Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Україна за часів гетьмана війська запорозького Петра-Конашевича Сагайдачного
План
Вступ.
1.Зміцнення українського козацтва на початку XVII сторіччя.
2.Наступальні дії козацтва проти Криму і Туреччини на початку XVII сторіччя.
3.Петро-Конашевич Сагайдачний – видатний організатор козацтва, гетьман війська запорізького.
4.Хотинська війна і Україна.
Висновки.
Список використаної літератури.
Додатки.
Вступ
У другій половині XVI століття посилився тиск феодалів на селянство України. В цей час в основному закінчився процес покріпачення. Пани не тільки позбавили селян можливості переходу, а й на свій розсуд почали розпоряджатися їхнім майном і навіть життям. Польський письменник Фрич-Моджевський писав з цього приводу: «Шляхта вважає селян і всіх плебеїв собаками». За словами іншого сучасника, пани «мають над ним (селянином) право життя і смерті... часто велять їх ні за що немилосердно мордувати, іноді навіть вішають, без жодної причини убивають, не несучи за це ніякої кари». Познанський воєвода Христофор Опалінський в сатиричному творі (1650р.) писав уже після початку Хмельниччини, що шляхта своїми утисками «викликала виступи Павлюків, Мух і Наливайок» і що «бог карає Польщу понад усе за селян та й далі буде карати, якщо ти, поляче, не схаменешся».
Послідовно ведучи політику закріпачення мас, уряди Польщі і Литви з неймовірною жорстокістю ставилися до тих, хто виступав проти кріпацтва, передусім до вільного козацтва, яке виробило свою оригінальну соціально-політичну й військову організацію. Козацтво стало такою соціальною силою, яка революціонізувала поневолений люд, показуючи йому шлях до визволення. Цим і пояснюється величезна популярність козацтва і масові втечі «в козаки». В козацьких місцевостях зароджувалися буржуазні відносини, що мало неабияке значення і для всіх інших регіонів.
З другої половини XVI століття в Україні починає відроджуватись ідея державності. Вона була актуальною для тих соціальних угруповань, які підтримували князя Костянтина Острозького, голови магнатсько-князівської, аристократичної опозиції. Хоч остання й дотримувалась поміркованих, консервативних соціально-політичних поглядів і відкрито не виступала проти влади Польщі в Україні (більше того, вона була прихильницею державного устрою Польщі), однак прагнула до розширення адміністративної і культурно-релігійної автономії України у складі Речі Посполитої, домагаючись цього лише легальними засобами: поданням петицій королю, сейму, сенату, літературною і видавничою діяльністю.
Заслуговує на увагу й те, що магнатсько-князівська опозиція на чолі з князем Острозьким прагнула створити таку федерацію удільних українських, польських і російських князівств, де, з одного боку, влада належала б аристократії, а з другого — переважали б православні князівства. Острозький, як відомо, підтримував тісні зв’язки з князем А. Курбським та іншими представниками російської боярсько-князівської опозиції Івану Грозному. Однак соціально-політична програма аристократичної опозиції вже не відповідала новій добі, ставала анахронізмом. Усе це також спонукало її до угоди з польськими магнатами і врешті-решт до зради національних інтересів.
Надалі серед вищого українського панства все менше знаходимо діячів подібних до К. Острозького, місце борців за віру й народність посідають фігури більш скромні, такі як київський воєвода Адам Кисіль, про якого козаки говорили, що «у нього хоч і руські (українські) кості, але обросли польським м’ясом».
Кращі представники середньої і дрібної української шляхти теж протестували проти національно-релігійного гніту. Частина шляхти дедалі більше зближувалася з козацькою старшиною, формуючи єдину шляхетсько-старшинську опозицію польській владі. Представники шляхетсько-старшинської опозиції не відкидали легальних, сеймових форм опору, проте, не задовольняючись цим, шукали можливості стати на чолі визвольного руху. Саме ці кола повинні були внести у національно-визвольну боротьбу ідею побудови держави. Серед них було ще чимало таких, що вважали можливим здійснити свої плани бодай частково, не пориваючи остаточно з Польщею. Однак реальна дійсність руйнувала ці надії, і кількість прихильників такої програми зменшувалась. Натомість зростало, і досить швидко, число тих, хто звільнення з-під влади Польщі пов’язував з Російською централізованою державою.
Зміцнення українського козацтва на початку XVII сторіччя
Отже, українським політикам, які ще не могли ставити питання про повну державну незалежність, потрібно було вибирати одне з двох: або домагатися автономії в межах Речі Посполитої, або взяти курс на Москву, до чого, власне, підштовхувала православна церква.
На початку XVII століття Польща вже не мала сумніву щодо сили козацтва. Цьому сприяла участь козаків на боці Польщі у війні з Швецією та Росією. В цих умовах польський уряд починає застосовувати щодо козацтва більш гнучку політику, намагаючись відірвати від основної маси старшину і реєстровців, обіцяючи старшині нобілітацію, а козакам збільшення реєстру та різні привілеї. Що ж до основної маси вільного козацтва, то тут польська влада не тільки не давала ніяких обіцянок, а, навпаки, прагнула будь-що знищити цих «свавільників».
Така політика польської влади яскраво проявилася після придушення повстання 1594 — 1596 років. Становище, що склалося потому в Україні, надзвичайно ускладнило можливість відкритих виступів. Коронне військо, що стояло в Східній Україні, значно збільшилося. Зросла також чисельність надвірних команд магнатів. Польські урядники робили все для того, щоб «упорядкувати» козацький реєстр, поповнюючи його за рахунок більш заможних, тобто надійніших, на їх погляд, елементів.
Селяни і міщани все частіше втікали на Запорожжя, хоч зробити це було нелегко. Біля острова Хортиці стояла залога реєстрових козаків. Правда, серед реєстровців теж було чимало невдоволених польською владою, вони співчували втікачам і часто-густо тікали разом з ними на Запорожжя. Польська влада стурбовано дивилась на збільшення вільного запорозького козацтва, яке до того ж ускладнювало її відносини з турками.
Влітку 1598 року частина запорожців, обравши собі отаманом Полоуса, одного з керівників повстання 1594 — 1596 років, з’явилась біля Хортиці. Залога тамтешніх реєстровців поставила вимогу перед своїм старшиною Тихоном Байбузою приєднатись до запорожців. Байбуза після деякого вагання погодився . Запорожці разом з реєстровцями під проводом Полоуса рушили на волость, руйнуючи на своєму шляху шляхетські маєтки. Дійшовши до Дністра, вони повернулись на Запорожжя. Окремі нечисленні загони запорожців досягли Полісся. Поява запорожців на волостях не викликала цього разу повстання: далась взнаки страшна втома народу, який зазнав так багато лиха під час повстань 1591 — 1593 і 1594 — 1596 років.
Якщо в зносинах із запорожцями польський уряд додержувався послідовної політики, тобто намагався їх знищити, то по відношенню до реєстровців його політика не була однозначною. З одного боку, він дивився на реєстровців як на дуже важливу силу в своїй міжнародній політиці, а з другого — завжди їх підозрював (і не без підстав) у симпатіях до народного руху.
Наприкінці XVI століття і пізніше польські пани прагнули утримувати реєстр у визначеному сеймом числі (1 тисяча). До цього уряд видавав універсали, але нерідко порушував свої власні інструкції. За браком коштів для найму регулярного війська він не один раз мусив погоджуватись і навіть наполягати на збільшенні реєстрових козаків іноді до кількох тисяч. У таких випадках уряд і польські пани були щедрими на обіцянки, завіряючи, що всі ті, хто вступає до війська, завжди будуть визнаватись реєстровцями. Вони дивилися крізь пальці навіть на тих, кого переслідував суд і на підданих приватних маєтків. Так було, наприклад, у 1600 році, коли, стурбований спробами мултянського воєводи Михайла скинути з молдавського престолу польського ставленика Ієремію Могилу, польський уряд послав до Молдавії коронне військо на чолі з Жолкевським. Разом з Жолкевським до Молдавії вирушили магнати Сенявський, Збаразький, Вишневецький, Ходкевич, Даниловичі, Потоцький та інші з своїми надвірними командами (всього близько 4 тисяч чоловік). Але через те, що цього війська було замало, король, Я. Замойський та Ст. Жолкевський доручили героєві найкращої з козацьких дум, Самійлові Кішці, набрати, крім реєстровців, якомога більше «охочих» козаків і йти з ними до Молдавії. Скориставшись цим, реєстрова старшина подала уряду ряд вимог в інтересах козацтва: скасувати заборони, встановлені для реєстровців після повстання 1596 року, забезпечити їм право володіти грунтами і майном, якими вони користувались до повстання, вивести реєстр з-під юрисдикції королівських урядників, видати війську затриману платню тощо. Уряд обіцяв задовольнити ці вимоги.
Особливу зацікавленість у збільшенні реєстру виявив польський уряд в період Лівонського походу, в якому козацький гетьман Самійло Кішка загинув (1602), а також під час підготовки до походу на Росію. Слід відзначити, що в цей період російської історії значну роль судилося відіграти запорозькому козацтву.
Річ Посполита не дійшла до такої форми деспотизму, яка була на той час у Росії. Як не намагалися перші два польські королі з династії Ваза (Стефан Баторій і Сигізмунд III) спрямувати країну в бік абсолютизму, та їх спроби не мали успіху. Річ Посполита вже у XVI столітті становила таку державу, яку називають іноді «моделлю шляхетської демократії». Ця демократія охоплювала ледве 10 відсотків населення й не поширювалась на
міщан і селян, проте вона була привабливою для російського дворянства. Польська шляхта всіляко підкреслювала, що обмежена принципом виборності влада короля, дає їй гарантію особистої свободи і їй не треба братися за зброю, щоб захистити себе від несправедливих зазіхань на права шляхти з боку короля. Виступаючи 1605 року в сеймі, Я. Замойський говорив з гордістю про поляків: «Ми не чули і не читали, щоб вони так королів своїх, як інші, ножами заколювали, кожний польський король помер у своєму ліжку» . Не треба думати, що польський король був маріонеткою в руках шляхти, його владу суттєво обмежував лише сейм, але королівській владі у Польщі далеко було до тої, якою була влада московського самодержця. Принципи королівської влади в Польщі, як вірно зауважує польський автор Ю. Геровський, становлять одну з ранніх концепцій, на грунті яких пізніше виросла конституційна монархія. Незважаючи, однак, на досить передову державну форму Речі Посполитої, вади цієї шляхетської держави були не менш значні — вона існувала за рахунок необмеженої феодальної сваволі шляхти щодо селянства, а також на гальмуванні розвитку міщанства.
Та як би там не було, а деякі московські бояри і служиле дворянство із заздрістю дивилися на вольності польського шляхетства і мріяли про подібний лад у Росії. Отже, поляки і названий царевич Дмитро йшли в Росію, розраховуючи на значну підтримку місцевого боярства і дворянства. Інші кола населення Росії теж, як побачимо, сподівалися, що Дмитро полегшить їхнє тяжке становище.
Події в Росії, які відбувались на початку XVII ст. сприяли піднесенню нової хвилі визвольного руху в Україні.. Видатна роль у боротьбі народу, як і раніше, належала Запорожжю. Вже під час сейму 1605 року князь Януш Острозький заявив про те, що запорожці розсилають універсали по Україні, закликаючи народ до повстання і збору коштів для купівлі зброї. Я. Острозький наполягав, щоб сейм зобов’язав усіх українських старост об’єднатись і виступити проти запорозьких козаків.
В 1607 році покозачення українського народу знову активізувалося. Населення сіл і міст відмовляється визнавати над собою владу панів і старост, відбувати повинності на їхню користь; обиралися отамани, впроваджувався свій суд тощо. Тоді ж король повідомив сейм про те, що «свавілля брацлавських і корсунських міщан», які «ні до комісії, ні до декретів наших королівських не мають ніякої поваги».
У зв’язку з тим що покозачення охопило 1607 року значну частину Східної України, сейм запровадив нові репресії. Була ухвалена спеціальна постанова. Вона наказувала всім староствам покінчити з непокорою підданих, застосувавши військову силу. Гетьмани коронного війська мали допомагати в цьому старостам. Крім того, сейм ухвалив наказ, спрямований безпосередньо проти запорожців. Він підтверджував усі попередні постанови (1580, 1590 і 1601 років) і накази проти козаків. Але у панів бракувало часу і коштів на здійснення усіх своїх постанов. 1606 року в Польщі загострилися протиріччя між магнатами і королівською владою, наслідком чого був рокош (збройний виступ магнатів і залежної від них шляхти проти короля). Рокош на якийсь час відвернув увагу польського короля і від Росії. Але вже влітку 1607 року, коли рокошани почали терпіти поразку, польські війська знову вирушили до Росії. Замість загиблого Дмитра І вони висунули нову кандидатуру.
Між тим в Україні визвольна боротьба не вщухала. В січні 1609 року сейм ухвалив новий наказ «Про запорозьких козаків». Він призначив комісарів, зобов’язаних з допомогою коронного війська і реєстровців розбити запорожців і покінчити із заворушеннями в Україні. Проте і на цей раз в уряду не знайшлося коштів для рішучих дій. В листі від 6 вересня 1609 року з Острога князь Януш Острозький писав Сигізмунду III, що шляхта впала у розпач, бо на неї безперервно нападають піддані. Острозький додавав, що був би радий «придушити козацьке свавілля, яке розлилось на Україні», але і він і всі інші цього не зможуть здійснити.
Придушені коронним військом і магнатськими командами в одному місці, заворушення спалахували в іншому. Не слід забувати, що в цей час багато козаків повернулось із московського походу і почало енергійно брати участь в українських справах. Сейм видавав щораз нові постанови проти повсталих селян і козаків, оголошував їх поза законом. «Через те що ці люди, — зазначалося, наприклад, в сеймовій ухвалі 1613 року, — не визнають нашої влади і самовільно вийшли з-під юрисдикції своїх панів, вибравши собі старших і суддів, і не хочуть підлягати ніяким судам, крім своїх отаманських, ми касуємо їх юрисдикцію, що суперечить загальному праву, і зобов’язуємо підлягати владі за місцем проживання». Щоб підкріпити цю ухвалу реальною силою, було вирішено розташувати у Східній Україні нові коронні залоги. Начальниками їх сейм призначив місцевих магнатів: С. Жолкевського, який після смерті в 1608 році К. Острозького став київським воєводою, Я. Острозького, В. Калиновського та ін. Восени 1614 року ці начальники вирушили з військом з-під Житомира на Подніпров’я і поставили залоги «від Києва до самих Черкас».
Лише таким способом вдалося повернути деяку частину повсталого селянства під владу панів, проте ненадовго. Наприкінці 1615 року частину жовнірів було виведено з України у зв’язку з походом магнатів у Валахію, де вони хотіли повернути трон своєму ставленикові воєводі Костянтину.
В цей час (1615 — 1616) визвольний рух знову охопив значну частину Східної України. Король в інструкції сеймикам від 10 січня 1616 року зазначав: «Над Річчю Посполитою знову нависла велика небезпека від козацької сваволі». Число покозачених селян сягало 40 тис. чоловік. На сеймі у вересні 1616 року було оповіщено, що. під владою козаків опинилася значна частина Східної України і що повстанці не визнають польської влади, а «самі обирають урядників та керівників і ніби створюють у великій Речі. Посполитій другу республіку». Найкращим способом боротьби проти повсталих, на думку послів, мала бути смертна кара з конфіскацією майна для всіх, хто самовільно оголосить себе козаком. Разом з тим Польща мала потребу в козацькій силі, оскільки починалася нова війна з Росією.
1616 року московський уряд послав військо звільнити захоплений поляками Смоленськ. Правлячі кола Польщі вирішили скористатися цим для відновлення воєнних дій. Сейм ухвалив набрати велике військо й вирядити його з королевичем Владиславом на Москву. Організацію походу на Росію утруднювало пожвавлення народного руху в Східній Україні, а також війна з турками.
Та все ж у квітні 1617 року одна частина війська на чолі з Владиславом рушила на Москву, а друга, яку очолив Жолкевський, — на Брацлавщину. Вже у дорозі Жолкевського сповістили, що до Поділля наближається турецьке військо на чолі з Іскандером-пашою. Жолкевський змінив маршрут і пішов до Дністра. 23 вересня під Яругою з Іскандером-пашою було укладено договір, що полегшило завдання Жолкевського, і він повернув на Білу Церкву. До нього приєдналися надвірні команди Острозького, Збаразького і Даниловича. Під Паволоччю і Трилісами збиралися загони шляхти Київського воєводства. Та Жолкевський не дуже-то поспішав розбити повстанців. Виходячи з того що до них приєдналася значна частина реєстровців (осередком повстання був головним чином район Канева і Черкас), він намагався внести розлад у козацьке середовище і використати суперечності між верхівкою реєстру й козацькими низами. Жолкевський виношував думку вбити зразу двох зайців — зацікавити козаків війною з Москвою і у такий спосіб вивести їх з України, поклавши край народному рухові і бодай хоч на якийсь час відвернути увагу козаків від походів на турків, що завжди ускладнювало польсько-турецькі відносини.
Від Білої Церки Жолкевський пішов уздовж річки Росі. Повстанці рушили йому назустріч. Але невдовзі у козацькому таборі сталися переміни. Під тиском реєстрової старшини і заможного козацтва гетьманом реєстру замість Дмитра Барабаша, представника козаків, які займали радикальні позиції щодо польського уряду, було знову обрано Петра Конашевича-Сагайдачного, усунутого перед тим повстанцями з цієї посади. Сагайдачний, відомий як вмілий дипломат почав переговори з Жолкевським. 28 жовтня 1617 року в урочищі Суха Ольшанка, що під Білою Церквою, реєстрова старшина прийняла поставлені Жолкевським умови і підписала відповідну декларацію, за якою зобов’язувалася розігнати всіх, хто, не належачи до реєстру, називає себе козаком. Повстанці мали повернутися під владу своїх панів. Реєстровці, як і раніше, мусили тримати залогу біля дніпровських порогів і наглядати, щоб до запорожців не довозили припасів ні по Дніпру, ні суходолом. Усі «свавільники», які не визнавали цих умов, підлягали смертній карі. Разом з тим старшина діставала право звертатися, на випадок потреби, до сейму з проханням про збільшення реєстру тощо. Результатом досягнутого компромісу був похід Сагайдачного літом наступного року в Росію на допомогу королевичу Владиславу, який на той час перебував у скрутному становищі.
Першим містом, яким заволоділо двадцятитисячне козацьке військо, стали Лівни. Воєвода Микита Черкаський потрапив у полон, а його помічник Петро Данилов загинув. Довідавшись про те, що Владислав з В’язьми вирушив до російської столиці, Сагайдачний теж пішов на Москву. По дорозі козаки захопили, після кількаденної облоги, добре укріплене місто Єлець. Звідси Сагайдачний з боями пішов на Рязанщину, здобуваючи міста Лебедян, Данков, Скопін. Біля міста Михайлова козаки зустріли сильний опір і після двотижневої облоги мусили відступити. Невдалою була також атака Зарайська, проте військові дії козаків на Рязанщині в цілому дуже допомогли польському війську, затримавши мобілізацію сил цього багатого краю, потрібних для оборони Москви.
З Рязанщини Сагайдачний вирушив до Коломни. Йому назустріч було послане військо, яке очолювали князі Д. Пожарський та Г. Волконський. Невдовзі князь Пожарський захворів і за наказом царя повернувся до Москви. Волконський спробував протидіяти козакам під час переправи їх через річку Оку, проте козаки, вдало здійснивши переправу, розбили російські загони і рушили каширською дорогою до Москви. Коли їхні загони з’явилися біля Донського монастиря, з Москви проти козаків вийшли московські ратники, але «грех ради наших — говорить літописець — ужасть их взял, и они бою не поставиша». Сагайдачному нічого не заважало йти на з’єднання з Владиславом, який після невдалої облоги Можайська був уже поблизу Москви. 8 жовтня під Тушином Сагайдачний зустрівся з королевичем Владиславом. З’єднані армії пішли на Москву, однак взяти її штурмом не змогли. В той час із Польщі надійшли повідомлення про затримку військової платні. Це значно погіршило ситуацію. Королевич і Сагайдачний вирішили примусити Москву до миру.
З цією метою козацькі загони та відділи лісовчиків (лісовички - назва загонів польської легкої кінноти, яку організував і очолив шляхтич О. Лісовський. З цим загоном він чинив наїзди на московські землі під час «смути» з 1608 по 1616 рік. Після смерті Лісовського в 1616 році його загони перейшли під оруду С. Чаплинського, а з 1618 року — В. Рогавського. Цього ж року, повернувшись до Польщі, лісовчики наймались на службу до різних європейських дворів. Зіграли певну роль під час Тридцятилітньої війни. Серед лісовчиків було багато українців, у тому числі козаків) здійснювали напади на російські міста. Козаки Сагайдачного, наприклад, захопили Серпухов, потім Калугу. Під Калугою Сагайдачний став головними силами й звідси надсилав загони навіть під Дмитрів, що примусило Москву прискорити укладення перемир’я. Цар Михайло, який не міг з’явитися поміж людей без загального нарікання й погроз, мимоволі пішов на згоду». Похід на Москву Владислава викликав побоювання у російського уряду щодо можливості об’єднання внутрішньої опозиції з поляками. Документи свідчать про перехід на бік Владислава цілих міст. Так, у Дорогобужі посадські люди і козаки «государя зрадили, місто Дорогобуж здали королевичу», а дорогобузький воєвода І. Адодуров цілував хрест Владиславу як російському царю.
1 грудня 1618 року в с. Деуліно між Москвою й Річчю Посполитою було укладено перемир’я на чотирнадцять з половиною років. Річ Посполита, за угодою, утримувала захоплені під час інтервенції Смоленську й Чернігово-Сіверську землі.
Московська «смута» сприяла не тільки зміцненню престижу козацтва в очах Польської держави, а й показала Російському царству, що козаків краще мати за своїх союзників, ніж за ворогів. Тому Москва стала шукати шляхи привернення їх на свій бік. Покладалася надія передусім на православну церкву, яка на той час дуже занепала в Україні.
Слушна нагода склалася для цього під час перебування в Москві єрусалимського патріарха Феофана, що прибув сюди «за милостенію» і 24 квітня 1619 року взяв учать в обранні московським патріархом Філарета, батька царя Михайла Романова.
Мабуть, не випадково саме на Феофана було покладено місію відновити в Україні православну ієрархію. А зв’язок цієї події з бажанням московського царя наблизити до себе українське козацтво видно хоча б з того, що коли на початку 1620 року Сагайдачний відрядив до Москви посланців на чолі з отаманом Петром Одинцем, то вони були дуже ласкаво прийняті урядом.. Закриваючи очі на нещодавній похід козаків на «первопрестольну», а не на кримські улуси, посланців обдарували грішми, дорогими тканинами і шапками, а війську послали «легке жалування» — 300 крб. У наказі думським дякам говорилося, щоб козаки не ображалися «що вони його царської величності очей не бачили, тому що вони прийшли до Москви перед постом, а в піст у великого государя нашого ніякі посли та іноземці не бувають, а нині царська величність їздить молитися по святих місцях». Така незвична для російського уряду чемність виказувала явну зацікавленість його в козацькій приязні. Це підтверджує також грамота П. Сагайдачному і війську від 21 квітня 1620 року, в якій цар писав: «А наперед вас у нашому жалуванні забутих не вчинили, зважаючи по вашій службі. Й ти б, гетьмане Петро, і все Запорозьке військо наше жалування прийняли» .
Ці документи не дають можливості з певністю відповісти на запитання: хто був ініціатором переговорів. Однак без Феофана тут не обійшлося.
Аби ще більше закріпити зв’язок козаків з православною Москвою, Феофан взявся за відновлення православної ієрархії в Україні. Йому сприяло те, що польський уряд, зацікавлений в козацькій допомозі у зв’язку з наближенням війни з турками, активно не заважав цьому.
Навесні 1620 року Сагайдачний зустрів з почесним козацьким ескортом єрусалимського патріарха Феофана й всіляко сприяв його намірам, які імпонували Сагайдачному як випускникові відомої Острозької школи. На початку жовтня 1620 року Феофан висвятив у Києві Іова Борецького на київського митрополита, а на перемишльського єпископа — Ісайю Копинського. Згодом було висвячено ще чотирьох єпископів на українські й білоруські єпархії, серед них на луцьку — Ісаакія Борисковича. Характерно, що як Іов Борецький, так само й Ісайя Копинський та Ісаакій Борискович не тільки виступали як запеклі вороги уніатства, а й були прибічниками зближення з Москвою. Відновлення православної ієрархії стало для свого часу значною подією. Православна церква знайшла собі в козацтві надійного захисника. Тепер можна було сподіватись, що цей союз посилить надію українського народу на визволення. Але це не виправдалося логікою подальших історичних подій.
Польська влада неприязно дивилася на відновлення православної ієрархії, але активно втручатися в ті справи не могла хоча б тому, що 7 жовтня 1620 року поляки під Цецорою були вщент розбиті турецьким військом і це, ясна річ, змусило польський уряд самому шукати допомоги в козаків.
Приблизно в той же час відбулася й друга важлива подія. Гетьман Сагайдачний разом з усім реєстровим військом вступив у Київське братство. Таким чином, Сагайдачний зміцнив союз з православною церквою, а також з міщанством, репрезентованим братствами. Тепер міщанство, духовенство й козацтво сформували єдиний фронт, що внесло новий стимул у визвольну боротьбу.
Разом із загальнонаціональним в Україні тривав й антифеодальний рух, що характеризувався боротьбою за козацькі права селян, яких підтримували рядові реєстрові козаки. Верхівка реєстру, навпаки, противилася масовому покозаченню пригнобленого люду, хоч і виступала проти порушень привілеїв реєстру, а також проти національного і релігійного гніту.
Влітку 1619 року в районі Білої Церкви зібралося понад 10 тис. «свавільних» козаків. Проти них на початку осені вирушили Жолкевський з коронним військом і призначені королем комісари із своїми командами. Вони зустрілися з повстанцями на річці Узені, однак, не зважившись розпочати бій, пішли на переговори. Щоправда, одразу виникла незгода: повстанці вимагали вести переговори на раді, відкрито, а пани — лише з козацькою депутацією. Зрештою, у переговори вступив Сагайдачний із старшиною. В результаті лише деякі з вимог повсталих були прийняті. Жолкевський і комісари згодилися збільшити реєстр до 3 тис. козаків з платнею в 40 тис. злотих у рік, проте із застереженням, що цей пункт набере чинності тільки після затвердження його сеймом. У питанні, де саме мають право проживати козаки, дійшли згоди, що вони можуть жити лише в королівщинах, а не в приватних володіннях. На жаль, старшина також погодилася, що.б усі селяни й козаки, яких не впишуть у новий реєстр, повернулися в підданство до своїх панів. Умови договору до такої міри суперечили прагненням селян і нереєстрових козаків, що оголосити їх було небезпечно.
Тому пани й старшина вирішили оповістити про поширення козацьких прав на всіх повстанців з тим, щоб, коли ті розійдуться по домівках, скласти 3-тисячний козацький реєстр. Договір цей, підписаний 7 жовтня 1619 року, викликав масове невдоволення. Розповідаючи про це, літописець зауважує: «Конашевич (Сагайдачний) завжди з панами у згоді жив, за те козакам (реєстровим) і добре було, тільки поспільство дуже терпіло». Наприкінці 1619 року, коли Сагайдачний з більшою частиною реєстрових козаків вирушив на Крим, в Україні вибухнуло повстання невключених у реєстр селян і міщан. Повстанці оголосили Сагайдачного усунутим з посади й обрали гетьманом Яцька Неродича Бородавку, «самого незнатного і найбільш бунтівливого серед них», як висловився Жолкевський. До повстанців приєдналися реєстрова залога на Запорожжі й запорозькі козаки. Прихильники Сагайдачного утримували Трахтемирів з округою, Бородавка — «південну частину Східної України із Запорожжям. Утворилися два ворогуючі табори. Один, очолений верхівкою реєстру і визнаний польським урядом, стояв за Сагайдачного, другий, з яким, однак, уряд теж мусив рахуватися з огляду на небезпеку війни з Туреччиною, — за Бородавку. Як би ми не хотіли, а соціальне розшарування в середовищі козацтва не можна ігнорувати, бо воно так чи інакше вносило свої корективи в історичні події. Саме в цьому і криється причина ворожнечі між Сагайдачним і Бородавкою, які очолили два протилежних табори з різним розумінням шляхів і методів політичної боротьби.
В цей час надзвичайно ускладнилось міжнародне становище. У Європі тривала Тридцятилітня війна, початок якій поклав вибух національно-визвольної боротьби чеського народу проти австрійських Габсбургів у 1618 році. Поступово майже всі європейські держави включилися у війну. Чехам і їх союзникові семиградському князеві Бетлену Габору загрожувала небезпека як з боку Польщі, так і з боку її ставленика, молдавського воєводи Граціана. Щоб нейтралізувати останнього, Бетлен Габор звернувся до свого сюзерена, турецького султана, по допомогу. Туреччина, не бажаючи посилення впливу Польщі в Молдавії, прагнула замінити Граціана своїм ставлеником Радулом. Таким чином, події, викликані Тридцятилітньою війною, прискорювали воєнний конфлікт між Туреччиною і Річчю Посполитою.
Наступальні дії козацтва проти Криму і Туреччини на початку XVII сторіччя
Від часу підкорення Кримського ханства Оттоманською Портою турки прагнули використовувати Крим як форпост для завоювання України та інших слов’янських земель. Не минало і року без того, щоб татари або турки, чи ті й інші разом, не посягали на Україну. Вони палили села і містечка, вбивали і забирали людей у полон.
Польський уряд мало, що міг зробити для захисту краю від нападів.
У серпні 1589 року велике татарське військо вдерлось на Поділля і дійшло до самого Львова. Ще з-під Тернополя хан розіслав загони у всі кінці Поділля і Волині. Татари захопили у полон величезну кількість чоловіків, жінок і дітей. Воєводи київський князь К. Острозький і брацлавський. А. Калиновський, як повідомляє Бєльський, мали великі і боєздатні війська, але ворогували між собою(Один із них підтримував короля Сигізмунда, другий — австрійського герцога Максиміліана. У 1588 році між двома претендентами на польський престол відбулася битва. Перемога в ній залишилася за Сигізмундом, але вороже йому угруповання не складало зброї і не розпускало зібраних військ), не бажали об’єднуватись і піти на ворога, щоб звільнити полонених.
Те, чого не хотіли пани, виконали козаки, вирушивши назустріч татарам під Баворів. «Коли вони (татари), — пише Бєльський, — повернули назад, низові козаки напали на них і вони, як розповідають, вбили кілька тисяч татар, серед яких і царевича... Козаки билися з татарами цілу ніч, розбили вщент і визволили всіх полонених.
1616 року татари з’явились на Поділлі, «умиваючись, — як писав сучасник, — по лікоть у нашій крові і спустошуючи все огнем і мечем». Після цього нападу хан звернувся до польського короля з листом, у якому з іронією писав, що його орда знищила на оцей раз 200 сіл і містечок і що кожний татарин захопив семеро й більше невільників, а про кількість захопленої худоби ніхто й не знає. «Завойовувати держави, — писав хан, — це наш талан, переданий нам у спадок нашими батьками, а хіба вам судилось воювати? Це не ваше діло». Весь тягар захисту України від татарських і турецьких загарбників лягав на плечі українського народу, головним чином козаків.
Говорячи про заслуги українських козаків у справі захисту не тільки України, а й Польщі, шляхтич Б. Папроцький писав: «Не маючи від вас (польських панів) ніякої допомоги, вони (козаки) забезпечують вам такий спокій, як годованим волам, а ви вважаючи себе вищими за них, випрошуєте собі у цих (українських) краях маєтки». Султанська Туреччина, писав далі Папроцький, як хижий звір роззявила на Польщу свою пащу, але козаки сміливо кладуть туди руку. Козаки кидаються у прірву війни, нехтуючи небезпекою, «і коли здійснюють щось корисне, — закінчує Папроцький, — усім вам додається слави».
Козаки, у свою чергу, здійснювали суходільні і морські походи на Туреччину і Крим, під час яких руйнували узбережні турецькі укріплення, спустошували маєтки турецьких і татарських феодалів, визволяли з полону невільників.
Вже ранньої весни у Військовій скарбниці, поблизу Січі, де, за словами Боплана, стояла суднобудівна корабельня запорожців, напружено працювали козаки. Вони рубали високі верби і липи, стругали дошки і щогли, робили корпуси чайок, курили живицю і конопатили човни, ладнали вітрила. Над виготовленням кожного човна працювало 60 козаків. Передусім корабельні майстри виготовляли дно чайки (довжина близько 16 м), потім облавки. Дно і облавки робили з дощок. Така чайка мала приблизно 20 м довжини, близько 4 м ширини і стільки ж глибини. Корми у чайок не було. Її заміняли два керма — по одному в обох кінцях. У кожній чайці було 10 — 15 весел. На озброєнні вона мала 4 — 6 фальконетів (фальконет — дрібнокаліберна гармата). Вміщала чайка від 50 до 70 козаків. Кожен з них мав дві рушниці, шаблю, п’ять-сім фунтів пороху, свинець тощо. Були у козаків навіть компаси. Перед виходом чайки завантажували порохом, ядрами, кухвами з пшоном, сухарями, сушеною рибою і водою.
Завантажені чайки спускались по Дніпру. В передній плив отаман. Інші чайки пливли за першою, майже торкаючись одна одної. У гирлі Дніпра козаків часто підстерігали турецькі галери. Щоб уникнути їх, ті вдавались до різних хитрощів — тягли чайки до певного місця по суходолу, а потім непомітно спускали їх на воду. Коли турки довідувались про появу запорожців на морі, сполох поширювався по всьому краю до самого Константинополя. Гінці мчали вздовж узбережжя, попереджаючи правителів краю і феодалів про небезпеку. За гарної погоди чайки йшли під вітрилами, а під час шторму або при зустрічі з ворогом — на веслах. Чорне море більшу частину року неспокійне. Та запорожці були відважними і вправними моряками. Людей, які бачили боротьбу козаків з буремним морем, вражала їхня сміливість і майстерність мореплавців. «Справжнє диво, — писав сучасник, — як можна протидіяти на такому маленькому судні, обплетеному хмизом, розлюченому морю... Вітер здіймає пінливі хвилі, здається ось-ось розтрощить судна, але вони утримуються на поверхні... Бачив на власні очі, як буря і сильний вітер підняли і розвіяли їх... Однак вони тут же знову вишикувалися в лави і рухались далі в такому ж, як і раніше, порядку». Запорозькі чайки були значно швидкохіднішими, ніж важкі турецькі галери. Вони ніби злітали над хвилями і, як писав Боплан, за якихось дві доби досягали берегів Анатолії.
Турецький флот вважався на той час одним з кращих у світі. Зустрітись у відкритому морі з галерами було вкрай небезпечно. Вони мали міцний корпус, сильну артилерію і численний екіпаж. Тому запорожці уникали зустрічі з галерами вдень. Та коли бій ставав неминучим, козаки, за словами Боплана, «були непохитними». Ніхто не залишав свого місця: одні набивали рушниці, інші стріляли, та так, що стрілянина, дуже влучна, не вщухала ні на мить. Галери, у свою чергу, обстрілювали козаків з гармат.
Звичайно, запорожці, чайки яких виднілися над водою лише на метр чи два, виявляли ворога набагато раніше, ніж він їх. У такому разі козаки негайно спускали вітрила, брались за весла і відходили від турецької галери настільки, щоб не загубити з поля зору. Опівночі, непомітно наблизившись до ворога, половина козаків починала гребти щосили, тоді як друга — стояла вже напоготові з рушницями. Тихо підпливши до галери, козаки брали її на абордаж, винищували екіпаж, забирали гармати і топили галеру.
Навесні 1538 року запорожці напали на турецьку фортецю Очаків(Очаків, або Кара-Кермен, тобто Чорне місто збудовано 1492 року в період правління хана Менглі-Гірея. За турків Очаків став сторожовим пунктом їхніх володінь на північному узбережжі Чорного моря) і завдали їй чималої шкоди. Через три роки вони повторили військову операцію, вбили санджака (начальника) очаківської фортеці, двох його помічників, багато вартових, зруйнували частину замку і порту. 19 вересня 1545 року козаки на 32 чайках захопили в полон багато турків. 1589 року запорожці напали на Газлеві (Євпаторія) — одне з найбільших турецьких торговельних міст у Криму.
Особливо відчутного удару завдали козаки туркам у 1606 році. Козацької помсти зазнало одразу троє міст, у тому числі одна з найміцнїших турецьких фортець на західному узбережжі Чорного моря — Варна. Здобуття запорожцями Варни справило велике враження на сучасників, адже ця фортеця вважалась неприступною (під стінами Варни 1444 року знайшов свою смерть король Владислав III, який облягав її з великим військом). На честь бойового подвигу козаків український народ склав чудову пісню:
А в неділю пораненьку
Зібралися громадоньки
До козацької порадоньки.
Стали ради радувати,
Відкіль Варни діставати:
Ой, чи з поля, ой, чи з моря.
А чи з річки невелички?
Біжать, плинуть човенцями,
Поблискуючи весельцями.
Ударили з самопалів,
З семип’яденних запалів,
Півсоткою із гармати.
Стали її добувати,
Стали турки нарікати.
Стали Варни діставати,
Стали турки утікати,
Тую річку проклинати:
«Бодай річка висихала,
Щоб нас, турків, в себе взяла».
Була Варна здавна славна.
Славнійшії козаченьки,
Що тої Варни дістали
І в ній турків забрали.
Султан зажадав від польського уряду суворо покарати козаків. Але поляки відповіли, що карати козаків вони неспроможні, бо ті їм не підвладні. «Якщо ви їх знищите, — відповів польський уряд, — з нашого боку не матимете жодних заперечень».
Щоб замкнути козакам вихід у море, султан наказав перегородити Дніпро біля острова Тавані залізним ланцюгом, його протягнули від фортеці Кізи-Кермена до острова Тавані і від острова до фортеці Аслан-Кермен. Серед Дніпра залишили «браму», на яку з кріпосних веж навели гармати. Турки були впевнені, що обійти цю перешкоду не зможе ніяка чайка. Та запорожці і тут знайшли вихід. Підпливши вночі до Тавані, вони пускали по Дніпру поперед себе дерева, до яких прив’язували ланцюги й інші металеві предмети. Ці дерева з грюком ударялись об ланцюги. Турки починали в темряві відчайдушну стрілянину, яка тривала доти, поки у них були боєприпаси. Коли все нарешті вщухало, запорожці миттю розривали ланцюг і швидко проходили крізь «браму» у відкрите море.
Іноді запорожці обирали інший, менш небезпечний, зате довший шлях: вони підіймались по Дніпру до Кодака, входили в річку Самару, а з неї — у Вовчі Води. Від Вовчих Вод до річки Калміуса (25 км) або до річки Міуса (близько 60 км) вони тягнули чайки волоком, а потім виходили в Азовське і, нарешті, (крізь Керченську протоку) у Чорне море. Цією ж дорогою козаки повертались у Запорожжя, особливо тоді, коли їх переслідували турецькі галери.
Так чи інакше, але ніякі застережливі заходи не могли захистити турецьких феодалів від помсти козаків. 1608 року запорожці, за свідченням сучасника, «дивовижною хитрістю захопили, зруйнували і спалили» Перекоп, а 1609 року напали на придунайські фортеці турків Ізмаїл, Кілію, Білгород та інші. 1614 року запорожці з’явилися під Трапезундом, до якого, як писали сучасники, жоден ворог не підступав відтоді, як турки захопили Малу Азію. Того ж року вони здобули Синоп. Там козаки винищили залогу, спустошили місто, спалили арсенал і всі кораблі в гавані. Довідавшись про це, розлючений султан звелів повісити великого візира Насуха-пашу. Турки вирядили погоню за козаками, наздогнали їх біля Очакова і завдали їм великої шкоди. З цього приводу коронний гетьман Жолкевський поспішив поздоровити султана.
Навесні наступного року (1615) запорожці на 80 чайках з’явилися під самою турецькою столицею. Це вважалось нечуваним зухвальством. В столиці, крім моряків, завжди перебувало 24 тис. яничарів і 6 тис. сипахів (сипахи — шляхетська кіннота турецьких султанів). Козаки спалили портові споруди Константинополя, і повернулися назад. Султан, що розважався в цей час риболовлею, сам бачив стовпи диму і вогню. В погоню за чайками було послано цілий турецький флот. Помітивши переслідувачів поблизу Очакова, запорожці напали на них. Взявши на абордаж кілька галер, у тому числі і ту, де плив старший експедиції, козаки швидко, знищила екіпаж, а судна спалили на очах очаківського гарнізону. Решта галер поспіхом повернула назад.
Та найбільшою на той час експедицією був, очевидно, морський похід на Кафу (великий невільницький ринок у Криму) в 1616 році, коли козацький флот під проводом гетьмана Сагайдачного здобув цю турецьку твердиню — символ панування Османської Порти на північному узбережжі Чорного моря — і визволив з полону кілька тисяч бранців.
Характеризуючи військовий хист і сміливість запорожців, що набули розголосу в світі, італієць д’Асколі, який довгий час жив у Криму, писав: «Козаки такі хоробрі, що не тільки при однакових силах, але й 20 чайок не злякаються 30 галер падишаха, як це і буває щороку на ділі».
Польський історик Пясецький писав у зв’язку з цим: «Можна було б без кінця перелічувати перевагу... міці, яка підриває силу турків і набагато перевищує будь-яке із європейських військ. За словами самих турків, нікого вони не бояться більше, ніж козаків».
Не менш цікаві слова турецького хроніста Наіми з приводу морських походів запорожців. «Можна впевнено сказати, — пише він, — що не знайти в усьому світі людей більш відважних, які б так мало піклувалися про життя або так мало боялися смерті. Як розповідають обізнані у військовій справі люди, ця голота своїм хистом і хоробрістю в морських битвах перевершує всі інші народи».
Ненависть турецьких феодалів до запорожців, породжена страхом перед ними, не мала меж. Султан Мурад III (1546 — 1595), дорікаючи польським послам у Константинополі за те, що уряд не може стримати запорожців від нападів на турецькі володіння, кричав: «Чи в своєму ви розумі? Хто коли міг стояти мені на перешкоді?.. Боїться мене Персія, тремтять венеційці, просять помилування іспанці, німці віддають мені те, що я хочу... Весь світ тремтить передо мною» .
Ворог Туреччини, перський шах, за словами Піетра делла Валле, казав наближеним особам про силу козаків: «Ви не знаєте, що це за народ, ви не знаєте, які хоробрі ці люди і як добре треба з ними обходитися. Вони — ті, що домінують на Чорному морі». Далі шах, міркуючи про можливий союз із козаками, говорив: «Вони можуть для, нас зробити ще набагато більше прислуг».
Як відомо, з цього союзу нічого не вийшло, але ще в 1618 році нунцій Ф. Діоталеві писав до Риму з Польщі, що туди прибув посланець від шаха, який передав польському королю побажання перського володаря, щоб Польща напала на Туреччину і, «крім того, просить 10 тис. козаків і обіцяє відвести їм добрі позиції та будувати для них замки, аби тільки вони не лишали ворога у спокої». В іншому листі нунцій підтверджує правдивість перського посольства в Польщі й переказує: «Шах ніяк не хоче укласти миру з турками, а намовляє Його Величність, (польського короля) також виступити війною проти них. Крім того, просить від нього 10 чи 12 тис. козаків, щоб розташувати їх на добрих місцях і тримати ними, як треба, постійно напоготові все Чорне море». Польський король не міг погодитися з пропонованими шахом умовами, бо боявся Туреччини, хоч остання, в свою чергу, побоювалась козаків і за обіцянку стримати запорожців від морських походів ладна була навіть відмовитись від своїх претензій щодо Польщі.
Петро-Конашевич Сагайдачний – видатний організатор козацтва, гетьман війська запорізького
В Україні кожна освічена людина щось та знає про славнозвісного Петра Кононовича Сагайдачно го (Конашевича-Сагайдачного). Принаймні повинна була б знати, бо про нього йдеться фактично в усіх шкільних і вузівських підручниках з української минувшини, де висвітлюється козацька доба. Зок рема, в стольному граді Києві ім'ям гетьмана назва но вулицю, встановлено пам'ятник і меморіальну дошку; флагман українського військово-морського флоту — ракетний крейсер «Сагайдачний» — носить ім'я видатного полководця. А фахівці вже давно сперечаються, чи то йому присвячені рядки народної пісні:
Ой на горі та женці жнуть,
А попід горою,
Попід зеленою
Козаки йдуть.
А попереду Дорошенко
Веде своє військо,
Веде запорізьке
Хорошенько!
А позаду Сагайдачний,
Що проміняв жінку
На тютюн та люльку,
Необачний!
«Гей, вернися, Сагайдачний,
Візьми свою жінку,
Оддай мою люльку,
Необачний!»
«Мені з жінкой не возиться;
А тютюн та люлька
Козаку в дорозі
Знадобиться!
Гей, хто в лісі, озовися!
Та викрешем огню,
Та потягнем люльки,
Не журися!»
Архівні матеріали, опубліковані джерела, які є у розпорядженні вчених, дають підстави сказати, що гетьман Війська Запорозького П. Сагайдачний відіграв помітну роль не лише в історії України, а й Росії, Польщі, Туреччини, а відтак і всієї Європи.
Петро Конашевич-Сагайдачний народився бли зько 1577—1578 років в селі Кульчицях (нині Самбірського району на Львівщині), ймовірно, в родині українського шляхтича. Можна припустити, що перші ази освіти набувалися ним у домашніх умовах.
Так принаймні вважає більшість дослідників, зокрема, К. Гуслистий (1902—1973). Хоча дехто до тримувався іншої думки. Наприклад, Д. Бантиш-Каменський писав, що Сагайдачний походив з «низь кого» роду, але був добрий, спритний, неговіркий, «ворог розкошів», норову жорсткого, несамовитий, готовий пролити кров за найменший злочин. Особ ливо не подобалася історикові така риса гетьмана, як непомірність у чуттєвих насолодах, що, на його думку, прискорило смерть козацького ватажка. Польський шляхтич Я. Собеський (батько польсько го короля Яна III Собеського і учасник Хотинської війни 1621 року) занотував у своїх мемуарах: «Цей Петро Конашевич, муж рідкісної мудрості й зріло го судження у справах, винахідливий у словах і вчинках, хоча за походженням, способом життя і звичками був простою людиною, незважаючи на це в очах пізнішого потомства він гідний стати в ряд з найзнаменитішими людьми свого часу в Польщі».
Проте, вже майже сучасник П. Конашевича-Сагайдачного — польський літописець Й. Єрлич (1620—1671), тогочасні поети, літописи Львівський, С. Величка свідчать, що він був «благородного» ро ду, тобто шляхтич. Мав Сагайдачний і власний герб, що було не доступно простолюду.
Сперечалися вчені й про його місце народжен ня. Одне припущення наведено вище, за іншим — це сталося поблизу Перемишля, у Підгір’ї. При цьо му прибічники такої гіпотези покладалися на важ ливе джерело — панегірик К. Саковича (1578— 1647).
Прізвище Сагайдачний, на думку Д. Яворницького, походить від татарського слова «сагайдак» або «сайдак», що означає «дикий козел», а в переносно му значенні — сховок для стріл, обтягнутий козли ною шкурою. Батька звали Конон чи Конаш. Його син з дитинства «привчався натягати лук, зброї й коня з рук не випускати».
Приблизно через десять років після народжен ня розпочав навчання в Острозькій школі.
Острог на той час був осередком просвіти та культури на цілу Русь-Україну. Тут діяла перша ук раїнська школа вищого рівня (з 1576), яку спершу очолював письменник Герасим Смотрицький. Жив тут тоді і Дем’ян Наливайко, духівник князя Кос тянтина Острозького, великий оборонець право славної церкви та рідний брат козацького ватажка Северина. Під впливом таких визначних постатей здобував освіту юнак. Очевидно, змалку його гост рий розум формував сильну любов до рідної право славної віри. Джерела зафіксували, що Сагайдач ний був відданий християнським ідеалам і все свідоме життя підтримував свою церкву. Можливо, саме в Острозі, за припущенням І. Каманіна, він на писав працю «Пояснення про унію», яка була на звана литовським канцлером Левом Сапєгою у йо го листі до уніатського архієпископа Йосафата Кунцевича «предрагоцінним сочінєнієм». На жаль, ця робота не дійшла до наших днів.
Після закінчення Острозької школи в 90-х роках П. Конашевич служив у Києві в судді Стефана Ак-сака (гербу Акшак). Не знаємо лише ким: чи пра цював у канцелярії, чи вчителем його дітей, можли во був тим і тим.
Десь 1600 року, за гетьманування легендарного Самійла Кішки (1600—1602), подався на Запорозьку Січ. Очевидно, там від низовиків одержав своє прізвисько. Спочатку деякий час жив на Січі «не помітно». Брав участь у військових походах на Мол дову та Лівонію (1600—1601), хоч про цей період його діяльності відомостей мало.
М. Максимович, ймовірно, помилявся, коли в одній зі своїх праць написав, що Сагайдачного об рали гетьманом на Січі 1598 року, а в іншій датував цю подію (всупереч собі ж) 1601 роком. Тоді ко зацькими ватажками були інші особи (до 1606 року включно).
Вже на початку XVII століття Сагайдачний посі дає помітне місце серед козацької старшини. А з часом (можливо 1606) козаки обирають його своїм гетьма ном. Він уславився як борець проти засилля католицизму, поширення унії в Україні. Проте найбільшої шани та популярності козацький вата жок здобув завдяки своїм військовому таланту і хо робрості. Під його керівництвом здобуто міста Варну (1605), Очаків, Перекоп (1607). У 1608—1609 ро ках він «огнем і мечем» спустошив побережжя Ана толії, а у 1612—1613 втрутився в міжкнязівську бо ротьбу Молдови та Валахії — васалів Туреччини.
Певний час перебував у польських королів ських маєтках, що дало змогу непогано забезпечити своє військо продовольством. Двічі виходив з коза ками у Чорне море і «завдав багато шкоди» тата рам, а поблизу очаківського порту вночі напав на турецький флот султана Ахмата І і захопив чимало великих галер. На березі Самари розбив загони та тар, які напали на тамтешні запорозькі землі. Перед ним скорилися Синоп, Трапезунд, Кафа (1616).
Деякі історики, зокрема В. Антонович у комен тарях до «Зібрання творів» М. Максимовича, дотри мувалися думки, що Кафу взято у 1606 році. У новітній історичній літературі найчастіше ця подія датується 1616 роком.
Весною 1618 року Сагайдачний на чолі 20-ти-сячного козацького війська взяв участь у поході польського королевича Владислава на Москву. Тоді козаки під його командуванням здобули міста Лів ни, Єлець, оточили Михайлів. Неподалік від Моск ви українські загони об'єдналися з військом коро левича Владислава, який доручив гетьману керува ти облогою міста.
Заснована в ті роки міжнародна «Ліга христи янської міліції» покладала великі надії на козацько го ватажка у справі вигнання турецьких завойов ників з Європи. Це була досить сильна організація, яку очолював нащадок останнього грецького імпе ратора Палеолога французький князь де Невер. Ліга ставила собі за мету створення могутньої євро пейської армії, котра, об'єднавши військові форму вання багатьох країн, змогла б витіснити турків з Європи, а, можливо, й знищити Османську імперію взагалі. Відомо, що гетьман Сагайдачний вступив до Ліги разом з усім запорозьким військом. Осередком Ліги було містечко Карпантрас, що розташоване неподалік Авіньйона. У місцевих архівах знайдено рукописи, що засвідчують факт переговорів Сагай дачного з князем де Невером про можливість участі низовиків у антитурецькій кампанії. Існує думка, що козацька старшина сподівалася побачити Сагай дачного на чолі загальноєвропейської армії, але не сподівана смерть від рани перешкодила такому призначенню.
Втім, свій вагомий внесок у боротьбу проти ос манського поневолення український гетьман зро бив незалежно від планів та дій «Ліги християнсь кої міліції». У вересні 1621 року Сагайдачний очо лив 40-тисячну армію, яка, приєднавшись до польського війська, відіграла вирішальну роль у розгромі турків під Хотином і тим самим зупинила експансію Османської імперії в Європі.
Бойові перемоги Сагайдачного сприяли зрос танню міжнародного визнання козацтва. Він докорінно реорганізував козацьку військову систе му на Запорожжі — партизанські ватаги перетво рив на регулярні полки, які при потребі досягали сорока тисяч і в яких запанувала сувора дис ципліна. Козацтво за Сагайдачного практично пере творилося в окремий стан, який незабаром відіграв вирішальну роль у суспільних процесах всієї Ук раїни, а особливо Наддніпрянщини. До того запо рожці не мали такої сили і слави, як за його часів.
При цьому багато значив і особистий фактор — постать самого гетьмана — талановитого полковод ця, політика й державного діяча. Великою заслугою його стало поєднання чисто козацьких інтересів із прагненнями усього народу і, зокрема, з тодішніми міщанськими та духовними освіченими колами. Очевидно, не без впливу настроїв, які панували в Острозькій академії, Сагайдачний сприйняв задуми та ідеї сучасних йому організаторів української культури, персонально ввійшов у найтісніший зв'язок із київськими духовно-освітніми діячами. Тоді у Києві утворився передовий осередок, до якого належали І. Борецький, Є. Плетенецький, К. Сакович, М. Смотрицький та інші поборники право слав'я, метри тогочасної науки й освіти. Для поси лення ролі Київського братства він записався до ньо го з усім запорозьким військом і у такий спосіб узяв цей заклад під особистий захист і протекцію. Він словом і ділом активно формував єдність у поглядах селянства, міщанства, духовенства та козацтва.
Петро Сагайдачний був добрим політиком і на лежав до поміркованої частини козацької старшини, яка, реально оцінюючи тогочасні можливості Вій ська Запорозького, намагалася відстояти націо нальні інтереси українського народу через перего вори і компроміси з польським урядом. У 1617 і 1619 роках він уклав з польським урядом угоди (Вільшанську і Роставицьку), статті яких не задо вольнили широкі верстви козацтва, викликали різке невдоволення і призвели до обрання в 1620 році ге тьманом Я. Бородавки.
Петро Сагайдачний дбав про мирні відносини з Польщею, бо реально оцінював її військову та політичну силу. Водночас постійно використовував в інтересах українців конфлікти шляхетської влади з урядами Туреччини, Московщини, щоб у такий спо сіб ослабити їх, а в межах Речі Посполитої вибороти собі незалежне самоуправління — автономію. Як громадянин Речі Посполитої, у складі якої перебувала більша частина українських земель, він був толерантним до польсько-шляхетського уряду, але саме він розпочав активну розбудову «козаць кої вольності», продовжував поширювати «свавіл ля» на Наддніпрянщині.
Повернувшись з Москви, Сагайдачний органі зовував по Україні козацькі полки. В окремих регіо нах, зокрема, на Поліссі, де край був більш людний, а гніт шляхти особливо нестерпний, козацькі формування створював сам народ.
У 1620 році завдяки наполегливості гетьмана та при активному сприянні єрусалимського патріарха Теофана III на українських землях було відновлено православну ієрархію, скасовану після Брестської церковної унії. Тоді ж він посилає до Москви по сольство з пропозицією прийняти козаків на царсь ку службу.
На початку Хотинської війни 1620—1621 років на звернення короля Сигізмунда III Вази та його уряду про допомогу у війні з турками Сагайдачний поїхав до Варшави, де подав королю вимогу про на дання прав і привілеїв православному населенню та козацькому війську, виконання яких означало б на дання Україні статусу автономії у складі Речі Поспо литої. Вже в 1621 році нововисвячені владики віта ли козаків спеціальним маніфестом, де було зазна чено: «Це ж бо те плем’я славного народу Руського, з насіння Яфетового, що воювало грецьке цісарство морем Чорним і сухопуттю. Се з того покоління військо, що за Олега, монарха руського, в своїх моноксилах по морю і по землі плавало і Константино поль штурмувало. Се ж вони за Володимира, свято го монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Ілірик. Се ж їхні предки разом з Володимиром хре стились, віру християнську від Константинопольсь кої церкви приймали». Цей зв'язок традицій Київ ської Русі і Війська Запорозького підніс авторитет козацтва, зміцнив його роль у суспільно-політичних і культурних процесах України.
Помер П. Конашевич-Сагайдачний у Києві 20 квіт ня 1622 року від тяжкої рани, одержаної під час Хотинської битви. Похований на території Києво-Братського монастиря. Перед смертю Сагайдачний майже всі свої кошти пожертвував на відновлення Богоявленського монастиря та утримання Київ ської, Львівської та Луцької братських шкіл. На по хороні гетьмана 20 учнів братської школи виголоси ли складений ректором школи К. Саковичем па негірик «Вірші на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича-Сагайдачного».
Хотинська війна і Україна
Всі договори, що були укладені між Оттаманською Портою і Річчю Посполитою, завжди мали питання про запорожців, але козаки мало рахувалися як з Польщею, так і з Туреччиною, загострюючи своїми походами взаємини між ними. 1620 року, після поразки, якої завдали турки польському війську під Цецорою, Оттоманська Порта вирішила, що настав слушний час завдати Польщі вирішального удару і разом з тим покарати запорожців. У Туреччині почалися великі військові приготування. Перед султанським палацом у Стамбулі було піднято бунчук — це означало, що військо буде під проводом самого султана.
Цікаво підкреслити, що під час катастрофи під Цецорою магнати і їхні війська показали себе якнайгірше. Одним з перших втік Корецький, його втеча стала гаслом для інших. З Жолкевським залишилось кілька сот козаків і челяді.
У Варшаві звістка про поразку польського війська під Цецорою і смерть коронного гетьмана викликала паніку. І не дивно. Для опору ворогові уряд не мав відповідних збройних сил. За таких умов на початку листопада 1620 року у Варшаві було поспіхом скликано сейм, на якому мали вирішити єдине питання: про оборону Речі Посполитої від турецької навали. Сеймові посли звинуватили уряд і магнатів у тяжкій провині, дорікаючи вже мертвому Жолкевському, що він, засліплений пихою і ненавистю до козаків, не закликав їх до походу в Молдавію. Цим, казали вони, гетьман прирік на загибель польське військо. Не бажаючи ділити лаври майбутньої перемоги з козаками, Жолкевський, за словами сеймових послів, казав: «Не хочу я з Грицями воювати, нехай ідуть до ріллі або свині пасти».
Незважаючи на серйозну загрозу, що нависла над Польщею, шляхта не хотіла йти ні на які пожертви. Відмовлялась вона і сплачувати нові податки, потрібні для збору війська. Особливо упертою, треба думати, була великопольська шляхта, завжди зацікавлена в тім, щоб уряд замість найманого війська, або скликання посполитого рушення, збільшував козацький реєстр за рахунок «охочих». Останні ж, як відомо, набиралися з магнатських підданих і мешканців «королівщин» Східної України. Це звільняло шляхту Центральної Польщі від витрат на найняття війська і, що більш важливо, від особистої участі у війні. Козаків, говорили на сеймі, можна легко набрати тисяч двадцять. А головне — «ім’я їх, (у турків і татар) користується славою і повагою». Для заохочення козаків до служби пропонувалось відрядити на Україну «не коморника і не дворянина», а особу більш значну, «яка б могла викликати довір’я», — сенатора. Останній мав від імені короля обіцяти старшині, що їй будуть пожалувані староства і «держави», а козакам буде збільшено платню. Крім того, сенатор був зобов’язаний повідомити про готовність Речі Посполитої зробити поступки православним у релігійному питанні. Це у зв’язку з тим, що в Києві у цей час перебував, повернувшись із Москви, єрусалимський патріарх Феофан, якого, до речі, польська влада раніше збиралась заарештувати. Сеймовому посланцю належало просити у нього допомоги в справі набору козацького війська.
Сейм ухвалив постанову про збільшення коронного війська, а також про набір 20 тисяч козаків, призначивши їм 100 тисяч злотих на рік (цієї суми ледве вистачило б на набір однієї тисячі жовнірів). Булаву коронного гетьмана у зв’язку зі смертю Жолкевського було передано віденському воєводі Карлу Ходкевичу. До реєстрових козаків з королівською грамотою тут же відправили шляхтича Бартоша Обалковського.
В Україні на той час, як відомо, тривала боротьба між Сагайдачним і Яцьком Бородавкою, обраним козацтвом гетьманом. Небезпека турецької навали, яка загрожувала страшною бідою насамперед Україні, наближалась. Це спонукало обидві сторони піти на згоду. Певним стимулом до об’єднання козаків могла бути ухвала сейму 1620 року про збільшення реєстрового війська до 20 тисяч. Об’єднання, певно, відбулось навесні 1621 року, коли передні частини турків підійшли вже до Білгорода (у гирлі Дністра). Найближчим часом очікували прибуття головних турецьких сил під орудою самого султана Османа II. 15 червня обидва козацьких війська (одне на чолі з Сагайдачним, а друге — з Бородавкою) зійшлися на раду в урочищі Суха Діброва (Суха або Черняхова Діброва між Ржищевом і Білою Церквою).
Тут зібрались, за словами сучасника, ксьондза Оборницького, приблизно 40 тисяч козаків. На раду прибули також митрополит Іов Борецький з численним духовенством і королівські посланці. Останні оголосили козакам ухвалу сейму і, мабуть, за своїм звичаєм були щедрими на обіцянки. На раді виступив гетьман Бородавка, який нагадав козакам про те, що вони є могутня сила. «Перед військом запорозьким, — сказав він, — тремтить земля польська, турецька і цілий (ворожий) світ». Величезна кількість озброєних козаків і бурхлива обстановка, в якій відбувалася рада, справили сильне враження на ксьондза Оборницького. «Треба побоюватись, — писав він, — аби не дійшло до повстання, до селянської війни. Дуже вони розійшлися тут, побачивши себе в такому зборі і силі... Борони, боже, тутешніх католиків... їм нікуди буде тікати... Все живе піднялося в козацтво».
Рада схвалила пропозицію сейму виступити проти турків і відрядити своїх представників до короля. Ними були Сагайдачний, володимирський єпископ Курцевич та дві інші особи, імена яких невідомі. Козацьке військо на чолі з Бородавкою вирушило на Молдавію назустріч Осману II, а козацькі представники — до Варшави, куди й прибули в липні 1621 року у дні роботи чергового сейму. Між 20 і 31 липня Сагайдачного зі старшиною кілька разів прийняв король. Про що була їх бесіда? Наскільки можна судити на підставі подальших подій, йшлося, без сумніву, про майбутню війну з турками і про усунення з гетьманства Бородавки. Під час переговорів козацькі посланці не добились від короля ніяких конкретних обіцянок щодо збільшення реєстру, забезпечення козацьких прав тощо.
У той час, як польські і литовські пани з’їжджалися на сейм (липень 1621), а польське військо ще тільки збиралось, головна турецька армія на чолі з Османом II підійшла до Білгорода. Турецьких сил, не рахуючи татар, як писав польський сучасник Юрій Вороцький, було 162 тисячі (75 тисяч турків, 30 тисяч арабів, 47 тисяч балканських християн і 10 тисяч гвардії — яничар) при 260 гарматах. Для залякування «невірних» Осман II вів із собою 4 бойових слони.
Незважаючи на наближення турків до кордонів Речі Посполитої, збір війська проходив украй повільно. Уряд змушений був проти «спільних ворогів християнства» турків шукати допомоги у своїх союзників — папи Павла V і австрійського імператора Фердинанда II, але одержав відмову. Папа обмежився тим, що «висловив тільки співчуття благочестивому завзяттю Сигізмунда в справі захисту християнства». Австрійський цісар, від якого, за словами Пясецького, польський уряд над усе чекав допомоги, не дозволив навіть вербувати у своїй державі вояків до польського війська.
Папа у відповідь писав, що він неспроможний дати для боротьби з турками жодного гроша, бо йому забагато коштують сутички (австрійського) імператора Фердинанда з повсталими єретиками (тобто з чехами і угорцями. — В. Г.) 35. Не краще йшли справи і в самій Польщі. Жовніри нізащо не бажали кидати «теплі» квартири. Начальники скаржились: якщо одних жовнірів «не тільки королівським універсалом, а й києм з дому не виженеш, (то) інші... просто розбігаються з-під корогв».
Під владою коронного гетьмана Ходкевича у Львові навіть у квітні не було ніяких реальних сил. Він з тривогою писав литовському канцлеру Я. Сапезі, що, незважаючи на близькість, ворога, війська не підходять, а про артилерію, не тільки нічого не чути, а й невідомо навіть, до кого треба звертатися щодо цього: «Якщо такі справи сьогодні, — песимістично писав Ходкевич, — то чого ж чекати завтра?».
Нарешті військо у Польщі зібрали і в середині серпня послали до Дністра. Власне військо, що налічувало приблизно 40 тис. чоловік при 38 гарматах, Ходкевич розташував на лівому березі річки, проти Хотина, біля села Браги.
Серед турецьких військових не було згоди щодо плану кампанії. Одні пропонували переправитися на лівий берег Дністра і, підійшовши до армії Ходкевича з тилу, відрізати їй шлях до відступу. План був принадний, проте виконати його навряд чи було можливо. Знаючи, що козаки ще не прибули до польського війська, турецькі військові начальники побоювались опинитися між двох вогнів. Тому було вирішено спішно вирушити до Хотина і не вступати в бій з поляками доти, поки не з’являться козаки.
Однак з козаками турки зустрілися набагато раніше, ніж передбачали. 40-тисячне козацьке військо під орудою гетьмана Бородавки, маючи на озброєнні 20 мідних і 3 залізних гармати, переправилось через Дністер, зруйнувало фортецю Сороки, вступило до Молдавії і рушило назустріч туркам. Наляканий несподіваною появою козаків, молдавський володар Томша, ставленик турків, покинув свою столицю Ясси і втік до султана.
Невдовзі козаки розпочали бій з головними загонами турецької армії. Незважаючи на очевидну нерівність сил, вони, за словами Я. Собеського, «щасливо і з славою билися з турками».
За свідченням іншого сучасника, вірменського хроніста Ованеса Каменецького, зустрівшись у Молдавії з турками і татарами, козаки «вісім днів вели кривавий бій проти них — доти, поки не вбили сіліетруського пашу, якого звали Гусейн, і багатьох інших.
У боротьбі з ворогом козаки виявляли чудеса геройства. Одного разу, наприклад, невеликий козацький загін, відірвавшись від головних сил, був оточений турками. Козакам, що сховалися в печері між скелями, турки пропонували здатись, обіцяючи за це зберегти їм життя. Діставши відмову, вони заходились обстрілювати печеру з гармат і, нарешті, вирішили викурити козаків димом. Тоді ті вийшли зі схованки і сміливо кинулись на турків. Майже всі вони загинули в нерівному бою. Але на кожного з них, за переказом турецького літописця Наїми, припадало сім убитих турків. Полонених козаків султан наказав спочатку поставити на муки, а потім убити. Осман II, писав Собеський, «сам пускав... стріли в прив’язаних до дерев козаків». А тим часом військо Бородавки повільно, в безперервних боях з ворогом, наближалось до Хотина. Ті ж запорожці, що залишилися в Січі, теж взяли безпосередню участь у війні з турками. На початку червня 1621 року, коли султан з військом вирушив із Константинополя, запорозькі козаки напали на турецькі кораблі, що перевозили до Білгорода «облогові гармати, порох, ядра і провіант», і захопили все це. Рухаючись далі, запорожці з’явилися біля турецької столиці, зруйнували один з її фортів і вступили до Галати, після чого повернули назад. Турки кинулися в погоню, але марно. Їм вдалося захопити лише двох козаків. Полонених зараз же відправили до султана (під Андріанополь). За наказом султана козаків було посаджено на палі. Чутки про напад запорожців на Константинополь і про те, що вони «палять узбережні міста і селища», викликали занепокоєння у турецькому війську. Візири радили султанові повернутися назад до столиці.
Запорожці не обмежились нападом на Константинополь. Коли турецька армія перейшла Дунай, вони розділились на дві частини: перша з них рушила на Трапезунд, друга — на білгородських татар. Рятуючись від козаків, татари з родинами тікали до Ізмаїла під захист турків.
Проти козацьких чайок було послано турецькі галери під орудою Галіла-паші, які стояли біля гирла Дунаю, охороняючи міст. Козаки на 18 чайках напали на галери, потопили їх, знявши перед тим з них 15 великих гармат: з числа моряків Галіла-паші, за словами турецького самовидця, мало хто повернувся.
У той час, коли козаки самовіддано билися з турками і татарами на суходолі і на морі, польське командування, хоч і мало досить великі військові сили, що були в його розпорядженні, ніяк не наважувалося перейти Дністер. Воно вирішило чекати підходу козаків Бородавки. Проте гетьман Бородавка відмовився приєднатись до коронного війська аж поки воно не вступить у Молдавію. Козаки, мабуть, побоювались, аби пани, за своїм звичаєм, не уклали мир з турецьким султаном і не навалилися на них спільними силами.
За таких умов коронне військо переправилось, нарешті (приблизно 15 серпня), по мосту (міст через Дністер, за словами Собеського, збудовано під наглядом тамтешнього мешканця, людини простої і бідної) на правий берег і стало під фортецею Хотином, що охоронялась невеликою польською залогою. Табір Ходкевича був повернутий на південь. Своїми флангами він упирався в скелясті береги Дністра. В його тилу залишалась Хотинська фортеця. Щоб не дати ворогові довідатись про кількість свого війська, Ходкевич хотів поставити під хоругви обозну челядь, але пихата шляхта категорично заперечила. За кілька днів до Хотина з 16-тисячною армією прибув королевич Владислав.
Та обставина, що козаки досі не з’єдналися з коронним військом, дуже непокоїла польських панів, бо, за словами самовидця, «кожен і найменший знав, як нам потрібні козаки». «Пройшла чутка, — писав Собеський, — ніби-то запорожці зовсім не прийдуть. Відчай був на обличчях жовнірів і старшин: голови опустились, чути було тихе ремствування, коли ця журлива вістка пробігала по наметах».
Невдовзі з Варшави прибув Сагайдачний. По дорозі до козацького табору він наразився на турків, був тяжко поранений в руку і ледве не потрапив у полон. Прибувши до табору, Сагайдачний зустрів невдоволення козацтва Бородавкою, якого звинувачували в тому, що він посилав у бій малі козацькі загони, через що вони ставали легкою здобиччю турків. За наказом Сагайдачного Бородавка був схоплений, закутий в кайдани, звинувачений «у багатьох злочинах» і страчений. Арешт, а потім і страта Бородавки позбавили козацькі низи мужнього й відданого їм ватажка. Отже, прозвучав останній акорд боротьби лідерів двох різних угруповань в козацтві. До крайніх засобів, треба гадати, крім усього іншого, Сагайдачного спонукала військова потреба. В такий відповідальний час у таборі не могло бути двох вождів. Але сумління совісті, мабуть, не покидало гетьмана до останніх днів життя. На смертному одрі він наказав записати у поминальник «Якова», тобто, як гадають, Бородавку (І. Каманін, який перевірив запис у поминальнику, знайшов, що Максимович його подав не повністю: «Останні імена читаються так: «Якова гетьмана»; тією ж рукою і тим самим чорним на полях проти імені Якова є припис «Неродич Бородавка»). 1 вересня козацьке військо, тепер вже на чолі з Сагайдачним, стало на відведене йому місце з лівого крила польського табору. У польському таборі під Хотином, як свідчать одні джерела, було також 200, за іншими — 700 донських козаків.
Наступного дня, 2 вересня, до Хотина підійшли турки і татари. Турки розташувались табором на горі. Татари зупинилися поблизу. На великій відстані вздовж Дністра стояли турецькі намети, вози, хури тощо. Рядові вояки прилаштувались просто неба поміж коней і верблюдів. Посеред табору стояли пишно оздоблені намети начальників. Понад ними виблискували позолочені кулі, майоріли строкаті прапорці, сіріли опудала орлів з розпущеними крилами (орел у турків — символ могутності й вельможності). Коло наметів під охороною вартових стояли встромлені в землю бунчуки. Вночі біля наметів засвічувалися ліхтарі. На високому горбі була ставка Османа. Своїм розміром і розкішшю вона більше нагадувала, за словами самовидця, «палаци збудовані кількома монархами в мирні і квітучі часи, ніж військове помешкання одного султана». Вони мали, за словами того ж самовидця, широкі «вітальні і сходи, таємничі алькови, чудові зали». Стіни були обіпнуті золотим єдвабом. Ставка султана охоронялась численною вартою яничарів. Навколо табору, що не мав польових укріплень, стояли гармати, яких, за одним свідченням, було 200, а за другим — 500. Крім польових, у турків були облогові гармати, ядра яких важили до 55 кг. При стрільбі вони страшенно гриміли.
Головну масу турецького війська становили піші. Найкращою частиною війська були яничари. Вони розташовувались у центрі табору, навколо ставки Османа і наметів першого візиря (головнокомандуючого) Гусейна-паші, муфтія (голови мусульманського духовенства), й інших близьких до султана осіб.
Піші яничари були озброєні ятаганами (криві запоясники, гострі з одного боку) і рушницями. Зброя яничар-вершників (їх було 8 тис.) — криві шаблі. Найчисленнішу частину турецького війська становили сипахи. До зброї сипаха належали лук, розсоха (різновид списа з довгим ратищем) і дротик (короткий маленький спис). Вогнепальної зброї у сипахів найчастіше не було. Кінноту турків під Хотином становили переважно білгородські, ногайські і кримські татари. Їх було близько 30 тис.
Коронний гетьман Ходкевич завжди віддавав перевагу, особливо коли мова йшла про придушення повстань, навальному нападові, проте у теперішній війні з турками він мав намір віддати перевагу тактиці оборони. Девіз Ходкевича, за словами Собеського, — «за будь-яку ціну дотримуватися оборони і обережно чекати військового щастя». Великі надії Ходкевич покладав на свої шанці, «з яких він розраховував, — за словами того ж Собеського, — обстрілювати ворога... і стримувати їхній (турків) наступ.
З вересня, відразу по прибутті під Хотин, не давши своєму війську відпочити, султан повів його на польський табір. Він упевнено оголосив, що буде обідати неодмінно в польському стані. Всю силу удару турки спрямували на козаків, вважаючи їх за найбільш боєздатну частину польського війська і бажаючи швидко розтрощити спочатку їх, а потім вже покінчити з поляками. Захоплені в полон поляками турки переказували, що султан більше рахується з козаками, ніж з усім коронним військом. Почалася запекла січа. Козаки, як повідомляв Пясецький, мужньо відбивали атаки турків. Зазнавши великих втрат, султан мусив відвести своє військо. Козаки почали переслідувати турків.
Між тим, навальна атака величезного турецького війська викликала велике занепокоєння серед польської шляхти. До того ж королевич Владислав, прибувши напередодні з Варшави, «тяжко заслаб на хворобу» і через це не міг нічим допомогти.
5 вересня на світанку, перешикувавши своє військо, султан напав на польський табір водночас з кількох боків. Тепер турки змінили свою тактику. Головний удар було спрямовано на шляхтичів. Деякі з них від самого початку військових дій прагнули всіляко ухилитись від бою. «Багато шляхтичів, — писав ображений їхньою поведінкою Я. Собеський, — що належали до вельможних родин, ховалися на балагулах (возах) між провіантом; їх силоміць витягали з цих схованок».
Коли шляхта під натиском турків кинулась навтікача, або, як делікатно висловився Собеський, вдалася до відступу, дорогу ворогові заступила обозна челядь. Та, на яку пани дивилися з презирством. Вона не тільки відтіснила турків, а й, з’єднавшись з козаками, погналася за ними і увірвалась у ворожий табір. Козаки і челядь рубали ворога, перекидали намети, брали полонених, зброю, коней. «Запорозькі козаки, — писав самовидець, — відбили кілька турецьких гармат, та не маючи можливості забрати їх (гармати були скуті ланцюгами), порубали під ними колеса». Ходкевич писав, що крім багатьох турецьких вояків (50 тис.) було вбито трьох пашів, двох взято в полон, знищено 16 наметів і захоплено понад 10 гармат.
Успіх козаків і челяді трохи підбадьорив польське військо і послабив страх перед ворогом. Я. Собеський з почуттям гіркоти за шляхту писав: «Натовп черні... а не зброя могутнього лицарства розхитав грізну турецьку силу».
Увечері 9 вересня несподівано для ворога козаки разом з польською обозною челяддю, а також кількома гусарськими корогвами, знявши попередньо турецьких вартових, вдерлися у табір Османа. Тепер вже серед турків почалася страшна паніка. Султан з двома хурами утік з табору за три милі. За султаном побігли й інші. Втративши кілька тисяч людей, а також багато гармат, турки покинули свій табір, «Ходкевич, верхи на коні, — писав Я. Собеський, — стояв біля свого шанця, коли примчав гонець зі звісткою, що козаки з кількома польськими загонами захопили вже табір Османа і що для остаточної перемоги бракує тільки підмоги». Замість того, щоб надати козакам допомогу і цілковито розгромити турків, Ходкевич, посилаючись на пізній час (наближалась ніч), наказав, припинити бій. Таким чином, польський провід не дав можливості козакам одержати повну перемогу. Козаки, захопивши частину гармат й інші трофеї, повернулись на свої позиції.
Події 9 вересня справили на турків сильне враження. «Після несподіваного вторгнення запорожців у табір Османа, — повідомляв Собеський, — турків охопила паніка: люди всіх станів були в невимовній тривозі і сам Осман, який ще так недавно гадав, що нема на світі нікого могутнішого за нього, тепер на власні очі побачив усю непевність свого становища». Султан оголосив, що не буде ні їсти, ні пити, поки не покінчить з козаками. В безсилій люті він проклинав своїх воєначальників і навіть свою долю, кажучи: «Ті, які присягалися мені битись, мов леви, самі ганебно втікали з жаху». За кожну козацьку голову Осман II обіцяв нагороду в 50 злотих.
У той час, коли козаки билися з лютим ворогом, у польському війську почалося мародерство. Жовніри, особливо з найманих іноземних корогв, вважали за краще грабувати і вбивати мирних молдавських жителів, які шукали порятунку від турків поблизу польського табору, ніж ризикувати своїм життям у воєнних сутичках. Виганяючи з убогих халуп молдаван, жовніри, як писав Собеський, скидали з високих скель зовсім невинних людей, «не милуючи ні статі, ані віку». «Старі чоловіки і жінки, — додає він, — гинули в безодні річки, коли їх кидали з Хотинського мосту; кидали у воду і немовлят, відірваних від грудей матерів, і дітей, вихоплених з батьківських рук, а дівчат на очах у батьків віддавали на ганьбу. Стогін цих беззахисних людей, який долинав до самого неба, не пом’якшував жорстоких душ катів...». У відповідь на свавілля жовнірів Ходкевича в Молдавії почали з’являтися загони народних месників, які робили засідки, нападали на розрізнені польські загони і громили їх. Проти молдавських селян Ходкевич спорядив справжню експедицію. Керувати нею було доручено польскому шляхтичу Копачовському і молдавському дворянину Бичеку.
Турки невдовзі остаточно впевнились у тому, що поляки ухиляються від наступу. Доказом цього було ганебне поводження Ходкевича з козаками 9 вересня. Тому султан вирішив перейти до довгочасної облоги польського війська, позбавивши його всякої можливості одержати підмогу. Тим часом татарські орди, що вирушили на Україну, грабували і спустошували Поділля, Буковину, Брацлавщину, Волинь і дійшли до Галичини. За словами Собєського, татарські мурзи заходились приганяти під Хотин ясир, захоплений в українських містах і селах, «так що стогін полонених сповнював турецький табір».
Свавілля татар на Україні і злочинна бездіяльність польського проводу викликали обурення в козацькому таборі. «Ремство і невдоволення, — говорить Собеський, — з кожним днем зростали серед козаків: щодня приходили вони зі скаргами до Петра Конашевича».
Невдоволення швидко набуло відкритого характеру. Сагайдачний «повідомив, — пише Окольський, — Ходкевича і комісарів (сейм 1621 року призначив дев’ять комісарів радниками при коронному гетьмані під час війни) про підготовку в його війську заколоту, прохаючи заздалегідь покласти цьому край». До козаків було послано представників Ходкевича, які умовляли запорожців, заклинаючи іменем королевича Владислава, воювати далі і давали звичні для польського уряду обіцянки.
Після 9 вересня протягом майже трьох тижнів між суперниками відбувались порівняно невеликі сутички. Під час однієї з них, вночі, козаки знов увірвалися в турецький табір. Сам Гусейн-паша, захоплений зненацька, ледве спромігся вирватись з рук козака, що схопив його; під час втечі він загубив свій розкішний одяг, зброю, чалму і черес. Гусейн-паша цілу ніч блукав у лісі, знайшовши нарешті якусь схованку, де перебув до ранку.
Невдовзі до турецького табору прибуло 20-тисячне військо Каракаш-паші. Здобувши таку важливу підмогу, султан поновив 28 вересня штурм польського табору. Це був останній значний виступ турків. Того дня впав перший сніг. Околиці Хотина вкрила сніжна імла.
З ранку до самого вечора польський табір обстрілювався польовими і облоговими гарматами. На козацькі і польські позиції безперервною лавою насувались ворожі полки. Втрати турків були значні, але пробитися в польський табір їм не вдалося. І на цей раз, як повідомлялось у польському рапорті, «особливо багато ворогів вивели з ладу запорозькі козаки».
Незважаючи на те що атаки турків захлиналися, становище поляків весь час погіршувалось. Бракувало харчів, свинцю для куль і ядер. Непридатною виявилась частина пороху. Гроші на придбання його клали собі в кишеню польські інтенданти, купуючи для війська мокрий порох.
Серед вояків лютувала дизентерія. Військові лави швидко ріділи, а про посполите рушення, яке король збирав у Польщі, не було ні слуху, ні духу.
Усе це змушувало польських військових начальників якнайшвидше укласти мирну угоду. До того ж саме в цей час помер гетьман Карл Ходкевич. Командування військом було доручено польному гетьману Станіславу Любомирському. 29 вересня той послав у турецький табір своїх представників з пропозицією укласти мир. За словами Пясецького, першими почали переговори турки, відрядивши з цією метою від імені молдавського воєводи в польський табір якогось Вавелі Кретенчика. Турки, зазнавши під час військових дій великих втрат (за словами турецького автора Ахмеда Расима, турки втратили понад 60 тис. чоловік, про це говорить і Пясецький) також прагнули миру. Проте військові дії не припинялися ще майже два тижні. Нарешті 9 жовтня було укладено мирний договір. Першим пунктом, на виконанні якого султан особливо наполягав, було зобов’язання Польщі заборонили надалі козакам нападати на турецькі володіння і карати їх за це. Польський король зобов’язувався також сплачувати кримському ханові «упоминки» тощо. Султана ж договір зобов’язував садовити на молдавський престол осіб, які дружньо ставляться до Польщі.
Першими Хотин залишили козаки. А 14 жовтня по мосту через Дністер почало переправлятися польське військо. Переправа відбулася в страшній метушні. Жовніри і шляхта, що опинились тепер віч на віч з турками і татарами, боялися нападу. В безладді вони квапилися потрапити на міст, затримуючи і штовхаючи один одного. У воду почали падати люди, коні, вози, гармати. Скориставшись ситуацією, татари віднімали у поляків зброю, майно, а деяких забирали в полон.
Майже одночасно з польським військом з-під Хотина пішли і турки.
Висновки
Перемога в Хотинській війні, без сумніву, була за Польщею. Головної мети, яку переслідували турки — загарбання польських і українських земель, — не було досягнуто. Польща врятувалася від чужоземного нашестя.
Постає питання, завдяки кому здобуто цю перемогу? Деякі польські історики приписують її польській шляхті. Однак вигадка легко спростовується словами самих польських самовидців. Я. Собеський, наприклад, писав: «Якщо боягузтво нечисленних може зганьбити цілий народ, то тіні наших предків справедливо мусять соромитися своїх нащадків, бо у цій війні багато було таких, котрі кидали свої корогви, тікали як удень, так і вночі, вважаючи за краще загинути в річкових хвилях, аніж зі славою відбивати навислу над батьківщиною небезпеку». Польські військові начальники, за словами Собеського, заборонили навіть відбудувати потрібний для війська міст через Дністер, щоб у такий спосіб «покласти край ганебній втечі». Зразок стійкості і сміливості в польському таборі показали ті, до кого шляхта ставилась з неприхованим презирством, — тобто козаки і обозна челядь. Не можна також забувати хоробрих польських гусарів та інших жовнірів. Хотинська війна, крім того, не була, як це думає дехто, тільки битвою під Хотином. Тут розгорнулись найбільш вирішальні бої, але сама війна почалася ще в Молдавії і на Чорному морі. На цьому першому етапі війни з турками і татарами бились, до того ж віч на віч, тільки запорозькі козаки. Нагадаємо і про участь, яку брали у війні місцеві українські і молдавські жителі. В околицях Кам’янця-Подільського, в інших містах селяни і міщани нападали на окремі татарські загони і знищували їх. Нехтуючи безпекою, вони здалеку привозили до табору під Хотином харчі, які так потрібні були козакам і польським воякам. Уночі через ліси гуртами в 100 і 200 чоловік вони пробивалися до Жванця або Кам’янця, а там — і до Хотина.
Нема сумніву в тому, що перемога в Хотинській війні належить передусім українським козакам і їх гетьману Сагайдачному.
Сам гетьман не довго прожив після перемоги. Як уже зазначалось, 20 квітня 1622 року він помер від тяжкого поранення. Кияни урочисто проводжали козацького героя в останню путь. Його було поховано у братській церкві на Подолі.
З гетьманом Сагайдачним пов’язана дуже важлива сторінка української історії. Будучи не тільки талановитим полководцем, а й видатним політиком, він прагнув завоювати для українського народу гідне місце в Речі Посполитій. Для цього піклувався, з одного боку, про посилення козацтва і надання йому необхідних прав, а з другого, його постійною турботою була українська церква, яку він всіляко підтримував, вбачаючи в ній важливого чинника національної політики. З його іменем пов’язаний цілий етап історії України, який характеризується виходом козацтва на новий ступінь історичного розвитку, коли воно стало спроможним вирішувати державні проблеми. І донині деякі автори роблять йому докір в нібито угодовській політиці щодо Польщі й не можуть "йому вибачити похід на Москву. Його політику можна вважати угодовською лише в тому разі, якщо весь сенс історії України зводити до задоволення інтересів Росії, або, як завуальовано це зветься — до «ідеї російсько-української єдності». Однак, як ми знаємо, це був лише один з епізодів його діяльності. Історичні факти свідчать про те, що Сагайдачний був політичним діячем, який виходив з реалій польсько-українських відносин, постійно працюючи над закладанням фундаменту майбутньої української держави. Його так звана пропольська орієнтація обумовлювалась ідеєю, яка полягала в тому, що Україна, маючи велику і боєздатну козацьку армію, вправі зайняти гідне місце в Речі Посполитій. Остання, як ми знаємо, являла собою дуалістичну державу (унію Польщі та Литви), і Сагайдачний, активний учасник московської смути, знавець політики Польщі в її намаганнях укласти унію з Москвою, не міг не бажати перетворення Речі Посполитої в триалістичну державу, де б Україна стала врівень з Польщею та Литвою. Але Річ Посполита, забезпечуючи свободу і привілеї лише для польсько-литовської шляхти, залишала українській і білоруській шляхті єдиний вихід — отримати відповідні свободи і привілеї за рахунок відмови від свого народу і віри. Часткового компромісу було досягнуто створенням уніатської церкви, проте шляхетсько-старшинський провід визвольного українського руху на чолі з Сагайдачним міцно тримався православ’я — що використовувала вже у своїх власних цілях Москва.
Уперта польська політика в релігійному питанні й небажання Сагайдачного йти в цьому на компроміс стояли на заваді перетворенню Речі Посполитої в триалістичну державу.
Отже, Сагайдачний, який так багато зробив для Польщі в московській кампанії і в Хотинській війні, мав повне право чекати від Польщі гарантій щодо створення української держави в межах Речі Посполитої. Тим більше, що було сформовано ідею відновлення національно-історичної традиції, яка ототожнювала козаків з давньоруським лицарством, підносячи їх як нащадків давньоруської держави.
За часів Сагайдачного Польща ще могла реалізувати таку модель держави, в якій знайшлось би місце і для українського народу. Але тоді вона втратила свій історичний шанс. Недарма казали, що Сагайдачний помер, розчарований у можливості співпраці з Польщею. Через 30 — 40 років Польща повернеться до ідеї триалістичної держави (маємо на увазі частково Зборівський і Гадяцький договори), але тоді вже буде запізно.
Наступні події показали всю безперспективність польської політики щодо визвольного руху в Україні. Козаки не тільки постійно повставали, а й загрожували розірвати з Польщею всілякі зв’язки.
Подальша історія довела, що Польща, не бажаючи розмовляти з українською стороною на рівних, сама собі готувала фатальну розв’язку, яка не обійшла осторонь й Україну. У фразі з відомої поеми великого Кобзаря «Польща впала та й вас роздавила!» ніби сконденсовано трагізм історичної долі двох народів.
Хотинська війна мала важливі наслідки для Оттоманської імперії. Ознаки занепаду виразно позначились ще на початку XVII століття. Вони виявлялися в повстаннях народних мас як у самій Туреччині, так і в підвладних країнах, в боротьбі феодальних угруповань, що прагнули оволодіти султанським троном, у заколотах яничар тощо. Невдовзі після повернення Османа II з походу в його столиці почались заворушення. Приводом до них став намір султана вирушити зі своєю гвардією (24 тис. яничар і 6 тис. сипахів постійно, як уже було сказано, перебували в столиці) на богомілля в далеку Мекку. Першими виступили яничари і сипахи, звинувачуючи Османа і його оточення в поразці Хотинської кампанії. До них приєдналися міські низи, які виступили проти непосильних податків і утисків, що особливо посилилися під час війни. Яничари обложили султанський палац. Осман II наказав застосувати проти повсталих зброю, та було вже надто пізно. 19 травня 1622 року натовпи повсталих увірвалися в палац, вбили великого візиря Делавера-пашу, начальника варти палацу й багато інших сановників. Самого Османа II з мотузкою на шиї натовп водив вулицями Константинополя, а потім вбив.
Смертю Османа II скористалося вороже йому феодальне угруповання, посадивши на трон недоумкуватого Мустафу І. Заворушення в Константинополі, що тривали до 24 травня, знайшли відгук у різних частинах країни, посиливши боротьбу за незалежність турецьких васалів — Молдавії, Валахії, Кримського ханства і т. д. 1623 року поновилась виснажлива війна Туреччини з Персією, а це ще більше підривало її сили.
Додатки
Список використаної літератури
1997р./
1997р./
7. Історія українського війська – /Львів. Видавництво ’’Світ’’ 1992р./