Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
23
Національний університет “Львівська політехніка”
Сагайдачна Надія Олексіївна
УДК 930.2(477.8) “14/18”
Національно визвольні змагання
в Галичині XV–XVIII ст.:
Військово-історіографічний аспект
20.02.22. –військова історія
Автореферат дисертації
на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук
Львів –
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі історії та політології Бережанського агротехнічного інституту Національного аграрного університету.
Науковий керівник –доктор історичних наук,
старший науковий співробітник
Литвин Микола Романович,
завідувач відділу наукових та інформативних видань Інституту українознавства ім.І.Крип’якевича НАН України
Офіційні опоненти: доктор історичних наук,
професор Кондратюк Костянтин Костянтинович, завідувач кафедри новітньої історії України Львівського національного університету ім.Івана Франка;
кандидат історичних наук,
доцент Пришляк Володимир Васильович, доцент кафедри історії України Волинського державного університету ім.Лесі Українки
Провідна установа –Інститут історії України НАН України
Захист відбудеться 1 червня 2001 р. о. 14 год. на засіданні Спеціалізованої вченої ради К 35.052.15 у Національному університеті “Львівська політехніка” Міністерства освіти і науки України за адресою: 29046, м.Львів-12, вул. С.Бандери, 12, корп. 4, ауд. 204.
З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Національного університету “Львівська політехніка” Міністерства освіти і науки України за адресою: 29046, м.Львів-12, вул. Професорська, 1
Автореферат розісланий 1 квітня 2001 р.
Вчений секретар
Спеціалізованої вченої ради
К 35.052.15 Гусєв В.І.
Загальна характеристика роботи
Актуальність теми визначається необхідністю дослідження багатовікових традицій державно-соборного процесу в Україні, наукового узагальнення літопису національно-визвольного руху на Прикарпатті в XV-XVIII ст. Цій проблемі присвячена різнопланова за проблематикою, широтою висвітлених аспектів література. Однак, незважаючи на це, національно-політичне життя галицьких українців XV-XVIII ст. є недостатньо вивченим фрагментом середньовічної історії Центрально-Східної Європи.
Реконструкція загального історіографічного процесу у його регіонально-історичному вияві сприятиме підвищенню теоретичного рівня, ефективності й практичної значимості подальших історичних та археографічних узагальнень. Оскільки створення наукової концепції державотворення України сьогодні стає важливим пріоритетом досліджень, дана праця набуває наукового і суспільно-політичного значення.
Комплексне опрацювання цієї історико-регіональної проблеми лише розпочинається. Суто військово-історичний аспект висвітлений в поодиноких дослідженнях чи фрагментах узагальнюючих праць, навчальних посібниках. До того ж в історичній літературі містяться не просто неоднозначні, але й принципово діаметральні трактування визвольної боротьби прикарпатців проти етнополітичної та економічної експансії Речі Посполитої.
Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана в межах науково-дослідної роботи з історії української державності, що проводиться суспільно-гуманітарними кафедрами Національного аграрного університету і Прикарпатського університету ім.В.Стефаника.
Об’єкт дослідження –передумови, хід і наслідки національно-визвольної боротьби західних українців у XV-XVIIІ ст. Предмет –історичні концепції, схеми і теорії з цієї проблематики.
Хронологічно робота охоплює час після занепаду Галицько-Волинської держави до кінця XVIII ст. (поділи Речі Посполитої).
Територіальні межі дослідження –західні землі України, що перебували у складі Польщі.
Методологічна основа праці –принципи історизму та об’єктивності, органічно поєднані зі загальними і спеціальними методами наукового пізнання (історіографічного аналізу та синтезу, ретроспективного). Проблемно-хронологічна побудова дозволила виділити вузлові аспекти проблеми, розглянути еволюцію її історичної концепції у зв’язку з соціокультурними умовами стану науки.
Мета дисертаційного дослідження –узагальнення національно-визвольного руху XV-XVIII ст. на західних землях України крізь призму військово-історичних та історіографічних проблем.
Завданнядослідження випливають з поставленої мети і полягають у наступному:
Практичне значення дисертаціїполягає в тому, що її висновки і рекомендації узагальнюють історичний досвід націотворення в умовах зовнішньої експансії, а також його історіографічні інтерпретації. Її матеріали можуть бути використані для написання узагальнюючих праць історії України та її війська, підготовки підручників з історіографії, у виховній роботі серед студентів та курсантів.
Особистий внесок здобувача полягає в узагальненні й розвитку історико-наукових знань про малодосліджений період української історії.
Наукова новизна дисертації полягає в тому, що націотворчий процес в західному регіоні досліджено в широких хронологічних межах XV-XVIII ст.; узагальнено історичні концепції, схеми і теорії важливої воєнно-історичної проблеми, визначено перспективні напрямки подальших наукових розвідок.
Апробація роботи. Результати дослідження викладені у наукових статтях, обговорені на кафедрі історії та політології Бережанського агротехнічного інституту Національного аграрного університету, Першому Міжнародному конгресі гуцулів (Івано-Франківськ, 1993 р.), науковій конференції, присвяченій 150-річчю від дня народження Ю.Целевича (Івано-Франківськ, 1996 р.), Науково-краєзнавчій конференції до 350-річчя Зборівської битви (Зборів, 1999 р.), історичній комісії Наукового товариства ім.Шевченка (Львів, 2000 р.).
Структура роботи підпорядкована визначеній меті та завданням. Дослідження складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел та літератури (324 позиції). Загальний обсяг дисертації становить 162 сторінки.
Основний зміст дисертації
У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, окреслюються його хронологічні та територіальні межі, цілі та завдання роботи, її методологічна основа. Характеризується об’єкт та предмет дослідження, наукова новизна та практична значимість.
У першому розділі –“Основні етапи дослідження та джерельна база” з’ясовано стан дослідження теми в історіографічних розвідках, проаналізовано наукову літературу і джерела з козацько-опришківської проблематики, розглянуто її інтерпретацію істориками різних ідейних напрямків і шкіл. Відзначено, що ця проблематика недостатньо відображена у історіографічних працях М.Василенка, М.і О.Грушевських, В.Біднова, І.Крип’якевича, Д.Дорошенка, Д.Багалія, І.Кревецького, М.Андрусяка та ін.
На думку історіографа І.Колесник українська історіографія (як і процес національного відродження) не має сталих хронологічних меж, а періоди розвитку історичної праці дещо умовні й рухомі, все ж спробуємо виділити такі періоди дослідження проблеми.
Автором дисертації запропоновано періодизацію історичної оцінки національно-визвольної боротьби галицьких українців XV-XVIII ст., починаючи з наукового доробку ХІХ ст. і завершуючи працями авторів кінця ХХ ст. Виділено такі групи наукових досліджень: а) вітчизняна історіографія ХІХ –поч. ХХ ст. (1914 р.); б) українська історіографія міжвоєнного періоду; в) радянська історіографія кінця 30-х середини 50-х-рр.; г) радянська історіографія кінця 50-х –-ті рр.; д) історіографія проблеми в незалежній Україні; е) зарубіжна історіографія.
Короткий огляд стану історичної науки та масової історичної свідомості подав І.Крип’якевич у книзі “Українська історіографія ХІХ –ХХ в.”2. Автор відзначив заслугу Д.Бантиш-Каменського у поданні великої кількості фактів, М.Маркевича –у приділенні уваги українській шляхті в будові держави Б. Хмельницького, М.Максимовича –як аналітика, М.Костомарова –як “синтетика”; критикує П.Куліша за різке ставлення до Хмельниччини як руйнівної сили.
Загальний огляд праць з виділенням власне правового і соціально-економічного становища українського населення в Литовсько-Польській державі (Владімірський-Буданов, Ф. Леонтович, І. Новицький О. Єфіменко) та на Хмельниччину (І. Каманін, М. Костомаров) зробив Д. Дорошенко3. Оцінюючи доробок М. Костомарова, автор вважає, що він предметом свого дослідження зробив історію народних мас та їх рухів, не побачивши у національно-визвольній війні державотворчих устремлінь. Д. Зубрицького названо першим фаховим істориком у Галичині, хоча оцінки його творчості відсутні.
У 20-х роках історик Д. Багалій зробив спробу написати систематизовані “Нариси української історіографії” (рукопис знищений під час репресій у 30-х рр.), в першому томі яких автор окреслив схему середньовічної української історії, в яку ввів галицьку проблематику.
Стрижнем радянської концепції української історіографії (В.Дядиченко, Л.Коваленко, Ф.Лось, В.Сарбей, А.Санцевич) стала критика ідеології дворянського автономізму і українського буржуазного націоналізму, класова спрямованість та штучна ідеологічна загостреність історичних схем, обов’язковим атрибутом яких було “обгрунтування” міфологем возз’єднавчого процесу з Росією.
У 1968-1973 роках вийшло шість щорічників “Історіографічні дослідження в Українській РСР”. В першому та другому випусках знаходимо огляд праць І. Франка, що зачіпають галицьку тематику, зокрема, бачення ним різних форм і закономірностей соціальної боротьби селянства, опришківського руху4. Етнополітичні аспекти в них, зрозуміло, були непоміченими. В четвертому випуску резюмовано історіографічні синтези М. Костомарова, які фактично продублювали “Короткий огляд української історіографії” І. Крип’якевича, виділено монографію М. Костомарова “Богдан Хмельницький” (за використання польськомовних джерел)5.
Заслуговує уваги підручник М. Марченка, що написаний не без впливу І.Крип’якевича, в якому проаналізовано українську козацько-старшинську історіографію (козацькі літописи, різного роду хроніки). Західноукраїнську історіографію до XVIII ст. подано у вигляді короткої характеристики західноукраїнських історико-літературних пам’яток, зокрема відзначено джерелознавче значення Львівського літопису, подано його хронологію: опис подій від 1498 по 1648 рр., інформацію часів визвольної боротьби в регіоні до 1649 року6. При огляді західноукраїнської історіографії кінця XVIII –першої половини ХІХ ст. стверджено, що головні мотиви творів галицьких істориків –показ національно-релігійної боротьби, натомість соціально-класові питання майже не зачеплені.
Б. Крупницький порівняв “народницьку” і “державницьку” історіографії проблем Хмельниччини: перша відстоювала просте козацтво і чернь, виділяючи соціальні антагонізми; друга ставить на перше місце державу. Стверджено, що у М. Костомарова народні рухи закривають постать гетьмана; критиковано П.Куліша, який не знайшов у “великому русі” середини XVII ст. “подвижників і героїв духу”, а також В. Анотоновича і М.Грушевського, що недооцінювалися державницькі ідеї Б. Хмельницького. Високо оцінено “творця державницького напрямку в українській історії” В. Липинського, а також С. Томашівського, який зумів побачити в Хмельницькому “великого політика, що виходив з реальних обставин, а тому і не робив кроків, що могли би привести величезний козацький рух до катастрофи”. Високу оцінено роботи інших представників галицької школи –М. Кордуби та І. Крип’якевича.
Сучасна вітчизняна історіографія (Колесник І., Пінчук Ю., Смолій В. та ін.) формує новий стиль мислення, відтак історіографічні моделі, що обгрунтовують національно-державне відродження України, а також є засобом утримання позитивного досвіду і збагачення його новітніми досягненнями.
В “Історіографії історії Української РСР”, що вийшла друком в часи горбачовської перебудови (1987 р.), усунено низку стереотипів; водночас при огляді робіт тенденційно затушовується національний рух, прагнення до державності, основний акцент робиться на пропаганді прагнень до “возз’єднання” зі “старшим братом”. Домінує думка, що історичні процеси на Україні, в тому числі й Галичині XV –XVIII ст., висвітлені тільки радянською історичною наукою. Праці дореволюційних дослідників трактуються як такі, що принесли велику шкоду розвитку історичних знань, бо пропагували теорію безкласовості українського народу.
В навчальному посібнику А. і В. Коцурів “Історіографія історії України” (Чернівці, 1999), подано огляд мемуарів, монастирських і козацько-старшинських літописів XVI-XVIII ст., узагальнено творчість українських істориків кінця ХІХ –початку ХХ ст., відзначено документалізм праць (В.Антоновича, Д.Багалія, О.Єфименко, В.Яворницького, М.Грушевського та інших), зокрема по галицькій проблематиці. Об’єктивно оцінено історичну спадщину тоталітарної доби. Проте з поля зору авторів посібника випали радянські дослідники західноукраїнської історії XV-XVIІI ст.
Короткий огляд історіографічних праць завершено фундаментальною роботою І. Колесник “Українська історіографія”7, в якій проаналізовано здобутки дореволюційної та переосмислено погляди радянської історіографії. Дано високу оцінку історичній концепції Д.Дорошенка, історіографічним синтезам Я.Головацького, Д. Зубрицького, А. Петрушевича, І. Шараневича, Ю. Целевича, О. Барвінського. Високо оцінено роботу М. Марченка, в якій праці галицько-українських істориків розглядаються природною складовою загальноукраїнського історіографічного процесу. Узагальнено доробки української діаспори –Б. Крупницького, О. Оглоблина, М. Чубатого, Л.Винара та західних авторів.
Стверджено, що польська історична думка ХІХ –першої половини ХХ ст. (О. Яблоновський, О. Моргенбессер, О. Чоловського, А. Прохаски, В. Лозінського, К. Вуйціцького, А. Бельовський, Я. Дзежковський, Б. Шопінський, П. Домбковський) зводила галицькі повстання в Руському і Белзькому воєводствах до розбоїв, замовчуючи їх етнополітичні та соціально-економічні мотиви. Польська історіографія кінця ХХ ст. (М. Горн, Я. Качмарчик, Й. Дарскі, В. Серчик) визнає об’єктивність державницьких устремлінь наддніпрянців і галичан, їх соціально-економічні вимоги в поєднанні з національно-релігійними чинниками.
Автором дисертації зроблено огляд історичних та історіографічних джерел, що стосуються даної проблематики, зокрема, хронік-літописів (Крехівська крайніка, літописи Підгорецького монастиря, Львівський літопис, Тисменичанські, Городенківські та інші хронікальні записи, хроніка А. Петрушевича, М. Кромера), козацьких літописів –Самовидця, Г. Граб’янки, С. Величка, мемуарів Еріха Лясоти, Гійома Левассера де Боплана. Використано також археографічний матеріал, що міститься в збірниках документів: “Архив Юго-Западной России, издаваемый Временною комиссиею для разбора древних актов учрежденного при Киевском военном, подольском и волынском генерал-губернаторстве”(Т.1. Ч.3. К., 1863; Т.4. Ч.3. К., 1914); “Жерела до історії України-Руси” (Т.1. Львів, 1895; Т.4. Львів, 1896; Т.5. Львів, 1903; Т.6. Львів, 1905); “Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и издаваемые Археографической комиссиею” (Т.IV. СПб., 1863; Т.V. СПб., 1867; Т.VI. СПб., 1869); “Воссоединение Украины с Россией” (Т.2. М., 1953); “Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст.” (К., 1970) ; “Документы об освободительной войне украинского народа 1648-1654 гг.” (К., 1965); “Документи Богдана Хмельницького (1648-1657)” (К., 1961); “Україна перед визвольною війною 1648-1654 рр. Збірник документів (1639-1648 рр.)” (К., 1946); “Соціальна боротьба в місті Львові в XVI-XVIII ст.” (Львів, 1961); “Національні процеси в Україні: історія і сучасність” (Львів, 1961); “Źródła dziejowe” (Warszawa, 1877-1897) та “Sprawy i rzeczy ukraińskie”(Warszawa, 1874).
Для вивчення історико-культурного контексту епохи використано документи Центрального державного історичного архіву України у м. Львові (акти Галицького і Теребовлянського гродських судів), матеріали відділу рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника (фонд Оссолінських), стверджено важливість залучення до наукового обігу нових археографічних колекцій з Росії, Польщі, Туреччини, Молдови.
У другому розділі “Національно-визвольна боротьба в Галичині XV –поч. XVII ст.” аналізуються наукові дослідження політичного і соціально-економічного становища українського населення Галичини, його спротив шляхетській Польщі.
Перші дослідники проблеми –історики дорадянської доби В. Антонович, А. Петрушевич, М. Владімірський-Буданов, М. Маркевич, П. Гопцус проаналізували етнополітичне життя Галицької Русі після її приєднання до Речі Посполитої, а також заходи польського уряду, що були спрямовані на запровадження соціального і національно-релігійного гніту: витіснення української мови, віри, культури, окатоличення населення, закріпачення селянства, обмеження в правах міщанства вже з XV ст. З даними синтезами не зовсім погоджувався Д. Зубрицький, вважаючи, що тільки на початку XVI ст. галицьких міщан почали обмежувати в правах.
Зміну суспільного устрою західноукраїнських земель, ліквідацію руського права, колонізацію галицьких міст іноземцями, обмеження прав і обов’язків кожної української суспільної верстви у XV-XVI ст. ствердили Я. Головацький, І. Новицький, В. Будзиновський, О. Єфименко, В. Лазаревський. Останній особливу увагу приділив становищу українського духовенства, наголошуючи, що воно перебувало в тяжкій залежності від польських панів, а їхні діти навіть відбували панщину. Дослідивши причини швидкого ополячення української шляхти, В. Лазаревський услід за Я. Головацьким, безапеляційно ствердив: галицьке дворянство переймало католицизм заради вигод і привілеїв.
М. Грушевський та І. Крип’якевич дослідили питання соціального і національно-релігійного гніту: з XVI ст. для русинів здебільшого замкнуто міські уряди, обмежено доступ до ремісничих цехів, не визнавалося правосильним свідоцтво русинів в суді, релігійні обряди піддавалися зневагам і обмеженням, ігнорувалися скарги русинів до короля. І. Крип’якевича не підтримав М. Грушевський, який вважав, що вже у XV ст. українські міщани різних спеціальностей були позбавлені більшості прав. Доведено також, що найбільше пригнічувалося селянство, втративши всі права на землю. Детально проаналізовано статус української шляхти, її політичне і економічне становище, статус, процес і причини окатоличення.
В радянській історіографії аналогічно розкрито процес встановлення польського панування в Галичині. Основний акцент робиться на важке соціальне становище українського селянства і міщанства, експансію католицької церкви в Галичині, що добре прослідковується в роботах К. Гуслистого, Ю. Гроссмана. Останній вважав, що навіть у XVI ст. більшість ремісників міських цехів були українцями (поза цехом залишалися ремісники передмість).
Утиски і обмеження руського міщанства показано в роботах О. Компан, В. Голобуцького, С. Білецького, І. Гуржія, М. Лещенка. Важке соціально-демографічне становище галицького селянства, яке вже в XV ст. відбувало панщину, відзначали Д. Мишко та С. Копчак.
Соціально-економічне і правно-політичне становище української людності у бездержавний період найповніше розкрив В. Грабовецький. Дослідник показав, що соціально-економічний гніт тісно переплітався з національно-релігійним. На новому археографічному матеріалі це ще раз підтвердив Б. Гудзяк.
Захоплення Галицької землі Польщею, поступове насадження гніту польського католицизму, знайшли відгук в “Курсі лекцій з історії України та її державності” (Львів, 1999) за редакцією Л. Дещинського та підручнику “Історії України”, що вийшов трьома накладами під редакцією В. Смолія в 90-х роках.
Таким чином, можна зробити певні висновки : в ХIV ст. західноукраїнські землі опинилися під гнітом польських феодалів, які в основу свого курсу одразу поклали тотальну католизацію, полонізацію й економічну колонізацію краю (запровадили панщину, ввели різні податки, чинили суд і розправу над людьми), чим запрограмували вибух релігійних, соціальних та етнополітичних протиріч.
Першими інтерпретаторами протестаційних акцій українського населення Галичини (збройні повстання, втечі, скарги, погроми) стали дослідники дорадянського періоду Я. Головацький та С. Рудницький. Причини повстання на Прикарпатті в 1490-1492 рр. під проводом Мухи вони вбачали в “намові” та сприянні молдавського господаря Степана Великого проти Польщі.
Галицький історик Д. Зубрицький порівнював антишляхецький виступ Мухи з революцією, виділивши національні мотиви повстання. Цього ватажка селянського повстання Д. Зубрицький вважав знаменитим руським шляхтичем, що був позбавлений свого маєтку або обурений шляхетським свавіллям.
В.Антонович та М. Грушевський вважали, що селянське повстання 1490-1492 рр. було забарвлене національними і релігійними мотивами. Опираючись на повідомлення польського літописця Бельського, Антонович невірно датує повстання Мухи 1485 роком.
Заслуговує уваги думка М. Грушевського, що селяни Волощини і Галичини були ударною силою повстання, яке прирівнено до Галицької Хмельниччини, що розвинулося під зовнішнім впливом (з Волощини).
І. Крип’якевич в одній зі своїх ранніх розвідок про галицькі повстання ХV-ХVІ ст. згадував і про Муху, який вперше підняв рух проти Польщі. Не обминув він і того факту, що до селянського повстання примкнула частина української православної шляхти, невдоволена чужим пануванням.
Неординарними є погляди молдавського історика М.Мохова, який безапеляційно стверджує, що повстання селян 1490 – рр. стало реакцією на швидкий розвиток в Молдавії та на Прикарпатті процесу закріпачення селян-общинників. Водночас висловив думку про вибух збройного повстання на території Молдавії.
Радянські науковці (І. Рознер, В. Голобуцький, Є. Яцкевич, М. Мишко), виділили соціальні і національно-культурні причини повстання Мухи. К. Гуслистий стверджує його суто соціальний характер. Під впливом М. Мишка В. Голобуцький назвав Муху козаком.
Соціальні і національні передумови виникнення повстання Мухи розкрив М. Мишко, вказавши на рушійні сили повстання –селянство і його учасників –міщанство (про дрібну українську шляхту взагалі не згадується).
В. Грабовецький виділив головні передумови руху (вкрай важке соціально-економічне і правове становище селян Галицької землі), проаналізував склад повстанської армії (розорені селяни, міщани, частина дрібної православної шляхти). Повстанські загони Мухи названо народно-визвольною армією –однією з найбільших в Європі, що мала відповідну організаційну схему: поділ на полки, сотні, десятки з відповідною старшиною. Районом початкового зосередження загону Мухи стверджено покутсько-буковинське пограниччя.
Збройне повстання Мухи засвідчило, що українство і після втрати національної державності продовжувало боротьбу за соборність і незалежність. Однак найбільший тягар цієї борні взяло на себе українське козацтво.
У третьому розділі –“Відгомін національної революції XVII ст. на західних землях України” показано етнополітичний статус Галичини напередодні повстання Б. Хмельницького та національно-визвольні рухи в оцінці істориків.
Історіографія XIХ –початку ХХ ст. (В.Антонович, А.Петрушевич, Д.Зубрицький, В.Стефанович, С.Томашівський) дає цілісне уявлення про визрілі соціальні і національно-релігійні спонуки українців Галичини до опору в переддень Хмельниччини. Проте загалом заперечується факт повстання в краї до приходу козацького війська і пояснюється ця особливість браком ініціативи та свідомості галицького люду (М.Грушевський, С.Томашівський). Таким чином, домінує думка про тісну залежність боротьби в Галичині від напрямку дій козацтва. В оцінці політичної мети Б.Хмельницького відносно Галичини історики є категоричними, вважаючи, що гетьман мало цікавився краєм. Його похід на ці землі подається як воєнна демонстрація сили. Звертається увага на організацію, мотиви, характер, територіальні особливості рухів, аналізуються причини поразки (відхід козацького війська) та наслідки козацько-польських війн для Галичини. Новим в історіографії того часу є оцінка подій 1648 року В.Будзиновським як національної революції та М.Костомаровим, як “козацької. революції”.
Особливістю західноукраїнської історіографії довоєнного періоду (М.Грушевський, І.Терлецький, І.Крип’якевич) є відзначення ролі українського духовенства та дрібної шляхти в національно-визвольних рухах Галичини. Водночас, применшується соціальний характер повстань.
В радянській історіографії довоєнного і воєнного часу майже випав з уваги дослідників західноукраїнський регіон (окрім кількох публікацій М.Петровського). Домінує думка про незацікавленість Хмельницького визволення західного регіону. Дублюються висловлювання С.Томашівського, М.Грушевського щодо мети львівського походу гетьмана як демонстрації козацької сили. Щоправда актуалізація соборницької ідеї під час Другої світової війни дещо змінила думку історика.
Західноукраїнська проблематика середини XVII ст. присутня й в дослідженнях, що вийшли в 50-х роках, особливо у зв’язку нагоди 300-річчя Переяславської Ради (К.Шиян, В.Голобуцький, І.Крип’якевич, О.Компан, О.Касименко, В.Баранович, Ю.Гроссман, Г.Гербільський, Я.Кісь, Є.Яцкевич та ін.). Дослідники під впливом “Тез про 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654-1954)” суть “визвольної війни” зводили до боротьби народних мас проти гніту шляхетської Польщі та “возз’єднання” з Росією. Вирішальною силою війни трактувалося виключно селянство. Як правило, акценти робилися на класову боротьбу. Подавалася “обов’язкова” критика “українських буржуазних націоналістів” за “фальсифікацію” історії (керівну роль еліти –української шляхти). Затушовувалися національні передумови революції. Втім, О.Компан та Є.Яцкевич не побоялися відзначити участь шляхти в народних повстаннях у західному регіоні, Г. Гербільський зачепив питання геополітики і воєнної історії, що майже опускалися дослідниками даного періоду. Я.Кісь звернув увагу на співучасть галицьких міщан в організації українського самоврядування.
В 60-х –початку 80-х рр. українська радянська історіографія поповнилася новими дослідженнями, які здебільшого дублювали стереотипи 50-х років. Повстання прикарпатців подавалися головно як соціальні рухи, які, щоправда, мали тісний взаємозв’язок із наддніпрянськими подіями, акцентувалася увага на залежності галицьких рухів від козацтва, їх піднесення в часи львівського походу Хмельницького. В роботах з історії міст, що вийшли в 60-х роках, стверджувалася участь міщан в класовій боротьбі (І.Крип’якевич, Я.Кісь, В.Інкін, С.Білецький, Ю.Гроссман, Я.Ісаєвич, П.Михайлина).
Проблематикою галицьких народних рухів XVII ст. cпеціально займався В.Грабовецький, який ввів у науковий обіг значний документально-статистичний матеріал: підрахував чисельність галицьких повстанців та вказав на їхній соціальний стан, не побоявшись відзначити серед них священиків та дрібну шляхту. Розглянуто й питання воєнної історії (організацію і тактику повстанців за козацьким зразком).
Історичні дослідження доби перебудови, постперебудови та сучасності (В.Грабовецький, В.Смолій, В.Степанков, Я.Федорук, В.Сергійчук, Ю.Пінчук) характеризуються відходом від “драматичних ефектів”, фактології подій. Спостерігається проблемний розгляд тих чи інших питань, при цьому акцентується національно-державний фактор боротьби, яку В.Смолій і В.Степанков трактують як Національну революцію XVII cт. Приділяється увага програмі державобудівництва гетьмана та переосмислення результатів і уроків боротьби Хмельницьким протягом 1648 року і формування ним впродовж першої половини 1649 р. вперше в історії української суспільної думки національної державної ідеї, що стала визначальною протягом наступних століть аж до сьогодення, бо передбачала створення незалежної держави в етнічних межах України. Дається об’єктивна оцінка політики гетьмана восени 1848 р. в плані відмови від походу на Польщу та наслідків такого рішення для України. Віддано належне місце українській еліті в боротьбі за національне звільнення, її ролі як ініціатора виступів, засновника органів українського міського управління.
Таким чином, видається можливим умовно виділити кілька етапів еволюції дослідження проблеми. Перший, і один з найкращих, припадає на кінець XIX ст. і представлений роботою Степана Томашівського. Не лише високий фактологічний рівень, але й більшість концептуальних настанов вченого тією чи іншою мірою сприймались вітчизняною історичною наукою (М. Грушевський, І. Крип’якевич, М. Петровський) в міжвоєнний період. Значним внеском у дослідження західноукраїнських народних рухів стали праці В.Грабовецького. Нова українська історична наука актуалізувала національно-державний акцент руху й дала нове бачення Хмельниччини як Національної революції.
Відзначено й те, що повстання галичан XVII ст. знайшли відображення в польській історіографії ХІХ ст. (О.Чоловський, А.Прохаска, В.Лозінський), яка зводила їх до “розбоїв”, “хлопських бунтів”, замовчуючи етнополітичні та соціально-економічні причини виступів, пов’язуючи їх із зовнішніми факторами –впливом повсталого козацтва. Щоправда, сучасна польська історіографія (Я.Качмарчик, Й.Дарскі, В.Сєрчик) визнає економічне та релігійне підгрунтя українського руху та правомірність існування держави Хмельницького.
У четвертому розділі –“Боротьба галицьких українців проти соціального і національного гніту в другій пол. XVII –XVIII ст.” йдеться про проблематику антифеодальної боротьби українського селянства Галичини, зокрема опришківства, в українській історичній науці.
Перші оцінки опришківському рухові (щоправда, як розбійницькому) дали Я. Головацький та В. Антонович. Ю. Целевич у львівських часописах “Діло” у 1882, 1888, 1890-1891 рр. та в “Зорі” у 1887 р. вперше в українській науці започаткував комплексне дослідження опришківства. Історик, по-перше, зумів проаналізувати соціально-економічні, політичні причини опришківського руху, вплив географічного фактору; відновив хроніку руху в XVIII ст., локалізуючи його районом Покуття; залучив етнографічні матеріали; порівняв українське опришківство із відповідними рухами болгарських гайдутинів, сербських гайдуків та наддніпрянських гайдамаків; високо оцінив Довбуша, вважаючи, що після його смерті опришківська доба характеризувалася занепадом. К. Кучурак та В. Гнатюк, О. Марків поглибили характеристику ватажка, опираючись головно на статті Ю. Целевича.
Цільний нарис історії покутського опришківства від виступу Мухи 1490 р. аж до його занепаду за Австрії дав І. Крип’якевич. Д. Дорошенко у “Нарисі історії України” (1933) порівняв опришківство в Галичині і Буковині з гайдамаччиною. Б. Барвінський проаналізував джерельну базу статей Ю. Целевича.
У 1930-х рр. продовжувалося дослідження історії опришківського руху в західній частині Галицького Прикарпаття (Т. Курило, Ю. Тарнович). І. Крип’якевич у відомій “Історії України” пояснив появу карпатських розбійників –опришків соціальним лихоліттям на Підкарпатті у XVIII ст. В оцінці діяльності О.Довбуша дослідник є дуже критичним, називаючи його розбишакою, який не вагався, кого убиває: пана чи жида, ґазду чи наймита; стверджено вплив гайдамаччини на прикарпатські землі.
В 40-х роках вийшли невеликі брошури (О. Білоус, О. Косачевська, К. Дракохруст), в яких показано соціально-економічні передумови галицького опришківства, порушено питання озброєння і тактики дій загону О. Довбуша, вплив на нього гайдамаччини. На зв’язок гайдамацького руху з виступами опришків звернув увагу О. Лола, виділивши їх соціальні та національні мотиви.
Дослідження 50-х –поч. 60-х рр. носили популяризаторський характер, обстоюючи, насамперед, “єдність українських земель з Росією” та прославляючи визвольну боротьбу західних українців проти поляків. В. Грабовецький у монографії “Селянський рух на Прикарпатті в другій половині XVII –першій половині XVIII ст.” (1962) розглянув найрізноманітніші форми антифеодальної боротьби, з яких найпоширенішою називав втечі; підкреслив, що збройні виступи виникали здебільшого в тих місцях, де пригноблене селянство мало вже певний досвід і сталі традиції антифеодальної боротьби; відзначив вплив Правобережжя на розвиток збройного руху селян Прикарпаття. Водночас розширив його хронологічні межі, уточнив періодизацію руху, розкрив походження терміну “опришок”, показав організацію і тактику загонів опришків, зокрема Довбуша (щоправда, постать якого дещо ідеалізує). Роботи історика 90-х років, присвячені опришкам, узагальнили в нових умовах його попередні дослідження.
Польська історіографія ХІХ –поч. ХХ ст. (К. Вуйціцький, А. Бельовський, Я. Дзежковський, Б. Шопінський) причини опришківського руху вбачала у віддаленості територій від центру, наявності великих лісів, низькоосвіченітю горян та їхніх провідників –розбійників. Сучасна польська історіографія (М. Горн, Я. Качмарчик, В. Сєрчик, Й. Дарскі) визнає соціально-економічні та політичні передумови виступу.
У висновках узагальнено положення, які випливають з дисертаційного дослідження.
1. Історіографія національно-визвольної боротьби українців Галичини в XV–XVIII ст. є малодослідженою науковою проблемою, основними темами зацікавлень стали: а) селянське повстання під проводом Мухи; б) повстання, пов’язані із перебігом Національної революції середини XVII ст., походами Б. Хмельницького в Галичину; в) опришківський рух.
2. Дослідження історії національно-визвольних змагань на заході України в XV–XVIII ст. має тривалу традицію, в ході розвитку якої історіографічний процес пройшов кілька внутрішніх етапів і мав суттєві особливості. У другій половині XIX –на початку XX ст. розпочалося наукове осмислення історії національно-визвольного руху в регіоні: на концептуальному і фактографічному рівнях викристалізовуються напрями досліджень, розробляється джерельна база. Репрезентантами цього періоду стали М. Грушевський, С. Томашівський, Ю. Целевич та ін.
Етап 1920-30-х рр. (І. Крип’якевич, М. Кордуба, Б. Барвінський) характеризувався динамічним розвоєм наукових студій, розмаїттям теоретико-методологічних підходів щодо інтерпретації національно-визвольних рухів, поглибленням процесів опанування джерельної бази, активними спробами вивчення проблеми в історіографічному ракурсі.
Домінування у радянській історичній науці марксистських “ідеологічних схем” відбилося на характері досліджень 1939-1980 рр., у яких замовчувалася дана проблематика, відкидалися здобутки другої половини XIX ст. –першої третини XX ст., а їх автори називалися “буржуазно-націоналістичними” істориками. Поза тим, радянські історики, як правило, сповна використовували праці своїх “буржуазно-націоналістичних попередників”. З другого боку, в цей період значно розширено джерельну базу та тематику праць. Вагомий вклад у дослідження даної проблеми належить М. Петровському, В. Грабовецькому, Ю. Гроссману.
Сучасний історіографічний етап (В.Смолій, В.Степанков, В.Сергійчук, Я.Федорук) характеризується поступовим переходом від традиційних до інноваційних підходів вивчення історії національно-визвольного руху, комплексним використанням методів пізнання історії, історіографії, джерелознавства. Однак спостерігається тенденція до спаду зацікавлення вказаною проблематикою (виняток становить хіба що Національна революція середини XVII ст. і пов’язані з нею регіональні події). Водночас, дещо збільшилася кількість історіографічних досліджень, започаткованих у 80-ті роки Ю. Пінчуком. При цьому зосереджуються увага на особливостях державно-соборного процесу в Україні, її статусу на геополітичній карті Центрально-Східної Європи.
. Провідним дослідником “Галицької Хмельниччини” залишається С. Томашівський, якому належить розробка і джерельне опрацювання таких проблем: а) особливість національно-визвольної боротьби в Галичині часів Хмельниччини; б) аналіз причин, організації, рушійних сил, характеру та наслідків міщансько-селянських заворушень, їх територіальні особливості в рамках західного регіону; в) аналіз двох походів Б. Хмельницького в Галичину та їх наслідків. Ряд тверджень, зокрема: 1) про перший похід Б. Хмельницького в Галичину як лише “чистий маневр для застрашення поляків”; 2) про “затрати традиційної єдності, низький культурний стан Галицької Руси” започаткували тривалу дискусію у вітчизняній історичній науці, в якій активну участь взяли В. Грабовецький, В. Смолій, В. Степанков. В. Грабовецький зумів розширити джерельну базу даної проблеми, адаптував висновки до сучасних реалій, вичленив етнополітичні передумови революційного спалаху в Галичині у середині XVII ст. та його наслідки.
4. Карпатське опришківство найґрунтовніше дослідили Ю. Целевич і В. Грабовецький. До здобутків першого належать: а) з’ясування, в основному, причин, цілей, розвитку опришківства в Західній Україні; б) вдале опрацювання доступних йому джерел. До здобутків другого відносимо: розширення джерельної бази, аналіз соціально-економічних причин опришківського руху, розширення його хронології, узагальнення інших форм протесту проти етно-соціального гніту.
. Національно-визвольний рух в XV-XVIII ст. в Західній Україні залишив по собі великий джерельний спадок, наукове осмислення якого висуває низку малодосліджених проблем теоретичного джерелознавства. Документальна археографічна база є достатньо репрезентативною, проте це не виключає потреби її подальшого розширення за рахунок архівів Росії, Польщі та Туреччини.
Основні положення дослідження опубліковані:
Анотація
Сагайдачна Надія Олексіївна. Національно-визвольні змагання в Галичині XV-XVIII ст.: військово-історіографічний аспект. –Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 20.02.22 –Військова історія. Національний університет “Львівська політехніка”. –Львів, 2001.
Дисертація узагальнює літопис національно-визвольного руху на галицьких землях в XV-XVIII ст. Основними темами історіографії стали: селянське повстання під проводом Мухи 1490-1492 рр.; виступи, пов’язані із перебігом Національної революції XVII ст., походами Б. Хмельницького в Галичину; опришківський рух.
У XIX –на поч. XX ст. розпочалося наукове осмислення національно-визвольного руху в регіоні: на концептуальному і фактографічному рівнях викристалізовуються напрями досліджень, розробляється джерельна база.
Етап 1920-30-х рр. характеризувався динамічним розвоєм наукових студій, розмаїттям теоретико-методологічних підходів, розширенням джерельної бази.
Домінування у радянській науці марксистських ідеологем відбилося на характері досліджень 1939-1980 рр., у яких відкидалися здобутки “буржуазно-націоналістичних” попередників.
Сучасний історіографічний етап характеризується поступовим переходом від традиційних до інноваційних підходів вивчення історії національно-визвольного руху, комплексним використанням методів пізнання історії, історіографії, джерелознавства. Зосереджуються увага на особливостях державно-соборного процесу в Україні, її статусу на геополітичній карті Центрально-Східної Європи.
Ключові слова: Галичина, повстання Мухи, Хмельницький, опришки, Національна революція, історіографія.
Аннотация
Сагайдачная Надежда Алексеевна. Национально-освободительные движения в Галиции XV-XVIII ст.: военно-историографический аспект. –Рукопись.
Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук за специальностью 20.02.22 –Воинская история. Национальный университет “Львовская политехника”. –Львов, 2001.
Диссертация посвящена вопросам переосмысления и обобщения летописи национально-освободительного движения на галичских землях в XV–XVIII ст.
Историография национально-освободительной борьбы украинцев Галиции в XV–XVIII ст. –малоисследованная научная проблема. Основная тематика исследований: крестьянское восстание Мухи 1490-1492 гг.; восстания, связанные с Национальной революцией XVII в., походами войск Б. Хмельницького в Галицию; опрышковское движение.
Исследование истории национально-освободительного движения на западе Украины в XV–XVIII ст. имеет определенную традицию, в развитии которой историографический процесс прошел несколько внутренних этапов и имел существенные особенности. Во второй половине XIX –начале XX в. началось научное осмысление истории национально-освободительного движения в регионе: на концептуальном и фактографическом уровнях формируются направления исследований, разрабатывается источниковедческая база.
Этап 1920-30-х гг. характеризовался динамическим развитием научных студий, разнообразием теоретико-методологических подходов относительно интерпретаций национально-освободительного движения, активными попытками изучения проблемы в историографическом ракурсе.
Доминирование в советской исторической науке марксистских “идеологических схем” отразилось на характере исследований 1939-1980 гг., в которых фактически отвергались работы “буржуазно-националистических” предшественников. Вместе с тем значительно расширена архивная база и тематика исследований.
Современный историографический этап характеризуется постепенным переходом от традиционных к инновационным подходам изучения истории национально-освободительного движения, комплексным использованием методов познания истории, историографии, источниковедения. Однако наблюдается тенденция к спаду интереса к указанной проблематике (исключение представляет разве что Национальная революция середины XVII в. и связанные с нею региональные события). Сосредоточивается внимание на особенностях государственно-соборного процесса в Украине, ее статусе на геополитической карте Центрально-Восточной Европы.
Ключевые слова: Галиция, восстание Мухи, Хмельницкий, опрышки, Национальная революция, историография.
Summary
Nadia Sagaydachna. National-liberation movements in Galychyna XV-XVIII centuries: military-historiographical aspect. –Manuscript.
The dissertation in order to receive a scientific degree of the candidate of historical science on the speciality 20.02.22 –Military History. State University “Lvivska politechnika”. –Lviv, 2001.
The dissertation is devoted to the questions of recomprehension and generalization of the national-liberation movement in Galychyna XV-XVIII centuries.
The wide chronological frameworks of research have enabled to define features and lessons of different form of resistance, the appropriateness of the national-liberation struggle of the population of Galychyna for their assertion in the independent slate.
On the basis of home and foreign historiography analysis and archives materials is established that the first armed resistance was the revolt in Precarpathians under Mucha leadership at the end of the XV century. It was directed against the social oppression and had the elements of national and religions characters. At that time the army, consisting of ten thousand rebels, had the military-organizational structure.
The Cossacks-peasant revolts rendered assistance of storing military experience, strengthening of social groups unity and ethnic communities of the Ukrainian society. The national-liberation war 1648-1657 is the epopee in the history of Ukraine, including Galychyna. Mass struggle specificity of the population of Galychyna was the formation of insurgent detachment from all social levels (peasants, merchants, petty gentry and clergy), their formation according to cossacks sample and organization of urban sell management, which are fixed in historians works of pre-soviet period as well as present.
In research of Carpathians opryshky the reasons of movement, antifeudal character, tasting of partisan struggle, national support are substantiated.
The generalization of historiographical works, analysis of sources will render assistance of increasing the theoretical level and practical importance of the further historical generalization.
Key words: Galychyna, Mucha’s revolt, opryshky, National revolution, historiography.
2 Крип’якевич І. Українська історіографія ХІХ – ХХ в. – Львів, 1923.
3 Дорошенко Д. Огляд української історіографії – Прага, 1923.
4 Історіографічні дослідження в Українській РСР. В ІV-х вип. – Вип.І. – К., 1968.; Вип.ІІ. – К., 1969.
5 Історіографічні дослідження в Українській РСР. В ІV-х вип. – Вип.ІV. – К., 1971.
6 Марченко М.І. Українська історіографія (з давніх часів до середини ХІХ ст.). – К., 1959.
7 Колесник І.І. Українська історіографія. XVIII – початок XX століття. – К., 2000.