Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
|
11. Предмет морфологіїї. Частини мови, принципи виділення. Явище взаємопереходу. Предметом вивчення морфології є слово. Морфологія вивчає олово з граматичного погляду: особливості словозміни, харак- іеристику граматичних категорій, граматичних форм слова, і пособи вираження граматичних значень. Морфологія є вчен ням про частини мови, їх граматичну характеристику. Частини мови — це лексико-граматичні розряди слів, які відрізняються один від одного узагальненим спільним лек сичним значенням, граматичними категоріями, синтаксични ми функціями.Традиційно таких лексико-граматичних розрядів у сучасній українській літературній мові виділяють десять: іменник, при кметник, числівник, займенник, дієслово, прислівник, прийменник, сполучник, частку, вигук. В основу виділення їх покладено лексич ний, морфологічний, синтаксичний, словотвірний принципи. Лексичний принцип поділу слів на частини мови ви являється в тому, що слова однієї частини мови об’єднуються спільним значенням. Таким значенням для іменників є значен ня предметності, для прикметників — ознаки предмета, для чис лівників — кількості предметів чи порядку їх у лічбі, для дієсло ва — значення дії як процесу.(повнозначні, неповнозначні) Морфологічний принцип виявляється в тому, що визначає, які граматичні категорії властиві словам певної чаї тини мови, який характер мають граматичні категорії, які гра матичні значення характеризують цю частину мови, отже, які граматичні форми вона утворює. За морфологічною ознакою здатністю утворювати граматичні форми — частини мови по діляються на змінні й незмінні. Синтаксичний принцип полягає у визначенні того, функцію якого члена речення найчастіше виконують слова пен ної частини мови. Так, іменники — це найчастіше підмет чи додаток — можуть виконувати функцію присудка, означення, обставини; прикметники здебільшого — функцію означення, прислівники — обставин, дієслова — функцію присудка. Словотвірний принцип визначає словотворчі засо би, на основі яких утворюються нові слова, що належать до певної частини мови. Частини мови не є замкнутими розрядами слів. У живому мовленні постійно наявні явища переходу слів з однієї частини мови в іншу. У процесі такого переходу слово змінює властиве йому лексичне значення, морфологічні властивості, синтаксичні функції — все, що характеризувало його, коли воно належало до однієї частини мови, зникає, слово набуває нового лексич ного значення, граматичних ознак, що зумовлює появу нового слова. Найпоширенішими переходами у системі частин мови є такі: перехід іменників у прислівники, прийменники, вигуки (Жуж мом кинула речі, вибігла з хати. Край дороги росте каштан. Ой лишенько! Куди ж податися?); прикметників у іменники (І нове нас не приваблює); дієслівної форми — дієприкметників — у прикметники, іменники (цілюща трава, згадую минуле), займен ників в іменники: Як діждемо літа, то нажнемо жита. Всіх ми почастуєм, ще і затанцюєм (Н. тв.); прийменників у вигуки, сполучників у вигуки, прийменників, сполучників у частки, ви гуків у частки (О батьку мій! Усе життя я доростати буду до мудрості твоєї (Павл.); Ніхто й не здогадувався про задумане дівчинкою', о, й — частки, задумане — іменник). |
12. Іменник як частина мови. Іменником називається повнозначна змінна частина мо ви, яка об’єднує слова з предметним значенням, оформленим граматичними категоріями роду, числа, відмінка. Іменники від повідають на питання хто? що? Предметне значення іменників доволі різноманітне і не збігається з розумінням предмета в побуті, у логіці. Тому іменниками є слова, які називають істот — людей за різними ознаками (жінка, батько, мати, онук, племінниця; киянин, кримчанин українець, узбек; водій, хлібороб, школяр; товаришка, сусід); тварин (кінь, кіт, порося, лев, лось); свійської птиці й птахів (гуси/, качка, голуб, ворона, чайка); окремі речі (олівець, виделки, стілець); рослин (дерево, береза, кущ, квітка, чорнобривець, оси ка); явища природи (мороз, вітер, дощ); ознаки, властивосп (кмітливість, доброта, жовтизна); дії (мовлення, біганина, хід). числові поняття (десяток, сотня); різні інші предмети і явищн навколишнього світу. Будь-який іменник оформляє предметне значення граматич ними категоріями роду, числа, відмінка, які в іменника є само стійними, граматично незалежними. Кожний з іменників, крім множинних, в однині належить до одного з трьох родів: чоловічого (сад, Петро), жіночого (дібро- ті. смуга, хата), середнього (дитя, крісло)', множинні іменники (на зразок Суми, сани) граматичного роду не мають. Більшість іменників уживається в двох граматичних числах — однині та множині: зеленіє трава — зеленіють трави, приїхав /юдич — приїхали родичі. Є іменники, що вживаються лише в однині (мряка, хода) чи лише в множині (перила, білила, вила). Поєднуючись з іншими словами, іменники відмінюються за відмінками. Відмінкові форми іменників є виразниками синтак сичних відношень їх до інших слів. У потоці мовлення іменник вживається як незалежне поясню ване слово і як залежне слово. Наприклад, у прислів’ї Роботя щі руки гори вернуть іменник руки є пояснюваним (прикметни ком роботящі), а іменник гори пояснює дієслово-присудок вер нуть. У реченні іменник найчастіше виконує функцію підмета або додатка (Черешеньки (щ о?) ваблять очі (к о м у?) діточкам ма леньким. — Л. Укр.); присудка (Земля наша —як та книга, пи сана не пером, а шаблями та списами, овіяна легендами. — Цюпа); означення (Перша заповідь (чия?) хлібороба — зібрати урожай і подбати, щоб закласти наступний. Якось ішов тим степом ко- зак (яки й?) -нетяга... — Цюпа); обставини (Хто в хустині чер воненькій став (д е?) у лісі між дубів? — Позн.). |
13. ЛЕКСИКО-ГРАМАТИЧНІ ГРУПИ ІМЕННИКІВ Залежно від конкретного значення, яке мають іменники, та граматичних ознак, властивих їм, розрізняють кілька лексико- граматичних груп іменників, зокрема: іменники — власні й за гальні назви; іменники — назви істот і неістот; іменники з кон кретним та абстрактним значенням, збірні, речовинні та оди ничні іменники. Іменники поділяються на власні й загальні назви. Іменники — загальні назви є узагальненим наймену ванням однорідних предметів: дівчина, місто, свято, квітка, родина, поет, думка, озеро. До іменників— власних назв належать усі індивідуаальні назви предметів, що виділяють їх із ряду однорідних, подібних. Якщо якомусь предмету дається власна назва, то зміст загального поняття не змінюється. Іменниками — власними назвами є: а) прізвища, імена, по батькові, псевдоніми людей, клички тварин, назви героїв байок, казок: Лариса Петрівна Косач, Леся Українка; б) індивідуальні назви державних установ, спортивно-куль турних закладів, підприємств, пароплавів, готелів, газет, жур налів, творів тощо.: Кабінет Міністрів України, Український дім, Палац культури «Енергетик», в) назви найвищих державних та урядових посад: Президент України, Голова Верховної Ради, г) назви визначних історичних подій, свят, урядових наго род: Велика Вітчизняна війна, День незалежності, д) неофіційні імена визначних діячів, неофіційні назви дер жав, одиниць територіального поділу, поетичні географічні на зви: Кобзар (Т. Г. Шевченко), е) індивідуальні географічні, топонімічні, астрономічні на зви: Європа, Канада; Полтава, Витачів, є) назви релігійних свят, постів, культових імен: Великдень, Покрова, Пилипівка, Христос, Бог. Усі інші іменники є загальними. До них належать також на зви посад, чинів, титулів, почесних зв?нь, назви людей за різни ми ознаками: директор заводу, декан факультету, міністр осві ти, адмірал флоту, радник юстиції І рангу, заслужений діяч мистецтв, народний артист України, лауреат Національної премії імені Т. Г. Шевченка. Межі між іменниками — власними і загальними назвами не є раз і назавжди визначеними. Власні назви переходять у загальні — на основі загальних виникають власні. Іменники з конкретним та абстрактним значенням виділяються за ступенем безпосередності вияву означуваного. До іменників із конкретним значенням належать такі, що називають поняття, предмети, які сприймаються органами чуття: орел, повітря, мороз, сніг, ліс, місто, степ, небо. Як правило, іменники з конкретним значенням утворюють спінвідносні форми однини /множини (ліс — ліси, аудиторія — аудиторії), хоча деякі з них вживаються лише в однині (осока). І.ільшість іменників із конкретним значенням поєднується з ипасне кількісними числівниками: п’ять зірок, чотири майда ни, три торби. До іменників із конкретним значенням належать також ті, що називають простір у якомусь обмеженні (степ, майдан, пло- ща. берег, поле) або час у певних межах (рік, місяць, чверть, квар тал, година, хвилина, урок, пара). До іменників з абстрактним значенням належать імен ники, які є назвами узагальнених понять. Позначене ними сприймається лише розумом, уявою. Щодо семантики іменників з абстрактним значенням, то во ни називають якості, властивості (щирість, доброта), опредмет- нені дії (прозріння, переговори), психічні та фізичні стани (енту- ііазм, воля, страх), почуття (кохання, мука, смуток), обряди, звичаї (оглядини, сватання), матеріальний достаток або відсут ність його (багатство, убозтво), грошові поняття (кошти) і т. п. Межа між іменниками з конкретним та абстрактним знамен ням умовна: той самий іменник у поєднанні з різними словами виражає то конкретне, то абстрактне значення, порівняйте: рт бджіл — рій думок, ключ від дверей — ключ від серця, смак води смак слави. |
14. Категорія істоти, неістоти Іменники з конкретним значенням поділяються на дві гру пи: іменники — назви істот та іменники — назви неістот. Ці групи співвідносяться з назвами живого/неживого у природі, але не збігаються з ними. До іменників — назв істот належать: назви людей за різними ознаками, їхні імена, прізвища, псевдоніми, прізвиська: батько, мати, онук, футболіст, одно селець, полтавчанин, Тамара, Остап Вишня; назви тварин, птахів, риб, комах: лисиця, сокіл, метелик, щука; прирівнювані до назв людей імена культових осіб (Бог, Господь, Аллах)', міфологічні назви (Мавка, Лісовик, Венерн), імена, прізвища, інші назви героїв казок, байок ( Мороз);вжиті у переносному значенні іменники -— загальні ми шм що вживаються на позначення людей (зірка естради, псин оригінал, лежиш колодою); іменники покійник, мрець — називають тих, що раніше були живими;назви предметів, що імітують людей: лялька, манекен Інші іменники є назвами неістот. Це назви частин організму людини й тварини, їхніх внутрішніх органів (рука, хвіст, дзьоб, серце), іменники, що позначають сукупність істот (група, полк, натовп, зграя, табун); назви світил, планет (Сонце, Марс, Юпітер), назви страв, у тому числі приготованих із риби, птиці (борщ, локшина, котлети, січеники, шпроти кальмари); назви, пов’язані з рослинним світом (дуб, щавель, калина,); усі назви предметів неорганічного світу. Іменники — назви істот відповідають на питання хто?, імен ники — назви неістот — на питання що? Граматично іменники цих груп послідовно розрізняються у знахідному відмінку множини (у знахідному однини таке розмежування властиве лише іменникам чоловічого роду): імен ники — назви істот у знахідному відмінку мають форму, співзвучну із формою родового відмінка, іменники — назви неістот співзвучні з називним відмінком: спитати братів (брата), сестер (але сестру), подруг (подругу); доглядати синів (сина), дочок (але дочку); супроводжувати дітей; побачити вовків (вом ка), орлів (орла). Деякі іменники — назви істот у знахідному відмінку мають подвійні форми — подібну до родового (пасти коней, гнати корів, дивитися на мікробів) і до називного відмінка (пасти коні, гнати корови, розглядати мікроби). Таке ж питання спостері гається і в окремих іменників — назв неістот: купити зошит, олівець — купити зошита, олівця (очевидно, родовий із семан тикою частини предмета, на яку поширюється дія). За аналогією до іменників — назв істот (птахів, риб) форму знахідного відмінка, співзвучну із формою родового, мають іменники, що називають страви (назви неістот): їсти окуня, коропа, півня, курей. Якщо іменник — назва істоти вживається для назви неісто ти, то форма знахідного відмінка у нього часто омонімічна до форми родового: слухати кобзаря і читати «Кобзаря», Іменники середнього роду в знахідному відмінку омонімічні і формою називного відмінка незалежно від того, називають вони істоту чи неістоту: засіяли поле, купила сито, посадили де- шно і доглядаю котеня (теля, цуценя). У множині іменники — назви істот вживаються із закінченнями називного й родового відмінків: доглядаю немовлят і немовлята, купили цуценят і цуценята. |
|
15. Категорія збірності та речовинності в іменнику. Збірними називають іменники, що означають сукупність, однорідних осіб, предметів як єдине ціле: птаство, колосся, гарбузиння, ярина. Граматичними ознаками збірних іменників є те, що вони а)вживаються лише в однині; б) з ними не поєднуються власне кількісні числівники, оскільки позначуване ними не підлягаї лічбі. Зі збірними іменниками можуть поєднуватися неозначено-кількісні числівники: мало городини, багато волосся, чимало залізяччя. За словотвірними ознаками збірні іменники є двох різно видів: безафіксні (люд, молодь, зелень) і такі, що мають в основі суфікс, який і виражає значення збірності. З названою функцією вживаються суфікси -ств- (людство, учнівство), -те- (пта ство, юнацтво), -от- (кіннота, піхота), -н- (комашня, дітлаш ня), -ин- (звірина), -в- (мошва), -ар- (мошкара), -ур- (мускулатури, [ійа] [ійа] апаратура), -еч- (малеча), -ій- (-ія) (братія, інтелігенція), -й- [йа] (верб’я), -ик- (тематика, проблематика), -ік- (синоніміка). Збірні іменники обох видів є похідними, утвореними за різновидами морфологічного способу словотвору. До збірних не належать іменники на зразок загін, полк, клас, ліс, сад, які за семантикою близькі до збірних (називають су купність осіб, предметів), але за граматичними ознаками від різняються від них — вони утворюють співвідносні форми числа (цвіте сад — цвітуть сади, виступає ансамбль — виступають пік пчблі) і можуть поєднуватись із власне кількісними числів ники ми: три групи, п’ять загонів. Збірні іменники, що називають сукупність осіб, є назвами істот і відповідають на питання хто? (дітвора, парубоцтво, професура, малеча, адміністрація)', іменники, що називають сукупність предметів, речей, є назвами неістот, вони відповіда ють на питання що? (картоплиння, городила, пір’я). Іменники з речовинним значенням називають од норідну масу, речовину, яка підлягає не лічбі, а іншому вимірюванню й у будь-якому своєму вияві зберігає однакові семантичніознаки. Це назви речовин, маси: вода, молоко, олія, повітря; водень, магній; деревина, бетон, цемент, пісок, глина; пшениця, гречка, просо; полотно, ситець, бязь, штапель тощо. Такі іменники вживаються переважно в однині, зрідка у множині (дріжджі, дрова). Іменники, що вживаються лише в однині, можуть набувати форми множини, якщо потрібно позначити: 1) різні сорти, види, типи названого іменником (мінеральні води, солі; високоякісні сталі; натуральні вина) або 2) велику кількість його (піски пустелі, весняні води, дозрілі пшениці). Іменники з речовинним значенням не поєднуються з кількіс ними числівниками, крім неозначено-кількісних багато, мало, чимало (багато молока, олії, кисню; мало каміння, тканини, ву гілля; чимало жиру). 49. Словотвір дієслів Для дієслова можуть бути твірними всі частини мови – іменники, прикметники, числівники, займенники, дієслова, прислівники, прийменники, частки, сполучники, вигуки. Похідні дієслова утворюються суфіксальним, префіксальним, постфіксальним, суфіксально-префіксальним, префіксально-суфіксально-постфіксальним, префіксально-постфіксальним способами. Іменники як мотивуючі основи дієслів сполучаються із суфіксами -ува-. -ствува-, - ізува-, (-изува-), -ірува-, - ирува-, -фікува-, -и-, -а-, -нича-, -і-: лікарювати, стандартизувати,лідирувати, дармоїдничати. Друге місце серед суфіксальних дієслів після відіменникових посідають дієслова прикметникового походження. Вони утворилися за допомогою суфіксів -и-, -і-, -ува-, -ну-, -ізува-, (-изува-), -ича-: У віддієслівному творенні беруть участь суфікси -ува- (-юва-), -овува-, -ну-, -ону-, -ва-, -и- (-ї-), -а- (-я-), -і-, -ота-, -оті-: булькнути, грюконути, віддавати. Тільки граматичну функцію виконують суфікси -ува-/-юва-, -овува-, -ва-, -и-, -а-, оскільки утворюють похідні дієслівні форми недоконаного виду від твірних дієслів форми доконаного виду. Лексичне значення при цьому залишається незмінним. Ці суфікси функціонують лише як формотворчі: нагородити – нагороджувати, вирівняти – вирівнювати. До власне словотворчих належать суфікси -ота-, -оті-, що виконують тільки словотвірну функцію: цокотати, гуркотіти. До словотворчо-граматичних належать суфікси -ну-, -ону-, які виконують подвійну функцію – словотвірну і граматичну. Надаючи похідним дієсловам нового значення, одночасно змінюють недоконаний вид твірного дієслова на доконаний похідного (граматична функція), наприклад:колупати – колупнути, ойкати – ойкнути 2. З погляду походження більшість власне українських дієслівних префіксів можна назвати давніми слов'янськими. Це префікси в- (ві-) /-у (уві, ви-, від- (віді-) /од- (оді-), до- (ді-), за-, з- (із-, зі-, ізі-, зо-) /с- (іс-), на-, над- /(наді-), о-/об- (обі-), пере-, перед-, під- (піді-), по- /пі-, при-, про-, роз- (розі-). До новіших утворень належать складні префікси зне-, недо- і обез-. До іменних префіксів, які зрідка використовують у дієслівному словотворенні, належать без-, не-, спів-, напів-. У префіксальному дієслівному словотворенні беруть участь слов'янські та запозичені префікси: а) в-/у-, ви-, від-/од-, до-, за-, з-/с-, на-, над-, о-/об-, пере-, перед-, під-, по-, при-, про-, роз-; б) де-/дез-, дис-, ре-: вбігти, викрутити, відзвучати, наростити, надбудувати; обкопати. 3. Конфіксальним (суфіксально-префіксальним) способом творяться дієслова переважно від іменних частин мови та від службових слів і вигуків. Продуктивними є словотвірні типи дієслів із конфіксами роз-...-и-, роз-...-ува-: кріпак – розкріпачувати; за-...-и: земля – заземлити; з- ...-и-, з- ... -ува-: густий – згустити (згущувати); зне-... -и-: сила – знесилити; у-...-и: закон – узаконити. Менш продуктивними є словотвірні типи з конфіксами о-...і: зброя – озброїти; по-...і: двоє – подвоїти. 4. Дієслівні деривати можуть утворюватися постфіксальним способом: лікувати –лікуватися. Суфіксально-постфіксальний спосіб творення дієслів застосовується тоді, коли твірним виступає іменник або прикметник: колоситися, родичатися, лінуватися. Префіксально-постфіксальним способом дієслова утворюються від інфінітива на зразок мовити –домовитися, кричати — розкричатися. Можливе й суфіксально-префіксально-постфіксальне творення дієслів: кошіль – розкошелитися, добрий – роздобритися, здоровий –оздоровитися.
|
16. Категорія роду іменника Рід іменника є постійною його граматичною ознакою. Граматична к а т е г о р і я роду іменника виявляється в тому, що кожен з іменників, вживаних в однині, належить до одного з трьох родів — чоловічого, жіночого чи середнього: край, лан, хлопець, дядько, Сидір; веселка, мрія, цікавість, мати, Ольга, Катерина, Олеся; колосся, колесо, поле, ягня. Якщо іменник утворює співвідносні форми однини / множи ни, то його рід визначається за формою однини: стоять сто ли — іменник стіл в однині чоловічого роду; привезли парти — іменник парта в однині жіночого роду; помили вікна — вікно в однині середнього роду. Якщо іменник вживається лише у мно жині, то він граматичного роду не має: сани, сіни, жнива, біли ла, вершки, перила. Граматичний рід іменників є досить абстрактною граматич ною категорією, оскільки зв’язок його зі значенням іменника, особливо в назвах неістот, простежується слабко або не простежується зовсім. Так, у межах однієї семантичної групи наявні іменники різних родів: серед назв днів тижня понеділок, вівто рок, четвер — чоловічого роду, неділя, середа, п ’ятниця, субо та — жіночого; серед назв житла — будинок, хата, квартира, помешкання — є іменники трьох родів, а серед назв складових частин їх (наприклад, хати) наявні іменники кожного грама тичного роду й такі, що не мають родової форми: поріг, кори дор — чоловічого роду; кімната, кухня, стіна, підлога, стеля — жіночого; вікно, перекриття — середнього, а сіни, двері не ма ють граматичного роду. Граматичний рід в іменниках — назвах істот та неістот ви являється по-різному: у назвах неістот граматичний рід є кате горією суто граматичною, формальною, у назвах істот він по в’язаний із поняттям статі і є категорією лексико-граматич ною. Граматичний рід у цих двох групах іменників виражаєть ся різними засобами. В іменниках — назвах неістот рід визначається переважно закінченням. До чоловічого роду належать іменники, які у початковій фор мі мають нульове закінчення і чисту основу на приголосний (дім, будинок, клен, дуб, рік, шлях, колір, календар, плащ, ніж, палець, окраєць, жолудь, край), поодинокі іменники із закінчен ням -о (Дніпро). До жіночого роду належать іменники, які в початковій формі мають закінчення -а (-я) або чисту основу на приголосний: дума, пуща, круча, кузня, лінія; стать, ціль, відстань, подорож, не хворощ. Іменники середнього роду в початковій формі мають закін чення -о, -е, -а(я): сито, полотно, небо, долото, свердло, поле, море, плече, сховище, видовище, відчуття, коліща, ім’я. В іменниках — назвах істот граматичний рід виявляється кількома ознаками, зокрема: морфологічно — закінченням і суфіксами: учень —уче ниця, учитель — учителька, співак — співачка, письменник — письменниця; родові форми іменників є спорідненими словами; синтаксично — однозвучний іменник є назвою особи чоловічої й жіночої статі, на рід таких іменників указує слово, що має виразні родові ознаки: прийшов листоноша — прийшла листоноша, малий Шура — мала Шура, пояснював Валя — по яснювала Валя. Подібно розрізняється рід іменників, які, нази ваючи особу, вказують на якусь її ознаку: нероба, роботяга, плакса, єхида, непосида, недоторка, роззява, причепа, нездара; лексично (семантично) — належність до граматич ного роду визначається словами, що мають різні основи: дід — баба, батько—мати, дядько — тітка, син — дочка, хлопець — дівчина, корова — бугай, вівця — баран, півень — курка. Іменни ки, які називають малих віком тварин, належать до середнього роду без розрізнення статі: цуценя, котеня, лоша, курча, порося; в іменниках середнього роду хлопча, дівча належність до статі виражається коренем слова. Деякі іменники — назви істот і назви неістот — вживаються у формах двох граматичних родів: чоловічого й середнього (вов чище, лобище), жіночого й середнього (бабище, ножище, ручи ще). Середній рід цих іменників визначається на основі закін чення -е, чоловічий чи жіночий — на основі роду твірного слова. Граматичний рід невідмінюваних іменників іншомовного походження — загальних назв визначається залежно від того, кого чи що вони називають: якщо такі іменники називають особу чоловічої статі, то належать до чоловічого роду (аташе, мсьє); якщо називають особу жіночої статі, то є іменниками жіночого роду (леді, мадам); іменники — назви неістот нале жать до середнього роду (депо, метро, таксі, фойє, комюніке, пюре). Граматичний рід незмінних іменників іншомовного по ходження — власних назв визначається на основі відповідної загальної назви: Баку, Тбілісі (місто — середнього роду), Ріца (озеро — середнього роду), Сочі (курорт — чоловічого роду), Ай-Петрі (гора — жіночого роду), Міссісіпі (ріка — жіночого роду). 19. Відмінювання іменників (перша відміна). Більшість іменників сучасної української літературної мови є словами змінними. Відмінювані іменники утворюють кілька типів словозміни, що визначаються на основі граматичного роду, морфологічного оформлення іменника. Такими типами є: відмінювання іменників першої, другої, третьої і четвертої відмін, відмінювання множинних іменників, іменників прикмет никової форми, незмінних (невідмінюваних) іменників, у тому числі невідмінюваних абревіатур. Сукупність відмінкових форм іменника становить його па радигму (від гр. яарабєіуца — приклад, взірець). Розрізня ють парадигму іменника як частини мови (на відміну від пара дигми прикметника, числівника) і парадигму окремого імен ника. До першої відміни належать іменники чоловічого й жіночо го роду із закінченням -а (-я). Вони поділяються на тверду, м’я ку та мішану групи. Особливості відмінювання У родовому відмінку однини іменники твердої групи мають закінчення -и (мети, квітки, дівчини), іменники м’якої й міша ної груп — закінчення -і (пісні, конвалії, груші, межі). Закінчення, які іменники усіх груп мають у давальному й місцевому відмінках. Перед цим закінченням кінцеві приголосні основи |г|, |к|, |х| чергуються із |з'|, |ц'|, |с'|: подруга — подрузі, на подрузі; рікй — ріці, у ріці; стріха — стрісі,. В іменниках цих відмінків вживаються також буквосполучення льц, ііьц, якщо у називному відмінку наявні льк, ньк, і буквосполучення лц, нц, якщо в називному відмінку вживаються лк, нк: крапелька — крапельці, у крапельці; ненька — неньці, при неньці; голка — голці, гілка — на гілці, дівчинка — дівчинці, соломинка — на соломинці. В усіх словах вимовляються звуки [л'], [н']: [нен'ц'і], [д'іучиен'ц'і\, [крапеил'ц'і\, [г'іл'ці]. В орудному відмінку іменники твердої групи вживаються із закінченням -ою (дочкою, стежкою), іменники м’якої й міша ної груп — із закінченням -ею (яблунею, мрією, межею, кручею, площею). Іменники — назви істот утворюють форму кличного відмін ка: іменники твердої групи мають у цьому відмінку закінчення -о (мамо, сестро, Галино, Миколо), м’якої і мішаної груп — за кінчення -е (-є) (Маріє, Юліє, непе, Маше, мише); деякі іменни ки м’якої групи, переважно такі, що мають пестливе значення, вживаються із закінченням -у (графічно -ю); мамусю, доню, Олю, Женю, Наталю, Лесю. У звертанні до особи на ім’я і по батькові обидва іменники вживаються в кличному відмінку: Капи рино Григорівно, Олександре Миколаївно, Софіє Віталіївно, Олс сю Василівно. Кличний відмінок утворюють також іменники назви неістоту випадках персоніфікації: Мріє, не зрадь (Л. Укр.). Зоре моя вечірняя, зійди над горою... (Т. Ш.); Я— жива! Чуєш, матінко-земле! (Синг.). У називному відмінку множини іменники твердої групи ма ють закінчення -и (книги, дочки), іменники м’якої і мішаної груп— закінчення -і (-Ї) (пісні, вишні, хащі, каші, кручі). При цьому деякі іменники (переважно двоскладові) в усіх відмінках однини, крім знахідного, мають наголос на закінченні. У три складових іменниках із повноголосними звукосполученнями, в яких наголос в усіх відмінках в однині, крім знахідного, падає на закінчення, а в знахідному — на кореневий звук першого складу, наголос змінює своє місце — із закінчення в однині пере ходить на основу у множині: сестра — сестри, душа — душі, голова — голови, череда — череди. Іменники усіх трьох груп у родовому відмінку множини ма ють нульове закінчення: хат, осель, круч. За загальними нор мами в родовому множини давні фонеми |о|, |е| чергуються з |і| (бджола — бджіл, череда — черід) та |о|, |е| з нулем фонеми (гра — ігор, невістка — невісток, земля — земель). У знахідному відмінку множини деякі іменники — назви істот вживаються у двох формах — співзвучній і з називним, і з ро довим відмінками: пасти овець і пасти вівці, доглядати корів і доглядати корови. Подвійні форми мають окремі іменники і в орудному мно жини: сльозами і слізьми, свинями і свиньми. У місцевому відмінку множини іменники мають закінчення -ах (-ях): ходити по дорогах, кімнатах, стежках, хащах, землях. Кличний відмінок має закінчення, співзвучне із закінченням називного відмінка множини: Жінки, берімося до роботи; Сестри, привітайте батьків; Не лліться, сльози. |
17. КАТЕГОРІЯ ЧИСЛА Категорія числа виражає кількісний вияв позначено го іменником. Це самостійна лексико-граматична категорія. Розрізняють два граматичні числа — однину і множину. Форми однини вживаються для позначення однієї речі, предмета чи неподільної сукупності: яблуко, мороз, вітер, птах, птаство, молоко, гречка. Форми множини мають іменники, що називають два і більше однакові предмети або окремий предмет парної чи склад ної будови: літаки, яблука, птахи, вила, сани, граблі. Поняття однини і множини у граматиці та логіці не завжди збігається. Форму однини мають іменники, які називають су купність однорідних предметів, істот (ганчір ’я, листя, товари ство, комашня) чи масу речовини (масло, рис, олія). Форма мно жини вживається не тільки для позначення кількох предметів (зошити, олівці, тарілки), а й для називання окремої речі, од ного предмета (тримаю в руках окуляри, ножиці; налила води в ночви). Водночас одні й ті самі іменники вживаються й на по значення кількох предметів або великої кількості їх (У продаж надійшли кравецькі (садові) ножиці; Діти люблять їздити на сан чатах). За здатністю утворювати форми однини / множини іменни ки поділяються на три групи: іменники, що вживаються в однині й множині; іменники, що вживаються тільки в однині (однинні іменники); іменники, що вживаються лише у множині (множинні імен ники). Більшість іменників української мови є такими, що мають співвідносні форми однини й множини: цвіте яблуня, квітка, сад — цвітуть яблуні, квітки, сади; співає артист, чоловік, жінка, птах — співають артисти, чоловіки, жінки, птахи. Граматичним виявом форм однини / множини є система від мінкових закінчень, різна для кожного числа. Порівняйте: сто їть машина, будинок — стоять машини, будинки. Значення граматичного числа невідмінюваних іменників виражається синтаксично — поєднанням з іншими словами красиве кашне — красиві кашне, стоїть кашпо — стоячи. кашпо. Тільки в однині вживаються іменники: а)з абстрактним значенням: блакить, дружба, садівництво; б)збірні: качва, жіноцтво, учительство; в)власні назви: Дніпро, Денис, Діана, Дорошенко. Набуваю чи узагальненого, метафоричного значення, власні назви вжи ваються у множині: сучасні гомери, юні наші Шевченки; г)з речовинним значенням: фосфор, срібло, пшоно, пісок. Але: ходити в шовках, високоякісні вина, ефірні олії— форми мно жини називають велику кількість речовини чи її сорти; д)назви деяких овочів, ягід: редька, хрін, малина, смородина. До множинних іменників належать такі, що називають: а)парні й складні предмети: ворота, перила, нари, штани. Такі іменники вживаються як для назви окремого предмета, так і кількох (багатьох) тих самих предметів: Двері у кімнату були папіввідчинені — Усі двері на поверсі замкнені; тримаю граблі — у продажу є граблі; б)речовину, матеріал: білила, дрова, вершки; в)ігри, обряди, часові поняття: піжмурки, шахи; г)окремі географічні назви: Карпати, Піренеї; д)залишки речовини: висівки, недоїдки; е)дії, процеси з відтінком тривалості їх: проводи, переговори; є) емоції, переживання: радощі, гордощі, заздрощі; ж)не визначені чітко грошові поняття: кошти, фінанси, гроші. 20. Відмінювання іменників другої відміни До другої відміни належать іменники чоловічого роду з чис тою основою на приголосний та закінченням -о, іменники се реднього роду із закінченням -о, -е та -я, які при відмінюванні не набувають суфіксів -а/я-, -ят-, -єн-. Іменники другої відміни поділяються на тверду, м’яку й мішану групи. |
18. Категорія відмінка. Основні значення відмінків.
Більшість іменників, поєднуючись у висловлюванні з інши ми словами, змінює форму і цим виражає смислові відношення ю певного слова. Для вираження різних відношень іменники змінюють свою форму, змінюючи закінчення. Форми іменника, що виражають його синтаксичні відношен ня до інших слів, називаються відмінками. Система від мінкових форм іменника утворює граматичну категорію нідмінка. В іменниках вона є морфологічною, самостійною категорією. У сучасній українській літературній мові є сім відмінків: на- іивний, родовий, давальний, знахідний, орудний, місцевий, кличний. Іменники в шести перших відмінках відповідають на питання хто? або що? Іменники в кличному відмінку на питання не відповідають. Кожний відмінок може виражати кілька значень, зокрема: називний називає виконавця дії (учень розмовляє; весною зацвіли сади), предикативну ознаку, яка приписується предме тові (Наше місто — сад), чи атрибутивну, властиву предметові постійно (Лікар-стоматолог працював майстерно)', родовий називає предмет, на який спрямована дія (купи ти хліба, вивчення мови), виконавця Дії (доповідь учителя, приїзд туристів), належність (робота учня); місце дії, її напрямок, вихідний чи кінцевий пункт (повернулися до села, прилетів із Чернігова), час (відпочивали до вересня), мету (приїхав для роз мови)-, призначення предмета (альбом для креслення); давальний називає особу, предмет, на який спрямовано дію, на користь якого вона відбувається (передай сестрі, при неси матері); знахідний називає прямий об’єкт дії (копаю грядку, догля даю дітей), час дії (прийшов під вечір), причину (затримались через негоду), напрям, кінцевий пункт дії, її мету (пішли у ліс, на поле; прийшли на допомогу); орудний називає виконавця дії у пасивних зворотах (до помога, надана товаришем), знаряддя дії (писати ручкою, ора ти трактором), місце дії (йти берегом, їхати степом), час дії (відпочивали весною, відвідувати ранками), спосіб виконання дії (добиратися машиною, говорити з натхненням); місцевий відмінок називає місце дії (працювати на лузі, на фабриці), час дії (каштани зацвіли у травні); кличний відмінок називає особу, до якої звертається мо вець, тому форму його мають іменники — назви істот (Михай- ле, порадь; Катерино, скажи-ио; соловейку, щебечи); від іменни ків — назв неістот він утворюється, якщо вони набувають вла- і ішюстей істот, тобто у випадках персоніфікації (іди, дощику Названі значення визначаються в контексті на основі смисло- них відношень між іменником у певній відмінковій формі та ін шими словами, що виявляється за допомогою смислових питань: чи ходжу (к у д и?) — у поле, у двір; повернулись (к о л и?) — під вечір, на світанку. Ці питання, звісно, не завжди збігаються і питаннями, на які відповідає іменник у відмінковій формі, икою виражається те чи інше значення. 21. Іменники 3 і 4 відміни До третьої відміни належать іменники жіночого роду, які в називному відмінку однини не мають закінчення -а (-я): радість, сутінь, ніч, подорож, мати. До четвертої відміни належать іменники середньоГО роду, які ари відмінюванні приймають суфікси -ат- (-яг-), -єн-: теля — теляти, лоша — лошати, коліща — коліщати', іменників, що приймають суфікс -єн-, залишилося всього три: їм я — імені, плем я — племені, сім я — сімені (лише в однині); іменники тім я і вим я набули ознак другої відміни. Відмінювання іменників III відміни Нижче в таблиці подано буквені відмінкові закінчення іменників III відміни. Закінчення, шо трапляються як ви нятки, взято в дужки. Знаком 0 показано нульове закін чення. У називному відмінку однини в іменниках III відміни м’я кий знак пишеться тільки після зубних д, т, з, с, ц, л, н: до повідь, відомість, галузь, вісь, міць, емаль, осінь. Після губних м, в, п, б, ф, шиплячих ш, ч, ж, дж та р м’який знак не пи шеться: кров, ніч, жовч, фальш, подорож. Перед закінченням -ю: а) зубні й шиплячі подвоюються, якщо вони стоять без посередньо після голосного (тобто між двома голосними): ожеледдю, галуззю, піччю, тушшю, подорожжю-, б) зубні й шиплячі не подвоюються, якшо є збіг приго лосних: більшістю, областю, шерстю, жовчю, фальшю, Керчю', в) після губних та р ставиться апостроф: любов ’ю, верф ’ю, Об’ю, Перм’ю, кіновар’ю. У родовому відмінку множини всі іменники 111 відміни, за винятком іменника мати, мають закінчення -ей: ночей, подо рожей, верфей, постелей, радостей. Іменник мати в непрямих відмінках вживається із суфік сом -ір-, -ер-, у родовому й знахідному відмінках множини він має закінчення -ів: матері, матір, матір’ю, матерів, матерям, матерями, при матерях. Форма матір у називно му відмінку вживається тільки в словосполученні Матір Божа. Іменник вісь у непрямих відмінках, крім знахідного й орудного відмінків однини (вісь, віссю), має форми з початко вим о-: осі, осій, осям і т. д. Відмінювання іменників IV відміни В іменниках IV відміни в усіх непрямих відмінках, крім орудного відмінка однини, з’являється суфікс -ат-. В орудно му відмінку однини іменники мають лише закінчення -ам (без суфікса -ат-): каченям, гусям, лошам, коліщам. Іменники ім ’я, сім ’я (в однині), що теж належать до IV від міни, відмінюються так: Від мінки Однина Множина Н. ім'я сім'я імена Р. імені, ім 'я сімені, сім 'я імен Д імені сімені іменам 3. ім'я сім'я імена 0. іменем, ім'ям сім'ям іменами м. (в) імені сімені іменах Кл. ім'я сім'я імена Іменник паєм ’я відмінюється так само, як ім ’я. Іменники тім ’я і вим ’я за характером відмінкових форм належать скоріше до II, ніж до IV відміни. |
|
22. Іменники поза відмінами Окрему групу в морфології іменників становлять слова, що не змінюють своїх закінчень ні за відмінками, ні за числами, коли зступають у зв’язки з іншими словами речення. Граматичні значення відмінків таких іменників у формах зднини і множини виражаються синтаксично — за допомогою прийменників і різних відмінкових форм, узгоджених з цими не змінюваними іменниками, напр.: Комсомольське бюро оголосило конкурс на кращу фа культетську стінгазету (наз. відм. однини). До комсомольського бюро надійшли пропозиції про поліпшення культурно-масової роботи в студентських гуртожит ках (род. відм. однини). Закуплені меблі розташовано на чотирьох вантажних таксі (місц. відм. множини). Службове купе міститься в кінці вагона (наз. відм. зднини). Службові купе містяться в кінці вагона (наз. відм. множини). До незмінюваних іменників належать такі слова: 1~3агальні назви, а також імена людей і власні географічні ,азвн іншомовного походження, що закінчуються на голосні е є), і(ї), о, у, ю, а(я) (у загальних назвах—-на -а з поперед- ім голосним), напр.: кашне, фойє, колібрі, трюмо, рагу, інтер- ’ю, боа (пальто відмінюється); Гейне, Барб'е, Туапсе, Паганіні, "очі, Віньї, Дідро, Шоу, Баку, Сю, Дюма, Нікарагуа, Золя, Гойя. І 2. Українські, російські й іншомовні жіночі прізвища, що акінчуються на приголосний, та жіночі українські прізвища на ко, -ло, напр.: Клара Цеткін, Маргарита Алігер, Майя сенок, Ольга Москаленко, Світлана Бондаренко, Надія анунь, Олена Жумайло (але Марко Вовчок відмінюється, І це псевдонім). 3. Російські прізвища на -ово, -аго, -их(-іх), Живаго, Черних, Чуткіх. 4. Складноскорочені слова ініціального утворення: ДУ7РС, МДУ, КДПІ (але вуз, вузу, вузом, неп, непу, непом). При визначенні роду іменників іншомовного походження для узгодження з ними присудків і означень слід керуватися такими правилами: 1)Невідмінювані слова, що означають осіб чоловічої статі, ежать до іменників чоловічого роду, а слова, що озна- ть осіб жіночої статі,— до жіночого роду, напр.: військо- аташе, японський кулі, невтомний маестро. 2)Невідмінювані слова, що означають тварин, належать до чоловічого роду (крім іменника цеце (муха), який належнії, до жіночого роду), напр.: строкатий какаду, малесенькій) колібрі. 3)Невідмінювані слова, що означають назви неживих пред метів, належать до іменників середнього роду, напр.: заліз ничне депо, шовкове кашне. 4)Рід невідмінюваних іменників, що означають власні гео графічні назви, визначається за родовою назвою, яку вони замі нюють (місто, річка, озеро, гора і т. п.), напр.: розкішне Туапсе (місто); сонячне Сочі (місто) і чудовий Сочі (курорт); повноводнп Янцзи (ріка); широко розлилося Ері (озеро); виднілася Юнг фрау (гора); Перу (держава) брала участь у конференції; п’ята авеню (вулиця); ліберальна „Ньюс-кронікл“ (газета). 5) Рід незмінюваних абревіатур (ініціальних) відповідає род опорного слова, що входить до складного найменування, позна чуваного скороченням, напр.: жін. роду РТС — ремонтно-технічна станція; чол. роду МТС — Московський театр сатири; чо.і. роду ЦК — Центральний Комітет. 26. Ступені порівняння прикметників Якісні прикметники мають здатність утворювати форми ступенів порівняння — граматичні форми, що виявля ють, якою мірою названа прикметником ознака властива пред метові у зіставленні з іншими предметами або тому самому предметові в різний час. Вищий ступінь порівняння показує, що ознака, названа звичайним прикметником, властива більшою чи меншою мірою певному предметові у зіставленні з іншим предметом чи тому самому предметові в різний час. Наприклад: Як я хочу постри бати, вибираю глибший сніг (К. П.); Стає для мене ширшим синій обрій (Кол.). Вищий ступінь порівняння має просту (синтетичну) і скла дену (аналітичну) форми. Проста форма вищого ступеня порівняння утворюється від звичайного прикметника за допомогою суфіксів -ш-, -іиі-. Суфікс -іш- додається до основи звичайного прикметника, ири цьому ніякі зміни в основі не відбуваються: тугий — тугі ший, жвавий — жвавіший, зручний — зручніший, виразний — виразніший. Формотворчий суфікс -ш- приєднується як до основи, так і до кореня звичайного прикметника: товстий — товщий, тов стіший; високий — вищий; якщо в основі звичайного прикметника наявні суфікси -к-, -ок-, -ек-, то формотворчий суфікс -ш- додається до кореня зви чайного прикметника: солод-к-ий — солодший, иіир-ок-ий — іиирший, дал-ек-ий — дальший; якщо корінь звичайного прикметника закінчується приго лосними звуками [г], [ж], [з], [з'], то їх поєднання із суфіксаль ним [ш] внаслідок фонетичних процесів чергування, асиміляції й дисиміляції змінюється на [жч]; ці зміни позначаються на письмі: дорогий — дорожчий, дужий — дужчий, близький — ближчий; якщо корінь звичайного прикметника закінчується звуком [с], то внаслідок асиміляції й дисиміляції його поєднання із су фіксальним [ш] зіЦнюється на [шч], що передається на письмі буквою щ. високий — вищий. Від деяких прикметників форми вищого ступеня порівняння можна утворити і суфіксом -іш-, і суфіксом -ш-: товстий — товщий, товстіший; Гладкий — гладший, гладкіший; молодий — молодший, молодіший\ Ці форми різняться семантикою. Так, старіший, молодіший вживаються для характеристики людей за віком, молодший, старший вживаються ще й для характерис тики службового станЬвища; форми гладкіший, товстіший си нонімічні, вони виражають характеристику істоти за ступенем угодованості, гладший, крім того, вживається для визначення характеру поверхні; товщий позначає ознаку за величиною в обхваті, за товщиною, за значною наповненістю чогось. Від окремих прикметників прості форми вищого ступеня порівняння утворюються суплетивно, тобто зміною осно ви: гарний — кращий, великий — більший, малий — менший, по ганий — гірший. \ Окремі форми вищого ступеня втратили ступеневе значення і вживаються для назви військових звань, наукових посад: стар ший (молодший) лейтенант, старший (молодший) науковий співробітник. Складена форма вищого ступеня порівняння утворюєть ся поєднанням звичайного прикметника й одного зі слів більш або мети (більш—для вираження зростання вияву ознаки, менш спаду): більш грамотний, більш красивий, більш тактовний; менш зручний, менш вдалий, менш виразний. Саме ці слова виражаюч і, форму вищого ступеня порівняння. Поєднання складного сло ва більш-менш із звичайним прикметником підкреслює помір ний вияв ознаки. При цьому ступенева форма не утворюється: більш-менш глибокий, більш-менш дотепний. Значення простої форми вищого ступеня порівняння може посилюватися прислівниками значно, набагато, багато, дале ко, куди, ще; прислівник трохи вживається для послаблення ознаки, названої вищим ступенем порівняння: набагато серйоз ніший, ще завзятіший, значно приємніший, трохи нижчий. Найвищий ступінь порівняння показує, що ознака, названа звичайним прикметником, властива цьому предметові за певних обставин найбільшою мірою, ніж за інших обставин, чи за будь-яких обставин порівняно з іншим предметом^Я-до- борю найтяжчі перешкоди; Найчистіші діаманти сяють, ясні та прозорі (Л. Укр.). // Розрізняють просту, складну (синтетичні) і складену (аналі тичну) форми найвищого ступеня порівняння: Проста форма найвищого ступеня порівняння твориться від простої форми вищого ступеня порівняння за допомогою префікса най-: дорожчий — найдорожчий, грамотніший — най- грамотніший, рідніший — найрідніший. Складна форма найвищого ступеня порівняння утворю ється додаванням префікса що- або -як до простої форми най вищого ступеня: найвіддаленіший-^щонайвіддаленіший, найбез печніший — якнайбезпечніший, найголосніший — щонайголосні- ший, найскромніший — якнайскромніший. Складена форма найвищого ступеня утворюється дода ванням одного зі слів найбільш або найменш до звичайного при кметника: найбільш переконливий, найбільш складний, найбільш відповідальний; найменш цікавий (слово найменш уживають/цля вияву спадного характеру ознаки, найбільш — зростаючого). Значення найвищого ступенКрорівняння може бутїі вира жене описово — поєднанням форми вищого ступеня'порівнян ня з відмінковими формами займенникїв~чіГІменників: щирі ший з усіх, старший із братів, досвідченіший із присутніх, до тепніший з учнів. Від деяких якісних прикметників не утворюються ступеневі форми, а саме: прикметників, що виражають міру, ступінь оз наки, її відтінки словотворчими засобами (миленький, ріднесень кий, малюсінький, червонуватий, превисокий, архіважливий, ультрамодний), називають ознаку за кольоровою схожістю (ма линовий берет, кремовий костюм), означають масть тварин (вороний кінь; рябе курча), виражають остаточні, сталі ознак и (німий, хворий, глухий, босий), а також від складних прикмет ників (темно-синє пальто, високе-превисоке дерево) та якісних, що утворилися внаслідок переходу з відносних і присвійних (ма теринська любов, орлиний погляд, качина хода) чи дієприкмет ників (цілюща трава, немеркнучі зорі). 31. Числівник як частина мови. Розряди числівників Числівником називається частина мови, що означає певну чи абстрактно-математичну кількість або порядок предметів при лічбі. Граматичні (морфологічні і синтаксичні) ознаки числівників різних розрядів і груп неоднакові. За значенням і граматичними ознаками числівники поділя ються на кількісні й порядкбві. Кількісними є числівники, які називають кількість пред метів при лічбі й відповідають на питання скільки? Залежно від того, як саме числівник виражає кількість, кіль кісні числівники поділяються на семантичні групи: власне кіль кісні, кількісно-збірні, кількісно-дробові та неозначено-кіль кісні. Власне кількісні числівники називають точно визна чену кількість у цілих одиницях: п'ять будинків, шістнадцять курчат, сто двадцять олівців. Кількісно-збірними (чи просто збірними) є чис лівники, що означають певну кількість одиниць, предметів як неподільну сукупність. Вони вживаються з множинними імен никами (троє дітей, четверо саней), іменниками середнього роду — назвами неістот (п ’ятеро вікон), назвами малих віком істот (шестеро пташенят, десятеро цуценяток), з іменниками чоловічого та спільного роду — назвами істот (десятеро сту дентів, двоє сиріт). Кількісно-збірні числівники утворюються від власне кількіс них від двох до двадцяти включно та числівника тридцять за допомогою суфіксів -ой- (двоє, троє), -ер- (четверо, п'ятеро, дванадцятеро)', від окремих збірних творяться пестливі форми: двійко, трійко, двоєчко — ці слова є незмінними. Для виражен ня парності вживаються збірні числівники обидва, обидві, обоє: обидва сини, обидві дочки, обоє дітей. К і л ь к і с н о-д р о б о в і (чи просто дробові) числівни ки називають частину від цілого, що виражається відповід ним іменником: двадцять сотих запасу, дві третіх присутніх. У дробових поєднуються кількісні числівники, що називають кількість частин, і порядкові, що визначають, яку саме части ну від цілого взято (двадцять сотих, дві третіх). До таких чис лівників можуть приєднуватися й назви цілих чисел: дві цілих і три десятих площі, два цілих й одна друга кілограма. Числівни ки п’ять десятих, одна друга можуть замінюватись іменником половина, що вживається з частиною кількісно-дробового чис лівника, який називає цілі одиниці, завжди у формі орудного відмінка, а іменник набуває форми, що зумовлюється числів ником — назвою цілих одиниць: два з половиною кілограми, чо тирьох з половиною сотень. Слово половина в такому поєднанні втрачає предметне значення. Неозначено-кіл ькісні числівники називають неточ но визначену кількість: кільканадцять, кількадесят, кількасот, декілька, стільки, скільки, мало, чимало, багато. Числівники скільки, стільки, мало, чимало, багато поєднуються не лише з іменниками, що називають конкретні поняття, предмети, що піддаються лічбі, а й з іменниками, які називають масу, речо вину, збірні поняття, та з іменниками, що мають абстрактне зна чення: мало молока, чимало олії, багато дітвори, стільки турбот. Неозначені числівники стільки, скільки співзвучні із займен никами, числівники мало, чимало, багато — із прислівниками; належність їх до частини мови визначається за контекстом. Усім кількісним числівникам властива граматична кате горія відмінка. Порядковими називаються числівники, що означають порядок предметів під час лічби й відповідають на питання котрий? (котра? котре? котр і?): перша вистава, деся тий будинок, дві тисячі сьомий рік. Граматичні властивості порядкових числівників подібні до граматичних ознак прикметників: порядкові числівники відмінюються за родами, числами, відмінками, узгоджуючись у цих формах з іменниками: третій клас, третя година, третє відділення, треті півні. Подібно до прикметника порядкові чис лівники виконують функцію узгодженого означення, рідше — іменної частини складеного присудка: Друга зустріч команд закінчилася перемогою наших футболістів; На фініші киянка була другою (Газ.). Називаючи дати, порядкові числівники разом із відповідними іменниками виконують функцію обставини: Навчальний рік у школах та інших навчальних закладах розпо- коли? чипаеться першого вересня (Газ.); І. П. Котляревський народився 29 серпня І938 року в місті Полтаві. Поєднання іменника з порядковим числівником може вико нувати функцію будь-якого другорядного члена речення, якщо є синтаксично неподільним словосполученням: Цієї осені до першого класу йдуть діти тисяча дев'ятсот дев’яносто дев'ятого року народження (Газ.) 34. Зв’язок числівників з іменниками Після числівника один, навіть якщо він входить до складе них числівників, іменник ставиться в однині: 31 день, 191 кілометр. Після числівників два та більше іменник стоїть у множині: два дні, три тижні, чотири місяці, п 'ять років, десять століть. Причому при числівниках два, три, чотири (навіть якшо вони входять до складених числівників) іменник має форму назив ного відмінка, а при числівниках п ’ять та більше — родового: три брати, чотири будинки, дев ’яносто чотири проценти; п ’ять братів, шістдесят будинків, дев ’яносто дев ’ять відсотків. У сполученнях із числівниками два, три, чотири іменник нерідко дістає такий самий наголос, як у родовому відмінку однини: матері (множина) — дві матері, синй — три сйни, села — чотири селй. Іноді особливий наголос іменники мають і в сполученні з числівниками п ’ять та більше: книжок (родо вий відмінок множини) — п ’ять книжок, сторінок — шість сторінок, голдк — десять гдлок, круків — сім круків, черепів — п ’ять черепів. Тільки іменники, які в множині втрачають суфікс -ин-, при числівниках два, три, чотири стоять у формі родовою відмінка однини: двадцять два киянина, тридцять три селяни на, сорок чотири заробітчанина. Це стосується також іменників ім’я, плем’я', два імені, три племені. Якшо ж кількість нази вається в межах одиниць, то при таких іменниках слід вжива ти збірні числівники: двоє киян, трос селян, четверо заробіт чан, двоє імен, трос племен. Якшо іменник стоїть перед числівниками два, три, чотири і вказує на приблизність, то він також ставиться в родовому відмінку множини: днів два, тижнів три, місяців чотири. У непрямих відмінках іменник і числівник стоять у тому самому відмінку: трьох братів, трьом братам, із трьома бра тами', шістдесяти будинків, шістдесяти будинкам, шістдесять ма будинками, у шістдесяти будинках. Після числівників тисяча, мільйон, мільярд іменник стоїть незмінно в родовому відмінку множини: тисяча років, тисячі років, тисячею років', мільйон гривень, мільйона гривень, мільйо ну гривень, мільйоном гривень. Після дробових числівників іменник стоїть постійно в ро довому відмінку однини: півтора місяця, півтора року, дві де сяті відсотка, двох десятих відсотка, двом десятим відсотка, двома десятими відсотка. Рідко іменник може мати форму родового відмінка множини: дві п ’яті виробів, одна десята за пасів нафти. Якшо є вислів із половиною, із чвертю, то іменник при ньому набуває форми, якої вимагає власне кількісний числів ник: два з половиною тижні, чотири з половиною місяці, п ’ять із чвертю років. Збірні числівники поєднуються: а) з іменниками чоловічого роду, шо означають назви осіб, тварин та птахів: двоє киян, трос школярів, четверо ко ней, п ’ятеро орлів; б) з іменниками середнього роду: двос вікон (і два вікна), трос відер (і три відра), двос лошат, четверо телят, п ’ятеро хлоп ’ят \ в) з іменниками, шо мають лише множину: двос воріт, трос окулярів, четверо ножиць (а також: три пари оку лярів, чотири пари ножиць). Після збірних Числівників (крім обидва) іменник стоїть у родовому відмінку множини: двос селян, трос татар, трос голубів, четверо дверей. У непрямих відмінках іменник і чис лівник стоять у тому самому відмінку: двох селян, двом селя нам, з двома селянами. У датах назви місяців вживаються тільки в родовому від мінку: перше (число місяця) лютого, першому (числу місяця) лютого, з першим (числом місяця) лютого, з двадцять четвер тим серпня, з першим вересня. 38. Дієслово. Система дієслівних форм Дієслово – це повнозначна частина мови, що позначає дію або стан як динамічну ознаку, як процес і виражає ці значення у граматичних категоріях виду, перехідності/неперехідності, стану, часу, способу, особи, числа, і лексико-граматичній категорії роду (для форми минулого часу дійсного способу та умовного способу). Наприклад: Ніколи не кажи ніколи, Бо все буває у житті (Ю.Іванов). Поняття дії дуже широке, оскільки охоплює: 1) конкретну фізичну дію особи (писати, читати, сіяти, орати); 2) стан, у якому перебуває особа чи предмет (сидіти, спати, лежати); 3) становлення предмета, перехід із однієї якості в іншу (старіти, молодіти, зів’яти); 4) ставлення особи до когось чи до чогось (любити, глузувати, ненавидіти). Зазначимо, що цим не обмежується поняття дії, яке виражається дієсловом. В академічній граматиці української мови виділено 41 семантичну групу дієслів (див. С. 326-330). Дієслово відповідає на питання що робить предмет? що з ним робиться? в якому стані він перебуває? Лексичне значення деяких дієслів має багато спільного з деякими іменниками, прикметниками, з предикатами: боротися - боротьба, учень радіє – учень радий, надворі теплішає – надворі тепло, однак дієслова відрізняються від таких слів тим, що вони означають дію, яка завжди сприймається в часі, тобто як динамічна дія або дія як процес. Для дієслова як частини мови властиві власне дієслівні граматичні категорії: час, вид, спосіб, стан. Крім того, у більшості своїх форм дієслово має граматичні категорії особи, числа, а в деяких формах роду. У реченні дієслово найчастіше виконує функцію присудка: Камінь – не мертва брила. Камінь може кричати. Камінь, який скропила сльозою мати пекучою (Л.Дмитерко).Головного члена односкладного речення: Не обіцяй в біді згадати друга, а просто другом будь йому завжди. (М.Карпенко) Система дієслівних утворень у сучасній українській літературній мові. Дієслово сучасної української мови становить складну систему різних граматичних форм. До цієї системи належать: 1) інфінітив, або неозначена форма дієслова (кричати, писати); 2) особові форми дієслова, або verbum finitum (теперішнього, майбутнього часів, д. наказового способу), наприклад: співаю, співаєш, співатиму, буду співати, співай, співаймо; 3) родові форми ( минулого часу та умовного способу) , 4) іменні форми, або дієприкметник, verbum infinitum (зрізаний, битий), 5) дієприслівник (Рано вставши, молодо оженившись і рано посіявши, не будеш каятися); 6) безособові дієслова (Надворі смеркає, а на душі світає); 7) безособові дієслівні форми на -но, -то (На роду написано). Усі елементи дієслівної системи об’єднуються граматичними категоріями виду і стану, а більшість із них також категоріями способу і часу. Граматична категорія особи властива на всім розрядам дієслівних форм , її не мають інфінітиви, дієприслівники, дієприкметники, а також форми минулого часу та умовного способу. Серед цих форм є змінювані і незмінювані. Змінювані форми поділяються на 2 типи: дієвідмінювані та відмінювані. До відмінюваних дієслівних форм належать тільки дієприкметники, оскільки змінюються за відмінками. До незмінюваних належать дієприслівник, безособові форми на -но, -то, безособові дієслова. 41. Перехідні та неперехідні дієслова, зв’язок з гк стану Семантика одних дієслів така, що вона актуалізується в реченні без назви об’єкта. Напр.: “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”. У предикативній частині “Доки сонце зійде…” дія суб’єкта не направлена на об’єкт, а зосереджується в сфері суб’єкта, така дія не передбачає функціонально обов’язкового об’єкта, бо він їй не потрібний. Семантика інших дієслів обов’язково пов’язується з об’єктом, дія від суб’єкта направлена на об’єкт, дієслово вимагає функціонально обов’язковий об’єкт. Напр.: “…роса очі виїсть”. Це обумовлюється валентність дієслова, яка охоплює всі без винятку дієслова. На думку В.В. Мозгунова, “перехідність – це тип валентності дієслова; дієслова з лівобічною валентністю – неперехідні, а дієслова з правобічною валентністю з обов’язковим предикативним поширювачем у З.в. без прийменника – перехідні”. За валентністю (здатністю до семантичної сполучуваності з іншими словами) дієслова поділяють на нуль валентні (світає, темніє, морозить), одновалентні (спить – хто?; існує – хто? або що?; куняє – хто?), двовалентні (читає – хто? що?; любить – хто? кого? або що?; хочеться – кому? чого?), тривалентні (ріже – хто? що? чим?), чотиривалентні (пише – хто? що? кому? чим?) тощо. Одні дієслова поширюються додатком, а інші – не поширюються. Ця властивість семантики дієслів називається перехідністю – неперехідністю (за іншою термінологією – транзитивністю (від лат. transitivus – перехідний) – нетранзитивністю (від лат. Netransitivus – неперехідний). Усі без винятку дієслова поділяються на перехідні та неперехідні. Поділ усіх дієслів на перехідні та неперехідні був проведений ще у праці “Историческая грамматика” Ф.І. Буслаєвим. “Перехідність, неперехідність, – пише Олександр Васильович Ісаченко у праці “Грамматическиий строй русского языка. Морфологія”, – це, насамперед, семантична властивість дієслова, що виявляється синтаксично в його здатності поєднуватися з об’єктом”. Отже, категорія перехідності/неперехідності – це відношення дії, названої дієсловом, до об’єкта. Категорія перехідності/неперехідності складається із двох грамем (грамема перехідності, грамема неперехідності) і виражає здатність або нездатність керувати прямим додатком. В.О.Горпинич у праці “Морфологія української мови”(1999) звертає увагу на те, що “за ознакою перехідності/неперехідності всі дієслова поділяються на дві групи:1) дієслова дії: гріти, писати, робити, читати; і 2) дієслова стану: горіти, синіти, сміятися, спати, сидіти, радіти. Однак чіткої межі тут провести не можна” (с.31). Залежно від лексичного значення та від того, у якому відношенні перебувають дієслова з іншими частинами мови в реченні, вони бувають перехідними і неперехідними. Перехідність неперехідність виражається синтаксично: за наявністю чи відсутністю прямого додатка. Перехідними називаються дієслова, які означають дію, що прямо і повністю переходить на об’єкт, граматично виражений: формою іменника або займенника З.в. без прийменника (проспівати пісню, взяти зошит): “Хто переплив море, той знає горе”); формою Р.в. іменника при запереченні (не виконав завдання, не приніс книги, не купив зошита; “У решеті не наносиш води”); формою Р.в. із вказівкою на частину від цілого (що передає партитативне значення) (купити хліба, купити цукру, випити чаю; “На чужій землі заробиш хліба”); Зазначимо, що за цими правилами визначається перехідність – неперехідність у шкільній граматиці. формою З.в. іменника для назв неістот омонімічною з формою Р.в. іменника (позичив карбованець – карбованця, написав лист – листа). Якщо дієслово-присудок стоїть у головній частині складнопідрядного речення з підрядним з’ясувальним . Напр.: Він сказав, що вивчить правила. Якщо дієслово-присудок функціонує при прямій мові . Напр.: “Ой зозуленько ледача, – бджілка одказала. – Чи не гріх тобі казати, щоб і я гуляла” (О.Олесь). У всіх цих випадках додаток є прямим. Виразною морфологічною ознакою перехідних дієслів є їх здатність утворювати пасивні дієприкметники: прочитати – прочитаний, підписати – підписаний, одержати – одержаний. Напр.: “Він не тільки не толочений, а й на тік не волочений”. Неперехідними називаються дієслова, що означають дію , яка не переходить і не може переходити на об’єкт, який виконує функцію прямого додатка. Напр.:“Про землю піклуйся – золотим зерном милуйся”. Чіткої межі між перехідними і перехідними дієсловами встановити не можна. Неперехідні відповідники до перехідних дієслів утворюються двома способами: синтаксичним і морфологічним. Синтаксичний спосіб вираження неперехідності дієслів полягає в тому, що перехідне дієслово набуває здатності виступати у фразі без прямого додатка. Напр.: Тьохнув пісню соловей у полі. Тьохнув соловей у полі. Отже, перехідне дієслово набуває здатності виступати в контексті без прямого додатка – це синтаксичний спосіб вираження неперехідності. Між перехідними і неперехідними дієсловами існує семантико-словотворча співвідносність. Виокремимо формальні ознаки перехідності – неперехідності. 1. Неперехідні, як правило, творяться від перехідних за допомогою постфікса -ся: вітати товариша – вітатися з товаришем, вмивати обличчя – вмиватися, зустрічати друга – зустрічатися з другом, зустрічатися - зустрічати. Отже, морф -ся (-сь) є показником неперехідності. Напр.: “Навмивалися, накупалися, нагойдалися, нагулялися. Закричали, знялись і полинули, тільки пір’я на спогад покинули”(О.Олесь). 2. Морф -ува- є ознакою грамеми перехідності: малювати, розорювати, пояснювати, оцінювати. Але дієслова на -ува-(-юва-) можуть мати і значення неперехідності: лимарювати, базарювати, царювати. 3. Морф -і- є ознакою грамеми неперехідності: кипіти, кишіти, пашіти, синіти, біліти, золотіти. Отже, дієслово є морфологічним словом, семантика якого визначає здатність/нездатність дії поширюватися/не поширюватися на об’єкт – конкретний предмет або істоту, ужиті у валентно зумовленій дієсловом об’єктній позиції, а також наявність словотворчих маркерів перехідності/неперехідності дають підстави кваліфікувати дієслівну категорію перехідності/неперехідності як морфолого-словотвірно-синтаксичну. 48. Категорія способу. Дійсний, умовний, наказовий. Зв’язок способу з ГК часу Категорія способу — частководієслівна категорія, яка слугує для вираження відношення дії до дійсності, встановлюваного мовцем. Дійсний спосіб виражає реальну дію, що відбувалася (від булася), відбувається чи відбуватиметься (відбудеться). Дієсло ва дійсного способу вживаються в часових формах — теперіш нього, минулого, давноминулого, майбутнього часу. Названа ними дія може бути стверджувальною і заперечною (якщо з дієсловом вживається частка не). Наприклад: Котик миттю всівсь на грудку — закидає в річку вудку. До полудня просидів, а нічого не зловив (Ст.)1. Наказовий спосіб, називаючи нереальну, бажану дію, вживається для вираження прохання, побажання, наказу, закли ку: Просить Дбайко Вітерця: «Вітеречку мій, невтихайку! По хитай квітучу калину, погойдай співучу пташину ...» (Кол.). Дієслова наказового способу змінюються за числами та осо бами. При цьому форми першої особи однини вони не мають — мовець не може висловити собі наказу, побажання, а якщо він це робить, то вживає частку хай та особову форму майбутньо го часу: хай я прочитаю, хай я зроблю. Особові форми другої особи однини, першої та другої особи множини мають відповідно закінчення -и, нульове в другій особі однини, -мо, -імо в першій особі множини, -те, -іте (-іть) у другій особі множини. Третя особа однини і множини утворюється поєднанням частки хай (нехай, бодай) із дієсловом третьої особи однини чи множини теперішнього або майбутнього (простого) часу дійсного способу: Однина ос. — ос. сид-и малюй О сядьП ос. хай (нехай) сид-ить малю-є сяд-е Множина ос. сид-імо малюй-мо сядь-мо ос. сид-іте (іть) малюй-те сядь-те ос. хай (нехай) сид-ять малю-ють сяд-уть Форми першої та другої особи творяться від основи теперіш нього часу додаванням особових закінчень. Умовний спосіб називає нереальну дію, можливу за яки хось певних умов: От аби у добру пору закотилась грушка в нору, мав би кріт собі обід (Ст.); І риба співала б, коли б голос мала (Н. тв.). Дієслова умовного способу мають форми числа, в однині — родові форми: Однина Множина Чол. р. Жін. р. Серед, р. знав би знала б знало б знали б думав би думала б думало б думали б Форми умовного способу утворюються поєднанням дієсло ва минулого часу дійсного способу (умовному способу часові форми не властиві) та частки би (б). Це аналітична форма, в якій значення умовного способу виражається часткою би, зна чення роду, числа — тим самим дієсловом, в якому міститься лексичне значення. Частка би може вживатись як безпосеред ньо з дієсловом, так і з іншими словами речення, але стосуєть ся дієслова: Сказав би словечко, так вовк недалечко (Н. тв.); Якби свині роги, то вона б усіх людей поколола (Н. тв.). У мовленні трапляються випадки, коли форма одного спо собу вживається у значенні іншого, зокрема: форми дійсного способу вживаються у значенні наказо вого за умови, коли наказ не викликає будь-яких заперечень (Ти сядеш рівно, візьмеш ручку і в зошиті запишеш...', Ви пра цюєте, а я займуся своїми справами)', для пом’якшення наказу (Давай прочитаємо). З цією ж метою у значенні наказового вжи вається форма умовного способу: Чи не сходив би ти в магазин, синку?] форми наказового способу вживаються у значенні умов ного: Звернись я вчасно по допомогу — нещастя можна було б уникнути', форми наказового способу вживаються у значенні дійсно го, коли йдеться про несподівану минулу дію: А я й скажи під гарячу руку...\ інфінітив у значенні наказового способу вживають для підкреслення категоричності наказу: Стояти струнко! Підрів няти всім носки! 52. Перехід дієприкметника у прикметники та іменники. Безособові дієслівні форми Дієприкметники активно переходять у прикметники, втрачаючи при цьому ознаки дієслова й набуваючи здатності ви ражати звичайну (не за дією) ознаку предмета. Серед них є такі, що повністю перейшли в прикметники: відомий, знайомий, невмирущий, тямущий, цілюіций, балакучий, ревучий, стиглий, спілий. Інші дієприкметники вживаються у своєму значенні та в значенні прикметників. Деякі з цих слів абсолютно однозвучні (смажений, колотий), інші розрізняються: а) наголосом (варений у печі борщ — варений гарбуз, учений в університетах чоловік — учений земляк) — дієприкметник має наголошений корінь, керує відмінковими формами іменників); б) наголосом і будовою основи (блиск-уч-ий — блйск-а-юч-ий, пал-юч-ий — пал-а-юч-ий, підпис-н-йй — підпис-а-н-ий); в) наголосом і суфіксами (нездійсн-ен-ий — нездійсн-енн-ий, невблаг-а-н-ий — невбла- г-анн-ий). Втрачаючи й дієслівні, й прикметникові ознаки, дії прикметники переходять в іменники: думка вченого, при- хто? йшли знайомі, вимоги трудящих. Безособові форми на -но, -то активно вживаються в сучасній українській літературній мові: сказано, написано, по шито, помито, побито. За походженням це форми називного відмінка однини пасивних коротких дієприкметників середньо го роду минулого часу. Вони втратили здатність виражати оз наку предмета. У сучасній українській мові безособові форми на -но, -то мають співвідносні видові форми (шито — пошито, писано — написано), керують відмінковими формами іменників (пошито (щ о?) костюм, пошито (к и м?) майстром), пояснюються прислівниками (пошито (я к?) гарно, оголошено (к о л и?) вчасно), у безособовому реченні виконують функцію головного члена: Під білою березою козаченька вбито (Н. тв.); Заорано. Рілля переді мною (Павл.); Все вирішено безповоротно (Довж.). Такі форми утворюються від будь-якого пасивного дієпри кметника: сконструйовано, переселено, переобрано, підживлено тощо. Кожна безособова форма може вживатись у значенні будь-якого часу: зроблено, було зроблено, буде зроблено. 54. Прислівник. Розряди прислівників Прислівник - це лексико-граматичний клас невідмінюваних слів із категоріальним значенням непроцесуальної ознаки дії, ознаки непроцесуальних ознак (якості), зрідка ознаки предмета. Прислівником називається повнозначна незмінна частина мови, що виражає якісну або кількісну ознаку дії або стану, ступінь або міру вияву іншої ознаки і доповнює значення дієслова, виражаючи різні обставини, за яких відбувається дія. Наприклад: "З невідомої причини він страшенно зрадів і збентежився". (В.Підмогильний) Ознака, яку виражають прислівники, неоднорідна з погляду означуваного. Розрізняють якісну ознаку дії, стану або предмета (виразно читати, сумлінно працювати) і ознаку іншої ознаки, зокрема щодо її кількісного вияву (занадто енергійний, трохи сором’язливий). Морфологічні ознаки прислівників: 1. Не мають форм словозміни (за іншою термінологією- має нульову парадигму). Наприклад: весело, трохи, вдвічі, вниз, ввечері, додолу. 2. Якісно-означальні прислівники (-о, -е) можуть утворювати ступені порівняння, ці прислівники походять від якісних прикметників: Наприклад: голосний - голосно - голосніше - найголосніше ; 3. Наявність у прислівниках специфічних суфіксів: -о, -е, -и, -єму, -ому, -ом; преф.по-.Наприклад: відверто, холодно, відважно, добре, по-українськи, по-твоєму. 4. Лексична та словотворча співвідносність прислівників з іншими частинами мови: з іменниками: літом, назустріч, вгору; з прикметниками: повільно, безпосередньо, низько; із займенниками: по-вашому, по-своєму; з числівниками: удвоє, втричі, по-перше; з дієсловами: мовчки, жартома, навсидячки. Прислівники поєднуються з іншими словами в реченні синтаксичним зв’язком прилягання. Найчастіше вони прилягають до особових форм дієслова, до інфінітива, дієприкметника і дієприслівника, рідше - до прикметника, прислівника, іменника. (сам.роб.-виписати). У реченні прислівники виступають у ролі різних обставин: а) місця :Наприклад: "Весна збігає, і збігають роки, вже й вечори попереду біжать" (В.Ст.). б) часу :Наприклад: "Повертався пізно з косовиці" (В.С.). в) причини: Наприклад: "Сп’яну лізуть до кожної з обіймами" (О.Г.). г) мети:Наприклад: "Вона ненароком чи навмисне торкнулася його". г) способу дії:Наприклад: "Ходив, як кажуть, пішки під столом" (В.С.). д) міри і ступеня :Наприклад: "Впало ранених чимало, кров з них ріками текла" (В.С.). Зрідка прислівники виступають у функції неузгоджених означень. Наприклад: "Нам подали каву по-турецьки". Прислівники досить широко використовуються в мові. Після іменників, прикметників, дієслів займають 4 місце. Утворюють синонімічні ряди (Напр.: Іноді- інколи, деколи, часом, зрідка, вряди-годи; безжалісно-безжально, безсердечно, безсердно, жорстоко, безпощадно.), антонімічні пари (Напр.: Наліво-направо, начисто-начорно, вчора-сьогодні, вдень-вночі.). (Сл. антонімів Полюга Лев Михайлович). Синтаксичні властивості прислівників : 1) здатність бути обставиною; 2) здатність бути неузгодженим означенням; 3) здатність прилягати до головного компонента в синтаксичних словосполученнях, оскільки прислівники не мають форм словозміни; 4) здатність бути детермінантом (лат.determino – "означаю"), тобто надавати непроцесуальну ознаку не окремому членові речення, а всьому реченню (відноситися не до одного члена, а до цілого речення); Наприклад: "Десь колись в якійсь країні проживав поет нещасний, тільки мав талант до віршів не позичений, а власний" (Л. Укр.). 5) нездатність мати при собі залежне означення, виражене прикметником. Групи прислівників за значенням. У сучасному мовознавстві ще немає єдиної класифікації прислівників за значенням. У шкільній граматиці вивчаються традиційно прислівники : 1) місця; 2) часу; 3) способу дії; 4) причини; 5) мети; 6) міри; 7) ступеня. У більшості вузівських підручників виділяють два розряди прислівників означальні обставинні Означальні прислівники виражають якісні ознаки дії або стану ( швидко говорити, міцно спати) та спосіб вияву їх, міру або ступінь ( мовив по-парубоцькому, біліє фантастично). Означальні прислівники поділяються на три групи : якісно-означальні; способу або образу дії; кількісно-означальні; 1) Якісно-означальні прислівники дають якісну характеристику дії або стану, відповідаючи на питання як? Вони творяться від основ якісних прикметників за допомогою суфіксів -о, -е. Наприклад: тихо, гаряче, зоряно, добре. Якісно-означальні прислівники утворюють форми вищого й найвищого ступенів порівняння. Наприклад: холодно - холодніше - найхолодніше. 2) Прислівники способу або образу дії вказують на спосіб дії і відповідають на питання яким способом? подібно чому? подібно кому? Наприклад: вдвох, гуртом, наспіх, по-материнському, по-ведмежи, по-кошачому. 3) Кількісно-означальні прислівники виражають ступінь інтенсивності дії або міру чи ступінь вияву якісної ознаки і відповідають на питання скільки? наскільки? якою мірою? як багато? Наприклад: утричі, двічі, надто, дуже, надзвичайно. Обставинні прислівники виражають різні обставини, за яких відбувається дія, тобто характеризують дію або процес за часовими, просторовими, причиновими відношеннями, рідше – за метою її виконання. Обставинні прислівники поділяються на 4 групи : прислівники часу; прислівники місця; прислівники причини; прислівники мети; 1) Прислівники часу визначають час дії або стану і відповідають на питання коли? відколи? доки? до якого часу? по який час? Наприклад: тепер, давно, увечері, щодня, щохвилини, з давніх-давен, змолоду. 2) Прислівники місця означають місце дії або напрям руху предмета і відповідають на питання де? куди? звідки? в якому напрямку? Наприклад: десь, куди, ліворуч, здаля, близько. 3) Прислівники причини означають причину дії і відповідають на питання чому? чого? через що? з якої причини? Наприклад: спросоння, здуру, сп’яну, спересердя, ненароком, спохмілля. 4) Прислівники мети означають мету дії і відповідають на питання для чого? навіщо? з якою метою? Наприклад: навіщо, навіщось, нащо, напоказ, на зло, на сміх, навмисно, вжарт. 60. Частки. Зв’язки Частки – це клас службових слів, що беруть участь, у вираженні окремих морфологічних форм слів, оформленні комунікативного, модального і емоційно-оцінного статусу висловлювань та їх частин. Частки не мають самост. виявленого ЛЗ і не виступають засобами вираження синтаксичних відношень. Вони не бувають членами речення. Основна функція часток – видозмінювати значення окремих повнозначних слів, словосполучень та речень, бути словами-модифікаторами. За місцем у реченні частки поділяються на 3 групи: а) препозитивні (стоять перед тим словом, до якого вони відносяться): ДАВАЙ, ХАЙ, НЕХАЙ, НУ, НЕ, НІ; б) постпозитивні (стоять після того слова, до якого вони відносяться): Ж, ЖЕ, ТО, НО, БО; в) частки, які можуть стояти в будь-якій позиції: ХІБА, ТІЛЬКИ. УЖЕ. ЛИШЕ, ОСЬ. До первинних часток належать ті, які в сучасній мові не виявляють словотвірних зв’язків з словами інших класів. Вони становлять меншість: БИ. ЖЕ, НЕ, НІ, НУ, ХАЙ. Похідними частками вважаються ті, що зберігають структурно-семантичний зв’язок із словами інших класів. За частиномовною співвіднесеністю частки поділяються на відприслівникові, відсполучникові, від займенникові та віддієслівні. Група відприслівникових часток найчисельніша і включає: ОСЬ, ТУТ, ТАК, ДЕ, КУДИ, ЯК, ЗОВСІМ, МАЙЖЕ, ОСТАТОЧНО, ПРИБЛИЗНО, ПРЯМО, РІВНО, ТОЧНО. „Дівчата одягаються куди вишуканіше”. Співвідносних із сполуч. ч. нараховано порівняно небагато, проте їх зв’язки найтісніші. Серед них: І(Й), ТА, ТАКОЖ, А. АБО, ОДНАК. ПРОТЕ, ЗАТЕ та ін. Напр.: „А СОНЦЕ ВИЩЕ, ДЕНЬ ЯСНІШ, І ГРУДИ ДИХАЮТЬ ВІЛЬНІШ” (О.Олесь). Відзайменникового походження частки ВОНО, ЩО, ЦЕ, СОБІ. Напр.: „І що воно за дитина, нікого не слухає”. Віддієслівні ЗНАЙ (СОБІ), ДАЙ, ДАВАЙ, ТА ІН. „На холоді сердешна мати під тином, знай собі, сидить” (Т.Шевченко). За своєю будовою поділяються на прості і складені. Простими називаються частки, що складаються з одного слова. Вони об’єднують усі первинні частки, а також більшість однослівних вторинних часток. Напр. : ЖЕ, Ж, АДЖЕ, ЛИШЕ. Складені частки включають неодмінно просту частку, що підсилюється або іншою простою часткою, або спол., або прийменником. ТІЛЬКИ Б, ТІЛЬКИ І (Й), ХІБА ТІЛЬКИ, ЛИШЕ ТІЛЬКИ, ЛИШ БИ, ХОЧ БИ, ХАЙ БИ, ХІБА Ж, НЕВЖЕ Ж. Функціонально-семантична класифікація часток. За виконуваними функціями розрізняють такі різновиди часток: 1) формотворчі; 2) заперечні; 3) стверджувальні; 4) питальні; 5) модальні; 6) вказівні; 7) словотворчі. 1. Формотворчі частки хай, нехай, би(б), бодай беруть участь у творенні форм наказ., бажального і умовного способів дієслова: „НЕХАЙ ВАС СОНЦЕ НЕ ПЕЧЕ, І ДОЩ БУЙНЕНЬКИЙ ВАШІ ПЛЕЧІ НЕ ПОЛИВА І НЕ СІЧЕ” (М.Зеров). 2. Заперечні частки не, ні, ані виражають повне або часткове заперечення змісту повідомлення. Напр.: „НІЩО ЖИТТЯ НЕ СПИНИТЬ: НІ ПОСТРІЛИ, НІ ЗРАДА, НІ ПІДСТУП, НІ ТРУТИЗНА ПРОДАЖНОЇ ДУШІ” (М.Бажан). 3. Стверджувальні частки так, еге, егеж, атож, аякже вказують на те, що зміст відповідного повідомлення відображає дійсну або ж таку ситуацію. Що обов’язково має бути реалізована. Заперечні і стверджувальні частки у відповідних комун. ситуаціях набувають функцій слів-речень. 4. Питальні частки чи (чи ж, чи не, та чи), хіба (хіба ж, та хіба), невже (невже ж, та невже) поєднують значення питальності, виступаючи засобом оформлення відповідного комунікативного різновиду речень і модальності, зокрема таких її проявів, як сумнів, хвилювання, непевність, недовіра тощо. ХІБА Є ХТО НА СВІТІ КРИЛАТІШИЙ ЗА ЛЮДИНУ? (О.Гончар). 5. Модальні частки становлять найважливіший функціональний різновид службових слів аналізов. класу. Їм властивий широкий діапазон значень, пов’язаних із вираженням суб’єктивного ставлення до повідомлюваного. У складі мод. Виділяються частки зі значенням: а) припущення, сумніву, непевності щодо вірогідності повідомлюваного (МОВ, МОВБИ, ЛЕДВЕ ЧИ, НАЧЕ, НЕНАЧЕ, НІБИ, НАВРЯД ЧИ). б) підсилення, категоричного увиразнення, спеціального виділення цілого повідомлення або окремих його частин (І, ТАК, ТА, АЖ. ВСЕ, ТАКИ, УЖЕ. ЯКРАЗ, ДЕСЬ, ЯКОСЬ, КУДИ. ТІЛЬКИ. ЛИШЕ, ХОЧ, ХОЧА ТА ІН.) в) волевиявлення, спонукання до дії (ДАВАЙ, ДАВАЙТЕ, ГОДІ, НУ, ЖЕ (Ж), ТАК ТОЩО). „Годі ж журитися, долі коритися”. г) частки, які виражають емоційне становлення мовця до висловлюваної думки: як, що, за. 6. Вказівні (ось, осьде, он, онде, ген, от, то, ото, це, оце, воно ) виступають у дейктичній (гр. deixis - вказівка) функцій. Такі частки використовують як засоби актуалізації компонентів окремих висловлювань у відповідних мовленнєвих ситуаціях. 7. Словотворчі частки: а) аби, будь, небудь, казна, хтозна, завгодно, що служать для творення займенників і прислівників: абихто, будь-хто, дехто, казна-хто, казна-який, де-небудь, абикуди; б) би (б), же (ж), що утвор. сполуч. якби, щоб, якже, ніж; в) не, ні, за допомогою яких утворилися заперечні займенники й прислівники ніхто, ніщо, ніколи, ніде. 5. Словотвір Словотвір — найважливіший і найактивніший процес зба гачення словникового складу мови на основі внутрішніх ре сурсів її, адже від одного слова за допомогою різних словотвор чих засобів, на основі різних способів словотвору можна утво рити досить велику кількість слів, кожне з яких також може бути основою для творення нових. Із погляду словотворення вивчаються лише похідні сло ва — такі, що утворені від інших слів і значення яких мотиву ється значенням інших слів, тому вони називаються ще м о тивованими. Кожне похідне, мотивоване, слово твориться на основі певного іншого слова. Таке слово може бути як непо хідним, так і похідним. Слово, яке є основою для утворення іншого слова з новим значенням чи новим відтінком значення, називається т в і р н и м. Так, слово новий є твірним для багатьох слів, що безпосередньо від нього утворені. Водночас деякі з утво рених від слова новий, тобто похідних, слів є твірними для інших новина — твірне для новинка; новатор — твірне для похідних новаторка, новаторський, новаторство. Отже, одне й те самі' слово стосовно різних слів є похідним і твірним. Мотивоване слово у зіставленні з твірним має складнішу мор фемну будову. Якщо в ньому наявні кілька суфіксів чи префіксів, то це означає, що у процесі словотвору вони з’являлися в ньо му послідовно: спочатку слово утворилося за допомогою од ного з афіксів; на основі цього слова виникло інше слово за допомогою іншого афікса: від непохідного слова новий утво рилося похідне новатор за допомогою суфікса -атор, від нова тор утворилося новаторство за допомогою суфікса -ств- і но ваторський — за допомогою суфікса -ськ-. Наявний у твірному для мотивованих новаторство і новаторський слові новатор суфікс -тор- словотворчої функції не виконує: він належить до твірної основи. Шляхом зіставлення мотивованих слів із відпо відними їм твірними встановлюються словотвірні зв’язки між словами, утворюється так званий словотвірний ланцю жок. Прикладами таких словотвірних ланцюжків можуть бути: новий — обновити — обновитель — обновителька; Київ — київ ський — Київщина і т. ін. У словотвірному ланцюжку кожне по хідне слово розміщується безпосередньо після свого твірного; від одного твірного може творитися кілька похідних слів, отже, й утвориться кілька словотвірних ланцюжків. Сукупність усіх словотвірних ланцюжків, що виникають*на основі того самого вихідного слова, утворює словотвірне г н і з д о. У словотвірному гнізді об’єднуються всі споріднені сло ва, які упорядковані відповідно до словотвірної мотивації . У похідному слові виокремлюються дві частини. Одна є спіль ною для твірного й похідного слова, вона називається твір ною основою. Та частина основи похідного слова, якою вона відрізняється від основи твірного слова, називається словотворчим засобом, або словотворчим формантом. У твірному слові учити й похідному учень спільною частиною — твірною основою — суч; основа похідного слова учень містить також суфікс -ень, якого немає в основі твір ного слова, — це і є словотворчий засіб (формант) цього слова, воно утворене за допомогою суфікса -ень. Зіставленням твірно го слова учень і похідного учнівський визначається спільна час тина їх — твірна основа учн (у ній відбулося чергування |е| з ну лем фонеми — твірна основа видозмінена); в основі похідного слова наявний суфікс -івськ-, який виконав словотвірну функцію. Словотворчими засобами в українській літературній мові ви ступають: суфікси (білий — біп-и-ти, біл-изна, біл-ок, біл-еньк- ий, біл-яст-ий), префікси (мудрий — пре-мудрий, єднати — при єднати, з- 'єднати), інтерфікси — єднальні голосні, вживані між твірними основами у складних словах (хлібороб, зореносний, життєлюб), зрідка закінчення (вовчий, заборона, хода), чергу вання звуків (фонем), спрощення в групах приголосних, що пе реважно супроводять інші засоби словотвору й спричиняють видозміну твірних основ (січень — січневий, двері — одвірок, нести — ноша; проїздити — проїзний). Словотворчий засіб є носієм словотвірного значення. Словотвірне значення — це узагальнене значення ряду похідних слів певної словотвірної структури, що встановлюєть ся на основі семантичного співвідношення їх із твірними слова ми й виражається за допомогою словотворчого засобу. Наприк лад, для похідних слів дощовий, сніговий, вітряний, морозний, утворених від назв відповідних явищ природи дощ, сніг, вітер, мороз за допомогою суфіксів -ов-, -ян-, -н-, словотвірним значен ням є назва ознаки за відношенням до явища природи; для слів відступ, відгул, перехід, виїзд, хід, утворених від назв дій відсту пати, відгуляти, переходити, виїздити, ходити за допомогою нульового афікса, словотвірним значенням є назва опредметне- ної дії; для похідних слів синіти, зеленіти, червоніти, молодіти, що утворені за допомогою суфікса -і- від назв ознак предметів синій, зелений, червоний, молодий, словотвірним значенням є наз ва процесу становлення. Словотвірні значення похідних слів доволі різноманітні Вони виражають: а) характеристику предмета, його ознаки за відношенням до іншого предмета чи іншої ознаки, називають носія ознаки: небо (назва предмета)—►небесний (назва ознаки за відношен ням до предмета, названого твірним словом); б) нові лексичні значення стосовно тих, що містяться в твірно му слові, при цьому похідне слово належить до тієї самої час тини мови, що й твірне (сестра — сестронька (здрібніло-пест- ливе значення), казка — казкар, весна — веснянка)', в) нові лексичні й граматичні значення, внаслідок чого но воутворене слово належить до іншої частини мови, ніж твірне: весна (назва пори року, іменник) зелений (назва ознаки предмета, кольору, прикметник) Словотвірне значення в складних словах вказує на семан тичний зв’язок простих основ, з яких складається основа склад ного слова і які співвідносяться з іншою семантичною структу рою: лісосплав — сплавити ліс, лісосклад — склад лісу (дереви ни); світло-синій — світлий і синій. Якщо основоскладання чи словоскладання супроводжується афіксацією, то до словотвір ного значення поєднання простих основ додається ще слово твірне значення афікса: шестикласник — шість, клас + ник —- виражає назву особи; водопостачання —- постачати воду + + -нн надає слову абстрактного значення. Словотвірний тип — це схема побудови похідних слів, що характеризується спільністю трьох ознак: належністю твірних слів до однієї частини мови, спільним словотворчим засобом, спільним словотвірним значенням слова. Новоутво рені слова є словами однієї частини мови. Наприклад: від при кметників утворюються іменники за допомогою суфікса -ість, що виражає значення ознаки, якості (мудрий —мудрість, ніж ний — ніжність, лагідний—лагідність, дотепний — дотепність)', від дієслів за допомогою суфікса -ач (-яч) утворюються іменни ки, що позначають предмет, який виконує названу твірною ос новою дію (вмикач, подовжувач, розпилювач), або особу, яка є виконавцем дії (копач, доповідач, доглядач, викладач, розповсю джувач); від дієслів за допомогою суфікса -лив- утворюються прикметники, що виражають значення ознаки особи за дією, назва якої міститься в твірній основі (вередувати — вередливий, галасувати — галасливий, зрадити — зрадливий, ощадити — ощадливий)', від прикметників за допомогою суфікса -і- утворю ються дієслова, що виражають становлення (синій — синіти, червоний — червоніти, зелений — зеленіти, молодий—молодіти). До одного словотвірного типу належить не менше як двоє похідних слів. Розрізняють словотвірні типи продуктивні й не продуктивні. На основі продуктивних словотвірних типів ак тивно утворюються похідні слова; на основі непродуктивних виникає незначна кількість нових слів. |
23. Словотвір іменників Суфіксальні іменники, мотивовані дієсловами, за характером загального словотвірного значення поділяються на чотири групи: 1) іменники зі значенням абстрактної процесуальної ознаки; 2) іменники, що називають особу як виконавця певної дії чи носія певної процесуальної ознаки; 3) іменники – назви предметів; 4) іменники зі значенням місця. Від дієслів абстрактні назви творяться переважно за допомогою суфіксів -анн(я), -енн(я), -інн(я) (навчання, споглядання, мислення, вдосконалення, терпіння, розуміння), рідше – б(а) (лічба, журба), -к(а) (суперечка, здогадка). Найпродуктивнішими є типи іменників-назв осіб із суфіксами -ник, -івник, -льник: виробник, візник, ремонтник, рятівник, заготівник, в'язальник, веслувальник, намотувальник; -ч (-ач, -яч): ткач, заспівувач, перекладач, збирач, діяч; -ець (-нець): співець, борець, знавець, продавець, переможець, примиренець, висуванець; -ар (-яр), що приєднуються переважно до усіченої основи: лікар, бунтар, маляр, кресляр. Малопродуктивні на сучасному етапі суфікси: -тель (спільнослов'янського походження): мислитель, вершитель; -ій: заводій, водій; -ак (-як): співак, вояк; -ун: бігун, стрибун, несун; -к(о), -к(а): неумійко, писака; -ок: знаток, їдок; -чик (-щик): льотчик, гонщик; суфікси іншомовного походження: -атор, -итор, -ер, -ор, -ан, -am, -ант та ін.: агітатор,диктатор, репетитор, тренер, диктор, критикан, делегат, практикант. Відіменникові (відсубстантивні) суфіксальні іменники мають словотвірне значення: 1) особи за різними ознаками (лісник); 2) конкретного предмета (рукавиця); 3) місця (корівник); 4) абстрактних понять (літраж); 5) модифікаційності (матуся). Відад'єктивні іменники мають такі типи словотвірних значень: 1) назви осіб; 2) назви предметів; 3) назви місця; 4) назви опредметнених абстрактних ознак. Для позначення осіб за різними якісними ознаками вживаються суфікси -ець (сміливець, мудрець); -ак (дивак, бідняк); -ач (вусач, бородач), -ань (черевань, вусань), -ень (красень, велетень), -ун (дикун, горбун, веселун), -ил(о) (чудило, здоровило) тощо. Назви конкретних предметів: -к-а (вишнівка), -ак (кисляк), -ик (чистовик), -ин-а (мішковина), -ець (сіянець), -иц-я (кислиця), -ил-о (біличо), -ок (жовток). Назви місця: -ин-а (порожнина), -иц-я (теплиця), -к-а (підсобка). Від прикметників абстрактні назви творяться за допомогою суфіксів -ість (молодість, радість, вихованість), -ощ(і) (радощі, хитрощі), -інь (широчінь, теплінь), -ин(а) (глибина, давнина), -изн(а) (новизна, білизна), -от(а) (теплота, чистота), -неч(а) (холоднеча, порожнеча). 2. У сучасній українській мові префіксація є малопродуктивним способом творення іменників. Словотворчими можуть бути префікси давнього походження (спільнослов'янського або східнослов'янського). Такими формантами є префікси па-, су-, пра- (пакіл, сув'язь, пращур). В іменниках виділяються незапозичені префікси пра- (вказує на давність: прабатьківщина, праліс, прадід); перед- (вказує на передування в часі: переддень, передісторія); па- і про- (позначають неповноту чогось: пагорб, паросток, провесна, просинь, прозелень); су- і спів- (вказують на об'єднання чи сумісність чогось: сузір'я, супутник, сусід, суглинок, співавтор, співрозмовник, співпраця, співчуття); під- (позначає підпорядкованість: підвид, підстанція); без- і не- (позначають відсутність чогось, надають основі протилежного значення: безладдя, безробіття, безодня, нещастя, недоля). Для творення іменників використовуються також іншомовні префікси, зокрема анти- (щось протилежне: антиречовина, антициклон); віце- (другий: віце-консул); екс- (колишній: екс-чемпіон); проте- (попередній, первинний: прототип, протоплазма); супер- (зверхній:суперзірка); ультра- (найвищий: ультразвук); ре-(зворотний, повторний: реконструкція, реекспорт) тощо. 3. Префіксально-суфіксальні (конфіксальні) іменники на базі граматичних слів утворюються за допомогою таких конфіксів: ви-...-ок (виярок), пере-...-ок (перешийок), спів-...-ник (співрозмовник), су-...-й-а (суцвіття), су-...-ок (суглинок). Префіксально-суфіксальні іменники на базі прийменниково-іменникових форм: без-...-й-а (без дороги – бездоріжжя), без-...-ств-о (без думки – бездумство), без-...-к-а (без рукавів – безрукавка), за-...-й-а (за горою – загір'я), між-...-й-а (між горою – міжгір'я), на-...-ик (на рукава – нарукавник ), над- ..-й-а, -ник-, -ок (над бровами – надбрів'я , над гортанню –надгортанник), під-...-й-а, -ник, -ок (під ґрунтом – підґрунтя, під фарою – підфарник), при-...-й-а, -ок (при березі – прибережжя, при долині – придолинок). 4. Складні іменники утворюються основоскладанням і словоскладанням. Слова, утворені основоскладанням, називають композитами. Композити можуть мати як чисті основи, так і одночасно приєднувати афіксальні форманти: залізобетон, довгоносик,самоаналіз, п'ятиповерхівка, бурякокопач. Слова, утворені складанням слів, називаються юкстапозитами. За кількістю частин юкстапозити можуть бути двокомпонентними (ракета-носій) і трикомпонентними (інженер -капітан-лейтенант ). Особливість абревіації як способу словотворення полягає в тому, що вона спрямована на створення більш коротких порівняно з вихідними структурами (словосполуками або реченнями) номінацій. Складноскорочені слова утворюються переважно на основі словосполучення іменника із залежним від нього прикметником (дитбудинок, педучилище, нарсуд, продтовари) або інколи на основі словосполучення «іменник + керована форма іменника» (начдив, завуч) чи «дієслово + керована форма іменника» (життєпис, кербуд). 27. Повні та короткі прикметники. Загальновживаними в сучасній українській літературній мові є повні стягнені форми прикметників жіночого, середнього роду та множини: висока тополя, розкішне дерево, зелені луки. Такою ж загальновживаною є й повна нестягнена форма якісних прик метників чоловічого роду називного (знахідного, кличного) від мінка однини: широкий степ, пильний погляд, чесний хлопчик. Паралельні стягнені / нестягнені форми якісних прикметників уживаються в називному й знахідному відмінках жіночого й середнього роду однини, у цих самих відмінках множини: вид- ніється широке — широкеє поле, висока — високая гора, зелені — іеленії луги. Повні нестягнені форми поширені в усній народній творчості, поетичному та розмовно-побутовому мовленні. У всіх непрямих відмінках, крім знахідного однини й мно жини, в усіх стилях літературної мови поширені повні стягнені форми прикметників: сміх малого дитяти; з веселою дівчиною зустрілись; завдячую щасливому випадку; користуємось щедри ми дарунками природи. Зіставте: Усе одбивається в пісні, як в морі: рожевая зоря, й червоная кров, і темна ненависть, і ясна любов, і пломінь пожару, і місяць, і зорі (Л. Укр.). Деякі повні форми якісних прикметників у називному, зна хідному відмінках однини чоловічого роду мають співвідносні короткі форми: зелений сад — зелен, рясний цвіт — рясен. Короткі форми якісних прикметників є незмінними. В зістав ленні з повними формами вони є первинними й були основою для виникнення повних форм. Короткі форми якісних прикметників уживаються в поезії, фольклорі: За ворітьми зелен явір, там я/оуду та тебе ждати (Н. тв.); Хто може випити Дніпро, хто властен виплескати море?.. (М. Р.). Короткими є також присвійні прикметники у початковій формі — називному відмінку одними чоловічого роду: Мико- лин друг, сестрин підручник, Михайлів портфель, Віталіїв каш кет. У непрямих відмінках вони набувають відповідних закін чень (на відміну від якісних коротких прикметників). 32. Морфологічні групи числівників (прості, складні, складені) За будовою числівники поділяються на прості, складні, скла дені. Простими називаються однослівні числівники, що ма ють однії корінь: два, три, десять, сорок, десятий, четвертий, другий, сотий. С к л а д н и м и є однослівні числівники, що мають два корені: дв-а-па-дцять, шіст десят, сім сот, шіст-десят-ий, дев’ят-сот-ий. І Іримі ї ка. Частими -дцять, наявна у числівниках, виникла із десять внас лідок фонетичних явищ чергування |о| ч нулем фонеми та прогресивної аси міляції за способом творення між проривним (д| і щілинним свистячим [с'], який змінився на африкат [ц'). Складеними називаються числівники, які поєднують кілька простих і складних числівників: сто чотирнадцять, вісімсот сорок чотири, тисяча чотириста дев ’яносто перший. 35. Займенник як частина мови Займенник — це повнозначна змінна частина мови, яка об’єднує слова, що вказують на предмети, ознаки, кількість чи порядок предметів у лічбі, не називаючи їх. Наприклад: 1. Як тебе не любити, Києве мій?! (Луц.) — займенник тебе вказує на предмет (граматичний), названий іменником Київ, цим імен ником визначається лексичне (предметне) значення займенни ка. 2. Скільки підросло й полетіло нас в молодій весні, в колосистім полі, а у тебе знов та ж доріжка в клас, той же явір наш під вікном у школі (Мал.) — займенник нас вказує на осіб — учнів, які навчались у школі; займенник скільки — на кількість осіб, що на них вказує займенник нас, точна кількість осіб не названа; займенник (у) тебе вказує на особу — вчительку (за змістом твору), не називаючи її; займенники та, той указують на ознаки предметів: та ж доріжка, що й раніше була, той самий явір, що й раніше ріс під вікном школи, не інша доріжка, не інший явір. Займенники мій (Києве), наш (явір) вказують на ознаку за належністю предмета комусь. 3. Петрик купив три зошити, Миколка — стільки ж — займенник стільки вказує на кількість предметів, названу в першій частині речення числівником три. Щоб встановити лексичне значення займенника, потрібно знати, з яким саме словом контексту він співвідноситься, — дим словом зумовлюється зміст займенника. В першому реченні займенник тебе вказує на назву міста, у другому — на особу, ще в іншому вислові вказуватиме на інші предмети (наприклад, Ти течеш в віки, Дніпре, серцю милий... (Мал.) — займенник ти вказує на назву річки, цією назвою визначається його смисл; Обступи мене, ліс... Я побуду з тобою (Кост.) — значення за йменника тобою зумовлюється словом ліс). Отже, на відміну від інших частин мови займенник не має свого конкретного лексич ного значення—лексичне значення кожного займенника визна чається лише в контексті й тим словом, на яке займенник указує. Звичайно, той самий займенник залежно від контексту набу ває різного значення, тому лексичне значення його уза гальнене, абстрактне, конкретизується лише в кон тексті. Причому одні займенники завжди співвідносяться в тексті зі словами, що мають предметне значення, інші — зі сло вами, що виражають ознаку предмета чи кількість їх. 39. Інфінітив. Дві основи дієслова Інфінітив -це така форма дієслова, яка називає дію або стан, не вказуючи на час , особу, число. Інфінітив – невідмінювана форма. Це початкова форма дієслівної парадигми. Він зберігся в усіх слов’янських мовах, крім болгарської. Інфінітив функціонально близький до супіна (незмінюваної дієслівної форми) в латинській та старослов’янській мовах при дієсловах руху, а також до герундія (вид дієслівного іменника) в англійській і латинській мовах. Історично інфінітив у індоєвропейській мові був формою давального відмінка імені із значенням дії, який перейшов у парадигму дієслова. Застиглі форми давального відмінка однини віддієслівних іменників відмінювалися за зразком іменників і короткої основи. Як зазначає В.О.Горпинич у праці “Морфологія української мови” (1999), “у давньоруській мові інфінітив був близький до іменника тим, як і тепер, виражав лише назву дії, але відрізнявся від іменника тим, що не відмінювався”(с.9). Дієслова у формі інфінітива відповідають на питання що робити? що зробити? Інфінітив виконує номінативну функцію – називає дію або процесуальний стан безвідносно до часу, до дійсності, до особи, числа (пишатися, співати, сидіти, говорити). Інфінітив не виражає значення часу, способу, числа, особи; Має категорію виду (недоконаний – доконаний): зменшити – зменшувати, винести – виносити. Має категорію стану (активний і пасивний ): будувати - будуватися, складати – складатися. Має категорію перехідності/неперехідності: Говорити – не горох молотити. Отже, для інфінітива характерні лише окремі дієслівні категорії: ВИД, ПЕРЕХІДНІСТЬ ЧИ НЕПЕРЕХІДНІСТЬ, СТАН. Наприклад: Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину (В.Симоненко). У реченні інфінітив може виконувати різні функції (підмета, присудка, головного члена односкладного речення, неузгодженого означення, додатка, обставини). Наприклад: Життя прожити – не поле перейти. Жити – Вітчизні служити. Вік прожити – не дощову годину перестояти. Команда шикуватись пролунала. Позавчора було неабияке бажання вчитись. Я прошу вас встати. Ветеранам не забути років війни. Прийшла мати рибку взяти, на вечерю їх позвати. Інфінітив має дві форми: із суф. -ти, -ть. Більш уживаною для української мови є форми із суф.-ти. Наприклад: “Не бійтесь заглядати у словник”(М. Рильський). У розмовному та художньому стилях поширена форма із суф. -ть. Для певної групи дієслів форма на -ти єдино можлива. Наприклад: нести, вести, плести. Окремі інфінітиви можуть мати зменшено-пестливі форми із іменниковими суфіксами -очк-, -оньк-, -к-, -ун-, -ус- (їстоньки, їстки, питоньки, питки, спатоньки, спатки, спатусі), що зближує їх із іменниками. Наприклад: І їстоньки не їм, І питоньки не п’ю, Та виглядаю все Зозуленьку мою(Л.Глібов). Дві основи дієслова Як дієвідмінювані, так і недієвідмінювані дієслова творяться від двох дієслівних основ: а) основи інфінітива, б) основи теперішнього часу. Основу інфінітива можна визначити шляхом відкидання від неозначеної форми суфікса -ти: водити, носити, палити. Основа теперішнього часу визначається шляхом відокремлення флексії ( -уть, -ють, -ать, -ять) від дієслова теперішнього часу в 3 ос. множини: кажуть, возять, ходять. Від основи інфінітива творяться: а) дієслова минулого часу: ходив; б) дієслова умовного способу: ходив би; в) дієприкметники минулого часу: прочитаний, вишитий; г) дієприслівники доконаного виду: прочитавши, написавши. Від основи теперішнього часу творяться: а) особові форми дієслів теперішнього часу: веду, ведеш, веде; б) особові форми майбутнього часу доконаного виду: напишу, напишеш; в) наказові форми: неси, несімо, хай несуть; г ) дієприкметники теперішнього часу: знаючий, лежачий; г) дієприслівники недок. виду: пишучи, роблячи. 42. ГК стану. Дієслова, що знаходяться поза станом У мовознавчій літературі немає єдиної думки про дієслівну категорію стану, що пояснюється невиразністю лексико-граматичних і формальних ознак цієї категорії. Тому в мовознавців щодо дієслівної категорії стану існують різні погляди. Зокрема, одні (Ф.І. Буслаєв) визначають стан дієслова як категорію, що виражає відношення дії тільки до об’єкта, і ототожнюють з поняттям перехідності/непрехідності, інші (П.Ф. Фортунатов) вбачають у цій категорії вираження відношення дії тільки до суб’єкта, треті (О.О. Потебня, О.О. Шахматов, В.В. Виноградов) відношення дії і до об’єкта , і до суб’єкта) .Відзначимо, що автори підручників для вищої школи у визначенні й тлумаченні категорії стану здебільшого спираються на Виноградівську теорію, зокрема, відзначають, що категорія стану нерозривно пов’язана з категорією перехідності/неперехідності і підпорядкована їй. Сучасна шкільна граматика не розглядає цю категорію, ураховуючи її складність, у школі вивчаються лише форми активних та пасивних дієприкметників. Стан – це морфолого-словотвірна-синтаксична категорія, яка виражає відношення дії до суб’єкта і об’єкта. Морфологічним засобом вираження різних відношень до суб’єкта і об’єкта виступає афікс -ся (-сь). Усім перехідним дієсловам і співвідносними з ними неперехідними утворення ми за допомогою постфікса -ся властива категорія стану. У сучасній українській мові розрізняють три стани: активний, пасивний, зворотно-середній. Активний стан мають усі перехідні дієслова, які означають дію, спрямовану на прямий додаток. Активний стан – це такий стан дієслова, при якому суб’єкт виражається іменником або займенником у називному відмінку, виконує функцію підмета і діє так, що дія переходить на об’єкт, який виражений знахідним відмінком іменника без прийменника, родовим із заперечною часткою НЕ, родовим із партитативним значенням і виконує функцію прямого додатка. Наприклад: “Поле працю любить”. Пасивний стан мають неперехідні дієслова з постфіксом -ся, співвідносні за своїм складом і граматичним значенням з дієсловами активного стану. Пасивні дієслова виражають такі відношення дії до суб’єкта і об’єкта, при яких суб’єкт дії виконує функцію непрямого додатка і виражений формою О.в. іменника, а об’єкт дії виконує функцію підмета і виражений іменником у формі Н.в. Наприклад: Шахтарі видобувають вугілля. Вугілля видобувається шахтарями. Студенти конспектують лекцію. Лекція конспектується студентами. Пасивний стан може також виражатися пасивним дієприкметником, безособовою формою на -но,-то. Наприклад: Товариство організоване. - Товариство організовано. Дієслова зворотно-середнього стану означають дію, яка спрямована на дійову особу, яка є суб’єктом і об’єктом дії. Такі дієслова співвідносні з дієсловами активного стану, бо разом утворюють співвідносні пари . Зворотний стан утворюється при допомозі постфікса –СЯ від перехідних дієслів. Постфікс –СЯ за походженням зворотний займенник С . Згадаємо, що процес аглютинації зворотного займенника СЯ розпочався ще в давньоруській мові, але не знайшов ще свого повного завершення в сучасних західних говорах української мови. Напр.: “Від своєї тіні ся не сховаєш”. Морфологічною ознакою таких дієслів є постфікс -ся. Залежно від лексичного значення такі дієслова поділяються на лексико-семантичні групи: дієслова загально-зворотні означають конкретну дію, що переходить на суб’єкт. У них постфікс -ся дорівнює за значенням займенникові себе (вмиватися, одягатися, роздягатися, купатися, митися, взуватися, голитися,турбуватися, журитися, збиратися, вчитися “Не милися, бо бритим не будеш”); дієслова взаємно-зворотні означають дію, яка виконується двома чи кількома особами, кожна з яких є одночасно і об’єктом дії (радитися, зустрічатися, миритися, обніматися, цілуватися, боротися; “У листопаді зима з осінню бореться”); дієслова активно-безоб’єктні означають дію, яка характеризує діючий суб’єкт поза його об’єктом (собака кусається, кропива жалиться, кішка дряпається); пасивно-якісні дієслова виражають статичну ознаку предмета, що підпадає впливові дії іншого предмета (скло б’ється, папір рветься, стіл розсувається, лоза гнеться); зворотно-пасивні дієслова виражають дію, приписувану пасивному суб’єктові. Зворотно-пасивні дієслова керують формою давального відмінка (давальний суб’єкта), що виступає непрямим додатком. Наприклад: Мені пригадується, мені здається, нам уявляється, і згадуються. “Мені пригадується минуле літо”. За В. Виноградовим, категорії стану не мають: усі неперехідні дієслова без постфікса -ся: сидіти, лежати, стояти, мерзнути, хворіти; дієслова із постфіксом -ся, утворені від неперехідних дієслів (білітись, виспатись, розплакатись, насидітись); безособові дієслова, а також особові дієслова, що вживаються в значенні безособових (хочеться, розвидняється, темніє, не спиться, не лежиться); дієслова, які без -ся ніколи не вживаються (пишатися, тинятися, сміятися, боятися, каятися). 50. Дієприкметник 51. Творення активних і пасивних дієприкметників Дієприкметник — це іменна форма дієслова, що вира жає ознаку предмета за дією і поєднує ознаки дієслова й при кметника. Подібно до прикметника дієприкметник виражає ознаку пред мета, відповідає на таке саме питання — який?, має синтаксичні категорії роду, числа, відмінка, отже, граматичні форми дієприкметника визначаються відповідними формами іменни ка: розквітлий навесні сад, розквітла навесні квітка, розквітле навесні дерево, розквітлі навесні квіти. У реченні дієприкмет ник, як слово переважно залежне, виконує функцію означення або іменного присудка: Сонце зараз було схоже па згасаюче в осиротілім полі багаття (Ст.): схоже на багаття яке? — зга саюче; згасаюче в полі якім? — осиротілім; Швидкість світла була поки що неперевериіеною (Куч.). У таких самих аспектах виявляється й подібність між дієприк метником і дієсловом. В^основі семантики ознаки, що вира жається дієприкметником, назва дії — це назва ознаки предме та за дією. Дієприкметникові властиві дієслівні категорії виду, причому він завжди зберігає вид того дієслова, від якого утворюється: згоріти — згорілий (доконаного виду), бажати — бажаний (недоконаного виду); стану, але дієприкметники вжи ваються лише у формі активного стану, що виражає озна ку діючого предмета (зів 'ялі на сонці рослини), та пасивно- г о, що виражає ознаку предмета, на який діє інший предмет, створюючи названу дієприкметником ознаку (намальована (к и м?) майстром картина, керований (к и м?) диригентом оркестр). Іменній формі дієслова властива також категорія часу— дієприкметники вживаються в теперішньому та минулому часі: згасаюче в лісі вогнище, понівечені морозом квіти. У мов ленні дієприкметники можуть вживатися з відносним часовим значенням, що виражається зв’язкою бути. Порівняйте: Перерва була оголошена кілька хвилин тому і Перерва буде оголоше на через кілька хвилин. Дієприкметник має здатність керувати іменниками в непря мих відмінках і пояснюватися прислівниками: робота, виконана (я кУ) охайно (к и м7) студентом. Активні дієприкметники доконаного виду минулого часу утворюються від основи інфінітива префіксованих неперехід них дієслів, що виражають перехід з одного стану в інший; фор мотворчим є суфікс -л-: помолоді-ти —» помолоді + -л-ий, за- черстві-ти —» зачерстві + -л-ий. Якщо в основі інфінітива є суфікс -ну-, то формотворчий суфікс -л- додається до частини основи, яка залишається без цього суфікса: розквіт-ну-ти — розквіт-л-ий, згірк-ну-ти — згірк-л-ий. Активні дієприкметники минулого часу утворюють ся тільки від дієслів доконаного виду, отже, зберігають їх вид. Пасивні дієприкметники творяться від основи інфінітива перехідних дієслів за допомогою суфіксів -т-, -н-, -єн-. За допомогою суфікса -т- творяться пасивні дієприкметники від дієслів, корінь яких складається з одного фонетичного складу: по-ши-ти — поши-т-ий, ви-ми-ти — вими-т-ий. Суфікс -н- вживається, коли основа інфінітива закінчується голосною фонемою |а|: написати — написаний, розпиляти — розпиляний. Якщо в основі інфінітива є суфікс -ува-, то |у| в ньо му змінюється під наголосом на |о|: збудувати — збудований, намалювати — намальований, але: запрошувати — запрошува ний, вирощувати — вирощуваний. За допомогою суфікса -єн- пасивні дієприкметники утворю ються, якщо основа інфінітива закінчується приголосним зву ком (принести — принесений, спекти — спечений) чи голосни ми фонемами |и|, |і|, причому вони в основі дієприкметника не вживаються (посилити — посилений, розліні[Щти — розліні[т]- ний (графічно: розлініїти — розлінієиий). Перед суфіксом -ен- в основі дієприкметника відбуваються такі чергування приго лосних: ІгІ—їжі. зберегти — збережений, постригти — постри жений; ІкІ—ІчІ: приректи — приречений, спекти — спечений; ІзІ—їжі. знизити — знижений, вразити — вражений; ІсІ—ІшІ; оголосити — оголошений, запросити — запрошений; ІтІ—ІчІ: скоротити — скорочений, оплатити — оплачений; їді—ІджІ: погодити — погоджений, дослідити — дослідже ний; їзді — ІжджІ: об’їздити — об’їжджений, виїздити — ви їжджений; ІстІ — ІшчІ: вимостити — вимощений, очистити — очищений; губний — губний + ІлІ: зробити — зроблений, купити — ку плений, зловити — зловлений, розграфити — розграфлений, по відомити — повідомлений. Від дієслів, в основі яких наявні сполучення фонем |оло|, |оро|, пасивні дієприкметники творяться за допомогою суфіксів -т- (розпоро-ти —розпоротий, прополо-ти — прополотий) та -єн-, що додається до основи без другої фонеми |о| (розпоро-ти — розпорений, поколо-ти — поколений). Обидва суфікси є формо творчими для творення пасивних дієприкметників і від дієслів, в основі яких є суфікс -ну-. При цьому -т- приєднується до інфінітивної основи в цілому, а -єн- до тієї її частини, що зали шається без кінцевої фонеми |у|: розгорну-ти — розгорнутий, розгорнений, висуну-ти — висунутий, висунений. Усі дієприкметники творяться лише від дієслів, які вжива ються без афікса -ся. 55. Творення прислівників. Адвербіалізація Прислівники – історично сформований клас слів. За походженням прислівники можна розподілити на первинні та вторинні. Первинні прислівники не мають співвідносності з іншими частинами мови і більшість із них втратили морфемну подільність. Такі прислівники утворилися від первісних займенникових імен. (як, де) або від їхніх коренів (ту + тъ, ту - ди, та + къ, та + мъ). І тому ці прислівники вважають займенникового походження. Вторинні прислівники виникли з різних відмінкових форм іменників, прикметників, займенників та числівників. Є різні шляхи творення прислівників. Адв. лексеми можуть утворюватися як морфологічними способами словотворення, так і неморфологічними. Серед морфологічних основними є такі способи: а) основоскладання :Наприклад: силоміць, босоніж, праворуч, ліворуч. б) словоскладання : 1) редуплікація (повторення слова) : ледве-ледве, рано-рано, 2) поєднання синонімічних слів : любо-дорого, тишком-нишком; 3) складання антонімічних пар : видимо-невидимо, більш-менш; в) суфіксальне творення :Наприклад: гордо, гаряче, тричі, сидьма. г) префіксальне творення : Наприклад: препогано, назавжди. Серед неморфологічних способів найпродуктивнішим є морфолого-синтаксичний (адвербіалізація) : 1) відрив іменної форми від системи словозміни, переосмислення її на основі нової функції . Наприклад: літом, весною, ранком; 2) злиття з прийменниками різних частин мови і перетворення їх в окремі переосмислені слова. Наприклад: вдень, навесні, додому. Прислівники прикметникового походження. Прислівники прикметникового походження історично співвідносяться з відм. формами прикметників, тому що в їх основу лягли безприйменникові та прийменникові форми нечленних прикметників, які витіснили згодом відповідні членні прикметники. Найбільша група прислівників прикметникового походження утворилася на основі форм Н.в. нечленних прикметників. Прислівниковий суфікс -о історично є флексією Н.в.одн. якісних прикметників с.р. нечленної форми. Наприклад: весело, спокійно, гордо, мудро. Рідше зустрічаються прислівники на -е, співвідносні з Н.в. одн. якісних прикметників с.р. нечленної форми. У XIX столітті прислівники почали вільно утворюватися від прикметникових основ при допомозі -о, -е. Багато прислівників твориться від сполучення прийменника з непрямими відмінками, зокрема : а) від форм Р.в. одн. давніх нечленних прикметників з прийменниками;Наприклад: завидна, згорда, згарячу, стиха. б) від форм Д.в. нечленних прикметників із прийменниками; Наприклад: помалу, потроху, потиху. в) від форм З.в.;Наприклад: вправо, вліво, вручну, нашвидку. г) від форм Д.в. відносних прикметників на ськ (-ий), цьк (-ий) з прийменником по- та суф. -ому (-паралельні форми з суф.-и); Наприклад: по-батьківському (-и). Прислівники іменникового походження. Творення прислівників від форми іменників буває прийменникове або безприйменникове. Виділяють такі основні групи: 1. Прислівники, що походять від іменників у формі Р.в. одн. з прийменниками до, з(с), за ;Наприклад: додому, докупи, дотла, збоку. 2. Прислівники, що утворюються від іменників у формі Р.в. та що- ; Наприклад: щодня, щотижня. 3. Прислівники, що утворюються від іменників у формі З.в. одн. з прийменниками в (у), за, на, з двома прийменниками; Наприклад: вдень, всмак, вбік, напам’ять, уголос, повік, навпростець. 4. Прислівники, що утворюються від іменників у формі О.в. з прийменниками з-, під- ;Наприклад: згодом, зрештою, підтюпцем. 5. Прислівники, що утворюються від іменників у формі М.в. одн. з прийменниками в, на, по і від М.в. множини з двома прийменниками; Наприклад: вночі, вгорі, вкупі, надворі, повесні; навколішках, Багато прислівників утворилося від форм О.в. іменників без прийменника. Наприклад: гуртом, літом, зимою, миттю, дибом, нишком. Прислівники числівникового походження. Прислівників числівникового походження в сучасній українській мові небагато. Вони утворилися : а) від збірних числівників у формі З.в. з прийменниками у (в) або на ; Наприклад: удвоє, втроє...; надвоє, натроє. б) від порядкових числівників у формі З.в. з прийменниками у (в) або по ;Наприклад: вперше, вдруге, втретє; по-перше, по-друге. в) від кількісних числівників у формі М.в. і прийменника у (в) ; Наприклад: удвох, утрьох. Прислівники двічі, тричі утворилися від кількісних числівників і суф. -чі ; прислівник заодно - від кількісного числівника одно і прийменника за. Прислівники займенникового походження. Від давніх прислівників за допомогою часток, прийменників або через поєднання цих прислівників між собою виникли такі прислівники : деколи, де-де, де-не-де, коли-не-коли, десь, нікуди, абикуди, Від сучасних займенникових форм у сполученні з прийменниками утворилися:по-моєму, по-своєму, по-вашому, нащо, зовсім, внічию. Прислівники дієслівного походження. Прислівників дієслівного походження в українській мові мало. Вони утворилися : 1) від дієслівних основ (переважно префіксованих) за допомогою суф. -ки ;Наприклад: потайки, напомацки, навстоячки, навсидячки, 2) від дієслівних основ у сполученні з суф. -ма (-ома) ; Наприклад: лігма, сидьма, жартома, крадькома, ридма. 3) від колишніх нечленних активних дієприкметників теперішнього часу ж.р.;Наприклад: сидячи, стоячи, лежачи. 4) від колишніх дієприкметників ч.р.- с.р. ; Наприклад: нехотя, перегодя, негодя. Перехід інших частин мови у прислівники. Адвербіалізація (від лат. adverbium - прислівник). Багато прислівників в українській мові виникло шляхом адвербіалізації. Є два види адвербіалізації :
Якщо слово вже відірвалося від своєї початкової форми, то воно повністю адвербіалізувалося. Наприклад: навзнак, вплав, дотла, навпростець. Коли ж простежується зв’язок з первісною формою, то така адвербіалізація вважається неповною. Наприклад: "Уперше (востаннє) прийшов до неї..."і "Постукали у перше (в останнє) вікно..." ; "Повернув убік" і "Ударив у бік" ; "Прочитай вірш напам’ять" і "На пам’ять мені подарували книжку" ; "З школярським ранцем сходами нагору" (О.Ольж.) і "Я на горк круту, крем’яную..." (Л.Укр.). Ознаками адвербіалізації є : 1) незмінність: втрата форм відм.та дієвідм ; 2) злиття прийменниково-відмінкових форм в одне слово ; Наприклад: запанібрата, спідлоба, попідтинню, папередодні, спідтишка. 3) набуття нових синтаксичних функцій і зв’язків (обставини і прилягання) ; Наприклад: добре яблуко і поводився добре. 4) зміна наголосу ; Наприклад: бігом, кругом, набік. 5) зміна в морфемному складі слова ; Наприклад: Тільки окремі прислівники за своїм походженням належать періодові індоєвропейської мовної єдності. Абсолютна більшість їх походить із значно пізнішого періоду, зокрема періоду існування східнослов’янської мовної єдності та доби існування мови української народності. Саме в цю добу, як справедливо підкреслює проф. Л. Гумецька, "розвивається новий, морфолого-синтаксичний спосіб творення прислівників - адвербіалізація, основана на переосмисленні і лексикалізації відмінкових форм інших повнозначних частин мови та прийменникових конструкцій" ( Словотвір прислівників укр .актової мови XIV-XV ст.// УМЛШ.- 1957.-№6.- с.19). Процес утворення прислівників простежується і в наш час. Про це свідчить чимала кількість прислівникових сполучень, що зберігають зв’язок з частинами мови. Наприклад: без кінця, до вподоби, до загину, в цілому, в основному, на відшибі, по правді, по щирості, все одно, на світанку. 62. Вигуки Вигуки — це слова, які служать для вираження різних емоцій, почуттів, не називаючи їх. Вигуки не належать ні до самостійних, ні до службових час тин мови. Вони не називають предметів, ознак чи дій і не вико нують службових функцій, а лише виражають почуття: О, які були великі зорі, як синіло й склилось навкруги (М. Р.); — Ох, якби тільки можна, то я б сама те горе одвернула! (Л. Укр.). За походженням вигуки поділяються на первинні (непохідні) і вторинні (похідні) Первинні вигуки не співвідносяться з іншими частина ми мови, вони утворені з одного, двох або кількох звуків: а! о! ей! ой! тю! фе! гей! пхе! ану! люлі! Вторинні вигуки утворилися з інших частин мови, най частіше повнозначних: матінко! непе! жах! страх! дурниці!ли шенько! слава! біда! рятуйте! геть! годі! За значенням вигуки поділяються на емоційні та вигуки, що виражають волевиявлення людини (спонукальні). Емоційні вигуки передають різні почуття: радість, зди вування, горе, сум, захоплення, жаль, рішучість, сумнів, похва лу, переляк, зневагу, незадоволення, обурення: ой! ах! ов-ваі ого! еге! жах! ой лишенько! фу! ех! тощо. Другу групу становлять вигуки, які передають різні воле виявлення людини (спонукальні): наказ геть! годі! цить! марш! гайда! гей! соб! цабе!', оклик, звертання, бажання привер нути чиюсь увагу: ей! алло! гей! гов! агей!; спонукання до дії: ану, ну, нумо. До вигуків належать також слова, словосполучення, що ви ражають привітання, подяку, прощання, пробачення (вигуки етикету): Добрий день! На добраніч! Дякую! Вибачте! Будь лас ка! Близькими до вигуків є звуконаслідувальні слова, за допо могою яких відтворюються звуки живої й неживої природи шум вітру, води, гуркіт грому, сигнали тварин, птахів: тук-тук, хлкт-хлюп, 4. Слова змінювані і незмінювані Кожне слово, вживане в мові, характеризується будовою, виступаючи як структурне ціле, так чи інакше співвідносне і іншими словами. Структурний характер слова визначається його значенням і граматичними властивостями, частково іі експресивно-стилістичним забарвленням, вживаністю, похо дженням. Більшість повнозначних слів складається з кількох структур них частин, кожна з яких є носієм лексичного чи граматичного значення або і лексичного, і граматичного. У потоці мовлення слова поєднуються, і кожне з них вжи вається в тій формі, яка зумовлена відношенням слова до інших. Є слова, які при цьому залишаються незмінними. Наприклад: Музичне заняття у дитсадку є одним із засобів естетичного виховання дітей. Цих занять діти чекають нетерпляче. На за няттях вони слухають музику, розучують пісні, танці, викону ють їх. Дітям цікаво, і дитяча зацікавленість не зменшується від заняття до заняття. Слова діти, дітей, дітям мають те саме лексичне значення, а при поєднанні з іншими словами у висловленні виражають різні смислові відношення, на що вказує змінна частина слів — -и, -ей, -ям; частина діт-, спільна для всіх їх, залишається не змінною, виражає лексичне значення. Ця частина є і в слові ди тяча, частина -яч-, наявна у ньому, виражає ознаку за відно шенням до слова діти (отже, надає слову нового значення), а відношення до інших слів виражає частина -а, що є змінною: дитяча зацікавленість, дитячий ранок, дитячі забави. Так само можна охарактеризувати й слова інших рядів: за няття, занять, заняттях; цікаво, зацікавленість. У словах за нять, зацікавленість фонетично не виражена змінна частина слова, але й відсутність її є засобом вираження відношення цих слів до інших — обидва слова вжиті у певному відмінку, числі: занять — у родовому множини, зацікавленість — у називному однини. Є в наведеному вище тексті слова, що залишаються незмінни ми при поєднанні з іншими словами чи їх формами — це слова нетерпляче, цікаво: нетерпляче чекають, нетерпляче очікую, нетерпляче перечитуємо, нетерпляче виглядали; дітям цікаво, цікаво розповідати, цікаво розповідаєш, цікаво розповів. У таких словах немає і не може бути змінної частини слова. В україн ській мові незмінними є також слова іншого типу: швидко хо дити, люблю ходити, почне ходити; працювали співаючи, йдемо співаючи, вишиваю співаючи; прийшла Коваленко Галина, звер таюсь до Коваленко Галини, розмовляю з Коваленко Галиною; збудувати метро, їжджу метро, нова станція метро Слова ходити, співаючи, Коваленко, метро є незмінними. Отже, повнозначні слова є змінні й незмінні. У повнознач них змінних словах виділяються дві частини: та, що змі нюється, коли слово поєднується з іншими словами, і та, що залишається незмінною. У незмінних словах наявна одна частина — незмінна. Змінна частина слова, що слугує для вираження смислових відношень певного слова до інших слів у словосполученні й реченні, називається закінченням. Щоб визначити за кінчення, потрібно змінити форму слова: встановилася тепла погода, теплої погоди чекаємо, сподіваємось на теплу погоду; читаю книгу, читаєш книгу, читали вголос, читайте вголос, читаймо вголос, читає вголос. Закінчення вказує на рід, число, відмінок слова (сонячний день, красива квітка, сіре котеня), на особу, число, спосіб (спі ваю, співаєш, співають, співаймо, співайте). Слова, що розріз няються тільки закінченням, є формами одного слова: зоряний, зоряна, зоряні, зоряне; калина, калини, калиною, калині; говорю, говориш, говоримо, говорять, говори, говорімо. Закінчення початкової форми слова передбачає систему інших закінчень: земля, землі, землю, землею, землями, на землях. Кожне змінне слово має свою систему закінчень, з якою воно належить до того чи іншого типу відмінювання або дієвідмінювання. За кінчення може не мати звукового вираження, таке закінчен ня також виражає певну граматичну форму, воно називається нульовим: високий ясен, рідний край, цікава відповідь, прива блива постать, ходив щодня, родючих земель, широких вікон, дрібен дощик. Частина слова без закінчення, яка містить його лексичне зна чення, називається основою, наприклад: дитячий садок, ма ленька сестричка, молодший братик, пишу вправу, відповідаю на запитання. Незмінні повнозначні слова складаються лише з основи: роз повідати послідовно, іти поспішаючи, роздивлятися панно, їха ти в метро (таксі). Основа може бути чистою, якщо після неї у змінному слові немає вираженого звуками закінчення (малюй, глечик, став на стіл); похідною, якщо вона складається з кількох морфем — кореня і словотворчих афіксів (по-від-ом-и-ти про при-їзд, хо- лод-н-уват-ий вітер-ець), і непохідною, якщо складається лише з кореня або з кореня й морфеми, що виражає граматичне [йі] значення (стоїть стіл, молод-ш-а сестр-а нес-л-а вод-у). Похідні основи з непохідною пов’язані спільною частиною, яка вира жає їх основне лексичне значення (коренем): синька, синіти, підсинений — синій; квітковий, квітувати, заквітчаний, квітни кар, квітка — квіти Щоб виокремити кожну частину слова, потрібно зіставити це слово з іншими, в яких є такі самі морфеми. Насамперед сло во зіставляється зі спорідненими словами для визначення їх спільної частини; для виділення інших частин потрібне зістав лення з іншими словами подібної структури. Наприклад, для визначення морфемної будови слова передмова його поєдну ють з іншими: цікава передмова, прочитав передмову, висловле но у передмові — слово змінне, має закінчення -а, основу перед мов. Добираються споріднені слова для визначення частини, що містить лексичне значення: мова, мовний, промовити — спільна частина —мов-. Шляхом зіставлення зі словами перед гроззя, переддень визначається передкоренева морфема перед- 8. Предмет і завдання грамматики. 9. Граматичне значення слова. 10. Граматична форма. Лексичне значення слова Граматика— розділ мовознавства, що вивчає граматичну будову мови, тобто систему правил, які функціонують об’єктивно й визначають за кономірності словозміни та поєднання слів у словосполучення й речення. Ці правила зумовлені внутрішніми законами роз витку мови й виявляються в системі граматичних форм і гра матичних категорій. Граматика тісно пов’язана з лексикологією, фонетикою й логікою (наукою про закони мислення). Зв’язок граматики з лексикологією виявляється в тому, що словниковий склад мови набуває значення для спілкування лише тоді, коли підпоряд ковується граматичним законам, завдяки яким кожне слово відповідним чином оформляється граматично, поєднуючись у словосполучення й речення. Так, слова хлопець, журавель, небо, спостерігати, за, в ніякої думки не виражають, в смислових і граматичних зв’язках не перебувають. Якщо кожне з них оформити граматично, то вони стають засобом вираження думки: Хлопець спостерігає за журавлями в небі. Речення складається із слів, слова — із звуків, які також є засобом утворення й вираження граматичних форм (ходить, ходиш; журавель, журавля, журавлі; висока, високе), в цьому й полягає зв’язок граматики з фонетикою. Граматичні закономірності мають узагальнений, абстракт ний характер: вони властиві всім словам, які належать до пев ного лексико-граматичного класу, незалежно від конкретного лексичного значення кожного окремого слова. В українськім мові всі іменники (крім незначної КІЛЬКОСТІ) ВІДМІНЮЮТЬСЯ і відмінками, прикметники відмінюються за родами, числами відмінками, узгоджуючись з іменниками у цих формах (висі»ч дерево, гарна квітка, до добрих людей); дієслова у теперішні.< > му часі змінюються за особами (я читаю, ти читаєш), дієслоїм керують іменниками (переглядаю книжку, розмовляю з подру гою), пояснюються прислівниками {навчалисьуспішно) — ці гра матичні закономірності властиві будь-якому слову із названії' частин мови. Граматика складається з двох розділів — морфології і син таксису. Морфологія (від гр. цорфії — форма і А.оуо<; — учення учення про форму) — розділ граматики, що вивчає закони мірності словозміни, утворення граматичних форм від сліп об’єднаних у лексико-граматичні класи (частини мови). Син таксис (від гр. сшута^ц—з’єднання, побудова) — розділ гра матики, що вивчає будову і функціонування синтаксичних оди ниць (речення, словосполучення), закономірності поєднання слів у словосполучення, речення. Кожне повнозначне слово є носієм лексичного й граматич них значень. Граматичні значення виражають різні відношення слова до інших слів у висловлюванні. Як правило, слово мас кілька граматичних значень, лексичне значення у слова в певно му контексті одне. Наприклад, у реченні Хлопчик читає лексич ним значенням слова хлопчик є назва малої за віком людини чоловічої статі — слово належить до чоловічого роду. Водно час це слово називає одну особу, отже, воно має граматичне зна чення числа, а також відмінка (називного); читає (від чита ти) — лексичне значення слова — назва дії; граматичні зна чення числа (дія виконується однією особою), особи (третьої), часу (теперішнього), способу (дійсного), виду (недоконаного). Ті самі граматичні значення характерні для багатьох слів. Так, граматичні значення, властиві слову хлопчик, наявні і в словах хлопець, дід, котик, голуб, слухач, шлях, будинок та ін.; грама тичні значення, властиві слову читає, виявляються і в словофор мах бігає, сидить, малює, думає, лікує, множить, розподіляє тощо. Отже, слова, маючи спільні граматичні значення, відрізняються ! одне від одного значенням лексичним — однакові граматичні ніачення оформляють різне лексичне значення. Граматичні значення виражаються певними мовними засо бами, а саме: а) закінченням: читаю (значення першої особи однини), думаєте (значення другої особи множини), сидять (значення гретьої особи множини), високу гору (значення жіночого роду, однини, знахідного відмінка), цвітуть вишні (значення третьої особи множини теперішнього часу (цвітуть) і називного від мінка множини (вишні). При цьому одне закінчення може виражати різні граматичні значення, наприклад: -і у слові вишні може виражати значення родового відмінка однини (підійшла до вишні), давального од нини (завдячую вишні), місцевого однини (доспіли ягоди на вишні), називного множини (цвітуть вишні), знахідного мно жини (дивлюся на вишні). У певних формах слів граматичні значення виражаються водночас закінченням і наголосом. Так, закінчення -и виражає значення родового відмінка однини та називного й знахідного множини, при цьому змінюється місце наголосу: підійти до го- />й; село оточують високі гори; туристи ідуть у гори. Різні закінчення можуть виражати одне й те саме граматич не значення. Так, значення родового відмінка виражається за кінченням -а (-я), -у (-ю) (не виростили деревця, дуба; у саду не має бузку)', -і (-і) (купили солі; не їли каші, олії); -и (підійти до верби, до хлоп ’яти); -ей (немає саней)', -ів (іду до батьків). Нульо ве закінчення виражає значення називного відмінка однини чоловічого (заходить учитель, цвіте сад) та жіночого роду (на стала осінь), знахідного відмінка цих іменників (іду в садок, купую сіль), родового множини (не чути пісень, не купила чобіт), чоловічого роду минулого часу дієслів (чергував, мріяв); б) суфіксами: смачніший, солодший, нижчий (значення вищого ступеня порівняння прикметників), виховати — вихо вувати (значення доконаного / недоконаного виду дієслів); в) префіксами: зробити, познайомити (значення докона ного виду дієслів), найбільший, найдорожче (значення найви щого ступеня порівняння прикметників, прислівників); г) суфіксами і префіксами: вішати — повісити (зна чення виду); д) чергуванням звуків: скакати — скочити, набира ти — набрати (значення виду; цей засіб здебільшого супрово дить інший, найчастіше суфіксальний засіб вираження грама тичних значень); е) наголосом: сестри — сестри (родовий однини / на зивний множини), іду до матері, скажу матері, згадують ма тері (родовий, давальний однини / називний множини), наси пати — насипати, пізнають — пізнають (значення виду); є) суплетивно (зміноюоснови,кореня):ловити — пійма ти, приходити — прийти (значення виду), великий — більший (значення вищого ступеня порівняння), я — мене, ми — нас, він — його (значення відмінка); ж) службовими словами: ходив би, перейшли б (зна чення умовного способу), хай помріє (значення наказового спо собу), буду працювати (значення майбутнього часу, особи, чис ла), більш досконалий, найбільш досвідчений, найменш виразний (значення вищого і найвищого ступенів порівняння), підхо джу до метро, їхала на таксі (значення родового, місцевого від мінків), розмовляла з Лесею (значення орудного відмінка разом із закінченням). При однаковому відмінковому закінченні при йменник диференціює значення відмінка: тривають розмови, до слухаюсь до розмови; почулось у пісні, не викинеш слів із пісні. Граматичне значення невіддільне від граматичної форми. Граматична форма —це мовне вираження граматич ного значення. Наприклад, у слові квітка закінчення -а вира жає значення роду (жіночого), числа (однини), відмінка (на зивного) — це слово вжите у формі жіночого роду, називного відмінка, однини; слово сходжу має закінчення яке вира жає граматичні значення особи (першої), числа (однини), спо собу (дійсного); префікс с- виражає значення виду (доконано го); названі префікс і закінчення разом виражають граматичне значення часу (майбутнього) — слово сходжу вжите у формі доконаного виду, дійсного способу, майбутнього часу, першої особи, однини. Отже, граматична форма — це єдність грама тичного значення і мовного засобу його вираження. Кожне змінне слово має кілька граматичних форм, зберігаючи єдине лексичне значення: квітка, квітки, квіткою, квітці, квітки, квіт ками і т. д. Граматичні форми слова — це різновиди того самого слова, відмінні між собою граматичними значеннями: квітка, квіткою, квітці, вони різняться відмінками; квіток, квітці — числом і відмінком; ходив, ходила, ходило — формами роду. Кожне повнозначне змінне слово у певній граматичній формі виступає як словоформа; наприклад, у словосполученнях зу стрічаю друга, зустрічали гостей, зустрічайте рідних, маю мрію, живу з мрією, здійснились мої мрії вжиті деякі словофор ми слів зустрічати і мрія. Граматичні форми виникають унаслідок словозміни. Граматична категорія — це узагальнене граматичне поняття, що об’єднує ряд співвідносних граматичних значень, виражених иевною системою граматичних форм. Вона грунтується на кількох (не менш як двох) граматичних значеннях. Кожна гра матична категорія конкретно виявляється в певному слові, у його словоформі. Так, більшості іменників властива категорія роду; конкретно вона знаходить вияв у тому, що іменник нале жить до певного роду: чоловічого {ясен, клен), жіночого {верба, осика), середнього {дерево). Дієсловам властива категорія виду, що виявляється у формах недоконаного {писати, робити) та доконаного {написати, зробити) виду. Категорія відмінка імен ників має вияв у формах семи відмінків в однині і стількох же у множині, категорія способу дієслова — у формах дійсного спо собу {читаю, читала, читатимуть), умовного {зібрав би, пі дійшла б), наказового {ходімо, працюйте). Термін «граматична категорія» має і ширше значення, нази ваючи окремі частини мови: категорія іменника, категорія діє слова. Лексичне значення —це зміст слова, встановлювана мисленням людини співвіднесеність між звуковим комплексом і предметом чи явищем дійсності, що позначені цим комплексом. Отже, лексичне значення полягає в тому, що слово є вказів кою на дійсність, розуміння її. Формується лексичне значення в процесі пізнання, коли в людській свідомості виникають копії, відображення речей, явищ, якостей, властивостей — поняття. Лексичне значення співвідносить слово з навколишнім сві том. Водночас у слові міститься і вказівка на те, в яких відно шеннях перебуває названий словом предмет, явище з іншими предметами, властивостями, діями. Ці відношення виражаються граматичними значеннями. |
24. Прикметник як частина мови Прикметник — повнозначна змінна частина мови, що виражає ознаку предмета, оформляючи її змінними формами роду, числа, відмінка. Прикметник відповідає на питання я к и й? (я к а? яке? які?) ч и й? (ч и я? чиє? чиї?). Під граматичною ознакою розуміють певну характеристи ку, особливість предмета, властиву чи приписувану йому. По-няття граматичної ознаки різне. Це — назви кольору та о т и за кольоровою схожістю (зелене дерево, синє небо; назви форми предмета (круглий стіл, квадратне вікно); смакові відчуття (солоний огірок, кисле яблуко); зовнішні та внутрішні ознаки (тонкий зошит, худорлявий чоловік); ознаки за належністю (материн батько, братів порт рет, сестрина книга), а також ознаки за відношенням до істоти (материнське ставлення, учительські вимоги), до матеріалу (дощаний поміст, порцелянова ваза), до простору (наддніпрянський луг, приморське місто), до часу (вчорашній мітинг, ранковий поїзд) тощо. Властивість прикметників виражати різні ознаки предметів широко використовується в мовленні як засіб образного вираження думки, емоційного забарвлення мовлення і насампе ред як засіб найточнішого висловлювання. Конкретне значення кожного прикметника розкривається лише у зв’язках його з іменником, у контексті. Ознака предмета може бути передана й не прикметником, наприклад: шафа (я к а?) для книжок, квіти (я к і?) з поля, ба жання (я к е?) грати. Слова для книжок, з поля, грати подібно до прикметників називають ознаку предметів, відповідають на такі ж, як прикметник, питання, проте до прикметників не на лежать — вони не мають граматичних ознак, властивих цій частині мови. Прикметникові, як і іменникові, властиві граматичні катего рії роду, числа, відмінка. Та якщо в іменника ці категорії мають морфологічний характер, то у прикметника вони є синтаксич ними, змінними — форми роду, числа, відмінка прикметника завжди визначаються відповідними граматичними формами іменника, прикметник завжди узгоджується з іменником. Так, прикметник великий у поєднанні з іменником кімната набуває форми жіночого роду, однини, називного відмінка — велика кімната; від зміни форм числа, відмінка іменника змінюва тимуться й відповідні форми прикметника: зайшли до великої кімнати (родовий відмінок однини), ввійшли у велику кімнату (знахідний однини), розмістились у кількох великих кімнатах (місцевий множини). У сполученні з іменником іншого роду змі нюватиметься також граматичний рід прикметника: великий бу динок (чоловічий рід), велике приміщення (середній рід). Лек сичне значення прикметника при цьому не змінюється. Синтаксичний характер граматичних категорій роду, чис ла, відмінка прикметника зумовлює і його синтаксичні функції. Прикметник найчастіше є словом залежним, рідше поясню ваним: давня казка, вічно мила, зринає крізь хвилястий спів (М. Р.) — прикметники давня, хвилястий пояснюють іменники кіпка, спів, залежать від цих іменників; прикметник мила є за лежним від іменника казка і пояснюється словом вічно. Як за лежний від іменника, прикметник найчастіше в реченні виконує функцію узгодженого означення — невідокремленого й відок ремленого , а також іменною частиною складеного імен ного присудка. 27. продовження Відмінювання прикметників Субстантивовані прикметники зберігають прикметникову систему відмінювання за відмінками, причому вони не відмінюються за родами, а зберігають тільки той рід, у значенні якого субстан тивувались, напр.: вартовий, вартового, вартовому і т. д.; хвора, хворої, хворій, хворою і т. д.; майбутнє, майбутнього, майбут ньому і т. д. Так само зберігають систему прикметникових за кінчень у множині ті субстантивовані прикметники, які можуть виступати не тільки в формах однини (напр.: черговий, чергова), а й множини (напр.: чергові, чергових, черговим і т. д.). Чоловічі прізвища та власні географічні назви з прикметни ковими суфіксами -ів (-їв), -ов, -ев, -ин, -ін (-їн), -ськ- (Власів, Чебишев, Гаршин, Лебедин, Разін, Захар'їн; Харків, Гур’їв, Київ, Дзержинський) відмінюються в однині, як зви чайні іменники, причому в орудному відмінку однини прізвища (чоловічого роду) мають закінчення -им, а географічні назви — -ом: Географічні назви: містом Ростовом » Кіровом » П ирятином » Калініном » Калязіном » Кричевом » Дніпродзержинськом Прізвища: М. Ростовим С. М. Кіровим Гаршиним М. І. Калініним Разіним О. Радіщевим Ф. Дзержинським Прізвища (чоловічі і жіночі) та власні географічні назви на -ий (-ій, -ой), -а (-я), -е (-є) (Котляревський, Горький, Завго- родній, Оленій (острів), Ловськой, Коцюбинська, Городня, Лозова, Берегове, Дубове, Покровське, Сватове, Братнє) відмінюються, як прикметни ки. У множині всі прізвища з прикметниковими суфіксами відмінюються, як прикметники, причому в називному мно жини прізвища з суфіксами присвійних прикметників (-ов, -ев, -ин та ін.) мають закінчення -и (брати Карамазови, сестри Ларіни), а прізвища на -ий, -а (-я) мають закінчення -і (Лю- 'борацькі, Загородні, Горові). 29. Прикметники, утворені способом складання основ Морфологічна будова складних прикметників в українськ (як і в російській) мові досить різноманітна. Найбільш поширеи ми в українській літературній мові є двокомпонентні складні п| кметники (життєздатний, лексико-граматичний, двоповерхова високоосвічений); рідше — трикомпонентні прикметники (всесвч ньо-історичний, напівгрубошерстий, староцерковнослов'янська) Компоненти наведених складних прикметників виражаюті основами або коренями різних повнозначних частин, а поєднують вони, вступаючи між собою в різні синтаксичні зв’язки, за помогою сполучних звуків о, е, є (хіміко-біологічний, мореп.п ний, життєдайний) або без сполучних звуків (п’ятиствольни багатолюдний, Переяслав-Хмельницький район). При творенні прикметників за допомогою основоскладаї.і так само, як і при аналогічному творенні іменників, необхід рі піяти не ускладнену суфіксами (непохідну) основу (напри- ід, прикметники сивобородий, чорнобровий, білобрисии утво- іись внаслідок сполучення непохідних основ) і ускладнену приклад, прикметник водонепроникний утворився шляхом спо- ІГІІНЯ двох основ — непохідної й похідної). структурно-морфологічними ознаками розрізняють групи прикметників, утворені сполученням таких основ: двох або трьох прикметникових основ:блідо-рожевий, давньоверхньонімецький; червоно-синій,; основ прикметника й іменника: блакитноокий, сизокрилий; основ іменника і прикметника: працездатний, боєздатний, шптєрадісний, цукроносний, горезвісний; основ прислівника і прикметника: вічнорожевий, малопись- щний; основ прислівника і дієприкметника: маловживаний; числівника (або основи числівника) й іменника : двоглавий, семиструнний; займенника(або основи займенника) і прикметника; всебіч- й, всевидющий; займенника (або основи займенника) і дієприкметника: самозакоханий, всезнаючий, самодіючий; прийменника, основ займенника та іменника: потойиічний, 'сякденний; основ іменника і дієслова; болезаспокійливий, водонепро- кний. Примітка. До сполучення основ як одного із способів творення при- ників не можна відносити: а) спосіб суфіксального творення прикметників від складних імен- ків, напр.: хлібозаготовчий від хлібозаготівля, листопадний від листопад введені складні прикметники утворені тільки за допомогою суфіксів від склад- х іменників); лексико-синтаксичний спосіб творення слів, тобто слів, які виникли вна- '~ок зрощення в одне складне ціле двох нарізно вживаних слів, напр.: вище- даний від вище згаданий, нижчепідписаний від нижче підписаний. 10)Близькими до складних прикметників є слова з опорними основами -видний, -подібний (напр.: кулевидний, променевидний, полоподібний, яйцевидний, яйцеподібний), які за своєю функ- ією і значенням являють собою своєрідну суфіксальну морфему. 1‘ Наведені структурно-морфологічні групи складних прикмет ників охоплюють два типи синтаксичних сполучень: сурядний, коли основи сполучаються як рівноправні, напр.: мовно-літера турний, робітничо-селянський, темно-синій, жовто-зелений; п і д- рядний, при якому одна основа синтаксично залежить під другої, напр.: вагоноремонтний, сизокрилий, малопомітний, густонаселений, шестикутний, всезнаючий, потойбічний. Як перший, так і другий способи поєднання основ у складне ціле оформ ляються за допомогою сполучних звуків о, е, є (якщо першим частиною складного прикметника є іменникова або прикметникош основа). Без сполучного звука основи поєднуються тоді, коли перша з них є прислівник, числівник, займенник або прийменник. 33. Відмінювання числівників Числівник один відмінюється за відмінками, числами, в од нині — за родами. Числівник один узгоджується з іменником у роді, числі, відмінку. У жіночому роді числівник має паралельні форми в родово му та орудному відмінках (однієї\ одної— однією, одною). Однина Множина Чол. рід Серед, рід Жін. рід Н. один друг одні (одно) життя одні мить одні канікули Р. одного друга, життя одніє ї (однії) одних канікул миті д. одному другові, життю одній миті одним канікулам 3. одного друга одні (одно) життя одну мить одні канікули о. одним другом, життям однією (одндю) одними канікулами миттю м. (на) одндму (однім) другові, одній миті (на) одних канікулах життю (житті) Числівник два відмінюється за відмінками, родове розрізнен ня наявне лише в називному й знахідному відмінках. Однакові закінчення в усіх відмінках, крім орудного, мають числівники три, чотири: Чол. рід Серед, рід Жін. рід Н. два роки два заняття дві лекції три чотири сестри Р. двох років, занять, лекцій трьох чотирьдх сестер д. двом рокам, заняттям, лекціям трьом чотирьдм сістрам 3. два роки два заняття дві лекції трьох чотирьдх сестір 0. двома роками, заняттями, лекціями трьомй чотирмй сістрами М. (на) двох роках. заняттях, лекціях трьох чотирьдх сестрах Із формою називного відмінка числівників два, три, чотири вживаються іменники у формі називного відмінка множини: два столи, три учні, чотири хлопці. Проте в іменниках наголо шується той самий склад, що й в однині, якщо у формах одни ни й множини в іменниках наголос змінює своє місце, тому дві сестри, два брати, три гори, чотири книжки, три хати, дві сосни, два ясени. У непрямих відмінках наголошення іменника відповідає місцю наголосу у множині: двох братів, трьома ясе нами. Окремий різновид відмінювання утворюють числівники від п’яти до двадцяти, тридцять, п'ятдесят — вісімдесят. Н. п’ять сім вісім одинадцять п'ятдесят троянд Р. п'яти, семи, восьми, одинадцяти, п’ятдесяти, п ’ятьох сімох вісьмох одинадцятьох п ’ятдссятьдх - троянд У складних числівниках на позначення десятків змінюється лише друга частина .п’ятдесятії, п’ятдесятьма, вісімдесятьох, сімдесятьом. У складних числівниках на позначення сотень змінюються обидві складові частини: трьохсот, чотирьомстам, на шестистах. Числівники сорок, дев'яносто, сто мають дві відмінкові фор ми — названу в називному і знахідному відмінках (бігає сорок курчат, виростили дев ’яндсто курей) і сорока, дев ’яндста, ста — в усіх інших відмінках {розмовляли з дев’яноста студентами, дипломи вручили ста випускникам). Числівник тисяча відмінюється, як іменник першої відміни мішаної групи (круча), числівники мільйон, мільярд — як імен ники чоловічого роду другої відміни твердої групи (клен, дуб). У складених кількісних числівниках відмінюється кожна складова частина, синтаксичний зв’язок числівника з іменни ком визначається останнім компонентом. Кількісно-збірні числівники в непрямих відмінках ма ють такі самі форми, як і відповідні власне кількісні числівники: два, двоє— двох, двом і т. д. Лише числівник обидва має інші форми: обидва, обоє, обидві (у називному — знахідному) — обох, обом, обома, на обох. Неозначен о-к і л ь к і с н і числівники відмінюються так: багато, кілька — як числівник три (багатьох, багатьом, бага тьма)', числівники кількадесят, кільканадцять, стонадцять — як числівник десять (кількадесяти, кількадесятьбх, кількадеся тьом, кількадесятьма (кількадесятьома)', числівник кількасот — як двісті й має такі форми: кількохсот, кількомстам, кількома стами, на кількохстах. Неозначені числівники мало, чимало є незмінними. 36. Лексико-граматичні розряди займенників Займенники за значенням і граматичними ознаками поді ляються на кілька розрядів: особові, зворотний, питально-від носні, заперечні, неозначені, присвійні, вказівні, означальні. Особові займенники: я, ти, він, вона, воно, ми, ви, вони. Кожен із них вказує на предмет чи особу, при цьому займенники я, ми називають того, хто говорить чи виконує дію, займенники ти, ви вказують на співрозмовника, займенники він, вона, воно, вони — на особу (осіб) чи предмет, про які говорять і які участі у розмові не беруть: Вийду я гриби збирати — знаю, де вони й які. У мовленні займенник ми може вживатись у значенні я для встановлення тіснішого зв’язку з аудиторією. Це характерно, юкрема, для наукового стилю, ораторського мовлення: Внаслі док проведених дослідів ми дійшли висновку...; Раніше ми зазна чали... і под. Займенник лш вживається і в значенні ти, ви, коли мовець хоче наголосити на своїй причетності до стану, справ, дій, властивих співрозмовникові (співрозмовникам): «Як ми себе почуваємо?» — звертається лікар до хворого; «Що ми тут робимо?» — запитує вчитель учнів (учня). Займенник ви може вживатися в узагальненому значенні, втілюючи вказівку на узагальнену особу чи узагальнених осіб («Ви відчиняєте двері, заходите до класу, вітаєтесь ...»), а також при звертанні до однієї особи для вираження пошани (Миколо Григоровичу, Ви прийшли дуже вчасно). Зворотний займенник себе вказує на предмет будь-якого роду й числа, завжди стосується виконавця дії: я купив собі книж ку; ти купив собі книжку; вона купила собі; ми купили собі тощо. П и т а л ь н о-в і д н о с н і займенники: хто? що? який? чий? котрий? скільки? Займенники хто? що? вказують на предмет чи особу: Ой, що ж ти нам, веснонько, принесла?Я не знаю, мамо мила, що тобі і побажати (К. П.). Займенники який? чий? кот рий? вказують на ознаку предмета: Я ж киця маленька, ой, яка бідненька (К. П.); Яку дружбу заведеш, таке й життя прожи веш (Н. тв.). Займенник скільки вказує на кількість предметів: Скільки олівців купити?— Скільки й ручок. Ці займенники вжи ваються як питальні, оформляючи питання (Яке село за горою?), і як відносні, поєднуючи підрядну частину з головною у склад нопідрядному реченні: Скажи мені, хто твій товариш, тоді я скажу, хто ти (Н. тв.). Заперечні займенники ніхто, ніщо, ніякий, нічий, нікот рий, ніскільки (утворені від питально-відносних за допомогою префікса ні-) та жодний (жоден) виражають заперечення, відсутність предметів (ніхто, ніщо), ознак (ніякий, нічий, нікот рий), кількостей (жодний, ніскільки): Дружній громаді не страш на ніяка сила; Ніхто не зможе наш народ подолати (Н. тв.). Неозначені займенники утворюються за допомогою су фіксів, префіксів від питально-відносних. Неозначені займен ники, утворені від займенників хто, що за допомогою префік сів де-, аби-, будь, невідь-, казна-, хтозна-, бозна- та суфіксів -небудь-, -сь-, вказують на предмети (хто-небудь, що-небудь, хтось, щось, дехто, казна-хто, казна-що, абихто, абищо, будь- хто, хтозна-що, будь-що, невідь-що, невідь-хто); займенники, утворені від який? чий? котрий? за допомогою тих самих афіксів. вказують на ознаки предметів (який-небудь, чийсь, декотрий, каз- на-який, абичий, будь-котрий, невідь-чий, невідь-який та ін.), за йменники скільки-небудь, скількись, хтозна-скільки, казна-скільки, абискільки, будь-скільки вказують на кількість: «За що ж, —хто- небудь попитає, — Зозуля Півня вихваляє?» (Гл.); Роботу любим більше мелодійну, але не проти будь-яку творить (Бр.). Присвійні займенники мій, твій, свій, наш, ваш, їхній вка зують на ознаку предмета за належністю. Займенники мій, наш виражають зв’язок ознаки з першою особою, займенники твій, ваш — з другою, займенник свій — з будь-якою особою: Моя хата небом крита; Своя сорочка ближче до тіла; Густенька каша, та не наша, а наш несолений куліш — як хочеш, так його і їж! (Н. тв.). У значенні присвійних вживається форма родового відмінка займенників, що вказують на третю особу, — його, її, їх, зістав те: зустрів (к о г о?) — його, її, їх; немає (к о г о?) — його, її, їх — особові; книжка (ч и я?) — його, її, їх; досягнення (ч и і?) — його, її, їх — присвійні. Вказівні займенники: той, цей, такий (отой, оцей, ота кий), стільки. Займенники той, цей, такий вказують на ознаки предметів, причому займенники той, цей виражають виділення окремих предметів серед інших подібних, займенник такий — узагаль нення ознаки. Займенник стільки вказує на кількість предметів. Наприклад: А ці діти пережили такі страхіття, що декому і не снилось (Цюпа). У мовленні займенники той, цей можуть набувати здатності вказувати на особу, предмет: Не той ворог, що перед тобою, а той, що за спиною (Н. тв.); Цей усе знає. Означальні займенники весь (увесь), сам, самий, всякий, інший, кожний (кожен) вказують на ознаку предмета, відрізня ючись один від одного семантичними відтінками: займенники всякий, кожний набувають відтінку розділовості, інший — відтінку протиставлення, весь — значення сукупності. Займен ник сам виражає кілька значень: виокремлення особи, предме та із чогось (Саме тільки місцеперебування не змінює людини), позначення діючої особи (Ти сама напиши), наголошення зна чущості, особливої ваги особи, предмета (Сам голова просив вийти на ділянку), значення обмеження (Дома були самі діти), посилення важливості особи, предмета (Що відповісти — і сам батько не знав), вживається у значенні «уособлений, втілений» (Сьогодні ви — сама делікатність), «без сторонньої допомоги виконаний» (Я сам це зробив), характеризує стан — щось ко мусь дається легко (Вислів сам якось запам’ятався). Узагальнен о-я кісними займенниками є питально- відносні чий, який, котрий, утворені від них неозначені, запе речні ніякий, нічий, нікотрий, жодний, присвійні, вказівні (крім стільки), означальні. їх лексичне значення — вказівка на озна ку предмета. Граматичними ознаками вони подібні до прикмет ників: їм властиві категорії роду, числа, відмінка, що мають синтаксичний характер. До узагальнено-кількісних займенників належать заперечні жодний, ніскільки, вказівний стільки, питально-від носний скільки та неозначені, утворені від нього. Займенник жодний змінюється за родами, числами, відмінками, усім іншим займенникам властива лише категорія відмінка. 40. Категорія виду дієслова Вид – це граматична категорія дієслова, що виражає відношення дії до її внутрішньої межі. Це одна із найважливіших дієслівних категорій. Вид може вказувати на тривалість дії, незакінченість її, закінченість, обмеженість. Наприклад: читати – прочитати, вилити – виливати, набрати – набирати. Залежно від цього розрізняють дієслова доконаного і недоконаного виду. Дієслова недоконаного виду означають незавершену дію, необмежену в часі, тобто таку, що не дала результат. Наприклад: освітлював, освітлює, освітлюватиму, буду освітлювати. Дієслова недоконаного виду відповідають на питання що робити? що роблю? що робив? що робитиму? Дієслова недоконаного виду мають усі три часи: теперішній, минулий, майбутній (аналітична та синтетична форми). Основна функція дієслів недоконаного виду вказувати на незакінченість, тривалість дії взагалі. Проте деякі дієслова недоконаного виду вказують на повторюваність дії. Наприклад: “Вітряки помахували крилами”. “Він мав звичку скуповувати старі речі”. Деякі дієслова недоконаного виду означають довготривалу дію. Дієслова доконаного виду вказують на завершеність дії взагалі або на певному етапі її проходження, означають дію обмежену в часі, тобто таку, яка вказує на результат. Наприклад: “Дужче сонце припекло, розлило струмочки і промінням золотим просякло струмочки”(О.Олесь). Дієслова доконаного виду ніколи не бувають теперішнього часу, а мають лише форму минулого або майбутнього часу(проста форма). Дієслова доконаного виду, крім свого основного значення, можуть указувати на: одноразовість або раптовість дії: стукнути, грюкнути, рипнути; на початок дії: заговорити, заспівати; на повторюваність дії: попереписувати, поперечитувати. Творення видових форм дієслова Парновидових дієслів в українській мові небагато. Двовидові і одновидові дієслова. У сучасній українській мові є дієслова, які суміщають в одній формі значення обох видів: арештувати, гарантувати, організувати та ін. Такі дієслова називаються двовидовими. Вони не мають формальних засобів вираження видового значення і вживаються у значенні або недоконаного, або доконаного виду. Деякі з них є двовидовими лише історично. Це дієслова українського походження дарувати, женити, клинцювати, ночувати, розслідувати та ін. У сучасній українській мові одні з них поєднуються з префіксами як виразниками лише значення доконаного виду (дарувати – подарувати, женити – оженити, оженити – оженитися), інші – з префіксами, що надають їм водночас видового та словотвірного значення (дарувати – передарувати, роздарувати, мовити – вмовити, вимовити, замовити). До двовидових належить численна група дієслівних основ іншомовного походження, запозичених переважно із західноєвропейських мов і оформлених на українському ґрунті за допомогою суфіксів -ува-, -ізува-/-изува-, -ірува-/-ирува-, -фікува-, напр.: атестувати, гарантувати, автоматизувати, вітамінізувати, електризувати та ін. Тому їхнє видове значення визначається тільки в контексті. Наприклад: Сьогодні Україна акредитує дипломатичних представників у різні держави. Україна згодом акредитує дипломатичних представників у різні держави. Одновидовими, або непарними дієсловами одного виду, називаються такі дієслова, які вживаються в одній формі : або недоконаного, або доконаного виду. Їх ще називають непарновидовими. Видове значення одновидових дієслів залежить від їхньої семантики. Тільки недоконаний вид мають такі дієслова: гидувати, ходити, їздити, носити, тягати, вимагати, сподіватися, температурити, командувати, верховодити, квартирувати, запобігати, схилятися, думати, працювати, намагатися, турбувати, мріяти, аплодувати, акомпанувати, твердити, залицятися, піклуватися, приспівувати, розгулювати, перестрілюватися, перестукуватися, покашлювати. Одновидовими є дієслова доконаного виду з префіксами роз-, за-, по-, про-, від-: розгомонітися, розпищатися, розтремтітися, надуматися, налітатися, належатися (з словотворчим афіксом – -ся), затремтіти, заплакати, заквітувати, попрацювати, потремтіти, поплакати, поморгати, протремтіти, проплакати, відшуміти, відквітувати, відхвилюватися 47. Категорія особи та числа. Безособові дієслова Категорія особи виражає відношення дії та її суб’єкта до мовця. Суб’єктом дії може бути або сам мовець, або його співрозмов ник, або особа, яка участі в розмові не бере. Звичайно, справжнім творцем дії може бути лише істота, особа. Проте здатність слова (в тому числі дієслова) вживатись у переносному значенні забез печує можливість поєднати слово, наприклад бігти, як з іменниками — назвами істот (хлопчик біжить, людина біжить), так і з назвами неістот різного значення (вода біжить, молоко бі жить, час біжить думка біжить). Тому в граматиці виконавцемм дії, носієм її може бути будь-яке слово з предметним значенням. А через це граматична категорія особи охоплює шир ше коло мовних фактів, ніж логічне поняття особи. Розрізняють три особові форми в однині і три у множині. Форми першої особи називають творцем дії самого мовця (я розпо відаю, ми говоримо), форми другої особи називають співрозмовника як творця дії (ти розповідаєш, ви говорите), форми третьої особи визначають як творця дії особу чи предмет, що не беруть участі в розмові (він пише, дівчина слухає, дівча розпові дає, вони обговорюють, студенти відпочивають). Особові форми властиві дієсловам теперішнього й майбутнього часу дійсного способу та дієсловам наказового способу. Кожна особова форма має мовне вираження у відповідних особових закінченнях: Однина о о несу читаю ходжу стою о о несеш, читаєш, ходиш стоїш неси читай ходи стій о р несе, читає, ходить стоїть хай несе хай читає хай ходить хай стоїть Множина о р несемо читаємо ходимо стоїмо несімо читаймо ходімо стіймо ос. несете читаєте ходите стоїте несіть, (-іте) читайте ходіть,(-іте) стійте о р несуть читають ходять стоять хай несуть хай читають хай ходять хай стоять Дієслова минулого часу дійсного способу та дієслова умовного способу, маючи родові форми, зберігають особове значення, яке виражається за допомогою особових займенників (лексич но): я працювала, ти працювала, вона працювала, ми працювали, ви працювали, вони працювали — одна й та сама родова форма, по єднуючись із займенниками, що називають різні особи, виражає дію різних осіб, отже, набуває значення різних особових форм. Особові форми першої та другої особи однини вживаються як із особовими займенниками, так і без них: вказівка на діяча особовим закінченням дуже виразна (чекаю, прийду, ідеш, пере стоїш, ходи). З другою особою однини наказового способу часто вживають звертання, яке називає адресата дії: співай,козаче; не поспішай, хлопче. Форми третьої особи однини дійсного способу частіше поєднуються з іменниками, що називають діяча (косить чоловік, пливе човен), хоча можливі поєднання їх із займенниками (він косить, він пливе). Та, зважаючи на аб страктність, узагальнений характер лексичного значення займен ників, потрібен контекст, щоб знати, хто такий (що таке) він; у наведених висловах займенник він указує на різних діячів (косаря,, човен). Крім основного значення, закріпленого за особовими формами, кожна з них може виражати ще й інші значення або вживатись у значенні іншої особової форми, зокрема: форми другої особи однини, першої особи множини вжи ваються в узагальненому значенні: Друга шукай, а знайдеш — тримай; Що маємо — не дбаємо, а втративши — плачемо (Н. тв.). Рідше з узагальненим значенням вживаються форми третьої особи множини: Дарованому коневі в зуби не дивляться; форми третьої особи множини вказують на невизначеного діяча: Буряки сіють навесні; Збирання зернових закінчують у середині серпня', форми другої особи однини вживаються у значенні першої особи однини: Говориш, говориш тобі, а ти своє знаєш (= говорю, говорю тобі...); у значенні другої особи однини вживаються форми третьої особи однини: Ну, читай же. А то сидить і тільки дивиться в книжку (= а то сидиш і тільки дивишся в книжку); форми третьої особи множини вживаються у значенні пер шої особи однини: Тобі говорять зробити. Скільки вже разів я нагадую (= тобі говорю..); у значенні другої особи однини чи множини вживається форма першої особи множини для вираження співучасті, співпе реживання: Як ми себе почуваємо? — звертається лікар до хво рого; Що ми так зосереджено обмірковуємо? — запитує мати дитину; Як будемо розв ’язувати задачу?—звертається вчитель до учнів. Особові форми можуть втрачати особове значення і переходити в безособові дієслова — такі дієслова, які називають дію саму по собі, без участі діяча. З цими дієсловами не поєд нуються слова з предметним значенням, які виконували б функ цію підмета: Роботи стане на тиждень; Щастить-таки лю дям на землі! (Горд.). Безособові дієслова співзвучні з дієсловами особовими, вжи тими у формі третьої особи однини дійсного способу або у формі середнього роду минулого часу дійсного способу. Про те особові дієслова (і в особовій, і в родовій формах) назива ють дію, створювану діячем, безособові — дію, безвідносну до діяча, названого формою називного відмінка. Порівняйте: світить сонце — світає, вухо боліло — у вусі боліло, м ’ята пах не —м'ятою пахне. При деяких безособових дієсловах (найчас тіше особових, вжитих у безособовому значенні) наявна вказівка на діяча, виражена орудним чи давальним відмінками іменни ка: сніг мете — снігом мете, пахло опале листя — пахло опалим листям; при інших вона взагалі неможлива: сутеніє, похолодало. Безособові дієслова називають явища природи (смеркає, сві тає, вечоріє), фізичний чи психічний стан істоти (трусить, мо розить) чи стан, що створюється незалежно від волі людини (мені не читається, не спиться). Безособові дієслова є незмінними, вони вживаються у формі теперішнього часу третьої особи однини дійсного способу (вечоріє, розвиднюється) або середнього роду минулого часу дійсного способу (поталанило) чи у формі умовного способу (потепліло б). 53. Дієприслівник. Перехід дієприслівників у прислівники Дієприслівник — незмінна форма дієслова, що виражає дію або стан як ознаку іншої дії або стану і поєднує ознаки дієслова й прислівника. Наприклад: Відходив серпень, запалив ши наостанку білі вогні пізніх гречок (Цюпа) (відходив (я к?) — запаливши... —дієприслівник виражає спосіб виконання дії, на званої родовою формою дієслова); Наблизившись, ловлю зміст розмови (ловлю зміст розмови (к о л и?) — наблизившись — дієприслівник називає час дії, позначеної особовою формою дієслова ловлю). Обидві дії (названа родовою чи особовою фор мою і названа дієприслівником) завжди стосуються одного виконавця: серпень відходив, запаливши; (я)ловлю, наблизившись. Подібно до прислівника дієприслівник є незмінним словом і виконує в реченні функцію обставини: у першому з наведених речень дієприслівник запаливши разом із залежними від нього словами є обставиною способу дії, у другому дієприслівник на близившись є обставиною часу. Крім лексичного значення, дієприслівник поєднують із дієсловом граматичні категорії виду (вжитий у формах недоконаного й доконаного виду, дієприслівник завжди зберігає вид числова, від якого утворюється), перехідності / неперехідності (іюр.: слухаючи розповідь, зустрічаючи друзів і замислившись чідів, розмовляв, дивлячись в очі), стану. Дієприслівник не має морфологічно вираженого часу, але названа ним дія перебуває и певному співвідношенні з дією, яка названа пояснюваною шсслівною формою: обидві дії можуть збігатися в часі (співа- ичпь ідучи, читаючи розмірковую)', названа дієприслівником дія иідбувається до дії, вираженої особовою чи родовою формою дієслова (прочитавши, зробив висновки). Дієприслівники недоконаного виду утворюються від дієслів- і юї основи теперішнього часу за допомогою суфіксів -учи (-ючи), пчи (-ячи): співати —> співають —» співаючи, замислюватися —> шмислюються —> замислюючись. Дієприслівники доконаного виду творяться від основи інфінітива за допомогою суфіксів -н/і/ (після приголосного основи), нині (після голосного основи): привезти —> привізши, прочитати —> прочитавши. 57. Слова категорії стану СКС виділяються в окрему частину мови на основі семантичних, морфологічних та синтаксичних ознак, які відрізняють їх від інших лексико-граматичних класів слів. Категорія стану - це повнозначна частина мови, яка означає стан (суб'єктивний чи безсуб'єктивний) або його оцінку, вживається в ролі головного члена в односкладному безособовому реченні. Наприклад: "Карпові стало так важко, що комусь дістанеться його добро." (М.Ст.). "І стало так важко на серці, бо мені треба конспектувати статтю". СКС об'єднуються спільним категоріальним значенням- вони виражають стан або його оцінку без будь-якої вказівки на процес. Напр.: стан природи й "Зоряно над селищами було" (О.Г.,53) оточуючого середовища "Темно в хаті, як у горобину ніч." "Добре річці з потоками." Морфологічні ознаки. 1. Нульова парадигма. 2. Наявність суфіксів -о, -е (тихо, темно, холодно, боляче). 3. Наявність ступенів порівняння (стало весело, веселіше, легше). 4. Здатність передавати час за допомогою зв'язки наявної або нульової (було, буде, стало, стає, стане, зробилося, зробиться, робиться) : "Нам сумно. Нам буде сумно. Нам було сумно." "Надворі холодно..." 5. Наявність форм умовного способу : ("Добре було б зараз нічого не робити"). Вищезазначені морфологічні ознаки не визначають сутність категорії стану як частини мови, вони є залишками морфологічних ознак тих частин мови, від яких утворюються. 6. Співвідносність СКС із тими частинами мови, від яких вони утворюються (з імен., присл.) : сором, жаль, сумно, безвітряно, зоряно. 1) з іменниками : жаль, лихо, горе, шкода, сором, час, пора. Наприклад : "Та сором сліз, що ллються від безсилля". (Л.Українка) "І жаль йому стає себе..." (М.Ст.) 2) з прислівниками якісно-означальними : сухо, душно, важко, сумно, тихо, радісно, добре, страшно, весело, темно, гірко. Наприклад : "Чого ж тобі страшно?" "Навкруги місячно й вітряно". 3) зі словами з модальним значенням необхідності, можливості : можна, треба, необхідно, можливо, варто. Наприклад : "Треба вернутися назад". "Не варто служити химерному світу" (Л.Українка) "Можна все на світі вибирати, сину. Вибрати не можна тільки Батьківщину". Синтаксичні ознаки. 1. СКС мають здатність сполучатися - із зв'язкою : Наприклад : "До чого ж гарно й весело було в нашому городі" (О.Д.) 2. - Із інфінітивом : Наприклад : "Мені треба писати курсову роботу". 3. Особлива синт.функція- головний член в односкладному безособовому реченні : Наприклад : "Сумно і смутно людині, коли висихає і сліпне уява" (О.Д.) 4. Виступаючи тільки головним членом у безособовому реченні, СКС ніяких членів речення не пояснюють (не узгоджуються і не керуються) . Навпаки, при СКС можуть бути пояснюючі слова - іменники або займенники у формі Д.в.(давальний суб'єкт) у ролі додатка, іменники з прийменниками або прислівниками - у ролі обставини. Наприклад : "А коли вам буде дуже тяжко, приїжджайте до мене..." (М.Ст.) "Завтра мені треба до міста". 5. Здатність сполучатися за допомогою прилягання із зв'язкою та допоміжним дієсловом . Наприклад : "Тихо було в повітрі: жодна гілочка не ворухнулася" Отже, СКС як самостійна частина мови фактично сформувалася на семантико-синтаксичній основі. . Лексико-семантичні групи СКС. За значенням СКС поділяються на такі ЛСГ : 1. Слова, що виражають психічний та фізичний, інтелектуальний, емоційний стан людини і взагалі істоти : боязно, приємно, страшно, моторошно, тривожно, жалко, боляче, страх, шкода. Наприклад: "Моторошно самому в степу" (Г.К.) 2. Слова, що виражають стан природи й середовища, яке оточує людину: темно, вітряно, росяно, тихо, хмарно, гарно, душно, тісно, пусто. Наприклад : "Надворі хмарно, а в хаті гарно". 3. Слова, що означають стан із модальним забарвлення, тобто виражають значення можливості, необхідності, доцільності (можуть мати майже завжди при собі залеж.інфінітив) : варто, доцільно, необхідно, можна, слід, треба. Наприклад : "Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину".
4. Слова, що означають оцінку стану - з боку часу або простору : пізно, рано, далеко, близько, низько. Наприклад : "І холодно, і голодно, і додому далеко". - в морально-етичному плані : погано, добре, важко, легко, гріх, сором, ганьба. Наприклад : "Сором хилитися, долі коритися" (Л.Українка) - з боку сприйняття органами зору або слуху : видно, чутно. Наприклад: "Стежку було видно" (Г.Т.). "Ніч яка місячна, зоряна, ясная, Видно, хоч голки збирай". Межі між цими ЛСГ умовні. Залежно від контексту той чи інший станівник може виражати і психічний стан людини, і стан середовища, може мати модальний відтінок тщо. Нприклад: “На морі так темно” ( стан природи) – “ У хаті темно” (стан середовища). “Тихо було в аудиторії”( стан природи або середовища) – “ І на серденьку стане тихо) (психічний, емоційний стан людини).
Морфема (від гр. цорсріі — форма) — найменша значуща частина слова. Морфема функціонує у слові, тому, на відміну від слова, вона не має самостійного лексичного значення, граматичної оформле- ності, синтаксичної самостійності; вільно, незалежно від інших частин, не вживається. Лише поєднання морфем і розміщення їх у прийнятій послідовності є засобом називання того чи іншого поняття, засобом вираження певного лексичного й граматич них значень. Одна й та сама морфема утворює (або є основою для утворення) велику кількість слів, тому в мові морфем знач но менше, ніж слів, утворених на їх основі, з їх допомогою. Традиційно виділяють такі різновиди морфем: корінь, суфікс, префікс, закінчення та, переважно у складних словах, інтерфікс. Усі вони відрізняються одна від одної кількома ознаками. За роллю у слові виділяють морфеми кореневі та афік са л ь н і. Коренева морфема, корінь слова, містить загальне лексичне значення споріднених слів; афіксальні морфеми (лат. аШхиз — прикріплений) — лексичне чи граматичне значення. До афіксів належать префікси, суфікси, закінчення. Афікси ви конують словотворчу і формотворчу функції. Розрізняють морфеми позитивні й нульові (або не гативні) залежно від того, чи мають вони звукове вираження (книг\а\, книг[]); продуктивні й непродуктивні за лежно від того, як часто вони використовуються для творення нових слів чи їх форм: продуктивні морфеми широковживані (підписати, во&ний), непродуктивні — рідковживані або взагалі не є вживаними (пастух, попадя). Значення морфем може бути віль ним і зв’язаним. Вільне значення мають морфеми, які виявля ють себе при словозміні чи словотворенні і звуковий (фонемний) склад яких збігається з основою принаймні одного повнознач ного слова чи його форми (ціна, цінний, ціновий, цінувати, приці нитися, цінитель, цінність, цін, оцінити — -цін-, ходити, ~п!3хід, ходок, хід, ходов \Ш\ ход^, ходжЩ — хід); з в’я з а н е значення мають морфеми, що завжди вживаються у словах із похідними основами, як окремі слова чи їх форма ніколи самостійно не вжи ваються: підняти; вулик, від ’ємн\ий\. вести. Вільними є лише ко реневі морфеми. Подібно до слів морфеми можуть змінювати свій фонемний склад, внаслідок чого виникають варіанти морфем: про рвати — прірва, дорога — дорожчий, на дорозі, доріг; палець — пальця. Фонемний склад морфем може збігатися, бути однако вим, але значення морфеми мають різне: висока гора, несподі ване горе, горить яскраво. Такі морфеми називаються омоні мічними. Одне й те саме значення виражається морфемами, що мають різний фонемний склад: не бачила брат\а\, сестр\й\, сш'г0, вишн[7] — значення родового відмінка однини іменників виражене різними закінченнями; братик, батечко, матусенька, матуся, батенько, дівчинка — пестливі значення виражені різни ми за фонемним складом суфіксами. Такі морфеми, які мають різний фонемний склад і виражають те саме значення, назива ються синонімічними. 2-3. Корінь слова. Афікси Корінь — це частина слова, яка є визначальною у форму ванні його лексичного значення й повторюється в спорідне них словах. Наприклад, у групі слів вода, водичка, водний, во дяний, водяник, водянка, водянистий, водень, водневий, підвод ний, безводдя, у яких повторюється частина -вод-, стрижневим значенням є «вода», і саме це значення визначає основну се мантику кожного з поданих слів. Кожне слово має корінь. Корінь може дорівнювати слову (так, під, ліс, день) або становити лише частину його (підта кувати, спідній, пролісок, щоденний). В українській мові в не запозичених словах корінь переважно односкладовий: погляд, допомога, опалення, перебудовувати, посаджений', рідше — дво складовий: заморозки, обережний, запам’ятати. Корінь може змінюватися відповідно до фонетичних за конів: гонити — ганяти — гнати — жену — перегін, брід — бродити — броджу — брести — бреду, їздити — їжджу. У слові звичайно буває один корінь, але може бути два, рідко — три, корені: снігопад, світобудова, життєрадісний, далекосяжний, всесвітньовідомий. Корені бувають незв’язані (вільні) і зв’язані. Незв’язані корені здатні виступати як самостійні слова (з певними закін ченнями). Наприклад, корінь -ліс- у словах лісок, лісовий, уз лісся, пролісок незв’язаний, бо він виступає й самостійно в слові ліс. Зв’язаний корінь трапляється лише в поєднанні з різними афіксами. Наприклад, корінь -дяг- існує тільки в по єднанні з різними префіксами: одяг, вдягання, надягнути. Так само корінь -зу- виступає лише у зв’язаному вигляді: взути, взуття, роззути, перезуватися. Зв’язані корені трапляються рідко, абсолютна більшість коренів незв’язані. Афікси — це всі інші морфеми, крім кореня. Вони завжди пов’язані з коренем і уточнюють, видозмінюють його значен ня та виконують різну допоміжну роль в оформленні слів. Залежно від ролі й значення афікси поділяються на: 1) сло вотвірні (дериваційні); 2) формотвірні семантичні; 3) фор- мотвірні реляційні. Чіткої межі між цими типами афіксів не має. Іноді той самий афікс може поєднувати в собі і дві функції. Словотвірні афікси видозмінюють лексичне значення ко реня. Наприклад, додаючи до кореня -сад- різні словотвірні афікси, ми творимо нові слова з новим лексичним значен ням: садити (назва дії), садівник (назва людини), садівниц тво (галузь сільського господарства), садовина (плоди са дових дерев), посадка (садіння, насадження), садовий (має відношення до саду) тощо. Формотвірні семантичні афікси вносять різні додаткові значення в те саме слово. Наприклад, зелений і зеленіший — це форми того самого слова, проте їхнє лексичне значення не тотожне: друга форма слова завдяки афіксові -іш- вка зує на більшу міру якості, ніж перша; не те саме назива ють і дві форми того самого слова кілометр і кілометри (адже не все одно, іти пішки кілометр чи кілометри!) — і тільки тому, шо в другому з них є афікс -и. Формотвірні реляційні афікси анітрохи не впливають на лексичне значення слова, вони слугують лише для по єднання слів між собою. Наприклад, форми слова зелений, зелена, зелене, зелені, незважаючи на різні афікси -ий, -а, -е, -і, позначають той самий колір. Ці афікси потрібні тільки для того, шоб вказати на зв’язки слова зелений з іншими словами: зелений кущ, зелена левада, зелене поле, зелені дерева. За місцем у слові розрізняємо такі види афіксів: префікс, суфікс, інтерфікс, постфікс та закінчення. Префікс стоїть перед коренем, наприклад: переклад, зик лад, виклад, приклад, вклад. В українській мові особливо багаті на префікси дієслова: принести, занести, віднести піднести, знести, рознести, понести, донести, перенести нанести, наднести, обнести. Префікси не впливають ш належність слова до тієї чи іншої частини мови, вони, як правило, лише модифікують, уточнюють значення, вири жене його коренем. С'уфікс стоїть після кореня перед закінченням: роса — р<> сиця, росина, росинка, росичка, росиночка, ріска, росянки росистий, росяний, росити, зрошувати. Суфікси в одних випадках, як і префікси, модифікують, уточнюють значен ня слова, виражене його коренем (синій, синенький, синю ватий)-, в інших — на відміну від префіксів, творять слоті з цілком новим лексичним і граматичним значенням (си нява, синька, синіти). Інтерфікс пов’язує морфеми в слові. Це сполучні голосні о, е в складних словах на зразок суходіл, землетрус, вставні звуки й звукосполучення у відносних прикметниках на зра зок буквений, ставищенський (від Ставище), будищанський (від Будища), деснянський, ялтинський. Постфіксами в українській мові вважаються частки -ся, -сь, -небудь, які ставляться після закінчення: вчиться, яко гось, якого-небудь. Закінчення — це змінна звукова частина змінюваного сло ва. Наприклад, у формах слова дуб, дуба, дубові, дубом, дуби, дубів змінюються звукові частини -а, -ові, -ом, -и, -ів Це закінчення. Відсутність звукового закінчення у формі дуб прийнято називати нульовим закінченням. У незмінних словах і формах слів закінчень немає: кенгу ру, таксі, інтерв’ю, швидко, думати, думаючи, подумавши, зроблено. Частина змінюваного слова без закінчення становить осно ву слова: добр ий, доброт а, подобрішай-е. Основа слова буває: а) непохідна (немотивована) — складається лише з коре ня: рука, жовтий, каже; б) похідна (мотивована) — має різні словотвірні афікси: ручний, нарукавник, жовтень, переказ. Значущі частини слова виділяємо, орієнтуючись на його звучання, а не на написання. Тому, аналізуючи будову записа них слів, треба кожного разу зважати на звукове значення букв я, ю, є, ї, щ, ь. Наприклад: Слово і його транскрипція Основа Закін чення префікс корінь суфікс боєць [бойец'] — бой ец' — побоїще |ііобойішче] ПО бой ішч Є б’ють [бйут'] — бй — ут' сузір ’я |суз'ірйа] су з'ір й а країна |крайіна| — край ін а оселя |осел'а] 0 сел' — а зрадіємо |зрад'ійемо] 3 рад' ій емо Тільки звуковий (а не буквений) аналіз дає правдиву кар тину морфемного складу слів. 56. Правопис прислівників Правила Приклади 1.Разом пишуться складні прислівники, утворені сполученням: а) прийменника з прислівником; б) прийменника з іменником; в) прийменника з коротким прикметником; г) прийменника з числівником; д) прийменника з займенником; е) кількох прийменників з будь-якою части ною мови; є) кількох основ; ж) часток аби-, ані-, де-, чи-, що-, як- із будь- якою частиною мови. віднині, наскрізь, подекуди, * взимку, ззаду, наперед завидна, зрідка, спроста вдвоє, водно, натроє внічию, навіщо, передусім завтовшки, навмисне, навкоси, спідлоба ліворуч, мимоволі, натщесерце абияк, анітрохи, деінде 2. Окремо пишуться складні прислівники, утворені сполученням: а) прийменника з іменником; б) прийменника з повним прикметником чо ловічого роду; в) прийменника по зі збірним числівником; г) сполуки, що мають значення прислівників і складаються з двох іменників та прийменника; д) сполуки, що в реченні виконують функцію прислівника та складаються з узгоджуваного прийменника (числівника, знаменника) та імен ника. без кінця, в обріз, з болю в основному, в цілому по двоє, по троє, по четверо з дня на день, з ранку до ночі, один в один другого дня, таким чином, тим разом, тим часом 3. Через дефіс пишуться складні прислівники, які утворені: а) від прикметників, займенників за допомо гою префікса по- та закінчення -ому,- ему, -и\ б) за допомогою прийменника по від поряд кових числівників; в) з частками будь-, -небудь, казна-, хтозна-, -то; г) з двох прислівників; д) повторенням слова або основи без служ бових слів або зі службовими словами між ними. по-дружньому, по-нашому, по-своєму, по-материнськи по-перше, по-друге, по-третє аби-то, як-небудь, будь-де, казна-коли вряди-годи, десь-інде, сяк-так віч-на-віч, пліч-о-пліч, ледве-ледве, як-не-як |
25. Лексико-граматичні розряди прикметників На основі семантики, вираженої прикметником та власти вими йому мовними ознаками, розрізняють прикметники якісні, відносні, присвійні. Якісними є прикметники, що виражають безпосередню ознаку предмета: береза струнка, ніжна; дерево високе; степ широкий; криниця глибока; дівчина весела, чемна, чуйна. Якісні прикметники виражають колір предметів (рожевий світанок), ознаку за кольоро вою подібністю до інших предметів (волошковий костюм), смакові та дотикові відчут тя (гіркий перець, холодний сніг), форму предмета (опукла поверх ня, круглий м’яч, горбиста місцевість), розмір чи обсяг предме та (довгий шлях, глибокий став), зовнішні й внутрішні якості та властивості (блідий хлопець,), ознаку матеріальної забезпеченості (багатий сусід), фізичний чи психічний стан (глухий голос), загальну оцінку предмета (гарна по года, поганий настрій). Від якісних прикметників можна утворити: а)прикметники, що виражають різні додаткові значення зменшено-пестливе (маленький, малесенький, манюсінький); неповний вияв ознаки (гіркуватий, жовтуватий); б)прислівники за допомогою суфіксів -о, -е: гарячий — гаряче, добрий — добре; далекий — далеко; мужній — мужньо. Відносні прикметники виражають ознаку опосередкова ну — через відношення до предмета, явища, дії, числа тощо; названа ними ознака зумовлена незмінними властивостями предмета, в її основу покладено вказівку на відношення до чо гось. Саме залежно від такої вказівки розрізняють прикметни ки, що виражають ознаку за відношенням до матеріалу, з яко го виготовлено річ (глиняний горщик), до предмета, явища (екзаменаційний білет), до лю дини, істоти взагалі (людське житло), місця розташування предмета (сільські вулиці), часу (торішній сніг), числа (багатотисячний колектив), дії (бу дівельний матеріал). Відносні прикметники виражають і ознаку за призначенням предмета (вантажна машина), його спеціалізацією (хірургічний кабінет, трикотажна фабрика, машинобудівний завод) та інші ознаки. Конкретне значення відносного прикметника визначається лише в контексті. Відносні прикметники характеризуються такими мовними ознаками: усі вони мають похідну основу, оскільки є словами по хідними, утвореними від слів з похідною чи непохідною осно вою за допомогою афіксів: виш-н-ев-ий сад, при-мор-ськ-е місто, по-тр-ійн-і завдання, тур-ист-ськ-і поїздки', виражаючи ознаку предмета через відношення до іншого предмета, відносні прикметники синонімічні до конструкцій, що не містять прикметника, складаються з іменника і приймен ника (зарічне село — село за річкою), є прикметниковим зворо том чи підрядною частиною складнопідрядного речення: яблу невий сад — сад із яблунь (в якому ростуть яблуні; що склада ється з яблунь); фанерний завод — завод, призначений для ви готовлення фанери; на якому виготовляють фанеру. Присвійні прикметники виражають ознаку за належ ністю предмета істоті. На відміну від усіх інших прикметни ків вони відповідають на питання чий? (чия? чиє? чиі?) Присвійними прикметники вживаються у поєднанні з імен никами, що називають конкретні речі; у сполученні з іменни ками іншої семантики вони втрачають значення належності і виражають ознаку за відношенням до істоти, тобто переходять у відносні прикметники. Порівняйте: батькова дочка (ч и я?) — батькові турботи (я к і?), Миколип кашкет (ч и й?) — Миколит хвилювання (я к і?). Набуваючи в контексті здатності виражати якісну характеристику предмета, присвійні прикметники пере ходять у якісні: заяча душа (про боягузливу людину), овеча по кірність (про надзвичайно покірливих, слухняних людей), вов ча натура (про надзвичайно жорстоких). Межі між розрядами прикметників за значенням і мовними ознака ми не є постійними, а визначення розряду конкретного прик метника можливе лише на основі контексту. 28. Словотвір прикметників 1.Найбільше прикметників твориться суфіксальним способом від основ іменників, дієслів, прислівників та від самих прикметників. Лексико-семантичний спосіб виявляється у процесі переосмислення прикметників і появи термінологічних значень, наприклад глухий дід – глухий звук (лінгв.), живий (мертвий) чоловік – жива (мертва) вода (хім.). Прикметникові деривати неморфологічних способів малопродуктивні. До продуктивних словотвірних типів якісних прикметників належать відприкметникові та відіменникові утворення із суфіксами -ав- (-яв-), -аст- (-яст-), -ист-, -уват- (-юват-).Віддієслівні якісні прикметники утворюються за допомогою суфіксів -к- (липкий); -уч-/-юч- (співучий); -ач-/-яч- (лежачий); -ущ-/-ющ- (тямущий); -ащ-/-ящ (пропащий); -ист- (звивистий); -лив- (жартівливий); -н- (залежний). Відносні прикметники творяться переважно від іменникових основ, рідше – віддієслівних і прислівникових за допомогою суфіксів -н-, -ічн-, -альн-, -льн-, -ивн-, -арн-, ськ-/-зьк-,-цьк -ов-/-ев-тощо (водний, вставний; кліматичний; кафедральний; сушильний; спортивний; полярний; бронзовий, сталевий; вчорашній). Присвійні прикметники творяться від основ іменників, що позначають людей або тварин. Від іменників II відміни твердої групи прикметники утворюються за допомогою суфікса ів (-ова, -ов-е, -ов-і). Суфікс -ин (-ин-а, -ин-е, -ин-і) є словотворчим у прикметниках, похідних від іменників І відміни всіх трьох груп – твердої, м'якої і мішаної: сестра – сестрин, Таня –Танин, Саша – Сашин. 2. Префіксальним способом твориться незначна кількість прикметників. Усі префіксальні прикметники мотивуються прикметниковими основами: пра-: прадавній, праслов’янський; су-: суцільний; над-: надприродний; анти-: антигуманний; архі-, екстра-, ультра, транс-, про-: ультрамодний, трансконтинентальний, профашистський; не-: невинний; а-: аномальний. 3. Конфіксальні прикметники утворюються переважно на базі прийменниково-іменникових словосполучень. У сучасній українській мові найпродуктивнішими є конфікси без-...-н (без роду –безрідний, без дум – бездумний); за-...-ськ (за містом – заміський); поза-...-ов (поза планом –позаплановий); до-...-ов (до центру – доцентровий); від-...-ов, від-...-н (від центру –відцентровий; від дієслова – віддієслівний); між-...-ов (між рядками – міжрядковий); проти-...-н (проти пожежі – протипожежний); на-...-н (на стіл – настільний); над- ...-ов (над гомілкою –надгомілковий); під-...-ов (під шлунком – підшлунковий); перед- ...-н (перед вечором –передвечірній) та ін. 4. Прикметники, які утворилися складанням двох і більше основ, називаються складними:фізико-математичний, англо-російсько-український, двоповерховий. Елементи складних прикметників об’єднуються сурядним або підрядним зв’язком.
30. Перехід прикметників в іменники(субстантивація) Із класу прикметників виділяється . значна група слів, які «зберегли зовнішній вигляд прикметників, але втратили їх основне 'значення значення ознаки, вираженої безпосередньо або череї вщїошення до іншого предмета. Ці прикметники в результап опущення пояснюваних іменників набули предметного значення, субстантивувались і,' таким чином, перейшли в розряд імен ' ників. Для субстантивованих прикметників характерне звуження і конкретизація їх загального лексичного значення: будучи при кметниками, слова називають ознаку саму по собі, тобто таку \ ознаку, яка може відноситись до багатьох предметів або понять. Наприклад, ; прикметник білий може вказувати ознаку різних предметів і понять і мати різні відтінки значень: білий сніг, білийдень, білий хліб, біле вино, біла раса, білі вірші і т. д. Перейшовши в розряд іменників, слово білий зберігає лише одне конкретне рначення:! «людина, яка належить до білої армії», «бі логвардієць», «контрреволюціонер». У словосполученнях старий будинок, стара книга, стара людина, старий друг, старий активіст відтінки значення при кметника різні. Перейшовши в розряд іменників, слово старий починає виражати не загальне поняття ознаки, а лише конкрет ний предмет, що має дану ознаку, тільки одне певне і вузьке по няття: «стара людина»; напр.: Бувалі і старі навчали молодих. Вслід за старими йдуть і малі. Прикметник сміливий теж може відноситись до самих різно манітних предметів і понять і має різні відтінки значень: смі ливий крок, смілива відповідь, сміливий подвиг. Перейшовши в клас іменників, слово сміливий зберігає лише одне окреме конкретне значення: «смілива людина», напр.: Сміливого куля боїться, сміливого штик не бере. Виступаюч назвою предметів (а не назвою властивостей, ознак), субстантивовані іменники втрачають здатність відмінюватись за родами: кожний з них закріплюється за одним з трьох родів, напр.: за чоловічим родом — днювальний, домовий; за жіночим родом — мостова, набережна; за середнім родом — придане. Лише деякі слова мають і чоловічий, і жіночий рід, напр.: вожатий і вожата; Субстантивація прикметників не завжди пояснюється зникненням іменника. Деякі слова ніколи не виступали в означальній функції. Наприклад, такі слова, як ланкова, їздовий, зразу ввійшли в українську мову як іменники — назви осіб за характером ви конуваної ними роботи. При такому слові, як пальне, не можна уявити іменника, який би воно пояснювало. Це слово утворилося на підставі поширеного вживання форм середнього роду, як і інші субстантивовані прикметники типу майбутнє, сучасне, минуле. Ступінь віддалення прикметника від розряду слів з відносно- якісним значенням і переходу їх у клас слів з предметним зна ченням може бути різний. В зв’язку з цим розрізняють субстан тивацію повну або неповну. До прикметників, що повністю субстантивувались, належать: а) Прикметники, що цілком перейшли в розряд іменникІІ» І вже не вживаються як прикметники, напр.: днювальний, нак/іцА на, лісничий, мостова, набережна, придане, уповноважений, прл вожатий. б) Субстантивовані за походженням назви міст, сіл і насели! них пунктів, залізничних станцій: Михайловське, Сватове, Лозон Царицино, Київ (від назви город Кия — Київ город). в) Більшість російських прізвищних імен, за походженні прикметники, утворені або із називного відмінка однини (Смт | нов, Горький, Маяковський, Жуковський), або із родового ви мінка однини (Живаго), або, нарешті, із родового відмінка мни жини (Молодих, Сєдих). Другу продуктивну і найбільш численну групу прикметникіїї становлять слова, що неповн істю субстантивувались і можуп. вживатись то як прикметники, то як іменники (в останньому ви падку мають місце вказані вище вузькість і конкретизація лек сичного значення слова). Сюди відносяться: а) Назви осіб за їх походженням, професією, соціальним ста ном, напр.:' військовий, рядовий, ротний, вожатий, безробітний, підручний, полонений, старший. б) Назви осіб за їх внутрішньою або зовнішньою ознакою (але не соціальною і не професійною): зустрічний, знайомий, ми лий, кінний, піший, хворий. в) Назви тварин за їх зовнішньою ознакою: гнідий, чалий, вороний. і г) Назви предметів (в широкому розумінні): їстівне, гаряче, позивні, товарний (найбільше число в цій групі становлять назви приміщень у формі прикметників жіночого роду: професорська, прийомна, чайна, закусочна, операційна, диспетчерська, учитель ська; також назви воєнних позицій: вогнева, передова. д) Назви абстрактних понять (найчастіше вони мають середній рід): майбутнє, давнє, колишнє, минуле, сучасне, нове, старе, гро мадське, особисте, слизьке. 37. Граматичні категорії займенників. Прономіналізація Узагальнено-предметні займенники відмінюються за відмін ками, змінюючи при цьому основу (утворюють граматичні форми суплетивно): н. я ми він, воно вона вони р. мене нас його, нього її, неї їх, них д. мені нам йому її, їй, їм 3. мене нас його, нього її, неї їх, них 0. мною нами ним нею ними м. (на) мені нас ньому, нім ній них н. — будь-хто абищо ніщо р. себе будь-кого абичого нічого д. собі будь-кому абичому нічому 3. себе будь-кого абищо ніщо 0. собою будь-ким абичим нічим М. (на) собі будь-кому, будь- •кім абичому, абичім нічому, нічіл Узагальнено-якісні займенники відмінюються за відмінками, числами, в однині — за родами; узагальнено-кількісні займен ники — тільки за відмінками. Зворотний займенник не має форми називного відмінка. Займенники він, воно та всі узагальнено-якісні чоловічого й середнього роду у непрямих відмінках, крім знахідного, мають спільні форми. Займенники він, вона, воно, вони в непрямих відмінках ужи ваються зі звуком |н| і без нього. Наявність чи відсутність прийменника при особових, зворот ному займенниках у непрямих відмінках зумовлює зміну наголо су: за відсутності прийменника наголошується другий склад (спитай мене, його, себе; чекали тебе, мене, його, її), за наяв ності його — перший (подивись на мене, на себе, на нього; гово- Iчі чи про себе, про тебе). Заперечні займенники ніхто, ніщо в непрямих відмінках ма ють подвійне наголошення: нікого, нічого, нікому, нічому, ніким, нічим (у значенні: немає кого, чого; немає кому, чому; немає ким, чим) і нікого, нічого, нікому, нічому, ніким, нічим (зі значенням абсолютної відсутності). Різне наголошення зберігається залеж но від значення і при вживанні прийменників між складовими частинами цих займенників, порівняйте: ні до кого, ні до чого — ііі до кого, ні до чого. Подвійне наголошення в непрямих відмінках має неозначе ний займенник декілька без зміни значення: декількох, декільком, декількома. Узагальнено-якісні займенники відмінюються, як прикмет ники твердої групи, лише займенники весь, їхній — як прикмет ники м’якої групи (всім, всіма, на всіх); займенник чий у жіно чому роді має своєрідні форми: чиєї, чиєю. Неозначені й заперечні займенники при відмінюванні зміню ють лише частину, що збігається з питально-відносним займен ником: будь-який, хто-небудь, будь-якого, кого-небудь, якому- небудь, комусь, деким, абичим. У місцевому відмінку однини узагальнено-якісні займенни ки чоловічого й середнього роду, займенники він, воно, а також хто, що й утворені від них (ніхто, ніщо, абихто, хто-небудь) мають паралельні закінчення ому, -ему та -ім: на всякому, на всьому, на твоєму, на кбму, на будь-чому і на всякім, на всім, на твоїм, на кім, будь-чім. ПРОНОМІНАЛІЗАЦІЯ У контексті деякі іменники, прикмейники, числівники можуть втрачати своє реальне лексичне значення і набувати узагальним вказівного значення, тобто своєю функцією наближатися до іменників. Явище переходу різних частин мови в займенники називається прономіналізацією. Повністю переходять у займенники деякі повнозначні частин мови, а саме: 1-, Ч ислівники: Сам числівник один^ може вживатись у значенні неозначенім займенника якийсь, напр.: їхала, кажуть, /одна скупа пані і везла з собою усі свої скарби великі... (М. В.) Один може виступати в ролі означального займенника: Далека нам путь, але ми не одні (С.) (дорівнює значенню «не самі») . б) в українській мові числівник другий може вживатися із значенням означального займенника інший.^напр.: На другу осінь учитель перейшов у друге село (Тесл.) . 2. Прикметники: а) прикметник цілий — у значенні означального займении весь,^ напр.: Був у неї'Анд рій — цілий вік гризлася з ним, а тепер нема вже й Андрія (Коцюб.); б) даний — у значенні вказівного займенника цей, напр.: У даній статті підноситься питання про підвищення стилістичної грамотності учнів середніх шкіл; в) пеуший-ліпший — у значенні означального займенника кий:' На це питання може дати відповідь перший-ліпший учень з присутніх; г) різний — у значенні всякий; певні — у значенні неозначеного іменника деякі. |[3. Іменники: а) іменники чоловік, хлопець, парубок, жінка, дівчина, людина, справа (діло) можуть набувати вказівного значення, напр.: Ковааль був чоловік розумний (Гол.); б) іменник брат у сполученні з займенниками_наш, ваш; сполученняя наш брат вживається у значенні особових займ'енникїв першої особи однини і множини — дорівнює значенню я, ми, мені; сполучення ваш брат вживається у значенні особових займенників другої особи однини і множини, напр.: Ми її (пісеньку) знаємо, наслухались від вашого брата (Корн.); в) сполучення на брата, на голову, на чоловіка, на душу, з чоловіка, з брата, з душі дорівнюють значенню «на кожного», «з кожного». напр.: по десять карбованців на брата; по два карбованці з душі; по сотні на душу. (Такі словосполучення вживаються в розмовній мові). 43. ГК часу. 44. Дієвідмінювання. 45. Майбутній час. 46. Минулий час Явище часу має філософське і лінгвістичне тлумачення. У лінгвістичному розумінні час є відображенням у мові (лінгвалізацією) реального, об’єктивно існуючого часу. Це граматичний час. Отже, у мові на базі реального часу сформувалася загальна категорія темпоральності (лат. temporalis – часовий, temporalitas – обмеженість у часі), яка виражається лексичними, синтаксичними, морфологічними засобами. Це граматичне значення, носіями якого в морфології є дієслово, а засобом виміру – відношення дії до моменту мовлення про неї або до іншої дії. Час – це граматична категорія, яка виражає відношення дії до моменту мовлення. Ця темпроральна характеристика здійснюється шляхом протиставлення одна одній часових дієслівних форм, які вказують на те, що дія протікає в трьох планах: 1) одночасно з моментом мовлення, 2) до моменту мовлення, 3) після моменту мовлення. Залежно від цього розрізняють грамеми теперішнього, минулого, майбутнього, давноминулого часів. Вони передають часову послідовність подій, явищ, які відбувалися, відбуваються та відбудуться щодо моменту мовлення: передування йому. Збіг з ним, слідування за ним. Категорія часу є однією з центральних власне-дієслівних граматичних категорій, яка разом з іншою центральною категорією способу передає основну синтаксичну категорію речення – предикативність. Категорія часу належить до словозмінних, бо об’єднує форми, що виражають тотожне лексичне значення і розрізняються тільки семантикою цієї категорії. Вони мають свої морфологічні показники – закінчення особової парадигми. Значення теперішнього часу експліковані лише видовою формою недоконаного виду, тоді як минулого та майбутнього – двома формами – недоконаного й доконаного виду. Час виражається морфологічно в дійсному способі. Умовний і наказовий способи не мають часової диференціації. Значення форм теперішнього, минулого, майбутнього, давноминулого часів Ядро категорії часу становить грамема теперішнього часу. Грамема теперішнього часу означає дії, процеси та стани, якізбігаються з моментом мовлення про них або з часом протікання іншої дії, напр.: Життя іде і все без коректур. І час летить, не стишує галопу (Ліна Костенко). Функціонування форм теперішнього часу ґрунтується на розмежуванні двох значень: теперішнього актуального, або власне теперішнього, теперішнього неактуального, або невласне теперішнього часу. Теперішній актуальний час позначає реальний конкретно ситуативний збіг виконання дії або перебігу стану з моментом мовлення: Ліс ще дрімає. у передранішній тиші непорушно стоять дерева. Теперішній неактуальний час має кілька характерних значень, пов’язаних з вираженням дій, станів, відношень, що не мають часових обмежень, конкретної локалізації у зв’язку з моментом мовлення. До цих значень належать: найвищий ступінь часового узагальнення, позачасовий вияв постійних закономірностей або тих чи інших ознак, напр.: Землі обертається навколо своєї осі протягом 24 годин, тобто за добу. Сума кутів трикутника становить 180. Дитинство дивується. Молодість обурюється. Тільки літа дають нам мирну рівновагу і байдужість (О.Довженко). звичність процесуальних ознак, що виходять за межі конкретного епізоду і відображаюьб досвід одного мовця або колективу людей, напр.: Освіта дає молоді розсудливість, старим – розраду, жебракам – багатство, заможним – незмінну прикрасу (Діоген). Не грації та красі ми молимося, а моді. Головна “мавпа” чіпляє собі у вухо сережку, і “мавпи” всього світу роблять те саме (М.Торо). коментування дій у сценічних ремарках, напр.: Лукаш хоче нарізати ножем березу, щоб сточити з неї сік, Мавка кидається і хапає його за руку (Леся Українка). Дієслова теперішнього часу тільки недоконаного виду. Грмамема минулого часу виражає об’єктивно реальні дії, процеси та стани, що відбувалися або відбулися певний часовий проміжок до моменту мовлення. Категорія часу українських дієслів зазнала суттєвих змін в історії мови. До кінця ХІІІ – початку ХІV ст. уживалося кілька форм минулого часу: аорист, перфект, імперфект, плюсквамперфект, які пізніше витіснила одна форма минулого часу, утворена на базі префекта. У минулому часі дієслова бувають як доконаного, так і недоконаного виду. Минулий час недоконаного виду означає дію, яка відбувалася, але не завершилася в минулому, напр.: Найдорожчих гостей український народ завжди зустрічав хлібом-сіллю. Минулий час доконаного виду означає дію, що відбулась до моменту мовлення , напр.: Заснули верби на облозі, і вітер задрімав (Л.Глібов). Давноминулий час (плюсквамперфект) означає минулу дію, яка відбувалася перед іншою минулою дією. Форми дваноминулого часу аналітичні. Вони творяться додаванням до дієслова минулого часу переважно доконаного виду основної дії родової форми минулого часу допоміжного дієслова бути: сказав був, відповіла була, зустрічавсь було, написали були. Давноминулий час виступає переважно в ССР, частини якого з’єднані протиставним сполучником, напр.: Віл щось почав був говорити, та судді річ йому спочатку перебили (Л.Глібов) Давноминулий час вживається в українській мові обмежено, лише в ром. і худ. стилях, напр.: У Києві організовувалась була Академія мистецтв (О.Довженко); Було сказав кілька слів, та й замовк. У тексті конструкції з давноминулим часом можуть замінюватись конструкціями з минулим часом. Тому деякі лінгвісти (В.Русанівський) вважають давноминулий час в українській мові факультативним явищем. Форми давноминулого часу можуть набувати значення умовного способу: Якби знала, що покинеш, була б не любила. Якби знала, що загинеш, була б не пустила. Грамема майбутнього часу виражає дії, процеси та стани, які є реальними тільки з погляду мовця і відбудуться після моменту мовлення про неї або після завершення іншої дії, напр.: Я на гору круту, крем яную буду камінь важкий підіймать… Майбутній час має три форми вираження – аналітичну, тобто складену (буду читати, буду вчити), синтетичну, тобто слкадну (читатиму, вчитиму), просту (прочитаю, вивчу). Аналітична форма виражає дію нелоконану (буду працювати), синтетична – недоконаного виду (працюватиму), а проста – доконаного (заспіваю). Аналітична форма утворюється шляхом сполученням особових форм допоміжного дієслова бути та інфінітива (недоконаного виду). Дієслівна зв язка бути змінюється за 1 особовою парадигмою і є показником часу, особи, числа. Напр.: Буду я навчатись мови золотої.. 1 ос. Буду говорити будемо говорити 2 ос. Будеш говорити будете говорити 3ос.буде говорити будуть говорити Сучасна синтетична форма історично розвинулася з аналітичної, в якій був інфінітив і допоміжне дієслово ти (ИМАТИ, ИМИТИ), яке змінювалося за особами і числами, тому її називають складною. Згодом допоміжне дієслово з єдналося з інфінітивом і перетворилося на особове закінчення. Напр.: Більше тебе не буде, Завтра на цій землі. Інші ходитимуть люди, Інші кохатимуть люди – Добрі, ласкаві й злі (В.Симоненко). 1 ос. говорити иму говорити имемо 2 ос. говорити имеш говорити имете 3ос. говорити име говорити имуть У південно-західних говорах зараз уживаються аналітичні форми майбутнього часу дієслів недоконаного виду з допоміжним дієсловом йняти, напр.: му косити, меш косити; Поборники правди до віку муть жити (Ю.Федькович). Дієслова майбутнього часу доконаного виду вживаються з тими особовими закінченнями, що й теперішнього часу І і ІІ дієвідмін, напр.: А може, візьму? Ти собі затям, - сказала вона суворо. – За мене треба платити життям, а я принесу тобі горе (Л.Костенко). Я візьму той рушник, простелю, наче долю (А.Малишко). 1ос.посію, зроблю посіємо, зробимо 2 ос.посієш, зробиш посієте, зробите 3 ос.посіє, зробить посіють, зроблять Дієвідмінювання Дієвідмінювання – це зміна дієслів за часами, способами, особами і числами, а в однині минулого часу і умовного способу і за родами. Теперішній час Дієслова теперішнього часу мають форми трьох осіб в однині , у множині. Кожна особова форма виражається флексією. За характером особових закінчень у формах теперішнього часу, а також майбутнього простого розрізняють дві групи дієслів, які називаються дієвідмінами. До першої дієвідміни належать дієслова, які в 3 ос. множини мають закінчення уть, ють, а в 2, 3 особах однини та 1 і 2 особах множини мають голосний /е/. 1 ос. іду, мрію ідемо, мріємо 2 ос. ідеш,мрієш ідете, мрієте 3 ос. іде, мріє ідуть, мріють До другої дієвідміни належать дієслова, які в 3 ос. множини мають закінчення ать, ять, а 2 і 3 ос. однини та 1 і 2 ос. множини в особових закінченнях – голосний /и/ або /і/. 1ос. бачу, лечу, стою бачимо, летимо, стоїмо 2 ос. бачиш, летиш, стоїш бачите, летите, стоїте 3 ос. бачить, летить, стоїть бачать, летять, стоять Розрізнення дієвідмін за формою інфінітива І дієвідміна З односкладовою непохідною основою на голосний: жити, пити, крім спати (ІІ). З основою на і, що зберігається при дієвідмінюванні: жаліти, сивіти, старіти. З основою на а, я не після шиплячих та й: думати, знати. З суфіксом ота: реготати, воркотати. З основою на а після шиплячого та й, якщо а зберігається при дієвідмінюванні: бажати, рушати, поважати, буяти. З основою на інший голосний, якщо він зберігається при дієвідмінюванні: чути, гуляти. З основою на оро, оло: молоти, боротися, полоти. З основою на приголосний: везти, пекти, нести, крім бігти(ІІ). ІІ дієвідміна З основою на и, і: говорити, вірити, носити, гоїти, гноїти. Проте якщо кінцевий и основи входить до складу кореня, то таке дієслово належить до І дієвідміни: шити, мити, бити. З основою на а після шиплячих та й, якщо при дієвідмінюванні ці звуки втрачаються: держати, кричати, сидіти, летіти. Винятки: гнати, гудіти, іржати, ревіти, хотіти (І). З суфіксом оті: воркотіти, гуркотіти. Минулий час Дієслова минулого часу бувають недоконаного і доконаного виду, вони мають здатність змінюватися за родами в однині: вірив, вірила, вірило, вірили. Наявність форм минулого часу пояснюється історично. Сучасні форми минулого часу утворилися від колишніх коротких (нечленних) дієприкметників, від яких у давньоруській мові утворилися аналітичні форми дієслів минулого часу, умовного способу і окремі форми майбутнього часу. Такі дієприкметники змінювалися лише за родами і числами, не відмінювалися за відмінками. Отже, аналітичні форми минулого часу (перфекта) утворилися шляхом поєднання колишніх дієприкметникових форм на лъ, які були носіями основного лекс. значення та особові форми теперішнього часу допоміжного дієслова быти, яке виражало граматичне значення: 1 ос. есмь бъралъ бърала бърало есьмо бърали бъралы бърала 2 ос. еси есте 3 ос. есть соуть Згодом форми допоміжного дієслова занепала і залишилася форма дієприкметника, які утворили сучасні форми минулого часу, з його родовими закінченнями однини. У множині категорія роду занепала. Сучасна форма із закінченням утворилася шляхом злиття двох колишніх форм ч. і ж. родів. У ч. р. суфікс лъ після занепаду зредукованого за загальним фонетичним законом мови перетворився у в(у): брав – брау. У ж. і с.р., а також у множині залишився давній звук, бо після нього не було зредукованого. Сучасні форми минулого часу утворюються від основи інфінітива додаванням суфікса -л, -в: співав, співала, співало, співали. Якщо основа інфінітива закінчується на приголосний, то суфікс випадає: могти – міг, могла; бігти – біг, бігла. Якщо в основі інфінітива вживається ненаголошений суфікс -ну, то при утворенні форм минулого часу, він може зникати, а може, зберігатися: мерзнути – мерз, мерзла, мерзли. Дієслова архаїчної групи У сучасній українській є небагато дієслів, які становлять так звану архаїчну групу дієвідмінювання – це дієслова бути, їсти( похідні з’їсти), дати (похідні подати, роздати, продати), дієслова з основою на -вісти: розповісти, переповісти, доповісти. Такі дієслова зберігають стару систему дієвідмінювання у теперішньому та майбутньому простому часі. Дієслово бути в давньоруській мові мало в тепер. часі такі особові форми: 1ос. єсмь єсьмо 2 ос. єси єсте 3 ос. єсть єуть У сулм нормативною є тільки дієслівна форма є, однак зрідка вживається архаїчна форма дієслова бути єсть: “Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була”. Інші дієслова дієвідмінюються так: 1 ос. дам, їм, розповім дамо, їмо, розповімо 2 ос. даси, їси, розповіси дасте, їсте, розповісте 3 ос. дасть, їсть, розповість дадуть, їдять, розповідять
58. Службові частини мови. Прийменник Спільними ознаками всіх службових частин мови є те, що вони: — не відповідають на питання; . — не називають предметів, ознак, дій, кількості й не мають лексичного значення; — не мають властивих самостійним частинам мови морфологічних ознак; — не змінюють своєї форми; — не бувають членами речення. До службових частин мови належать прийменник, сполучник, частка. Прийменник – дуже давня частина мови. Відомості про нього зустрічаємо в кінці ІІ століття до н.е. Назва прийменник означає слово, що стоїть при імені. Функція прийменника службова (він обслуговує повнозначні слова): оформляє синтаксичну залежність іменника від інших слів. Прийменником називається службова частина мови, яка служить для вираження різних відношень імен (або його еквівалентів), субстантивованих прикметників до інших слів (а також деяких числівників і займенників).Напр.: „А там, за рікою, на тихій Зеленій горі біліє батькова хата... ”, „У нас дід був дуже схожий на Бога” (О.Д.) „Дід любив спати під дубом”. Прийменники виражають синтактичні зв’язки між повнозначними частинами мови, вони не мають самостійної семантики, а тому членами речення не виступають. Не маючи самостійної семантики прийменники виражають різноманітні відношення відмінкових форм з дієсловами та іншими словами в реченні, а саме: а) просторові: біля, уздовж, всередині, за, з-поміж, навколо...(понад 130)б) часові: (38 одиниць) упродовж, у (в), від (од), біля, близько, в) супровідні (комунікативні): г) зіставлення і порівняння: д) причин нові: з, за, від, через, перед, завдяки, унаслідок, у зв’язку з,. е) відношення мети: для, задля, ради, заради, на випадок, в ім’я. є) відношення наслідкові: д) об’єктні відношення: „Натрапив я на моркву” (О.Д.) За своїм походженням прийменники поділяються на 2 основні групи: первинні і вторинні ( або похідні. ) до первинних належать прийменники ті, що вже втратили будь-який генетичний зв’язок з самостійними словами. Від яких вони походять: без, в, од, до, за, між, на, над, по (приблизно 80 одиниць). До первинних належать ті, що утворилися поєднанням 2-3 первинних прийменників (задля, заради, з-межи, з-над, з-поміж, щодо). Друга група – прийменники вторинні, чи похідні. Ці прийменники утворилися від різних частин мови. Від прислівника (навколо, близько, вверх...), іменників (край, кінець, протягом, коло, шляхом, ціною), дієслів (виключаючи, включаючи, зважаючи, незважаючи на). За морфологічною будовою поділяються на прості, складні і складені. Прості складаються з одного слова: без, в, до, з. До складних належать прийменники утворені в результаті поєднання простих прийменників: з-за, з-під, заради, задля... Складені прийменники – утворюються з різних категорій повнозначних слів (незважаючи на, за винятком, у зв’язку з, по відношенню до). У граматиці їх ще називають прийменниковими зворотами. Відіменні складені прийменники розвинулися і розвиваються із застиглих словосполучень прийменника та іменника з абстрактним значенням у непрямому відмінку, наприклад: у справі, в галузі, з метою, в напрямку, за винятком, у вигляді, під час, за допомогою. Деякі відіменні складені прийменники являють собою ускладнені прийменникові звороти, що розвинулися із сполучення трьох компонентів: первинного прийменника. Іменника з абстрактним значенням у непрямому відмінку й наступного другого первинного прийменника: у відповідь на, на відміну від, у зв’язку з, по відношенню Прислівникові складені прийменники розвинулись із сполучення прислівника й наступного прийменника: нарівні з..., поруч з, згідно з, незалежно від, одночасно з. Вживання прийменників з формами непрямих відмінків. М.в. без П. не вживається (в, на, о (об), по, при). Прийменник може вживатись у формі одного непрямого відмінка (без, біля, від, для, до, з-за, із-за, з-під, проти, посеред – Р.в. „Без вікон, без дверей повна хата людей”) може сполучатись з двома чи трьома відмінками (над, під, перед, поза – З.в. і О.в. „Зоре моя вечірняя, зійди над горою”(Т.Ш.)”Над лісами підносилися рицарські списи”). На, о (об), по – З. і М. , „На шлях я вийшла ранньою весною”. „На порозі гість веселий – дощ блакитний, весняний” (М.в.)З, з-за Род. в З.в., О.в., - „З водою та з вожем не жартуй”, за – Р., З., О. „За горами гори, хмарою повиті”, 59. Сполучник Сполучники — це службові слова, за допомогою яких здійснюється зв’язок однорідних членів речення та частин склад ного речення: Мова і література — цс пам'ять народу, його ге нетичний безсмертний код, це колективна совість суспільства, увічнена в слові (Ю. III.); Не обов’язково бути великим знавцем, щоб відчути глибину маминої пісні (Ск.). Поєднуючи однорідні члени або частини складного речен ня, сполучники лише виражають смислові відношення між ними й не виступають членами речення. Вони не мають самостійно вираженого лексичного значення. За походженням сполучники неоднорідні й поділяють ся на дві групи: 1) непохідні (первинні); 2) похідні (вторинні). До непохідних (первинних) належать сполучники, які не співвідносяться з іншими частинами мови: а, але, і (й), та, чи: Я вірю в диво! Прийде час, — і вільні й рівні встануть люди і здійснять мрії всі ураз (Олесь); Черемха клубочилась піною цвіту, а бузина ловила те пахуче шумовиння, піднісши вгору білі долоні (Донч.). До похідних (вторинних) належать сполучники, що утворилися з інших частин мови, зокрема поєднанням займен ників чи прислівників із прийменниками чи частками: якщо — як + що; якби — як + би; проте — про + те: Висиха душі крини ця, і життя як не було, якщо раз чи два на місяць не поїду у село (Дем.); Якби я турбувавсь завжди про себе, вже б онімів давно від самоти (Павл.). За морфологічною будовою сполучники поділяють ся на прості, складні й складені. Прості сполучники не чле нуються на окремі частини, до них належать: а, і (й), та, бо, чи. Складні сполучники морфологічно поділяються на час тини. До них належать: зате, проте, або, якщо, якби, щоб, ніби, нібито, неначебто, немовбито. Складені сполучники утворюються поєднанням двох і більше слів: тому що, через те що, так що, для того щоб, незва жаючи на те що, в міру того як, як тільки, дарма що. За способом уживання сполучники поділяються на одиничні, повторювані й парні. Одиничні сполучники, поєднуючи однорідні члени або частини складних речень, не повторюються при них: Без верби і калини нема України (Н. тв.); Давніш-давно одкорчилась війна, лишила обеліски та кургани... Під кулями ворожими сповна за тишу заплатили ветерани (Луц.). Повторювані сполучники вживаються з кожним одно рідним членом речення або перед кожною частиною складно го речення: Пахне рідне село тишиною лугів, і роздоллям небес, і піснями гаїв, і полями, де сонячне світить чоло (Дем.); То як же нам жити на рідній землі, щоб люди довіку щасливі були, щоб мова народу в повазі була, від роду до роду між нами жила (Ф. Т.). Парні сполучники складаються з двох частин, які розпо діляються між членами речення або його частинами. Парними є сполучники не тільки ... а й, не тільки ... але й, як ... так і, не ли ше ... а й, як не... так, хоч... але, якщо... то, чим... тим: Буквар — це не тільки букви, але ймова з її пахощами і красою (Чер.); Казки О. Олеся приваблюють читача не лише своїми захоплюючими сю жетами, а й високою художністю і поетичністю (Фещ.). СИНТАКСИЧНІ ФУНКЦІЇ СПОЛУЧНИКІВ Сполучники оформлюють два типи синтаксичних зв’язків — сурядний і підрядний, залежно від чого поділяються на сурядні та підрядні. Сурядні сполучники поєднують між собою однорідні чле ни речення або частини складносурядного речення. За харак тером вираження смислових відношень між однорідними чле нами речення або частинами складносурядного речення спо лучники сурядності поділяються на єднальні, протиставні, роз ділові, градаційні, приєднувальні. Є д н а л ь н і: і,й, та (в значенні /'), ні... ні, ані... ані: Пісня ми щедро перемита, пішла у спогад сіножать, і перестоялося літо, і тіні втомою лежать (Тал.); Шануймося, друзі, на довгім віку та щедрими будьмо ми завше в коханні, хай діти всміха ються нам в сповитку, літаючи в снах на світанні (Ткач). Протиставн і: а, але, та (в значенні але), проте, зате, однак: Любов до народу — це служіння народові, а не ідея служіння (Довж.); «Брехнею, — кажуть люди, — світ пройдеш, та назад не вернешся» (Кв.-Осн.). Розділові: або, чи, або ... або, чи ... чи, то ... то, хоч ... хоч, не то ...не то, чи то ...чи то\ От стеляться розложисті, як скатерть, зелені левади. Подекуди по жовто-зеленій скатерті розкидані темно-зелені кущі верболозу, то кругленькі, наче м ’я- чики, то гостроверхі, неначе топольки (Н.-Л.); Мій синочок роз бишака: чи то кіт, чи то собака — він нічого не боїться — лізе биться (Олесь). Г р а д а ц і й н і: не тільки ... ай, не тільки ... але й, не лише ...ай (але й), не стільки... скільки, не те що (щоб)... але, не так... як: Він [Нестор] прийшов до Києво-Печерської лаври сімнадця- тилітнім юнаком і назавжди залишився тут, щоб стати не тільки мопахом-чорноризцем, а й батьком української історії (Сл.). П р и є д н у в а л ь н і: а й, та й, ще й, а ще й, та ще, та ще й, і навіть, також і, а також: Любов — ... тиха змова Душі, пе чалі та безсоння, Та ще ласкаве добре слово, Та ще палка, мов жар, долоня (Чуб.). Доля обіцяла Артемові Веделю справді бага то. Здібний до наук, а головне — талановитий до музики, та ще й подарований голосом рідкісної краси (Сл.). Він зібрав «Родинні документи роду Ханенків», а також написав дослідження з історії Чернігівщини (Сл.). Підрядні сполучники поєднують підрядну частину складнопідрядного речення з головною. За значенням вони по діляються на: а) з’я с у в а л ь н і: що, щоб, чи, як, немов, ніби, наче: Хіба не бачите, що небо голубіє, що сонце ранками всміхається ніжніш, що вся земля в якімсь чеканні дивнім мліє і легше дихає, і дивить ся ясніш (Олесь); Наваживсь Вовк у Лева попросити, щоб стар шиною до овець наставили його служити... (Гл.); б) ч а с о в і: як, після того як, як тільки, тільки-но ...як, лед ве, скоро, коли, поки, доки: А мати стояла нерухомо, доки сип на горб не вийшов (Гол.); Коли достигають чорниці — починай ко сити жито (Н. тв.); в) мети: щоб, для того щоб, з тим щоб: Великих саможер товних зусиль має докладати творча інтелігенція, щоб піднес ти самосвідомість наших сучасників, пробудити глибинне жит тя душі, національну гідність і честь... (Гонч.); г) п р и ч и н о в і: бо, через те що, тому що, затим що: Доки мені Бог сил дасть і доки буду жити, буду робити... Наша доля працювати, тому що й відпочинок наш потім без кінця (Коб.); Хай їм грець, тим літам, що будуть непрожиті. Тож бери собі останній шлюб, бо не зійде на камені жито, і сухий не розів ’єть- ся дуб (Стус); Ой не шуми, луже, з дібровою дуже, не завдавай серцю жалю, бо я в чужім краю (Н. тв.); д) у м о в н і: якби, якщо, коли, як, аби, коли б: Якщо ви вдало виберете працю і вкладете в неї всю свою душу, то щастя само вас знайде (Уш.); е) допустові: хоч, дарма що, незважаючи на те що: Хоча стояла тільки перша половина травня, сонце пекло немилосерд но, по-літньому (В. М.); є) порівняльні: мов, мовби, немов, немовби, наче, неначе, неначебто, ніби, нібито, як, що: Душа моя розкрита для любові, як нива — для солодкого зерна... (Сев.). У функції сполучників можуть уживатися повнозначні сло ва, які називаються сполучними словами: хто, що, чий, котрий, де, куди, звідки. На відміну від сполучників, які не виступають членами речень, сполучні слова виконують роль головних або другорядних членів підрядної частини складного речення. На приклад: / тим, що згинули в зорі весінніх літ, хрестів постави ти в свій час ми не зуміли. Одна вечірняя вітає їх могили, одна вечірняя віта їх заповіт (Філ.); І сама вона зсутулилась, чого ніколи не було з нею раніше (Гонч.). У першому реченні виділе не сполучне слово виступає підметом, а у другому — додат ком. 6. Морфологічний словотвір Морфологічний спосіб творення слів — найпродуктивні ший спосіб збагачення словникового складу мови. Основною одиницею морфологічного способу словотво рення є основа. Основа, від якої твориться нове слово, нази вається твірною. Наприклад, для іменника залізничник твірною є основа прикметника залізничний (працівник) — саме до неї додано суфікс -ик, а не безпосередньо до основи слова залізни ця. Новоутворене слово називається похідним. Наприклад, у ряду залізо — залізний — залізниця — залізничний — залізничник кожне наступне слово є похідним від попереднього і моти вується ним, а кожне попереднє є твірним для наступного і мотивує його. Перше слово залізо непохідне, і його значення и українській мові нічим не мотивується. Основним засобом морфологічного способу словотвореп ня є афікси. Місце афіксів у слові (внутрішня структура слів) визначається морфологічними моделями, яких у мові обмежена кількість. Наприклад, в українській мові існуї модель «без + основа + н + ий» (безкровний, безводний, беї сонний і под.). За цією моделлю утворено близько 240 прик метників. Одні афікси продуктивні, інші, виникнувши колись, НИІІІ втратили свою здатність творити нові слова, тобто стали не продуктивними. Наприклад, за допомогою суфікса -ар ше й не так давно утворено цілу низку слів, таких, як шахтар, парламентар, бі бліотекар, бляхар, перукар, поштар, молочар тощо. Так само продуктивним є суфікс (точніше — поєднання чотирьох су фіксів) -увальник: пікетувальник, копіювальник, вербувальник, страхувальник тощо. 1, навпаки, лише в кількох іменниках чоловічого роду трапляється суфікс -ух: пастух, лінюх, сплюх (але він досить продуктивний в іменниках жіночого роду: би лакуха, вередуха, товстуха, хвастуха і под.). Небагато імен ників утворено за допомогою суфікса -б-: боротьба, молоть ба, сівба, стрільба, ганьба тощо. Морфеми в слові можуть поєднуватися між собою двом ко: способом аглютинації (склеювання) або способом фузії (злиття). При аглютинації морфеми, з’єднуючись, не взаі модіють одна з одною, вони ніби механічно додаються до готової основи. В українській мові таким чином твориться майбутній час на зразок писатиму, писатимеш і т. д. Спо собом аглютинації приєднуються префікси до основ: бать ківщина — прабатьківщина, демократичний — антидемокра тичний, писати — переписати', у багатьох випадках — суфік си: студент — студентка, Харків — харків’янин, Київ київський, шовк — шовковий', так само творяться деякі складні слова: радіоапаратура, дизель-мотор, ракета-носій, сон-три ва, п ’ятиденний, сорокарічний. При фузії морфеми, з’єднуючись, зазнають певних звукових змін або зливаються одна з одною. Це трапляється під час додавання певних суфіксів. Наприклад, коли до ос нови батьківськ- (від прикметника батьківський) додається суфікс -ин(а), то кінцева частина основи -ськ- змінюється на -шч-: батьківщина. При додаванні суфікса -ств(о) до коре ня козак звук кореня к і звук суфікса с нерозривно зливають ся в один звук ц: козацтво. Слова можуть утворюватися: а)додаванням префіксів: їхати — під 'їхати, весна — про весна,; б)додаванням суфіксів (і закінчень): відповідальний — від повідальність, ліс — лісовий, тьма — тьмяний, робота — робітник, молода —молодиця, білий — біліти, аргумент — аргументувати; у тому числі заміною суфіксів: перепу стити — перепустка, читати — питання; а також уна слідок переходу закінчень у суфікси (у прислівниках): нишком, манівцями, ницьма, миттю, сторчака; в)додаванням постфіксів: вчити — вчитися, розуміти — розумітися, який — якийсь, скільки — скільки-небудь; г)одночасним додаванням префіксів і суфіксів, іноді й постфіксів: закордонний, прибережний, неробство, узго лів’я [узгол'івйа], по-новому, розщедритися, заручитися; г)відкиданням суфіксів (і закінчень): записувати — за пис, співати — спів, потекти — потік, невчений — неук, синій — синь; д)складанням основ за допомогою інтерфіксів о, е або без них (цим способом творяться найчастіше іменники й прикметники, рідко — прислівники): смуга лісу — лісо смуга, любить волю — волелюбний, швидко плине — швид- коплинний, дає життя — життєдайний, босими ногами — босоніж, п ’яти поверхів — п ’ятиповерховий, і яскравий і зелений — яскраво-зелений, і північний і східний — пів нічно-східний. Слова, утворені складанням основ, називаються складни ми. Складні слова утворюються: а)або від підрядних словосполучень: будує машини — ма шинобудівний, сині очі — синьоокий, ходить пішки — пішохід, плаває морем — мореплавець; у такому разі, як правило, першою ставиться основа залежного слова, другою — основа головного слова: сховище (ч о г о?) ово чів — овочесховище, степ (яки й?) із домішками лісу- лісостеп, блок (яки й?) із шлаку — шлакоблок, здатний (д о чого?) до життя — життєздатний, проходити (д е?) мимо — мимохідь; але: сонце сяє — сонцесяйний, перекочується полем — перекотиполе, догори лицем — го ріпиць; б)або від сурядних словосполучень: і темний і зелений темно-зелений, і всесвітній і історичний — всесвітньо історичний, і машинний і тракторний — машинно-трак шорний, і хліб і сіль — хліб-сіль; у такому разі, коли йдеться про відтінки якихось явиш, першим ставиться основа слова, шо позначає ці відтінки, другим — основа основної, ширшої назви: і блідий і рожевий — блідо-ро жевий (а не «рожево-блідий»), і світлий і голубий світло-голубий, і військовий і морський — військово-мор ський, і торговельний і морський — торговельно-морський 7. Неморфологічне словотворення До інших способів творення слів належать абревіація, кон версія, метафоризація, зрощення, суміщення. Абревіація полягає в складанні по-різному усічених основ Утворені таким чином слова називаються складноскорочени ми (абревіатурами). Складноскорочені слова творяться: а) складанням частин двох або більше слів: Кабінет Міні стрів — Кабмін, Донецький басейн — Донбас, завідувач господарства — завгосп, військовий комісаріат — вій ськкомат, страйковий комітет — страйкком, районнии виконавчий комітет — райвиконком; б) складанням частини й повного слова: державна адміні страція — держадміністрація, сиьська рада — сільрада, педагогічний університет — педуніверситет, Державний комітет зв ’язку — Держкомзв ’язку, культурно-просвіт ній — культпросвітній, санітарно-епідеміологічний санепідеміологічнийв) з початкових звуків: Організація Об’єднаних Націй — 00Н, Національна академія наук України — НА НУ, Ук раїнське національне інформаційне агентство «Новини» — УНІАН, гідроелектростанція — ГЕС, електронно-обчис лювальна машина — ЕОМ, відкрите акціонерне товари ство — ВА 7’; г) з початкових букв: Європейський Союз — ЄС (читаєть ся: єес), Національний банк України — НБУ (читається: енбеу), Міністерство закордонних справ — МЗС, Служба безпеки України — СБУ, Національна спілка письменників України — НСНУ, Український народний рух — УНР, мале підприємство — Л///; г) комбіновано: районний відділ народної освіти — райвно, Конгрес української інтелігенції — КУІн, Демократична партія України — ДемІІУ, Кодекс України про адмініст ративні правопорушення — КУпАІІ. Абревіація характерна для іменників і дуже рідко викори стовується в прикметниках. Конверсія — це перехід готового слова з однієї частини мови в іншу. Найчастіше відбувається перехід прикметників в іменни ки: кошовий, вартовий, лісничий, братова, хрещений, хрещена, молодий, молода, операційна, варенична, диспетчерська, набе режна, пальне, майбутнє, лютий (назва місяця). Чимало прик метників стали власними назвами, зокрема прізвищами: Са гайдачний, Коцюбинський, Довгий, Гаврилишин, Ковалів', назва ми населених пунктів: Київ, Львів, Пирятин, Рівне, Лозова, Зимне, Старе', топонімами: хребет Полонинський, гірський ма сив Тупий, озеро Соляне, річка Кінська, острів Зміїний. Нерідко дієприкметники втрачають свої дієслівні ознаки й переходять у прикметники: вихована (людина), озброєний (загін), битий (шлях), палена (цегла)', рідше — в іменники: на речений, суджений, полонений, придане. Деякі прислівники, перейшли до розряду прийменників: близько (села), вздовж (дороги), довкола (будинку), попереду (ко лони), поруч (мене), назустріч (сонцю). Перехід слова з однієї частини мови в іншу може бути пов ний і неповний. Наприклад, повністю перейшли в іменники прикметники, шо означають прізвища людей, назви населе них пунктів, топоніми: Виговський, Котляревський, Лісовий Харків, Ніжин, Рокитне, Попонне, Роздільна. А деякі слова мо жуть виступати то як прикметники, то як іменники: Парк теж оточувала вартова сторожа (О. Стороженко). Ставай, вартовий, без вагання на чати! (Леся Українка). Внаслідок метафоризації слово набуває нового значення і нерідко за значенням розщеплюється на омоніми: ключ (до дверей) і ключ (журавлиний), журавель (птах) і журавель (ко лодязний), вушко (мале вухо) і вушко (голки), коник (невели кий кінь) і коник (комаха), супутник (співговариш у дорозі) і супутник (космічний об’єкт), хвилюватися (про море) і хвилю витися (про людину), мати й мачуха і мати-й-мачуха (росли на); зокрема й унаслідок переходу власних назв у загальні меценат, робінзон, донжуан, дизель, йоркшир, сенбернар, бостон, мадера, свалява, геркулес, титан. Багато назв абстрактних понять виникло саме завдяки метафоризації: стид споріднене із студений, мерзенний — і і мерзнути, щастя від частина, гнів від гнити, обурення від буря, зважувати (міркувати) від зважувати (важити). Зрощення синтаксичного словосполучення в одне слово відбувається внаслідок його частого повторення: добрий день - добридень, спаси біг (бог) — спасибі, сього дня — сьогодні, бе ї Пека — безпека, з усіх боків — зусібіч, один над десять — оди надцять, вічно зелений — вічнозелений, гідний жалю — жалюгід ний, батько й мати — батько-мати, хто знає — хтозна, бо,• знає — бозна, аби куди — абикуди, коли не буде — коли-небудь, неначе, б то — неначебто, як би — якби. Суміщення — творення складних слів механічним поєднай ням готових слів (спосіб, певною мірою близький до зрощен ня, але не тотожний): вчитель-фізик, інженер-економіст, гене рал-лейтенант, бібліотека-читальня, ракета-носій, заєць-русак, меч-риба; нерідко це може бути повторення тих самих, сино німічних або антонімічних слів: тишком-нишком, давним-дав но, рано-вранці, видимо-невидимо, більш-менш, коли-не-коли, всього-на-всього, раз у раз, кінець кінцем, один-єдиний, вели кий-превеликий, ходив-ходив. |