Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
УДК І.Ф. Шумілова
канд. пед. наук, доцент
кафедри педагогіки
вищої школи, управління
навчальним закладом
та методики викладання
суспільствознавчих
дисциплін Бердянського
державного педагогічного
університету
Сутнісна характеристика загальнокультурної компетентності
майбутніх учителів гуманітарних спеціальностей
Анотація
У статті проаналізовано педагогічну літературу, праці з культурології, у результаті синтезу і узагальнення інформації представлено сутнісну характеристику поняття „загальнокультурна компетентність” в контексті проведеного дослідження. Автор статті виокремлює складові компоненти загальнокультурної компетентності майбутніх учителів гуманітарних спеціальностей.
Ключові слова: загальнокультурна компетентність, компетенція, компетентність, загальна культура, культура.
Аннотация
В статье проанализирована педагогическая литература, работы по культурологи, в результате синтеза и обобщения информации представлена сущностная характеристика понятия „общекультурная компетентность” в контексте проведенного исследования. Автор статьи выделяет составные компоненты общекультурной компетентности будущих учителей гуманитарных специальностей.
Ключевые слова: общекультурная компетентность, компетенция, компетентность, общая культура, культура.
Shumilova I.F. Essential characteristic of the general cultural competence of future teachers of humanities
Аnnotation
The article analyzes the pedagogical literature, the work of cultural studies the synthesis and synthesis of information provided essential characteristic of the concept of "general cultural competence" in the context of the study. The article highlights the constituent components of the overall cultural competence of future teachers of humanities.
Keywords: general cultural competence, competency, competence, general cultural, cultural.
Постановка проблеми. З’ясування педагогічної сутності поняття „загальнокультурна компетентність” (далі ЗКК) детермінує необхідність уточнення категоріально-понятійного апарату досліджуваного питання. Вказане термінологічне словосполучення репрезентує насамперед галузь вищої педагогічної освіти і представляє набір рис і особливостей особистості майбутнього вчителя згідно вимог професійно-педагогічної підготовки, а також є похідним від двох основних понять „культура” і „компетентність”.
Аналіз сучасних наукових досліджень. Систематизація сучасних уявлень про зміст, структуру та сутність ЗКК дає можливість виявити відмінність даного явища від родинних йому явищ ґрунтуючись на результатах аналізу філософської, педагогічної і психологічної літератури. А саме: загальна культура, загальнокультурна компетенція, загальнокультурна компетентність. У спеціальних дослідженнях здійснюються перші спроби наукового осмислення сутності феномену й інтерпретації змісту і структури ЗКК в Україні (Т.В. Несвірська, О.В. Овчарук, О.М. Олексюк, Г.Р. Шпиталевська, Л.М. Яковлева та ін., в Росії: Т.В. Єжова, І.О. Зимня, Н.Ю. Конасова, Н.Ю. Русова, С.Л. Троянська та ін.).
Мета статті – розглянути сутнісну характеристику ЗКК майбутніх учителів гуманітарних спеціальностей.
Виклад основного матеріалу. Розгляд суті загальнокультурної компетентності передбачає вирішення питання співвідношення таких понять як „компетенція” і „компетентність”. Аналіз довідникової і наукової літератури з питання досліджуваних категорій, визначення їх суттєвих ознак за допомогою логіко-аналітичного аналізу, контент-аналізу дає підстави стверджувати, що поняття „компетентність” є ширшим за поняття „компетенція”.
Компетенція – слово латинського походження, що означає добиваюсь, відповідаю, підходжу. В енциклопедичному словнику використовується у двох значеннях: як коло повноважень, наданий законом, уставом або іншим актом конкретному органу або посадовій особі, а також, як знання і досвід у тій або іншій галузі [10, С. 621)].
У тлумачному словнику С.І. Ожегова це поняття характеризується у двох значеннях: „коло питань, у яких хто-небудь добре обізнаний і коло чиїхось повноважень, прав” [7, С. 281]. Новий тлумачний словник української мови характеризує компетенцію як добру обізнаність з чим-небудь, а також коло повноважень якої-небудь організації, установи, особи [6].
Компетентність означає „підходящий”, „відповідний”, „узгоджений”, а компетенція – „узгодженість частин”, „сумірність”, „симетрія”. Етимологічний пошук сутності цього поняття представляє його використання для характеристики придатності особистості до діяльності в певній сфері [2].
Ми спираємось на висновки А.В. Хуторського щодо чіткого і конкретного визначення цим двом категоріям. Автор зазначає, що для розділення загального та індивідуального необхідно відрізняти синонімічне використання цих понять. На думку вченого, компетенція включає сукупність взаємопов’язаних якостей особистості, а саме: знань, умінь, навичок, способів діяльності, заданих по відношенню до певного кола предметів та процесів і необхідних для якісної продуктивної діяльності по відношенню до них. Компетентність – володіння людиною відповідною компетенцією, яка включає її особистісне ставлення до певного виду діяльності [12; 13]. Отже, компетенція – це задана вимога до підготовки фахівця, а компетентність – особистісна його якість. Тлумачення поняття „компетентність” передбачає володіння людиною певною компетенцією. Одним із смислів поняття компетентності є характеристика особистісних якостей людини, володіння компетенцією.
Компетентність визначає і характеризує рівень професіоналізму особистості, у нашому дослідженні, це рівень професіоналізму майбутнього вчителя гуманітарних спеціальностей. А досягнення компетентності відбуваються через здобуття майбутнім вчителем необхідних компетенцій, що становлять мету професійної підготовки вчителів гуманітарних спеціальностей.
Для обґрунтування наукових поглядів, провідних концептуальних ідей на досліджуваний феномен „загальнокультурна компетентність”, слід в першу чергу визначити ключові поняття, які надалі представлятимуть понятійне поле теорії. Нова понятійна база вивчення проблеми повинна гармонійно входити в контекст вже існуючих основоположних категорій педагогіки, а також враховувати передові досягнення сучасної наукової інноватики.
Вирішення проблеми внутрішньої структури загальнокультурної компетентності здійснювалось нами через дослідження питання суттєвості педагогічної культури, наповнення її певних ознак і властивостей. У зв’язку з цим, слід зазначити, що загальнокультурна компетентність, перш за все, забезпечує високий рівень педагогічної культури, що знаходить прояв у педагогічній майстерності, педагогічному спілкуванні та їх спрямованості на загальнокультурний розвиток як студентів так і учнів.
Педагогічна культура, на наш погляд, знаходить прояв у загальній культурі; культурології; літературі (українській, зарубіжній), мові; духовній культурі; професійно-етичних цінностях; професійно-значущих якостях спеціаліста, які виступають ознаками ЗКК.
У рамках нашого дослідження ключовим поняттям ЗКК є загальнокультурна діяльність, яка є важливою складовою педагогічної діяльності вчителя. Загальнокультурна діяльність спрямована на вирішення загальнокультурних завдань у таких видах діяльності вчителя: як навчання, виховання і освіта. У зв’язку з цим загальнокультурна діяльність вчителя, перш за все включає в себе такі основні, на нашу думку, напрями: соціально-педагогічну діяльність; інтелектуальну діяльність; суто професійну діяльність; морально-етичну діяльність. Як бачимо, це багатоплановий процес та результат формування загальної та специфічної педагогічної культури, які мають цілі, зміст, форми й методи.
Таким чином, загальнокультурну діяльність ми розуміємо як складний багатоплановий процес і результат підготовки майбутніх учителів гуманітарних спеціальностей спрямований, перш за все, на формування загальної культури майбутнього вчителя, розвиток духовної культури особистості вчителя, міжособистісних відносин, особливо формування світогляду. Успішне виконання загальнокультурної діяльності передбачає володіння вчителем загальнокультурною компетентністю, яку ми розуміємо як фактор формування педагогічної культури вчителя гуманітарних спеціальностей, що забезпечує реалізацію загальнокультурної діяльності у вирішенні педагогічних завдань за допомогою управління педагогічними умовами з її формування.
З метою визначення структурно-категоріальних елементів і сутнісних ознак ЗКК, у нашому дослідженні, звернемо увагу на їх характеристиці. Так, слово „культура” на протязі багатьох століть вживається як міра освіченості і вихованості людини. Філософи різних часів постійно зверталися до загальної культури людини, способу організації і розвитку її життєдіяльності, системи соціальних відносин, у прояві духовних цінностей, в сукупності відносин людей до природи, до людей і в решті решт до самих себе. Проблема загальної культури особистості, її розвитку і виховання посідає чільне місце у філософії різних епох.
Семантичне значення поняття „загальний” стосується і торкається усього, поширюється на всіх, на все в цілому, сукупність властивостей притаманна всьому: певного явища, процесу, об’єкта, феномену, що розглядається, вивчається. Так, поняття „культура” вживається для характеристики певної історичної епохи, конкретного суспільства, народностей і націй, також специфічних сфер діяльності, життя. У створенні людиною матеріальних і духовних цінностей. Протягом всієї історії розвитку філософської думки культура в тому чи іншому аспекті була предметом вивчення різними мислителями, літераторами, істориками. На думку німецького філософа і просвітителя ХІХ ст. І.Г. Гердера, розвиток культури складає зміст, напрям і сенс історичного процесу. Культура є розкриттям сутності людини в історичному русі, відповідно, її вищим і повним виразом виступає гуманізм. Саме культура з усією її багатогранністю була відкрита людиною. Суть і зміст культури відповідають призначенню людини, визначають місце людини в культурі.
У вузькому значенні культура – сфера духовного життя людей. Культура включає в себе предметні результати діяльності людей: машини, споруди, результати пізнання, витвори мистецтва, норми моралі, права тощо. Також людської сили і здатності, що реалізуються в діяльності: знання, уміння, навички, рівень інтелекту, морального і естетичного розвитку; світогляд, способи і форми спілкування людей. В основі розвитку матеріальної і духовної культури, які знаходяться в органічній єдності, лежить розвиток матеріального виробництва. Кожна суспільно-економічна формація характеризується певним типом культури, що змінюється з переходом від однієї формації до іншої, при цьому успадковується все цінне в культурі минулого [10, С. 677].
Отже, наукове обґрунтування загальнокультурної компетентності неможливе без сформованості у людини культури у широкому розумінні – сукупності практичних, матеріальних і духовних надбань суспільства, які відображають історично досягнутий рівень розвитку суспільства й людини і втілюються в результатах продуктивної діяльності. Отже, культура – це сфера духовного життя суспільства і має тісний зв’язок з вихованням і освітою. Навіть у перекладі з латині культура означає виховання, освіта, розвиток [1, С.185].
Існує велика кількість типів культур, які мають загальні, типові риси, що входять до її структури: національна, світова, міська, релігійна, соціальна, художня різновиди культури, особистісна тощо. Основні елементи загальної культури існують у двох видах матеріальному і духовному. Матеріальна культура – це світ речей, створених працею і розумом людей, що охоплює всі сфери виробничої діяльності людини та її результати: знаряддя праці, предмети побуту, житло, транспорт тощо. Духовна ж культура – це творчий досвід людства, втілений у сукупності нематеріальних об’єктів: мові, законах, звичаях, традиціях, міфах, знаннях, ідеях тощо. Духовна культура не може розвиватися без матеріальної бази, первинним орієнтиром якої є духовне начало. Невипадково, духовну культуру справедливо вважають домінантою структури культури. Найбільш значними формами духовної культури вважаються релігія, мистецтво, філософія, наука. Здобутком різних видів діяльності людини, які отримали високе суспільне визнання є духовні цінності. Духовна культура містить у собі інтелектуальну та духовну творчість.
Елементами духовної культури є: звичаї, норми, цінності, знання, інформація, значення. Сферами духовної культури вважають міфологію, релігію, мистецтво, науку і філософію.
Т.І. Туркот, досліджуючи поняття педагогічної культури звертає увагу на те, що духовна культура особистості постає основним епіцентром культури суспільства. Автор спирається на тлумачення П.М. Щербаня, який, виокремлюючи головні компоненти духовної культури особистості, наголошує на значенні національної самосвідомості та національної культури в її творенні. Так, стрижнями духовної культури науковець визначає: національну та моральну культури, визначальним чинником яких є національна самосвідомість. Яка знаходить прояв в інтелектуальній (знання, уміння, культура мислення, наукова організація праці), родинно-побутовій, художньо-етичній, політичній, а також в комунікативній (культура спілкування), екологічній, релігійній (релігійні традиції, толерантність до інших традицій, толерантність до інших релігій), правовій культурах [11].
Наукове обґрунтування загальної культури неможливе без розуміння природних здібностей і творчих сил людини, які знаходять свій прояв у типах і формах організації її життя і діяльності, у створенні нею матеріальних і духовних цінностей, що забезпечують високий рівень розвитку суспільства. Поняття „загальна культура” перемежовується з ознаками інших понять – „культурний розвиток”, „культурне життя”, „виховання”, „оброблення”, „освіта”, „освіченість”, „культурні цінності”, „свідомість”, „діяльність”, „творчість”, „активність”, „робота”, „праця”, „інтелектуальність”, „шанування”, „пошана”, „поклоніння”, „творення культури”, „самотворення”, „самототожність”, „самореалізація”.
Отже, культури поза людиною не існує, зрозуміти сутність культури можна лише через призму діяльності людини, народів загалом. Культура, розкриваючи і реалізуючи сутність буття людини, одночасно формує і розкриває цю сутність. Адже людина соціальною не народжується, а стає такою в результаті діяльності, під впливом процесів освіти і виховання, що і означає оволодіння культурою. Специфіка культури полягає в тому, що, як і праця, культура робить людину людиною, а також демонструє наскільки людина стала нею. Тобто культура є якісною характеристикою розвитку суспільства. Ступінь розвитку культури визначається її ставленням до свободи людини, а також тими можливостями, які вона надає особистості для її творчої самореалізації.
Культурологи А.Є. Прилуцька та В.М. Корабльова визначають дев’ять функцій культури: адаптаційну (надання можливості кожному пристосуватися до існуючих у суспільстві оцінок і норм поведінки); пізнавальну (ознайомлення людини зі знаннями, необхідними для визначення ціннісного ставлення до світу, бо саме культура накопичує знання про світ і надає можливості для засвоєння цих знань); ціннісну (аксіологічну) (надання можливості виробити ціннісні орієнтації людини, коригувати норми поведінки, ідентифікувати себе у суспільстві. Ця функція культури допомагає сформувати у людини певні потреби і ціннісні орієнтації, що визначає культурний рівень людини); інформативну (надання людині і суспільству певної інформації. Культура є засобом, що виробляє і запам’ятовує інформацію); комунікативну (виконання ролі передавання культурних цінностей, засвоєння яких неможливе без спілкування людей. Сам процес спілкування здійснюється за допомогою мови, музики, образотворчого мистецтва тощо); нормативну або регулятивну, (полягає у відпрацюванні і поширенні норм поведінки, які суспільство пропонує людині й у відповідності до яких формується спосіб життя людей, їх ціннісні орієнтації, поведінка. Зміст її полягає в тому, що культура впливає на поведінку людей, регулює їх вчинки та оцінки); виховну функцію (визначається тим, що кожна людина є продуктом власної культурної творчості, у процесі якої вона задовольняє матеріальні і духовні потреби, розвиває свої здібності, досягає певних життєвих цілей; світоглядну (основою якої є формування світогляду людини; цей процес відбувається через різні форми суспільної свідомості, які становлять зміст культури (міфологію, релігію, науку тощо); знакову або семіотичну (бачення культури як певної знакової системи. Без оволодіння цією системою зрозуміти досягнення культури неможливо. Найважливішим засобом пізнання культури є мова. Певні знакові системи потрібні для пізнання музики, живопису, театру тощо).
Слід зазначити, що у реальному житті функції культури тісно переплетені між собою та становлять єдиний процес поступального культурного розвитку людини [8].
Російська вчена І.О.Зимня характеризує зміст загальної культури з позиції особистісно-діяльнісного підходу, виокремлюючи шість основних напрямів, які представляють три глобальних плани її розгляду. План культури особистості складають – культура відносин і культура саморегуляції; план культури діяльності представлено культурою інтелектуальної діяльності і культурою предметної діяльності; план культури соціальної взаємодії людини з іншими людьми характеризують культура поведінки і культура спілкування. Кожне з цих напрямів виділяється в якості автономного, самостійного в загальній системі їх взаємозв’язку, взаємообумовленості і взаємодії достатньо умовно. У той же час явна їх різновекторна спрямованість. Три глобальних плани розгляду культури утворюють внутрішній, інтелектуально-афективно-вольовий, ціннісно-смисловий пласт загальної культури людини. Культура предметної діяльності, культура поведінки і культура спілкування представляють собою зовнішній контур, в реалізації якого виявляються особливості внутрішнього. Основні складові культури розглядаються науковцем в рамках кожного з шести вищеназваних напрямів культури як притаманні людині, яка знаходиться на кожній ступені освіти. В якості таких складових визначено: розуміння світу, (осмислення); знання світу і себе в ньому; уміння; творче перетворення або творення і готовність людини до подальшого розвитку. При цьому визначення цих складових автор співставляє з такими термінами як „роблення”, „творення” (В.Т. Кудрявцев), „умілість” (В.Т. Кудрявцев, Е. Еріксон).
У проведеному дослідженні І.О. Зимня дійшла висновку, що визначальними (загальнокультурними) характеристиками дорослої людини (студента) є: 1) повага гідності іншої людини і збереження власної гідності у різнобічних ситуаціях соціальної взаємодії (побутового, професійного, суспільного), тобто культура особистості, саморегуляції; 2) адекватність людини (зовнішній вигляд, манера поведінки, спілкування) ситуаціям побутової, професійної, суспільної взаємодії, тобто культура побуту, труда, відпочинку, здорового способу життя, спілкування; 3) дотримання етно-соціокультурних традицій, звичаїв, норм, етикету в моно- і кроскультурній взаємодії, тобто культура нормативної поведінки, етикету, ставлення, соціальної взаємодії; 4) актуальна готовність використання загальнокультурного індивідуального фонду знань (гуманітарних, природничо-наукових, економічних, політичних, правових та ін.), сформованого змістом повної середньої та вищої освіти в процесі вирішення задач соціальної взаємодії, тобто культури інтелектуальної і предметної діяльності, культура інтелекту; 5) не насичуваність потреби у задоволенні і продовженні особистісного соціокультурного (морального, інтелектуального, естетичного та ін.) розвитку і саморозвитку, тобто культура саморегуляції, особистісного самовизначення; 6) орієнтування в основних ціннісно-смислових домінантах сучасного світу, країни, суспільства; в основних напрямках історії і збереження культурного життя світу, країни, (живопис, музика, література, архітектура та ін.), тобто загальноцивілізаційна культура; 7) соціальна відповідальність за себе, свою поведінку, відповідальність за благополуччя інших, тобто культура соціального побуту [3].
Отже, проведений вченою аналіз показав, що межі розповсюдження загальної культури особистості характеризуються глибоким змістовим наповненням і достатньо вагомі. Адже І.О. Зимня розглядає загальну культуру під кутом зору індивідуальної спрямованості особистості, яка знаходить прояв у соціальній взаємодії і творчій самореалізації у процесі діяльності.
У психолого-педагогічних дослідженнях сучасних українських педагогів загальну культуру особистості представлено, з позиції творення людиною „неповторного світу культури та власної долі” (І.П. Аносов, В.В. Молодиченко, Т.С. Троїцька [4]), як „рівень освіченості людей” (С.О. Сисоєва [9]), як „іманентну характеристику суспільства” (Л.М. Масол [5]).
На основі такого трактування сутності загальної культури особистості, у рамках нашого дослідження, ми звертаємо увагу на індивідуально-особистісному та діяльнісному вимірах формування ЗКК майбутніх учителів гуманітарних спеціальностей. Слід зазначити, що етимологія українського слова „культура” представляє конгломерат категорій педагогіки: виховання, освіти, освіченості, розвитку. І має генетичний зв’язок зі словами „вирощування”, „плекання” – дбайливий догляд живої істоти.
Так, у процесі освіти особистість, у нашому дослідженні – майбутній учитель гуманітарних спеціальностей, здобуває сукупність знань, умінь, навичок, досвіду, переконань, які характеризують зміст його професійної підготовки. Незаперечним є той факт, що у багатозначному явищі освіта виокремлюється, як процес, так і результат освіченості. Водночас результативність освіти доцільно розглядати з урахуванням праксеологічного (уміння, досвід), антропологічного (якості особистості), аксіологічного (цінності) компонентів [5, С.13].
Про зв’язок та невіддільність освіти і культури наголошують у своїх працях В.П. Андрущенко, В.С. Біблер, О.В. Бондаревська, Г.О. Балл, С.І. Гессен, С.У. Гончаренко, І.А. Зязюн, М.С. Каган, М.Д. Коул, М.В. Михайличенко, В.О. Огнев’юк, О.П. Рудницька, О.Я.Савченко, С.О. Сисоєва та ін. Так, С.І. Гессен підкреслює прикладне значення філософії освіти, завданням якої є філософське осмислення культурних цінностей. Сьогодні формується нова галузь філософської науки – філософія освіти, розвиток якої зумовлений передусім еволюцією основних філософських концепцій про роль людини у світі. Згідно із сучасними філософськими концепціями Людина стає центром наукової картини світу. Відповідно у цьому контексті потребує осмислення проблема «олюднення Людини» (І.А. Зязюн) у сфері освіти, проблема її гуманізації.
Вітчизняні дослідники Г.О. Балл, І.Д. Бех, І.А. Зязюн, В.С. Лутай, С.О. Черепанова та ін., вважають, що у філософії освіти є свій предмет дослідження – „виявлення і вирішення (урівноваження) суперечностей між найбільш широкими уявленнями про світ, суспільство і місце людини в ньому і педагогічною дійсністю та її відображенням цією спеціальною наукою”, – і вона має бути гуманістичною [14].
Так, унікальною здатністю актуалізувати професійний інтерес майбутніх учителів гуманітарних спеціальностей до широкого кола загальнокультурних проблем, володіють гуманітарні дисципліни. Підхід до педагогічної діяльності розглядається нами з позиції значущості гуманітарних дисциплін у становленні професіоналізму майбутнього вчителя як особистості. Адже якість, результати навчально-виховного процесу школи залежать в першу чергу від учителя, його теоретичної підготовки, педагогічної та методичної майстерності.
Вивчення стану обраної проблеми в теорії і практиці вищої педагогічної школи дозволило зробити висновок про те, що загальнокультурна компетентність не створюється самостійно і вимагає цілеспрямованих дій з її формування, а саме цілеспрямованого, систематизованого накопичення в її змісті позитивних кількісних і якісних змін, які дозволяють ефективно здійснювати майбутнім учителям гуманітарних спеціальностей загальнокультурну діяльність.
Таким чином, загальнокультурна компетентність передбачає сформованість таких особистісних якостей майбутніх учителів гуманітарних спеціальностей, як: педагогічна культура; здібності у загальній ерудиції, тобто глибокі, всебічні знання з таких галузей наукових знань, як історія України, всесвітня історія, культурологія, українська мова і література, зарубіжні мови і літератури, мистецтво, соціологія, філософія, психологія та інші гуманітарні знання.
Спираючись на творчість видатних педагогів, науковців у нашому дослідженні, нами визначено такі складові ЗКК майбутніх учителів гуманітарних спеціальностей: філософська основа, що представляє особливості філософських, педагогічних, психологічних, культурологічних підходів; педагогічна основа, що представляє морально-етичні якості, особистість вчителя та його якості, авторитет вчителя; педагогічна майстерність вчителя, педагогічний такт, педагогічне спілкування, гуманізацію та гуманітаризацію формування ЗКК; психологічна основа, що представляє мотиви поведінки, критичність мислення, здатність до спілкування; суто педагогічна основа, формування у себе морально-естетичних, етичних якостей; виховна основа: виховання самостійних шляхів самовдосконалення, пізнання самого себе, уміння керувати собою; методична основа, що представляє методи і прийоми ЗКК, форми формування ЗКК; інноваційно-методична основа – новизну методів формування ЗКК і їх оптимізацію, методи і прийоми активізації у навчально-виховному процесі, прийоми педагогічної майстерності майбутнього вчителя та їх прояв у формах і методах навчання і виховання; управлінська основа формуванням ЗКК, керівництво формуванням ЗКК.
Висновок. Виходячи з вищезазначеного, на нашу думку, до найбільш характерних ознак ЗКК, формування якої у майбутніх учителів гуманітарних спеціальностей є рушійною силою їх професійної підготовки слід віднести: психолого-педагогічні знання про ЗКК і шляхи її формування в учнів; знання про національну, загальнолюдську, педагогічну культури; знання про види мистецтва; знання про соціальні, професійні, особистісні мотиви педагогічної діяльності; знання і уміння про педагогічну культуру, а саме, комунікативні здібності.
Спираючись на педагогічний досвід відомих педагогів, науковців, у нашому дослідженні, з проблеми формування ЗКК, вважаємо за доцільне стверджувати, що в процесі професійної підготовки майбутніх учителів гуманітарних спеціальностей має формуватися професійно-значуща якість – ЗКК, що при повній відповідності всім вимогам педагогічної діяльності дозволяє майбутнім учителям гуманітарних спеціальностей успішно здобувати знання, уміння, навички, досвід у сфері загальнокультурної компетенції. Ця професійно-значуща якість може бути визначена як ЗКК майбутніх учителів гуманітарних спеціальностей.
У подальших наукових пошуках ми плануємо охарактеризувати гуманістичну спрямованість як системоутворюючий фактор формування ЗКК майбутніх учителів гуманітарних спеціальностей.
Література:
9. Сисоєва С.О. Сфера освіти як об’єкт наукового дослідження / С.О. Сисоєва // Освітологія: витоки наукового напряму : монографія / За ред. В.О. Огнев’юка; Авт. кол.: В.О. Огнев’юк, С.О. Сисоєва, Л.Л. Хоружа, І.В. Соколова, О.М. Кузьменко, О.О. Мороз. – К.: ВП «Едельвейс», 2012. – 336 с.
10.Советский энциклопедический словарь. – М.: «Советская Энциклопедия», 1979. – 1600 с.
11. Туркот, Т.І. Педагогіка вищої школи [Текст]: навч. посіб. / Т.І.Туркот. – К. : Кондор, 2011. – 628 с.
12. Хуторской А. В. Методика личностно-ориентированного обучения. Как обучать всех по-разному? : пособ. для учителя / А. В. Хуторской. – М.: Изд-во ВЛАДОС-ПРЕСС, 2005. – 383 с.
13. Хуторской А.В. Ключевые компетенции. Технология конструирования // Народное образование. – 2003. – № 2. – С. 3–10.
14. Ягупов В.В. Педагогіка : Навч. посібник / Василь Васильович Ягупов. – К.: Либідь. – 2002. – 560 с.