, - акцентувати увагу на гарантуванні сторонами законності власних дій та повноважень з реалізації заходів, обмінюватись інформацією в сфері взаємних інтересів, проводити спільні наради, зустрічі та консультації, сприяти одна одній у виконанні спільних заходів з реалізації регіональної стратегії розвитку; обов'язки регіону - забезпечення виконання заходів на конкретній території, а також цільового й ефективного використання коштів, наданих з Державного бюджету України, регіонального бюджету та інших джерел на ці цілі; обов'язки держави - дотримуватись графіка фінансування заходів з Державного бюджету України, який додається до угоди, та здійснювати постійний контроль за ходом їх виконання.
Метою укладання угоди має стати саме узгодження та фіксація намірів сторін та координація ресурсів щодо розвитку регіону, а предметом - визначення спільних заходів центральних органів державної виконавчої влади й органу місцевого самоврядування з виконання регіональної стратегії розвитку та порядку їх фінансування.
ри заповненні розділу «Спільні заходи з реалізації регіональної стратегії розвитку» (далі - заходи) пропонується зазначити, який загальний обсяг грошових ресурсів потрібен для забезпечення їх виконання, зокрема й окремо вказати розмір коштів, що їх передбачено виділити з кожного джерела: Державного бюджету України, регіонального бюджету, інших джерел, передбачених законодавством, згідно з програмою заходів, яка додається до цієї Угоди (загалом та з розподілом за роками, якщо на реалізацію Заходів передбачається кілька років).
27 державна регуляторна політика – це напрямдержавної політики, спрямований на вдосконалення правового ре-гулювання господарських відносин, а також адміністративних від-носин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб’єктами господарювання, недопущення прийняття економічно недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави у діяльність суб’єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, щоздійснюється в межах, у порядку та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.
Принципами державної регуляторної політики є:– доцільність – обґрунтована необхідність державного ре-
гулювання господарських відносин з метою вирішення існуючої
проблеми;– адекватність – відповідність форм та рівня державного ре-
гулювання господарських відносин потребі у вирішенні існуючої
проблеми та ринковим вимогам з урахуванням усіх прийнятних
альтернатив;– ефективність – забезпечення досягнення внаслідок дії регуляторного акта максимально можливих позитивних результатів за рахунок мінімально необхідних витрат ресурсів суб’єктів госпо-
дарювання, громадян та держави;– збалансованість – забезпечення у регуляторній діяльності балансу інтересів суб’єктів господарювання, громадян та держави
Дерегулювання – це формулювання оптимального співвідношення між ринковими механізмами і державним регулюванням господарської діяльності при обмеженні втручання держави у діяльність суб’єктів господарювання з метою нівелювання адміністративних економічних, правових та інших перешкод на шляху розвитку ринкової економіки. Маються на увазі перешкоди, пов’язані ізпочатком господарської діяльності, доступом до основних ресурсів економічної активності; спрощення правил, пов’язаних із регулюванням господарських відносин з органами державної влади та місцевого самоврядування; забезпечення оптимальності, стабільності,гласності та відстеження результативності та за її наслідками перегляд регуляторних актів.Одним з напрямів оптимізації правового регулювання і, відповідно, дерегулювання економічних відносин є визначення меж державного втручання в господарську діяльність. Безпосередняучасть держави органів державної влади та органів місцевого самоврядування у таку діяльність може здійснюватися лише на підставі,в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, що зазначено у ч. 3 ст. 8 ГК, визначені такими двома параметрами, як контроль над господарською діяльністюшляхом державної реєстрації її суб’єктів і визначення сфер державного контролю і нагляду за господарською діяльністю. Ці сфери діяльності належать до тих, які, згідно з пунктами 7–9 ч. 1 ст. 92Конституції України, визначаються виключно законами
28 Оскільки науково-технічна політика є важливим чинником соціально-економічного розвитку суспільства, його рушійною силою, то держава повинна формувати сприятливі умови для ефекти-
вної науково-технічної діяльності, яка й становить зміст НТП.Науково-технічна діяльність – це інтелектуальна творча діяльність, спрямована на використання нових знань у всіх галузях техніки і технологій. Її головними формами є досліди, дослідно-конструкторські, проектно-конструкторські, технологічні пошукові
та проектно-пошукові роботи, виготовлення дослідних зразків або партій науково-технічної продукції, а також інші роботи, пов’язані із доведенням наукових і науково-технічних знань до стадії їх
практичного використання. Наукова діяльність є інтелектуальною творчою діяльністю, що спрямована на одержання і використання нових знань. Головними її формами (видами) є фундаментальні та
прикладні наукові дослідження.державної науково-технічної політики в Україні були визначені (сформульовані) Законом «Про наукову і науково-технічну діяльність» (а в іншій редакції – «Про основи державної політики у
сфері науки і науково-технічної діяльності» (1991 р.).основні принципи формування державної науково-
технічної політики, сформульовані на базі умов, необхідних для ефективного науково-технічного розвитку країни, та з огляду на особливості науково-технічного розвитку України, повинні поляга-
ти у забезпеченні:– органічної єдності НТП з економічним, соціальним та ду-
ховним розвитком суспільства;– соціалізації економіки на основі використання досягнень НТП;– дотримання (врахування) вимог екологічної безпеки;– орієнтації на підприємницьку економіку (створення і роз-
виток ринку науково-технічної продукції);– підтримки конкуренції і підприємництва в науково-технічній сфері;– демократизації та децентралізації управління науково-
технічною діяльністю;
29 шість основних функцій.
1. Стимулювальна функція. Господарсько-правова відповідальність, яка полягає в застосуванні до правопорушника економічних(майнових) санкцій, передбачає спонукання (негативне стимулювання) його і до припинення правопорушення, і до реального виконання зобов’язання. Стимулювання є негативним у тому розумінні, що особа, яка вчинила господарське правопорушення, несе певні майнові витрати внаслідок застосування до неї економічних санкцій. Компенсаційна функція. Полягає у відновленні порушеного господарського правопорядку й у відшкодуванні правопорушником майнових ї грошових робіт потерпілій стороні, у поновленні її
майнової бази шляхом стягнення на її користь сум компенсаційних
майнових санкцій.Штрафна функція. Відповідальність суб’єктів господар-
ських правовідносин є однією з форм юридичної відповідальності.
Як така, вона спричиняється протиправною поведінкою (господарсь-
ким правопорушенням, невиконанням або неналежним виконанням
зобов’язань) правопорушника.Функція попередження правопорушень. Суть її полягає втому, що завдяки застосуванню відповідальності не тільки усувається факт господарського правопорушення, а й застосовуються(арбітражним судом, судом) правові заходи, спрямовані на усунення його причин та умов. Як попереджувальний засіб господарсько-правова відповідальність найефективніша в тих випадках, коли
відмічається матеріально-правовий зв’язок відповідальності суб’єк-
та з матеріальною відповідальністю його працівників, передбаченою
трудовим правом.Сигналізаційна функція. Проявляється в тому, що застосування до суб’єкта господарювання господарсько-правової відповідальності є сигналом для нього про необхідність поліпшення своєї роботи з метою уникнення в майбутньому втрат від застосування такої відповідальності, а для контрагентів такого суб’єкта господарювання – сигналом про необхідність зважити доцільність продовження з ним договірного зв’язку або розірвання існуючого.6. Інформаційна функція. Факт пред’явлення претензії, позо-ву, стягнення збитків чи неустойки – це юридична інформація про неблагополучний стан, наявні хиби у господарській діяльності
суб’єкта. Водночас це й інформація про необхідність вжиття відпо-
відних заходів щодо поліпшення справ, наведення порядку у влас-
ній діяльності.
30 Економічна стратегія держави оцінюється категоріями ефективності. Ефективність будь-якого процесу полягає в забезпеченні оптимального функціонування суб'єкта за рахунок раціонального використання ресурсів об'єкта. Вважаючи об'єктом соціально-економічну систему, а суб'єктом комплекс державних інститутів критерієм ефективності державної стратегії можна визнати національну безпеку, що сьогоднi розглядається як "стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави від внутрішніх та зовнішніх загроз" [22], тобто як зниження рівня загроз руйнування суспільної системи під впливом екзогенних та ендогенних чинників. Оскiльки матерiальною основою функцiонування суспiльства є продуктивнi сили, нацiональна безпека будь-якої держави у стратегiчному планi спирається передусім на її економiчний потенцiал i набуває вигляду економiчної безпеки. Останню слід розуміти як складну багатофакторну категорію, що характеризує здатність національної економіки до розширеного самовідтворення з метою задоволення на визначеному рівні потреб власного населення і держави, протистояння дестабілізуючій дії чинників, що створюють загрозу нормальному розвиткові країни, забезпечення конкурентоспроможності національної економіки у світовій системі господарювання. Економічна безпека країни складається з економічної безпеки держави та економічної безпеки економічних суб'єктів. У роботі висвітлено, що на коротких проміжках часу одна складова може досягатися за рахунок іншої, хоча у стратегічному вимірі вони нерозривно пов'язані між собою.У нестабільних економічних системах національна безпека набуває специфічної форми, оскільки одним з напрямів стратегії держави є докорінні зміни економічних і політичних структур, що межують з їхнім руйнуванням. Очевидно, індикатори економічного розвитку є вірогіднішими, і роль саме економічної безпеки як критерія ефективності державної стратегії значно зростає.Економічна тактика - це форма реалізації економічної стратегії, комплекс заходів впливу суб'єкта на перебіг конкретних економічних процесів з метою надання їм параметрів, визначених завданнями економічної стратегії.
Завданнями економічної тактики є вивчення потенційних можливостей та закономірностей реакції об'єкта на тактичні заходи, розробка відповідних способів та найефективніших засобів впливу, власне здійснення цих заходів. Очевидно, що суб'єкт та об'єкт економічної тактики держави являють собою конкретизацію суб'єкта й об'єкта економічної стратегії. Суб'єктами економічної тактики держави виступають окремі державні органи й установи, а також недержавні інститути, яким може бути передано частину функцій тактичного регулювання. Об'єктом є інтереси інших економічних суб'єктів, вплив на які здійснюється через зміни економічних параметрів, що використовуються цими суб'єктами як джерело регуляційної інформації при формуванні їхньої діяльності (опосередковані заходи), або через власне вплив на їхні дії (прямі заходи). Таким чином, на відміну від економічної стратегії, що орієнтується на суспільний інтерес, економічна тактика бере до уваги інтереси нижчих рівнів.