Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1.Транспортне право як галузь законодавства.
Транспортне право як галузь законодавства – це сукупність нормативно-правових актів, що містять норми транспортного права, які мають вигляд кодифікованих і поточних законів, указів Президента України, декретів і постанов Кабінету Міністрів України, інструкцій, правил, технічних умов та інших нормативних актів Міністерства транспорту України, інших нормативно-правових актів.
В Україні в сучасних умовах важливого значення набуває проблема розвитку і вдосконалення правового регулювання суспільних відносин у сфері транспортної діяльності. Від цього залежить розвиток багатьох галузей економіки.
Сьогодні не існує жодної ділянки суспільного життя, яка б так чи інакше не була пов’язана з процесом транспортування. Для цього процесу залучається сукупність відповідних засобів, методів, принципів, форм, правил поведінки, з яких виникають транспортні суспільні відносини. Ці відносини треба ефективно регулювати з метою ефективного функціонування Єдиної транспортної системи України. Саме за допомогою норм права й здійснюється таке регулювання.
Поняття транспортного права в юридичній літературі розглядалося ще з початку ХХ ст.
.
2 Місце транспортного права в системі права України.
По-перше, транспортне право — не окрема галузь права, яка регулює певний тип правовідносин, а сукупність різних правових норм, які регулюють різні види правовідносин (переважно майнові та управлінські), що виникають у зв’язку з діяльністю транс-
порту. Майнові відносини складають матеріальний зміст договорів пе-
ревезення, договорів страхування транспортних ризиків, правових ситуацій митного оформлення вантажів тощо. Управлінські відносини визначають організацію транспорту як єдиної системи, яка охоплює всі види транспорту — державного, колективного й приватного. Норми, які регулюють ці правовідносини, належать різним галузям публічного права — конституційному, адміністративному, кримінальному, господарсько-
му праву.
По-друге, транспортне право — не галузь права, а міжгалузевий комплекс, тому що для правового регулювання транспортної діяльності в ньому застосовується не єдиний метод правового регулювання, а методи різних галузей права.
Так при регулюванні майнових відносин переважно застосовується метод приватного права (цивільно-правовий) — метод автономних рішень, який ґрунтується на принципі юридичної рівності сторін, з якого випливає правило: «Можна робити все, що не заборонено законом».
При регулюванні управлінських відносин застосовується метод публічного права — метод владних приписів, який ґрунтується на принципі нерівності сторін (субординації), з якого випливає правило: «Можна робити тільки те, що передбачено за-
коном».
Джерелом транспортного права є низка Законів України, які регулюють відносини, що виникають у транспортній діяльності.
Важливим джерелом транспортного права є цивільне законодавство України. Так, новий Цивільний кодекс України, який набув чинності з 1.01.2004 року, містить главу 64 “Перевезення”, яка визначає загальні положення про перевезення (ст. 908), поняття договору (ст. ст. 909, 910) та окремі аспекти перевезень.
До джерел транспортного права також належать певні акти господарського законодавства України. Господарський кодекс України, який набув чинності з 1.01.2004 року, містить главу 32, в якій регулюється перевезення вантажів як господарська діяльність. Також Господарський кодекс України визначає основні засади господарсько-правової відповідальності, в тому числі на транспорті.
Серед актів транспортного законодавства виділяється Закон України “Про транспорт” від 10.11 1994 року (із наступними змінами і доповненнями), який визначає правові, економічні, організаційні та соціальні основи діяльності, загальні для всіх видів транспорту в Україні.
30 червня 1993 року Верховною Радою України прийнятий Закон України “Про дорожній рух” (із наступними змінами і доповненнями), який визначає правові та соціальні основи, регулює суспільні відносини у сфері дорожнього руху та його безпеки, визначає права, обов’язки і відповідальність суб’єктів — учасників дорожнього руху, органів державної виконавчої влади, об’єднань підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності і господарювання
4. Матеріальний зміст транспортних правовідносин
— це фактична поведінка, яку правомочний суб’єкт може, а правозов’язана сторона повинна здійснити. Тому з діяльнісної точки зору, транспортні правовідносини є поєднанням:
- транспортування і посередницької діяльності з надання транспортних послуг;
- управлінської і режимоутворюючої діяльності на транспорті.
Транспортні послуги у свою чергу розрізняються в залежності від:
- виду транспорту: водні (морські і річкові), наземні (залізничні і автомобільні), повітряні (авіаційні), трубопровідні, змішані перевезення;
- об’єкта транспортування (перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти);
- транспортної характеристики товару: перевезення сухого вантажу (навалювальний — вугілля, руда, насипний — зерно, цемент, фосфати), генеральні та штучні перевезення, перевезення наливних вантажів (нафта і продукти її переробки, рослинна олія, вино й ін.);
- періодичності перевезення (регулярні та нерегулярні перевезення);
- порядку перетинання кордону (перевантажувальні і безперевантажувальні перевезення);
- виду транспортно-технологічної системи (контейнерне, поромне, ліхтерне та інші перевезення);
- виду сполучення (пряме, непряме та інші види сполучень).
Матеріальний зміст правовідносин має суб’єкт-об’єктну структуру.
До суб’єктного складу транспортних правовідносин належать особи, стосовно правового статусу яких транспортне законодавство встановлює додаткові вимоги:
5. Юридичний зміст правовідносин —
це зафіксовані у правових нормах суб’єктивні права та юридичні обов’язки сторін.
Правовідносини виникають, змінюються і припиняються на підставі юридичних фактів. Юридичними фактами, що породжують правовідносини на транспорті, є:
- юридичні акти — це перш за все договори про надання транспортних послуг
акти управління;
- певні правопорушення в сфері транспортної діяльності.
До договірних правовідносин на транспорті належать відносини, що виникають і змінюються на підставі таких договорів:
Договори перевезення — це основний вид договорів, які регулюють транспортну діяльність.
Частина 1 статті 908 Цивільного кодексу України передбачає, що такий договір має бути засвідчений відповідним письмовим документом. Загальні умови перевезення визначаються міжнародними угодами, законами України та низкою спеціальних нормативних актів. Основним законом, який містить загальні положення щодо перевезення, є Цивільний кодекс України.
Стаття 908 Цивільного кодексу передбачає можливість визначення умов перевезення самим договором. Проте на практиці це положення має суттєві обмеження, що обумовлені специфікою транспортної діяльності, яка матеріально є складним технологічним процесом, а юридично набуває все більш публічно-правового характеру. Фактично сторони визначають умови конкретного виду перевезення лише в межах норм транспортного законодавства, які позбавляються диспозитивного характеру і набувають імперативності.
6. Джерела транспортного права, їх загальна характеристика
Норми транспортного права як комплексної галузі права мають свої джерела. З теорії права відомо, що джерела (або форма) права — це конкретні форми зовнішнього вираження загальнообов'язкових правил поведінки, встановлених або санкціонованих державою, через яке ці правила справляють свій владно-регулюючий вплив на суспільні відносини. Це визначення не є винятком і для транспортного права з точки зору юридичного позитивізму.
Система джерел транспортного права є однією з найбільш розгалужених серед інших галузей права, що значною мірою зумовлено порівняно широкою сферою використання транспортних послуг, значною роллю і місцем транспорту в суспільному виробництві. З огляду на різноманітність джерел транспортного права з урахуванням ієрархічної підлеглості їх доцільно кваліфікувати таким чином.
1.Конституція України — як основний закон.
2.Законодавчі акти України: закони України; кодекси, статути, настанови та інші кодифіковані акти.
Постанови Верховної Ради України.
-Укази та розпорядження Президента України.
-Постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України.
-Нормативні накази, інструкції та інші документи центральних органів виконавчої влади (міністерств, державних комітетів і відомств).
-Нормативні акти (накази, інструкції, правила та інші документи) структурних підрозділів транспорту. Наприклад, Укрзалізниці або Управління Південно-Західної залізниці.
-Нормативні акти державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування, які стосуються транспортних відносин.
-Міжурядові угоди України з іншими державами, міжнародно-правові акти, ратифіковані й визнані Україною.
-До джерел транспортного права належать також окремі нормативно-правові акти колишніх Союзу РСР та УРСР, що не відмінені й не оновлені в установленому порядку та не суперечать Конституції України й чинному законодавству.
-Нормативні договори та з урахуванням раніше викладеного — судова й адміністративна практика.
7. Мета і завдання правового регулювання транспортних відносин.\
методи транспортного права – це сукупність прийомів, способів та операцій, за допомогою яких здійснюється регулювання суспільних відносин у сфері транспортної діяльності. Вивчення норм транспортного права дозволяє зробити висновок, що регулювання відносин у сфері транспортної діяльності здійснюється за допомогою приписів і заборон, що містяться у транспортно-правових нормах.
Нормами транспортного права забороняється втручання місцевих органів влади в господарську діяльність підприємств транспорту (ст. 5 Закону України «Про транспорт»). За транспортними органами закріплено право вимагати від пасажирів, вантажовідправників і вантажоодержувачів безумовного додержання вимог і норм, передбачених законодавством і нормативними актами, що регулюють діяльність транспорту (ст. 12 Закону України «Про транспорт»).
З метою забезпечення державних і суспільних інтересів, безпеки перевезень, захисту навколишнього природного середовища органи транспорту наділені юридично-владними повноваженнями і діють від імені держави.
Але в багатьох випадках застосовуються не тільки методи прямих приписів, а й засоби непрямого впливу (наприклад, узгодження, спільний розгляд і обговорення тих чи інших питань, урахування майнових інтересів), що розраховані на рівність сторін. Ці методи застосовуються, коли транспортний орган надає транспортні послуги, виступаючи при цьому в якості звичайного господарюючого суб’єкту.
8.Нормативно – правове регулювання транспортних відносин.
Законодавство про транспорт (транспортне законодавство) - це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини у сфері організації і безпосереднього здійснення господарської діяльності на транспорті.
Оскільки єдина транспортна система України налічує кілька видів транспорту, кожен з яких має певні особливості, то і законодавство про транспорт є досить значним за обсягом і різноманітним за змістом.
Відносини, пов'язані з діяльністю транспорту, регулюються, в першу чергу, загальним Законом України "Про транспорт" від 10 листопада 1994 р.,
Серед інших актів транспортного законодавства України варто виділити правила перевезення вантажів, що приймаються стосовно різних видів транспорту і різного роду вантажів.
Нормативні акти, які визначають умови перевезень, порядок використання засобів транспорту, шляхів сполучення, організації безпеки руху, охорони громадського порядку, пожежної безпеки, санітарні та екологічні вимоги, що діють на транспорті, є обов'язковими для власників транспорту і громадян, які користуються послугами транспорту та шляхами сполучення.
Безпосередніми учасниками договірних відносин у сфері транспорту є 1) транспортні підприємства (індивідуальні підприємці, що здійснюють перевезення та надають інші транспортні послуги); 2) суб'єкти господарювання, інші учасники господарських відносин, на користь та/або на замовлення яких надаються відповідні транспортні послуги.
9 Структура єдиної транспортної системи України.
Єдину транспортну систему України в особливий період
складають транспорт та транспортна інфраструктура незалежно від
форм власності, крім тих, що належать або передані Збройним Силам
України та іншим військовим формуванням відповідно до
мобілізаційних завдань.
Структурно транспорт можна представити як систему, що складається з двох підсистем:
При цьому обидві частини системи можуть бути підприємствами федеральної (державної), муніципальної чи приватної форм власності.
Транспорт загального користування - це транспорт, який відповідно до чинного законодавства зобов'язаний здійснювати перевезення вантажів і пасажирів, ким би ці перевезення не були пред'явлені: державним підприємством чи установою, громадською організацією, акціонерним товариством, фірмою або приватним особою.
Транспорт загального користування виступає як самостійна галузь матеріального виробництва. Він обслуговує сферу обігу, забезпечуючи зв'язок між сферою виробництва і сферою споживання.
На відміну від транспорту загального користування, транспорт незагального користування виконує перевезення продукції усередині сфери виробництва, тобто для конкретного підприємства, організації чи фірми. Перевезення, що він виконує, є внутрівиробничими, або технологічними. Відомчий транспорт промислових підприємств називається промисловим транспортом.
10. Поняття транспортної системи в Україні.
транспортна система повинна відповідати вимогам суспільного виробництва та національної безпеки, мати розгалужену інфраструктуру для надання всього комплексу транспортних послуг, у тому числі для складування і технологічної підготовки вантажів до транспортування, забезпечувати зовнішньоекономічні зв’язк
До складу Єдиної транспортної системи України входять:
- транспорт загального користування (залізничний, морський, річковий, автомобільний і авіаційний, а також міський електротранспорт, у тому числі метрополітен);
- промисловий залізничний транспорт;
- відомчий транспорт;
- трубопровідний транспорт;
- шляхи сполучення загального користування.
Кожна підгалузь транспорту у свою чергу складається із цілого ряду матеріальних елементів, серед яких:
- підприємства залізничного, морського, річкового, автомобільного, авіаційного та міського електротранспорту, що здійснюють перевезення пасажирів і вантажів; підприємства трубопровідного транспорту;
- засоби перевезення (рухомий склад залізничного, автомобільного і міського електротранспорту, судна, літаки, транспортні засоби підприємств, установ і організацій);
- залізничні, морські, автомобільні шляхи сполучення, аеродроми та землі транспорту;
- вокзали, автовокзали, автостанції, порти, пристані, аеропорти;
- промислові, будівельні підприємства; підприємства промислового залізничного транспорту; судноремонтні, суднобудівні — судноремонтні заводи; ремонтні заводи цивільної авіації; ремонтно-будівельні організації; ремонтно-експлуатаційні депо; заводи по ремонту рухомого складу і виготовленню запасних частин; підприємства зв’язку, споруди енергетичного господарства, сигналізації; системи управління повітряним рухом; водопостачання, каналізації;
- науково-дослідні, проектно-конструкторські організації, навчальні заклади, технічні школи;
- підприємства, установи та заклади соціально-культурної сфери (заклади охорони здоров’я, фізичної культури та спорту, культури, дитячі дошкільні заклади), постачальницькі й торгівельні підприємства; інші підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, що забезпечують діяльність і розвиток транспорту.
11.Суб’єкти державного управління у галузі транспорту. Суб'єкти управління транспортом — це органи, організації та їхні посадові особи, створені у встановленому законодавством порядку спеціально для здійснення управлінських функцій, наділені правами й обов'язками, щоб своїми діями реалізовувати надані права і виконувати покладені на них обов'язки. Управління транспортом як цілісною єдиною системою персоніфіковано, уніфіковано та розподілено між органами державної влади відповідно до їх компетенції Управління транспортом здійснюють:Верховна Рада України; Кабінет Міністрів України;Міністерство транспорту України;спеціально уповноважені на це органи транспорту відповідно до чинного законодавства;місцеві органи виконавчої влади (держадміністрації та органи місцевого самоврядування. Кожний із зазначених органів здійснює управління в межах своєї компетенції та притаманними йому методами. Вищі органи законодавчої і виконавчої влади приймають відповідні закони, постанови, статути, інші нормативні акти, спрямовані на забезпечення діяльності різних видів транспорту і транспортної системи в цілому. Спеціально уповноважені транспортні органи та місцеві органи виконавчої влади й органи місцевого самоврядування забезпечують виконання законів, нормативних актів вищих органів влади й приймають свої нормативні акти, а також акти застосування норм права, спрямовані на безпосереднє виконання завдань, пов'язаних з перевезенням пасажирів і вантажів, з організацією роботи транспорту в цілому. До компетенції Верховної Ради України з питань діяльності транспорту віднесено:1) прийняття законів;2) затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля;визначення основних засад використання транспорту і зв'язку;організація і діяльність органів виконавчої влади;засади місцевого самоврядування;правові засади і гарантії підприємництва;правовий режим воєнного і надзвичайного стану. Верховна Рада України може приймати до свого розгляду й інші питання в цій галузі. Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні.
12.Основні напрямки державного управління у галузі транспорту в Україні. До органів, які здійснюють державне управління у галузі транспорту, належать Міністерство транспорту та зв'язку України, місцеві ради народних депутатів та інші спеціально уповноважені на те органи відповідно до їхньої компетенції. Центральним органом державної виконавчої влади у сфері транспорту визначено Міністерство транспорту та зв'язку України, яке здійснює свою діяльність на підставі постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про Міністерство транспорту та зв'язку України» від 6 червня 2006 р. Міністерство транспорту та зв'язку України відповідно до покладених на нього завдань виконує такі функції в галузі транспорту:1)здійснює державне управління в галузі транспорту, у сфері використання й обслуговування повітряного простору України, забезпечення безпеки руху, навігаційно-гідрографічного забезпечення судноплавства, торговельного мореплавства, надання послуг поштового зв'язку, телекомунікацій та інформатизації, користування радіочастотним ресурсом України;2)вживає заходів для розвитку національної транспортної системи України, створення і функціонування національної мережі міжнародних транспортних коридорів, інфраструктури транспортного комплексу України;3)здійснює відповідно до законодавства заходи щодо реалізації єдиної державної економічної, тарифної, інвестиційної, науково-технічної, кадрової, соціальної політики та політики державних закупівель у галузі транспорту, у сфері використання повітряного простору України, забезпечення безпеки руху, навігаційно-гідрографічного забезпечення судноплавства, торговельного мореплавства, надання послуг поштового зв'язку, телекомунікацій та інформатизації, користування радіочастотним ресурсом України;4)розробляє і реалізує заходи щодо налагодження взаємодії та координації діяльності всіх видів транспорту;5)організовує і контролює відповідно до законодавства роботу, пов'язану із забезпеченням безпеки руху транспортних засобів, вживає заходів для зменшення шкідливого впливу функціонування транспорту на довкілля та забезпечує екологічну безпеку на транспорті;6)здійснює відповідно до законодавства державний нагляд за додержанням вимог нормативно-правових актів щодо забезпечення безпеки торговельного мореплавства, руху відповідно на морському і річковому, залізничному та автомобільному транспорті тощо. Державне управління діяльністю транспорту здійснюється шляхом проведення та реалізації економічної (податкової, фінансово-кредитної, тарифної, інвестиційної) та соціальної політики, включаючи надання дотацій на пасажирські перевезення. Економічна та соціальна політика у галузі транспорту може здійснюватися як на довгостроковій основі (економічна стратегія), так і з метою вирішення питань у поточному періоді (економічна тактика). При цьому до основних господарсько-правових засобів реалізації державної економічної політики в цілому та у транспорті зокрема слід віднести такі:- державне замовлення; - ліцензування, патентування і квотування;- сертифікація та стандартизація;- застосування нормативів та лімітів;- регулювання цін і тарифів;- надання інвестиційних, податкових та інших пільг;- надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.
13. Функції державного управління у галузу транспорту, пов’язані з експлуатаційною діяльність транспорту. Функції, пов'язані з експлуатаційною діяльністю транспортних засобів, до яких належать:- координація роботи підприємств, установ та організацій автомобільного, авіаційного, залізничного, морського і річкового транспорту, дорожнього господарства та їхніх об'єднань;- підготовка і направлення рухомого складу транспортних засобів відповідно до планів перевезень і укладених договорів;- складання і узгодження графіка руху транспортних засобів;- забезпечення розвитку ремонтної бази транспортних засобів і рухомого складу, розроблення і впровадження в практику сучасних засобів автоматики, телемеханіки, зв'язку, обчислювальної техніки;- розроблення та впровадження нових маршрутів вантажних і пасажирських перевезень у внутрішньому та міжнародному сполученні;- встановлення технічних вимог до нових видів рухомого складу і обладнання, формування замовлень для промисловості та контроль за їх виконанням;- придбання нового рухомого складу і контейнерів, забезпечення їх капітального ремонту та модернізації.
14.Функції державного управління у галузі транспорту, пов’язані з правовим забезпеченням діяльності транспортної системи. Функції, пов'язані з правовим забезпеченням діяльності транспортної системи:- розроблення та затвердження в установленому порядку Правил перевезень вантажів, технічні умови навантаження і кріплення вантажів, Правила перевезення пасажирів, багажу, вантажобагажу і пошти. Правила дорожнього руху, правила надання послуг, інші нормативні акти, пов'язані з забезпеченням на транспорті норм санітарного стану і гігієни, безпеки руху транспортних засобів, охорони праці та пожежної безпеки, сертифікації і технічної експлуатації рухомого складу, правил поведінки громадян на транспорті та їх безпеки;- затвердження статутів (положень) підприємств, укладення і розірвання контрактів з керівниками підприємств, підготовка та укладення договорів;- участь у розробці і підготовці міжнародних договорів, представлення інтересів транспорту України у міжнародних організаціях;- відповідно до Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” від 1 червня 2000 р. забезпечення ліцензування діяльності про надання послуг з перевезень пасажирів і вантажів на всіх видах транспорту.
15.Функції державного управління у галузі транспорту, пов’язані з фінансово-економічною діяльністю транспорту та соціальним розвитком. Функції, пов'язані з фінансово-економічною діяльністю:- формування ринку послуг, утворення нових організаційних структур усіх форм власності;- формування і реалізація єдиної тарифної та цінової політики на транспорті, організація проведення розрахунків за перевезення вантажів і пасажирів, здійснення інноваційної та інвестиційної політики;- управління майном, то перебуває у загальнодержавній власності та закріплення його за підприємствами, здійснення контролю за ефективністю використання і збереженням закріпленого за підприємствами державного майна. Функції, пов'язані з соціальним розвитком, охороною навколишнього середовища:- здійснення добору кадрів у системі Мінтрансу, організація роботи з підготовки і перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників транспортного комплексу і дорожнього господарства;- формування галузевих програм наукових, проектних і проектно-конструкторських розробок, впровадження в практику досягнень науки і техніки та нових технологій;- здійснення заходів, спрямованих на створення безпечних умов праці, соціальний захист працівників транспорту, поліпшення житлових і культурно-побутових умов;- розробка та здійснення заходів, спрямованих на зменшення шкідливого впливу транспорту на навколишнє природне середовище.
16.Основні повноваження суб’єкти, які здійснюють управління автомобільним транспортом. Суб'єкти управління транспортом визначаються як органи, організації та їх посадові особи, створені у встановленому законодавством порядку спеціально для здійснення управлінських функцій, наділені правами й обов'язками, щоб своїми діями реалізувати надані права і виконувати покладені на них обов'язки. Основними принципами побудови системи управління транспортом є:1)розмежування функцій державного управління та управління підприємств;2)розмежування виробничих та регулятивно-контрольних функцій;3)створення організаційних структур управління в об'єднаннях підприємств переважно на комерційній основі. Систему законодавчих і виконавчих органів у сфері управління транспортом складають:1.Верховна Рада України;2.Кабінет Міністрів України;3.Міністерство транспорту та зв'язку України;4.Урядові органи державного управління в окремих галузях транспорту, що діють у складі Міністерства транспорту та зв'язку України та йому підпорядковуються;5.Місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування. Центральним органом управління єдиною транспортною системою України є вищий орган законодавчої влади - Верховна Рада України. Відповідно до положень Конституції України, Верховна Рада України є органом загальної компетенції, тобто її повноваження стосуються всіх без винятку сфер господарювання.
17.Компетенція Верховної Ради України з питань діяльності транспорту. Верховна Рада - парламент Комітети Верховної Ради України – це постійно діючі депутатські органи Українського парламенту, призначені своєю роботою сприяти безперервній діяльності єдиного органу законодавчої влади. Комітети – допоміжні органи Верховної Ради України, що повинні забезпечувати реалізацію парламентом його функцій і наділені для цього відповідними повноваженнями. Вони відповідальні перед Верховною Радою України за свою діяльність і їй підзвітні. Верховна Рада України постановляє: відповідно до статті 89 Конституції України, статті 5 Закону України "Про комітети Верховної Ради України" утворити комітети Верховної Ради України сьомого скликання:Комітет Верховної Ради України з питань транспорту і зв'язку:залізничного, автомобільного, повітряного, водного, трубопровідного транспорту та дорожнього господарства;телекомунікації та поштового зв'язку;інформаційних технологій та інформатизації тощо.
18.Компетенція Кабінету Міністрів України з питань діяльності транспорту. Кабінет Міністрів України у системі органів державної влади України. Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує та координує роботу цих органів. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених у статтях 85, 87 Конституції України. Діяльність Кабінету Міністрів України спрямовується на забезпечення інтересів Українського народу шляхом виконання Конституції та законів України, актів Президента України, а також Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України, вирішення питань державного управління у сфері економіки та фінансів, соціальної політики, праці та зайнятості, охорони здоров'я, освіти, науки, культури, спорту, туризму, охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, природокористування, правової політики, законності, забезпечення прав і свобод людини та громадянина, запобігання і протидії корупції, розв'язання інших завдань внутрішньої і зовнішньої політики, цивільного захисту, національної безпеки та обороноздатності.
19.Компетенція Міністерства інфраструктури України з питань діяльності транспорту. Міністерство інфраструктури України (Мінінфраструктури України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.Основними завданнями Мінінфраструктури України є:формування та забезпечення реалізації державної політики у сферах транспорту, використання повітряного простору України, туризму, діяльності курортів, дорожнього господарства, надання послуг поштового зв'язку;формування та забезпечення реалізації державної політики у сфері підготовки та реалізації в Україні інфраструктурних проектів для виконання завдань і заходів з підготовки та проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу, інших міжнародних спортивних подій;формування та забезпечення реалізації державної політики у сфері безпеки руху, навігаційно-гідрографічного забезпечення судноплавства, торговельного мореплавства;участь у межах своїх повноважень у формуванні та забезпеченні реалізації державної тарифної політики та політики державних закупівель у сфері надання послуг поштового зв'язку. Мінінфраструктури України відповідно до покладених на нього завдань: у сфері регулювання інфраструктурної галузі: визначає пріоритетні напрями та здійснює відповідні заходи щодо формування та реалізації державної політики у сферах авіаційного, автомобільного, залізничного, морського і річкового, міського електричного транспорту та у сферах використання повітряного простору України, туризму, діяльності курортів, метрополітенів, дорожнього господарства, надання послуг поштового зв'язку.
20.Державні органи управління окремими підгалузями транспортного комплексу. Державні органи управління окремими підгалузями транспортного комплексу:1) На автомобільному транспорті — Державний департамент автомобільного транспорту (Укравтотранс), як урядовий орган державного управління в галузі автомобільного транспорту, що діє у складі Мінтрансу та йому підпорядковується. Положення про Державний Департамент автомобільного транспорту затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 30 березня 2000 р. № 586.2)На авіаційному транспорті — Державний департамент авіаційного транспорту (Укравіатранс), як урядовий орган державного управління, що діє в складі Мінтрансу та йому підпорядковується. Положення про Державний департамент авіаційного транспорту затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 29 березня 2000 р. № 573.3.На залізничному транспорті — Державна адміністрація залізничного транспорту України (Укрзалізниця), як орган управління залізничним транспортом загального користування, підвідомчий Мінтрансу.До сфери управління Укрзалізниці входять Донецька, Львівська, Одеська, Південна, Південно-Західна й Придніпровська залізниці, а також інші об'єднання, підприємства, установи та організації залізничного транспорту за переліком, визначеним Мінтрансом.Укрзалізниця здійснює централізоване управління процесом перевезень у внутрішньому і міжнародному сполученні та регулює виробничо-господарську діяльність залізниць у сфері організації цього процесу. Положення про Державну адміністрацію залізничного транспорту України затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 29 лютого 1996 р. № 262.4. На морському й річковому транспорті — Державний департамент морського й річкового транспорту (Укрморрічфлот), як урядовий орган державного управління в галузі морського річкового транспорту, що діє у складі Мінтрансу та підпорядковується йому. Положення про Державний департамент морського й річкового транспорту затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від З0 березня 2000 р. № 584. Ця структура дозволяє спеціалізуватися в одній галузі транспорту, а також і взаємопов'язувати ці галузі через спільне керівництво (одне Міністерство), проведення спільної політики, характерної для транспортного комплексу в цілому. Слід також зазначити, що Міністерство транспорту України через ці підрозділи безпосередньо спілкується з транспортними підприємствами та їхніми комплексами, що дозволяє в деяких обставинах вийти на безпосередній зв'язок: Міністерство транспорту України — окреме підприємство (порт, пароплавство) в особах керівників цих окремих транспортних структур.
22.Форми і методи управління транспортом-це цілеспрямована діяльність відповідних органів з виконання завдань і функці й в межах компетенції,визначеної нормативними актами.Форми залежать від х-ру відносин у сфері управління та обсягу і змісту компетенції органу управління.
Види форм управління транспортом:
1)залежно від юридичних наслідків
2)за ступенем правової регламентації
*видання провідних актів управління транспортом
*укладання договорів
*здійснення організаційних заходів
*здійснення матеріально-технічних операцій
Методи:
Метод переконання-застосовується у всіх сферах і в галузях управління.Цей спосіб цілеспрямованого впливу на свідомість і поведінку учасників транспортних відносин .
Метод переконання реалізується шляхом застосування роз8яснювальних заходів,надання необхідної допомоги.
Метод заохочення це заходи морального впливу як необхідної умови мотивації незалежної поведінки учасників транспортних відносин.
Метод примусу-полягає в застосуванні уповноваженою особою виконавчої влади та іншими суб*єктами.Також є Кримінальний примус,цивільно правовий примус,адміністративний примус,адміністративні методи,економічні методи..
23.Поняття та структура залізничного транспорту
Однією з найпоширеніших галузей транспорту є залізничний,на долю якого припадає основна маса перевезення пасажирів і вантажів.Крім залізничного є промисловий залізничний транспорт під яким розуміється транс.-технологічний комплекс,що забезпечує системне переміщення вантажів у процесі виробництва.
До структури залізничного транспорту належать п-ва,РС,шляхи сполучення,промислові,торговельні,постачальні п-ва.
Залежно від виконання завдань залізничний транспорт поділ.:
-вантажний
-пасажирський-здійснює перевезення пасажирів,багажу,вантажобагажу,пошти.
Залежно від відстані перев.. пасажирський транспорт буває:
-приміського
-місцевого
-далекого сполучення
Експлуатуються-дизель-та електропоїзди,пасажирські та швидкі поїзди.
(24-управління залізничним транспортом)-(25-повноваження КМУ) (26-основні завдання укрзалізниці)(3 питання в 1)
Залізничний транспорт України як одна з найпотужніших галузей має велике загальнодержавне значення.Очолює структуру управління КМУ який визначає умови і порядок організації діяльності залізничного транспорту.КМУ здійснює такі повноваження:
!)затверджує Статут залізниць України
2)приймає рішення про створення,реорганізацію,ліквідацію
3)призначає і звільняє керівників залізниць
4)визначає порядок встановлення охоронних зон їх розміри і режими користування
5)затверджує положення про відомчу воєнізовану охорону
Укрзалізниця-здійснює управління в галузі залізничного транспорту.
Основне завдання Укрзалізниці:
-організація злагодженої роботи залізниці п-вств з метою задоволення потреб населення
-управління процесом залізничних перевезень регулювання в сфері діяльності організації
-проведення соціальної політики на залізничному транспорті
Укрзалізниця має право:
-здійснювати контроль за ефективним використанням і збереженням державного майна
-взаємодіяти з іншими органами інших держав
-одержувати від залізниць безплатну інформацію необхідну для виконання завдань.
Підрозділи залізниці:
Комерційне управління,пасажирське,управління локомотивного господарства,колійного господарства,розвитку та інвестиції,вагонного господарства,зовнішніх зв*язків,Управління статистики,юридичне.
Станції бувають:
Пасажирські,вантажні,сортувальнідільничі.
Залізнична станція-лінійне п-во залізничного транспорту в організації перевезення вантажів,пасажирів,багажу підпорядковується відділенню залізниці.
27.Правове регулювання діяльності залізничного транспорту
Правове регулювання здійснюється за допомогою правових норм,що містять в нормативних актах які прийнято називати джерелом права.Статут залізниці визначають обов*язки й права і відповідальність залізниць,а також п-вств.
Структура статуту
Роз. 1-Загальні положення,2-Вантажне господ.Пристрої для обслуговування пасажирів.3-планування та організація перевезень вантажів,4-залізничні під*їзні колії,5-перевезення вантажів у змішаному сполученні,6-перевезення пасажирів,багажу,пошти,вантажу, 7-відповідальність залізниці відправників вантажоотримувачів і пасажирів,акти,претензії,позови..Складається з 137 статей.
28-29. Трудові відносини працівників залізничного транспорту. Права і обов*язки учасників транспортних залізничних відносин.
Обов*язки відправників:
Надати станції навантаження на кожне відправлення вантажу накладну,станція видає накладну одержувачу разом з вантажем;на вимогу залізниці пред*являти стандарт чи сертифікат;здійснювати підготовку під наливання спеціальних цистерн на бункерних на піввагонів усіх форм власності;підготовляти вантаж з урахуванням його сторонності під час транспортування;завантажити вантаж у вагони.
Залізниця-перевізник зобов*язана:
Подати під час завантаження справні,очищені від залишків вантажу,сміття,реквізиту;продезінфікувати вагони та контейнери,доставити вантаж за призначенням у встановлені терміни,перевірити масу,кількість місць і стан вантажу(за статутом).
Одержувач зобов*язаний:
Повністю вивантажити вантаж із вагона і контейнера;прибрати з вагона стояки,дріт скріплюючий,бруски,папір,засоби кріплення,очистити поверхню кузова.
За договором перевезення пасажира останній має широке коло прав основних з яких є право на:
Безпечне доставлення до місця призначення,безпечно перевозити з собою віком до 5 років,безпечне перевезення з собою 36 кг ручної поклажі,перевезення багажу з станції відправлення до станції видачі багажу.
Пасажир зобов*язаний:
Сплатити встановлену плату за замовлену поїздку чи перевірення багажу;займати місце у вагоні згідно з придбаним проїздним документом,пред*являти документи що підтверджують правона пільговий чи безплатний проїзд.
Перевізник зобов*язаний:
Безпечно перевозити пасажира від пункту виїзду до пункту призначення вказаному в проїзному документі,перевезти багаж пасажира до пункту призначення,своєчасно доводити до відома пасажирів про зміну колії,надавати пільги пасажирам які мають на це право.
Перевізник зобов*язаний:вимагати від пасажира правел поведінки громадян на залізничному транспорті,відмовити пасажиру в придбанні проїзних документів,відмовити в посадці при пред*явленні надійних документів,вимагати розпакування багажу у разі виникнення сумніву щодо правильності оголошеної цінності.
30 Організація перевезень пасажирів залізничним транспортом.
Організація перевезень пасажирів здійснюється залізничним транспортом загального користування на основі ЦКУ,Господарського Кодексу,статуту залізниць України,правилами перевезеннями пасажирів.До органів управління залізничним транспортом відносяться:укрзалізниця,Міністерство інфраструктури,КМУ.Укрзалізниця є монополістом у сфері залізничних перевезень і саме тарифи на перевезення пасажирів,вантажів та багажу за винятком приміських перевезень пасажирів в межах Укрзалізниці на основі чинного законодавства.
31. Перевезення вантажів залізничним транспортом в Україні регулюються Статутом залізниць України, Правилами перевезення вантажів, Технічними умовами навантаження і кріплення вантажів, іншими нормативними документами, а також договором, який укладається між транспортним підприємством і вантажовідправником, експедитором або іншим замовником. Робота з організації перевезень на залізниці покладена на спеціальні служби залізниці: товарні контори станцій, товарні каси, багажні (вантажні) двори. В їх обов'язки входить оформлення і перевірка складених вантажовідправниками документів на вантажні перевезення, а також забезпечення процесу доставки вантажів.
Прийняті вантажі мають бути вчасно вивантажені з вагона (контейнера). Операції розвантаження вагонів можуть здійснюватись силами і засобами як вантажоодержувача, так і залізниці. Терміни розвантаження встановлюються чинними нормативними документами і залежать від виду вантажу, способу розвантаження (механізований або ручний) тощо. Тривалість простою вагона під розвантаженням визначається від моменту подачі вагона під розвантажування і закінчуючи моментом отримання станцією залізниці повідомлення вантажоодержувача про готовність вагонів до прибирання. Вантажоодержувачі зобов'язані забезпечувати цілодобове розвантажування вагонів (в тому числі — в святкові та вихідні дні) для того, щоб не допускати понаднормативних простоїв транспортних засобів.
32)) Щодо відносин, що випливають з договорів про надання транспортних послуг, Господарсько-процесуальний кодекс України зберіг обов’язковий — претензійний, досудовий порядок вирішення спорів. Претензійний порядок вирішення спорів було також закріплено в Господарському кодексі України. Обставини, що є підставами для звернення із претензією, підлягають обов’язковій фіксації актами у порядку та формі, встановлених Статутом залізниць України і окремими правилами перевезень (Наказ № 334 від 28.05.2002 року “Правила складання актів” (ст. 129)). Згідно із ст. 129 Статуту залізниць України та правил комерційний акт складається для засвідчення таких обставин:
а) невідповідності найменування, маси і кількості місць вантажу, багажу чи вантажобагажу натурою з даними, зазначеними у транспортних документах;
б) у разі виявлення вантажу, багажу чи вантажобагажу без документів або документів без вантажу, багажу чи вантажобагажу;
в) псування, пошкодження вантажу, багажу і вантажобагажу;
г) повернення залізниці вкраденого вантажу, багажу або вантажобагажу.
Залізниця зобов’язана скласти комерційний акт, якщо вона сама виявила зазначені вище обставини або якщо про існування хоча б однієї з них заявив одержувач або відправник вантажу, багажу чи вантажобагажу.
В усіх інших випадках обставини, що виникли в процесі перевезення вантажу, багажу і вантажобагажу і які можуть бути підставою для матеріальної відповідальності, оформляються актами загальної форми. Порядок складання актів визначається правилами.
Претензії вантажовідправників щодо штрафів заявляються залізниці відправлення, а вантажоодержувачів — залізниці призначення.
Порядок заявлення і розгляду претензій з приводу платежів, зборів і штрафів, пов’язаних із перевезенням пасажирів, багажу і вантажів, установлюється правилами. Укрзалізниця може доручити розгляд претензій своїм структурним підрозділам.
Не допускається пред’явлення вимог вантажовідправників, вантажоодержувачів і залізниць, що випливають із договорів перевезення, на суму менше однієї мінімальної заробітної плати за кожною накладною, за винятком претензій від громадян.
Позови до залізниць, що випливають із Статуту залізниць України, можуть бути подані тільки у разі повної або часткової відмови залізниці задовольнити претензію чи у разі неодержання від залізниці відповіді в установлений термін. Позови подаються до Господарського суду або до суду за місцем знаходження залізниці, якій була пред’явлена претензія, у шестимісячний термін із дня одержання відповіді залізниці або з дня закінчення терміну, встановленого для відповіді.
Позови залізниць до вантажовідправників, вантажоодержувачів і пасажирів, що випливають із Статуту залізниць України, можуть бути подані відповідно до установленої підвідомчості чи підсудності до Господарського суду або до суду за місцем знаходження відповідача протягом 6 місяців.
33.)))) Стаття 23. Відповідальність за порушення договірних
зобов'язань під час перевезень
У разі невиконання або неналежного виконання зобов'язань за
договором про організацію перевезень вантажів перевізники несуть
відповідальність за неповну і несвоєчасну подачу вагонів і
контейнерів для виконання плану перевезень, а вантажовідправники -
за невикористання наданих транспортних засобів у порядку та
розмірах, що визначаються Статутом залізниць України. Перевізники
також несуть відповідальність за зберігання вантажу, багажу,
вантажобагажу з моменту його прийняття і до видачі одержувачу, а
також за дотримання терміну їх доставки в межах, визначених
Статутом залізниць України.
За незбереження (втрату, нестачу, псування, пошкодження)
прийнятого до перевезень вантажу, багажу, вантажобагажу
перевізники несуть відповідальність у розмірі фактично заподіяної
шкоди, якщо не доведуть, що втрата, нестача, псування,
пошкодження виникли з не залежних від них причин.
Стаття 24. Відповідальність за пошкодження транспортних засобів:
Відправники, одержувачі вантажів та власники під'їзних колій
несуть матеріальну відповідальність згідно з чинним законодавством
України за пошкодження контейнерів і рухомого складу перевізників,
а перевізники - за втрату і пошкодження транспортних засобів, що
їм не належать, у розмірі фактично заподіяної шкоди.
34.))))) залізничний транспорт - виробничо-технологічний комплекс
організацій і підприємств залізничного транспорту загального
користування, призначений для забезпечення потреб суспільного
виробництва і населення країни в перевезеннях у внутрішньому і
міжнародному сполученнях та надання інших транспортних послуг усім
споживачам без обмежень за ознаками форми власності та видів
діяльності тощо; залізниця - статутне територіально-галузеве об'єднання, до
складу якого входять підприємства, установи та організації
залізничного транспорту і яке, при централізованому управлінні,
здійснює перевезення пасажирів та вантажів у визначеному регіоні
транспортної мережі; -пряме залізничне сполучення - перевезення вантажів і
пасажирів у межах двох і більше залізниць України;
- пряме змішане сполучення - перевезення, що здійснюється
залізницями разом з іншими видами транспорту за єдиним
транспортним документом, складеним на весь шлях; - міжнародне залізничне сполучення - перевезення пасажирів,
вантажів, багажу, вантажобагажу та пошти між Україною та
іноземними державами; -непряме міжнародне сполучення - перевезення між Україною та
іноземними державами з переоформленням транспортного документа в
процесі транспортування;
35.))))) Правопорушення на транспорті мають загальні родові ознаки злочинів і проступків і класифікуються, як і в інших галузях суспільної діяльності. Вони поділяються на:
- кримінальні злочини;
- адміністративні проступки;
- цивільно-правові делікти;
- дисциплінарні проступки.
Усі види правопорушень на транспорті мають деякі спільні ознаки:
- Об’єктом цих правопорушень є суспільні відносини у сфері безпечної роботи транспорту або суспільна безпека. Суспільна безпека в якості об’єкта цих правопорушень означає сукупність відносин, що забезпечують охорону життя і здоров’я людей, матеріальних цінностей, навколишнього природного середовища, безаварійну роботу транспорту в цілому.
- Наслідками таких правопорушень часто бувають аварії, катастрофи, нещасні випадки з людьми, що спричинюють шкідливі наслідки для здоров’я і майна людей, навколишнього природного середовища або викликають загрозу для них. Часто в результаті транспортних правопорушень не витримується графік руху транспортних засобів, затримка перевезення вантажів і пасажирів, дезорганізується робота транспортних підприємств.
Чинне кримінальне законодавство містить у собі групу норм, які передбачають відповідальність за злочинні посягання на безпеку руху і експлуатацію різних видів транспорту. У Кримінальному кодексі України законодавець виділяє їх в окремий розділ “Злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту”. Крім того, деякі склади злочинів передбачають зв’язок з транспортом як кваліфікуючу ознаку.
Згідно з чинним Кримінальним кодексом України систему транспортних злочинів утворюють наступні склади злочинів:
Стаття 276. Порушення правил безпеки руху або експлуатації залізничного, водного чи повітряного транспорту;
Стаття 277. Пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів;
Стаття 278. Угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна;
Стаття 279. Блокування транспортних комунікацій, а також захоплення транспортного підприємства;
Стаття 281. Порушення правил повітряних польотів;
Стаття 282. Порушення правил використання повітряного простору;
Стаття 283. Самовільне, без нагальної потреби, зупинення поїзда;
Стаття 284. Ненадання допомоги судну та особам, що зазнали лиха;
Стаття 285. Неповідомлення капітаном назви свого судна при зіткненні суден;
Стаття 286. Порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами;
Стаття 287. Випуск в експлуатацію технічно несправних транспортних засобів або інше порушення їх експлуатації;
Стаття 288. Порушення правил, норм і стандартів, що стосуються убезпечення дорожнього руху;
Стаття 289. Незаконне заволодіння транспортним засобом;
Стаття 290. Знищення, підробка або заміна номерів вузлів та агрегатів транспортного засобу;
Стаття 291. Порушення чинних на транспорті правил;
Стаття 292. Пошкодження об’єктів магістральних нафто-, газо- та нафтопродуктопроводів.\
36.)))) Правопорушення - це соціально небезпечне або шкідливе, протиправне, винне діяння деліктоздатного суб'єкта, яке передбачено чинним законодавством і за яке встановлена юридична відповідальність.
Транспортне право є комплексною галуззю права, воно має свою специфіку й особливості. Тому в цій галузі правовідносини захищаються нормами чотирьох галузей права:
- кримінального (розділ XI КК України «Злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту»);
- адміністративного (глава 10 КпАП «Адміністративні правопорушення на транспорті в галузі шляхового господарства і зв'язку»);
- цивільного (глава 51, статті 920-924, 928, 934 ЦК України);
- господарського (статті 313, 314, глави 24-27 ГК України).
До того ж існують ще й транспортні кодекси і статути, правила перевезення пасажирів, багажу і вантажів, а також відомчі нормативно-правові акти, які також передбачають відповідальність сторін договору перевезення за порушення своїх обов'язків.
Об'єкт транспортних правопорушень - це суспільні відносини у сфері безпеки руху та експлуатації транспорту, своєчасного і гарантованого переміщення пасажирів, вантажів і багажу. Слід зазначити, що безпека руху транспорту тісно пов'язана з громадською безпекою (повинні забезпечуватися охорона життя і здоров'я людей, матеріальних цінностей, навколишнього середовища, безаварійна робота транспорту).
37.)))) Чинне кримінальне законодавство містить у собі групу норм, які передбачають відповідальність за злочинні посягання на безпеку руху і експлуатацію різних видів транспорту. В Кримінальному кодексі України законодавець виділяє їх в окремий розділ “ЗЛОЧИНИ ПРОТИ БЕЗПЕКИ РУХУ ТА ЕКСПЛУАТАЦІЇ ТРАНСПОРТУ”, крім того деякі склади злочинів передбачають зв`язок з транспортом, як кваліфікуючу ознаку.
Згідно з діючим кримінальним законодавством України систему транспортних злочинів утворюють наступні склади злочинів: Стаття 276. Порушення правил безпеки руху або експлуатації залізничного, водного чи повітряного транспорту; Стаття 277. Пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів; Стаття 278. Угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна; Стаття 279. Блокування транспортних комунікацій, а також захоплення транспортного підприємства; Стаття 281. Порушення правил повітряних польотів; Стаття 282. Порушення правил використання повітряного простору;
Закон передбачає застосування до злочинця за транспортне правопорушення покарання від позбавлення волі (в інших випадках, за вчинення транспортних злочинів, що призвели до нещасних випадків з людьми, їх загибель, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень чи інших тяжких тілесних ушкоджень чи інші тяжкі наслідки) до випраних робіт та штрафу.
Окрім цього, за ряд злочинів передбачена відповідальність у вигляді позбавлення права займати певні посади, пов’язані з відповідальністю за технічний стан або експлуатацію транспортних засобів чи права керувати транспортними засобами.
За порушення правил міжнародних польотів, пошкодження об’єктів магістральних нафто-, газо-, та нафтопродуктопроводів, угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна може бути призначене додаткове покарання - конфіскація повітряного судна (у першому випадку) чи майна.
38.)))) Законом визначено, що адміністративним проступком визнається протиправна вина (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на власність, права і обов'язки громадян, на державний або громадський порядок, на встановлений порядок управління і за яку законодавством України передбачено адміністративну відповідальність (ст. 9 КпАП).
Аналіз цього визначення дозволяє виділити загально-правові ознаки, які властиві адміністративному проступку. По-перше, це виключно вчинок, тобто дія (наприклад, куріння в автобусах, маршрутних таксі, тролейбусах або трамваях — ч. 3 ст. 119 КпАП) чи бездіяльність (невиконання правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху — ч. 1 ст. 128 КпАП). По-друге, антигромадська спрямованість адміністративного проступку, яка характеризується суспільною шкідливістю. Цю позицію підтверджує ч. 2 ст. 1 КК України, де вказується, що Кримінальний кодекс України визначає, які суспільне небезпечні діяння є злочинними. Тобто слід розуміти, що суспільно небезпечні діяння які не заподіяли і не могли заподіяти істотної шкоди (ч. 2 ст. 11 КК) не належать до злочинів і їх необхідно кваліфікувати як інші правопорушення. По-третє, до ознак адміністративного проступку належить його протиправність, а саме, стосовно транспортного права, заборона транспортно-правовою нормою вчинку як такого, що завдає шкоди чи загрожує небезпекою. По-четверте, важливою ознакою адміністративного проступку є винність, яка виражається як прояв волі і свідомості особи, її психічного ставлення до відповідного вчинку і його наслідків. Діяння має бути вчинено умисно або з необережності. По-п'яте, юридичною ознакою адміністративного проступку є адміністративна карність, тобто протиправне, винне діяння буде визнано адміністративним проступком тільки тоді, коли за його вчинення передбачена адміністративна відповідальність, застосування якої у сфері транспортної діяльності має свої особливості.
39.))))) Цивільно-правові делікти на транспорті мають специфічний об’єкт посягання — майнові відносини і виражаються в порушенні або невиконанні транспортних зобов’язань. Цивільно-правова відповідальність, у тому числі і відповідальність за порушення транспортних зобов’язань, полягає в застосуванні до правопорушника (боржника) в інтересах іншої особи (кредитора) встановлених законом або договором санкцій майнового характеру: відшкодування збитків, виплати неустойки (штрафу, пені).
Цивільно-правова відповідальність носить компенсаційний характер, оскільки її мета — відновлення порушених майнових прав кредитора і тому розмір відповідальності повинен відповідати розміру завданих збитків. Але, разом з цим, цивільно-правова майнова відповідальність за порушення транспортних засобів має свої особливості. Цю відповідальність можна назвати спеціальною у тому плані, що її правове регулювання здійснюється не тільки цивільним, а також і спеціальним законодавством, яке враховує специфіку діяльності транспорту. Загальні положення за невиконання або неналежне виконання зобов’язань перевезення передбачені в гл. 51 ст. 1187, ст. 1188 Цивільного кодексу, але при визначенні вини і притягненні до відповідальності перевізника за втрату, нестачу і пошкодження вантажу або багажу, порушенні строків доставки вантажу та багажу необхідно керуватися транспортними кодексами чи статутами (ч. ІІІ ст. 361, ч. ІІ ст. 362, ч. ІІІ ст. 364 ЦК України). Наприклад, відповідальність перевізника за деякі порушення або неналежне виконання зобов’язань перевозу вантажів і пасажирів передбачена ст. ст. 163, 175, 182, 183, 193, 194 Кодексу торгівельного мореплавства України; ст. ст. 191, 193, 195, 209, 219 Статуту внутрішнього водного транспорту; ст. ст. 92, 93, 94 Повітряного кодексу України.
Як зазначалось, формами цивільно-правової відповідальності є: відшкодування збитків і сплата неустойки. Перша застосовується у всіх випадках порушення зобов’язання при відсутності інших вказівок у законі, друга — лише тоді, коли вона встановлена для конкретного зобов’язання у нормативному порядку чи договором.
Транспортне законодавство використовує обидві ці форми, але переважною є форма сплати неустойки, причому розмір неустойки і спосіб визначення обсягу її стягнення різний і залежить від характеру порушення. Необхідно зазначити, що за однакові за характером порушення зобов’язань на різних видах транспорту встановлюються різні види і розміри штрафу. Особливості цивільно-правової відповідальності за порушення зобов’язань на різних видах транспорту розглядаються в наступних темах навчального курсу .
Проте, слід зазначити загальний порядок фіксації обставин, що мають бути підставою для притягання до цивільно-правової відповідальності суб’єктів транспортних правовідносин.
По-перше, такі обставини зазначаються у відповідних товарно-транспортних документах, а у випадках розбіжностей між відправником, перевізником або одержувачем — фіксуються актами встановленої форми.
40. Автомобільний транспорт займає в Україні провідне місце не тільки в економіці, а Й у соціальній сфері - з огляду на його при¬значення! він є основним видом транспорту, який доставляє пасажирів і вантажі «від дверей до дверей» і може функціонувати незалежно від інших нидів транспорт)1.
В цілому провізні спроможності автотранспорту повною мірою повинні відповідати потребам народною господарства і населення га сприяти розвитку економіки країни, Суспільно-економічні зміни, що відбуваються в народному господарстві України, позначаються і на автомобільному транспорті. Практика показує, що за останні ро¬ки досягнуто збалансованості попиту і пропозицій транспортних послуг (тобто рівноваги «транспортного ринку»). Транспорт є однією з основних сфер суспільного виробництва
У нашій країні транспорт представляє собою єдину транспорт¬ну систему (ЄТС), яка включає в себе залізничний, автомобільний і водний транспорт. Функції:
Виробничий процес на автомобільному транспорті, який має на меті переміщення вантажів і пасажирів ДТЗ, називається автомобільними перевезеннями. Існують два види автомобільних переве¬зень — вантажні і пасажирські.
Розрізняють такі вантажні автомобільні перевезення: галузеві — перевезення вантажів промисловості, сільсь¬кого господарства, будівництва, торгівлі і громадського харчування, комунального господарства, перевезення поштові, вантажів насе¬лення;
територіальні — технологічні, міські, приміські, район¬ні і міжрайонні (обласні і міжобласні), міжміські, міжнародні пере¬везення;
технологічні — перевезення в межах підприємств і по території будівельних ділянок:
міські — перевезення на великі відстані, за належних шля¬хових умов, з різноманітною структурою перевезень. Це стосується і приміських перевезень поза межі міста на відстань до 50 км включно;
районні і міжрайонні — перевезення по території ад¬міністративних і економічних районів або між сусідніми районами. Вони характеризуються складнішими шляховими умовами, біль¬шими, ніж при міських і приміських перевезеннях відстанями, та менш різноманітною структурою перевезень;
міжміські — перевезення, які здійснюються на відстані понад 50 км між окремими областями, містами й економічними районами на шляхах значної протяжності, при відстані перевезень 1000 км і більше;
міжнародні — перевезення поза межі України та з-за кор¬дону.
За способом виконання розрізняють перевезення: місцеві пря¬мого і змішаного з'єднання.
Місцевими називають усі перевезення, незалежно від їх про¬тяжності, здійснювані одним автотранспортним підприємством.
41.Суб’єкти управління автомобільним транспортом та їх повноваження.
Управління автомобільним транспортом в Україні здійснюється наступним чином.
Загальне управління автотранспортною галуззю належить Міністерство інфраструктури України.
Безпосередньо управління підприємствами автомобільної галузі покладено на Державний департамент автомобільного транспорту, який керує автотранспортними, транспортно-експедиційними, авторемонтними, промисловими та іншими підприємствами й організаціями, установами, що перебувають у його підпорядкуванні.
^ Основним завданням Державного департаменту автомобільного транспорту є
-забезпечення державного регулювання діяльності автомобільного транспорту;
-здійснення контролю за дотриманням суб'єктами підприємницької діяльності всіх форм власності, що виконують пасажирські та інші перевезення автотранспортом, вимог нормативних актів, стандартів і норм, які регулюють перевезення пасажирів і вантажів автотранспортом;
-розроблення основних напрямів розвитку автомобільного транспорту, нових типів транспортних засобів, надання ліцензій, підготування нормативних документів, що стосуються діяльності автотранспорту та ін.
^ Виробничо-господарську діяльність з організації і виконання перевезень вантажів і надання інших транспортних послуг автотранспортом здійснюють:
- автотранспортні управління Міністерства інфраструк-
тури України;
автотранспортні підприємства.
Управління автотранспорту є територіальними органами Міністерства інфраструктури України, що підпорядковані Державному департаменту автомобільного транспорту.
Вони створюються в Автономній Республіці Крим і областях України.
Управління виконують такі завдання:
- розробляють проекти нормативно-технічної документації, пов'язані з регулюванням діяльності автомобільного транспорту, вдосконаленням контролю за виконанням транспортного законодавства;
- забезпечують відповідно до законодавства державне регулювання діяльності та контроль за виконанням суб'єктами підприємницької діяльності правил перевезень пасажирів і вантажів, вимог законодавства щодо безпеки транспортного процесу;
- здійснюють у випадках, передбачених законодавством, сертифікацію транспортних засобів і послуг з перевезення пасажирів на постійних автобусних маршрутах;
- проводять конкурси на перевезення пасажирів автотранспортом на міжміських і приміських маршрутах;
- перевіряють відповідність облаштування автобусних маршрутів і автотранспортних засобів вимогам Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту і узгоджують відкриття маршрутів;
Управління очолюють начальники, які призначаються на посаду і звільняються з неї Міністром інфраструктури України за погодженням з місцевими органами виконавчої влади.
42.Правове регулювання діяльності автомобільного транспорту.
В юридичній літературі застосовується поняття “автотранспортне право”, яке тлумачиться як підгалузь транспортного права, предметом якого є правові відносини, що виникають з приводу здійснення автомобільних перевезень.
Джерела автотранспортного права характеризуються деякою кодифікованістю та певним впорядкуванням. Основні джерела — Закон України “Про транспорт”, Закони “Про автомобільний транспорт” та “Про дорожній рух”; підзаконні акти досить різноманітні і відображають специфіку транспортного права як спеціальної галузі з великою часткою адміністрування.
Основним завданням державного регулювання діяльності автомобільного транспорту є формування ринку його послуг шляхом реалізації єдиної економічної, інвестиційної, науково-технічної та соціальної політики (Закон України “ Про автомобільний транспорт”).
До системи державних органів управління автомобільним транспортом необхідно віднести Верховну Раду України, Кабінет міністрів України, Міністерство транспорту та зв’язку України, Державний департамент автомобільного транспорту, Державну службу автомобільних доріг України, органи державної влади на місцях та органи місцевого самоврядування в частині реалізації компетенції в сфері управління транспортом.
Міністерство транспорту України є центральним органом виконавчої влади в галузі транспорту і забезпечує проведення державної політики на автомобільному транспорті, службу міжнародних автомобільних перевезень та урядовий орган державного управління на автомобільному транспорті — Департамент автомобільного транспорту України.
Департамент автомобільного транспорту України організовує контроль за виконанням законодавства про автомобільний транспорт та підготовку пропозицій щодо його вдосконалення, у встановленому порядку бере участь у здійсненні стандартизації та сертифікації, ліцензування перевезень, формує пропозиції щодо тарифної політики, відповідно до законодавства забезпечує захист прав споживачів послуг автомобільного транспорту загального користування.
Державна служба автомобільних доріг України є центральним органом виконавчої влади після ліквідації Української державної корпорації по будівництву, ремонту та утриманню автомобільних доріг (Указ Президента № 1056/2001 від 08.11.01 року “Про заходи щодо підвищення ефективності управління дорожнім господарством України”).
43.Стандартизація, ліцензування та сертифікація на автомобільному транспорті.
Заходи безпеки на автомобільному транспорті полягають у встановленні:
- системи стандартизації і сертифікації транспортних засобів;
- ліцензування транспортних засобів;
- реєстрації транспортних засобів;
- технічного огляду транспортних засобів;
- державного контролю на автомобільному транспорті.
Система стандартизації на автомобільному транспорті спрямована на реалізацію єдиної технічної політики, захист інтересів споживачів і держави (ст. 8 Закону України “Про автомобільний транспорт”).
Сертифікація товарів, робіт, послуг на автомобільному транспорті загального користування здійснюється з метою:
- запобігання реалізації товарів, робіт, послуг, небезпечних для життя, здоров’я людей та майна осіб і довкілля;
- сприяння споживачам у свідомому виборі товарів, робіт, послуг;
- створення умов для участі суб’єктів підприємницької діяльності, які належать до автомобільного транспорту загального користування, у міжнародному економічному, науково-технічному співробітництві.
Порядок проведення сертифікації товарів, робіт, послуг на автомобільному транспорті визначає Кабінет Міністрів України.
Надання послуг із перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом загального користування підлягає ліцензуванню відповідно до закону (Закон України “Про автомобільний транспорт”, Закон України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності)”. Ліцензування на автомобільному транспорті загального користування спрямоване на визначення початкових і поточних умов надання послуг із перевезень, а також найважливіших параметрів обслуговування споживачів (ст. 8 Закону України “Про транспорт”, ст. 9 Закону України “Про автомобільний транспорт”).
Іншим важливим заходом гарантування безпеки на транспорті є державний контроль на автомобільному транспорті, який здійснюють Державний департамент автомобільного транспорту, його територіальні органи, у тому числі служба міжнародних автомобільних перевезень, а також інші органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до закону (ДАІ, управління транспорту тощо). Державний контроль забезпечується системою реєстрації та технічного огляду транспорту.
Ліцензування - один із засобів і механізмів регулюючого впливу держави на діяльність суб’єктів господарювання. Ліцензія – це документ державного зразка, який засвідчує право суб’єкта господарювання, який одержав ліцензію, на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов. Ліцензування здійснюється у добровільному порядку виключно за волевиявленням суб’єкта господарювання. Таким чином, для суб’єктів господарювання ліцензування можливо розглядати і як угоду, спрямовану на отримання необхідного елемента підприємницької дієздатності.
44.Тарифна політика на автомобільному транспорті загального користування.
Стаття 10. Тарифна політика на автомобільному транспорті
загального користування
Тарифна політика на автомобільному транспорті загального користування повинна задовольняти підприємницький інтерес, розвиток автомобільного транспорту, стимулювати впровадження новітніх технологій перевезень, застосування сучасних зразків автомобільних транспортних засобів, а також сприяти вирішенню таких завдань:
підвищення можливостей суб'єктів підприємницької діяльності, які належать до автомобільного транспорту загального користування, щодо забезпечення потреб споживачів у послугах, залучення інвестицій у його розвиток та досягнення сталих економічних умов роботи;
стимулювання конкуренції і появи нових суб'єктів підприємницької діяльності, які належать до автомобільного транспорту загального користування;
забезпечення балансу між платоспроможним попитом на послуги та обсягом витрат на їх надання;
забезпечення стабільності, прозорості і прогнозованості тарифів.
45.Особливості організації праці та контролю за роботою водіїв автомобілів.
Стаття 21. Особливості організації праці та контролю за
роботою водіїв автомобілів
З метою організації безпечної праці та ефективного контролю за роботою водіїв автомобілів перевізники зобов'язані:
організовувати роботу водіїв, режими їх праці і відпочинку відповідно до вимог законодавства;
здійснювати заходи, спрямовані на забезпечення безпеки дорожнього руху;
забезпечувати виконання вимог законодавства з питань охорони праці;
забезпечувати водіїв санітарно-побутовими приміщеннями і обладнанням.
Контроль за роботою водіїв автомобілів повинен забезпечувати безпечне виконання водіями транспортної роботи і включає організацію перевірок режимів їх праці і відпочинку, а також виконання водіями вимог цього Закону.
Положення про робочий час і час відпочинку водіїв автомобільних транспортних засобів затверджує Кабінет Міністрів України.
46.Класифікація та характеристика автомобільних транспортних засобів.
Класификація– це розподіл автомобілів на групи або категорії залежно від
конструкції, призначення і технічних особливостей.
Існуюча класифікація транспортних засобів Згідно Державного
класифікатора України„Класифікація основних фондів” ДК– 013 – 97
розподіляє всі транспортні засоби на групи. Код легкових автомобілів
становить210100 [2].
Легкові автомобілі є пасажирським транспортним засобом, призначеним для
перевезення і пасажирів і малогабаритних вантажів.
Вони включають: індивідуальні, таксі, прокатні та відомчі автомобілі.
В основі класификації сучасних легкових автомобілів є наступні ознаки:
робочий об'єм циліндрів двигуна, кількість провідних колес, тип і призначення
кузова.
Залежно від об'єму робочого циліндру двигуна: легкові автомобілі
поділяються на наступні класи: особливо малі з об'ємом циліндрів двигуна до
1,2 л; малі— 1,2... 1,8 л; середні— 1,8...3,5; великі— більше3,5 л. У
відповідності до цієї класифікації кожній моделі автомобіля присвоюється4-х
значний цифровий індекс, який означає його базову модель. Дві перші цифри
означають клас, дві останні— модель автомобіля, п'ятая цифра— номер
модифікації даної моделі. Перед індексом ставляться буквенні позначення
(повне або скорочене) завода-виробника. Перші дві цифри в індексі легкових
автомобілів означають клас: 11 — особо малий, 21 — малий, 31 — средній, 41
— великий.
Всі легкові автомобілі випускаються в базовому(основному) виконанні із
багатьма модифікаціями, які можуть відрізнятися використовуємим двигуном,
відділкою салону, кузовом та інш.
За розміром легкові автомобілі поділяються на класи:
- A-клас(особливо малий).
- B-клас(малий).
- C-клас(малий середній, компактний, гольф-клас).
- D-клас(середній).
- E-клас(вищий середній, бізнес-клас).
47.Інфрасруктура автомобільних шляхів сполучення.
Інфраструктура автомобільних шляхів сполучення
До інфраструктури автомобільних шляхів сполучення належать: автомобільні дороги, автовокзали, автостанції, зупинки автобусних маршрутів загального користування, майданчики для розвороту і відстою автобусів у початкових і кінцевих пунктах маршрутів, стоянки таксі, вантажні термінали (автопорти), вантажні автомобільні станції, контейнерні пункти, об'єкти дорожнього сервісу.
До об'єктів дорожнього сервісу, призначених для надання послуг перевізникам, водіям та пасажирам, належать: стоянки, мийки, автозаправні станції, мотелі, кемпінги, магазини, пункти громадського харчування, зв'язку та медичної допомоги.
(ВР України, Закон "Про автомобільний транспорт" від 05.04.2001 N 2344-III)
48.Правові аспекти організація внутрішніх перевезень пасажирів автомобільним транспортом
Перевезення вантажу, пасажирів, багажу здійснюється за договором перевезення. Договір перевезення – вид цивільно-правового договору про надання послуг.
За договором перевезення пасажира одна сторона (перевізник) зобов’язується перевезти другу сторону (пасажира) до пункту призначення, а в разі здавання багажу – також доставити багаж до пункту призначення та видати його особі, яка має права на одержання багажу, а пасажир зобов’язується сплатити встановлену плату за проїзд у разі здавання багажу – також за його провезення.
Договір перевезення пасажирів укладається усно. Доказом укладення договору перевезення пасажира та оплати вартості проїзду є виданий перевізником квиток. Здача перевізникові багажу посвідчується багажною квитанцією.
Таким чином, для здійснення перевезення пасажиру необхідно укласти відповідний договір (усно або письмово) з перевізником.
За Законом України "Про автомобільний транспорт" перевізник - це особа, яка надає послуги з перевезення пасажира чи (та) вантажу автомобільним транспортом загального користування.
Особи, які бажають займатися перевезенням пасажирів та багажу мають бути зареєстровані як суб’єкти господарювання, що надасть їм право бути учасниками господарських відносин та здійснювати господарську діяльність.
49.Організація перевезень вантажів автомобільним транспортом.
Для перевезень торговельних вантажів на короткі відстані найчастіше використовується вантажний автомобільний транспорт, який забезпечує перевезення товарів від станцій залізниць, зі складів виробничих і сільськогосподарських підприємств на склади оптових підприємств і з цих складів в об'єкти роздрібної та дрібно-роздрібної торговельної мережі, для переміщення товарів між магазинами і для виїзної торгівлі.
Основними нормативними документами, які регламентують перевезення вантажів автомобільним транспортом, є Статут автомобільного транспорту і Правила перевезення вантажів автомобільним транспортом в Україні.
В сучасних умовах багато підприємств торгівлі володіють власними засобами автомобільного транспорту і виконують ним перевезення торговельних вантажів. Разом -з тим часто для цих перевезень використовується транспорт спеціалізованих автотранспортних підприємств, які належать до категорії транспорту загального користування.
Стаття 11. Організація перевезень автомобільним транспортом
загального користування
Організація перевезень вантажів автомобільним транспортом загального користування здійснюється перевізниками за замовленнями вантажовласників (уповноважених ними осіб), а також у межах поставки продукції для державних потреб.
Організація перевезень пасажирів на автобусних маршрутах загального користування здійснюється в межах повноважень урядовим органом державного управління на автомобільному транспорті, місцевими державними адміністраціями та, в межах делегованих цим Законом повноважень, органами місцевого самоврядування у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Організація туристичних перевезень та перевезень на замовлення здійснюється перевізниками у встановленому законодавством порядку виходячи з попиту на такі послуги.
Сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи в межах своїх повноважень організовують відповідно до законодавства перевезення пасажирів автомобільним транспортом на території відповідного населеного пункту.
50.Договір автомобільного перевезення пасажирів, багажу і пошти.
Спеціальне правове регулювання відносин перевезення вантажів, пасажирів і багажу залежить від виду транспорту, яким здійснюється таке перевезення. Так, згідно зі ст. 2 Закону України від 10 листопада 1994 р. № 232/94-ВР "Про транспорт" відносини, пов'язані з діяльністю транспорту, регулюються вказаним Законом, кодексами (статутами) окремих видів транспорту, іншими актами законодавства України.
Відповідно до ст. 6 Закону України "Про транспорт" перевезення пасажирів, вантажів, багажу та пошти, надання інших транспортних послуг, експлуатація і ремонт шляхів сполучення здійснюються залізницями, пароплавствами, портами (пристанями), автомобільними, авіаційними, дорожніми підприємствами та організаціями, якщо це передбачено їх статутами. Частина З ст. 306 ГК України доповнює цей перелік космічним транспортом та іншими видами транспорту. З огляду на це перевезення поділяються на: а) залізничні; б) внутрішніми водними шляхами (річкові); в) морські; г) повітряні; д) автомобільні, хоча є сенс доповнювати цей перелік перевезеннями трубопровідним транспортом.
Загальні положення про перевезення вантажів містяться у гл. 32 ГК України; ч. 6 ст. 306 цього Кодексу вказує, що відносини, пов'язані з перевезенням пасажирів та багажу, регулюються ЦК України та іншими нормативно-правовими актами. У ЦК України, в свою чергу, відносинам перевезення присвячено гл. 64.
Враховуючи специфіку цього інституту та наявність різних видів транспорту, правові особливості його функціонування закріплено у спеціальному транспортному законодавстві. Порядок перевезення пасажирів і вантажів залізничним транспортом регулюється Законом України від 4 липня 1996 р. № 273/96-ВР "Про залізничний транспорт", Статутом залізниць України, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 6 квітня 1998 р. № 457, Правилами перевезень пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти залізничним транспортом України, затв. наказом Міністерства транспорту України від 28 липня 1998 р. № 297, а також спеціальними правилами перевезення вантажів. Річкові (внутрішні) перевезення врегульовано Статутом внутрішнього водного транспорту Союзу РСР, затв. постановою Ради Міністрів СРСР від 15 жовтня 1955 р. № 1801, а морські - Кодексом торговельного мореплавства України та іншими нормативними актами (див., наприклад, Умови і правила здійснення внутрішніх й міжнародних перевезень пасажирів і вантажів морським і річковим транспортом та контроль за їх дотриманням, затв. наказом Міністерства транспорту України від 5 серпня 1994 р. № 424).
Діяльність користувачів повітряного простору України, в тому числі в галузі повітряних перевезень, регулюється Повітряним кодексом України; застосовуються також Правила повітряних перевезень вантажів, затв. наказом Міністерства транспорту України від 14 жовтня 2003 р. № 793, та Правила повітряних перевезень пасажирів і багажу, затв. наказом Міністерства транспорту України від 25 липня 2003 р. № 568. Основні умови перевезення вантажів, пасажирів, багажу і пошти автомобільним транспортом визначаються Законом України від 5 квітня 2001 р. № 2344-Ш "Про автомобільний транспорт", Статутом автомобільного транспорту
51. Відповідальність за договором перевезення автомобільним транспортом. Невиконання або неналежне виконання зобов’язань, що випливають з договору перевезення автомобільним транспортом, передбачає майнову відповідальність сторін (автотранспортних підприємств, відправників і одержувачів вантажів та інших користувачів). За шкоду, заподіяну під час перевезення багажу чи вантажу, перевізник несе наступну відповідальність:- у разі втрати або нестачі багажу чи вантажу — в розмірі вартості багажу чи вантажу, який втрачено або якого не вистачає;- у разі пошкодження (псування) багажу чи вантажу — в розмірі суми, на яку зменшилася вартість багажу чи вантажу; - у разі втрати багажу чи вантажу, зданого для перевезення з оголошенням його цінності, — в розмірі оголошеної цінності багажу чи вантажу. Якщо внаслідок пошкодження (псування) багажу чи вантажу його якість змінилася настільки, що він не може бути використаний за прямим призначенням, пасажир має право відмовитися від багажу, а вантажовідправник (вантажоодержувач) — від вантажу і вимагати відшкодування завданих збитків. Якщо багаж чи вантаж, за втрату або нестачу якого перевізник сплатив відповідне відшкодування, буде згодом знайдено, пасажир має право вимагати видачі йому цього багажу, а вантажовідправник (вантажоодержувач) — цього вантажу з урахуванням відшкодованих збитків.
Вартість багажу чи вантажу визначається, виходячи з ціни, зазначеної в товарному чеку, товарно-транспортній накладній або передбаченої в договорі про перевезення, а в разі відсутності цих документів — виходячи із середньої вартості такого самого товару в місці та на час видачі багажу чи вантажу згідно з договором перевезення багажу чи вантажу автомобільним транспортом. За втрату, нестачу або пошкодження (псування) багажу чи вантажу під час міжнародних перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом перевізник несе відповідальність згідно з міжнародними договорами України. За прострочення доставки вантажу до пункту призначення перевізник несе перед вантажовідправником (вантажоодержувачем) відповідальність згідно з умовами договору про перевезення вантажу автомобільним транспортом. Перевізник звільняється від відповідальності за шкоду, заподіяну під час перевезення багажу чи вантажу, якщо доведе, що вона настала внаслідок обставин, не залежних від нього. Ці положення закріплені в законодавстві і деталізовані в правилах здійснення перевезень.
52. Поняття, структура та види водного транспорту України. Однією із складових єдиної транспортної системи України є водний транспорт, який, об’єднуючи такі потужні ланки, як морський і річковий транспорт, являє собою комплексну галузь, призначену задовольняти потреби населення та суспільного виробництва у перевезеннях (водою).Таким чином, водний транспорт складається з двох окремих елементів: морського та річкового транспорту.З усіх сучасних видів транспорту річковий є найдавнішим і відносно дешевим, оскільки річки – це природні шляхи для суден і потребують лише підтримання їх у судноплавному стані.Щодо морського транспорту, то як раніше, так і на сучасному етапі його призначенням було, насамперед, забезпечення і розвиток зовнішньоторговельних перевезень.Крім зазначеної діяльності морського транспорту України слід наголосити на тому, що, надаючи судна третім країнам, морський флот виступає як продавець транспортної продукції на зовнішньому ринку, що часто економічно вигідніше для реалізації за кордоном вітчизняної сировини.Отже, морський і річковий транспорт об’єднані в один – водний транспорт.Згідно з його функціями та нормативною базою, закріпленою в Законі України «Про транспорт», до водного транспорту можна віднести морський і річковий транспорт, підприємства транспорту, що здійснюють перевезення пасажирів і вантажів, порти й пристані, судна, заводи з їх обслуговування, шляхи сполучень, підприємства зв’язку, заклади соціально-культурного призначення, науково-дослідні, проектно-конструкторські установи, організації незалежно від форм власності, які забезпечують роботу водного транспорту.Система норм права, які регулюють суспільні відносини, що виникають у зв’язку з використанням водного транспорту, його діяльністю, називається водним транспортним правом,яке у свою чергу можна диференціювати на морське та річкове право.Предметом водного транспортного права є безпосередньо самі суспільні відносини, які виникають у зв’язку з діяльністю водного транспорту. До них, наприклад, належать:• майнові відносини між транспортними організаціями і клієнтурою з перевезення пасажирів, багажу та вантажів;• управлінські відносини, які встановлюють організаційно-правові форми експлуатації водного транспорту тощо.Слід зазначити, що морське й річкове транспортне право, як і транспортне право в цілому, широко використовує норми інших галузей права: цивільного, адміністративного, трудового, земельного та ін. Для виникнення водних транспортних правовідносин необхідні певні передумови, зокрема:• норми морського и річкового права;• транспортна правоздатність;• юридичні факти.
53. Поняття та предмет водного транспортного права. Водне право - сукупність правових норм, які регулюють відносини, що виникають у зв'язку з водокористуванням. Рад. В. п. базується на праві держ. власності на води, закріпленому в Конституції СРСР (ст. 11). Ця власність визначає зміст і характер норм В. п., спрямованих на забезпечення планового і комплексного водокористування в інтересах усього суспільства. Регулюючи порядок і умови використання єдиного державного водного фонду, норми В. п. мають своїм завданням забезпечити раціональне використання вод і охорону їх від забруднювання, засмічування та вичерпання, запобігати шкідливому діянню води і ліквідувати наслідки його, а також охороняти права підприємств, установ і громадян. Осн. джерелами В. п. є Основи водного законодавства Союзу PCP і союзних республік і водні кодекси союзних республік, у т. ч. Водний кодекс УРСР. В. п. ін. соціалістичних країн за своїми завданнями і принципами аналогічне рад. В. п. Осн. його джерелами є, як правило, комплексні природоохоронні закони та галузеві акти водного законодавства. В основі В. п. капіталістичних країн лежить концепція "нічиєї" власності на проточні води та приватної власності на замкнуті водойми, яка в поєднанні з правом приватної власності на землю практично відкриває шлях до безконтрольної експлуатації водних ресурсів підприємцями. Предметом водного транспортного права є безпосередньо самі суспільні відносини, які виникають у зв’язку з діяльністю водного транспорту. До них, наприклад, належать:• майнові відносини між транспортними організаціями і клієнтурою з перевезення пасажирів, багажу та вантажів;• управлінські відносини, які встановлюють організаційно-правові форми експлуатації водного транспорту тощо.Слід зазначити, що морське й річкове транспортне право, як і транспортне право в цілому, широко використовує норми інших галузей права: цивільного, адміністративного, трудового, земельного та ін. Для виникнення водних транспортних правовідносин необхідні певні передумови, зокрема:• норми морського и річкового права;• транспортна правоздатність;• юридичні факти.
54. Поняття суб’єктів управління водним транспортом та їх повноваження. Отже, транспортне право – це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, що виникають у сфері транспорту.У водному транспортному праві суб’єктами або, інакше кажучи, основними категоріями є:• судноплавна компанія;• морський (річковий) порт;• морське (річкове) судно.Основною виробничою ланкою водного транспорту виступає судноплавна компанія (або пароплавство), яка є самостійним судноплавним підприємством водного транспорту, об’єднує різні підприємства водного транспорту (або може їх об’єднувати), що забезпечують доставку пасажирів, приймання, зберігання і доставку багажу, вантажів, ремонт і утримання суден, підготовку кваліфікованих спеціалістів для нормальної роботи всіх ланок транспортного комплексу й організує свою діяльність на комерційній основі.Пароплавство (судноплавна компанія) є юридичною особою, і, згідно з цим, може набувати, мати й позбавлятися певних юридичних прав і обов’язків. Воно може впроваджувати свою, значно ширшу та відносно незалежну, політику (економічну, соціальну та ін.).Судно – це збірна категорія, за якою торговельним судном визнається самохідна чи несамохідна плавуча споруда, яка використовується:1) для перевезення вантажів, пасажирів, багажу і пошти, 2) для несення спеціальної державної служби (охорона промислів, санітарна і карантинна служба, захист моря від забруднення тощо);3) для наукових, навчальних і культурних цілей;4) для спорту;5) для інших цілей. Згідно з конвенцією 1982 р., «кожна держава має право на те, щоб судна під її прапором плавали у відкритому морі. Держава сама визначає умови, на яких вона надає судам свою національність, реєструє їх у своїх офіційних органах і надає їм право плавати під своїм прапором».згідно з КТМ України, поняття «українське судно», або «судно України» означає національну належність судна, на яке поширюється юрисдикція України. Національна належність судна визначається його державною реєстрацією в Україні та одержанням права плавання під Державним прапором України.До основних категорій водного транспорту належить порт, який розглянемо на прикладі морського порту.Морський порт є державним транспортним підприємством, призначеним для обслуговування суден, пасажирів і вантажів на відведених порту території і акваторії, а також перевезення вантажів і пасажирів на суднах, що належать порту.Морський порт охоплюється певними межами, до яких належать територія та акваторія морського порту.Територією морського порту є відведені для нього землі, що включають у себе також намиті, насипані або створені із застосуванням інших гідротехнічних технологій площі, створені за кошти порту і за користування якими не тягується плата.Акваторія морського порту – це відведені порту водні простори.Морський порт здійснює господарську діяльність, спрямовану насамперед на вантажно-розвантажувальні операції, обслуговування суден, обслуговування пасажирів, багажу та пошти.Управління портом здійснює начальник порту.
55. Правовий статус морського судна. Відповідно до Кодексу торговельного мореплавства, під судном розуміється самохідне або несамохідна плавуча споруда, що використовується для цілей торгового мореплавання.
Морське судно як продукт суднобудівної техніки являє собою майно, що належить власнику.
Проте у ряді випадків судно розглядається не тільки як майно, а й як установа, наділена правами і обов'язками (наприклад, право плавання під Державним прапором Російської Федерації чи іншої держави, обов'язок мати назву, мати на борту належний екіпаж). Морське судно як установа, наприклад, може бути визнано винним і невинним (наприклад, в зіткненні з іншим судном).
Однак судно не є суб'єктом цивільного права, воно не володіє правами юридичної особи. Морські судна не несуть самостійної майнової відповідальності. Від свого імені вони не можуть укладати договори, вступати в інші угоди або іншим чином брати участь у цивільно-правових (майнових) відносинах. Цивільна відповідальність за зобов'язаннями морського судна падає на судновласника.
56. Правове регулювання діяльності водного транспорту України. Морський і річковий транспорт України є комплексною галуззю управління. Його діяльність регулюється системою норм, що зачіпають як адміністративно-правові, так і інші відносини (цивільно-правові, земельні, трудові, фінансові тощо). Основним нормативним актом, що регулює управління морським і річковим транспортом, є Положення про Державний департамент морського і річкового транспорту України, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 30 березня 2000 р.Державне регулювання управлінням водним транспортом на законодавчому рівні здійснюють відповідно до Закону України «Про транспорт», Кодексу торгового мореплавства України, Водного кодексу України та Положення про Державний департамент морського і річкового транспорту України, інших нормативних Управління морським і річковим транспортом здійснюють органи державної виконавчої влади, підвідомчі Мінтрансу України. До об'єктів їх управління належать об'єднання, підприємства, установи й організації морського та річкового транспорту. Основні завдання Мінтрансу України на морському й річковому флоті полягають у: організації злагодженої роботи підприємств, що належать до сфери його управління, з метою задоволення потреб населення й суспільного виробництва в морських і річкових перевезеннях; вжитті заходів для ефективного використання рухомого складу морського й річкового транспорту, його поновлення, ремонту, забезпечення матеріально-технічними та паливно-енергетичними ресурсами; забезпеченні безпеки функціонування морського й річкового транспорту.Мінтранс України здійснює функції управління щодо державних морських пароплавств і портів, підприємств тощо, а також організовує роботу з підготовки й підвищення кваліфікації кадрів, розроблення вимог, що висувають до рівня кваліфікації та професійної підготовки й сертифікації кадрів галузі.Місцевими органами управління є порти (морські, річкові). Україна має 18 морських портів.Правовий статус морського порту полягає в тому, що морський порт є державним транспортним підприємством, призначеним для обслуговування суден, пасажирів і вантажів на відведених порту території та акваторії, а також перевезення вантажів і пасажирів на суднах, які належать порту.Управління морським портом здійснює начальник порту. Він видає обов'язкові правові акти, що регулюють питання безпеки руху, охорони вантажів, майна порту та громадського порядку, проведення санітарних і протипожежних заходів у порту, охорони довкілля, порядку заходу суден у морські порти та виходу з них, видає звід звичаїв порту, а також розпорядження про затримання суден і вантажів у порядку, передбаченому ст. 80 Кодексу торгового мореплавства України та щодо забезпечення безпеки руху в портових водах, безпечної стоянки та обробки суден. Начальник морського порту розглядає справи про адміністративні правопорушення й накладає адміністративні стягнення.
Низовою господарською одиницею з погляду управління є морське судно. Правове становище екіпажу судна, що плаває під Державним Прапором України, а також взаємовідносини між членами екіпажу, які беруть участь у експлуатації цього судна, між членами екіпажу та судноволодільцем визначають різні галузі законодавства.
Управління судном покладено на його капітана. Капітан судна наділений певними адміністративно-правовими повноваженнями, його розпорядження мають беззаперечно виконувати всі особи, які перебувають на судні.
До складу річкового транспорту входять підприємства річкового транспорту, що здійснюють перевезення пасажирів і вантажів, порти й пристані, судна, суднобудівно-ремонтні заводи, ремонтно-експлуатаційні бази, підприємства шляхового господарства, а також підприємства зв'язку (вузли зв'язку, радіоцентри й радіостанції), навчальні заклади, заклади охорони здоров'я, культури, проектно-конструкторські організації та інші установи й організації, незалежно від форм власності, що забезпечують роботу річкового транспорту.
57. Статут внутрішнього водного транспорту, Кодекс торгівельного мореплавства України – як джерела водного транспортного права, їх характеристика.. Статут внутрішнього водного транспорту СРСР (УВВТ), нормативний акт, регулюючий стосунки, пов'язані з перевезеннями внутрішнім водним транспортом. Затверджений Радою Міністрів СРСР 15 жовтня 1955. УВВТ визначає основні завдання і обов'язки органів внутрішнього водного транспорту по забезпеченню перевезень вантажів і пасажирів по внутрішніх водних дорогах, взаємини органів внутрішнього водного транспорту з ін. галузями народного господарства. Завдання Кодексу торговельного мореплавства України
Кодекс торговельного мореплавства України регулює відносини,
що виникають з торговельного мореплавства.
Під торговельним мореплавством у цьому Кодексі розуміється
діяльність, пов'язана з використанням суден для перевезення
вантажів, пасажирів, багажу та пошти, рибних та інших морських
промислів, розвідки та видобування корисних копалин, виконання
буксирних, криголамних і рятувальних операцій, прокладання кабелю,
також для інших господарських, наукових і культурних цілей. Держава здійснює регулювання торговельного мореплавства через
центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та
реалізує державну політику у сферах морського і річкового
транспорту, інші центральні органи виконавчої влади та національну
комісію, що здійснює державне регулювання у сфері транспорту.
{ Частина перша статті 3 в редакції Закону N 5502-VI ( 5502-17 )
від 20.11.2012 }
Згідно з цим Кодексом, іншими актами законодавства та
міжнародними договорами України центральний орган виконавчої
влади, що забезпечує формування державної політики у сфері
транспорту, в межах своїх повноважень за участю заінтересованих
центральних органів виконавчої влади розробляє та затверджує
нормативні документи з питань торговельного мореплавства,
інструкції, правила перевезень вантажів, пасажирів, пошти і
багажу, правила перевезень у прямому змішаному та прямому водному
сполученні, які є обов'язковими для всіх юридичних та фізичних
осіб.
{ Зміни до частини другої статті 3 див. в Законі N 5502-VI
( 5502-17 ) від 20.11.2012 }
Правила експлуатації риболовних суден затверджуються
центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування
державної політики у сфері безпеки мореплавства суден флоту
рибного господарства.
{ Стаття 3 в редакції Закону N 885-VI ( 885-17 ) від 15.01.2009;
із змінами, внесеними згідно із Законом N 5462-VI ( 5462-17 ) від
16.10.2012
58. Договірні відносини у сфері водного транспорту України та їх особливості Предметом водного транспортного права є безпосередньо самі суспільні відносини, які виникають у зв’язку з діяльністю водного транспорту. До них, наприклад, належать:• майнові відносини між транспортними організаціями і клієнтурою з перевезення пасажирів, багажу та вантажів;• управлінські відносини, які встановлюють організаційно-правові форми експлуатації водного транспорту тощо.Слід зазначити, що морське й річкове транспортне раво, як і транспортне право в цілому, широко використовує норми інших галузей права: цивільного, адміністративного, трудового, земельного та ін.Для виникнення водних транспортних правовідносин необхідні певні передумови, зокрема:• норми морського и річкового права;• транспортна правоздатність;• юридичні факти.Норми права – це загальні правила поведінки, сформульовані як владні веління, спрямовані на врегулювання відносин, що складаються у зв’язку із здійсненням водного транспортування.
Передумовою виникнення водних транспортних правовідносин прийнято вважати транспортну правоздатність. Вона визначається як абстрактна передумова володіти всіма доступними транспортними правами та обов’язками.
Юридичні факти – це певні життєві обставини, з якими законодавець пов’язує виникнення зміни чи припинення правовідносин, суб’єктивних прав і юридичних обов’язків.
59. Пред’явлення претензій і позовів на морську транспорті. Порушення учасниками перевезення та буксирування своїх обов'язків є підставою для пред'явлення уповноваженою особою претензій і позовів до правопорушника. Обставини, що можуть зумовити матеріальну відповідальність перевізників, відправників, одержувачів вантажів і пасажирів та бути підставою для пред'явлення претензії і позову, засвідчуються комерційними актами та актами загальної форми. Комерційний акт складається для засвідчення нестачі, псування чи пошкодження вантажу або багажу, виявлення вантажів без супровідних документів і документів без вантажу, повернення перевізникові вкраденого вантажу (багажу), непередання вантажу залізницею на під'їзну колію протягом 24 годин після оформлення в товарній конторі видачі вантажу за документами.Акти загальної форми складаються для засвідчення інших порушень договору перевезення. Акт складає перевізних, якщо він сам виявить зазначені раніше обставини або їх наявність підтверджується відправником чи одержувачем вантажу. На підтвердження фактів, що мають юридичне значення при вирішенні спорів, пов'язаних з торговельним мореплавством, складається морський протест. Відповідно до глави 7 розділу IX Кодексу торговельного мореплавства, якщо під час плавання або стоянки судна мала місце подія (наприклад загальна чи окрема аварія), яка може бути приводом для пред'явлення до судноволодільця майнових вимог, капітан судна, щоб забезпечити докази для захисту прав і законних інтересів судноволодільців, робить у встановленому порядку заяву про морський протест. Така заява має містити опис обставин і заходів, ужитих капітаном для забезпечення схоронності довіреного йому майна.Морський протест заявляється: в порту України - нотаріусу або іншій посадовій особі, на яку законодавством України покладено вчинення нотаріальних дій; в іноземному порту - консулові України або компетентним посадовим особам іноземної держави в порядку, передбаченому законодавством цієї держави.
За всіма видами перевезень передбачено обов'язковий претензійний порядок розв'язання спорів. Претензії, які виникають з перевезень вантажів, пред'являються до транспортної організації пункту призначення вантажу. Якщо спір виник з перевезення вантажу в прямому змішаному сполученні, то претензія пред'являється: а) до управління залізниці призначення, якщо кінцевим пунктом призначення є залізнична станція; б) до іншого транспортного органу, коли кінцевим пунктом перевезення є порт (пристань), автостанція чи аеропорт.
Інший порядок вирішення спорів щодо перевезень встановлено у ст. 315 ГК. Так, претензії можуть пред'являтися протягом шести місяців, а щодо сплати штрафів і премій - протягом 45 днів. Перевізник зобов'язаний розглянути заявлену претензію і повідомити заявника про задоволення чи відхилення її протягом трьох місяців, а щодо претензії з перевезення у прямому змішаному сполученні - протягом шести місяців; про сплату штрафу або премії - протягом 45 днів. Якщо претензію відхилено чи відповідь не одержано у зазначені строки, заявник має право звернутися до суду протягом шести місяців з дня одержання відповіді або закінчення строку, встановленого для відповіді. Для пред'явлення перевізником до відправників, одержувачів позовів, що випливають з перевезення, встановлено шестимісячний строк.
60. Поняття та взаємозв’язок міжнародного морського, річкового права із водним транспортним правом України. Більшість країн світу мають свої судноплавні ріки,
а деякі країни мають спільні ріки з іншими країнами світу. Так, ріка Дунай, як відомо, протікає через територію Австрії, Болгарії, Молдови, Федеративної Республіки Німеччини, Румунії, Словаччини, Угорщини, України, Югославії.Ріки використовуються для перевезень різних вантажів із однієї країни в іншу, що викликає необхідність вступати у відповідні відносини, пов’язані з використанням річкових шляхів. Велике значення при цьому має питання про державну належність рік (озер, каналів). Якщо вони повністю розташовані в межах однієї країни, то є складовими її національного багатства, а в деяких країнах визначаються як виключна власність народу (наприклад, ст. 1, 9 Закону України «Про власність»). Як правило, в національних ріках держави забороняють судноплавство, різний промисел з боку інших держав.Щодо міжнародних рік (Дунаю, Рейну, Амазонки та інших), то вони відповідно до умов міжнародних договорів відкриті для вільного судноплавства.Правовий режим використання міжнародних рік для судноплавства закріплюється у відповідних міжнародно-правових актах. Так, режим однієї з найдовших у Європі ріки Дунаю (загальна довжина дорівнює 2850 км, довжина судноплавної її частини — 2588 км) визначений Белградською конвенцією 1948 р. про режим судноплавства на Дунаї. Відповідно до ст. 1 цієї Конвенції навігація по цій річці має бути вільною і відкритою для громадян, торговельних суден і товарів усіх держав на основі рівності щодо портових і навігаційних зборів і умов торговельного судноплавства.Усі судна, які плавають по Дунаю, повинні дотримуватися митних, санітарних та інших правил, що встановлюються відповідними придунайськими державами. Але водночас ці правила не повинні перешкоджати вільному судноплавству. Судна мають право користуватися портами, здійснювати вантажно-розвантажувальні роботи, посадку і висадку пасажирів, у разі необхідності поповнювати запаси пального тощо. Портові збори з суден стягуються придунайськими державами без будь-якої дискримінації.Для контролю за дотриманням умов Конвенції 1948 р. про режим судноплавства по Дунаю, планування спільних заходів, проведення консультацій і вироблення відповідних рекомендацій та здійснення інших функцій створена спеціальна Дунайська комісія. До її складу включено по одному представнику від усіх придунайських країн.
Міжнародне морське право – це сукупність міжнародно-правових норм, що визначають правовий режим морських просторів та регулюють міжнародні відносини з приводу їх використання. При аналізі процесу становлення міжнародно-правових норм, що регулювали режим морських просторів і різноманітні види діяльності держав з використання Світового океану з кінця XVIII століття до середини XX століття, можна приходити до висновку, що це були в основному норми звичаєвого права, частина з яких була закріплена в угодах, укладених державами на двосторонній основі. Перша спроба кодифікації норм, що належать до правового режиму територіальних вод, почата в 1930 році під егідою Ліги Націй, успіхом не увінчалася. її результатом став лише проект конвенції, підготовлений для розгляду в майбутньому. Слід зазначити також спроби кодифікації окремих норм в основному зі специфічних питань (попередження зіткнень суден, охорона людського життя на морі, безпека мореплавання та ін.). Відсутність настійної зацікавленості міжнародного співтовариства в договірному закріпленні вже існуючих звичаєвих норм у відповідній універсальній міжнародній конвенції пояснювалося об'єктивним чинником і було прямо пов'язано з тим, що види використання Світового океану були обмежені до середини XX століття в основному судноплавством і рибальством. Така потреба в універсальній кодифікації відповідних норм міжнародного права проявилася тільки після Другої світової війни, коли розвинені в промисловому відношенні країни приступили до розвідки й експлуатації природних ресурсів континентального шельфу.
61.Поняття повітряного транспорту України, його структура та види.
Повітряний транспорт є найбільш придатним для швидкого перевезення вантажів, пасажирів, багажу, пошти та інших матеріаль¬них цінностей. У зв'язку з цим йому відведено важливу роль і місце в транспортній системі України.
Україні належить повний і виключний суверенітет на повітря¬ний простір в її територіальнихмежах.
Повітряним простором України є частина повітряної сфери, розташована над суходолом та водною територією, у тому числі над її територіальними водами.
^ Повітряний простір України має свою певну структуру.
До елементів структури повітряного простору України від¬носять:
1) повітряні траси;
2) місцеві повітряні авіалінії;
3) повітряні кордони для перетинання державного кордону;
4) встановлені та невстановлені маршрути польотів;
^ 5) райони виконання авіаційних робіт;
6) заборонені зони;
7) зони обмеження польотів і небезпечні зони.
Авіаційний транспорт – один з наймолодших видів сполучення. Його перевагами є швидкість, цілорічність функціонування, можливість доставки вантажів у важкодоступні райони. Авіатранспортом здійснюють переважну більшість трансконтинентальних пасажиро-перевезень та перевезень товарів з невеликим строком зберігання на значні відстані. Недоліки: велика собівартість, залежність від природних умов.
62.Правовий статус повітряного судна.
правовий статус повітряного судна - це статус, за яким всі повітряні судна мають право за міжнародними угодами використовувати повітряні простори інших держав, за їх згодою у мирних цілях використовувати їх (перевезення вантажу, пасажирів). Вони не мають право без згоди держави, над якою переміщується повітряне судно, перевозити радіоактивні речовини, зброю та вибухові пристрої, також вони повинні заздалегідь погоджувати плани польотів повітряних суден над територіями інших держав.
У правовому регулюванні міжнародних повітряних перевезень поряд з принципами і нормами міжнародного повітряного права використовуються і норми внутрішнього права. Вони регулюють відносини між фізичними і юридичними особами, що виникають у процесі здійснення міжнародних польотів та авіаперевезень пасажирів, пошти і вантажів.
Повітряне право України має комплексний характер, оскільки містить норми конституційного права (встановлюються повний і виключний суверенітет України над її повітряним простором), адміністративного права (встановлюється порядок використання, сертифікації та реєстрації повітряних суден і аеродромів, правил безпеки польотів), цивільного права (регулюється перевезення пасажирів багажу, встановлюються цивільно-правова відповідальність перевізника за збереження багажу і вантажу, а також шкоду, заподіяну пасажирам та іншим особам), трудового права (визначає права членів екіпажу). Специфіка відносин щодо використання повітряного простору зумовила необхідність об'єднання відповідних правових норм в єдиному законодавчому акті, повітряному кодексі.
63.Суб’єкти управління повітряним транспортом, їх повноваження.
Органом, що здійснює управління цивільною авіацією, є Державний департамент авіаційного транспорту, Положення про який затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 29 березня 2000 р.
Укравіація має право: залучати спеціалістів центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ і організацій до проведення службових розслідувань авіаційних подій з цивільними повітряними суднами, а також для виконання інших функцій; одержувати від органів управління різних рівнів інформацію, документи й матеріали, статистичні дані, необхідні для виконання завдань; призупиняти дію сертифікатів експлуатантів і діяльність об'єктів у галузі цивільної авіації всіх форм власності, якщо вони порушують вимоги нормативних актів щодо безпеки польотів, авіаційної безпеки, ліцензій тощо.
Взаємовідносини Укравіації та Міністерства оборони України (далі — Міноборони України) щодо створення й функціонування об'єднаної цивільно-військової системи використання повітряного простору України здійснюються на підставі Положення про державну систему використання повітряного простору України, спільних наказів Міноборони України та Мінтрансу України, Міноборони України та Укравіації.
Укравіація видає в межах своїх повноважень накази, організовує й контролює їх виконання, а за потреби видає разом з центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування спільні акти.
Укравіацію очолює Голова, який несе відповідальність за виконання покладених на Укравіацію завдань і здійснення нею своїх функцій, визначає ступінь відповідальності заступників Голови та керівників структурних підрозділів Укравіації.
Для погодженого вирішення питань, що належать до повноважень Укравіації, обговорення найважливіших напрямів її діяльності та розвитку галузі утворюють раду Укравіації у складі Голови Укравіації (голова ради), заступників Голови за посадою й керівників структурних підрозділів Укравіації. До складу ради можуть входити також представники інших центральних і місцевих органів виконавчої влади та керівники підприємств, установ і організацій, що належать до сфери управління цивільним повітряним транспортом. Членів ради затверджує Міністр транспорту України. Рішення ради проводять у життя переважно наказами Голови Укравіації.
64.Екіпажі повітряних суден та їх повноваження
Екіпаж повітряного судна - це особи авіаційного персоналу яким у встановленому порядку доручено виконання псиних обов'язків з управління та обслуговування повітряного судна під час виконання польоту.
Екіпаж повітряного судна складається з:
командира;
інших осіб льотного екіпажу
обслуговуючого персоналу.
Усі члени екіпажу віднесені до льотного складу. При виконанні польотного завдання кожний член екіпажу має право відмовитися від його виконання, якщо, на його розсуд, є аргументований сумнів щодо благополучного завершення польоту.
Експлуатант повітряного судна зобов'язаний відшкодувати заподіяні життю та здоров'ю пасажирів і членів екіпажу збитки, що настали внаслідок авіаційної пригоди у зв'язку з виконанням його службових обов'язків.
Екіпаж повітряного судна складається з командира, інших осіб льотного та кабінного екіпажу.
Член льотного екіпажу — це особа, що має відповідне свідоцтво та на яку покладено обов’язки, пов’язані з керуванням повітряним судном протягом службового польотного часу.
Член кабінного екіпажу — це особа, яка в інтересах безпеки пасажирів виконує обов’язки, що доручаються їй експлуатантом або командиром повітряного судна, але не є членом льотного екіпажу.
Усі члени екіпажу належать до льотного складу.
Мінімальна чисельність складу екіпажу повітряного судна встановлюється керівництвом з льотної експлуатації конкретного типу повітряного судна.
Кожний член екіпажу має право відмовитися від виконання польоту, якщо, на його думку, є аргументовані сумніви щодо його успішного завершення.
65.Поняття та вимоги до авіаційного персоналу, його склад.
Авіаційний персонал - це особовий склад авіаційного підприємства, організації, підрозділу, навчального закладу, що складається з авіаційних спеціалістів за фахом.
^ До складу авіаційного персоналу належать:
• члени екіпажу повітряного судна;
• особи командно-керівного складу, командно-льотного, інспекторсь-кого та інструкторського;
• спеціалісти, які організують регулювання використання ш> вітряного простору України та обслуговування повітряного руху на території держави;
• спеціалісти, які здійснюють організацію та технічне обсиу говування повітряних суден і всі види забезпечення польотів;
• спеціалісти, які обслуговують повітряні перевезення;
• спеціалісти, які забезпечують організацію і проведення дослідно-кон-структорських, експериментальних, науково-дослідницьких робіт і випробування авіаційної техніки;
• спеціалісти, які здійснюють нагляд і контроль за безпекою польотів, а також розслідування авіаційних пригод;
• спеціалісти, які здійснюють аналіз і контроль льотної прп датності повітряних суден під час розробок, випробувань, серій фікації і серійного виробництва;
• спеціалісти, які здійснюють забезпечення авіаційної бсзпсмі в цілому;
• авіаційні експерти.
66.Правове регулювання діяльності повітряного транспорту.
У сучасній системі національного права значне місце посідає група правовідносин і правових норм, призначених для врегулю-вання відносин, що виникають під час експлуатації повітряного транспорту. До них можна віднести правові норми, що:
- регулю¬ють виробничу діяльність авіапідприємств;
- управлінські відносини;
- структуру, компетенцію й методи діяльності суб’єктів повітряних транспортних перевезень.
У зв'язку з цим повітряне право - це сукупність норм права, які регулюють суспільні відносини, пов'язані з виконанням діяль-ності повітряного транспорту.
Сукупність однорідних суспільних відносин, що регулюють діяльність повітряного транспорту, становить предмет повітряного права.
Важливу роль в регулюванні суспільних відносин у сфері діяльності повітряного транспорту відіграє принцип повного та виключного суверенітету України на повітряний простір.
Так, у ст. 1 Чиказької конвенції 1944 р. зазначено: «Сторони, що домовилися, признають, що кожна держава має повний виключний суверенітет над повітряним простором над своєю територією».
Суверенітет України на повітряний простір закріплено у ст. 1 Повітряного кодексу України.
Україна здійснює кримінальну, цивільну, адміністративну та іншу юрисдикцію з питань, пов'язаних з польотами в українсько¬му просторі.
Основним нормативним документом, що регулює діяльність повітряного транспорту, є Повітряний кодекс України, прийня¬тий 1993 р. Він складається з 18 розділів, кожний з яких розкриває значення окремих інститутів повітряного права.
Одним із джерел повітряного права є постанови Кабінету Міністрів України з питань авіації.
67. Договір повітряного перевезення вантажу, його характеристика.
Кожний договір на повітряне перевезення засвідчується доку¬ментом на перевезення - вантажною накладною.
Вантажна накладна складається з чотирьох документів:
- на¬кладної відправника (не має печатної нумерації і заповнюється відправником до передання вантажу до перевезення);
- вантажної накладної;
- квитанції про приймання вантажу;
корінця вантаж¬ної накладної.
Перевізник зобов'язаний доставити вантаж у пункт призначен¬ня у встановлений термін.
Строк доставлення вантажу при повіт¬ряному перевезенні визначається з моменту прийому його до пе¬ревезення з аеропорту відправлення до часу повідомлення отриму¬вача про прибуття вантажу в аеропорт призначення.
Вантажне перевезення вважається виконаним з моменту видачі вантажу отримувачу відповідно до умов, зазначених у вантажній накладній.
Отримувач повинен своєчасно прийняти вантаж і вивезти його за межі аеропорту призначення.
68.Договір повітряного перевезення пасажирів, його характеристика.
Згідно з договором повітряного перевезення пасажира авіапідприємство зобов'язується перевезти пасажира та його багаж до пункту призначення, надавши йому місце у повітряному судні, що здійснює зазначений у білеті рейс; за наявності у пасажира бага¬жу - доставити разом з ним і його багаж.
Пасажир зобов'язаний сплатити за перевезення за встановленим тарифом певну суму, а якщо маса вантажу перевищує встановлену норму - ще й за цей надлишок.
Кожний договір повітряного перевезення пасажирів засвідчу¬ється перевізним документом, який видає авіапідприємство чи його представник.
Документом на перевезення є:
• при перевезенні пасажира - квиток;
• при перевезенні речей пасажира як багажу - багажна квитанція;
• у разі стягнення додаткових сум за послуги у перевезенні -квитанція різних стягнень і квитанція платного багажу (у разі сплати стягнення за провезення багажу масою понад встановлену норму).
Речі пасажира при здійсненні повітряного перевезення перево¬зяться як багаж:
1) зареєстрований чи
^ 2) незареєстрований (ручна поклажа). Багаж, як правило, перевозиться на тому самому повіт¬ряному судні, що й пасажир.
Приймання багажу до перевезення засвідчується виданням пасажиру багажної квитанції.
Прийнятий до перевезення багаж маркується багажною біркою, корінець від якої видається пасажирові. Такий багаж вважається зареєстрова¬ним.
Багаж видається в аеропорту призначення, до якого багаж був прийнятий до перевезення, після пред'явлення відривного талона до багажної бірки.
69.Договір повітряного перевезення багажу і пошти, його характеристика.
Одним з найважливіших завдань, що стоять перед авіаційною галуззю, є забезпечення повітряних перевезень вантажів, пасажи¬рів, багажу та пошти в Україні й за її межами.
Повітряне перевезення - це перевезення пасажирів, багажу, ван¬тажів і пошти, що виконуються з допомогою повітряних суден за встановлену платню. Здійснюється на підставі договору повітря¬ного перевезення.
Повітряним перевізником визнається будь-яка фізична чи юридич¬на особа, яка виконує повітряні перевезення і має права експлуатанта.
Відправник - юридична чи фізична особа, що уклала з авіапід-приємством договір повітряного перевезення вантажу або пошти, і яка вказана у накладній як сторона угоди.
Отримувач - юридична чи фізична особа, на адресу якої на¬правлено вантаж чи пошту і яка зазначена у накладній.
^ Перевезення вантажів повітряними суднами здійснюється:
- регулярними рейсами згідно з розкладом;
- чартерними рейсами згідно з встановленим маршрутом польотів, та в пункти, до яких регулярні польоти не викону¬ються;
- у прямому змішаному сполученні за одним документом
з участю повітряного транспорту.
Вантаж приймається до повітряного перевезення аеропорта¬ми та транспортно-експедиційними підприємствами, що вико¬нують посередницькі функції поміж відправником і перевіз¬ником.
Аеропорт - це комплекс споруд, призначених для прийняття та відправлення повітряних суден і обслуговування повітряних пере¬везень, складається з аеродрому, аеровокзалу та інших наземних споруд і обладнання.
70. Пред’явлення претензій і позовів на повітряному транспорті.
У разі пошкодження багажу чи відсутності його частини складається комерційний акт за встановленою формою, один з примірників якого видається пасажиру для висунення до перевізника претензії.
^ Комерційний акт є підставою для:
а) розшуку вантажу, багажу та їхнього власника;
б) розслідування причин і встановлення винних осіб;
в) задоволення чи відмови у претензії пасажирам, відправни¬кам і отримувачам;
г) розроблення та вжиття заходів щодо усунення причин, які тягнуть за собою втрату, пошкодження вантажів.
У разі ушкодження здоров'я пасажира право на висування пре¬тензії на відшкодування збитків має потерпілий, а в разі його смер¬ті - особи, які мають на це право згідно з цивільним законодав¬ством. .
Право на пред'явлення претензії належить:
— вантажоодержувачу, якщо він має вимоги до перевізника у зв'язку з втратою вантажу;
— вантажовідправнику або вантажоодержувачу, якщо вони мають право вимоги до перевізника у зв'язку з нестачею або пошкодженням вантажу, а також у зв язку з простроченням його доставки до пункту призначення.
Ці суб'єкти можуть заявляти свої вимоги шляхом додання до претензії перевізних документів (накладна, коносамент), інших документів, що складають у процесі перевезення та підтверджують наявність претензійних вимог (комерційні акти, дорожні листи тощо).
питання 81
Особливою категорією осіб авіаційного персоналу є екіпаж повітряного судна. Екіпаж повітряного судна — особи, яким у встановленому порядку доручено виконання певних обов’язків із керування і обслуговування повітряного судна при виконанні польотів. Екіпаж складається з командира, інших осіб льотного екіпажу та обслуговуючого персоналу. Всі члени екіпажу належать до льотного складу. Мінімальний склад льотного екіпажу встановлюється для типу повітряного судна. Польоти цивільних повітряних суден при неповному мінімальному складі екіпажу забороняються, за винятком випадків, спеціально передбачених у завданні на випробувальний політ.
Командиром повітряного судна може бути особа, яка має спеціальність пілота (льотчика), а також підготовку і досвід, необхідні для самостійного керування повітряним судном цього типу і керівництва екіпажем. Командир цивільного повітряного судна згідно з Повітряним кодексом України має широке коло прав, зокрема, має право приймати остаточне рішення про виліт, політ і посадку повітряного судна, зливання в польоті пального, скидання багажу, вантажу і пошти, зміну плану і режиму польоту, про припинення польоту і посадку повітряного судна на запасному аеродромі чи вимушену посадку поза аеродромом, забезпечення безпеки, збереження повітряного судна і врятування життя людей, у межах своєї компетенції має право віддавати будь-якій особі на борту повітряного судна розпорядження і команди, які підлягають беззаперечному виконанню, та інші права.
Питання 85
Трубопровідний транспорт почав набувати значення лише у другій половині XX сторіччя. На сучасному етапі в Україні існує система трубопровідного транспорту, яка згідно із ст. 2 Закону України «Про трубопровідний транспорт» складається з магістрального та промислового трубопровідного транспорту. Магістральний трубопровід — це технологічний комплекс, що функціонує як єдина система, до якої входить окремий трубопровід з усіма об'єктами і спорудами, зв'язаними з ним єдиним технологічним процесом, або кілька трубопроводів, якими здійснюються транзитні, міждержавні, міжрегіональні поставки продуктів транспортування споживачам, або інші трубопроводи, спроектовані та збудовані згідно з державними будівельними вимогами щодо магістральних трубопроводів.
Промислові трубопроводи — решта немагістральних трубопроводів в межах виробництв, а також нафтобазові, внутрішньопромислові нафто-, газо- і продуктопроводи, міські газопровідні, водопровідні, теплопровідні, каналізаційні мережі, розподільчі трубопроводи водопостачання, меліоративні системи тощо.
Основою економічних і соціальних відносин підприємств трубопровідного транспорту, що виникають у процесі їхньої діяльності, є принцип взаємної вигоди.
Основними принципами державної політики у сфері трубопровідного транспорту, враховуючи його пріоритетність в економіці України, є:
1) забезпечення надійного та безпечною функціонування трубопровідною транспорту,
2) забезпечення виконання першочергових завдань, спрямованих на підтримку обороноздатності держави;
3) координація науково-дослідних, пошукових, проектно-конструкторських, експертних та інших інженерних робіт і послуг у цій галузі;
4) сприяння реконструкції і модернізації діючих об'ємів, оснащення їх сучасним ефективним обладнанням, автоматизованими системами обліку і контролю тощо;
5) зменшення енергетичної залежності України від держав-експортерів традиційних енергоносіїв (нафти, газу та продуктів їх переробки);
6) додержання екологічної безпеки трубопровідного транспорту;
7) захист економічних інтересів України та законних інтересів підприємств і організацій трубопровідною транспорту;
8) забезпечення якісних і безпечних послуг у транспортуванні енергоносіїв та хімічних продуктів через територію України;
9) сприяння раціональному транспортуванню вуглеводнів, хімічних продуктів, води та інших продуктів і речовин;
10) сприяння міжнародному співробітництву у сфері трубопровідного транспорту.2
_
2 стаття 6 Закону України „Про трубопровідний транспорт” від 15 травня 1996 р.
ПИТАННЯ 86
Характер договірних трубопровідних зобов’язань залежить від способу транспортування (типу трубопроводу) та об’єкта транспортування.
У залежності від способу транспортування трубопровідні зобов’язання поділяються на транспортування магістральним трубопроводом і на транспортування промисловим трубопроводом (розподільним тощо).
У залежності від об’єкта транспортування існують такі види трубопровідних зобов’язань:
- трубопровідне транспортування нафти;
- трубопровідне транспортування газу;
- трубопровідне транспортування продуктів хімії;
- трубопровідне постачання інших продуктів.
Договірні зобов’язання у сфері трубопровідного транспорту зазнають істотного імперативного регулювання законодавством. Загальні засади правового статусу підприємств трубопровідного транспорту визначив Закон України “Про трубопровідний транспорт”, правове регулювання договорів міститься в Цивільному (глава 64) та Господарському (глава 32) кодексах України, правила здійснення трубопровідного транспортування закріплено і в спеціальних підзаконних актах — Постановах КМУ, Інструкціях НКРЕ та інших нормативних актах.
Правовідносини з постачання нафти (нафтопродуктів тощо) трубопровідним транспортом опосередковуються самостійним цивільно-правовим договором. Ці правовідносини відрізняються характерними рисами, що відмежовують їх від інших, зовні схожих правовідносин, але таких, що мають зовсім іншу правову природу (енергопостачання, перевезення, підряд, поставка).
Зобов’язання з постачання трубопровідним транспортом виникає з договору, закріплення якого на сьогоднішній день у законі відсутнє. Ця обставина стримує розвиток і удосконалювання даного інституту і, зокрема, якість його правового регулювання, тому необхідно на рівні закону закріпити поняття договору постачання (нафтопродуктів тощо) трубопровідним транспортом.
Предметом договору, спрямованого на надання послуг із постачання (транспортування) трубопровідним транспортом, є послуги по переміщенню нафти (нафтопродуктів тощо) трубопровідним транспортом у визначене місце призначення (нафтопереробні заводи, берегові термінали і порти, станції залізниць). Змістом цих послуг є численні технологічні операції і, насамперед, операції по обліку і контролю за якістю і кількістю переміщуваної нафти (нафтопродуктів).
Зобов’язання з транспортування трубопровідним транспортом не є зобов’язанням перевезення. У договорі транспортування трубопровідним транспортом переміщення здійснюється у вигляді єдиного технологічного процесу, заснованого на природних властивостях нафти (газу тощо) як сировини, і всі технологічні операції по переміщенню здійснюються в єдиній і статичній системі трубопроводів. У цьому договорі особливе значення мають технологічні операції, у тому числі операції по обліку і контролю за якістю і кількістю нафти. Без дотримання цих операцій переміщення нафти неможливе.
На відміну від договору перевезення, у якому переміщення вантажу завжди здійснюється за допомогою руху самого транспортного засобу, переміщення трубопроводом забезпечується за допомогою спеціальної технологічної системи, статичної стосовно простору і вантажу.
Слід зазначити, що відносини з транспортування трубопровідним транспортом у більшості випадків ускладнені іноземним елементом, що обумовлено проляганням магістральних газо- і нафтопродуктопроводів територією суміжних держав. Основне регулювання відносин із транспортування трубопровідним транспортом територією суміжних держав є міжнародні двосторонні і багатосторонні угоди. Разом з тим, відсутня міжнародна конвенція з транспортування нафти (нафтопродуктів) трубопровідним транспортом як одна з форм кодифікації міжнародного права. Розробка і наступне прийняття такої конвенції дозволило б підняти якість правового регулювання розглянутих відносин на більш високий рівень.
Зміст договору транспортування трубопровідним транспортом багато в чому визначається дією спеціальних норм і правил технічної експлуатації трубопроводів. Призначенням цих установлень є необхідність забезпечити належну і, зокрема, безпечну для навколишнього середовища експлуатацію трубопроводів.
Договір трубопровідного транспортування укладається в письмовій формі (оформлюється значною кількістю супровідних паперів), є оплатним і консенсуальним — укладення договору створює обов’язок вимагати постачання.
У залежності від виду трубопровідного транспортування (магістральне чи промислове) визначаються деякі особливості регулювання договірних відносин.
Договори з трубопровідного транспортування нафти, нафтопродуктів магістральним трубопроводом, транспортування природного і нафтового газу трубопроводами та його розподіл, договори постачання природного газу за регульованим чи за нерегульованим тарифом укладаються тільки спеціальними суб’єктами — транспортними організаціями, які мають ліцензію, що видається НКРЕ. Ліцензування такої діяльності передбачає відповідність договірних відносин ліцензійним умовам діяльності. Інші види трубопровідного транспортування передбачають урахування спеціальних правил та умов постачання трубопроводами.
Основні учасники договору трубопровідного транспортування — це транспортна організація — постачальник і споживач — користувач послугами. Також у договорі трубопровідного транспортування може брати участь вантажоприймальник (у випадку, якщо постачальнику не належать приймальні потужності на кінцевому пункті постачання). Слід також виділити як різновид — договір постачання продуктів (газу, нафти тощо), де на кінцевому пункті поставки продукти безпосередньо споживаються. Відповідно в трубопровідному транспортуванні — постачальник і користувач послугами та вантажоприймальник, а в трубопровідному постачанні — постачальник і споживач. Згідно з вимогами, які ставляться до діяльності транспортування нормативними актами, можна виділити основні права та обов’язки сторін (Постанова Національної комісії регулювання електроенергетики України 30.09.99 № 1263 “Умови та Правила здійснення підприємницької діяльності (ліцензійні умови) з транспортування природного та нафтового газу розподільними трубопроводами”).
Основні обов’язки постачальника:
- постачання споживачам вуглеводнів, хімічних продуктів, води та інших продуктів і речовин відповідно до умов договору та узгоджених між сторонами диспетчерських графіків;
- забезпечувати облік транспортованих продуктів, при цьому засоби вимірювальної техніки повинні відповідати вимогам і стандартам України та бути повірені органами Держстандарту України;
- не перешкоджати в доступі до засобів вимірювальної техніки продуктоперекачувальних станцій та вузлів оперативного обліку кількості транспортованих продуктів користувачам послугами та контрольним органам;
- здійснювати контроль фізико-хімічних властивостей продуктів відповідно до нормативних документів і на письмовий запит видавати споживачам — користувачам послуг паспорти якості продуктів.
Основні права постачальника:
- вимагати від користувача послугами документи, що мають безпосереднє відношення до отримання транспортних послуг, у тому числі документи, що засвідчують право власності на продукти або право розпорядження ними за дорученням власника, документи, що підтверджують згоду вантажоприймальника прийняти продукт;
- відмовити користувачу послугами в транспортуванні в разі неоплати транспортних послуг, відсутності у користувача послугами документів, що підтверджують право власності на продукти або право на розпорядження ними за дорученням власника, а також документів, що засвідчують згоду вантажоприймальника прийняти продукт, і у разі невідповідності якості продуктів вимогам нормативних документів та стандартів;
- звертатися до НКРЕ для розгляду невирішених шляхом переговорів питань;
- отримувати від користувачів послугами плату за транспортування трубопроводами за встановленим тарифом або згідно з договором.
Обов’язки споживача — користувача послуг:
- надавати постачальнику документи, що мають безпосереднє відношення до отримання транспортних послуг, у тому числі документи, що засвідчують право власності на продукти або право розпорядження ними за дорученням власника, документи, що підтверджують згоду вантажоприймальника прийняти продукт;
- забезпечувати надання постачальнику продукти, якість яких відповідає вимогам нормативних документів та стандартів;
- сплачувати встановлену плату постачальникам за встановленим тарифом або згідно з договором;
- здійснити приймання продукту в пункті призначення.
Права споживача — користувача послуг:
- отримувати вуглеводні, хімічні продукти, воду та інші продукти і речовини відповідно до умов договору та узгоджених між сторонами диспетчерських графіків;
- вимагати від постачальника забезпечення обліку транспортованих продуктів, при цьому засоби вимірювальної техніки повинні відповідати вимогам і стандартам України та бути повірені органами Держстандарту України;
- мати доступ до засобів вимірювальної техніки продуктоперекачувальних станцій та вузлів оперативного обліку кількості транспортованих продуктів;
- вимагати здійснення контролю фізико-хімічних властивостей продуктів відповідно до нормативних документів і видачі паспортів якості продуктів.
Це загальні умови договорів, які, безумовно, відрізняються в залежності від виду договору. Щодо ліцензованої діяльності, то законодавець встановлює примірні договори, і будь-які зміни до їх умов погоджуються з НКРЕ. Зокрема, Держнафтогазпромом, Наказом № 42 від 10.04.95 року встановлено і затверджено “Типовий договір на транспортування природного газу”.
Відповідальність учасників правовідносин на трубопровідному транспорті настає в залежності від виду та тяжкості правопорушення. Встановлено, що порушення законодавства України про трубопровідний транспорт тягне за собою дисциплінарну, адміністративну, цивільну і кримінальну відповідальність (ст. 71, ст. 98, ст. 138 КпАП; ст. 280, ст. 292 ККУ).
Відповідальність за порушення законодавства про трубопровідний транспорт несуть особи, винні у наступних правопорушеннях:
- недотриманні вимог Правил охорони магістральних трубопроводів;
- навмисному пошкодженні, руйнуванні та розкраданні обладнання об’єктів трубопровідного транспорту, крадіжках товарної продукції, що транспортується трубопровідним транспортом, а також у завданій навколишньому природному середовищу шкоді;
- порушенні інших вимог ст. 20 Закону України “Про трубопровідний транспорт” та відповідних підзаконних актів.
Підприємства, установи та організації, які виготовляють і поставляють для об’єктів трубопровідного транспорту обладнання, труби та інше устаткування, несуть відповідальність за його якість і технічний рівень відповідно до діючих стандартів, а також за всі приховані дефекти, виявлені в процесі експлуатації об’єкта, і відшкодовують у зв’язку з цим підприємствам трубопровідного транспорту заподіяну шкоду згідно з чинним законодавством України.
Будівельно-монтажна організація протягом першого року експлуатації об’єкта трубопровідного транспорту має за свій рахунок усунути виявлені в процесі експлуатації дефекти будівельно-монтажного характеру.
Місцеві органи державної виконавчої влади, представницькі органи та органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, а також громадяни зобов’язані відшкодувати завдану підприємствам трубопровідного транспорту шкоду в порядку та розмірах, визначених чинним законодавством України.
Підприємства, установи та організації трубопровідного транспорту згідно з чинним законодавством України відшкодовують витрати підприємствам, установам і організаціям, які брали участь у ліквідації наслідків аварій, що виникли в умовах надзвичайного стану на об’єктах трубопровідного транспорту, а також збитки, завдані власникам землі і землекористувачам. Шкода, заподіяна здоров’ю, а також майну громадян внаслідок аварій на зазначених об’єктах, підлягає відшкодуванню в повному обсязі за рахунок підприємств, установ та організацій трубопровідного транспорту.
Цивільна, майнова відповідальність на трубопровідному транспорті регулюється загальними положеннями Цивільного та Господарського кодексу про зобов’язання, про делікти та перевезення, з урахуванням положень типових договорів про транспортування.
Питання 87
Систему трубопровідного транспорту України складають: магістральний трубопровідний транспорт, що функціонує як єдиний технологічний комплекс з усіма об'єктами й спорудами, за допомогою якого здійснюють транзитні, міждержавні, міжрегіональні поставки продуктів транспортування споживачам; промисловий трубопровідний транспорт — весь інший немагістральний транспорт у межах виробництв, а також нафтобазові внутрішньопромислові нафто-, газо- і продуктопроводи, міські газопровідні, водопровідні, теплопровідні, каналізаційні мережі, меліоративні системи тощо.
Правові, економічні та організаційні принципи діяльності трубопровідного транспорту визначає Закон України «Про трубопровідний транспорт». Особливості застосування цього Закону в частині функціонування промислового трубопровідного транспорту встановлює Кабінет Міністрів України. Приватизацію, а також зміну власності державних підприємств магістрального трубопровідного транспорту заборонено. Зміну форм власності промислового трубопровідного транспорту здійснюють відповідно до чинного законодавства.
Державне управління в сфері трубопровідного транспорту здійснюють Міністерство палива та енергетики України (далі — Мінпаливенергетики України), а також місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування в межах їх компетенції. Під час особливого періоду безпосереднє керівництво підприємствами трубопровідного транспорту й контроль за їх діяльністю забезпечують органи Міноборони України.
Питання взаємовідносин підприємств, установ і організацій трубопровідного транспорту з місцевими органами державної виконавчої влади й органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями побудовано таким чином, що місцеві органи державної виконавчої влади, представницькі органи й органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень узгоджують розміщення споруд та інших об'єктів трубопровідного транспорту на землях, які надано в користування підприємствам трубопровідного транспорту відповідно до Земельного кодексу України; здійснюють заходи щодо безпеки експлуатації об'єктів трубопровідного транспорту; беруть участь у складанні та узгодженні планів захисту персоналу й населення, загальних заходів під час виконання робіт в умовах надзвичайного стану; забезпечують повідомлення та інформування населення про заходи захисту й правила поведінки в умовах надзвичайного стану тощо.
Пиатння 88
Іншими важливими учасниками — суб’єктами правового регулювання відносин у галузі трубопровідного транспорту є юридичні і фізичні особи, діяльність яких безпосередньо стосується:
оборони держави;
науково-дослідних, пошукових, проектно-конструкторських, експертних та інших інженерних робіт і послуг у цій галузі;
будівельних, будівельно-монтажних, спеціалізованих монтажних, ремонтних, налагоджувальних, пускових та інших робіт і послуг у цій галузі;
експлуатації трубопроводів;
виробництва і поставок будівельних та конструкційних матеріалів, обладнання, машин, механізмів;
контрольно-вимірювальних приладів та іншого обладнання для підприємств, їх об’єднань і організацій, діяльність яких пов’язана з проектуванням, будівництвом, комплектацією та експлуатацією об’єктів трубопровідного транспорту;
забезпечення захисту персоналу і населення, а також навколишнього природного середовища під час будівництва, експлуатації, капітального ремонту та реконструкції об’єктів трубопровідного транспорту;
забезпечення безпеки на трубопровідному транспорті, зовнішньоекономічних відносин у сфері трубопровідного транспорту;
державного нагляду і контролю за будівництвом і експлуатацією об’єктів трубопровідного транспорту.
Особливості цивільно-правового статусу підприємств трубопровідного транспорту визначаються Законом України «Про транспорт» з урахуванням положень трубопровідного законодавства. Діяльність підприємств в Україні, власниками яких є інші держави, регулюється трубопровідним законодавством у частині, яка не суперечить міждержавним договорам України.
Підприємства, установи та організації трубопровідного транспорту здійснюють приймання, збереження, перевантаження і транс-
портування трубопроводами, у тому числі з метою транзиту, вуглеводнів, хімічних продуктів, води та інших продуктів і речовин на основі договорів з урахуванням економічної ефективності та пропускної спроможності магістральних трубопроводів.
Важливою умовою діяльності на трубопровідному транспорті є ліцензування та сертифікація робіт. Закон визначає, що діяльність, пов’язана з проектуванням, будівництвом, ремонтом та експлуатацією об’єктів трубопровідного транспорту, здійснюється на підставі спеціального дозволу (ліцензії) і підлягає обов’язковій сертифікації. Ліцензії видаються НКРЕ у порядку, встановленому Ка-
бінетом Міністрів України (Постанова Кабінету Міністрів України від 29 квітня 1999 р. № 753 «Положення про порядок видачі ліцензій Національною комісією регулювання електроенергетики на здійснення окремих видів підприємницької діяльності»).
Також встановлено особливі вимоги щодо організаційної струк-
тури підприємств, установ та організацій трубопровідного транспорту, яка залежить від покладених на організацію завдань, визначається самими підприємствами, установами та організаціями і затверджується органами, що здійснюють управління майном цих підприємств.
Питання 89
Завдання законодавства про трубопровідний транспорт є регулювання відносин на всіх етапах створення та функціонування (проектування, будівництво, експлуатація, капітальний ремонт, реконструкція тощо) трубопровідного транспорту, встановлення гарантій безпеки життя та здоров`я населення, забезпечення охорони навколишнього природного середовища і національного багатства України від можливого негативного впливу під час експлуатації об`єктів цього виду транспорту.
Джерелами трубопровідного права є загальний Закон України “Про транспорт”, спеціальний Закон України “Про трубопровідний транспорт”, де визначені засади функціонування трубопроводів, правовий статус підприємств і споживачів продуктів, що транспортуються трубопроводами, основи державного управління цим трапнспортом. Особливості застосування Закону України «Про трубопровідний транспорт» щодо функціонування промислового трубопровідного транспорту визначаються Кабінетом Міністрів України.
Значне місце в регулюванні займають підзаконні акти законодавства України, які визначають правила проектування, будівництва, експлуатації, капітального ремонту та реконструкції об`єктів трубопровідного транспорту, організацію безпеки та охорони праці під час їх будівництва та експлуатації, пожежної, екологічної безпеки та санітарні норми. Інструкції держпідприємництва та НКРЕ встановлюють ліцензійні умови діяльності на трубопроводах та типові договори про постачання та транспортування.
Питання 90
Відповідальність учасників правовідносин на трубопровідному транспорті настає в залежності від виду та тяжкості правопорушення. Встановлено, що порушення законодавства України про трубопровідний транспорт тягне за собою дисциплінарну, адміністративну, цивільну і кримінальну відповідальність (ст. 71, ст. 98, ст. 138 КпАП; ст. 280, ст. 292 ККУ).
Відповідальність за порушення законодавства про трубопровідний транспорт несуть особи, винні у наступних правопорушеннях:
- недотриманні вимог Правил охорони магістральних трубопроводів;
- навмисному пошкодженні, руйнуванні та розкраданні обладнання об’єктів трубопровідного транспорту, крадіжках товарної продукції, що транспортується трубопровідним транспортом, а також у завданій навколишньому природному середовищу шкоді;
- порушенні інших вимог ст. 20 Закону України “Про трубопровідний транспорт” та відповідних підзаконних актів.
Підприємства, установи та організації, які виготовляють і поставляють для об’єктів трубопровідного транспорту обладнання, труби та інше устаткування, несуть відповідальність за його якість і технічний рівень відповідно до діючих стандартів, а також за всі приховані дефекти, виявлені в процесі експлуатації об’єкта, і відшкодовують у зв’язку з цим підприємствам трубопровідного транспорту заподіяну шкоду згідно з чинним законодавством України.
Будівельно-монтажна організація протягом першого року експлуатації об’єкта трубопровідного транспорту має за свій рахунок усунути виявлені в процесі експлуатації дефекти будівельно-монтажного характеру.
Місцеві органи державної виконавчої влади, представницькі органи та органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, а також громадяни зобов’язані відшкодувати завдану підприємствам трубопровідного транспорту шкоду в порядку та розмірах, визначених чинним законодавством України.
Підприємства, установи та організації трубопровідного транспорту згідно з чинним законодавством України відшкодовують витрати підприємствам, установам і організаціям, які брали участь у ліквідації наслідків аварій, що виникли в умовах надзвичайного стану на об’єктах трубопровідного транспорту, а також збитки, завдані власникам землі і землекористувачам. Шкода, заподіяна здоров’ю, а також майну громадян внаслідок аварій на зазначених об’єктах, підлягає відшкодуванню в повному обсязі за рахунок підприємств, установ та організацій трубопровідного транспорту.
Цивільна, майнова відповідальність на трубопровідному транспорті регулюється загальними положеннями Цивільного та Господарського кодексу про зобов’язання, про делікти та перевезення, з урахуванням положень типових договорів про транспортування.
Пиання 82
Стаття 57. Екіпаж повітряного судна
1. Екіпаж повітряного судна складається з осіб льотного складу, до якого належать особи льотного екіпажу та екіпажу пасажирського і вантажного салону, які під час польоту постійно виконують такі функції:
1) виконання процедур, передбачених керівництвом з льотної експлуатації повітряного судна;
2) обслуговування устаткування, механізмів та приладів, необхідних для польоту повітряного судна, а також обладнання, встановленого на повітряному судні та необхідного для виконання польотного завдання;
3) забезпечення процедур безпеки пасажирів на борту повітряного судна та їх обслуговування.
2. Склад екіпажу визначається залежно від типу повітряного судна, характеристик і тривалості польоту, характеру операцій, для яких це повітряне судно призначене. Склад випробувального екіпажу визначається відповідно до авіаційних правил України щодо проведення випробувальних польотів. Поіменний список членів екіпажу визначається експлуатантом перед кожним польотом.
3. Мінімальна чисельність складу екіпажу повітряного судна встановлюється керівництвом з льотної експлуатації конкретного типу повітряного судна.
4. Усі члени екіпажу належать до льотного складу.
Стаття 58. Обов'язки та права членів екіпажу повітряного судна
1. Член екіпажу відповідає за належне виконання своїх службових обов'язків, виконання обов'язків, пов'язаних з безпекою повітряного судна, пасажирів на борту.
2. Член екіпажу повинен:
1) доповідати командиру про будь-який випадок відмови, збою чи дефект, що можуть вплинути на безпечну експлуатацію повітряного судна, включаючи його аварійні системи;
2) використовувати схеми доповіді експлуатанта про випадки загрози згідно з програмою безпеки і заходами щодо безпеки польотів.
3. Членові екіпажу забороняється виконувати свої обов'язки на повітряному судні, якщо він:
1) перебуває під дією будь-якого препарату, що впливає на працездатність і може загрожувати безпеці польоту повітряного судна;
2) погано почувається, що може загрожувати безпеці польоту.
4. Членові екіпажу забороняється вживати алкоголь менш як за вісім годин до зазначеного часу виконання своїх службових обов'язків у польоті або оголошення режиму готовності, заступати на льотне чергування з рівнем алкоголю в крові, що перевищує 0,2 проміле, та вживати алкоголь під час польоту чи перебуваючи в режимі очікування.
Стаття 59. Командир повітряного судна
1. Командиром повітряного судна може бути пілот, який має відповідну кваліфікацію та досвід. Командира повітряного судна з числа членів екіпажу призначає експлуатант для виконання керівних функцій на повітряному судні.
2. Власник, орендар або лізингоодержувач повітряного судна авіації загального призначення призначає пілота, на якого покладає виконання функцій командира повітряного судна та відповідальність за безпечне виконання польоту.
3. У разі якщо до складу екіпажу повітряного судна входить лише одна особа, вона виконує обов'язки командира повітряного судна.
Стаття 60. Відповідальність та права командира повітряного судна
1. Командир повітряного судна:
1) несе відповідальність за безпеку всіх членів екіпажу, пасажирів і вантажу на борту з моменту, коли він піднімається на борт, до моменту, доки не залишить літак після польоту;
2) несе відповідальність за експлуатацію і безпеку повітряного судна з моменту готовності повітряного судна вирулити на злітну смугу для польоту до того моменту, коли закінчилося приземлення і двигун (двигуни), що використовувався як основна силова установка, заглушено;
3) має право віддавати команди, які вважає необхідними і такими, що забезпечують безпеку повітряного судна, пасажирів і вантажу, що перевозяться літаком;
4) має право відмовити в перевезенні: будь-якої особи або будь-якої частини вантажу, якщо, на його думку, це може становити потенційну загрозу безпеці літака чи пасажирів; особі, якщо вона перебуває під впливом алкоголю або медичних препаратів до такого ступеня, що може загрожувати безпеці літака або пасажирів; небажаних пасажирів, депортованих осіб чи ув'язнених, якщо їх переміщення становить загрозу безпеці літака чи пасажирів;
5) повинен забезпечити інформування пасажирів про місцезнаходження аварійних виходів, розташування і використання відповідного аварійного і рятувального обладнання;
6) має право приймати остаточне рішення про прийняття чи неприйняття літака з експлуатаційними недоліками, дозволеними експлуатаційною документацією;
7) повинен забезпечити проведення передпольотної підготовки.
2. Командир або пілот, якому передано управління польотом в аварійній ситуації, що вимагає термінового прийняття рішення або виконання дії, може виконувати будь-які дії, які він вважає необхідними за цих обставин. У таких випадках він може відступати від правил, експлуатаційних схем і методів в інтересах безпеки.
3. Експлуатант повітряного судна повинен вжити всіх можливих заходів щодо гарантування виконання особами, які перебувають на повітряному судні, усіх законних наказів командира повітряного судна з метою забезпечення безпеки літака, осіб та майна, що перебувають на ньому.
4. Командир повітряного судна, який отримав сигнал лиха від іншого повітряного чи морського судна, помітив повітряне чи морське судно, що зазнало аварії або якому загрожує небезпека, або іншу катастрофу, стихійне лихо чи людину в морі, для життя якої існує загроза, зобов'язаний надати допомогу постраждалим або особам, життю яких існує загроза, в обсязі, що дозволяє йому надати таку допомогу без загрози безпеці повітряного судна, пасажирів, членів екіпажу або інших осіб, за яких він несе відповідальність.
Питання 83
при повітряних перевезеннях і польотах – відповідальність, покладена у зв’язку з порушенням зобов’язань по перевезенню пасажирів, багажу й вантажу або по наземному обслуговуванню повітряних судів або у зв’язку із заподіянням шкоди авіаперсоналу, пасажирам і третім особам. Регламентується нормами національного загальногромадянського законодавства й спеціальних норм повітряного права (у тому числі правилами повітряних перевезень), міжнародними конвенціями, а також умовами перевезень й інших правил, установленими окремими авіапідприємствами або угодами між ними.
У повітряному праві прийнято виділяти: відповідальність авіаперевізника перед пасажирами й вантажовласниками; відповідальність авіапідприємства або самостійного аеропорту перед власником повітряного судна за порушення зобов’язань по наземному обслуговуванню судна; відповідальність авіапідприємства перед власним персоналом; відповідальність власника повітряного судна й інших осіб (власників, аеропортів, органів УВС і виготовлювачів авиатехники) перед третіми особами. За договором повітряні перевезення – внутрішній або міжнародному – перевізник відповідає за заподіяння шкоди життя й здоров’ю пасажира; за прострочення в доставці пасажира, багажу, вантажу; за втрату, недостачу або ушкодження багажу, вантажу.
О. й. авіаперевізника за заподіяння шкоди здоров’ю або смерть пасажира звичайно є більше строгою. Повітряний кодекс СРСР установлював, що в цих випадках авіаперевізник зобов’язаний відшкодувати шкоду, якщо не доведе, що він виник внаслідок наміру самого потерпілого (а при наявності непереборної сили – також і грубої необережності потерпілого). Якщо перевізник доведе, що груба необережність потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, розмір відшкодування може бути зменшений або у відшкодуванні відмовлено. Інакше вирішуються ці питання стосовно до відповідальності авіаперевізника при міжнародних перевезеннях, що підпадають під дію документів так називаної Варшавської системи. Для таких перевезень відповідальність заснована на презумпції провини перевізника й обмежена певною межею (виключення допускаються лише у випадках наміру, грубої необережності перевізника, ряді інших випадків).
Відповідальність може виникати не тільки при порушенні зобов’язань по перевезенню, але й при інших спрямованих на її забезпечення зобов’язань, передбачених в угодах авіапідприємств із власниками аеропортів і паливно-заправних організацій по наземному обслуговуванню повітряних судів.
При здійсненні повітряних перевезень і польотів шкода може бути заподіяний також особам, що перебувають у трудових відносинах з авіаперевізником, і стороннім громадянам й організаціям (третім особам). У більшості країн відповідальність авіапідприємств перед авіаперсоналом регламентується загальними нормами цивільного права про відшкодування роботодавцем шкоди, заподіяного життю або здоров’ю робітників та службовців при використанні ними своїх трудових (службових) обов’язків.
Відповідальність перед третіми особами виникає при заподіянні збитку повітряним судном на поверхні внаслідок зіткнення в повітрі з іншим повітряним судном або іншими предметами, впливу шуму, звукового удару, інших явищ, пов’язаних з експлуатацією повітряного судна. Частково питання такої відповідальності розглядаються в Римській конвенції 1952.
Наявність у внутрішнім праві багатьох країн й у міжнародних конвенціях норм, що обмежують або усувають відповідальність за збиток, заподіяний у ході експлуатації повітряного судна, не дозволяє задовольнити (повністю або частково) вимоги пасажирів або інших осіб до авіаперевізника або іншого власника повітряного судна у випадках, коли є підстави для звільнення їх від відповідальності або коли вимоги занадто великі по розмірі. У зв’язку із цим у багатьох країнах, особливо в США, сталі одержувати визнання концепції позадоговірної відповідальності виготовлювача повітряних судів перед третіми особами, що постраждали при авіаподії, що виникла в результаті виробництв, або конструктивного дефекту авиатехники. Див. також статтю «Страхування повітряне».