Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Розділ 5. Митна справа в Україні у ХХ ст.
5.1. Створення та функціонування
української митної системи в 1917 – 1918 рр.
Першого серпня 1914 р. Російська імперія вступила у Першу світову війну. Цей збройний конфлікт мав жахливі наслідки для Західноєвропейського континенту. Крім колосальних людських втрат, війна спричинила руйнацію Германської, Австро-Угорської, Російської та Османської імперій. Руйнація зазначених держав призвела до фундаментальних соціальних перетворень, тобто революцій. Саме Перша світова війна заклала початок падінню економічної і політичної могутності Британської імперії. Але в Західній півкулі розпочався стрімкий розвиток нової світової домінанти – Північно-Американських Сполучених Штатів.
З початком війни митниці західних митних округів припинили свою діяльність, службовці були евакуйовані та переведені до митниць Середньої Азії та Далекого Сходу. У листопаді 1914 р. обмежили свою роботу причорноморські і кавказькі митниці внаслідок вступу Туреччини у війну на боці Німеччини і Австро-Угорщини. У зв’язку з початком бойових дій Міністерство фінансів визнало необхідним “ з всіх товарів, складающих вироби грунта і промисловості Німеччини, Австро-Угорщини і Османської імперії, а також з товарів, що прямують транзитом через ці держави, стягувати при ввезенні до Росії по всьому державному кордону мита за загальним митним тарифом з надбавками до них 100 % їх розміру, а безмитні товари обкладати митом”. Таким чином війна не зупинила торговельні відносини, але суттєво їх скоротила. До того ж, економіки воюючих держав переходили на військові рейки, тому виробництво товарів цивільного призначення все більше й більше обмежувалось. Війна викликала серйозний дефіцит золотої монети (золото йшло на оплату закордонних військових поставок), у зв’язку з чим ставилось завдання залучення до митних кас золотих виробів. Для цього пропонувалось заохочувати чиновників, які відповідали за надходження в касу не менше 1000 крб. золотом і надавати пільги у здійсненні митних процедур тим особам, які здійснюють оплату митних зборів золотою монетою.
Не дивлячись на те, що експортні товари ворожих держав, обкладались подвійним митом, існував список дефіцитних товарів, під час експорту яких не вимагалось свідоцтво про їх походження. Цей список був досить великим і містив головним чином промислові товари і стратегічну сировину: комплектуючі для автомобілів та літаків, шліфувальні та полірувальні матеріали, нафтопродукти, спеціальні хімічні препарати, руди, залізо, сталь, каучук, резину, електрокабелі, автомобілі і мотоцикли, целюлозу, вовну. З продуктів харчування в цей список були включені: рис, какао, кофе, чай, риба. Фактично війна зруйнувала збалансований механізм зовнішньої торгівлі Російської імперії. Вже в жовтні 1914 р. за пропозицією Міністерства внутрішніх справ уводиться натуральний продовольчий податок з селян. У 1915 р. запроваджується карткова система розподілу продовольства серед населення. У британській історіографії і донині домінує точка зору, що вступ у війну Туреччини на боці Німеччини блокував повноцінний торговельний обмін між державами Антанти під час війни, що у свою чергу вплинуло на хід військових дій на російсько-німецькому фронті та на формування соціально-політичної кризи у російському суспільстві і як наслідок – революційні події лютого 1917 р. Наприкінці 1916 р. серед воюючих коаліцій визначилася переважність військово-технічного потенціалу Антанти. Але розбіжності в стратегічних цілях держав з її табору зводили цю перевагу нанівець, що враховувалося в дипломатичних “мирних” маневрах австрійсько-німецького блоку. 12 грудня 1916 р. німецький уряд запропонував Антанті почати переговори про мир, на що в ноті останньої від 30 грудня було оголошено: “Мир неможливий до тих пір, доки немає гарантій відновлення порушених прав і свобод, визнання принципу національностей і вільного існування малих держав”.1 Війна увійшла в нове русло, але у стосунках воюючих сторін з’явилася примара миру – якщо не загального, то двостороннього, на окремих театрах бойових дій. А після оголошення в сенаті США 22 січня 1917 р. “14 пунктів” президента Вудро Вільсона ідея національної державності отримала перспективи міжнародного визнання. Зосередження уваги під таким кутом зору важливо у сенсі визначення легітимних підстав для утворення самостійного державного механізму України взагалі та її митних органів зокрема. На противагу РСДРП(б) в Петрограді Центральна Рада не застосувала збройного повстання як засобу приходу до влади в Києві. Починаючи з громадського об’єднання, яке навіть не мало статусу окремої політичної партії, вона поступово перетворилася в серпні 1917 р. у визнаний на той час (Тимчасовим урядом як вищою владою в країні) представницький орган, який формував крайову виконавчу владу. А згодом, за умови державного перевороту в Росії, Центральна Рада стала на шлях уконституювання як національний парламент України.
Отже, її вихід у кінці 1917 р. на міжнародну арену з перетворенням автономістського курсу на самостійницький здійснювався у руслі загальносвітових державно-правових процесів. Розбудова державності в Україні за концепцією Центральної Ради проходила в умовах надзвичайно гострого протистояння різних політичних партій і сил. Боротьба за владу не припинилася і в часи Гетьманської Української держави, хоча в цей період було створено найпотужніший державний охоронний апарат. Підвалинами його організації став зразок царської Росії.
У ніч з 8 на 9 лютого 1918 р. в Бресті було підписано мирний договір України і центральних держав. Саме цю дату варто визнавати за початок встановлення української державності де-факто і де-юре. Проголошення 11 січня 1918 р. IV Універсалу Центральної Ради про створення Української Народної Республіки ще не означало виникнення на політичній мапі світу нової держави. Беручи до уваги укладену США і країнами Латинської Америки “Монтевідейську угоду про права та обов’язки держав” (1933 р.), де були сформульовані ознаки державності, найбільш визнані у світовій юридичній науці, треба констатувати, що в січні 1918 р. УНР не відповідала цим вимогам. По-перше, оголошена держава не мала дипломатичного та міжнародно-правового визнання світовою спільнотою, тобто ще не стала суб’єктом міжнародного права. По-друге, більша частина юридично встановленої Центральною Радою державної території була окупована військами інших країн (Австро-Угорщини, Німеччини, Радянської Росії). Брестський мир змінив правовий статус військ Центральних держав на території УНР з окупаційного на союзний і позбавив радянської залежності.2 Радянська Росія формально визнала умови миру, але не збиралася погодитися із втратою територій колишньої імперії.
Згідно зі ст. 2 Брестського договору кордони України встановлювалися такими, “які існували між Австро-Угорською монархією і Росією перед вибухом війни”, а далі на північ “від Тарнограду (нині Польща) спільно по лінії Білгорай – Щебрешин (нині Польща) – Красностав – Пугачів – Радин – Межирічче – Сарнаки – Мельник – Високо-Литовськ (нині Білорусь) – Кам’янець-Литовськ (нині Білорусь) – Пружани (нині Білорусь) – Вигоновське Озеро (нині Росія)”.3
Після підписання Брестського миру постало питання про налагодження установ із захисту кордонів новоствореної Української держави. Підготовча робота у цьому напрямі почалася відразу ж після відновлення 1 березня 1918 р. влади Центральної Ради в Києві. Згідно з розпорядженням міністра фінансів через кілька днів була створена комісійна рада з організації митної служби в Україні. Її головою став Г. Троцький, членами: в.о. директора департаменту митних зборів І. Гайдановський-Потапович, урядовці Міністерства фінансів Є. Тржеціцький, П. Андрієв, П. Покровський і А. Граціянський. Робота Ради була плідною. Вже на першому засіданні 21 березня було вислухано доповідь командира відновленої кордонної сторожі В. Желиховського про пожвавлення руху вантажів на кордоні з Австро-Угорщиною. Тому “з метою захисту держави від безмитного вивезення іноземних товарів, а рівно й вивезення тих українських виробів землі і промисловості, які з економічного боку можуть підпадати під обмежені норми”, Рада вирішила встановити тимчасовий митний нагляд у кордонних пунктах: Радзивилові, Волочиську, Гусятині, Новоселиці, Збаражі і на ст. Брест-Литовськ. Для цього в кожному пункті призначалися управляючий наглядом, контролер, три помічники пакгаузного дозорця і шість доглядачів. Тимчасовий митний нагляд до відпрацювання нового митного статуту здійснювався з вимогами Митного статуту, виданого в 1910 р. з доповненнями від 1912 р., та інших нормативних актів, виданих до жовтня 1917 р., а також загального митного тарифу (1903 р.) і конвенційних угод Росії, Німеччини й Австро-Угорщини 1894 – 1904 – 1906 рр. Митні операції обмежувалися перепусткою через кордон пасажирів з їхніми речами, серед яких були ті, за які належало сплатити мито, але не в товарному вигляді, випускалися (без таврування) після утримання зборів; прийманням до огляду всіх іноземних вантажів і поштових відправлень, що прибувають з-за кордону, які переадресовувалися транзитом до Одеси, Києва чи Харкова; затриманням контрабандних товарів, які після огляду і складення товарного опису відправлялися до Київської митниці.
Комісія відзначила, що складські приміщення митниць під час війни заповнилися вилученими товарами (мануфактура, галантерея, одяг, споживчі продукти), більшість з яких потрібна населенню України. Тому перед Радою Міністрів було порушено питання про надання загальним нарадам митниць права “звільняти від заборони товари, які зараз знаходяться в гамазеях Митниць і Поштових Установ і заборонені до імпорту через обставини воєнного часу, після випуску їх на внутрішній ринок”.
На засіданні комісійної ради, яка відбувалася 4 квітня, було вирішено, “що для захисту української промисловості і збереження інтересів скарбниці необхідне найшвидше встановлення дійового нагляду кордонної охорони, в першу чергу на західному і південному кордонах України – з Австро-Угорщиною, Польщею або Німеччиною і по Чорному морю”. Для здійснення цього завдання визначалася потреба державного фінансування у розмірі 500 тис. крб. Більшістю голосів комісія ухвалила доцільність повернення до порядку, що існував в Російській імперії, коли кордонна охорона мала особисту організацію, але складала частину митного відомства. На підставі цих рішень уряд УНР затвердив Статут кордонної охорони, в якому визначався штатний розклад і посадові оклади утримання кордонців. Постановою Міністерства фінансів від 6 квітня 1918 р. було асигновано перші 100 крб., на які, крім пропонованих кордонних пунктів, встановили митний нагляд ще й в Голобах, Маневичах, Лунинці, Ямполі, Рибниці, Могилеві-Подільському і Тирасполі. Подальше запровадження кордонних і митних установ було неможливим, доки мирний договір України з центральними державами не набере чинності, тобто не буде здійснено обмін сторін грамотами про його ратифікацію. Про це 17 квітня Міністерство закордонних справ УНР сповістило департамент митних зборів. Згодом вирішення кордонних проблем лягло вже на плечі гетьманського уряду.4
Після перевороту 29 квітня 1918 р. у Києві і приходом унаслідок цього до влади генерала Павла Скоропадського Українську Народну Республіку було повалено, а її законодавчий орган – Центральну Раду, яка складалася переважно з партій та організацій соціалістичного спрямування, розпущено. Замість УНР було проголошено про утворення Української держави у вигляді Гетьманату П. Скоропадського, який обійняв у країні диктаторські повноваження. Із зміною влади змінився і курс державного розвитку України. Гетьман прагнув створити потужну капіталістичну державу з розвинутим господарством, сильним військом, високою культурою тощо.
У спадок від Центральної Ради гетьман Скоропадський отримав митні установи колишньої Російської імперії, що діяли на те риторії України, утворені урядом С. Голубовича протягом люто го – квітня 1918 р.
Серед старих російських були 2 внутрішні митниці (Київська і Харківська) і 9 митних установ на південному морському кордоні України – від Маріуполя до Одеси включно: Бердянська, Генічеська, Хорловська, Джерильгацька, Херсонська, Миколаївська, Очаківська. До новоутворених за часів УНР належали центральний відомчий апа рат – Департамент митних зборів у складі Міністерства фінансів і митні пункти на кордоні з Австро-Угорщиною та Румунією.
Службові обов’язки українські митники починали виконувати відразу після припинення із заходу на схід військових дій. 24 березня на засіданні комісійної ради при департаменті митних зборів (ДМЗ) виступив запрошений директор тарифно-трактатного департаменту Міністерства торгівлі і промисловості УНР М. Добриловський. Він вказав на необхідність організації митного нагляду насамперед на кордоні з Австро-Угорщиною, “щоб Центральні держави не змогли отримати з України більшої кількості продуктів, ніж ті, що зазначені в угоді”. Рада визнала доцільним ознайомитися на місці з усіма кордонними пункта ми, для чого було вирішено відрядити урядовців ДМЗ з особливими повноваженнями щодо встановлення митного нагляду. У своїй діяльності вони мали керуватися тимчасовою інструкцією, затвердженою міністром фінансів УНР 26 березня 1918 р.
Згідно з її положеннями, призначений на посаду управляючого митним наглядом отримував у Київській або Одеській митниці під розписку за особливою відомістю вагонні замки з одним ключем для кожного, спеціальне обладнання і документацію. На місці, за рахунок асигнованого авансу, він мав закупити необхідну кількість канцелярських приладів і матеріалів, організувати обладнання службових приміщень. Після виконання підготовчих заходів належало терміново встановити митний нагляд за перепуском пасажирів; прибуттям з-за кордону вантажів і переадресуванням їх транзитом до Одеської, Київської чи Харківської митниці; затриманням контрабандних товарів і відправкою їх до Київської митниці. У застосуванні заборонних засобів до привізних і вивізних товарів митники співпрацювали з відрядженими на кордон уповноваженими Міністерства торгівлі і промисловості УНР, які мали “відповідні директиви у зв’язку з наступною монополізацією зовнішньої торгівлі”.
Протягом квітня на кордоні з Австро-Угорщиною було відновлено більшість митних пунктів у місцях, де вони існували до початку військових операцій. На новому кордоні з Румунією було встановлено Овідіопольський митний нагляд з відділом у Короліно-Бугазі, а також Маякський, Тираспольський, Дубосарський, Рибницький, Ямпільський і Могилів-Подільський митний нагляд.
Подальше вдосконалення митної служби, як і кордонної охорони Гетьманської Української держави, здійснювалося під безпосереднім керівництвом міністра фінансів О. Ржепецького. Департамент митних зборів з травня 1918 р. очолив досвідчений урядовець П. Андреєв. З головуванням цього директора українські митні інституції набули чіткої організаційної побудови з окремо визначеними функціональними обов’язками і штатним розкладом. Остаточний розподіл справ за структурними підрозділами департаменту митних зборів, який складався з канцелярії і чотирьох відділів, було затверджено міністром фінансів 5 жовтня 1918 р.
До компетенції канцелярії належали: журнальна реєстрація обліково-звітної документації та листування з митними установами й урядовими органами інших міністерств; статистичний і атестаційний облік особового складу відділів департаменту і відомства, підготовка наказів на призначення, переміщення, звільнення урядовців, призначення їм грошових допомог і пенсій; справи про мобілізацію і призов на дійсну військову службу митних службовців; реєстрація справ за скаргами на дії митників, а також справ про провадження дізнання про службові правопорушення, які вирішуються в адміністративному порядку; забезпечення митних установ ключем для шифрованих повідомлень.
До обов’язків першого відділу входило: діловодство щодо змін статей Митного статуту і Положення про митних доглядачів; справи з відпрацюванням штатів департаменту, дільничних митних інспекцій і митниць, визначенням посадових окладів митних урядовців, грошово го утримання для канцеляристів і доглядачів; розробка навчальних програм та іспитових тестів для кандидатів на посади контролерів митниць; встановлення правил оцінки контрабандних товарів; визначення порядку огляду пасажирського багажу і речей, вантажів, а та кож порядку оскарження результатів огляду товарів; справи про кор донну службу і службовців кордонної сторожі та митного відомства; діловодство щодо ввезення іноземних товарів в Україну всіма видами транспорту і українських товарів, які вивозяться за кордон; справи про безмитне і пільгове провезення товарів через кордон, майна ди пломатичних та консульських представників, кореспонденції Міністерства закордонних справ, багажу наукових експедицій і окремих мандрівників, домашнього скарбу й спадкових речей іммігрантів, чужо земців і українських підданих, які повертаються на батьківщину.
Другий відділ займався розглядом справ за скаргами на рішення митниць про адміністративну відповідальність за порушення правил перевезення іноземних вантажів, за приховання пасажирами речей від огляду, за перехід кордону не у встановленому пункті, а також займався провадженням дізнання і слідства у справах про посадові злочини урядовців митного відомства. До відання відділу належали й питання, пов’язані з контрабандою: листування про провадження обшуків і вилучень за заявами і доповідями про контрабанду, роз’яснення відповідних положень Митного статуту; розгляд скарг на рішення митних установ за справами про контрабанду, які розглядаються в судовому чи адміністративному порядку; надання митним установам нижчих розрядів прав за розглядом справ про контрабанду; грошове заохочення митників, які затримали контрабандні товари; розгляд звітів про рух контрабанди; зняття з рахунків недоплати грошової пені у справах про контрабанду.
Третій відділ мав повноваження, пов’язані з будівництвом і матеріальним забезпеченням діяльності відомства. Серед них були: спра ви про асигнування на будівельні потреби митних установ і дозвіл на провадження будівельних робіт, придбання ними нерухомості й обладнання; розробка програм і розгляд проектів кошторисів будівництва; розпорядження щодо ремонту митних будинків і споруд, купівля чи примусове відчуження нерухомості для відомчих потреб, а також продаж, обмін, передача іншим відомствам і приймання від них нерухомості чи здавання її в орендне користування; наймання приватних будинків для митних установ; укладання договорів із приватними архітекторами, техніками і десятниками на допомогу штатним дільничним архітекторам для налагодження водопостачання, каналізації й електричного освітлення в митних районах, а також для обладнання й експлуатації відкритих складських приміщень, залізничних колій, електростанцій і прикордонних мостів; забезпечення будівництва й утримання необхідної кількості пристаней, понтонів, парових, моторних і веслових суден; придбання для департаменту, дільничних управлінь інспекторів і митних установ канцелярських приладів і меблів, друкарських форм обліку; організація передплати на періодичні видання; забезпечення обмундируванням, амуніцією, теплими речами і взуттям сторожів, доглядачів та інших нижчих службовців відомства; замовлення в Експедиції заготівлі державних паперів гербових бланків, спеціальних прошнурованих книг суворої звітності і розсилання їх до митних установ; забезпечення митниць печатками і штемпелями, пломбувальними приладами, вагонними замками і пресами, протипожежними засобами, терезами, спеціальним лабораторним обладнанням і науковими посібниками для експертів; закупівля та наймання коней і екіпажів для митного відомства; вирішення комунальних питань по відомству, наймання двірників і робітників для опалення освітлення і водопостачання будинків та споруд.
До компетенції четвертого відділу належала фінансова діяльність відомства, а саме: підготовка і використання кошторису видатків і прибутків Департаменту митних зборів (далі – Департамент) з постатейним поясненням для затвердження на законодавчому рівні; організація виконання коштори су, розасигнування кредитів, розгляд і перевірка проектів кошторисів митних установ, складання й розсилання річних і тимчасових касових розкладів про видатки і пересування кредитів, визначення залишків і складання кошторису; складання пропозицій на додаткові кредити в за конодавчому порядку із особливого фонду за рахунок кошторису Державної скарбниці; використання невиконаних видатків за затвердженими кошторисами; асигнування коштів на утримання позаштатних урядовців; управління фондами у складі спеціальних коштів Департаменту, розгляд звітів про витрати митного відомства; справи про надходження до скарбниці коштів від приватних осіб і цивільних установ на утримання додаткового складу службовців митного відомства та інші витрати; розподіл коштів на утримання канцеляристів, експертів, доглядачів, канцелярські і господарчі потреби; організація грошового забезпечення і нагородження (крім нагород і допомог в окремих випадках), нарахування й видача прогонних грошей урядовцям, листування за питаннями, що виникають у цьому зв’язку в митних установах; справи про повернення зі скарбниці і переказу за належністю надміру стягнутих митних та інших зборів, а також коштів, неправильно зарахованих у державні прибутки; проведення розрахунків з Управлінням державними ощадними касами по страху ванню, пенсіях і грошових допомогах митним доглядачам і членам їх родин, розподіл винагороди урядовцям митних установ за здійснення операцій в ощадних касах, їх листування у справах державних ощадних кас, які перебувають при митних установах; ведення бухгалтерських і до поміжних книг з кошторисних витрат, спеціальних і партикулярних коштів; складання щомісячних звіряльних відомостей з рахунками Державної скарбниці і відомостей про прибутки й витрати кредитів; завідування депозитами департаменту й управління фондами вкладів окремих осіб; складання іменних переліків кредиторів скарбниці за затвердженими кошторисами; контроль, скріплення і направлення за відповідною адресою асигнувань департаменту; реєстрація бланків асигнувань і звітність про витрати Департаменту; листування з приводу прийняття митними установами коштовностей як сплату митних зборів.
Залежно від обсягу службового навантаження відділів і канцелярії встановлювалась кількість їх урядовців. Серед них були началь ники, їх помічники, діловоди, слідчі, бухгалтери, канцеляристи, журналісти, перекладачі, екзекутори, секретарі, касири.
ДМЗ підлягали регіональні митні інституції – дільничні управління митних інспекторів. Вони утворювались при найбільших митницях. Загалом їх мало бути чотири – Південне (Одеса), Західне (Луцьк), Північне (Київ) і Східне (Харків). Але нестабільність ситуації на російсько-українському кордоні заважала розгортанню Північного і Східного управління. Митний інспектор контролював діяльність усіх митних установ, які територіально належали до його дільниці. ДМЗ не раз порушував питання про встановлення єдиних штатів митного відомства на законодавчому рівні, про підвищення рівня митниць на північно-східному кордоні (Голоби і Лунинець). Однак через нестабільність обстановки саме в цих прикордонних районах уведення єдиних штатів митного відомства гальмувалося, а загальний штат структурних підрозділів департаменту і дільничних інспекцій не визначався. Розрахунок посад затверджувався міністром фінансів окремо на підставі пояснювальної записки директора ДМЗ про характер вико нання службових обов’язків конкретно окремою особою.
Прикордонні митні установи після укладення перемир’я між Українською державою і РРФСР у липні 1918 р. поповнилися тимчасовими наглядовими пунктами в Остапковичах, Якимівській Слободі, Гомелі, Клинцях, Хуторі Михайлівському, Кореньові, Готні, Білгороді, Валуйках, на що асигнувалося 250000 крб. Проіснували вони до листопада, коли через виступ “різних озброєних груп, що називали себе більшовиками, стало необхідним скасування на цьому кордоні митного нагляду”.
Митниця в Луганську, яку заснували у серпні 1918 р. внаслідок договору між Україною і Доном, не встигла розгорнути свою діяльність у повному обсязі. Залізничні потяги з вантажами для митного нагляду проходили транзитом до Києва, Одеси або Харкова, а потім поверталися назад у Донбас, що завдавало великих збитків обом сусіднім державам.
Тимчасові митні пункти було встановлено і на українсько-румунському кордоні. Тут, у Яручі, Щекінівці, Косниці, Грушках, Каменці, Рашкові, Журі, Гояні митний нагляд вела кордонна охорона, а в Малинівці, Соколах і Усті – австро-угорська жандармерія. 12 вересня 1918 р. начальник штабу ОККО генеральний хорунжий Л. Байков звер нувся до директора ДМЗ з проханням надіслати сюди митників, “щоб таким чином рангів кордонної охорони було визволено од неприписаних їм обов’язків і було можливо повернути їх до простих обов’язків по охороні кордону”. Він також пропонував порушити перед генеральним хорунжим В. Семеновим, військовим уповноваженим українського уряду при Австро-Угорській Східній армії в Одесі, питання про відправку з кордону австрійських жандармів, що втручалися в українські внутрішні справи.
Постійно діючі протягом 1918 р. митні установи було занесено до державного переліку. Загалом їх нараховувалось 49. Залежно від значення і обсягу роботи вони поділялися на 21 митницю: 1 класу 1 ря ду – Одеська, 1 класу 2 ряду – Київська і Харківська, 1 класу 3 ряду – Волочиська, Радзивілівська, Маневицька (Повурівська) і Голобська (Рожицька), 1 класу 4 ряду – Новоселицька, Миколаївська, Маріупольська, Унгенська, Луцька, Лунинська, 2 класу – Бердянська, Луганська. Херсонська, Ізмашська, Геніїська, Омашівська, Усятинська, Ісаківська, Долгбичевська; 26 митних застав: Генічеська, Хорловська, Джерилгацька, Очаківська, Акерманська, Вілковська, Кілійська, Усть-Прутська, Кагульська, Фальчійська, Леовська, Немценська, Скулянська, Авраменська, Липканська, Подбільжицька, Дружомольська, Мервенська, Збаражська (Карначевська), Волочиська, Гуківська, Ново селицька, Сатановська, Перебійковська, Торчинська, Тарнорудська; 2 митних пости: Радзивилівський і Шидловецький.
Для тимчасових митних пунктів на кордонах встановлювався мінімальний штат посадових осіб: управляючий наглядом, контролер, пакгаузний дозорець і його помічники, доглядачі, кількість яких залежала від конкретних службових обставин. Штатний розклад реєстрових митних установ визначався для кожної окремо згідно з її державним значенням і транспортним різновидом: морська, залізнична, шосейна чи пішохідна. Залежно від цього серед посадових осіб були: управляючий наглядом (7200 крб.), контролер чи наглядач порту (5400 крб.), пакгаузний чи корабельний дозорець (4800 крб.), їх помічники (3600 крб.), доглядачі (2520 крб.). Вказані посади були обов’язково передбачені у всіх наглядових митних установах. Крім них, у штаті митниць обох класів у різній кількості стояли секретарі, бухгалтери, канцеляристи, екзекутори (завідуючі господарською частиною), експерти-хіміки й експерти-механіки.2 У 1918 р. на утримання класних урядовців постійних митних установ передбачалось 994734 крб., експертів – 13430 крб., канцеляристів – 636568 крб., доглядачів – 1397983 крб. Загалом на їх платню держава витрачала 3042725 крб.
Відповідно до бюджетних обрахунків гетьманського уряду на 1918 р. витрати Департаменту митних зборів мали становити: утри мання центральних установ – 329879 крб., місцевих установ 4324904 – крб., різні видатки адміністрації – 100000 крб., будування та утримання суден для митної служби – 75000 крб., різні видатки з урядування – 130000 крб., будівництво і ремонт будинків – 450000 крб., що загалом складало 5409783 крб. Плановані прибутки ДМЗ мали становити 37959245 крб. З них левова частка належала митним зборам – 37737700 крб. Від оплати гербових, судових, канцелярських справ і записів у документах розраховували отримати 100000 крб., з оброчних статей і промислів – 78717 крб., від повернення позичок – 37000 крб, за допомогами Державної скарбниці із сторонніх джерел – 2628 крб. і різних дрібних та випадкових прибутків – 3800 крб.
Нові митні установи Української держави комплектувалися переважно особами, які мали професіональний досвід. З травня 1918 р. комісійна рада при ДМЗ зазначила, що на той час серед українських митників були: службовці, які перебували в штатах митних установ, розташованих за кордонами України, але отримували платню з фондів місцевих українських митниць; українські штатні службовці, які працювали у своїх установах; службовці митного відомства, відряджені для відкриття нових установ; кандидати на штатні посади митників, які виконували службові обов’язки з 1 січня 1918 р. Для упорядкування грошового утримання всіх зазначених службовців було вирішено закордонних митників, які за циркуляром ДМЗ № 310 від 30 квітня переставали з 1 травня отримувати платню, за їх згодою призначати на вакантні посади в митні установи Української держави. Штатні українські митники, включаючи відряджених, продовжували отриму вати платню у своїх установах до перепризначення. Для кандидатів на посади митного відомства було вирішено встановити не менше 30 но вих посад з утриманням середнього службовця (250 крб. щомісячно).
Умови зайняття посад класними урядовцями визначав закон від 24 липня 1918 р. “Про порядок призначення осіб на урядову службу”. Директор ДМЗ як урядовець IV класу призначався особистим наказом гетьмана зі скріпленням міністра фінансів за попередньою ухвалою Ради Міністрів. Віце-директор (І. Гайдановський-Потапович), урядовець V класу, – наказом по Міністерству фінансів за поданням, затвердженим гетьманом. Начальники відділів, управляючі найбільшими митницями й дільничні митні інспектори, урядовці VI класу, – наказом міністра фінансів. Інші урядовці – в порядку, визначеному міністерством. Відповідним чином здійснювалося звільнення з посад.
Гетьманський уряд піклувався про особовий склад митного відомства. На його службовців поширювалися всі пільги, що передбачалися для державних установ. 19 листопада 1918 р. було затверджено закон “Про встановлення відсоткових додатків на утримання службовців державних установ та одноразової допомоги на дорожнечу”. Згідно з законом службовці ділилися на 3 категорії: самотні й бездітні, ті, які мають до 3 дітей, більше 3 дітей. Залежно від посадового окладу кожна категорія одержувала щомісячні грошові додатки до посадових окладів. У Києві вони були вищими, ніж в інших місцевостях. Так, службовці з річним утриманням до 2400 крб. одержували за категоріями 30 – 40 %, 50 – 60 %, 60 – 70; від 2400 до 4200 крб. – 25 – 35 %, 45 % – 55 %, 55 % –65 %; від 4200 до 7200 крб. – 15 – 30 %, 35 – 50 %, 40 – 60 %; від 7200 до 10000 крб. – 15 – 25 %, 35 – 45 %, 40 – 50 %; від 10000 до 15000 крб. – 10 – 20 %, 25 – 35 %, 30 – 40 %; від 15000 крб. – 10 – 15 %, 15 – 20 %, 20 – 25 %. У разі переїзду до нового місця служби за умови роботи в державних установах не менше 3-х місяців, починаючи з 1 серпня 1918 р., посадовим особам, які отримували не більше 15000 крб. річних, сплачувалася додатково половина місячного утримання (самотнім і бездітним) або повне місячне утримання (тим, хто мав дітей). Крім того, митним службовцям, які відряджалися на кордон для встановлення наглядових пунктів, перед бачалися додатково до службової платні добові гроші з розрахунку: управляючий наглядом – 15 крб., контролер – 13 крб., помічник пакгаузного дозорця – 10 крб., доглядач – 7 крб., канцелярист – 8 крб.
21 травня 1918 р. комісійна рада при ДМЗ розглянула питання про звільнення від призову на дійсну військову службу митних співробітників. Серед посадових осіб, які звільнялися від призову до війська, було визначено: у департаменті – директор і начальники відділів, в управліннях митних інспекторів – митний інспектор і секретар, у місцевих митних установах – управляючі митницями, заставами і постами, секретарі, бухгалтери і екзекутори митниць, контролери, а також експерти-хіміки і експерти-механіки (по одному на установу). На черговому засіданні, 23 травня, рада обговорила питан ня про надання грошової допомоги родинам митних службовців, яких призвали на дійсну військову службу. Було вирішено надавати допомогу родинам тих осіб, які були призвані до війська і до цього часу не повернулися додому через полон, пропали безвісти чи загинули. Урядовцям прикордонних митних установ надавалося безкоштовне службове приміщення з розрахунку 2 кімнати з кухнею для управляючого наглядом, 1 кімнату з кухнею для сімейних класних урядовців і канцеляристів, 1 кімнату з плитою для сімейних доглядачів, 1 кімнату з плитою для двох неодружених доглядачів.
З доукомплектуванням прикордонних митних установ особовим складом, який почав забезпечувати виконання покладених функціональних обов’язків, поширювалися їх повноваження. З травня комісійна рада вирішила надати відновленим прикордонним митницям “право очищення на місці всіх незаборонених до привезення за розпорядженням товарів і речей залежно від місцевих умов на розсуд управляючих цими установами”.
На підставі чинних нормативних документів було визначено загальний обсяг службових обов’язків кожного з відомств, що залучались до захисту кордонів Української держави. Але складні зовнішні і внутрішньополітичні умови, в яких жила Україна в 1918 р., створили багато особливостей під час їх виконання. Для роботи наглядова митна установа здебільшого користувалась таким обладнанням і документацією: вагонні замки з одним комплектом ключів до кожного; шпульки для великих вагонних пломб (100 – 200); товста шворка для великих вагонних пломб (5 – 10 фунт.); прес для затиску пломб у замках; прес для затиску товарних пломб; розрядник; свинець і кулелійки для великих і малих пломб; декілька щупів; гербові марки різної вартості (загалом на 25 крб.); касова книга; витратний реєстр; пакгаузна книга для запису товарів, відправлених на складування; пакгаузна книга для запису товарів, відправлених транзитом; реєстри вхідних і вихідних паперів; реєстри наявних для запису вантажних документів; книги для огляду пасажирських речей (3 – 5 штук); книга для обліку вагонних замків і ключів до них; бланки провізних посвідчень для відправки транзитом пасажирських місць (20 – 40 шт.); бланки відомостей для здавання у відповідні установи прийнятих зборів і форми бухгалтерських книг.
Митники мали вести короткий облік пасажирів, які перетинали кордон, вказуючи лише місце прибуття, ім’я, по батькові і прізвище, а також згідно з яким документом і з чийого дозволу прибула особа.
Охорона поїздів і окремих вагонів у районі митниці покладалася на доглядачів. А у разі їх недостачі начальник митної установи мав звертатися до кордонців. Для перевантаження товарів зверталися до начальника місцевої станції чи порту або наймали робочу силу на відпущений аванс 600 крб. щомісячно з розрахунку в день на один поштовий, один багажний і 2 вантажних вагони – 20 робітників.
На документах закордонних поїздів, які прямували транзитом до Одеси, Києва чи Харкова, робили позначку “без перевірки”. А на накладних ставили печатку митниці. Копію накладної надсилали до ДМЗ.
Грошові кошти, які затримувались, зберігалися у місцевій поштовій конторі або у скрині кордонної охорони. Прибутки митниці направлялися у найближчу поштову контору або відділення державно го банку, про що звітувалося ДМЗ. Інші кошти – поштовими переказами до Державної скарбниці.
Накладні на закордонні вантажі разом з одним примірником поїзного списку і вагонного листа відразу після відходу поїзда надсилали за належністю до Одеської, Київської чи Харківської митниці, а другий примірник – у місцеву Контрольну палату. Про стан речей начальник митної установи не менше, ніж два рази на тиждень звітував ДМЗ.
Разом з тим гетьманський уряд почав централізовану регламентацію імпортно-експортної товарної маси Української держави. Головними торгово-економічними партнерами України були Центральні держави, тому більше транспортне навантаження припадало на західний сухоземний і морський південний кордон.
Митна політика Української держави мала в основі тимчасово загальноросійську правову базу, яка коректувалася поточними законами, постановами, обіжниками і розпорядженнями українських урядів, а також новими політико-економічними угодами державної України з іншими державами, які було укладено протягом 1918 року як представниками Центральної Ради УНР, так і Гетьманату П. Скоропадського.
Основними торговельно-економічними партнерами Української держави у 1918 р. через військово-політичні обставини були країни Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина). Економічні відносини України з провідними державами цієї коаліції відбувалися на базі загального “Господарського договору” між УНР, Німеччиною і Австро-Угорщиною від 23 квітня 1918 р. Після перевороту 29 квітня 1918 р. і до укладення остаточної торговельної угоди економічний обмін Гетьманської держави з Німеччиною зі змінами за Брестським договором здійснювалися на основі Російсько-Німецького договору про торгівлю і мореплавство 1894 – 1904 рр., а з Австро-Угорщиною за договором цієї країни з Російською імперією від 12 лютого 1906 року.5 Брестською угодою урядові УНР було нав’язано застосування певних пільг і привілеїв до товарів і підданих Центральних держав, визнати які змушена була, як і взагалі умови цього договору, гетьманська влада. Однак договір з Центральними державами, як повідомляло Департамент митних зборів ще Народне міністерство закордонних справ УНР листом за № 1409 від 17 квітня 1918 р., набирав чинності лише з дня обміну ратифікаційних грамот, що мав відбутися у Відні. Наголошуючи на цьому, Рада при Департаменті митних зборів для розгляду питань щодо організації митних справ на Україні визнала застосування його митних домовленостей українськими службовцями до моменту ратифікації небажаним, неправильним і незаконним. У Обіжникові про закони й розпорядження, якими повинні керуватись митні установи під час виконання своїх обов’язків (№ 235 від 26 квітня 1918 р.), що направив їм виконуючий обов’язки директора Департаменту митних зборів П. Андреєв, з цього приводу наголошувалося: “митні установи повинні чітко керуватись при виконанні своїх обов’язків митним статутом, вид. 1910 і продов. 1912 року, загальним митним тарифом, вид. 1903 р., а також усіма виданими до 27 жовтня 1917 р. законами й розпорядженнями”.
30 травня Голова Ради Міністрів Ф. Лизогуб і міністр торгу й промисловості С. Гутник підписали наказ № 1119/1055 про заборону вивезення за кордон сірки, сурику і соди без письмового дозволу Міністерства торгу і промисловості в кожному окремому випадку. З червня з’явився наказ № 1152/1127, який, посилаючись на господарську угоду від 23 квітня між УНР, Німеччиною і Австро-Угорщиною, встановлював обмеженість на вивезення за кордон цілого ряду товарів без дозволу державних установ. Так, на вивезення цукру, худоби, яєць, сала і м’яса треба було мати дозвіл Міністерства продовольчих справ, збіжжя – Державного хлібного бюро, спирту – акцизного відомства, вугілля – департаменту палива, а залізні уламки, шмаття, картопля й овочі вивозилися без окремого дозволу, але в обмеженій кількості. Повна заборона до вивезення встановлювалася на мішки, брезенти, мануфактуру, галантерею, мед, патоку, рис, олію, льняну солому, шкіру, гуму, доро гоцінні та рідкісні метали, а також коней. 11 червня черговий наказ заборонив вивезення мила і живиці, 15 червня – свинцевих солей і коркового де рева.
З центральних держав, крім військового майна, яке ввозилося без огляду, до України надходили переважно товари споживчого ха рактеру. Дозвіл на їх ввезення надавався в кожному окремому випадку установами Міністерства торгу і промисловості Української держави. При цьому тоннаж імпортного краму кожного різновиду обмежувався на підставі чинної постанови Тимчасового уряду, ухваленої в липні 1917 р. (Зібр. узак. і розп. уряд. № 189 ст. 1119). У разі наявності посвідчення про дозвіл на ввезення і відповідності норми ваги українські митники керувалися розпорядженнями ДМЗ № 235 від 26 квітня 1918 р. Відповідно до цього нормативного акта такі товари пропускалися в Україну після сплати мита за загальним тарифом з надбавкою 100 %.
Митні надходження до скарбниці від чужоземних товарів були досить вагомими. Так, 10 червня управляючий Одеською митницею доповів директору ДМЗ, що на той час від “різного роду крамів, таких як: плетених виробів, панчох і рукавичок шовкових, галантереї, капелюхів повстяних, цизоркового краму, одежі, хімічних речовин і т. ін. – усього на квоту мит приблизно 28000 крб”.
Особливо високими були митні збори з тютюнових і алкогольних виробів. Наприклад, перетинаючи кордон, належало заплатити з пуда листового тютюну 90 крб., з фунта крихтового паливного чи нюхального – 7 крб. 60 коп., з фунта сигар чи цигарок – 18 крб. 70 коп. З рому, французької виноградної горілки, коньяку, сливовиці, киршвасеру, джину, віскі, спирту під час перевезення їх у бочках мито становило 75 крб. за пуд (брутто). Якщо ж ці вироби, а також лікери, наливки, на стойки, ефіри, фруктові есенції з додаванням спирту перевозилися у пляшках, митні збори складали 90 крб. за пуд (брутто). За виноградні, фруктові і ягідні вина, що перевозились у бочках, мито становило за пуд 19 крб. 80 коп. (міцністю до 16°) і 33 крб. (міцністю від 16° до 25°). Якщо вино перевозилось у пляшках, то за нешипучі різновиди міцністю до 25° платили мита 26 крб. 40 коп. з пуда, включно вагу пляшок. За шампанські вина у пляшках сплачували 55 крб. митних зборів за пуд. Мито з вина, яке перевозили в залізничних цистернах, сплачували з чистої ваги, додаючи 25 % у розрахунку на тару.
Українські харчові поставки до Німеччини і Австро-Угорщини митом не обкладалися. Загалом Україна зобов’язувалася поставити 60 млн. пудів зерна, 400 млн. штук яєць, 3 млн. пудів цукру, 2, 75 млн. пудів великої рогатої худоби (жива вага), 37,5 млн. пуд. залізної руди. Крім того, німецькі й австро-угорські солдати мали право на продуктові посилки своїй родині. Щомісячна норма становила: борошно – 2 пуди; крупа, квасоля, макарони – по 10 фунтів; олія – 3 фунти. Ураховуючи кількість іноземного військового контингенту в Україні (177000 чол.), 15 листопада 1918 р. Міністерство продовольства направило до Ради Міністрів довідку про вартість цих поштових посилок. За умови тогочасних середніх цін на харчі за пуд приблизні державні збитки на них щомісячно становили 14116470 крб. З них коштували: борошно – 354000 пудів * 20 крб.= 7080000 крб.; крупа – 44250 пудів * 20 крб.=885000 крб.; макарони – 44250 пудів * 55 крб.=2433750 крб.; квасоля – 44250 пудів * 12 крб.= 531000 крб.; олія – 13278 пудів * 240 крб.=3186720 крб.
Одночасно для вдосконалення і спрощення митного проходження Департамент Обіжником про огляд товарів на місцях у митницях за № 347 від 11 травня 1918 р. доручив митницям на місцях, згідно з § 3 б. протоколу Ради при Департаменті митних зборів від 21 – 23 березня 1918 р., за можливості, сприяти вимогам інституцій та приватних осіб, оглядати товари й приймати платню митних зборів за привезені товари на місцях, а не відсилати їх для огляду до внутрішніх митниць. Огляд мав відбуватися у присутності експерта-техніка, який після відповідного оповіщення про його необхідність у Департамент мусив негайно прибути до призначеної митниці, а охорона товарів і платня за перетримку вагонів при цьому, у разі відсутності на пункті митної охорони, накладалася на прохачів.
Щодо несплачених митом товарів, то, згідно із затвердженою 10 серпня 1918 р. П. Скоропадським і ухваленою Радою Міністрів Постановою про представлення в місячний строк в митні установи Української держави закордонних чужоземних товарів, за які не було вчасно сплачено мито, Міністерством фінансів пропонувалося “всім особам і інституціям, що мають торговельну професію та торговельне посередництво і в яких перебувають деякі закордонні чужоземні товари, вчасно не оплачені митом, …протягом місяця з дня оголошення цієї Постанови у “Державному Вісникові” (тобто з 15 серпня 1918 р) доставити ці товари до однієї з митниць Української держави для огляду, оплати мита, а в належних випадках для таврування”. У разі ж невиконання цієї вимоги до чужоземних товарів, які були б знайдені в межах Української держави, повною мірою застосовувалися всі карні постанови “Статуту митного” (т. VI Зведення законів Російської імперії. – Видання 1910 р.) про пачкарство. Торгівля закордонними товарами, за які не було сплачено мито, безумовно заборонялася, а до всіх випадків продажу таких товарів застосовувалися “постанови про пачкарство” (згідно з артикулом 1045 і далі “Статуту митного”.– Т. VI Зведення законів Російської імперії. – Вид. 1910 р.).
Розроблялися й двосторонні митно-тарифні угоди, як наприклад, у зносинах з Німеччиною. Так, 27 травня 1918 р. у Києві в приміщенні Управління Південно-Західних залізниць розпочала роботу змішана німецько-українська комісія з питань залізнично-шляхової тарифної угоди. До складу комісії увійшли відомі фахівці: представники Німеччини: таємний урядовий радник Шольц від Міністерства залізниць, президент Гальке від Бромберзької залізниці, урядовий радник д-р Борн від Бромберзької залізниці, таємний урядовий радник Зеринг від Данцизької залізниці, таємний урядовий радник фон-Ризен від Кенігсберзької залізниці, урядовий радник Гінч від Варшавської воєнно-генеральної залізниці, урядовий радник д-р Мейснер від Українського залізничного поста, урядовий радник Фуке від Бромберзької залізниці та ін.; представники Української держави: від Південно-Західної залізниці інженер Е.В. Радович, п. Ромишевський та М.Б. Лутцау, від Міністерства шляхів сполучення інженер А.А. Коркушко, від Міністерства торгу і промисловості п. Вишоватий та інженер К. Ротерт.
У рамках нового Економічного договору між Центральними державами і Україною 10 вересня 1918 р. було укладено “Угоду про мито” як додаток № 10 до договору і підписано у Києві вісімкою представників від усіх сторін, серед яких, зокрема, були такі відомі на той час особи як Відфельдт, Гоффінгер, Шіллер, Дюре, Матусевич, Ларочі та ін. Сторони домовилися про те, що з 1 червня 1918 р. Центральні держави мали сплачувати лише договірні мита і сплати, а саме: “1) У зносинах між Німеччиною й Україною підставою є постанови торгового і мореплавного договору від 10 лютого (29 січня) 1894 р. включно до доданої до нього частини кінцевого протоколу від 9 лютого 1897 р. у зміненому додатковим договором і протоколом від 28 липня (15 липня) 1904 р. вигляді, а також мирний договір від 9 лютого 1918 р., укладений між Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною з одного, а Українською Народною Республікою з другого боку. 2) У зносинах між Австро-Угорщиною і Україною є підставою постанови торгового і мореплавного договору від 15 лютого 1906 р., а також мирного договору між Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною з одного, а Українською Народною Республікою з другого боку. 3) У зносинах між Болгарією і Туреччиною з одного, а Україною з другого боку підставою є постанови мирного договору від 9 лютого 1918 р. про права найбільш приязної нації, укладеного між Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною з одного, а Українською Народною Республікою з другого боку”.
Ставки сплат, що були вищими за визначені “Угодою про мито” і які сплачували Центральні держави до 1 червня 1918 р. відповідно (згідно з § 2 угоди) поверненню не належали. За товари ж, які було ввезено в Україну до 1 червня і за які ще не було сплачено мито, слід було сплатити вищі ставки згідно з постановами російських законів від 15 лютого та 18 березня 1915 р. Країни-учасники угоди зобов’язалися (§ 3) негайно приступити до спільних переговорів, щоб в інтересах товарообміну між усіма державами впровадити спрощення і полегшення українських митних формальностей. На цей аспект угоди (а саме на її § 2) Обіжником про застосування пільгового тарифу до товарів, які ввозяться з Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії і Туреччини за № 6241 від 24 вересня 1918 р. особливо звертав увагу митних установ директор Департаменту митних зборів Міністерства фінансів П. Андреєв, наголошуючи, що “1) виплачені Центральними державами після 1 червня ц. р. більш високі, у порівнянні з установленими згодою, ставки не підлягають зверненню і 2) за товари, ввезені до 1 червня ц. р., повинно бути виплачено ставки, згідно з законом 15 лютого і 18 березня 1915 року і, оскільки такого ще не було, ця виплата мала бути зроблена додатково”.
З укладенням перемир’я між Україною та більшовицькою Росією та початком україно-російських переговорів, серед інших питань двосторонніх відносин покладено початок розгляду й митно-тарифної проблеми. У рамках переговорного процесу при Міністерстві торгу і промисловості Української держави створено митно-тарифну підкомісію, що з 28 червня 1918 р. розпочала перегляд митно-тарифного статуту 1903 р., який гетьманська сторона хотіла покласти в основу товарообміну України з Росією. Однак згодом більшовицька делегація перервала переговори з Україною, які так і не було завершено, і виїхала до Петрограда.
У питанні про розподіл залізничного майна між Українською державою і РРФСР сторони дійшли згоди щодо застосування під час перевезень Бернської конвенції з укладенням окремого російсько-українського договору. Крім того, згідно з умовами мирної делегації від Російської Радянської Республіки з одного боку і Української держави з другого про безпересадкові пасажирські валкові зносини на території обох названих держав на основі § 3 договору від 12/VI про припинення бойових дій між Українською державою і Російською Радянською Федеративною Республікою 4 липня 1918 р. переговорні сторони узгодилися, згідно з § 11 договору, що “на кордоні митний огляд багажу і ручних пакунків пасажирів здійснюється відповідно до митного статуту, його додатків і правил, виданими до 1-го жовтня 1917 року, а також з повним виконанням додатків з цього питання постанов договору про перемир’я між Російською Радянською Республікою і Українською державою”.
Пропуск же чужоземних громадян через українське порубіжжя визначав Обіжник про порядок пропуску через кордон пасажирів (№ 633) директора Департаменту митних зборів від 27 травня 1918 р., звернений до митних установ країни. Пропуск осіб, що від’їжджають з України і прибувають до неї, відбувався до часу видання окремих правил про це на підставі ст. 700 і далі “Статуту митного” від 1910 р. шляхом паспортної перевірки в митних установах. Крім того, пропуск за кордон і повернення в Україну всіх осіб, крім співробітників митниць, міг бути допущений “тільки за виданими відповідними владами документами, на котрих будуть поміщені написи німецьких влад, котрі виїзд за кордон дозволяють”, а пропуск іноземних громадян допускався лише за наявності документів, виданих відповідними зарубіжними владами. Департаментом митних зборів також наголошувалося, що “видавати дозволи на виїзд за кордон прикордонним мешканцям, крім співробітників митниць, ніколи не було обов’язком управителів митниць”, а тому й за української державності “Управителі митниць ні в якому разі не можуть видавати цих дозволів прикордонним мешканцям”. Обіжником також зазначалося, що митні установи не мають права і підстав вимагати і брати ніяких податків за перевірку паспортних документів від осіб, що перетинають кордон.
Гетьманській Україні довелося вести, відносно успішно для неї, дві митних війни. Ще до гетьманського перевороту між Україною і Румунією в березні 1918 р. виник дипломатичний конфлікт, що розгорівся через анексію боярською Румунією українського історичного краю – Бессарабії. Центральна Рада не змогла вплинути на румунський уряд, війська якого незаконно захопили територію Бессарабії, що належала Україні, через політичні і воєнні прорахунки уряду УНР як у внутрішній, так і зовнішній політиці. Після перевороту 29 квітня 1918 р. уряд П. Скоропадського одразу ж зайняв відносно цього жорстку і однозначну позицію з твердим наміром “настоювати на належності політико-автономної Бессарабії Українській державі, до чого вона, Україна, має всі права”.6 Гетьманат розпочав політичний тиск і економічну війну з Румунією. 11 травня 1918 р. було заборонено вивозити товари до Румунії і Бессарабії. У відповідному наказі з цього приводу зокрема зазначалося: “Зважаючи на те, що Бессарабія анексована Румунією і, що умови політично-господарських відносин ще не встановлені, вивезення будь-яких товарів у Румунію та Бессарабію, безумовно, забороняється”. 14 травня 1918 р. від виконання своїх обов’язків було звільнено колишнього посла УНР в Румунії, а 5 червня урядом Української держави надіслано ноту протесту до Бухареста. Гетьманська Україна розпочала проти Румунії митну війну.
Урядом Гетьманату, крім того, було видано розпорядження про закриття будівельних операцій товариства Бессарабських залізниць, припинено суходільне й водне сполучення з агресором, румунське майно підлягало вивезенню з України, а українське з Румунії. Такі заходи Української держави змусили Румунію вдатися до спроби налагодження переговорного процесу з гетьманським урядом. 7 серпня 1918 р. для пошуку примирення і компромісу до Києва прибула надзвичайна румунська місія на чолі з Повноважним міністром П. Концеску. Для стимулювання переговорів наприкінці липня Рада Міністрів тимчасово призупинила митну й економічну війну з Румунією. З гетьманського боку в Бухаресті дипломатичні зусилля розгорнув Надзвичайний дипломатичний представник Української держави В. Дашкевич-Горбацький. Перший етап переговорів закінчився 13 жовтня 1918 р. підписанням Тимчасового торговельного договору між Україною та Румунією, після чого сторони мали приступити до розгляду бессарабського питання.
Проте україно-румунські відносини так і не було влаштовано, а бессарабське питання не набуло розв’язки через осінні події 1918 р. (протигетьманське повстання в Україні, розвал Австро-Угорщини, революція в Німеччині, ануляція більшовицькою Росією брестських угод тощо), що дозволило Румунії наважитися ще й на окупацію в листопаді 1918 р. українських Хотинщини і Північної Буковини. Уряд відновленої УНР, що змінила Гетьманат, не був у силі зайнятися вирішенням бессарабського питання через важкі й невдалі бойові дії проти росіян і поляків.
Іншу митну війну через застосування економічної блокади гетьманською Україною успішно проведено проти Кримського півострова, що належав Україні, владу на якому ще за Центральної Ради УНР захопили російські сепаратисти на чолі з генералом Сулькевичем. З Кримом було припинено торгівлю, залізничний і морський зв’язок і т. д., що невдовзі призвело до прелімінарного приєднання Криму до України на правах автономного краю. У листопаді 1918 р., коли митна війна дала свої результати, Кабінет С. Гербеля, який після появи гетьманського проекту закону про федерацію з Росією повів до того ж відповідну зовнішню політику, вирішив припинити блокаду півострова. 15 листопада 1918 р. на урядовому засіданні під головуванням прем’єра С. Гербеля розглядалася доповідь міністра фінансів А. Ржепецького “про зроблене ним у зв’язку з новим напрямком політики Кабінету стосовно розпорядження Росії про припинення митної війни з Кримом”. Урядовці (зокрема у засіданні взяли участь міністри А. Ржепецький, І. Кістяківський, Г. Афанасьєв, В. Шуцький, А. Покровський, В. Косинський, С. Мерінг, В. Науменко, В. Рейнбот, В. Любинський, М. Воронович, С. Петров, Є. Лансберг та державний секретар С. Завадський) ухвалили розпорядження А.К. Ржепецького припинити митну війну. Український уряд зосередив у своїх руках політико-адміністративні, воєнні та економічні важелі влади в Криму, зокрема фінансову, внутрішню і зовнішню, митну системи, керівництво використанням залізничного та водяного транспорту тощо.
Установи митного огляду запроваджувалися при кордонних пропускних пунктах. При всіх кордонних пропускних пунктах Української держави від Міністерства внутрішніх справ призначалися комісари голови Ради Міністрів. Так, наприклад, комісаром голови Ради Міністрів на Ростовському кордонному пропускному пункті (КПП) (нині Росія) наказом міністра внутрішніх справ Ф. Лизогуба за № 173 від 8 липня 1918 р. було призначено урядовця особистих доручень VIII класу цього міністерства В.П. Родзянка, 23 липня на Гомельському КПП (нині Білорусь) з 15 липня (наказ № 212) – Є.П. Лашкевича, 26 липня на Жлобинському КПП (нині Білорусь) наказом № 221 – В.О. Лілова та ін.
Завдання контролювати безпеку українського державного прикордоння з іншими державами мав Окремий корпус кордонної охорони. Його формування тривало до листопада 1918 р. Наприкінці літа 1918 р. витрати на організацію і утримання українських прикордонних військ вже обійшлося Державній скарбниці у досить значну на той час суму – 9.028.170 крб. Однак цих коштів виявилося замало для налаштування хоча б відносного стеження за величезним по довжині порубіжжям країни та на її численних кордонних пропускних пунктах. У зв’язку з цим у липні Малою Радою Міністрів (журнал Малої Ради Міністрів від 16, 17 липня 1918 р. Реєстр № 6) було вирішено запропонувати урядові додатково виділити на утримання митних прикордонників ще 5 млн. крб. Зі свого боку міністр фінансів А. Ржепецький у доповіді перед Радою Міністрів від 6 – 7 вересня 1918 р., зауважуючи, що отримані раніше гроші (9.028.170 крб.) майже всі витрачено, зазначав, що “виникає потреба у відпуску коштів на подальше існування Корпусу”. Виходячи із зазначеного, він просить в уряду “як найшвидше затвердити і видати в рахунок кошторису на різні потреби утримання Корпусу на вересень місяць, поки кошторис буде затверджено, ще 5.000.000 крб.” Урядовці пішли назустріч міністру, а вже 28 вересня 1918 р. П. Скоропадський затвердив ухвалений Радою Міністрів Закон про асигнування в розпорядження міністра фінансів 5.000.000 карбованців на утримання Окремого корпусу кордонної охорони, які виділялися з коштів Державної скарбниці в рахунок кошторису 1918 р. на місяць вересень. Того ж дня, 28 вересня 1918 р., Обіжником про ліквідацію комісаріатів-агентур директор Департаменту митних зборів Міністерства фінансів П. Андреєв, між іншим, повідомив відповідні прикордонні служби країни, що “нині майже по всьому кордоні Української держави встановлена кордонна охорона”.
Однак восени 1918 р. формування прикордонних військ ще не було остаточно завершено. Про це свідчить і те, що ще 7 листопада міністром фінансів представлено на розгляд уряду (журнал Ради Міністрів № 130 від 7 листопада 1918 р.) законопроект про штати Окремого корпусу кордонної охорони. В урядовому засіданні, що відбувалося на чолі з головою Кабінету Ф. Лизогубом, брали участь міністри: А. Ржепецький, О. Лотоцький, М. Славинський, П. Стебницький, Б. Бутенко, В. Любинський, С. Гербель, В. Рейнбот, А. Вязлов, В. Леонтович, С. Мерінг, С. Петров; заступники міністрів: О. Палтов, Ю. Корнієнко, держсекретар С. Завадський та спеціально запрошені К. Замен, генерал-хорунжий М. Савельєв, С. Варун-Секрет. Секретарювали В. Дітятін та І. Толлі. Учасники урядового засідання затвердили штати Корпусу, запровадивши їх чинність з 1 липня 1918 р., а також постановили присвоїти його чинам ставки на 18.600 крб. більше від тих, що пропонувалося асигнувати Бюджетною комісією. Крім того, урядовці запропонували міністрові фінансів “якнайшвидше надати на розгляд Ради Міністрів законопроект про нову систему призначення премій за виявлення контрабанди чинам Окремого корпусу кордонної охорони, ураховуючи побажання Ради Міністрів про прискорення видачі премій чинам, що відзначалися, та їх начальникам”. Тим часом, 20 листопада 1918 р. П. Скоропадський затвердив ухвалену Радою Міністрів Постанову про асигнування в розпорядження міністра фінансів 6.160.000 крб. на канцелярські й господарські видатки й на влаштування людського й кінського комплекту Окремого корпусу кордонної охорони.
В обов’язок кордонної сторожі входило забезпечення недоторканності кордонів щодо нелегальної міграції людей, а також запобігання контрабандного перевезення товарів і скоєння інших злочинів у прикордонній смузі. На варті прикордонники знаходились цілодобово. У робочі години митних установ разом з митниками перепускні документи у громадян перевіряли прикордонники. Їх дії обмежувалися встановленням дійсності власника документа. Після закриття митного пункту він здавався під охорону прикордонниками і був недоторканним до ранку. Основними засобами прикордонної служби було патрулювання вздовж прикордонної смуги, вартова служба на спеціально встановлених постах і митницях, а також секрети.
До обов’язків Державної варти на кордонних пунктах входила також перевірка документів пасажирів, що переїжджали. Перепуск через кордон здійснювався вартовими тільки у разі виконання всіх формальних вимог до паспортних правил. До того ж особи, що пропускались через кордон, і їх документи записувалися в окремі книги на виїзд і в’їзд. Якщо виявились порушення в оформленні паспорта, особа негайно затримувалась до з’ясування причин порушення. Службовці залізнич ної і загальної варти були зобов’язані допомагати кордонній варті, навіть надавати для її потреб свої службові приміщення.
Для узгодження дій митників і кордонців при ДМЗ і управліннях дільничних митних інспекторів знаходилися спеціальні штаб-старшини Окремого корпусу кордонної охорони. Згідно з інструкцією, затвердженою в червні міністром фінансів, вони призначалися командиром корпусу і підпорядковувались йому. Але директор ДМЗ і митні інспектори мали право їх відряджати на кордон самостійно чи у складі ревізорів департаменту і помічників інспекторів “для обстеження на місці питань стосовно митної справи, охорони кордону чи дій урядовців митного відомства і кордонної охорони для провадження спільних розслідувань непорозумінь між службовцями цих відомств”. Про результати розслідувань штаб-старшини мали доповідати директору ДМЗ і митним інспекторам, але мали право й безпосередньо доповідати командиру ОККО. Ці штаб-старшини знаходилися на утриманні в штабі ОККО, але свої відпустки узгоджували з ДМЗ чи митним інспектором. У їх розпорядженні могли бути помічники і канцеляристи.
Загалом перепускних пунктів, особливо на українсько-румунському кордоні, не вистачало. 2 червня 1918 р. командир Одеської бригади доповідав у штаб корпусу, що “прикордонні села Слободзея, Ясна, Маяки і м. Овідіополь дуже великі, що сади поселян цих сіл знаходяться на другому румунському березі Дністра, через це виникає великий рух поселян на румунський берег і назад”. Тому, на думку командира, виникла потреба в додаткових перепускних пунктах. У свою чергу командир Подільської бригади наполягав на додаткових перепускних пунктах в Ісаківцях, Великій Мушні, Студениці, Старій Ушиці, Калюсі.
11 червня з Одеси виїхав помічник митного інспектора для визначення районів встановлення додаткових митних пунктів по лінії Дністра. Після двотижневого ретельного вивчення справи він зробив висновок, що митні переходи особливо необхідні під час навігації пароплавів і на шосейній дорозі до Кишинева. “Через відсутність їх зараз відбувається посилене вивезення з України цукру, чаю і хліба. З цим явищем можна боротися тільки тоді, коли кордон на охорона стоятиме на відповідній висоті, а поки її немає – встано влення митного нагляду не досягає своєї мети”, – записав інспектуючий.
Проте численні архівні документи свідчать про сумлінне виконання українськими прикордонниками, митниками і вартовими своїх обов’язків. Але їх законні вимоги не завжди знаходили порозуміння у німецького і особливо, австро-угорського військового командування. Про “поступовий розклад, що відчувався з перших днів приходу на Україну австрійців” згадував гетьман П. Скоропадський. Він писав, що “суворі звичаї в австрійській армії значно перевищували те, що у цьому значенні було в німецькій, але порядку не було, і начальство, напевно, було не на висоті через спекулятивні тенденції”. Австро-угорські військові відкрито грабували Українську державу. Наведемо лише декілька свідчень. 3 червня керуючий Одеською митницею доповідав уповноваженому українського уряду при головному командуванні Східної армії Австро-Угорщини С. Гербелю, що у розпорядженні митників “немає засобів для запобігання неправильним діям австро-німецьким озброєним солдатам”. Протягом червня було зареєстровано одинадцять випадків брутальної поведінки австро-угорських військових з митниками. Під загрозою застосування зброї вони перешкоджали огляду вантажів, які завозили в Україну, і сплати мита за них. Кількість кордонних порушень австро-угорських військ зростала відповідно до розвалу імперії. Керуючий Одеською митницею доповідав новому уповноваженому українського уряду генералу фон Рауху, що 17 і 19 вересня, незважаючи на протести митників, до Австрії було вивезено: на пароплаві “Керкіра” – 4340 пуд. порожніх мішків, 2091 пуд. вовни, 262 пуд. мотуззя, 452 пуд. брезенту, 812 пуд. бурячного насіння; на пароплаві “Кіос” – 550 коней, 1710 пуд. ячменю, 1200 пуд. сіна. 27 вересня австрійський військовий комендант м. Гусятина лейтенант Томачек з’явився зі збройним загоном (12 чол.) у штаб 2 відділу Подільської кордонної бригади і в ультимативній формі під загрозою застосування сили оголосив вимогу про повернення кордонниками затриманих коней. До вересня з Херсонського порту без дозволу митників до Австрії на пароплаві “Мрія” вивезено 45978 пуд. пшениці і 29198 пуд. ячменю. 3 жовтня на Могилів-Подільський митниці за допомогою австрійського кордонного жандарма капрала Козлера переведено за кордон 89 коней. 10 жовтня у Херсоні без дотримання митних формальностей німецький буксир “Єлізавет Фріч” забрав дві баржі під австрійським прапором, навантажені 85110 пуд. пшениці, 1200 пуд. вовни, 10985 пуд. ячменю, 16775 пуд. борошна. З початком революційних подій в Австро-Угорщині командування імператорською і королівською Східною армією втратило контроль за діями своїх підлеглих. Австро-угорські війська цілими частинами у залізничних ешелонах і через західний український кордон самочинно поверталися додому. При цьому солдати обеззброювали, а нерідко й убивали своїх офіцерів, продавали зброю, грабували прикордонні селища і станції.7
28 жовтня на ст. Бобринська під час стоянки австрійського ешелону солдати почали грабувати вантажні вагони. Залізничні вартові Мисько і Хоменко намагалися перешкодити грабункам, але австрійці одного поранили, а другого побили прикладами гвинтівок. 2 листопада на ст. Біла Церква австрійські солдати вкрали з вагонів 39 пуд. борошна і 21 пуд. пшениці. 6 листопада на ст. Цвітково австрійці відкрили 10 вантажних вагонів. За допомогою німецького коменданта під час обшуку в них було знайдено 35 пуд. пшениці, 93 пуд. варення, 15 пуд. тютюну. 6 листопада на ст. Жмеринка австрійськими солдатами були пограбовані всі залізничні склади і вагони, які стояли того дня на станції. 8 листопада на роз’їзді Ведмеже близько ст. Ларга під час торгівлі військовим майном між австрійськими солдатами і місцевими селянами зчинилася сварка, австрійці відкрили вогонь і вбили 5 селян. Селяни затримали ешелон, але начальник станції на вимогу австрійців його відправив. Селяни вчинили самосуд над працівниками станції. 9 листопада на ст. Роздольна австрійські солдати пограбували харчові магазини, вантажні вагони і квартири станційних службовців.
Українські службовці кордонних і митних установ Державної варти не могли завдати серйозної перешкоди австро-угорським грабіжникам під час перетину західного кордону. Ситуація ускладню валася й тим, що у зв’язку з масовим звільненням у цей час через західний кордон Української держави стали повертатися додому російські військовополонені. На своєму шляху в пошуках харчів вони скоювали численні грабунки у прикордонній смузі. 14 листопада Могилівський повітовий староста Г. Рафальський доповідав у департа мент Державної варти, що від ст. Окниця до Могилева рухається пішки 5000 військовополонених, яких треба нагодувати, бо вони самі візьмуть харчі в місті. Староста просив директора департаменту варти дати наказ місцевим вартовим про видачу в його розпорядження двох вагонів борошна, реквізованого в австрійців.
З проголошенням 1 листопада у Львові Західно-Української Народної Республіки і 7 листопада 1918 р. у Любліні Польської Республіки Українська держава стала кордонним сусідом цих нових державних утворень. Але розробити нормативно-правові засади для виз начення з ними кордону гетьманський уряд уже не встиг, бо стали на заваді західно-українсько-польська війна і повстання Директорії.
6 листопада до Києва прибули делегати Української Національної Ради (далі – Рада) О. Назарук і М. Шухевич за військовою і морально-політичною допомогою. П. Скоропадський пообіцяв їм відпустити курінь січових стрільців, а Рада Міністрів ухвалила надіслати до Львова надзвичайну дипломатичну місію на чолі з консулом О. Саліковським. 10 листопада Рада одноголосно прийняла резолюцію про заходи до об’єднання всіх українських земель в єдину державу. Але серед сучасних дослідників існує думка, що західно українські лідери займали щодо Наддніпрянської України в основному вичікувальну позицію. Лише зміцнення міжнародного становища Української держави та загроза залишитися наодинці з поляками переконали їх у необхідності звернути увагу на П. Скоропадського і податися до Києва. При цьому їх оглядки на Відень до останніх днів імперії не дозволили скористатися слушною нагодою і об’єднати українські землі.8
На відміну від діячів ЗУНР лідери новоутвореної Польщі не визнавали кордону з Українською державою. 13 листопада місто Володимир-Волинський було захоплено загоном польських легіонерів чисельністю 42 чол., який разом з місцевою польською молоддю (60 чол.) утворив військовий гарнізон. 4 грудня прокурор Луцького окружного суду доповідав прокурору Київської судової палати, що весь Володимир-Волинський повіт зайнятий польськими легіонерами, які вимагають, щоб влада належала тільки їм. Непокірних розстрілювали. На мешканців Устилузького району накладено контрибуцію 150 тис. крб. За запізнення на півгодини її сплати почався гарматний обстріл містечка. Було вбито 20 і поранено 42 чол. Польські кінні роз’їзди робили обшуки і реквізиції харчів по селах. Майно державних установ вивозилося за Буг. Місцеву владу заарештовано і під конвоєм відправлено до Холму.9
Державні надбання у кордонній галузі в значній мірі було зруйновано. Втім завершити формування прикордонних військ (Окремого корпусу кордонної охорони) і мережі митних установ України, остаточно вкомплектувати їхні людські та пересувні склади, навчити новачків цих служб, забезпечити побутову і господарські частини й узагалі відповідно обладнати кордонну мережу по всій її довжині та налагодити повноцінну роботу й варту за Гетьманату так і не вдалося. У листопаді 1918 р. розпочався заколот корпусу Січових стрільців на чолі з Директорією, який невдовзі переріс у масове повстання проти Гетьманату П. Скоропадського. У перебіг подій з території більшовицької Росії втрутилися ще й загони Червоної гвардії. У країні запанував безлад і громадянська війна. В оточеному повстанцями Києві П. Скоропадський, сподіваючись припинити кровопролиття і відвернути націю від братовбивства, 14 грудня 1918 р. зрікся влади і очолювана ним сім з половиною місяців Українська держава припинила своє існування.
1 Новая история 1871 – 1917 / Под ред. Н.С. Овчаренка. – М.,1976. – Ч. 2. – С. 485.
2 Держалюк М. Міжнародне становище України та її визвольна боротьба в 1917 – 1920 рр. – К., 1998. – С. 61.
3 Дорошенко Д. Історія України 1917 – 1923 рр. – Ужгород, 1932. – Т. 1: Доба Центральної Ради. – С. 424.
4 Гай-Нижник П. Торговельно-промислова політика уряду Української
5ержави гетьмана Павла Скоропадського // Наукові записки: Збірник праць аспірантів та молодих вчених. – К.: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, 1997. – Т. 2. – С. 363 – 364.
6 Дорошенко Д. Вказана праця. – Ужгород, 1932. Т. 2: Українська гетьманська держава. – С. 205.
7 Тимощук О. Охоронний апарат Української держави (квітень – грудень 1918 р.). – Харків, 2000. – 462 с.
8 Павлишин О. Зовнішньо-політичі орієнтири західно-українського проводу у 1918 р. // Гетьман Павло Скоропадський та Українська держава 1918 р.: Науковий збірник. – К., 1998. – С. 154.
9 Кострищ М., Ковдратюк Р. Події доби Гетьманату на Волині за матеріалами преси (травень – грудень 1918 р.) // Там само. – С. 116 – 117.
255
PAGE 256