Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Сумський державний педагогічний університет ім. А. С. Макаренка
Інститут філології
Індивідуальне навчально-дослідне завдання
зі ВСТУПУ ДО СЛОВ'ЯНСЬКОЇ ФІЛОЛОГІЇ
на тему
«РЕЛІГІЯ ДАВНІХ СЛОВ’ЯН»
Підготувала:
студентка 222 групи
Варава Яна
Науковий керівник:
кандидат філологічних
наук, доцент
Поставний В.В.
Суми 2013
План:
Вступ
Висновок
Вступ
Дохристиянська релігія слов'янських народів недостатньо вивчена. Нею почали цікавитися наприкінці XVIII ст. — у період пробудження національної свідомості багатьох слов'ян, супроводжуваного, неабияким зацікавленням європейських літератур народною творчістю. Але до того часу слов'янські народи, навернуті у християнство, встигли забути свої давні вірування, у деяких з них збереглися лише окремі звичаї й обряди, пов'язані з цими віруваннями. Тому в творах щодо давньослов'янської релігії кінця XVIII — початку XIX ст. більше романтичної фантазії, ніж історичних фактів. Та наприкінці минулого сторіччя починаються спроби ґрунтовного ознайомлення з дохристиянською історією слов'янських народів.
Інформаційними джерелами стали писемні, археологічні пам'ятки, що стосуються VI—XII ст., збережені чи описані в літературі пережитки давніх вірувань й обрядів.
Вірування усіх давніх народів були тісно пов'язані з їх повсякденним життям, навколишнім світом, природою. Древні люди намагались пояснити зміни, явища і сили в природі і суспільстві (невидимий світ) використовуючи наявні у них на той час поняття про стосунки між людьми (видимий світ). Таким чином сили природи уподібнювались людям, набували певних людських рис і в такому вигляді потрапляли у казки. Так і з'явилися поняття богів, янголів, демонів, чортів, водяників, мавок, русалок тощо. Люди відкрили невидимий світ, пов'язаний зі світом видимим. Поява цих вірувань мала велике значення для людства, зокрема вона підготувала людей до сприйняття поняття Всевишнього, єдиного Бога, Сущого, Сили, яка управляє всесвітом (світом видимим і невидимим). Поява цього поняття означало появу нової віри — єдинобожжя, монотеїзму, яка прийшла на зміну багатобожжю і поширилась по всьому світу у складі основних світових віросповідань - іудаїзму, християнства, ісламу, буддизму, а також посіла важливе місце у індуїзмі, японських і китайських віруваннях (культ Неба).
На європейських і слов'янських землях поняття єдиного Бога поширилося в першу чергу завдяки християнству. Тому досить часто політеїстичні вірування у європейській і слов'янській літературі називають дохристиянськими, поганськими або язичницькими. Народні дохристиянські вірування чи язичництво — це величезний загальнолюдський комплекс світоглядів, вірувань, обрядів, що йдуть із глибин тисячоліть.
Походження слова «язичник» точно нез'ясоване. Найбільш ймовірно, що це слово пов'язане зі словом «язик» (мова), звідси його значення — плем'я, народ, люди, що говорять однією мовою. Саме як «народ» трактують це слово словники руської мови 17 ст. За етимологічним словником української мови слово «язичництво» — це «віра племені людей, пов'язаних спільним звичаєм і походженням». Слово «язик» відповідає біблійному «гой» (євр.) або «gens» (лат.). Тут доцільно згадати, що в стародавньому Римі всі боги підкорених народів (gens) включалися до складу богів Риму і їх статуї ставилися в Римському Храмі Всіх Богів (Пантеоні). Саме проти цього «язичництва» боролися як іудаїзм так і християнство, розділяючи людей на язичників, які поклоняються своїм язичницьким (місцевим, народним) богам і людей, які шанують лише Всевишнього. Саме віра у Всевишнього об'єднала людей з різних народів в єдину общину (церкву) і дала змогу вирішити велику кількість тих протиріч у питаннях вірувань, які існували у язичників. Тому саме ця віра була зроблена державною імператором Константином Великим в усій Римській імперії, після чого слово «язичник» стало синонімом слова «неримлянин», «варвар», «чужинець».
У слов'ян довго панував патріархально-родовий лад. На всій території розселення слов'янських племен збереглися численні могильники й кургани із захороненнями. Звичаї, що супроводжували обряд поховання, були складними й різноманітними: кремація (особливо у східних і частково у західних слов'ян; у південних не засвідчена), поховання (з X—XII ст.) повсюдне; поховання або спалювання в човні (пережиток водяного поховання). Над могилою насипали курган, поруч з небіжчиком завжди клали різні речі, при похованні вельможної особи разом з нею ховали коня, інколи й раба, навіть дружину. Все це пов'язане з уявленнями про потойбічне життя.
Ще одним свідченням культу пращурів, що існував у ті часи, є фантастичний образ Чура (або Щура). Вигуки "Чур!", "Чур мене!", "Чур, це моє!" означали, мабуть, заклинання, прикликання Чура на допомогу. Найпопулярнішою серед кельтів римською богинею була Діана, шанована як Сірона, або Діана-Місяць. Поклонялися кельти і Мінерві — покровительниці рукоділля і мистецтва.
Кельти мали свої священні місця, культові центри, а пізніше й святині. Як і всі індоєвропейські народи, вони "добрим" вважали правий бік, "злим" — лівий. Цієї схеми дотримувалися при організації сакрального простору і під час культових обрядів та містичних дій. Величезного значення надавали вони певним територіальним центрам, особливо території племені. За їх уявленнями, це був не тільки центральний пункт їх власних земель, а й центр світу або навіть Всесвіту. Зрозуміло, що кельтський світ мав багато таких центрів.
Віра кельтів у потойбічне життя містить і суперечності: віра у реінкарнацію душ і одночасно в безсмертя душі. Цезар писав, що відповідно до вчення друїдів, "душа не вмирає, а вселяється в інші тіла". Дещо інакше про це писав Лукіан: "...той самий дух управляє нашими органами в іншому світі; смерть є тільки засобом вічного життя". У цьому віруванні він убачає головне джерело відваги галльських воїнів. Вважалось, що глибока віра в безсмертя душі, пов'язана з визнанням вічного щасливого буття в потойбічних світах, сприяла відвазі й презирству до смерті галлів. В одній з кельтських легенд йдеться про міфічну істоту Туане, яка перші триста років жила як людина, наступні триста — як лісовий бик, двісті — як дикий козел, триста — як птах, ще сто — як лосось. Ось тоді, спійманого рибалкою, його з'їла цариця. Відродився він як їх син під своїм колишнім ім'ям. Цикл реінкарнації замкнувся. У цій легенді зазначається, що не тільки живі істоти можуть служити метою для перевтілення: "Я — вітер над морем, хвиля в океані, шум моря, сильний бик семи битв, яструб на скелі, крапля роси, найпрекрасніший з кольорів, повний відваги дикун, морський лосось..."
Письмові джерела зберегли імена давньослов'янських божеств, окремі з яких (пізніше втрачені) мали певне відношення до хліборобства — сонячні божества Сварог, Дажбог. Мабуть, існував і культ богині землі, хоч прямим
є припущення, що в давнину існувало протиставлення — явь (існуюче, денне, сонячне) і навь (нічне, темне). Бог підземного світу і мертвих, саме його ім'ям присягали. Доказів на користь цього припущення немає. Можливо, з хліборобством був пов'язаний і бог грози Перун, який пізніше став на Русі князівським богом; чи шанували його селяни, невідомо. Покровителем скотарства був Велес (Волос, одночасно бог підземного світу), його ім'ям присягали. Велеса вважали й богом багатства і торгівлі. Тому його статуї було встановлено на торгових майданах Києва, Великого Новгорода, Ростова, Казані.
Для язичників немає нічого надприродного, немає нічого, що було б поза Природою. Язичники-слов'яни ніколи не потребували виразу своєї віри у церквах як особливих релігійних організаціях, тому що божественне завжди було там, де вони перебували, навколо і в середині них.
Суть стародавньої віри — це не особисте спасіння, як у частини світових релігій, — а збереження і примноження роду, родючості землі, плодовитості худоби, охорона способу життя і цінностей роду. Таким чином, це і комплекс вірувань, і спосіб життя, і світогляд, і спосіб відтворення родових стосунків, культури, знань та навичок.
Суті слов’янських релігійних свят не можна зрозуміти, не взявши до уваги значення землеробства в господарській системі руських слов’ян IX — X ст. Особливо показове є те, що після прийняття християнства виниклий своєрідний синкретичний культ також набрав яскраво виявленого землеробського характеру.
Особливо яскравий землеробський характер мав культ Юрія, який «жито засіває і жито родить», «яр засіває, горох сіє» і «на полі перший бог». Населення після прийняття християнства продовжувало, як про те свідчать деякі списки Устава князя Володимира, молитись під клунею або в житі.
З дохристиянського часу ми мали свої Свята, себто дні, а правильніше пори року, призначені на пошанування чи на пам`ять того чи іншого бога. В глибоку давнину був свій особливий релігійний календар, досить великий і широко розроблений, його характерною рисою було те, що він був міцно зв`язаний з природою та з хліборобством цілого року. Складався цей календар головним чином в полян, що з глибокої давнини були вже хліборобами. Наші стародавні Свята — це наші хліборобські обряди, яких у нас завжди було дуже багато, і ось вони й склали наш річний календар Свят.
Точно усталеного дня якогось Свята в давнину ще не було, бо це були Свята хліборобські: обряди справлялися в залежності від погоди й часу хліборобських занять, в залежності від сонячної сили, і тільки Християнство пізніше поприв`язувало їх до певних днів. Звичайно, свято тяглося кілька днів, а то й тиждень і більше, що полишилося й до нашого часу. Усі свята були пов`язані однією спільною ідеєю: пошанування сонця й сонячних богів, боротьба літа з зимою, тепла з холодом, а це є те, що становить основу хліборобства. Наш стародавній святковий обряд був дуже широкий і багатий, від чого й до сьогодні зосталося чимало залишків, особливо обрядових пісень: веснянки, гаїлки, купальські, колядки, щедрівки й т.д. До кожного свята заздалегідь готувалися, наприклад, досконало чистилися й прибиралися домівки, щоб взагалі вивести з хати всяку нечисть, що скрізь робиться й тепер. Перед Великоднем уже в «чистий» четвер у хаті мусить бути чисто. В обрядовому українському календарі заховалося дуже багато глибокої старовини. Наші обрядові пісні часто являються формою й змістом закляття, щоб сталося конче те, про що співається: щоб збіжжя й плоди родили. Завданням таких обрядових пісень є, — піснею, голосом, танками, ритуальними діями допомогти зросту плодів. Наші веснянки взагалі переповнені вегетаційними (рослинними) магічними діями.
Виступи проти стародавніх обрядів у нас не спинялися й за нового часу, пригадаймо виступи нашого полеміста Івана Вишенського в XVII віці проти всіх народніх Свят: Коляди, щедрівок, Купала, Проводів, гойдалок на Петра, Юрія й т. ін. Виступав проти двоєвір`я й Архимандрит Іоаникій Галятовський (і 1688). «Супліка на Попа» ще в XVIII віці скаржиться, що той не велів Колядки колядувати, На вулицю ходити, й на Купайла через огонь скакати,
Варто згадати, що 1719-го року вийшов наказ проти вечорниць, — з наказу гетьмана Івана Скоропадського видала його Київська Консисторія. Ось тому від стародавнього дохристиянського культового календаря позосталося не так уже багато, і сам він обернений часто тільки на етнографію. Магічне значення культів та обрядів поволі все гинуло, і переходило в забаву молоді та дітей, як то сталося з Купайлом.
Чимало з християнських святих увійшли до народного стародавнього календаря, але набули собі нових сил, згідно з народними потребами. І навпаки, стародавні свята й святі міцно поєдналися з новими, передавши їм усі свої ознаки та сили. Дохристиянська віра в головному була хліборобська, і власне хліборобство було тією основою, біля якої вертілися всі стародавні вірування, воно їх об`єднувало в одну систему. Коли прийшли нові християнські свята, і стали засвоюватися в суспільному житті, народ і на них попереносив свої попередні хліборобські вірування, обряди й повір`я.
Серцевиною культури стародавніх слов'ян, як і культури будь-якого народу є світогляд. Уяву про світогляд стародавніх слов'ян дають їхні релігійні вірування та міфологія. Їх вивчення вимагає екскурсу в глибини стародавніх епох, оскільки вони почали формуватися ще на світанку людської цивілізації. Крім того, етнографія слов'янських народів дає нам багатий і дорогоцінний матеріал для вивчення релігійних вірувань стародавніх слов'ян та їх залишків у сучасній релігійній культурі.
Дослідники стародавньої культури відзначають, що первісні релігійні вірування мали характер практичний, домашній і господарський, необхідний людині на кожному кроці життя. За характером ці вірування були натуралістичного спрямування, тісно пов'язані з навколишнім світом. Людина прагнула бути в єдності і найкращих стосунках з природою, оскільки вона на кожному кроці переконувалась у своїй залежності від неї. Тому в первісних релігіях відображено шанобливе ставлення людини до навколишнього середовища — перш за все до сонця, води, землі, дерев і т. д., а особливо до тварин і птахів.
Головні східнослов'янські боги:
Перун — згадується у текстах договорів з Візантією, де йде мова про клятву воїнів Русі іменами Перуна і Волоса. В перекладі означає блискавка, був богом князівської дружини, всі міфи про Перуна, що збереглися в Україні, змальовують його стрільцем.
Хорс — назва бога Сонця на Русі.
Дажбог — сонячний бог, покровитель Руської землі.
Стрибог — бог вітру.
Мокоша — ймовірно, богиня-мати, богиня землі, родючості і ткацтва.
Сімаргл — ймовірно, божественний вісник
Волос (Велес) — покровитель скотарства та поезії.
Сварог — за Іпатіївським літописом, бог-коваль, навчив людей шлюбу, хліборобства і подарував їм плуг.
Сварожич — бог вогню.
Рожаниці — богині долі.
Ярило — бог родючості і плодючості.
Історичність даних божеств поділяється не всіма вченими:
Лада — одна з найстародавніших язичницьких богинь, богиня гармонії в природі, любові в шлюбі, мати-годувальниця Миру. Лада — мати близнят Лелі — втіленої води, і Полеля — втіленого світла.
Леля — богиня любові.
Полель — бог подружнього життя.
Важливою пам'яткою є «Велесовова книга» — літературна пам'ятка нібито дохристиянських часів, вік якої точно не встановлено. Вона стала відома суспільству при досить дивних обставинах, що дають підстави стверджувати що це підробка XVIII—XIX ст. Якщо ж це дійсно історична пам'ятка, то її значення неможливо переоцінити. Вона проливає світло на певні сторони вірувань і життя східних слов'ян. В ній приводяться назви багатьох богів, а також повідомляється як велика таємниця, що насправді всі ці боги — це одне, стверджуючи таким чином ідею єдинобожжя в досить незвичному вигляді.
Особливу шану в стародавніх слов'ян мали жіночі божества. Богинею — матір'ю світу була Лада, ім'я якої часто зустрічається в українському фольклорі. Поряд з чоловічим богом Ладом-Живом завжди стояло жіноче божество Лада-Живо. Символічним зображенням цих божеств було немовля, повний колос, виноград або яблуко, що виступали як символ продовження життя.
Стародавні слов'яни мали свій особливий добре розроблений релігійний календар. Його характерною рисою був тісний зв'язок з природою та хліборобством, він охоплював увесь господарський цикл. Усі свята в цьому календарі були пов'язані з однією ідеєю: вшанування Сонця і його супутних богів, боротьба літа з зимою, тепла з холодом. Усе це складає основу хліборобства, важливого для селянина. Склався цей календар у полян, які в числі перших слов'янських племен перейшли до землеробства. (Поляни — східнослов'янське племінне об'єднання, що проживало в Придніпров'ї і низинах приток Дніпра (Прип'яті та Росі) в VI—IX ст. н. е.) Релігійний календар полян зазнав чимало впливів: східної і західної культури, римських впливів часів Чорноморсько-Дунайської доби. З римської святкової культури стародавні слов'яни перейняли русалії, коляду, новорічні карнавали тощо.
Основний пантеон слов'янських богів доповнювала низка божеств нижчого рангу: Лель, Леля, Діванія, Дівонія, Дана, русалії, домовики, водяники, лісовики та ін. У кожного з них люди шукали мудрості, зверталися до них за щастям, ворожили, приносили жертви. Кожне з цих божеств було покровителем певного виду діяльності, роду, сім'ї. Підкреслимо, що для слов'ян не практикувалось принесення людей у жертву богам.
Особливу шану стародавні слов'яни віддавали деревам і птахам, що вважалися основоположниками або покровителями якогось роду, племені (прояв тотемізму). Перше місце у вшануванні займав дуб, особливо старий, — символ міцності; ясень — символ Перуна; клен і липа — символи подружжя; береза — символ чистої матері-природи.
Священними вважалися птахи й тварини. Зокрема, зозуля — провісниця майбутнього; голуб — символ кохання; ластівка — доля людини; ворони — священні птахи; сова — символ смерті та пітьми. Багатьом птахам приписувався дар пророцтва.
З тварин священними вважалися коні та воли, а з комах — бджола й сонечко.
У цілому в культурі стародавніх слов'ян можна виділити дві групи релігійних вірувань: обожнення природи і культ роду. По-перше, для стародавньої людини вся природа була живою, населеною безліччю різних божеств. У відповідності з такими поглядами у людей з'являлися своєрідні свята і обряди, пов'язані з порами року та збиранням врожаю, в них був відображений хліборобський і скотарський побут наших предків. По-друге, стародавні слов'яни вважали, що всі дії і вчинки в їх житті супроводжують предки, особливо під час весілля, похорону та народження. Тому в них було багато свят і обрядів на честь предків, їм приносили жертви, вшановували пам'ять померлих. У ранній період історії слов'ян, як стверджують деякі вчені, постійних храмів і професійних жерців ще не було. Вони молились і приносили жертви богам та на честь предків на лоні природи. Лише напередодні запровадження християнства у слов'ян з'явилися місця для моління (капища) і професійні служителі культу (волхви). Релігійні вірування і міфологія стародавніх слов'ян стали культурним полем, на грунті якого поширювалось християнство, запроваджене в Київській Русі.
Висновок
Отже, в історії людства існувало багато різноманітних релігій. Етнографічні та історичні дослідження виявили дивовижну різнобарвність вірувань і обрядів у різних народів і на різних щаблях їх історичного розвитку. Релігієзнавство описує їх, створює каталоги, класифікує і систематизує на підставі виявлення подібних та спільних їхніх характеристик і відмінностей. При цьому кожну конкретну релігію воно розглядає у контексті всієї сукупності умов її існування — матеріальних, політичних, правових, етичних, естетичних, філософських й інших.
З позицій наукового релігієзнавства, історія релігії є послідовним і спадкоємним еволюційним процесом, що пройшов шлях від політеїзму до монотеїзму, від ранніх вірувань, через родоплемінні культи, міфологію і національні релігії, до світових релігій.
Список використаної літератури:
1. Баркова А. Верования древних славян // Энциклопедия для детей.- М., 1996.- Т.6: Религии мира, ч.1.
2. Гузенко С. Готи і Україна: До проблеми першоджерел християн. традиції Русі-України // Людина і світ. - 2002. - N 7-8.
3. Давньослав'янська релігія // Релігієзнавство.- К., 1997.
4. Лобовик Б. Праслав'янські вірування //Людина і світ.- 1993.
5. Язичницькі вірування слов'ян. Лобовик Б. Праслав'янські вірування //Людина і світ.- 1993.
6. Петрухин В. Славянское язычество. Боги, идолы и святилища // Петрухин В. Славяне.- М., 1998.
7. Черній А. Теїстичні вірування праукраїнців часів Київської Русі // Черній А. Релігієзнавство: Посібник.- К., 2003.