і Це означає що усі вони ґрунтуються на фактах тобто на даних або явищах що спостерігаються і піддаються пе

Работа добавлена на сайт samzan.net:

1.  ТДП в системі юридичних наук

Теорія держави і права належить до системи юридичних наук, об’єднаних загальною назвою — правознавство.За класифікацією юридичних наук вона належить до теоретико-історичних наук разом з історією держави і права та історією політичних і правових вчень (або вчень про державу і право).

Теорія держави і права — наука, що має відносну самостійність щодо інших юридичних наук завдяки безпосередньому зв’язку з державно-правовою дійсністю. Всі галузеві юридичні науки — емпіричні. Це означає, що усі вони ґрунтуються на фактах, тобто на даних або явищах, що спостерігаються і піддаються перевірці.Отже, місце теорії держави і права в системі юридичних наук визначається тим, що вона:1)  є загальнотеоретичною, методологічною, базовою щодо інших юридичних наук;2)  об’єднує і використовує дані і висновки юридичних наук з метою більш глибоких загальнотеоретичних узагальнень;3) досліджує (змальовує, аналізує, пояснює) основні закономірності розвитку держави і права в цілому;4)  виробляє загальні поняття, принципи, на які спираються інші юридичні науки.

1.  Предмет ТДП як навчальна дисципліна, її завдання та система.

  Предметом ТДП являється держава і право як специфічні суспільні явища, загальні закономірності їх виникнення, призначення і функціонування,їх сутність, типи, форми, функції, структура і механізм дії, взаємовідносини між собою та правовідносини з іншими суб’єктами суспільного життя, основні держано-правові категорії, спільні для всіх галузей юриспруденції, а також особливості державно-політичної і правової свідомості та правової культури.Функції теорії держави і права – основні напрямки її теоретичного і практичного призначення, виконувані в суспільстві з метою його прогресивного перетворення.1) гносеологічна (пізнавальна) -  полягає у тому щотдп поширє і здобуває наукові знання про сутність держ і пр , пізнає ці соц. явища2)еврістична (відкриття) – полягає у тому що встановлює і відкриває закономірності розвитку і функціонування держ і пр.3)ф-ція наукового прогнозу – полягає в тому що тдп прогнозує шляхи подальшого правового розвитку.4)ф-ція ідеологічно-виховна – означає, що ТДП формує систему поглядів на держ і пр.

5) прикладна ф-ція – виконуючи цю функцію ТДП формує конкретні пропозиції по організації та вдоскоалені держ-правової дійсності6) методологічна ф-ція – ТДП розробляючи конкретні положен про розвиток конкретних явищ формує базу для досліджень всіх інших юридич. Наук 7) інтеграційна - у процесі здійсн ТДП цією ф-ції відбув інтеграція (злиття) юридич явищ, понять і формуються загальні закономірності розвитку та функціонуванння держ-правових явищ.

8) узагальнююча – ТДП виконуючи цю ф-цію акумулює і синтезує положення та висновки зроблені іншими юридич дисциплінами

3.ТДП як навчальна дисципліна, її завдання та система. Концепція сучасної вищої юридичної освіти — підготовка висококваліфікованих, високоосвічених спеціалістів, які мають належний рівень правової і загальної культури.В юридичних вузах навчальний курс теорії держави і права є першим кроком у вивченні всіх юридичних дисциплін. Саме теорія держави і права забезпечує загальнотеоретичну підготовку студентів, без якої неможливе опанування спеціальними і галузевими юридичними дисциплінами. Вона насичена узагальненнями, абстрактними науковими положеннями, поняттями і категоріями.Від того, наскільки буде засвоєний матеріал цього курсу, залежатиме рівень підготовленості студентів до сприйняття ними галузевих та спеціальних юридичних дисциплін, їх професіоналізму в майбутньому.Вивчення цього курсу покликане всебічно сприяти формуванню у студентів професійної правосвідомості, правової культури і правової активності, усвідомленої політичної і громадянської позиції, оволодінню базовими теоретичними знаннями та навичками практичної поведінки у правовому середовищі, розвитку творчого теоретичного правового мислення, опануванню актів чинного законодавства, що необхідно при вирішенні практичних завдань у юридичній сфері. 

4.Методи ТДП

Загально-наукові методи – це методи, які застосовуються, використовуються практично всіма науками в тому числі і тдп

- формально-логічний – дає змогу дослід держ та право як логічно завершені явищаза допомогою низки прийомів (анаізу,Ю синтезу, опису)

- історичний – аналізує держ і право з погляду всього періоду їх існування, беручи до  уваги накопичений досвід

- системно-функціональний – дає можливість вивчатидерж і пр як цілісну систему

Спеціально-наукові – це методи, які формуються, використовуються певними науками, в тому числі і тдп

- порівняльний – передбачає зіставлення, порівняння юридичних понять, явищ, процесів, виявлення між ними спільних  і відмінних ознак

- спеціально-юридичний метод – його завданням є аналіз суті та змісту чинного законодавства-

- метод тлумачення норм права – полягає в зясуванні і розяснені точного змісту пр норм

Приватно-наукові  -це методи, які формулюються і викор тільки юридичними наукою або тдп.

- статистичний - викор при вивченні кількісних і якісних змін у державно-пр житті

- соціологічний – за його допомогою проводять соціологічні дослідження

- моделювання – спрямований на пошуки оптимальних варіантів у вирішені конкретних проблем

5. Поняття і типи право розуміння

Праворозуміння (розуміння права) - це інтелектуальний процес осмислення права, певне його бачення, виражене в конкретних концепціях про його функціонування, що письмово викладені й оприлюднені шляхом опублікування.

 Серед сучасних наукових типів праворозуміння найпопулярнішими є такі:

1. Природно-правовий (ідеологічний, аксіологічний). Вихідна форма буття права - суспільна свідомість, ідея, уявлення про право, важливою складовою частиною якого є природні права людини. Право і закон розмежовуються, першість віддається природному праву як вираженню справедливості (моралі).

2. Позитивістський (нормагивістський). Вихідна форма буття права - норма права. Право тлумачиться як владне творіння держави, як система норм, викладених у законах та інших нормативних актах, що виражають державну волю ("позитивне право") і відірвані від реальних суспільних відносин

3. Соціологічний. Вихідна форма буття права - суспільні відносини; відносини, що складаються у сфері правозастосування. Право вважається упорядником суспільних відносин завдяки його застосуванню суддями та службовими особами до конкретних життєвих ситуацій ("живе право"). 

Аналізуючи зазначені концепції, можна стверджувати, що кожна з них орієнтується на одну провідну ідею і не визнає інших. Між тим право не зводиться лише до норми, не існує у формі абстрактного (природного) закону, не "розчиняється" у правових відносинах та в юридично значущих діях правозастосувача тощо. Правом є й те, й друге, і третє. Право - складний, багатовимірний, багатоаспектний феномен: в ньому виявляються духовна сутність людини (внутрішній генезис права), і соціальне середовище, і влада (її авторитет), породжена цим середовищем (зовнішній генезис права) тощо.

        6. природно-правовий підхід до права

Вважається, що в загальному вигляді досягнення природної школи права полягають;

• право завжди повинно бути справедливим;

• відповідно до зазначеного вище, у праві не може міститись будь-яке довільне положення, вимога чи припис;

• право неправильно зводити до закону, нормативно-юридичного акта, їх сукупності;

• право обмежує державне та суспільне втручання у справи та життя особи;

• держава зобов'язана додержуватись природного права та, відповідно, забезпечувати відповідність законодавства природному праву тощо.Найбільш значущим позитивним моментом природно-правового розуміння права є те, що вона зв'язала право та справедливість нерозривними узами. Право не може бути несправедливим і це не принцип чи презумпція, як це має місце у межах вузького розуміння права, а це - сутнісна характеристика права. До слабких сторін природно-правового підходу до права можна віднести:

• не зрозуміле джерело й механізм виникнення природного права (наявність Бога не для усіх очевидна, а прив'язка природного права до раціонального початку досить проблематична в силу того, що природне право припускає, що воно неперехідне й поза історичне, а очевидно, що для того, щоб сформулювати іі визнати наявність навіть мінімальної кількості природних правил рівень інтелектуального розвитку людства повинен бути досить високим;

• природні права сформульовані в максимально абстрактній формі, що надає можливість дуже довільних тлумачень, у тому числі зацікавлених тлумачень, що є правовим, а що ним не є;

• право нічим не забезпечується й не гарантується (якщо не перебувати на позиції окремих шкіл теологічного напрямку природно-правової доктрини). Право фактично не підтримується реальним соціальним інститутом, звичайно, якщо його тільки не визнала держава.

7. Юридичний позитивізм як тип право розуміння.

 Юридичний позитивізм — напрям філософії права, яке бачить у праві сукупність норм чи правил поведінки, встановлених і забезпечених примусом від влади.До слабких сторін юридичного позитивізму можна віднести:

• ігнорування змістовної сторони права, у тому числі морального аспекту юридичних норм. Втрачається зв'язок між правом та справедливістю. Неважливо, що саме написано, важливо — що написано;

• перебільшення та догматизація ролі нормативного наказу. Це особливо проявляється у фактичному обґрунтуванні тези, що з наказу народжується реальність, а не реальність обумовлює (чи у всякому випадку впливає) на наказ;

• право може слугувати засобом свавілля зі сторони держави, як законодавця;

• односторонній підхід до співвідношення держави та права. Держава творець та господар права;

• ігнорування самостійного значення суб'єктивного права, ствердження його похідного від позитивного права характеру;

• перебільшення ролі формально-догматичного методу в пізнанні права тощо.

До сильних сторін цього підходу можна віднести, якщо в його межах:

• чітко зрозумілий зв'язок між правом та державою, у тому числі місце та роль держави у правовому бутті;

• визнаються та розробляються формальні аспекти юридичної науки (зокрема, необхідність виконання чітких правил юридичної техніки, розробка формально-юридичного методу тощо);

• визнається та обґрунтовується значення права, як певного суспільного регулятора, дія якого спрямована на забезпечення стабільного порядку у суспільстві;

• розмежовується ідеологія та право; • визнаються та розробляються питання, які пов'язані з систематизацією права тощо.

      8. Соціологічний і психологічний типи праворозуміння

Соціологічне праворозуміння: На відміну від нормативного, визнає основою права не сукупність (систему) абстрактних і формальних соціальних норм, а безпосередньо суспільне життя, певним чином упорядковану взаємодію соціальних суб'єктів, "живе" право як конкретне, динамічне, фактично існуюче явище, що лежить в основі створення законів та прийняття інших юридичних рішень.

Такий підхід до визначення сутності, змісту, форм існування, призначення права притаманний ліберальним та гуманістичним традиціям у праворозумінні.ПСИХОЛОГІЧНЕ праворозуміння Л. І. Петражицького

Базується на ототожненні права і закону. Відповідно до цієї теоріїреальність складається лише з фізичних об'єктів і живих організмів, з одногобоку, і психічних феноменів - з іншого. Уявні, вербальні іабстрактні об'єкти не мають власного існування як незалежнареальність. Спостереження є фундаментальним методом вивчення всіх явищ,належать як до фізичного, так і духовного світу.Правові феномени з'являються у свідомості людини, коли вона відчуваєвідчуття, пов'язані з правами та обов'язками в певний моментчасу. Самоспостереження цих феноменів необхідно для їх пізнання. Ми можемопізнавати тільки ті психічні феномени, які самі випробовували навласному досвіді. Однак наші внутрішні психічні акти можуть бутипіддані також і зовнішнього спостереження, оскільки при комунікації зіншими людьми вони виражаються в тілесних рухах, таких, як жести, моваі т.д. Спостерігаючи за подібними діями інших людей, ми вважаємо, що вонизасновані на аналогічному психічному досвіді.

Таким чином, Петражицький вважає, що науковий метод пізнання єоб'єднаним методом внутрішнього і зовнішнього спостереження.

    9. Поняття права та ознаки права

Право — система норм (правил поведінки) і принципів, встановлених або визнаних державою як регулятори суспільних відносин, які формально закріплюють міру свободи, рівності та справедливості .

Ознаки права: 1.Вираження міри свободи, рівності та справедливості означає, що право з достатньою повнотою втілює основні права та свободи людини, визнані у світовому співтоваристві. Право є мірою свободи та рівності людей, установленою державою таким чином, щоб свобода одного не обмежувала свободи іншого.

2. Нормативність виявляє сенс і призначення права. Нормативністю права до суспільного життя вносяться істотні елементи єдності, рівності, принципової однаковості — право виступає як загальний масштаб, міра (регулятор) поведінки людей.3. Формальна визначеність права означає чіткість, однозначність, стислість формальних правових приписів, виражених у законах, указах, постановах тощо. Досягається це за допомогою правових понять, їх визначень, правил юридичної техніки.4.Системність права полягає в тому, що право — це не просто сукупність принципів і норм, а їх система, де всі елементи пов’язані та узгоджені. Системність вноситься до права законодавством.5. Вольовий характер права, вираження в ньому суспільних, групових і індивідуальних інтересів означає, що в праві проявляється та втілюється воля, змістом якої є інтерес. 

6. 6. Загальнообов’язковість права виражається в тому, що встановлені правила поведінки є загальними та обов’язковими для всієї країни.

  

 10. Сутність, зміст права та цінність права

Сутність права слід визначати, враховуючи такі положення:

1) право існує у певних формах, що фіксують певні юридичні конструкції;

2) право може існувати і поза інституційними формами свого виявлення (як ідеї, оцінки, зв'язки або діяльність суб'єктів);

3) з формальної точки зору право виступає як регулятор, що обслуговує той чи інший соціальний інтерес.

 Виділяють два підходи до розуміння сутності права: 1) класовий, тобто право визнається як система встановлених і гарантованих державою правових норм, що відображають державну волю економічно пануючого класу. Воля пануючого в економіці та політиці класу нав'язується як закон всьому суспільству; 2) за гальносоціальний, тобто право розглядається як загальновизнаний компроміс між різними класами, групами та соціальними прошарками для забезпечення потреб та інтересів як громадянського суспільства в цілому, так і окремих його суб'єктів. Поряд з цим можна виділити також релігійний, національний,

Розрізняють два види змісту права: 1) соціальнополітичний, в якому відображається економічна, політична, класова сутність та спрямованість права; 2) спеціальноюридичний, що характеризує право як специфічне інституційне утворення (соціальний інститут, необхідний атрибут функціонування суспільства) Отже, зміст права визначається потребами суспільного розвитку, інтересами суб'єктів суспільних відносин, вираженими в їх свідомості Під цінністю права розуміється його спроможність служити метою і засобом задоволення науково обгрунтованих, соціальне справедливих загальнолюдських потреб та інтересів громадян та їх об’єднань. Цінності в праві слід сприймати як шкалу виміру самого права. Цінність у праві — це те сутнісне, що дозволяє праву залишатися самим собою.

Визначення юридичних цінностей — предмет юридичної аксіології.

      11. Співвідношення права і закону.

Зміст зв'язку права і закону полягає в тому, що закон як відображення державної волі має бути адекватним формулюванням права, яке об'єктивно виникає в суспільстві. Співвідношення права і закону полягає в такому:1) лише праву має надаватися законна сила, оскільки закон може бути правовим явищем лише як форма вираження права;2) закон зобов'язаний бути завжди правовим, щоб стати обов'язковим - "дух закону" і "буква закону" не повинні мати розбіжностей.Правовий закон - законодавчий акт, що створений на основі принципу верховенства права і має на меті своїм регулюванням забезпечити розвиток людини, громадянського суспільства і держави в правових межах. Інакше кажучи, правовий закон - це право, що набуло офіційного, формального вираження, конкретизації і забезпечення, тобто набуло легалізованої, законної сили завдяки суспільному визнанню.

   12. Поняття, ознаки, функції та види соціальних норм.

  13. Єдність і відміність  права і моралі

Право — це загальнообов'язкове, формально визначене правило поведінки, що встановлюється чи санкціонується державою з метою регулювання найважливіших для суспільства відносин, шляхом визначення точного змісту прав та обов'язків суб'єктів і можливістю застосування відповідальності за їх невиконання або порушенняПід мораллю у юридичній літературі розуміють систему норм, принципів, правил поведінки, які склалися в суспільстві під впливом громадської думки відповідно до уявлень про добро та зло, обов'язок, справедливість, честь і забезпечуються особистим внутрішнім переконанням, традиціями (що склалися у даному суспільстві) та засобами громадського впливу.  Право та мораль мають такі спільні риси:

1. Вони є різновидом соціальних норм.  2. Вони існують в реальній поведінці суб'єктів, встановлюючи її еталони.

3. Вони мають єдиний об'єкт регулювання — суспільні відносини. 4. Вони мають нормативний зміст.

5. Вони певним чином встановлюються, закріплюються та гарантуються.Правовим та моральним нормам притаманні ряд особливостей, які дають можливість виділити їх відмінні риси, а саме:

— Право регулює найважливіші сфери життєдіяльності суспільства та має форму виразу у вигляді нормативно-правових актів. Мораль формується у духовній сфері життя суспільства та є невіддільною від суспільної свідомості.

— Право виникає у державно-організованому суспільстві. Моральні норми базуються на уявленні про добро та зло, справедливе і несправедливе та виникають разом із суспільством.

— Право, як правило, має письмовий вираз та існує у формі документа. Моральні норми містяться в суспільній свідомості у вигляді понять, ідей, принципів тощо.— Право забезпечується засобами державного впливу через застосування одного з видів юридичної відповідальності. Моральні норми не містять спеціальних механізмів впливу, а забезпечуються силою громадської думки, масовими прикладами, що набувають характеру переконання.

  14. Загальні закономірності виникнення держави.

У далекій давнині держави не було. Умовно цей період можна назвати додержавним суспільством, яке поетапно було:-  праобщиною (первісне людське стадо);

- родовою общиною;-  селянською общиною.

Община — універсальна форма організації аграрних та інших ранніх суспільств, через яку пройшли (або проходять) усі народи світу. причинами виникнення держави є:

1)  необхідність удосконалення управління суспільством, пов’язана з його ускладненням у результаті розвитку виробництва, поділу праці, зміни умов розподілу продуктів, зростанням чисельності населення і розшаруванням суспільства на соціальне неоднорідні групи (класи);

2) необхідність підтримання в суспільстві порядку, який забезпечує його соціальну усталеність, що досягається за допомогою загальнообов’язкових соціальних (насамперед юридичних) норм;

3)  необхідність придушення опору експлуатованих мас, які виникли в результаті розшарування суспільства на соціальне неоднорідні групи (класи);

4)  необхідність захисту території та ведення війн, як оборонних, так і загарбницьких;

5)  необхідність організації значних суспільних робіт, об’єднання з цією метою великих груп людей (у ряді країн Азії й Африки).

    15. Загальна характеристика основних теорій походження держави і права.

Патріархальна теорія (Аристотель, Р. Філмер, Н.К. Михай-ловський, М.Н. Покровський). Відповідно до цієї теорії держава походить від патріархальної сім’ї, внаслідок її розростання.

Отже, держава з’являється як результат сімейних взаємовідносин, а влада монарха трактується як продовження влади батька (патріарха) у сім’ї, яка є «батьківською» за характером.

Теологічна теорія (Фома Аквінський) ґрунтується на ідеї божественного створення держави з метою реалізації загального блага. Вона обґрунтовує панування духовної влади над світською, церкви — над державою.

Договірна (природно-нравова) теорія (Г. Ґроцій, Б.Спіноза, Т.Гоббс, Дж.Локк, Ж.-Ж.Руссо, Я.Козельский, М.Радищев, І.Кант). Дана теорія грунтується на ідеї походження держави в результаті угоди (договору) як акта розумної волі людей. Об’єднання людей в єдиний державний союз розглядається як природна вимога збереження людського роду і забезпечення справедливості, свободи і порядку.В основу теорії природного права покладено тезу про те, що державі передував природний стан людей. Органічна теорія (Г.Спенсер) ототожнює процес виникнення і функціонування держави з біологічним організмом. Відповідно до його теорії держава, як й усяке живе тіло, Грунтується на диференціації та спеціалізації. Теорія насильства (Є. Дюринг, Л. Гумплович, К. Каутський) пояснює виникнення держави як результат війн, насильницького підкорення одними людьми інших.

Матеріалістична (класова) теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін) грунтується на тезі про економічні причини (наявність приватної власності) виникнення держави, які породили розкол суспільства на класи з протилежними інтересами. К. Маркс писав, що держава є «орган панування, орган гноблення одного класу іншим».

     16. Поняття і ознаки держави.

Ознаки держави: територія; публічна влада; державний апарат; народ, населення; суверенітет; можливість видавати закони; система оподаткування; зв'язок з правом; грошова система; державна мова; офіційні символи (формальні атрибути); конституція; громадянство; участь у міжнародних організаціях. Держава — суверенна політико-територіальна організація суспільства, що володіє владою, яка здійснюється державним апаратом на основі юридичних норм, що забезпечують захист і узгодження суспільних, групових, індивідуальних інтересів зі спиранням, у разі потреби, на легальний примус.

    

     17. Державна влада: поняття та елементи.

Державна влада — це влада, яка здійснюється тільки державою та її органами і характеризується суверенністю, універсальністю та здатністю владно-примусового впливу на поведінку всіх людей та їх організацій, що забезпечується державно-правовими методами.

Як структурні елементи державної влади виділяють:• суб'єкт влади, тобто державу та її органи;• об'єкт влади — людей, на підкорення поведінки яких спрямована ця функція;• владні відносини, через які здійснюється нав'язування волі носія влади підлеглим;• наявність у суб'єкта влади певного арсеналу засобів, методів та способів, що дають йому можливість реально здійснювати свою волю в суспільному житті;• нормативну систему, що регламентує владну діяльність.

   18. Державний суверенітет: поняття та ознаки.

Суверенітет держави — політико-юридична властивість державної влади, яка означає її верховенство і повноту всередині країни, незалежність і рівноправність ззовні.Ознаками суверенітету є його єдність, неподільність і невідчужуваність.Єдність суверенітету полягає в тому, що в державі може бути одна суверенна влада, яку здійснює вся система державних органів. Тому всілякі спроби самопроголошення суверенітету територіями в межах однієї країни є неправомірними.

Неподільність суверенітету полягає в тому, що державній владі, яка діє на території певної країни, належить вся повнота суверенітету. Державна влада не може бути лише частково суверенною. Несуверенні утворення не можна вважати державами (наприклад, колонії, протекторати тощо). Не є суверенними державами і автономні утворення, які наділені окремими суверенними правами і тому набувають певних ознак державності (наприклад, Автономна Республіка Крим).

Невідчужуваність суверенітету означає, що суверенітет не може бути нікому переданий або обмежений. Звичайно суверенітету не властивий абсолютний характер. Сфера здійснення окремих суверенних прав може бути з тих чи інших причин обмеженою, звуженою, але лише доти і тією мірою, якою держава вважає це для себе корисним чи необхідним. Прикладом такого обмеження є сучасні інтеграційні процеси, в яких бере участь і Україна і які знаходять свій вияв через діяльність Ради Європи, ОБСЄ, СНД.

        19.Поняття, ознаки та класифікації функції держави.Функції держави — головні напрямки і види діяльності держави, обумовлені її завданнями і цілями і такі, що характеризують її сутність.

Функції держави за засобами її діяльності:— законодавча;

-  виконавча (управлінська);— судова;-  правоохоронна;

— інформаційна.Функції цивілізованої держави за сферами (об’єктами) її діяльності можна поділити на внутрішні і зовнішні.Внутрішні функції  забезпечують внутрішню політику держави: 1) політична — вироблення внутрішньої політики держави, регулювання сфери політичних відносин, забезпечення народовладдя;

2)  економічна — регулювання сфери економічних відносин, створення умов для розвитку виробництва; організація виробництва на основі визнання і захисту різних форм власності, підприємницької діяльності; прогнозування розвитку економіки; 3)  оподаткування і фінансового контролю — організація і забезпечення системи оподаткування і контролю за легальністю прибутків громадян та їх об’єднань, а також за витратою податків; 4) соціальна — забезпечення соціальної безпеки громадян, створення умов для повного здійснення їх права на працю, життєвий достатній рівень; зняття і пом’якшення соціальних суперечностей шляхом гуманної та справедливої соціальної політики; 5)  екологічна — забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території держави; охорона і раціональне використання природних ресурсів; збереження генофонду народу; Зовнішні функції  забезпечують зовнішню політику держави:

1)  політична (дипломатична) — встановлення і підтримання дипломатичних зносин з іноземними державами відповідно до загальновизнаних норм і принципів міжнародного права;

2) економічна — встановлення і підтримання торгово-економічних відносин з іноземними державами; розвиток ділового партнерства і співробітництва в економічній сфері з усіма державами, незалежно від їх соціального ладу та рівня розвитку; інтеграція до світової економіки;

3) екологічна — підтримання екологічного виживання на планеті;

4) культурна (гуманітарна) — підтримання і розвиток культурних і наукових зв’язків з іноземними державами; забезпечення збереження історичних пам’ятників та інших об’єктів, що мають культурну цінність; вжиття заходів щодо повернення культурних цінностей свого народу, які знаходяться за кордоном;

   

20. Поняття форми держави та її основних елементів.

Під формою держави розуміють зовн вираз держ, який склад з 3 елементів

форми держ правлінняч

форми держ устрою

форми держ режиму

Юридична наука включає у форму держ такі головні аспекти

-Порядок створення вищих органів держ

-Відносини між центральними органами та населенням країни

-Способи поділу теретор країни на адміністративно теретор одиниці

-Відносини між різними центральними і місцевими органами влади

-Способи, прийоми, принципи, методи здійсн держ (політ) влади

Ознаки форми держ:

-Поняття форми держ розкриває найважливіші особливості певної держ

-Елементи форми держ є органічно взаємоповязаними

-Форма держ взаємоповязана з ї їсутністю

      21. Загальна характеристика форми державного правління.

Фо́рма держа́вного правлі́ння — це спосіб організації верховної влади, який визначає систему її найвищих органів, порядок їх формування і особливості розподілу повноважень між ними, а також взаємовідносини з населенням держави.

Монархія — це форма державного правління, за якої державна влада повністю або частково зосереджена в руках однієї особи — монарха, передається у спадок по кровній лінії Монарх — одноособовий глава держави, що здійснює владу за власним правом, а не у порядку делегування повноважень від народу. У різних країнах монарх має неоднакові назви: король (Іспанія, Великобританія), султан (Малайзія), емір (ОАЕ), великий герцог (Люксембург), князь (Ліхтенштейн) Для монархії характерні такі ознаки:

— монарх персоніфікує владу, виступає при здійсненні внутрішньої і зовнішньої політики як глава держави;

— монарх здійснює одноособове правління, тобто може прийняти до свого розгляду будь-яке питання;

— монарх, як правило, є головнокомандуючим збройних сил;— влада монарха оголошується священною і має у більшості випадків релігійний характер; — владні повноваження монарха поширюються на всі сфери суспільного життя;

Абсолютна монархія — це форма державного правління, при якій влада монарха є необмеженою, монарх очолює всі гілки державної влади, має виключні повноваження щодо її здійснення. Наприклад, абсолютними монархіями є Бруней, Катар, Оман, Саудівська Аравія, Ватикан. (Дві останні є теократичними: в руках духівництва одночасно зосереджена духовна і світська влада).

Обмежена монархія — це форма державного правління, при якій влада монарха є обмеженою парламентом або конституцією. Сформувалась в результаті еволюції абсолютної монархії, коли влада монарха була обмежена і визначалась конституцією, де, крім того, закріплювався порядок престолонаслідування. Наприклад, обмеженими монархіями є: Бельгія, Великобританія, Іспанія.

Республіка  — це форма державного правління, за якої державна влада здійснюється представницькими органами (парламентом, президентом), що обираються населенням на певний термін Парламент— загальнодержавний представницький орган державної влади, основним завданням якого є вираз волі народу шляхом видання нормативно-правових актів, що регулюють найважливіші суспільні відносини, та здійснення контролю за виконавчою владою.Президент — глава держави, який втілює національну єдність, наступність державної влади, є гарантом національної незалежності та територіальної цілісності держави.

Для республіки характерні наступні ознаки:— народ — єдине джерело влади, яка здійснюється ним безпосередньо або за дорученням представницькими органами державної влади — вищими виборними органами влади: парламентом і президентом, котрі обираються населенням на певний термін;— здійснення влади на підставі принципу її розподілу на законодавчу, виконавчу, судову;

— наявність складної структури вищих державних органів влади та чітке законодавче визначення їх повноважень;

— одноособове або колегіальне прийняття рішень;— наявність у всіх вищих державних органів державно-владних повноважень;

Парламентська республіка — форма державного правління, при якій державна влада здійснюється за умови верховенства парламенту

Президентська республіка — форма державного правління, за якої державна влада здійснюється шляхом надання президенту великого кола повноважень. Змішана республіка (напівпарламентська, напівпрезидентська) - форма державного правління, яка поєднує ознаки президентської і парламентської республік.

          22. Монархія: поняття, ознаки, види.

Монархія (гр. monarchia — єдиновладдя) — це форма державного правління, за якої державна влада повністю або частково зосереджена в руках однієї особи — монарха, передається у спадок по кровній лінії.

Монарх — одноособовий глава держави, що здійснює владу за власним правом, а не у порядку делегування повноважень від народу. У різних країнах монарх має неоднакові назви: король (Іспанія, Великобританія), султан (Малайзія), емір (ОАЕ), великий герцог (Люксембург), князь (Ліхтенштейн)Для монархії характерні такі ознаки:— монарх персоніфікує владу, виступає при здійсненні внутрішньої і зовнішньої політики як глава держави;— монарх здійснює одноособове правління, тобто може прийняти до свого розгляду будь-яке питання;

— монарх, як правило, є головнокомандуючим збройних сил;— влада монарха оголошується священною і має у більшості випадків релігійний характер;— владні повноваження монарха поширюються на всі сфери суспільного життя;

— наявність персональної власності, що забезпечує сім'ю монарха та передається у спадок;

— влада монарха є спадковою, безстроковою, формально незалежною, але обмеженою територією держави;

— монарх не несе юридичної відповідальності перед підданими за прийняті рішення. Монархія, як форма державного правління, пройшла ряд етапів розвитку: рабовласницька, станово-представницька, абсолютна, конституційна (обмежена).

Залежно від наявності вищих державних органів влади та розподілу повноважень між ними монархії поділяються на абсолютні і обмежені.

Абсолютна монархія — це форма державного правління, при якій влада монарха є необмеженою, монарх очолює всі гілки державної влади, має виключні повноваження щодо її здійснення. Наприклад, абсолютними монархіями є Бруней, Катар, Оман, Саудівська Аравія, Ватикан. (Дві останні є теократичними: в руках духівництва одночасно зосереджена духовна і світська влада).

Обмежена монархія — це форма державного правління, при якій влада монарха є обмеженою парламентом або конституцією. Сформувалась в результаті еволюції абсолютної монархії, коли влада монарха була обмежена і визначалась конституцією, де, крім того, закріплювався порядок престолонаслідування. Наприклад, обмеженими монархіями є: Бельгія, Великобританія, Іспанія.

Абсолютні монархії поділяють на деспотичні і теократичні. Для деспотичної монархії характерною є нічим і ніким необмежена свавільна влада монарха, який у своїх діях спирається на верхівку військової аристократії. Основні ознаки теократичної монархії — поєднання монархом найвищої духовної і світської влади, обожнювання монарха, джерелом влади якого є воля Бога, а основним джерелом права в державі — релігійні норми. Обмежені монархії поділяються на дуалістичні (представницькі) і парламентарні, конституційні. Основними рисами дуалістичної монархії є наступні: подвійність (дуалізм) вищих органів державної влади: глава держави — монарх, здійснює найвищу виконавчу владу, а парламент — законодавчу; монарх має право розпуску парламенту, його рішення мають силу закону, монарх займає центральне місце у механізмі держави, формує уряд, який відповідає перед парламентом і монархом. Така монархія характерна для держав, де зустрічаються елементи феодальних відносин. Прикладом дуалістичної монархії може бути Марокко, Йорданія, Кувейт.

Парламентарна монархія характеризується особливим порядком управління: існуванням представницького органу державної влади — парламенту, з дорадчими повноваженнями; уряд формується парламентом і йому підзвітний; монарх здійснює владу через міністрів, він позбавлений законодавчих повноважень; не несе юридичної і політичної відповідальності за свої дії як глава держави та глава виконавчої влади. Відповідальність несе уряд (міністри), посередництвом яких діє монарх. Це підтверджує існування інституту контрасигнатури: акти монарха мають силу лише після затвердження їх главою або іншими членами уряду. Прикладом парламентарної монархії є Нідерланди.

За умов конституційної монархії влада монарха обмежена конституцією, у якій закріплено принцип розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу, судову та правовий статус органів державної влади, у тому числі і монарха. Фактично монарх поступається частиною повноважень парламентові, який обрано народом; уряд формується з представників партій, що отримали більшість на виборах; лідер партії, яка отримала більшість на виборах, стає главою уряду (такими, наприклад, є Бельгія, Великобританія, Норвегія).

23. Республіка: поняття, ознаки, види. 

Республіка (лат. respublica, від res publica — суспільна справа) — це форма державного правління, за якої державна влада здійснюється представницькими органами (парламентом, президентом), що обираються населенням на певний термін.

Парламент (фр. parler — розмовляти) — загальнодержавний представницький орган державної влади, основним завданням якого є вираз волі народу шляхом видання нормативно-правових актів, що регулюють найважливіші суспільні відносини, та здійснення контролю за виконавчою владою.Президент — глава держави, який втілює національну єдність, наступність державної влади, є гарантом національної незалежності та територіальної цілісності держави.

Для республіки характерні наступні ознаки: — народ — єдине джерело влади, яка здійснюється ним безпосередньо або за дорученням представницькими органами державної влади — вищими виборними органами влади: парламентом і президентом, котрі обираються населенням на певний термін;— здійснення влади на підставі принципу її розподілу на законодавчу, виконавчу, судову;

— наявність складної структури вищих державних органів влади та чітке законодавче визначення їх повноважень;

— одноособове або колегіальне прийняття рішень00000000— наявність у всіх вищих державних органів державно-владних повноважень;

— юридична відповідальність представників державної влади за свої дії (прийняті рішення), шляхом застосування до них спеціальної процедури: відклику народного депутата, відставки уряду, вияву недовіри — імпічменту президента;

— можливість дострокового припинення повноважень представників державної влади.

Сьогодні у світі республіка є домінуючою формою державного правління.

Залежно від обсягу державно-владних повноважень президента і парламенту республіки поділяються на президентські, парламентські та змішані. Парламентська республіка — форма державного правління, при якій державна влада здійснюється за умови верховенства парламенту. Ознаки парламентської республіки: — парламент формує уряд з представників партій, які отримали більшість на виборах;

— президент обирається парламентом з числа його членів (або спеціальною колегією), є главою держави, але не може бути главою уряду та здійснювати контроль над ним; — президент здійснює свої конституційні повноваження лише за згодою уряду (існує інститут контрасигнатури); має право вето на закони парламенту; — уряд — найвищий орган виконавчої влади, формується з членів парламенту, несе політичну відповідальність перед ним; діє протягом терміну повноважень парламенту. Прикладом парламентської республіки є Італія, Австрія, Словаччина тощо. Президентська республіка — форма державного правління, за якої державна влада здійснюється шляхом надання президенту великого кола повноважень. Ознаки президентської республіки:— президент — глава держави, обирається народом і є главою уряду, який йому підзвітний;— парламент не може відправляти у відставку міністрів, а президент не може розпускати парламент;

— президент не підзвітний парламенту, але має право відкладального вето щодо актів парламенту;

— посади прем'єр-міністра у президентській республіці може не бути, його повноваження виконує президент; відповідно, у таких республіках може не бути уряду як колегіального органу, його заміняє кабінет президента; у протилежному випадку президент призначає прем'єр-міністра, затверджує уряд з представників партії, яка перемогла на виборах;

— уряд несе відповідальність перед президентом і діє протягом терміну президентських повноважень.

Прикладом президентської республіки є США, Росія, Бразилія, Мексика. Змішана республіка (напівпарламентська, напівпрезидентська) - форма державного правління, яка поєднує ознаки президентської і парламентської республік, а саме: як і у президентській республіці главу держави обирає народ шляхом прямих виборів або колегія виборців, повноваження президента ширші і вагоміші, ніж у парламентській республіці (можливість втручання у законотворчий процес, як суб'єкта законодавчої ініціативи, право вето на акти парламенту; право видавати нормативно-правові акти); свої повноваження президент здійснює безпосередньо (у напівпрезидентських республіках) або через уряд (у напівпарламентських республіках); президент призначає прем'єр-міністра (главу уряду) лише за згодою парламенту; президент, як правило, є головнокомандуючим збройних сил, визначає військову доктрину держави, є окремим органом державної влади; уряд несе подвійну відповідальність — перед президентом і парламентом, які можуть виявити йому недовіру і відправити у відставку. У більшості змішаних республік використовується

24.Поняття та загальна характеристика форми державного устрою.

25.Прості унітарні держави.

26. Складні федеративні держави.

Фо́рма держа́вного у́строю — це елемент форми держави, який характеризує внутрішню структуру держави, спосіб її територіального поділу, співвідношення держави як єдиного цілого з її складовими частинами, міру централізації та децентралізації державної влади.

За формою державного устрою держави поділяються на: прості та складні. Серед простих держав визначають унітарну.

Унітарна держава — це єдина держава, адміністративно-територіальні одиниці якої не мають ознак суверенітету.

Простим (унітарним) державам притаманні такі важливі риси:— цілісність та недоторканність території у межах державного кордону;— єдина конституція, дія якої поширюється на всю територію країни;— єдина система державного апарату, що поширює свої повноваження на територію всієї країни, на всіх громадян (єдині глава держави, законодавчі, виконавчі та судові органи влади);

— єдина система права і система законодавства;— єдине громадянство та державна символіка;

— адміністративно-територіальні одиниці (області, графства, воєводства, провінції) не мають основних ознак державності, у тому числі політичної самостійності;— у міжнародних відносинах держава виступає єдиним цілим.

До простих (унітарних) держав належать: Україна, Англія, Польща, Італія.

Залежно від характеру державних утворень прості (унітарні) держави поділяють на:

1) централізовані — держави, адміністративно-територіальні одиниці яких мають рівний правовий статус (голови місцевих органів влади призначаються центральними органами державної влади — Пакистан, Фінляндія, Данія, Польща);

2) децентралізовані — держави, адміністративно-територіальні одиниці котрих наділені певними пільгами із самоврядування (місцеві органи самоврядування обираються населенням, мають значні права у вирішенні проблем місцевого економічного, соціального та іншого характеру) в певній адміністративно-територіальній одиниці; можуть створюватись автономії, які наділяються відповідною самостійністю у сфері правотворчої та адміністративної діяльності в межах своєї компетенції згідно з повноваженнями, що визначені конституцією країни (Україна, Франція). Відповідно до положень Конституції України вона є унітарною децентралізованою державою, територіальний устрій якої грунтується на засадах єдності і цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади (державного управління з місцевим самоврядуванням).

1. Федерація (пізньолат. foederatio — союз, об'єднання) — це складна держава, що являє собою союз ряду державних утворень, які мають певну політичну самостійність.Федеративний устрій низки держав обумовлений багатонаціональним складом населення, яке проживає на їх території.Для федерації притаманні такі ознаки:

— єдина територія складається з територій адміністративно-територіальних одиниць — суб'єктів, які мають назву провінцій (Канада), штатів (США), земель (Австрія), еміратів (ОАЕ), кантонів (Швейцарія) тощо, свій територіальний устрій у межах єдиного загальнодержавного кордону;— наявність трьох рівнів повноважень органів влади і їх відповідної компетенції:а) виключних повноважень федерації,б) виключних повноважень суб'єктів,в) сумісної компетенції;— існування загальнофедеративних органів державної влади, рішення яких є обов'язковими для суб'єктів федерації, відповідно до конституційно закріпленого обсягу владних повноважень;

— законодавчі, судові, виконавчі органи влади суб'єктів федерації мають власну спеціальну компетенцію, яка не збігається з компетенцією центральних (федеральних) органів;— державні утворення об'єднані у федерацію на підставі союзного договору, зберігають при цьому право на самовизначення і вихід з федерації;

— наявність загальної конституції федерації та конституцій суб'єктів, наділення суб'єктів федерації правом видавати нормативно-правові акти, зміст яких повинен відповідати законодавству федерації, а дія поширюватися виключно на їх територію;

— наявність загальнофедеративного двопалатного парламенту (США, Аргентина), у якому в одній з палат (верхній) представлені суб'єкти федерації і парламенту суб'єктів федерації, федерального уряду та відповідних органів управління суб'єктів федерації, а інша (нижня) — є органом загальнофедеративного представництва, формується шляхом виборів по територіальних виборчих округах;— наявність подвійного громадянства (якщо інше не передбачено конституцією): кожний громадянин вважається громадянином федерації і одночасно громадянином суб'єкта федерації;— наявність загальнофедеративної податкової та фінансової систем;

За окремими критеріями федерації можна поділити на декілька видів:

1. Відповідно до правової підстави та способу створення :— договірні — створені на основі союзу, шляхом об'єднання раніше самостійних держав у федерацію з одночасним переданням їй частини суверенних повноважень (наприклад, створення СРСР у 1922 p.);

— конституційні — створені шляхом закріплення у конституції принципу розподілу країни на суб'єкти федерації з відповідним розподілом повноважень (наприклад, створення федерації у США в 1787 p.);

2. Згідно з принципом побудови: — національні — федерації побудовані з урахуванням національного складу населення, тобто її суб'єкти відрізняються за складом населення і називаються за основною (титульною) нацією (Бельгія);— територіальні — федерації побудовані за територіальною ознакою, де всі суб'єкти однонаціональні за національністю або багатонаціональні, але жодна з національностей не має абсолютної більшості, або представники однієї національності проживають на території різних суб'єктів федерації, а в основу об'єднання покладено принцип загальних економічних, політичних, культурних інтересів (Малайзія, Нігерія);

27. Поняття та загальна характеристика державно- правового режиму.

Державно-правовий режим — система прийомів, методів і способів здійснення державної влади. Ця категорія форми держави є визначальною для характеристики соціальної сутності держави, її призначення, спрямованості розвитку до соціальної та правової чи, навпаки, до кланової, антисоціальної тощо.Державно-правовий режим пов'язаний не тільки з формою організації влади, а й з її змістом, спрямованістю і діяльністю. Саме державно-правовий режим визначає характер функціонування механізму державної влади. Державно-правовий режим характеризується мірою участі населення в механізмах формування державної влади і способах такого формування, ступенем захисту і забезпечення прав і свобод людини і громадянина, врахуванням інтересів окремих соціальних груп, місцем і роллю окремих недержавних структур у політичному житті суспільства, методами, інтенсивністю використання ресурсів влади, ідеологічного тиску і силових структур.

Залежно від рівня участі народу в здійсненні державної влади державно-правові режими традиційно поділяються на демократичні і авторитарні.

   

28. Види державно-правового режиму.

державно-правові режими традиційно поділяються на демократичні і авторитарні.

Демократичний режим являє собою стан політичного життя суспільства, при якому державна влада здійснюється на основі принципів широкої і реальної участі громадян та їх об 'єднань у формуванні державної політики, створенні та діяльності державних органів, додержанні прав і свобод людини.Демократичний режим характеризується такими ознаками.

1 Народ залучається до формування і здійснення державної влади як безпосередньо (референдум), так і через своїх представників.2 Держава додержується принципів виборності і змінюваності центральних і місцевих органів державної влади, розвитку місцевого та інших видів самоврядування.3-Держава сприяє розвиткові структур громадянського суспільства і правової держави, організації управління на основі принципу реального здійснення поділу влади

4-Прийняттям усіх важливих для суспільства рішень в інтересах більшості з урахуванням прав меншості

Авторитарні режими характеризують стан політичного життя суспільства, при якому мають місце часткове чи повне відсторонення народу від державної влади, обмеження і порушення формально проголошених прав і свобод людини і громадянина. Усі вони характеризуються:1)   вузькою соціальною базою державної влади;

2)   надмірної централізацією і концентрацією влади, відсутністю її поділу;

3)   застосуванням неправових (свавільних) засобів здійснення влади;

4)   порушенням прав і свобод людини;5)   домінуванням в управлінні командних методів.

         29. Поняття і значення механізму та апарату держави.

Механізм держави — цілісна ієрархічна система державних органів, що здійснюють державну владу, а також установ, підприємств, за допомогою яких виконуються завдання і функції держави.

Ознаки механізму держави:1)  це ієрархічна система, тобто система, побудована на засадах субординації та координації. 2)  це цілісна система внутрішньо організованих елементів, яка має єдині принципи побудови і єдині завдання та цілі діяльності.3)  це система, яка має чітку структуру з певними зв ‘язками між її елементами. Первинними елементами є державні органи.Апарат держави — юридичне оформлена система всіх державних органів, що здійснюють безпосередню практичну роботу з управління суспільством, виконання завдань і функцій держави. Ознаки апарату держави:1)  система державних органів, що становить собою налагоджену структурну організацію, засновану на загальних принципах, єдності кінцевої мети, взаємодії та орієнтовану на забезпечення реалізації функцій держави;2)  система юридичне оформлених державних органів, тобто таких, що наділені компетенцією (повноваженнями, предметом ведення, юридичною відповідальністю) і займаються управлінням суспільством на професійній основі як носії влади;3)  система державних органів, у рамках якої діяльність державних службовців суворо відмежована від «власності», яка належить їм як суб’єктам;

30. Структура механізму та апарату держави.

Апарат держави (у вузькому розумінні) — власне управлінський апарат або апарат виконавчої влади, який складається з чиновників і очолюється вищими виконавчими органами.

Апарат держави (у широкому розумінні) — поряд із власне управлінським апаратом включає главу держави, парламент, місцеві органи управління, збройні сили, міліцію (поліцію), дипломатичні представництва за кордоном та ін.Структура механізму держави показана на схемі.

Механізм держави
Державні органи, що мають владні повноваження, тобто державний апарат, який містить у собі два важливих структурних елементи: апарат управління, що складається з чиновників — державних службовців, які спеціально займаються управлінням; апарат примусу — армія, поліція, розвідка і контррозвідка, митниця (деякою мірою), тюрми, виправні заклади та ін.	Державні установи, державні підприємства, що не мають владних повноважень

    31. Поняття і ознаки державного органу.

Орган держави — частина державного апарату — група осіб або одна особа, що має юридичне визначену державно-владну компетенцію для виконання завдань і функцій держави. Кожний орган держави створюється для здійснення певного виду державної діяльності, тобто має свої предмет ведення, завдання і функції.

Ознаки органу держави:1) формується державою або безпосередньо народом (наприклад, парламент) відповідно до закону і функціонує на його основі;2) має передбачені конституцією або іншими законами спеціальні функції, які він здійснює від імені держави;3)  має державно-владні повноваження, що дозволяють йому здійснювати юридичне обов’язкові дії: а)  видає нормативні та індивідуальні акти;

б)  здійснює контроль за точним і неухильним виконанням вимог, передбачених цими актами;

в)  забезпечує і захищає ці вимоги від порушень шляхом застосування заходів виховання, переконання, стимулювання, у разі потреби — державного примусу; 4)  функціонально взаємодіє із іншими органами в процесі реалізації своїх повноважень, керуючись принципом «дозволено лише те, що прямо-передбачено законом». Принцип «дозволене усе, що не заборонено законом» не належить до діяльності державних органів. Цей принцип діє у сфері майнових відносин громадян, юридичних осіб; 5)  складається із службовців, що перебувають в особливих правовідносинах один з одним і органом: обсяг, порядок використання ними владних Повноважень встановлюються законом і набувають конкретизації в посадових інструкціях, штатних розкладах та ін.

6) має необхідну матеріальну базу — казенне майно, що знаходиться в його оперативному управлінні; свій рахунок у банку; джерело фінансування — державний бюджет;

32. Види органів держави.I. За соціальною природою розрізняють:

а) первинні органи, що формуються безпосередньо народом як джерелом влади і мають представницький характер (парламент, президент, що обираються);б) вторинні, які мають похідний характер, формуються первинними і підзвітні їм (уряд).

II. За способом утворення державні органи поділяють на:а) виборні, які обираються населенням чи представницькими органами;

б) призначувані, що призначаються главою держави чи вищестоящими органами (уряд);

в) успадковані, які передаються у спадок (монарх).

III. За способом прийняття рішень органи держави класифікують на:

а) колегіальні, що приймають рішення після обговорення шляхом голосування (парламент, уряд);

б) одноособові, у яких рішення приймає керівник і несе за нього відповідальність (президент).

IV. За територіальними межами розрізняють:

а) центральні, рішення яких поширюються на всю державу та все населення (парламент, уряд);

б) федеральні, що характерні для федеративної держави і поширюють рішення на її суб'єктів;

в) місцеві, що поширюють рішення на певну адміністративну одиницю (місцеві адміністрації).

V. За часом дії органи функціонують як:

а) постійні, що виконують основні завдання держави і функціонують протягом значного етапу її історичного розвитку;

б) тимчасові, які створюються для вирішення невідкладних завдань, викликаних надзвичайними обставинами.

VI. За функціональним призначенням:

а) законодавчі органи, які мають представницький характер та правотворчі функції;

б) виконавчі органи, що здійснюють виконавчо-розпорядчі функції;

в) судові органи, які мають незалежний характер, підкоряються лише закону і здійснюють функції правосуддя.

VII. За обсягом повноважень розрізняють:

а) органи загальної компетенції, які правомочні вирішувати широке коло питань (парламент, уряд);

б) органи спеціальної компетенції, що спеціалізуються на виконанні одного виду діяльності чи певної функції (міністерства, відомства).

     

  33. Концептуальні джерела становлення ідеї правової держави та громадського сус-ва.

  34. поняття і ознаки правової соціальної держави.

Соціальна правова держава — це політична організація суспільства, у якому право пов’язує і підкоряє собі державну владу, а основні права особи та її соціальна безпека складають зміст свободи, заснованої на законах, які приймаються і піддаються зміні законним шляхом.

1. Пов’язаність державної влади правом і його панування у всіх сферах суспільного життя: свобода може бути досягнута лише у тому разі, якщо державна влада обмежується (переборюється) правом, ставиться під контроль права, функціонує у поєднанні та у взаємодії з громадянським суспільством у рамках права

2. Відповідність закону праву (правовий закон) і його верховенство, тобто право як міра свободи і справедливості набуває відпрацьований в законі зміст; конституційний закон має пряму дію.

3. Пов’язаність законом рівною мірою як громадян та їх об’єднань (комерційних і некомерційних), так і державних органів, посадових осіб. Стосовно громадян та їх об’єднань діє загальнодозвільний принцип: «дозволено все, крім прямо забороненого законом».

4. Законодавче закріплення і реальне забезпечення основних прав людини — наявність налагодженого правового механізму їх охорони і захисту (включаючи рівень прямого конституційного захисту).

 

     35. Поняття,структура і функції громадянського сус-ва.

Громадянське (цивільне) суспільство – це сфера спілкування, взаємодії, спонтанної самоорганізації і самоврядування вільних індивідів на основі добровільно сформованих асоціацій, яка захищена необхідними законами від прямого втручання і регламентації з боку держави і в якій переважають громадянські цінності.

Ф-ції: По-перше, громадянське суспільство є засобом самовиразу індивідів, їх самоорганізації і самостійної реалізації ними власних інтересів. По-друге, інститути громадянського суспільства виступають гарантом непорушності особистих прав громадян, дають їм впевненість у своїх силах, служать опорою у їх можливому протистоянні з державою, формують "соціальний капітал" — ті невід'ємні риси особистості, завдяки яким вона стає здатною до кооперації та ефективних солідарних дій. По-третє, інститути громадянського суспільства систематизують, впорядковують, надають регульованості протестам і вимогам людей, які в іншому випадку могли б мати руйнівний характер і в такий спосіб створюють сприятливі умови для функціонування демократичної влади.

По-четверте, ці інститути виконують функцію захисту інтересів певної групи в її протиборстві з іншими групами інтересів. Завдяки їм кожна група отримує шанс “бути почутою на горі” владної піраміди.

Отже, громадянське суспільство — це сфера взаємодії індивідів і тих груп та організацій, які вони утворюють. Однією з цілей взаємодії є формулювання, висловлення і захист індивідами та їх об'єднаннями своїх інтересів. Це той зріз суспільних відносин, коли громадські організації виступають як групи інтересів, що є посередниками в стосунках індивідів з владою та рештою суспільства.

36. Поняття права людини. Покоління прав людини.

Права людини — це невідчужувані свободи і права особи, які індивід отримує в силу свого народження, основне поняття природного і, взагалі, будь-якого права в цілому.

Покоління прав людини — це класифікація прав людини, відповідно до їх історичного розвитку. Традиційно, їх прийнято ділити на три, але все частіше з'являється думка про виокремлення четвертого покоління.

Першим поколінням прав і свобод людини і громадянина є засновані на традиційних ліберальних цінностях права і свободи, які визначали межі втручання державної влади у сфери громадянського суспільства і особистого життя людей, відображали пафос буржуазних революцій — право на свободу думки, совісті і релігії, на рівність перед законом, на участь в управлінні державою, на недоторканність особи тощо.

Друге покоління прав і свобод людини і громадянина пов'язане з боротьбою людей за поліпшення свого соціально-економічного становища та культурного рівня. Воно сформувалося в процесі боротьби народів за поліпшення свого економічного становища та підвищення культурного статусу.

Становлення третього покоління прав людини (права людини — частина прав людства) пов'язано з національно-визвольним рухом країн, що розвиваються, а також із загостренням глобальних світових проблем після Другої світової війни.

37. Сиситема прав і свобод людини і громадянина.

Конституція України, проголошуючи права людини і громадянина, виходить із системи прав і свобод, що визначаються теорією конституційного права. Права та свободи людини і громадянина прийнято поділяти на особисті; політичні; економічні; соціальні та культурні.Особисті права і свободи людини безпосередньо пов'язані із самою сутністю людини як фізичної особи.

Право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29) є однією з реальних гарантій свободи людини. Це право як загальний принцип встановлює межу, яку ті чи інші посадові особи можуть переступити лише у випадках, прямо передбачених законом (затримання особи, яка скоїла злочин, здійснення примусового лікування за визначених законом обставин тощо). Лише суд своїм умотивованим рішенням і тільки на підставі чинного законодавства може дати дозвіл на арешт людини та утримання її під вартою.

                

38. Обов*язки людини і громадянина.

Обов'язки людини і громадянина тісно пов'язані з її правами і свободами. У світовій конституційній теорії та практиці питання про співвідношення прав і обов'язків як міри можливої і належної поведінки і діяльності є найбільш дискусійними. Зокрема, радянська правова доктрина допускала, що порушення або невиконання обов'язків мало своїм наслідком повну або часткову втрату прав і свобод людини і громадянина. Обов'язки, як і права та свободи людини і громадянина, е досить різноманітними за своїми юридичними властивостями. За змістом вони поділяються на політичні, економічні та культурні (духовні) обов'язки; за суб'єктами - на обов'язки людини та обов'язки громадян України; за соціальними групами можна виділяти обов'язки батьків, обов'язки дітей тощо.

 

              39. Механізм захисту прав людини.

Ре-альність прав людини забезпечується низкою гарантій, тобто засобів, спосо-бів і умов, використовуючи які, суб'єкт досягає повного і безперечного здій-снення своїх прав. Ці гарантії залежать від рівня демократії, розвитку еконо-міки, правової культури, суспільства, від ступеня незалежності судової вла-ди, від співмірності встановлених законом обмежень тощо. Гарантії суб'єк-тивних прав поділяються на конституційні, юридичні, морально-політичні, економічні (соціальні). Конституційні гарантії забезпечені авторитетом основного закону, в яко-му закріплені основні права і свободи людини Юридичні гарантії виникли в англосаксонських країнах, їхній зміст зводиться до двох основних положень. По-перше, громадянинові надається право вдаватися до судового захисту щоразу, як його права і свободи порушуються державними органами або ок-ремими особами. По-друге, громадянин наділяється правом звернення до суду з вимогою примусового забезпечення встановлених законом прав і сво-бод. Йдеться про здійснення суб'єктивного права.Морально-політичні гарантії прав і свобод полягають у впливі громадської думки, яка нині стала важливим елементом демократичної політичної системи. Правлячі кола змушені рахуватися з гро-мадською думкою, утримуватися від грубих форм обмеження прав і свобод людини. Вони відчувають і тиск світової громадської думкиЕкономічні, або соціальні гарантії полягають у реальній можливості ко-ристуватися суб'єктивними правами і свободами. Суспільство з ринковою економікою проголошує рівні можливості, але у зв'язку із соціальним роз-шаруванням людей не забезпечує у повному обсязі їхніх інтересів. Держава через свої правоохоронні органи може гарантувати особисті й політичні пра-ва громадян, але не має необхідних важелів для забезпечення соціально-по-літичних прав. Цьому перешкоджають безробіття, загальне зростання цін та інші економічні фактори.Ідеологічні гарантії -- це сукупність ідеологічних і світоглядних принци-пів, що зумовлюють першочергові цінності і непорушність суб'єктивних прав, їхню повну і безперешкодну реалізацію.

 

40. Поняття та ознаки принципів права.

Принципи права — це основні засади, вихідні ідеї, положення, що відображають зміст права, його сутність і призначення у суспільстві, визначають спрямованість правового регулювання і поширюються на усіх суб'єктів права.

1) принцип гуманізму — означає визнання людини найвищою соціальною цінністю, домінування у формуванні і функціонуванні правової системи невід'ємних природних прав і свобод людини (право на життя, здоров'я, особисту свободу, недоторканість тощо);2) принцип демократизму — означає закріплення в нормах правового становища людини, порядку участі народу у формуванні органів державної влади та управлінні державними справами, у створенні й удосконаленні законодавства;3) принцип соціальної справедливості — означає здатність права захищати права, свободи та інтереси різних соціальних груп (класів), кожна з яких має своє уявлення про справедливість, а також відповідність між практичною роллю різних індивідів у житті суспільства та їхнім соціальним становищем, між їхніми правами та обов'язками, злочином і покаранням, заслугами людей та їхнім суспільним визнанням;4) принцип свободи — означає можливість вибору певного варіанта поведінки для окремої людини, державних органів і посадових осіб;5) принцип рівності — означає рівність усіх громадян перед законом, незалежно від національної, статевої, політичної, релігійної належності, соціального походження, майнового стану, роду і характеру занять та інших обставин, наявність рівних загальногромадянських прав і обов'язків, рівний захист у суді;

           41. Поняття та ознаки ф-цій права.

Під функцією права розуміються основні напрямки впливу норм права на суспільні відносини, поведінку, свідомість людей.

Право передусім виконує регулятивну та охоронну функції. Регулятивна функція полягає в упорядкуванні суспільних відносин, які видаються як прав, обов'язків, відповідальності, завдань. Найважливішим засобом регулювання суспільних відносин є договір 1.Регулятивна функція права втілена в Конституції РФ. Охоронна функція полягає у встановленні заходів відповідальності за перевищення прав або невиконання обов'язків. Охоронна функція втілена в КК РФ.Політична функція - право є регулятором, організуючим політичну систему суспільства, встановлює правила взаємин між гілками влади та державними організаціями.Виховна функція - формує політико-правову культуру і політико-правова свідомість, виховує громадян в цілях дотримання закону.Теоретична функція - виражається в її здатності описувати і пояснювати істотну юридичну практику, правові системи, реальні явища і процеси.Методологічна функція - надає прямий вплив на процес дослідження шляхів і способів пізнання предмета права.Ідеологічна функція - втілена в Марксистської теорії, в якій право розглядалося як суспільне відношення або як правове відношення.

42. Система ф-цій права.

Аналіз функцій права як єдиної цілісної системи дозволяє не просто згрупувати і упорядкувати знання при їх вивченні. Такий підхід дозволяє глибше зрозуміти зміст кожної з функцій.

У реальному житті функції права не існують ізольовано одна від одної, вони тісно взаємопов'язані. Тому жодну з функцій не можна досліджувати досить глибоко і повно без аналізу ї взаємодії з іншими функціями, тобто без вивчення її у системі.

Система функцій права є складним, багаторівневим утворенням. Слід розрізняти функцію права як єдиного цілого і окремі функції вказаного цілого Система функцій права безпосереднім чином пов'язана із системою права. У відповідності з елементами останньої можна виділити п'ять функцій права, що утворюють систему:

— Міжгалузеві (властиві двом чи більше, але не всім галузям права).

— Загальноправові (властиві всім галузям права).

— Галузеві (властиві одній галузі права).

— Правових інститутів (властиві конкретному інституту права).

— Норми права  Питання про співвідношення функцій права різних рівней має важливе значення, оскільки структурним елементам системи права властиві функції, що мають відповідну специфіку, яка визначається відповідно предметом і методом правового регулювання даних елементів та їх призначенням у системі права

43. Спеціально-юридичні ф-ції права.

спеціально-юридичні:- регулятивна функція - полягає в закріпленні основних прав та свобод і громадянина, державних органів, посадових осіб, різних видів організацій. Складається з двох різновидів:

o регулятивно-статична, полягає у створенні та забезпеченні уповноважуючих та забороняючих норм, реалізація яких відбувається у вигляді правових відносин пасивного типу;

o регулятивно-динамічна полягає у створенні та забезпеченні зобов'язуючих норм, при цьому право передбачає майбутню поведінку людини і реалізується в активних правовідносинах; .

- охоронна функція забезпечує існування та повноцінну реалізацію встановлених норм права. Це відбувається шляхом діяльності різноманітних правоохоронних органів, шляхом видання індивідуально-правових актів, виконання яких гарантується державним примусом. Охоронна функція забезпечується і гарантується такими нормативно-правовими актами як Кримінальний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення, Закон України "Про міліцію", Закон України "Про Службу безпеки України" тощо.

  44.Поняття та ознаки норм права.

Норма права — це загальнообов’язкове, формально-визначене правило поведінки (зразок, масштаб, еталон), встановлене або санкціоноване державою як регулятор суспільних відносин, яке офіційно закріплює міру свободи і справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечується всіма заходами державного впливу, аж до примусу.

1.  Правило поведінки регулятивного характеру — норма права вводить нове правило, фіксує найтиповіші соціальні процеси і зв’язки; впливає на суспільні відносини, поведінку людей; є модель (зразок, еталон, масштаб) регульованих суспільних відносин. Регулятивність норми права підкреслює її дія, «роботу», яка повинна призвести до певного результату.

2.  Загальнообов’язкове правило поведінки — норма права виходить від держави, повинна сприйматися як керівництво до дії, котре не підлягає обговоренню щодо доцільності.

3. Правило поведінки загального характеру — норма права має загальний (без зазначення конкретного адресата — неперсоніфікований) характер, тобто поширюється на усіх, хто стає учасником відносин, регульованих нормою. Як регулятор суспільних відносин, норма має багаторазовість застосування (наприклад, заборона хуліганства).

4.  Формально-визначене правило поведінки представницько-зобов’язуючого характеру — норма права закріплює права і обов’язки учасників суспільних відносин, а також юридичну відповідальність (санкції), яка застосовується у разі її порушення.

5. Правило поведінки, прийняте в суворо встановленому порядку, — норма права видається уповноваженими на те суб’єктами в межах їх компетенції з дотриманням певної процедури: розробка, обговорення, прийняття, набуття чинності, зміна або скасування чинності.

6. Правило поведінки, забезпечене всіма заходами державного впливу, аж до примусу.

          45. Види норм права

Норми права за предметом правового регулювання (або за галузями права): норми конституційного, адміністративного, кримінального, цивільного, трудового, екологічного права та ін.

Норми права за методом правового регулювання (або за формою закріплення бажаної поведінки суб’єктів права)
імперативні	Диспозитивн1
Імперативні — норми, що виражають у категоричних розпорядженнях держави чітко позначені дії і не допускають ніяких відхилень від вичерпного переліку прав і обов ‘язків суб’єктів. Інакше: імперативні норми прямо наказують правила поведінки. Диспозитивні — норми, у яких держава наказує варіант поведінки, але які дозволяють сторонам регульованих відносин самим визначати права й обов’язки в окремих випадках, їх називають «заповнювальними», оскільки вони заповнюють відсутність угоди і діють лише тоді, коли сторони регульованих відносин не встановили для себе іншого правила, не домовилися з даному питання (розпізнаються через формулювання: «за відсутності іншої угоди», «якщо інше не встановлено в договорі» та ін.). Інакше: диспозитивні норми надають свободу вибору поведінки.Норми права за характером впливу на особу
заохочувальн	Рекомендаційні

Заохочувальні — норми, що встановлюють заходи заохочення за варіант поведінки суб’єктів, який схвалюється державою і суспільством і полягає в сумлінній і продуктивній праці (наприклад, правила щодо виплати премій).

Рекомендаційні — норми, що встановлюють варіанти бажаної з погляду держави поведінки суб’єктів.

Норми права по субординації в правовому регулюванні
матеріальні	процесуальні

Норма матеріального права — норма, що є первинним регулятором суспільних відносин: містить правило (права, обов’язки, заборони), на підставі якого можливо вирішення справи по суті. Наприклад, не можна вчиняти вбивство.

        46. Поняття та загальна характеристика структури норми права.

Структура, або внутрішня форма норми права — це внутрішня побудова норми права, яка виражається у її поділі на складові елементи, пов’язані між собою.

Гіпотеза (припущення)	Диспозиція (розпорядження)	Санкція (стягнення)
— частина норми, яка вказує, за яких обставин норма вступає в дію. Відповідає на запитання: Де? Коли ? У якому випадку ? При яких умовах ?	- частина норми, у якій формулюється саме правило поведінки, права і обов’язки	— частина норми, яка встановлює заходи (вид та обсяг) державного примусу, застосовувані у разі її порушення

Елементи класичної моделі норми права можна умовно змалювати за допомогою такої схеми: «якщо — то — а у противному разі» або «якщо — то — а інакше».

Приклади.

№ 1. «Якщо продавець оформляє договір купівлі-продажу (гіпотеза), то він зобов’язаний при оформленні договору попередити про право третіх осіб (диспозиція), інакше до нього застосовуватимуться засоби впливу, спрямовані на захист прав покупця (санкція)».

       47. Поняття та види форм права.Джерело (форма) права — це способи зовнішнього вираження і закріплення норм права, що виходять від держави і які мають загальнообов'язкове значення.Основні джерела (форми) права:1) правовий звичай;2) правовий (судовий, адміністративний) прецедент;3) нормативноправовий договір 4) нормативноправовий акт.

Отже, вживання терміна "джерело (форма) права" означає, що йдеться про джерела права у формальному (юридичному) значенні.

     48. Нормативно-правовий акт як форма права: поняття, види. Конституція як нормативно-правовий акт вищої юридичної сили.Нормати́вно-правови́й а́кт — офіційний письмовий документ, прийнятий уповноваженим на це суб'єктом нормотворення у визначеній законодавством формі та за встановленою законодавством процедурою, спрямований на регулювання суспільних відносин, що містить норми права, має неперсоніфікований характер і розрахований на неодноразове застосування.Класифікація законів може проводитися за різними критеріями:

за їх юридичною силою:

1) Конституція (Основний Закон) — основоположний установчий політико-правовий акт, що закріплює конституційний лад, права і свободи людини та громадянина, визначає форму правління і державного устрою, правовий статус органів державної влади (наприклад, у ст. 8 Конституції України визначено, що вона має найвищу юридичну силу, закріплює коло суб'єктів нормотворчої діяльності);

2) конституційні закони — вносять зміни і доповнення до конституції та приймаються з питань, що передбачені та органічно пов'язані з нею (наприклад, Закон України «Про громадянство»);

3) звичайні закони — акти поточного законодавства, присвячені регулюванню різних сторін соціально-економічного, політичного та духовного життя суспільства

Виділяють наступні види підзаконних актів, розташовані за ієрархією:

1) Укази й розпорядження є результатом правотворчої діяльності Президента України підзаконного характеру, обов'язкові для виконання на всій території України, приймаються у межах президентських повноважень, передбачених конституцією та конституційними законами і при цьому не повинні суперечити Конституції України та законам України.

2) Постанови і розпорядження Уряду України. Акти, що мають особливо важливе значення, видаються у формі постанов. Акти з оперативних та інших поточних питань видаються у формі розпоряджень. 

3) Накази, інструкції, положення тощо міністерств, відомств, державних комітетів — це підзаконні нормативно-правові акти відомчого характеру, зміст яких не повинен суперечити законам України та нормативно-правовим актам Президента і Уряду України.

4) Рішення і постанови органів місцевого самоврядування — приймаються у межах компетенції і діють на території відповідних міст, районів, сіл, селищ, мікрорайонів тощо.

Конституція – це особливий інститут правової системи держави, якому належить правове верховенство по відношенню до всіх її актів. Це не просто закон, а основний закон країни: закон законів. Конституція оформляє національну систему права, об'єднує діюче законодавство, визначає основи законності і правопорядку в країні

Визначальні риси сучасних конституцій такі:

-конституції зазвичай пов'язані з закріпленням демократичного ладу, хоч історія знає і винятки з цього права (конституції тоталітарних держав);

-сучасні демократичні конституції спрямовані передусім на закріплення прав і свобод людини й громадянина;

-народ визнається основним джерелом влади в суспільстві;

-державна влада діє на основі принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову гілки;

       49. Закон: поняття і види.

Закон - нормативно-правовий акт представницького вищого органу державної влади (або громадянського суспільства (безпосередньо народу), який регулює найважливіші питання суспільного життя, установлює права і обов'язки громадян, має вищу юридичну чинність і приймається з дотриманням особливої законодавчої процедури.

1. Конституційний, коли в конституціях закріплюється перелік основних нормативно-правових актів. Наприклад, у Конституції Австрії є розділ II "Законодавча влада федерації"

2. Видання спеціального закону про правові акти з наведенням у ньому їх переліку і нормативних характеристик, зазначенням способів забезпечення з метою правильного співвідношення між собою. Наприклад, в Італії діють "Загальні положення про Закон" (1942 р.), у яких перелічено джерела права: закон, регламент, корпоративна норма, норма-звичай, а також встановлено межі регулювання кожним актом.

За значенням і місцем у системі законодавства закони можна поділити наступним чином:

Конституції;

Конституційні закони;

Звичайні (поточні) закони;

Забезпечуючи (оперативні) закони;Види законів за строком дії:

постійні - закони, що діють без обмеження строку;

тимчасові - закони, що діють з обмеженням строку (наприклад, закони "Про оподатковування", "Про бюджет на 2006 рік");

надзвичайні (як різновид тимчасових законів) - ухвалюються у певних, передбачених конституцією, ситуаціях і діють на період надзвичайного стану (наприклад, проголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної небезпеки, оголошення війни). Їх особливість полягає в тому, що вони припиняють дію інших законів. Так, введення воєнного стану припиняє дію Кодексу законів про працю.

Види законів за суб'єктами законотворчості:

ухвалені громадянським суспільством (народом) у результаті референдуму;

ухвалені законодавчим органом держави.

Види законів за межами дії:

закони України;

закони Автономної Республіки Крим. Види законів за структурною формою:

кодифіковані;

некодифіковані.

      50. Підзаконі нормативно-правові акти.Підзаконний нормативно-правовий акт — акт, який видається відповідно до закону, на підставі закону, для конкретизації законодавчих розпоряджень та їх трактування або встановлення первинних норм.В Україні, по суб'єкті прийняття (видання) серед підзаконних нормативно-правових актів розрізняють:-постанови Верховної Ради України;-акти Президента України (укази, розпорядження);

-акти органів виконавчої влади:а) Уряду України( постанови, розпорядження);

б) центральних органів виконавчої влади ( наприклад, акти міністерств);

в)місцевих органів виконавчої владиПо характеру компетенції органа, що видав підзаконний акт, а також сфері його дії, звичайно розрізняють акти:-загальні ( видаються органами загальної компетенції , діють у межах країни ): наприклад, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України (Уряду України);

-місцеві (видаються місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування, діють у межах відповідної території ,наприклад, області, району);-відомчі ( видаються органами спеціальної компетенції - відомствами, поширюються на структурні підрозділи, особи, що перебувають у системі адміністративного, службового, дисциплінарного підпорядкування даного відомства, тобто мають внутрішньовідомче значення ) : наприклад, акти міністерств, інших центральних органів виконавчої влади.-локальні (корпоративні) - видаються органами керування корпорації (підприємства, установи, організації),

       

    51. Дія нормативно-правових актів в часі, просторі, за

колом осіб.

Дія нормативно-правового акту у часі передбачає:- момент вступу нормативно-правового акта в дію;

- момент припинення дії нормативно-правового акта;- зворотна дія нормативно-правового актаДія нормативних актів у просторі характеризується розповсюдженням їх впливу на певну територію:- державу в цілому;

- відповідний регіон;- адміністративно-територіальну одиницю;- відповідне підприємство, установу, організацію.

Дія нормативно-правових актів за колом осіб залежно від обсягу їх правового статусу:

а) загальної дії - поширюються на всіх осіб, що перебувають на території держави: громадяни, іноземні громадяни; особи без громадянства (апатриди), особи з подвійним громадянством (біпатриди), біженці; почесні громадяни, усі внутрішньодержавні, спільні, іноземні, міжнародні організації, які не користуються правом екстериторіальності. Тут виявляється тісний зв'язок дії нормативно-правових актів за колом осіб та у просторі (Конституція України);б) спеціальної дії - деякі нормативно-правові акти поширюються на всіх індивідуальних і колективних суб'єктів певної держави, що діють у конкретній сфері суспільних відносин (Закон України "Про політичні партії України"); інші охоплюють лише конкретну категорію осіб (пенсіонерів, військовослужбовців, лікарів, вчителів та ін.). Тут дія нормативно-правових актів у просторі й за колом осіб не збігається;в) виняткової дії - поширюються на осіб, що тимчасово перебувають на території держави (іноземних громадян та осіб без громадянства). Так, іноземним громадянам не надаються окремі права і на них не покладаються певні обов'язки: обирати і бути обраними у представницькі органи країни, бути суддями, перебувати на службі у Збройних Силах (Закон України "Про правовий статус іноземців").

              52. Поняття системи права.

Систе́ма пра́ва — це сукупність чинних принципів і норм права, якій притаманні єдність, узгодженість, диференціація (поділ) і згрупованість норм у відносно самостійні структурні утворення (інститути, галузі та підгалузі права).

Ознаки системи права[

1) є функціональною системою, бо її виникнення, існування і розвиток обумовлені усвідомленими загальнолюдськими потребами у врегульованості та впорядкованості суспільного життя.

2) є інституціональним втіленням. Це означає, що системно організовані юридичні норми містяться в джерелах права, які надають йому чіткої інституціональної побудови.3) обумовленість реально існуючою системою суспільних відносин.

4) має стабільний і водночас динамічний характер,таким чином забезпечуючи суспільству збереження, стабілізацію його головних відносин.5) структурна багатоманітність. Це означає, що система права складається з неоднакових за змістом й обсягом структурних елементів, які логічно розташовують нормативний матеріал.

           53. Основні критерії розбудови системи права: премет і метод провового регулювання.Предмет правового регулювання — це суспільні відносини, на які звернено правове регулювання. До сфери правового регулювання входять відносини, що:- відображають як індивідуальні інтереси членів суспільства, так і загальні інтереси суспільства в цілому;- реалізують взаємні інтереси всіх її учасників, кожний з яких йде на певний утиск своїх інтересів задля задоволення інтересів іншого;- потребують дотримання певних правил поведінки.Методи правового регулювання — це способи, засоби і прийоми, за допомогою яких правове регулювання здійснюється. Виділяють два основних методи правового регулювання.Перший метод — метод децентралізованого регулювання — автономний. Він побудований на координації цілей та інтересів сторін у суспільних відносинах та застосовується для регламентації рівних за становищем (рівноправних) суб’єктів, які задовольняють свої приватні інтереси. Децентралізований метод правового регулювання, як правило, застосовується у приватно-правових галузях (цивільне, сімейне, трудове право).Другий метод — метод централізованого, або імперативного, наказового регулювання. Він базується на відносинах субординації між учасниками суспільних відносин — вони не є рівними за статусом. 

              54. Поняття та структура системи законодавства.

система законодавства — це система всіх виданих парламентом або уповноваженими суб'єктами, у тому числі і народом на референдумі — законів.Структура системи законодавства — це зумовлена системою права внутрішня організація нормативно-правових актів, що виражається у їх єдності, об'єктивності, визначеності, а також у розподілі законів та підзаконних нормативно-правових актів за галузями та інститутами.Система законодавства є лише одним із формальних проявів системи права, яка, у свою чергу, може знаходити відображення і у правових звичаях, правових прецедентах, нормативно-правових договорах та інших джерелах права. При цьому зміст системи законодавства є достатньо широким за обсягом, оскільки, на відміну від системи права, містить концепції, програми, стратегії тощо.Важливим моментом у співвідношенні системи права і системи законодавства є дослідження галузі права і галузі законодавства

    55.  Співвідношення системи права і системи законодавства.

Порівняльний аналіз основних властивостей і ознак системи права і системи законодавства дає змогу визначити їх співвідношення схематично.

Система права	Система законодавства
Відображає внутрішню будову права, його зміст	Відображає зовнішню будову права, його форму
Змістом є сукупність норм права	Змістом є сукупність нормативно-правових актів
Відображає стан розвитку суспільних відносин, тому має об'єктивний характер	Відображає волю законодавця, тому суб'єктивна за характером
Норми права об'єднуються в інститути, підгалузі та галузі права	Нормативно-правові акти об'єднані за галузями законодавства, які, у свою чергу, поділяються на інститути законодавства
Первинним елементом є норма права, що завжди має чітку структуру (диспозиція, гіпотеза, санкція)	Первинним елементом є нормативно-правовий акт
Структурні елементи(норми права) не мають назв статей, глав, розділів тощо	Структурні елементи (нормативно-правові акти) завжди мають назви розділів, глав, статей тощо

       

   56. Правова система: поняття, структура, ф-ції.

. Правова система – це сукупність узгоджених і повязаних юридичних засобів за допомогою яких, держава справляє нормативний вплив на суспільні відносини .Тип (сім’я) правової системи — сукупність національних правових систем держав, які мають спільні риси, що проявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку, домінуючих форм (джерел) і принципів права, систем права і систем законодавства, організації правових установ, насамперед судової системи, подібності правових категорій і понять.

Кожний тип правової системи складається із підтипів — груп правових систем, що характеризуються великою подібністю між собою. Наявність певних рис, які відрізняють одну групу правових систем від іншої у рамках конкретного типу, дозволяє розглядати їх як відносно самостійні.

Встановлення типів правової системи здійснюється шляхом їх класифікації, або типології.

        57.Типилогія правових систем світу.

Англосаксонська правова сім’я

Країни: Англія, Ірландія, Канада, Австра , Нова Зеландія, колишні колонії Англії.

Ознаки:Немає поділу на публічне і приватне.Немає диференціація на галузі

Право поділяється на загальне і право справедливості

Існує пріоритет процесуального права над правом матеріальним.

Немає галузевих інститутів.Норма права існує у вигляді відпрацьованого судового рішення з конкретної судової справи.

У нормах права немає поділу на імперативні та диспозитивні.

Система сучасного права англосаксонської сім’ї

загальне право право справедливост Загальне право створювалося в Англії королівськими суддями і являє собою систему прецедентів.

Право справедливості існує як система принципів права, поняття  добра, справедливості. Існує як спеціальна юрисдикція, що виникла.

     Ознаки  права справедливості1.  Особливе історичне походження

2.  Застосовувати  міг тільки лорд- канцлер3. Рішення по справі має об’єктивний характер

 Принципи англійського судочинстваПоділ на високе і нижче правосуддя

Рішення палати лордів становлять обов’язкові прецеденти Рішення  Високого суду обов’язкові для Нижчих судів.Джерела англосаксонського праваПрецедентиЗакони і підзаконні НПАЗвичаї Закон в англ. праві -  це джерело права, яке тільки доповнює і вносить поправку до судового рішення.Звичай – це джерело права, яке  має обмежене використання в правовій системі.

.Романо- германська сім’я Країни : Європа, окрім Англії, їхні колонії, СНД, в тому числі й Україна

 Ознаки:   1.В основу покладені принципи й поняття, сформульовані ще у римському праві.

2.Існує диференціація права на публічне і приватне3.Існує поділ права на галузі4.идентіводіл галузі на інститути.

5.Існує поділ норм права на елементи.6.Існує кодифікація  пава7.Основним джерелом права є НПА.

Публічне право -  сукупність тих галузей і інститутів, які визначають статус і порядок діяльності органів держави і відносини індивіда з державою.Приватне право- це галузі та інститути, що регулюють взаємовідносини  індивідів.

. Мусульманське право

У широкому розумінні – це нормативна частина шаріату, складовими частинами якого є юр. і реліг. У вузькому – це сукупність пр. норм, які регулюють стосунки між людьмиСистема мусульманського права складається з комплексів припису:

стосунки правомірних з Алахомстосунки між людьмистосунки між державою і різними організаціями

Види:право здійснення мусульманських обов’язківправо особистого статусу

кримінальне право цивільне право міжнародне судове право Ознаки:Беззастережна покірність настановамАллаха

Не надає великого значення юр. нормамІслам є основою створення системи права

Шаріат частина ісламу, сукупність норм мусульманського праваДержава надає обов’язковості та забезпечує виконання норм шаріату.

Приписи шаріату включають:Норми, що фіксують релігійну догматику ісламу

Норми,  що закріплюють основимусульманської етики і норм Правила поведінки між мусульманами і не мусульманами

             Основні ознаки шаріату: Охоплює релігію і моральне право

Має не територіальний, а персональних характер Можливість  використання приписів

мусульманського права відповідно до потреб певних груп, які перебувають  при владі.

Джерела мусульманського праванематеріальні джерела- воля Аллаха, вчинки Магомета

Матеріальні коран( вічна книга мусульман, яка міститьпроповіді Магомета

Сунна- зібрано оповіді про життя і діяння Магомета іджма (збірка одностайних рішень докторів ісламу)

кіяс (висновок, що робиться за аналогією у зв’язку з тим, що у корані і сунні немає конкретних правил поведінки.

 

 58. Поняття правого регулювання.

Правове регулювання — це здійснюване державою за допомогою права і сукупності правових засобів упорядкування суспільних відносин, їх юридичне закріплення, охорона і розвиток.

Ознаки правового регулювання:

1) правове регулювання — різновид соціального регулювання;

2) за допомогою правового регулювання відносини між суб'єктами набувають певної правової форми, яка має споконвічно державно-владний характер, тобто в юридичних нормах держава вказує міру можливої та належної поведінки;

3) правове регулювання має конкретний характер, тому що завжди пов'язане з реальними відносинами;

4) правове регулювання має цілеспрямований характер — спрямоване на задоволення законних інтересів суб'єктів права;

5) правове регулювання здійснюється за допомогою правових засобів, які забезпечують його ефективність;

        59. Сфера, основні напрямки та межі правового регулювання.

Сфера правового регулювання — це сукупність суспільних відносин, яку можна і необхідно впорядкувати за допомогою права і правових засобів.Ознаки сфери правового регулювання:

1) є соціальною, оскільки право регулює соціальні відносини, а не природні процеси (землетруси, тайфуни, фізико-хімічні явища та ін.)2) є тією сферою соціального простору, де існують суспільні відносини, які можуть врегульовуватися правом, тобто можуть пройти через волю і свідомість людей (не можна регулювати дії, вчинені в стані неосудності або фізичного примусу);

3) містить у собі сукупність конкретних суспільних відносин, які потребують врегулювання правом.

Види сфер правового регулювання за принципом співвідношення можливого і необхідного:

— сфера можливого правового регулювання — галузь суспільних відносин, яка може бути врегульована правом;

— сфера необхідного правового регулювання — галузь суспільних відносин, яка повинна бути врегульована правом.

Види сфер правового регулювання за характером юридичної діяльності:

— сфера законодавчого регулювання — галузь суспільних відносин, фактично регламентована правовими нормами (законодавча діяльність);— сфера регулювання, що реалізує право — галузь громадського життя, в якій фактично здійснюються правові норми (діяльність, що реалізує право). Види сфер правового регулювання за певними блоками суспільних відносин:

1) сфера економічних, головним чином майнових, відносин: виробництво, обмін, розподіл. Ці відносини (власності, розподілу, обміну, оплати праці тощо) складають економічну основу суспільства, його каркас і потребують упорядкування;

2) сфера політичних, головним чином управлінських, відносин усередині країни і на міжнародній арені.

Основні напрямки правового регулювання: закріплення і охорона нових суспільних відносин.

      60. Способи, методи, типи , види правового регулювання

Види сфер правового регулювання за певними блоками суспільних відносин:

1) сфера економічних, головним чином майнових, відносин: виробництво, обмін, розподіл. Ці відносини (власності, розподілу, обміну, оплати праці тощо) складають економічну основу суспільства, його каркас і потребують упорядкування;

2) сфера політичних, головним чином управлінських, відносин усередині країни і на міжнародній арені. Ці відносини (управління справами суспільства і держави з боку громадян, держави, її органів) складають політичну основу суспільства, охоплюють три гілки державної влади — законодавчу, виконавчу, судову. Управління суспільством здійснюється за допомогою механізму субординації (панування — підкорення). У тій частині, де управлінські відносини збігаються з майновими (управління економікою), вони належать до першого блоку;3) сфера соціально-культурних, у тому числі особистих немайнових, відносин належить до галузі, охорони здоров'я, освіти, культури, науки, соціального забезпечення. Її складають відносини (з приводу освіти, медичної допомоги, наукової діяльності, заняття спортом тощо), що регулюються правом і не входять до сфери економічних і політичних відносин, випливають із охорони і захисту особистих прав і гідності громадян;

4) сфера судових і правоохоронних відносин, тобто відносин, пов'язаних з охороною (відверненням і припиненням порушень) суспільного порядку. Боротьбу з правопорушеннями насамперед ведуть такі органи держави, як органи внутрішніх справ, прокуратура, суд. Методи правового регулювання — це способи, засоби і прийоми, за допомогою яких правове регулювання здійснюється. Виділяють два основних методи правового регулювання.
Перший метод — метод децентралізованого регулювання — автономний. Він побудований на координації цілей та інтересів сторін у суспільних відносинах та застосовується для регламентації рівних за становищем (рівноправних) суб’єктів, які задовольняють свої приватні інтереси. Децентралізований метод правового регулювання, як правило, застосовується у приватно-правових галузях (цивільне, сімейне, трудове право).
Другий метод — метод централізованого, або імперативного, наказового регулювання.

В теорії права прийнято виділяти три основних способи правового регулювання.
1. Надання учаснику правових відносин суб’єктивних прав — уповноваження або дозвіл. Це — надання права на активні дії. Воно виявляється в делегуванні певних дозволів уповноваженій особі на здійснення нею певних дій (наприклад, власнику дозволено володіти, користуватись та розпоряджатись належною йому власністю на свій розсуд).2. Зобов’язання як припис виконувати певні активні дії (власник підприємства зобов’язується сплачувати податки)3. Заборона, тобто покладання зобов’язання утримуватись від заборонених дій, зобов’язання пасивно поводитись у передбачених законом випадках (заборона керувати транспортним засобом у стані сп’яніння).

 дві юридичні формули, на основі яких виділяють два типи правового регулювання.
Перша формула: дозволено все, крім того, що прямо заборонено в законі. Це — загальний дозвіл.

Друга формула правового регулювання звучить інакше: заборонено все, крім того, що прямо дозволено законом.

 

61. Загальна характеристика та структура механізму правового регулювання.

Механізмом правового регулювання називають систему взаємозв’язаних юридичних засобів, за допомогою яких здійснюється правове регулювання. Механізм правового регулювання — це спосіб функціонування єдиної системи правого регулювання, який розкривається через взаємозв’язки між її складовими елементами.

Механізм правового регулювання представляється як діяльність, “робота” складових елементів системи правового регулювання, спрямована на досягнення суспільно корисного результату, що виявляється у втіленні правових норм у життя. Він повинен розглядатись в єдності та у взаємодії всіх його складових як категорія не лише збірна, але й системна. Поняття механізму правового регулювання дозволяє систематизувати юридичні засоби правового впливу на суспільні відносини, визначити місце і роль того чи іншого юридичного засобу у правовому житті суспільства.

  62. Правоутворення, правотворчість, законотворчість: поняття і співвідношення.

Правоутворення- це всі форми і засоби виникнення , розвитку і зміни права , в тому числі і правотворчість.

Правотворчість- це правова форма діяльності держави з участю громадського суспільства (в передбачених законом випадках) по установленню (санкціонуванню), зміні, відміні юридичних норм. Правотворчість виражається у формуванні, систематизації, прийнятті і обнародуванні нормативно-правових актів

Законотворчість — важлива складова частина правотворчості, яка закінчується прийняттям законів.

              63. Стадії правотворчого процесу.

Правотворчий процес — система взаємозалежних процедур (стадій) при ухваленні, зміні як законів, так і підзаконних актів. Стадії правотворчого процесу, у свою чергу, можуть бути розбиті на ряд етапів.

Стадії правотворення і правотворчого процесу:

1.  Передпроектна стадія- формування юридичного мотиву про необхідність внесення змін до чинної системи норм права — відбувається на рівні правосвідомості в результаті виявлення волі народу (колективу), об’єктивно зумовленої потребами його соціального життя;-  правотворча ініціатива (фр. initiative — почин) — обґрунтування юридичної значущості правової регламентації — видання нормативно-правового акта.

Цей етап правотворення характеризується дією об’єктивних чинників і становить підготовчу стадію правотворчості;2.  Проектна стадія - ухвалення рішення про підготовку проекту нормативно-правового акта;

-  розробка концепції проекту нормативно-правового акта і підготовка його тексту (або доробка проекту, внесеного в порядку правотворчої ініціативи), тобто юридичне формулювання волі народу (колективу) у вигляді норм права.

         64. Законодавча техніка: поняття і види.

Законодавча техніка — це система правил, прийомів і методів роботи з підготовки і видання законодавчих актів.

Залежно від рівня законотворчої діяльності: техніка створення законів на федеральному рівні (федеральна законодавча техніка);
техніка створення регіональних законів (регіональна законодавча техніка).
2. У залежності від стадії законотворчості:техніка підготовки концепції законопроекту (техніка концептуальної розробки проекту);
техніка написання і оформлення законопроекту;техніка опублікування законопроекту;
техніка систематизації законодавчих актів. 3. У залежності від ступеня обов'язковості законодавчих актів:
техніка створення загальнообов'язкових законодавчих актів; техніка створення рекомендаційних (модельних) законів.
4. Залежно від різновиду законодавчого акта: техніка створення закону про поправку до Конституції
техніка створення Конституційного закону; техніка створення кодексу
техніка створення Федерального закону; техніка створення основ законодавства;
техніка створення Конституції (Основного закону) суб'єкта техніка створення закону суб'єкта 5. У залежності від функціонального призначення створюваного законодавчого акта: техніка створення закону про внесення змін і доповнень до інший закон;
техніка створення нової редакції закону; техніка створення закону про введення в дію іншого закону;
техніка створення закону про ратифікацію або денонсацію міжнародного договору РФ;
техніка створення закону про визнання такими, що втратили чинність окремих нормативних правових актів.

65. Поняття та ознаки правовідносин.

Правовідносини — це врегульовані нормами права вольові суспільні відносини, що виражаються в конкретному зв'язку між правомочними і зобов'язаними суб'єктами — носіями суб'єктив-них юридичних прав, обов'язків, повноважень і відповідальнос-ті — і забезпечуються державою.

Ознаки правовідносин:
1. Становлять різновид суспільних відносин, соціальний зв'язок.

2. Є ідеологічними відносинами — результатом свідомої діяль-ності (поведінки) людей.

3. Є вольовими відносинами, які проявляються вдвох аспектах:
а) у втіленні в них волі (інтересу) держави, оскільки право відносини виникають на підставі правових норм;
б) у втіленні в них волі (інтересу) учасників правовідносин вони зв'язані предметом інтересу, досягненням його результат.

4. Виникають, припиняються або змінюються, як правило, на основі норм права у разі настання передбачених правовою нор-мою фактів.

      66. Класифікація правовідносин.

1. За функціональною спрямованістю норм права — на регулятивні та охоронні
Регулятивні відносини, у свою чергу, поділяються на правовідносини активного типу (виражають регулятивно-динамічну функцію права, складаються на основі зобов’язуючих або уповноважуючих норм права) і правовідносини пасивного типу (виражають регулятивно-статичну функцію права, складаються на основі норм-заборон).2. За рівнем індивідуалізації суб’єктів — відносні, в них точно визначені права і обов’язки учасників так само, як і самі учасники (на приклад, кредитор і боржник, покупець і продавець, суддя і підсудний тощо), та абсолютні — в цих правовідносинах визначена лише одна сторона — уповноважена, а всі інші (“всякий і кожний”) є зобов’язаними відносно цієї особи (наприклад, власник майна, а всі інші особи зобов’язані утримуватись від порушення його права власності. Те саме можна сказати і про право на життя3. За галузями права — конституційні, шлюбно-сімейні, адміністративні, кримінально-процесуальні, трудові, цивільні тощо. За галузевою ознакою можна виділити правовідносини матеріальні і процесуальні. Матеріальні правовідносини виникають на основі норм матеріального права і регулюють суспільні відносини безпосередньо. Процесуальні правовідносини виникають на основі норм процесуального права і носять організаційний характер.
4. За кількістю суб’єктів — прості (беруть участь два суб’єкти) та складні (правовідносини між трьома і більше суб’єктами).5. За розподілом прав і обов’язків між суб’єктами — односторонні, кожна сторона має або лише права, або лише обов’язки (наприклад, громадянин зобов’язується сплачувати податки, а держава має право їх отримувати) та двосторонні, кожна сторона має і права, і обо-в’язки (наприклад, покупець і продавець. Таких відносин більше)Односторонніми і двосторонніми правовідносинами також називають відносини, в яких бере участь відповідно один суб’єкт (наприклад, заповіт або дарування є односторонньою угодою), або два чи більше (купівля-продаж тощо).6. За волевиявленням сторін — договірні, для виникнення цих правовідносин потрібна згода як уповноваженої, так і зобов’язаної сторін (договір купівлі-продажу), та управлінські, для виникнення їх потрібна згода лише однієї уповноваженої сторони (накладання штрафу).
7. За тривалістю у часі — короткострокові (купівля-продаж) і довготривалі (шлюб, громадянство).

      67.Зміст правовідносин: суб*активне право і юридичний оов*язок.

Зміст правовідносин — це сукупність суб'єктивних прав і юридичних обов'язків учасників даних правовідносин.

 під суб'єктивним правом слід розуміти надану і охоронювану державою міру (межу) можливої (дозволеної) поведінки особи із задоволення своїх законних інтересів, передбачених об'єктивним правом.

Юридичний обов'язок являє собою передбачену законом необхідність певної поведінки однієї особи — суб'єкта правовідносин в інтересах іншої особи, що має відповідне право.Юридичний обов'язок виступає як особливий, передбачений законом вид поведінки однієї, зобов'язаної особи стосовно іншої особи, що має відповідні права.Таким чином, порівнюючи суб'єктивне право і суб'єктивні юридичні обов'язки, підкреслимо: якщо змістом перших є міра припустимої, дозволеної поведінки, то змістом інших — міра обов'язкової поведінки. Залежно від характеру норм права і їх змісту зобов'язаній особі в одних випадках належить здійснювати певні, передбачені нормою права дії на користь управленої особи, в інших випадках — утриматися від вчинення заборонених нормами права дій.

Суб'єктивні юридичні обов'язки, як і суб'єктивні права, суворо персонофіковані. Вони адресовані не абстрактній особі чи особам, а покладаються на конкретного учасника чи учасників цілком визначених, конкретних правовідносин.

68. Юриличні факти та їх класифікація.Юридичні факти — це конкретні життєві обставини, з якими норми права пов'язують виникнення, зміну або припинення правовідносин.Юридичні факти розподіляються на діяння та події Юридичні дії — це вчинки людини, акти державних органів, пов’язані з волевиявленням суб’єктів правовідносин. Юридичні дії в свою чергу поділяються на правомірні та протиправні. Правомірні дії відповідають приписам юридичних норм, у них виражається правомірна (відповідно до законодавства) поведінка.У свою чергу правомірні дії поділяються на юридичні вчинки та юридичні акти.Протиправні дії суперечать правовим приписам, завдають шкоди інтересам суспільства і держави. Юридичні події — це явища природи, виникнення і розвиток яких не залежать від волі суб'єктів права. (наприклад, досягнення особою певного віку). В той же час, по-перше, багато подій лише на початку можуть залежати від волі людини (народження людини, її смерть, пожежа тощо). По-друге, розвиток науки і техніки збільшує можливості людини впливати на природні явища і процеси. Явища, що не залежать від волі і свідомості людини, не залишаються незмінними, відповідно скорочується або збільшується й галузь юридичних подій в класичному визначенні Юридичні факти, крім того, класифікуються за іншою ознакою: -правотворчі — юридичні факти, з якими норми права пов'язує виникнення правовідносин (наприклад, наказ ректора про зарахування абітурієнта К. до вузу). -правозмінні — юридичні факти, з якими норми права пов'язує зміна правовідносин (наприклад, наказ ректора про переведення студента К. з очної на заочну форму навчання);-правоскасувальні — юридичні факти, з якими норми права пов'язує припинення правовідносин (наприклад, наказ ректора про видачу студенту К. диплома про закінчення вузу).

      69. Правосвідомість: поняття, структура, види.

Правосвідомість — форма суспільної свідомості, що містить в собі сукупність поглядів, почуттів, емоцій, ідей, теорій та концепцій, а також уявлень і настанов, які характеризують відношення особи, суспільної групи і суспільства в цілому до чинного чи бажаного права, а також до всього, що охоплюється правовим регулюванням.

Види правової свідомості За глибиною відображення правової дійсностіБуденна — це сукупність знань, ідей, теорій, концепцій, почуттів і емоцій та інших ідеологічних і психологічних якостей основної маси громадянського суспільства відносно діючого і бажаного права та правової системи.

Професійна — сукупіність юридичних професійних правових знань, почуттів, емоцій, оцінок, настанов, мотивів, які характерні для представників відповідної групи та формуються в результаті професійної діяльності і навчання.

Наукова — сукупність наукових знань, теорій, доктрин, оцінок, емоцій і почуттів юристів-науковців відносно існуючої і бажаної правової системи громадянського суспільства.

За ступенем узагальнення

*      Індивідуальна — сукупність правових поглядів, почуттів, настроїв і переконань конкретного індивіда.

* Групова — це правова психологія і правова ідеологія , що характеризує ставлення до права, правових явищ, їх оцінку з боку соціальних груп, формальних і неформальних колективів, відображає їх загальні інтереси і потреби, їх співвідношення з інтересами всього суспільства.

* Суспільна — це правосвідомість, що характеризує ставлення до права всього суспільства, відображає його інтереси.Структура правосвідомості

*  Правова психологія — це сукупність почуттів і емоцій, що виражають ставлення індивіда, групи, суспільства до права, правових явищ. Це неусвідомлене або не до кінця продумане ставлення до права, правових явищ, що й є правосвідомістю, яка походить з повсякденної практики у процесі зіткнення з конкретними юридичними ситуаціями, а тому формується здебільшого стихійно, спорадично, безсистемне, тобто правова психологія не осмислена теоретично, не упорядкована логічно. В ній провідним елементом є емоції, а не понятійні форми відображення правової дійсності.

*  Правова ідеологія — це система правових принципів, ідей, теорій, концепцій, що відображають теоретичне (наукове) осмислення правової дійсності, усвідомлене проникнення в сутність правових явищ.

        70. Функції правосвідомості.Функції правовосвідомості

Функції правосвідомості — це основні напрямки її впливу на правові явища, правову систему в цілому. Основні функції правосвідомості:-когнітивна (пізнавальна, інформаційна) — припускає знання права, поінформованість про нормативні акти, зміст юридичних норм; без інформації про закон не може бути і ставлення до нього

-правостворююча (ціннісна, емоційна) — припускає ціннісне ставлення до законодавства, співвіднесення правових норм зі своїми поглядами на правове, обов'язкове, необхідне. Ця функція свідчить про те, що нормативно-правові акти виступають як зовнішнє вираження правосвідомості суспільства і законодавчих органів держави;

регулююча (настановча) — припускає співвідношення поведінки людей з чинною в суспільстві системою правових розпоряджень; мотиви і настанови стосовно поведінки, врегульованої правом — відповідно до правових дозволень і заборон.

          

          71. Деформації правосвідомості: правовий нігілізм і правовий ідеалізм.

Правовий нігілізм — деформаційний стан правосвідомості особи, групи, суспільства, який характеризується усвідомленим ігноруванням вимог закону, цінності права, зневажливим ставленням до правових принципів і традицій, однак виключає злочинний намір.Спеціальними засобами, що сприяють зведенню до мінімуму правового нігілізму, слід назвати:

-якість законів та інших нормативно-правових актів. Забезпечення належної ролі закону в системі правових актів

-авторитет державної влади і налагодженість механізму її дії. Наявність розвинутої державної структури, здатної забезпечити виконання права.

-високий рівень правосвідомості, який дозволив би закону працювати.

Правовий ідеалізм (романтизм) — один з проявів деформації правосвідомості, що характеризується таким станом правосвідомості громадян, зокрема посадових осіб державного апарату, при якому відбувається переоцінка реальних можливостей форм права впливати на суспільні відносини і процеси. Очікування від права результатів, які воно об'єктивно не здатне забезпечити, закономірно призводить з часом до розчарування в ньому і далі до нігілістичних поглядів і оцінок права.

          

72. Правова культура: поняття, структура, види, функції.

Правова культура — це різновид загальної культури, який становить систему цінностей, що досягнуті людством у галузі права і стосується правової реальності даного суспільства.

Структура правової культури має складний характер. Залежно від носія (суб'єкта) правової культури її поділяють на правову культуру суспільства, правову культуру соціальної групи і правову культуру особи. Кожному з цих суб'єктів притаманні свої цінності, характерні риси, функції і т. ін.Динамічна сторона правової культури може розглядатись як позитивний аспект правових процесів: правоутворення, правового мислення, правового регулювання, у тому числі правотворчості, реалізації норм права, правозастосування, правомірної поведінки.

Розрізняють наступні функції:1. Пізнавальна — спрямована на оволодіння особою правовими знаннями, формування власних переконань з метою вірного їх застосування у практичній діяльності та набуття навичок правового мислення.

2. Регулятивна — забезпечує відповідність поведінки особи правовим приписам на підставі отриманих правових знань і відповідних правових переконань особи чи колективу.3. Ціннісно-нормативна — спрямована на визначення стану законності і правопорядку в державі з точки зору реалізації суб'єктами правових відносин чинного законодавства.

4. Комунікативна — дає змогу особі на підставі набутих знань зорієнтуватися у правовому просторі з метою забезпечення безконфліктного співіснування з іншими суб'єктами.

5. Прогностична — дозволяє прогнозувати розвиток чинного законодавства, правових інститутів у державі.

6. Виховна — забезпечує свідоме та поважне ставлення особи до вимог чинного законодавства.

Правова культура поділяється на види за наступними критеріями:

1. За суб'єктним складом: правова культура суспільства — охоплює всі правові явища у динаміці їх розвитку

2. За рівнями та глибиною пізнання правових явищ3. За характером існування правової культури: відкрита, тобто така, що взаємодіє з іншими правовими культурами, сприймаючи її надбання; закрита — та, що уникає взаємодії з іншими правовими культурами, обмежуючись власними надбаннями як єдино вірними.4. За характером прояву: зовнішня правова культура, змістом якої є юридична діяльність та її наслідки; внутрішня — особисті переконання, почуття та уявлення про правові категорії.

73. Поняття, функції та методи правового виховання.

Правове виховання — це цілеспрямований постійний вплив на людину з метою формування у неї правової культури і активної правомірної поведінки.

Функції правового виховання:
1) передача виховуваним (індивідам, громадським групам) певної суми правових знань, навичок, умінь;
2) формування правових ідей, почуттів, переконань у правосвідомості виховуваних, вироблення правової настанови на правомірну поведінку;

 74. Форми реалізації права.

      75. Прогалини у праві: поняття та способи їх усунення і подолання.

Прогалини у праві — це повна чи часткова відсутність у чинному законодавстві необхідних юридичних норм.

Прогалини у праві можуть бути усунені шляхом їх ліквідації чи подолання. Усунення прогалин має місце у процесі правотворчої діяльності шляхом прийняття нових норм права.Подолання прогалин можливе у процесі правозастосовчого процесу за допомогою застосування аналогії. Розрізняють аналогію права та аналогію закону.

Аналогія закону — рішення конкретної юридичної справи на основі правової норми, розрахованої не на даний, а на подібний випадок. Аналогія закону дає можливість вирішувати конкретну життєву ситуацію при відсутності норми, яка її безпосередньо регламентує, на основі іншої норми цієї ж або іншої галузі права, яка регулює аналогічні чи близькі за змістом відносини.

У процесі застосування аналогії закону має бути дотримано ряд вимог:

1) спочатку потрібно визначити, що ситуація, яка потребує вирішення має юридичний характер та повинна бути розв'язана за допомогою правових засобів;

2) необхідно переконатись, що у законодавстві відсутня норма, яка безпосередньо може регулювати даний випадок та на основі якої можна вирішити справу;

3) визначити норму права, яка регулює аналогічні випадки, та на її основі вирішити справу;

4) дати мотивоване обґрунтування причин застосування аналогії саме у даному конкретному випадку.

Застосування аналогії закону повинно здійснюватись з дотриманням певних принципів:

1) Законності, тобто прийняття рішення повинно здійснюватись у межах повноважень органу правозастосування, за процедурою, встановленою законом, та у передбаченій законом формі.

2) Обгрунтованості — даний принцип вимагає застосування аналогії закону лише на основі знань про об'єктивно істинні юридичні факти, які передбачені гіпотезою норми права.

3) Доцільності — потрібно вибрати саме ту норму, яка найефективнішим та найоптимальнішим способом дасть можливість досягти мети правового регулювання.

Застосування аналогії закону не є способом довільного вирішення справи. Прийняття рішення здійснюється відповідно до державної волі, яка відображена як у правовій системі в цілому, так і в окремих правових нормах, що регламентують аналогічні відносини. За допомогою аналогії закону органи правозастосування не ліквідують прогалини у праві, а лише їх долають.

Інститут аналогії закону не застосовується в адміністративному та кримінальному праві.

Аналогія права — це вирішення конкретної юридичної справи на основі загальних принципів права (справедливості, рівності перед законом та судом тощо). Даним шляхом можливо ліквідувати прогалини у праві за умови відсутності норми права, яка б регулювала даний вид суспільних відносин, чи аналогічні випадки у всіх суміжних галузях права.

     76. Правові колізії.

  77. Застосування права як особлива форма реалізації права.

застосування права — це владна діяльність компетентних органів держави та посадових осіб з підготовки та прийняття індивідуальних рішень у юридичній справі на основі юридичних фактів та конкретних правових норм.

Застосування норм права має певні особливості:

— це діяльність, яка здійснюється відповідними державними органами чи за їх делегуванням громадськими структурами. (Наприклад: органами законодавчої влади, прокуратури, суду, виконавчої влади, громадськими організаціями.);

— їй притаманний державно-владний характер (акти, що видаються у процесі правозастосування є юридичними, невиконання їх тягне застосування державного примусу);

— вона завжди має активний характер, спрямована на виникнення, зміну, припинення правовідносин;

— здійснюється в особливих процесуальних формах;

— завершується прийняттям правозастосовчих актів, де фіксуються індивідуально конкретні приписи.

За допомогою правозастосовчої діяльності здійснюється два завдання: організація виконання приписів правових норм; забезпечення реакції з боку державних органів за порушення приписів норм права.

 78. Стадії застосування права.

Процес правозастосування визначається як діяльність, що реалізується у певній послідовності дій, які отримали назву стадії правозастосування.

Розрізняють три стадії правозастосовчої діяльності:

1. Встановлення фактичних обставин справи.

2. Підбір та аналіз правових норм як юридичної основи справи.

3. Вирішення юридичної справи та оформлення прийнятого рішення.

79.Акти застосування права: поняття, онаки, види.

Акт застосування норм права (правозастосовний акт) – це індивідуальний правовий акт-волевиявлення (рішення) уповноваженого суб'єкта права (компетентного державного органу або посадової особи), що встановлює (змінює, припиняє) на основі юридичних норм права і обов'язки учасників конкретних правовідносин або міру відповідальності конкретних осіб за вчинене ними правопорушення.

Види актів застосування норм права За формою зовнішнього вираження:

1) письмовий акт (таких більшість). Письмовий акт може бути, як мінімум, двох видів:

а) окремий документ (вирок суду);б)  резолюція за матеріалами справи (затвердження прокурором обвинувального висновку);

2) усний акт (виклик понятих);3)  конклюдентний акт – акт дії (наприклад, застосування працівниками міліції табельної зброї або застосування жестів міліціонером-регулювальником дорожнього руху).

За способом прийняття:1) колегіальні;

2) одноособові.За суб'єктами прийняття:

•     акти парламенту;•     акти глави держави;

•     акти виконавчих органів;•     рішення загальних судів;

•     акти арбітражу;•     акти нотаріату;

•     акти прокурорського нагляду;•     акти місцевих (муніципальних) органів влади;•     акти керівників підприємств, військових частин тощо;•     акти уповноважених органів громадських організацій тощо. Акти застосування норм права приймаються практично всіма органами держави.За юридичною формою:

•   укази;•   постанови;•   розпорядження;•   накази;•     ухвали (суду та ін.);•     протести, подання, розпорядження, вироки, рішення.

За функціями у правовому регулюванні (або функціями права):1)  регулятивні -- офіційно підтверджують або визначають права та обов'язки сторін, викладені в диспозиції регулятивних норм (наприклад, свідоцтво про реєстрацію шлюбу);

2) охоронні – встановлюють міру юридичної відповідальності відповідно до санкції охоронних норм (наприклад, квитанція про сплату штрафу).

         80. Поняття та значення характеристика тлумачення норм права.

Тлумачення норм права (інакше: інтерпретація норм права) – це розумова інтелектуальна діяльність суб'єкта, пов'язана зі встановленням їх точного значення (змісту).Тлумачення норм складається з двох елементів: зясування (для себе), роз’яснення (для інших)

Мета діяльності, пов'язаної з тлумаченням норм права:

- правильне і однакове розуміння;– правильне і однакове застосування.

Офіційне тлумачення норм права є обов'язковим для тих актів, які з погляду компетентного органу мають потребу в додатковому роз'ясненні в зв'язку з ускладненнями, що виникли, або неправильною практикою їх застосування.

Необхідність тлумачення обумовлена такими причинами.

1.Неповним охопленням юридичними нормами фактичних умов життя

2.Невизначеним характером норми права, наявністю спеціальних, насамперед оціночних, понять і визначень, у яких нелегко розібратися юридичне непідготовленій людині без спеціального тлумачення

3.Нечіткістю, схематизмом, помилковістю нормативних положень як результат у недогляду, недбалості правотворчих органів

4.Необхідністю тлумачення норм права іноді випливає із змісту самого нормативного акта.

Тлумачення норм права не містять самостійних норм права. Воно лише встановлює зміст і сферу дії акта, що тлумачиться, права і обов’язки суб’єктів права, вказує як зміна умов, поява нових фактів впливають на застосування норми права. Тлумачення норм права не має самостійного значення у відриві від акта і цілком поділяє його долю.

Найважливішим правилом особи правилом особи, яка здійснює тлумачення є таке: чим недосконаліший закон, тим досконаліше має бути роз’яснення.

      81. Способи тлумачення норм права.

1офіційне(Це сформульоване у спец. акті роз’яснення змісту і мети НП,яке здійснюється уповноваженими орг. і має обов’язкове значення)2неофіційне(це роз’яснення дійсного змісту НП яке не має обов’язкового з-ння)

Офіційне поділяється-1Нормативне(роз’янення дійсного змісту НП,що має загальнообов’язковий характер і неодноразово вик. у юрид. практиці)-Автентичне(тлумаченняя при якому НП тлумачить той суб’єкт який її видав),Легальне(тлумачення НП уповноваженим згідно закону орг.)2Казуальне(Тлумачення НП яке має обов’язкове значення лише за конкретного випадку і стосується осіб,які мають до нього певне відношення)-Судове(Тлумачення здійснюється певними  суд. орг. при розглядіконкретнихсправ),Адміністративне(Здійснюється міністерствами,відомствами,місцевою держ. адміністрацією)

Неофіційне под.-1Доктринальне(тлумачення НП здійснюється науковцями у наук. закладах)2Компетентне(здійснюється особами які мають певний юридичний досвід і освіту)3Побутове(Роз’яснення всіма суб’єктами які не мають юрид освіти та практики)

Способи:Мовний(здійснюється шляхом дослідження нп з погляду з-ння мовознавчих конструкцій і правил)Логічний(здійснюється шляхом вик. законів логіки)Систематичне(Залежить від місця яке НП посідає в НОРМ. акті)Історичне(здійснюється на

основі дослідження і врахування певних іст. умов за яких воно прийняті)Цільовий

     82.Акти тлумачення норм права: поняття та види норм.

Акт тлумачення норм права— це акт-документ, який містить роз’яснення змісту і порядку застосування правової норми, сформульоване уповноваженим органом у рамках його компетенції, і має обов’язкову силу для всіх, хто застосовує норми, що роз’ясняються.

Акти тлумачення норм права можна поділити на види відповідно до різних критеріїв:

—  за галузевою належністю норми, що тлумачиться, — акти тлумачення конституційного, цивільного, кримінального права тощо;

—  за структурними елементами норми, що тлумачиться, — акти тлумачення гіпотези, диспозиції, санкції;

- за юридичною формою вираження — постанови, укази, накази, роз’яснення та ін.;

— за сферою дії — нормативні, казуальні;

- за «авторством» норми, що тлумачиться: а) акти автентичного тлумачення,

6) акти легального (делегованого) тлумачення.

- за повноваженнями інтерпретатора: інтерпретаційні акти правотворчих органів	інтерпретаційні акти правозастосовних органів
- засновані на правотворчих повноваженнях інтерпретатора, згідно з якими наділяються певною формою; містять нормативні (загальні) роз’яснення; мають юридичну силу, однакову з юридичною силою правотворчих актів даного органу (наприклад, постанова Верховної Ради України)	- засновані на правозастосовних повноваженнях інтерпретатора, згідно з якими наділяються певною формою; містять правила застосування норм права, сформульовані в результаті узагальнення юридичної практики (наприклад, постанова Пленуму Верховного Суду України і Вищого арбітражного судуУкраїни, вказівка з питань розслідування Генерального прокурора України)

       83. поняття, зміст, вимоги до законності.

Законність — це багатоаспектне (принцип, метод, режим) соціально-правове явище, що характеризує організацію і функціонування суспільства і держави на правових засадах.

Законність є принципом діяльності державних органів, громадських організацій, комерційних корпорацій, посадових осіб, громадян. Принцип законності притаманний лише демократичним державам, оскільки він є антиподом сваволі і беззаконня, припускає пов'язаність всіх органів держави правовими нормами, дії в їх рамках і в ім'я їх реалізації. Разом з тим з боку діяльності держави законність виступає як певний метод державного управління суспільством, тобто воно здійснюється виключно правовими засобами. Законність характеризується поєднанням двох ознак.

зовнішньої (формальної) — обов'язком виконувати розпорядження законів і підзаконних правових актів державними органами, посадовими особами, громадянами і різними об'єднаннями:

внутрішньої (сутнісної) — наявністю науково обгрунтованих і відповідних праву законів; якістю законів.

     84. поняття, основні риси правопорядку.

правопорядок – це частина системи суспільних відносин, що врегульовані нормами права і перебувають під захистом закону та охороняються державою.

Правопорядок – стан (режим) правової упорядкованості (вре-гульованості і погодженості) системи суспільних відносин, що складається в умовах реалізації законності Основні ознаки правопорядку.

1) закладається в правових нормах у процесі правотворчості;

2)  спирається на принцип верховенства права і панування закону в галузі правових відносин;

3) встановлюється в результаті реалізації правових норм, тобто здійснення законності у діяльності з реалізації права;

4) створює сприятливі умови для здіснення суб'єктивних прав;

5)  припускає своєчасне і повне виконання всіма суб'єктами юридичних обов'язків;

6)  вимагає невідворотності юридичної відповідальності для кожного, хто вчинив правопорушення;

7)  встановлює сувору громадську дисципліну;

8) припускає чітку та ефективну роботу всіх державних і приватних юридичних органів і служб, насамперед правосуддя;

9) створює умови для організованості громадянського суспільства і режим сприяння індивідуальній свободі;

10)  забезпечується всіма державними заходами, аж до примусу.

    85. Основні шляхи зміцнення законості.

Законність і правопорядок — основа нормального життя суспільства. Тому їх зміцнення — одне з головних завдань, що стоять перед суспільством, один з основних напрямів діяльності держави, її функція. Зміцнення законності, боротьба зі зростаючою злочинністю — життєво важлива справа.

Основними напрямами діяльності держави по зміцненню законності і правопорядку є переконання (підвищення правосвідомості громадян і посадових осіб), правове виховання, профілактика правопорушень, суспільний вплив на порушників і застосування до них примусових заходів; підвищення ролі громадянського суспільства в забезпеченні законності і правопорядку.
Зміцнення правопорядку в суспільстві неможливе без забезпечення законності в діяльності самого державного апарату, без ліквідації таких негативних явищ, як корупція, вседозволеність, байдужість до життєвих проблем громадян. Без запровадження режиму законності та правопорядку створення правової держави в Україні неможливе.

 86. Поняття правопорушення.

правопорушення — це протиправне, винне, суспільно небезпечне або шкідливе діяння (дія або бездіяльність) деліктоспроможного суб'єкта, яке спричиняє шкоду інтересам суспільства, держави або особи.

Правопорушенню властиві такі ознаки:

1) Має протиправний, неправомірний характер, тобто суперечить нормам права, являє собою порушення заборон, зазначених у законах та підзаконних актах, зловживання суб'єктивним правом, перевищення компетенції.

2) Має суспільно шкідливий або суспільно небезпечний характер.

3) Виражається у поведінці у вигляді дії ( крадіжка, розбій) або бездіяльності (залишення особи у безпорадному стані). Думки, наміри, переконання, які зовні не виявилися, не визначаються чинним законодавством як протиправні.

4) Має свідомо вольовий характер, тобто у момент скоєння залежить від волі та свідомості учасників, здійснюється ним добровільно.

5) Є винним діянням. Вина — це психічне ставлення особи до свого діяння та його наслідків.6) Причинний зв'язок між діянням та спричиненими наслідками.

7) Спричиняє застосування до правопорушника заходів юридичної відповідальності.

87. Види правопорушення.

правопорушення класифікуються за: а) ступенем суспільної небезпеки – на злочини і провини; б) належністю норм права, які порушуються, до відповідних галузей права: кримінальні, цивільні, адміністративні, правопорушення у сфері трудового законодавства і інші); в) колом осіб – особові і колективні; г) за характером правових приписів –нормативно-правові і дисциплінарні; д) в залежності від характеру цивільно-правового порушення – договірні і позадоговірні правопорушення; е) правопорушення у сфері суспільного життя (в сфері соціально-економічних відносин, в суспільно-політичній сфері, в сфері побуту і дозвілля).
Найбільш поширеною класифікацією правопорушень є їх поділ за ступенем суспільної небезпеки, коли правопорушення поділяються на злочини і проступки. Головними критеріями їх поділу являється, по-перше, характер і ступінь суспільної шкідливості, яка , в свою чергу, визначається цінністю об’єкта протиправного посягання, змістом протиправного діяння, обстановкою, часом, способами (насильницькими чи ненасильницькими), розміром і характером завданої шкоди, формою і ступенем вини правопорушника, інтенсивністю протиправних дій, їх мотивацією, особистими характеристиками правопорушника і ін.; по-друге, суб’єктивний фактор, який в значній мірі здійснює вплив на визнання того чи іншого діяння в якості протиправного.

         88. Поняття та ознаки правопорушення.

Юридична відповідальність — різновид соціальної відповідальності, який закріплений у законодавстві і забезпечуваний державою юридичний обов'язок правопорушника пізнати примусового позбавлення певних цінностей, що йому належать.

1. Спирається на державний примус у формі каральних і правовідновлюючих (компенсаційних) способів.

2. Виражається в обов'язку особи зазнавати певних втрат — позбавлення конкретних благ особистого (позбавлення волі, посади та ін.), організаційного і майнового характеру (конфіскація майна, штраф) за свою вину, тобто нести кару, яка є новим, додатковим, юридичним обов'язком, що не існував до правопорушення.

3. Настає лише за вчинені або вчинювані правопорушення у разі встановлення складу правопорушення. Ця вимога є обов'язковою при покладанні кримінальної або адміністративної відповідальності. Суб'єктом юридичної відповідальності може бути лише особа (фізична або юридична), винна в порушенні правових розпоряджень.

Акцентуємо увагу на тому, що юридична відповідальність настає за віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу (ст. 60 Конституції України).Не є правопорушеннями необхідна оборона, крайня необхідність, професійний ризик.

4. Здійснюється компетентним органом у суворій відповідності з законом, а саме — з санкціями норм права, якими встановлюються вид і міра втрат. Юридична відповідальність є реалізацією санкції правової норми в конкретному випадку стосовно конкретної особи.5. Здійснюється в ході правозастосовної діяльності за дотримання певного процедурно-процесуального порядку і форм, встановлених законом (цивільним процесуальним і кримінально-процесуальним законом про адміністративні правопорушення). 

   89. Види юридичної відповідальності.

За галузями права:Кримінальна,Адмін.,Цивільна,дисциплінарна,Матеріальна

Кримінальна-настає за вчинений злочин і передбачається крим кодексом,застосовується тільки в судовому порядку

Адмін-накладається за здійснені правопорушення і передбачає штрафи,попередження,застосовується орг. держ управління

Цивільна-застосовується при порушені обов’язків зазначених у договорах

Дисциплінарна-здійснюється у формах накладання дисциплінарних стягнень за порушення правил трудового розпорядку

Матеріальна-різновид Ю.В. передбачений за майнову шкоду заподіяну працівникам підприємства чи установи.

   90. Підстави і цілі юридичної відповідальності.

Це сукупність обставин, наявність яких робить юридичну відповідальність можливою та повинною.Слід розрізняти підстави притягнення до юридичної відповідальності і підстави настання юридичної відповідальності.Підстави притягання до юридичної відповідальності – це сукупність обставин, наявність яких робить юридичну відповідальність можливою.Фактично підставою притягання до відповідальності є склад правопорушення. Підстви винекнення юридичної відповідальності – це сукурність обставин, наявність яких робить юридичну відповідальність повинною. Підставами настання юридичної відповідальності є такі обставини: 1.фактична підстава-факт здійснення соціально небезпечної поведінки..2.Нормативна підстава-наявність норм права яка забороняє таку поведінку і встановлює відповідні санкції.3.відсутнімть підстав для звільнення від відповідальності.4.процесуальна підстава- наявність правозастосовчого акту. 

1. І. Канта як предикат
2. Конституция Италии 1947 года и конституционные реформы
3. Власть и социальные нормы поведения человека в первобытном обществе
4. Беллевью в НьюЙорке мне приходится видеть слишком много человеческих страданий не только психически больн
5. ВВЕДЕНИЕ2
6.  Определение и порядок исчисления сроков5 2
7. Тема- Диалог эпох
8. Фауст
9. Формы и компоненты культурно-досуговой деятельности
10. Суздальская земля которая отделилась от Киева в 30х гг
11. Курсовая работа- Анализ ассортимента, конкурентоспособности и качества стеклянной посуды
12. Процесс формирования фонда заемных средств
13. Иноязычие как метакомпонент художественного текста
14. Социологическое анкетирование как метод оценки эффективности внутрикорпоративной газеты
15. Острый гематогенный остеомиелит нижней трети правой малоберцовой кости
16. рефератдисертації на здобуття наукового ступенякандидата хімічних наук Х
17. Франківському міському суді м
18. Реферат- Современные политические проблемы
19. PRODUCT MNGEMENT ISSUES FOR THE QUEENSLND FOUNDRY INDUSTRY lthough the foundry industry is trditionlly been viewed s dirty nd hzrdous modern foundry processes re reltively clen nd impcts re gener
20. Контрольная работа- Метрологические измерения

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе