ЛЕКЦІЯ 5 Фізична культура нового часу Викладач- Гречанюк О
Работа добавлена на сайт samzan.net:
PAGE 6
ЛЬВІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ІНСТИТУТ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ
Кафедра теорії і методики фізичного виховання
ЛЕКЦІЇ
З “ІСТОРІЇ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ”
РОЗДІЛ І.
Світова історія фізичної культури і спорту
ЛЕКЦІЯ № 5
Фізична культура нового часу
Викладач: Гречанюк О.О.
ЛЬВІВ-2004
ФІЗИЧНА КУЛЬТУРА НОВОГО ЧАСУ
- Передумови формування національних систем фізичного виховання у ХVІІІ-ХІХ ст.
- Особливості німецької, шведської, французької, англійської та сокільської систем фізичного виховання.
- Утворення нових форм та структур фізичного виховання: релігійних, жіночих, робітничих. Скаутський рух.
Література:
- История физической культуры и спорта: Учебник для институтов физической культуры / Под ред. В.В. Столбова. – Москва: Физкультура и спорт, 1983. – 359 с.
- Кун Л. Всеобщая история физической культуры и спорта: Пер. с венгерского. – Москва: Радуга, 1982. – 399 с.
- Пономарев Н.И. Возникновение и первоначальное развитие физической культуры. - Москва, 1970. – 248 с.
1. Передумови формування національних систем фізичного виховання у ХVІІІ-ХІХ ст.
Під впливом педагогічних ідей Локка, Руссо, Песталоцці з другої половини XVIII в. у деяких країнах створюються школи нового напрямку (філантропини), з'являються товариства і гуртки гімнастики.
Одночасно зі школами нового типу в деяких країнах (наприклад, у Німеччині) до середини XIX в. існували ще й спеціальні навчальні заклади для аристократичної молоді — так звані лицарські академії, що виникли в XVII сторіччі. У цих школах готували молодих людей до військової і державної служби і, надаючи велике значення фізичному вихованню, навчали фехтуванню, верховій їзді, стрільбі, танцям, деяким іграм і ін.
Проте, незважаючи на розвиток фізичного виховання, системи фізичного виховання загальнодержавного значення (національні системи) не виникали аж до закінчення наполеонівських воєн.
Переломним моментом стали наполеонівські війни початку XIX ст. Відразу після них майже у всіх країнах стали створюватися національні системи фізичного виховання. Викликано це було наступним: поразку Наполеона в Росії пояснювали не тільки і не стільки перевагою російської армії, скільки фізичною непідготовленістю військ Наполеона, що не встояли перед довгими і важкими дорогами, холодом, голодом і іншими позбавленнями, з якими зустрілися ці війська в Росії. Пояснювалася ця непідготовленість тим, що Наполеон відмовився від старої системи комплектування армії. Замість постійної нечисленної армії з тривалим терміном служби (25 років і більш) Наполеон створив армію, яка безупинно поповнювалася і перевершувала за силою добре навчені, але нечисленні війська інших європейських країн. Було очевидним, що в майбутньому тільки масові армії можуть розраховувати на перемогу, однак для них потрібно було заздалегідь готувати резерви. Особливо важлива була фізична підготовка (навчити стрільбі і стройовим прийомам у більш короткий термін). Таким чином, виникла необхідність у фізичній підготовці не тільки військ, але і підлітків, тобто майбутніх солдатів, ще до призову їх в армію.
Цим і пояснюється той факт, що у всіх великих країнах майже одночасно створюються національні системи фізичного виховання. У першу чергу вони були створені в Пруссії (німецька система фізичного виховання), Швеції і Франції.
Усі ці системи були гімнастичними, оскільки саме гімнастика давала можливість тренувати різні частини тіла, навчала конкретним рухам і навичкам, а також більш за все відповідала способу ведення бою в ті роки. Як відомо, у воєнних діях у ці роки переважала так звана лінійна тактика. Солдати йшли в атаку і вели вогонь строєм. Так було легше керувати військами, тим більше що слабка інтенсивність рушничного й артилерійського вогню не наносила великого збитку. Гімнастика краще за інші засоби фізичного виховання готувала людей до чіткого виконання команд, синхронності й одночасних дій.
У самій гімнастиці з'явилися різні напрямки. Перший було спрямовано на те, щоб розвинути в людини здатність орієнтуватися при будь-яких положеннях тіла. Інакше кажучи, розвинути здатність швидко опановувати будь-які складні рухи, те, що тепер називається розвитком загальної координації рухів. Цей напрямок переважав у Пруссії.
Прихильники другого напрямку виступали лише за загальний фізичний розвиток, не турбуючи про придбання яких-небудь навичок. Фізично розвинена людина, вважали вони, легко зможе опанувати потрібними рухами в потрібний час. Така точка зору переважала серед авторів шведської системи фізичного виховання і їхніх прихильників.
Третій напрямок, представлений головним чином авторами французької системи, мав своєю метою підготовку майбутніх солдатів, витривалих і загартованих. Цей напрямок носив військово-прикладний характер.
Цілком очевидна користь усіх трьох напрямків, і вигравали ті країни, що користувалися одночасно всіма способами.
2. Особливості німецької, шведської, французької, сокільської та англійської систем фізичного виховання.
Німецька система фізичного виховання. Найбільш відомими серед представників цієї системи були Г. Фіт (1763—1836 р.) і І. X. Гутс-Мутс (1759—1839 р.). Обоє вони працювали в філантропинах у Німеччині і своїми працями створили базу для подальшого розвитку німецької національної системи фізичного виховання. Заслуга Фіта полягала в тому, що він піддав теоретичному аналізу усі фізичні вправи. Засобами фізичного виховання Фіт вважав:
1) загартовування проти непогоди і низької температури. Сюди ж він відносив уміння переносити біль, голод, спрагу і навіть відсутність сну;
2) вправи для розвитку органів чуття, переважно під час спеціальних ігор;
3) усі вправи, відомі йому з грецької гімнастики, а також біг на ковзанах, перенесення важких предметів і т.п.;
4) ігри і розваги;
5) вправи у верховій їзді, фехтуванні, танцях. Серед цих вправ були вправи на дерев'яному коні і деяких інших снарядах;
6) найпростіші рухи окремих частин тіла;
7) ручна праця.
Фіт не створив закінченої системи гімнастики, але підготував матеріал для неї. Найбільшу цінність у його працях становлять опис техніки гімнастичних вправ і методичні вказівки до них.
І. X. Гутс-Мутс працював майже одночасно з Г. Фітом. У вправах Гутс-Мутс велику увагу приділяв формі руху. Він, як і Фіт, розробив техніку багатьох гімнастичних вправ, у тому числі вправ на снарядах. У своїй книзі «Гімнастика для юнацтва», що вийшла в 1793 р., Гутс-Мутс писав, що головна мета гімнастики – зміцнення здоров'я молоді «у більш освічених родинах». Пізніше він переробив свою книгу, довівши необхідність занять гімнастикою для всіх прошарків населення.
Гутс-Мутс широко застосовував різні снаряди для лазіння (шести, канати, сходи, поперечини, колоди, балансові щогли, дошки), метання (кам'яні і залізні кулі, диски, списи). Багато вправ виконувалися за командою всією групою. Велике значення надавалось гімнастичним іграм і стройовим вправам. Таким чином, головна заслуга його полягає в розробці техніки багатьох гімнастичних вправ, у тому числі вправ на снарядах.
У ході завойовницьких війн Наполеона в Західній Європі на території Німеччини виник суспільно-політичний рух серед гімнастичних організацій. Несподівана поразка Пруссії, що вважалася найсильнішою державою у військовому відношенні, викликала велике обурення її населення. Молодь прагнула якомога швидше опанувати військовою справою, щоб виступити на боротьбу за визволення країни.
Очолив цей суспільний рух Фрідріх Ян (1778— 1852 р.). За допомогою своїх однодумців він обладнав гімнастичними снарядами площадку в Берліні, на якій збиралася молодь для занять гімнастикою. По неділях він проводив з молодими людьми воєнізовані ігри і походи. Усі ці заняття супроводжувалися проведенням бесід патріотичного характеру, що вселяли німецькій молоді ідеї про необхідність боротьби за волю і єдність Німеччини, яка у той час складалася з декількох політично не зв'язаних між собою князівств.
Організувавши заняття в Берліні, Ян за допомогою своїх учнів став створювати подібні площадки і в інших містах. Так з розрізнених гуртків гімнастики в Німеччині виник гімнастичний рух, що відіграв велику роль в подальшому розвитку фізичної культури в цій країні.
Після поразки Наполеона і відновлення прусської монархії деяка частина учнів Яна стала виступати з вимогою проведення в Пруссії демократичних реформ. Злякавшись цього, уряд у 1820 р. заборонив гімнастичні організації Яна, які він називав турненськими (від слова «турнен» — обертатися). Діяльність гімнастичних організацій відновилася лише через кілька років. У 40-х роках XIX ст. гімнастика (турнен) вводиться як предмет у навчальні заклади Німеччини.
Діяльність Яна і його найближчого помічника Ейзелена відіграла велику роль у створенні німецької системи фізичного виховання. Ними була розроблена техніка багатьох гімнастичних вправ на поперечині (турніку), рівнобіжних брусах і деяких інших гімнастичних снарядах. Вони широко застосовували вправи на дерев'яному коні, так добре описані Фітом у своїх книгах, вправи на лазіння, стрибки та ін. Однак ні сам Ян, ані його найближчі учні не виробили схеми уроку і методики його проведення, внаслідок чого їх турнен не був пристосований для школи. Цю роботу виконав Адольф Шпісс (1810-1853 рр.).
Шпісс побудував схему уроку гімнастики і тим самим завершив створення системи німецької національної гімнастики. Основні положення її Шпісс опублікував в 1840 р. в книзі “Вчення про турненське мистецтво”. Ця система проіснувала в Німеччині без особливих змін декілька десятків років. З невеликими удосконаленнями і змінами вона застосовувалася майже до другої світової війни.
Особливістю німецької системи було те, що в ній не надавалося великого значення так званій чистоті виконання вправ на приладах, тобто гімнасти не слідкували за правильним положенням рук, ніг, голови. Важливо було виконати сам рух, зробити підйом, який-небудь переворот і т.п. Гімнастичні вправи на приладах повторювались декілька разів, іноді навіть декілька десятків разів. Комбінації, тобто перехід від одних рухів до інших, не застосовувались. Проте приладова гімнастика поклала початок спортивним видам гімнастики, розвинутим уже керівниками сокільських організацій у Чехії в 60-х роках XIX ст. Якщо німці вважали розумним усе, що можна проробити на гімнастичному приладі, чехи допускали лише те, що було красивим.
Шведська система фізичного виховання. Шведська система фізичного виховання створювалася з ініціативи самого уряду країни, що доручив цю справу професору Перу Лінгу. Пер Лінг (1776—1839 р.), а потім його син Ялмар Лінг (1820 — 1886р.) є засновниками цієї системи. Пізніше в її розвитку взяли участь й інші фахівці.
Пер Лінг почав вивчати гімнастику в 1803 р. у Данії. Працюючи над складанням посібника для армії, він незабаром прийшов до висновку про необхідність починати фізичне виховання з дитячого віку. Щоб краще познайомитися з цим питанням, Пер Лінг вивчив анатомію і фізіологію людини. У 1813 р. з його ініціативи в Стокгольмі був відкритий спеціальний інститут, у якому Пер Лінг на практиці застосовував свої засоби і методи фізичного виховання.
Пер Лінг вважав, що для фізичного виховання потрібно застосовувати такі вправи, які зміцнюють і розвивають тіло людини. Придбання ж навичок і прагнення до перемоги над супротивником він вважав сторонньою справою для гімнастики. Іншими словами, оздоровлення і зміцнення організму, на його думку, є єдиною задачею гімнастики (чіткі вихідні положення – гімнастика поз). В основу класифікації фізичних вправ П. Лінг поклав анатомічну ознаку. Кожна вправа призначалася для якої-небудь частини тіла: рук, ніг, черевного преса, спини, плечей і ін. Були, щоправда, вправи для поліпшення серцевої діяльності і дихання. Застосовувалися і заспокійливі вправи, головним чином вправи «на рівновагу».
Усі види гімнастики П. Лінг розбив на чотири групи: військову, педагогічну, лікарську і естетичну. Сам П. Лінг займався описом принципів головним чином військової гімнастики. Інші види він вважав лише підготовчими до неї чи додатковими.
Розробкою педагогічної гімнастики зайнявся Ялмар Лінг та ін. Я. Лінг розробив схему уроку, підібрав і систематизував вправи, запровадив для занять спеціальні прилади і висунув ряд методичних положень. Загальні принципи і задачі гімнастики, встановлені батьком, Я. Лінг зберіг без змін.
До 60-х років минулого сторіччя склалася схема уроку шведської гімнастики. За цією схемою урок складався з 14—16 частин, що слідували одна за іншою в строгому порядку. Частина вправ уроку різко підвищувала загальну фізичну напругу (наприклад, вправи в підтягуванні, ходьба з підстрибуванням, стрибки), інша частина – заспокоювала організм (вправи на рівновагу, відволікаючі і дихальні вправи). У результаті схема уроку перенесена на креслення, виглядала кривою лінією у формі подвійної хвилі, вища з яких припадала ближче до кінця уроку. Хоча така схема уроку сильно зв'язувала ініціативу викладача, шведська гімнастика мала чимало позитивних сторін. Вона була доступна кожному, безпечна, в ній легко дозувалося фізичне навантаження, можна було точно спрямовувати рухи на обрану частину тіла. Крім того, ця гімнастика пропонувала великий вибір вправ і цінні методичні вказівки, що стало однією з причин поширення шведської системи в багатьох країнах світу. Навіть у Німеччині було чимало прихильників шведської гімнастики, які прагнули замінити ними турнен.
Довгий час вважаючись справді науковою системою, шведська гімнастика наприкінці XIX ст. стала зазнавати критики з боку фахівців фізичного виховання. У Стокгольмському інституті продовжувалася робота з удосконалення гімнастики. В шкільний урок були введені рухливі ігри, схема уроку спростилася, були додані деякі вправи. Проте загальні принципи системи все-таки були збережені.
З метою подальшого удосконалення вправ Я. Лінг запровадив нові прилади. Вони одержали широке поширення і зараз застосовуються у всіх країнах (шведська стінка, шведська лавка, подвійний бум та ін.). Застосовувалися і відомі снаряди (кінь, канати, драбини).
Істотною ознакою вправ шведської гімнастики була їхня симетричність і прямолінійність. Точному положенню рук, ніг і тулуба приділялася виняткова увага. Під час виконання вправи робилося багато пауз. Супротивники шведської гімнастики називали її гімнастикою поз, а не рухів.
Перед початком вправ учні повинні були приймати «вихідне положення», що найкраще забезпечує точну виборчу дію вправ, правильність і результат руху. У шведській гімнастиці вихідним положенням приділялася виняткова увага, і в цьому велика заслуга її авторів.
Шведська гімнастика поклала початок розвитку різних видів загальнорозвиваючої гімнастики, включаючи індивідуальні системи. Вправи шведської гімнастики широко застосовуються у школі і в даний час.
Французька система фізичного виховання. У період революційно-визвольних воєн, коли реакційні сили Європи загрожували існуванню Французької республіки, у країні виник рух молоді, метою якого було оволодіння військовим мистецтвом і досягнення необхідної для цього фізичної підготовки. З 1791 р. почали створюватися так називані юнацькі команди, що стали праобразом самодіяльного спортивно-гімнастичного руху у Франції. Члени юнацьких команд займалися фізичною і стройовою підготовкою, брали участь у воєнізованих іграх і туристських походах. При Наполеоні юнацькі команди були перетворені в шкільні батальйони, які користувалися підтримкою з боку уряду. Після поразки Наполеона всі громадські організації, створені в ході революції, були розпущені. Нові гімнастичні організації створюються вже в середині XIX сторіччя. Тоді ж фізичне виховання починає вводитися й у деяких навчальних закладах.
Велика заслуга в створенні системи фізичного виховання у Франції належить полковнику Франциско Аморосу (1770— 1848 р.) і його послідовникам. Ними була складена система гімнастичних вправ військово-прикладного характеру. Ця система мала велике практичне значення для підготовки солдатів і офіцерів. Хоча автори її і намагалися враховувати вплив вправ на організм, проте вони вважали це справою другорядною. Кращі гімнастичні вправи, на думку Амороса, ті, котрі формують навички, необхідні в житті, особливо у військових умовах. Це переважно військово-прикладні вправи: ходьба і біг по місцевості з перешкодами і без перешкод, різні стрибки (у тому числі за допомогою рушниці чи ціпка, зі зброєю і без неї), вправи «на рівновагу», лазіння, перенесення вантажу чи пораненого, плавання і пірнання (в одязі, зі зброєю), боротьба, метання, стрільба, фехтування. Крім того, він включав у свою гімнастику підготовчі вправи, танці і ручну працю, але ці вправи не були основними. Для деяких вправ Аморосу застосовував прилади, які відіграють роль перешкод, які потрібно перебороти з найбільшою швидкістю й економією сил. Головними приладами були драбини, канати, шести, забори і т.п. Іноді вправи супроводжувалися піснями – Аморосу вважав це корисним для розвитку дихання і для порушення патріотичних почуттів. Це була перша спроба ввести своєрідний музичний супровід.
У проведенні уроку Аморосу не дотримувався якої-небудь схеми. Він лише встановив загальні принципи, що були доступні всім хто займається і по можливості прості. Вправи повинні були виконуватися послідовно, починаючи з легких і закінчуючи важкими. При заняттях враховувалися індивідуальні особливості учнів. Аморосу вказував на те, що дію тієї самої вправи можна підсилити чи послабити, змінюючи її швидкість, напрямок і амплітуду. Слід зазначити, що він першим увів письмовий облік результатів занять за допомогою контрольних карток. У ці картки, заведені на кожного учня, періодично вносилися дані їхнього фізичного розвитку. Таким чином, у системі Амороса було чимало цінних методичних вказівок для проведення гімнастичних занять.
Система Амороса знайшла відгук за кордоном. Військові кола багатьох країн намагалися пробудити інтерес до військової гімнастики, популяризуючи цю систему. Однак гімнастика Амороса не була пристосована для введення її в шкільні заняття, і тому її ще не можна назвати національною системою фізичного виховання. Лише пізніше у Франції стали виникати нові системи гімнастичних вправ, пристосовані для застосування в школі. У цих системах збереглися й одержали подальший розвиток ідеї Амороса, що поклали початок прикладному напрямку в гімнастиці.
У період загострення протиріч капіталістичного суспільства активну роль у національно-визвольній боротьбі стали відіграти спортивно-гімнастичні товариства. Ще в першій половині XIX ст. у боротьбі за незалежність брали участь гімнастичні і воєнізовані організації у Франції і Німеччині. В другій половині XIX ст. найбільшу популярність одержав так званий сокільський рух у Чехії.
В ті роки багато невеликих слов'янських народів знаходилися в складі Австро-Угорської імперії і, відчуваючи національний гніт, вели боротьбу за своє національне звільнення. Найбільшу активність у цьому виявляли чехи. Не маючи можливості створювати воєнізовані організації, керівники цього руху ставили перед собою мету згуртування слов'янських народів для того, щоб підготувати їх до боротьби. Так виникає організація, яка одержала назву «Сокіл».Вона створила бібліотеки, різні гуртки самодіяльності, добровільні пожежні команди і т.п., але головною ланкою сокільського руху були гімнастичні товариства.
Головним творцем сокільської гімнастики був видатний діяч культури чеського народу Мирослав Тирш (1832—1884р.). Цей діяч боровся за національне визволення Чехії. 1871 р. Тирш видав статтю про те, як розвивається національне державотворення, поставивши фізичне виховання на перше місце. Прагнучи залучити у свою організацію молодь, «соколи» розробили свою систему гімнастичних вправ. Замість багаторазового повторення вправ, як це було прийнято в німців, вони ввели комбінацію різних вправ, звертаючи велику увагу на чіткість і чистоту рухів. Тим самим вони переробили старий турнен у спортивну гімнастику. «Соколи» ввели єдиний гімнастичний костюм (соколка і рейтузи – білі штани і біла майка для підкреслення ліній тіла; взуття – чешки), музичний супровід для вільних вправ і вправ із предметами. Усі вправи в сокільській гімнастиці поділялися на чотири групи:
- вправи без снарядів;
- вправи на приладах (поперечина, бруси, кінь) і з предметами (палиці, булави, шарфи для дівчат, макети холодної зброї для чоловіків і ін.);
- вправи групові (піраміди, вправи акробатичного типу й ін.);
- вправи бойові (прийоми фехтування, боксу).
Заняття проводилися за наступною схемою: спочатку вправи стройові, потім вільні вправи, вправи з приладдям і бойові, потім йшли вправи на приладах у підгрупах (зі зміною приладів), потім загальні вправи (наприклад, піраміди) і, нарешті, знову стройові, після чого заняття закінчувалися.
Періодично в Празі проводилися злети «соколів», на яких демонструвалися масові вільні вправи і проводилися змагання з вправ на приладах. Завдяки своїй привабливості сокільська гімнастика поширилася й в інших країнах і фактично замінила стару німецьку гімнастику навіть у самій Німеччині.
Англійська система фізичного виховання.
Англійська система виховання нового часу, внутрішній зміст олімпійської ідеї, більш того, фізкультура університетів і коледжів англосаксонських країн є втіленням у життя педагогічних концепцій Чарльза Кінгслі та Томаса Арнольда. Їхнє життя, досягнуті ними результати, узагальнив у своїй книзі «Шкільні дні Тома Брауна» Томас Х’юз. Значення цього твору, за оцінкою англійських істориків спорту, можна порівняти з важливістю «Гертруди» Л. Песталоцці.
Теоретичні основи реформи виховання, здійсненої в англійських школах у середині XIX століття, розробив канонік Вестмінстерського абатства Чарльз Кінгслі (1819—1875), теоретик християнського соціалізму. Зразком особистості для нього був ідеалізований образ «юного християнина-атлета», що поряд із широким «світським і духовним» навчанням поглиблено займається також розвитком своїх фізичних здібностей.
Концепції Чарльза Кінгслі виходили з того, що шкільна адміністрація повинна порвати з лінією у вихованні, яка відкидала традиційні для англійської молоді навички змагання. Інтерес до сили і спритності можна прийняти. Можливості для формування характеру, що криються в силових змаганнях і рухливих іграх, можна включити в число цілей виховання. «Адже спорт, змагання, — заявляв він, — молодецтво людини, що показує свою спритність, є для молоді областю, де можна вправлятися у творенні суспільства. Підростаюче покоління в цій боротьбі... на малому загартується для великої арени життя...» Звідси і його висновок, що «спільним впливом школи, церкви, інтернату і спортивного майданчика можна виховати цілеспрямоване і послідовне покоління», що у будь-якому куточку світу «зможе постояти за інтереси свої і своєї батьківщини». Якщо ж правила чесної гри, прийняті в спорті, стануть нормою поведінки дорослих, легше буде лікувати і недуги суспільства християнсько-соціальними засобами.
Чарльз Кінгслі дав теоретичне обґрунтування шкільному фізичному вихованню елітарного типу, заснованому на спортивних і ігрових заняттях. У перспективному ж плані він сприяв модернізації англійської моделі розвитку спорту, подоланню концепції дволикого джентльмена.
Установки Кінгслі ішли коренями в педагогічну практику тодішнього ректора коледжу в Регбі Томаса Арнольда (1795—1842). Рада коледжу вже в 1794 році закупила ділянку, що підходила для великого ігрового майданчику, де учні займалися в першу чергу крикетом і «масовим футболом». Однак на площадках, що залишилися без нагляду, стали свавільно командувати старшокласники. Коли Арнольд прийняв керівництво коледжем у 1827 році, йому довелося зіткнутися з тими ж явищами, що були характерні для всіх англійських навчальних закладів з інтернатом.
Свої враження він записав у щоденнику так: «Коледжі, у яких формується завтрашнє покоління, занурені в гущавину моральної зарази. Тут можна зустріти: 1) усілякі злочини і пияцтво, 2) систематичну неправду, 3) тиранію старших над більш юними, 4) недисциплінованість і неслухняність учнів, 5) зневажання шкільними правилами, 6) загальні лінощі і ухилення від роботи, 7) організовану солідарність на ґрунті порушень дисципліни... Цю картину необхідно доповнити ще і тим, що учні — завзяті картярі. Моральне падіння фізично слабкої більшості супроводжує зніженість і тілесний занепад... крім влаштування власної зачіски, вони нічим більше не цікавляться...» 2.
Арнольд розумів, що може домогтися корінної перебудови життя коледжу тільки у випадку, якщо своїми заходами не буде зачіпати звичаї учнів і їхні почуття, пов'язані зі змаганнями. У той же час він помітив, що різні команди — як своєрідні мікросоціальні одиниці — у внутрішніх відносинах між своїми членами тримаються тих же правил «чесної гри», що затвердилися серед них на базі правил, які застосовуються під час змагань. Так склалася вихідна теза його педагогіки: за посередництвом фізичних рухів і емоцій, пов'язаних із грою, учнівська молодь здатна формуватися на спортивній площадці й у позитивному смислі, якщо з цим узгодиться також виховна діяльність церкви, школи й інтернату. Тому він ввів спостереження за порядком на ігрових площадках, поклавши кінець випадковому характеру змагань. Організацію і здійснення змагань він поклав на представників, які офіційно визнані студентами і користуються їхньою повагою. Обмеживши тиранію старшокласників і найбільш талановитих, він усе-таки надав їм можливість як представникам самоврядування брати участь у вирішенні повсякденних питань шкільного життя.
За 14 років роботи Арнольда в Регбі склався новий ідеал виховання — «християнський джентльмен», що виростає з «південного християнського атлета», — який став ідеалом британської імперії XIX століття. Шкільне фізичне виховання в спортивному дусі коледжу Регбі, упорядковані регулярні змагання молоді, спортивні команди, організовані на основі самоврядування, стали зразком для наслідування по всій Англії. У Херроу, Шрусбері, Ітоні, Кембриджі, Лондоні й інших містах один за іншим створюються шкільні спортклуби в дусі Регбі.
Теоретичні розробки Чарльза Кінгслі, «арнольдизм», що народжується, не тільки одержали поширення в навчальних закладах, але додали новий зміст і позашкільному спортивному руху. Не тільки школа розкрила двері перед спортивними заняттями, але і спортклуби. Фізичні заняття, що склалися на основі крикету, веслування й атлетики, поступово поширилися на плавання, фехтування, туризм, борцівські види спорту й альпінізм. Як відзначав Вольфганг Ейхель, «англійська буржуазія може бути вдячна Томасові Арнольдові за те, що змогла підкорити собі фізичну культуру».
Однак англійський шкільний спортивний рух, який довгий час вважався зразковим завдяки досягнутим результатам, аж ніяк не міг розвиватися гармонійно. Із самого початку він ніс в собі певні протиріччя, що вийшли на поверхню уже в другій половині сторіччя.
1. У силу свого монопольного положення він відтіснив на другий план розвиток класних занять у школі нижнього ступеню, що ґрунтувалися на гімнастиці.
2. Спорт активного виховного призначення «зупинився» між середніми і вищими прошарками, та й там охоплював у середніх і вищих навчальних закладах в більшості дітей заможних батьків. Таке виховання не поширювалося на всіх без винятку учнів. Рівень фізичних навантажень з погляду педагогічного впливу не піддавався регулюванню.
3. Ігнорувався не тільки жіночий спортивний рух, але і фізичне виховання для дівчаток. За винятком вузького кола аристократії, неприховане презирство зустрічало дівчину, що «віддавалася фізичним вправам чи спорту, що викликає піт».
Такий підхід добре характеризують і критичні зауваження Герберта Спенсера (1820—1903):
«Освіжаючій рухливості юних дівчат... приділяється лише найменша увага. Наявний двір займають газони, посипані галькою доріжки, кущі і квіти, і там немає ніякої можливості для вільного руху. Чим пояснюється така разюча відмінність? З більшою чи меншою підставою можна підозрювати, що багато хто вважає небажаним виховувати мускулистих, міцної статури дівчат. Вважається, що здоров'я, що кидається в очі, і сила м'язів личать сільському простолюду. У більш високих станах жіночною вважають тілесну м'якість, що супроводжує делікатність».
Розвиток спортивного життя в англійській школі почався з крикету. Цей вид спорту проникнув у коледжі разом з веслуванням, рекетсом і хокеєм. Перші змагання між навчальними закладами провели в 1818 році студенти Ітона і Херроу. Роком пізніше були організовані змагання з веслування між Ітоном і Вестмінстером. З 1827 року регулярний характер був наданий матчам з крикету між Оксфордом і Кембриджем, а в 1829 році покладено початок змаганням «вісімок» Оксфорда і Кембриджу, що стали з традиційними. З 1837 року регулярними стали атлетичні змагання між закладами. З цим роком збігається початок «вікторіанської епохи» - епохи перемог, змагань. Ідеалом студентства стають відомі усій країні «боулери» у крикеті, загрібні команди у веслуванні і майстри рекетса. В англійській системі фізичного виховання не було системи гармонійності.
3. Утворення нових форм та структур фізичного виховання: релігійних, жіночих, робітничих. Скаутський рух.
Протестантські організації
Серед релігійних організацій, які опікувалися фізичною культурою в її рекреаційному аспекті, найбільш значну діяльність проводили Асоціації молодих християн.
Їхнє створення відноситься до середини минулого сторіччя, коли протестантська церква все в більшій мірі стала проводити політику, що пристосовувалася до буржуазного світогляду і нових соціальних потреб, які формувалася разом з ним. Ця церква, спираючись в першу чергу, на американські релігійні громади, вже в 80-і роки сприяла розвитку такого міжнародного християнського молодіжного руху, який в інтересах більш ефективного проповідування протестантських доктрин і релігійного виховання використовував також спортивну діяльність і ігри. Асоціація створила навколо своїх соборів і шкіл спортивні й ігрові площадки, парки для відпочинку. Вона включилася в організацію програм проведення різних заходів під відкритим небом. Місіонери одержували базову підготовку викладачів фізкультури і спортивних керівників. Асоціація за допомогою насамперед американських, англійських і німецьких офіційних кіл вже в перші роки нового століття охопила мережею своїх організацій увесь світ. Її організації діяли в приміських зонах. Особливо сильні позиції асоціації молодих християн завоювали в колоніях і напівколоніальних країнах. У надзвичайно широку сферу їхньої діяльності входило не тільки створення руху з організації площадок для ігор, але і поширення баскетболу, ручного м'яча і волейболу.
Американські історики спорту, пише П’єр Сьорен, вважають, що ці асоціації в 1885 році відкрили «кемпінг», у 1891 році — баскетбол, у 1895 році — волейбол, близько 1910 року масовий студентський спорт і заклали основи гегемонії Америки в плаванні, а також поклали початок підводному плаванню.
Місіонери асоціацій, які відігравали роль першопрохідників у справі проникнення на Філіппінські острови, заснували Далекосхідні християнські молодіжні ігри. З них пізніше виникли Далекосхідні чемпіонати.
Єврейські організації
Міжнародний спортивний рух, що перетворювався із суспільного явища в соціальний фактор, містив у собі не тільки національні, класові і групові інтереси, але і відкриті чи завуальовані расові забобони, що в Америці і Південній Африці негативно позначалися на положенні головним чином негрів, а в Європі — євреїв. Особливо гостро антисемітизм виявлявся в спортивних організаціях німецьких вищих навчальних закладів, а також у гімнастичних товариствах Франції, Австро-Угорської монархії і Росії. Під впливом, з одного боку, цих обставин, а з іншого боку, специфічних націоналістичних тенденцій, що виявлялися в ностальгії за древньою батьківщиною, учасники IV Всесвітнього сіоністського конгресу (1903), який відбувся в Базелі створили самостійний міжнародний союз з метою згуртування єврейських гімнастичних і спортивних організацій. Назву союзу «Маккавей», що вказувала на політичну спрямованість цієї організації, було взято на честь керівника повстання в Іудеї в 167 році до н.е. проти панування Селевкідів — Іуди Маккавея.
Центр «Маккавея», що діяв у Берліні, розвинув велику активність. Він надавав матеріальну підтримку більш слабким організаціям союзу. Перед першою світовою війною, цей рух охопив увесь світ, згуртував уже більше ста організацій, що своєю назвою і символікою виражали прихильність справі Маккавея.
Католицькі організації
Фізкультурні і спортивні організації римської католицької церкви стали створюватися лише слідом за аналогічними протестантськими і єврейськими організаціями. Причину цього варто шукати насамперед у тому, що в певних колах католицької церкви набагато довше збереглися забобони до сучасних форм фізичної культури. Після досягнення згоди між папством і західноєвропейськими державами римська католицька церква в останній третині XIX століття також приступила до згуртування віруючих в організації загальносвітового характеру.
Однак у ході своєї діяльності церква переконалася у тому, що вільний час певних прошарків і груп міського населення витрачається — часто на шкоду дотриманню церковних обрядів — на походи, відвідування змагань і інші подібні заходи. Виходячи з цього, церква начала постачати товариства католицької молоді шахами, площадками для гри в кеглі, а також засобами для різних ігор на свіжому повітрі. Крім того, вона взяла у свої руки керівництво спортивними гуртками церковних шкіл, а через надійних віруючих стала намагатися впливати на президії спортивних об'єднань. З метою координації розрізнених зусиль із налагодження рекреаційного руху при сприянні вищого духівництва в 1911 р. у Нансі був створений міжнародний союз католицьких організацій фізичної культури. Центр цього союзу знаходився в Римі. Сфера його впливу аж до початку першої світової війни обмежувалася лише європейськими католицькими країнами. Політика Союзу в області спорту, на відміну від протестантських і єврейських спортивних організацій, була спрямована проти прагнення до досягнення високих результатів. Тільки в рідкісних випадках Союз створював самостійні клуби.
Жіночі напрямки гімнастики
Сучасна гімнастика зародилася завдяки щасливому переплетенню стилізованих гімнастичних рухів і нових форм балетного мистецтва.
Франсуа Дельсарт (1811—1871) звернув увагу на те, що елементи руху, перенесені в «світське життя» зі сцени, необхідно спрощувати відповідно до законів дидактики. Тим більше, оскільки батьки пред'являли також вимоги щодо фізичної міцності, виправлення постави, освоєння етикету рухів. У той же час відповідно до принципів балету зі стилізованих гімнастичних рухів він запозичив тільки ті елементи, що вважав придатними для пробудження усвідомлених емоцій, для вираження почуттів.
Дельсарт і його послідовники, роблячи наголос при навчанні на естетичні і драматичні моменти, заклали основи художньої гімнастики чи гімнастики модерн. Одна з його учениць, американка Женевьєва Стеббінс, застосувала методи дельсартистів в області індивідуального виховання на заняттях з фізичного виховання в навчальних закладах для дівчат.
У наступному після славних дельсартистів поколінні представників мистецтва руху виділялися Айседора, Раймонд і Елізабет Дункан, що свідомо на рубежі століть виступили проти мертвого конвенціоналізму балетних рухів. Найбільш значної з них була діяльність Айседори Дункан (1876—1927). З Америки вона потрапила в Німеччину. В той час у культурному житті Німеччини панувало захоплення обробкою численних олімпійських знахідок, які з'явилися в ході розкопок, дискусіями навколо них. Археологи і теоретики естетичного руху прагнули знайти на вазах із зображеннями античної гімнастики, що ввійшли в моду, першоджерело рухів. Цей шлях пройшла й Айседора Дункан. «Своїми рухами, наповненими грецьким натхненням і індивідуальною винахідливістю, вона прагнула виразити складні почуття сучасної людини й особливості класичної, романтичної чи модерної музики», — писала про неї Роза Вайї.
Новинки, введені Дункан, не вирішили всіх проблем, пов'язаних із подальшим розвитком танцювального мистецтва, однак у результаті їхньої діяльності у фізичному вихованні дівчаток право на життя одержала виразна гімнастика. Дункани відкрили свої заклади в Берліні (1904), потім у Парижі (1906). Їхня група в 1914 році працювала в Лондоні, а в 1916 — знову в Сполучених Штатах і тільки після закінчення війни повернулася в Європу. Раймонд Дункан заснував нову школу мистецтва руху в Дармштадте, а Елізабет Дункан — у Зальцбурзі. Айседора Дункан у 1921 році за запрошенням В. І. Леніна приїхала в Радянську Росію і провела там два роки.
Послідовники родини Дункан створили також свою філософію руху. Основна їхня теза містила наступну ідею: людина XX сторіччя, позбавлена завдяки механізації природних умов, а також завдяки досягненням цивілізації втратила почуття здорового і самовиражаючого руху. В результаті у всякій діяльності, пов'язаній із рухами, вона вступила у протиріччя зі своєю індивідуальністю. Ціль, отже, полягала в створенні гармонії індивідуума, досягти яку намагалися за допомогою навчання пластиці, звільняючи людину з-під впливу суспільства і навколишнього середовища. Відповідно до їхніх уявлень, між створеним таким шляхом «вільним індивідуумом» і природою відновиться рівновага, пластика компенсує вплив зовнішніх факторів.
Школа Дори Менцлер стала своєрідним різновидом течії, прихильником якої виступали члени родини Дункан. На перший план у навчанні пластиці вона висувала зміну ритму в процесі напруження і розслаблення м'язів, а також психологічні процеси, які виявлялися при цьому. Аналогічні принципи сповідувала інша учениця мадам Стеббінс, Бессі М. Менсендик. Серед її естетичних цілей на першому місці стояло не самовираження, а завдання знайти і зберегти себе. Обидві вони на основі анатомічних, фізіологічних знань і психологічних досвідів намагалися розробити таку систему рухів, що «могла б байдужій до всього жінці, яка втомилася від життя і монотонних занять, допомогти знову стати жінкою». Вони прагнули допомогти звільнитися від неправильної постави, від недбалої ходи, від нервових жестів. Своїми вправами вони хотіли головним чином зміцнити м'язи плечей і спини, а також зберегти форму м'язів стегон і сідниці.
Бессі М. Менсендик на відміну від мрій про повернення до природи довела, що тіло людини є під впливом факторів культурного характеру. З одного боку, під впливом шкідливих факторів воно деформується, з іншого боку – під впливом інших факторів, воно розвивається й удосконалюється. «Шкідливий вплив цивілізації, — писала вона, — треба переборювати не тим, щоб повернути організм до природного стану, а тим, щоб пристосовувати його до вимог сучасної культури».
Таким чином, вона підходить до проблеми управління рухами і проблеми відчуття рухів. Людина тільки тоді може формувати себе, якщо вона точно знає «механізм» володіння своїм тілом. Від своїх учнів вона вимагала ґрунтовних знань анатомії вже в ранньому віці. Правильну поставу і пластику рухів представляла таким чином, що «свідомість, спираючись на відповідні знання в області анатомії», здатна надати групам м'язів гармонічний рух. В навчанні Менсендик знаходять висвітлення соціологічні вчення, засновані на розрахунку.
Ритмічний напрямок сучасної гімнастики пов'язаний з ім'ям женевського вчителя музики Еміля Жака Далькроза (1865—1914). Спочатку він хотів здійснити реформу викладання музики. У процесі спостережень він встановив, що виконання певних рухів сприяє розвитку почуття ритму і слуху. З іншого боку, оволодіння музичним ритмом допомагає впливати на діяльність нервової системи. З метою високого оволодіння музичним мистецтвом він спонукав своїх учнів почуття і думки, які викликають у них ті чи інші акорди, виражати в тих чи інших рухах. Тим самим виразні жести Дельсарта одержали подальший розвиток у гімнастиці Далькроза.
Учні Далькроза, однак, відійшли від первісних уявлень свого вчителя. Рудольф Боде, Симон Зигель, Яніна Салон, Одетта Крутья вже спиралися не на музику, а свої ідеї засновували на так званому абстрактному ритмі. Їхній основний принцип полягав у тому, що «вправи повинні відповідати ритмічним хвилям людського тіла». Іншими словами, подібно представникам родини Дункан, вони вважали, що психіка індивідуума, звільнена завдяки рухам, повинна бути приведена в гармонійну відповідність з ритмічною сферою навколишнього світу.
Внаслідок надзвичайно суперечливих оцінок, що існують в Угорщині щодо діяльності Рудольфа Боде (1881—1971), необхідно коротенько зупинитися на ній. Відповідно до книги, у якій викладені його думки й ідеї (1935), він також був прихильником виразної гімнастики. Зміст його міркувань зводився до того, що ритміку природних рухів створює цілий ряд взаємозалежних, що змінюють один одного завчених рухів і розслаблення. А вольовий рух у залежності від наших цілей суперечить природному руху, що безпосередньо виражає наші почуття, і машинально дезорганізує його. У зв'язку з цим він пропагував свої спостереження, що стосуються єдиної структури рухів, ритму, взаємозалежності музики і пластики, у процесі яких розкривав дійсно існуючі і корисні взаємозв'язки.
По цьому ж шляху, подібно Боде, але злегка віддаляючись від ірраціоналізму, йшов також угорець за походженням Рудольф Лабан (1879—1958). Суть його головної концепції полягала в тому, що рух здатний виразити внутрішні переживання, якщо виконується вільно, без попередніх умов, техніки і театральних прийомів. Його система ґрунтувалася на розкутості, співвідношенні з внутрішнім натхненням людини, із просторовими, тимчасовими і динамічними умовами, на свідомому включенні в колективні рухи. Людина ж, як частина групового руху, тільки час від часу виявляє себе. Таким чином, погляди Лабана щодо колективізму знайшли сприятливий ґрунт у гуртках пластики, що існували в рамках робочого руху (в Угорщині в 1930-х роках школа Аліс Яси Маджарне і Едена Паласовського).
Крім розробки принципів експресіоністського вільного танцю, він відомий також своїми аналітичними роботами в дослідженні пластики періоду веймарської Німеччини, а після вимушеної еміграції — своєю діяльністю зі створення жіночої гімнастики в країнах Британської співдружності. У ході досліджень рухів, що проводилися на науковій основі, він враховував можливості людського тіла і на основі аналізу розробив систему класифікації рухів (кінетографія). Лабан вважав, що рух має три компоненти: простір, час і силу, і відповідно науку про рух він підрозділяв на пластику, ритміку і динаміку. З урахуванням цих факторів людські рухи він класифікував відповідно до обмежених можливостей суглобів і простору, зайнятого у процесі рухів. Тим самим він створив можливість для наукового дослідження напрямку, амплітуди, сили і тривалості рухів. І хоча в сфері мистецтва його висновки здавалися сумнівними, у методиці спортивних тренувань для вивчення взаємозалежності між рухом і результатом, тактичних і технічних прийомів, вони були необхідною основою. Слід зазначити також, що сфера його інтересу поширювалась на рухи у процесі роботи, а також на використання рухів для лікування нервових захворювань.
Після приходу до влади Гітлера він емігрував в Англію. У Лондоні сфера діяльності Лабана розширилася. Він організував курси, видавав книги про сучасну гімнастику в школах для дівчат і про використання її у фізкультурі для дорослих жінок.
Напрямки в розвитку пластики, що заклали основи сучасної гімнастики до першої світової війни, одержали поширення завдяки приватним закладам. Однак, починаючи з 1920-х років вони впливали на шкільне фізичне виховання, на гімнастику і спортивний рух. У значній мірі вони сприяли подоланню формалізму й однобічного трактування рухів. Однак штучна вихідна основа, дуалістичний підхід до оцінки ролі свідомості і психіки, неясність у визначенні цілей обмежували можливість їхнього застосування. Ці течії на початку століття завоювали визнання в спортивному житті і склали самостійний розділ у матеріалах, присвячених фізичному вихованню дівчат. Члени австрійської, німецької, голландської, англійської, американської та інших гімнастичних шкіл у 1952 році заснували міжнародну федерацію сучасної гімнастики.
Виникнення і розвиток робітничого спортивно-гімнастичного руху
Перші робітничі спортивні організації виникли в Німеччині в 1850 р. Однак «Винятковий закон» проти соціалістів, прийнятий рейхстагом у 1878 р., заборонив існування не тільки соціалістичної партії, але і профспілкових і робітничих гімнастичних клубів. Після скасування «Виняткового закону» (90-і рр. XIX ст.) робітничі спортивні організації вступили в новий період свого розвитку. На початку 90-х рр. у ряді міст Німеччини відбулися збори робітничих гімнастичних союзів (Берлін, Лейпциг і ін.). У 1893 р. був заснований Німецький робітничий спортивний союз. До початку XX ст. подібні спортивні організації з'явилися в Угорщині, Франції, Бельгії, Чехії, Болгарії й інших країнах. Так був покладений початок організованому робітничому спортивно-гімнастичному руху.
Напередодні першої світової війни була зроблена спроба створити міжнародний робітничий спортивний союз. У 1913 р. у Генте (Бельгія) представники робітничих спортивних організацій Німеччини, Франції, Бельгії, Австрії організували міжнародний робітничий спортивний центр. Під час першої світової війни ця організація активно себе не виявляла.
Після першої світової війни успішно розвивався робітничий спорт у Чехословаччині. Чеський робітничий спортивний рух виник наприкінці XIX ст. Поступово він розширював свої ряди. У 1921 р. була створена Федерація робітничих спортивних товариств Чехословаччини. Уся діяльність цієї федерації проходила під керівництвом Комуністичної партії Чехословаччини. У тому ж році в Празі робітничі спортивні колективи провели першу велику Спартакіаду. У ній брало участь більш 20 тис. юнаків і дівчат, чоловіків і жінок.
Активну участь у розвитку робітничого спорту в Чехословаччині брали К. Готвальд і А. Запотоцький. К. Готвальд був одним із організаторів першої Спартакіади в Чехословакії. Він редагував журнал спортивної федерації «Спартакус».
Після першої світової війни в Болгарії виникли робітничі спортивні організації «Спартак». Загони «Спартака» були створені в Софії, Плевні й інших містах. Спартаківські організації спортсменів входили в Червоний спортивний інтернаціонал. У 1923 р., після того як Болгарська комуністична партія була заборонена, робітничий спорт припинив свою діяльність. Однак, у 1930 р. цей спорт знову відродився і продовжував розвиватися аж до другої світової війни.
В Угорщині велику роботу серед молоді проводила спортивна організація за назвою «Мункаш» («Робітник»). У робочих спортивних організаціях Угорщини займалися футболом, легкою атлетикою, боротьбою й іншими видами спорту.
У Фінляндії Робітничий спортивний союз (ТУЛ) був заснований в 1919 р. Спортсмени ТУЛ нерідко приїжджали в Радянський Союз. Радянські спортсмени проводили змагання з членами ТУЛ з легкої атлетики, футболу, гімнастики, лижного і ковзанярського спорту. Фінські спортсмени приїжджали в СРСР на Першу Всесоюзну спартакіаду в 1928 р., де в цілому ряді видів спорту зайняли перші місця. Представники робітничого союзу входили у фінську національну олімпійську команду.
У Франції робітничий спорт почав складатися в перше десятиліття XX ст. У 1934 р. усі робітничі спортивні організації були об'єднані в Спортивно-гімнастичну федерацію Франції (ФСЖТ). ФСЖТ проводила велику роботу для розвитку спорту серед працюючих мас Франції, виступала проти мілітаризму і фашизму в спорті.
ФСЖТ проводила не тільки місцеві і національні змагання, але і великі міжнародні зустрічі. Усім відомий крос на приз газети «Юманіте» організує ФСЖТ. У цьому змаганні брали активну участь радянські спортсмени. На одному з етапів дистанції встановлено приз імені братів С. і Г. Знаменських, що виходили переможцями в цьому кросі в середині 30-х рр.
Однією з найбільш численних робітничих спортивних організацій був Німецький робітничий спортивно-гімнастичний союз. Кількість членів цього союзу особливо збільшилась в період дофашистської Німеччини. З 100 тис. чоловік у 1919 р. воно виросло більш ніж до 1 млн. у 1932 р.
Тут у 1920 році було створено Люцернський спортивний інтернаціонал, перейменований в 1929 році в Соціалістичний робочий спортивний інтернаціонал. Його керівництво пропагувало нейтралітет і аполітичність робітничого спорту. Ця організація забороняла будь-які контакти з радянськими спортсменами.
На противагу Люцернському спортивному інтернаціоналу у 1921 році в Москві було створено Червоний спортивний інтернаціонал. Головною задачею якого було перетворення робітничих спортивних організацій в бойові осередки пролетаріату в боротьбі із капіталізмом.
Саме в німецькому робітничому спортивному русі найбільш гостро в порівнянні з іншими країнами проходила боротьба між робітничими спортивними організаціями, що знаходилися під впливом Комуністичної партії Німеччини, і керівництвом робітничих спортивних союзів, пов'язаних з Соціал-демократичною партією Німеччини.
У робітничих спортивних організаціях Німеччини активно брали участь видатні діячі міжнародного комуністичного руху Е. Тельман, В. Пік, В. Ульбрихт, Е. Хонеккер. З встановленням фашистської диктатури в Німеччині всі робітничі спортивні організації були ліквідовані.
Робітничий спорт розвивався також в Австрії, Бельгії, Англії, Швеції, Норвегії й інших країнах. В роки другої світової війни робітники-спортсмени багатьох країн Європи боролися проти фашистської Німеччини на фронтах війни й у загонах опору фашизму.
Напіввійськові молодіжні організації. Скаутський рух
Поряд зі створенням рекреаційних центрів і товариств під патронатом різних церков уже в останні роки ХІХ століття починалися численні спроби організувати такий позашкільний фізкультурний рух, що забезпечував би вишкіл і фізичну тренованість молоді в період між закінченням навчання і початком військової служби. Відповідь на питання, чому цю проблему вдалося вперше вирішити в Англії, дають традиції англійської демократії і специфіка її колоніальної політики. Колоніальні інспектори, чиновники і військові, яких було набагато менше корінного населення, для подолання кліматичних труднощів, доказу «переваги білої раси» мали потребу в добре фізично підготовленому, тямущому й енергійному поповненні. Відповідно до цього сформувався ідеал джентльмена, який одержав приватне виховання в дусі Локка, а пізніше ідеал «атлетично складеного юнака-християнина», вихованого в коледжі на основі принципів арнольдизма.
Серед різних форм напіввійськових молодіжних організацій найбільш успішним виявився створений інспектором кавалерії колоніальних військ Робертом Баден-Пауелом (1857—1942) рух бойскаутів. У ході війн проти бурів Баден-Пауел організував з дітей англійських колонізаторів ефективно діючі групи розвідників. На основі цього досвіду він створив систему іспитових вимог і бойскаутських «законів», що не тільки відповідала інтересам англійського правлячого класу, але і задовольняла потреби підростаючого покоління.
Усього за кілька років рух бойскаутів поширився по всьому світі. Наприклад, у Сполучених Штатах Америки і Канаді ідеологічною основою цього руху служила романтика піонерів дикого Заходу (сини Даніеля Боне) і війни проти індіанців, в Угорщині — мрії про тисячолітню імперію, у Японії — відродження традицій самураїв, у чехословаків і поляків — ідеї національної незалежності. В Австрії, Німеччині і Швейцарії поряд з бойскаутизмом великою популярністю користувався також так званий рух «Перелітний птах», що був пов'язаний із одним з реформаторських напрямків у педагогіці.
До першої світової війни роль бойскаутизму, руху «Перелітний птах» і інших подібних молодіжних об'єднань ще не була цілком визначеною. Засновники цих рухів хотіли з їхньою допомогою поряд із забезпеченням необхідного для військової підготовки фізичного тренування компенсувати все те, що педагогіка, яка боролася з ознаками кризи вже не могла дати в стінах навчальних закладів. Поширенню цих рухів сприяло також інстинктивне прагнення молоді вирватися з атмосфери перенаселених комунальних будинків. У той же час у польському бойскаутському русі, що на початку 1910-х років став бурхливо розвиватися, існувало крило П’яшецького, що відігравало роль організації, що служила прикриттям для національно-визвольного руху.
І все-таки Едуард Спрангер у книзі «Психологія молоді» охарактеризував ці рухи як «паростки фантастичного стилю життя, що одержали поширення», які поєднують у собі всі риси «фізичної радості життя, тяги до романтичного бродяжництва, любові до природи, поезії і музики, еротики, дружби і духовної спільності, народності, табірного багаття і простоти, що проповідувалася Руссо».
До першої світової війни, поряд із створенням молодіжних рухів, що виступали під маскою романтичної любові до природи, — майже у всіх країнах відкрито вівся також вишкіл допризовників. Особливо в кайзерівській Німеччині державні і суспільні органи, що займалися різними формами виховання, змагалися між собою в тому, як створити такі установи й організації, які б найкраще відповідали інтересам мілітаризації. Вони провели навчання біля трьох мільйонів молодих людей рукопашному бою і стрільбі. У Японії гвинтівками, захопленими під час російсько-японської війни, були озброєні молодіжні загони. Їх возили на місця недавніх боїв, і там під керівництвом викладачів і офіцерів у формі військової гри вони відтворювали той чи інший епізод боїв.
2. Аудит несостоятельных предприятий
3. Височнонижнечелюстной сустав. Строение, топографические взаимоотношения элементов сустава. Возрастные особенности
4. Две основные тенденции в эмоциональной жизни современного человека и их последствия для психического здоровья
5. Разработка проекта по внедрению новых очистных сооружений
6. Структура психологической науки
7. Курсовая работа- Аналітико-синтетичні засоби обробки інформації
8. Сущность и причины инфляции
9. T отправка пакетов без остановки до прерывания пользователем l размер пакета от 0 до 65500 В результате.html
10. Мониторинг энергопотребления бытовых холодильных приборов в период их эксплуатации
11. Курсовая работа- Овалы Кассини и пузыри в моделировании мягких оболочек
12. Синтез системы автоматического регулирования радиального перемещения каретки
13. тематическое изучение особенностей развития ребенка течения болезней стало возможным после открытия специ
14. Конституционное право Ирана
15. Производственные технологии земледелия
16. планы для Вас Резюме Цель- Увеличение тиража газеты с 19500 экземпляров до 25000 экземпляр
17. Костяника каменистая
18. і. Класифікувати нещасний випадок як пов~язаний чи не пов~язаний з виробництвом
19. 15. В стадии внедрения находятся рефлекторные лампы с внутренним отражающим слоем тип ДРЛР.
20. 36 с Вторая часть методических указаний включает в себя контрольные вопросы и задачи по основ