Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Мико́ла Степа́нович Вінграно́вський (7 листопада 1936, Первомайськ — 27 травня 2004, Київ) — український письменник-шістдесятник, режисер, актор, сценарист і поет.
Микола Вінграновський народився 7 листопада 1936 року в селі Богопіль (нині Первомайськ) Миколаївської області. Згадуючи своє дитинство, письменник стверджує, що змалечку пам'ятав лише степ: «скрізь, куди не глянь степ, степ і степ». Не знав він тоді ще ні Дніпра, ні Довженка. А потім була війна, тяжкі повоєнні роки.
Писати вірші почав у студентські роки. Перші вірші з'явилися 1958 року на сторінках журналів «Дніпро» та «Жовтень» («Дзвін»).
7 квітня 1961 року «Літературна газета» вийшла із заголовком на всю четверту сторінку: «Микола Вінграновський. З книги першої, ще не виданої», де було надруковано аж п'ятнадцять віршів молодого автора. Перша поетична збірка «Атомні прелюди» вийшла в 1962 році, а через п'ять років побачила світ друга поетична збірка «Сто поезій». Щоправда, завдяки старанням цензорів в остаточному варіанті поезій залишилося 99...[1]
Навчався на акторському відділі Київського інституту театрального мистецтва. Після першого курсу, його забрав із собою у ВДІК до Москви Олександр Довженко. Однокурсниками Вінграновського були Георгій Шенгелая, Лариса Шепітько, Отар Іоселіані, Роллан Сергієнко, Віктор Туров.[2] Ще студентом зіграв головну роль у художньому фільмі «Повість полум'яних літ», автором якого був Олександр Довженко. Автор книжок віршів «Атомні прелюди», «Сто поезій», «Поезії», «На срібнім березі», «Київ», «Губами теплими і оком золотим», «Цю жінку я люблю», повістей «Первінка», «Сіроманець», «У глибині дощів», «Літо на Десні», роману «Северин Наливайко».
У дитячу літературу Микола Вінграновський прийшов на початку шістдесятих років, коли в журналі «Ранок» з'явилися оповідання «Бинь-бинь-бинь» і «Чорти». Тоді ж були надруковані і його перші вірші для дітей, які увійшли в окрему збірку «Андрійко-говорійко», а трохи пізніше побачили світ такі оригінальні книжки поезій: «Мак», «Літній ранок», «Літній вечір» та інші.
Найповніше видання доробку — «Вибрані твори в трьох томах» (2004). Постановник десяти художніх та документальних фільмів.
Могила Миколи Вінграновського
Помер 27 травня 2004 року в Києві[3]. Похований в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 49а).
Вінграновський Микола :: "Цю жінку я люблю. Така моя печаль..."
Цю жінку я люблю. Така моя печаль.
Така моя тривога і турбота.
У страсі скінчив ніч і в страсі день почав.
Від страху і до страху ця любота.
Аби ще жнива - то було б іще...
Але ж ні жнив, і цю любов-лелеку
Не радість вкриваю, а плачем.
Воно мені, мабуть, так мало бути.
Мабуть, воно так сказано мені.
Бо так вже склалось - не забудь, не збути,
Не призабути навіть уві сні.
Як чорний чай, як чорний чай Цейлону,
Мені це літо впало у лимон...
Цвів молочай. Посічкану солому
Везли з гарману - даленів гарман...
Сеньйорито акаціє, добрий вечір.
Я забув, що забув був вас,
Але осінь зійшла по плечі,
Осінь, ви і осінній час,
Коли стало любити важче,
І солодше любити знов…
Сеньйорито, колюче щастя,
Хто воно за таке любов?
Вже б, здавалося, відболіло,
Прогоріло у тім вогні,
Ступцювало і душу й тіло,
Вже б, здалося, нащо мені?
У годину суху та вологу
Відходились усі мости
І сказав я — вже слава Богу,
І, нарешті, перехрестивсь —
Коли ж — здрастуйте, добрий вечір.
Ви з якої дороги, пожежо моя?..
Сеньйорито, вогонь по плечі —
Осінь, ви і осінній я…
Коментар
Алегоричну, незвичну картину змальовує автор у поезії «Сеньйорито акаціє, добрий вечір...». Очевидно, ліричний герой зустрів свої давно забуте кохання. Кохання, яке приносило більше муки від не розділених почуттів, ніж радості. Здавалося б, усе минулося. Але ні. Загорілася в душі пожежа, і якщо на початку вірша «осінь зійшла по плечі», то тепер — «вогонь по плечі». Коханню підкоряється будь який вік.
1596 року за Лубнами на Солониці
Живу — назад. Я — Наливайко. Все.
Ми починаєм битву за Вкраїну.
Наш чорний вус у чорний гнів тече,
І юний меч наш розгинає спину.
Не прапор-раб, не прапор-порохня
Нам обпожежив душу, товариство.
Не встанемо, братове, із коня,
Доки не стане в полі нашім чисто.
В суцільних ворогах пройшли роки-рої,
Руїна захлинається руїною.
Ми на Вкраїні хворі Україною,
На Україні в пошуках її...
Забудьмо все у цю священну мить.
Забудьмо наші розбрати і чвари.
Я вас веду — і воля нам горить,
Вона горить нам вічно, як Стожари.
...Забіліли сніги мої чорні,
Засміялась душа молода:
Воріженьки стоять видзігорні,
Воріженьки стоять, як вода.
І солона моя Солониця
На погибель мені ще гряде,
Ще у міднім бику задимиться
Моє тіло, як сон, молоде,
Ще заплаче ночами Барбара
Над споляченим сином моїм,
І розірветься серце, як хмара,
Від даремних за мене молінь,—
Та і тоді не прокленем ми долю,
Не зречемось себе, поранених синів,
Коли й побачимо в кривавищі за волю,
Що наш народ вже тереном зацвів.
1966
"Прилетіли коні - ударили в скроні..."
Павлові Загребельному
Прилетіли коні - ударили в скроні.
Прилетіли в серпні - ударили в серце.
Ударили в долю, захмеліли з болю,
Захмеліли з болю, наїржались вволю.
Отакі-то коні - сльози на долоні.
1964
ЧОРНА РАЙДУГА
Не дівчина, не мати, не сестра -
Богине віри і добра богине...
Блискуча маско віри і добра!
Ваш крик, і крок, і кров для мене гине.
Та що лукавить? В серці я на "ви"
Ще із думками вашими, з тривогою,
Із гудзиками вашими, підлогою
І з люстрою під стелею весни.
Я ще вулкан розвержений любові,
Що прагнув смерті вашої не раз,
Щоб доторкнутися і воскресити вас,
І слухать вас у велевдячній мові.
І слухать вас... Ви знаєте, в якій
Солодко-темній глибині чуттєвій,
В якій солодкій глибині терпкій
Спалив я з вами літечка миттєві,
Спалив без свідків, язиків, очей -
Лиш ви і я. Удвох. Обоє. Тихо.
Хто ж дасть мені хоч ніч із тих ночей?
Із тих одвертостей хоч крихітливу крихту?
Ніхто не дасть! Бо й я згорів у них,
Ви ж будете ще жить - пектись в моєму слові,
Бо ви - брехня! Ви - маскарад любові!
Ви чорна райдуга небесних літ моїх...
...У чорної райдуги біле тіло
І чорні очі, як сто криниць.
У чорної райдуги небо згоріло,
І райдуга впала на землю ниць.
У чорної райдуги в пальцях вітер
І кров голуба - в крові небо сія.
І телефон біля ліжка, і квіти.
Квіти мої, і за квітами - я.
1960