Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
50. Cоціал-демократія як політична ідеологія
На відміну від марксизму, ідеологія соціал-демократії виходить з пріоритету історичної еволюції суспільства у напрямку суспільства соціальної справедливості та рівності громадян незалежно від їх суспільного становища, а також збереження соціального і міждержавного миру. В теорії еволюційного соціалізму, запропонованій філософом Едуардом Бернштейном, відзначаються реальні досягнення робітничого класу в самосвідомості своєї ролі. Едуард Бернштейн приходить до висновку, що Карл Маркс неправий, говорячи про неминучість соціальної революції і крах капіталістичної системи. Едуард Бернштейн вважав, що реформи, які дають певні вигоди робітничому класу, поступово приведуть до того ж соціалізму. Едуарда Бернштейна за перегляд вчення Маркса охрестили відступником-ревізіоністом. Уявлення про поступове реформування буржуазного суспільства, необхідність відмови від класової боротьби нерозривно пов' язувалися у доктрині еволюційного соціалізму з розумінням першорядної значимості народної влади та політичного й економічного життя, посиленням соціальної захищеності трудящих та заохоченням робітничого самоврядування. Прихильники еволюційного соціалізму об' єдналися в Другий Соціалістичний Інтернаціонал, що, за задумом, повинен координувати діяльність соціалістичних та соціал-демократичних партій світу. У сучасних умовах Соціалістичний Інтернаціонал об' єднує понад 70 політичних партій всіх континентів, що налічують у своїх рядах понад 20 млн соціал-демократів. Великий вплив соціал-демократичні партії мають у Західній Європі: в Англії, пізніше - в країнах Британської Співдружності ініціатива створення соціал-демократичних партій належала профспілкам, що зумовило формування особливої лейбористської партії. Міцні позиції займають соціал-демократичні партії в Латинській Америці, у ряді країн Азії, Ближнього Сходу. Ще на початку 50-х років конгрес Соцінтерну у прийнятій Декларації відзначав, що соціалізм - міжнародний рух, який не вимагає єдності поглядів, не прагне до єдиної мети - соціальної справедливості, гуманізму, забезпеченого життя, свободи і миру. Соціал-демократи прагнуть будувати нове суспільство за допомогою реформ, демократичних методів. Демократія є визначальною, виступає надкласовим явищем, включаючи право на власне приватне життя, захищає від свавілля і втручання держави. На думку соціал-демократів, "демократичний соціалізм" бере початок від "християнської етики гуманізму і класичної філософії". У діючій програмі соціал-демократичної партії Німеччини до духовних основ соціалізму додане й просвітництво, й вчення Маркса про історію і суспільство, і досвід робітничого руху. Партії Соцінтерну вважаються народними. За їх думкою, класова боротьба в сучасних умовах втрачає значення, а тому проголошується курс на інтеграцію робітничого класу в структуру суспільства благоденства. "Економічна демократія" допускає повну зайнятість, більш високу продуктивність праці, підвищення добробуту людей, соціальне забезпечення і справедливий розподіл прибутків і власності. Зберігається приватна власність у сільському господарстві, кустарному виробництві та середній промисловості тощо.
В другій половині 80-х років у соціал-демократичному русі виникли дві головні течії: традиціоналізм і модернізм. Обидві течії є реформістськими і визнають існуючу в капіталістичних країнах економічну й політичну систему найбільш розумною і раціональною на сучасному етапі. Замість неоконсервативної моделі соціально-економічного розвитку західних країн вони пропонують альтернативну модель більш гуманного і менш соціально напруженого суспільства. Схожість між течіями не виключає, однак, наявності між ними істотних розбіжностей.
Традиціоналістський напрямок, якого дотримуються соціал-демократичні партії Німеччини, Фінляндії і Швейцарії, Соціалістична партія Австрії, Лейбористська партія Великобританії та інші, орієнтується на промисловий робітничий клас, профспілки, кооперативний рух. Тому, природно, традиціоналісти пов'язують свою політику з соціал-економічною боротьбою робітничого класу, відстоюють його інтереси.
Модерністська течія, представниками якої виступають Італійська та Португальська соціалістичні партії, слабше пов'язана з робітничим класом. Її прихильники спираються в основному на групи трудящих найманої розумової праці, зайнятих у новітніх галузях виробництва, на пересічні верстви науково-технічної та гуманітарної інтелігенції, найбільш тісно пов' язані з потребами технологічної революції, характерної для епохи науково-технічної революції. Тому теоретиками модерністської течії висувається теза про втрату робітничим класом провідної ролі в суспільному розвитку, а після - про повне його розпорошення у суспільстві майбутнього. У концепціях модерністів є положення про формування новітніх промислових структур, які не враховують негативних наслідків науково-технічної революції для певної частини трудящих, пропагується відмова від соціальних завоювань, проголошується необхідність втрат і навіть жертв з боку простої людини в ім' я майбутнього прогресу.
51. радикалістські політичні ідеології
радикалістські ідеології (марксизм-ленінізм, неотроцкізм, різні напрямки фашистської ідеології, ідейні модифікації "нових лівих" і реакційних, фундаменталістських вчень тощо), які пропонують "хірургічні" методи для вирішення суспільних і політичних протиріч.
1. Маркси́зм-леніні́зм — крайня ліва політична ідеологія ХХ століття, російський радянський різновид «марксизму». Після Жовтневого перевороту 1917 і до розпаду СРСР в 1991 - офіційна партійна та державна політико-ідеологічна доктрина.
Як варіант марксизму, «марксизм-ленінізм» в Росії був спочатку спрощенний В. Леніним, а потім радикально відредагований Й. Сталіним.
Як і всяка релігійно-ідеологічна система, марксизм-ленінізм розповсюджувався («місіонувався»), або силоміць насаджувався у залежнихдержавах-сателітах.
2. Неотроцкизм — обобщённое название совокупности идейных течений в КПРФ, несоответствующих идеологической линии партии, проводимой сегодняшним руководством КПРФ, и направленных против поднятия «русского вопроса» в партии, в том числе против теории так называемого «русского социализма». Зачастую сторонниками «неотроцкизма» в КПРФ объявлялись члены партии, стоящие на позициях революционного марксизма-ленинизма, которые предпринимали попытки «изменить» партию, привести её идеологию, программу, стратегию и тактику в соответствие с марксистско-ленинской теорией.
С 2007 года в КПРФ началась «борьба с неотроцкизмом», которая сопровождалась исключением из партии коммунистов и роспуском целых партийных организаций, стоявших на марксистских или интернационалистских позициях.
Впервые[источник?] понятие неотроцкизма возникло в 2007 году в постановлении Пленума ЦКРК КПРФ «Об опасности неотроцкистских проявлений в КПРФ»[1]. Автором данного понятия считается Председатель ЦКРК КПРФ В.С. Никитин. В 1928 году в частных разговорах о "неотроцкизме" И.В. Сталина говорил Н.И. Бухарин (Стивен Коэн. Бухарин. Политическая биография 1888-1938)
В постановлении Пленума ЦКРК КПРФ «Об опасности неотроцкистских проявлений в КПРФ» делается попытка связать понятие неотроцкизма с классическим троцкизмом, путём отсылки на работу И.В. Сталина «Троцкизм и ленинизм»[2]. Несостоятельность этой попытки может быть легко доказана, поскольку Владимир Степанович, имея низкий уровень политической культуры, не смог даже правильно написать название известного произведения Сталина[3].
В числе признаков неотроцкизма Пленум ЦКРК КПРФ указал следующие:
3. Фашизм (від італ. Fascism, fascio — жмутик, в'язка, об'єднання) розглядається в двох значеннях: 1) як найбільш реакційна політична течія, яка виражає інтереси агресивних сил, прихильників крайніх поглядів та методів у політиці, ідеології; 2) як відкрито терористична диктатура згаданих сил, що використовують насильство для захоплення та утримання влади, нав'язування свій іншим членам суспільства своєї волі, утвердження свого панування.
Для фашизму е характерними; тоталітаризм; використання крайніх методів, форм насильства для досягнення політичної мети; зрощування партії з державним апаратом; правовий нігілізм; консолідація екстремістських партій і організацій; антидемократизм; заборона прогресивних партій та організацій; ліквідація демократичних свобода максимальний контроль за громадським і особистим життям громадян; жорстокі поліцейські переслідування інакомислячих расизм; геноцид; шовінізм; елітаризм; вождізм.
Соціальною базою фашизму е насамперед дрібні власники, консервативне чиновництва, міщани, політичне неграмотні робітники, декласовані елементи.
У сучасник умовах фашизм виступає як неофашизм.
Неофашизм має два основних напрями; 1) традиційний фашистський рух, який трансформує довоєнну ідеологію і практику; 2) система влади, яка прагне поєднати нелегальні й напівлегальні форми діяльності, пристосуватися і зберегти зовнішню лояльність до законності, чинної правової системи і державних парламентерських інститутів. Неофашистські організації діють більш як у 80 країнах світу.
Так, у 20-30 роках XX ст. у західній соціально-філософській думці з'явилася така політична ідеологія як неомарксизм, злет якої прийшовся на 60-70 роки (рух "нових лівих"). Обвинуваючи робітничий клас у втраті революційності, ліворадикальні сили - "нові ліві" проголосили єдиною революційною силою маргінальні верстви, по суті, дрібну буржуазію. Прихильникам цієї ідеології був властивий непомірний нігілізм, політичний екстремізм, концепція фаталізму капіталістичної цивілізації, критичне ставлення до радянської моделі побудови соціалізму тощо.
52. політична культура
Класифікація політичної культури за типами дуже різноманітна. Охарактеризуємо типологію американських політологів Г. Алмонда і С. Верби.
Патріархальний тип. Він притаманний суспільству з несформованою політичною системою, де відсутні спеціалізовані політичні ролі та інтерес громадян до політики, а їх політичні орієнтації невіддільні від релігійних і соціальних (існує переважно у відсталих племен).
Підданський тип. Йому властиве здебільшого пасивне ставлення до політичної системи: особа в дусі підданської культури шанує авторитет уряду, пасивна в політичному житті (найпоширеніший цей тип у феодальному суспільстві).
Активістський тип. Він вирізняється чіткою орієнтацією індивідів на активну роль у політичній системі, незалежно від позитивного чи негативного ставлення до її елементів або системи загалом.
У реальній політиці існують, як правило, змішані типи: піддансько-активістський, патріархально-підданський та ін.
Политическая культура представляет собой сложное явление, состоящее из взаимосвязанных компонентов. Назовем некоторые из них:
Кроме компонентов, можно выделить также уровни политической культуры:
Отношение к политике, к политическому режиму может меняться в зависимости от тех или иных событий. По-разному оценивают события люди, принадлежащие к различным социальным слоям и классам, этносам и нациям, и т. д. Поэтому политическая культура общества, как правило, включает ряд субкультур. Например, субкультура одного региона может существенно отличаться от субкультуры другого; одной социальной группы — от другой и т. д. Кроме того, в каждой культуре взаимодействуют новые и традиционные компоненты.
Политическая культура играет важную роль в формировании и развитии политических институтов и отношений. Она в значительной степени определяет направление политического процесса, способствует интеграции общества, обеспечивает координацию деятельности политических институтов, создает общее ценностно-нормативное пространство. Культуру можно представить как особую совокупность средств и способов для решения проблем, с которыми сталкиваются ее носители. При этом с точки зрения ценностного аспекта культуры важным является не только достижение цели (решение проблемы), но и то, как, какими способами она достигается.
Политическая культура выполняет следующие социальные и политические функции в обществе:
Политическая культура - ценностно-нормативная система, которой придерживается общество, один из важных элементов политики, существующая в виде распространенных и общепринятых большинством населения основных политических ценностей и идеалов.
Политическая культура отражает качественное состояние политической жизни, уровень ее демократичности, эффективность функционирования политической системы, степень политической активности людей, уровень их политической компетенции, тип поведения людей в сфере политики, сложившиеся механизмы и способы отношения к власти и ее реализации. Она основана на способности людей к организованному взаимодействию в процессе достижения целей. На специализированном уровне — это государственная политика, идеология, управленческая работа, военное и полицейское дело и проч., на обыденном — межличностные отношения между людьми.
Эта сфера культуры аккумулирует особый исторический опыт отношений людей и социальных групп между собой и государством и не существует без политических организаций (государство, партии, политические объединения), имеющих свои символы (герб, флаг, гимн и т.д.). Она разная в различных политических системах и может иметь различные формы в традиционных и современных обществах.
Содержание политической культуры субъектов и, следовательно, соответствующих сообществ можно представить в виде трех групп элементов.
В сфере идеи политическую культуру характеризуют следующие элементы:
В сфере отношений политическая культура характеризуется следующими элементами:
53. Типологію політичних культур, що базується на формаційному підході, запропонував польський політолог Є. Вятр. На його думку, докапіталістичним формаціям притаманний традиційний тип політичної культури з такими рисами: визнання святості влади, регулювання прав і взаємин підданого та влади на основі традиційних норм ("так було завжди"); непорушність політичної системи, її усталених норм. Основні види цієї культури, за Вятром, — племінна, теократична, деспотична; другорядні — патриціанська, дворянська.
Для капіталізму головним типом політичної культури є буржуазно-демократична, яка, у свою чергу, поділяється на консервативно-ліберальну і ліберально-демократичну. Консервативно-ліберальна політична культура визнає головними цінностями громадянські права і свободи, традиції, але часто заперечує радикально-реформаторські зміни (особливо там, де при владі консервативні сили). У ліберально-демократичній культурі визнання буржуазно-демократичних цінностей і взірців супроводжується більшою лібералізацією та очікуванням соціальних реформ (скандинавські держави, де впливові соціал-демократичні партії).
У капіталістичному суспільстві може існувати і другорядна політична культура — автократична у формі авторитарної чи тоталітарної (Німеччина за часів нацизму). Соціалістичному суспільству, стверджує Вятр, властива політична культура соціалістичного демократизму, а також другорядна — реліктова автократична культура.
Донедавна у вітчизняній політичній науці панувала типологізація політичних культур за історично-формаційним критерієм. Згідно з нею вирізняють рабовласницький, феодальний, капіталістичний та соціалістичний типи культур. У межах кожного з них виділяються класові види політичної культури: буржуазна, пролетарська та ін. На сучасному етапі набув поширення поділ на тоталітарний, плюралістичний і перехідний типи політичної культури. Тоталітарна культура базується на принциповій одномірності соціального, економічного та духовного життя суспільства, на його тяжінні до стирання політичного, ідеологічного та іншого розмаїття, до монополізму, тотального контролю, згортання прав і свобод людини.
Плюралістичний тип політичної культури стверджує багатоманіття, множинність усіх форм матеріального, політичного, ідеологічного, соціального буття, свободу думки і вибору в межах закону, вільну змагальність та конкуренцію, захист прав і свобод людини. Перехідний тип політичної культури (від тоталітарного до плюралістичного) притаманний переважній більшості постсоціалістичних країн, у т. ч. Україні.
Анализ состояния политической культуры позволяет, например, объяснить, почему одинаковые по форме институты государственной власти в разных странах имеют различные функциональные назначения или почему демократические по форме институты власти и конституционные нормы в отдельных странах могут комфортно уживаться с тоталитарным режимом власти.
Политическая культура включает характерную для данного общества совокупность политических знаний, норм, правил, обычаев, стереотипов политического повеления, политических оценок, политический опыт и традиции политической жизни, политическое воспитание и политическую социализацию.
Политическая культура — это определенный способ мышления, комплекс представлений о том, что является приемлемым для большинства населения, а что будет отвергнуто, несмотря на усилия инициаторов политических инноваций. Например, если большинство членов общества являются носителями патриархальной политической культуры, то для них тоталитарный или авторитарный режимы власти могут признаваться как вполне легитимные, в то время как представителями демократической политической культуры такие режимы власти будут восприниматься как политическая тирания.
Политическая культура достаточно инертна. Она обладает способностью воспроизводства традиционных (привычных) форм политического устройства общества. Поэтому нередко попытки проведения демократических реформ в патриархальном обществе заканчиваются провалом. Вместе с тем политическая культура обладает определенным потенциалом саморазвития и способностью к восприятию политических инноваций извне.
54. масова політична свідомість.
Соціальну базу масової політичної свідомості складає маса як сукупність індивідів, котрі належать до різних соціальних спільностей і беруть участь у конкретних політичних процесах. За своїм змістом масова політична свідомість є сукупністю ідей, поглядів, уявлень, почуттів, настроїв, що відображають доступні й відомі масам політичні явища і процеси. Масова політична свідомість формується під впливом не лише соціально-економічних і політичних чинників, а й за допомогою ідеологічних засобів. Однією з істотних рис масової політичної свідомості є ЇЇ динамізм - здатність до швидких змін залежно від дії різноманітних чинників, особливо агітації і пропаганди. Ця особливість слугує підставою для маніпулювання масовою політичною свідомістю, яке досить поширене в політиці.
Масова свідомість проявляється у громадській думці. Основними каналами з'ясування і вияву громадської думки є опитування населення, референдуми, збори, маніфестації, всенародні обговорення важливих суспільно-політичних проблем, звернення населення з листами, скаргами і пропозиціями до органів державної влади, громадських організацій, засобів масової інформації тощо.
Типи політичної свідомості суспільстві неоднакова- може бути авторитарною и демократичною. Авторитарна політична свідомість орієнтується на «сильну» політичну владу, беззаперечне підпорядкування їй, культ сили та авторитет тих, хто стоїть у влади, веде до фактичного заперечення прав громадян на реальну участь у здійсненні влади тощо. Авторитарна політична свідомість - різновидність фетишизованої свідомості, що обожнює владу, сприймає ЇЇ як своєрідну магічну силу, що забезпечує благополуччя суспільства і громадян. Авторитарна політична свідомість служить сприятливим ґрунтом для зростання культу особи глави держави, утвердження диктаторських, тиранічних режимів.
Демократична політична свідомість спирається на народовладдя, політичні свободи і рівність громадян перед законом, виборність і підзвітність перед народом органів влади, верховенство закону, а також громадянського суспільства над державою, політичний плюралізм та ін.
55. чинники формування політичної свідомості.
Формування політичної свідомості відбувається під впливом різноманітних об'єктивних і суб'єктивних чинників.
До об'єктивних чинників відносяться реальні умови життєдіяльності людей, які складаються на основі економічних, політичних, культурних відносин, матеріальних умов людського існування, функціювання політичних інституцій тощо.
Суб'єктивні чинники політичної свідомості включають у себе потреби, інтереси, духовні цінності й політичні пріоритети, індивідуальні соціально-психологічні особливості людини тощо.
56. сучасна цивілізація: сутність основні протиріччя і тенденції розвитку
Поняття “культура” тісно співвідноситься з уявленнями про цивілізацію. Іноді “цивілізація” є синонімом терміна “культура”, але частіше їх розрізняють. Цивілізацію характеризують або як особливий етап в розвитку культури, який демонструє її видатні досягнення (появу письменства, міст, національних держав тощо), або як кінцевий момент існування будь-якої культури, який виражає її занепад, виродження. В одному тлумаченні цивілізація може виражати єдиний загальнолюдський характер, цінність усіх культур, а в іншому — поверхневий, у порівнянні з культурою, шар людського буття. В останньому випадку культуру розглядають як прояв духовної сутності людини, а цивілізацію як втілення технічного, технологічного аспекту культури, пов’язаного із задоволенням зростаючих матеріальних потреб людей. В наш час виділяють два основних типи цивілізацій: західний (“техногенна цивілізація”) і східний (“традиційне суспільство”). Західна цивілізація спирається на ідею антропоцентризму. Вона прагне до наукового, раціонального пізнання світу і його практичної зміни у власних інтересах, завдяки використанню техніки і технології. Однак, благі цілі того або іншого плануємого перетворення дуже часто не співпадають з його негативними практичними наслідками. Східна цивілізація, яка поділяє позицію космоцентризму, підкреслює особистісний, індивідуальний (а не загальнонауковий і технологічний, як на Заході) характер ставлення людини до світу. Людина повинна здійснювати “недіяння”, тобто діяти у згоді з природними процесами, не насилувати природу. Пізнання — це перш за все шлях духовного морального удосконалення людини під орудою Учителя — Гуру. Сучасні дослідження вбачають прогрес людства в синтезі досягнень культур Сходу та Заходу.
2.1 Визначальною причиною феномену кризи культури є протиріччя між стратегією розвитку матеріальної культури і своєрідністю духовних цінностей і прагнень людини. Розвиток матеріальної культури обумовлений науково-технічним прогресом, значно випереджає ріст духовної культури, все більш відділяється від духовних запитів та ідеалів людства, перетворюючись в самостійний, самодостатній процес по обслуговуванню матеріальних потреб людей. В підсумку матеріальні засоби людського життя починають переважати за своїм значенням його духовні цілі. Інтереси і надії людей зміщуються у бік “культури речей”.
Передумовою кризи сучасної культури в духовній сфері, яка виражає дану тенденцію, став розрив між двома типами мислення і ставлення до світу: технократичним і гуманітарним. Технократичний підхід орієнтується на ідею “підкорення природи”, оволодіння світом за допомогою науки і техніки, “переробки людини” на основі раціональності, переважного удосконалення її розумових здібностей та інформативності. Гуманітарний підхід зосереджується на дослідженні духовного світу людини, його ціннісних орієнтаціях, які не піддаються опису і поясненню в суворих наукових термінах.
Криза сучасної духовної культури проявилася у формуванні і створенні так званої “масової культури” — популярної, комерційної культури, яка реалізується шляхом індустрії розваг. Ця культура зачіпає примітивні людські почуття і тому відповідає посереднім смакам масової публіки. Знімаючи стреси, напруження вона одночасно стандартизує почуття і нав’язує певні стереотипи мислення.
Ще однією важливою передумовою кризи, яка торкнулася перш за все матеріальної культури, стала глобалізація процесів людської життєдіяльності, посилення загальнопланетарної єдності людства, пов’язаної з інформатизацією суспільства. Негативна сторона даної тенденції позначається терміном “глобальні проблеми сучасності” (екологічні, демографічні, політичні та інші). Вісім таких найбільш значущих проблем сформульовано видатним австрійським вченим та філософом К. Лоренцем. Він назвав їх “смертними гріхами” нашої цивілізації:
Усі ці кризові явища сучасної культури породжені людською діяльністю і тому, вважає Лоренц, людина повинна і може їх подолати.
57. зовнішньополітична діяльність: суть, цілі, функції.
По своему содержанию политика – явление сложное, единое, неделимое. Политическая деятельность государства осуществляется как в системе внутренних общественных отношений, так и за пределами его границ – в системе международных отношений. Поэтому и различают политику внутреннюю и политику внешнюю. Они имеют много общего и в то же время отличаются своей спецификой. Внешняя политика вторична по отношению к внутренней, она сформировалась позже и осуществляется в иных общественных условиях. Однако и внутренняя, и внешняя политика решают одну задачу – обеспечить сохранение и упрочение существующей в данном государстве системы общественных отношений. Внешняя политика регулирует отношения данного государства с другими государствами, обеспечивает реализацию его потребностей и интересов на международной арене. Это общий курс государства в международных делах.
С особенностями внешней политики как особой сферы деятельности государства связаны её цели и функции.
Главная цель внешней политики любого государства – это обеспечение его безопасности, охранительная функция. Она связана с охраной и защитой прав и интересов данной страны, а также её граждан за её пределами. Охранительная функция состоит также в приспособлении внешнеполитической стратегии данного государства к системе международных отношений. Реализация этой функции направлена на предотвращение угрозы для данного государства, на поиск мирных политических решений возникающих спорных вопросов и проблем.
Эффективная реализация данной функции зависит от способности государства в лице его специальных органов и институтов выявлять и определять потенциальные источники угрозы и опасности, не допускать нежелательного течения событий. Специальными институтами, предназначенными для этих целей, являются посольства, консульства, представительства, разведка и контрразведка.
Важнейшей задачей внешней политики государства является усиление его экономического и политического потенциала. От внешней политики и положения государства на международной арене зависит и экономическое развитие страны, и его политическая стабильности. Внешняя политика должна способствовать эффективному функционированию экономики, росту благосостояния общества. Поэтому в её задачи входит обеспечение для государства более выгодного участия в разделении труда, поиск более дешёвых ресурсов (сырьевых и трудовых), обеспечение более выгодных условий сбыта продукции, сохранение стратегических ресурсов страны и так далее. Итак, внешняя политика выполняет также экономическую функцию.
Информационно-представительская функция внешней политики находит своё выражение в деятельности соответствующих органов по созданию положительного имиджа государства в мировом сообществе. Специальные органы информируют свои правительства о намерениях других правительств, обеспечивают контакты своего государства с другими странами. Представительская функция реализуется посредством влияния на общественное мнение и политические круги тех или иных стран, чтобы обеспечить благоприятные условия для успешного решения внешнеполитических задач. Информационно-представительская функция реализуется в рамках культурных и научных обменов, проведения переговоров, заключения международных договоров.
Регулирующая функция внешней политики направлена на создание благоприятных внешнеполитических условий для деятельности государства, на сохранение равновесия в системе политических связей. Особую роль в реализации этой функции имеет деятельность центральных органов внешней политики: министерств иностранных дел, посольств, консульств.
В дополнение к вышеназванным функциям внешней политики учёный-политолог БГЭУ А.Н. Егоров добавляет также интеграционную функцию, которая является наиболее общей из всех вышеуказанных. Она выражается в том, что посредством международных отношений обеспечивается существование международного сообщества как сложного, противоречивого единства; причём, такого единства, неотъемлемыми свойствами которого на современном этапе является политика и политические отношения, т. е. интеграционные взаимодействия, организующие международное сообщество во всемирную систему, носят не только экономический, научно-технический, коммуникационный, но и главным образом политический характер.
Итак, главными целями внешней политики являются охранительная, экономическая, информационно-представительская, регулирующая, а также, выделяемая некоторыми политологами, интеграционная функция.
58. політичні аспекти глобальних проблем сучасності.
Головні ознаки глобальних проблем:
^ ВИДИ ГЛОБАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ ЛЮДСТВА
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Преодоление глобальных проблем требует интеграции усилий всех стран мира, коренное изменение международной политики от конфронтации к глобальному сотрудничеству на основе признания общечеловеческих ценностей. Значительная роль в разрешении глобальных проблем принадлежит международным организациям: ООН и ее подразделениям (ЮНЕСКО, ВОЗ, ЮНЕП, МБРР, МАГАТЕ).
59. сутність і можливості прогнозу в політиці
Термин «прогноз» (от греческого «прогнозис») означает предвидение, предсказание. Прогнозирование – это разработка прогноза.
Прогнозирование обычно понимают в широком и узком значении. В широком – это выработка вероятного суждения о состоянии какого-либо явления в будущем.В узком – это специальное научное исследование перспектив развития какого-либо явления, преимущественно с количественными оценками и с указанием более или менее определенных сроков изменения данного явления. По выражению Б.И.Краснова «в самом общем виде прогнозирование – это опережающее отражение действительности».
Основная причина, побуждающая человека заниматься прогнозированием, состоит в том, что существуют явления, будущее которых он не знает, но они имеют важное значение для решений, принимаемых им сегодня. Поэтому он стремится проникнуть своим интеллектом в будущее. Каждый прогноз разрабатывается с целью избежать нежелательных результатов вероятного развития событий и ускорения вероятного развития в желательном направлении, а также с целью приспособиться к неизбежному.
Поэтому прогнозирование как одна из форм научного предвидения находится в социальной сфере во взаимосвязи с целеполаганием, планированием, программированием, проектированием, управлением. Там же, где объекты неуправляемы, особенно в природе, имеет место безусловное предсказание с целью приспособить действия к ожидаемому состоянию объекта.
Прогнозирование в социальной сфере как научное предсказание, предвидение будущего состояния объекта требует информации о прошлом и настоящем состоянии этого объекта, о тенденциях его развития. Но даже при наличии исходных данных мы не способны сделать прогноз, если не понимаем социальных и экономических взаимосвязей внутри процесса, объекта, явления. Поэтому прогнозирование должно основываться на определенной теории. Без теории оно будет простым собиранием информации и разных предположений.
Прогнозирование практикуется во всех сферах жизни общества. Одним из его направлений является политическое прогнозирование, объектом которого выступает политика. Как известно, различают политику внутреннюю и внешнюю. Каждая из двух основных областей политики имеет свою специфику. Поэтому прогнозирование в области политики выступает в двух видах: внутриполитическое и внешнеполитическое.
Для выявления сущности политического прогнозирования необходимо охарактеризовать его особенности, специфику. Эта специфика прежде всего проявляется в своеобразии объекта прогнозирования, а затем связанных с ним особенностях целей и задач разработки прогнозов, а также подхода к выбору методов прогнозирования.
Объект политического прогнозирования очень широкий и сложный по структуре. Поэтому понятие «политическое прогнозирование» означает многогранную и разноаспектную деятельность по проведению специальных научных исследований и разработке прогнозов многочисленных составляющих политики, в сфере их разносторонних взаимосвязей и взаимодействий, а также в области взаимосвязей с другими сферами жизнедеятельности общества: экономической, социальной, духовной.
Политические прогнозы разрабатываются с целью повысить эффективность и результативность принимаемых решений, избежать нежелательного направления развития событий в различных областях политической жизни и на участках воздействия политики на экономику, социальную и духовную сферы.
В целом в рассматриваемой сфере важнейшей задачей прогнозирования считается выявление перспективных политических проблем и наилучших путей их решения в интересах оптимизации управления политическими процессами, а также предвидение тех или иных политических событий, как желательных, так и нежелательных.
Типологизация политических прогнозов строится на различных критериях в зависимости от цели, задач, объектов, характера периода упреждения, методов и других факторов.
На основе проблемно-целевого критерия, то есть в зависимости от того, для чего разрабатывается прогноз, различают прогнозы поисковые и нормативные.
По периоду упреждения – промежутку времени, на который рассчитан прогноз – различают оперативные (до 1 месяца), краткосрочные (до 1 года), среднесрочные (обычно до 5 лет), долгосрочные (до 15-20 лет) и дальносрочные (за пределами долгосрочных).
60. основні різновиди і методи політичного прогнозування
Разновидности прогнозов
1. Экономические прогнозы используются для предсказания общего состояния экономики и объема сбыта для конкретной компании или по конкретному продукту
2. Прогнозы розешшя технологии позволят предсказать, разработки каких новых технологий можно ожидать, когда это может произойти, насколько экономически приемлемыми они могут быть
3. Прогнозы развития конкуренции позволяют предсказывать стратегию и тактику конкурентов
4. Прогнозы на основе опросов и исследований дают возможность предсказать, что произойдет в сложных ситуациях, используя данные многих областей знания. Например, будущий рынок автомобилей можно оценить только с учетом надвигающегося изменения состояния экономики, общественных ценностей, политической обстановки, технологии и стандартов по защите окружающей среды от загрязнений
5. Социалыюг прогнозирование, которым в настоящее время занимается всего несколько крупных организаций, используется для предсказания изменений в социальных установках людей и состояния общестда. Очевидно, фирма, сумевшая правильно предсказать отношение людей к таким вопросам, как стремление У. комфорту, склонность к материализму или патриотизму или спрогнозировать, как изменится качество жизни или медицинское обслуживание, может иметь преимущество перед конкурентами, планируя выпуск новых товаров и предоставление новых услуг.
Методи:
Метод колективної генерації ідей ("мозкової атаки"). Передбачає формування групи учасників з високим рівнем загальної ерудиції (не більше 15 осіб). У процесі підготовки "мозкової атаки" складається проблемна записка для учасників. Генерація ідей здійснюється за загальноприйнятими правилами, що передбачають ясність і стислість висловлювань, неприпустимість критики висту-паючих, заборону виступати багато разів, толерантне ставлення ведучого і учасників до висловлених ідей, диктофонний запис здійснення "атаки". Після аналізу проблеми основна група спершу здійснює систематизацію ідей групою аналізу, а потім критику систематизованих ідей подвоєною групою (25-30 осіб) з погляду перешкод на шляху до їх здійснення. І, нарешті, останній етап передбачає оцінку критичних зауважень і складання списку практично здійсненних ідей.
Метод моделювання. Досить поширений у політичних дослідженнях. Його, зокрема, із застосуванням різних моделей використовували: С Прайс, Д. Бартолом'ю (модель соціальної мобільності); Ван Гіг, П. Чекленд (модель м'яких систем); Дж. Річардсон (модель гонки озброєнь); М. Кондратьев, С. Маслов (модель "довгих хвиль"); В. Тихомиров (модель "вісім коліс"); Б. Гаврилишин та інші теоретики Римського клубу (моделі глобального розвитку); Д. Істон, Г. Спіро, Г. Алмонд, Т. Пронс (моделі функціонування політичних систем).
Вивчаючи не самі об'єкти, а їх моделі, слід пам'ятати, що події, які, на перший погляд, аналогічні, але відбувалися в різних історичних умовах, можуть призвести до абсолютно протилежних резуль-татів. Модель слід розглядати як аналог певного фрагмента дійсності, концептуально-теоретичного утворення, що використовується при розв'язанні таких завдань: прикладних (дослідження прак-тичних проблем політичного життя); теоретичних (розробка теоретичних конструкцій політичної реальності); інструментальних (створення нових способів дослідження політичної сфери). Для прогностичного моделювання характерною є необхідність вірогідніс-ного підходу до проблем майбутнього, внаслідок чого на цій основі створено модель, пов'язану зазвичай з розробленням шкали можливостей і побудовою на ній функції розподілу вірогідності (менш вірогідно — більш вірогідно).
Моделі поділяються на матеріальні (макети, муляжі, напрями) та ідеальні, уявні (використовуються в суспільних науках). Ідеальні моделі розподіляються на знакові (математичні) й моделі-образи (теоретичні уявлення, узагальнення). До останніх можна віднести запропоновану Т. Парсонсом інтегративну модель соцієтальної суспільності, яка повинна, за словами американського соціолога, "вийти за ті межі, де правлять політична влада, багатство і чинники, які їх породжують, й піднестися до рівня ціннісних прихильностей та механізмів впливу".
Метод колективної експертної оцінки. Сутність його полягає у погодженні думок експертів з певних напрямів розвитку зовнішньої чи внутрішньої політики, розвитку політичної ситуації. Цей метод передбачає чотири етапи:
1) створення робочих груп для здійснення опитувань, оброблення матеріалів, аналізу результатів колективної експертної оцінки. Робоча група призначає експертів у кількості від 10 до 100-150 осіб;
2) уточнення основних напрямів розвитку політичних процесів, подій; виявлення генеральної мети і засобів її досягнення; розробка питань для експертів;
3) забезпечення адекватності розуміння питань і незалежності суджень експертів (передбачає запобігання тиску провідної думки);
4) оброблення матеріалів експертної оцінки; синтез прогнозних гіпотез і варіантів розвитку політичних подій.
Метод "Дельфі". Отримав назву від давньогрецького міста Дельфі, в якому мешкали оракули (мудреці); розглядається вченими як один з найефективніших експертних методів. Визначається трьома основними особливостями:
1) анонімністю експертів;
2) використанням результатів попереднього туру опитувань;
3) статистичною характеристикою групової відповіді.
Анонімне опитування групи експертів наводиться у письмовій формі в кілька турів. При цьому експерти не вступають у контакт один з одним. їм дають можливість ознайомитися із систематизованими результатами попереднього туру опитувань. І все знову повторюється. При цьому кількість турів (переважно від двох до чотирьох) залежить від зведення поляризованих оцінок до мінімуму. Якщо експерти досягають згоди з принципових питань у межах другого туру, опитування припиняється. Точність і надійність результатів експертизи залежать від якісно підібраної групи експертів.
Аналізуючи переваги цього методу, слід зазначити, що анонімність дельфійської процедури дає змогу послабити вплив окремих "домінуючих" експертів, а регулюючий зворотний зв'язок — знизити вплив індивідуальних і групових інтересів, не пов'язаних з проблемами, які вирішуються. Крім того, запровадження зворотного зв'язку вносить елемент об'єктивності, підвищує надійність прогнозних оцінок. Здійснення опитування у декілька турів дає можливість зменшити коливання в індивідуальних відповідях, а також обмежує внутрігру-пові коливання.
Метод побудови сценаріїв. Застосування цього методу пов'язане з необхідністю аналізу політичних ситуацій, які зазвичай розвиваються за кількома різними сценаріями. Сценарій — це спосіб встановлення логічної послідовності подій з метою визначення альтернатив розвитку великих систем типу міжнародних відносин, національної економіки, сфери політики, соціальних відносин тощо.
У підготовці сценаріїв використовуються попередньо підготовлені аналітичні матеріали. Створення сценарію передбачає таку послідовність дій: визначення часового інтервалу формулювання перебігу подій, словесне тлумачення їх сутності, їх кількісну оцінку. Оскільки сценарій описує не реальну, а вірогідну (уявну) ситуацію, він найчастіше передбачає вибір з кількох прогнозованих варіантів розвитку подій. Тому розрізняють однозначний, альтернативний і компромісний вибори. Компромісний вибір — дія на основі поєднання позитивних моментів низки близьких або навіть альтернативних варіантів, що дають змогу знайти оптимальний вихід із ситуації, альтернативне розв'язання якої загрожує існуванню цілого.
Методи екстраполяції та інтерполяції. Екстраполяція — поширення висновків, отриманих від спостереження за однією частиною явища, певної реальності, на іншу частину. Відповідно у прогнозуванні метод екстраполяції — це поширення на майбутнє певних елементів соціальних процесів з минулого і сучасного. Точність екстраполяції зникає у міру просування в майбутнє, яке в жодному разі не можна розглядати як лише кількісне продовження сучасного. Отже, за цього методу важливо визначити межу екстраполяції (5-10 років) з метою точності застосування цілей комплексних теорій: вірогідностей, обмежень, ігор, множин та ін.
Інтерполяція — визначення проміжних значень функції на підставі деяких відомих її значень. Це складніший метод, який базується на конструюванні соціальної та політичної реальності. Складність соціально-політичних процесів, динаміка розвитку людської цивілізації більше спонукають до конструювання реальності, до чого, власне, й схиляються сучасні дослідники майбутнього. Тому, прогнозуючи найближче майбутнє, недостатньо враховувати минуле і сучасне, необхідно насамперед зважати на віддалене майбутнє. А це, у свою чергу, є свідченням недостатньої адекватності методу екстраполяції і спонукає до використання методу інтерполяції, коли за минулим, сучасним та віддаленим майбутнім прогнозується найближче майбутнє.