Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. Предмет менеджменту продуктивності.
2. Метод менеджменту продуктивності.
3. Зв’язок менеджменту продуктивності з іншими дисциплінами.
4. Завдання менеджменту продуктивності.
5. Класифікація цілей суспільства.
6. Характеристика економічних і екологічних цілей суспільства.
7. Характеристика соціальних і демографічних цілей суспільства.
8. Сутність продуктивності.
9. Екстенсивні і інтенсивні чинники продуктивності.
10. Сутнісна класифікація продуктивності.
11. Роль продуктивності у досягненні різноманітних цілей суспільства.
12. Модель “пастки” спадної продуктивності.
13. Класифікація “твердих” (матеріально-технічних) чинників продуктивності.
14. Класифікація інтеграційних чинників продуктивності.
15. Класифікація “м’яких” чинників продуктивності.
16. Сутність інформаційних і виробничих технологій.
17. Класифікація інвестицій.
18. Основні фонди і виробничі потужності.
19. Класифікація персоналу.
20. Склад об’єктів промислової власності.
21. Склад об’єктів, що охороняються авторськими і суміжними правами.
22. Об’єкти інтелектуальної власності.
23. Охарактеризувати нематеріальні активи.
24. Розкрити функції системи управління.
25. Охарактеризувати методи управління.
26. Характеристика типів виробництва.
27. Класифікація інновацій.
28. Суть організаційного менеджменту.
29. Економічна безпека підприємства і її стратегічна мета.
30. Характеристика видів реструктуризації підприємства.
31. Сутність макрорівневневих чинників продуктивності.
32. Чинники продуктивності, пов’язані із життєвим простором країни.
33. Основні структурні зміни в зайнятості.
34. Основні структурні змінні ВВП.
35. Інституціональні механізми і їх призначення.
36. Інфраструктура економіки і її види.
37. Сутність фіскальної політики.
38. Основні засади соціальної політики.
39. Національна безпека держави.
40. Класифікація витрат.
41. Загальні витрати і витрати на одиницю продукції.
42. Елементні і комплексні витрати.
43. Пропорційні і непропорційні витрати.
44. Кошторис виробництва.
45. Собівартість продукції.
46. Система управління витратами і норми витрат.
47. Місце витрат і центри відповідальності в системі управління продуктивністю.
48. Потреби.
49. Економічні ресурси, їх категорії.
50. Альтернативні витрати.
51. Крива виробничих можливостей зростання продуктивності.
52. Зовнішні витрати фірми.
53. Внутрішні витрати фірми.
54. Бухгалтерський і економічний прибуток фірми.
55. Суть короткострокового періоду.
56. Суть довгострокового періоду.
57. Закон спадної продуктивності.
58. Крива спадної віддачі.
59. Гранична і середня продуктивність.
60. Постійні витрати.
61. Перемінні витрати.
62. Загальна сума витрат.
63. Середні витрати.
64. Середні постійні витрати.
65. Середні перемінні витрати.
66. Середні загальні витрати.
67. Граничні витрати.
68. Залежність граничних витрат від середніх загальних і середніх перемінних витрат.
69. Граничні витрати і гранична продуктивність.
70. Віддача витрат у довгостроковому періоді.
71. Позитивний вплив масштабів виробництва на рівень продуктивності.
72. Негативний вплив масштабів виробництва на рівень продуктивності.
73. Постійна віддача від зростання масштабів виробництва.
74. Мінімальний розмір виробництва і продуктивність
75. Соціально-економічне значення вимірювання продуктивності.
76. Технічні проблеми вимірювання продуктивності.
77. Організаційні проблеми вимірювання продуктивності.
78. Загальний підхід до вимірювання продуктивності.
79. Вимірювання сукупної і часткової продуктивності на макрорівні.
80. Вимірювання продуктивності на підприємствах.
81. Вимірювання продуктивності у виробничих підрозділах фірм.
82. Індекси змінного, постійного і структурного складу продуктивності.
83. Різновиди трудового методу вимірювання продуктивності.
84. Індексний метод вимірювання продуктивності.
85. Класифікація якісних параметрів виробів.
86. Вимірювання продуктивності на основі якісно-кількісного обсягу продукції.
87. Зарубіжний досвід вимірювання продуктивності в обробній промисловості.
88. Зарубіжній досвід вимірювання продуктивності у сфері послуг.
89. Оцінювання продуктивності державної адміністрації і національного сектору США.
90. Структурний підхід доктора Куросави до вимірювання продуктивності в підрозділах підприємств.
91. Структурний підхід доктора Куросави до вимірювання продуктивності на підприємствах.
92. Підхід Лоулора до вимірювання продуктивності.
93. Підхід Гоулда до вимірювання продуктивності.
94. Сутність “Швидкої оцінки продуктивності ”.
95. Сутність порівняння показників фірм.
96. Характеристика карти основної інформації.
97. Характеристика карти економічної динаміки.
98. Продуктивність виробів.
99. Продуктивність матеріальних ресурсів.
100. Продуктивність основних фондів.
101. Продуктивність виробничих потужностей.
102. Продуктивність інформаційних технологій.
103. Продуктивність виробничих технологій.
104. Ступінь технічної оснащеності праці і її вплив на рівень продуктивності.
105. Механізація і автоматизація праці і їх вплив на рівень продуктивності.
106. Основні напрямки підвищення продуктивності капітальних вкладень.
107. Показники продуктивності фінансових інвестицій.
108. Чинники підвищення продуктивності фінансових інвестицій.
109. Продуктивність персоналу.
110. Види мотивів і їх вплив на рівень продуктивності.
111. Основні напрямки підвищення продуктивності нематеріальних ресурсів.
112. Роль нематеріальних активів у підвищенні продуктивності.
113. Оцінка рівня управління і його вплив на рівень продуктивності.
114. Система маркетингової інформації і її вплив на рівень продуктивності.
115. Оцінка рівня організації праці і основні напрямки підвищення її продуктивності.
116. Основні напрямки підвищення продуктивності інновацій.
117. Суть науково-технічного прогресу (НТП) і його роль в підвищенні продуктивності.
118. Організаційний менеджмент як чинник підвищення продуктивності.
119. Складові економічної безпеки підприємства і їх вплив на рівень продуктивності.
120. Реструктуризація підприємства як чинник зростання продуктивності.
121. Бізнес-план санаційних заходів.
123. Продуктивність землі.
124. Структурні зміни в зайнятості як чинник зростання продуктивності.
125. Структурні зміни у ВВП як фактор зростання продуктивності.
126. Роль інституціональних механізмів у підвищенні продуктивності.
127. Оптимізація інфраструктури економіки як чинник зростання продуктивності.
128. Вплив фіскальної політики на рівень продуктивності.
129. Внутрішній ринок товарів і послуг і його вплив на рівень продуктивності.
130. Дефіцитний бюджет і внутрішній державний борг як чинники зростання продуктивності.
131. Вплив кредитно-грошової системи на рівень продуктивності.
132. Вплив соціальної політики на рівень продуктивності.
133. Вплив національної безпеки держави на рівень продуктивності.
134. Принципи управління продуктивністю інновацій на підприємствах зарубіжних країн.
135. Стратегії управління інноваційними процесами в зарубіжних фірмах і корпораціях.
136. Роль внутрішніх венчурів у підвищенні продуктивності інновацій.
137. Роль зовнішніх венчурів у підвищенні продуктивності інновацій.
138. Основні напрямки державного регулювання інноваційної політики.
Економічні суб’єкти, які у своїй діяльності не домагаються оптимальних витрат ресурсів на одиницю товарів і послуг неспроможні вижити в конкурентному середовищі й банкрутують кінець кінцем.
Отже, усіма без винятку ресурсами необхідно управляти. Цією проблемою і займається така наука, як менеджмент продуктивності. Менеджмент продуктивності як наука досліджує проблеми комплексного використання економічних ресурсів у процесі виробництва й реалізації різноманітних благ для мінімізації сукупних витрат і одержання максимальних результатів.
Таким чином, предметом дослідження менеджменту продуктивності з погляду максимізації результатів і мінімізації сукупних витрат є система управління економічними ресурсами на всіх рівнях економіки в процесі виробництва матеріальних і духовних благ.
Об’єктом менеджменту продуктивності є будь-яка ланка економіки, в якій використовуються економічні ресурси.
Менеджмент продуктивності як наука має певну методологію пізнання. Методологія — це сукупність пізнавальних засобів, методів, прийомів, що використовуються в будь-якій науці. Методологію можна розглядати також як галузь знань, яка вивчає засоби, передумови й принципи організації пізнання для одержання як теоретичних, так і практичних результатів.
Як відомо, усі науки емпіричні, тобто їх дослідження ґрунтуються на фактах. Але щоб правильно обрати засоби й методи пізнання фактів, які б забезпечили одержання достовірних теоретичних і практичних висновків та результатів, їх треба виводити із законів природи, оскільки природа створила свої сутності, в тому числі людей, закони їхнього функціонування й розвитку.
Отже, підґрунтям методології менеджменту продуктивності, як і всіх інших наук, є пізнання й використання взаємопов’язаних законів природи, які визначають поведінку людей у соціально-економічній, науковій, політичній та інших сферах діяльності. Природно, що ці закони в економічній діяльності модифікуються в соціально-економічні закони.
До таких законів передусім слід віднести всезагальний закон збагачення життєвого простору, закон економії природних багатств, закон самокерованості (самоуправління) сутностей природи, закон протиріч (який модифікується в соціально-економічній системі в закон конкуренції), закон еквівалентного обміну, закон заперечення запечерення та ін.
На основі законів природи формується і діалектичний метод вивчення предмета будь-якої науки, який виходить із того, що все існуюче постійно змінюється, а різні процеси та явища перебувають в органічному причинно-наслідковому зв’язку. За допомогою діалектичного методу менеджмент продуктивності вивчає вплив взаємопов’язаних природних, соціальних, економічних, політичних, екологічних, демографічних, технологічних та інших процесів на динаміку продуктивності й на основі цього розробляє практичні рекомендації щодо забезпечення її оптимального зростання.
Наука менеджменту продуктивності є складною, багатогранною наукою, яка використовує результати дослідження багатьох наук і саме тому має з ними органічний зв’язок. Велике значення для науки менеджмент продуктивності має її зв’язок із такими дисциплінами, як маркетинг, нормування праці, економіка праці, статистика, управління трудовими ресурсами, управління персоналом, техніка безпеки та охорона праці, трудове право, фізіологія, гігієна і психологія праці, ергономіка, соціологія та ін. Без урахування практичних рекомендацій даних дисциплін неможливо домагатися оптимальних темпів зростання продуктивності.
Основний зміст взаємозв’язку менеджменту продуктивності з визначеними вище дисциплінами проявляється за різними напрямами. Відомо, наприклад, що в умовах ринкової економіки необхідна маркетингова організація виробництва, яка передбачає виготовлення тільки тих товарів і послуг, які потрібні споживачам. Отже, формуючи програму підвищення продуктивності (ППП) на підприємстві, необхідно в першу чергу врахувати результати дослідження кон’юнктури ринку, які були здійснені службою маркетингу.
Менеджмент продуктивності тісно пов’язаний із нормуванням праці. Нормування праці є основою формування кількісних пропорцій між якісно різними виробничими процесами та окремими технологічними операціями, що є обов’язковою умовою опти-
мального зростання продуктивності.
За допомогою нормування здійснюється зіставлення міри праці та міри винагородження працівника відповідно до його кількісної та якісної результативності, тобто відповідно до його особистої продуктивності. Що ж стосується зв’язку менеджменту продуктивності з економікою праці, то його головна сутність полягає в тому, що під час формування ППП використовуються рекомендації щодо раціонального використання живої праці, які розробляються цією дисципліною.
Менеджмент продуктивності має сталий зв’язок також зі статистикою. У своїх дослідженнях менеджмент продуктивності широко використовує статистичні дані, які характеризують результативність праці, віддачу землі, капіталу, інформації тощо,
а також статистичні засоби дослідження соціального-економічних явищ: системи групування даних за певними ознаками, обрахування максимальних, середніх та мінімальних значень певних показників.
Тісний взаємозв’язок цих наук особливо виявляється під час планування обсягів виробництва та сукупних витрат. У даному разі статистичне групування звітних даних широко використовуються для планування затрат живої та уречевленої праці, заробітної плати тощо. Однією із найважливіших передумов зростання продуктивності є ефективне управління трудовими ресурсами, яке передбачає безперервне підвищення їх кількісних та якісних параметрів, що є чинником підвищення продуктивності.
У свою чергу підвищення кількісних та якісних параметрів не тільки трудових, а й усіх людських ресурсів може бути забезпечене тільки за рахунок зростання продуктивності. Таким чином, зв’язок цих дисциплін виявляється у взаємному впливові на динаміку категорій, які вивчаються ними.
Рекомендації щодо управління розвитком персоналу, його професійного відбору широко використовуються менеджментом продуктивності.
Така дисципліна як управління персоналом розробляє рекомендації щодо раціонального використання робочої сили, які широко застосовуються в організаціях для підвищення рівня їх продуктивності.
Оскільки одним із важливих чинників зростання продуктивності є умови безпечного використання персоналу, то менеджмент продуктивності пов’язаний і з технікою безпеки, дані якої враховуються в процесі організації праці.
Соціально-трудові відносини, що мають місце в будь-якій ланці економіки і від рівня оптимізації яких залежать динаміка продуктивності, формуються на основі трудового права.
Так, на основі трудового права регламентують правила прийому на роботу, звільнення з роботи і переведення на іншу роботу, а також тривалість робочого дня та відпусток, основи внутрішнього розпорядку праці тощо.
Цілком очевидно, що під час планування продуктивності необхідно враховувати регламентацію робочих періодів, передбачених трудовим правом. Особливо місце займають правові закони з охорони праці. Вони спрямовані на забезпечення нормальних та безпечних умов у процесі праці. Виконання норм та вимог охорони праці й техніки безпеки, що визначаються спеціальними державними органами, є обов’язковою умовою правильної організації праці та підвищення продуктивності. На рівень особистої продуктивності людей впливають не тільки соціально-економічні чинники, а й біологічні. Адже в основі трудової діяльності людей є їхній психофізіологічний стан, який впливає на рівень і динаміку продуктивності та вивчається фізіологією праці, гігієною праці, психологією праці.
Фізіологія праці, досліджуючи, наприклад, життєві функції людського організму в процесі його трудової діяльності, визначає основні шляхи підвищення працездатності людини та збереження її здоров’я. Гігієна праці зі свого боку для забезпечення здоров’я працівників покликана розробляти комплекс санітарно-гігієнічних та лікувально-профілактичних заходів, які необхідно застосовувати в процесі організації праці. Що стосується психології праці, то її найважливішим завданням є вивчення психологічних умов праці, які проявляються передусім у процесах відчуття, сприйняття, уваги. Все це впливає позитивно на особисту продуктивність праці.
Ергономіка, як відомо, вивчає допустимі фізичні, нервові та технологічні навантаження на людину в процесі праці, проблеми оптимального пристосування навколишніх умов виробництва для високопродуктивної праці. Звичайно, що, не врахувавши дані ергономіки, неможливо забезпечити оптимальні темпи продуктивності.
Суттєвий зв’язок має менеджмент продуктивності із соціологічними дисциплінами. Соціологія праці, наприклад, розглядає трудовий процес у взаємозв’язку із соціальними умовами та чинниками. Трудова діяльність персоналу, його віддача залежить не тільки від конкретних виробничо-технічних умов, а й від взаємовідносин членів виробничого колективу, керівників і підлеглих та інших чинників, що визначають соціально-психологічний клімат в організації, який так чи інакше значною мірою впливає на рівень продуктивності. Якщо, наприклад, на підприємстві спостерігається плинність кадрів, що, як правило, негативно впливає на рівень продуктивності, то причини цього явища можуть достовірно виявити тільки соціологічні науки.
Надзвичайно важливо для вивчення проблем продуктивності використовувати висновки технічних наук, що визначають шлях науково-технічного прогресу (НТП) в економіці. Тільки добре уявляючи основні тенденції та напрями в розвитку техніки, передбачуючи та правильно оцінюючи перспективи НТП, можна домогтися оптимального зростання продуктивності.
Головне завдання курсу — надати студентам максимум знань з проблем управління продуктивністю для їх широкого практичного застосування в усіх ланках макро- і мікроекономіки. Виконання цього завдання досягається передусім розробленою методикою підготовки спеціалістів з даного курсу, яка включає в себе лекційний курс, проведення практичних та семінарських занять і закріплення теоретичного матеріалу на базах практики — підприємствах і державних установах.
Як вже наголошувалось, сьогодні в усьому світі визнано, що практично всі соціально-економічні, екологічні проблеми будь-якої країни можуть бути вирішені тільки на основі зростання продуктивності.
Тому ще одним важливим завданням курсу «Менеджмент продуктивності» є обґрунтоване доведення в процесі викладення теоретичного матеріалу життєвої необхідності включення показників продуктивності в систему управління економікою, аби домогтися високих темпів соціально-економічного зростання. Більше того, тільки на основі аналізу системи показників продуктивності можна всебічно й достовірно оцінити результативність функціонування економічної системи в цілому і в окремих її ланках.
Іншими словами, менеджмент продуктивності повинен переконливо довести свою основоположну роль у вирішенні соціально-економічних проблем країни.
Менеджмент продуктивності — це одна із галузей науки. І тому перед менеджментом продуктивності як наукою стоїть завдання — вивчати та аналізувати конкретні соціально-економічні явища і на цих засадах розробляти практичні рекомендації щодо підвищення продуктивності в усіх ланках економіки.
До завдання курсу «Менеджмент продуктивності» входить також організація практичної діяльності менеджерів підприємств з оптимального використання всіх без винятку ресурсів, що є чинником зростання продуктивності.
Відповідно до завдань курсу формується і його зміст.
Суспільство тільки тоді домагається поступального та всебічного розвитку, коли воно ставить перед собою неоманливі, реальні цілі та досягає їх. Світовий досвід показує, що будь-яке суспільство досягає поставлених цілей за рахунок багатьох чинників, серед яких головним є продуктивність.
Узагальнюючою стратегічною метою будь-якого суспільства є постійне підвищення індексу людського розвитку (ІЛР), складовими якого є: рівень життя, тривалість життя, рівень освіченості, рівень екологічності довкілля.
За змістом виокремлюють такі стратегічні цілі суспільства:
1) економічні;
2) соціальні;
3) демографічні;
4) екологічні.
Означені загальні стратегічні цілі можна диференціювати за певними частковими напрямами. Так, серед економічних цілей суспільства можна назвати такі:
Оптимальний торговельний баланс означає передусім, що він має позитивне сальдо, тобто обсяги експорту перевищують обсяги імпорту. У той же час оптимальний торговельний баланс передбачає оптимальну структуру експорту та імпорту.
Соціальні цілі можна класифікувати так:
Демографічні цілі суспільства випливають із того незаперечного факту, що головним багатством країни є люди, її населення.
У різних країнах демографічні цілі неоднакові. Так, наприклад, Китай, Індія стимулюють зниження народжуваності. А для України стратегічними демографічними цілями є забезпечення зростання чисельності населення за рахунок природного при-
росту.
Демографічними цілями суспільства є:
Екологічні цілі суспільства — це припинення забруднення життєвого простору, його складових — повітряного басейну, водних ресурсів, землі та її ґрунтів, збереження й примноження всіх видів флори та фауни на території країни, передусім шляхом збільшення площ заповідних зон.
Означені загальні стратегічні цілі можна диференціювати за певними частковими напрямами. Так, серед економічних цілей суспільства можна назвати такі:
Оптимальний торговельний баланс означає передусім, що він має позитивне сальдо, тобто обсяги експорту перевищують обсяги імпорту. У той же час оптимальний торговельний баланс передбачає оптимальну структуру експорту та імпорту.
Екологічні цілі суспільства — це припинення забруднення життєвого простору, його складових — повітряного басейну, водних ресурсів, землі та її ґрунтів, збереження й примноження всіх видів флори та фауни на території країни, передусім шляхом збільшення площ заповідних зон.
Соціальні цілі можна класифікувати так:
Демографічні цілі суспільства випливають із того незаперечного факту, що головним багатством країни є люди, її населення.
У різних країнах демографічні цілі неоднакові. Так, наприклад, Китай, Індія стимулюють зниження народжуваності. А для України стратегічними демографічними цілями є забезпечення зростання чисельності населення за рахунок природного при-
росту.
Демографічними цілями суспільства є:
Продуктивність передбачає ефективне використання всіх без винятку ресурсів: праці, капіталу, землі, матеріалів, енергії, інформації, часу — в процесі виробництва та реалізації товарів і послуг.
Більш високий рівень продуктивності означає досягнення більшого результату за тих самих ресурсів або більш високого рівня виходу продукції щодо обсягу та якості за тих самих витрат.
Теоретично продуктивність виражається, як правило, таким відношенням:
.
Продуктивність може бути також визначена як взаємозв’язок між кінцевими результатами і часом, витраченим на їх досягнення. Загальне визначення сутності продуктивності не залежить від типу виробничої, економічної чи політичної системи, тобто це визначення є єдиним в економічній науці. Відмінності в основному можуть виявлятися у формулюванні кінцевих цілей і результатів діяльності виробничої системи.
Інколи продуктивність розглядають як більш інтенсивне використання таких ресурсів, як праця й капітал. Цей погляд для економічної практики прийнятний лише тоді, коли інтенсивність використання економічних ресурсів не перевищує її оптимального рівня. Адже, якщо, наприклад, інтенсивність використання обладнання перевищує оптимальний (нормальний) рівень, то таке обладнання передчасно зношується, негативно впливаючи тим самим на рівень продуктивності. Існує також оптимальна (нормальна) інтенсивність праці персоналу. Оптимальна (нормальна) інтенсивність праці — це та найбільша кількість сукупної енергії (розумової та фізичної), що витрачається людиною в процесі виробництва товарів чи послуг, яка не завдає прямої чи побічної шкоди людському організмові.
Продуктивність може бути також визначена як взаємозв’язок між кінцевими результатами і часом, витраченим на їх досягнення. Загальне визначення сутності продуктивності не залежить від типу виробничої, економічної чи політичної системи, тобто це визначення є єдиним в економічній науці. Відмінності в основному можуть виявлятися у формулюванні кінцевих цілей і результатів діяльності виробничої системи.
Інколи продуктивність розглядають як більш інтенсивне використання таких ресурсів, як праця й капітал. Цей погляд для економічної практики прийнятний лише тоді, коли інтенсивність використання економічних ресурсів не перевищує її оптимального рівня. Адже, якщо, наприклад, інтенсивність використання обладнання перевищує оптимальний (нормальний) рівень, то таке обладнання передчасно зношується, негативно впливаючи тим самим на рівень продуктивності. Існує також оптимальна (нормальна) інтенсивність праці персоналу. Оптимальна (нормальна) інтенсивність праці — це та найбільша кількість сукупної енергії (розумової та фізичної), що витрачається людиною в процесі виробництва товарів чи послуг, яка не завдає прямої чи побічної шкоди людському організмові.
І саме максимальний рівень продуктивності за інших рівних умов досягається тільки за оптимального рівня інтенсивності праці персоналу, а не його виснажливою працею.
Це відбувається з таких причин.
По-перше, якщо рівень інтенсивності праці вище оптимального рівня, то працівник передчасно втомлюється і його особиста продуктивність у кінцевому рахунку буде нижчою того рівня, який був би досягнутий за оптимальної інтенсивності праці.
По-друге, надмірна інтенсивність праці негативно впливає на якість продукції, що означає падіння продуктивності.
По-третє, в умовах надоптимальної інтенсивності праці відбувається прискорене зношування робочої сили, що вимагає більш високих затрат на її відтворення.
По-четверте, інтенсивність праці, яка перевищує її оптимальний рівень, є однією з причин високого рівня травматизму та професійних захворювань.
Кожна країна має свій національний рівень інтенсивності праці. Він зумовлюється різними причинами: національними особливостями населення, суспільними відносинами, природно-кліматичними умовами країни тощо.
Взагалі для демократичного суспільства з соціально-ринковою економікою національний рівень інтенсивності праці робочої сили повинен бути оптимальним.
Продуктивність є величиною комплексною, яка включає як екстенсивні, так і інтенсивні величини.
Рівень продуктивності, який залежить від тривалості робочого періоду, характеризує її екстенсивну величину. Наприклад, тривалість робочого тижня може становити не 40 робочих годин, а 36 робочих годин і навіть менше залежно, скажімо, від кількості святкових днів, що, природно, позначиться на рівні продуктивності суб’єктів господарювання.
Отже, продуктивність як складна економічна категорія має інтегральну сутність. У зв’язку із цим її класифікують за такими сутнісними видами: економічна, соціально-економічна, еколого-економічна і чиста. Економічна продуктивність характеризується відношенням відповідних результатів, отриманих у певній ланці економіки (ВВП, доданої вартості, товарної продукції тощо), до сукупних витрат.
Соціально-економічна продуктивність характеризується відношенням отриманих результатів у певній ланці економіки, зменшених на суму соціальних збитків, спричинених виробничими процесами, до загальних витрат. Необхідність визначення цього виду продуктивності зумовлюється тією обставиною, що певні виробничі процеси негативно впливають на здоров’я людей. І тому соціальні збитки і витрати, пов’язані із негативним впливом на соціальне середовище, повинні враховуватись в обсязі кінцевої продукції з мінусовим знаком. Адже якщо не було б негативного впливу виробничих процесів на людський організм, то національна продуктивність була б значно вищою, оскільки віддача трудового потенціалу в цьому випадку була б вагомішою, а витрати, пов’язані зі збереженням здоров’я людей, були б меншими.
Еколого-економічна продуктивність повинна визначатись з урахуванням шкоди, яка завдається виробничими процесами довкіллю, різноманітним видам флори й фауни, зменшує їх кількісні та якісні величини.
Якщо, скажімо, якесь підприємство виробило продукції за рік в обсязі 100 тис. грн, але при цьому в результаті забруднення виробничими процесами навколишнього середовища екологічні збитки становили, наприклад, 25 тис. грн, то кінцевий результат діяльності цього підприємства буде дорівнювати 75 тис. грн (100 – 25).
Отже, на основі цього зменшеного результату і повинна вимірюватись продуктивність. Чиста продуктивність характеризується відношенням отриманих результатів у певній ланці економіки, зменшених на величину соціальних і екологічних збитків, спричинених виробничими процесами, до загальних витрат.
Досвід зарубіжних країн показує, що вирішальну роль у досягненні стратегічних цілей суспільства — економічних, соціальних, демографічних, екологічних — відіграє продуктивність. Відомо, наприклад, що економічне зростання може відбуватися двома шляхами: екстенсивним та інтенсивним.
Екстенсивний шлях економічного зростання — це коли приріст продукції, ВВП відбувається за рахунок запровадження у виробництво додаткових ресурсів — праці, капіталу, землі тощо.
За екстенсивного економічного зростання кожна одиниця товарів і послуг, ВВП супроводжується однаковими або збільшеними масштабами приросту економічних ресурсів. Екстенсивний шлях розвитку економіки, як правило, заводить суспільство у безвихідь. Про це яскраво свідчить сумний приклад планової економіки, яка функціонувала в екстенсивному режимі.
Інтенсивний шлях розвитку економіки — це забезпечення приросту продукції, ВВП за рахунок більш ефективного використання сукупних ресурсів, що на практиці означає зростання продуктивності.
Іншими словами, зростання національного доходу чи валового внутрішнього продукту за рахунок продуктивності означає, що витрати при цьому зростають більш низькими темпами порівняно з темпами зростання соціально-економічних результатів.
Продуктивність сприяє розширенню масштабів виробництва та зайнятості за рахунок зекономлених у результаті її зростання економічних ресурсів. А розширення масштабів виробництва підвищує рівень свободи менеджерів і робітників щодо вибору місць свого працевлаштування. Що ж стосується економічної свободи споживачів, то вона також розширюється зі зростанням продуктивності, оскільки в цьому разі зростає обсяг товарів і послуг у роздрібному товарообороті за їх стабільних і навіть більш низьких цін.
Важливим чинником оптимізації торговельного балансу є продуктивність. Справа в тому, що продуктивність значною мірою визначає конкурентоспроможність товарів на міжнародному ринку. Коли продуктивність в одній країні знижується відносно рівня продуктивності в інших країнах, які виготовляють такі самі товари, то створюється конкурентна незбалансованість.
Якщо ж за збільшенням витрат виробництва підвищити ціни, економіка країни втратить у продажах, оскільки покупці звернуться до фірм-постачальників, які пропонуватимуть свою продукцію за більш низькими цінами [4].
Коли ж, підвищуючи загальні витрати, не підвищувати ціни, то загальний прибуток зменшується за рахунок зниження рентабельності продукції. Світовий досвід показує, що ті країни, які не змогли утримати продуктивність на рівні конкурентів, намагались досягти своїх цілей шляхом девальвації національної валюти. Але це знижує вартість експорту і підвищує вартість імпортних товарів. Отже, щоб досягти за таких умов позитивного сальдо торговельного балансу країни, необхідно нарощувати обсяги експортних товарів у фізичному обсязі, що потребує додаткових витрат ресурсів.
Якщо продуктивність зростатиме, то на одиницю ВВП витрачатиметься менше ресурсів, а відтак знижуватимуться ціни на споживчі товари, що означатиме зростання реальних доходів населення. Крім того, зростання продуктивності сприятиме вивільненню дефіцитних ресурсів для виробництва нових видів товарів і послуг. У той же час, навіть за умов підвищення продуктивності праці, якщо продуктивність знижується, тобто загальні витрати на одиницю продукції зростають, то це призводить до інфляції, до зниження рівня життя.
Отже, зростання продуктивності — важливий чинник стабільності цін та їх зниження, а відтак підвищення рівня життя населення. Важливим джерелом реального соціально-економічного зростання, більш високого рівня життя є органічна складова продуктивності — продуктивність праці.
Оскільки реальне багатство нації, складовою якого є засоби її існування, збільшується тільки за рахунок зростання продуктивності, то потенційно це сприяє справедливому забезпеченню утриманців — хронічних хворих, непрацездатних, пристарілих. Якщо ж у країні продуктивність не зростає, то обсяги засобів існування населення постійно зменшуються, що є одним із чинників негативного впливу на його природний приріст. Ще Т. Мальтус писав: «Кількість народонаселення неминуче обмежується засобами існування» [3]. Якщо не зростає багатство суспільства, то не можуть бути досягнуті інші демографічні цілі суспільства: забезпечення його духовного та фізичного здоров’я, збільшення тривалості життя людей. Не можуть бути оптимізовані ні вікова, ні національна структури населення країни.
Досвід України показує, що падіння продуктивності, яке негативно впливає на розширення масштабів виробництва на рівень життя, є чинником погіршення як вікової, так і національної структури населення, оскільки етнічні українці молодого віку масово від’їжджають за кордон у пошуках кращої долі (за роки реформ за кордоном опинилося 7 млн громадян України), а з бідніших країн прибувають іммігранти.
Екологічні цілі суспільства також не можуть бути досягнуті, якщо не відбувається зростання продуктивності. Так, зменшення рівня забруднення довкілля досягається за рахунок оптимізації економічних параметрів виробів і технологій, тобто підвищення їх якості. А будь-яке підвищення якості продукції означає зростання продуктивності.
Зростання продуктивності — це збільшення товарів і послуг за зменшення обсягу використання природних ресурсів, що означає підвищення рівня екологічності довкілля.
Динаміка продуктивності як на макро-, так і на мікрорівні значною мірою визначається економічною політикою уряду. Негативний вплив на темпи зростання продуктивності економічної політики уряду можна продемонструвати схематично (рис. 2.1).
Ця модель «пастки» спадної продуктивності наочно показує, що заворожене коло бідності, безробіття і низьких темпів соціально-економічного зростання може бути розірване тільки на основі зростання продуктивності в усіх ланках економіки.
Рис. 2.1. Модель «пастки» спадної продуктивності
Вироби поділяються на дві великі групи: інвестиційні та споживчі.
До інвестиційних виробів відносять усі ті, за допомогою яких виготовляються споживчі вироби. Призначення споживчих виробів полягає у безпосередньому задоволенні різноманітних потреб людей. Споживчі вироби у свою чергу поділяють на вироби короткострокового та довгострокового користування.
Споживчі вироби короткострокового користування це ті, які споживаються впродовж невеликого відрізку часу (наприклад, продукти харчування). Споживчі вироби довгострокового користування задовольняють потреби споживачів упродовж досить тривалого відрізку часу (наприклад, холодильники, автомобілі тощо).
Усі споживчі вироби поділяються на товари першої необхідності (продукти харчування, взуття, одяг тощо) та вироби розкоші (яхти, коштовні прикраси, шуби із хутра рідкісних тварин та ін.).
Матеріальні ресурси. За стандартом бухгалтерського обліку № 9 «Запаси» п. 6 до матеріальних ресурсів слід відносити запаси предметів праці, які включають сировину, основні матеріали, комплектуючі вироби та інші матеріали, що призначені для виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг, обслуговування виробництва та адміністративних потреб, і наявність яких є необхідною умовою ритмічної роботи підприємства.
Сировина — це предмети праці, які були одержані шляхом видобутку корисних копалин і змінили таким чином свою натуральну форму.
Матеріали — це предмети праці, одержані в обробних галузях шляхом переробки сировини.
Вторинні матеріальні ресурси — це відходи виробництва і споживання у вигляді різноманітних предметів праці, які непридатні для подальшого виробничого використання.
Комплектуючі вироби — це деталі, напівфабрикати, вузли, що є складовими елементами готової продукції і використовуються для її виготовлення.
Основні фонди та виробничі потужності. Основні фонди — це матеріальні активи, або засоби виробництва, які беруть участь у створенні матеріальних благ, зберігають при цьому свою натуральну форму і переносять свою вартість на готовий продукт протягом виробничого циклу повністю або частково залежно від характеру їх зношування.
Основні виробничі фонди поділяються на дві частини: пасивну та активну. До пасивної частини відносять ті знаряддя праці, які самі безпосередньо не беруть участі у виготовленні товарів і послуг, а створюють необхідні умови для їх виробництва. Пасивні основні фонди — це будинки, спорудження тощо. До активної частини відносять такі знаряддя праці, за допомогою яких безпосередньо виготовляються товари й послуги.
За видовою класифікацією основні фонди поділяються на:
1) будівлі, в яких розміщуються основі, допоміжні, підсобні й побічні виробництва. До цієї групи відносять службові приміщення, а саме: лабораторії, заводоуправління та ін;
2) споруди, до яких належать дороги, мости, шляхи, комунальні спорудження (теплофікаційні, електроосвітлювальні мережі);
3) передавальні пристрої — усі засоби, за допомогою яких здійснюється передавання електричної, теплової, механічної енергії від машин двигунів до робочих машин, а також пристрої для передачі рідинних, газоподібних та інших матеріалів із подібними властивостями;
4) машини та устаткування, які мають такий склад:
5) транспортні засоби: електровози, вагони, морські та річкові судна, літаки, вертольоти, автомобілі, трактори, нафтопроводи, газопроводи тощо;
6) інструмент: різальний, вимірювальний інструмент, штампи, пресформи, пристосування до верстатів, машин, строк служби яких більше одного року і вартість яких перебільшує 100 грн незалежно від строку служби;
7) виробничий інвентар — різні предмети виробничого призначення, а саме: верстати, контейнери, обладнання підсобних приміщень;
8) господарський інвентар: столи, стільці, прибиральні інструменти.
Для характеристики вікового складу основні фонди класифікують за тривалістю використання: до 5 років, 5—10 років, 10—15 років і т. д. Оптимальним строком використання обладнання є період 7 років.
За Законом України «Про оподаткування підприємств» основні фонди підлягають розподілу за такими групами:
Основні фонди, і в першу чергу їх активна частина, є базою формування виробничих потужностей.
Виробнича потужність підприємства (цеху, виробничої дільниці), фірми, галузі — це максимально можливий випуск продукції, необхідної споживачам, за одиницю часу (рік, квартал, місяць, добу, зміну).
Під час планування обсягів виробництва та продуктивності визначають вхідну, вихідну й середньорічну потужність підприємства.
Вхідна виробнича потужність — це потужність, сформована на початок робочого періоду.
Вихідна виробнича потужність — це потужність, сформована на кінець робочого періоду.
Вихідна потужність визначається як алгебраїчна сума вхідної потужності, нової потужності, яка запроваджується в дію протягом робочого періоду, та потужності, що вибуває в цьому періоді.
Середньорічна виробнича потужність — це потужність будь-якої виробничої ланки економіки — підприємства, цеху, дільниці, яку вони мають у своєму розпорядженні в середньому протягом робочого періоду з урахуванням тих потужностей, які вводяться і вибувають.
Виробнича потужність, як правило, вимірюється готовою продукцією в натуральному виразі.
Для розрахунку виробничої потужності підприємства (фірми) необхідні такі дані:
Для визначення складу обладнання та його кількості з кожного виду необхідно в першу чергу розподілити це обладнання на установлене та неустановлене.
До установленого обладнання відносять обладнання, що перебуває в експлуатації, ремонті (або у зв’язку із модернізацією тимчасово знято з робочого місця), а також тимчасово недіюче, несправне. Розрахунок виробничої потужності в загальному вигляді може бути здійснений за такою формулою:
де П — виробнича потужність підприємства; О — середньорічна кількість однотипового обладнання (шт); Ф — річний фонд часу роботи одиниці обладнання (год); В — паспортна продуктивність одиниці обладнання за годину роботи (в натуральних одиницях).
На підприємствах деяких галузей економіки (наприклад, у меблевому, консервному, ливарному та інших виробництвах) важливим чинником для визначення виробничих потужностей є величина виробничої площі.
Розрахунок потужності в цих випадках може бути здійснений за такою формулою:
,
де А — виробнича площа підприємства (кв. м); Н — норматив виробничої площі, який припадає на одне робоче місце (кв. м); Ф — річний фонд часу робочого місця (год); Т — норма трудомісткості виробу (год технологічного часу).
З метою визначення загальних розмірів потужностей, підвищення рівня їхньої віддачі, а також обґрунтування виробничої програми розробляється баланс виробничої потужності підприємства (фірми) за формулою:
де П2 — виробнича потужність на кінець планового року (вихідна) у відповідних одиницях виміру; П1 — виробнича потужність на початок планового періоду — вхідна; Пно — приріст потужностей у плановому періоді за рахунок організаційно-технічних заходів (зміна режиму роботи обладнання, удосконалення організації праці, виробництва та управління, інтенсифікації технологічних процесів тощо); Пн — приріст потужностей за рахунок нового будівництва, розширення, технічного переоснащення й реконструкції підприємства, модернізації та заміни застарілого обладнання новим тощо; Па — приріст (+), зменшення (–) потужності підприємства у зв’язку зі зміною номенклатури та асортименту продукції; Пв — зменшення виробничої потужності, пов’язане
з вибуттям основних виробничих фондів (ліквідація цехів, агрегатів через старість будівель, спрацьованість обладнання, стихійних лих, а також у зв’язку з вичерпанням запасів корисних копалин і лісосировинних ресурсів).
Визначення виробничої потужності здійснюється на основі всього обладнання, встановленого в цехах і на виробничих дільницях, включаючи його недіючу частку внаслідок несправності, ремонту, модернізації.
Резервне обладнання, обладнання дослідно-експериментальних цехів і дільниць не враховується під час визначення виробничої потужності.
Технології. У сучасних умовах усі існуючі технології поділяються на дві групи: інформаційні та виробничі. На наш погляд, з усіх існуючих визначень суті інформаційної технології найточнішим є таке: «Інформаційна технологія — це комплекс методів і процедур, за допомогою яких реалізуються функції збору, передавання, оброблення, зберігання та доведення до користувача інформації в організаційно-управлінських системах з використанням обраного комплексу технічних засобів» [7].
Розвиток електронно-обчислювальних машин (ЕОМ) сприяв появі комп’ютерної інформаційної технології, яка ще називається новою інформаційною технологією (НІТ).
У сучасній літературі визначення НІТ та її характеристика визначається так: «Нова інформаційна технологія базується на розподіленій комп’ютерній техніці, програмному забезпеченні, розвинених комунікаціях» [7].
Принципи застосування НІТ — інтегрованість, гнучкість та інформативність.
Новій інформаційній технології притаманні такі особливості:
Нова інформаційна технологія може впроваджуватись у виробничу практику двома способами. Перший спосіб передбачає пристосування НІТ до існуючої організаційної структури, а другий потребує необхідних змін у такій структурі. Практика свідчить, що за останнього способу впровадження НІТ у практику її віддача є більш високою порівняно з першим варіантом.
Продуктивність організаційної системи в цьому випадку значно зростає, оскільки досягається зменшення обсягів циркулюючої в системних каналах інформації, що сприяє оптимізації управлінських рішень під час розв’язання значного обсягу задач.
Характерною ознакою НІТ є персоналізація засобів обчислювальної техніки, створення локальних мереж ЕОМ, організація автоматизованих робочих місць спеціалістів. Комп’ютерна графіка, мультимедіа, гіпертексти, гіпертекстові технології та системи — це арсенал засобів НІТ.
Комп’ютерна (машинна) графіка — це процес підготовки, введення, перетворення, зберігання й відображення графічної інформації за допомогою ЕОМ та графічних пристроїв.
Мультимедіа — це інтерактивні комп’ютерні системи, що забезпечують роботу з багатьма інформаційними середовищами: нерухомим зображенням та рухомим відео, анімованою комп’ютерною графікою, текстом та звуком.
Гіпертекст являє собою систему інформаційних об’єктів (статей), в якій задані та автоматично підтримуються асоціативні та смислові зв’язки між виділеними об’єктами (елементами, поняттями, термінами або розділами).
Гіпертекстова технологія — це підтримка, нарощування та перегляд на комп’ютерній основі гіпертексту, організованого у вигляді сітки.
Гіпертекстова система — це програмна система високого рівня, за допомогою якої користувач в інтерактивному режимі може досліджувати знання нелінійним способом [7].
Виробничі технології — це способи, методи виготовлення та реалізації товарів і послуг, які необхідні споживачам. Основою функціонування виробничих технологій є комплекс технологічної документації загального та спеціального призначення. Технологічна документація передбачає розроблення комплексу різноманітних технологій, порядок їх застосування в процесі виготовлення виробів.
Виробничі технології включають у себе:
Інвестиції. Згідно із Законом України «Про інвестиційну діяльність» інвестиціями вважаються всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької діяльності, в результаті чого створюється прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект. Необхідно зазначити, що прибуток (дохід) та соціальний ефект при інвестуванні виробництва товарів і послуг досягаються, як правило, за рахунок зростання продуктивності.
Отже, інвестиції — це різноманітні фінансові, інтелектуальні, матеріально-технічні, сировинні, природні ресурси, що вкладаються в різні галузі економіки з метою підвищення продуктивності та одержання прибутку.
Власник ресурсів, що вкладає їх у той чи інший вид фінансово-економічної діяльності називається інвестором.
Інвестування — це система організації вкладання ресурсів у будь-яку галузь економіки.
Інвестиції поділяються на вітчизняні (внутрішні), якщо ресурси вкладаються в межах своєї країни, та іноземні (зовнішні), коли інвестори вкладають свої ресурси в економіку інших країн.
Вітчизняні інвестиції поділяються на фінансові та реальні, а іноземні — на прямі та портфельні.
Фінансові інвестиції — це придбання цінних паперів — акцій, облігацій тощо, які емітуються підприємством чи державою.
Акція — це цінний папір, який свідчить про те, що його власник вклав особисті кошти в майно акціонерного товариства. Акції бувають іменними, якщо в них зазначається прізвище її власника, та на пред’явника, якщо прізвище не зазначається. Крім того, акції бувають простими та привілейованими.
Прості акції надають права їх власникам як на отримання частки доходу, так і на участь у загальному зібранні акціонерів.
Привілейовані акції. Власники цих акцій не мають права голосу, проте мають права на першочергове отримання доходу незалежно від рівня прибутковості підприємства.
Облігація — це цінний папір, згідно з яким її власник отримує певний річний дохід у відсотковому відношенні до її номінальної вартості.
Казначейські зобов’язання України — вид цінних паперів, які купуються населенням на довгостроковий (5—10 років), середньостроковий (1—5 років), короткостроковий (до одного року), терміни з метою отримання доходу.
Ощадний сертифікат — державний цінний папір, який засвідчує депонування його власником грошових коштів і надає право на повернення доходу у встановлений строк із певним відсотком.
Реальні інвестиції — це вкладання різноманітних ресурсів у матеріальні та нематеріальні активи з метою збільшення кількісної та якісної віддачі останніх. Реальні інвестиції називаються ще капітальними вкладеннями, або виробничими інвестиціями.
Зовнішні прямі інвестиції являють собою вкладання ресурсів у розмірі не менше 10 % вартості інвестиційного об’єкта.
Усі закордонні інвестиції, питома вага яких у вартості інвестиційного об’єкта менша 10 %, називаються портфельними інвестиціями.
Валові інвестиції (валові капітальні вкладення) — це сумарні вкладання ресурсів, спрямованих на заміну і приріст основних фондів виробничих потужностей та ін.
Чисті інвестиції (чисті капітальні вкладення) — це валові інвестиції, зменшені на суму амортизаційних відрахувань.
Виходячи із існуючих на підприємствах систем обліку та планування, до складу капітальних вкладень відносять:
В останню групу капітальних вкладень включають: вартість земельних ділянок; роботи із глибокого розвідувального буріння на нафту, газ, термальну воду, проектні роботи, науково-дослідні роботи; вартість придбаних патентів і ліцензій; витрати на підготовку кадрів для підприємств, що будуються, тощо.
Відсоткове співвідношення означених видів капітальних витрат визначає елементно-технологічну структуру капітальних вкладень.
Якщо в динаміці капітальних вкладень спостерігаються більш високі темпи витрат на активну частину основних фондів порівняно з пасивною, то це позитивно впливатиме на динаміку й рівень продуктивності.
У системі інвестування існує таке поняття, як відтворювальна структура капітальних вкладень, яка характеризує співвідношення довгострокових витрат на просте й розширене відтворення основних фондів. Ці довгострокові витрати спрямовуються на технічне переозброєння та реконструкцію, розширення діючих підприємств, нове будівництво.
У більшості галузей економіки сьогодні спостерігається постійне зростання частки витрат на технічне переозброєння та реконструкцію, що є позитивною тенденцією. Дослідженнями встановлено, що оптимальне співвідношення витрат на просте й розширене відтворення основних фондів повинно становити відповідно 35 % і 65 % у загальній сумі валових капітальних вкладень.
Що ж стосується чистих капітальних вкладень, то їх оптимальна структура така: 50—60 % спрямовується на технічне переозброєння і реконструкцію діючих підприємств, 15—20 % — на розширення підприємств, 25—35 % — на нове будівництво.
Інновації. Інновація — це нововведення у виробничо-комерційну практику, яке зумовлює якісні зміни в техніко-технологічній базі підприємства, в системі управління, організації праці і виробництва. У результаті інтелектуальної діяльності людей народжуються новини. А запроваджені у виробничо-комерційну практику новини виступають як нововведення.
Усі інновації можуть класифікувати за такими видами.
Технічні інновації — це поява нових інвестиційних та споживчих виробів, нових технологій, нових матеріалів тощо.
Організаційні інновації включають у себе новітні форми й методи організації всіх видів людської діяльності в будь-якій ланці суспільного життя: соціальній, економічній, політичній, науковій та ін.
Економічні інновації — це практичне застосування нових економічних методів управління будь-якою ланкою суспільного життя. Економічні інновації з’являються в системі планування, фінансування, ціноутворення, оподаткування, організації заробітної плати тощо.
Соціальні інновації — це поява нових чинників, практичне застосування яких сприятливо впливає на психологічний та фізіологічний стан людини, активізує її діяльність, у результаті чого підвищується її особиста продуктивність.
Соціальні інноваційні чинники — це передусім забезпечення необхідного рівня безпеки праці, оптимізація санітарно-гігієнічних умов, високий рівень охорони здоров’я тощо.
Екологічні інновації — це все нове, впровадження якого у виробничу практику сприятливо впливає на навколишнє середовище, сприяє збереженню природи, її флори та фауни. Прикладом екологічних інновацій може бути розроблення та впровадження в практику японськими та європейськими фірмами двигуна внутрішнього згорання на водневому паливі.
Юридичні інновації — це нові та змінені закони й розроблені на їхній основі якісно нові нормативно-правові документи, запровадження яких у практику приносить окремим громадянам, підприємствам чи суспільству загалом певний техніко-економічний чи соціально-екологічний зиск.
Організаційний менеджмент. Будь-яке підприємство чи фірма тільки тоді домагається безперервного зростання продуктивності, коли їхня багатогранна діяльність спирається на організаційний менеджмент.
Під організаційним менеджментом слід розуміти процес використання організаційних чинників підвищення продуктивності в усіх сферах діяльності підприємства.
До організаційного менеджменту потрібно відносити вдосконалення не тільки безпосередньо процесів виробництва та праці, а й окремих елементів чи всієї сукупності наукового та господарського механізму — системи управління, планування (програмування), фінансування, матеріального стимулювання, матеріально-технічного забезпечення, науково-технічного обслуговування, інновацій.
Економічна безпека підприємства. В умовах ринку підвищення продуктивності на підприємствах можливе тільки за наявності високого рівня їх економічної безпеки.
Економічна безпека підприємства — це особливий вид його діяльності, спрямований на захист усіх своїх ресурсів (землі, капіталу, персоналу, інформації, матеріалів, фінансів) від внутрішніх та зовнішніх загроз, що зумовлює їхню максимальну віддачу.
Кожен об’єкт господарювання забезпечує на необхідному рівні свою економічну безпеку, аби домогтися як головних, так і проміжних цілей, однією з яких є безперервне зростання продуктивності.
Рівень економічної безпеки знаходиться в оберненій залежності від масштабів шкоди, яка була завдана підприємству зовнішніми і внутрішніми чинниками. На економічну безпеку підприємства негативно можуть впливати:
Отже, економічна безпека підприємства може зазнавати негативних впливів, які мають як суб’єктивний, так і об’єктивний характер. Негативні впливи мають об’єктивний характер, якщо вони не пов’язані з діяльністю організації та її працівників. Негативні впливи суб’єктивного характеру виникають унаслідок непродуктивної діяльності фірми або її керівного персоналу.
Стратегічна мета економічної безпеки будь-якої організації полягає у забезпеченні її високопродуктивної роботи і конкурентоспроможності, недопущенні стагнаційних процесів як упродовж поточного терміну часу, так і в перспективі.
Стратегічна мета економічної безпеки підприємств досягається шляхом реалізації функціональних цілей, до яких належать:
Реструктуризація та санація організації. У багатьох випадках існуюча система управління не забезпечує необхідних темпів зростання продуктивності в організації. Це свідчить про те, що така організація потребує реструктуризації або навіть санації (оздоровлення).
Реструктуризація — це процес ліквідації протиріч, які виникають між споживачами та виробниками.
Сутність реструктуризації виробництва полягає у здійсненні правових, організаційно-економічних, технічних, соціально-екологічних заходів, спрямованих на перебудову організаційної та управлінської структури підприємства, зміну форм його власності, кінцевим результатом чого має бути різке підвищення продуктивності. Реструктуризація виробництва виступає у двох формах: оперативній та стратегічній.
Оперативна реструктуризації відбувається, як правило, протягом 3—4 місяців і спрямована передусім на підвищення продуктивності за рахунок зниження поточних витрат і збільшення обсягу продажів.
Стратегічна реструктуризація підприємства спрямована на забезпечення його довгострокової конкуренції за рахунок насамперед систематичного підвищення продуктивності.
Реструктуризація підприємства може бути: управлінською, технічною, економічною, фінансовою, екологічною, організаційно-правовою.
Управлінська реструктуризація передбачає підготовку і перепідготовку кадрів, застосування інших заходів, спрямованих на поліпшення структури управління підприємством.
Технічна реструктуризація спрямована на забезпечення високого техніко-технологічного рівня виробництва, що дає змогу організації виготовляти висококонкурентну продукцію.
Економічна реструктуризація забезпечує, як правило, високий рівень продуктивності, рентабельності продукції та виробництва, що дозволяє підприємству успішно функціонувати й розвиватися в конкурентному середовищі.
Фінансова реструктуризація спрямована на оптимізацію структури балансу організації, всіх його фінансових показ-ників.
Екологічна реструктуризація підприємства має на меті підвищення рівня екологічності продукції та виробничих про-цесів.
Організаційно-правова реструктуризація пов’язана зі зміною власника державних підприємств, системи їх управління тощо.
Залежно від фінансово-економічного стану підприємства здійснюють часткову (обмежену) реструктуризацію виробництва та всебічну (комплексну). Часткова реструктуризація здійснюється за окремими її видами. Комплексна реструктуризація охоплює, як правило, всі її види (більшість із них) і триває протягом трьох років.
Санація (оздоровлення) здійснюється з метою недопущення банкрутства підприємств та організацій. Сутність санації полягає в практичній реалізації комплексу заходів — фінансових, економічних, соціальних, організаційних, що дає можливість різко підвищити продуктивність усіх видів діяльності підприємства та забезпечити його оптимальний розвиток у конкурентному середовищі.
Персонал. Персонал — це певна кількість людей, які виконують свої професійні та функціональні обов’язки, забезпечуючи продуктивну діяльність організації.
Згідно з Класифікатором професій працівники підприємств за професійними ознаками поділяються так: «керівники, «професіонали», «фахівці», «технічні службовці», «робітники».
Керівники. До професійної групи «керівники» відносять керівників первинних підрозділів, структурних підрозділів вищого рівня, керівників підприємств незалежно від форм власності й видів діяльності.
Професіонали. До професійної групи «професіонали» відносять професії, що передбачають високий рівень знань у галузі фізичних, математичних, технічних, біологічних, агрономічних, медичних чи гуманітарних наук.
Завдання професіоналів полягає у збільшенні наявного обсягу знань, у розробленні та застосуванні певних концепцій, теорій і методів для вирішення постійно існуючих у суспільстві й країні проблем.
Професіонали залежно від складності завдань та обов’язків повинні мати певну кваліфікацію, яка підтверджена:
Фахівці. До професійної групи «фахівці» відносять працівників, які мають високий рівень знань в одній або в кількох галузях природознавчих, технічних чи гуманітарних наук. Професійні завдання та обов’язки фахівців полягають у виконанні спеціальних робіт з використанням знань відповідних наук.
Фахівці повинні мати кваліфікацію, яка підтверджується дипломом чи якимось іншим документом, а саме:
Технічні службовці. Професія технічних службовців передбачає набуття ними відповідних знань у такому обсязі, який буде достатній для підготовки, збереження чи відновлення інформації та проведення обчислень. Професійні обов’язки технічних службовців зводяться до виконання секретарських функцій, роботи на комп’ютерах, запису та опрацювання цифрових даних, виконання операцій з грошового обігу, надання довідок, реєстрації чи передачі інформації тощо.
Технічні службовці повинні мати загальну середню та професійну освіту або загальну середню освіту та професійну підготовку на виробництві.
Робітники сфери торгівлі та побутових послуг. Працівники, що належать до цієї професійної групи, повинні мати відповідні знання, що дозволяють їм надавати різноманітні побутові послуги або займатись торгівлею в крамницях чи на ринках. Ці працівники виконують свої професійні завдання, що пов’язані з поїздками, побутовим обслуговуванням, харчуванням, охороною, підтриманням правопорядку тощо.
Практично всі працівники цієї професії повинні мати повну загальну середню освіту та професійну освіту або повну загальну середню освіту та професійну підготовку, отриману на виробництві.
Кваліфіковані робітники сільського та лісового господарства, риборозведення та рибальства. Працівники цієї професії повинні мати знання, що дозволяють продуктивно працювати в сільськогосподарському виробництві, лісовому господарстві, у галузях риборозведення та рибного промислу. Завдання та обов’язки робітників цієї професії повинні бути спрямовані на вирощування врожаю, розведення тварин, добування риби чи її розведення, збереження та експлуатацію лісів, реалізацію продукції фізичним та юридичним особам.
Робітники цієї професії повинні мати повну загальну та професійну освіту або повну загальну середню освіту та професійну підготовку, отриману на виробництві.
Кваліфіковані робітники маломеханізованої праці. Робітники цієї професії повинні мати знання, що дозволяють їм здійснювати вибір способів використання матеріалів та інструментів, необхідних технологічних операцій та стадій робочого процесу. Робітники цієї професії, як правило, займаються видобутком корисних копалин, будівництвом чи виробленням різної продукції, використовуючи різноманітний інструмент.
Робітники цієї професії повинні мати повну загальну середню та професійну освіту або повну загальну середню освіту та професійну підготовку, одержану на виробництві. Праця робітників цієї професії пов’язана з виконанням робіт середньої кваліфікації.
Оператори та складальники устаткування й машин. Працівники цієї професії повинні мати знання, необхідні для складання машин і устаткування та їх експлуатації. Їхня праця застосовується в процесі розроблення корисних копалин, виробництва продукції на устаткуванні чи машинах, керування транспортними засобами, складання виробів із деталей чи вузлів.
Робітники цієї професії повинні мати повну загальну середню та професійну освіту або повну загальну середню освіту та професійну підготовку, отриману на виробництві.
Найпростіші професії. Робітники найпростіших професій, як правило, мають знання, які дозволяють виконувати їм прості виробничі завдання, застосовуючи для цього ручні інструменти, а прикладаючи в окремих випадах значні фізичні зусилля. Виконання професійних завдань цих працівників пов’язано з продажем товарів на вулиці, збереженням та охороною майна, прибиранням, чищенням, пранням, прасуванням та виконанням низькокваліфікованих робіт у видобувній, сільськогосподарській, риболовній, будівельній та промисловій галузях тощо.
Наявна середня освіта та мінімальна професійна підготовка достатні для виконання своїх професійних обов’язків.
Нематеріальні ресурси та активи. Нематеріальні ресурси є результатом творчої діяльності персоналу. Вони виступають у різноманітних формах і їх практичне застосування сприяє підвищенню продуктивності та прибутковості організації. Нематеріальні ресурси на практиці поділяються на різні об’єкти інтелектуальної власності.
Інтелектуальна власність виступає у формі юридичної категорії, за допомогою якої:
Об’єкти інтелектуальної власності класифікуються так:
1) об’єкти промислової власності;
2) об’єкти, що охороняються авторським правом і суміжними правами;
3) нетрадиційні об’єкти інтелектуальної власності.
Кожна із груп означених вище об’єктів інтелектуальної власності має свої складові.
Перша група — об’єкти промислової власності — включає в себе:
Друга група — об’єкти, що охороняються авторськими правами і суміжними правами, — включає:
Третя група — нетрадиційні об’єкти інтелектуальної власності — включає:
Винахід — це позитивний результат інтелектуальної праці людей у будь-якій техніко-технологічній галузі.
Основними видами продуктів винаходів можуть бути:
Новим винахід визнається тоді, коли він перевершує параметри існуючих видів інтелектуальних продуктів.
Корисна модель — інтелектуальний продукт розумової праці людини, який матеріалізується у вигляді машин, механізмів, приладів або їх окремих частин.
Промисловий зразок — це якісно новий результат інтелектуальної діяльності людей в галузі художньо-конструкторського оформлення зовнішнього вигляду промислового виробу. Промислові зразки призначені для задоволення естетичних та ергономічних потреб споживачів.
Товарні знаки та знаки обслуговування (українським законодавством визначаються як знаки для товарів і послуг) — це оригінальні позначки, зображені на товарах і послугах, що призначені для вирізнення одновидової продукції одних виробників від інших.
Зазначення походження товару як об’єкт промислової власності поділяється на два види: просте і кваліфіковане.
Просте зазначення походження товару — це будь-яке його позначення у вигляді слів чи якогось іншого зображення, що прямо чи опосередковано вказує на певний географічний регіон його походження — країну, її якусь місцевість чи населений пункт.
Кваліфіковане зазначення походження товару вказує на його особливі властивості, які прямо чи побічно пов’язані з географічним місцем його виготовлення.
Фірмове найменування — це оригінальне та незмінне в часі, непов’язане з виробництвом товарів чи послуг позначення фірми.
Недобросовісна конкуренція — це така поведінка конкурента, яка не сумісна з правилами чесного ведення бізнесових справ, встановленими законодавчими та нормативними документами.
Об’єкти, що охороняються авторським правом та суміжними правами. Усі оприлюднені та неоприлюднені в галузі науки, літератури і мистецтва незалежно від їхнього призначення, жанру, достоїнства, обсягу, мети (освіта, інформація, пропаганда тощо), котрі існують у письмовій (рукопис, машинопис, нестійкий запис тощо), усній (оприлюднені виступи, лекції, промови, проповіді тощо), образотворчій (ілюстрації, картини, схеми, кіно, відео, фотокадри тощо), об’ємно-просторовій (скульптури, моделі, архітектурні форми тощо) формах відносять до об’єктів інтелектуальної власності, що охороняються авторським правом.
Авторське право поширюється також на комп’ютерні програми, бази даних, топології інтегральних схем.
Комп’ютерна програма являє собою певну сукупність систематизованих даних чи команд, які, будучи введені в електро-обчислювальні машини, забезпечують їхнє функціонування.
База даних — це різноманітні матеріали, твори, взагалі сукупність будь-якої іншої інформації, які у систематизованому вигляді читає машина.
Топологія інтегральної мікросхеми — розташування на матеріальному носії зв’язаних між собою у певному порядку елементів інтегральної мікросхеми.
Суміжні права — це права, основою яких є авторське право, і вони виступають стосовно нього як похідні права.
Суміжні права утворюють групу нематеріальних об’єктів і поділяються на три види:
Раціоналізаторська пропозиція — це вдосконалення будь-яких техніко-технологічних систем, що ведуть до підвищення їхньої віддачі, поліпшення умов праці, приносить позитивний соціальний чи екологічний ефекти.
Ноу-хау — це неоприлюднені і незахищені юридично знання й досвід у різноманітних галузях людської діяльності (науково-технічній управлінській, виробничій, фінансовій, комерційні тощо), використання яких поліпшує функціонування відповідних систем, підвищує їх віддачу.
Комерційна таємниця — це будь-яка інформація, пов’язана з виробничо-комерційною діяльність підприємства, розголошення якої негативно впливає на його конкурентоспроможність, а відтак призводить до зниження продуктивності.
Нематеріальні активи. Щоб придбані або створені організацією нематеріальні ресурси забезпечували підвищення стабільної економічної віддачі, вони повинні бути юридично захищені. Юридичний захист нематеріальних ресурсів здійснюється за допомогою нематеріальних активів.
Нематеріальні активи — це нормативні документи, які захищають права фізичних та юридичних осіб щодо володіння ними різноманітних об’єктів інтелектуальної власності. Юридичний захист об’єктів інтелектуальної власності полягає в тому, що не дозволяється їх використання сторонніми фізичними та юридичними особами без згоди їх власника.
Кожному об’єкту інтелектуальної власності притаманна своя форма юридичного захисту. Так, права власника на винаходи, корисні моделі, промислові зразки захищаються патентами.
Патент — це державний документ, що засвідчує права його власника на певний об’єкт інтелектуальної власності.
Товарні знаки, зазначення походження товарів та фірмові найменування юридично захищаються шляхом їхньої державної реєстрації з видачею свідоцтва.
Авторські права на твори в галузі науки, літератури, мистецтва, на комп’ютерні програми та бази даних оприлюднюються та охороняються знаком, що розміщується на кожному примірнику опублікованого твору у вигляді латинської літери С у ко-
лі ().
Т
Права на топологію інтегральної мікросхеми оприлюднюються таким знаком, як літера Т у колі ( ), датою початку права на використання топології та ідентифікаційної інформації.
Суміжні права виробників фонограм та їх виконавців можуть бути оприлюднені на всіх примірниках фонограм чи їх упаковках шляхом розміщення літери R у колі (), прізвища особи, якій надані суміжні права, і року першої публікації фонограми.
Держава не надає правового захисту власникам раціоналізаторських пропозицій і ноу-хау. Тому захист їхніх прав здійснюється організацією.
Нематеріальні активи мають відповідну вартість, яка виступає у двох формах — інвентарній та ринковій. Інвентарна ціна використовується для інвентаризації, бухгалтерського обліку майна, а ринкова — для визначення платежів при користуванні майном. Нематеріальні активи використовуються, як правило, тривалий час і тому підлягають амортизації.
Система управління. Управління — це процес цілеспрямованого впливу на певну систему з метою її переведення в інший стан. Управління є складною інтеграційною системою, яка включає в себе такі функції, як вимірювання, аналіз, планування, організацію, мотивацію та контроль.
Вимірювання — це визначення за допомогою певних показників абсолютного чи відносного рівня параметрів системи.
Аналіз — це вивчення, дослідження й визначення на основі параметричних величин стану системи та її розвитку за різноманітними напрямами (організаційний, соціальний, економічний, екологічний, технічний тощо).
Планування — це обґрунтоване на основі даних аналізу встановлення на певних відрізках якогось часового періоду оперативних, поточних та перспективних показників розвитку системи, на досягнення яких спрямовується необхідний ресурсний потенціал.
Організація — це практична реалізація сукупності адміністративних, соціально-економічних, фінансових та інших заходів, спрямованих на досягнення запланованих показників розвитку системи.
Мотивація — це реалізація сукупності різноманітних спонукальних заходів, спрямованих на забезпечення свідомої зацікавленості кожного працівника в постійному досягненні оптимальних результатів своєї праці.
Контроль. Суть контролю полягає у безперервному порівнянні фактичних показників функціонування певної системи із запрограмованими показниками з метою в разі необхідності їх коригування.
Визначені вище функції управління на практиці реалізуються за допомогою певних його методів.
Методи управління можна розглядати як способи впливу на системи з метою досягнення запланованих результатів. Стосовно будь-якого контингенту працівників на практиці застосовують переважно такі методи управління:
Економічні методи управління пов’язані із реалізацією економічних інтересів окремих працівників, всього персоналу підприємства. На практиці це виявляється в тому, що колектив підприємства, його окремі працівники у разі досягнення встановлених для них показників отримують певну матеріальну винагороду, переважно у грошовому виразі.
Соціально-психологічні методи управління спрямовані на підвищення соціального статусу працівників шляхом гуманізації праці, залучення їх до вирішення проблем виробничо-комерційної діяльності підприємства, створення нормального (оптимального) соціально-психологічного клімату в колективі, ознакою якого є відсутність конфліктних ситуацій, неприязних відносин між людьми, наявність ділового спілкування, спрямованого на підвищення віддачі функціонуючої системи.
Організаційні методи управління зводяться до викладеного в письмовій чи усній формах владними структурами адміністративного примусу підлеглих їм соціально-виробничих структур та окремих працівників, спрямованого на своєчасне та якісне виконання поставлених перед ними завдань.
У міжнародній практиці прийнято розрізняти американський та японський стилі управління.
Американський стиль управління передбачає одержання максимального розміру прибутку на інвестований капітал шляхом підвищення продуктивності за рахунок технологічних і людського чинників. Щоб досягти цих цілей, хід виконання виробничих завдань працівників, з одного боку, жорстко контролюється, а з іншого — гнучко стимулюється грошовою винагородою.
Японський стиль управління розглядає людей як цінне й найголовніше надбання для досягнення цілей компанії. Ось чому цілі працівників і компанії розглядаються як тотожні, органічно єдині цілі. В умовах японського стилю управління застосовується децентралізована система прийняття рішень, викладених переважно в усній формі.
Організація праці. Організація праці — це таке поєднання в трудовому процесі діяльності працівників із засобами виробництва, яке забезпечує високопродуктивне використання всіх задіяних у ньому виробничих ресурсів і при цьому негативно не впливає на здоров’я людей.
Високий рівень організації праці в будь-який ланці економіки досягається за рахунок раціонального використання основних фондів і виробничих потужностей, сировини, матеріалів, енергії, живої праці, створення найліпших виробничих умов, які негативно не впливають на здоров’я людей, сприяють їх розвитку як особистостей, що позитивно впливає на їхню трудову віддачу.
Організація виробництва. Організація виробництва — це система, яка передбачає високопродуктивне використання працівниками всіх необхідних ресурсів — землі, капіталу, інформації, часу для створення певних видів продукції, що користується платоспроможним попитом у споживачів.
Виробництво поділяють на три типи: одиничне, серійне, масове.
Одиничне виробництво передбачає виготовлення різноманітних виробів в одному або у двох-трьох екземплярах, які в сукупності представляють широку номенклатуру продукції.
Серійне виробництво характеризується виготовлення серії (партії) однакових виробів через певні відрізки часу.
Кількість виробів, які одночасно запускаються в роботу для їх складання, називається розміром серії, а кількість деталей, які одночасно спрямовуються на обробку, називається розміром партії. У процесі серійного виробництва на кожному робочому місці виконується по черзі кілька технологічних операцій, що є ознакою певного рівня спеціалізації праці.
Залежно від розміру серії розрізняють великосерійне, середньосерійне та дрібносерійне виробництво. В умовах серійного виробництва за рахунок спеціалізації праці досягається більш високий рівень продуктивності порівняно з одиничним виробництвом.
Масове виробництво. В умовах даного типу виробництва виготовляється, як правило, один вид виробів упродовж значного відрізку часу. Масове виробництво серед усіх його типів характеризується найвищими темпами зростання продуктивності, оскільки йому притаманний максимальний рівень спеціалізації.
Технології. У сучасних умовах усі існуючі технології поділяються на дві групи: інформаційні та виробничі. На наш погляд, з усіх існуючих визначень суті інформаційної технології найточнішим є таке: «Інформаційна технологія — це комплекс методів і процедур, за допомогою яких реалізуються функції збору, передавання, оброблення, зберігання та доведення до користувача інформації в організаційно-управлінських системах з використанням обраного комплексу технічних засобів» [7].
Розвиток електронно-обчислювальних машин (ЕОМ) сприяв появі комп’ютерної інформаційної технології, яка ще називається новою інформаційною технологією (НІТ).
У сучасній літературі визначення НІТ та її характеристика визначається так: «Нова інформаційна технологія базується на розподіленій комп’ютерній техніці, програмному забезпеченні, розвинених комунікаціях» [7].
Принципи застосування НІТ — інтегрованість, гнучкість та інформативність.
Новій інформаційній технології притаманні такі особливості:
Нова інформаційна технологія може впроваджуватись у виробничу практику двома способами. Перший спосіб передбачає пристосування НІТ до існуючої організаційної структури, а другий потребує необхідних змін у такій структурі. Практика свідчить, що за останнього способу впровадження НІТ у практику її віддача є більш високою порівняно з першим варіантом.
Продуктивність організаційної системи в цьому випадку значно зростає, оскільки досягається зменшення обсягів циркулюючої в системних каналах інформації, що сприяє оптимізації управлінських рішень під час розв’язання значного обсягу задач.
Характерною ознакою НІТ є персоналізація засобів обчислювальної техніки, створення локальних мереж ЕОМ, організація автоматизованих робочих місць спеціалістів. Комп’ютерна графіка, мультимедіа, гіпертексти, гіпертекстові технології та системи — це арсенал засобів НІТ.
Комп’ютерна (машинна) графіка — це процес підготовки, введення, перетворення, зберігання й відображення графічної інформації за допомогою ЕОМ та графічних пристроїв.
Мультимедіа — це інтерактивні комп’ютерні системи, що забезпечують роботу з багатьма інформаційними середовищами: нерухомим зображенням та рухомим відео, анімованою комп’ютерною графікою, текстом та звуком.
Гіпертекст являє собою систему інформаційних об’єктів (статей), в якій задані та автоматично підтримуються асоціативні та смислові зв’язки між виділеними об’єктами (елементами, поняттями, термінами або розділами).
Гіпертекстова технологія — це підтримка, нарощування та перегляд на комп’ютерній основі гіпертексту, організованого у вигляді сітки.
Гіпертекстова система — це програмна система високого рівня, за допомогою якої користувач в інтерактивному режимі може досліджувати знання нелінійним способом [7].
Виробничі технології — це способи, методи виготовлення та реалізації товарів і послуг, які необхідні споживачам. Основою функціонування виробничих технологій є комплекс технологічної документації загального та спеціального призначення. Технологічна документація передбачає розроблення комплексу різноманітних технологій, порядок їх застосування в процесі виготовлення виробів.
Виробничі технології включають у себе:
Інвестиції. Згідно із Законом України «Про інвестиційну діяльність» інвестиціями вважаються всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької діяльності, в результаті чого створюється прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект. Необхідно зазначити, що прибуток (дохід) та соціальний ефект при інвестуванні виробництва товарів і послуг досягаються, як правило, за рахунок зростання продуктивності.
Отже, інвестиції — це різноманітні фінансові, інтелектуальні, матеріально-технічні, сировинні, природні ресурси, що вкладаються в різні галузі економіки з метою підвищення продуктивності та одержання прибутку.
Власник ресурсів, що вкладає їх у той чи інший вид фінансово-економічної діяльності називається інвестором.
Інвестування — це система організації вкладання ресурсів у будь-яку галузь економіки.
Інвестиції поділяються на вітчизняні (внутрішні), якщо ресурси вкладаються в межах своєї країни, та іноземні (зовнішні), коли інвестори вкладають свої ресурси в економіку інших країн.
Вітчизняні інвестиції поділяються на фінансові та реальні, а іноземні — на прямі та портфельні.
Фінансові інвестиції — це придбання цінних паперів — акцій, облігацій тощо, які емітуються підприємством чи державою.
Акція — це цінний папір, який свідчить про те, що його власник вклав особисті кошти в майно акціонерного товариства. Акції бувають іменними, якщо в них зазначається прізвище її власника, та на пред’явника, якщо прізвище не зазначається. Крім того, акції бувають простими та привілейованими.
Прості акції надають права їх власникам як на отримання частки доходу, так і на участь у загальному зібранні акціонерів.
Привілейовані акції. Власники цих акцій не мають права голосу, проте мають права на першочергове отримання доходу незалежно від рівня прибутковості підприємства.
Облігація — це цінний папір, згідно з яким її власник отримує певний річний дохід у відсотковому відношенні до її номінальної вартості.
Казначейські зобов’язання України — вид цінних паперів, які купуються населенням на довгостроковий (5—10 років), середньостроковий (1—5 років), короткостроковий (до одного року), терміни з метою отримання доходу.
Ощадний сертифікат — державний цінний папір, який засвідчує депонування його власником грошових коштів і надає право на повернення доходу у встановлений строк із певним відсотком.
Реальні інвестиції — це вкладання різноманітних ресурсів у матеріальні та нематеріальні активи з метою збільшення кількісної та якісної віддачі останніх. Реальні інвестиції називаються ще капітальними вкладеннями, або виробничими інвестиціями.
Зовнішні прямі інвестиції являють собою вкладання ресурсів у розмірі не менше 10 % вартості інвестиційного об’єкта.
Усі закордонні інвестиції, питома вага яких у вартості інвестиційного об’єкта менша 10 %, називаються портфельними інвестиціями.
Валові інвестиції (валові капітальні вкладення) — це сумарні вкладання ресурсів, спрямованих на заміну і приріст основних фондів виробничих потужностей та ін.
Чисті інвестиції (чисті капітальні вкладення) — це валові інвестиції, зменшені на суму амортизаційних відрахувань.
Виходячи із існуючих на підприємствах систем обліку та планування, до складу капітальних вкладень відносять:
В останню групу капітальних вкладень включають: вартість земельних ділянок; роботи із глибокого розвідувального буріння на нафту, газ, термальну воду, проектні роботи, науково-дослідні роботи; вартість придбаних патентів і ліцензій; витрати на підготовку кадрів для підприємств, що будуються, тощо.
Відсоткове співвідношення означених видів капітальних витрат визначає елементно-технологічну структуру капітальних вкладень.
Якщо в динаміці капітальних вкладень спостерігаються більш високі темпи витрат на активну частину основних фондів порівняно з пасивною, то це позитивно впливатиме на динаміку й рівень продуктивності.
У системі інвестування існує таке поняття, як відтворювальна структура капітальних вкладень, яка характеризує співвідношення довгострокових витрат на просте й розширене відтворення основних фондів. Ці довгострокові витрати спрямовуються на технічне переозброєння та реконструкцію, розширення діючих підприємств, нове будівництво.
У більшості галузей економіки сьогодні спостерігається постійне зростання частки витрат на технічне переозброєння та реконструкцію, що є позитивною тенденцією. Дослідженнями встановлено, що оптимальне співвідношення витрат на просте й розширене відтворення основних фондів повинно становити відповідно 35 % і 65 % у загальній сумі валових капітальних вкладень.
Що ж стосується чистих капітальних вкладень, то їх оптимальна структура така: 50—60 % спрямовується на технічне переозброєння і реконструкцію діючих підприємств, 15—20 % — на розширення підприємств, 25—35 % — на нове будівництво.
Основні фонди та виробничі потужності. Основні фонди — це матеріальні активи, або засоби виробництва, які беруть участь у створенні матеріальних благ, зберігають при цьому свою натуральну форму і переносять свою вартість на готовий продукт протягом виробничого циклу повністю або частково залежно від характеру їх зношування.
Основні виробничі фонди поділяються на дві частини: пасивну та активну. До пасивної частини відносять ті знаряддя праці, які самі безпосередньо не беруть участі у виготовленні товарів і послуг, а створюють необхідні умови для їх виробництва. Пасивні основні фонди — це будинки, спорудження тощо. До активної частини відносять такі знаряддя праці, за допомогою яких безпосередньо виготовляються товари й послуги.
За видовою класифікацією основні фонди поділяються на:
1) будівлі, в яких розміщуються основі, допоміжні, підсобні й побічні виробництва. До цієї групи відносять службові приміщення, а саме: лабораторії, заводоуправління та ін;
2) споруди, до яких належать дороги, мости, шляхи, комунальні спорудження (теплофікаційні, електроосвітлювальні мережі);
3) передавальні пристрої — усі засоби, за допомогою яких здійснюється передавання електричної, теплової, механічної енергії від машин двигунів до робочих машин, а також пристрої для передачі рідинних, газоподібних та інших матеріалів із подібними властивостями;
4) машини та устаткування, які мають такий склад:
5) транспортні засоби: електровози, вагони, морські та річкові судна, літаки, вертольоти, автомобілі, трактори, нафтопроводи, газопроводи тощо;
6) інструмент: різальний, вимірювальний інструмент, штампи, пресформи, пристосування до верстатів, машин, строк служби яких більше одного року і вартість яких перебільшує 100 грн незалежно від строку служби;
7) виробничий інвентар — різні предмети виробничого призначення, а саме: верстати, контейнери, обладнання підсобних приміщень;
8) господарський інвентар: столи, стільці, прибиральні інструменти.
Для характеристики вікового складу основні фонди класифікують за тривалістю використання: до 5 років, 5—10 років, 10—15 років і т. д. Оптимальним строком використання обладнання є період 7 років.
За Законом України «Про оподаткування підприємств» основні фонди підлягають розподілу за такими групами:
Основні фонди, і в першу чергу їх активна частина, є базою формування виробничих потужностей.
Виробнича потужність підприємства (цеху, виробничої дільниці), фірми, галузі — це максимально можливий випуск продукції, необхідної споживачам, за одиницю часу (рік, квартал, місяць, добу, зміну).
Під час планування обсягів виробництва та продуктивності визначають вхідну, вихідну й середньорічну потужність підприємства.
Вхідна виробнича потужність — це потужність, сформована на початок робочого періоду.
Вихідна виробнича потужність — це потужність, сформована на кінець робочого періоду.
Вихідна потужність визначається як алгебраїчна сума вхідної потужності, нової потужності, яка запроваджується в дію протягом робочого періоду, та потужності, що вибуває в цьому періоді.
Середньорічна виробнича потужність — це потужність будь-якої виробничої ланки економіки — підприємства, цеху, дільниці, яку вони мають у своєму розпорядженні в середньому протягом робочого періоду з урахуванням тих потужностей, які вводяться і вибувають.
Виробнича потужність, як правило, вимірюється готовою продукцією в натуральному виразі.
Для розрахунку виробничої потужності підприємства (фірми) необхідні такі дані:
Для визначення складу обладнання та його кількості з кожного виду необхідно в першу чергу розподілити це обладнання на установлене та неустановлене.
До установленого обладнання відносять обладнання, що перебуває в експлуатації, ремонті (або у зв’язку із модернізацією тимчасово знято з робочого місця), а також тимчасово недіюче, несправне. Розрахунок виробничої потужності в загальному вигляді може бути здійснений за такою формулою:
де П — виробнича потужність підприємства; О — середньорічна кількість однотипового обладнання (шт); Ф — річний фонд часу роботи одиниці обладнання (год); В — паспортна продуктивність одиниці обладнання за годину роботи (в натуральних одиницях).
На підприємствах деяких галузей економіки (наприклад, у меблевому, консервному, ливарному та інших виробництвах) важливим чинником для визначення виробничих потужностей є величина виробничої площі.
Розрахунок потужності в цих випадках може бути здійснений за такою формулою:
,
де А — виробнича площа підприємства (кв. м); Н — норматив виробничої площі, який припадає на одне робоче місце (кв. м); Ф — річний фонд часу робочого місця (год); Т — норма трудомісткості виробу (год технологічного часу).
З метою визначення загальних розмірів потужностей, підвищення рівня їхньої віддачі, а також обґрунтування виробничої програми розробляється баланс виробничої потужності підприємства (фірми) за формулою:
де П2 — виробнича потужність на кінець планового року (вихідна) у відповідних одиницях виміру; П1 — виробнича потужність на початок планового періоду — вхідна; Пно — приріст потужностей у плановому періоді за рахунок організаційно-технічних заходів (зміна режиму роботи обладнання, удосконалення організації праці, виробництва та управління, інтенсифікації технологічних процесів тощо); Пн — приріст потужностей за рахунок нового будівництва, розширення, технічного переоснащення й реконструкції підприємства, модернізації та заміни застарілого обладнання новим тощо; Па — приріст (+), зменшення (–) потужності підприємства у зв’язку зі зміною номенклатури та асортименту продукції; Пв — зменшення виробничої потужності, пов’язане
з вибуттям основних виробничих фондів (ліквідація цехів, агрегатів через старість будівель, спрацьованість обладнання, стихійних лих, а також у зв’язку з вичерпанням запасів корисних копалин і лісосировинних ресурсів).
Визначення виробничої потужності здійснюється на основі всього обладнання, встановленого в цехах і на виробничих дільницях, включаючи його недіючу частку внаслідок несправності, ремонту, модернізації.
Резервне обладнання, обладнання дослідно-експериментальних цехів і дільниць не враховується під час визначення виробничої потужності.
Персонал. Персонал — це певна кількість людей, які виконують свої професійні та функціональні обов’язки, забезпечуючи продуктивну діяльність організації.
Згідно з Класифікатором професій працівники підприємств за професійними ознаками поділяються так: «керівники, «професіонали», «фахівці», «технічні службовці», «робітники».
Керівники. До професійної групи «керівники» відносять керівників первинних підрозділів, структурних підрозділів вищого рівня, керівників підприємств незалежно від форм власності й видів діяльності.
Професіонали. До професійної групи «професіонали» відносять професії, що передбачають високий рівень знань у галузі фізичних, математичних, технічних, біологічних, агрономічних, медичних чи гуманітарних наук.
Завдання професіоналів полягає у збільшенні наявного обсягу знань, у розробленні та застосуванні певних концепцій, теорій і методів для вирішення постійно існуючих у суспільстві й країні проблем.
Професіонали залежно від складності завдань та обов’язків повинні мати певну кваліфікацію, яка підтверджена:
Фахівці. До професійної групи «фахівці» відносять працівників, які мають високий рівень знань в одній або в кількох галузях природознавчих, технічних чи гуманітарних наук. Професійні завдання та обов’язки фахівців полягають у виконанні спеціальних робіт з використанням знань відповідних наук.
Фахівці повинні мати кваліфікацію, яка підтверджується дипломом чи якимось іншим документом, а саме:
Технічні службовці. Професія технічних службовців передбачає набуття ними відповідних знань у такому обсязі, який буде достатній для підготовки, збереження чи відновлення інформації та проведення обчислень. Професійні обов’язки технічних службовців зводяться до виконання секретарських функцій, роботи на комп’ютерах, запису та опрацювання цифрових даних, виконання операцій з грошового обігу, надання довідок, реєстрації чи передачі інформації тощо.
Технічні службовці повинні мати загальну середню та професійну освіту або загальну середню освіту та професійну підготовку на виробництві.
Робітники сфери торгівлі та побутових послуг. Працівники, що належать до цієї професійної групи, повинні мати відповідні знання, що дозволяють їм надавати різноманітні побутові послуги або займатись торгівлею в крамницях чи на ринках. Ці працівники виконують свої професійні завдання, що пов’язані з поїздками, побутовим обслуговуванням, харчуванням, охороною, підтриманням правопорядку тощо.
Практично всі працівники цієї професії повинні мати повну загальну середню освіту та професійну освіту або повну загальну середню освіту та професійну підготовку, отриману на виробництві.
Кваліфіковані робітники сільського та лісового господарства, риборозведення та рибальства. Працівники цієї професії повинні мати знання, що дозволяють продуктивно працювати в сільськогосподарському виробництві, лісовому господарстві, у галузях риборозведення та рибного промислу. Завдання та обов’язки робітників цієї професії повинні бути спрямовані на вирощування врожаю, розведення тварин, добування риби чи її розведення, збереження та експлуатацію лісів, реалізацію продукції фізичним та юридичним особам.
Робітники цієї професії повинні мати повну загальну та професійну освіту або повну загальну середню освіту та професійну підготовку, отриману на виробництві.
Кваліфіковані робітники маломеханізованої праці. Робітники цієї професії повинні мати знання, що дозволяють їм здійснювати вибір способів використання матеріалів та інструментів, необхідних технологічних операцій та стадій робочого процесу. Робітники цієї професії, як правило, займаються видобутком корисних копалин, будівництвом чи виробленням різної продукції, використовуючи різноманітний інструмент.
Робітники цієї професії повинні мати повну загальну середню та професійну освіту або повну загальну середню освіту та професійну підготовку, одержану на виробництві. Праця робітників цієї професії пов’язана з виконанням робіт середньої кваліфікації.
Оператори та складальники устаткування й машин. Працівники цієї професії повинні мати знання, необхідні для складання машин і устаткування та їх експлуатації. Їхня праця застосовується в процесі розроблення корисних копалин, виробництва продукції на устаткуванні чи машинах, керування транспортними засобами, складання виробів із деталей чи вузлів.
Робітники цієї професії повинні мати повну загальну середню та професійну освіту або повну загальну середню освіту та професійну підготовку, отриману на виробництві.
Найпростіші професії. Робітники найпростіших професій, як правило, мають знання, які дозволяють виконувати їм прості виробничі завдання, застосовуючи для цього ручні інструменти, а прикладаючи в окремих випадах значні фізичні зусилля. Виконання професійних завдань цих працівників пов’язано з продажем товарів на вулиці, збереженням та охороною майна, прибиранням, чищенням, пранням, прасуванням та виконанням низькокваліфікованих робіт у видобувній, сільськогосподарській, риболовній, будівельній та промисловій галузях тощо.
Наявна середня освіта та мінімальна професійна підготовка достатні для виконання своїх професійних обов’язків.
Об’єкти інтелектуальної власності класифікуються так:
1) об’єкти промислової власності;
2) об’єкти, що охороняються авторським правом і суміжними правами;
3) нетрадиційні об’єкти інтелектуальної власності.
Кожна із груп означених вище об’єктів інтелектуальної власності має свої складові.
Перша група — об’єкти промислової власності — включає в себе:
Винахід — це позитивний результат інтелектуальної праці людей у будь-якій техніко-технологічній галузі.
Основними видами продуктів винаходів можуть бути:
Новим винахід визнається тоді, коли він перевершує параметри існуючих видів інтелектуальних продуктів.
Корисна модель — інтелектуальний продукт розумової праці людини, який матеріалізується у вигляді машин, механізмів, приладів або їх окремих частин.
Промисловий зразок — це якісно новий результат інтелектуальної діяльності людей в галузі художньо-конструкторського оформлення зовнішнього вигляду промислового виробу. Промислові зразки призначені для задоволення естетичних та ергономічних потреб споживачів.
Товарні знаки та знаки обслуговування (українським законодавством визначаються як знаки для товарів і послуг) — це оригінальні позначки, зображені на товарах і послугах, що призначені для вирізнення одновидової продукції одних виробників від інших.
Зазначення походження товару як об’єкт промислової власності поділяється на два види: просте і кваліфіковане.
Просте зазначення походження товару — це будь-яке його позначення у вигляді слів чи якогось іншого зображення, що прямо чи опосередковано вказує на певний географічний регіон його походження — країну, її якусь місцевість чи населений пункт.
Кваліфіковане зазначення походження товару вказує на його особливі властивості, які прямо чи побічно пов’язані з географічним місцем його виготовлення.
Фірмове найменування — це оригінальне та незмінне в часі, непов’язане з виробництвом товарів чи послуг позначення фірми.
Недобросовісна конкуренція — це така поведінка конкурента, яка не сумісна з правилами чесного ведення бізнесових справ, встановленими законодавчими та нормативними документами.
Об’єкти, що охороняються авторським правом та суміжними правами. Усі оприлюднені та неоприлюднені в галузі науки, літератури і мистецтва незалежно від їхнього призначення, жанру, достоїнства, обсягу, мети (освіта, інформація, пропаганда тощо), котрі існують у письмовій (рукопис, машинопис, нестійкий запис тощо), усній (оприлюднені виступи, лекції, промови, проповіді тощо), образотворчій (ілюстрації, картини, схеми, кіно, відео, фотокадри тощо), об’ємно-просторовій (скульптури, моделі, архітектурні форми тощо) формах відносять до об’єктів інтелектуальної власності, що охороняються авторським правом.
Авторське право поширюється також на комп’ютерні програми, бази даних, топології інтегральних схем.
Комп’ютерна програма являє собою певну сукупність систематизованих даних чи команд, які, будучи введені в електро-обчислювальні машини, забезпечують їхнє функціонування.
База даних — це різноманітні матеріали, твори, взагалі сукупність будь-якої іншої інформації, які у систематизованому вигляді читає машина.
Топологія інтегральної мікросхеми — розташування на матеріальному носії зв’язаних між собою у певному порядку елементів інтегральної мікросхеми.
Суміжні права — це права, основою яких є авторське право, і вони виступають стосовно нього як похідні права.
Суміжні права утворюють групу нематеріальних об’єктів і поділяються на три види:
Інтелектуальна власність виступає у формі юридичної категорії, за допомогою якої:
Об’єкти інтелектуальної власності класифікуються так:
1) об’єкти промислової власності;
2) об’єкти, що охороняються авторським правом і суміжними правами;
3) нетрадиційні об’єкти інтелектуальної власності.
Кожна із груп означених вище об’єктів інтелектуальної власності має свої складові.
Перша група — об’єкти промислової власності — включає в себе:
Друга група — об’єкти, що охороняються авторськими правами і суміжними правами, — включає:
Третя група — нетрадиційні об’єкти інтелектуальної власності — включає:
Нематеріальні активи — це нормативні документи, які захищають права фізичних та юридичних осіб щодо володіння ними різноманітних об’єктів інтелектуальної власності. Юридичний захист об’єктів інтелектуальної власності полягає в тому, що не дозволяється їх використання сторонніми фізичними та юридичними особами без згоди їх власника.
Кожному об’єкту інтелектуальної власності притаманна своя форма юридичного захисту. Так, права власника на винаходи, корисні моделі, промислові зразки захищаються патентами.
Патент — це державний документ, що засвідчує права його власника на певний об’єкт інтелектуальної власності.
Товарні знаки, зазначення походження товарів та фірмові найменування юридично захищаються шляхом їхньої державної реєстрації з видачею свідоцтва.
Авторські права на твори в галузі науки, літератури, мистецтва, на комп’ютерні програми та бази даних оприлюднюються та охороняються знаком, що розміщується на кожному примірнику опублікованого твору у вигляді латинської літери С у ко-
лі ().
Т
Права на топологію інтегральної мікросхеми оприлюднюються таким знаком, як літера Т у колі ( ), датою початку права на використання топології та ідентифікаційної інформації.
Суміжні права виробників фонограм та їх виконавців можуть бути оприлюднені на всіх примірниках фонограм чи їх упаковках шляхом розміщення літери R у колі (), прізвища особи, якій надані суміжні права, і року першої публікації фонограми.
Держава не надає правового захисту власникам раціоналізаторських пропозицій і ноу-хау. Тому захист їхніх прав здійснюється організацією.
Нематеріальні активи мають відповідну вартість, яка виступає у двох формах — інвентарній та ринковій. Інвентарна ціна використовується для інвентаризації, бухгалтерського обліку майна, а ринкова — для визначення платежів при користуванні майном. Нематеріальні активи використовуються, як правило, тривалий час і тому підлягають амортизації.
Система управління. Управління — це процес цілеспрямованого впливу на певну систему з метою її переведення в інший стан. Управління є складною інтеграційною системою, яка включає в себе такі функції, як вимірювання, аналіз, планування, організацію, мотивацію та контроль.
Вимірювання — це визначення за допомогою певних показників абсолютного чи відносного рівня параметрів системи.
Аналіз — це вивчення, дослідження й визначення на основі параметричних величин стану системи та її розвитку за різноманітними напрямами (організаційний, соціальний, економічний, екологічний, технічний тощо).
Планування — це обґрунтоване на основі даних аналізу встановлення на певних відрізках якогось часового періоду оперативних, поточних та перспективних показників розвитку системи, на досягнення яких спрямовується необхідний ресурсний потенціал.
Організація — це практична реалізація сукупності адміністративних, соціально-економічних, фінансових та інших заходів, спрямованих на досягнення запланованих показників розвитку системи.
Мотивація — це реалізація сукупності різноманітних спонукальних заходів, спрямованих на забезпечення свідомої зацікавленості кожного працівника в постійному досягненні оптимальних результатів своєї праці.
Контроль. Суть контролю полягає у безперервному порівнянні фактичних показників функціонування певної системи із запрограмованими показниками з метою в разі необхідності їх коригування.
Методи управління можна розглядати як способи впливу на системи з метою досягнення запланованих результатів. Стосовно будь-якого контингенту працівників на практиці застосовують переважно такі методи управління:
Економічні методи управління пов’язані із реалізацією економічних інтересів окремих працівників, всього персоналу підприємства. На практиці це виявляється в тому, що колектив підприємства, його окремі працівники у разі досягнення встановлених для них показників отримують певну матеріальну винагороду, переважно у грошовому виразі.
Соціально-психологічні методи управління спрямовані на підвищення соціального статусу працівників шляхом гуманізації праці, залучення їх до вирішення проблем виробничо-комерційної діяльності підприємства, створення нормального (оптимального) соціально-психологічного клімату в колективі, ознакою якого є відсутність конфліктних ситуацій, неприязних відносин між людьми, наявність ділового спілкування, спрямованого на підвищення віддачі функціонуючої системи.
Організаційні методи управління зводяться до викладеного в письмовій чи усній формах владними структурами адміністративного примусу підлеглих їм соціально-виробничих структур та окремих працівників, спрямованого на своєчасне та якісне виконання поставлених перед ними завдань.
У міжнародній практиці прийнято розрізняти американський та японський стилі управління.
Американський стиль управління передбачає одержання максимального розміру прибутку на інвестований капітал шляхом підвищення продуктивності за рахунок технологічних і людського чинників. Щоб досягти цих цілей, хід виконання виробничих завдань працівників, з одного боку, жорстко контролюється, а з іншого — гнучко стимулюється грошовою винагородою.
Японський стиль управління розглядає людей як цінне й найголовніше надбання для досягнення цілей компанії. Ось чому цілі працівників і компанії розглядаються як тотожні, органічно єдині цілі. В умовах японського стилю управління застосовується децентралізована система прийняття рішень, викладених переважно в усній формі.
Виробництво поділяють на три типи: одиничне, серійне, масове.
Одиничне виробництво передбачає виготовлення різноманітних виробів в одному або у двох-трьох екземплярах, які в сукупності представляють широку номенклатуру продукції.
Серійне виробництво характеризується виготовлення серії (партії) однакових виробів через певні відрізки часу.
Кількість виробів, які одночасно запускаються в роботу для їх складання, називається розміром серії, а кількість деталей, які одночасно спрямовуються на обробку, називається розміром партії. У процесі серійного виробництва на кожному робочому місці виконується по черзі кілька технологічних операцій, що є ознакою певного рівня спеціалізації праці.
Залежно від розміру серії розрізняють великосерійне, середньосерійне та дрібносерійне виробництво. В умовах серійного виробництва за рахунок спеціалізації праці досягається більш високий рівень продуктивності порівняно з одиничним виробництвом.
Масове виробництво. В умовах даного типу виробництва виготовляється, як правило, один вид виробів упродовж значного відрізку часу. Масове виробництво серед усіх його типів характеризується найвищими темпами зростання продуктивності, оскільки йому притаманний максимальний рівень спеціалізації.
Інновації. Інновація — це нововведення у виробничо-комерційну практику, яке зумовлює якісні зміни в техніко-технологічній базі підприємства, в системі управління, організації праці і виробництва. У результаті інтелектуальної діяльності людей народжуються новини. А запроваджені у виробничо-комерційну практику новини виступають як нововведення.
Усі інновації можуть класифікувати за такими видами.
Технічні інновації — це поява нових інвестиційних та споживчих виробів, нових технологій, нових матеріалів тощо.
Організаційні інновації включають у себе новітні форми й методи організації всіх видів людської діяльності в будь-якій ланці суспільного життя: соціальній, економічній, політичній, науковій та ін.
Економічні інновації — це практичне застосування нових економічних методів управління будь-якою ланкою суспільного життя. Економічні інновації з’являються в системі планування, фінансування, ціноутворення, оподаткування, організації заробітної плати тощо.
Соціальні інновації — це поява нових чинників, практичне застосування яких сприятливо впливає на психологічний та фізіологічний стан людини, активізує її діяльність, у результаті чого підвищується її особиста продуктивність.
Соціальні інноваційні чинники — це передусім забезпечення необхідного рівня безпеки праці, оптимізація санітарно-гігієнічних умов, високий рівень охорони здоров’я тощо.
Екологічні інновації — це все нове, впровадження якого у виробничу практику сприятливо впливає на навколишнє середовище, сприяє збереженню природи, її флори та фауни. Прикладом екологічних інновацій може бути розроблення та впровадження в практику японськими та європейськими фірмами двигуна внутрішнього згорання на водневому паливі.
Юридичні інновації — це нові та змінені закони й розроблені на їхній основі якісно нові нормативно-правові документи, запровадження яких у практику приносить окремим громадянам, підприємствам чи суспільству загалом певний техніко-економічний чи соціально-екологічний зиск.
Будь-яке підприємство чи фірма тільки тоді домагається безперервного зростання продуктивності, коли їхня багатогранна діяльність спирається на організаційний менеджмент.
Під організаційним менеджментом слід розуміти процес використання організаційних чинників підвищення продуктивності в усіх сферах діяльності підприємства.
До організаційного менеджменту потрібно відносити вдосконалення не тільки безпосередньо процесів виробництва та праці, а й окремих елементів чи всієї сукупності наукового та господарського механізму — системи управління, планування (програмування), фінансування, матеріального стимулювання, матеріально-технічного забезпечення, науково-технічного обслуговування, інновацій.
В умовах ринку підвищення продуктивності на підприємствах можливе тільки за наявності високого рівня їх економічної безпеки.
Економічна безпека підприємства — це особливий вид його діяльності, спрямований на захист усіх своїх ресурсів (землі, капіталу, персоналу, інформації, матеріалів, фінансів) від внутрішніх та зовнішніх загроз, що зумовлює їхню максимальну віддачу.
Кожен об’єкт господарювання забезпечує на необхідному рівні свою економічну безпеку, аби домогтися як головних, так і проміжних цілей, однією з яких є безперервне зростання продуктивності.
Рівень економічної безпеки знаходиться в оберненій залежності від масштабів шкоди, яка була завдана підприємству зовнішніми і внутрішніми чинниками. На економічну безпеку підприємства негативно можуть впливати:
Отже, економічна безпека підприємства може зазнавати негативних впливів, які мають як суб’єктивний, так і об’єктивний характер. Негативні впливи мають об’єктивний характер, якщо вони не пов’язані з діяльністю організації та її працівників. Негативні впливи суб’єктивного характеру виникають унаслідок непродуктивної діяльності фірми або її керівного персоналу.
Стратегічна мета економічної безпеки будь-якої організації полягає у забезпеченні її високопродуктивної роботи і конкурентоспроможності, недопущенні стагнаційних процесів як упродовж поточного терміну часу, так і в перспективі.
Стратегічна мета економічної безпеки підприємств досягається шляхом реалізації функціональних цілей, до яких належать:
Реструктуризація — це процес ліквідації протиріч, які виникають між споживачами та виробниками.
Сутність реструктуризації виробництва полягає у здійсненні правових, організаційно-економічних, технічних, соціально-екологічних заходів, спрямованих на перебудову організаційної та управлінської структури підприємства, зміну форм його власності, кінцевим результатом чого має бути різке підвищення продуктивності. Реструктуризація виробництва виступає у двох формах: оперативній та стратегічній.
Оперативна реструктуризації відбувається, як правило, протягом 3—4 місяців і спрямована передусім на підвищення продуктивності за рахунок зниження поточних витрат і збільшення обсягу продажів.
Стратегічна реструктуризація підприємства спрямована на забезпечення його довгострокової конкуренції за рахунок насамперед систематичного підвищення продуктивності.
Реструктуризація підприємства може бути: управлінською, технічною, економічною, фінансовою, екологічною, організаційно-правовою.
Управлінська реструктуризація передбачає підготовку і перепідготовку кадрів, застосування інших заходів, спрямованих на поліпшення структури управління підприємством.
Технічна реструктуризація спрямована на забезпечення високого техніко-технологічного рівня виробництва, що дає змогу організації виготовляти висококонкурентну продукцію.
Економічна реструктуризація забезпечує, як правило, високий рівень продуктивності, рентабельності продукції та виробництва, що дозволяє підприємству успішно функціонувати й розвиватися в конкурентному середовищі.
Фінансова реструктуризація спрямована на оптимізацію структури балансу організації, всіх його фінансових показ-ників.
Екологічна реструктуризація підприємства має на меті підвищення рівня екологічності продукції та виробничих про-цесів.
Організаційно-правова реструктуризація пов’язана зі зміною власника державних підприємств, системи їх управління тощо.
Залежно від фінансово-економічного стану підприємства здійснюють часткову (обмежену) реструктуризацію виробництва та всебічну (комплексну). Часткова реструктуризація здійснюється за окремими її видами. Комплексна реструктуризація охоплює, як правило, всі її види (більшість із них) і триває протягом трьох років.
Макрорівневі чинників продуктивності — це ті, які реалізуються на макрорівні через систему виконавчої та законодавчої влади. Оскільки макрорівневі чинники продуктивності перебувають за межами підприємств і не контролюються їхніми менеджерами, то вони називаються ще й зовнішніми чинниками.
Виходячи із теоретичних розробок зарубіжних та вітчизняних економістів, а також враховуючи потреби практики й часу, класифікацію макрорівневих (зовнішніх) чинників продуктивності схематично можна подати так, як на рис. 4.1:
Макрорівневі (зовнішні) чинники продуктивності впливають на її динаміку як позитивно, так і негативно. Ось чому макрорівневими чинниками необхідно управляти таким чином, щоб безперервно забезпечувати максимальні темпи зростання продуктивності за їх рахунок.
Вихідним, фундаментальним чинником зростання продуктивності є життєвий простір країни, який характеризується як кількісними, так і якісними параметрами. Він включає в себе населення країни, її територію, екологію, землю, кліматичні умови, природні багатства та природні ресурси.
Населення. Населення — це природно-історична сукупність людей, яка постійно змінюється як за кількісними, так і за якісними параметрами. Населення характеризується передусім рівнем свого відтворення. Під відтворенням населення слід розуміти процес безперервного поновлення поколінь людей. Існує природне й механічне відтворення населення. Природне відтворення населення формується під впливом народжуваності та смертності, а механічне — у результаті міграційних процесів.
Слід розрізняти види й типи відтворення населення. Види поділяють на традиційний та сучасний. Для традиційного виду відтворення населення характерна як висока народжуваність, так і висока смертність. Сучасний вид відтворення характеризується одночасно і низькою народжуваністю, і низькою смертністю.
Типи відтворення населення поділяють на розширений, простий, звужений. Кожен із них може бути реалізований в умовах як традиційного, так і сучасного виду відтворення. За досить тривалого збереження рівності параметрів народжуваності й смертності відтворення населення є простим, за перевищення рівня народжуваності над смертністю — розширеним, а за зворотного співвідношення — звуженим. Саме звужене відтворення населення негативно впливає на рівень економічного зростання та зростання продуктивності як у поточному періоді, так і в перспективі.
Територія. Територія характеризується насамперед розмірами площі, яка визначається у квадратних кілометрах, а також густотою населення. Густота населення визначається його чисельністю, що припадає на 1 км2 території країни або на 1 га сільськогосподарських земель. В Україні густота населення становить 83 особи/км2, у Росії — 9 осіб/км2, в Японії — 330 осіб/км2, у Китаї — 127 осіб/км2.
Територія будь-якої країни характеризується також рівнем її придатності для постійного проживання населення (наявність родючих земель, водних ресурсів, пустель, якісні параметри клімату), відсутністю чи наявністю систематичних природних катаклізмів — землетрусів, тайфунів, вивержень вулканів, смерчів, повеней та ін.
Екологія. Екологія в буквальному значенні слова (походить від грец. oikos) означає «наука про житло, помешкання, місцеперебування». Цей термін у 1866 р. запропонував німецький учений Е. Геккель. Він вважав, що предметом екології є з’ясування відношення живих організмів до навколишнього середовища. У сучасній науці поняття «екологія» не обмежується тільки біологічним значенням. Стосовно людини, суспільства біологічний аспект цього поняття тісно пов’язується і розглядається в поєднанні з технічними, економічними, соціальними та гігієнічними питаннями життя людей. Тому разом з екологією природних систем визначені її аспекти складають сучасну загальну екологію, яка досліджує основні принципи організації та функціонування природних і створених людиною систем.
Рівень екологічності довкілля характеризується співвідношенням розмірів території, на якій зосереджена дика природа (заповідники, цілинні землі тощо), до всієї території країни, кількістю видів рослинного та тваринного світу, які повністю винищені або перебувають на межі повного винищення і занесені до Червоної книги, ступенем технічного забруднення ґрунтів, водного та повітряного середовища.
Земля й клімат. Земля, за визначенням англійського економіста У. Петті, — мати всіх багатств. І не випадково, що земля — найдорожчий і найдефіцитніший товар у світі. У цьому зв’язку зазначимо, що сьогодні один гектар землі в США, наприклад, коштує від 700 тис. до 6 млн доларів, а в центральних районах Києва — до 2 млн доларів.
Земля — це багатство людей усього світу, їх життєвий простір. Проте, це багатство по-хижацьки знищується. Так, 53 % території Африки і 34 % Азії зазнають процесу спустелювання. На території СНД ерозією охоплено 53 % пасовищ, а у США — 75 %.
Клімат безпосередньо впливає на рівень національної продуктивності. Чим нижча середньорічна температура в країні, тим більше необхідно витрачати матеріальних ресурсів на досягнення таких же результатів, які досягаються в країнах із більш високою середньорічною температурою. Скажімо, в Росії діє так звана негативна кліматична рента, що пов’язана з найнижчою середньорічною температурою серед усіх країн світу, спричинює підвищення витрат у промисловості на 10—15 % порівняно із середньоєвропейською собівартістю на аналогічну продукцію, а в сільському господарстві на 25—30 %. Ось чому деякі економісти вважають, що Росія ніколи не досягне європейського рівня життя.
В Україні середньорічна температура також значно нижча, ніж у Західній Європі.
Природні багатства та природні ресурси. Природні багатства являють собою всю сукупність речей і сил природи, які можуть бути використані нацією для своїх потреб як на сучасному етапі, так і в перспективі її прийдешніми поколіннями. Природні багатства поділяють на наземні й підземні. До природних багатств належать повітряний простір, водні та лісові багатства, ґрунти, багатства флори й фауни, мінерально-сировинні багатства.
Природні ресурси — це та частина природних багатств країни, яка може бути використана нацією, її громадянами для задоволення своїх потреб на сучасному етапі.
Структурні зміни в зайнятості. На динаміку продуктивності впливають передусім зміни в зайнятості трудових ресурсів. Трудові ресурси — це частина населення, яка має певний фізичний розвиток, розумові здібності і знання, необхідні для роботи в різних галузях економіки.
До трудових ресурсів відносять осіб у працездатному віці (чоловіків 16—59 років і жінок 16—54 років), за винятком непрацюючих інвалідів 1 і 2-ї групи та непрацюючих осіб працездатного віку, які отримують пенсію за віком на пільгових умовах (чоловіків 50—59 років, жінок 45—54 років); а також населення старше і молодше працездатного віку, що зайняті економічною діяльністю.
На практиці структурні зміни в зайнятості пов’язані зі зміною чисельності:
До населення, зайнятого в усіх сферах економічної діяльності, віднесені особи працездатного віку, старшого віку та підлітки, які протягом року були постійно зайняті економічною діяльністю: працювали за наймом в умовах повного (неповного) робочого дня (тижня); роботодавці, які самостійно забезпечували себе роботою, включаючи підприємців, безоплатно працюючих членів їхніх сімей; служителі релігійних культів; військові кадрової служби; спецконтингент та ін. У кількості зайнятого населення не враховуються учні працездатного віку, які навчаються з відривом від виробництва, військові строкової служби та жінки, які перебувають у відпустці за вагітністю, пологами та доглядом за дитиною до досягнення нею віку згідно з чинним законодавством, а також іноземні громадяни.
До населення, зайнятого в галузях економіки, віднесені: працівники державних, кооперативних і громадських підприємств, установ та організацій; працівники колективних сільськогосподарських підприємств; особи, зайняті в особистому підсобному сільському господарстві; особи, зайняті у малих, приватних підприємствах, міжнародних організаціях, фермерських господарствах.
Середньорічна кількість робітників і службовців розрахована на підставі середньооблікової кількості працюючих за наймом на підприємствах, в установах, організаціях та громадських об’єднаннях. Вказана кількість не включає такі категорії, як сумісники та ті, що працюють за договором підряду.
Економічно активне населення згідно з концепцією робочої сили — це населення обох статей віком 15—70 років, яке протягом певного періоду забезпечує пропозицію робочої сили для виробництва товарів і послуг. До економічно активних належать особи, зайняті економічною діяльністю, яка приносить дохід, (зайняті) та безробітні (у визначенні МОП).
Зайнятими (за матеріалами вибіркового обстеження робочої сили) вважаються особи, які відпрацювали протягом обстежуваного тижня не менше чотирьох годин (в особистому підсобному сільському господарстві не менше 30 годин) незалежно від того, чи була це постійна, тимчасова, сезонна, випадкова або інша робота.
Рівень зайнятості визначається як відношення кількості зайнятого населення до всього обстеженого населення або населення у відповідній групі за статтю та у регіонах.
Безробітні у визначенні Міжнародної організації праці — особи у віці 15—70 років (зареєстровані та незареєстровані в державній службі зайнятості), які одночасно задовольняють трьом умовам:
До категорії безробітних відносять також осіб:
Зареєстровані безробітні згідно з Законом України «Про зайнятість населення» — це працездатні громадяни працездатного віку, які не мають заробітку або інших передбачених законодавством доходів, зареєстровані у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові та здатні приступити до підхожої роботи.
Працездатне населення у працездатному віці — особи у працездатному віці (чоловіки 16—59 років, жінки — 16—54 років включно), за винятком непрацюючих інвалідів 1 та 2-ї груп та непрацюючих осіб, які одержують пенсію у зазначеному віці.
Рівень безробіття визначається відношенням (у відсотках) кількості безробітних до економічно активного населення (робочої сили) або до працездатного населення працездатного віку.
Економічно неактивне населення (поза робочою силою) — особи, які не можуть бути класифіковані як «зайняті» або «безробітні».
До цієї категорії населення належать:
Втрати робочого часу — це час, який можна було використати для роботи, але він не був використаний через неявку з дозволу адміністрації (включаючи неявки з ініціативи адміністрації), прогули та страйки.
Структурні зміни ВВП. Структурні зміни ВВП пов’язані зі зміною структури і питомої ваги його складових елементів.
Основні структурні зміни, що відбуваються в обсязі ВВП, пов’язані між собою. До них слід віднести:
Інституціональні механізми. Для тощо щоб забезпечити безперервне зростання продуктивності, держава, як правило, формує на національному, галузевому чи регіональному рівнях спеціальні інституціональні механізми, такі як різноманітні дослідні та навчальні центри, інститути, асоціації.
Зараз у світі здійснює свою науково-дослідну діяльність близько 150 міжнародних, національних, регіональних центрів з питань продуктивності та управління.
Інфраструктура економіки. Інфраструктура економіки — це сукупність певних галузей, які забезпечують життєдіяльність країни, її населення. Інфраструктура економіки поділяється на виробничу, ринкову та соціально-побутову.
Виробнича інфраструктура — це галузі економіки, які забезпечують функціонування промисловості та сільського господарства. До виробничої інфраструктури відносять транспорт і транспортне господарство, лінії електропередач, трубопроводи, водопостачання, засоби інформації та зв’язку, організації й фірми, які забезпечують виробництво послугами технологічного та дослідного характеру.
Інфраструктура ринку (ринкова інфраструктура) — це різноманітні фірми, компанії, які своєю діяльністю сприяють оптимальному формуванню зв’язків між суб’єктами ринкових відносин.
Так, наприклад, інфраструктура товарного ринку складається із організацій оптової та роздрібної торгівлі, товарних бірж, торгових домів, посередницьких фірм, системи зв’язку, спеціальних державних органів з питань регулювання ринку (антимонопольний комітет, комітет із контролювання цін тощо).
До інфраструктури фінансового ринку входять банківська система, фондові біржі, валютні біржі, брокерські та страхові компанії, аудиторські фірми.
До інфраструктури ринку праці входять біржі праці (центри зайнятості), державна система обліку попиту на робочу силу, перепідготовки кадрів, регулювання міграції, система дотацій населенню та ін.
Соціально-побутова інфраструктура — це всі галузі, які забезпечують життєдіяльність населення. До соціально-побутової інфраструктури входять організації охорони здоров’я, освіти, торгівлі, пасажирського транспорту, зв’язку для населення, міські комунікації, підприємства побутового та комунального господарства, громадське харчування тощо.
Фіскальна політика. Фіскальна політика — це система державного оподаткування фізичних, юридичних осіб, спрямована на досягнення певних соціально-економічних та екологічних цілей. До таких цілей слід віднести забезпечення високого рівня продуктивності й зайнятості, підвищення рівня екологічності довкілля тощо.
Головним завданням фіскальної політики є встановлення оптимального співвідношення між податками та витратами, яке не допускає надмірних коливань економічних циклів, високої інфляції та сприяє максимальній зайнятості й постійному зростанню національної продуктивності.
Поштовхом для широкого застосування фіскальної політики стала «Велика депресія» у США (1929—1933 рр.), яка переконала економістів, політиків, державних діячів у тому, що капіталістична економіка не спроможна стабільно розвиватися без державного втручання.
Теорія фіскальної політики була ґрунтовано розроблена Дж. Кейнсом і його послідовниками. На їх думку, активна фіскальна політика повинна сприяти послабленню кризових явищ в економіці, підвищенню платоспроможного попиту населення.
Соціальна політика. Соціальна політика — це система заходів держави, спрямованих на активізацію людського чинника, забезпечення оптимального психологічного та фізичного здоров’я нації й постійного підвищення індексу людського розвитку відповідно до вимог міжнародних стандартів, що позитивно впливає на всі показники соціально-економічного розвитку держави. Соціальна політика держави базується на правових, економічних, соціальних та моральних засадах.
Правові засади — це системи юридичних законів та норматив-них документів, згідно з якими здійснюється соціальна політика держави.
Економічні засади визначаються насамперед масштабами національного багатства, яке є матеріальною основою здійснення соціальної політики.
Соціальні засади передбачають здійснення соціальної політики на основі справедливого, визначеного міжнародними нормами розподілу національного багатства між усіма групами населення.
Моральні засади соціальної політики передбачають недопущення будь-якої аморальності в її здійсненні, коли свідомо не беруться до уваги закони моралі і соціальна політика не спрямовується на ліквідацію соціальних хвороб суспільства, соціального зла, соціальної нерівності, коли вона абстрагується від таких високоморальних цінностей, як совість і честь.
Національна безпека держави. Національна безпека держави — це певна система організації її внутрішньої та зовнішньої діяльності, спрямована на запобігання можливих загроз, виникнення яких спричиняє шкоду духовним, матеріальним людським ресурсам нації, а відтак негативно впливає на соціально-економічне зростання й динаміку національної продуктивності.
Усі витрати поділяють на дві великі групи: інвестиційні (пов’язані з капітальними вкладеннями) та поточні (операційні) витрати. Саме поточні витрати є фундаментальною основою виготовлення та реалізації товарів і послуг. Поточні витрати поділяються на циклічні та безперервні.
Циклічні витрати пов’язані з відповідними циклами виробництва, формуються протягом певного циклу виготовлення продукції і включають у себе витрати на придбання сировини й матеріалів, інструментів, на заробітну плату робітників, що безпосередньо займаються виготовленням продукції тощо.
Безперервні витрати не залежать від змін обсягів виробництва і пов’язані з оплатою праці вищого управлінського персоналу, утриманням основних виробничих фондів тощо.
Витрати виступають у двох формах: натуральній та грошовій.
Натуральна форма витрат (вага, обсяг, площа тощо) у багатьох випадках є основою для їх визначення в грошовій формі.
Розрізняють загальні (сукупні) витрати і витрати на одиницю продукції.
Загальні витрати — це всі витрати, необхідні для випуску обсягу продукції за певний період.
Витрати на одиницю продукції обраховуються в серійному та масовому виробництві за певний період у середньому на одиницю виробу. Витрати на виріб в одиничному виробництві виступають як індивідуальні витрати.
Планування, облік та аналіз витрат потребує їх класифікації за певними ознаками. Такими ознаками можуть бути: рівень однорідності витрат, спосіб їх обчислення, форма зв’язку з виробництвом.
Залежно від рівня однорідності витрати поділяють на елементні та комплексні.
Елементні витрати — це вихідні однорідні витрати, що мають однаковий економічний зміст. До елементних витрат відносять витрати на придбання матеріалів, оплату праці, соціальне страхування.
Комплексні витрати включають в себе окремі елементні витрати і тому за своїм складом є різнорідними.
Коли їх калькулюють, то групують за певним економічним призначенням: на утримання та експлуатацію устаткування, загальновиробничі втрати, втрати від браку тощо. Залежно від порядку нарахування витрат на товари і послуги їх поділяють на прямі та непрямі.
Прямі витрати є базовою основою виготовлення будь-якого виду продукції, і тому їх з кожної одиниці продукції обраховують прямим додаванням. До прямих витрат відносять витрати на сировину та матеріали, які спрямовуються на виготовлення даного виду товарів чи послуг, заробітна плата основних робітників, які безпосередньо зайняті їх виготовленням.
Непрямі витрати — це витрати загальновиробничого характеру, безпосередньо непов’язані з виготовленням конкретних видів продукції. До непрямих витрат відносять зарплату управлінського та обслуговуючого персоналу, витрати, пов’язані з утриманням та експлуатацією основних фондів, тощо.
Залежно від характеру зв’язку витрат з обсягами продукції, яка виготовляється, їх поділяють на постійні та змінні витрати.
Величина постійних витрат безпосередньо не залежить від зміни обсягів виробництва. До постійних можна віднести витрати, спрямовані на утримання та експлуатацію основних фондів, і в першу чергу її пасивної частини, на існуючу систему організації управління тощо.
Змінні витрати — це витрати, на величину яких впливає динаміка обсягів виробництва. Змінні витрати бувають пропорційними та непропорційними.
Пропорційні витрати та обсяг виробництва перебувають у прямій функціональній залежності. Для цих витрат коефіцієнт пропорційності (Кп) становить одиницю (Кп = 1). Цей коефіцієнт означає, що збільшення обсягу продукції у певну кількість разів зумовлює і збільшення витрат у стільки ж разів. До пропорційних витрат у першу чергу відносять витрати на сировину, матеріали, комплектуючі вузли, деталі, в багатьох випадках витрати на оплату праці робітників за відрядною формою.
Непропорційні витрати поділяються на прогресуючі та регресуючі.
Прогресуючі витрати зростають більш швидкими темпами порівняно із темпами зростання обсягів виробництва. Це означає, що коефіцієнт пропорційності для цих витрат більше одиниці: (Кп > 1). Прогресуючими витратами можуть бути витрати на рекламу, розширення торговельної мережі, оплату праці за відрядно-прогресивною системою.
Якщо витрати зростають меншими темпами порівняно із зростанням обсягів виробництва, то їх називають регресуючими. Коефіцієнт пропорційності для цих витрат менший одиниці (Кп < 1). До цих витрат входять витрати на експлуатацію насамперед активної частини фондів, придбання інструменту, ремонтні роботи. Проте в практиці господарювання всі змінні витрати приймаються за пропорційні, що спрощує систему їх аналізу та прогнозування.
Загальні витрати — це всі витрати, необхідні для випуску обсягу продукції за певний період.
Витрати на одиницю продукції обраховуються в серійному та масовому виробництві за певний період у середньому на одиницю виробу. Витрати на виріб в одиничному виробництві виступають як індивідуальні витрати.
Планування, облік та аналіз витрат потребує їх класифікації за певними ознаками. Такими ознаками можуть бути: рівень однорідності витрат, спосіб їх обчислення, форма зв’язку з виробництвом.
Залежно від рівня однорідності витрати поділяють на елементні та комплексні.
Елементні витрати — це вихідні однорідні витрати, що мають однаковий економічний зміст. До елементних витрат відносять витрати на придбання матеріалів, оплату праці, соціальне страхування.
Комплексні витрати включають в себе окремі елементні витрати і тому за своїм складом є різнорідними.
Коли їх калькулюють, то групують за певним економічним призначенням: на утримання та експлуатацію устаткування, загальновиробничі втрати, втрати від браку тощо. Залежно від порядку нарахування витрат на товари і послуги їх поділяють на прямі та непрямі.
Пропорційні витрати та обсяг виробництва перебувають у прямій функціональній залежності. Для цих витрат коефіцієнт пропорційності (Кп) становить одиницю (Кп = 1). Цей коефіцієнт означає, що збільшення обсягу продукції у певну кількість разів зумовлює і збільшення витрат у стільки ж разів. До пропорційних витрат у першу чергу відносять витрати на сировину, матеріали, комплектуючі вузли, деталі, в багатьох випадках витрати на оплату праці робітників за відрядною формою.
Непропорційні витрати поділяються на прогресуючі та регресуючі.
Прогресуючі витрати зростають більш швидкими темпами порівняно із темпами зростання обсягів виробництва. Це означає, що коефіцієнт пропорційності для цих витрат більше одиниці: (Кп > 1). Прогресуючими витратами можуть бути витрати на рекламу, розширення торговельної мережі, оплату праці за відрядно-прогресивною системою.
Якщо витрати зростають меншими темпами порівняно із зростанням обсягів виробництва, то їх називають регресуючими. Коефіцієнт пропорційності для цих витрат менший одиниці (Кп < 1). До цих витрат входять витрати на експлуатацію насамперед активної частини фондів, придбання інструменту, ремонтні роботи. Проте в практиці господарювання всі змінні витрати приймаються за пропорційні, що спрощує систему їх аналізу та прогнозування.
Кошторис виробництва. Щоб визначити величину витрат, необхідних для виготовлення певного обсягу продукції, складають кошторис виробництва на основі економічних елементів.
До кошторису виробництва включають витрати незалежно від того, відносять їх на собівартість продукції чи ні. Отже, кошторисні витрати не збігаються із собівартістю продукції.
Кошторис виробництва складають на основі витрат, які за економічним змістом поділяються на такі елементи.
Матеріальні витрати, які включають в себе:
Витрати на матеріали обраховуються на основі норм використання з урахуванням усіх витрат, що пов’язані з їх придбанням та постачанням.
Заробітна плата (основна й додаткова) включає весь фонд заробітної плати, який спрямовується на оплату праці виробничого персоналу, пов’язаного безпосередньо із виробництвом продукції, обслуговуванням виробничого процесу та управлінням. У собівартість не включають грошові витрати, джерелом яких є прибуток або інші джерела спеціального спрямування.
Відрахування на соціальні потреби складаються із витрат на соціальне страхування, відрахувань до Пенсійного фонду тощо.
Амортизація основних фондів включає всю суму амортизаційного фонду на повне їх відтворення, яка обчислюється за встановленими нормами від їх балансової вартості. Амортизація нематеріальних активів здійснюється виходячи із нормативного строку їх функціонування — 10 років.
До інших витрат відносять витрати різного призначення: оплата послуг зв’язку, обчислювальних центів, охорони; страхування майна; винагороди за винаходи та раціоналізаторські пропозиції; витрати, пов’язані із сертифікацією продукції; орендна плата тощо.
Кошторис виробництва, розкриваючи елементні витрати виробництва, надає необхідну інформацію щодо структури наявних ресурсів підприємства (матеріали, персонал, основні фонди), яка є вкрай важливою для формування собівартості товарів, послуг і напрямів її зниження, що є чинником зростання продуктивності.
Кошторис середніх та великих підприємств формується як сума кошторисів, первісно складених в їх цехах.
Собівартість продукції — це сукупність витрат певних ресурсів, спрямованих на підготовку, виробництво, виготовлення та реалізацію товарів і послуг.
Більш раціональне використання ресурсів, нової техніки, технології веде до зниження собівартості продукції. Собівартість, оскільки вона є основою формування ціни виробу, впливає на обсяги реалізації продукції. Таким чином, собівартість продукції є одним із показників, що характеризує динаміку продуктивності. Підприємство, що функціонує оптимально, відшкодовує свої витрати за рахунок собівартості й прибутку. У зв’язку з цим важливим є питання: які саме витрати включати до собівартості продукції. У даному разі виходять із того принципу, що через собівартість повинні відшкодовуватись усі витрати організації, які забезпечують просте відтворення всіх чинників виробництва: предметів і засобів праці, робочої сили та природних ресурсів.
Тому в собівартість продукції включають витрати на:
Проте необхідно зазначити, що в практиці господарювання не завжди дійсні витрати перебувають у повній відповідності із собівартістю продукції.
Так, наприклад, витрати на освоєння нової продукції серійного та масового виробництва згідно з існуючим порядком відшкодовуються не за рахунок собівартості продукції, а за рахунок прибутку. В той же час, певні витрати, що прямо не пов’язані із виробництвом, включаються в собівартість продукції. До них належать: оплата часу, витраченого на виконання державних обов’язків працівниками підприємств; доплата підліткам за скорочений робочий день; оплати перерв у роботі матерям, що мають дітей віком до одного року тощо.
У фактичну собівартість у межах установлених норм включаються також втрати від виготовлення бракованої продукції, недостач, псування матеріалів, простоїв тощо, а втрати (штрафи та санкції) від порушення укладених угод з іншими організаціями відшкодовуються за рахунок прибутку.
Основним принципом формування собівартості продукції є принцип найповнішого відображення дійсних витрат, спрямованих на виробництво продукції.
У табл. 5.1 показано порядок розрахування собівартості валової та товарної продукції на основі кошторису витрат. На підприємствах розраховується також собівартість реалізованої продукції як сума собівартості товарної продукції і собівартості продукції, реалізованої із залишків минулих періодів.
Система управління витратами являє собою механізм постійної оптимізації рівня витрат за їх ресурсними видами. Управління витратами є складовою системи управління продуктивністю на підприємстві.
Система управління витратами ґрунтується на функціональній та організаційній підсистемах. До організаційної підсистеми відносять: виявлення джерел економічних ресурсів; нормування і планування витрат за їх ресурсними видами; облік та аналіз витрат; стимулювання економії ресурсів і зменшення витрат. Організаційними системами, як правило, керують відповідні функціональні підрозділи підприємств (відділи, бюро тощо).
В умовах ринку економія ресурсів, тобто зниження їх витрат, є однією із головних умов конкурентоспроможності підприємства, його виживання. Ось чому підприємства обраховують норми витрат з усіх видів ресурсів: сировини й матеріалів, робочої сили, фонду оплати праці тощо.
Норми витрат — це максимально допустимі витрати ресурсів за даного організаційного та техніко-технологічного рівня виробництва. У процесі управління продуктивністю встановлюються допустимі витрати на одиницю певного виду продукції шляхом додавання граничних витрат ресурсів, що входять до її складу.
На основі поточного обліку визначається фактичний рівень витрат і зіставляється з плановим, що дає можливість вносити відповідні корективи в систему управління продуктивністю.
Місця витрат і центри відповідальності. Система управління витратами включає в себе такі елементи, як місця витрат і центри відповідальності.
Місця витрат — це витрачення ресурсів у певних підрозділах підприємства (виробничі дільниці, бригади, робочі місця).
Центри відповідальності — це структурні підрозділи підприємства, що відповідають за рівень витрат певних ресурсів. У практиці управління виходять із того, що місця витрат і центри відповідальності збігаються, хоча й не завжди це твердження справедливе.
Місця витрат і центри відповідальності класифікуються за функціональними та територіальними критеріями. Функціональний критерій передбачає зосередження витрат у певних функціональних сферах (система маркетингу, підготовка виробництва, матеріально-технічне постачання, система виробництва та управління). Територіальний критерій визначає місця витрат і центри відповідальності за структурними підрозділами підприємств (робочі місця, бригади, виробничі дільниці, цехи). Як правило, за центрами відповідальності формуються планові кошториси (планові витрати) і обраховуються фактичні витрати, а за територіальними місцями витрат, тобто виробничими підрозділами, визначається собівартість одиниці товарів або послуг. Це забезпечує високоефективний контроль за використанням ресурсів. Висока ефективність контролю не в останню чергу зумовлюється тією обставиною, що всі витрати у кожному центрі відповідальності поділяються на прямі та непрямі, змінні та постійні.
Поділ витрат на прямі та непрямі спрощує систему калькулювання собівартості продукції та одночасно забезпечує високу точність обрахунків. У зв’язку з цим нагадаємо, що прямі витрати безпосередньо відносять на товари і послуги центрів відповідальності (місць витрат), а непрямі, виникають в таких центрах, розподіляються певним способом за окремими видами товарів і послуг. Щодо поділу витрат на змінні та постійні за центрами відповідальності (місцями витрат), то він має велике значення для формування гнучких кошторисів та аналізу діяльності структурних підрозділів, підприємства. Так, наприклад, на основі цієї диференціації витрат оперативно обраховуються кошториси для можливих обсягів виробництва продукції з метою визначення найбільш прийнятного з погляду економічної доцільності.
Загальна величина змінних та постійних витрат визначається за такою формулою:
С = Сз · N + Сп,
де С — загальні (сукупні) витрати; Сз — змінні витрати на одиницю продукції; N — обсяг товарів і послуг у натуральному виразі; Сп — постійні витати в даному періоді.
Загальні витрати на одиницю продукції за цією формулою визначають так:
З цього можна зробити висновок, що у разі зростання обсягів виробництва товарів і послуг їх собівартість знижується за рахунок постійних витрат. Отже, зростання обсягів товарів і послуг є одним із чинників зниження їх собівартості, а відтак і зростання продуктивності. Наявність постійних витрат на підприємствах зумовлює збитковість їх виробництва до певного критичного обсягу Nкр, який називається точкою беззбитковості.
У натуральному виразі критичний обсяг продукції можна визначити за таким рівнянням:
Сз · Nкр + Сп = Ц · Nкр.
Отже,
де Ц — ціна одиниці продукції.
Отже, тільки за межами критичного обсягу продукції зростання продуктивності починає приносити дохід підприємству.
Зміст усезагального соціально-економічного закону збагачення життєвого простору зводиться до економії та примноження всіх його складових: живої та уречевленої праці, природних ресурсів (запасів корисних копалин, людських, земельних, водних, лісових, повітряних тощо), які використовуються або можуть бути використані в майбутньому.
Проблема економії та примноження багатств, що виявляється в зростанні продуктивності, ґрунтується на визнанні двох фактів.
Перший факт: матеріальні потреби суспільства, тобто матеріальні потреби його індивідів та інститутів, безмежні або невтолимі.
Другий факт: економічні ресурси, тобто засоби для виробництва товарів і послуг, обмежені або рідкісні.
Під поняттям матеріальні потреби слід розуміти насамперед бажання споживачів придбавати й використовувати товари й послуги, які приносять їм корисність і задоволення. Їх перелік включає широкий спектр продуктів: житлові будинки, автомобілі, зубна паста, компакт-диски тощо. Коротше кажучи, незчисленна кількість продуктів, які поділяються на предмети першої необхідності (житло, одяг тощо) та предмети розкоші (парфуми, яхти, норкові шуби), спроможні задовольняти людські потреби.
Послуги так само, як і матеріальні продукти, задовольняють наші потреби: ремонт автомобіля, прийом лікаря, консультація юриста тощо.
Матеріальні потреби включають також потреби приватних підприємств та урядових відомств. Приватні підприємства прагнуть мати у своєму розпорядженні фабричні будинки, машини, вантажні автомобілі, склади, комунікаційні системи та ін., що дозволяє їм реалізувати виробничі цілі.
Уряд, відображаючи колективні потреби громадян країни або переслідуючи власні цілі, прагне будувати автостради, школи, лікарні, накопичувати військову техніку та зброю.
У своїй сукупності матеріальні потреби практично невтолимі або безмежні, а це означає, що матеріальні потреби в товарах і послугах повністю задовольнити неможливо.
Стрімка поява нових виробів розпалює наші апетити, а агресивна реклама намагається переконати нас у тому, що ми маємо потреби в придбанні тих предметів, купувати які без цієї реклами нам би й у голову не прийшло. Наприклад, ще не так давно у нас не було бажання купувати персональні комп’ютери, відеомагнітофони, електронні годинники, мікрохвильові печі тощо.
Отже, можна сказати, що в кожний даний момент індивіди та інститути, що складають суспільство, мають багато незадоволених матеріальних потреб. Деякі із цих потреб: продукти харчування, одяг, житло — зумовлені біологічними потребами людини. Однак інші виникають під впливом реклами або зумовлюються тими звичаями, національними особливостями, що склалися в суспільстві: специфічні види харчування, одягу, житла, які ми намагаємося придбати, часто зумовлюються середовищем нашого буття. З плином часу потреби змінюються та примножуються в результаті появи на ринку нових виробів і під впливом широкої реклами — енергійного стимулювання збуту.
Необхідно також зазначити, що фірми й компанії, зацікавлені в отриманні максимального прибутку, за допомогою реклами формують у людей психологію антипотреб, які хоча й приносять задоволення, разом з тим завдають шкоди людському організмові, оскільки вони задовольняються антиблагами (паління, вживання алкоголю, швидке харчування тощо).
Економічні ресурси — це всі природні, людські та створені людиною ресурси, які використовуються для виробництва товарів і послуг. Вони включають у себе широке коло об’єктів: фабричні та сільськогосподарські будівлі, інструменти, машини, які використовуються у виробництві промислових товарів і продуктів сільського господарства, різноманітні засоби транспорту і зв’язку, землю та всілякі корисні копалини.
Класифікуються ресурси за такими категоріями:
Категорії ресурсів. Земля. До поняття «земля» належать усі природні ресурси, всі «додаткові блага природи», які можуть застосовуватись у виробничому процесі. У цю широку категорію входять такі ресурси, як орні землі, ліси, родовища корисних копалин, водні ресурси.
Капітал. Поняття «капітал», або «інвестиційні ресурси», охоплює всі вироблені засоби виробництва, тобто всі види інструментів, машин, обладнання, фабрично-заводські, складські, транспортні засоби, які використовуються у виробництві товарів і послуг, та для доставки їх до кінцевого споживача.
Але треба зазначити таке. По-перше, інвестиційні товари (засоби виробництва) відрізняються від споживчих товарів тим, що останні задовольняють потреби безпосередньо, тоді як перші роблять це побічно, забезпечують виробництво споживчих товарів. По-друге, у наведеному тут визначенні поняття «капітал» не йдеться про гроші. Щоправда, менеджери та економісти часто говорять про «грошовий капітал», маючи на увазі гроші, які можуть бути використані для закупівлі машин, обладнання та інших засобів виробництва. Однак гроші нічого не виробляють, а відтак їх не можна називати економічним ресурсом. Реальний капітал — інструменти, машини, інше виробниче обладнання тощо.
Праця. Праця — це широке поняття, яке означає процес свідомої доцільної діяльності, в якому людина застосовує всі свої фізичні та розумові здібності для виробництва товарів і послуг. Винятком є підприємницькі здібності, які в ринковій економіці розглядаються окремо. Таким чином, роботи, що виконують лісоруби, продавці, машиністи, учителі, професійні футболісти, фізики-ядерщики, об’єднує загальне поняття «праця».
Підприємницька здібність. Підприємницька здібність визначається такими характеристиками підприємця:
У капіталістичній системі підприємцю прибуток не гарантується. У результаті витрачених часу, зусиль чи здібностей він може отримати прибутки або зазнати збитків, а насамкінець може й збанкрутіти. Підприємець ризикує не тільки своїм часом, працею й діловою репутацією, а й вкладеними коштами — власними та своїх компаньйонів або акціонерів.
З проблемою вибору пов’язана проблема альтернативних витрат. Закон альтернативних витрат був сформульований Ф. Візером так. Реальною вартістю якої-небудь речі є недоодержання корисності інших речей, які могли б бути вироблені за допомогою ресурсів, спрямованих на виробництво даної речі. На думку Візера, витратами виробництва є не що інше, як втрачені потенційні корисності. «Той хто думає про “корисність”, забуваючи про “витрати”, просто думає про корисність тільки одного виробництва, забуває про корисність інших» [3].
Кількість інших продуктів, від яких потрібно відмовиться або якими потрібно пожертвувати, щоб одержати якусь кількість будь-якого іншого продукту, називається вміненими витратами виробництва цього продукту.
Точніше кажучи, економічні, або вмінені, витрати будь-якого вибраного ресурсу для виробництва товару дорівнюють його вартості, або цінності, за найкращого з усіх можливих варіантів використання. Така концепція витрат одержала яскраве втілення в кривій виробничих можливостей (рис. 6.1).
Сутність проблеми економії, тобто зростання продуктивності, можна чітко проілюструвати, використовуючи для цього криву виробничих можливостей (рис. 6.1).
Рис. 6.1. Крива виробничих можливостей
Ми вже підкреслювали, що ресурси є рідкісними відносно безмежних потреб, для задоволення яких ці ресурси можуть бути використані. Тому доводиться робити вибір між альтернативним їх використанням. Виготовлення більшої кількості інвестиційних товарів означає виготовлення меншої кількості споживчих товарів.
У нашому прикладі кількість інвестиційних товарів, від виробництва яких потрібно відмовитися, щоб одержати додаткову одиницю споживчих товарів, і є вміненими витратами, або просто витратами виробництва одиниці споживчих товарів.
Пересуваючись по кривій від альтернативи А до В, ми бачимо, що витрати на виробництво однієї одиниці інвестиційних товарів дорівнюють витратам однієї одиниці споживчих товарів. Однак простежуючи рух витрат під час переходу до додаткових виробничих можливостей від В до С, від С до D і т. д., ми відкриваємо важливий економічний принцип. У процесі руху від альтернативи А до Е вартість інвестиційних товарів, якими доводиться жертвувати, щоб одержати кожну додаткову одиницю споживчих товарів, збільшується. Під час переходу від А до В на одержання однієї додаткової одиниці споживчих товарів у жертву приноситься одна одиниця інвестиційних товарів, але під час переходу від В до С на одержання однієї додаткової одиниці споживчих товарів потрібно жертвувати вже двома одиницями інвестиційних товарів, потім відповідно на одну одиницю споживчих товарів — три одиниці інвестиційних товарів і, насамкінець, на одну одиницю споживчих товарів — чотири одиниці інвестиційних товарів. І навпаки, виявляється, що у разі переміщення від Е до А витрати на виробництво додаткової одиниці інвестиційних товарів дорівнюють відповідно витратам на виробництво 1/4, 1/3, 1/2 і однієї одиниці споживчих товарів для кожного із чотирьох переміщень.
Очевидною є різниця між витратами на виробництво додаткової одиниці товару і загальними, або сукупними, витратами. Наприклад, витрати на виробництво третьої одиниці споживчих товарів у табл. 6.1 становлять 3 одиниці інвестиційних товарів (7–4). Однак загальні витрати на виробництво 3 одиниць споживчих товарів дорівнюють уже 6 одиницям інвестиційних товарів (10 – 4 або 1 + 2 + 3).
Виходячи із закону зростаючих витрат, уряд країни повинен встановити оптимальну структуру виробництва, яка б забезпечувала за всіх інших рівних умов максимальні темпи зростання національної продуктивності.
Якщо розглядати витрати з позиції фірми, то можна сказати, що економічні витрати — це ті витрати, які фірма повинна зробити, або ті доходи, які фірма зобов’язана забезпечити постачальнику ресурсів для того, щоб відволікти ці ресурси від використання в альтернативних виробництвах. Ці виплати можуть бути або ж зовнішніми, або ж внутрішніми. Грошові витрати, тобто грошові виплати, які фірма робить зі «своєї кишені» на користь «аутсайдерів», що постачають трудові послуги, сировину, паливо, транспортні послуги, енергію тощо, називаються зовнішніми витратами. Інакше кажучи, зовнішні витрати — це плата за ресурси постачальникам, які не належать до числа власників даної фірми. Однак фірма може використовувати певні ресурси, які належать їй самій. Концепція економічних витрат визначає, що незалежно від того, чи є ресурс власністю підприємства, чи найманий ним, незалежно від способу використання цього ресурсу він пов’язаний із певними витратами. Витрати на власний ресурс, який фірмою використовується самостійно, являють собою внутрішні витрати. З погляду фірми, ці внутрішні витрати дорівнюють грошовим виплатам, які можуть бути одержані за ресурс, що нею використовується самостійно за найкращого з усіх можливих способів його застосування.
Припустимо, що ви власник фірми, тобто маєте у своєму розпорядженні власні ресурси: приміщення фірми, обладнання та інші речі, що є вашою власністю. Ви можете вибирати: самостійно вести справу фірми чи здати приміщення та обладнання в оренду, а грошовий капітал перетворити в позичковий капітал або акції якихось підприємств, а самому піти управляючим на іншу фірму чи виконувати якусь іншу роботу. Якщо ви виберете другий варіант, то будете одержувати ренту, позичковий відсоток або дивіденд, заробітну плату.
Якщо ж ви вирішили хазяйнувати самі, то ви ці можливості втратите. Ці втрачені можливості і є внутрішніми витратами фірми. До внутрішніх витрат фірми належать так званий нормальний прибуток. Нормальний прибуток — це та мінімальна плата, яку повинен отримувати власник фірми як винагороду за виконання підприємницьких функцій. Якщо ця мінімальна, або нормальна, винагорода не забезпечується, підприємець переорієнтує свої зусилля з даного напрямку діяльності на інший, більш привабливіший, або ж навіть відмовиться від ролі підприємця заради отримання заробітної плати. Отже, економісти вважають витратами всі платежі — зовнішні та внутрішні, включаючи в останні і нормальний прибуток, — необхідні для того, щоб залучити й утримати ресурси в межах даного напрямку діяльності. У західній економічній літературі розглядаються такі категорії, як бухгалтерський та економічний прибутки, які тісно пов’язані з економічними витратами.
Бухгалтерський прибуток являє собою загальну виручку фірми за винятком зовнішніх витрат. Економічний прибуток — це загальна виручка за винятком усіх витрат (зовнішніх і внутрішніх, включаючи в останні і нормальний прибуток підприємця).
Тому якщо економіст говорить, що фірма ледь покриває витрати, то це означає, що всі зовнішні та внутрішні витрати відшкодовуються, а підприємець отримає такий дохід, якого ледь досить, щоб утримати даного підприємця в межах даного напрямку діяльності.
Якщо сума грошових надходжень перевищує економічні витрати фірми, то будь-який залишок накопичується в руках підприємця. Цей залишок називається економічним, або чистим, прибутком.
Рис. 6.2. Економічний і бухгалтерський прибуток
Економічний прибуток не входить у витрати, оскільки це дохід, який перевищує величину нормального прибутку, необхідного для збереження зацікавленості підприємця в даному напрямку діяльності.
Короткостроковий період — це такий період часу, протягом якого підприємство не може змінити виробничі потужності. Це означає, що в короткостроковому періоді виробничі потужності підприємства фіксовані, вони залишаються незмінними. У той же час обсяг виробництва в короткостроковому періоді може бути змінено шляхом застосування більшої чи меншої кількості живої праці, сировини та інших ресурсів. Існуючі виробничі потужності в межах короткострокового періоду можуть бути використані більш інтенсивно, що приведе до збільшення обсягів продукції.
Протягом короткострокового періоду фірма може змінити обсяги виробництва шляхом поєднання зміни кількості ресурсів з фіксованими потужностями. У зв’язку з цим постає питання: як змінюватиметься обсяг виробництва в міру того, як все більша й більша кількість змінних ресурсів приєднуватиметься до фіксованих ресурсів.
У найзагальнішій формі відповідь на це питання дає закон спадної віддачі, або закон спадної продуктивності. Він стверджує, що, починаючи з певного моменту, послідовне приєднання одиниць змінного ресурсу (наприклад живої праці) до незмінного, фіксованого ресурсу (наприклад, капіталу чи землі) дає зменшений додатковий, чи граничний, продукт у розрахунку на кожну наступну одиницю змінного ресурсу.
З погляду діючих фірм, довгостроковий період — це період досить тривалий, щоб змінити кількість усіх зайнятих ресурсів, у тому числі й виробничі потужності. З погляду галузі, довгостроковий період включає в себе достатньо часу, щоб діючі в ній фірми змогли розформуватись і залишити галузь, а нові фірми — виникнути й вступити в галузь.
Отже, якщо короткостроковий період являє собою період фіксованих потужностей, то довгостроковий період — це період потужностей, що змінюються.
Протягом короткострокового періоду фірма може змінити обсяги виробництва шляхом поєднання зміни кількості ресурсів з фіксованими потужностями. У зв’язку з цим постає питання: як змінюватиметься обсяг виробництва в міру того, як все більша й більша кількість змінних ресурсів приєднуватиметься до фіксованих ресурсів.
У найзагальнішій формі відповідь на це питання дає закон спадної віддачі, або закон спадної продуктивності. Він стверджує, що, починаючи з певного моменту, послідовне приєднання одиниць змінного ресурсу (наприклад живої праці) до незмінного, фіксованого ресурсу (наприклад, капіталу чи землі) дає зменшений додатковий, чи граничний, продукт у розрахунку на кожну наступну одиницю змінного ресурсу.
Закон спадної продуктивності діє також і в несільськогосподарських галузях. Припустимо, що фірма виготовляє меблі і має відповідне обладнання: фрезерувальні, токарні, шліфувальні верстати, пилки тощо. Якби ця фірма найняла одного чи двох робітників, то обсяг продукції та рівень продуктивності в розрахунку на одного робітника чи на одиницю сукупних витрат був би дуже низьким. Адже цим робітникам довелось би виконувати цілу низку трудових операцій, і переваги спеціалізації не були б реалізовані.
Крім того, робочий час марно втрачався під час переходу робітника від однієї операції до іншої, а машини значну частину часу стояли б без діла. Іншими словами, фірма була б у цьому разі недоукомплектованою робітниками, а виробництво, природно, було б низькопродуктивним. Продуктивність була б низькою через надлишок капіталу порівняно з кількістю праці. Ці труднощі зникли б, якби поступово збільшувалась чисельність робітників. Обладнання при цьому використовувалося б більш повно, а робітники спеціалізувалися б на виконанні окремих операцій. У результаті були б ліквідовані втрати часу під час переходу від однієї технологічної операції до іншої. Таким чином, в міру зростання кількості робітників на недоукомплектованому підприємстві додатковий, або граничний, продукт, що створюється кожним наступний робітником, матиме тенденцію до зростання внаслідок зростання продуктивності. Однак це не може продовжуватися до нескінченності.
Подальше збільшення кількості робітників створить проблему їх надлишку. У цьому разі робітники будуть недовикористовуватися. Загальний обсяг виробництва почне зростати зменшувальними темпами, оскільки за фіксованих виробничих потужностей на кожного робітника припадатиме все менша й менша кількість обладнання в міру наймання все більшої кількості робітників. Додатковий, або граничний, продукт додаткових робітників скорочуватиметься в міру все більш інтенсивного укомплектування персоналом.
Графічно залежність між кількістю праці та загальним обсягом виробництва подано на рис. 6.3.
Рис. 6.3. Закон спадної віддачі
Передусім потрібно зазначити, що крива загального обсягу виробництва проходить три фази: спочатку вона піднімається вгору в темпі зростання; потім темп її зростання уповільнюється; і насамкінець він досягає максимальної точки і починає знижуватися. Гранична продуктивність на графіку — це кут нахилу кривої загального обсягу виробництва. Інакше кажучи, гранична продуктивність вимірює темп зниження загального обсягу виробництва, пов’язаного з кожним робітником, що приєднується. Тому ті три фази, через які проходить загальний обсяг виробництва, відображаються в динаміці граничної продуктивності. Якщо загальний обсяг виробництва збільшується зі зростаючою швидкістю, то гранична продуктивність неминуче зростає. На цьому етапі додаткові робітники роблять усе більший внесок у загальний обсяг виробництва. У подальшому, якщо обсяг виробництва зростає зі спадною швидкістю, гранична продуктивність набуває позитивного значення, але знижується. Кожен додатковий робітник робить менший внесок у загальний обсяг виробництва порівняно зі своїм попередником. Коли загальний обсяг виробництва досягне максимальної точки, гранична продуктивність дорівнюватиме нулю. А коли ж загальний обсяг виробництва починає знижуватися, то гранична продуктивність набуває від’ємного значення. Динаміка середньої продуктивності також відображає ту «дугоподібну» залежність між перемінними вкладеннями праці та обсягом виробництва, яка характерна для граничної продуктивності. На рис. 6.3 видно, що в міру приєднання все більшої кількості змінних ресурсів (праці) до незмінної кількості постійних ресурсів (землі або капіталу) обсяг виробництва спочатку зростатиме спадними темпами, потім досягне свого максимуму і почне знижуватися.
Графічно залежність між кількістю праці та загальним обсягом виробництва подано на рис. 6.3.
Рис. 6.3. Закон спадної віддачі
Передусім потрібно зазначити, що крива загального обсягу виробництва проходить три фази: спочатку вона піднімається вгору в темпі зростання; потім темп її зростання уповільнюється; і насамкінець він досягає максимальної точки і починає знижуватися. Гранична продуктивність на графіку — це кут нахилу кривої загального обсягу виробництва. Інакше кажучи, гранична продуктивність вимірює темп зниження загального обсягу виробництва, пов’язаного з кожним робітником, що приєднується. Тому ті три фази, через які проходить загальний обсяг виробництва, відображаються в динаміці граничної продуктивності. Якщо загальний обсяг виробництва збільшується зі зростаючою швидкістю, то гранична продуктивність неминуче зростає. На цьому етапі додаткові робітники роблять усе більший внесок у загальний обсяг виробництва. У подальшому, якщо обсяг виробництва зростає зі спадною швидкістю, гранична продуктивність набуває позитивного значення, але знижується. Кожен додатковий робітник робить менший внесок у загальний обсяг виробництва порівняно зі своїм попередником. Коли загальний обсяг виробництва досягне максимальної точки, гранична продуктивність дорівнюватиме нулю. А коли ж загальний обсяг виробництва починає знижуватися, то гранична продуктивність набуває від’ємного значення. Динаміка середньої продуктивності також відображає ту «дугоподібну» залежність між перемінними вкладеннями праці та обсягом виробництва, яка характерна для граничної продуктивності. На рис. 6.3 видно, що в міру приєднання все більшої кількості змінних ресурсів (праці) до незмінної кількості постійних ресурсів (землі або капіталу) обсяг виробництва спочатку зростатиме спадними темпами, потім досягне свого максимуму і почне знижуватися.
Залежність граничної та середньої продуктивності графічно зображено на рис. 6.4.
Рис. 6.4. Графік граничної та середньої продуктивності
На рис.6.4 видно, що там, де гранична продуктивність перевищує середню, остання зростає. А скрізь, де гранична продуктивність менше середньої, середня продуктивність знижується. Звідси випливає, що крива граничної продуктивності перетинає криву середньої продуктивності саме в тій точці, в якій остання досягає максимуму. Таке співвідношення математично неминуче. Адже якщо до суми додати число, яке перевищує середню зі складових її величин, то ця середня збільшиться. Якщо число додане до суми величин, менше їх середньої величини, то ця середня обов’язково знизиться.
Середній рівень ряду величин зростає лише за умови, що виграш від застосування додаткової (граничної) одиниці ресурсу виявляється більше середнього з усіх попередніх виграшів. Якщо ж додана величина виявиться меншою «поточної середньої», то середня в результаті цього потягне вниз.
У нашому прикладі середня продуктивність зростатиме доти, доки величина продукту, добавленого додатковим робітником до загального обсягу виробництва, перевищить величину «середнього продукту», або середню продуктивність раніше найнятих робітників. І навпаки, додатковий робітник сприятиме зниженню середнього продукту, або продуктивності, якщо величина, добавлена ним до загального обсягу виробництва, менше величини «середнього продукту».
Точка Р показує, з якого моменту підприємець втрачає інтерес до збільшення кількості робітників.
Постійні, змінні та загальні витрати. Як уже зазначалося, протягом короткострокового періоду часу деякі ресурси, пов’язані з технічним обладнанням підприємства, залишаються незмінними. Кількість інших ресурсів може змінюватись. Звідси випливає, що в короткостроковому періоді різні види витрат можуть бути віднесені або до постійних, або до змінних.
Постійні витрати. Постійними називаються такі витрати, величина яких не змінюється залежно від зміни обсягів виробництва. Постійні витрати пов’язані із самим існуванням виробничого обладнання фірми, тому й мають бути оплачені, навіть якщо фірма нічого не виробляє. До постійних витрат, як правило, відносяться оплата зобов’язань за облігаційними позичками, рентні платежі, частина відрахувань на амортизацію будинків та обладнання, строкові внески, а також плата вищому управлінському персоналу.
Постійні, змінні та загальні витрати. Як уже зазначалося, протягом короткострокового періоду часу деякі ресурси, пов’язані з технічним обладнанням підприємства, залишаються незмінними. Кількість інших ресурсів може змінюватись. Звідси випливає, що в короткостроковому періоді різні види витрат можуть бути віднесені або до постійних, або до змінних.
Змінні витрати. Змінними називаються такі витрати, величина яких змінюється залежно від зміни обсягів виробництва. До них відносять витрати на сировину, паливо, енергію, транспортні послуги, більшість трудових ресурсів тощо.
приріст суми змінних витрат, пов’язаний зі збільшенням обсягу виробництва на одну одиницю, не є постійним. На початку процесу збільшення виробництва змінні витрати будуть якийсь час зростати зменшувальними (спадними) темпами, і так триватиме до четвертої одиниці продукції, що виготовляється. Потім змінні витрати почнуть збільшуватися зростаючими темпами в розрахунку на кожну наступну одиницю продукції. Така поведінка змінних витрат зумовлена законом спадної віддачі. Збільшення граничного продукту протягом певного часу буде спричинювати все менший і менший приріст змінних ресурсів для виробництва кожної додаткової одиниці продукції. А оскільки всі одиниці змінних ресурсів купуються за однією й тією ж ціною, то це означає, що сума змінних витрат збільшуватиметься спадними темпами. Але як тільки гранична продуктивність почне знижуватися відповідно до закону спадної віддачі, та все більшу й більшу кількість додаткових змінних ресурсів доведеться використовувати для виробництва кожної наступної одиниці продукції.
Постійні, змінні та загальні витрати. Як уже зазначалося, протягом короткострокового періоду часу деякі ресурси, пов’язані з технічним обладнанням підприємства, залишаються незмінними. Кількість інших ресурсів може змінюватись. Звідси випливає, що в короткостроковому періоді різні види витрат можуть бути віднесені або до постійних, або до змінних.
Постійні витрати. Постійними називаються такі витрати, величина яких не змінюється залежно від зміни обсягів виробництва. Постійні витрати пов’язані із самим існуванням виробничого обладнання фірми, тому й мають бути оплачені, навіть якщо фірма нічого не виробляє. До постійних витрат, як правило, відносяться оплата зобов’язань за облігаційними позичками, рентні платежі, частина відрахувань на амортизацію будинків та обладнання, строкові внески, а також плата вищому управлінському персоналу.
Змінні витрати. Змінними називаються такі витрати, величина яких змінюється залежно від зміни обсягів виробництва. До них відносять витрати на сировину, паливо, енергію, транспортні послуги, більшість трудових ресурсів тощо.
Загальна сума витрат — це сума постійних та змінних витрат за кожного даного обсягу виробництва. У табл. 6.2 вона показана у стовпці 4. За нульового обсягу виробництва загальна сума витрат дорівнює сумі постійних витрат фірми. Потім в процесі виробництва кожної додаткової одиниці продукції — з першої по десяту — загальна сума витрат змінюється на ту саму величину, що й сума змінних витрат.
Рис. 6.5. Загальні витрати як сума постійних та змінних витрат
Середні витрати, або витрати в розрахунку на одиницю продукції. Звичайно, що для виробників зовсім не байдужа загальна сума їх витрат, однак вони не менше турбуються і про середні витрати, тобто витрати в розрахунку на одиницю продукції.
Так, наприклад, показники середніх витрат, як правило, використовуються для порівняння з ціною на одиницю продукції. Середні постійні, середні змінні та середні загальні витрати показані у стовпцях 5, 6 і 7 табл. 6.2.
Рис. 6.6. Криві середніх витрат
Із цього графіка видно, що середні загальні витрати (АТС) являють собою суму середніх змінних витрат (AVC) і середніх постійних витрат (AFC).
AFC знижується в міру того, як дана сума постійних витрат розподіляється на все більшу кількість одиниць продукції. AVC спочатку падають завдяки зростаючій граничній продуктивності, а потім починають зростати внаслідок спадної продуктивності.
1. Середні постійні витрати (AFC) визначаються шляхом ділення сумарних постійних витрат (ТFС) на відповідну кількість виготовленої продукції (Q), тобто
Оскільки сума постійних витрат незалежна від обсягів виробництва, AFC будуть падати в міру зростання обсягів продукції. Зі збільшенням обсягів виробництва сума постійних витрат, яка дорівнює 100 дол., розподіляється на все більшу кількість продукції. Якщо б вироблялася всього одна одиниця продукції, то сума постійних витрат і AFC дорівнювала 100 дол. Але у разі виробництва двох одиниць сума постійних витрат у 100 дол. дала б 50 дол. постійних витрат у розрахунку на одиницю продукції; потім 33,3 дол. за розподілу 100 дол. на 3 одиниці продукції; 25 дол. у разі виробництва 4 одиниць продукції і т. д.
Це і є те, що адміністрація у сфері бізнесу називає «розподіленням накладних витрат».
На рис. 6.6 ми бачимо, що крива AFC безперервно знижується в міру зростання обсягів виробництва.
2. Середні змінні витрати (AVC) визначаються шляхом ділення сумарних змінних витрат (ТVC) на відповідну кількість виробленої продукції (Q).
AVC спочатку падають, досягають свого мінімуму, а потім починають зростати. На графіку це подано у формі дугоподібної кривої AVC, яку показана на рис. 6.6.
Оскільки сума змінних витрат підпорядкована закону спадної продуктивності, то це повинно вплинути на показники середніх змінних витрат, розрахованих на основі цих сум. На стадії зростаючої віддачі все менше додаткових змінних ресурсів потрібно для виробництва кожної із перших чотирьох одиниць продукції. У результаті змінні витрати в розрахунку на одиницю продукції знижуватимуться. Коли вироблятиметься п’ята одиниця продукції, AVC досягнуть свого мінімуму, а потім почнуть зростати, оскільки убування віддачі зумовить необхідність використання все більшої і більшої кількості змінних ресурсів для виробництва кожної додаткової одиниці продукції. Таким чином, за малого обсягу виробництва виробничий процес буде відносно неефективним та дорогим, оскільки обладнання, яким розпоряджається фірма, буде незавантаженим. Недостатня кількість змінних ресурсів комбінуватиметься з обладнанням фірми, і виробництво буде неефективним, а змінні витрати в розрахунку на одиницю продукції будуть відносно високими. Однак в міру розширення виробництва більш високий рівень спеціалізації робітників і більш повне використання капітального обладнання фірми забезпечать підвищення продуктивності. У результаті змінні витрати в розрахунку на одиницю продукції знижуватимуться. Внаслідок застосування все більшої кількості змінних ресурсів кінець кінцем настане такий момент, коли закон спадної віддачі вступає в дію.
З цього моменту капітальне обладнання фірми почне використовуватись настільки інтенсивно, що кожна додаткова одиниця змінних ресурсів буде збільшувати обсяг виробництва на меншу величину, ніж попередня.
Отже, AVC почнуть зростати.
Звернувшись знову до табл. 6.1 ми можемо переконатись у дугоподібності кривої AVC. Припустимо, що ціна праці становить, скажімо, 10 дол. за одиницю. Розділивши 10 дол. (ціну одного робітника) на величину «середнього продукту» (продуктивність одного робітника), ми отримаємо витрати на одиницю продукції. Оскільки ми виходили із того, що праця є єдиним змінним ресурсом, то трудові витрати на одиницю продукції рівнозначні змінним витратам у розрахунку на одинцю продукції. Коли на початку розширення виробничого процесу величина «середнього продукту» мала, AVC високі. У міру збільшення чисельності робітників «середній продукт» зростає, що веде до зниження AVC.
У момент, коли середній продукт досягає свого максимального значення, AVC будуть мінімальними.
Потім, оскільки все більше робітників залучатиметься до виробництва, величина «середнього продукту» знижуватиметься, а AVC зростатиме.
3. Середні загальні витрати (АТС) можна розрахувати шляхом ділення суми загальних витрат на кількість виробленої продукції (Q) або ж шляхом складання AFC та AVC для кожного із десяти можливих обсягів виробництва. Тобто
Результати цих розрахунків подано в стовпці 7 табл. 6.2. На рис. 6.6 криву АТС одержано шляхом складання по вертикалі AFC та AVC. Ось чому різниця у висоті кривих ATC та AVC залежить від величини AFC за кожного обсягу виробництва.
1. Середні постійні витрати (AFC) визначаються шляхом ділення сумарних постійних витрат (ТFС) на відповідну кількість виготовленої продукції (Q), тобто
Оскільки сума постійних витрат незалежна від обсягів виробництва, AFC будуть падати в міру зростання обсягів продукції. Зі збільшенням обсягів виробництва сума постійних витрат, яка дорівнює 100 дол., розподіляється на все більшу кількість продукції. Якщо б вироблялася всього одна одиниця продукції, то сума постійних витрат і AFC дорівнювала 100 дол. Але у разі виробництва двох одиниць сума постійних витрат у 100 дол. дала б 50 дол. постійних витрат у розрахунку на одиницю продукції; потім 33,3 дол. за розподілу 100 дол. на 3 одиниці продукції; 25 дол. у разі виробництва 4 одиниць продукції і т. д.
Це і є те, що адміністрація у сфері бізнесу називає «розподіленням накладних витрат».
На рис. 6.6 ми бачимо, що крива AFC безперервно знижується в міру зростання обсягів виробництва.
2. Середні змінні витрати (AVC) визначаються шляхом ділення сумарних змінних витрат (ТVC) на відповідну кількість виробленої продукції (Q).
AVC спочатку падають, досягають свого мінімуму, а потім починають зростати. На графіку це подано у формі дугоподібної кривої AVC, яку показана на рис. 6.6.
Оскільки сума змінних витрат підпорядкована закону спадної продуктивності, то це повинно вплинути на показники середніх змінних витрат, розрахованих на основі цих сум. На стадії зростаючої віддачі все менше додаткових змінних ресурсів потрібно для виробництва кожної із перших чотирьох одиниць продукції. У результаті змінні витрати в розрахунку на одиницю продукції знижуватимуться. Коли вироблятиметься п’ята одиниця продукції, AVC досягнуть свого мінімуму, а потім почнуть зростати, оскільки убування віддачі зумовить необхідність використання все більшої і більшої кількості змінних ресурсів для виробництва кожної додаткової одиниці продукції. Таким чином, за малого обсягу виробництва виробничий процес буде відносно неефективним та дорогим, оскільки обладнання, яким розпоряджається фірма, буде незавантаженим. Недостатня кількість змінних ресурсів комбінуватиметься з обладнанням фірми, і виробництво буде неефективним, а змінні витрати в розрахунку на одиницю продукції будуть відносно високими. Однак в міру розширення виробництва більш високий рівень спеціалізації робітників і більш повне використання капітального обладнання фірми забезпечать підвищення продуктивності. У результаті змінні витрати в розрахунку на одиницю продукції знижуватимуться. Внаслідок застосування все більшої кількості змінних ресурсів кінець кінцем настане такий момент, коли закон спадної віддачі вступає в дію.
З цього моменту капітальне обладнання фірми почне використовуватись настільки інтенсивно, що кожна додаткова одиниця змінних ресурсів буде збільшувати обсяг виробництва на меншу величину, ніж попередня.
Отже, AVC почнуть зростати.
Звернувшись знову до табл. 6.1 ми можемо переконатись у дугоподібності кривої AVC. Припустимо, що ціна праці становить, скажімо, 10 дол. за одиницю. Розділивши 10 дол. (ціну одного робітника) на величину «середнього продукту» (продуктивність одного робітника), ми отримаємо витрати на одиницю продукції. Оскільки ми виходили із того, що праця є єдиним змінним ресурсом, то трудові витрати на одиницю продукції рівнозначні змінним витратам у розрахунку на одинцю продукції. Коли на початку розширення виробничого процесу величина «середнього продукту» мала, AVC високі. У міру збільшення чисельності робітників «середній продукт» зростає, що веде до зниження AVC.
У момент, коли середній продукт досягає свого максимального значення, AVC будуть мінімальними.
Потім, оскільки все більше робітників залучатиметься до виробництва, величина «середнього продукту» знижуватиметься, а AVC зростатиме.
3. Середні загальні витрати (АТС) можна розрахувати шляхом ділення суми загальних витрат на кількість виробленої продукції (Q) або ж шляхом складання AFC та AVC для кожного із десяти можливих обсягів виробництва. Тобто
Результати цих розрахунків подано в стовпці 7 табл. 6.2. На рис. 6.6 криву АТС одержано шляхом складання по вертикалі AFC та AVC. Ось чому різниця у висоті кривих ATC та AVC залежить від величини AFC за кожного обсягу виробництва.
Граничні витрати. Граничними витратами (МС) називаються додаткові витрати, що пов’язані з виробництвом ще однієї одиниці продукції. МС можна визначити для кожної одиниці продукції, врахувавши ту зміну суми витрат, яка є результатом виробництва цієї одиниці.
Оскільки в нашому прикладі «змінення в Q» завжди дорівнює одиниці, та ми визначили МС як витрати на виробництво ще однієї одиниці продукції.
Із табл. 6.2 видно, що виробництво першої одиниці продукції збільшує суму загальних витрат зі 100 дол. до 190. Тому додаткові, або граничні, витрати виробництва цієї першої одиниці продукції становлять 90 дол. Граничні витрати виробництва другої одиниці продукції становлять 80 дол. (270 дол. – 190 дол.); МС виробництва третьої одиниці дорівнюють 70 дол. (340 дол. –
270 дол.) і т. д.
МС виробництва кожної із 10 одиниць продукції подано у стовпці 8 табл. 6.2. МС можна підрахувати, виходячи із показників суми змінних витрат (стовпець 3).
Адже вся різниця між сумою загальних та сумою змінних витрат являє собою фіксовану величину постійних витрат (100 дол.). Отже, зміна суми загальних витрат завжди дорівнює зміні суми змінних витрат для кожної додаткової одиниці продукції.
Концепція граничних витрат має стратегічне значення, оскільки дозволяє визначати ті витрати, величину яких фірма може контролювати найбільш безпосередньо. Точніше кажучи, МС показують витрати, які фірма має зробити у разі виробництва додаткової одиниці продукції, і одночасно — витрати, які можуть бути «зекономлені» у разі скорочення обсягів виробництва на цю останню одиницю продукції. Принагідно зазначимо, що середні витрати не несуть такої інформації.
Уявімо, наприклад, що керівництво фірми проявляє нерішучість відносно того, виробляти фірмі три або чотири одиниці продукції. Табл. 6.2 показує, що за умови виробництва 4 одиниць продукції АТС дорівнюють 100 дол., але це зовсім не означає, що фірма збільшить свої витрати на 100 дол. у разі виробництва або, навпаки, «зекономить» 100 дол., відмовившись від виробництва четвертої одиниці. Насправді пов’язана з цим виробництвом зміна витрат становитиме тільки 60 дол., як це видно із даних, наведених у стовпці 8 табл. 6.2. Рішення, що приймаються відносно обсягів виробництва, мають граничний характер, тобто вирішується питання про те, виробляти фірмі продукції на декілька одиниць більше чи на декілька одиниць менше. Граничні витрати відображають зміну у витратах, яку спричинить збільшення чи зменшення виробництва на одну одиницю. Порівняння граничних витрат з граничною виручкою, яка являє собою зміну виручки, пов’язане зі збільшенням чи зменшенням обсягів виробництва на одну одиницю і дозволяє фірмі з’ясувати прибутковість тієї чи іншої зміни масштабів виробництва.
Рис. 6.7. Залежність граничних витрат від середніх
загальних та середніх змінних витрат
На рис. 6.7 зображено графік граничних витрат. Із цього графіка видно, що крива граничних витрат круто опускається вниз, досягає свого мінімуму, а потім досить круто йде вгору. Це підтверджує той факт, що змінні витрати, отже, і загальні витрати спочатку зростають убуваючими, а потім зростаючими темпами (див.: рис. 6.5; стовпці 3 і 4 табл. 6.2).
Необхідно також зауважити, що крива граничних витрат перетинає криві AVC і ATC саме в точках їх мінімального зниження. Вище вже вказувалося, що таке співвідношення між граничними та середніми величинами є з погляду математики неминучим. Тому ця неминучість притаманна й витратам. Якщо величина, додана до суми витрат (граничні витрати), менша, ніж середні загальні витрати, то середні загальні витрати зменшуються. І навпаки, якщо граничні витрати перевищують АТС, то АТС збільшується. Це означає, що АТС падатимуть до тих пір, поки крива МС проходитиме нижче кривої АТС, а АТС зростатимуть там, де крива МС проходить вище кривої АТС (див. рис. 6.7). Отже, в точці перетинання, в якій МС дорівнюють АТС, АТС тільки перестали падати, але ще не почали зростати. Це і є мінімальна точка кривої АТС.
Крива граничних витрат перетинає криву середніх загальних витрат у точці мінімуму останньої. Оскільки МС можна розглядати як додаткові витрати або до суми загальних витрат, або до суми змінних витрат, то це міркування годиться і для пояснення того, чому крива МС перетинає криву AVC у точці мінімуму.
Однак подібної залежності не існує між кривою МС і кривою AFC, оскільки ці дві криві не зв’язані одна з одною: показник граничних витрат відображає тільки ті зміни витрат, які спричиняються коливаннями в обсягах виробництва, тоді як постійні витрати, як ми знаємо, не залежать від обсягів виробництва.
Переміщення кривих витрат. Переміщення кривих витрат відбувається під впливом зміни цін на ресурси або зміни в технології виробництва. Наприклад, якби постійні витрати були вищими, ніж це припускалося в табл. 6.2, — дорівнювали, скажімо,
200 дол. замість 100 дол., — то крива AFC на рис. 6.7 перемістилася б угору. Крива АТС також розмістилася б вище на графіку, оскільки AFC є складовою АТС. Зауважимо, що розташування кривих AVC та МС залишилося б незмінним, оскільки воно залежить від цін на змінні, а не постійні ресурси. Тому, якби зросла ціна на працю (заробітна плата) або на інші змінні ресурси, вгору б змістилися б і криві AVC, АТС та МС, тоді як крива AFC залишилася б на тому самому місці. Падіння цін на постійні або змінні ресурси призвело б до переміщення кривих витрат у протилежному напрямку. У разі застосування більш ефективної технології виробництва зросла б ефективність використання всіх ресурсів. У результаті знизилися б усі показники витрат, що подано в табл. 6.2.
Наприклад, якщо праця є єдиним змінним ресурсом, заробітна плата дорівнює 10 дол./год, а середня продуктивність праці — 10 одиницям продукції, то AVC становитимуть 1 дол. Але якщо внаслідок удосконалення технології виробництва середня продуктивність зросте до 20 одиниць, то AVC знизиться до 0,5 дол.
. Граничні витрати відображають зміну у витратах, яку спричинить збільшення чи зменшення виробництва на одну одиницю. Порівняння граничних витрат з граничною виручкою, яка являє собою зміну виручки, пов’язане зі збільшенням чи зменшенням обсягів виробництва на одну одиницю і дозволяє фірмі з’ясувати прибутковість тієї чи іншої зміни масштабів виробництва.
Рис. 6.7. Залежність граничних витрат від середніх
загальних та середніх змінних витрат
На рис. 6.7 зображено графік граничних витрат. Із цього графіка видно, що крива граничних витрат круто опускається вниз, досягає свого мінімуму, а потім досить круто йде вгору. Це підтверджує той факт, що змінні витрати, отже, і загальні витрати спочатку зростають убуваючими, а потім зростаючими темпами (див.: рис. 6.5; стовпці 3 і 4 табл. 6.2).
Необхідно також зауважити, що крива граничних витрат перетинає криві AVC і ATC саме в точках їх мінімального зниження. Вище вже вказувалося, що таке співвідношення між граничними та середніми величинами є з погляду математики неминучим. Тому ця неминучість притаманна й витратам. Якщо величина, додана до суми витрат (граничні витрати), менша, ніж середні загальні витрати, то середні загальні витрати зменшуються. І навпаки, якщо граничні витрати перевищують АТС, то АТС збільшується. Це означає, що АТС падатимуть до тих пір, поки крива МС проходитиме нижче кривої АТС, а АТС зростатимуть там, де крива МС проходить вище кривої АТС (див. рис. 6.7). Отже, в точці перетинання, в якій МС дорівнюють АТС, АТС тільки перестали падати, але ще не почали зростати. Це і є мінімальна точка кривої АТС.
Крива граничних витрат перетинає криву середніх загальних витрат у точці мінімуму останньої. Оскільки МС можна розглядати як додаткові витрати або до суми загальних витрат, або до суми змінних витрат, то це міркування годиться і для пояснення того, чому крива МС перетинає криву AVC у точці мінімуму.
Однак подібної залежності не існує між кривою МС і кривою AFC, оскільки ці дві криві не зв’язані одна з одною: показник граничних витрат відображає тільки ті зміни витрат, які спричиняються коливаннями в обсягах виробництва, тоді як постійні витрати, як ми знаємо, не залежать від обсягів виробництва.
Переміщення кривих витрат. Переміщення кривих витрат відбувається під впливом зміни цін на ресурси або зміни в технології виробництва. Наприклад, якби постійні витрати були вищими, ніж це припускалося в табл. 6.2, — дорівнювали, скажімо,
200 дол. замість 100 дол., — то крива AFC на рис. 6.7 перемістилася б угору. Крива АТС також розмістилася б вище на графіку, оскільки AFC є складовою АТС. Зауважимо, що розташування кривих AVC та МС залишилося б незмінним, оскільки воно залежить від цін на змінні, а не постійні ресурси. Тому, якби зросла ціна на працю (заробітна плата) або на інші змінні ресурси, вгору б змістилися б і криві AVC, АТС та МС, тоді як крива AFC залишилася б на тому самому місці. Падіння цін на постійні або змінні ресурси призвело б до переміщення кривих витрат у протилежному напрямку. У разі застосування більш ефективної технології виробництва зросла б ефективність використання всіх ресурсів. У результаті знизилися б усі показники витрат, що подано в табл. 6.2.
Наприклад, якщо праця є єдиним змінним ресурсом, заробітна плата дорівнює 10 дол./год, а середня продуктивність праці — 10 одиницям продукції, то AVC становитимуть 1 дол. Але якщо внаслідок удосконалення технології виробництва середня продуктивність зросте до 20 одиниць, то AVC знизиться до 0,5 дол.
Граничні витрати та гранична продуктивність. Форма кривої граничних витрат є відображенням і наслідком закону спадної віддачі. Співвідношення між величиною граничної продуктивності та величиною граничних витрат можна спостерігати на основі даних табл. 6.1. Якщо припустити, що кожна наступна одиниця змінного ресурсу (праці) купується за однією й тією ж ціною, то граничні витрати на виробництво кожної додаткової одиниці продукції знижуватимуться, поки гранична продуктивність кожного додаткового робітника збільшуватиметься. Це відбувається тому, що граничні витрати являють собою фактично незмінну ціну, або витрати на оплату додаткового робітника, поділені на його граничну продуктивність.
Наприклад, аналізуючи дані табл. 6.1, припустимо, що кожного робітника можна найняти за 10 дол. Оскільки гранична продуктивність першого робітника дорівнює 10 дол., а оплата цього робітника збільшує витрати фірми на 10 дол., то граничні витрати виробництва кожної із цих 10 додаткових одиниць продукції становитимуть 1 дол. (10 дол. / 10).
Рис. 6.8. Взаємозв’язок між кривими продуктивності та витрат
Наймання другого робітника також підвищує витрати фірми на 10 дол., але гранична продуктивність дорівнюватиме 15 одиницям продукції. Отже, граничні витрати кожної із цих 15 додаткових одиниць продукції становитимуть 0,67 дол. (10 /15). Таким чином, поки гранична продуктивність зростатиме, гра-
ничні витрати знижуватимуться. Однак як тільки починає діяти закон спадної віддачі (у нашому випадку — починаючи з третього робітника), граничні витрати почнуть зростати.
Так, у випадку з трьома робітниками граничні витрати дорівнюватимуть 0,83 дол. (10 дол. : 12); з чотирма робітниками — 1 дол., з п’ятьма — 1,25 дол. і т. д.
Отже, залежність між граничною продуктивністю та граничними витратами така: за даного рівня цін (витрат) на змінні ресурси зростаюча віддача (тобто збільшення граничної продуктивності) виражатиметься в падінні граничних витрат, а спадна віддача (тобто падіння граничної продуктивності) — у зростанні граничних витрат.
На рис. 6.8 видно, що криві граничних витрат (МС) і середніх змінних витрат (АТС) являють собою дзеркальне відображення кривих граничної продуктивності (МР) і середньої продуктивності (АР) відповідно. З цього графіка видно також, що зі зростанням граничної продуктивності граничні витрати обов’язково знижуються. У момент, коли гранична продуктивність досягає максимального значення, граничні витрати мінімальні. Падіння ж граничної продуктивності супроводжується зростанням граничних витрат. Аналогічний взаємозв’язок існує між середньою продуктивністю (АР) і середніми змінними витратами (AVC).
Зміна масштабів виробництва та витрат. Протягом довгострокового періоду часу всі бажані зміни в структурі ресурсів можуть бути здійснені як галуззю, так і окремими її фірмами. Фірма може змінити масштаби своїх виробничих потужностей; вона може встановити додаткове обладнання або залишити у своєму володінні меншу кількість обладнання, ніж передбачалося в табл. 6.2.
Галузь у цілому також може змінити свої масштаби: довгостроковий період є достатнім для того, щоб нові фірми змогли вступити в галузь, а існуючі — залишити її.
У довгостроковому періоді, як відомо, всі ресурси, отже, й усі витрати є змінними.
Уявімо, що невелике підприємство обробної промисловості спочатку розгорнуло мінімальні виробничі потужності, а потім завдяки успішній економічній діяльності, все більше розширювалося. Що ж відбуватиметься із середніми загальними витратами в процесі розширення підприємства?
Спочатку якийсь час розширення виробничих умов супроводжуватиметься зниженням середніх загальних витрат. Однак кінець кінцем уведення в дію все більших потужностей приведе до зростання АТС.
Рис. 6.9. Крива довгострокових середніх витрат:
п’ять можливих розмірів підприємства
На рис. 6.9 проілюстрована закономірність для п’яти різних розмірів підприємства. Крива АТС-1 показує динаміку середніх загальних витрат для найменшого із п’яти підприємств. Крива АТС-5 — для найбільшого. Співвідношення між цими п’ятьма кривими точно відповідає викладеному вище правилу.
Будівництво все більших підприємств вестиме до зниження середніх загальних витрат на виробництво одиниці продукції аж до досягнення розмірів третього підприємства. Однак за цією межею розширення виробничих потужностей означатиме підвищення мінімального рівня середніх загальних витрат, тобто зниження продуктивності.
Принципове значення мають перпендикулярні лінії до горизонтальної осі. Вони показують ті обсяги виробництва, за яких фірмі потрібно змінити розмір підприємства, щоб забезпечити собі найменші витрати на виробництво одиниці продукції, що означає забезпечення найвищого рівня продуктивності.
На рис. 6.9 видно, що за будь-якого обсягу виробництва, меншого за 20 одиниць, максимальні витрати виробництва досягаються на першому підприємстві. Однак якщо обсяг продаж фірми перевищує 20 одиниць, але менше 30 одиниць, вона зможе досягти більш низьких витрат виробництва, тобто досягти більш високого рівня продуктивності збудувавши друге підприємство більших розмірів. Незважаючи на те, що в даному разі суми загальних витрат збільшаться, витрати виробництва одиниці продукції будуть нижчими, а рівень продуктивності, природно, буде вищим, ніж на першому підприємстві.
За будь-яких обсягів виробництва в проміжку від 30 до 50 одиниць найменші витрати виробництва продукції забезпечить підприємство 3.
За обсягу виробництва від 50 до 60 одиниць продукції для досягнення найвищого рівня продуктивності потрібно будувати підприємство 4. А за обсягу виробництва, який перевищує 60 одиниць, для досягнення тієї ж мети потрібно збудувати підприємство 5.
Спостерігаючи за цими змінами, можна сказати, що крива довгострокових АТС для окремої фірми складається із частин кривих короткострокових АТС відповідно до різних розмірів підприємств, які можуть бути збудовані.
Отже, зі сказаного випливає: кожна точка кривої довгострокових середніх загальних витрат (АТС) показує найменші витрати виробництва одиниці продукції (найвищий рівень продуктивності), за яких може бути забезпечений будь-який обсяг виробництва, якщо фірма мала у своєму розпорядженні досить часу для здійснення всіх необхідних змін у розмірах підприємства.
Криву довгострокових АТС фірми називають ще кривою вибору, або плановою кривою фірми.
Із практики відомо, що фактично в багатьох галузях кількість можливих розмірів підприємства абсолютно не обмежена. А це означає, що найменші зміни в обсязі продукції (в обсязі продажів) з часом підштовхують керівництво підприємства до необхідності зміни його розмірів.
Графічно це відображається в нескінченній кількості кривих короткострокових АТС (рис. 6.10).
Рис. 6.10. Крива довгострокових середніх витрат
Найменші середні загальні витрати за всіх можливих обсягів виробництва показано у вигляді кривої довгострокових АТС.
Ця крива проходить по дотичній до нескінченного числа короткострових АТС, а не складається із суми їх частин, як це було показано на рис. 6.9. Потрібно також звернути увагу на те, що за винятком мінімальної точки кривої довгострокових АТС, криві короткострокових АТС дотикаються кривої довгострокових АТС не в своїх мінімальних точках. Поки крива догострокових АТС знижується, точки дотику розміщені лівіше мінімальних точок короткострокових АТС. І навпаки, коли крива довгострокових АТС починає підвищуватися, точки дотику знаходяться правіше мінімальних точок кривих короткострокових АТС.
Позитивний ефект масштабу. Позитивний ефект масштабу (ефект масового виробництва, або економія, зумовлена зростанням масштабів виробництва) виявляється в тому, що в міру зростання розмірів підприємства ціла низка чинників починає діяти в напрямку зниження середніх витрат виробництва, що означає зростання продуктивності, і крива довгострокових АТС у цьому разі приймає низхідну форму, що відображено на рис. 6.11а.
1. Спеціалізація праці. Підвищення рівня спеціалізації праці стає можливим в міру зростання розмірів підприємства.
Додаткове наймання, наприклад, робітників означає, що завдання між ними можуть бути поділені за принципом більшої однаковості в технологічному та операційному плані. Отже, замість того, щоб виконувати п’ять чи шість різних технологічних операцій у процесі виробництва, кожен робітник може отримати завдання, яке передбачає виконання двох, а то й одної технологічної операції.
Впродовж робочого дня робітник може бути зайнятий виконанням саме цієї однієї технологічної операції, яка найоптимальніше відповідає його кваліфікації.
На дрібних підприємствах кваліфіковані робітники нерідко витрачають до половини свого робочого часу на виконання завдань, які не вимагають ніякої кваліфікації. Це призводить до підвищення витрат виробництва, отже, й до зниження продуктивності. Поділ трудових операцій дозволяє робітникам набувати особливо багатого досвіду у виконанні конкретних завдань, які закріплені за ними.
«Майстер на всі руки», обтяжений п’ятьма чи шістьма різними завданнями, навряд чи зможе стати однаково досвідченим із кожного із них. Отримавши можливість зосередитись на виконанні одного спеціалізованого завдання, той самий робітник зможе працювати значно продуктивніше. І насамкінець, більш високий рівень спеціалізації праці виключає втрати часу на перехід робітника від одного робочого місця до іншого.
2. Спеціалізація управлінського персоналу. Більші масштаби виробництва дозволяють також краще використати працю спеціалістів з управління завдяки її більш глибокій спеціалізації. Керівник, здатний контролювати працю 20 робітників, буде використаний непродуктивно на дрібному підприємстві, яке має у своєму розпорядженні десять працівників. Виробничий персонал у цьому разі збільшений у два рази за незмінної величини витрат на утримання адміністративного апарату. До того ж дрібні фірми не спроможні використовувати працю спеціаліста-управлінця за прямим призначенням.
На дрібному підприємстві спеціаліст із проблем збуту можливо буде змушений розподіляти свій час між різними сферами управлінської діяльності, наприклад, маркетингом, управлінням трудовими та фінансовими ресурсами.
Розширення масштабів виробництва приведе до того, що спеціаліст з маркетингу зможе повністю присвятити себе контролю за збутом і розподілом продукції, тоді як для виконання інших управлінських функцій будуть залучені додатково відповідні спеціалісти. У результаті підвищиться продуктивність і знизяться витрати на виробництво одиниці продукції.
3. Ефективне використання капіталу. Дрібні фірми часто бувають неспроможними використовувати найбільш ефективно з технологічного погляду виробниче обладнання. Машини для виготовлення продукції можна придбати тільки в дуже великих і вкрай дорогих комплектах. Більше того, ефективне використання машинного обладнання вимагає виробництва великих розмірів. Отже, тільки великі виробники можуть дозволити собі придбати та ефективно експлуатувати високопродуктивне обладнання.
Наведемо приклад. В автомобілебудуванні найбільш ефективні методи виробництва передбачають використання робототехніки та найскладнішого обладнання для складальних ліній. Ефективна експлуатація цього обладнання може бути забезпечена тільки за обсягу виробництва від 200 тис. до 400 тис. автомобілів на рік. Як бачимо, дрібні виробники не спроможні не тільки придбати таке обладнання, а й високоефективно його використовувати, оскільки малі обсяги виробництва призводять до підвищення витрат на одиницю продукції.
4. Виробництво побічних продуктів. Організатори великомасштабного виробництва практично завжди мають більш широкі можливості для виробництва побічної продукції порівняно з дрібними фірмами. Велика фабрика, де пакують м’ясо, виготовляє клей, добрива, лікарські препарати і цілу низку інших продуктів із тих самих відходів, які більш дрібними виробниками були б викинуті, як непотріб.
Усі ці технологічні чинники — підвищення рівня спеціалізації праці робітників та управлінців, можливість найбільш ефективного використання обладнання та оптимальна утилізація відходів — робитимуть свій внесок у зниження витрат на виробництво одиниці продукції тих виробників, які будуть спроможні розширити масштаби своїх підприємств.
Іншими словами це можна сформулювати такі: збільшення кількості всіх залучених у виробництво ресурсів, скажімо, на 10 % приведе до більш пропорційного зростання обсягів виробництва, наприклад, на 20 %; необхідним результатом буде зниження АТС, тобто підвищення продуктивності.
Негативний ефект масштабу. Однак з плином часу розширення фірми може призвести до негативних економічних наслідків, отже, й до зростання витрат на виробництво одиниці продукції, тобто, до зниження продуктивності. Основна причина виникнення негативного масштабу пов’язана з певними управлінськими труднощами, що виникають при намаганні ефективно контролювати й координувати діяльність фірми, яка перетворилася у великомасштабного виробника. На невеликому підприємстві один-єдиний старший адміністратор може особисто приймати всі найважливіші рішення, які стосуються функціонування підприємства. Завдяки невеликим розмірам фірми цей адміністратор добре знає весь виробничий процес фірми і тому може швидко увійти в курс будь-якого напрямку діяльності фірми, легко проаналізувати інформацію, отриману від свої підлеглих, і відпрацювати чітке та ефективне рішення.
Однак ця благополучна картина змінюється в міру зростання розмірів фірми.
Поверхи управління, що розділяють адміністративний апарат і процес виробництва, стають численнішими, вище керівництво суттєво віддаляється від реального виробничого процесу на підприємстві. Для однієї людини стає неможливим зібрати, зрозуміти та опрацювати всю інформацію, необхідну для прийняття раціональних рішень у масштабах великого підприємства.
Відповідальність доводиться делегувати нескінченній кількості віце-президентів, других віце-президентів і т. д. Це розростання ієрархічного апарату управління вглиб і вшир створює проблеми обміну інформацією, координації рішень і бюрократичної тяганини, збільшує ймовірність того, що рішення, які приймаються різними ланками управління, часто вступають у протиріччя.
У результаті падає продуктивність, і середні витрати виробництва зростають. Інакше кажучи, збільшення кількості всіх ресурсів, скажімо, на 10 % призведе до зростання обсягів виробництва на 5 %. Отже, АТС збільшується. Негативний ефект масштабу ілюструється зростаючим відрізком кривої довгострокових витрат на рис. 6.11а.
Постійна віддача від зростання масштабів виробництва.
У деяких випадках різниця між обсягом виробництва, за якого вичерпується дія позитивного ефекту масштабу, та обсягом виробництва, за якого вступає в силу негативний ефект масштабу, може бути значною. Тобто на графіку буде знаходитись відрізок, відповідний постійній віддачі від зростання масштабів виробництва, протягом якого середні довгострокові витрати будуть незмінними. На рис. 6.11а це відрізок q1, q2. У його межах збільшення кількості всіх ресурсів, скажімо, на 10 % зумовлює пропорційне збільшення обсягів виробництва на ті ж 10 %. Тобто АТС і рівень продуктивності не змінюється.
Ефект масштабу враховується у виробничій практиці. Так, наприклад, організаційна структура великих фірм, як правило, проектується таким чином, щоб уникнути негативного ефекту масштабу. Скажімо, «Дженерал Моторз» серед своїх численних підрозділів створила п’ять автомобілебудівних («Шевроле», «Бьюїк», «Олдзмобіль», «Понтіак» і «Кадилак»), кожен із яких має значну автономію і конкурує з рештою підприємств.
Це було зроблено в процесі пошуку такого ступеня децентралізації, який би дозволив повністю реалізувати позитивний ефект масштабу і в той же час уникнути негативного ефекту.
Рис. 6.11. Різні типи кривих довгострокових середніх витрат
Мінімальний розмір виробництва та продуктивність. Наші міркування логічно підводять до висновку про те, що позитивний чи негативний ефект масштабу є найважливішими чинниками зростання продуктивності. Для усвідомлення цього питання доречно скористатися концепцією мінімального ефективного розміру (МЕР).
Він являє собою найменший обсяг виробництва, за якого фірма досягає максимального рівня продуктивності, мінімізуючи тим самим свої довгострокові середні витрати. На рис. 6.11а це стає можливим за обсягу виробництва, рівному 0q1. Завдяки значній довжині відрізку графіку, що відповідає постійній віддачі від зростання масштабів виробництва, ми можемо відмітити, що фірма, яка виробляє більшу кількість продукції, забезпечує собі мінімальні середні витрати, тобто забезпечує максимальний рівень продуктивності. Власне кажучи, всі фірми в межах відрізка q1 q2 досягають максимальної продуктивності.
Підкреслимо, що, якщо відрізок постійної віддачі у разі зростання масштабів виробництва буде досить великим, порівняно великі й малі фірми можуть співіснувати в одній і тій самій галузі і бути однаково життєздатними.
Це насамперед стосується фірм, функціонуючих у галузі з виробництва меблів, деревообробки, упаковки м’яса тощо.
Тепер порівняємо це із ситуацією, що зображена на рис. 6.11б, за якої позитивний ефект масштабу є більш довгостроковим, а негативний — відносно віддаленим. При цьому крива довгострокових середніх витрат знижуватиметься, а продуктивність відповідно зростати протягом значного відрізку горизонтальної осі (відповідно до все більшого зростання обсягів виробництва). Така ситуація в автомобілебудуванні, алюмінієвій, сталеплавильній та інших галузях важкої промисловості. А це означає, що за даного обсягу споживчого попиту оптимальна продуктивність буде досягнута тільки невеликою кількістю гігантів. Дрібні фірми не зможуть забезпечити мінімального ефективного розміру виробництва і стануть нежиттєздатними.
У крайній ситуації одержання всього позитивного ефекту масштабу може спричинити необхідність виходу за межі існуючого ринку і привести до утворення природної монополії. Природна монополія — це така ринкова ситуація, в умовах якої мінімізація витрат на виробництво одиниці продукції досягається за наявності однієї фірми, що виробляє даний вид продукції чи послуг.
Коли позитивний ефект масштабу невеликий, а негативний виникає дуже швидко, мінімальний розмір визначається невеликим обсягом виробництва, як показано на рисунку 6.11в. В таких галузях наявний обсяг споживчого попиту підтримуватиме існування значної кількості відносно дрібних виробників. До цієї категорії галузей потрапляють багато видів роздрібної торгівлі, а також деякі сільськогосподарські роботи. Те ж саме можна сказати і про багато галузей легкої промисловості, наприклад хлібопекарній, швейній, взуттєвій. У цих галузях зовсім дрібні фірми є високопродуктивнішими, ніж великомасштабні виробники. Зі сказаного випливає, що форма кривої довгострокових витрат, що залежить від позитивного та ефективного ефекту масштабу, може мати певне значення для структури й рівня конкурентоспроможності даної галузі.
У той же час структура галузі залежить не тільки від характерних для неї умов формування рівня витрат і продуктивності, а й від державної економічної політики, географічних кордонів ринку, рівня компетенції управлінського персоналу та багатьох інших чинників [1].
Вимірювання продуктивності має важливе значення для забезпечення оптимального управління економікою в усіх її макро- і мікрорівневих ланках.
Адже неможливо на жодному рівні економіки прийняти правильне управлінське рішення не маючи достовірної інформації щодо абсолютних та відносних показників продуктивності. Ось чому всі соціальні групи — керівники підприємств, робітники, службовці, профспілкові та урядові організації повинні чітко усвідомлювати ту обставину, що без достовірної оцінки рівня продуктивності просто неможливо забезпечити соціально-економічне зростання в будь-якій ланці економіки, у тому числі й на макрорівні.
Переважно за допомогою показників продуктивності визначають кількісні та якісні параметри економіки, її позитивного чи негативного динамізму, що значною мірою допомагає оцінити діяльність уряду в галузі соціальної та економічної політики, яка впливає на техніко-технологічний рівень виробництва, ціноутворення, систему оподаткування, індекс людського розвитку населення.
Місцева та центральна влада на основі аналізу показників продуктивності виявляє ступінь впливу різноманітних економічних причин на вирішення соціальних та демографічних проблем регіонів країни. В основі раціонального розподілу державних ресурсів знаходиться інформація про рівень і динаміку продуктивності в галузях, регіонах країни, на національному рівні. На підприємствах продуктивність вимірюється з метою визначення їх реального економічного потенціалу та визначення місця в галузі і на ринку. Вимірювання продуктивності вже само по собі стимулює удосконалення системи управління, організації праці та виробництва.
Як показує світовий досвід, сама наявність системи вимірювання продуктивності в будь-якій ланці економіки сприяє підвищенню продуктивності до 5—10 % без будь-яких організаційних змін чи капітальних вкладень.
Показники продуктивності допомагають також ставити реальні цілі та орієнтири для діагностичної діяльності, що допомагає виявити вузькі місця й перешкоди, які виникають у процесі виробничо-комерційної діяльності фірм і підприємств.
У той же час відсутність об’єктивної системи вимірювання продуктивності негативно впливає на систему соціально-трудових відносин між робітниками, менеджерами й підприємцями. Це пояснюється тією обставиною, що в таких випадках порушується соціальна справедливість при нарахуванні заробітної плати й розподілу прибутку, динаміка яких перебуває в прямій функціональній залежності від динаміки продуктивності. Показники продуктивності вкрай необхідні також для порівняння соціально-економічних результатів функціонування фірм, економіки в цілому, для міжнародних порівнянь, для виявлення додаткових чинників економічного зростання.
Міжнародне та міжгалузеве порівняння продуктивності допомагає країнам чи галузям знаходити шляхи підвищення темпів соціально-економічного зростання. Уряди, наприклад, проявляють інтерес до рівнів і темпів зміни доходу на душу населення, які потім порівнюються з цими ж показниками в інших країнах.
Під час складання плану соціально-економічного розвитку країни необхідно враховувати темпи зростання продуктивності в кожній галузі економіки. У цьому зв’язку корисно виокремити джерела, що впливають на динаміку продуктивності.
Найголовнішими елементами для аналізу й порівняння є: обсяг та структура продукції, різноманітність виробів і ступінь вертикальної інтеграції в процесах обробки; наявність сировини та її техніко-економічна характеристика, джерела її постачання; наявність і використання енергії; обсяг і структура витрат праці; стан технології, обсяги та структура капітальних вкладень, масштаби виробництва; характер і розташування ринків, вплив тарифів; оподаткування форм власності; стандарти та урядові нормативи.
Найважливішими характеристиками витрат праці є: кількість виробничих робітників і «білих комірців», відпрацьовані години, базові середні ставки погодинної заробітної плати, загальна сума компенсацій, включаючи і переробіток, структура робочої сили, тобто співвідношення кількості кваліфікованих робітників, різноробів та осіб розумової праці, їх вік, плинність кадрів. Важливість освіти й професійної підготовки робочої сили — як «синіх», так і «білих комірців» також не підлягає сумніву.
Ось чому система вимірювання продуктивності повинна бути пріоритетним напрямом управлінської діяльності керівників усіх ланок економіки та вищих посадових осіб країни. Оптимальне співвідношення між темпами зростання продуктивності та середньої заробітної плати, динамікою цін і прибутків неможливо забезпечити, абстрагуючись від аналітичних показників продуктивності.
Необхідно зауважити, що в процесі вимірювання продуктивності виникають певні проблеми, які можна поділити на дві групи: технічні, пов’язані з технікою вимірювання, та організаційні, пов’язані з організацією процесу вимірювання.
Аналітики, формуючи системи вимірювання продуктивності, як правило, стикаються із такими проблемами, як визначення алгоритмів із:
Наприклад, відомо, що підвищення якісних параметрів продукції позитивно впливає на динаміку зростання продуктивності. Отже, вимірюючи продуктивність необхідно враховувати динаміку якості товарів і послуг. Але з багатьох причин вимірювання продуктивності на основі якісно-кількісних величин практично в жодній ланці економіки не здійснюється. Деякі керівники, особливо державних організацій, нерідко плутають види діяльності із результатами. Наприклад, у разі підвищення кваліфікації працівників чи їх перепідготовки рівень продуктивності організації доцільно було б визначити не на основі кількості тих, хто закінчив навчання, а на основі кількості тих, хто знайшов роботу за новою спеціальністю.
Спеціалістам необхідно пам’ятати, що різноманітні соціально-економічні та техніко-технологічні зміни, які відбуваються у часі й просторі ускладнюють порядок вимірювання продуктивності. До таких змін передусім треба віднести:
Додаткові складнощі під час вимірювання продуктивності виникають у зв’язку з тим, що динаміка обсягів продукції не завжди перебуває в прямій залежності з динамікою витрат. Інколи непрямі витрати плутають із зайвими витратами, зумовленими недбалим виконанням спеціалістами своїх функціональних обов’язків. Так, наприклад, непрямі витрати, пов’язані із плануванням, управлінням, розробленням виробу, обслуговуванням обладнання, його ремонтом, обов’язково потрібно враховувати під час вимірювання продуктивності. У той же час витрати, пов’язані з помилковою системою обліку, неправильним розподілом непрямих витрат, надурочними роботами, не можуть бути віднесені до необхідних та виправданих витрат.
Як правило, значні помилки вникають, коли під час вимірювання продуктивності враховуються обсяги незавершеного виробництва або обсяги нереалізованої на ринку продукції.
Аби домогтися достовірного вимірювання продуктивності доцільно, на думку спеціалістів, здійснювати:
Організаційні проблеми вимірювання продуктивності. Практика свідчить, що здійснення будь-яких організаційних заходів у системі виробничо-комерційної діяльності зустрічає опір певної частини персоналу. Тому можна стверджувати, що й запровадження системи вимірювання продуктивності в будь-якій ланці економіки не буде прийняте із задоволенням усіма працівниками.
Негативне ставлення певної частини працівників до можливого запровадження системи вимірювання продуктивності, як правило, зумовлюється в першу чергу стурбованістю про те, що:
Отже, щоб успішно запровадити в практику систему вимірювання продуктивності необхідно підготувати персонал як у психологічному, так і в мотиваційному плані.
Але для цього потрібно шляхом аналізу встановити кількість працівників, які ставляться позитивно й негативно до можливого запровадження системи вимірювання продуктивності.
Модель такого аналізу може бути проілюстрована схемою (рис. 7.1) [4].
Щоб успішно запровадити систему вимірювання продуктивності в практику необхідно розробити стратегію, спрямовану на зменшення до мінімуму кількості працівників, що негативно ставляться до такого організаційного заходу. Одним із ефективних напрямів такої стратегії, як показує практика, є широке залучення як робітників, так і менеджерів до процесу вимірювання продуктивності з використанням їхнього творчого потенціалу. У подальшому, коли система вимірювання продуктивності надійно функціонуватиме, доцільно робітників залучати до планування та управління виробництвом. Особливо необхідно залучати до системи управління ту частину працівників, які з самого початку підтримували необхідність запровадження системи вимірювання продуктивності, надавати їм інформацію, яка раніше для них була закритою. У цілому колектив працівників шляхом роз’яснювальної роботи необхідно переконати у тому, що конкурентоспроможність організації, їх благополуччя значною мірою визначається саме наявністю системи вимірювання продуктивності. Таку роз’яснювальну роботу насамперед повинні здійснювати керівники та менеджери фірм.
|
|
|||
|
Аргументація сил, що виступають за запровадження системи вимірювання продуктивності |
Аргументація сил, що виступають проти запровадження системи вимірювання продуктивності |
||
|
Підвищення продуктивності, необхідне для виживання підприємства |
Вимірювання продуктивності потребує додаткових витрат |
||
|
Покращується управлінський контроль |
Робітники не зовсім розуміють необхідність вимірювання продуктивності |
||
|
З’являється можливість ранньої діагностики можливих проблем |
Виникнуть труднощі в установленні точних вимірників |
||
|
З’являється можливість інформувати керівництво про виробничі досягнення |
|||
|
Оптимізується система планування |
|||
|
Буде більш точно визначатись професійний і кваліфікаційний рівень персоналу |
|||
|
На основі результатів вимірювання продуктивності з’явиться можливість визначати підрозділи з високим, середнім і низьким рівнем віддачі. |
|||
|
Розподіл сил, продуктивність яких передбачається вимірювати |
|||
|
Аргументація сил, що виступають за запровадження системи вимірювання продуктивності |
Аргументація сил, що виступають проти запровадження системи вимірювання продуктивності |
||
|
Вище керівництво бажає цього |
Збільшуються обсяги звітності |
||
|
Буде застосовуватись посилений контроль з боку керівництва |
|||
|
Вимірювання продуктивності розкриє недоліки в роботі |
|||
|
Керівник не розуміє нашої роботи |
|||
|
Застосування системи вимірювання продуктивності не принесе нам користі |
|||
|
Це буде приводом для урізання наших доходів |
|||
|
Результати моєї роботи виміряти неможливо |
Рис. 7.1. Модель аналізу розподілу сил,
що виступають за і проти вимірювання продуктивності
Необхідно також на мікрорівні по можливості застосовувати наскрізну систему вимірювання, яка б охоплювала підприємство та всі його структурні виробничі підрозділи — процеси, виробничі дільниці, бригади, робочі місця. Міжнародний досвід показує, що система управління будь-якою ланкою економіки, яка не передбачає вимірювання продуктивності, є низькоефективною.
,
де Рх, Ру — ціна відповідно в країнах х та у; — кількість витрат відповідно в країнах х та у; — — співвідношення цін; — числовий показник загальної кількості продукції країни х в порівняно з країною у.
Кількісний індекс з окремих видів виробів:
,
де — ; igxy — середнє виважене арифметичне індексів вартісного обсягу кожного виробу базової країни.
Вимірювання продуктивності в усіх ланках економіки здійснюється на основі абсолютних і відносних показників. Абсолютні показники продуктивності визначають величину одержаного результату, що припадає на одиницю сукупних ресурсів або витрат. Відносні показники продуктивності визначаються шляхом співвідношення її абсолютних показників.
На всіх рівнях економіки залежно від поставлених цілей вимірюють як сукупну, так і часткову продуктивність:
;
.
Зазначимо, що під загальним обсягом виробництва необхідно розуміти весь обсяг виробленої та реалізованої продукції, тобто всю продукцію, яка вийшла із виробничої системи й реалізована на ринку.
Сукупна продуктивність може бути визначена за такою формулою:
,
де Pt — сукупна продуктивність; Оt — загальний обсяг виробництва; L — трудові витрати; С — капітальні витрати; R — витрати на сировину та закуплені у сторонніх постачальників напівфабрикати; Q — витрати на послуги.
Часткова продуктивність залежно від поставлених цілей може бути визначена на основі одного або кількох (але не всіх) із наведених вище видів витрат.
ВНП — це потік вироблених у ринкових цінах кінцевих товарів і послуг підприємствами даної національної належності протягом року. ВНП дорівнює сумі таких показників, як споживання, інвестиції, державна закупівля, чистий експорт і позначається такою формулою:
Q = C + I + G + TB,
де Q — ВНП; С — споживання; І — накопичення або інвестиції; G — державні закупки; ТВ — сальдо торговельного балансу (експорт — імпорт).
За натурально-речовим обсягом ВНП складається із споживчих товарів і послуг, а також засобів праці, інвентаря, зброї та інших виробів, які закуповуються державою для своїх потреб. ВНП обраховується також і за потоком доходів (або витрат), які були отримані протягом року шляхом їх додавання.
Да таких доходів слід віднести:
Ці два методи обрахування обсягу ВНП за потоком товарів і потоком доходів виключають повторний облік, і тому їх результативні величини повинні бути однаковими.
Необхідно розрізняти номінальний та реальний ВНП. Номінальний ВНП обраховується в поточних цінах. Реальний ВНП визначається з урахуванням індекса (дефлятора) цін. Дефлятор цін взагалі визначається відношенням рівня цін певного набору товарів і послуг даного року до рівня цін ідентичного або подібного набору товарів і послуг, які були виготовлені в базисному році.
У системі національних розрахунків (СНР) використовується і такий макроекономічний показник, як чистий національний продукт (ЧНП), який являє собою ВНП за винятком амортизаційних відрахувань.
На національному рівні практично в усіх країнах визначається і обсяг ВВП. Цей макропоказник від ВНП відрізняється тим, що в його обсяги включаються всі кінцеві товари й послуги, які були вироблені на території даної країни, незалежно від їх національної належності. Це означає, що до складу ВВП не входить продукт, вироблений національними підприємствами, що знаходяться на території інших країн.
Національний дохід (НД) — це дохід постачальників ресурсів виробництва — землі, капіталу, робочої сили та ін. Його величина визначається як різниця між чистим національним продуктом і сумою непрямих податків на бізнес.
Національний дохід можна визначити також як суму доходів у вигляді заробітної плати, прибутку, відсотків, ренти, отриманих протягом року.
Таким чином, рівень національної продуктивності можна визначити відношенням будь-якого макроекономічного показника (ВНП, ВВП, НД) до задіяних економічних ресурсів або сукупних витрат.
Для вимірювання часткової національної продуктивності залежно від поставлених цілей замість економічних ресурсів чи сукупних витрат можуть бути використані такі показники:
Оскільки до складу ВНП (ВВП) входять різні складові (витрати на особисте споживання, валові інвестиції, державна закупівля товарів і послуг, чистий експорт), які мають неоднакове економічне призначення й потребують певних витрат для свого виробництва, то на макрорівні доцільно в багатьох випадках вимірювати поелементну продуктивність:
Соціальна продуктивність визначається відношенням обсягу виготовлених та реалізованих споживчих товарів і послуг до витрат, спрямованих на їх виготовлення та реалізацію. Об’єктивна необхідність виокремлення соціальної продуктивності як самостійної категорії диктується тією обставиною, що тільки за умови зростання соціальної продуктивності можливе підвищення життєвого рівня населення. Адже якщо, наприклад, у разі зростання обсягів споживчих товарів і послуг витрати на їх виробництво та реалізацію зростатимуть більш високими темпами, то це означатиме падіння соціальної продуктивності, а реальні доходи населення в цьому разі зменшаться, тобто зменшиться його реальна соціальна забезпеченість. Отже, головне призначення соціальної продуктивності полягає якраз у тому, що вона повинна сприяти забезпеченню кожному громадянину країни рівень життя не ниж-че прожиткового мінімуму.
Складовою ВВП є інвестиційні товари, призначення яких — забезпечувати безперервне підвищення всіх поелементних видів продуктивності. Це може відбуватись тільки тоді, коли якісні параметри інвестиційних товарів зростають більш швидкими темпами відносно витрат, необхідних на їх виготовлення. А це означає не що інше, як зростання потенційної продуктивності інвестиційних товарів.
Отже, потенційна продуктивність якогось інвестиційного товару буде вимірюватись відношенням величини його якісних параметрів до витрат, необхідних на його виготовлення та реалізацію.
Продуктивність державних закупок товарів і послуг вимірюється відношенням їх обсягу до витрат, необхідних на їх виготовлення та реалізацію. Соціально-економічна практика потребує також визначення продуктивності як експорту, так і імпорту. Продуктивність експорту — це відношення його обсягу до витрат, пов’язаних із виробництвом та реалізацією експортних товарів і послуг.
Продуктивність імпорту — це відношення його обсягу до витрат, необхідних на його придбання.
Поелементне визначення продуктивності на макрорівні має велике значення для економічного зростання, оскільки тільки на основі її показників можна оптимізувати структуру ВВП, коли досягається його найвища віддача.
Існує чимало підходів до вимірювання та аналізу продуктивності на підприємстві. Це зумовлено тією обставиною, що до підприємства мають відношення різні групи людей (менеджери, робітники, інвестори, споживачі, профспілки). Назвемо лише декілька практичних підходів до вимірювань продуктивності на підприємстві:
Як правило, застосування того чи іншого методу вимірювання продуктивності визначається метою, яка поставлена перед підприємством.
Існує три найбільш загальні цілі, що стоять перед підприємством:
Наприклад, якщо організація на певний період ставить перед собою мету максимально збільшити прибуток на інвестований капітал, то в цьому разі повинна вимірюватись структура витрат і прибутку.
Нижче розглядається кілька підходів до вимірювання продуктивності.
На підприємствах як сукупну, так і часткову продуктивність доцільно визначати насамперед на основі доданої вартості, оскільки цей показник елімінуючи витрати уречевленої праці найбільш об’єктивно відображає фактичний трудовий внесок персоналу підприємства у новостворений обсяг товарів і послуг. Додана вартість (VA) визначається шляхом віднімання із обсягу продажів (S) усіх витрат (Х):
VA = S – X.
Детально складові доданої вартості та сукупних витрат підприємства подано на рис.7.2.
|
Використана сировина |
Rm |
З |
в |
|
|
Куплені вироби |
В |
|||
|
П |
Обслуговування діяльності підприємства |
W |
||
|
Знос, амортизація |
D |
|||
|
Витрати на заробітну плату робітників |
L |
Д |
в |
|
|
Витрати на заробітну плату службовців |
Sc |
|||
|
Торговельні, адміністративні витрати, витрати обігу |
Sa |
|||
|
Прибуток |
Pn |
Рис. 7.2. Елементи виходу продукції, які використовуються
для розрахунку сукупної продуктивності
Таким чином, виходячи із наведених на рис.7.2 елементів виходу продукції, додану вартість і сукупну продуктивність можна розрахувати за таким алгоритмом:
Часткова продуктивність на підприємстві може бути визначено за такою формулою:
.
Аби визначити сукупну чи часткову продуктивність у галузі, необхідно загальний обсяг доданої вартості всіх її підприємств розділити відповідно на сукупні чи часткові витрати. У багатьох випадках на підприємствах і в галузях доцільно вимірювати часткову продуктивність (ЧП) відношенням доданої вартості до кількості відпрацьованих людино-годин. У формалізованому вигляді це можна подати так:
.
В умовах ринкової економіки для вимірювання сукупної та часткової продуктивності можуть бути застосовані показники товарної валової та реалізованої продукції.
Товарна продукція — це продукція, призначена для реалізації не своїм споживачам. Вона включає в себе готову продукцію, напівфабрикати, різноманітні роботи й послуги.
Валова продукція включає в себе товарну продукцію та незавершене виробництво.
Незавершене виробництво — це невиготовлена повністю згідно з даним технологічним процесом продукція, яка з цієї причини знаходиться на робочих місцях.
Реалізована продукція включає в себе продукцію, що надійшла споживачам і за яку на розрахунковий рахунок постачальника надійшла грошова виручка, а також продукцію, отриману споживачами, але не оплачену, і продукцію, за яку надійшла передоплата.
.
На підприємствах і в галузях, що виробляють (видобувають) однорідну продукцію застосовують натуральний метод вимірювання продуктивності. Сутність цього методу полягає в тому, що обсяги продукції визначаються в натуральних вимірниках — штуках, тоннах, центнерах, кілограмах, кілометрах, метрах, кіловат-годинах.
На тих підприємствах і галузях, де виготовляється продукція одного й того самого соціально-економічного призначення, але відрізняється одна від одної якоюсь ознакою, застосовують умовно-натуральний метод вимірювання продуктивності (метод умовно-облікових одиниць).
Ознаки, за якими зіставляється різна продукція, поділяється на три групи.
Перша група включає в себе ті види продукції, які відрізняються один від одного рівнем споживчої корисності (паливо різної теплотворної спроможності, мило різної жирності).
Друга група включає в себе продукцію, яка відрізняється
своєю трудомісткістю (взуття різних моделей і розмірів).
Третя група включає в себе продукцію, яка відрізняється рівнем потужності (наприклад, двигуни різних типів).
Натуральний та умовно-натуральний метод вимірювання продуктивності можуть бути застосованими також у виробничих підрозділах підприємств і фірм: цехах, виробничих ділянках, бригадах, робочих місцях.
У той же час, у виробничих підрозділах підприємств і фірм переважно застосовується трудовий метод вимірювання як сукупної, так і часткової продуктивності, коли обсяг продукції визначається в нормо-годинах. Для вимірювання часткової продуктивності на основі трудового методу застосовують три його різновиди.
Перший різновид. Якщо не змінюється номенклатура продукції та її трудомісткість, то виробіток визначається кількістю нормо-годин, що припадає на одиницю фактично відпрацьованого часу. Наприклад, у базисному періоді було вироблено продукції обсягом 25 тис. нормо-годин. При цьому було витрачено 23 500 тис. людино-годин. У звітному періоді обсяги продукції та витрати праці відповідно становили 27 500 тис. нормо-годин і 25 400 тис. людино-годин.
Існує чимало підходів до вимірювання та аналізу продуктивності на підприємстві. Це зумовлено тією обставиною, що до підприємства мають відношення різні групи людей (менеджери, робітники, інвестори, споживачі, профспілки). Назвемо лише декілька практичних підходів до вимірювань продуктивності на підприємстві:
Як правило, застосування того чи іншого методу вимірювання продуктивності визначається метою, яка поставлена перед підприємством.
Існує три найбільш загальні цілі, що стоять перед підприємством:
Наприклад, якщо організація на певний період ставить перед собою мету максимально збільшити прибуток на інвестований капітал, то в цьому разі повинна вимірюватись структура витрат і прибутку.
Нижче розглядається кілька підходів до вимірювання продуктивності.
На підприємствах як сукупну, так і часткову продуктивність доцільно визначати насамперед на основі доданої вартості, оскільки цей показник елімінуючи витрати уречевленої праці найбільш об’єктивно відображає фактичний трудовий внесок персоналу підприємства у новостворений обсяг товарів і послуг. Додана вартість (VA) визначається шляхом віднімання із обсягу продажів (S) усіх витрат (Х):
VA = S – X.
Детально складові доданої вартості та сукупних витрат підприємства подано на рис.7.2.
|
Використана сировина |
Rm |
З |
в |
|
|
Куплені вироби |
В |
|||
|
П |
Обслуговування діяльності підприємства |
W |
||
|
Знос, амортизація |
D |
|||
|
Витрати на заробітну плату робітників |
L |
Д |
в |
|
|
Витрати на заробітну плату службовців |
Sc |
|||
|
Торговельні, адміністративні витрати, витрати обігу |
Sa |
|||
|
Прибуток |
Pn |
Рис. 7.2. Елементи виходу продукції, які використовуються
для розрахунку сукупної продуктивності
Таким чином, виходячи із наведених на рис.7.2 елементів виходу продукції, додану вартість і сукупну продуктивність можна розрахувати за таким алгоритмом:
Часткова продуктивність на підприємстві може бути визначено за такою формулою:
.
Аби визначити сукупну чи часткову продуктивність у галузі, необхідно загальний обсяг доданої вартості всіх її підприємств розділити відповідно на сукупні чи часткові витрати. У багатьох випадках на підприємствах і в галузях доцільно вимірювати часткову продуктивність (ЧП) відношенням доданої вартості до кількості відпрацьованих людино-годин. У формалізованому вигляді це можна подати так:
.
В умовах ринкової економіки для вимірювання сукупної та часткової продуктивності можуть бути застосовані показники товарної валової та реалізованої продукції.
Товарна продукція — це продукція, призначена для реалізації не своїм споживачам. Вона включає в себе готову продукцію, напівфабрикати, різноманітні роботи й послуги.
Валова продукція включає в себе товарну продукцію та незавершене виробництво.
Незавершене виробництво — це невиготовлена повністю згідно з даним технологічним процесом продукція, яка з цієї причини знаходиться на робочих місцях.
Реалізована продукція включає в себе продукцію, що надійшла споживачам і за яку на розрахунковий рахунок постачальника надійшла грошова виручка, а також продукцію, отриману споживачами, але не оплачену, і продукцію, за яку надійшла передоплата.
Спотворення величини виробітку, що виникає у разі зміни асортименту продукції, трапляються тоді, коли збільшується або зменшується частка продукції з вищою вартістю сировини, тобто з високою матеріалоємністю і низькою трудомісткістю. У таких випадках на практиці, щоб усунути цей недолік, можна розрахувати індекси продуктивності праці змінного, постійного складу, структурний індекс.
Індекс змінного складу відбиває зміни як у виробітку, так і в складі продукції.
Індекс постійного складу характеризує показник продуктивності праці, незалежний від змін у структурі продукції, і розраховується шляхом зважування часткових індексів зростання виробітку на кількість працівників у порівняльному (плановому) періоді за кожним виробом.
Структурний індекс розраховують діленням індексу змінного складу на індекс постійного складу. структурний індекс показує, як впливають зміни структури продукції на загальний показник продуктивності праці. Якщо структурний індекс більший за одиницю, то це означає, що показник продуктивності праці завищується за рахунок збільшення матеріаломісткості і зниження трудомісткості продукції у разі зміни її асортименту, і навпаки.