Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
PAGE 4
ВСТУП
Історія свідчить, що неодмінною умовою становлення демо кратичних держав і форму вання націй на Заході - у тій части ні світу, яку ми вва жа ємо найбільш розвину тою і на яку сьогодні орієнтуємося - було розгортання системи суспіль них інститутів, що утворюють громадян ське суспіль ство.
Проблема громадянського суспільства відноситься до числа найбільш фундаментальних наукових проблем, яка хвилювала протягом багатьох віків кращі уми людства. Вона з`явилась з появою держави і поділу суспільства на державну і недержавну сферу життєдіяльності. З тих часів питання взаємодії влади та суспільства було в центрі уваги всього людства, воно часто приводить до конфліктів, політичних переворотів та революцій. І зараз ця проблема знаходиться в основі глобальних суспільних змін, які відбуваються в багатьох країнах світу і будуть визначати перспективи розвитку світового суспільства.
Взаємовідносини держави і громадянського суспільства виявляються найбільш важливим фактором розвитку організму держави в цілому. Розуміння комплексу відносин цих контрагентів означає пошук можливостей трансформації суспільної системи, її здатності до оновлювання і розвитку. Задача такого роду набуває великої ваги саме в Україні, котра переживає перехідний період, коли і формування нової державності, і становлення повноцінного громадянського суспільства найбільш залежать від вдалого функціонування і взаємодії цих основних суб`єктів соціального і політичного процесів.
Категорія "суспільство" – це людська спільність, а категорія "громадянське суспільство" – історичний феномен, що виникає на певному етапі розвитку людського суспільства, тому ці категорії не можна плутати або ототожнювати.
Громадянське суспільство відрізняється від взагалі людського суспільства певними якісними відмінностями. Для суспільства є властивим спільна життєдіяльність людей, тоді як для громадянського суспільства визначальним є така система зв'язків і інтересів, яка забезпечує вільну реалізацію кожною людиною її природних прав: на життя та гідне існування, на родину, на свободу будь-якої діяльності, яка не заважає іншим, на власність, рівність перед законом тощо. Тобто громадянське суспільство означає стан упорядкування суспільства в інтересах кожної людини. Звідси випливає і саме поняття "громадянин" – не просто людина або індивід, особистість, а суб'єкт власних прав, своїх законних повноважень, які встановлюються всім суспільством.
Генезис ідеї громадянського суспільства коріниться в об'єктивно існуючій потребі індивідуальної свободи, самоцінності кожної окремої особи. Однак матеріальна свобода має матеріалізуватися в такому громадянському просторі, де людські уподобання мали б позитивні результати для суспільства.
Тож, мета дослідження - з’ясувати можливі варіанти взаємодії громадянського суспільства і держави, а також прослідити ґенезу інститутів громадянського суспільства в Україні.
Для виконання поставленої мети необхідно було вирішити такі завдання:
- чітко визначити межі поняття «громадянське суспільство», окреслити його сутність, типи й структуру;
- дослідити теоретичні підходи до взаємозв’язку громадянського суспільства і держави;
з'ясувати специфіку розвитку громадянсько суспільства в країні в цілому, а також на регіональному рівні на прикладі Донбасу;
визначити рівні функціонування громадянського суспільства та вплив на суспільні трансформації.
Об'єктом дослідження є розвиток і функціонування громадянського суспільства, предметом – безпосередньо, громадянське суспільство в Україні.
Використано загальнонаукові та загальнофілософські методи. Це, насамперед:
● історико-логічний та порівняльно-ретроспективний методи дозволяють прослідити ґенезу досліджень розвитку громадянського суспільства, виявити загальне і відмінне в аналогічних процесах минулого і сьогодення, досвіду України та країн Заходу ;
● структурно-функціональний та системний підходи дозволяють представити комплексне бачення явищ «громадянське суспільство», «інститут громадянського суспільства», «громадська організація» - їх роль і місце у суспільно-політичних процесах, вивчати механізми та способи взаємовпливу на них крізь призму ціннісних, ідейних орієнтацій суспільства.
Задля написання даної роботи було використано таку джерельну базу:
● періодичні видання та матеріали науково-практичних конференцій, такі як Арато Э., Коген Дж.. «Возрождение, упадок и реконструкция концепции гражданского общества»; Рябчук М. «Гримаси етатизму, або чому в нас нічого не виходить?»; С. П. Перегудов. «Гражданское общество: "трехчленная" или одночленная модель»; Александер, Дж. С. «После неофункционализма: Деятельность, культура и гражданское общество»; О. Кресін, «Громадянське суспільство і держава: шлях до порозуміння і співпраці»; А. Колодій, «Концепція громадянського суспільства і проблема узгодженості теоретичних підходів та емпіричних моделей»; Алмонд Г., Верба С. «Гражданская культура и стабильность демократии»; А. Колодій. «Перешкоди на шляху інституціоналізації громадянського суспільства в Україні»; Н. Розенблюм, «Громадянські суспільства: лібералізм і моральні впливи плюралізму»; Г. Матвієва, «Громадянське суспільство як фактор суспільної стійкості»; К. Матвієнко, «Громадянське суспільство в Україні має добре вкорінені традиції»; Сидоренко О. «Чи знаємо ми, що таке насправді український "третій сектор"?»; Полохало В. «Середній українець — соціальна основа негромадянського суспільства»; М. Лациба, «Уряд формує політику сприяння розвитку громадянського суспільства України»; М. Банчук, «Громадянське суспільство в Україні: поняття і реальність»;
● довідково-енциклопедична література, така як «Society and the State». New European Perspectives / Ed. by John Keane.; Alexander, Jeffry C. “Civil Society I, II, III: Constructing an Empirical Concept from Normative Controversies and Historical Transformations”; Кін Джон, «Громадянське суспільство. Старі образи, нове бачення»; Charles Taylor. «Invoking Civil Society»; Г. В. Ф. Гегель, «Философия права»; Алексіс Токвіль, «Про демократію в Америці»; Маркс К. и Энгельс Ф. «Сочинения»; Keane John, «Civil Society and the State. New European Perspectives», Патнэм Р. «Чтобы демократия сработала: Гражданские традиции в современной Италии»; Політологія / За ред. О. І. Семківа;
● інтернетні видання, такі як http://dic.academic.ru/dic.nsf/efin_ dic/29546// Словари и энциклопедии на Академике; http://www.donoda.gov.ua/main/ua/publication/content/2265.htm// Концепція гуманітарного розвитку країни; http://news.tut.ua/politic/2004-12-13/shans_dlya_donbasu/, Олександр Палій, Шанс для Донбасу; http://www.niss.gov.ua/Table/Ks_odes/015.htm, Євген Пожидаєв, матеріали конференції "Південь України напередодні виборів - 2006: особливості соціально-політичної диференціації електорату і політичної боротьби; http://donetsk.cure.org.ua/dbm.php/archive/2004-07-08_89/, Донецький прес-клуб реформ, «Третій сектор – основа розвитку демократичного громадянського суспільства».
Теоретичне значення дослідження полягає в науковому осмисленні процесу формування інститутів громадянського суспільства в Україні, дослідити їх роль і ґенезу в процесі суспільно-політичних трансформацій. На його основі можлива подальша розробка соціально-політичної проблематики, яка торкається питань розвитку і функціонування громадянського суспільства, а також може мати користь в процесі розробки законодавства щодо усталення цього інституту.
Крім того, можливе впровадження результатів дослідження у навчальний процес як базового матеріалу. Також, спираючись на узагальнені результати дослідження, які торкаються ґенези досліджень громадянського суспільства та його взаємодії з державою, можливо здійснювати певні прогностичні оцінки щодо впливовості інституту громадянського суспільства на трансформаційні процеси, корегувати відповідні законодавчі й управлінські заходи щодо нього.
Курсова робота складається із вступу, 4 розділів, загальних висновків, списку літератури з 32 найменувань і вміщує 34 сторінки основного тексту, всього 47 сторінок.
Розділ 1. Теоретичні підходи до трактування взаємодії громадянського суспільства і держави
Концепція громадянського суспільства, що почала формуватися на зорі нового часу, розвивалась і змінювала свій зміст паралельно з розвитком суспільної реальності, яку вона позначала. Потім, з другої половини ХІХ ст. і до другої половини ХХ ст. про неї майже забули. А коли у 80-х роках ХХ ст. це поняття знову перетворилось на "ключове слово інтелектуаль них дискусій" [1], виявилось, що не всі вкладають у нього однаковий зміст.
“Громадянське суспільство” - одна з основоположних суспільно-політич них кон цеп цій, біля витоків якої стоять такі видатні мислителі як Монтеск’є, Фергюсcон, Гегель, Токвіль, Патнем, Габермас. Зростання інтересу до неї в останні 2–3 десятиліття пов’язане як з пошуками нових форм соціальної взаємодії і соціального захисту в стабільних, “старих” демокра тіях, так і з переходом до демократії все нових країн.
За кілька сот років своєї історії вислів став полі семан тич ним: у різних країнах і в різні епохи йому було надано різних значень. Тому перед дослідниками постали завдання:
1) точніше окреслити нормативний зміст поняття "громадянське суспільство", визначити, що воно являє собою як ідеальний тип;
2) визначити його "межі", відокремивши від інших суспільних феноменів — заради операціоналізації поняття та емпіричного дослідження явища;
3) вивчити моделі громадянського суспільства через з'ясування його спільних і відмінних рис в різних країнах.
Виконанню цих завдань сприяє періодизація розвитку ідеї і практики громадянського суспільства, прийнятним варіантом якої можна вважати три стадії, виділені професором Каліфорнійського університету Джеффрі Александером і умовно названих ним "громадянським суспільством -І, -ІІ і -ІІІ" [2] .
"Громадянське суспільство - І" (як соціальний феномен, і як теоретична концепція) охоплює період з кінця XVII до першої половини XIX століття. Його основні положення були сфор мульовані такими видатними мислителями як Дж. Лок, А. Фергюссон, Ш.-Л. Монтеск'є, І. Кант, Ф.-Г. Гегель, А. де Ток ві ль.
Застосувавши термін societas civilitas (пізніше: civil society — цивільне суспільство) для озна чення нових суспільних порядків, що утверджувались на їхніх очах, ці мислителі започатку вали властиве й нинішнім концепціям громадян ського суспіль ства протистав ле ння суспільства і дер жа ви, їх трактування як певного типу антиномію, за допомо гою якої суспільна система описується як поділена на дві взаємопов’язані та взаємообумов лені, проте від мінні і, в ідеалі, автономні сфери: політичну і громадську (соціальну, соціетарну) [3]. Життя в останній ґрунтується на ідеях інди віду аль ної свободи громадян та автономності громад, їх праві творити спілки та асоціа ції, захищати свої інтереси, запобігати або протистояти сва во лі дер жав них зверхників.
Ранні концепції громадянського суспільства наголошували на економіці як його головній складовій частині. Адже саме тут індивіди проявляли себе незалежними суб'єктами суспільної діяльності і, покладаючись на механізми ринкової саморегуляції, прагнули якомога меншого втручання держави у свої справи. Laissez faire, laissez passer! — таким було головне гасло раннього капіталізму, яке й досі використовується як заклик до невтручання держави в сферу бізнесу [4]. Проте, це не означало, що держава не відігравала жодної ролі в становленні громадян сько го суспільства. Її функції полягали в творенні та впровадженні в життя законів, що були втіленням загальної волі громадян, оберігали непорушність їхніх прав та свобод.
У XVIII столітті поряд з економікою з'явилась інша автономна сфера суспільного життя: сфера громадського неполі тич ного спілкування з власною громадською думкою. Усі справи, що вважались об'єктом громад ської зацікавленості, було визнано і сферою громадської активності, в яку також не мала втручатися держава. Приватне життя остаточно відокремилось від громадського (публічного), а публічна сфера поділилася на дві: політичну і громадську (сферу відкритості). З того часу існує переконання, що "саморегульована економіка і громадська думка є тими двома шляхами, якими суспільство може дійти до деякої єдності… поза межами політичних структур". Саме вони зробили громадянське суспільство — суспільством і допомогли подолати деструктивні тенденції та ризик його можливого розвалу [5].
Окрім стверд ження первинності й автономності громадянського суспільства стосовно держави, значна увага в цей період була приділена обґрунтуванню його моралі, етики та цивілізаційної ролі. Адам Фергюссон, зокрема, чітко протиставив громадянське (цивільне) суспільство суспільствам диким і варварським, а головну ознаку цивілізованості вбачав у повільному, але невпинному усуненні насильства із взаємин між людьми. Саме звідси бере початок тенденція етизації поняття "громадянське суспільство", особливо в англійській соціальній філософії, підкреслювання ролі в ньому моральності, вихованості, повсякденної та політичної культури.
Нероздільність моралі і права, принципи правової держави, що створює сприятливі умови для функціонування громадянського суспільства, обґрунтовували німецькі філософи Іммануїл Кант та Г. В.-Ф. Ге гель. Боготворячи державу як втілення всеза галь ності, як “дійсність Розуму” і “ходу Бога в світі”, Гегель усе ж таки вважав ідеалом не будь-яку державу, а лише конституційну монархію. Він виступав за кодифіка цію законів, публічність судочин ства, створення суду присяжних, формулюючи тим самим важливі принципи правової держави, реалізація яких робила можливим функціонування громадянського суспільства. Його Гегель пов’язував з систе мою егоїстичних потреб індивідів та з публіч ною сферою суспільного життя, яка певним чином узгоджувала і регулювала їх задо волення.
Елементами гро мадян ського суспільства, за Гегелем, є: система потреб; система правових установ, що здійснює судочинство; поліція та корпорації [6]. Кожний індивід прагне вдо вольни ти лише свої специфічні егоїстичні потреби і цілі, але зробити це повною мірою він може тільки у взаємодії з іншими людьми. Особливого значення Гегель надавав корпораціям (або громадським спілкам), що об’єднують індивідів за родом діяль ності і за здатністю до праці. Завдяки їх діяльності суперечності між індивідами згладжуються, а зв’язки між ними синтезуються в державі — “самоусвідомлюючій субстанції, розвиненій до органічної діяльності”. Для позначення громадянського суспільства він вживає термін burgerliche Gesselshaft — “бюр герське” (горожан ське, міщанське) суспільство, зміст якого пізніше був зведений марксистами до буржуазного суспільства у класовому ро зу мінні [7].
Та чи не найбільш актуальним для нашого часу з усіх творів цього періоду є книга французького дослідника Алексіса де Токвіля "Демократія в Америці", що була написана у 1832 р. В ній уперше було показано тісний зв'язок і в певному розумінні — тотож ність громадянського суспільства та демократії. Токвіль започаткував соціокультурний підхід до розуміння громадян ського суспіль ства, що акцентує увагу на моральному та соціопсихологічному впливові мережі громад ських асоціацій, зайнятих вирішен ням повсякденних “малих” справ. Саме ці організації формують “місцеві і особисті свобо ди”, створюють необхідне для демократії активне соціальне поле, поширюють дух солідаризму, терпимості та кооперації, а також створюють ситуацію наявності “пильного громадського ока”, що повсякчас слідкує за владою [8]. Така інтерпретація видається найбільш плідною при розгляді громадянського суспільства як "стратегії переходу" до демократії в посткомуністичних суспільствах, бо вона акцентує увагу не стільки на негативних функціях грома дян ського суспі ль ства (бути противагою владі, служити перешкодою проти диктатури), скільки на пози тив них (створювати громадянську культуру, формувати сприятливе для демократії соціальне середовище).
Отже, громадянське суспільство-I, що формувалося від XVII і аж до першої половини XIX століття, на практиці було молодим буржуазним суспільством, що утверджувало ліберальні свободи, під коря лося закону, формувало громадську думку з проблем, які були визнані загально значимими. Людей у ньому єднали спільні інтереси. Захищати ці інтереси люди намагалися через створю ва ні ними спілки та об'єднання, які функціонували автономно, під охороною закону. Ринок надавав цьому суспільству механізми саморегуляції, звіль ня ючи неполітичну сферу від потреби в державній регламен тації. Разом з тим, ринок ніс і анти-громадянські тенденції: надмірний інди віду алізм, різке соціальне розшарування трудових класів, втрату ними почуття су спіль ності.
В міру усвідомлення цих проблем, зростання стурбованості ними, наростання класових антагонізмів і загострення класової боротьби теорія громадян ського суспільства, що акцентувала увагу на його позитив них, солідаристських аспектах, відхо дить у минуле. Наступає період громадянського суспільства-ІІ, який триває з середини ХІХ і аж до другої поло ви ни ХХ ст. Як елемент суспільної системи і як автономна щодо державних структур сфера пуб ліч ного життя громадянське суспільство значною мірою зберігається в країнах «золотого мільярду» (а в країнах так званого "другого "ешелону" цивілізації щойно починає утверджуватись). Але в бага тьох країнах, де раніше була розроблена теорія громадянського суспільства, тепер зміню ються його якісні параметри.
Суспільство, за висловом Дж. Кіна, "дичавіє" [3]. На практиці це проявляється в загостренні класових суперечностей, у пануванні насильницьких методів розв'язання конфліктів, загалом — у "нецивілі зованому" поводженні та незбалансованому впливі тих, кого ми нині назвали б "олігархами". Стають популярними соціалістичні концепції суспільного розвитку, серед них одна з найбільш радикальних — марксизм. К. Маркс і Ф. Енгельс, та їх послідовники оголошують громадянські зв’язки і громадянське суспільство формою класових відносин, що була породжена капіталістич ним способом виробництва і має загинути разом з ним [9] . А в першій половині ХХ ст. в низці країн громадянське суспіль ство взагалі на деякий час сходить зі сцени внаслідок гіпертрофії державних функцій "легітимного насиль ства" (фашизм і сталінізм). Не дивно, що концепція громадянського суспільства стає непопулярною.
Серед західноєвропейських теоретиків І пол. ХХ ст. всебічно досліджував феномен громадян ського суспільства італійський марксист Антоніо Грам ші. Робив він це з властивою маркси стам політичною метою: позбу тися поділу на громадянське суспільство і державу і побудувати так зване “регульоване суспільство” [10] . Та після другої світової війни, особливо з настанням ІІІ хвилі демократизації країн світу, твори Грамші послужили містком, що з'єднав майже розірвану традицію теорії і практики громадянського суспільства в західних країнах, а сам він став провісни ком наступного етапу у її розвитку— "громадянського суспільства ІІІ". Цей етап приніс відродження та осучаснення ідеї, впровадження її в життя нових країн і навіть континентів.
Саме прихильники марксизму актуалізували концепцію громадянського суспільства в післявоєн ний час, скориставшись нею для крити ки "соціалі стич ного авторитаризму" в центрально-східно євро пей ських країнах. "Для них знання Гегеля, молодого Маркса і Грамші було живим зв'язком з концепцією громадянського суспільства і дихотомією "держава — суспільство", — зазначають Е. Арато та Дж. Коен.— Проте самі вони, завдяки протилеж ній до марксист ської трактовці цього фундамен таль ного поняття, незабаром перетворилися з нео марксистів на "постмарксистів" [11]. Най більш відомим серед цих дослідників був Юрген Габермас зі своєю теорією "публічної сфери" ("сфери відкрито сті"), що справила істотний вплив на подальшу інтерпретацію поняття [12].
Надзвичай ний успіх раніше забутої концепції громадянського суспільства в післявоєнний період, а особливо у 80-90-ті роки ХХ ст. пояснювався тим, що за її допомогою спочатку було розроблено нову "стратегію трансфор мування диктаторських режимів", а потім вона стала інструментом пояснення, чому і як відбулося падіння комуністичних режимів у Центральній та Східній Європі та від чого тут залежатимуть успіхи в утвердженні демократичних інститутів. Проте вплив кон цепції не обмежується країнами, що здійснюють перехід до ринку й до демократії [11].
Особливістю післявоєнного періоду є те, що сфера застосування категорії громадянського суспіль ства є дуже широкою, а його інтерпретації — різноманітними. Спостерігаємо справжній ренесанс концепції громадянського суспільства у західному світі, обумовлений новими реаліями (дехто каже — кри зою) суспільства загального добробуту та пошу ка ми нових форм соціальної взаємодії і соціального захисту. Джон Кін, Чарльз Тейлор, Ненсі Розен блюм та інші намагаються знайти пояснення тим змінам, які відбуваються в наш час у інститутах і функціях громадянського сус піль ства у зв’язку з розширенням соціальних функцій держави, окреслити нові способи його взаємодії з державними структурами.
Окремий напрям складають праці Роберта Д. Патнема, який успішно застосував токвілівський підхід до громадянського суспільства в книзі “Як примусити демократію працювати?". У ній проана лізовано сучасні та історичні відмінності італій ських регіонів з точки зору розвиненості цивільних громад та функціонуванні демократичних інститутів. Взявши цивільну громаду як культурно визначений осередок соціального життя, у якій органічно поєднуються культура та структура, Патнем зумів переконливо показати, що єдиним чинником, який мав значний і постійний вплив на успіх демократичного правління в Італії, була історична традиція громадян ських орієнтацій і поведінки. Крім того, вченому вдалося спонукати наукову громад ськість до найгарячіших дискусій з приводу сучасних тенденцій розвитку громадянського суспільства в США. Суперечка виникла після публікації ним статей у декількох журналах про звуження сфери громадянського суспільства в країні та про зменшення "соціального капіталу"[13].
Отже, громадянське суспільство — це стара, але дуже актуальна теоретична концепція, котра усе ще "володіє значним аналітичним, нормативним і політичним потенціалом". Причому тепер, як вважає Дж. Александер, вона прийшла в науку надовго. З крахом комунізму і кризою соціалі стичних ідеологій центр ваги в дослідженні соціальних проблем перенесено з соціалізму на демократію. А в "арсеналі" демократичної теорії найбільш підходящою для аналізу соціальних проблем є саме концепція громадянського суспільства.
Слід враховувати й те, що на сучасному етапі розвитку соціальних наук для її осмислення і використання склались більш сприятливі умови. Ще в 60-ті роки Толкот Парсонс заклав основи для глибшого розуміння цієї категорії в контексті інших сфер суспільної системи, прив'язавши ідею громадянського суспільства до зростання соціальної солідарності. Він назвав сферу розширеної солідарності "соціальною (соцієтарною — societal) сферою"[14].
В українських наукових колах стосовно взаємодії держави і громадянського суспільства популярною є ідея, яку висловлює І. Кресіна. За її словами, можна виділити ліберальну і консервативну форму взаємодії суспільства і держави. Ліберальна модель передбачає, що громадянське суспільство є системою самоорганізації населення за межами поля державного впливу. Консервативна ж модель побудована на ідеї, що держава є витвором громадянського суспільства, а тому останнє є частиною держави [15].
Сучасні дискусії навкруг концепції громадянського суспільства, аж до заперечення його евристич ної цінності, пов'язані з тим, що дослідники кори стуються різною методологією дослідження і акцентують, в залеж ності від неї, різні сторони цього складного, багатоаспектного явища. Певні непорозуміння може викликати і недостатня поки що відмежо ва ність теоретичної абстракції "громадянське суспільство", що вживається науковцями як ідеальний тип (інструмент аналізу), від описо вих характеристик реально існуючих різновидів громадянських суспільств.
Розділ 2. Громадянське суспільство: сутність, структура, типи
Історія свідчить, що неодмінною умовою становлення демократичних держав і формування націй є розгортання системи суспільних інститутів, котрі утворюють громадянське суспільство. При всій різноманітності інтерпретацій громадянського суспільства, переважна більшість дослідників сходяться на тому, що поняття громадян ського суспільства застосовується для вивчення неполітичної частини суспільної системи і має певне аналі тич не навантаження лише у випадку розме жуван ня суспільства і держави.
Представнику структурно-функціонального підходу Джеффрі Алек сан деру належить найкоротше за кількістю слів і водночас найширше за значенням визначення даного феномена: “громадянське суспіль ство — це сфера люд ської солідарності”. Близьким до нього є погляд іншого американця — Майкла Уольцера, котрий описує громадянське суспільство як “простір не примусової людської асоціації”[16].
Історично громадянське суспільство виникло на певному етапі розвитку західної цивілізації, зазнало певних змін у процесі своєї еволюції і має історичні (часові) та національні (просторово-географічні) різновиди, поширюючись у наш час на різні регіони і континенти [17].
Структурно громадянське суспільство є підсисте мою суспільства як цілого, яка, як уже згадувалось, наближається до соціальної (соціетарної) сфери суспільного життя. У зародковому стані вона фактично присутня в кожному сучасному суспільстві. Однак сус пільства різняться як за її розмірами (вона може, як за то талітаризму, прямувати до нуля, а може охоплювати основний простір людської життєдіяльності), так і за її якістю: рівнем розвиненості, повноцінністю функціо нування, системою цінностей.
Як підструктура суспільної системи, громадянське суспільство, у свою чергу, має складну внутрішню струк туру, до якої входять компоненти інституційного пла ну і певний тип культури.
Інститутами громадянського суспільства є:
► добровільні громадські організації і громадські рухи, а також політичні партії на перших стадіях свого формування, поки вони ще не задіяні в механізмах здій снення влади;
► незалежні засоби масової інформації, які обслуго вують громадські потреби та інтереси, формулюють і оприлюднюють громадську думку; громадська думка як соціальний інститут;
► у певному аспекті — вибори та референдуми, коли вони служать засобом формування і виявлення гро мадської думки та захисту групових інтересів;
► залежні від громадськості елементи судової і пра воохоронної системи (як-то суди присяжних, народ ні міліцейські загони тощо);
► на Заході є тенденція зараховувати до інститутів громадянського суспільства також розподільчо-реґулятивні інститути сучасної держави загального добро буту [18].
В аспекті культури охарактеризована вище підсис тема суспільства може називатись громадянським сус пільством лише за умови, якщо в ній не тільки наявна певна кількість (мережа) добровільних асоціацій та інших громадських інституцій, але й панують цінності громадянської культури, спілкування відбувається на засадах довіри й толерантності. Тобто, громадянське суспільство — це не лише сфера, але й тип взаємодії, певна модель соціальної організації, з притаманними їй якісними характеристиками, а саме:
▪ суб'єктами взаємодії в громадянському суспільстві є вільні та рівні індивіди, які вірять у свою здатність вирішувати малі й великі справи в суспільстві, їм не чужі суспільні проблеми і вони зорієнтовані на громадські справи;
▪ індивідуалізм та конкурентність у їхній діяльності поєднуються з відносинами взаємної довіри та співробітництва, здатністю йти на компроміси, по міркованістю і толерантністю.
Громадянська культура є культурою участі та підтримки, з прихильним ставленням громадян до політичної системи, збереженням необхідного для стабільного розвитку демократії балансу між ак тивністю і пасивністю громадян [19]. Така культура не може сформуватися без наявності значної кількості власників, які ні від кого не залежать матеріально, так само, як і без правової захищеності індивідів.
Можемо дати таке визначення громадянського сус пільства: громадянське (цивільне) суспільство — це сфера спілкування, взаємодії, спонтанної самооргані зації і самоврядування вільних індивідів на основі доб ровільно сформованих асоціацій, яка захищена необ хідними законами від прямого втручання і регламен тації з боку держави і в якій переважають громадян ські цінності.
Тільки сукупність історичних, структурних і куль турних рис громадянського суспільства дає нам його «нормативний образ», розкриває сутність цього по няття як ідеального типу. З переходом на описовий рівень ми можемо встановити міру наближеності конкретних суспільств до визначеного в такий спосіб ідеалу, сказати, наскільки в ньому розвинені структу ри і культура, притаманні саме громадянському сус пільству.
Як зазначає Ч. Тейлор, поняття громадянського сус пільства вживається у наш час щонайменше у трьох значеннях.
- Мінімальний його обсяг дорівнює існуванню не залежних від держави громадських організацій, або як тепер прийнято говорити - «третього сектора».
- Друге значення, більш точне в науковому сенсі, охоп лює усю соціальну структуру, яка координує свої дії через низку добровільних асоціацій (про це, власне, і йшлося вище).
- Воно також розглядається як фактор впливу на державну політику, тобто як сукупність груп тиску та інших суб'єктів впливу на політичний процес у сус пільстві (про це йтиметься далі).
До цих розумінь терміну можна додати ще два. Отже, четверте розуміння суспільства виходить з того, що суспільство загалом стає громадянським, якщо у ньому розвинена система інститутів і взаємодій. Цей підхід найбільш розповсюджений у публі цистиці, але його вживають і науковці, маючи на це ті підстави, що у суспільстві з розвиненою мережею гро мадських організацій, громадським спілкуванням тощо, міняється тип політичної культури. Вона теж стає ци вільною, громадянською і своєю чергою міняє спосіб функціонування усіх суспільних інститутів.
І, нарешті, п'яте розуміння, полягає в ототожненні громадянського суспільства з усією нерозчленованою позаполітичною чи позадержавною сферою суспіль ного життя [5].
Кожне з цих тлумачень має свої підстави. Запере чити можна хіба що проти першого підходу як занад то вузького (механістичного), та про ти п'ятого, як занадто формального, такого, що не вказує на якісну специфіку феномену громадянського суспільства. Інші ж тлумачення цього явища мають право на існування як відображення певних сторін, аспектів громадянського суспільства, пов'язаних із ви конанням ним своїх специфічних функцій. Найголовніші функції громадянського суспільства:
▪ громадянське суспільство є засобом самовиразу індивідів, їхньої самоорганізації та самостійної реалізації ними власних інтересів. Значну час тину суспільно важливих питань громадські спілки та об'єднання розв'язують самотужки або на рівні міс цевого самоврядування. Тим самим вони полегшу ють виконання державою її функцій, бо зменшують «тягар проблем», які їй доводиться розв'язувати;
▪ інститути громадянського суспільства виступають гарантом непорушності особистих прав громадян, дають їм впевненість у власних силах, слу жать опорою у їхньому можливому протистоянні з державою, формують «соціальний капітал» — ті не від'ємні риси особистості, завдяки яким вона стає здатною до кооперації та ефективних солідарних дій;
▪ інститути громадянського суспільства систематизують, впорядковують, надають урегульованості протестам і вимогам людей, які в іншому ви падку могли б мати руйнівний характер, і в такий спосіб створюють сприятливі умови для функціону вання демократичної влади;
▪ ці інститути виконують функцію за хисту інтересів певної групи в її протиборстві з інши ми групами інтересів. Завдяки їм кожна група отри мує шанс «бути почутою на горі» владної піраміди.
Функціональна характеристика вказує на роль гро мадянського суспільства у суспільній системі, на те, чому його розглядають як опору демократії та як вияв свободи. Але громадянське суспільство не зможе пов ноцінно виконувати названі функції, якщо в ньому відсутній бодай один з найголовніших його атрибу тів, до яких слід віднести:
▪ наявність публічного простору, засобів і центрів комунікації, наслідком чого є формування сфери гро мадського (цивільного) життя і громадської думки;
▪ організоване громадське життя вільних і рівних ін дивідів, чиї права захищені конституцією та закона ми;
▪ незалежні від держави, добровільні асоціації, ав тономність яких усвідомлена на індивідуальному і ко лективному рівні;
▪ зорієнтована на громадські інтереси та публічну політику діяльність, наслідком якої є кооперація та со лідарність між людьми, спілкування на засадах взаєм ної довіри і співробітництва.
Отже, громадянське суспільство — це сфера взає модії індивідів і тих груп та організацій, які вони утво рюють. Однією з цілей взаємодії є формулювання, висловлення і захист індивідами та їх об'єднаннями сво їх інтересів. Це той зріз суспільних відносин, коли гро мадські організації виступають як групи інтересів, що є посередниками в стосунках індивідів із владою та рештою суспільства.
Групи перебувають у стані перманентного проти борства. І якщо вони достатньо чисельні та впливові, то їхнє взаємне змагання не тільки не підриває стабільність плюралістичної демократії, але й зміцнює її. Адже представникам заінтересованих груп дово диться постійно шукати шляхів примирення, вести пе реговори, укладати союзи, тобто відмовлятись від по літики силового тиску і формувати політичну культу ру компромісів.
Суспільства, в яких визнання розмаїтості групо вих інтересів поєднується із захистом індивідуальних прав особистості, функціонують як громадянські сус пільства. В рамках таких суспільств люди об'єднують ся в асоціації та виходять із них, конкурують із інши ми спілками та групами інтересів, а також заявляють про свої вимоги державі як рівні та вільні індивіди, права яких захищені конституцією і законами. Отже, поняття громадянського суспільства характеризує плюралістичний тип співіснування, організації та захисту групових інтересів та їх стосунків із державою, який істотно відрізняється від двох інших типів — клієнтизму і корпоративізму. У цьому аспекті, аналіз взаємодію чих групових інтересів є емпіричним дослідженням гро мадянських суспільств.
Цікаво, що при наявності популярного визначен ня, яке стверджує, що громадянське суспільство — це плюралізм і організація інтересів незалежно від держа ви, дослідження громадянського суспільства і груп ін тересів зазвичай проводять роздільно. Причини такого парадоксального факту можна пояснити тим, що орга нізовані групи інтересів існують у двох різних «іпоста сях». З одного боку, вони є осередками взаємодії, спіл кування й солідарності, провадженні власне громад ського (публічного) життя та спільного (колективно го) вирішення проблем. У цій іпостасі їх прийнято ха рактеризувати в термінах громадянського суспільства і брати до уваги, насамперед, їх соціальну й соціалізу ючу роль. У відриві від інших функцій вона часто від криває шлях до ідеалізації громадянського суспільства.
З іншого боку, ті ж самі групи прагнуть відстояти свої інтереси в межах усього суспільства, втручаються в політику, здійснюють тиск на владу. У цьому випад ку їх, зазвичай, розглядають у межах політичної сис теми як групи інтересів та групи тиску і піддають кри тичним оцінкам. Проте саме завдяки цій діяльності члени організацій проходять політичну соціалізацію і стають повноцінними громадянами, здатними проти діяти спробам узурпації влади, захищати свої інтере си політичними методами тощо. Організаційний плю ралізм здатний перетворити людей, що мають спільні групові інтереси на суб'єктів суспільного й політично го життя. Саме він забезпечує можливість активного громадського життя і веде до утворення партій, які є наступною ланкою представництва специфічних гру пових інтересів та їх захисту політичними засобами. Спрощеним є зображення громадянського суспіль ства сферою, вільною від політики. Але не менш од нобокою є і його надмірна політизація, прирівнюван ня громадянського суспільства до політичної опозиції, ототожнення з радикальними рухами, спрямова ними проти держави. В одних типах громадянських суспільств домінують соціальні функції громадських об'єднань, в інших, навпаки, головною є політична залученість та політична діяльність. Але ці типи можуть видозмінюватись, переходити з одного стану в інший, бо немає непрохідної стіни між політикою і гро мадянським суспільством.
Справді, групи інтересів, утворені зовсім з іншою, ніж тиск на владу, метою, несподівано для себе мо жуть зіштовхнутися з необхідністю діяти політичними методами, а отже перетворяться на учасників полі тичного процесу. З іншого боку, масові політичні рухи, що виступають із вимогою повалення недемократич них режимів, пізніше неминуче розпадаються, атомізуються і на їх основі утворюються помірковані, але стійкіші організації. Масові рухи за означенням не є виявом розвинутого чи стійкого громадянського сус пільства. Це інший, специфічний спосіб взаємодії, адек ватний кризовим періодам у житті окремих сфер сус пільного життя або й цілого суспільства.
Як свідчать дослідження масових політичних рухів у різних частинах світу, зокрема в Латинській Амери ці, така активність не може і не повинна бути трива лою. Тому затухання масових рухів у країнах Цен тральної і Східної Європи аж ніяк не може розгляда тися як занепад чи криза громадянського суспільства. Рухи ці були проявом громадянської свідомості у політико-юридичному значенні громадянства і їм на зміну мають прийти стійкі, організо вані форми громадянського життя у соціальному сенсі.
У громадянському суспільстві домінуючими в пуб лічній сфері є суспільні, громадські інтереси. З усві домлення альтернативності шляхів їх захисту народжуються демократичні багатопартійні системи, їх виникнення пов'язують із потребою встановлення стійких каналів зв'язку між багатоманітними структурованими групами інтересів і владними інсти тутами. Громадянське суспільство розглядається як підстава й опора демократії, а демократія, з її скла довою - багатопартійною системою, як перенесення властивого громадянському суспільству соціального плюралізму на політичний рівень. Однак не будь-яка багатопартійна система є наслідком утвердження гро мадянського суспільства.
В розвинених демократичних державах політичні партії безумовно є виразниками тих чи інших групо вих інтересів, хоча вони спираються не на окремі гру пи, а на їх конгломерати. Партії акумулюють групові інтереси, більшою чи меншою мірою узгоджують їх із загальносуспільними інтересами та в узагальненому вигляді підводять під свої платформи. Якщо партії поводять себе саме так, то вони є програмно-політични ми партіями. Виборці в такому разі голосують за пев ну партію, пов'язуючи з її перемогою свої надії або на загальне покращення становища в країні, або на врахування інтересів своєї групи в державній політиці разом з інтересами низки інших груп.
У перехідних системах, де інститути громадянського суспільства ще не зміцніли, інтегровані суспільні інте реси часто підміняються вузько груповими інтересами тих, хто об'єднався в партію. Така партія приваблює на свій бік тих виборців, які сподіваються на отриман ня певних особистих вигод внаслідок її перемоги. Так виникають клієнтальні партії (кланові, олігархічні), які нічого спільного із становленням громадянського сус пільства не мають. Клієнтальські партії — це патронаж ні організації, які приділяють значну увагу організацій ним аспектам роботи, і мають забезпечувати постійне надходження ресурсів («клубних благ») для свої членів і симпатиків. Поширювати свій вплив їм стосовно лег ко, оскільки лояльність їхніх прихильників повністю базується на наданні їм матеріальних благ і підтримки.
Значно важче розбудовувати програмні партії, особливо за умов невисокої громадянської свідомості, їм нелегко нарощувати свій вплив серед виборців, особливо, не знаходячись при владі і не довівши ді лом соціальної спроможності своїх програм. Однак саме від цих партій найбільше залежить стабілізація демократичних режимів, формування стабільних партійних сис тем. І саме наявність таких партій свідчить про розвиненість громадянського суспільства.
З попереднього викладу зрозуміло, що громадян ське суспільство — це, з одного боку, - об'єктивно існуюча суспільна реальність, підсистема суспільства як цілого, яка розвивається в політичному просторі і часі, має свої стадії та географічно-територіальні різ новиди. А з іншого боку, - це теоретична абстракція, «ідеальний тип», за допомогою якого намагаються розпізнати цю реальність і глибше осмислити суспіль ну систему під певним, специфічним для теорії гро мадянського суспільства кутом зору [16].
З огляду на функціональне призначення і структурні особливості Ненсі Розенблюм пропонує такі різнови ди громадянського суспільства як «демократичне», «посередницьке» та «виборче громадянське суспіль ство».
«Демократичне громадянське суспільство» виріз няється насамперед тим, що його суб'єкти наголошу ють на політичний участі та потенційній опозиційності громадських об'єднань до владних структур (функція противаги). Головною справою громадянських об'єд нань тут є «прищеплення громадянам почуття полі тичної дієспроможності, здатності до розгляду полі тичних питань, а також схильності розглядати їх в ім'я загального добра. Для цієї цілі, вони повинні внут рішньо бути ліберально-демократичними «міні-республіками», орієнтованими на публічні арени обговорен ня і здійснення політики».
«Посередницьке громадянське суспільство» роз глядається як агент формування таких чеснот, як ви хованість, «соціабельності», здатність до солідарного вирішення проблем. Воно націлює громадян на соці альні зв'язки, принципи громадянськості відкритості, товариськості та відповідальності - якості, які утримують плюралістичну ліберальну демократію ра зом. У посередницькому громадянському суспільстві «від вторинних асоціацій не очікують формування політичних достоїнств, і со ціальне співробітництво зовсім не обов'язково має трансформуватись у політичне представництво». Громадянське суспільство є посередником між тими функціями, які зарезервовані за урядом, і тими, які індивіди виконують самостійно в приватному житті.
«Виборче громадянське суспільство» докладає зу силь до підвищення економічної ефективності і зага льного добробуту. Ліберальний уряд повинен створити клімат для постійного формування нових асоціацій та динамічного взаємо обміну членами між ними. Свобода об’єднань заохочує до демократичної участі й посередницьких структур, які формують конкретні моральні переконання і забезпечують виникнення соціально небайдужих громад. Це поки що нова тенденція в розу мінні його функцій, але саме вона, на думку автора, найбільше відповідає умовам сучасності [20].
За будь-яких обставин, утвердження громадянсько го суспільства в молодих демократіях - непроста і тривала справа. «Народження та відродження грома дянського суспільства завжди пов'язане з небезпека ми», зазначає Дж. Кін, адже «воно дарує свободу дес потам та демократам рівною мірою». З цієї причини «незріле громадянське суспільство може перетвори тися на поле битви, на якому, завдяки громадянським правам і свободам, лисиці насолоджуються свободою полювати на курей» [3].
Розділ 3. Розвиток громадянського суспільства в Україні: історична традиція та державний курс
Теорія і практика суспільного розвитку підтверджують істинність тези: лише розвинуте, зріле громадянське суспільство є передумовою і запорукою демократичної і правової держави.
Громадянське суспільство, зазвичай, розуміється як сфера спілкування, взаємодії, спонтанної самооргані зації і самоврядування вільних індивідів на основі доб ровільно сформованих асоціацій, яка захищена необ хідними законами від прямого втручання і регламен тації з боку держави, і в яких переважають громадян ські цінності.
Здобувши незалежність, Україна обрала демократичну форму державного правління. Сучасне розуміння демократії як системи представ ницького прав ління, за якого уряди обираються народом і є відповідальними перед ним, пов’язане з уявленнями про бага то манітність соціальних інтересів і політичних поглядів та їх представ ни цтвом на держав ному рівні через різні, але рівні у своїх правах громадські та політичні організації. Плю ра лістична демократія заснована на прагненнях людей і їхньому виборі, а не на “спу ще них” згори цілях. Умовою її консолідації та успішного функціону вання є наявність розвиненої мережі інститутів громадянського суспільства.
Під громадянським суспільством я розумію автономну (стосовно держави) сферу спілкування та взаємодії, спон танної самоорганізації і самоврядування вільних і рівних індивідів, чиї права захищені конституцією та законами. Його головними ін сти тутами є: добровільні громадські організації і громадські рухи, а також політичні партії на перших стадіях свого формування, поки вони ще не задіяні в механізмах здійснення влади; незалежні засоби масової інформації, що обслуговують громадські потреби та інтереси, формулюють і оприлюднюють гро мад ську думку; сама громадська думка як соціальний інститут; у певному сенсі — вибори та референдуми, як засіб формування і виявлення громадської думки та захисту групових інтересів; залежні від громадськості елементи судової і правоохоронної системи (як-то суди присяжних, народні міліцейські загони тощо) і розпо дільчо-регулятивні інститути держави загального добробуту.
Проте громадянське суспільство не обмежується інститутами. Як соціокультур ний феномен є певним типом (моделлю) соціальної органі зації і взаємодії. Його якісними характеристиками є: довіра, взаємодопомога, толерантність, здатність до кооперованих дій, віра людей у свої сили, зорієнтованість на громадські справи, почуття відповідальності. Отже, говорячи про розвиненість громадянського суспіль ства в Україні треба мати на увазі як інституційний, так і культурний його аспекти, певну послідовність та тривалість їх формування.
Розвинене громадян ське суспільство справді служить підґрунтям демо к ратії. Однак, по-перше, це не означає, що часова послідовність перетворень у перехідних суспільствах іде від громадянського суспільства до політичної демократії. Там, де перехід до демократії здійснюється від тоталіта риз му, послідовність суспільних пере творень — порушена [18]. А на думку деяких політологів, зокрема І. Кресіної, в Україні має місце становлення не громадянського суспільства (власне, таким було радянське суспільство, попри значну кількість громадських об’єднань), а стагнація старої соціалістичної системи. Активність і прагнення населення до спільних дій ще не є свідченням здатності до самоорганізації. В Україні відбувається процес стагнації пострадянського не громадянського суспільства, а не українського громадянського.
Базовим фактором стійкості демократичних держав є розвинене громадянське суспільство, що стало результатом тривалого поступального розвитку. Майже двадцять років минуло з того часу, коли Україна обрала шлях створення незалежної, національної, демократичної, ринково-орієнтованої держави. Проте протягом цього часу виявилось, що чиновницький механізм нової української держави може стати тим добре відомим з радянських часів Левіафаном, неефективним і спроможним лише до самовідтворення, здатним поглинути суспільство і громадянина, претендуючи на всеохоплююче регулювання громадського життя [15].
Громадянське суспільство є незамінною ланкою у комунікативному полі «суспільством – влада». Проте, особливість його становлення для української реальності полягає у тому, що одночасно вирішуються дві фундаментальні проблеми:
► відродження і зміцнення власної державності, забезпечення реального суверенітету і гідного місця України і світовому співтоваристві;
► перехід до якісно нової форми соціально-політичної, економічної організації суспільства, модернізації його основ.
Ці аспекти можна розуміти як внутрішній і зовнішній напрями становлення громадянського суспільства, від яких залежить сталість демократичного устрою країни [21] .
В останні роки питання громадянського суспільства опинилось в центрі уваги теоретико-політологічних та правових дискусій. Вагомими у цьому зв’язку є доробки таких дослідників, як В. Авер’янов, В. Андрейцев, В. Шаповала, П. Рабиновича, А. Колодій та ін.
З огляду на становлення громадянського суспільства в Україні К. Матвієнко зауважує, що громадянське суспільство в державі має добре вкорінені традиції. Він наполягає на тому, що унікальність України закладена ще у особливостях державотворчого процесу середньовіччя, коли громада часто виступала цілісним самодостатнім суспільним суб’єктом. Найпоширенішим типом громади на той час була церковна, тобто парафія. Водночас і українське село завжди являло собою громаду. Членство у громаді визначалося місцем проживання та належністю до конкретної церкви на чолі зі священиком. Існували виборні посади – війт (староста), а функції представництва громадської думки здійснювали загальні збори – схід. Тобто, докріпацьке й доколгоспне село було ланкою громадянської суспільної організації.
У середньовічних містах України – громадах зі своїми виконавчими особами та представницькими органами – були так звані органи самоорганізації населення, створені як на основі парафій-вулиць, так і на основі ремісничих цехів за професійною ознакою (м’ясники, гончарі і т. п.). Члени цих громад користувались гарантованими правами і мали обов’язки. Цікавою формою середньовічних громад були церковні братства, які утворювались для оборони від чужоземної релігійної експансії і поширювали свою діяльність на сферу освіти, книгодрукування. До таких братств-громад входили й аристократи, й козаки. Саме завдяки їхній діяльності було створено Києво-Могилянську Академію, Львівську братську школу з друкарнею. Громадою можна вважати і Запорізьку Січ, організація суспільного життя якої також ґрунтувалася на системі прав кожного члена цього військового співтовариства та добровільно взятих ним на себе обов’язків.
Отже, українська історія має добрі традиції громадянства. Їх не було цілком перервано й за часів Російської імперії та Радянського Союзу. Збереглися до сьогодні сільські громади, утворилася інфраструктура самоврядування і самоорганізації - ради, квартальні й домові комітети, професійні спілки та численні громадські організації. Набуття Україною незалежності та перехід до ринкових відносин в усіх сферах життя зумовили й нові вимоги до функціонування інститутів громадянського суспільства [22] .
В Україні сьогодні діє близько 38 тис. громадських організацій [23], понад сто політичних партій; значна кількість недержавних (потенційно незалежних) засобів масової інформації; зростаюча кількість приватних дослідни цьких та освітніх установ і т. д. Проте, поки що в рамках громадянського суспіль ства відбувається те ж саме, що і в межах суспільної та політичної систем у цілому: формально створені інститути істотно не вплинули на практику повсякденних суспільних вза ємодій і тим більше не перейшли на рівень культури. Звідси — песимізм і розчарування; намаган ня пов’язати невдачі у творенні громадянського суспільства з менталітетом “серед ньо го” українця, якого, проте, ніхто не вивчає [24]. Це зручне (саме через свою розпливчатість) слово “менталітет” дає змогу прикрити нашу необізнаність щодо складних механізмів соціокультурної трансформації, щодо того, як, за яких умов і чому відбуваються або не відбуваються зміни у тій чи іншій країні в бажаному напрямі.
Відсутність ефективних громадянських неполітичних структур і асоціацій, які перебувають у зародковому стані, можна пояснити тим, що отримавши політичні свободи і альтернативний вибір, більшість громадян поки ще погано уявляють, що з цим робити. Доля громадянського суспільства в нашій державі нині багато у чому залежить від правової складової – розвитку законодавчої бази функціонування громадянських інститутів суспільства. Певну позитивну стабілізаційну роль відіграли прийняття нової Конституції, введення національної валюти, розумне зближення з країнами західної демократії та «близького зарубіжжя». Але цього недостатньо для формування системи громадянсько суспільства.
Протягом 2004-2005 рр. Центром політико-правових реформ була розроблена концепція взаємодії держави та громадянського суспільства (А. Кірмач, Д. Український), Доктрина громадянського суспільства (М. Лациба, Т. Бойко) та Національна концепція розвитку громадянського суспільства в Україні (В. Рубцов). На підставі перерахованих громадських проектів у 2006 р. Центром правової реформи і законопроектних робіт при Мін’юсті була розроблена Концепція взаємодії держави і громадянського суспільства в Україні. А вже 21 листопада 2007 року Кабінет Міністрів України ухвалив Концепцію сприяння органами виконавчої влади розвитку громадянського суспільства.
Отже, поява концепції – це спроба держави запровадити нову політику, спрямовану на створення сприятливих умов для розвитку громадянського суспільства та зміцнення демократії в Україні. Концепція встановлює такі головні завдання державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства:
▪ удосконалити нормативно-правову базу з питань розвитку громадянського суспільства, діяльності інститутів громадянського суспільства, доступу громадян до інформації;
▪ розробити та впровадити ефективний механізм налагодження комунікації між органами виконавчої влади та зазначеними інститутами;
▪ створити належні умови розвитку інститутів громадянського суспільства, під якими розуміються громадські організації, професійні та творчі спілки, організації роботодавців, благодійні та релігійні організації, недержавні засоби масової інформації та інші непідприємницькі товариства і установи;
▪ сформувати громадянську культуру суспільства - виявити активну громадянську позицію, зокрема щодо участі у процесах формування та реалізації державної політики, усвідомлення громадськістю принципів співробітництва між органами виконавчої влади та інститутами;
▪ сприяти розвитку волонтерського руху, благодійництва та меценатства.
Документ визначає принципи та форми взаємодії органів виконавчої влади й організацій громадянського суспільства, а також напрями вдосконалення актів законодавства з питань діяльності організацій громадянського суспільства, серед яких:
▪ спрощення процедури легалізації та реєстрації зазначених інститутів;
▪ урегулювання підприємницької діяльності інститутів;
▪ створення умов для розвитку благодійництва та меценатства;
▪ запровадження механізму державного замовлення на надання інститутами окремих послуг на конкурсних засадах;
▪ підтримку суб’єктів господарювання та громадян, які надають фінансову допомогу чи здійснюють добровільні пожертвування інститутам для розв’язання проблем, що мають важливе суспільне значення;
▪ розвиток волонтерського руху;
▪ спрощення вимог до установчих документів та ліцензування їх діяльності з надання соціальних послуг.
Також в Концепції зазначено, що в органах виконавчої влади функції із забезпечення реалізації становлення взаємозв’язку із громадянськими організаціями виконують відповідні підрозділи, серед яких Департамент комунікації влади та громадськості Секретаріату Кабінету міністрів України [25] .
Тож, для сучасного українського суспільства вкрай необхідним є адекватне врахування уроків минулого - своїх і чужих. А досвід минулого свідчить, що будувати громадянське суспільство без участі держави або за її надмірним втручанням, а тим більш у конфронтації є справою безперспективною. Держава має виступати «співтворцем» громадянського суспільства, бути рівноправним учасником діалогу щодо проблем і суперечностей, ресурсів і перспектив, першочергових і стратегічних напрямів суспільного розвитку.
Надзвичайно важливим є розуміння суперечливості процесу побудови громадянського суспільства:
▪ неможливість і навіть небезпечність формування громадянського суспільства «згори» за бажанням або за планом представницької влади;
▪ перед владою стоїть завдання - формувати державу як максимально сприятливий інститут для розвитку структур громадянського суспільства. В цьому аспекті потрібна наявність діалогу рівних, тобто партнерських стосунків між державою і суспільством. Тим не менш, таке партнерство передбачає жорстке «опонування владі» з боку громадянських інституцій;
▪ громадянське суспільство здатне рекрутувати інтелектуальний потенціал, технічні кадри і моделі співробітництва із державною владою [26].
Таким чином, формування громадянського суспільства в Україні знаходиться в стадії активного становлення. Йде процес формування, утворення окремих елементів, налагодження взаємодії між ними. Цей процес є тривалим і нелегким, а швидкість і повнота його здійснення залежать від цілого ряду чинників: позиції державної політики, готовність влади поділитися своїми повноваженнями із суспільством, здатність влади йти на компроміси.
В Україні вже сформувались певні сили, що зацікавлені у діалозі із суспільством та усвідомлюють необхідність створення потужної держави за умов розвитку сильних демократичних інститутів суспільства. Протидію їм може скласти лише корумпований чиновницький апарат, який не погодиться на встановлення суспільного контролю. Але й ця проблема є вирішуваною, потрібен лише час.
Розділ 4. Розвиток громадянського суспільства на Донбасі
Успіх економічного, соціального та культурного розвитку нації у сучасному світі визначається рівнем її людського потенціалу та ефективністю його реалізації. У європейській системі цінностей, цільових орієнтирів та критеріїв суспільного прогресу людський потенціал визнається головною складовою національного багатства та основною рушійною силою соціально-економічного розвитку.
Сучасна Україна і Донбас, як основа економічного розвитку країни, відкрита світові, який дедалі стає складнішим, різноманітним та глобалізованим. Реалії постіндустріальної доби зумовили суттєві зміни в оцінці ролі людини в житті країн, що стали на шлях модернізації. Лідерами сучасного світу спроможні бути лише ті держави, які здійснюють цілісну політику громадянського розвитку, адекватну модернізаційним викликам.
Україна започатковує процес змін, поділяючи основні ідеї і принципи Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини та Європейської соціальної хартії, та покладає в основу подальшого розвитку держави і суспільства інтереси людини, її прагнення жити і творити в гармонії з природою. За таких обставин особливої уваги потребують процеси розбудови громадянського суспільства і культури, особливо в Донбасі – мультинаціональному регіоні з відсутністю сталих політичних, економічних, соціальних і національних цінностей [27].
Фактично, в Донбасі немає громадянського суспільства, а є жорстко керовані керівництвом виробничі організації. Це різко дисонує з ситуацією в Центральній Україні, де сила громадянського об'єднання, на відміну від Донбасу, значно сильніша і за владу адмінресурсу, і за владу телевізійного бомбування [28].
Донбас - Луганська і Донецька області - за політичною культурою суттєво відрізняються від решти України. Ці відмінності коріняться в об’єктивних історичних умовах розвитку, специфікою геополітичного положення і політичними вподобаннями. Саме тому розвиток громадянського суспільства на Донбасі має низку специфічних особливостей.
Донбас виступає досить проблемним регіоном з точки зору розвитку організацій громадянського суспільства через цілу низку чинників:
▪ особливо виражені патерналістські настрої;
▪ вплив місцевої влади на громади;
▪ соціальне розшарування;
▪ орієнтування громад на російську (а не західну) суспільно-політичну модель;
▪ керованість людей адміністративними методами.
Але визначальною характеристикою є те, що активність громадянських інститутів і організацій спостерігається переважно під час політичної боротьби або виборів. Розвиток громадянських інститутів в Донбасі ініційований «зверху» - привладними й бізнесовими елітами – з метою протистояння наступу західних цінностей. Тобто, фактичною крапкою відліку розвитку громадянських інститутів на Донбасі можна вважати події Помаранчевої революції 2004 року.
Всі ці перелічені чинники значно ускладнюють розвиток в цьому регіоні громадянського суспільства і його інститутів за їхньою класичною західною моделлю. Більше того, функції громадянських організацій спотворюються до реалізації перманентних цілей під час політичної боротьби.
Можливість політичної активності громадян у рамках громадських організацій, звісно ж, гарантуються Конституцією України. Громадські організації мають можливість брати участь у передвиборчій кампанії загалом двома шляхами. Перший і найбільш розповсюджений у передвиборчий період - це відкрита чи прихована підтримка тієї чи іншої політичної партії чи виборчого блоку. Другий напрямок - сприяння прозорості і законності виборчого процесу політично нейтральними організаціями. Всі ці напрямки в тій чи інший мірі громадські організації Донбасу реалізують, і з різним рівнем активності залучаються до виборчої кампанії.
З огляду на необхідність підвищення політичної культури населення для розбудови демократичного громадянського суспільства, вельми цінним видається досвід громадян, отриманий на відкритих публічних обговореннях, ініційованих громадськими структурами. Передусім це стосується молоді, в якої ціннісні орієнтації знаходяться у стадії формування. Здійснення громадського контролю за прозорістю і законністю виборчого процесу є необхідним елементом для розбудови демократичної держави.
Статистика засвідчує зростання кількості діючих в Донецькій та Луганській областях громадських організацій. Так, на початок 2004 року в Донецькій області було зареєстровано понад 600 громадських об'єднань, а за рік ця цифра зросла до 775 організацій, з них понад 300 діють в обласному центрі. На початок 2005 року на території Луганської області діє 577 громадських організацій, з них близько 250 функціонує в обласному центрі. Отже, старт було взято, але важкість досягнення результатів, обмеженість у фінансуванні призводить до стагнаційних процесів [29].
Слід зазначити, що громадянське суспільство має своїм ядром інститути – добровільні асоціації поза межами держави й економіки, так званий третій сектор, об’єднання громадян для відстоювання своїх інтересів, що не лежать в площині виключно економіки.
На вiдмiну від державного та економічного секторів суспільства, "третім сектором" прийнято називати всю суму недержавних неприбуткових органiзацiй (ННО). В iдеалi це - консолідований громадський рух, який складається з окремих, взаємно не підпорядкованих, але взаємодіючих громадських органiзацiй. Ці організації спрямовують енергію громадян на творчу дiяльнiсть, тим самим знімають або знижують соціальну напругу в суспiльствi. Роль громадських організацій в громадянському суспільстві - це, в першу чергу, захист конституційних прав і свобод, корпоративних чи особистих інтересів людей, що до цих організацій належать. ННО створюють основу громадянського суспільства, вони - вирішальний стабілізуючий фактор, гарант демократичного шляху розвитку.
Тільки на Донеччині існує понад 2000 ННО. Найбільша кількість українських ННО припадає на такі сфери: культура та освіта, здоров'я, інваліди та ветерани, економіка та наука, жінки і діти. Суттєвою і навіть знаковою особливістю сучасних українських ННО є їх фінансова залежність від закордонних організацій-донорів. Сукупна підтримка третього сектору від українських меценатів і держави - у 2-3 рази менша. Тобто в Україні домінував і домінує до сьогодні вплив закордонних донорів на формування ННО.
Президент Ліги ділових та професійних жінок Людмила Горова акцентувала увагу на тому, що їх організація постійно працює у напрямку розбудови третього сектору, тобто підтримує громадські організації, надаючи їм безкоштовні юридичні консультації.
В свою чергу, експерт з юридичних питань Ліги ділових та професійних жінок Наталія Савченко повідомила журналістам наступне: наприкінці квітня у співпраці з проектом „Мережа громадянської дії в Україні” (UCAN), що здійснюється Інститутом сталих спільнот (Монпел’є, штат Вермонт, США) за фінансової підтримки Агентства США з міжнародного розвитку, розпочало роботу „Бюро невідкладної допомоги третьому сектору” (Бюро). За перші два місяці роботи в Бюро надійшло 48 запитів від громадських організацій Донецької, Сумської, Київської, Рівненської та Кіровоградської областей. Найбільш актуальними для НУО (Неурядових організацій) були запити такої тематики:
1) реєстрація НУО, підготовка установчих документів;
2) оподаткування НУО: пільги встановлені законодавством;
3) бухгалтерський та податковий облік в НУО;
4) захист інтересів членів НУО;
5) пошук ресурсів для діяльності НУО.
Зосереджується на завданнях пошуку шляхів оптимальної розбудови вітчизняного третього сектору і Донецький міський благодійний фонд “Доброта”. Про роботу Фонду представникам ЗМІ розповів його директор Яків Рогалін: “З метою підготовки сприятливого “грунту” для розвитку громадянських ініціатив Фонд “Доброта” проводить систематичну роботу щодо цивілізованої доброчинності. Саме вона є основою для реалізації соціально вагомих програм і проектів. Фонд надає громадським організаціям інформаційно-консультативну підтримку, проводить тренінги, семінари та круглі столи з питань ефективного функціонування третього сектору. З метою покращення життєздатності організацій громадянського суспільства Фонд “Доброта” у червні 2004 р. розпочав проект з розвитку соціального підприємництва в Донецькому регіоні”. Ключовим моментом у посиленні ролі НДО в процесах демократичних реформувань Яків Рогалін вважає створення коаліційного руху організацій для захисту інтересів різних груп громадян. Почати цей рух треба на основі доступної, відкритої, інтерактивної соціальної інформації [30].
Восени 2005 року і взимку 2006 року громадські організації Донеччини та Луганщини провели низку заходів, які мали на меті підвищення спроможності громадських структур сприяти прозорості та законності передвиборчого процесу. Це - здійснення моніторингу передвиборчого процесу та інформування виборців про хід виборчої кампанії, реалізація просвітницьких кампаній щодо прав і обов'язків виборців, проведення тренінгів з підготовки офіційних спостерігачів, обговорення і розробка документів для реалізації прав територіальної громади на самоврядування, дослідження партійної передвиборчої активності та передвиборчих програм, а також соціологічні дослідження, обговорення актуальних проблем державної політики і суспільного розвитку [29].
Сфера діяльності громадянських організацій і інститутів в країнах Заходу охоплює практично всі галузі життя людини - економіку, політику, науку, культуру, освіту. Як свідчить досвід західних країн, співпрацюючи з органами влади, державними структурами та впливаючи на громадську думку, НДО здатні добитися незалежних політичних рішень, відповідної соціальної політики і матеріальної підтримки від держави. Вони впливають на законодавство, на розвиток суспільства, прискорюють демократичні процеси, роблячи їх незворотними.
Від кількісного і якісного зростання "третього сектору", значною мірою залежать розвиток не тільки такого регіону як Донбас, але й шляхи та тенденції розвитку всього українського суспільства в ХХІ ст.
ВИСНОВКИ
Історія свідчить, що неодмінною умовою становлення демократичних держав і формування націй є розгортання системи суспільних інститутів, котрі утворюють громадянське суспільство. При всій різноманітності інтерпретацій громадянського суспільства, переважна більшість дослідників сходяться на тому, що поняття громадян ського суспільства застосовується для вивчення неполітичної частини суспільної системи і має певне аналі тич не навантаження лише у випадку розме жуван ня суспільства і держави.
Концепція громадянського суспільства, що почала формуватися на зорі нового часу, розвивалась і змінювала свій зміст паралельно з розвитком суспільної реальності, яку вона позначала. Потім, з другої половини ХІХ ст. і до другої половини ХХ ст. про неї майже забули. А коли у 80-х роках ХХ ст. це поняття знову перетворилось на "ключове слово інтелектуаль них дискусій" [1], виявилось, що не всі вкладають у нього однаковий зміст.
“Громадянське суспільство” - одна з основоположних суспільно-політич них кон цеп цій, біля витоків якої стоять такі видатні мислителі як Монтеск’є, Фергюсcон, Гегель, Токвіль, Патнем, Габермас. Зростання інтересу до неї в останні 2–3 десятиліття пов’язане як з пошуками нових форм соціальної взаємодії і соціального захисту в стабільних, “старих” демокра тіях, так і з переходом до демократії все нових країн.
Громадянське суспільство, зазвичай, розуміється як сфера спілкування, взаємодії, спонтанної самооргані зації і самоврядування вільних індивідів на основі доб ровільно сформованих асоціацій, яка захищена необ хідними законами від прямого втручання і регламен тації з боку держави, і в яких переважають громадян ські цінності.
Представнику структурно-функціонального підходу Джеффрі Алек сан деру належить найкоротше за кількістю слів і водночас найширше за значенням визначення даного феномена: “громадянське суспіль ство — це сфера люд ської солідарності”; йому ж належить розробка трьох моделей взаємодії громадянського суспільства із державою. Близьким до нього є погляд іншого американця — Майкла Уольцера, котрий описує громадянське суспільство як “простір не примусової людської асоціації”[17].
Здобувши незалежність, Україна обрала демократичну форму державного правління. Сучасне розуміння демократії як системи представ ницького прав ління, за якого уряди обираються народом і є відповідальними перед ним, пов’язане з уявленнями про бага то манітність соціальних інтересів і політичних поглядів та їх представ ни цтвом на держав ному рівні через різні, але рівні у своїх правах громадські та політичні організації. Плю ра лістична демократія заснована на прагненнях людей і їхньому виборі, а не на “спу ще них” згори цілях. Умовою її консолідації та успішного функціону вання є наявність розвиненої мережі інститутів громадянського суспільства.
Громадянське суспільство є незамінною ланкою у комунікативному полі «суспільством – влада». Проте, особливість його становлення для української реальності полягає у тому, що одночасно вирішуються дві фундаментальні проблеми:
► відродження і зміцнення власної державності, забезпечення реального суверенітету і гідного місця України і світовому співтоваристві;
► перехід до якісно нової форми соціально-політичної, економічної організації суспільства, модернізації його основ.
В Україні діє Концепція сприяння розвитку громадянського суспільства, що розроблена Урядом, триває процес усталення інституту громадянського суспільства на законодавчому рівні.
З метою адаптації світового досвіду до конкретних регіональних умов на цьому рівні діє Концепція сприяння розвитку громадянського суспільства органами місцевого самоврядування. Тож, можна говорити про громадянське суспільство на Донбасі (культурно-історичному регіоні), як автономне цілісне утворення в межах загальнодержавних тенденцій, що має низку певних особливостей:
▪ особливо виражені патерналістські настрої;
▪ вплив місцевої влади на громади;
▪ соціальне розшарування;
▪ орієнтування громад на російську (а не західну) суспільно-політичну модель;
▪ керованість людей адміністративними методами.
Загалом, Україна має добрі вкорінені традиції громадянства, що позначилось на загальному розвитку громадянського суспільства. Сучасна Україна і Донбас, як основа економічного розвитку країни, відкрита світові, який дедалі стає складнішим, різноманітним та глобалізованим. Реалії постіндустріальної доби зумовили суттєві зміни в оцінці ролі людини в житті країн, що стали на шлях модернізації. Лідерами сучасного світу спроможні бути лише ті держави, які здійснюють цілісну політику громадянського розвитку, адекватну модернізаційним викликам.
Формування громадянського суспільства в Україні знаходиться в стадії активного становлення. Йде процес становлення, утворення окремих елементів, налагодження взаємодії між ними. Цей процес є тривалим і нелегким, а швидкість і повнота його здійснення залежать від цілого ряду чинників: позиції державної політики, готовність влади поділитися своїми повноваженнями із суспільством, здатність влади йти на компроміси.
СПИСОК ВИКОРАСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРА