Взаємодія суспільства і природи ~ об~єктивно існуюче явище

Работа добавлена на сайт samzan.net:

питання до іспиту з дисципліни

„Порівняльне екологічне право ”

Форми взаємодії суспільства та природи, їх особливості на сучасному рівні розвитку суспільства.

Взаємодія суспільства і природи – об’єктивно існуюче явище. Природи як сукупність органічних та неорганічних утворень виникла раніше, ніж суспільство, яке є породженням природи. Природа розвивається за об’єктивними законами, тоді як суспільство функціонує на основі законів соціального розвитку. Людина є безпосередньо природною істотою, вона підкоряється біологічним законам і являє собою вінець розвитку природи, оскільки належить до вищого біологічного роду. Але поряд з цим людина є і соціальною істотою. Саме у процесі розвитку природи сформувалися передумови виникнення людини і суспільства. Процес взаємодії суспільства і природи здійснюється на основі певних закономірностей. Суспільство не може існувати без природи, оскільки природні блага забезпечують життєдіяльність людини: без повітря, води, земельні, лісові та інші ресурси є основою задоволення матеріальних та інших потреб суспільства. У свою чергу й природа потребує діяльності суспільства, зокрема у використанні людиною природних ресурсів (ґрунт, вода, ліси), вони повинні відновлюватися. Вони можуть проходити і природним шляхом, а бо ж при активній участі людини в цьому процесі. Об’єктивна закономірність взаємодії суспільства і природи виявляється у тому, що в процесі використання природних ресурсів для виробництва матеріальних благ, необхідних суспільству, у природнє середовище скидаються відходи від виробництва і продукти життєдіяльності людини. Однак, сама природа може утилізувати лише незначну кількість забруднюючих речовин. І тоді виникає проблема охорони природнього середовища, бо без природоохоронної діяльності суспільство наражається на екологічну небезпеку. Охорону природи неможливо ігнорувати, при її організації кожна держава повинна вишукувати оптимальні можливості для здійснення екологічних заходів. Оскільки природні ресурси забезпечують життєдіяльність людей, то вони ж не можуть нікому не належати. Звідси виникає одна з форм їх приналежності певним суб’єктам (державі, окремим регіонам, колективам, індивідам) – організаційно-правова. У Конституції України закріплені дві форми взаємодії природи і суспільства: 1) право власності на природні об’єкти; 2) право користування ними. Можливе існування різних видів власності на природні ресурси та користування ними, але безумовно визначення організаційно-правових форм приналежності природних об’єктів конкретним соціальним суб’єктам і є своєрідною формою взаємодії природи і суспільства.

Екологічна криза: визначення, причини, наслідки, форми прояву та шляхи здолання.

Екологічна криза — термін для позначення важкого перехідного стану екологічних систем і біосфери в цілому. Стан екологічної кризи означає наявність значних структурних змін навколишнього середовища. Кризи бувають природного та антропогенного походження.

ПРИЧИНИ:

Економічні причини – висока вартість очисних споруд та інших засобів охорони природи, це змушує господарників економити при будівництві нових споруд. Витрати ринкової економіки, пов’язані з гонитвою за прибутком ведуть до поглиблення екологічної кризи.
Науково-технічні причини – це пов’язане з новітніми технологіями в сфері охорони природи, зокрема утилізації відходів, які коштують досить дорого для підприємств.
Низький рівень знань людини, що приймають відповідальні технічні рішення і не володіння при цьому основами природних наук стають соціально небезпечними для суспільства.
Низький рівень культури і моральності – багато людей, підприємств забруднюють навколишнє середовище і не задумуються над тим, що своїми діями вони наражають суспільство на небезпеку, зокрема і природу до загибелі.

ФОРМИ ПРОЯВУ:

Зміна клімату, зокрема потепління;
Парниковий ефект – багато викидів небезпечних речовин йдуть в повітря під час викиду їх підприємствами, а потім випадають у вигляді опадів на поля, де росте урожай, який споживають люди, діти – це є дуже шкідливим для їх здоров’я.
Виснаження озонового шару – представляє саму велику небезпеку для всього живого на Землі, якщо весь озоновий шар зникне, то це буде загрожувати людству раком шкіри і захворювань очей.
Загибель лісів – кислотні дощі, які йдуть через діяльність електростанцій.
Дефіцит чистої води.

ШЛЯХИ ВИХОДУ З ЕКОЛОГІЧНОЇ КРИЗИ:

Удосконалення промислової апаратури при максимальному використанні сучасних методів очищення і утилізації відходів;
Введення в практику податків на підприємства, які завдають шкоду навколишньому середовищі;
Розробка нових ефективних методів боротьби з бур’яном та шкідниками;
Широкомасштабне запровадження біотехнологій;
Насадження лісів у місцях їх вирубки;
Створення безвідходного виробництва.

Джерела права навколишнього природного середовища ЄС.

Джерела європейського права навколишнього середовища — це зовнішні форми вияву правових норм, що діють в рамках ЄС і регулюють суспільні відносини з питань, які стосуються охорони навколишнього середовища.

Джерела європейського права навколишнього середовища включають норми первинного права, норми вторинного права, прецедентне право, міжнародні договори чи так зване третинне або додаткове право.

Усі джерела європейського права пов’язані ієрархічною системою, в якій вищою юридичною силою наділені джерела первинного права.

Установчі договори як джерело європейського права навколишнього середовища.

Європейський Союз та Європейські Співтовариства діють на основі установчих договорів, які були вироблені та підписані державами-членами на основі міжнародного права. Норми, закріплені в установчих договорах та в договорах, що їх доповнюють, отримали назву первинного права. До первинного права, перш за все, відносять три установчих договори, на основі яких були створені Європейські Співтовариства: Паризький договір 1951 року про заснування Європейського Об’єднання Вугілля і Сталі2, два Римські договори 1957 року про заснування Європейського Економічного Співтовариства (згодом Європейського Співтовариства) та Євратому, а також Маастрихтський договір про заснування Європейського Союзу 1992 року. З розвитком інтеграційних процесів на європейському континенті установчі договори змінювалися, у них вносились нові положення й анулювалися вже не актуальні.

Норми первинного права мають пряму дію на території держав-членів Європейського Союзу, вони є безпосереднім джерелом прав і обов’язків його суб’єктів. Проте, нормами прямої дії є лише ті норми установчих договорів, які є “чітко визначеними та не ведуть до широкої інтерпретації”

Норми вторинного права ЄС у сфері охорони навколишнього середовища

На основі первинного права органи Європейського Союзу приймають норми вторинного права.

До норм вторинного права ЄС належать директиви, регламенти, рішення, рекомендації та висновки. Стаття 249 Договору про заснування Європейського Співтовариства передбачає, що “для виконання своїх завдань та згідно з положеннями цього Договору, Європейський

Парламент спільно з Радою, Рада і Комісія приймають регламенти, директиви і рішення та дають рекомендації й висновки”.

Отже, акти вторинного права приймаються органами Європейського Союзу на основі установчих договорів і є похідними, вторинними нормами відносно установчих договорів.

Директиви. Директиви є головним, за обсягом, джерелом, у якому закріплені норми європейського права навколишнього середовища.

Директива — нормативно-правовий акт Європейського Союзу, що закріплює правила загального характеру, має юридично обов’язкову силу і є обов’язковим для виконання на території усього Європейського Союзу.

Директиви використовуються для гармонізації національного права, тобто для введення спільних основ правового регулювання у конкретних сферах суспільного життя. Вони визначають цілі та результати, яких необхідно досягти.

Регламенти. Близько 10% законодавства ЄС у сфері охорони довкілля є у формі регламентів.

Регламент Європейського Союзу — це нормативно-правовий акт, що встановлює правила поведінки загального характеру, має пряму дію та у всіх елементах обов’язковий для усіх суб’єктів європейського права.

Регламенти, як правило, мають чітку ціль і використовуються тоді, коли необхідно, щоб у Регламент прийнято розглядати як інструмент уніфікації права, тобто введення повністю однакових (уніфікованих) правил поведінки учасників суспільних відносин у межах усього.

У сфері охорони довкілля є ряд дуже важливих регламентів, які, наприклад, впроваджують контроль у міжнародній торгівлі відходами і видами флори і фауни, що знаходяться під загрозою зникнення, а також схеми еко-менеджменту та еко-аудиту. Найчастіше регламенти приймаються у сфері охорони навколишнього середовища, якщо предмет стосується зовнішньої торгівлі Співтовариства.

Рішення. Рішення — це індивідуальні законодавчі акти, які є обов’язковими для сторін, яким адресуються. Вони відрізняються від директив і регламентів своєю особливою природою.

Рішення є стандартною формою індивідуальних актів, тобто вони повинні служити інструментом не правотворчості, а правозастосування.

Рекомендації та висновки – вони не є нормативно-правовими актами, мають рекомендаційний характер.

Рішення Суду ЄС є обов’язковими для всіх держав-членів

Міжнародні договори ЄС у сфері охорони навколишнього

Середовища – у них закріплюються зобов’язання Європейських Співтовариств, Європейського Союзу та їх держав-членів на міжнародній арені.

Зараз Європейське Співтовариство є стороною близько 45 міжнародно-правових актів (міжнародних конвенцій та угод і протоколів до них) у сфері охорони довкілля. Ці міжнародно-правові документи стосуються як охорони довкілля конкретного регіону (наприклад кон-

венції про охорону Рейну, Дунаю, Одеру від забруднення, Альпійська конвенція та ін.), так і глобальних екологічних проблем (зокрема Рамкова конвенція ООН про зміну клімату, Конвенція про охорону біологічного різноманіття, Конвенція про оцінку впливу на навко-лишнє природне середовище у транскордонному контексті та ін.).

Визначення, сутність та зміст екологічної політики України: екологічні функції держави та права.

У березні ВРУ затвердила «Основні напрямки державної політики у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки». До національних пріоритетів охорони навколишнього середовища відноситься:

Гарантування екологічної безпеки ядерних об’єктів і радіаційного захисту населення та довкілля від наслідків шкідливого впливу аварії на ЧАЕС;
Поліпшення екологічного стану басейну річки Дніпра та якості питної води;
Стабілізація та поліпшення екологічного стану в містах і промислових центрах;
Побудова нових та реконструкція існуючих очисних споруд;
Запобігання забруднення Чорного та Азовського морів;
Збереження біологічного та ландшафтного різноманіття;
Розвиток природно-заповідної справи.

За роки незалежності України було створено нове природоохоронне законодавство, зокрема прийнято ряд кодексів і законів: Кодекси: Лісовий,Земельний, Водний, про надра; Закони: «про охорону навколишнього середовища», «Про природно-заповідний фонд», «Про тваринний», «Про рослинний світ», «Про охорону атмосферного повітря» та ряд інших.

На сьогодні в Україні розроблено і впроваджені основні елементи економічного механізму природокористування та природоохоронної діяльності: збір за забруднення навколишнього середовища; система зборів за спеціальне використання природних ресурсів (мінеральних, водних, земельних, лісових); відшкодування збитків, заподіяних внаслідок порушення законодавства про охорону довкілля.

Вперше в Україні розроблена та реалізується загальнодержавна екологічна програма, в основу якої покладено басейновий принцип вирішення основних завдань. Програма розроблена з урахуванням світового досвіду розв’язання екологічних проблем значних водних об’єктів: великих озер, басейнів річок Рейну, Темзи, Сени. Найбільш ефективно здійснюється реалізація Канадської програми технічної допомого «Розвиток управління навколишнім середовищем в Україні (район басейну Дніпра)» .

Всесвітня стратегія охорони природи.

Всесвітня стратегія охорони природи (ВСОП). Здійснення Всесвітньої стратегії охорони природи розпочалось 5 березня 1980 р. Ця стратегія була розроблена Міжнародним союзом охорони природи і природних ресурсів (МСОП) за дорученням Програми ООН з навколишнього середовища. Нині членами МСОП є понад 450 урядових установ та організацій у галузі охорони природи з більш як ста країн. Головним завданням ВСОП є досягнення трьох основних цілей у галузі екології:

- підтримання основних екологічних процесів та систем життєзабезпечення (таких, як відновлення та захист біологічних ресурсів, кругообіг живильних речовин і очистка вод), від яких залежить існування людини та розвиток;

- збереження генетичного різномаїття, від якого залежить функціонування багатьох згаданих процесів та систем життєзабезпечення, здійснення програм селекції, необхідних для охорони та поліпшення сортів культурних рослин, домашніх тварин і мікроорганізмів, а також природознавства і медицини, подальший технічний прогрес і забезпечення сировиною багатьох галузей промисловості, які використовують живі ресурси;

- забезпечення оптимального використання біологічних видів та екосистем, які є основою існування мільйонів сільських мешканців, а також великих галузей промисловості.

ВСОП ґрунтується, таким чином, приблизно на тих самих принципах, що й програма МАБ, з тією, однак, відмінністю, що в ній більший наголос робиться на практичних аспектах охорони природи, порівняно з МАБ. Можна сказати навіть, що МАБ, виробивши методологічні й теоретичні основи охорони, збереження та відтворення природи, тим самим зробила можливим здійснення програми, подібної до ВСОП. Нагромаджений досвід і знання почали повертатися у сільськогосподарське виробництво, водокористування, медицину та ін. Оскільки ж проведення певних практичних дій у нормальному суспільстві ґрунтується на певному законодавстві, то ВСОП вплинула на розвиток екологічного права не менше, ніж програма МАБ.

Принципи екологічного законодавства та методи регулювання екологічних відносин

Аналіз українського екологічного права і чинного законодавства дає змогу виділити такі найважливіші для галузі принципи:

—системності та комплексності у регулюванні екологічних відносин. Цей принцип є визначальним для науково обгрунтованого формування галузі екологічного права і зумовлений закономірностями зв'язків у системі «людина — навколишнє природне середовище;

—пріоритетність права громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50 Конституції України, ст. 9 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»). Цей принцип випливає із загального конституційного принципу про те, що «людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю» (ст. 3 Конституції);

—сталого розвитку як основи гармонійного розв'язання соціальних, економічних і екологічних проблем. Цей принцип впроваджується в українське екологічне право в контексті прийнятого на Конференції ООН з навколишнього середовища та розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992) «Порядку денного на XXI століття». Ідеї цього документа знайшли відображення, зокрема, в основних напрямах державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки;

—запобігання екологічній шкоді (ст. 3 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»). На реалізацію цього принципу спрямовані державні комплексні програми охорони навколишньогоприродного середовища, екологічні вимоги законодавства до проектів будівництва, планування та прогнозування, здійснення екологічної експертизи тощо;

—раціонального використання природних ресурсів. Складовими елементами цього принципу є: бережливе, економне ставлення до природних ресурсів у процесі їх використання; здійснення заходів щодо запобігання псуванню, забрудненню і виснаженню природних ресурсів, а також спрямованих на відтворення відновлювальних природних ресурсів; недопущення у процесі використання природних ресурсів їх негативного впливу на стан довкілля;

—особливої охорони природних територій та об'єктів, що мають підвищену екологічну цінність. Йдеться, зокрема, про природні території та об'єкти екосистеми. Особливість їх охорони полягає у встановленні для них спеціального режиму і підвищеної юридичної відповідальності за його порушення;

—доступу фізичних і юридичних осіб до екологінної інформації (статті 9, 25 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»). Ця інформація має бути повною і достовірною. Відповідно до Закону України «Про інформацію» (1992) забезпечення саме такою екологічною інформацією є одним з основних напрямів інформаційної діяльності держави. Законодавчо встановлена юридична відповідальність посадових осіб, які порушують порядок надання екологічної інформації;

—платності спеціального природокористування (ст. 3 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»). Положения екологічного права у цій частині спрямовані на розвиток економічного механізму у сфері раціонального природокористування й охорони довкілля. Вони також випливають із загальноприйнятого принципу «забруднювач платить»;

—поєднання прав і обов'язків, стимулювання і відповідальності у сфері дії екологічного права. Головна ідея цього принципу полягає, з одного боку, в оптимальному забезпеченні екологічних інтересів природокористувачів, а з іншого — у запобіганні споживацькому ставленню до природи, у забезпеченні законності й застосуванні до порушників екологічного законодавства юридичних санкиій;

— міжнародного екологічного співробітництва (статті 71, 72 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»). Ці принципові засади національного екологічного права стимулюють розвиток міжнародного екологічного співробітництва України з іншими державами у межах екологічної діяльності ООН, її органів і установ, інших урядових та неурядових міжнародних організацій, наукових центрів тощо.

Під методом правового регулювання суспільних відносин в галузі екології розуміються сукупність прийомів та засобів, за допомогою яких право впливає на суспільні відносини через поведінку суб’єктів. Для екологічного права характерний змішаний метод правового регулювання, який включає в себе диспозитивні та імперативні прийоми правового регулювання. Диспозитивний метод використовується частіше за все використовується при регулюванні відносин власності на природні об’єкти, договірних відносин, відносин щодо сумлінного використання природних ресурсів, при розв’язанні еколого-правових спорів, при відшкодуванні збитків. Однак, при всій важливості диспозитивного методу в регулюванні екологічних відносин неможливо обійтися без використання імперативного методу регулювання екологічних відносин.

Межі та динаміка зростання у сучасному світі(потреб людства-енергоносії, природні багатства).

Закон зростання потреб – загальний соціально-економічний закон, який виражає внутрішньо необхідний, сталий і суттєвий зв'язок між прогресом технологічного способу виробництва, еволюцію всієї системи суспільних відносин розвитком індивідуальних, колективних та суспільних потреб. Сутність людини, її природа, з одного боку розкривається як сукупність її потреб, інтересів, цілей, а з іншого боку – як сукупність суспільних відносин в кожній з підсистем, в яких повинна реалізуватись ця сутність.

Визначення та особливості джерел екологічного права: конституційні основи екологічного законодавства.

Під джерелами екологічного права розуміють прийняті уповноваженими державними органами норм, що регулюють суспільні екологічні відносини стосовно приналежності, використання, відтворення природних об’єктів та охорони навколишнього середовища з метою задоволення екологічних, економічних та інших потреб суспільства.

Можна виділити такі групи джерел екологічного права:

—за юридичною силою — закони і підзаконні акти. Закони посідають провідне місце в ієрархічній структурі законодавства; всі інші нормативно-правові акти видаються на основі, на розвиток і на виконання законів. До цих актів, зокрема, належать укази Президента і постанови Кабінету Міністрів України, накази та інструкції міністерств і відомств, рішення місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування;

—за характером правового регулювання — загальні та спеціальні. До загальних відносять нормативно-правові акти, предметом регулювання яких є як екологічні, так і інші суспільні відносини (Конституція України, Закон України «Про основи національної безпеки України»). Спеціальні акти стосуються виключно екологічних питань (наприклад, Закон «Про охорону навколишнього природного середовища»);

—за предметом правового регулювання — комплексні (Закон «Про охорону навколишнього природного середовища») і природоресурсні (Земельний, Водний та Лісовий кодекси, Закон України «Про тваринний світ» тощо) або ті, якими регулюються окремі питания екологічної діяльності (закони України «Про екологічну експертизу» (1995), «Про екологічний аудит» (2004) та ін.);

—за способом правового регулювання — матеріальні та процесуальні. Нормами матеріальних актів визначаються права й обов'язки, а також юридична відповідальність учасників еколого-правових відносин. Процесуальні акти регулюють процедуру реалізації норм матеріального права. До них, зокрема, належать затверджений Постановою Верховної Ради України від 29 жовтня 1992 р. Порядок обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об'єктів у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

— за ступенем систематизації — кодифіковані й усі інші. До кодифікованих належить насамперед Закон «Про охорону навколишнього природного середовища», який є стрижнем комплексної галузі екологічного права і законодавства. До категорії кодифікованих належать також Земельний, Водний і Лісовий кодекси, Кодекс України про надра, закони України «Про тваринний світ» та «Про охорону атмосферного повітря».

Джерела екологічного права є багатогранними, що випливає з їх призначення у регулюванні як загальних, так і численних конкретних питань охорони навколишнього природного середовища з використанням різноманітних правових засобів впливу на всіх рівнях. Акти екологічного права мають різну юридичну силу, але діють за принципом піраміди, вершиною якої є Конституція України.

Судова практика, не будучи джерелом екологічного права, водночас відіграє позитивну роль у правильному його застосуванні й зміцненні законності у сфері екологічних відносин. Особливе значения тут має передбачене Законом України «Про судоустрій» (2001) право Пленуму Верховного Суду України і Пленуму Вищого господарського суду України надавати судам роз'яснення з питань застосування законодавства при розгляді відповідних справ на основі узагальнення судової практики. Пленуми Верховного Суду України та Вищого господарського суду України за роки незалежності неодноразово приймали постанови про практику розгляду судами справ про відповідальність за порушення екологічного, земельного, лісового законодавства тощо. Ці постанови не містять нових правових норм, а надають тлумачення чинних законів і підзаконних актів. Вони орієнтують суди на одноманітне застосування законів судами України. Певною мірою це компенсує застосування судового прецеденту, властивого для англосаксонської системи права.

Конституційне закріплення екологічних проблем насамперед стосується екологічних прав людини, її місця в державі та суспільстві, яке і визначає її сучасний конституційний еколого- правовий статус.

Формування права навколишнього природного середовища ЄС.

Під європейським правом навколишнього середовища слід розуміти сукупність норм і принципів, що регулюють відносини між його суб’єктами з питань, які стосуються навколишнього середовища.

В жовтні 1972 року держави-члени ЄЕС приймають Декларацію щодо програми дій із навколишнього середовища, а на початку 1973 року була прийнята Перша програма дій із навколишнього середовища (на 1973-1976 рр.). Її можна вважати першим офіційним документом, у якому були сформульовані основні принципи європейської політики у сфері охорони навколишнього середовища. З цього моменту всі пріоритетні дії Співтовариства у сфері охорони довкілля визначаються так званими програмами дій, які, хоча і не мають обов’язкової юридичної сили, є важливим інструментом регулювання питань, що стосуються охорони довкілля.

Друга програма дій Європейських Співтовариств, яка називалася “Продовження та імплементація політики Європейського Співтовариства і програма дій з навколишнього середовища”, була прийнята у 1977 році і була фактичним продовженням і розвитком Першої програми дій.

Перша та Друга програми дій визначили основні цілі екологічної політики Європейських Співтовариств, які полягають у запобіганні, зменшенні та уникненні забруднення; підтримці екологічного балансу і забезпеченні захисту біосфери; уникненні такого використання

природних ресурсів, яке може суттєво вплинути на навколишнє середовище; пошуку вирішення державами екологічних проблем за межами Співтовариства, на міжнародному рівні.

Перші дві програми дій з навколишнього середовища закріпили такі принципи екологічної політики:

– запобігання забрудненню, а не боротьба з наслідками негативного впливу;

– врахування впливу на навколишнє середовище на ранніх стадіях прийняття рішень;

– зменшення використання природних ресурсів і природи, що може суттєво вплинути на екологічний баланс;

– покращення наукових і технічних знань, з метою вживання ефективних заходів для збереження й поліпшення навколишнього середовища;

– “забруднювач платить”;

– уникнення транскордонного впливу;

– врахування в екологічній політиці Співтовариством і державами-членами інтересів країн, що розвиваються;

– визначення довготермінової концепції європейської екологічної

політики;

– розвиток екологічної освіти;

– координація національних програм у сфері навколишнього середовища Співтовариством та ін.

На сучасному етапі в межах Європейського Союзу підготовлений проект Договору про Конституцію для Європи, прийняття якого стане поворотним пунктом як розвитку інтеграційних об’єднань, так і європейського права. Конституція матиме окремий розділ, присвячений політиці у сфері навколишнього середовища. Така політика надалі залишатиметься у сфері спільної компетенції Союзу та держав-членів.

Декларація РІО з навколишнього середовища та розвитку 1992р.

Декларація Ріо-де-Жанейро з навколишнього середовища і розвитку (Декларація Ріо), що вміщує основні принципи екологічного права, прийнята на конференції Організації Об’єднаних Націй з навколишнього середовища і розвитку в червні 1992 року в м. Ріо-де-Жанейро (Бразилія).

Декларація розвиває положення, що вміщує в декларації конференції Організації Об’єднаних Націй з проблемам навколишнього середовища людини, прийнятої у Стокгольмі 16 червня 1972 p., і містить 27 принципів екологічно коректної поведінки світового співтовариства. В Декларації також визначаються цілі її прийняття.

Декларації Ріо-де-Жанейро з навколишнього середовища і розвитку є одним з основних джерел екологічного права (права навколишнього середовища) більшості країн.

Стверджує Декларацію Конференції Організації Об’єднаних націй з проблем навколишнього людини середовища, прийняту в Стокгольмі 16 червня 1972 р. і прагнучи розвинути її.

Переслідує ціль встановлення нового, справедливого глобального партнерства шляхом створення нових рівнів співробітництва між державами, ключовими секторами суспільства і людей.

Прикладає зусилля для укладення міжнародних угод, що забезпечують повагу інтересів всіх і захист цілісності глобальної системи навколишнього середовища і розвитку.

До таких спеціальних принципів, зокрема, відносять: право людей на життя у сприятливому оточуючому середовищі; відповідальність людства за охорону довкілля перед нинішнім та прийдешнім поколінням; суверенне право держав використовувати власні природні ресурси та обов’язок не завдавати шкоди навколишньому середовищу інших держав; міжнародної відповідальності за екологічну шкоду; міжнародного співробітництва у сфері охорони довкілля на основі їх рівноправності; попередження забруднення морів; принцип сталого розвитку – означає, що економічний розвиток не може здійснюватися на шкоду довкіллю; доступ громадськості до екологічної інформації; принцип «забруднювач платить»; забезпечення екологічної безпеки усіх видів діяльності.

Система джерел сучасного екологічного права.

Міжнародне екологічне право має розвинуту систему джерел. Серед міжнародних договорів, що регламентують міжнародне співробітництво у сфері охорони довкілля чільне місце посідають загальнополітичні договори, до них відносять: Статут ООН; Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва у Європі 1975 р.; Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, у космічному просторі та під водою 1963р.; Договір про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р.; Договір про заборону розміщення на дні морів і в океані та в його надрах ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення 1971 р.

Крім загальнополітичних, існує значна кількість міжнародних договорів, спеціально спрямованих на охорону довкілля, також універсальних та регіональних договорів та багатосторонніх договорів у сфері охорони довкілля. Всі ці договори можна поділити на дві групи:

Комплексні договори, спрямовані на охорону довкілля в цілому (Базельська конвенція про контроль за транспортним переміщенням небезпечних відходів та їх використання 1989 р.; Конвенція про доступ до екологічної інформації та участі громадськості у прийнятті рішень у сфері довкілля 1998р );
По ресурсні договори, спрямованих на охорону окремих видів об’єктів (Конвенція ООН з морського права 1982р.; Конвенція про забруднення моря скиданням відходів та інших матеріалів 1972р.; Конвенція про охорону дикої флори і фауни 1979р.; Конвенція про збереження мігруючих видів тварин 1979р.; Рамкова конвенція про зміну клімату 1992р. та інші).

Рішення міжнародних організацій та конференцій у сфері охорони навколишнього середовища, як правило, мають рекомендаційний характер. До них відносять: Всесвітня хартія природи 1982р.; Резолюція Генеральної асамблеї ООН 1962р.

Міжнародно-правовий звичай в якості джерел міжнародного екологічного права фактично не використовується.

Закон України «Про охорону навколишнього середовища»(структура, зміст…)

Закон є засобом закріплення державної політики.

Системоутворюючим актом комплексної галузі екологічного права і законодавства є Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища». Він складається з преамбули та 16 розділів: «Загальні положения»; «Екологічні права та обов'язки громадян»; «Повноваження рад у галузі охорони навколишнього природного середовища»; «Повноваження органів управління в галузі охорони навколишнього природного середовища»; «Спостереження, прогнозування, облік та інформування в галузі охорони навколишнього природного середовища»; «Екологічна експертиза»; «Стандартизація і нормування у галузі охорони навколишнього природного середовища»; «Контроль і нагляд у галузі охорони навколишнього природного середовища»; «Регулювання використання природних ресурсів»; «Економічний механізм забезпечення охорони навколишнього природного середовища»; «Заходи щодо забезпечення екологічної безпеки»; «Природні території та об'єкти, що підлягають особливій охороні»; «Надзвичайні екологічні ситуації»; «Вирішення спорів у галузі охорони навколишнього природного середовища»; «Відповідальність за порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища»; «Міжнародні відносини України у галузі охорони навколишнього природного середовища».

Принципи рівних прав сьогоднішнього та майбутніх поколінь.

Принцип рівних прав сьогоднішнього та майбутніх поколінь

Перехід до стійкого розвитку(взаємодія суспільства з природою, збалансована, не з причиняючи значної шкоди.

Керуючись основними ідеями і принципами, що декларовані в конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку (Ріо, 1992р.), Україна заявила про свій намір переходу до сталого розвитку, при якому забезпечується збалансоване вирішення соціально-економічних завдань, проблем збереження сприятливого стану довкілля і природно-ресурсного потенціалу з метою задоволення життєвих потреб нинішнього і майбутніх поколінь.

Сталий розвиток – це процес гармонізацій продуктивних сил, задоволення необхідних потреб всіх членів суспільства за умови збереження і поетапного відтворення цілісності навколишнього середовища , збереження рівноваги між потенціалом природи та вимогами людей усіх поколінь

Сталий розвиток узагальнює в собі процес виживання і відтворення генофонду нації, активізацію ролі кожної окремої людини в суспільстві, забезпечення її прав і свобод, збереження довкілля, формування умов для відновлення біосфери та її локальних екосистем, гармонізацію розвитку людини і природи.

Україна може забезпечити сталий розвиток виключно шляхом ефективного використання всіх видів ресурсів,структурно-технологічної реструктуризації виробництва, використання творчого потенціалу всіх членів суспільства для побудови б демократичної держави. З метою переходу до сталого розвитку охорона довкілля та раціональне використання природних ресурсів повинні розглядатися не як самоціль, а як невід’ємна частина процесу розвитку.

Основні принципи екологічної політики ЄС.

Згідно Амстердамського договору ЄС здійснює наступні принципи:

Всесвітня стратегія охорони природи.

ВСОП грунтується, таким чином, приблизно на тих самих принципах, що й програма МАБ, з тією, однак, відмінністю, що в ній більший наголос робиться на практичних аспектах охорони природи, порівняно з МАБ. Можна сказати навіть, що МАБ, виробивши методологічні й теоретичні основи охорони, збереження та відтворення природи, тим самим зробила можливим здійснення програми, подібної до ВСОП. Нагромаджений досвід і знання почали повертатися у сільськогосподарське виробництво, водокористування, медицину та ін. Оскільки ж проведення певних практичних дій у нормальному суспільстві грунтується на певному законодавстві, то ВСОП вплинула на розвиток екологічного права не менше, ніж програма МАБ.

Народна приналежність та право власності на об’єкти екологічного права у виключній(виключна та розрізненій формі).
Природна та соціальна середа як інтегрований об’єкт екологічного права (межі правового регулювання використання та охорони навколишнього природного середовища).
Природні об’єкти та ресурси, природні комплекси, їх правова інтеграція та диференціація.

Великий теоретичний інтерес становить класифікація природних ресурсів, яка дає можливість оцінити масштаби їх запасів, можливість використання і комплекс необхідних охоронних заходів. Не відновлювальні ресурси характеризуються обмеженими запасами, їх використання можливе лише раз. До таких ресурсів належать багатства надр. До відновлювальних належать: ґрунт, рослинний і тваринний світ, деякі мінеральні ресурси. Вони можуть відновлюватися природним шляхом. Однак, при безгосподарному використанні, деякі відновлювальні ресурси можуть перейти в ряд не відновлювальних. Наприклад, родючість ґрунтів, яка підвищується при раціональному їх використанні. Так само можна сказати і про тваринний та рослинний світ. При хижацькому використанні порушується здатність біологічних систем до самовідтворення.

Природний комплекс – це системи окремих природних об’єктів у їх екологічних взаємозв’язках. Природними комплексами є природа в цілому (довкілля), урочища, ландшафти, екосистеми тощо.

Інтегрáція (від лат. integrum - ціле, integratio - відновлення) — 1)поєднання, взаємопроникнення. Це процес об'єднання будь-яких елементів (частин) в одне ціле. Процес взаємозближення і утворення взаємозв'язків; 2)згуртування, об'єднання політичних, економічних, державних і громадських структур в рамках регіону, країни, світу.

Принцип попередження.

Дотримуватися принципу попередження можна завдяки проведенню екологічної експертизи та моніторингу, який передбачає аналіз та прогнозування екологічних ризиків. Цей принцип закріплений у Договорі про заснування Європейського Співтовариства. Він використовується тоді, коли потенційно небезпечний вплив явища, продукту чи процесу був встановлений наукою і об’єктивною оцінкою, і ця оцінка не дозволяє визначити ризик із достатньою точністю, а також за наявності 3-х передумов: визначення потенційного негативного впливу, оцінки доступних наукових даних і ступеня наукової невизначеності.

Принцип перестороги повинен базуватися на 3-х спеціальних принципах:

На як повнішій можливій наковуй оцінці. Така оцінка повинна визначати ступінь наукової невизначеності на кожній стадії;
Будь-якому рішенню діяти чи не діяти, згідно з принципом перестороги, повинна передувати оцінка ризику й оцінка потенційних результатів бездіяльності;
Якщо результати наукової оцінки і оцінки ризику доступні, всі зацікавлені сторони повинні мати можливість вчинити по різному.

Фактичний та правовий зміст загального природокористування, межі, правові гарантії.

Виникнення ,зміни та припинення права спеціального природокористування.

Право спеціального використання природних ресурсів надається законодавством громадянам, підприємствам, установам і організаціям шляхом надання у володіння, користування або оренду природних ресурсів на підставі спеціальних дозволів, зареєстрованих у встановленому порядку, за плату для здійснення виробничої та іншої діяльності, а у випадках, передбачених законодавством України, — на пільгових умовах (ч. 3 ст. 38 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»).

Важливою ознакою права спеціального природокористування є мета, з якою воно здійснюється. За загальним правилом у процесі спеціального природокористування природні ресурси використовуються в обсягах, що перевищують потреби особистого споживання, така діяльність розрахована на комерціалізацію її результатів й отримання від неї прибутку.

Правовою підставою здійснення права спеціального природокористування є спеціальний дозвіл на використання конкретних природних ресурсів у межах затверджених лімітів, що видається компетентним державним органом, органами місцевого самоврядування (щодо природних ресурсів місцевого значення) або власником (користувачем) природного ресурсу (зокрема, користувачами мисливських угідь).

Право спеціального природокористування припиняється в разі: закінчення строку, на який було надано дозвіл на використання; відпадання потреби у використанні або добровільної відмови від нього; припинення діяльності підприємства; порушення умов використання спеціального природокористування.

Припинення права спеціального природокористування здійснюється шляхом анулювання спеціального дозволу (ліцензії).

Визначення права навколишнього середовища ЄС.

Під європейським правом навколишнього середовища слід розуміти сукупність норм і принципів європейського права, що регулюють відносини між його суб’єктами з питань, які стосуються навколишнього середовища.

Правове регулювання питань, що стосуються навколишнього середовища, у державах-членах здійснюється за допомогою норм національного, європейського та міжнародного права. Взаємовідносини між національним правом держав-членів та європейським правом характеризуються такими важливими принципами, як:

– Верховенство європейського права, що полягає в наданні нормам європейського права вищої юридичної сили порівняно з нормами національного права держав-членів. Це супроводжується зобо в’язанням кожної держави-члена не приймати національні норми права, що суперечать європейському праву, вносити зміни у національне законодавство з метою гармонізації з європейським правом, а також вживати самостійних заходів для забезпечення максимально ефективної дії права Співтовариств.

– Пряма дія, що полягає у безпосередньому та обов’язковому застосуванні нормативно-правових актів Співтовариств національною адміністрацією і судами, незалежно від їх згоди чи умов, встановлених державами-членами.

– Принцип інтеграції, під яким розуміється впровадження норм права Співтовариств у національні системи права всіх держав-членів.

– Юрисдикційний захист, під яким розуміється обов’язкове для всіх національних судових органів держав-членів і судових установ Європейського Союзу забезпечення застосування права Співтовариства і максимально ефективний захист прав та інтересів, що виникаються на його основі.

Договірні форми природокористування та їх правовий зміст в умовах повернення природних об’єктів до цивільно-правового обігу.

Правова природа договорів в галузі використання природних ресурсів та їх особливості

Застосування економічних методів у природокористуванні сприяє подальшому розширенню договірних моделей в даній сфері. Так, отримують все більшого поширення договори, пов'язані із зобов'язаннями по переходу права власності (договір купівлі-продажу), договори на передачу титулів володіння і користування (оренда), договори пов'язані із наданням екологічних послуг (екологічне страхування, екологічна експертиза). Вищеперелічені договори відмінні від типових цивільно-правових договорів з огляду на особливі цілі. Так, договір оренди природного ресурсу ставить за мету не тільки господарську експлуатацію ресурсу, а й виконання різноманітних природоохоронних заходів .

Правова природа договорів у сфері природокористування є достатньо неоднозначним поняттям і викликає чимало дискусій. Перш за все це викликано тим, що на думку деяких вчених, сфера природокористування і охорони навколишнього природного середовища знаходиться в сфері публічного інтересу, і держава, яка є в більшості випадків єдиним власником природних ресурсів, покликана виступати одночасно в двох іпостасях: як учасник цивільного обороту і як виразник соціальних інтересів. В силу цього застосування приватно-правових інструментів у сфері природоресурсного права в чистому вигляді неможливо через те, що дизпозитивні методи регулювання не можуть належним чином захистити інтереси суспільства в частині раціонального природокористування. В свою чергу і використання односторонніх владних адміністративних засобів також буває неефективно, або і взагалі неможливо. Особливість договорів у сфері використаня природних ресурсів лежить у специфіці самого предмета правового регулювання, тобто природних ресурсів. З однієї сторони вони є нерухомістю, об'єктом цивільних прав, а з іншої сторони вони виступають державною та комунальною власністю, що автоматично включає в цивільно-правовий оборот органи державної влади.

Тим не менше, в юридичній літературі переважає думка про те, що договір є інститутом виключно цивільного права, головним методом якого є юридична рівність сторін, що у випадку з піблічно-правовими договорами абсолютно нівелюється. Хоча відповідно до Конституції України природокористування є сферою публічного регулювання, а природні ресурси є самостійним видом майна і деякі з них включені в цивільний оборот, говорити про новий вид договорів з так званим публічним елементом вважаємо недоцільним, оскільки домовленості у сфері природокористування зберігають принципи договірного регулювання. Договір як інструмент державного регулювання відносин природокистування використовується поряд з іншими засобами, такими як нормативні акти, ліцензії, сертифікати тощо.

Якщо вести мову про особливості договорів у сфері природокористування, то варто зупинитися на принципі свободи договору, який є одним із ключових у цивільному праві. Оскільки цивільне право регулює майновий, товарно-грошовий оборот, то правове закріплення цього принципу стає основним завданням. Слід зазначити, що прихильники теорії «публічно-правового договору» визначають обмеження принципу свободи договору як одну з основних відмінних характеристик даного договору, яка полягає в використанні типових форм і неможливості самостійно визначати умови використання природних ресурсів [22, с. 45-50]. Так, але загалом свобода договору полягає у можливості будь-якого учасника майнового обороту вирішувати укладати чи не укладати договір, обирати контрагента, вид договору та умови договору. Не слід розуміти свободу договору як щось абсолютне та необмежене. Вона має межі, окреслені конкретними соціально-економічними умовами і потребами. Особливо яскраво це простежується но основі природоресурсних договорів. Предметна специфіка договорів у сфері користування природними ресурсами зумовила імперативне правило про те, ці договори обов'язково укладаються у письмовій формі і з державною реєстрацією. Сторони в договорі не можуть за власною волею обійти це правило [14]. Проте це не означає, що сторони не вправі визначати умови природокористування на власний розсуд.

Ще однією особливістю договорів у сфері природокористування, обумовленою специфікою предмета, є участь в якості однієї із сторін органу державної влади. У зв'язку з цим виникає питання про дастатність автономії волі і майнової самостійності контрагентів. Орган публічної влади у відносинах по природокористуванню виступає всього лиш розпорядником майна (власником), а не носієм публічної влади. У такій ролі орган державної влади володіє і майновою самостійністю і автономією волі, реалізуючи у відносинах природокористування суб'єктивні цивільні права. Автономія волі і майнова самостійність презюмує рівність учасників, хоча на практиці за участі держави цей принцип реалізується непослідовно. Так у ряді випадків публічно-правові утворення використовують адміністративні методи впливу, чим ущемляють права контрагентів [14]. Наприклад, у відносинах по використанню надр використовується адміністративно-правова система ліцензування.

Принцип диференційованої відповідальності держав за спричинення шкоди навколишньому середовищу.

Принцип міжнародно-правової відповідальності держав за збиток довкіллю передбачає відповідальність за істотну шкоду екологічним системам за межами національної юрисдикції або контролю. Поки що цей принцип остаточно не склався, але його визнання поступово розширюється.

Принцип оцінки впливу на навколишнє середовище.

Оці́нка впли́ву на довкі́лля (ОВД, ОВДС) призначена для виявлення характеру, інтенсивності і ступеня небезпеки впливу будь-якого виду планованої господарської діяльності на стан довкілля і здоров'я населення.

Принципи ОВД:

застосування ОВД як інструмент формування рішень на початкових етапах проектування і доступність на цих же етапах інформації щодо проектних рішеннь для громадськості;

розгляд у взаємозв'язку технологічних, технічних, соціальних, природоохоронних і економічних показників проектних пропозицій;

альтернативність проектних рішень, формування нових варіантів;

відповідальність замовника (ініціатора) діяльності за наслідки реалізації проектних рішень.

Замовник забезпечує фінансування всіх процедур ОВД.

Принцип «Забруднювач платить»

Європейський Союз на рівні Співтовариства та держави-члени у своєму національному законодавстві щодо охорони довкілля, повинні застосовувати принцип “забруднювач платить”, згідно з яким фізичні та юридичні особи, відповідальні за забруднення, повинні надати кошти на заходи, необхідні для уникнення чи зменшення забруднення. Суть принципу “забруднювач платить” полягає в тому, що якщо особа забруднює повітря, воду, ґрунти та ін., то вона повинна бути відповідальною за видалення цього забруднення. Хоча принцип “забруднювач платить” був впроваджений у Договір про заснування Європейського Співтовариства лише у 1987 році, ідея впровадження такого принципу постала під час обговорення та прийняття Декларації Ради, Європейського Парламенту і представників урядів держав-членів на засіданні Ради 22 листопада 1973 року, коли приймалася. Перша програма дій із навколишнього середовища. У цій програмі говориться про необхідність вироблення принципу “забруднювач платить” і умов його застосування на рівні Співтовариства. Даний принцип повинен бути керівним при використанні економічних інструментів в екологічній політиці. Умови та форми застосування принципу “забруднювач платить” визначені Рекомендацією Ради від 3 березня 1975 року щодо розподілу затрат і дій державних органів влади з екологічних питань. Зміст принципу з часом суттєво розширився: тепер забруднювачі зобов’язані оплачувати адміністративні заходи, що вживаються органами влади у відповідь на забруднення.

Принцип міжнародної співпраці у сфері охорони навколишнього середовища , заборона екологічної агресії.

Принцип співробітництва в надзвичайних екологічних ситуаціях аварій та наявним досвідом. Як мінімально необхідну поведінку міжнародного співробітництва реалізація цього принципу передбачає зобов’язання країн здійснювати попередження зацікавлених держав про виникнення надзвичайної ситуації та надання найбільш повної і об’єктивної інформації про неї, створення механізму міжнародної консультації та допомоги.

Принцип рівної екологічної безпеки передбачає невідривність забезпечення екологічної безпеки якої-небудь з держав. Матеріальним змістом цього правила може бути заборона перевезення на територію іншої держави забруднюючих речовин, відходів, шкідливих технологій, експлуатації чужих природних ресурсів.

Принцип заборони екологічної агресії, екоциду. Принцип науково-технічної співпраці у сфері охорони довкілля випливає з глобального характеру екологічної безпеки та необхідності об’єднання наукових та технічних потенціалів членів міжнародного співтовариства для її забезпечення. В ідеалі необхідно створити режим вільного переміщення всіх технологій, наукових досягнень в сфері використання природних ресурсів, контролю за станом довкілля, ресурсозбереження, маловідходного або безвідходного виробництва, утилізації відходів. Застосування даного принципу дасть можливість використовувати найповніші досягнення в галузі охорони природи всіма державами без виключення, залучить до природоохоронної діяльності малорозвинені держави і включить до системи забезпечення екологічної безпеки максимальну кількість країн.

Повноваження ЄС та держав членів у галузі охорони навколишнього середовища.

Повноваження — це права і обов’язки Європейського Союзу в підвідомчих йому сферах суспільного життя.

Євроагенство з навколишнього середовища, завдання:

Створення разом з державами-членами координовані мережі, що містять найважливіші складові національних інформаційних мереж, національні опорні пункти та тематичні центри;
Забезпечення Співтовариства і держав-членів об’єктивною інформацією , необхідної для проведення правильної політики щодо навколишнього середовища;
Сприяння заходам із моніторингу довкілля;
Реєстрація, порівняння та оцінка даних щодо стану довкілля;
Сприяння інкорпорації Європейської інформації про навколишнє середовище у міжнародні програми моніторингу довкілля, прийняті ООН;
Стимулювання обміну інформації щодо найкращих доступних технологій та інші.

Мережа ЄС для імплементації та застосування права навколишнього середовища. Мета діяльності забезпечення

Економічний, екологічний та правоий механізм охорони навколишнього середовища, забезпечення його якості( На прикладі Канади).
Міжнародні суспільні екологічні рухи, їх роль та функції, форми діяльності.
Основна мета та завдання стандартизації та нормування у галузі охорони навколишнього природного середовища.

Екологічна стандартизація й нормування проводяться з метою встановлення комплексу обов'язкових норм, правил, вимог щодо охорони атмосферного повітря від забруднення, шкідливого впливу фізичних і біологічних факторів та забезпечення екологічної безпеки.

Стаття 5. Державні стандарти у галузі охорони атмосферного повітря є обов'язковими для виконання і визначають поняття і терміни, режим використання та охорони атмосферного повітря, методи контролю за станом атмосферного повітря, вимоги щодо запобігання шкідливому впливу на атмосферне повітря, встановлюють інші вимоги щодо охорони й використання атмосферного повітря.

Стандарти у галузі охорони атмосферного повітря розробляються й вводяться в дію Міністерством охорони навколишнього природного середовища України та Міністерством охорони здоров'я України у порядку, що визначається законодавством України.

У галузі охорони атмосферного повітря встановлюються: нормативи екологічної безпеки атмосферного повітря нормативи гранично допустимих викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря і шкідливого впливу фізичних та біологічних факторів стаціонарними джерелами; граничні нормативи утворення забруднюючих речовин, які відводяться у атмосферне повітря при експлуатації технологічного та іншого обладнання, споруд і об'єктів; нормативи використання атмосферного повітря як сировини основного виробничого призначення.

Для оцінки стану атмосферного повітря встановлюються єдині для території України нормативи екологічної безпеки атмосферного повітря.

Екологічні стандарти: умова та порядок їх розробки, затвердження, впровадження та застосування на практиці.

Екологічні стандарти - стандарти, що діють у галузі охорони навкол. природ, середовища, використання природ, ресурсів та забезпечення екол. безпеки. Відповідно до Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» (1991) екол. стандартизація здійснюється з метою встановлення комплексу обов'язкових до виконання норм, правил і вимог екол. характеру. Е. с. визначають поняття і терміни, режим використання та охорони природ, ресурсів, методи контролю за їх станом, вимоги щодо запобігання шкідливому впливу забруднення навкол. природ, середовища на здоров'я людей тощо.

В Україні діють держ. і міждержавні Е. с. Розробка державних Е. с. здійснюється згідно з декретом КМ України «Про стандартизацію і сертифікацію» від 10.V. 1993, а також держ. стандартом ДСТУ 1.0—93 «Державна система стандартизації України. Основні положення». Екол. держ. стандарти України затв. Комітетом України з питань стандартизації, метрології та сертифікації. У 1993, зокрема, він затвердив ДСТУ 2195-93 «Технічний паспорт відходу». Цей же комітет контролює виконання державних Е. с. У червні 1992 у рамках СНД було створено Міждерж. раду з питань стандартизації, метрології та сертифікації. Під її егідою розробляються і приймаються міждерж. стандарти для країн Співдружності. Екол. міждерж. стандарти об'єднані категорією «ГОСТ» під номером системи в Міждерж. класифікаторі стандартів і тех. умов — «17 ССОП». Ці стандарти стосуються 10 груп відносин: 0 — організаційно-методичні; 1 — охорони і рац. використання вод; 2 — захисту атмосфери; З — рац. використання біол. ресурсів; 4 — охорони і рац. використання грунтів; 5 — поліпшення використання земель; 6 — охорони флори; 7 — охорони фауни; 8 — охорони і перетворення ландшафтів; 9 — рац. використання та охорони надр.

Охорона навколишнього середовища та функціонування загального ринку ЄС.

Охорона навколишнього природного середовища і раціональне використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки суспільства і збереження природного середовища життєдіяльності населення є головними умовами стійкого економічного та соціального розвитку України. З цією метою держава самостійно здійснює на своїй території екологічну політику, спрямовану на збереження живої і неживої природи. Така політика спрямована на забезпечення гармонійної взаємодії суспільства і природи, раціонального використання, ефективної охорони і вчасного відтворення природних об'єктів.

Закріплення цих вимог в екологічному законодавстві визначає правові, економічні та соціальні основи організації і здійснення охорони навколишнього природного середовища в інтересах нинішнього і майбутнього поколінь.

Основним джерелом екологічного законодавства і права є Конституція України. У ст. 16 Конституції передбачається, що забезпечення екологічної безпеки і підтримка екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи — катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду українського народу є обов'язком держави. А ч. 1 ст. 50 Основного Закону країни закріплює положення про те, що кожний громадянин має право на безпечне для життя і здоров'я навколишнє середовище та відшкодування заподіяної порушенням цього права шкоди. Ці основні вимоги Конституції є головними складовими для подальшого розвитку і належного функціонування нормативно-правової бази екологічного законодавства.

Екологічне законодавство України. Екологічне законодавство України складається із Законів України "Про охорону навколишнього природного середовища", "Про охорону атмосферного повітря", "Про природно-заповідний фонд України", "Про тваринний світ", "Про рослинний світ", "Про екологічну експертизу" та інших законодавчих актів.

До екологічного законодавства належать також Закон "Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи", Закон "Про статус і соціальний захист громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", постанова Верховної Ради України "Про невідкладні заходи щодо захисту громадян України від наслідків Чорнобильської катастрофи" та інші спеціальні законодавчі акти, присвячені зниженню впливу цієї планетарної катастрофи на життя і здоров'я населення країни та світового співтовариства.

Основні принципи охорони навколишнього природного середовища. Екологічним законодавством визначено й основні принципи охорони навколишнього природного середовища. До них належать:

пріоритетність вимог екологічної безпеки й обов'язковість дотримання екологічних стандартів;

гарантування екологічно безпечного природного середовища для життя і здоров'я людей;

випереджаючий характер заходів з охорони навколишнього природного середовища;

науково обґрунтоване узгодження економічних, екологічних та соціальних інтересів суспільства;

використання природних ресурсів з урахуванням ступеня антропогенних змін території проживання населення;

прогнозування стану навколишнього середовища й обов'язковість екологічної експертизи;

демократизм при ухваленні рішень, що впливають на стан навколишнього природного середовища і формування в населення екологічного світогляду;

стягування плати за забруднення навколишнього середовища і погіршення якості природних ресурсів;

компенсація збитків, заподіяних порушенням екологічного законодавства та деякі інші принципові вимоги.

Принципи охорони навколишнього природного середовища як основні засади правового регулювання взаємодії суспільства з природою істотно впливають на визначення екологічної правосуб'єктності державних органів і громадян країни.

Управління в галузі охорони навколишнього природного середовища. Управління в галузі охорони навколишнього природного середовища здійснюється державними органами виконавчої влади загальної і спеціальної компетенції.

Загальні функції управління в галузі охорони навколишнього природного середовища здійснює Кабінет Міністрів України, який забезпечує розробку загальнодержавних і регіональних екологічних програм, регламентує порядок визначення плати та її граничних розмірів за користування природними ресурсами, ухвалює рішення про організацію територій та об'єктів природно-заповідного фонду, припиняє або забороняє діяльність підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності та підпорядкування в разі порушення ними вимог екологічного законодавства і виконує інші управлінські функції в галузі охорони навколишнього середовища.

Спеціальним державним органом управління в галузі охорони навколишнього середовища і використання природних ресурсів за чинним законодавством є Міністерство охорони навколишнього природного середовища і ядерної безпеки, його місцеві органи екобезпеки та інші соціальне уповноважені державні органи.

До компетенції цього міністерства та його місцевих органів належать: здійснення державного контролю за використанням і охороною земель, надр, поверхневих та підземних вод, атмосферного повітря, лісів і не лісної рослинності, тваринного світу, морського середовища, континентального шельфу та виняткової морської економічної зони, дотримання норм екологічної безпеки, здійснення державної екологічної експертизи, організація і ведення моніторингу природного середовища, керівництво заповідною справою в країні, складання протоколів і розгляд справ про адміністративні правопорушення, а також звернення з позовами про відшкодування збитків і втрат, заподіяних внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього середовища тощо.

Основні завдання управління

реалізація державної екологічної політики, спрямованої на забезпечення ефективного використання та відтворення природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища та забезпечення екологічної безпеки, захист життя і здоров'я населення від негативного впливу господарської та іншої діяльності незалежно від форм власності;

державний контроль за додержанням вимог екологічного законодавства підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності та громадянами, іноземними юридичними і фізичними особами на відповідній території, додержанням екологічних вимог у пунктах пропуску через державний кордон;

інформування населення через засоби масової інформації про екологічний стан навколишнього природного середовища на відповідній території, в тому числі стан екологічної безпеки об'єктів господарської та іншої діяльності;

організація проведення державної екологічної експертизи.

Управління відповідно до покладених на нього завдань:

здійснює у межах своїх повноважень комплексне управління в галузі охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання і відтворення природних ресурсів, забезпечення регулювання екологічної безпеки;

координує діяльність органів місцевої державної виконавчої влади та інших місцевих органів міністерств та відомств, підприємств, установ і організацій у галузі охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання і відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки;

здійснює державний контроль за використанням і охороною земель, надр, поверхневих і підземних вод, атмосферного повітря, лісів та іншої рослинності, тваринного світу, природних ресурсів, континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, в межах наданих повноважень, територій та об'єктів природно-заповідного фонду України, додержанням правил зберігання, транспортування, застосування, поховання, знешкодження токсичних, радіоактивних та інших особливо небезпечних речовин і матеріалів, пестицидів та агрохімікатів, промислових та інших відходів;

здійснює екологічний контроль у пунктах пропуску через державний кордон України та надає відповідні послуги;

організує та проводить державну екологічну експертизу відповідно до вимог Закону України "Про екологічну експертизу";

здійснює перевірки та обстеження підприємств, установ і організацій, в тому числі на військових та оборонних об'єктах, об'єктах органів внутрішніх справ, Служби безпеки та прикордонних військ, розташованих на відповідній території, щодо виконання ними вимог, норм і нормативів екологічної безпеки;

бере участь у роботі державних комісій по прийманню в експлуатацію об'єктів виробничого, житлово-комунального призначення та житлових масивів;

подає проекти лімітів використання природних ресурсів місцевого значення, лімітів на викиди та скиди забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище, розміщення у ньому відходів та вносить пропозиції щодо їх затвердження відповідними обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями;

затверджує нормативи гранично допустимих викидів і скидів у навколишнє природне середовище забруднюючих речовин;

видає дозволи на викиди та скиди забруднюючих речовин в навколишнє середовище, розміщення (складування, захоронення) у ньому відходів та на спеціальне використання природних ресурсів;

організує регіональний моніторинг навколишнього природного середовища, забезпечує діяльність державної екологічної інформаційної системи, здійснює спостереження та інструментально-лабораторний контроль за показниками рівня забруднення навколишнього природного середовища;

організує здійснення системи заходів щодо розширення мережі територій і об'єктів природно-заповідного фонду, вживає необхідних заходів до охорони видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України та місць їх проживання (зростання);

бере участь у розробці, реалізації та контролі за виконанням екологічних програм та програм забезпечення екологічної та радіаційної безпеки, програм попередження та ліквідації наслідків надзвичайних екологічних ситуацій;

бере участь у формуванні позабюджетних фондів охорони навколишнього природного середовища;

готує щорічно спільно з відповідними органами державної виконавчої влади та подає Мінекобезпеки України, обласній Раді доповідь про стан навколишнього природного середовища області, міст Києва та Севастополя;

сприяє екологічній освіті та екологічному вихованню громадян, діяльності екологічних об'єднань громадян, рухів тощо;

вживає заходів до добору і розстановці кадрів, підготовки та підвищення їх кваліфікації;

забезпечує використання бюджетних асигнувань за цільовим призначенням, складає і подає в установленому порядку звітність;

здійснює у межах, визначених законодавством України, функції з оперативного управління майном, що належить до об'єктів державної та комунальної власності;

здійснює інші функції відповідно до покладених на Управління завдань та чинного законодавства.

Права управління в галузі охорони навколишнього природного середовища. Управління в галузі охорони навколишнього природного середовища має право:

одержувати у встановленому порядку від органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій інформацію, документи та інші матеріали, від місцевих органів статистики - безоплатно статистичні дані, необхідні для виконання покладених на нього завдань;

залучати у встановленому законодавством порядку спеціалізовані установи і організації, висококваліфікованих фахівців та наукових працівників для проведення науково-технічного забезпечення державної екологічної експертизи, відповідних спеціалістів та науковців для розгляду питань, що належать до компетенції управління;

вести редакційну видавничу діяльність з питань охорони навколишнього природного середовища, забезпечення екологічної безпеки;

скликати у встановленому порядку наради з питань, що належать до його компетенції;

обстежувати підприємства, установи і організації незалежно від форм власності, об'єкти ядерної енергії, військові і оборонні об'єкти, об'єкти органів внутрішніх справ і Служби безпеки України з метою перевірки додержання вимог екологічної безпеки, виконання заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання і відтворення природних ресурсів;

виносити в межах своєї компетенції постанови про обмеження чи тимчасову заборону (зупинення) діяльності підприємств і об'єктів незалежно від форм власності, якщо їх експлуатація здійснюється з порушенням норм і правил екологічної безпеки, законодавства про охорону навколишнього природного середовища, вимог дозволів (ліцензій) на використання природних ресурсів, перевищенням лімітів викидів і скидів забруднюючих речовин;

зупиняти рух, оглядати, тимчасово затримувати транспортні (в тому числі пересувні, плавучі тощо) засоби для перевірки додержання ними вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища і норм екологічної безпеки, давати обов'язкові для виконання вказівки про усунення виявлених порушень;

проводити на підприємствах, в установах і організаціях, які використовують радіаційні технології, перевірки стану устаткування й управління технологічними процесами, наявності та якості технічної і експлуатаційної документації, якості ремонтних робіт, кваліфікації персоналу;

здійснювати на підприємствах, в установах і організаціях, які використовують ядерну енергію, перевірки стану устаткування й управління технологічними процесами, наявності та якості технічної та експлуатаційної документації, проведення ремонту та експлуатаційних робіт, дотримання вимог радіаційної безпеки;

давати керівникам підприємств, установ і організацій обов'язкові для виконання приписи щодо усунення виявлених порушень законодавства про охорону навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, використання ядерної енергії та радіаційного захисту, поводження з радіаційними матеріалами у процесі здійснення господарської чи іншої діяльності, що негативно впливає на екологічний стан;

подавати пропозиції до відповідних органів управління про притягнення до дисциплінарної відповідальності службових осіб, винних у порушенні норм та вимог екологічної безпеки, в тому числі радіаційної безпеки, охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів;

застосовувати у випадках, передбачених законодавством України, економічні санкції до підприємств, установ, організацій за порушення вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища, перевищення нормативів екологічної безпеки, використання природних ресурсів;

подавати позови в суд, арбітражний суд про відшкодування збитків і втрат, заподіяних юридичними і фізичними особами внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки;

розглядати справи про адміністративну відповідальність за порушення у галузі охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів;

передавати правоохоронним органам матеріали про факти порушень у галузі охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів та екологічної безпеки (екологічні злочини), за які передбачено кримінальну відповідальність;

вилучати в осіб, які порушили екологічне законодавство, знаряддя добування тварин (в тому числі рибних запасів) і рослин, транспортні (в тому числі плавучі) засоби, обладнання та предмети, що були знаряддям незаконного добування продукції та саму незаконно добуту продукцію у встановленому законодавством порядку;

брати участь у міжнародному співробітництві з питань охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки, виконання зобов'язань міжнародних документів та угод у межах компетенції управління.

Основні види екологічних стандартів та екологічних нормативів, зміст їх вимог.
Юридична природа екологічних стандартів та нормативів, їх співвідношення з нормами права.

Однією з важливих частин природоохоронного законодавства являється система екологічних стандартів. Під стандартизацією розуміють встановлення єдиної і обов'язкової для всіх об'єктів даного рівня системи норм і вимог. Стандарти можуть бути державними, галузевими і заводськими.

Важливішими екологічними стандартами є нормативи якості навколишнього середовища.

Для визначення стану навколишнього середовища і впливу того або іншого забруднювача на живі організми і здоров'я людини визначена система соціоекологічних нормативів: гранично допустимі концентрації забруднюючих речовин (ГДК), гранично допустимі викиди (ГДВ) в атмосферу, граничнодопустимий скид (ГДС) шкідливих речовин у водойми; гранично допустиме екологічне навантаження (ГДЕН) на природні об'єкти та інші.

Гранично допустима концентрація (ГДК) - це максимальна концентрація речовини в навколишньому середовищі, при якій не спостерігається прямого або опосередкованого шкідливого впливу цієї речовини на організм людини. ГДК підрозділяють на максимально разові та середньодобові.

Максимально разові ГДК - (ГДК м.р.) застосовують для працюючих у забруднених приміщеннях, а середньодобові ГДК — ( ГДК с.д.) для зон житлової забудови. Ця різниця пов'язана з тим, що на підприємствах до роботи допускають здорових людей, які пройшли медичний огляд та більш стійких до дії на організм шкідливих речовин. Таким чином, ГДК м.р. більші, ніж ГДК сд.

Гранично допустимі викиди (ГДВ)- це кількість шкідливих речовин , яка не повинна перевищуватися під час викиду в повітря за одиницю часу, щоб концентрація забруднювачів повітря на межі санітарної зони не була вищою від ГДК.

З метою контролю за якістю газодимових викидів підприємств проводиться інвентаризація джерел забруднення атмосфери, а також екологічна паспортизація всіх об'єктів, які забруднюють довкілля.

Рівень шумового забруднення визначається за допомогою Державного стандарту "Система стандартів безпеки праці. Шум. Загальні вимоги безпеки".

Існують стандартні норми та правила щодо радіотехнічних і електротехнічних об'єктів. Вони регламентують умови їх експлуатації з метою охорони населення від шкідливого впливу електромагнітних випромінювань.

Дуже небезпечним забруднювачем природного середовища є штучна радіація. Законодавчо визначені норми і правила радіаційної безпеки. Розроблені стандарти щодо широкого кола продуктів промислового і сільськогосподарського виробництва. Розробкою екологічних нормативів займаються Міністерство охорони здоров'я та Міністерством охорони навколишнього природного середовища, потім вони юридично закріплюються.

Проблеми подальшого вдосконалення стандартизації та нормування у галузі охорони навколишнього середовища.

У 1993 р. у Мінекобезпеки створено технічний комітет із стандартизації. Він є активним членом двох технічних комітетів ISO ( Міжнародна організація стандартизації ) — 147 “Якість води” та 207 “Система управління охороною навколишнього природного середовища”.

Починаючи з 1994 року у Міністерстві формується метрологічна служба, головним завданням якої є створення системи забезпечення єдності вимірювань та системи оцінки достовірності та повноти екологічної інформації.

У 1995 році структура метрологічної служби доповнилася базовою організацією метрологічної служби зі стандартних зразків функції якої виконує Міжвідомчий екологічний центр НАНУ та Мінекобезпеки України.

Основна мета та завдання нагляду, прогнозування та інформації у галузі охорони навколишнього середовища.

Контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища здійснюється шляхом перевірки, спостереження, обстеження, інвентаризації та інше.

Завдання контролю у галузі охорони навколишнього природного середовища полягають у забезпеченні дотримання вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища всіма державними органами, підприємствами, установами, організаціями, незалежно від форм власності і підпорядкування, а також громадянами.

Державний контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища здійснюється радами народних депутатів та їх виконавчими і розпорядчими органами, Міністерством охорони навколишнього природного середовища України, його органами на місцях та іншими спеціально уповноваженими державними органами.

Державному контролю підлягають використання і охорона земель, надр, поверхневих і підземних вод, атмосферного повітря, лісів та іншої рослинності, тваринного світу, морського середовища та природних ресурсів, територіальних вод та виключної економічної зони держави, природних територій та об’єктів, що підлягають особливій охороні, стан навколишнього природного середовища.

Громадський контроль у галузі навколишнього природного середовища здійснюється громадськими інспекторами охорони навколишнього природного середовища. Порядок діяльності цих інспекторів визначається Положенням, яке затверджує Міністерство охорони навколишнього природного середовища.

Громадські інспектори уповноважені проводити перевірки, складати протоколи про порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища і подавати їх органам державного контролю і правоохоронним органам для притягнення винних до відповідальності, подавати допомогу органам державного контролю в діяльності щодо запобігання екологічного правопорушення.

Нагляд за дотриманням законодавства про охорону навколишнього природного середовища також здійснює Генеральний прокурор України та підпорядковані йому органи прокуратури. У разі необхідності у складі органів прокуратури України можуть створюватися спеціальні екологічні підрозділи.

Завдання контролю в галузі охорони навколишнього

природного середовища

Завдання контролю у галузі охорони навколишнього природного

середовища полягають у забезпеченні додержання вимог законодавства

про охорону навколишнього природного середовища всіма державними

органами, підприємствами, установами та організаціями, незалежно

від форм власності і підпорядкування, а також громадянами.

Принцип диференційованої відповідальності держав за нанесення шкоди навколишньому середовищу.
Правові проблеми охорони навколишнього середовища Монголії.

Оленярство в Монголії стикається з серйозними загрозами, пов'язаними з нерегульованим видобуванням корисних копалин, розвитком деяких видів туризму і розширенням будівництва житла. Про це йдеться в новій доповіді програми ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП), повідомили АМН у прес-службі організації.

У ньому висловлюється ряд стратегій, спрямованих на збереження давньої традиції скотарства та сталий розвиток його батьківщини: тайги. Пропонуються заходи щодо збільшення розмірів стада оленів і більш ретельного контролю з використання земель. Автори доповіді нагадують про те, що тайга є найбільшим у світі біологічним комплексом, що включає хвойні ліси в субарктичних районах Північної Америки і Євразії..

Доповідь ЮНЕП "Зміни в тайзі: виклики для Монголії і оленярів", підготовлена на основі аналізу ситуації на місцях і численних інтерв'ю з оленярами, а також у зв'язку з прямим запитом міністерства охорони природи, навколишнього середовища і туризму Монголії.

У ньому говориться, що особливу стурбованість у оленярів викликає нерегульований гірський промисел, що призводить до збезлісення, лісових пожеж, хімічного забруднення і отруєння водних джерел. Оленярам вже довелося відмовитися від деяких пасовищ у зв'язку з видобутком золота, а також зеленого і білого нефриту.

На ситуацію з оленярством в Монголії впливає перехід країни до ринкової економіки, що призвело до збільшення поголів'я худоби на 8 мільйонів голів і істотно торкнулося традиційної практики випасу, зробило вплив на навколишнє середовище.

Негативну роль грають і погодні умови. Сім з десяти найбільш сильних посух і екстремальних зимових ситуацій, зареєстрованих за останні сімдесят років, відбулися після 2000 року. Вони призвели до численних випадків загибелі худоби.

Є також побоювання, що нинішні заходи зі збереження біорізноманіття в рамках регіону, такі, як створення національних парків і охоронюваних районів, обмежують доступ до пасовищ і можуть мати негативні наслідки для оленярських громад.

ЮНЕП відзначає необхідність більш глибокого взаєморозуміння і діалогу між оленярами, скотарями, туроператорами, місцевою владою та іншими зацікавленими сторонами щодо використання землі і ресурсів в районах скотарства в цілях захисту біологічного різноманіття та традицій.

Короткострокові та довгострокові екологічні прогнози, їх господарське та природоохоронне значення.

Екологічне прогнозування — це урегульована екологічним законодавством діяльність спеціально уповноважених суб'єктів права, спрямована на підготовку та проведення екологічних прогнозів у галузі використання та відтворення природних ресурсів та забезпечення сприятливого стану навколишнього природного середовища й екологічної безпеки.

Екологічне прогнозування поділяється на короткострокове (до 5 років) та довгострокове (до 25 років). Як зазначено в ч. 4 ст. 22 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», спеціально уповноважені державні органи разом з відповідними науковими установами забезпечують організацію короткострокового та довгострокового прогнозування змін навколишнього природного середовища. Зазначені зміни повинні ураховуватися при розробці та виконанні програм і заходів по економічному та соціальному розвитку держави, в тому числі по охороні навколишнього природного середовища, використанню та відновленню природних ресурсів та забезпеченню екологічної безпеки.

Правові проблеми охорони навколишнього середовища Індії.

Стан навколишнього серед в Індії залежить від багатьох факторів. Але до числа головних з них слід, мабуть, віднести три фактори.

По-перше, це тривалість та інтенсивність сільськогосподарського використання території.

Археологічні та історичні дані дозволяють виділити п'ять етапів у використанні території цієї країни: найдавніший землеробський (третє-друге тисячоліття до нашої ери), скотоводческий (перше тисячоліття до нашої ери), богарного землеробства (III століття до н. Е.. - XIV ст.) , примітивного богарного і зрошуваного землеробства (XIV - XX ст.) і більш інтенсивного зрошуваного землеробства (з середини XX ст.). У результаті природа Індії зазнала дуже сильною «переробки», і нині більш ніж для 60% її території характерні сильно змінені антропогенні ландшафти. Це перш за все зрошувані райони Пенджабу і Гангській низовини, ландшафти річкових долин і дельт, приморські алювіальні рівнини, пенепленізірованние-ні рівнини Декану, оазиси пустелі Тар.

По-друге, це демографічний вибух другої половини XX ст., Який ще більше збільшив навантаження на територію. Середня щільність населення в країні вже перевищила 320 чоловік на 1 км. Необхідність забезпечити швидко зростаюче населення, вже перевалили за мільярдний рівень, їжею, дровами іншими джерелами існування прямим наслідком деградацію багатьох природних ландшафтів.

По-третє, це прискорився процес індустріалізлціі країни, до самого недавнього часу заснований головним чином на «брудних» виробництвах важкої промисловості і певною мірою пов'язаний з екологічним імперіалізмом, тобто з політикою перенесення таких виробництв з високоразві-тих країн, що розвиваються. Становище ускладнюється ще й тим, що для Індії вельми характерна підвищена територіальна концентрація промислового виробництва.

У результаті загальний річний екологічний збиток ще на початку 1990-х рр.. оцінювався ВЮ млрд дол (до того ж за явно заниженими розрахунками), а небажані зміни навколишнього середовища торкнулися фактично всі

компоненти географічної оболонки.

Чи не найбільшою мірою деградація торкнулася земельних ресурсів, що піддаються ерозії, опустелювання. Ерозія в першу чергу охопила сильно розорані і збезлісення Гангську низовина і плоскогір'я Декан. Індійські вчені-аграрники, зібравши дані спеціальних дослідницьких станцій, підрахували, що щорічно в результаті процесів водної та вітрової ерозії країна втрачає 6 млрд т грунту. При цьому деякі ділянки стають повністю непридатними для землеробства, перетворюючись на «бедленди». До цього потрібно додати вторинне засолення й заболочування грунтів - головним чином в Пенджабі, штатах Уттар-Прадеш, Західна Бенгалія і інших районах поширення іригації, різко зросла, у другій половині XX ст. забруднення грунтів пестицидами. За деякими оцінками, ерозія і засолення грунтів нині поширені майже на! / 2 території країни.

На заході Індії, в Раджастхані, велику загрозу являє собою опустелювання. У третьому-другому тисячоліттях до нашої ери це був один з важливих осередків давньої цивілізації. Але потім піски поглинули міста, засипали караванні шляхи, про що свідчать розкопки міста Мохенджо-Даро (тепер знаходиться в Пакистані). І нині близько 7 / з території цього штату займають рухливі піски пустелі Тар. Просування їх на схід представляє собою велику загрозу і для сусідніх штатів.

Нарешті, потрібно враховувати і те, що Індія має найбільше в світі поголів'я великої рогатої худоби (300 млн. голів), тоді як частка пасовищних угідь у структурі земельного фонду становить всього 4%. Це теж збільшує навантаження на землю.

У результаті перерахованих негативних впливів з 300 млн. га земельного фонду Індії процесами деградації в тій чи іншій мірі охоплені вже 80-90 млн., а за іншими оцінками - навіть 150 млн. га. Відповідно питома землезабезпеченість в країні скоротилася з 0,85 га на людину на початку 1950-х рр.. до 0,30 га в середині 1990-х. А питома забезпеченість орними землями складає всього 0,17 га і весь час

зменшується.

Дуже сильно порушений також рослинний покрив Індії. Хоча лісистість у країні в два рази більше, ніж у Китаї, і становить 20%, значною мірою це вже не первинні, а вторинні ліси, чагарники, антропогенне савана. Останнім часом особливо велику тривогу викликає знищення незайманих лісів в передгір'ях Гімалаїв. В основі такого збезлісення лежать дві головні причини. Перша з них - нагальна необхідність розширення посівних площ в умовах фактично повсюдного малоземелля (не кажучи вже про широке застосування в минулому в передгірних районах хижацької підсічно-вогневої системи землеробства). Друга - триваюче масове використання деревини в якості палива. Ще на початку 1980-х рр.. частка дров у структурі паливоспоживання Індії досягала} / 3.

У результаті площа лісів в Індії щорічно скорочується на 1,5 млн га. Але і це не може забезпечити потреби країни в деревині. Через низьку продуктивність лісів щорічна заготівля деревини складає приблизно 40 млн м, тобто з розрахунку на душу населення всього 0,04 м дров'яної і ділової деревини (у США як ділової деревини на кожного жителя припадає 1,86 м 3, або в 46 разів більше). Індійський уряд оцінювало потреби країни в деревині до 2000 р. в 290 млн м, що в сім разів більше того обсягу лісозаготівель, який може бути забезпечений завдяки очікуваному приросту лісових ресурсів. Отже, вирубка лісів, завдає великої екологічної шкоди, мабуть, буде продовжуватися. Тут доречно навести розрахунки індійських учених, згідно з якими - з урахуванням грунтозахисної ролі лісового покриву - лісу в Індії повинні займати не 1 / 5, а 1 / 3 всієї території. Одним з наслідків зведення лісів стало зменшення біорізноманіття. За наявними оцінками, зникнення загрожує більше ніж 500 видів ссавців, 700 видів риб, 1000 видів птахів і ін

Хоча водні ресурси Індії в даний час оцінюють як більш-менш достатні, в перспективі країна майже неминуче зіткнеться і з їх

дефіцитом. Тому що рівень водозабору з розрахунку на душу населення (більше 600 м 3 на рік), особливо з урахуванням потреб штучного зрошення, тут досить високий. І тому що забруднення вод весь час зростає, досягаючи 80%. Джерелом 9 / ю таких забруднень служать промислово-побутові стоки міст, які зазвичай скидають в річки без будь-якого очищення 1. Решта припадає на стоки з сільськогосподарських угідь, які в результаті «зеленої революції» стали набагато більш насиченими різного роду хімікатами. Не дивно, що за обсягом викидів у поверхневі водотоки органічних речовин Індія займає третє місце в світі після Китаю і США. А відбір води з водоносних горизонтів у два з гаком рази перевищує її накопичення. Через це майже повсюдно рівні водоносних горизонтів з прісною водою знижуються на 1-3 м щорічно.

Останнім часом помітно зросла також забруднення атмосфери. Ще кілька десятиліть тому його основними джерелами були домашні вогнища (мангали), де в якості палива зазвичай використовувався кізяк, і плавильні. Але тепер їх місце зайняли великі «брудні» виробництва - ТЕС, підприємства чорної і кольорової металургії, нафтохімії. Вважається, наприклад, що дихати повітрям Мумбаї - це те ж саме, що викурювати десять сигарет в день. Зростаючі викиди сірки та азоту вже приводять до виникнення кислотних дощів, що впливають на посіви, води і споруди. Очевидна небезпека, яка загрожує знаменитої гробниці Тадж-Махал в зв'язку з викидами сусідніх нафтопереробних заводів.

1 Ще на початку 1990-х рр.. з усіх міст Індії тільки 8 були повністю та 210 частково обладнані системою каналізації. Але ж тільки на Гангу розташовано 114 міст з населенням більше 50 тис. чоловік у кожному. Свої неочищені відходи скидають у Хуглі (західний рукав дельти Гангу) 150 великих джутових фабрик Колкати.

Показовими є і такі дані: за викидами вуглецю в атмосферу (230 млн т / рік) Індія займає шосте місце у світі. А в структурі її забруднень 35% припадають на промисловість та енергетику і більше 40% - на автомобільний транспорт. При цьому потрібно враховувати, що ТЕС Індії часто використовують високозольне вугілля, а автомобілі - низькоякісний етилований бензин.

У результаті, за даними ВООЗ, забруднення повітря в шести найбільших містах країни більш ніж втричі перевищує допустимі норми. Використання твердого палива в будинках призводить до передчасної смерті близько 500 тис. жінок і дітей до 5 років щорічно.

Всі ці обставини призвели до того, що сучасна Індія залишається країною досить частих стихійних лих, до яких додалися й техногенні аварії та катастрофи. За даними ЮНЕП, в 1971-2000 рр.. в країні сталося понад 300 стихійних лих. Найбільш яскравим прикладом почастішали стихійних лих можуть служити повені. Найчастіше вони трапляються в дощовий літній сезон, коли мусони приносять вологе повітря з Індійського океану. Щорічно повеней піддаються в середньому 8 млн га земель, половину з яких складають сільськогосподарські землі, і страждають від них більше 30 млн осіб. Додамо, що порушення режиму річок в Індії вкрай негативно позначається і на сусідній країні - Бангладеш.

Зазвичай в таких випадках говорять про нагінних повенях в гирлі Гангу і Брахмапутри, тобто про території, що включає індійський штат Західна Бенга-лія і Бангладеш. Наприклад, в листопаді 1970 р, рівень води тут піднявся на 9 м, а число жертв досягло 200 тис. Катастрофічна повінь у серпні-вересні 1988 р. залишила без даху 30 млн осіб. Восени 1990 р. е. результаті повеней загинуло, за різними оцінками, від 150 тис. до 200 тис. чоловік.

В Індії нерідко трапляються й землетрусу. Наприклад, в результаті землетрусу, що стався в 2000 р. в штаті Гуджарат, без даху над головою залишився 1 млн осіб, пошкодження отримали понад 3000 промислових підприємств. А прикладом техногенної катастрофи може служити витік отруйного газу на приналежному американської компанії хімічному заводі в м. Бхопал у 1984 р., коли загинули більше 2500 осіб і 335 тисяч людей

постраждали від отруєння. В якості самого смертоносного викиду в атмосферу цей випадок потрапив навіть до Книги рекордів Гіннесса.

Природно, що в такій великій країні, як Індія, окремі райони за станом екологічної обстановки можуть досить сильно відрізнятися. Уявлення про ці відмінності дає малюнок 1. Як неважко помітити, райони з кризовою ситуацією займають значну частину Північної Індії, але зустрічаються і в інших її регіонах.

У таких умовах багато чого залежить від державної політики в галузі природокористування та екології.

Заходи з охорони навколишнього середовища

На перших етапах індустріалізації охорони навколишнього середовища в Індії не приділялося багато уваги - перш за все через відсутність коштів. Але потім необхідність таких заходів усвідомили й урядові кола, і громадськість, і засоби, хоч і невеликі були виділені. У середині 1980-х рр.. був прийнятий «План дії для Гангу», який передбачав встановлення моніторингу за станом вод річки і початок будівництва каналізаційних систем в містах. Тоді ж була створена національна комісія по боротьбі з опустелюванням, основним завданням якої стало щорічне відновлення лісів на площі 5 млн га. Штучні супутники Землі стали використовувати для спостереження за грунтом і передбачення посух і повеней. Досягнуто певних успіхів у створенні лісових плантацій і лісорозведенні, діє Національна рада з лісопосадкам. Розроблено і почасти вже здійснені проекти перерозподілу річкового стоку - як внутрібассейновие, так і міжбасейнового. Збільшено кількість національних парків і різного роду резерватів 1. Створено Міністерство окружаюшей середовища та лісів. Особливу увагу всім цим проблемам приділено в дев'ятому п'ятирічному плані Індії (1997-2002).

1 Особливо охоронювані природні території займають вже 4% площі країни: це 75 національних парків, 419 заповідників, 14 біосферних станцій, які представляють усі основні екосистеми країни.

Однак все це можна розглядати тільки як початкових заходів. «Якщо Індії, - пишуть фахівці, - не вдасться найближчим часом зупинити зростання населення і змінити пріоритети розвитку, щоб перерозподілити кошти і виділити значні суми на боротьбу за відновлення грунтових і водних ресурсів, то вона скоріше піде за Африкою, ніж за Китаєм» 2 . Ситуація, що складається на рубежі XX і XXI ст., Дозволяє сподіватися на краще. Наприклад, вже почалася структурна перебудова промисловості, при якій акцент робиться на розвиток не стільки її нижніх, скільки верхніх «поверхів». На думку Г. В. Сдасюк, дуже важливо і те, що саме світогляд індуїзму виходить з свого роду обоготворения всієї живої природи. Однак вирішення проблем природокористування та екології в цій країні як і раніше залежить в першу чергу від подолання масової бідності і бідності. Без цього ні раціональне природокористування, ні досягнення збалансованого, сталого розвитку практично неможливі.

Принцип оцінки впливу на навколишнє середовище.

Оцінка впливу на навколишнє середовище (ОВНС) спрямована на виявлення й прогнозування очікуваного впливу на навколишнє середовище, здоров'я та добробут людей із боку господарської та іншої діяльності. Методологія ОВНС дістала своє визнання майже в усіх розвинених країнах. У червні в 1988 р. була введена в дію Директива ЄС № 337/85 "Оцінка впливу деяких державних і приватних проектів господарської діяльності на

навколишнє середовище". Відповідно до неї, для країн — членів ЄС обов'язковим є проведення ОВНС до видачі дозволу на здійснення всіх великих проектів, що можуть спричинити негативний вплив на навколишнє середовище.

Розвиткові, становленню і законодавчому оформленню ОВНС в Україні сприяло прийняття законів України "Про охорону навколишнього природного середовиша", "Про екологічну експертизу" та Державних будівельних норм України ДБН А.2.2-1-95 "Склад і зміст матеріалів оцінки впливу на навколишнє середовище (ОВНС) при проектуванні і будівництві підприємств, будівель і споруд".

Офіційне нормативне тлумачення терміна "ОВНС", наведене в зазначених нормах ДБН А.2.2-1-95, таке: це визначення масштабів і рівнів впливів проектованої діяльності на навколишнє середовище, заходів щодо запобігання або зменшення цих впливів, прийнятності проектних рішень з екологічного погляду. Поняття "навколишнє середовище" визначається тут як сукупність природних, техногенних і соціальних умов існування людського суспільства. Це підкреслює комплексність процедури і висновків ОВНС та

її орієнтацію відповідно до принципів збалансованого розвитку на інтегральну систему "природа—суспільство".

Метою ОВНС є запобігання погіршенню стану природних ресурсів, екосистем і здоров'я населення в процесі реалізації проектів господарських об'єктів. У цьому контексті ОВНС можна також розуміти як певний вид оцінки екологічних ризиків на передпроектній і проектній стадіях. У документації на об'єкти державної екологічної експертизи, згідно із ст. 15 закону України "Про екологічну експертизу", передбачена обов'язкова наявність комплексної еколого-економічної оцінки впливу запланованої чи здійснюваної діяльності на стан навколишнього природного середовища, використання й відновлення природних ресурсів, яка оформлена у вигляді окремого тому (книги, розділу) документації і Заяви про екологічні наслідки діяльності.

Склад, зміст і порядок розробки розділу ОВНС у складі проектної документації на спорудження, розширення, реконструкцію та технічне переоснащення об'єктів народногосподарського призначення в Україні регламентують Державні будівельні норми України ДБН А.2.2-1-95. Розділ ОВНС є обов'язковою частиною техніко-економічного обгрунтування (ТЕО) або техніко-економічного розрахунку (ТЕР) програм, проектів. Відповідальність за організацію та проведення ОВНС покладено на замовника. Розробка

матеріалів ОВНС доручається спеціалізованим та іншим організаціям, що мають відповідні ліцензії. Процес розробки матеріалів ОВНС відбувається в такій послідовності:

замовник визначає виконавця ОВНС;

замовник і виконавець ОВНС складають та узгоджують Заяву про наміри з обірунтуванням переліку впливів проектованої діяльності;

проводять збирання і систематизацію наявних матеріалів про стан природного середовища, умови життєдіяльності населення і господарської діяльності відповідно до переліку впливів; складають завдання на розробку матеріалів ОВНС з обґрунтуванням обсягу робіт за-

лежно від екологічної небезпеки проектованої діяльності, варіантів її розміщення і стану навколишнього середовища;

виконавець проводить ОВНС згідно із завданням і складає проект Заяви про екологічні наслідки діяльності;

замовник чи, за його дорученням, генеральний проектувальник подають матеріали ОВНС на державну екологічну експертизу до органівМіністерства екології та природних ресурсів України.

За наявності впливів проектованої діяльності на території суміжних держав складається транскордонна ОВНС відповідно до Конвенції про оцінку впливу на навколишнє середовище в транскордонному контексті.

Оцінка впливу на навколишнє середовище господарських об'єктів може проводитись у повній або обмеженій формі. Повна форма передбачає, що відповідний розділ проектної документації формується відповідно до правил, викладених у Державних будівельних нормах України ДБН А.2.2-1-95, і за своєю суттю являє собою комплексну оцінку впливу проектованого об'єкта на навколишнє середовище на всіх стадіях його "життєвого циклу".

Обмежена форма має місце тоді, коли проект об'єкта, що підлягає оцінці, потенційно не може завдавати значного впливу на довкілля. Обсяг і зміст розділу ОВНС у разі використання обмеженої форми мають визначатися замовником, генеральним проектувальником і місцевим органом з питань екологічної безпеки. Наприклад, у США обсяг і зміст ОВНС визначають залежно від розміру проекту, розрізняючи відповідно два види ОВНС:

для малих і для великих проектів. Для підвищення якості ОВНС у деяких країнах місцеві органи управління створюють каталоги принципових екологічних характеристик у межах "Інвентаризаційного переліку природних ресурсів". Ці каталоги містять карти ресурсів, якісні характеристики та описові матеріали, які використовуються під час оцінки проектної діяльності. Такий підхід спрямовує діяльність регіональних інформаційних систем екологічного управління на створення інформаційної бази, придатної для забезпечення процедур ОВНС під час проектування господарських об'єктів та в процесі інвестиційної діяльності.

На розділ ОВНС покладається завдання порівняльного аналізу альтернативних варіантів, які мають територіальні, технологічні, методичні та інші аспекти (місце спорудження об'єкта, види й параметри обладнання, технологічні процеси, відходи та ін.), а також визначення екологічного ризику від прийняття відповідних технічних рішень. Іноді може виникнути значна кількість альтернативних варіантів як за економічними, так і за екологічни-

ми показниками, що спричинює певні труднощі під час вибору найкращого рішення. Кінцевою метою ОВНС є вибір та обґрунтування найкращої альтернативи проекту в екологічному відношенні. Застосування принципу альтернативності і пошук оптимального екологічного варіанта якнайкраще відображають суть процедури ОВНС. Зміст цього принципу викладений у ст. 36 "Вимоги до матеріалів оцінки впливу на навколишнє природне середовище" закону України "Про екологічну експертизу", де йдеться про те, що в матеріалах оцінки впливу на навколишнє природне середовище запланованої чи здійснюваної діяльності обґрунтовуються її доцільність та спосо-би реалізації, можливі альтернативні варіанти рішень, характеристика стану навколишнього природного середовища території, види та рівні впливу на нього в нормальних і екстремальних умовах, можливі зміни його якісного

стану, еколого-економічні наслідки діяльності, заходи щодо зменшення рівня екологічного ризику і забезпечення вимог екологічної безпеки. Отже, враховуючи наведене, порядок здійснення ОВНС має відповідати певному алгоритму (рис. 3.1).

Оцінка впливу на навколишнє середовище — це наукова система прийняття рішень щодо екологічної безпеки проектованого об'єкта. Вона не є відокремленим видом діяльності, а розглядається як складна процедура з обгрунтування й комплексної оцінки наслідків запланованої реалізації проектованого об'єкта.

У ході проведення ОВНС використовується здебільшого нормативний підхід, за яким оцінку проектованої діяльності слід здійснювати порівнянням параметрів навколишнього середовища з нормативними показниками.

Нині методологія ОВНС розглядається ще як спосіб виявлення зворотного зв'язку у взаємодії навколишнього середовища зі створюваним об'єктом. Як додаткове завдання на ОВНС покладається визначення впливу конкретного природного середовища на створюваний соціальний і господарський комплекс (умови експлуатації об'єкта, життєдіяльності населення тощо).

Для подальшого вдосконалення системи ОВНС слід подолати недолік чинних Державних будівельних норм України ДБН А.2.2-І-95, на який сьогодні звертають увагу фахівці. Мається на увазі недостатнє опрацювання територіальних питань у методології ОВНС. З погляду ідеї гармонізації взаємодії людини і природи вважається за доцільне розробка й уведення в дію державних будівельних норм щодо територіальної ОВНС. Метою такої ОВНС є об'єктивне визначення прийнятності та доцільності планування території або розміщення окремого екологічно небезпечного об'єкта за критерієм безпеки навколишнього середовища та фіксація об'єктивних екологічних аспектів планування в юридичному полі. Передбачається, що в нових державних будівельних нормах методологія ОВНС буде значно поглиблена й удосконалена. Серед позитивних моментів щодо цих норм слід зазначити, наприклад, введення такого підрозділу, як "Альтернативи досягнення мети проекту й варіанти планування".

Максимально можливе забезпечення екологічних інтересів, подолання формалізму в процесі проведення ОВНС і реалізація всього потенціалу, закладеного в методології ОВНС, на науковій основі — такі напрями екологічної політики України, які реалізуються суб'єктами ДСЕУ для перетворення ОВНС на дієвий інструментарій збалансованого розвитку

Державний облік об’єктів та речовин що негативно впливають на стан навколишнього середовища.

Правові вимоги та зміст інформації про стан навколишнього природного середовища.

У сфері природокористування

екологічне інформаційне забезпечення має особливе значення. За його

допомогою органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядуван-

ня отримують дані про природні ресурси, їх кількісні та якісні харак-

теристики, на основі яких вирішують питання про можливість надання

природних ресурсів у спеціальне використання чи обмеження такого

використання за екологічними чинниками, допустимі обсяги спожи-

вання природних сировинних ресурсів на тій чи іншій території, роз-

поділ природних ресурсів між окремими природокористувачами, ви-

значення природних об’єктів, на яких допускається загальне природо-

користування тощо.

Як функція державного управління у сфері спеціального при-

родокористування екологічне інформаційне забезпечення здійсню-

ється органами державного управління, на які покладено організацію

збирання інформації про стан природних ресурсів, їх розподіл між

природокористувачами, накопичення такої інформації в передбаче-

ний законодавством спосіб та оприлюднення, забезпечення вільного

доступу до неї.

Джерелами інформації про стан природних ресурсів, приро-

докористувачів є: кадастри природних ресурсів; реєстри природо-

користувачів; дані державного обліку та звітності; дані моніторингу

довкілля; Національна доповідь про стан навколишнього природно-

го середовища в Україні, повідомлення (щорічні інформування) про

стан навколишнього природного середовища, що роблять Рада міні-

стрів Автономної Республіки Крим, обласні державні адміністрації, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації; доку-

ментація, що надається природокористувачем для отримання спеці-

ального дозволу на використання природного ресурсу та інші дже-

рела інформації.

Відносини інформаційного характеру, учасниками яких є

відповідні державні органи, виникають також у процесі організації

здійснення державної екологічної експертизи, прийняття рішень

про надання природних ресурсів у спеціальне використання, органі-

зації публічних слухань проектів господарської діяльності, реаліза-

ція яких може неґативно позначитися на стані природних ресурсів,

видачі різних довідок екологічного характеру в порядку, встанов-

леному законодавством, у процесі здійснення контролю за дотри-

манням вимог законодавства про охорону природних ресурсів, їх

раціональне використання.

Екологічне інформаційне забезпечення у системі державного

управління природокористуванням має два призначення: перше –

сприяння організації сталого природокористування, яке не призводить

до деґрадації природного середовища та його окремих елементів, надає

можливість розвивати економіку, не зменшуючи її ресурсну базу; дру-

ге – створення умов для організації ефективного державного та гро-

мадського контролю за збереженням природних ресурсів, їх відтво-

ренням і раціональним використанням. У першому випадку на основі

обліку кількісних, якісних та інших характеристик природних ресурсів

за допомогою кадастрів природних ресурсів, інших систем обліку в цій

сфері та даних моніторингу довкілля розробляються плани та програ-

ми з питань охорони довкілля, охорони та раціонального використання

природних ресурсів, здійснюється розподіл природних ресурсів між

природокористувачами. У другому – оцінюється стан довкілля, окре-

мих природних ресурсів, на підставі проведеного аналізу виявляються

слабкі місця в організації природокористування та здійснюються за-

ходи щодо їх усунення. Також отримана від природокористувачів

інформація є основою для оцінки відповідності діяльності, пов’язаної

з природокористуванням, вимогам охорони та раціонального викори-

стання природних ресурсів, прийняття на її основі рішень щодо усу-

нення виявлених правопорушень, застосування до правопорушників

відповідних санкцій.

Як функція державного управління екологічне інформаційне

забезпечення здійснюється відповідними органами виконавчої влади,

органами місцевого самоврядування. Так, Мінприроди України, Де ржводгосп України, Держкомзем України, Держлісгосп України, ре-

алізуючи свої повноваження з прийняття рішень про надання приро-

дних ресурсів у спеціальне використання, ведення природних кадас-

трів, моніторингу природних ресурсів, забезпечують накопичення та

розповсюдження інформації про природокористувачів, про якісні та

кількісні показники земель та інших природних ресурсів, а також про

показники забрудненості ґрунтів, води, рослин тощо. Відповідне ін-

формаційне забезпечення здійснює й Мінагрополітики України у

процесі проведення моніторингу родючості ґрунтів та агрохімічної

паспортизації земель, державного контролю у сфері сільського гос-

подарства, садівництва, виноградарства, харчової та переробної

промисловості. Велике значення для організації природокористу-

вання з урахуванням чинників, що можуть негативно впливати на

стан природних ресурсів, мають повноваження Міністерства охоро-

ни здоров’я України щодо надання інформації про вплив біологіч-

них, хімічних, фізичних та інших факторів на стан навколишнього

природного середовища.

Різноманітність джерел екологічної інформації, напрямків її

використання зумовила формування досить розгалуженої системи

норм, що регулюють відносини у сфері екологічного інформаційно-

го забезпечення. Ці норми можна поділити на два види – спеціалі-

зовані та загальні.

Спеціалізовані – це норми, що мають екологічне забарвлення,

вирішують специфічні питання надання інформації з природокористу-

вання, стану довкілля, природних ресурсів. До них слід віднести, зок-

рема, норми Конституції України (ст. 50), що ґарантують кожному

право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість

харчових продуктів, а також право на її поширення. Закон України

«Про охорону навколишнього природного середовища» (ст.ст. 25, 25-1)

містить норми, що визначають зміст екологічної інформації, склад

джерел надходження екологічної інформації, основні способи її поши-

рення органами державної влади та органами місцевого самоврядуван-

ня. Відповідно до цього Закону Мінприроди України наказом від

18 грудня 2003 р. № 169 затвердило Положення про порядок надання

екологічної інформації, яке визначило особливості екологічного інфо-

рмування [6]. Установлено, зокрема, що інформаційний запит може не

містити арґументації щодо заінтересованості запитувача, подається в

письмовій чи електронній формі та має містити не більше трьох пи-

тань з однієї екологічної проблеми. У відповідь на запит надається адекватна та достовірна екологічна інформація. Органи державної вла-

ди та їх органи на місцях, які мають екологічну інформацію, надають

запитувачеві інформацію в запитуваній ним формі за її наявності, а за

її відсутності – в іншій наявній формі з роз’яснення причин надання

інформації в такій формі.

Окремими нормативно-правовими актами визначаються осо-

бливості надання певного роду інформації з охорони навколишньо-

го природного середовища, стану природних ресурсів. Наприклад,

згідно з Положенням про регіональні кадастри природних ресурсів,

затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня

2001 р. № 1781, для задоволення потреб центральних і місцевих

органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, під-

приємств, установ, організацій та громадян у наданні відомостей з

регіонального кадастру створюється автоматизована система його

ведення, яка базується на використанні геоінформаційних техноло-

гій [7]. Зауважимо, що реґіональні кадастри ведуться за окремими

видами природних ресурсів: земельні ресурси, водні ресурси; при-

родні рослинні ресурси, ресурси тваринного світу; природні лікува-

льні ресурси; мінерально-сировинні ресурси; корисні копалини ро-

довищ, проявів, а також корисні копалини техногенних родовищ.

Відповідні кадастри включають відомості та дані, що характеризу-

ють кількісний, якісний стан та економічну оцінку природних ре-

сурсів, розподіл між користувачами, віднесення до груп, категорій

захисності, місця розташування і правовий режим земельних діля-

нок, їх оцінку, класифікацію та іншу інформацію.

У Положенні про державну систему моніторингу довкілля,

затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 30 березня

1998 р. № 391, установлено обов’язки суб’єктів моніторингу щодо

поширення відповідної інформації, основні правила користування

нею [8]. Передбачено, що інформація, яка зберігається в системі

моніторингу, використовується для прийняття рішень у галузі охо-

рони довкілля, раціонального використання природних ресурсів та

екологічної безпеки органами державної влади та органами місце-

вого самоврядування і надається їм безкоштовно відповідно до за-

тверджених реґламентів інформаційного обслуговування користу-

вачів системи моніторингу та її складових частин. Спеціально під-

готовлена інформація на запит користувачів підлягає оплаті за

домовленістю, якщо інше не передбачено нормативними актами або

укладеними двосторонніми угодами про безкоштовні взаємовідно сини постачальників і споживачів інформації. Такі угоди підляга-

ють реєстрації в Мінприроди.

Загальні норми інформаційного призначення – це норми, що ви-

значають загальні умови та порядок надання інформації з різних пи-

тань суспільного життя, включаючи природокористування, охорону

навколишнього природного середовища. Базові для цієї сфери норми

містяться в Законах України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р.,

«Про державну таємницю» від 21 січня 1994 р., «Про звернення гро-

мадян» від 2 жовтня 1996 р. та інших законодавчих актах. Вони, зок-

рема, установлюють загальні правові основи одержання, використан-

ня, розповсюдження та зберігання інформації, закріплюють право осо-

би на інформацію в усіх сферах суспільного й державного життя

України, а також систему інформації, її джерела, визначають статус

учасників інформаційних відносин, реґулюють доступ до інформації та

забезпечують її охорону, захищають особу та суспільство від неправ-

дивої інформації тощо. Норми загального призначення є основою для

формування спеціальних норм.

Незважаючи на велику кількість нормативно-правових актів, що

реґулюють відносини з екологічного інформаційного забезпечення,

визнати відповідне законодавство досконалим не можна. Впадає в око

численність підзаконних актів, якими реґламентуються питання на-

дання екологічної інформації. Серед них, зокрема, Положення про по-

рядок надання екологічної інформації [6], яке, по суті, є систематизу-

ючим актом у цій сфері. З цим не можна погодитися, оскільки важли-

вість, значущість питання потребує адекватного законодавчого

вирішення. Відповідну роль має відігравати не підзаконний акт, при-

йнятий одним із центральних органів виконавчої влади, а закон про

екологічну інформацію. Це підвищить рівень правового реґулювання

екологічного інформування до загального рівня правового забезпечен-

ня інформаційних відносин, в яких головну роль відіграють закони,

підкреслить, що питанням екологічного інформування в державі при-

діляється значна увага, вони розглядаються як важлива складова еко-

логічної політики в Україні.

Одночасно варто переглянути основні природоресурсні кодекси,

закони на предмет посилення ними реґламентації інформаційних від-

носин у сфері використання природних ресурсів. Для цього має бути

зроблено крок від фраґментарного визначення тих чи інших аспектів

інформаційного забезпечення природокористування до системного

врегулювання цього питання. Тобто, як і Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища», Водний, Земельний, Лі-

совий кодекси, Кодекс про надра, закони про тваринний світ, про

рослинний світ, про охорону атмосферного повітря повинні містити

спеціальні статті, у яких би визначався зміст інформації про стан

відповідних природних ресурсів, джерела, в яких вона міститься,

органи, що відповідають за організацію інформування у певній

сфері природокористування.

На окрему увагу заслуговує питання щодо Національної допові-

ді про стан навколишнього природного середовища в Україні. Загальна

норма стосовно підготовки цієї доповіді міститься в Законі України

«Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 25-1). У

ній визначається центральний орган виконавчої влади, на який покла-

дається підготовка щорічної Національної доповіді про стан навколи-

шнього природного середовища, подання її на розгляд Верховної Ради

України, а після розгляду парламентом – опублікування окремим ви-

данням та розміщення в системі Інтернет [5]. Ці вимоги досить за-

гальні, з них не можна зрозуміти, яким чином фінансуються роботи

з підготовки доповіді, на яких засадах залучаються до цього пред-

ставники наукових та інших заінтересованих установ, організацій,

які основні положення має включати доповідь, у якому порядку (на

пленарних засіданнях чи засіданнях профільного комітету) вона має

розглядатись у Верховній Раді України, чи існує відповідальність за

недодержання вимог щодо підготовки доповіді тощо. Очевидно,

Закон надає досить широку свободу дій щодо підготовки й оформ-

лення зазначеної доповіді уповноваженому центральному органу

виконавчої влади (Мінприроди України). Це неґативно позначаєть-

ся на опрацюванні досить важливого документа, який має надавати

максимально повну інформацію про стан природних ресурсів в

Україні, проблеми, що виникають у процесі їх використання. На-

приклад, відсутня інформація про те, що була підготовлена Націо-

нальна доповідь про стан навколишнього природного середовища в

Україні за 2005 р. На практиці має місце суттєве затримання з її

підготовкою (один-два роки), що позначається на актуальності, до-

стовірності інформації, яка включається в доповідь.

З огляду на зазначене слід підтримати пропозицію А.Л. Деркача

щодо вдосконалення законодавчого забезпечення підготовки Націона-

льної доповіді про стан навколишнього природного середовища в

Україні [9, с. 126]. Цьому питанню в Законі України «Про охорону

навколишнього природного середовища» доцільно приділити окрему статтю, у якій має бути відображено всі організаційні та фінансові ас-

пекти, пов’язані з опрацюванням такої доповіді, запропоновано новий

порядок її підготовки: вона розробляється Мінприроди України й по-

дається до Кабінету Міністрів України з наступним внесенням на роз-

гляд Верховної Ради України.

Принцип збереження біологічного різноманіття.

Біорізноманіття або біологічне різноманіття є різноманіттям живої природи. Існує декілька визначень та способів оцінки біорізноманіття. Термін "Біорізноманіття" стандартного визначення не має. Найбільш розповсюдженим є "варіативність життя на всіх рівнях біологічної організації", але він є дещо занадто узагальненим з точки зору конкретного тлумачення. Згідно з іншим визначенням, біорізноманіття — це міра відносного різноманіття серед сукупності організмів, що входять до деякої екосистеми. "Різноманіття" в даному разі позначає як відмінності всередині видів, так і між видами, а також порівняльні відмінності між екосистемами.

Ще одне визначення, що найбільш часто використовується екологами, звучить як "Сукупність генів, видів та екосистем в регіоні". Це визначення дозволяє використовувати уніфікований підхід до різних рівнів організації живих біоти.

В 1992 році саміт ООН з питань довкілля в Ріо-де-Жанейро прийняв визначення біорізноманіття як "мінливості серед живих організмів із будь-яких ареалів, включаючи, зокрема, суходольні, морські та інші водні, та серед екологічних комплексів, частинами яких вони є: це включає мінливість всередині видів, між видами, та між екосистемами".

Останнє визначення, фактично, є найближчим до єдиного офіційного визначення поняття "біорізноманіття", позаяк воно затверджено ООН в Конвенції щодо біорізноманіття. Ця конвенція підтримана всіма країнами світу, окрім Андорри, Брунею, Ватикану, Іраку, Сомалі, Східного Тимору та США.

Внаслідок господарювання, особливо в останнє століття, відбулися значні зміни в ландшафтах та середовищах існування. Різко зменшилася площа, зайнята природними угрупованнями - до 29 %, в т.ч. лісами - до 14,3 % території країни, було практично знищено степ як природний біом, значних змін зазнали гідрологічні умови території у зв'язку з будівництвом рівнинних гідроелектростанцій та створенням водосховищ, осушенням боліт Полісся та обводненням степу. Спостерігається антропогенне забруднення значних територій, в т.ч. важкими металами, радіонуклідами, стійкими органічними сполуками, відмічено прояви девастації та синантропізації екосистем, що загрожує втратою гено-, цено- та екофонду та формує соціально-екологічний дискомфорт населення.

В той же час Україна має багату біоту, яка нараховує понад 25 тис. видів рослин (5100 судинних рослин, більше 15 тис. грибів і слизовиків, більш ніж 1 тис. лишайників, майже 800 мохоподібних і близько 4 тис. водоростей) і 45 тис. видів тварин (понад 35 тис. комах, майже 3,5 тис. інших членистоногих, 1800 найпростіших, 1600 круглих червів, 1280 плоских червів та 440 кільчастих червів серед більш ніж 44 тис. безхребетних, близько 200 риб і круглоротих, 17 земноводних, 21 плазунів, близько 400 птахів і 108 ссавців із хребетних) та характеризується певним ендемізмом та реліктовістю.

[ред.]Заходи

Верховна Рада України ратифікувала Рамкову Конвенцію 29 листопада 1994 року (Закон про ратифікацію), а також ухвалила низку законів щодо ратифікації, приєднання та виконання інших міжнародних договорів обов'язкового та необов'язкового характеру, що регулюють питання збереження та використання біологічного і ландшафтного різноманіття. На національному рівні координацію реалізація положень законів та відповідних програм здійснює Національна Комісія з питань збереження біорізноманіття та Міністерство охорони навколишнього природного середовища України.

У 1998 році в Державному екологічному інституті Мінприроди України засновано Кафедру охорони природи та збереження біорізноманіття.

Кабінет Міністрів України розпорядженням № 675-р від 22 вересня 2004 року схвалив Концепцію Загальнодержавної програми збереження біорізноманіття на 2005-2025 роки.

[ред.]Необхідне і достатнє біорізноманіття

Стійка біосистема не може бути одноманітною. Приклад тому - величезні за площею посіви сільськогосподарських культур, що легко вражаються хворобами.

На прикладі розробленої ними математичної моделі дворівневої біологічної системи вчені прийшли до висновку, що оптимальна внутрипопуляційна різноманітність знижується у міру стабілізації середовища і не залежить від інтенсивності надходження ресурсу[1]. Оптимальне ж видове різноманіття (число популяцій в біоценозі) і відповідне йому значення сумарної чисельності (біомаси) ростуть у міру збільшення стабільності середовища та інтенсивності надходження в середовище ресурсу.

Дослідники підкреслюють, що оптимальна різноманітність встановлюється в непорушених біосистемах, які існують в історично типових для них умовах. Коли обставини міняються швидко і кардинально, біосистеми, природно, відхиляються від оптимального стану, і їх ефективність знижується. Якщо негативний вплив на біосистему вчасно припинити, то у неї є ще шанс через якийсь час знову перейти в оптимальний стан (старий чи новий), якщо ж ні, то загибель системи вельми вірогідна.

Людина прагне впливати на природу, але при цьому не можна порушувати принцип оптимальної різноманітності. Якщо це не враховувати, то система буде непередбачувано реагувати на зміну зовнішніх умов. Тоді людина і управляти нічим не зможе, і відновити зруйноване - теж, бо не розуміє принципів управління.

[ред.]Вплив змін видової різноманітності на базові процеси в екосистемах

Зміна видової різноманітності може впливати на базові процеси в екосистемах - продукцію і розкладання органічної речовини в масштабах, порівнянних з дією глобальних факторів. Аналіз результатів безлічі окремих експериментів дозволив розрахувати зміни середніх значень первинної продукції в екосистемах при зміні видового багатства в них. Виявилося, що продукційний процес в екосистемах залежить від видової різноманітності більше, ніж процеси деструкції органічної речовини. При зменшенні числа видів вдвічі продукція екосистем знижується в середньому на 13%. Вплив різноманітності на процес розкладання органічної речовини менш очевидний - зменшення різноманітності може призводити і до уповільнення, і до прискорення процесів деструкції в екосистемах.

[ред.]Рідкісні види і біорізноманітність

Надзвичайно висока видова різноманітність дерев тропічного лісу ставить в глухий кут екологів, оскільки незрозуміло, як виживають рідкісні види в умовах напруженої конкуренції за ресурси з видами куди більш численними. Одне з можливих пояснень - екологічна своєрідність рідкісних видів, заняття ними особливих ніш, що різко відрізняються від ніш масових видів. Дане припущення було перевірено міжнародною групою дослідників на великому матеріалі, зібраному в тропічних і субтропічних лісах Америки та Азії. Про екологічну близькість видів судили за ступенем їх спорідненості (філогенетичної близькості).

З'ясувалося, що в 6 з 15 вивчених угруповань рідкісні види відрізнялися від масових і один від одного в значно більшій мірі, ніж того слід було б очікувати на основі чистої випадковості. Відповідно, щодо цих випадків можемо говорити про підтвердження гіпотези розбіжності видів з різними нішами.

У 9 інших випадках таких відмінностей не виявлено: рідкісні види були філогенетично (а імовірно, і екологічно) близькі до масових або ж відрізнялися від них не більше, ніж слід було б очікувати, виходячи з чистої випадковості. Підтримання видової різноманітності таких угруповань досягається іншими механізмами, наприклад перериванням конкурентного витіснення тайфунами, пожежами та іншими зовнішніми впливами.

Принцип заборони трансграничного забруднення навколишнього середовища.
Зовнішня екологічна політика ЄС.

З 2 по 9 листопада триватиме четвертий Європейський тиждень молоді, на якому обговорюватимуться майбутні випробування, з якими зіткнеться молодь. В різних кутках Європи відбудеться безпрецедентна кількість політичних дискусій, культурних та інших заходів.

В усіх країнах, які беруть участь у програмі ЄС «Молодь в дії» пройдуть сотні заходів та акцій: від політичних дискусій на місцевому, регіональному та національному рівнях, в рамках яких юні європейці обговорюватимуть майбутні проблеми, що їх очікують, – до заходів в рамках Європейського року міжкультурного діалогу 2008.

Заходи в Брюсселі організовані у тісній співпраці з Європейським форумом молоді (ЄФМ). Молоді учасники обміняються думками з представниками інституцій ЄС з приводу майбутніх викликів, а кульмінацією програми стане політична дискусія 6 листопада з Комісаром ЄС Яном Фігелем та іншими представниками Єврокомісії та Європарламенту.

Такі дискусії складають важливу частину консультацій Комісії з молодими людьми, що проводяться напередодні перегляду політичної основи співпраці у сфері молодіжної політики, запланованого на весну 2009 року.

Європейські тижні молоді вже тричі проводились за участю Єврокомісії у 2003, 2005 та 2007 роках. Зараз вони проходять з інтервалом 18 місяців.

Правові проблеми охорони навколишнього середовища Чілі.
Правовий статус експерта екологічної експертизи, права та обов’язки замовників екологічної експертизи.

Права експерта

Правовий статус експерта — це право-суб’єктність фахівця, що має вищу освіту, володіє відповідною спеціальністю і високою кваліфікацією, глибокими професійними знаннями, навичками аналізу експертної ін-формації, методикою еколого-експертної оцінки і має практичний досвід у відповідній галузі знань не менше трьох останнього років.

Експерт має право:

• Вимагати подачу необхідних матеріалів, інформації для проведення екологічної експертизи.

• Зобов'язувати власників, користувачів, замовників, чи авторів об’єктів екологічної експертизи подавати інформацію про їхній екологічний вплив і висновки попередніх експертиз.

• Одержувати від органів центральної виконавчої влади, інших юриди-чних осіб достовірні відомості, довідкові, інформаційні матеріали.

• Готувати пропозиції про відхилення поданих на екологічну експерти-зу матеріалів, що порушують вимоги екологічного законодавства.

• Ставити питання про відхилення поданих на екологічну експертизу матеріалів, що не відповідають вимогам законодавства, екологічним стандартам і нормативам, прийняття яких вимагало додаткових дослі-джень, пошукових робіт чи додаткових капіталовкладень.

• Вносити пропозиції про залучення до проведення екологічної експерти-зи висококваліфікованих фахівців, утворення відповідної матеріально-технічної й інформаційної бази.

• Направляти підготовлені висновки екологічної експертизи зацікавле-ним особам і фірмам, що приймають рішення про реалізацію об’єктів екологічної експертизи.

• Викладати власні думки з приводу висновків проведеної екологічної

експертизи.

Обов'язки експерта

• Забезпечувати всебічне, комплексне, об’єктивне, якісне й ефективне проведення екологічної експертизи.

• Дотримуватись встановлених термінів, порядку проведення екологічної експертизи, норм, вимог екологічного законодавства.

• Враховувати громадську думку з метою коригування варіантів реалі-зації об'єктів екологічної експертизи і підготовки науково обґрунто-ваних висновків.

• Готувати обґрунтовані висновки і вчасно передавати їх державним органам і зацікавленим особам.

• Обґрунтовувати пропозиції про повернення відповідних матеріалів на доопрацювання.

• Запобігати екологічні правопорушення шляхом внесення відповідних пропозицій з приводу удосконалювання екологічної експертизи.

• Забезпечувати незалежність еколого-експертної оцінки.

• Вносити пропозиції з приводу удосконалення норм і методів прове-дення екологічної експертизи.

• Заявляти самовідвід при наявності особистої зацікавленості з приводу конкретного об’єкта екологічної експертизи.

Відповідальність експерта

Експерт екологічної експертизи несе відповідальність за наступні дії:

• Проведення екологічної експертизи в розріз з її метою, задачами, принципами і пріоритетами.

• Порушення встановленого порядку проведення екологічної експертизи.

• Фальсифікація відомостей і даних про наслідки екологічної експертизи.

• Порушення порядку публікації наслідків екологічної експертизи.

• Порушення вимог законодавства під час здійсненні екологічної екс-пертизи.

• Здійснення екологічної експертизи неправоздатними особами й екс-пертними формуваннями.

• Невиконання експертних функцій чи обговорених договором зобов'я-зань з приводу проведення екологічної експертизи.

Гарантіїреалізації ma захисту прав

Гарантії прав експерта екологічної експертизи — це сукупність юри-дично встановлених засобів, що забезпечують реалізацію і захист право-вого статусу експерта-еколога. Реалізація прав експерта екологічної експе-ртизи проявляється в наступному.

• Регламентація статусу експерта екологічної експертизи винятково законодавчими актами.

• Виконання еколого-експертних функцій експертом відповідно до вимог законодавства і незалежно від розпорядження уповноважених органів, об’єднань громадян, формувань і посадових осіб.

• Свобода вибору форм і методів еколого-експертного аналізу оцінки і ви-кладення особистої думки експерта-еколога з питань зробленого аналізу.

• Визнання незаконними будь-яких дій і актів, що обмежують права експерта чи його волевиявлення.

• Проведення екологічної експертизи у встановленому законодавчому порядку.

• Заборона втручатися будь-кому у проведення екологічної експертизи, за винятком випадків порушення експертом вимог законодавства. Гарантії захисту прав полягають в наступному.

• Захист порушень прав експертів у судовому порядку.

• Заборона будь-якого втручання в еколого-експертну діяльність з боку законодавчих, виконавчих і ін. органів.

• Відновлення порушених прав експерта.

• Залучення осіб, винних у порушенні прав експерта, до юридичної від-повідальності.

Соціально-правовий механізм проведення екологічної експертизи

Соціально-правовий механізм проведення екологічної експертиз — це сукупність соціально-юридичних способів, спрямованих на забезпечення проведення екологічної експертизи і захист прав суб’єктів еколого-експер-тних напрямків. Він включає:

• законодавчо-нормативне забезпечення;

• комплекс правових прописів, що передбачають основи виникнення і зупинки еколог-експертних правовідносин;

• комплекс правових прописів, що визначають об’єктивний, суб’єктив-ний склад і зміст еколого-експертних правовідносин;

• сукупність юридичних методів забезпечення проведення екологічної експертизи;

• комплекс правових прописів, що регламентують процедуру екологіч-ної експертизи.

Права та обов’язки замовників екологічної експертизи:

Порушувати відповідні клопотання та одержувати консультації;

Надавати суб'єктам екологічної експертизи письмові чи усні пояснення, зауваження, пропозиції щодо об'єктів екологічної експертизи чи з окремих їх рішень та обгрунтувань;

Знайомитися з висновками екологічної експертизи;

Клопотати про проведення додаткової екологічної експертизи;

Одержувати інформацію про хід проведення екологічної експертизи;

Здійснювати й інші функції в галузі екологічної експертизи в порядку, встановленому законодавством.

Умови та порядок проведення екологічної експертизи (умови, результат......)

Процедура проведення екологічної експертизи передбачає:

перевірку наявності та повноти необхідних матеріалів і реквізитів на об'єкти екологічної експертизи та створення еколого- експертних комісій (груп) відповідно до вимог законодавства (підготовча стадія);

аналітичне опрацювання матеріалів екологічної експертизи, в разі необхідності натурні обстеження і проведення на їх основі порівняльного аналізу і часткових оцінок ступеня екологічної без¬ пеки, достатності та ефективності екологічних обгрунтувань діяльності об'єктів екологічної експертизи (основна стадія);

узагальнення окремих експертних досліджень одержаної інформації та наслідків діяльності об'єктів експертизи, підготовку висновку екологічної експертизи та подання його заінтересованим органам і особам (заключна стадія).

Умови і підстави проведення державної еко¬логічної експертизи

Державна екологічна експертиза проводиться у разі:

наявної або можливої потенційної небезпеки об'єктів екологічної експертизи для навколишнього природного середовища і здоров'я людей;

прийняття відповідного рішення Кабінетом Міністрів України, Урядом Автономної Республіки Крим, місцевими Радами народних депутатів чи їх виконавчими комітетами, судом та правоохоронними органами відповідно до законодавства;

обумовленості загальнодержавними екологічними інтересами.

Державна екологічна експертиза видів діяльності та об'єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку, проводиться після ого-лошення замовником через засоби масової інформації Заяви про екологічні наслідки діяльності і подання еколого-експертним орга¬нам комплекту документів з обґрунтуванням оцінки впливу на на¬вколишнє природне середовище.

Порядок передачі документації на державну екологічну експер-тизу визначається Кабінетом Міністрів України.

Заява про екологічні наслідки діяльності

Заява про екологічні наслідки діяльності повинна містити відомості про мету і засоби здійснення діяльності, суттєві фактори, що впливають чи можуть впливати на стан навколишнього природ¬ного середовища з урахуванням можливих екстремальних ситуацій, кількісні та якісні показники оцінки рівнів екологічного ризику та¬кої діяльності, заходи, що гарантують здійснення діяльності відповідно до екологічних стандартів і нормативів, та зобов'язання замовника екологічної експертизи щодо забезпечення вимог еко¬логічної безпеки при здійсненні діяльності.

У матеріалах оцінки впливу на навколишнє природне середовище запланованої чи здійснюваної діяльності обґрунтовуються її доцільність та способи реалізації, можливі альтернативні варіанти рішень, характеристика стану навколишнього природного середови¬ща території, види та рівні впливу на нього в нормальних і екстре¬мальних умовах, можливі зміни його якісного стану, еколого-еко-номічні наслідки діяльності, заходи щодо зменшення рівня еко¬логічного ризику і забезпечення вимог екологічної безпеки.

Шляхи проведення державної екологічної екс¬пертизи

Державна екологічна експертиза проводиться шляхом:

аналізу і оцінки об'єктів екологічної експертизи — групами спеціалістів еколого-експертних підрозділів чи спеціалізованих ус¬танов і організацій органів Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України, Міністерства охорони здоров'я України;

еколого-експертних досліджень і оцінки об'єктів екологічної експертизи — спеціально створюваними комісіями із залученням фахівців — практиків та науковців інших підприємств, установ і ор-ганізацій;

створення Міністерством охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України спільно з іншими органами державної виконавчої влади міжгалузевих експертних комісій;

залучення на договірних засадах інших спеціалізованих ор¬ганізацій для попереднього експертного розгляду та підготовки відповідних пропозицій.

Строки проведення державної екологічної екс¬пертизи

Граничні строки проведення державної екологічної експертизи об'єктів:

групами спеціалістів еколого-експертних підрозділів, установ чи організацій Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України — до 45 календарних днів з продовженням у разі потреби до 60 днів, а у виняткових випадках, залежно від складності проблеми, — до 120 днів;

спеціально створеними міжгалузевими еколого-експертними комісіями чи іншими спеціалізованими організаціями — до 90 ка¬лендарних днів;

за доопрацьованими матеріалами відповідно до висновків по-передньої екологічної експертизи — до 30 календарних днів.

Початком державної екологічної експертизи вважається день по-дання еколого-експертному органу комплекту необхідних ма¬теріалів і документів, а у разі необхідності — і додаткової науково-дослідної інформації з тих питань, що виникли під час проведення експертизи.

Принцип „забруднювач платить”.
Еколого-правова освіта та її значення для формування екологічної культури взаємодії суспільства з навколишнім середовищем.
Передумови посилення ролі еколого-правової освіти в умовах правових реформ.
Принцип міжнародного співробітництва у галузі охорони навколишнього середовища.
Зміст основних еколого-правових вимог відносно ощадливого відношення до природних об’єктів.
Правові та екологічні вимоги відносно стратегії раціонального використання природних об’єктів.

Правові інструменти реалізації екологічної політики США.
Відповідальність поколінь за збереження навколишнього середовища.
Інструменти та механізми ЄС у галузі охорони навколишнього середовища.
Юридична відповідальність за екологічні правопорушення.
Принципи збереження біологічного різноманіття.
Екологічні проблеми нових членів ЄС.
Кримінальна, адміністративна, цивільно-правова відповідальність за екологічні правопорушення.
Визначення шкоди нанесеної навколишньому природному середовищу – економічна та екологічна шкода.
Основні принципи, форми та механізм компенсації шкоди нанесеної навколишньому середовищу та окремим природнім об’єктам.
Особливості компенсації шкоди що нанесена здоров’ю людини та його законодавчі гарантії.
Основні напрямки охорони навколишнього природного середовища у промисловості, енергетиці та на транспорті.
Екологічні вимоги відносно проектування, розміщення та будування промислових, енергетичних та транспортних об’єктів.
Екологічні вимоги що висуваються до експлуатації промислових, енергетичних та оборонних об’єктів.
Правові заходи охорони навколишнього середовища та здоров’я людини при використанні радіоактивних та інших небезпечних матеріалів, відходів промисловості та енергетики.
Юридична відповідальність за порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища в Україні
Охорона навколишнього середовища як пріоритетний обов’язок держави.
Проблеми правового регулювання розміщення, переробки та утилізації промислових відходів.
Історія формування права навколишнього середовища ЄС.
Визначення екологічних прав та обов’язків громадян по законодавству ЄС.
Першочергові напрямки та особливості охорони навколишнього природного середовища у сільському господарстві в умовах його реформування.

78.Правовий статус екологічної служби міст та урбанізованих територій(функції, структура…)

79.Сучасний стан та перспективи розвитку законодавства про курортну місцевість, рекреаційні території та лікувально-оздоровчі об’єкти.

80.Визначення та особливості правового режиму курортних, рекреаційні території та лікувально-оздоровчі об’єкти.

81.Еколого-правові заходи охорони навколишнього природного середовища курортів.

82.Визначення та види ліккувально-оздоровчих об’єктів, правові механізми охорони навколишнього природного середовища лікувально-оздоровчих об’єктів .

83.Визначення та види рекреаційних територій та футуристичних об’єктів, правові заходи охорони та захисту.

84. Право навколишнього середовища Франції.

85.Загальна характеристика вимог законодавства про охорону об’єктів природно-заповідного фонду.

86. Компетенція держав членів ЄС у галузі навколишнього середовища.

87.Правовий режим окремих територій та об’єктів природно-заповідного фонду. 88.Економічні та правові заходи забезпечення функціонування та охорони територій природно-заповідного фонду.

89.Правове регулювання державного управління та ведення державного кадастру у галузі охорони природно-заповідного фонду.

9О. Юридична відповідальність за порушення вимог природного законодавства.

91. Право навколишнього середовища Германії.

92. Зміст основних правових вимог по забезпеченню заходів охорони тваринного світу.

93.Правове регулювання ведення полювання та засоби забезпечення охорони наземного тваринного світу.

94.Шоста програма дій ЄС у галузі навколишнього середовища.

95.Державне управління та державний контроль у галузі охорони наземного та водного тваринного світу.

96. Загальна характеристика законодавства відносно правового регулювання охорони тваринного світу.

97.Загальна характеристика законодавства відносно правового регулювання охорони рослинного світу.

98.Державне управління та державний контроль у галузі охорони , захисту та відтворення рослинного світу.

99.Інструменти та механізми ЄС у галузі охорони навколишнього середовища.

100.Управління охороною навколишнього середовища ЄС.

101. Інформаційний інструмент екологічної політики ЄС(агентство по охороні навколишнього середовища).

102.Юридична відповідальність за порушення законодавства про охорону рослинного світу.

103.Загальна характеристика законодавства та особливості його вимог відносно охорони атмосферного повітря.

104.Правові засоби охорони атмосферного повітря від виробничо-господарських викидів, соціально-побутового впливу, біологічного та радіоактивного забруднення.

105.Правове регулювання управління, контроль та ведення моніторингу у галузі охорони атмосферного повітря.

106.Державний облік джерел забруднення атмосферного повітря та нормування викидів забруднюючих речовин у атмосферу.

107. Вирішення спорів та юридична відповідальність за порушення законодавства про охорону законодавства про охорону навколишнього середовища.

10 8. Система екологічного менеджменту та екологічного аудиту в ЄС.

109. Визначення та основні вимоги діючого законодавства по забезпеченню екологічної безпеки.

110.Забезпечення екологічної безпеки населення при використанні хімічних речовин та токсичних препаратів.

111 .Правові засоби забезпечення екологічної безпеки від неконтрольованого та шкідливого біологічного впливу на життя населення.

112.Правове забезпечення екологічної безпеки населення від радіоактивного забруднення середи забезпечення.

113. Дотримання міжнародних норм екологічної безпеки при виконанні наукових дослідів.

114. Головні інструменти охорони навколишнього середовища ЄС.

115.Визначення та признаки екологічного ризику та правові критерії розподілу екологічних ситуацій.

116.Історія формування права навколишнього середовища ЄС.

117.Визначення екологічних прав та обов’язків громадян по законодавству ЄС та СНД.

118.Межі та динаміка зростання у сучасному світі.

119. Як здійснюється захист екологічних прав у законодавстві ЄС.

1. РЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата технічних наук1
2. РГУТиС Главная ул
3. Реферат- Развитие отечественных концепций организации
4. Личность как субъект политики
5. реферату- Теорія масової комунікаціїРозділ- Журналістика Теорія масової комунікації Теорія масової кому
6. на тему Конфликты их роль в развитии организации Выполнила- Татарко В
7. Тема 7 Теория ценообразования на факторы производства Основные вопросы
8. Лабораторная работа ’3 Функции в MTLB Выполнил- Студент гр
9. ПРЕКРАЩЕНИЕ ПРАВА СОБСТВЕННОСТИ 1
10. ~ вещество влияющее на пролиферацию клеток всех тканей в первую очередь хрящевой и костной ~ точно
11. 01] Медицинская сестра должна- [3] ОРГАНИЗАЦИЯ МЕДИЦИНСКОЙ ПОМОЩИ ДЕТЯМ [3
12. Победа в сердце каждого живет
13. тема объектов и классов
14. KZNREN Ассоциация картингистов Казани АСКАР Вет
15. Россия на мировом рынке инвестиций
16. вывода. 23 Память компьютера построена из двоичных запоминающих элементов битов объединенных в группы п
17. Число ~ Zn називається квадратичним лишком або квадратом за модулем n якщо існує таке x ~ Zn що x2 mod n
18. Анализ доходов бюджета Российской Федерации
19. 1зосередження великої кількості пасажирів в відносно невеликому числі пунктів2короткі відстані перевезень
20. Реформы Петра1

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе