Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1)Предмет, мета і завдання історії держави і права України.
Історія держави і права — це наука і навчальна дисципліна, яка вивчає фундаментальні, системоутворюючі закономірності історичного розвитку, намагається встановити головні причини та виявити основні наслідки виникнення, розвитку і падіння державно-правових систем.
Предметом історії держави і права України є пізнання загальних законів виникнення, розвитку й змін типів та форм держави і права, вивчення особливостей функціонування державних установ та інститутів права в конкретних історичних умовах України.
Мета історії держави і права як навчальної дисципліни — ознайомити з особливостями історичного, державного та правового розвитку державно-правових систем; вивчити минуле держави і права різних країн, щоб пізнати сьогодення та формувати правосвідомість державно-правового розвитку, сприяти формуванню громадсько-політичної позиції майбутнього юриста. Як і кожна наука, історія держави і права України виконує певні завдання. Серед них:
• пізнання й пояснення історії державно-правового розвитку в Україні;
•визначення стійких тенденцій, закономірностей розвитку історико-правових явищ;
•формування національної свідомості, високих моральних і правових цінностей, поваги до минулого українського народу та віри в його майбутнє.
Незнання минулого ставить під загрозу будь-яку спробу належно діяти у майбутньому.
2)Методологічні проблеми історії держави і права України.
Методологія — це система певних теоретичних принципів, логічних прийомів та конкретного набору методів дослідження предмета науки.
Методологія ідпу поєднує загальнонаукові та спеціальні методи дослідження. При їх аналізі слід мати на увазі, що як суспільна наука ідпу описує, досліджує та осмислює історичний процес розвитку права й інститутів держави відповідно до загальних методологічних правил. Усю сукупність методів можна поділити на :загальнонаукові (метод діалектики, метафізичний метод, метод історичного матеріалізму) та спеціальні (історичний метод, хронологічний метод, ретроспективний метод, порівняльно-історичний, статичний). Загальнонауковими методами вважають такі, які мають універсальне застосування і використовуються при дослідженні різноманітних явищ практично всіма науками. Сутність спеціальних методів полягає у тому, що вони обумовлені загально філософськими підходами науки ідпу до пізнання та пояснення різноманітних явищ суспільно-політичного життя.
3)Специфіка джерел (форм) права та історичних джерел в ІДПУ.
Джерело (форма) права — це способи зовнішнього вираження і закріплення норм права, що виходять від держави і які мають загальнообов'язкове значення.
Основні джерела (форми) права:
правовий звичай(був першим джерелом права, що регулювало відносини у період виникнення та становлення держави.);2) правовий (судовий, адміністративний) прецедент(це рішення компе тентного державного органу щодо конкретної юридичної справи, якому надається формальна обов'язковість при вирішенні подіб них справ у майбутньому);3) нормативно-правовий договір(письмова угода, в якій правила поведінки загального характеру встановлюються за вза ємною згодою двох і більше суб'єктів правових відносин і забезпе чується державою);4) нормативно-правовий акт(це офіційний письмовий доку мент, прийнятий у встановленому законом порядку і формі уповно важеними на те суб'єктами правотворчості, який закріплює правило поведінки загального характеру, що забезпечується державою)
Історичне джерело можна визначити як носій історичної інформації, що виник як продукт розвитку природи й культури та відображає той чи інший бік людської діяльності.
Типи історичних джерел
Письмові (зафіксовані на папірусі, пергаменті, папері) Речові (їх вивчає археологія, музеєзнавство) Усні (фольклорні джерела — казки, анекдоти) Етнографічні (народні повір'я, обряди) Лінгвістичні Кіно-фотодокументи
4)Історіографія історії держави і права України (“донауковий” період).
5)Історіографія історії держави і права України (період наукової історіографії).
Проблема походження Русі-України була вперше поставлена на початку XII ст. Автор літопису «повість м.літ» Нестор робить спробу відповісти на питання звідки пішла руська земля.
У кінці XII ст. було створено "Слово о полку Ігоровім", де автор намагається обґрунтувати необхідність єднання Русі. Тоді ж у київському літописі від 1187 р. ми вперше в письмовому джерелі, яке дійшло до нас, зустрічаємо термін "Україна".
Певне значення для пізнання минулого України мають мемуари XVІ — першої половини XVII ст.
Цікавою пам'яткою мемуарно-історичної літератури кінця XVI ст. є щоденник дипломата Еріха Лясоти.
У XVII ст. роль історичної науки в Україні зростає. Заслуга в цьому належить І. Гізелю, Л. Барановичу, І. Галятовському, С. Яворському, Ф. Прокоповичу та ін. В їхніх працях знайшли своє відображення основні історичні події тих часів, зокрема Визвольна війна 1648—1654 рр.
У 1647 р. в друкарні Києво-Печерської лаври вийшов "Синопсис", за словами М. Грушевського, "перша історія України". Гадайте що його автором був І. Гізель. У "Синопсисі" було зроблено спробу систематичного викладення історичних фактів.
Наприкінці XVII - на початку XVIII ст. з'явилися так звані козацькі літописи.
Цінним джерелом є і хронікальна праця Самійла Величка, колишнього канцеляриста Війська Запорізького.
Велику роль у формуванні історичної свідомості українців відіграла праця М. Маркевича "ИсторияМалороссии " (1842—1843 рр.).
Протягом XIX ст. ряд істориків займався розробкою питань історії України.
Українська історіографія п другій половині XIX ст. ввела в науковий обіг велику кількість документальних матеріалів.
головною фігурою української історіографії кінця XIX — першої третини XX ст. був видатний український вчений-енциклопедист М. Грушевський, який опрацював найбільш детальну наукову схему історичного минулого українського народу.
Проголошення України незалежною державою в 1991 р. потребує ще багато сил для створення ефективної державно-правової системи. Цьому допоможе вивчення історико-правової спадщини українського народу, подальший розвиток історико-правової науки в Україні.
6)Організація влади та нормативна регуляція поведінки в умовах первісного ладу.
На етапі первісного розвитку суспільства держави не було, тому цей період називають додержавним суспільством. Універсальною формою організації аграрних та інших ранніх суспільств, через яку пройшли всі народи світу, єобщина. Найбільш соціально організованою була родова община завдяки колективізму у виробництві та споживанні. Спільність інтересів, виробництва та споживання членів роду зумовила таку організацію суспільної влади, як первісне самоуправління, яке характеризується такими ознаками:• існувало тільки у межах роду, виражало Його волю та базувалося на кровно-родинних зв'язках;• суб'єкт та об'єкт управління збігалися;• влада не поділялася за окремими функціями на певні види;• органами самоуправління виступали збори членів роду та старійшини (вожді), що на них обиралися;• суспільні справи вирішувалися волевиявленням дорослих членів роду на цих зборах;• влада старійшин (вождів) ґрунтувалась на їх авторитеті, досвіді, повазі до них, ця посада не давала ніяких переваг — старійшина вважався "першим серед рівних".
Поведінка членів первісного суспільства регламентувалася первісними соціальними нормами, такими як звичаї або табу. Первісні норми ґрунтувалися на природній необхідності та мали значення для усіх сфер життя общини, роду, племені. Це були "мононорми", тобто нерозчленовані, єдині норми. У них змішувалися різні елементи: моральні, релігійні, правові начала.
Ознаки первісних соціальних норм:
• виникали і формувалися поступово в процесі суспільного життя, складалися в результаті багаторазового повторення;• виражали волю та інтереси роду або племені;• були наявні у свідомості людей, не мали письмової форми вираження;• забезпечувалися засобами суспільного впливу, силою звички, традицій.
7)Визрівання інститутів класового суспільства та шляхи формування держави і права. (На прикладі українських земель у бронзовому та ранньозалізному віках.)
З розвитком родових общин змінювалася і організація влади, переважно в напрямку ієрархізації органів влади. Велике значення надавалося єдності суджень, а не рішенням більшості. Запроваджується принцип представництва і голови господарств входять в родові общинні ради, а їх голови – в ради племен. Орган вищого рівня мав певні повноваження щодо нижчого. Відбувається поділ влади на світську, військову, релігійну.
Поряд зі старійшинами, військовими вождями з’являються інші лідери – так звані “великі люди”. За рахунок своїх особистих якостей та багатства набувають вони авторитету серед сородичів.
З’являються перші ранньокласові суспільства з формальними стосунками серед населення. Держава виявляється найкращою формою організації суспільного життя. Право займає переважаюче місце серед інших соціальних норм.
Ці обставини обумовили і відповідну організацію влади – первісного народовладдя. Суспільні справи вирішувалися волевиявленням усіх дорослих членів роду на їх зібраннях. Роди очолювалися старійшинами – найбільш поважаючими та досвідченими людьми. Всі були рівними, ніхто не мав привілеїв. Старійшини, поряд з іншими членами роду, приймали участь у спільній трудовій діяльності. Їх влада засновувалася на особистому авторитеті, інтелектуальних та самостійних достоїнствах, добровільному виконанні їх рішень членами роду. Ця влада поєднувалася з родовою общиною, не відокремлювалася від неї, уособлювала господарську, військову і наглядову функцію. У разі порушення звичаїв суспільний примус застосовувався у вигляді лайки, фізичного покарання, вигнання з роду. Міра покарання визначалася старійшинами.
Історичний процес пов’язаний із улаштуванням людського співжиття. Це стосується як родової організації, так і держави. Патріархальна система поступається місцем політичній системі, чим було започатковано цивілізацію. У межах держави завершився перехід від неформальної спільності до формальних стосунків диференційованої соціальної структури. Утворилася нова форма обумовленості поведінки людини.
Держава виявилася єдиною можливою формою організації суспільного життя. Вона підняла людство до вищих форм соціальної організації. Будь-яка держава має свої специфічні ознаки: публічну владу, територіальний поділ, писемність, мову і закони.
Держава – основне знаряддя політичної влади в суспільстві, яка виникла в результаті суспільного поділу праці, появи приватної власності і утворення класів. При цьому важливу роль виконує право, що закріплює певну систему норм, санкціонованих державою. Політичні системи в давнину мали подібні ознаки і властивості, зумовлені суспільно-економічною формацією. Ці системні періоди спаду і піднесення, застою, руху вперед і назад.
Одночасно з державою і писемністю з’являється і право, яке потісняє інші соціальні норми (звичаї, традиції), що виникли раніше. Будь-яка соціальна організація є спільна діяльність людей з метою задоволення їх потреб. Вона здійснюється за допомогою соціальних норм. Без них людське суспільство не могло б проіснувати і дня
Право виникає як сукупність нових соціальних норм, обов'язкових правил поведінки, що формуються державою застосовуються і охороняються нею силою примусу. Спочатку воно діє у вигляді фіксованих звичаїв, виданих заможному стану, згодом, їх доповнюють і змінюють норми права і закони. Правові приписи посідають провідне авторитарне місце серед інших соціальних норм: звичаїв, традицій, норм моралі, релігійних канонів.
В давнину вважали, що людина за своєю природою егоїст, інстинкт самозбереження в неї переважає й поступається своєю першістю іншим почуттям лише у хвилину гострої небезпеки для суспільства і її дітей. І все-ж, якщо у людини є ідеал, то вона встановлює внутрішній регулятор поведінки. І проступки проти ідеалу викликають почуття провини.
Давні люди усвідомлювали значення таких цінностей, як справедливість, моральність, законність, свобода, совість, милосердя. Людина шукала у законі покровительства, безпеки, захисту своїх прав та інтересів, а за екстремальних ситуацій бачила в ньому останній шанс на порятунок.
Давні перекази та легенди багатьох народів у різних варіантах відтворюють початкові основи моральності, на яких базувалися стосунки між людьми. В одній із легенд йдеться про часи, коли “правив всевишній Світ, який взяв за дружину Совість, що опустилася до нього з неба. Від них народилася Краса, Правда, Хоробрість, Відвага, Віра, Надія, Любов і, насамкінець, Доброчинність”.
Прабатьківщиною світової цивілізації є Стародавній Схід. Ще в 4 тисячолітті до н. е. в родючих долинах великих річок Африки і Азії виникли перші ранньокласові держави. Література, мистецтво Стародавнього Сходу, твори давніх мислителів про справедливість, право, законність, людські стосунки досі вражають і дивують наших сучасників.
Теплий клімат Єгипту і Месопотамії, Індії, Південного Китаю в умовах надлишку родючого ґрунту і регулярних розливах річок забезпечував людині, якщо не було воєн, сприятливі, умови для існування. Витрати на одяг, взуття, паливо були мінімальними. Розвиток скотарства, землеробства відкривав можливості для отримання додаткового продукту, призводив до збагачення й відокремлення родового панства, руйнував патріархальну організацію, основним принципом якої була спільна власність і рівність усіх членів общини
Для первісних людей єдиною владою була громадська думка. Вона регулювала громадське життя , правила поведінки. Основа норм поведінки багато в чому залежала від релігії. У кожному племені були свої мислителі, вчені, знахарі, пророки, лікарі. Рівень їх знань був набагато вищим, ніж у співгромадян. Знання трималися в таємниці, передавалися лише вибраним. Володіння цими секретами перетворювалося в могутню силу в руках окремих осіб та їх спільників і використовувалося для підкорення інших членів общини.
Спочатку родоплемінна знать дотримувалась принципу рівності і корисності для всіх членів общини, а згодом стали втримувати матеріальні блага в своїх руках, віддаючи їх частину своїм родичам, які виконували управлінські функції.
Держава слугувала не лише знаті, а й виконувала ряд функцій в інтересах всього суспільства.
У ІІ тисячолітті до н. е. в басейні річки Хуансе виникли царства Шань Чжоу, Цінь, Хань. Основну масу становили общинники, народ (шінь). Це були землероби, воїни, ремісники, купці. В одному із стародавніх написів зазначається: “Землероби повинні жити серед полів, воїни – в місцях дозвілля і бенкетів, ремісники – при палацах правителів, купці – біля базарів. Обов'язки станів фіксувалися в законах. Люди поділялися на “благодушних” і “низьких”. “Благодушні” напружували свій розум, “низький” люд напружував свою силу. Це установка правителів старовини”.
Основна маса рабів, невільників формувалась із полонених, їм відрізували ліве вухо. Ієрогліфи зображували рабів, які стоять на колінах із зв’язаними руками. Рабами ставали засуджені до каторжних робіт, а також особи, які потрапили у невідплатну боргову кабалу. Існував і самопродаж у рабство. Господар мав право безкарно скалічити раба, надіти на нього колоди, вирвати ніздрі. Рабів убивали під час жертвоприношень за посухи, повені та інших стихійних лихах. Однак раб мав право на сім’ю, невелике майно і навіть викупитися на волю.
Царі вимагали, аби всі стани дотримувалися 3 головних чеснот: прямоти, суворості й милостивості. Вони слідкували за настроєм народу.
Один із царів вихвалявся: “Я зумів припинити лихослів’я. Тепер не посміють базікати!”. Проте хтось із знаті йому роз’яснив: “Захиститися від людського поговору важче, ніж від повені річок. Ти можеш заткнути роти. Але чи надовго? Уникнути заколоту лише стратами не можна!”. Ідеалом вважалося суспільство, в якому вельможі знають настрої народу.
В 390-338 рр. до н.е. відбулисяреформи царя Шань Яна. Зруйновано родову общину. Ледарів перетворено в державних рабів. Народ одержав універсальне звання – “чорноголові”. Жителі об’єднувалися по 5 і 10 сімей, пов’язаних круговою порукою. Місце попередніх родових звичаїв посів закон. Реформи на якийсь час стабілізували обстановку в країні. Літопис засвідчує: “Минуло десять років і народ царства Цінь переповнився великої радості. Зникла кривава помста, зменшилась злочинність. У містах зникли злодії та розжійники”.
В стародавній Ассирії були свої особливості. Зберігалися пережитки родового ладу. У містах існував колегіальний орган управління на зразок міського муніципалітету на чолі з городоначальником. Знатні городяни брали участь у його формуванні.
Наприкінці 16 століття правитель отримує військову владу. Ассирія була найагресивнішою державою Стародавнього Сходу. Дух мілітаризму, воєнщини стримували розвиток науки, знань. Архаїзм суспільних відносин позначився на змісті законів, суспільних норм. У приниженому становищі перебувала жінка. Звичайна крадіжка тягнула за собою страту навіть якщо винною була жінка. Карались майнові злочини, зазіхання на власність. На практиці 50-100 канчукових ударів означали загибель людини. Чоловік міг піддати дружину тілесним покаранням. Він міг бити її, тягати за волоси, проколювати вуха. За приховування вкраденого чоловік міг відрізати дружині вуха і ніс. Чоловік за перелюбство дружини міг відрізати їй носа, а її співжильця каструвати, він мав право також убити їх обох. За аборт жінку садовили на палю. Після цього хоронити її заборонялося. Вільна жінка, не затуливши обличчя, не могла з’являтися на вулиці. З відкритим обличчям могли ходити рабині, облудниці, повії.
Смертна кара передбачалася у випадках, коли мужчина зґвалтував заміжню жінку і його при цьому застали. Проте якщо заміжня жінка пішла до іншого чоловіка і він пізнав її, то страчували обох. Відмова від самосуду вважалась визнанням власної вини.
Населення хетської держави займалося скотарством. Пережитки родових стосунків було існування панкусу – зібрання воїнів, вільних підданих, здатних носити зброю. Він обговорював державні питання, розв’язував питання про затвердження претендента на царський престол. Пережитком матріархату пояснюється відносно високе становище і самостійність дружини хетського царя. За порушення царської волі знищувалась уся сім’я винного. Про архаїчність хетських законів свідчить наявність самосуду, кровної помсти. Передбачалось покарання за співжиття з матір’ю за батька, з дружиною брата, із власною дочкою, із сином. Не кралося співжиття батька і сина з однією і тією ж самою жінкою, а також з рабинею і повією. Збереглися пережитки багатомужжя.
Перелюбство заміжньої жінки каралося смертю обох партнерів. Вдова могла ділити ложе з братом чоловіка, з свекром. Смертельне покарання передбачалося за скотолозтво, але те саме з конякою, мулом не заборонялося. Це свідчить про низький рівень культури, моралі
В Єгипті особистість простої людини придушувалась азіатським деспотизмом, канонами жрецької ідеології. Раби продавалися на ринках. За злочин карав не господар, а держава. Подібними до рабів у домі рабовласника за становищем були дрібні слуги, кравці, носильники сандалів вельможі.
Общинники працювали на землі від світанку до сутінок. У кращому випадку їм залишали третину врожаю.
З 14 століття в Єгипті соціальне становище вільних осіб стало визначатися за родом їх занять. Жриці, лікарі відносилися до вищої касти, окремо – воїни. Свої касти мали кондитери, птахолови. В касті знедолених були ті, хто займався бальзамуванням трупів, виготовлення мумій. “Злодій у законі” також мав офіційне право бути членом своєї касти – злодійської корпорації, але за умови, що він сплачував податок.
Фатальна приреченість простої людини відбивалася в стародавньому написі: “Як вийшла людина з лона матері, так і зігнулася для свого начальника, підліток супроводжує воїна, чоловік стає воїном, старого віддають в землероби”.
Жреці стверджували, що фараон та інші начальники зберігають свою владу в потойбічному світі. На цій підставі в могилу його слуг клали мотику, коромисло. Шлюби між кровними родичами заборонено. Чоловік називав свою дружину сестрою, а вона його - братом. Чоловік міг тримати дружину за талію навіть у громадських місцях. На відміну від греків, єгиптяни не цілувалися, а доторкались один до одного носами. Невірність чоловіка смертю не каралась, невірність дружини каралась смертю. У літературних творах жінок наділяли багатьма вадами: легковажністю, вередливістю, невірністю, бережливістю, лестивістю, нездатністю берегти таємниці. За те чоловіки – розсудливі, віддані, турботливі.
До злочинів відносились – повстання проти фараона, непокора властям, відмова брати участь у громадських роботах, пограбування гробниць, зловживання владою, крадіжки,хабарництво, чаклування, вбивство кота, лева, сови, летючої миші, якщо вони вважалися в даній місцевості священними.
На початковому етапі Стародавнього царства злочини проти родичів розбирав глава сім’ї, пізніше ця функція перейшла до судді. Легенди зберігають негативні відгуки про членів суддівського стану. Хабарників відсилали на каторгу, перед тим відрізавши носа. Грабіжників гробниць ставили до стовпа і забивали палицями, катували, відправляли на каторгу до рудників, ховали живцем – все даремно.
Глави міст-держав Стародавнього Шумеру – ени та лугали обиралися сходом, народними зборами громадян або радою старійшин, що свідяить про пережитки патріархально-родової демократії.
Передбачалися покарання лжесвідків, відповідальність за неякісний обробіток чужої землі, або її захоплення. Винний платив потерпілому за пошкоджену кінцівку 10 сиклів срібла. Закон охороняв сім’ю і гідність жінки, навіть якщо вона була рабинею. За зґвалтування жінки полягав штраф – 5 сиклів срібла, за наклеп на чужу дружину – третина міни. Разом з тим раби стояли на рівні волів, віслюків.
Таким чином, можна констатувати велику різноманітність форм суспільних відносин, різних форм здійснення влади в часи переходу від родового ладу до створення великих рабовласницьких держав
8)Характеристика державного ладу в грецьких полісах Північного Причорномор’я. (На прикладі Ольвії, Тіри, Херсонеса в VII ст. до Р.Х. – VІ ст. по Р.Х.)
У містах-державах найвищим органом управління були народні збори всього вільного грецького населення, об'єднаного в одну общину. До цієї громадянської общини не входили раби, іноземці та жінки.
Справи для розгляду в народних зборах полісів готували спеціальні ради (герусія, буле), які складалися із виборних членів, що засідали у спеціальних місцях. В Ольвії таким місцем був храм Зевса.
Інколи народні збори (а під час перерв у їхній роботі — ради) виносили рішення у формі псофізмів, які, на відміну від законів, стосувалися лише деяких випадків і окремих осіб. Існували псофізмипроксенічні й почесні. Із середини III ст. до н. е. проксенії висувалися приватними особами.
Народні збори, крім того, призначали посадових осіб і здійснювали контроль за їхньою діяльністю.
Відомий російський учений, академік В. В. Латишев у своєму «Дослідженні про історію і державний устрій міста Ольвії» (1887 р.) писав, що тамтешні архонти становили колегію з п'яти осіб на чолі з президентом (першим архонтом), яка щороку змінювалася. Іменем цього еконіма називали рік. Перший архонт мав широкі повноваження. Зокрема, він видавав розпорядження (підзаконні акти); завідував ритуалами;дбав про сиріт і вдів; головував у суді. Архонти скликали народні збори й доповідали про найважливіші події, пропонували шляхи розв'язання внутрішніх проблем, керували зов нішніми зв'язками, фінансами, регулювали карбування монет, на яких зазначалося ім'я першого архонта.
Як згадувалося раніше, у низці міст-держав архонтів пойменовувалибазилеями або василевсами. А один з ольвійських архонтів, управитель (кубернет) культів, мав титул базилевса-царя.
Магістри (агораноми, астіноми) стежили за порядком у місті-державі, наглядали за станом доріг і громадських примі щень, а також контролювали виробництво, зокрема гончарне. Вони ставили тавро на вироби з кераміки.
Для розгляду важливих фінансових справ народні збори створювали спеціальні колегії на чолі з верховним розпорядником. В Ольвії фінансова колегія налічувала 7—9 членів.
Важливу роль у системі влади античних міст-держав Північного Причорномор'я відігравав суд. В Ольвії він складався з кількох відділів, кожен з яких займався обмеженим, своїм колом питань. У судочинстві брали участь судді, прокурори, свідки, позивач, відповідач.
9)Організація влади та управління в Боспорській державі (V ст. до Р.Х. – ІV ст. по Р.Х.).
Столиця-пантікапей. Боспорське царство сформувалося як союз грецьких полісів, і всі вони зберігали певну частку самостійності. Поступова ліквідація залишків автономії й самоврядування сприяла переродженню Боспорської держави в монархію. Верховна влада належала архонтові й була не менш могутньою, ніж у монарха. Архонти видавали закони для всього об’єднання античних полісів, хоча кожен із них як незалежне місто-держава мав власне право. Спочатку тут правила династія Археанактидів, а потім — Спартокідів. У III ст. до н. є. один із представників династії Спартокідів (Євмел) проголосив себе царем; власне, відтоді Боспор вважається царством. На початку нової ери тамтешній цар стає одноосібним правителем, необмеженим главою держави, розпоряджається всіма її матеріальними та людськими ресурсами. У його руках зосереджується вища законодавча, виконавча й судова влада, і навіть жрецькі функції.
Після поразки в боротьбі проти Риму (63 р. до н. є.) Боспорське царство стало залежним від Риму, який, однак, вважав Боспор союзною державою. За римських часів царі офіційно титулувалися “друг кесаря й друг римлян”. Державно-політичний устрій у Боспорському царстві римського періоду лишився майже таким, як і за правління Спартокідів. При вступі на престол боспорський цар затверджувався римським імператором, від якого одержував регалії своєї влади — курульне крісло, скіпетр та ін. Функції центрального управління здійснювало найближче оточення царя. Монарх призначав із числа вищої придворної знаті всякого роду управителів. Центральний апарат управління становили: міністр палацу, особистий секретар, начальник фінансів, охоронці царських скарбів, казни, керуючий справами релігійних культів, спальник та ін. Для зв’язку із сусідніми племенами й державами при дворі утримувалися перекладачі.
10)Особливості розвитку права в давньогрецьких державах Північного Причорномор’я.
В рабовласницьких державах Причорномор'я право було рабовласницьким. Воно мало такі джерела, як звичай, закон, декрети грецьких міст-полісів. Для характеристики рабовласницького права названих територій слід розглянути пам'ятки окремих античних держав (Ольвії, Херсонесу, Боспорського царства) та державних утворень скіфів, готів і антів. Основним джерелом права в Ольвії були закони про державне життя, які видавали народні збори. Попередньо закони обговорювалися і приймалися сенатом. Законами, що приймалися народними зборами регулювалося внутрішнє і зовнішнє життя Херсонесу. Крім законів в Ольвії і Херсонесі діяли звичаї та декрети грецьких міст. В істориків надто мало відомостей про боспорське право. Уявлення про його характерні особливості й джерела складається на основі характеристики права міст-колоній, частина територій яких увійшла до Боспорського царства, права скіфо-сарматської держави, а також римського права. Джерелами права були звичаї місцевих племен, закони й декрети грецьких міст-полісів, закони Боспорського царства. Найбільша кількість правових норм стосувалася регулювання майнових відносин, насамперед права державної і приватної власності на землю, рабів, основні знаряддя й засоби виробництва, а також захист цих норм. Право власності, право володіння, зобов'язальне право регламентувалися найчіткіше. Правовому регулюванню підлягала й регламентація повинностей вільних селян-общинників за користування землею, що була в державній власності, або належала на правах приватної власності місцевим аристократам чи храмам. Найтяжчими злочинами вважалися замах на життя царя, повстання, державна зрада, зносини з політичними емігрантами. За ці злочини присуджувалася смертна кара з конфіскацією майна. Існував слідчий порядок розгляду таких справ. Відомими були злочини проти особи та власності. Виконання судових рішень контролювалися судовими виконавцями. Право у Скіфії було звичаєвим. Регулювалися суспільні відносини, також, рішеннями народних зборів та постановами царів. Право і його норми у Скіфії захищали життя, майно і привілеї царів та чиновницької бюрократії.
11)Організація влади та управління у Великій та Малій Скіфії. Сарматські воєнно-племінні союзи (VII ст. до Р.Х. – III ст. по Р.Х.).
У 7-3 ст.дон.е. у степових районах Пн.причорноморя панували племена скіфів.
Найважливіші питання розглядалися на народних зборах воїнів. Значним впливом користувалися ради родових старійшин і перш за все союзна рада. Але особлива роль належала військовим вождям - «царям», які очолювали військо . Влада «царів передавалась у спадщину, але кандидатури затверджувались на зборах.Більш міцною стає Скіфська держава з центром у криму, її столицею було місто Неаполь.
Свого розквіту скіфське царство у Криму досягає у 2 ст.до.н.е. Скіфська держава можу бути віднесена до держав рабовласницького типу. За формою правління це була рабовласницька монархія. На чолі стояв цар, влада передавалась у спадщину. Склалось уявлення про юожественне походження царя. Влада царя була великою. У проведенні внутрішньої політики він нічим не був звязаний. Самостійно здійснювалася й зовнішня політика.
Скіфи віддавали велику шану царям й пічля їхньої смерті. Найбільш впливові люди входили до с складу царської ради.
Сармати кочовий народ. Перші відомості представлені страбоном. На території сучасної україни розселилися роксолани, аорси,аани. Нової культури сармати не створили, а прийняли скіфську.
12)Ранньокласові державні утворення раннього середньовіччя. (На прикладі готської держави Германаріха, гунської держави Аттіли, Аварського каганату, Великої Болгарії. IV – VII ст.).
Початком Середньовіччя вважають крах Західної Римської імперії в кінці V століття (вважається, що імперія припинила своє існування 4 вересня 476 року, коли Ромул Август відрікся від престолу).
В епоху раннього Середньовіччя сталося Велике переселення народів, з'явилися вікінги, виникли королівства остготів в Італії і вестготів в Аквітанії і на Піренейському півострові і утворилася Франкська держава, що в період свого розквіту займала велику частину Європи.
Серед підкорених Германаріхом народів перераховуються одинадцять північних племен.Та повне підпорядкування готам народів, що проживали на берегах Балтики чи в басейні Волги і Оки не уявляється практично можливим. Висловлювалося й припущення, що походи Германаріха в напрямку таких шляхів (в тому числі в Прибалтику та Меотіду) являють собою різні фази продуманого плану з метою встановлення свого панування над економічно важливими комунікацями Східної Європи. Можливо, конкретним завданням такої політики була нейтралізація торговельних посередників та вільний, "безмитний" поступ товарів з далеких областей із подальшим їх перепродажем провінційним партнерам.
Тим часом як у римлян, так і у варварів з'явився небезпечний ворог — гуни, кочовий народ, який прийшов зі сходу. У 435 р. їхнім вождем став Аттіла (435-453). Гуни розташувались у Паннонії, на берегах Тиси (сучасна Угорщина). Римляни прозвали Аттілу «бичем божим», вважаючи, що цей жорстокий варвар був божою карою за їхні гріхи. Аттіла здійснив походи на Балканський півострів, у Вірменію, Малу Азію і Месопотамію. Залежали від нього і слов'яни.
Аварський каганат — племінне об'єднання типу «варварських імперій». Також відомі як псевдо-авари або євразійські авари. Племена мешкали у Північному причорномор'ї та на теренах сучасної України. Очолив державу видатний полководець хан Баян. Точних та постійних кордонів каганат не мав.
З 70-х років 6 сторіччя авари почали систематичні вторгнення у Візантію, завдали їй ряд поразок та змусили платити данину,
Болгарське ханство.
Хан Аспарух (681-700 рр..) Зміг розширити територію Болгарії до Балканського хребту. Слов'янське поселення Плиска або аул Плиска, як його називають тюрко-болгарські надписи, стало першою столицею Болгарії. Головні політичні завдання були пов'язані з необходимо управління підлеглими слов'янами і протиборством з Візантією. Слов'янські племена не тільки охороняли кордони ханства, але й платили данину брали участь у будівництві укріплень, мостів, несли інші повинності.
13)Політичний феномен Хозарського каганату (VII – X ст.).
Хаза́рськийкагана́т, Хозарія, Хазарія (650—969) — середньовічна держава, створена кочовим народом хозар.
Першопочатково Хазарія була типовим кочовим ханством. Політичні традиції і тітулатуру вона успадкувала від Тюркського каганату.
На чолі держави стояв каган. Формально він володів всією повнотою військової і адміністративної влади, але не мав апарату для нав'язування своїх рішень. Положення каганів залежало, перш за все, від здатності успішно отримувати військову здобич і розподіляти її серед шляхти. Іншою важливою опорою їх влади була сакралізація. Каган був головою поганського культу і наділявся в очах підданих надприродними здібностями. Його влада вважалася встановленою Небом. Стати каганом міг тільки член одного царського роду, влада в якому передавалася за прийнятою у тюрків сходовою системою від старшого брата до молодшого. Іноді ретроспективно вважають, що хазарами правив тюркський рід Ашина. До середини Х століття каганський рід опинився на межі виродження, і один з його представників, якщо вірити джерелам, торгував на базарі.
Віра в божественну силу правителя приводила до того, що у разі нещастя, що відбувалося з країною, його могли звинуватити в невдачах і змістити. Його життя підлягало строгій регламентації, фактично могла бути перетворена на суцільні заборони. При зведенні на престол кагана душили шовковим шнуром, і він в напівнепритомному стані винен був сам назвати число років свого правління. Після закінчення цього терміну його вбивали. У доїудейський період династія каганів міцно контролювала армію і тому легко уникала сакральних обмежень. Проте після піднесення іншого клану хазар, що сповідав юдаїзм, реальна влада опинилася біля другої особи в державі — бека. На івриті його називали «мелех» — цар, араби передавали його посаду як «халіфа» — буквально «заступник» або «малік» — правитель. Влада усередині нової династії, очевидно під впливом юдаїзму, стала передаватися вже строго від батька до сина.
У новій системі за каганом залишилися сакральні функції (формально більш значущі), а всіма земними справами керував бек. При цьому бек надавав кагану ритуальні почесті, що межували з приниженням. Входивши до нього, він ставав на коліна і тримав в руках гілку, що горіла. Каган ізольовано жив в своєму палаці, виїжджаючи зазвичай лише раз на рік на чолі урочистої процесії або у разі лих, що посягають на країну. Що визнаються сусідніми поганськими народами і що мали непохитний авторитет у рядових хазар кагани служили важливим стабілізуючим чинником до самого кінця Хозарської держави.
14)Перші прояви державного життя у східних слов’ян. Антський союз у IV – VI ст. Дуліби та інші “літописні племена” в VII – IX ст.
Антський союз – союз сх..словянських племен,що існував від 4 по 7 ст, прямий попередник Русі.до складу входило 6 племінних груп. Відомі з давньоруських літописів, як особлива південно-західна група «племен».
Антське царство – 4 ст.розклад первісного ладу,занепад родової общини,становлення приватної власності на землю. У 602 зазнали поразки від аварів, і перша проукраїнська держава припинила своє існування.
Дуліби — одне із великих східнослов'янських племен, чи об'єднань слов'ян
У 907 році Дуліби на чолі з князем Олегом, брали участь у поході на Царгород.
В 10 ст. дулібске племінне об'єднання, розпалося і, передбачається, що воно ввійшло до складу Київської Русі під ім'ям племінної спілки волинян, бужан
Сіверяни — східнослов'янське плем'я
Головним заняттям сіверян було хліборобство, скотарство, мисливство і рибальство
15)Теорії становлення Русі. Етапи розвитку давньоруської державності (IX – XIV ст.).
Норманісти вважали, що як державність, так і саму назву «Русь» на київські землі принесли варяги — нормани, вихідці зі Скандинавії, які в добу появи Давньоруської централізованої держави вели активну військову, торгову й політичну діяльність. «Антинорманісти» рішуче заперечували проти абсолютизації «варязького фактора» в становленні державності русів і підкреслювали, що слово «Русь» є слов'янського походження і жодним чином не стосується варягів.
Творцями норманської теорії були німецькі історики Г. Байер, Г. Міллер та А. Шльоцер.
Антинорманську концепцію започаткував російський вчений М. Ломоносов, який написав німецьким історикам гнівного листа, доводячи провідну роль слов'ян у створенні Київської Русі.
Так само хибною, на думку сучасних істориків, є теза про скандинавське коріння терміна «Русь». Цей етнонім має місцеве походження і тісно пов'язаний з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні (окремі дослідники виводять його назву від імені одного з кельтських (галльських) племен rutheni (русини), яке нібито в IV ст. прийшло на землі полян).
хозарська гіпотеза американського вченого О. Пріцака, яка виводила давньоруську державність з Хозарського каганату. Насправді Русь і Хозарія становили собою паралельні утворення, що розвивалися в приблизно однакових хронологічних межах.
Етапи розвитку:
VII-980 - перший етап(період формування і становлення держави)
980-1054 - другий етап(розквіт держави,перетворення на імперію)
1054-1240 - третій етап(феодальна роздробленість,розпад імперії)
16)Державний лад та організація управління в Київській Русі ІХ–ХІІ ст.
За своїм соціально-політичним та економічним устроєм це була ранньофеодальна держава з відповідним порядком організації та здійснення державної влади , тобто відповідною формою держави . Оскільки в Київській Русі панівною верствою була родовита знать, так звані “луччі” люди - князі, бояри , то очевидно, що тут був аристократичний державний політичний режим, хоча з елементами військової демократії , оскільки в управлінні вагому роль відігравала військова дружина.
Основну ж масу Київсько - Руської держави становила так звана земська людність, громада в широкому розумінні цього слова - міщани та вільні селяни-смерди , роль яких у суспільстві була значною. Тому в політичному режимі Київської держави були елементи демократії в особі народних зборів (віче).
в основі державного управління Київської Русі лежала соціальна структура феодального суспільства і органи державної влади діяли в інтересах панівних верств суспільства - феодалів .
Державне управління на Русі багато в чому нагадувало західноєвропейські державні інституції влади , що визначали й регулювали правові відносини між сеньйорами та васалами.
Найголовнішим сеньйором в Київській Русі був київський князь, який спочатку на ранньому етапі носив східний титул кагана, а з Х ст . - великий князь.
Таким чином , за формою правління Київська Русь була ранньофеодальною монархією, а за державним устроєм - своєрідною федерацією князівств на чолі з київським князем .
На початковому етапі Київською Руссю управляв виборний, а пізніше - спадковий князь із династії Рюриковичів . Сини князя призначались намісниками в головні міста й платили батькові данину. Після смерті великого київського князя княжий стіл ( престол) передавався не старшому синові, а старшому в роду, тобто наступному братові батька , а якщо його не було, то старшому племіннику. При цьому новий великий князь переселявся в Київ зі свого попереднього князівства разом із дружиною та боярами, а інші князі, в свою чергу, переміщались за старшинством у князівства, ближчі до Києва . Такий принцип спадкоємності називався родовим сюзеренітетом.
поступово традиція родової спадкоємності стала замінятись принципом дідичизни, тобто передачі престолу від батька до сина, а іншим синам передавались удільні князівства ..
колективного сюзеренітету. Цей принцип був остаточно закріплений в 1097 р. наз’їзді князів у Любечі, скликаному з ініціативи князя Володимира Мономаха . На з’їзді були введені нові правила організації влади на Русі, за якими кожен князь “держав отчину свою”,тобто отримував князівство у свою власність.
одним із важливих органів влади , що існував за князів у Київській Русі, була боярська дума (рада), що виконувала функції співробітництва громадськості з князем .
думку громади , що була представлена народними зборами (вічем ).
Віче, як орган суверенної державної влади , виникло раніше від княжої влади , в часи родово-племінного ладу. Воно було всенародною радою, в якій брали участь не тільки бояри , а й усе доросле вільне населення.
17)Політико-правові системи народів українського Степу: угри, печеніги і половці в ІХ–ХІІІ ст.
Печеніги. Кінець 9 ст. розпався хозарський каганат-обєднання різних союзів. Формувалося політичне обєднання в поволзьких ступах. Складалося з 40 «колін», обєднаних у 8 округів. На чолі орди – хан, виконавча влада. Народні збори та ради старійшин – законодавча та розпорядча влада. Суспільний лад – військова демократія. На чолі «колін» «менші князі»
Половці 9-10ст.кочували у спах сх.казахстану. були на 1 стадії кочування. Соціальні категорії –аристократая, воїни, раби, челядь.
виникають союзи, придніпровський,донський,кримський.
18)Соціально-політичний лад та зовнішня політика українських землях-князівств 2 пол. ХІІ – 1 пол. XIV ст.
У 30-ті роки XII ст. ранньофеодальний період історії Давньоруської держави змінився періодом феодальної роздробленості або, як вважають деякі дослідники, — початковим етапом розвиненого феодалізму.
Виникають окремі князівства. У князівствах відбувалося зміцнення місцевої влади та збройних сил. На чолі кожної землі стояв князь, спирався на власні збройні сили, що наз. Дружиною, а з неї виходили військові слуги-милосники. Водночас зберігалася монархія з центром у києві.
Київське князівство: постійні вторгнення половців. У 1169 боголюбський знищив київ.
Сернігово-сіверське: (утворене на любицькомузїзді 1097р)багатонаціональне князівство, розвивалися ремесла,будувалися церкви.,фактично підкорялися чернігову, але вели самостійну політику.у 1185 престол посів ігор святославович, здійснив невдалий похід на половців, про що описано у слові о полку ігоревім.
Переяславське:виникло в результаті самостійного розвитку. У 1141 володимиркообєднав усі дрібні князівства в єдине галицьке князівство. Найбільшої могутності досягло за правління ярослава.
Волинське князівство:виникло у результаті самостійного політичного розвитку, роман мстиславович, боровся з половцями, воював з литовцями.
У 1199 роман мстиславович9волинський князь) утворив галицько-волинську державу. У 1201 зайняв київ. Був володарем майже всієї території україни(крім чернігівщини). Називає «самодержцем усея русі». Галицько-волинська ґрунтувалася на єдиній українській основі. Але у 1349 закінчила своє існування.
19)Соціальна структура Київської Русі та її юридичне віддзеркалення (Х – ХІІІ ст.).
Соціальна структура Київської Русі відповідала її економічній системі.
Великий князь.Очолював державу, приймав закони, вершив суд, вів міжнародну політику, організовував збір данини, піклувався про оборону держави, вважався власником усієї землі
Удільний князь
Родичі великого князя; очолювали окремі князівства(Мали право володіти землею, із земельних прибутків були зобов’язані забезпечувати себе воєнними обладунками і разом зi своїми дорослими синами і слугами брати участь у військових походах; із них формувалася державна адміністрація)
Бояри, Знатні феодали, нащадки родоплемінної знаті й верхівки князівських дружинників, Київський митрополит, Очолював церковну організацію Русі
Єпископи, Управляли церковними округами,Настоятелі монастирів
Очолювали релігійну й господарську діяльність монастирів,Ченці
Присвячували себе служінню Богу, відмовившись від свого майна й мирського життя, також займалися господарською діяльністю при монастирях
«Біле»(мирське духовенство)
Справляли Божу службу в церквах, їхньою професійною діяльністю була релігійна, але на відміну від представників «чорного» духовенства їм дозволялося мати родину
Посадники Були намісниками князя, відповідали за порядок у підлеглих землях, за збори данини
Волостелі,Управляли волостю або маєтком князя,Тіуни (огнищани)
Князівські й боярські слуги; брали участь в управлінні волостю, містом, відповідали за збереження майна свого пана
Палацові чини, Керували окремими галузями князівського управління (тогочасні чиновники)
Воєводи й тисяцькі Очолювали давньоруське ополчення (тогочасні воєначальники, як правило, із числа бояр)
Рядові дружинники Професійні воїни, складали військо князя, яке він утримував, забезпечував зброєю, кіньми, одягом, міг за вірну службу жалувати грошові нагороди й землі
Купці Займалися торгівлею, найзаможніші з них володіли просторими садибами із житловими хоромами, господарськими приміщеннями, входили до органів управління містом
Ремісники Займалися різними ремеслами, заможні жили у посадах, збіднілі, як правило, залежали від багатих покровителів, жили в їхніх садибах
Селяни
Смерди Вільні селяни, які об’єднувалися в сільські громади (верв, мир, село). Громада охоплювала один або декілька сусідніх населених пунктів, володіла лісами, випасами, водоймами, орні землі знаходилися в індивідуальному володінні членів громади
Рядовичі Селяни, змушені працювати у феодала за угодою — «рядом»
Закупи. Колишні смерди, які потрапили в залежність до феодала, узявши в борг гроші — «купу», могли втратити господарство, якщо не повертали борг
Холопи
Селяни, повністю залежні від хазяїна, який міг їх убити, продати, покарати
Челядь Жителі господарського двору: слуги, стайничі, кухарі, пралі та ін.; хазяї могли їх продавати, дарувати, залишати у спадщину
Чернь Збіднілі люди без майна, які наймалися на «чорну» роботу
20)Релігійне життя, роль та організація церкви на Русі наприкінці Х – на початку XIV ст.
Спочатку були язичниками,але у 988 володимир хрестив русь.
Протягом кількох століть свого існування перша східнослов'янська держава (українська - І.З.) дотримувалася двох основних релігійних систем - язичництво, а пізніше християнство. язичництво сформувалося та розвивалося на автохтонній основі і в ІХ-Х ст. досягло свого апогею. Одночасно в ці ж століття поступово завойовувало свої позиції християнство.
Отже, протягом двох-трьох століть був період кульмінаційного переплетіння язичницьких та християнських ідей у світогляді найширших народних мас і соціальної верхівки Київської Русі. Це явище отримало назву двовір'я. Його місце в релігійних поглядах на початку ІІ тис н.е. було таким значним, що деякі дослідники (Ф.Конт), вважають, що на Русі існувало три віри - християнство, язичництво та двовір'я
Незважаючи на активне впровадження християнства, давні - язичницькі звичаї та обряди продовжували використовуватися у повсякденному житті мешканцями віддалених околиць Київської і Галицької Русі ще у XІ - XIII ст. Основу духовної культури населення України - Русі цих регіонів складало протистояння віковічних традицій і вірувань язичництва (поганських культів) і християнства.
Київська Митрополія в 988–1240 роках — митрополія Константинопольського Патріархату з центром у місті Києві, що була створена 988 року, після прийняття християнства, як державної релігії, та до занепаду Київської Руси та переїзду Київських митрополитів на північ.
988 року — після прийняття християнства, як державної релігії у Київській Русі, була утворена Київська митрополія, яка, вочевидь, від початку була у підпорядкуванні Константинопольського патріарха:
Першим митрополитом Київським та всієї Руси вважається Святитель Михайло
Князь Ярослав Мудрий 1037 року збудував новий кафедральний собор — Святої Софії та переніс туди митрополичу кафедру. Безперечним фактом є спроба Ярослава розірвати з візантійсь ким патріархатом. 1051 року, за сприяння Ярослава Мудрого, митрополитом Київським та всієї Руси було обрано Іларіона — першого митрополита русина. Він провів реорганізацію церковної ієрархії, унормував та вдосконалив структуру митрополії, написав багато духовних творів. Церква від самого свого початку мала Св. Письмо — найперше й найголовніше джерело церковного життя — в добре зрозумілій мові, наприклад Остромировеєвангеліє, написане в Києві 1056 р., Київське євангеліє 1092 р. та ін.
За Ярослава можна вже сказати про організацію Церкви. Наприкінці правління Володимира було п'ять єпископій; у Києві, Чернігові, Білгороді, Володимирі та в Новгороді. За Ярослава засновано шосту — в Юр'єві, над Россю.
21)Джерела давньоруського права: класифікація, зміст і характеристика.
Становлення давньоруського права поділяють на 2 етапи.перший-панування звичаєвого права, другий – у вигляді писаного права.найдавнішим джерелом є звичаєве право.поведінку регулювали правові звичаї.
Другим джерелом були русько-візантійські договори 944,911,971рр. це міжнародно-правові акти, в яких відображено норми візантійського та давньоруського права.
Також можна віднести судову діяльність князів. Вона сприяла трансформації старих звичаїв у норми права, та створенню нових правових норм.
Устав володимира великого у вигляді грамоти, визнавала право церкви на застосування норм церковного законодавства. Фіксується факт хрещення русі, відображаються договірні відносини між княжою і церковною владою.
Найважливішою пам’яткою права є руська правда. Три редакції відомо – коротка, розширена, скорочена. Коротка охоплює суспільні відносини ранньофеодального періоду, зберігається інститут кровної помсти.
Розширена редакція є пам’яткою розвиненого феодалізму. Скорочена – створена на основі 2 поперадніх.
22)Правова система Київської Русі: загальний зміст основних сфер правого регулювання.
Правова система Київської Русі ґрунтувалася на досить широкій базі загальних законів. Джерелами, тобто засобами існування і вираження норм права, були: 1) правовий звичай - одруження, спадкування, кровна помста, перерозподіли землі, її використання, зобов'язальні дії - угоди; 2) княжі угоди - міжнародні та міждержавні (Олега у 907 та 911 pp., Ігоря у 944 p., Святослава у 971 p.), договори князів між собою (у Любечі, на Долобському озері), договори князів з народом; 3) князівські устави (закони) землям, містам, окремим станам; 4) княжий урок, тобто постанови і узаконення фінансового, податкового та штрафного характеру; 5) церковні устави князів Володимира і Ярослава про врегулювання правовідносин між церквою та державою і між церквою та віруючими; 6) рецепція візантійського канонічного та цивільного права, що містилися у збірниках "Номоканон", "Прохірон", "Еклога", "Закон судний людям" та в "Кодексі Юстиніана" (Книга законів); 7) судовий (юридичний) прецедент, про що є згадка в збірниках права; 8) "Руська правда " - збірник законів XI-XII ст., вперше кодифікований за Ярослава, a продовжений його синами (Ярославичами) та Володимиром Мономахом. Складався з "Короткої правди" (43 статті) та "Розширеної правди" (121 стаття).
У названих джерелах не існувало чіткого розмежування на галузі права, але наявні норми можна розподілити на: цивільно-правові та кримінально-правові. В перших йдеться про речове (майнове) право, право володіння та користування. Регламентовано досить значну кількість зобов'язальних дій: купівля-продаж, позика (грошей, продуктів, речей, худоби), найм, поклажа (депозит) речей, застава. Родинне право складалося зі шлюбного та спадкового. Існував інститут опіки з боку родичів, "добрих людей" та церкви. Норми карного права передбачали досить розгалужену систему класифікації (проти держави, церкви, особи, майна, моралі, родини). Система покарань ґрунтувалася головним чином на штрафних санкціях (віра та продаж). Офіційно смертної кари, побиття та тюрем не існувало. Але можна було вбити злодія на місці злочину, застосувати принцип таліону (кровну помсту) вбивством чи побиттям. Серед об'єктів правовідносин - рухоме і нерухоме майно, худоба, земля, гроші, раби. Суб'єктами були лише вільні люди - за злочин раба відповідав його пан, а вбивство холопа прирівнювалося до знищення майна.
23)Монгольська навала та інтеграція руських земель до складу Золотої Орди (XIIІ – XIV ст.).
Перший похід монголів відбувся у 1223р. битва на р.калка. другий похід відбувся у 1239, підійшли до кордонів укр..князівств.(захопили переяслав та чернігів). У 1240р. захопили київ.
Під золотоординським ярмом опинилися майже всі українські землі. На них влада князів зберігалася, але князювання підтверджував монгольський князь своїм ярликом – грамота на дозвіл володіння землями. За це князі мали платити данину та надавати військо.
В 1239 Батий привів свою кінноту на південь Русі. У березні 1239 численний загін кочовиків штурмом здобув Переяслав і перебив усіх його жителів.
Пізньою осінню 1240 року монголо-татарське військо з’явилося біля валів Києва.
Навала на Галицькі князівства
У перші місяці 1241 полчища Батия завоювали Галицьку землю і Волинську землю, далі спустошили Угорщину і Польщу.
У 2-й половині 1241 — на початку 1242 вони розграбували Хорватію, Трансильванію, Молдову, частину Сербії та Болгарії.
Але під Оломоуцем військо Батия розбили. І він вимушений втікати в Краків. Зруйнувавши його він завернув у Степи і заснував у пониззі Волги свою державу із столицею в місті Сарай, яку джерела називають просто Ордою (пізніше її стали іменувати Золотою Ордою). Князівства колишньої Київської Русі були під ярмом.
Причини та наслідки для Русі
Завоювання і поневолення Давньої Русі полчищами Батия стало можливим насамперед завдяки багаторазовій чисельній перевазі ворога над руськими дружинами і народним ополченням. Князі діяли розрізнено, не бажали допомагати один одному (великий князь Владимиро-суздальський Юрій Всеволодич відмовив у допомозі рязанському князю Юрію Ігоровичу), сперечались за командування об’єднаним військом.
Більшість міст Русі була погано укріплена, фортифікації навіть головних з них: Києва, Чернігова, Владимира на Клязьмі застаріли і не витримали ударів облогової техніки загарбників. Під час штурмів, заволодівши селами безжальні кочовики винищували тисячі людей, залишаючи часом серед живих лише ремісників і міцних молодих людей, яких перетворювали на рабів.
Щодо цивілізаційних наслідків Батиєвої навали, то більшість істориків поділяють думку про те, що вона принесла смерть і неймовірні нещастя давньоруську землю, загальмувала його політичний, економічний і етнокультурний розвиток, відкинувши Русь на кілька століть назад. Ординське іго законсервувало удільну роздробленість, перешкоджало централізації земель і князівств, завадило відродженню державності.
Іншої позиції дотримуються дослідники, які вважають, що Монголо-татарська навала завдала мало шкоди Русі, натомість стимулювала боротьбу руського народу за незалежність і створення держави.
24)Розвиток держав і права народів середньовічного Криму (до 2 пол. XV ст.).
Перебування Кримського півострова (Кримського улусу) в складі Золотої Орди на особливому положенні з перших років її існування багато в чому визначило його майбутнє. вигідне розташування півострова, можливість бути економічно самостійним слугували у подальшому важливим фактором утворення політичної самостійності, державності. Цьому сприяла і наявність власного державного апарату. Спочатку право на володіння улусом видавалося ханом Золотої Орди, але згодом його могли одержати тільки чингізиди за народженням. Усе населення улусу, як і армія, поділялося на десятки, сотні, тисячі, пітьму. Улусом керував спадкоємний чингізид, якому підкорялися більш дрібні феодали,
Про формування в Кримському улусі з моменту утворення елементів державності свідчить наявність розгалуженого державного апарату, як військового, так і цивільного. Глава Кримського улусу, як і хан Золотої Орди, мав своїх міністрів, секретарів, скарбників, суддів. Даний апарат утримувався за рахунок податків, податей та данини, стягнутих з жителів півострова. Кримський намісник стягував не тільки загальнодержавні податки, податі та збори, але і місцеві. Карбування власних монет, практично з найперших десятиліть улусу сприяли в подальшому будуванню держави.
Наявність таких ознак, як територія, населення, військова сила, апарат управління, апарат примусу, фінансова і податкова системи та інші, дають підстави для твердження, що протягом XV-XVIII століть кримськотатарський народ мав свою державність.
населення Кримського ханства було представлено різними етносами та різними релігіями, але більшість його складали кримські татари. Мовою міжетнічного спілкування була кримськотатарська.
армія кримського хана була однією з боєздатних, славилася сильною кіннотою. Сила кримсько-ханської армії обумовлювалася психофізичними здібностями воїнів. Хани не мали регулярної армії, спроби її створити почав останній кримський хан ШагінГірей. Армія хана була доволі численною — 80 тисяч воїнів, у разі необхідності хан міг залучити до 150 тисяч. Сам хан, його калга, нуреддин, беї, ногайські сераскери (кожний з них) мали власне військо. До військових походів хан приваблював черкесів, козацьке військо з України, військові формування Речі Посполитої.
наявність власної національної валюти як атрибут держави, показник її суверенності. На монетах була зображена тамга Гіреїв (тризубець), ім'я хана, місто і рік карбування.
Форму правління феодального Кримського ханства можна визначити як станово-представницьку, обмежену, монархію, незважаючи на те, що в період середньовіччя більшість держав, особливо мусульманських, були абсолютними монархіями. Владу кримського хана обмежували: Діван; муфтій, який був своєрідним контрольно-наглядовим органом Кримського ханства; знатні і могутні беї. Від харизми хана і його умінь варіювати між цими органами влади, його авторитету і сили, зважувалася і політична доля глави Кримського ханства. Досить було членам Дівану не з'явитися на засідання, і рішення хана не затверджувалося. З метою противаги посиленню влади Дівану і муфтія, ханом був створений інститут візира (виконавець ханських рішень, член Дівану, своєрідний міністр внутрішніх і іноземних справ), а також сформована власна військова гвардія (капі-кулу), що охороняла особу хана.
Щодо державного устрою Кримського ханства, то він близький до децентралізованої унітарної держави.
Право Кримського ханства, як і інших мусульманських країн з ханіфітским толком, базувалося на однакових джерелах — Коран, сунна, тефсир, іджма, кіяс, урф, амал та інші. Канун-наме (зводи законів султанів), на відміну від Османської імперії, не мали юридичної сили в Кримському ханстві. Тут визнавалася юридична чинність норм чингізидскоготоре (звичаєвого права), що збереглося з часів Золотої Орди і регулювало порядок спадкування ханського престолу. Джерелами права в Кримському ханстві були також фетви (постанови) кримського муфтія, ярлики хана, рішення Дівану, суду.
25)Давньоукраїнське звичаєве право: історія вивчення, сутність та значення.
Система звичаєвого права — історично сформована сукупність правових традицій і звичаїв, якими регулювалися стосунки і поведінка людей у різних сферах їхнього життя, одна з важливих ділянок народної свідомості та народних знань. Звичаєве право діяло в селянських общинах поряд з урядовими законодавчими актами, виступаючи у першу чергу правом знедолених верств селянства.
Незважаючи на багатовікову належність українських земель до різних державних утворень, народне звичаєве право повсюди відзначалося певною однотипністю. Одним із центральних його розділів були норми та уявлення, що визначали і регулювали відносини власності, передусім земельної:
Важливу роль відігравало звичаєве право і в сімейному житті українців. Незважаючи на загальний вплив церкви, правові традиції протягом століть визначали основи шлюбно-сімейних відносин, функції, особисте і майнове становище членів родини, порядок спілкування і багато іншого. На засадах звичаєвого права грунтувалося побутування статево-вікових груп, різного роду трудових асоціацій тощо.
Характерною особливістю звичаєвого права українців була його різноманітна й своєрідна обрядовість: майже кожний процесуальний акт чи інститут мав свої обряди-символи. У звичаєвому праві яскраво проявлялося начало колективності, публічності — усі правові акти здійснювалися привселюдно. По мірі розвитку офіційного законодавства звичаєве право витіснялося з громадського життя селян. Але його корені були такими глибокими, що з ними уряд мусив рахуватися ще й після судової реформи 1864 р.
"Ведення (гоніння) сліду" — громадський звичай пошуку злодія. З села, де скоївся злочин, громада повинна була по гвалту потерпілого вести слід до іншого села. Там вона передавала його іншій громаді, а з себе відповідальність знімала.
Грабіж ("грабіж брати") — різновид взиску з майна за вчинене злодійство (розбій, підпал, крадіжку тощо), відомий з давньоруських часів. У пережитковій формі зберігся у багатьох місцевостях України до XIX ст. Потерпілий сам приходив до двору свого кривдника і забирав якусь річ або худобу собі. Згодом цей звичай поширився і на боржників. Зокрема, у селянина-неплатника податі нерідко грабили необхідну йому річ (свитку, кожух, сокиру тощо) і тримали у себе до виплати недоїмки.
"Жіноче право" — умовна сукупність звичаїв, норм та уявлень, що регулювали і забезпечували певні громадські та господарські права жінок. Хоча в цілому жінка займала залежне від чоловіка становище, все ж навіть в умовах патріархальної сім'ї вона зберігала певну самостійність і мала визнані народом права. З одного боку, казали: Жіноча дорога від печі до порога, проте з іншого: Жінка за три угли хату держить, а чоловік за один.
Правове становище жінки зумовлювалося передусім великим значенням її праці в сім'ї, домашньому господарстві. Однак важко було уявити без неї і виконання багатьох польових робіт, особливо у жнива. Визначною була роль жінок у виконанні цілого ряду обрядово-символічних дій, пов'язаних із сільськогосподарськими роботами. Існували суто жіночі, в тому числі колективні роботи — оденки, понаволни, лущіння кукурудзи, валькування хати та ін.
Права жінки в сім'ї та громаді визначалися і рядом економічних умов. За звичаєвим правом, вона мала особисте майно, що складалося з приданого, включаючи земельний наділ (материзну, яка не входила в загальносімейне майно і спадкувалася по жіночій лінії) та набуте від продажу продуктів "бабського" господарства (дрібної худоби, птиці, яєць, молочних продуктів, борошна, овочів та фруктів, льону, полотна тощо). Дружина голови сім'ї не тільки виконувала якісь роботи, але й давала привід, тобто розподіляла їх серед інших жінок двору, повчала їх. По смерті чоловіка, навіть при дорослих синах, вона часто ставала на чолі не тільки малої, а й великої сім'ї та несла повну відповідальність за економічну спроможність господарства і сплату податків.
Заклад — один із давніх правових звичаїв, за яким той, хто позивав до суду, на доказ своєї правоти ставив заклад, а звинувачений або приймав, або не приймав його. За "Руської Правди" звичай мав назву мєтаніє. Перед суддями клали (метали) шапку, примовляючи, що коли позовник не доведе правоту, то втратить заклад (під шапку часто клали гроші). Якщо заклад приймався, то звинувачена сторона мусила "приставити" і свою шапку.
Копний суд — суд, який чинили члени громади на громадському сході на підставі звичаєвого права. Розбирав виключно кримінальні справи. Особливе поширення мав до XVIII ст. у Карпатах, на Волині, Київщині. Існували спеціальні місця проведення такого суду — коповища, куди сходились селяни навколишніх сіл різних власників, а на теренах Польщі й Литви — навіть різних держав. К. с. був проявом сусідських колективних інтересів та гарантією їх вираження. Через нього громада сама вела слід, чинила попереднє слідство, допити та пилноєшуканьє, визначала міру покарання і виконувала вирок. Згодом К. с. був замінений поміщицьким, але окремі його елементи зустрічалися на Лівобережній Україні у XVIII, а на Волині й у XIX ст.
Личкування — традиційний спосіб підтвердження злочину шляхом особистого засвідчення та речових доказів. Звичаєве право вимагало, щоб лице (тобто річ) було показано ще до суду комусь із сільської влади. За "лице" вважали особисті мітки на крадених речах, надрізи вух у коня, вола тощо. За свідчення бійки чи нападу приймалися синці та рани на тілі. У перелюбників на знак Л. знімали щось із одягу, підрізали поли. З Л. пов'язаний і такий звичай, коли старші односельці за погану поведінку підлітків знімали щось з їхньої одежі та передавали, докоряючи, батькам.
Могорич — обрядова дія остаточного узаконення будь-якої угоди, що надавала їй непорушності. Полягала в тому, що обидві сторони на знак згоди випивали (вдома або в корчмі) певну кількість горілки. Якщо М. не було випито, то договір не набував чинності. Укладання договорів, як правило, відбувалося при свідках (могоричниках, баришниках). Останні також пригощалися і в разі непорозумінь виступали суддями між укладачами договору, а в офіційному суді — законними свідками. М. ставили при різних формах селянської допомоги, найму тощо, при вступі до парубоцтва, при весільних обрядах, ним схиляли до себе потрібну людину. Хто більше горілки ставе, той справу виграє — таким принципом широко користувались у практиці волосних судів другої половини XIX ст. Особливого значення М. набував при купівлі-продажу худоби (тут він мав ще назви литки, литкуп). Йому передували певні символічні дії та примовляння. Спочатку билися руками на знак згоди. Запивши М., продавець кидав на спину худобі проти шерсті землю і бажав новому господареві, аби вона була здоровою до роботи і т. ін.
"Пам'ятковий прочухан" — звичай своєрідної підготовки майбутніх свідків у земельних спорах. Щорічно оглядаючи межові знаки, посадові особи сільського уряду брали з собою і кількох молодих хлопців (14-15 років). Десь на межі їх сікли, примовляючи: Оце щоб ти пам'ятав, що тебе бито, щоб знав, де межу проведено! Виконання такої дії пов'язують також із обрядом вікової соціалізації.
Присяга — давня форма випробувань у системі традиційних доказів законності і справедливості якоїсь дії. Вважалася достатньою підставою для виправдання (вивестися присягою). Великого значення П. набирала у справах, де були відсутні свідки. За звичаєвим правом, відмова від неї означала програш справи.
26)Входження українських земель до складу Угорської держави, Польського королівства та Литовського князівства.
Закарпаття в складі Угорщини. Угорські племена, що переселилися наприкінці ІХ — на початку Х ст. до Паннонії (сучасна Угорщина) — Придунайської низовини, зіткнулися тут із місцевим слов’янським населенням, що мешкало переважно в передгір’ях Карпат.
Боротьба угорців за підкорення слов’янського населення Закарпаття розтяглася на довгі століття. За часів розквіту Київської Русі та Галицько-Волинського князівства край неодноразово входив до їх складу. З ослабленням Галицько-Волинського князівства Закарпаття остаточно ввійшло до складу Угорщини, де було поділене на окремі територіально-адміністративні одиниці — комітати. Їх очолювали призначені королем з-поміж угорських панів намісники — ішпани (жупани), що здійснювали адміністративну, військову і судову влади. Землі, особливо в низинних районах Закарпаття, щедро роздавалися угорським землевласникам, а в міста переселялися угорці, німці, євреї. Слов’янське населення витіснялося в гори або піддавалося мадяризації.
За часів Вітеня (1293 — бл. 1315) та особливо Гедиміна до Литви перейшли землі українського Полісся над Прип'яттю і Горинню.
Гедимін, Гедимінас (1316—1341) — великий князь литовський починаючи з 1316 p., першим почав титулувати себе "королем Литовців і Руських". Вів активну боротьбу з Тевтонським орденом, завдав кілька поразок німецьким лицарям. Проводив політику ЗІ збирання "руських земель", застосовуючи дипломатичні, династичні та воєнні заходи.
У XIV ст. інтереси Литви поширювалися на Південь, внаслідок чого змінилась геополітична ситуація у Східній Європі. Литовці завдяки битві під Синіми Водами (1362) та дипломатичним акціям похитнули військово-економічний потенціал Золотої Орди, започаткували звільнення українських земель від татарського поневолення. Зміцненню позицій литовців на українській території сприяли династичні зв'язки з галицько-волинськими князями, що давало їм змогу бути законними претендентами на місцеві княжі столи (престоли). До того ж Литва потребувала людських, економічних ресурсів українських та білоруських земель для боротьби проти німецьких лицарів. Тому не нав'язування своєї влади, своїх політичних цінностей, а збереження місцевого політичного устрою, традицій, мови давало шанс литовським князям закріпитися тут.
Адаптація до політичних, суспільних і культурних умов Речі Посполитої ускладнювалась провінціалізмом, пасивністю української еліти. Її політичне виховання до 1569 р. відбувалось у процесі вирішення відносно обмеженого кола питань: литовсько-татарських, литовсько-московських взаємин, протистояння між прихильниками самостійності Литви і так званою "польською партією". Після Люблінської унії перед українською шляхтою розкрились нові перспективи, можливість участі в загальноєвропейських справах. Приміром, протистояння з Кримом трансформувалось у боротьбу християнської Європи проти наступу мусульманської Османської імперії. Річ Посполита, одна з найпотужніших держав Європи, опинилася на самому вістрі цієї боротьби. Проникнення в Україну концепцій, сформованих Реформацією та контрреформацією, ще більше ускладнили стосунки в суспільстві. На ці проблеми нашаровувались кризові явища всередині української православної церкви, спроби польської еліти духовно, релігійно уніфікувати українські землі. Зважаючи на ключову роль релігії в тогочасному суспільстві, боротьба за захист православної віри набула виняткового політичного змісту.
Православ'я в українських землях опинилось наприкінці XVI ст. у глибокій кризі. Місцева церковна верхівка, священики сконцентрували увагу на майнових, побутових проблемах. Константинопольські патріархи рідко втручались в українські церковні справи, обмежуючись висвяченням митрополитів, а коли і намагались впливати на місцеві проблеми, то діяли не завжди обдумано. Втручання польської влади у призначення церковних ієрархів в Україні мало політичні цілі. Виникла ситуація, якою незадоволені були всі верстви українського населення. Спалахнула полеміка між представниками православної та католицької української еліти, поляками щодо церковного устрою, взаємин між віруючими східного і західного обрядів, освіти, мови і змісту навчання, ролі еліти й народу, козацтва. Фактично, це була полеміка про подальшу долю політичної системи Речі Посполитої, гарантії релігійних, національних, станових прав всіх її жителів.
Після Брестського собору 1596 р. розпочалась наступна фаза полемічної боротьби. У відповідь на новий твір П. Скарги, який доводив правомірність унії між православною та католицькою церквами, заперечувалась можливість світським особам мати голос в цій справі, з'явились праці православних ідеологів Христофора Філалета, Мелетія Смотрицького, Івана Вишенського, Іова Борецького, Захарія Копистенського.
З іншої позиції атакував унію православний письменник-полеміст, чернець монастиря на Афоні І. Вишенський. Обстоюючи погляди українського демосу і близького до нього нижчого духовенства, він визнавав можливість існування церкви без ієрархії служителів, рівність представників усіх станів суспільства. "Хлопи Христові", на думку І. Вишенського, вищі від архієреїв, які засудили Христа, тобто від "іродів" і "пілатів", до котрих прирівнював він владик, які уклали унію. І, Вишенський різко засуджував весь політичний лад Польщі, заперечував контакти із західною культурою, "латинську та мирську мудрість", закликав православних обмежитись вивченням лише церковних книжок.
27)Державний лад в українських землях-князівствах ВКЛ в сер. XIV – 1471 р.
Русичі становили 90% населення держави, тому вони справили на литовців помітний вплив. Вони перейняли військову організацію та способи оборони. Руська мова стала мовою великокняжого двору. Литовці дозволяли місцевій українській знаті обіймати найвищі адміністративні посади. «старого не рушимо,нового не спроваджуємо».
Литовське панування внесло ґрунтовні зміни в устрій України. Вся влада у ньому була сконцентрована в руках великого князя, який користувався майже необмеженою владою (він володів законодавчою, вико навчою, військовою і судовою владами). Молоді князі не були його співрегентами, а тільки радниками І виконавцями волі князя. Це дало змогу Литві оминути ту небезпеку, що стала причиною занепаду Києва: вона не розпалася на окремі князівства, а залишилася єдиною державою. Великий князь управляв усіма військовими силами, оголошував війну і мир, розглядав судові справи, здійснював дипломатичні зносини і розпоряджався матеріальними засобами держави. Він також був верховним власником землі на умовах помісного землеволодіння. Його власні маєтності не були чітко розділеними з державними.
При великому князеві функціонувала рада (пани-рада, господарська рада), яка складалася з найвпливовіших васалів князя. Згодом до неї ста ли входити впливові державні особи (достойники), а також католицькі ієрархи. Будучи дорадчим органом при князеві, рада значно обмежувала владні повноваження князя, який залежав від військової та фінансової допомоги членів цієї ради. У ситуації, коли великий князь був одночасно і королем польським, рада взагалі ставала вищим державним органом держави.
Наприкінці XV ст. у Великому князівстві Литовському з'являється ще один вищий орган влади представницького типу - сейм. У цьому органі парламентського типу головну роль відігравала шляхта, яка прагнула досягти рівня польської шляхетської демократії. У загальних («вільних») сеймах, де, як правило, обговорювалися фінансові питання, брали участь великий князь, члени ради, вище духовенство і по два шляхтичі від повіту, обрані на повітових шляхетських сеймиках. Поступове зростання політичної ролі сейму проходило паралельно з оформленням шляхетського стану.
Провінційні землі мали своє самоуправління, яке обмежувалося господарськими справами, опікою над церквою та іншими місцевими питан нями, не підриваючи компетенції центральної влади. За такої системи державного управління велика роль належала місцевим урядовцям, намі сникам, воєводам, старостам.
Верховна влада з рук українських князів перейшла до литовських намісників, здебільшого синів та родичів великого князя з династії Гедиміновичів, які здійснювали державне управління від імені князя. Українська титу лована знать становила численний і неоднорідний прошарок боярства з магнатами і панами у верхівці, які володіли спадщинними землями («вот чинами») та імунітетними правами. Втративши становище державних во лодарів, до цієї групи влилися і княжата. Всі вони стали васалами вели кого князя Литовського і брали участь у військових кампаніях зі своїми озброєними загонами.
28)Основні риси соціально-політичного ладу в Галицькій і Подільській Русі в 1340 – 1434 рр. та запровадження польського адміністративного і правового устрою в наступні роки.
В середині XIV ст. Галичина стала об'єктом суперечки між Польським королівством, Угорським королівством та Литовською державою. 1340 р. у Володимирі галицьким боярством був отруєний останній галицько-волинський князь Юрій ІІ Тройденович. Цим скористався польський король Казимир ІІІ, який за правом спадкування заявив претензії на галицько-волинський престол. 1349 р. військо Казимира ІІІ захопило Львів та інші галицькі міста. Галицько-Волинські землі увійшли до складу Польського королівства як окреме «Королівство Русі». У 1372–1387 рр. в складі Угорського королівства. У 1434 р. відбулася інкорпорація його до складу Польщі, чим було скасовано автономне становище Галичини, скасоване руське право та судочинство, а галицьке боярство було зрівняне в правах з польською шляхтою. Тут виникло Руське воєводство (з центром у Львові), що складалося з 5 земель
У цей час у Галичині тривав процес закріпачення селянства, який завершився у 1505 р. Це викликало незадоволення селян і знайшло свій вияв у ряді повстань, найбільше серед яких відбулося у 1490–1492 рр. під керівництвом Мухи та Борулі. У першій половині XVI століття на Підкарпатті розгорнувся опришківський рух, який свого апогею досяг у XVIII столітті під проводом Олекси Довбуша.
З XVI століття в Галичині виникають братства, які мали не тільки релігійний, а й культурно-просвітницький характер. Найвідомішим було Львівське Успенське Ставропігійське братство (1586). На рубежі XVI-XVII ст. в Галичині тривав процес національно-культурного відродження. Розквітає українське шкільництво, книгодрукування, література та мистецтво. Вихідцями з Галичини були гетьман П.Сагайдачний, Й.Борецький, Є.Плетенецький, 3.Копистенський, К.Сакович, П.Беринда, Стефан і Лаврентій Зизанії.
В 1241 р. спалахнуло повстання на Пониззі. Після цього міста Болохівщини були поруйновані військом Галицько-Волинське князівство, каральні експедиції продовжувались до 1257 р.[4]. Літопис Руський повідомляє, що 1257 р. "Після крем’янецької ж війни хана Куремси Данило здійняв війну проти татар. Порадившися з братом Васильком і з сином Львом, послав він воєводу Діонісія Павловича і взяв город Межибоже. А потім Данилові таки люди і Василькові пустошили Болохів, а Львові — Побожжя і людей татарських." В 1252 р. захоплена 600 тисячною Золотою Ордою (Батий).
Уперше назва «Поділля» вживається у документах 14 століття. Історики та етнографи поділяють Поділля на Східне і Західне. До 1340-х рр. землі Поділля перебували під контролем перекопських татарських ханів. Територія була поділена на тьми, на яких сиділи отамани (вільні від сплати податків), що платили данину перекопським ханам.
У першій половині XIV ст. формується Подільське князівство на чолі з князями Коріятовичами. 1362 року Великий Литовський князь Ольґерд, разом з братами Коріатовичами, іншими литовсько-руськими князями, вирушив походом проти татарських ханів: Кочубея, Котлубея, ДимітраСолтана і Бекера і одержав перемогу у битві біля річки Синюхи в степу (на межі теперішнього Поділля. Забрав у них Торговицю, Білу Церкву, Звенигород.
1394 рік став початком «сорокалітньої війни» (1394—1434 рр.) між Литвою та Польщею за Поділля, в якій найпослідовнішим супротивником Польщі виступав брат Ягайла литовський князь Свидригайло.
29)Трансформація суспільного ладу Волинської, Київської та Чернігово-Сіверської земель (1350-ті рр. – 1500-ті рр.).
Становище шляхти було неоднаковим. Після приєднання до польського королівства Галичини, українські землі були передані польським шляхтичам. Але у той же час панівне становище українських феодалів полягало у підтвердженні прав на землю. При цьому галицька шляхта знаходилась у менш привілейованому становищі. Так шляхта мала безкоштовно брати участь у військових походах. Одночасно сплачувала значні податки. Також у Галичииі ре було ще місцевого самоврядування.
Підвищення ролі шляхти. У 1522р. сейм видав постанову про «вивід» шляхти, згідно з якою до шляхетського роду могли бути зараховані лише нащадки тих землевласників, які належали до бояр. У 1528 «попис земський» складені списки шляхти які утверджувались сенатом. Основну масу населення становило селянство.
У 1557 виданий «устав на волоки». Встановлені зростання ремесла і торгівлі сприяло розвитку українських міст. Нові принципи організації фільваркового господарства на великокнязівських землях.
30)Релігійне життя і взаємини християнських церков в Україні у 2 пол. XIV – 1 пол. XVIІ ст.: історико-правовий аналіз.
поступово змінюється від спокійного церковного життя до несприятливого. Польська державна політика в ті часи ґрунтувалася на принципах широкого самоуправління, свободи віросповідання. Населення Львова поставило вимогу, щоб "у старожитній вірі ніхто їм нічого не чинив". І король Казимир, намагаючись тісніше й повніше прив'язати нові землі до польської корони, змушений був ураховувати ці вимоги щодо церковної автономії.
Казимир був обережний у поширенні католицизму, бо боротьба за українські землі з литовським князем Любартом, котрий князював на Волині, відновлювалася, і боярство, яке мало вплив у Галичині, для захисту своїх православних прав і вольностей кликало татар. Розуміючи це. Казимир шляхом колонізації галицьких земель поляками й німцями, католицького віросповідання, утверджував у Галичині католицизм. Саме за Казимира засновано католицькі єпископські кафедри в Перемишлі, Галичі, Холмі, Володимирі. Це було номінальне призначення, бо католицькі біскупи, номіновані на ці кафедри, замешкували в Німеччині й Англії як помічні єпископи при тамтешніх католицьких єпископствах.
Уже за наступника Казимира на польському троні Людовика Угорського становище православної церкви значно погіршується. Розширюється мережа католицьких парафій, розпочинають активну діяльність засновані раніше католицькі єпископські кафедри, відбувається реорганізація їх. Внаслідок цього на українських землях у Галичині католицька церква набуває чіткої інституціональної структури. Активізується місійна діяльність католицьких орденів з метою покатоличення українців.
Певне загострення міжконфесійних відносин виникло на українських землях, які були під Литвою за часів князювання сина Казимира IV Олександра, Великого князя Литовського, а потім і короля польського (1501—1506). Недотримання ним обіцянок, даних під час шлюбу з донькою Івана III Оленою, щодо "повної її свободи і заховання грецького закону" та створення відповідних умов для православного оточення Олени, викликало напруження в міждержавних відносинах Литви з Москвою. Саме в цей час посилюються переходи на московський бік православних князів і бояр у прикордонних з Москвою землях. Перехід із своїми уділами вони обґрунтовували релігійними мотивами, "нужею о грецькім законі", тим, що їх у Литві примушують переходити на католицьку віру.
Зміцнення правового стану православної церкви відбувалося під час правління польських королів — Сигизмунда І (1506—1548) та його сина Сигизмунда II Августа (1548— 1572).
Незважаючи на те, що литовська католицька шляхта на сеймах зверталася до короля, щоб він підтвердив Городельський акт 1413 р., яким православні не допускалися до вищих урядових посад, і король робив це, однак ці звернення про підтвердження Городельського привілею засвідчують: православні князі й пани українських земель і далі займали важливі урядові посади, брали участь і в Господарській раді, що заборонялося Городельським актом.
Після Люблінської унії 1569 р., Польщу і Велике князівство Литовське було об'єднано в одну державу — Річ Посполиту Польську — з одним королем, спільним сеймом і сенатом, а всі українські землі включено до Польської корони як "повернені" (тобто стверджувалося, що всі українські землі "здавна з цілим, повним і безумовним правом" належали Польській короні). Українській православній церкві на цих "повернених" українських землях було гарантовано вільне сповідання віри, вживання української ("руської") мови в офіційних документах, а також прав і вольностей, якими користувалися католики. Цим переслідувалася певна мета:
міцніше пов'язати з Польщею великі й багаті українські землі, не дозволити римо-католицизму чинити будь-які обмеження православному народу України, щоб не викликати міжконфесійного напруження, що позначилося б на державній цілісності й міцності Польщі. Однак релігійна толерантність часів Люблінської унії — це не стільки вияв пошани до релігійної свободи й вільності релігійних переконань, а безумовно тверезий політичний розрахунок зберегти внутрішній спокій у державі при великій різноманітності релігійних течій та етнічних відмінностей. Польща в той час була єдиною в Європі багатонаціональною й багатоконфесійною державою
31)Міське життя і магдебурзьке право в пізньосередньовічній Україні.
Міське право, за яким міста частково звільнялися від підпорядкування центральній адміністрації,владі феодалів і створювали органи самоврядування. Виникло у 13ст у магдебурзі.
Причини надання містам магдебурзького права:повільний розвиток міст через постійні напади татар.
Зміст:міщани звільнялися від управління, суду воєвод і старост, одержували самоврядування; запроваджували міське виборне самоврядування – магістрат.
Магістрат(лава – суд у кримінальних справах; рада – адміністративний орган і суд у цивільних справах)
Магдебурзьке право сприяло розвитку міст;обмежений характер в українських містах:збереження залежності від феодалів;іноді магістрат не поділявся на 2 колегії.
32)Джерела русько-литовського права: класифікація, зміст і характеристика
Головними джерелами права в українських землях Литовсько-Руської держави були: звичаеве право, Руська правда, великокнязівське законодавство (привілеї: обласні, земські, міські), Судебник Казимира IV 1468 року, статути, магдебурзьке право. На перших порах серед джерел права найбільш важливе місце належало Руській правді. Її норми були покладені в основу інших джерел права. Руська правда значно вплинула на подальший розвиток литовського і польського законодавства. Певна частина громадських відносин регулювалась нормами звичаєвого права, які складались історично в процесі суспільного життя. Поступово люди усвідомлювали необхідність тих чи інших правил поведінки, дотримувались їх самостійно або під впливом громадської думки і влади. Перетворення звичаїв в юридичні норми вимагало їхнього офіційного признання, санкціонування державною владою, що мало особливе значення на українських землях, де міцно трималися за старину. Найбільш розповсюдженими шляхами затвердження місцевих звичаїв і, таким чином, визнання їх юридичними нормами була мовчазна згода влади або їхнє офіційне визнання. Характерним прикладом цього служить історія копних судів, які розглядали всі справи тільки на основі місцевих звичаїв. Спочатку такі суди діяли,. виходячи із змісту обласних привілеїв ("старини не рухати"), а в XVI ст. були санкціоновані державою. Норми звичаєвого права, які склались в україні, були настільки авторитетні, що не могло бути й мови про їхню ліквідацію. Відповідно до статутів і магдебурзького права вони були обов'язковими для застосування судами. Особливе значення для українського законодавства мало формування звичаєвого права в житті тих українців, які тікали від гнобителів і називали себе козаками. Склалось навіть поняття -"козацьке право" як сукупність правових звичаїв, що пізніше діяли в 3апорізькій Січі, де вони стали офіційними джерелами права. З часом якості важливих джерел права в Литовсько-Руській державі набувають міжнароднідоговори, різноманітні князівські грамоти, привілеї великих князів, королів польських та постанови польсько-литовських сеймів.
Велике значення в правовій системі Литовсько-Руської держави мали збірники законодавства. Першим таким збірником був Судебник 1468 року. Він був невеликим за обсягом, мав всього 25 статей. Його джерелами були Руська правда, привілеї, звичаєве право. В основному тут регламентувались процесуальні відносини, але були й норми матеріального цивільного та кримінального права. 3а Судебником Казимира суб'єктом злочину могла бути не лише вільна людина, але й холоп. 3а першу крадіжку він карався тілесним покаранням, а за другу - смертною карою. Відповідальність за скоені злочини за Судебником наступала з семирічного віку.
33)Основні риси кримінального права ВКЛ.
Під впливом соціально-економічного розвитку змінилося поняття злочину. Замість "обіди" під злочином стали розуміти шкоду або злочинство, заподіяне власнику чи громаді. Поняття злочину все більше зміщується в сферу порушення правової норми. Злочин став зватись "виступом", а злочинець — "виступцем". Суб'єктом злочину визнавалась вільна або напіввільна людина, яка досягла 14 років за II Статутом і 16 років за III Статутом. Не завжди притягувались до відповідальності душевнохворі. Необхідна оборона або стан крайньої необхідності визнавались обставинами, які звільняли від покарання. З суб'єктивної сторони розрізняли навмисні й ненавмисні злочини. Злочини ділились також на закінчені і незакінчені, вчинені особисто і при співучасті. Співучасть у Статутах визначалась досить детально.
Норми кримінально-правового характеру передбачали складну систему злочинів, яка поділялась на шість головних видів.
Злочини проти релігії включали богохульство, відступництво, підбурювання до переходу в нехристиянську віру тощо.
До політичних злочинів були віднесені: втеча до ворога, бунт, зносини з противником, здача йому замку.
Державні злочини поділялись на злочини по службі і проти порядку управління. До останніх належали: хабарництво, підробка документів, самочинне карбування монети тощо.
Злочинами проти особи були визнані: вбивство, тілесні пошкодження, образа.
Майнові злочини: крадіжка, незаконне користування чужим майном, пошкодження та знищення чужого майна, підпал, знищення межових знаків з метою оволодіння чужою землею, заподіяння шкоди чужому майну.
Злочини проти моралі та сім'ї: двожонство, викрадення чужої дитини, образа дітьми батьків, Зґвалтування тощо.
Загострення міжстанових відносин відбилось на меті та видах покарання.
Головна мета покарання — залякування. До мети покарання відносилась також ізоляція злочинця, відшкодування збитків, використання злочинців як робочої сили.
Найбільш тяжким покаранням була смертна кара. За І Статутом вона передбачалась у 20 випадках. За II — у 60, за III — у 100. Смертна кара поділялась на кваліфіковану та просту. До кваліфікованих видів відносили: спалення, посадження на палю, закопування живим в землю тощо. Проста смертна кара здійснювалась відрубанням голови або через повішення.
Болісні покарання застосовувались, головним чином, проти селян. Це биття кнутом, палкою тощо.
34)Основні риси цивільного права ВКЛ.
В Статутах досить детальній регламентації підлягає інститут приватної власності. Громадське землеволодіння на час дії III Статуту було майже ліквідоване. Власниками землі могли бути лише "вільні люди шляхетського стану". Землі шляхти поділялись на родові та вислуги. Родові землі переходили в спадщину тільки за законом. У випадку продажу такої землі родичі користувалися переважним правом її купівлі. Вислуги —землі, які з часом прирівнювали до інших видів земельної власності, і їхні власники отримували право вільного розпорядження ними. Статути передбачали недоторканість права власності. Шляхетська власність, зокрема, не могла бути конфіскована без рішення суду.
Значний розвиток отримало зобов'язувальне право. В ньому детально регламентувались права і обов'язки за договорами купівлі-продажу, обміну, застави, покладу, найму майна тощо.
У праві застави були свої особливості, які виражались у тому, що заставлений маєток переходив у володіння та користування кредитора до повного його викупу боржником. У заставу могли передаватись землі-вислуги і навіть посади. Широке застосування та регламентацію отримав договір оренди.
Значне місце в законодавстві було виділено оформленню договорів. Так, договір купівлі-продажу маєтків оформлявся тільки в письмовому вигляді в присутності свідків шляхетської належності з обов'язковою реєстрацією в судах.
35)Основні риси сімейного права ВКЛ.
Шлюбні та сімейні відносини регулювались нормами, які складались ще в Київській Русі і були перенесені в Статути. Заслуговує на увагу підвищення шлюбного віку за Статутом 1566 року. Для жінок він становив 15 років, для чоловіків — 18. Згодом III Статут знову зменшив шлюбний вік жінки до 13 років. Шлюбу передувала змова батьків сторін. Норми права передбачали згоду вступаючих у шлюб, внесення дружиною приданого та запис вена на користь дружини з боку чоловіка. Веномназивалась частина майна, яку виділяв чоловік своїй майбутній дружині. В ст. 1 розд. IV Статуту 1529 року сказано, що сума вена повинна бути подвійною у відношенні до приданого, але не перевищувати 1 /3 вартості майна чоловіка. По смерті чоловіка вено ставало власністю дружини.
Розмір і порядок видачі приданого були передбачені ст. 7 і 9 розд. IV того ж Статуту. В придане входило як рухоме, так і нерухоме майно. У випадку вини дружини в розірванні шлюбу, вона позбавлялась приданого і вена. Якщо шлюб признавався недійсним, то придане залишалось у дружини, а чоловікові поверталось вено. Як і в попередній період, дружина відповідала за борги чоловіка. Батьки зберегли за собою право покарання дітей і не відповідали перед судом за їхніми скаргами.
36)Судоустрій та судова с-ма ВКЛ.
Етапи розвитку судоустрою
Захоплення і утримання українських земель польсько-литовськими феодалами з кінця XIV ст. поступово обумовило зміни як у судоустрої, так і в судочинстві України. В організації судів та розвитку правової системи на українських землях за доби Великого князівства Литовського дослідники вирізняють три етапи. Перший етап охоплює історичний період з часу захоплення території руських князівств у середині XIV ст. до укладення Кревської унії між Литвою і Польщею в 1385 р. Для цього етапу є характерним подальше панування місцевого права в усіх його галузях, наявність незначних змін в організації та компетенції судових установ, а також виникнення суду великого князя над підлеглими йому князями. Другий етап охоплює період часу від 1385 р. до ухвалення II Литовського статуту у 1566 p., який характеризується інтенсивним процесом проникнення на територію сучасної України західноєвропейського і польського права та суттєвими змінами в судоустрої після Бєльського сейму 1564 p., пов'язаними з позбавленням магнатів і шляхти права судової юрисдикції та створенням великим князем нової системи державних судів. Суди доби Русько-Литовської держави поділялися на державні, доменіальні, міські, копні та церковні. Державні суди перебували під безпосередньою юрисдикцією великого князя литовського та його урядовців і поділялися на господарські, комісарські, межові, асесорські, маршалкові суди та суд панів-ради. Третій етап організації та діяльності судових органів доби Литовсько-Руської держави — від запровадження II Литовського статуту (1566 p.), яким фактично і завершилася судова реформа, до остаточного розпаду Речі Посполитої у кінці XVIII ст. За Литовським статутом 1566 р. князівство Литовське було поділено на староства та повіти і передбачалося створення в кожному повіті трьох судів — земського, гродського, підкоморського.
Судові установи.
Судова система в українських землях безпосередньо визначалася класовим і становим ладом суспільства. Вонагрунтувалася на таких засадах:залежності суду від адміністрації або на повному злитті з нею, становому принципі побудови судової системи. Представники панівних станів користувалися «судом рівних». Магнати і шляхта судилися у сеймовому та королівському судах. Шляхта підпадала підюрисдикцію повітових шляхетських судових органів — земських судів, які сама й утворювала. Згідно з Литовськими статутами земські судирозглядали кримінальні й цивільні справи, виконували функції нотаріату.
Земський суд. Земський суд складався з судді, підсудка і писаря. Усі
ці посадові особи обиралися повітовими шляхетськими сеймиками. На кожну
посаду обиралося чотири кандидати з місцевих шляхтичів-християн («веры
годних»), які були письменними і знали право.
Церковні суди. Значними в той час були судові функції церкви. В
українських землях існувало два види церковних судів: духовні, які
розглядали справи про розлучення, подружню зраду, майнові спори між
подружжям, про спадщину тощо; і церковний доменіальний суд, що виступав
як суд феодала, котрим була церква для залежних від неї людей.
Д. Суди у містах з Магдебурзьким правом. У містах, котрі користувалися
самоврядуванням, судові функції здійснювали магістри й ратуші. У
магістратських судах цивільні справи розглядалися радою на чолі з
бургомістром, а кримінальні — лавою на чолі з війтом.
Е. Цехові і вотчинні суди. У містах України діяли ще цехові суди, де
суддею був цеховий майстер. Підсудність цехових судів охоплювала дрібні
справи між членами цеху в процесі їхньої трудової діяльності
Копний суд. В Україні, переважно на королівських землях, тривалий час
продовжували існувати общинні, так звані копні, суди (їх називали
«копа», «купа» або ж «громада»). Вони були судами сільської громади та
носіями віковічних традицій звичаєвого права. За допомогою цих
своєрідних установ селяни й жителі містечок не тільки успішно боролися з
різного роду правопорушеннями й злочинами, а й відстоювали право
самостійно вирішувати усі питання життя общини незалежно від місцевої
адміністрації та тиску феодалів.
37)Польсько-литовські державні унії та створення Речі Посполитої двох націй.
1385 р. була підписана Кревська унія. Литовський князь Ягайло, одружившись з польською королевою Ядвігою, під ім'ям Володислава II став королем Польщі. Він зобов'язувався приєднати до Польщі литовські, українські та білоруські землі, повернути раніше втрачені Польщею й Литвою володіння, прийняти католицизм і зробити його державною релігією. Проте задуми Ягайла — Володислава II, який роздавав литовсько-українські землі польській знаті, не були підтримані його земляками. Цим скористався князь Вітовт, який збройно 1392 р. прийшов до влади в Литві. Литовські й українсько-білоруські князі проголосили його "королем Литовським і Руським". Вітовт прагнув зміцнити Литовсько-Руську державу. Велику увагу він надавав розвиткові промислів, торгівлі, будував нові міста й фортеці. Під його командуванням у Грюнвальдській битві 1410 р. литовське військо, до складу якого входили українські, білоруські та російські полки, разом із поляками, завдали нищівної поразки німецьким хрестоносцям.
Наступним етапом об'єднання стала Городельська унія 1413 p., яка зрівняла в правах польську й литовську шляхту. Але — тільки католиків, і цим внесла розкол на релігійному ґрунті.
1569 р. в Любліні відбувся спільний польсько-литовський сейм, де було підписано акт унії Литви й Польщі. Віднині перестає існувати литовсько-руська форма державності українського народу. За унії Корона (тобто Польща) і Велике князівство Литовське об'єдналися в єдину державу — Річ Посполиту. Обирався спільний король, якого проголошували водночас і Великим князем. Здійснювалася спільна зовнішня політика, в обігові були спільні гроші. Польська й литовська шляхта отримували право володіти землями в обох частинах держави. Проте кожна з них мала свої герби, місцеві адміністрації, судочинство, війська. Після Люблінської унії починається полонізація українських земель: до Польщі відійшли Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина.
38)Еволюція державної влади і правових відносин в Кримському ханстві (XV – XVIII ст.)
Кримське ханство утворилось у 1443.
Політичне життя
За формою правління Кримське ханство — обмежена монархія. За давніми звичаями хан обирався татарською знаттю на з'їзді — курултаї. Проте вирішальне слово в призначенні нового хана належало турецькому султану. Кримський хан мав повну владу у своїй державі, але як васал турецького султана не мав права встановлювати дипломатичні відносини з іншими державами, оголошувати війну й укладати мир. Для охорони хана султан надавав йому 2 тис. яничар; У Стамбулі постійно знаходилися як заручники декілька синів і братів кримського хана. За наказом султана кримський хан зі своїм військом був зобов'язаний приєднуватися до турецької армії. Кордонів, у сучасному розумінні, між володіннями хана і султана не існувало
Усього за період існування Кримського ханства країною правили 47 ханів. Усі вони обиралися з династії Гіреїв. 3 них лише десять померли своєю смертю. Важливе місце в державі відігравали беї — голови семи найбільш знатних родів. Вони могли відмовитися брати участь у поході, проголошеному ханом, або разом з іншими беями здійснити його самостійно
Соціальне життя
Піддані кримського хана належали до різних народів і сповідували різні релігії. Усе населення півострова було поділене на чотири мілети — національно-релігійні громади: мусульманську, грецьку (православну), іудейську та вірменську. Члени громад жили, як правило, в окремих селищах і кварталах міст. Усіма правами в державі користувалися лише мусульмани, що були найчисленнішою громадою. Лише вони несли військову повинність і користувалися за це податковими та іншими пільгами. Більшість населення півострова складав простий вільний люд. Кріпацтва тут (до анексії Криму Росією) не існувало. Земля перебувала у володінні селянських громад, знаті та хана. Хан, розподіляючи землі серед місцевої знаті, не зачіпав володіння громад. Ліси і пасовища вважалися спільною власністю всіх, оскільки те, що існує на землі, створене Аллахом і не може належати комусь особисто. Селяни були зобов'язані відпрацьовувати тиждень на рік на бея, мурзу чи хана і сплачувати десятину — своєрідний податок, який ішов на загальнодержавні потреби. До XVI—XVII ст. у Криму існувало рабство.
Основними джерелами права, що діяло в Кримському ханстві, були Коран, сунна, тефсир, іджма, кіяс, урф, амал. На їх основі формувалися фетви муфтія, ярлики хана, рішення Дівану. Канун-наме (зводи законів султанів), що мали юридичну силу в Туреччині, не застосовувався в ханстві. Діяли міжнародні договори: найвагоміші для ханства затверджувалися Діваном.
39)Адміністративний та військово-політичний устрій Запорізької Січі. Правові відносини на Запоріжжі.
Запоріжжя стало зародком нової української державності. Козаки створили органи влади, які поступово зосереджувалися в руках козацької адміністративної та судової влади. Остання поширювалась як на козаків, так і на тих людей, що мешкали за межами Запоріжжя в укріпленнях — паланках. Кіш очолював виборний кошовий отаман. Йому допомагали виборний суддя, писар, обозний, осавул, хорунжий. Найважливіші питання військового та політичного характеру розглядалися на засіданнях Військової ради. Згідно із звичаєвим правом на них міг бути при сутнім будь-який козак. Збиралася Військова рада тоді коли для вирішення того чи іншого питання потрібна була воля всього товариства, але два рази на рік — 1 січня і 1 жовтня — вона збиралася обов'язково.
Існували також ради на рівні куренів, які звали сходками, і вони збиралися для вирішення питань місцевого значення. Для таких же цілей скликали і сходки в паланках.
на Запорізькій Січі державна система народилася з військової організації, тому державні органи, адміністративно-територіальна система, посади були як військовими одиницями, так і державними. Кошовий отаман (гетьман), військовий суддя і військовий писар складали так звану військову старшину. Вони обиралися Військовою радою щорічно 1 січня. В мирний час військова старшина виконувала адміністративні та судові функції, а під час військових походів очолювала Запорізьке Військо, передаючи свої повноваження наказній старшині.
Кошовий отаман (гетьман) зосереджував у своїх руках вищу військову, адміністративну і судову владу. Його влада не була абсолютною він звітував перед Військовою радою, його повноваження обмежувалися річним терміном перебування на посаді. Військовий суддя був другою службовою особою на Запоріжжі. Він здійснював суд над козаками і призначав начальника артилерії. Військовий писар завідував канцелярією і вів всі письмові справи Запоріжжя. Військовий осавул слідкував за дотриманням козаками порядку в Січі, відав охороною кордонів, заготівлею продовольства для війська тощо.
На початку Визвольної війни вищим органом влади була Військова рада Війська Запорізького. До компетенції Військової ради входило вирішення найважливіших державних питань як воєнних, так і політичних вона вибирала гетьмана і генеральний уряд і мала право їхнього усунення, вирішувала всі питання зовнішньої політики, відсилала посольства, приймала послів, здійснювала правосуддя. Право на участь в ній мали всі козаки.
Одночасно з падінням ролі Військової ради зростає значення старшинських рад. І хоча це був дорадчий орган при гетьмані, його рішення були обов'язковими для нього.
Система управління складалася з трьох ступенів Генерального, полкового та сотенного урядів.
Генеральний уряд був центральним органом управління. Він очолював всю систему управління і був постійно діючим органом.
Генеральний уряд обирався Військовою радою. Очолював Генеральний уряд гетьман як глава держави, вищий суддя та верховний головнокомандуючий, законодавець, оскільки він видавав універсали — нормативні акти, обов'язкові для виконання на всій території України.
Генеральний уряд був вищим розпорядчим, виконавчим та судовим органом держави.
Окрім гетьмана, до Генерального уряду входили генеральні старшини, які керували окремими галузями управління.
Найближчою до гетьмана державною особою був генеральний писар. Він керував зовнішніми відносинами та канцелярією, через яку проходили всі документи як до гетьмана, так і від нього. Генеральний обозний, генеральний осавул та генеральний хорунжий займались військовими справами, відповідали за боєздатність війська та його матеріальне забезпечення. Генеральний бунчужний охороняв знаки гідності гетьмана та Війська Запорізького, а також виконував окремі доручення гетьмана. Генеральний суддя був вищою апеляційною інстанцією за відношенням до полкових та сотенних судів. Генеральний підскарбій очолював фінансову систему держави.
Особливе значення для розвитку українського права мало формування звичаєвого права
У жалуваній громоті, наданій Б. Хмельницькому і старшині 27 березня 1654 р., російський цар Олексій Михайлович закріпив право українського народу судитися за своїми звичаями: «Их права и вольностивойсковіе, какиздавнабывали при великих князехруских и при королехполских, чтосуживали и вольностисвоиимели в добрах и судах, и чтоб в те ихвойсковіе суди некто не уступался, но от своих би старшин судились, подтвердити; и прежних би их прав, каковидани духовного и мирского чину людем от великих князейрусских и королейполских не нарушить».
Умови існування козацького суспільства мали вирішальний вплив на характер, зміст і форму звичаєвого права.
До характерних рис козацького права можна віднести його суворість. Запорожці поблажливо ставилися до минулого осіб, які прагнули записатися в козаки, але за порушення запорозьких порядків встановлювали суворі покарання: смертну кару (як просту так і кваліфіковану), тілесні покарання, вигнання злочинців за межі Запорозьких Вольностей.
У кримінально-правовій практиці Запорожжя широко застосовувалися тілесні покарання.
Аналіз документів свідчить, що козацьке право було становим, корпоративним правом.
За своїм змістом, норми звичаєвого права запоріжців можна умовно поділити на дві частини : «право публічне» і «право приватне». Публічне право запорозьких козаків - це своєрідний військовий статут, який регулював найважливіші суспільні відносини запорозької громади: військово-адміністративний устрій (порядок виборів і функціонування органів влади і управління), воєнні справи, порядок володіння і користування землею, угіддями, спільним нерухомим і рухомим майном, порядок судочинства, встановлював відповідальність за злочини та ін.
Приватне право регулювало відносини цивільно-правового характеру: право власності на особисте нерухоме і рухоме майно, різноманітні угоди, відповідальність за заподіяння шкоди тощо.
40)Юридичне оформлення закріпачення українського селянства у XVI ст.
УСоборномУложении знайшов своє завершення тривалий процес юридичного оформлення кріпацтва.
Із середини 15 століття видається ряд грамот великого князя, у деяких встановлюється єдиний всім феодалів термін відпустки і прийому селян. Саме там зазначалися зобов'язання сплачувати за минаючого селянина певні грошових сум («літнє»).
Першим юридичним актом, спрямованим на прикріплення селян, бувСудебник 1497 року, який встановив правило про «>Юрьеве дні» (певний і дуже стислі терміни переходу селян від однієї феодала до іншого, необхідність сплати «літнього»). Ці положення було розвинені вСудебнике 1550 року,увеличившим розмір «літнього».
З 1581 року вводяться звані заповідні роки, протягом яких селянам тимчасово заборонялося переходити навіть у Юра. Заборона поширювався на власницьких, державних (>чернотяглих), палацевихселянпосадское населення.
Заключним актом процесу покріпачення стало Соборний Покладання 1649 року, яке скасувало «певні року» і встановило безстроковість розшуку швидких селян, поширену попри всі категорії селянства.
Соборний Покладання забороняло землевласників приймати селян, записаних вписцовие тогочасні книги й членів їхнім родинам. Кріпосне стан стало спадковим.
41)Козацько-селянські війни кінця XVI – початку XVII ст.: причини та юридичні наслідки.
Посилення феодального, національного, релігійного гніту на Україні призвело до цілої низки козацько-селянських повстань починаючи з кінця XVI ст. Першим таким повстанням було повстання під керівництвом
Івана Підкови 1577-1578р.(виказаний і вбитий)
Криштофкосинський 1591-1593(загинув у бою,повстання зазнало поразки)
Наливайко 1594-1597(частина козаків виказали наливайка)
Жмайло 1625 проти конецпольського(поразка,укладено куруківську угоду 1625)
Трясило 1630(перемиря між козаками та шляхтою,1633-статті для заспокоєння російського народу)
Сулима 1635 (виказали і четвертували)
Павлюк 1637(виказаний)
Острянин 1638(поразка)
Гуня 1638(1638-ординація війська запорозького)
Наслідки:поширення ідей національного звільнення;масове покозачення селян і міщан;досвід збройної боротьби;1639-1649-10років золотого спокою для польщі.
42)Правове положення станів українського суспільства напередодні Хмельниччини (1620-ті – 1640-і рр.).
Становище української шляхти було неоднаковим і постійно змінювалися. Галицька шляхта у порівнянні з польською шляхтою мала менші привілеї. Так шляхта платила данину та безкоштовно брала участь у боях. Але у Галичині ще не було шляхетського самоврядування. Майже таке саме становище мали укр.землі які входили до складу вел.княз.литовського. Зростало шляхетське землеволодіння, загарбання земель, освоєння пустих земель.
У 16 ст.ВКЛ запровадив деякі заходи на підвищення ролі шляхти. Першим кроком стало відокремлення шляхти на більш низькі поршарки.
У 1522сейм видав постанову пор «вивід» шляхти, згідно з яким до шляхетського стану могли бути зараховані нащадки тих землевласників, що відносились до бояр.
Основну масу населення становило селянство. Становище було не однакове, адже воно знаходилось на різних ступенях феодальної залежності.
Міське населення зростання ремесла і торгівлі сприяло зростанню укр.міст та містечок.
43)Внутрішня та зовнішня політика Богдана Хмельницького.
Визвольну війну українського народу очолив чигиринський сотник Зиновій Богдан Хмельницький (1595-1657 рр.). Спочатку Хмельницьким керувала особиста образа, нанесена йому польським шляхтичем Д. Чаплинським. Всі звернення Б. Хмельницького до суду і навіть до самого короля закінчилися безрезультатно. Не знайшовши справедливості у влади, Хмельницький від’їжджає на Запорізьку Січ, де під його проводом козаки в січні 1648 р. вигнали польський гарнізон і вибрали Хмельницького гетьманом.
Блискучі перемоги Хмельницького над регулярними польськими військами під Жовтими Водами, Корсунем (травень 1648 р.), Пилявцями (вересень 1648 р.) зумовили вихід визвольної боротьби за межі звичайного повстання. У короткий час під знамена Хмельницького встали козаки, міщани, духовенство, дрібна шляхта, війна охопила всю територію України. Успіх перших битв у значній мірі визначався двома організаційними кроками гетьмана: залученням на свою сторону реєстрового козацтва і укладенням воєнної угоди з кримськими татарами.
Улітку 1648 р. починає визрівати ідея створення власної української держави.
Восени 1648 р. козаки здобули блискучі перемоги над польськими військами під Пилявцями, Львовом, Замостьєм, що заставило польський уряд піти на переговори. Українсько-польські переговори проходили в січні 1649 р. у Переяславі.
25 лютого 1649 р. з Польщею було укладене перемир’я, відповідно з яким повстанці добилися визнання де-факто автономії України. Границя між нею і Польщею повинна була проходити по річкам Горинь, Прип’ять і містом Кам’янець-Подільський, через яку заборонялося переходити коронним військам, урядовим чиновникам і польській шляхті. Проте вже у травні 1649 р. новий польський король Ян II Казимир порушив перемир’я і знову почалися бойові дії. В серпні 1649 р. у бою під Зборовом Хмельницький наніс поразку польським військам, від повного розгрому яких врятувало лише посередництво кримського хана Іслам-Гірея. Хмельницький вступив у переговори з поляками, намагаючись зберегти як можна більшу автономію для України.
У відповідності з укладеним 18 серпня 1649 р. Зборівським договором територію української держави складали тільки три воєводства – Київське, Брацлавське і Чернігівське. Чисельність козацького реєстру обмежувалася 40 тис. осіб. Київський митрополит отримав місце в сенаті. Всім учасникам повстання проголошувалася амністія.
Перед Хмельницьким гостро постало питання створення української держави. Запорозька Січ стала своєрідним зародком новоствореної держави. Назва козацької держави була Військо За¬порозьке. Функціонування держави виявилося у запровадженні влас¬ного територіального поділу, створенні та діяльності органів пуб¬лічної влади; введенні своєї податкової системи. За часів Хмель¬ниччини територія Української держави простягалася майже на 200 тис. км2 і охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та Степу. На цих землях проживало понад 3 млн. осіб.
Основою внутрішньої організації української козацької держави стали традиції та звичаї суспільного життя українців, перш за все реєстрових козаків і Запорізької Січі, яка стала своєрідним зародком нової української державності. В основу адміністративного ладу була покладена структура козацького війська. Територія держави поділялася на полки і сотні. Кількість полків не була сталою: якщо 1649 р. їх налічувалося 16, то 1650 р. — уже 20.
Гетьман був главою і правителем України. Він очолював уряд і державну адміністрацію, був головнокомандуючим, скликав ради, відав фінансами, керував зовнішньою політикою, мав право видавати загальнообов’язкові для всіх нормативні акти – універсали, підписував листи, угоди й накази. Система органів публічної влади мала три рівні – генеральний, полковий і сотенний. Реальна вища влада у державі належала генеральному урядові, до якого входили гетьман, та генеральна старшина. Повноваження цього органу поширювалися на всю територію України. На місцях управляли полкові та сотенні уряди. На чолі полку стояв полковник, який або обирався козаками полку, або призначався гетьманом. Він керував полком за допомогою старшини. Полк поділявся на сотні (10, 20, а іноді й більше). Сотнею керував сотник разом зі старшиною (писарем, осавулом, хорунжим). Їх обирали, як правило, козаки. В полкові та сотенні міста вища старшина призначала свого представника – городового отамана. Полковники і сотники поєднували в своїх руках військову й цивільну владу. У містах діяли органи самоврядування (на зразок Магдебурзького права): у великих – магістрати, у менших – ратуші.
Соціально-економічна політика Хмельницького та уряду Української держави залежала від результативності воєнного та політичного протистояння з Польщею, позиції козацької старшини та розмаху селянської антифеодальної боротьби. На визволених землях активно відбувався процес ліквідації великого феодального землеволодіння, фільваркової системи господарства та кріпацтва й утвердження козацької власності на землю. На аграрну політику Хмельницького активно впливала козацька старшина, яка сама прагнула стати крупними земельними власниками. Проте гетьман як міг гальмував зростання великого землеволодіння новітньої еліти.
Українська держава вже в перший рік свого існування здобула широке міжнародне визнання. Уряд Богдана Хмельницького налагодив зв’язки з представниками Московії, Криму, Туреччини, Польщі, Трансільванії, Молдови. Пізніше Україну визнали Венеція, Валахія, Швеція та ін. Незважаючи на дипломатичну протидію Польщі та її союзників, Україна, по суті, виступала на міжнародній арені як незалежна держава..
Зміцнення позицій України спричинило занепокоєння польського уряду, який вирішив скасувати українську автономію. У лютому 1651 р. польська армія перейшла у наступ, і знову розпочалися воєнні дії. У битві під Берестечком 28 червня 1651 р. поляки через інертну позицію татар, які у вирішальний момент покинули поле бою, розбили козацькі війська. Поразка зводила нанівець автономію козацької держави. Відповідно до умов укладеного 18 вересня 1651 р. Білоцерківського договору влада Богдана Хмельницького обмежувалася Київським воєводством, козацький реєстр обмежувався до 20 тис., пани могли повертатись до маєтків, гетьман підпорядковувався владі коронного гетьмана, йому заборонялися зовнішні відносини.
У 1652 р. відбувся новий спалах війни. Хмельницький раптовим ударом 22-23 травня знищив польську армію під Батогом. Здобувши перемогу, Хмельницький пішов на визнання основних завоювань селянства. Були ліквідовані, за невеликим винятком, велике й середнє землеволодіння, фільваркова система господарювання і кріпацтво. Зросло землеволодіння православних монастирів, завершується процес утвердження козацької земельної власності, значна частина земель перейшла до рук селян. Було ліквідовано стан великих і середніх світських землевласників, різко зменшилася кількість дрібної шляхти. Поліпшилося становище селянства, яке отримало особисту свободу, право на землю, право вступу до козацького стану. Зміцнився статус православного духовенства. Провідна роль в житті міст перейшла до рук українців.
У березні 1653 р. польська армія перейшла у наступ. 21 жовтня 1653 р. розпочалися воєнні дії біля м. Жванець. Знову козаків покинули татари, що уклали з поляками сепаратний мир у вирішальний момент бою. Перед гетьманом гостро постала проблема пошуку військово-політичної допомоги ззовні.
44)Внутрішня та зовнішня політика українських гетьманів та органів управління Малоросією другої половини XVII – початку XVIII ст.
Виговський – 1658р. Гадяцька угода(Україна-річ посполита) _ Україна водила до складу Р.П. під назвою велике князівство руське(київ,чернігів,брацлав), законодавча влада – рада, що скликалася з представників усіх полків., зрівняння у правах православних і католиків.
Ю.хмельницький – 1659р. переяславські статті(Україна –росія) _ вибори гетьмана за згодою царя, гетьман втрячає власні права, проголошення верховенства московського патріарха над київським митрополитом.
Ю.хмельницький – 1660р. слободищенський трактат(Україна –Р.П.) _ втрата політичної незалежності та перетворення її на провінцію польщі, позбавлення україни права зовнішньополітичних відносин.
Брюховецький – 1665р. – московські статті(україна-росія) _ підтвердження привілеїв козацької старшини, гетьман не мав права дипломатичних відносин з іншими державами, збирання податків з українців.
Многогрішний – 1669р. – глухівські статті(Україна-росія) – заборона мати відносини з іноземними державами.
Дорошенко – 1672р. – бучацький мир,
самойлович – 1672 – батуринські статті,
1686 – вічний мир.(13років)
45)Військо та органи управління української козацької держави (Гетьманщини) 1648–1782
комплекс виконавчої влади на Січі, який очолював Кошовий Отаман. Його повноваження включали не лише військове керівництво, а й керівництво всіма цивільними справами, а також представництво Січі у відносинах з сусідами.
Окрім Кошового козацька рада обирала і інших представників влади: Генерального суддю – представника судової гілки влади, осавула – особу, чиї повноваження можна порівняти з сучасним прем’єр-міністром, Генерального писаря, що відповідав за зовнішні зносини, та курінних отаманів. Всі вони складали так звану старшу старшину.
Компетенція старшинських рад була дуже широкою, вони конкурували з владою гетьмана та Генеральної ради. Старшинські ради розглядали майже всі питання внутрішньої та зовнішньої політики. Вони розпоряджалися фінансами, розглядали судові справи, управляли державою за відсутності гетьмана.
Як вища палата старшинської ради, Колегія генеральної старшини була постійною радою при гетьмані. Генеральну старшину або обирали збори старшинської ради, або призначав гетьман. До вищої генеральної старшини належали обозний, суддя, підскарбій та писар.
На перше місце після гетьмана у другій половині XVII ст. виходить генеральний обозний. Він був заступником гетьмана в Його відсутність, завідував артилерією. Генеральні обозні командували військом у походах, часто призначалися послами до інших країн.
Далі йшли генеральні судді. Вони керували судом і виконували різні доручення гетьмана.
Третє місце належало генеральному підскарбієві, який контролював фінанси.
На четверте місце перемістився генеральний писар, який відав Генеральною військовою канцелярією та архівом, виконував дипломатичні доручення гетьмана.
До нижчої генеральної старшини належали: два генеральні осавули, генеральний хорунжий та генеральний бунчужний.
Генеральні осавули виконували різні доручення гетьмана, вели судові розслідування і займались справами дипломатичного характеру. Іноді вони були наказними гетьманами у походах, в яких брав участь сам гетьман.
Генеральний хорунжий був охоронцем загальновійськової корогви (стяга), а генеральний бунчужний — охоронцем гетьманського бунчука.
Щодо військової організації, то вона мала чи не найважливіше значення, адже її головним завданням було захистити державу у разі зовнішньої агресії з боку інших держав.
Структурно, Військо Запорозьке складалося із Гетьмана; полковника та сотника. Також козаки мали й інші важелі управління і нагляду за порядком – апарат товаришів.
46)Судочинство Гетьманщини в сер. XVII – кін. XVIII ст.
діяла громіздка і розгалужена судова система, яку можна розділити на три групи: державні (козацькі) суди; станові суди; спеціальні суди.
Структура державних судів поділялася на центральні та місцеві судові установи. До центральних судових органів Гетьманщини належали: Суд гетьмана (або гетьманського правління) - найвища інстанція, рішення якої оскарженню не підлягало; Генеральна військова канцелярія розглядала колегіально (гетьман з генеральною старшиною) апеляції з важливих карних та цивільних справ і збиралася неперіодично; Генеральний військовий суд вважався вищим судом у державі, його очолювали два генеральні судді і на засідання залучалися генеральні старшини - розглядав переважно земельні спори та цивільні тяжби, а також апеляції у карних справах. Місцеві козацькі суди складалися з суду сільського отамана (незначні карні та цивільні справи козаків і селян), сотенних судів (сотник, писар, підсудки та городовий отаман) та полкових судів (полковник, полкові суддя, старшина, писар, значкові товариші).
До групи станових судів належали міські суди для міщан, які поділялися на магістратські (магдебурзькі) і ратушні (мейські), де суд здійснювала міська адміністрація - бурмістр, війт, райці, лавники, писар та представники козацької старшини. Для селян існували сільський суд війта і домініальні (панські) суди. Для духовенства і мирян у церковних та родинно-шлюбних справах діяли духовні, або церковні, суди - протопопів, єпархіальні, єпископські і суд Київської митрополичої консисторії.
До групи спеціальних судів належали цехові, ярмаркові, митні, мирові, третейські, совісні та національні (єврейські, грецькі). Вони розглядали суто специфічні, групові чи корпоративні спори і діяли на засадах загального судочинства.
Судовий процес був однаковий, явний, безпосередній та усний. Процесуальні сторони називалися чолобитник (позивач) і позваний (відповідач). Всі правоздатні виступали у суді індивідуально. Пан представляв підлеглих, чоловік - дружину, неповнолітніх і хворих - батьки або опікуни. Патрони, куратори і повірені виконували роль адвокатів, слідчі (інстигатор, вижі, возні) - роль прокурорів. Процес починався скаргою (позовом) у письмовій формі до суду. Далі велося досудове слідство і здійснювався суд - розправа. Вона мала в основному обвинувачувально-змагальний характер, але у тяжких кримінальних справах застосовувалося інквізиційне слідство. Доказова процедура передбачала виступи свідків, присягу, надання особистих свідчень, речових доказів, результатів огляду місця злочину, трупу, зняття побоїв, допити на муках. Вирок виносився більшістю голосів, усно, а потім записувався в актовій книзі суду. Невдоволений рішенням міг подати апеляцію (протестацію) протягом 10 днів, заявивши про наміри відразу після вироку. Вирок виконував кат або возний.
47)Основні риси кримінального права Гетьманщини.
Важливою рисою кримінального права Гетьманщини був його приватноправовий характер. Переслідування злочину, навіть тяжкого, було в основному приватною справою. Суд карав злочинця залежно від волі потерпілого, а за відсутності останнього - віл вимог його родичів, хоча з плином часу щораз сильніше виявлялась ініціатива самих судів у розслідуванні злочинів. У випадках неясності закону й сумніву щодо його точного значення суд більше схилявся до виправдання, ніж до обвинувачення: сумніваючись щодо застосування покарання, суд вибирав найлегше покарання, а у виконанні останнього виявляв більше м'якості, ніж суворості.За Гетьманщини поняття злочину мало позастановий характер. Під злочином розумілись усі дії, і по спричиняли шкоду і завдавали збитків як окремій особі, так і державі. У поглядах на злочин і покарання виходили з релігійних догм: злочин трактувався як непослух і відступ від божих законів, а тому покарання розумілось як відплата за гріх перед Богом.
Суб'єктами злочину визнавались особи, що досягли 16-річного віку. Найбільш чітко оформилися в законодавстві форми провини. Наприклад, хоч психічне захворювання і не звільняло від відповідальності, але воно враховувалося судом як обставина, що пом'якшувала провину. Натомість, учинення злочину в нетверезому стані тільки обтяжувало провину (крім випадків намовляння на злочин п'яного іншою особою). За полегшувальні обставини у визначенні міри покарання судом уважалися: голод, неусвідомлення кримінального діяння внаслідок неповноліття. За низку вчинків, спрямованих на навмисне чи ненавмисне ушкодження чужого майна (покалічення й убивство коней, худоби, домашніх і мисливських собак, свійської птиці тощо), суд призначав у більшості випадків цивільну, а не кримінальну відповідальність за заподіяну шкоду.
Покарання
(Екзекуція) поділялися на кілька видів. Найпоширенішим видом покарання була смертна кара. Вона здійснювалась у кваліфікованій (четвертування, колесування, втоплення, спалення, закопування живим у землю) і простій (повішення, відрубання голови) формах. Смертна кара не застосовувалася щодо вагітних жінок, літніх людей і малолітних (дівчат - до 13, хлопців - до 16 років).
Страта проводилася прилюдно, на ринку в ярмарковий день. Засудженому давали можливість сповіді та прощання з рідними і знайомими. Йому заборонялося давати алкогольні напої. На місці страти судовий писар іще раз зачитував вирок. Іноді через відсутність ката страту відкладали. Нерідко траплялося, що все було підготовлено до страти, а її не проводили - суд виносив помилування в останню мить.
Поширеними також були членоушкоджувальні (відрубування руки, ноги, язика, носа, вуха, двох пальців на руці чи інших органів) та зганьблювальні покарання (позбавлення вуха, носа, ніздрів, випалення тавра на чолі, публічне побиття біля ганебного стовпа різками чи батогом тощо). Досить поширеним до кінця XVIII ст. в Україні серед зганьблювальних покарань за вбивство було символічне приковування вбивці до тіла вбитої ним жертви чи його труни (Г. Чухліб). Убивця залишався прикутим до труни іноді протягом кількох діб. Часто-густо він супроводжував свою жертву до церкви, а потім на кладовище. У закритому приміщенні храму злочинець змушений був провести цілу ніч, спокутуючи свою страшну провину.
Значної ваги в системі покарань набувало позбавлення волі. Воно здійснювалося способом ув'язнення (максимально на два роки, мінімально на один чи кілька тижнів) і арешту (тимчасового, від півтора року до кількох днів, позбавлення волі). Для ув'язнення часто використовували монастирі, тюрми існували при судах і урядах. Невеликі тюрми (остроги) для тимчасового утримання були при сотенних канцеляріях. Усі арештанти, які мали майно, утримувалися в тюрмі за свій рахунок. Вони платили "потюремне" (10-20 коп. за добу), яке стягувалося з майна в'язня після того, як той виходив із тюрми. За засудженого до страти платив потерпілий, за невинно посадженого - винуватець ув'язнення.
У Гетьманській Україні як покарання використовувалося також публічне вигнання з міста або села без права повернення, а часом і конфіскація майна або цілковите його знищення. З поширенням на територію України загальноросійського законодавства в другій половині XVIII ст. використовується і таке покарання, як каторга. Вагоме місце в системі покарань Гетьманщини належало покаранням позбавлення честі (повне позбавлення публічних і цивільних прав) і почесних прав (проголошення винного "ошельмованим" і позбавлення його права обіймати посади та виконувати почесні функції). Поширеними були майнові покарання (конфіскація, відкуп на користь потерпілого або його спадкоємців, штраф). Серед церковних покарань найпоширенішим було ув'язнення у куну (залізний обруч1, яким охоплювалася шия засудженого або його права рука приковувалась до зовнішньої стіни церкви або дзвіниці) і догана. З метою залякування покарання виконувалися публічно.
48)Основні риси цивільного права Гетьманщини.
Суб'єктами цивільного права визнавалися людина (фізична особа) та об'єднання фізичних осіб (юридична особа). Повна дієздатність суб'єкта Наставала - для чоловіків у 18 років, для жінок у 15 років. Малолітні діти перебували під опікою батьків або опікунів. Обмеженою правоздатністю користувалася жінка (цивільно-правові дії за неї виконували батько або чоловік). Проте це не стосувалося жінок-удів. Удова могла провадити самостійне господарство й користувалася при цьому повною правоздатністю. Підставами для обмеження чи позбавлення правоздатності були нелегальність народження (обмеження щодо осіб нешлюбного походження) та фізичні причини. В останньому випадку діє - та правоздатності позбавлялися недоумкуваті з народження та божевільні під час хвороби, а також глухі, сліпі від народження. Найповнішу правоздатність мали привілейовані верстви суспільства - козацька старшина (шляхта) та козацтво. На правоздатність особи впливала також віросповідна та національна належність. Відступники від християнства, євреї, мусульмани позбавлялися права набувати у власність нерухоме майно, брати в заставу та орендувати нерухомість. Значно впливали на правоздатність особи честь, повага й моральна поведінка. Наприклад, марнотратники і п'яниці перебували під опікою, не мали права успадковувати згідно із заповітом і самі укладати заповіти й договори. Об'єктами цивільного права Гетьманщини були права, речі (нерухомі, рухомі) та, в деяких випадках, невільники.
Речові права
Правова дійсність того часу з речових прав знала інститути власності, володіння й сервітутне право.
Основним речовим правом було право власності. У Гетьманщині мирно співіснували три форми власності: загальнодержавна (загальновійськова), індивідуальна (приватна) і громадська (колективна). Право власності розумілось як володіння, користування й розпорядження об'єктом власності. Розрізняли право власності на рухоме, спадкове й набуте майно.
Найвагомішим у цивільно-правовому житті було право власності на землю. Воно обумовлювалося військовою чи якоюсь іншою службою державі. Найважливішою повинністю в гетьманській державі вважалася військова служба. В основі повинності військової служби лежало право володіння нерухомим майном - землями, даними під умову відбування військової служби; згодом цю повинність було поширено на всі землі - як спадкові, так і набуті іншими способами.
Існували земельні володіння на правах повної власності - "зупольні" (вотчинні). Таку земельну власність, на відміну від тимчасової (рангової), можна було купити, продати, успадкувати, поміняти тощо. Тимчасові володіння надавались особам на строк державної або військової служби. Земельну власність можна було набути у спосіб заволодіння чи займанщини вільних земель або через надання, що фіксувалось у державних актах (царських жалуваних грамотах, гетьманських універсалах тощо), судових декретах, договорах. Право власності припинялося через відмову власника від речі, передання права іншим суб'єктам на підставі договору, конфіскацію, знищення речі або втрату її за давністю.
Найголовнішим елементом права власності було володіння. Воно трактувалось як самостійний правовий інститут і як одне з повноважень власника. Залежно від способу набуття розрізнялося декілька видів володіння. За способом набуття володіння поділяли також на законні й незаконні.
Права на чужі речі (сервітути) поширювалися на мисливські, рибальські та інші угіддя і виникали в той час, коли ще ліси чи луки нікому не належали за правом власності. Згодом, коли, внаслідок розподілу громадської власності (надання актами верховної владі або й захоплення), ліси й землі перейшли у приватну власність, такі угіддя стали складовою частиною приватної власності чи безпосереднім об'єктом такої власності. Для їх господарської експлуатації необхідно було мати право вільного проходу і проїзду через чужі землі й ліси, а також право користування чужим лісом дій потреб мисливства та інших промислів. Тому найпоширенішим" серед сервітутів в Україні були сервітути проходу й проїзду в чужі ліси й землі та користування чужими лісами для потреб рибальського, мисливського та бджолярського господарства.
Значного поширення у Гетьманщині набули норми сусідського права, що розглядалося (А. Яковлів) як одна з форм обмеження прав: власності і лежало в основі багатьох міських сервітутів. Було унормовано такі міські сервітути: світла й вигляду на чужий двір, стоці води, користування спільною стіною або стіною сусіда тощо. Детально також урегульовувалися питання взаємовідносин сусідів;1 приводу садів, межових дерев, будівель, небезпечних у санітарному на пожежному аспекті, спільної межі, огорожі суміжних ґрунтів тощо.
Зобов'язальне право було найбільш розвиненим з усіх інституті цивільного права Гетьманщини (А. Яковлів, В. Кульчицький). В українському середньовічному суспільстві передовсім зобов'язальних право було запорукою забезпечення особистих і майнових про! Зобов'язання як правовий інститут у тогочасній Україні розумілись як право на майно особи, яка не виконала договору чи заподіяти якусь шкоду. Тому розрізняли зобов'язання, що випливали з договорів, і зобов'язання із заподіяння шкоди. Детально регламентулися договори купівлі-продажу, позики, застави, поруки, найму майна (оренди), дарування.
Договір купівлі-продажу у складі нерухомості укладався в письмовій формі з подальшим записом до урядових книг. Продавець такого договору не міг анулювати, якщо покупець володів маєтком більш як півтора року. Детально унормовувалися зобов'язання продавця обороняти покупця від претензій сторонніх осіб щодо проданої речі (евікція). Засобом забезпечення договору купівлі-продажу був завдаток.
Договір позики також реалізовувався у двох формах: усній (для дрібних позик) і письмовій (для всіх інших). Було визначено правила щодо здійснення прав кредитора та виконання зобов'язання боржником. Зокрема, на права й зобов'язання сторін, що випливали з договору позики, не впливав строк давності. Було визначено правила примусового стягнення боргів. Можна було також перездати боргові зобов'язання.
Договори про заставу майна й поруки розглядались як правові засоби захисту зобов'язань, насамперед позики. Заставодавець у забезпечення договору позики (звичайно грошей) віддавав кредиторові у володіння своє нерухоме майно з правом чи без права користування. Заставити власне нерухоме майно можна було на різних умовах: на певний строк чи безстроково, на строк під умовою втрати права власності в разі недотримання умов договору. У випадку смерті боржника до закінчення строку платежу спадкоємці діставали право викупити заставу без огляду на строк або давність. Застава рухомих речей містила менше умовностей. Після закінчення строку застави кредитор мав право продати заставну річ, із виторгу покрити борг, а решту віддати боржникові. Порука могла укладатися замість договору застави. На підставі поруки третя особа зобов'язувалася повернути борг кредиторові у разі неповернення його основним боржником. Правочинною була також кругова порука кількох осіб і, відповідно, їхня спільна відповідальність. Зобов'язання поручителя переходили до його спадкоємців.
Договір найму майна (оренди) мав своїм предметом передання нерухомого майна власником орендареві у володіння й користування на певний строк і за певну плату. Розмір орендної платні встановлювався волею договірних сторін або нормами звичаєвого права. Орендар відповідав за будь-яку шкоду, заподіяну найманому маєткові через його провину. У цьому випадку власник залишав за собою право достроково припинити договір найму. Зазвичай, договір найму втрачав чинність у випадку смерті орендаря чи власника. Недоплачену орендну платню власник мав право вимагати як борг.
Договір дарування складався усно, в присутності свідків, або письмово. Обіцянка щось подарувати, сказана на словах, жартома або в п'яному стані, правової сили не мала. Також недійсним уважався договір дарування, навіть письмовий, в якому йшлося про неморальні чи протиправні речі.
49)Основні риси сімейного права Гетьманщини.
Шлюбно-сімейні та спадкові відносини регулювали норми церковного права та звичаї. Шлюбний вік для хлопців – 18,для дівчат-16. Згода молодих на шлюб була необов’язковою, на відміну від батьків. За порушення цього права молодят позбавляли батьківського благословення, а іноді – спадщини. Шлюб вважався законним, якщо дотримувались правила весільного ритуалу. При укладанні договору про шлюб і встановленні посагу(віна) визначали так званий заряд. Крім законного шлюбу із вінчанням у церкві мав місце шлюб на віру. У ньому жінка набувала рівних прав із чоловіком та діти набували імені та статусу матері.
Розлучалися рідко. (розлучний лист)
50)Спроби кодифікації права в XVIII–XIX ст. та поширення на Україну Зводу законів Російської імперії.
Вже на початку XVIII ст. виникла необхідність унормувати та уніфікувати сепаратні норми права, що діяли в Гетьманщині, видати їх українською мовою (замість польського), узаконити привілейоване становище козацької старшини. На державному рівні це питання поставлене «ришительно пунктами» (1728 р.) Д. Апостолу Виконуючи його, гетьман того ж року утворив кодифікаційної комісії у складі 12 осіб на чолі з генеральним суддею I. Бороздною, яка працювала дуже довго і результатом її діяльності був кодекс 1743 під назвою «Права, з яким судиться малоросійський народ» Збірник законів відправили на розгляд в Сенат, який не затвердила його і не санкціонував до використання в судах Гетьманщини. Проте як пам’ятник права кодекс є унікальним явищем юридичної думки української еліти XVIII в. «Права» складаються з 30 розділів, 531 артикула і 1716 пунктів, що містять норми цивільного, кримінального і процесуального права. Розділи мають заголовки, статті містять посилання на джерела Додавався і алфавітний покажчик. Комісія I. Бороздны підготувала також процесуальний кодекс «Процес короткий, наказовим» (1734 p.) .
3 відновленням у 1750 р. гетьманства створена друга кодифікаційної комісії з 49 людей. Один з її членів Ф. Чуйкевич 1758 р. закінчив роботу над кодексом під назвою «Суд і розправу в правах малоросійських» .. В ньому обґрунтовано ідею приватної власності на рангові землі, на відновлення статутних судів і закріплення привілеїв старшинської верхівки.
В умовах ліквідації гетьманської влади робляться спроби закріпити за землевласниками старі права і вольності в кодексі. Кондратьєва «Книга Статут та інші права малоросийськие» (1764 p.), у «Екстракт малоросійських прав» (1767 р.) А. Безбородько і у \ » екстракті указів та інструкцій Сенату «(1786 p.).
Ha початку XIX ст. створюється ще одна кодифікаційна комісія на чолі з графом П. Завадським, яка провела дві експедиції по судах Лівобережжя та Правобережжя. Підсумком стали «Збори малоросійських прав» (1807 р.) Ф. Давидовича і «Зведення місцевих законів західно и х губерній» (1837 р.) А. Повстанського. Але в 40-х pp. XIX ст. в Україні введено єдине російське законодавство.
Джерела права різних частин України, що входили до складу Російської імперії, до 40-х рр. 19 ст. мали певні відмінності. У 1840-1842 рр. на території України у складі Росії було уведено в дію “Звід законів Російської імперії”, що привело до уніфікації системи джерел права, діючих в Україні, і припинило застосування норм попереднього права. У ході запровадження єдиної правової системи на усій території Російської імперії у 1840 р. на Лівобережну і у 1842 р. на Правобережну Україну поширилось загальноімперське цивільне і кримінальне законодавство, притому для Правобережної України місцеве право було скасоване беззастережно, а на Лівобережній Україні допускалось застосування лише тих норм місцевого цивільного права, які увійшли до “Зводу законів Російської імперії”, - це були лише 53 статті, які стосувались спадкового і сімейного права, з усіх 3979 статей. Порівняно зі скасованим в Україні Литовським Статутом 1588 р., правова система за “Зводом законів Російської імперії” мала сучасніший, хоча все ще феодальний, характер.
У “Зводі законів Російської імперії” вперше в історії російського законодавства було дано визначення поняття права власності як права володіти, користуватись і розпоряджатись майном. Розрізнялось рухоме і нерухоме майно.
У шлюб могли вільно вступати православні, у т.ч. іноземець з російською підданою, будь-якого стану, крім ченців і священослужителів на час їхнього перебування у цьому сані. Шлюбний вік становив для чоловіків 18 р. і для жінок 16 р., та заборонялось вступати у шлюб по досягненні 80 р., а також заборонявся шлюб з душевнохворими. Шлюб вважався законним при дотриманні усіх обрядів весільного процесу, який часто відбувався за деякий час по здійсненні церковного обряду.
У спадковому праві заборонялось заповідати родове майно; лише якщо власник родового маєтку був бездітним, то міг заповісти майно одному з близьких чи далеких родичів.
51)Малоросійські колегії та Правління гетьманського уряду (Міністерське правління): структура та політика.
Малоросійська колегія — колегія Російської імперії, утворена 1722 року замість Малоросійського приказу для контролю за діяльністю українського гетьмана і генеральної старшини.
Складалася із шести офіцерів російських полків, розквартированих в Україні. У цивільних справах підкорялася сенату, а у військових — головнокомандуючому військами в Україні. Першу Малоросійську колегію очолював бригадний генерал Степан Вельямінов. Територіально розташовувалася в Глухові. Колегія була найвищою установою в Україні, вище гетьмана. Гетьман мав лише дорадчий голос. У 1727 р. Малоросійська колегія була ліквідована і відновлена влада гетьмана.
У 1764 році Катерина II скасувала гетьманську владу і відновила Малоросійську колегію. Остаточна ліквідація автономії України, поширення на її території порядків, що панували в Російської імперії, призвели до остаточної ліквідації Малоросійської колегії (1786). І так настав кінець гетьманату України.
Правління гетьманського уряду — уряд, якому у 1734 році, після смерті Данила Апостола доручила правління Гетьманщиною цариця Анна Іоанівна, фактично видозмінена Малоросійська колегія.
До цього керівного органу входило шестеро осіб (3 росіянина, 3 українці). Головою Правління був призначений князь Олексій Шаховськой, який ретельно виконував усі таємні інструкції царського уряду поширювати думку про неефективність правління гетьмана і вважав, що «російський уряд надто панькається з українцями».
Крім О. Шаховського, членами правління також були князь І. Баратинський, який з 1737 року очолив цей орган, полковник Гур'єв та представники козацької старшини — генеральний обозний Я. Лизогуб, генеральний підскарбій А. Маркович та генеральний осавул Ф. Лисенко. За ствердженнями істориків, що замість одного з двох останніх представників до Правління гетьманського уряду міг входити генеральний суддя М. Забіла.
Не тільки Україна потерпала в ті роки від жорстокого режиму цариці Анни (1730—1740 рр.), фактично, її фаворита німця Бірона. Діяльність «Таємної канцелярії», численні переслідування, арешти та страти на колесі (колесування) стали чорною сторінкою в історії російського народу.
Позитивні зрушення у ставленні до України почалися тільки після смерті імператриці Анни 1740 року, з приходом до влади дочки Петра І Єлизавети. Щасливий збіг обставин зробив простого козака Олексія Розума спочатку близькою людиною, а згодом і чоловіком нової російської імператриці. Під прізвищем Розумовського він став одним із найвищих сановників Російської імперії.
52)Юридичний статус та взаємини християнських церков в Україні (XIV – XIX ст.)
Представники вищого духовенства схилялися до ідеї об’єднання з римо-католицькою церквою. Через унію з римо-католицькою церквою українці сподівалися досягти єдності свого народу.
Польська державна політика ґрунтувалася на принципах широкого самоуправління, свободи віросповідання.
Православна церква в Галичині зі становища державної під час Галицько-волинської держави поступово переходить до стану церкви другорядної, упослідженої, яку поки що терплять під польською окупацією й сильним наступом католицизму.
Певне загострення міжконфесійних відносин виникло на українських землях, які були під Литвою за часів князювання сина Казимира IV Олександра, Великого князя Литовського, а потім і короля польського (1501—1506). Недотримання ним обіцянок, даних під час шлюбу з донькою Івана III Оленою, щодо "повної її свободи і заховання грецького закону" та створення відповідних умов для православного оточення Олени, викликало напруження в міждержавних відносинах Литви з Москвою.
Зміцнення правового стану православної церкви відбувалося під час правління польських королів — Сигизмунда І (1506—1548) та його сина Сигизмунда II Августа (1548— 1572).
Незважаючи на те, що литовська католицька шляхта на сеймах зверталася до короля, щоб він підтвердив Городельський акт 1413 р., яким православні не допускалися до вищих урядових посад, і король робив це, однак ці звернення про підтвердження Городельського привілею засвідчують: православні князі й пани українських земель і далі займали важливі урядові посади, брали участь і в Господарській раді, що заборонялося Городельським актом. Загальний дух толеранції у ставленні до православної церкви і православних за часів Сигизмунда І пояснюється особистими рисами цього володаря, доброго й справедливого, який у державних справах був незалежним і не підпадав під сильний вплив католицької ієрархії
Після Люблінської унії 1569 р., Польщу і Велике князівство Литовське було об'єднано в одну державу — Річ Посполиту Польську — з одним королем, спільним сеймом і сенатом, а всі українські землі включено до Польської корони як "повернені" (тобто стверджувалося, що всі українські землі "здавна з цілим, повним і безумовним правом" належали Польській короні). Українській православній церкві на цих "повернених" українських землях було гарантовано вільне сповідання віри, вживання української ("руської") мови в офіційних документах, а також прав і вольностей, якими користувалися католики.
У 1620 році, через внутрішній розкол в середовищі ієрархії та вірних Київської митрополії, єрусалимський Патріарх Теофан III висвятив на Митрополита Київського Йова Борецького та шістьох єпископів. У 30-40-х роках XVII століття спроби митрополитів Йосифа ВельямінаРутського та Петра Могили примирення «Русі з Руссю», скликання спільного Собору та проголошення Київського Патріархату закінчилися невдачею. Невдовзі православна Київська митрополія була підпорядкована Московському патріархатові (1686) й перетворена на звичайну єпархію в процесі послідовної, жорстокої уніфікаційної та русифікаторської політики царату.
Після розділу Козацької держави Богдана Хмельницького між Річчю Посполитою та Московією — Київ відходить до Москви, а Правоборежжя до поляків.
Від 1729 до 1795 резиденцією уніатських митрополитів було місто Радомишль. 5 березня 1729 року у володіння Радомишлем вступив номінат і адміністратор Київської уніатської митрополії єпископ Анастасій Шептицький, який пізніше, цього ж року стає митрополитом.
По третьому поділу Польщі (1795 р.) унійну митрополію та її резиденцію в Радомишлі зліквідовано, а саме місто в складі правобережної України приєднано до Російської імперії.
53)Ліквідація Запорозької Січі та подальша доля запорозького козацтва.
Очевидно, негайно покінчити із Запоріжжям Катерина II вирішила ще й після придушення селянської війни під проводом Пугачова. Царський уряд жорстоко розправився не тільки з повсталими. Хвиля каральних заходів і репресій звалилася на селянство, козацтво Росії та України, трудящі верстви інших народів імперії. Тисячі людей в муках були страчені, заслані на -каторгу. Кріпацтво набуло диких, бузувірських форм, мало чим відрізняючись од рабства. Царизм придушував будь-які вияви свободолюбства, незалежності, автономії.
Доля Запорізької Січі остаточно була вирішена 23 квітня 1775 року на так званій раді при височайшому дворі. На ній з проектом скасування Січі виступив новоросійський генерал-губернатор Потьомкін. Був докладно розроблений план каральної експедиції. Всесильний володар Південної України, фаворит Катерини II відіграв підступну роль. Деякий час він загравав з козаками, навіть вписався до Кущівського куреня, одержавши прізвисько Грицька Нечеси (так його називали запорожці з огляду на великі буклі перуки). На Потьомкіна старшина і козаки покладали певні надії, сподіваючись, що він виступить захисником Січі в урядових колах. Але саме він став виконавцем "монаршої волі" і жорстоко розправлявся із запорізькою вольницею.
Для операції проти Запорізької Січі були використані війська, що поверталися з російсько-турецької війни — 8 полків регулярної кавалерії, 20 гусарських і 17 пікінерних ескадронів, 10 піхотних регулярних і 13 донських козацьких полків — загальною кількістю понад сто тисяч чоловік.
Старшина, курінні отамани і рядові козаки, коли було оголошене "соизволение" Катерини II про скасування Січі, склали зброю. Царський генерал у своєму рапорті не Повідомив про старшинську раду за участю духовенства, бо незнав про неї. А саме ця рада після тривалого обговорення вирішила здати Січ без найменшого опору. Нема в офіційному рапорті нічого й про те, що переважна частина рядового козацтва мала намір вступити в боротьбу з царськими військами. Пізніше зафіксоване свідчення очевидця подій — столітнього діда, запорожця Коржа, яке узгоджується з інформацією, що її містять історичні народні пісні з циклу про зруйнування Січі. З обох джерел можна дізнатися, як багато зусиль доклали кошова старшина і запорозький архімандрит Володимир Сокальський, щоб переконати козаків скоритися імператорській волі. " Небажанням проливати християнську кров" пояснили вони свою позицію цілковитої покори. Збройний опір царським військам міг закінчитися фатально для запорожців, бо сили були надто нерівні (три тисячі проти ста тисяч).
Нависла загроза великого кровопролиття і повного знищення всіх козаків, що були тоді на Січі.
Дехто із запорізької старшини, що займав позицію цілковитої покори монаршій волі, сподівався зберегти особисті привілеї та багатства поза рамками запорізького ладу на службі царського уряду. І для декого ці надії здобули реальний грунт. Після зруйнування Січі царський уряд наділив ряд запорізьких старшин офіцерськими чинами, землями та ін.
29 червня 1775 року виданий був указ Сенату, де подавалися мотиви знищення Січі і висловлювався дозвіл видати утримання старшинам і козакам, які не брали участі "у вчинках кошового". На основі цього Новоросійська губернська канцелярія направила ордер Норову з дорученням скласти списки старшини. Потьомкін через Текелі зі свого боку наказав Норову звільнити низку старих старшин-офіцерів. Отже, колишній кошовий отаман Пилип Федорів, осавули Сидір Білий, ЛогинМощенський, Ломака, Легкоступ, полковники Андрій Білий, Іван Височин, Чепега, Опанас Ковпак, полкові старшини Тимковський, Антон Головатий та інші цілком зберегли своє володіння і доскочили офіцерських чинів. Декому дали й додаткові землі, зокрема Сидору Білому.
В описі подальшої долі запорожців після ліквідації Січі, сепаратістіческіе "історики, уже не обмежуються тільки натяками і умовчання, а вдаються до зовсім очевидного перекручення фактів і даних, не зважаючи навіть з арифметикою.
Так, на стор 464, своєї "Ілюстрованій Історії України" (Київ, 1917 р.) Грушевський, описуючи ліквідацію Січі, говорить: "переважна більшість запорожців не хотіла робитися гречкосіями і вирішила піти тим же шляхом, як після першого руйнування Січі - під турком жити ". На наступній сторінці, він, це "більшість" визначає в 7.000 чіл. Отже, що залишився меншість було менш 7.000.
Ще сторінкою далі (466), описуючи розкол цього 7.000-го "більшості" і відхід частини його в Австрію, Грушевський говорить: "вісім тисяч запорожців перейшло туди". А, ще однією сторінкою далі, той же Грушевський повідомляє, що з залишилися в Росії запорожців, було сформовано "Чорноморське козацьке війська" чисельністю в 17.000 ". Не потрібно вдаватися до олівця, щоб упевнитися в ступені достовероності фактів і даних, наведених сепаратітіческой "історичною наукою".
В описі ж подій не зв'язаних з цифрами, "наука" ця оперує ще вільніше і підносить невимогливому читачеві "бажане за колишнє". Все ж таки факти, що спростовують це "бажане" - попросту замовчуються.
Так, наприклад, повідомляючи про факт повернення в 1828 р. задунайських козаків до Росії (зовсім замовчати його не можна), Грушевський говорить, що кошовий Осип Гладкий перевів їх на російську сторону "обманом", що означає, що козаки йти до росіянином не хотіли. О, тому ж загальновідомому факті (його можна знайти в будь-якій історії війни 1828-29 рр.. З Туреччиною), що ці "обмануті козаки" усю війну доблесно боролися в складі російської армії проти турків, узагалі не згадує. Бо згадкою, спростовувалося б твердження про "обман".
Про подальшу долю цих "обманутих" козаків, Грушевський говорить, що з них було сформовано "Азовське козаче військо", але про те, що це було зроблено "в нагороду за їх доблесне участь у війні 1828 ", звичайно, теж ні слова.
Вищевикладене сепаратістіческое висвітлення питання ліквідації Січі приводиться в інтересах читача, що бажає знати історичну правду, а не залишатися в омані, у результаті, сепаратістіческо-шовіністичної пропаганди, одягнений у форму "історичної науки", яка так тісно переплітається з пропагандою, що не легко встановити, де кінчається наука, а де починається пропаганда. Це переплетення пропаганди з наукою, на жаль, є характерним для всіх "Історій України", авторами яких є шовністи-сепаратисти. Веде ж воно, завдяки перекрученню минулого, до помилкових установок на майбутнє. Тому великим досягненням в області історичної науки і встановлення історичної правди про Запорожжя, треба визнати капітальний, рясно документований, працю В. Голобуцького "Запорізьке козацтво" (1957 р.), присвячений, головним чином, соціальній структурі і взаєминам Запорожжя.
Незліченні, наведені Голобуцьким, документи неспростовно, розбивають міф про "безкласове, рівноправне братерство" запорожців і є незаперечними даними для складання точної картини існуючих між запорожцями взаєминами.
Не маючи можливості наводити тут усі документи, які спростовують міф про Запорозьку Січ, можна рекомендувати всім, хто цікавиться структурою Запоріжжя, докладно ознайомитися з такою ж у згаданій книзі В. Голобуцького "Запорізьке козацтво".
54)Заходи імперського уряду щодо колонізації Новоросії і Таврії. Новосербія і Слов’яносербія.
Назву Новоросія після знищення Запорозької Січі для земель Війська Запорозького та всіє Південної України ввів царський уряд. Вона була калькою з назви «Нова Греція», і вживалась за аналогією з назвою Малоросія. Цей термін виник у наслідок того, що на землях Південної України утворена була в 1764 р. Новоросійська губернія. До включення цих земель до складу Російської Імперії щодо них урядом Польсько-Литовської держави вживалась назва Дике Поле.
Попри те, що багато регіонів Півдня України вже були заселені українцями, після переходу під владу Російської Імперії в ході воєн із Кримським ханством і Османською Імперією, наприкінці 18 століття почалася «колонізація Новоросії» під керівництвом князя Потьомкіна, якому були дані для цього майже необмежені повноваження. Землі давалися російським поміщикам, що привозили із собою кріпаків з центральної Росії, німецьким, сербським та грецьким колоністам. Іноземних поселенців, українці сприймали, здебільшого, як осадників на їхніх землях. Однією з причин того були чималі привілеї, якими користувались іноземці. Згідно з документом «План о заселенииНовороссии…»: колоністи звільнялися від рекрутчини, їм було дозволено продавати сіль і горілку, провадити внутрішню й зовнішню (з Росією, Кримом, Волощиною, Молдовою) торгівлю без сплати мита. Чужинці, що мешкали у військових поселеннях і перебували на військовій службі, отримували щорічно 30 крб., запорожці ж (ті, що зголосилися до такої служби) – лише 12. І при цьому українське населення мусило ще «всіляко допомагати» іноземцям у колонізації. Цей «План» ніяк не враховував інтереси українського населення; навіть більше – за ним виходило так, нібито Новоросія була «пустелею, без людей, звичаїв, права, де все потрібно було створювати наново». Проте, попри непривілейоване порівняно з іноземними колоністами становище саме українці, маючи абсолютну перевагу у чисельному відношенні, відігравали провідну роль у заселенні й освоєнні земель Півдня України. За дослідженнями В.П. Семенова-Тян-Шанського населення краю складалося в основному з українців (42,4 %) і росіян (31,8 %).Робилася також спроба оселити на цих землях єврейських колоністів. Було засновано багато нових міст, таких як Катеринослав (зараз Дніпропетровськ), Олексндрівськ (зараз Запоріжжя) Миколаїв, Херсон, Одеса, Новоросійськ.
Слов'яносе́рбія — адміністративно-територіальна військова одиниця, утворена російським урядом 1753 на південь від річки Сіверського Дінця між її притоками Бахмуткою і Луганкою. На сході межувала з Землею Війська Донського, на заході — з Запоріжжям, на півночі — з Слобожанщиною, на півдні — з володіннями Кримського ханства.
Історія заселення Слов'яносербщини пов'язана з появою в XVI столітті на території між річками Луганню та Сіверським Дінцем сторожевих постів запорізького козацтва. Перша згадка про існування такого поста у Підгорному (теперешнійСлов'яносербськ) відноситься до 1740 року. Інтенсивне заселення цього краю припадає на 50-60 роки XVIII століття. Сюди, на ще не займані плугом родючі землі, перебралися з дозволу російського уряду серби, хорвати, чорногорці, болгари, а також молдавани і поляки, з яких сербські полковники Іван Шевич та РайкоПрерадович формували піші й кінні полки. Ці з'єднання мали охороняти південні кордони російської держави від наскоків турків і татар.
Територія між Луганню і Сіверським Дінцем почала називатися Слов'яносербією. Слідом за військовими поселеннями в Слов'яносербію почали переселятися селяни з Харківської, Чернігівської, Курської і Смоленської губерній, а також торгові люди з різних країв Росії, яких вабили пільгові умови торгівлі.
Приблизне розташування Нової Сербії та Слов'яносербії відносно сучасних Кіровоградської, Донецької та Луганської областей
Як у Новій Сербії, в Слов’яносербії поселено сербів з Угорщини (також болгар, волохів, греків й інших православних з Туреччини) для охорони від татар і турків та колонізації рідко заселених просторів лояльними російському уряду підданими і застереження заселення цих земель українцями з Гетьманщини, що межувала на сході із Слов’яносербією.
Серби були організовані на військовий лад, мали деяку автономію і являли собою два полки під проводом РайкоПрерадовича й Івана Шевича (1 300 вояків), які відбували службу на Українській лінії.
Адміністративним центром Слов’яносербії було місто Бахмут.
Між військовими поселенцями і місцевим українським населенням та сусіднім Запоріжжям виникали постійні конфлікти.
1764 російський уряд ліквідував Слов’яносербію і включив її разом з Українською лінією до складу Катерининської провінції Новоросійської губернії.
Чужинецьке населення Слов’яносербії згодом асимілювалося з українським.
З 1753 до 1764 року Слов'яносербія існувала як автономна одиниця з центром в місті Бахмут і підпорядковувалась Сенату і Російській Військовій Колегії. У зв'язку з реорганізацією сербських військових полків в 1764 році Слов'яносербія увійшла до складу Катерининської провінції Новоросійської губернії, а з 1802 року - в Катеринославську губернію.
У 1784 році селище Підгірне, переведене до категорії міст і перейменоване в м. Донецьк (не плутати з сучасним Донецьком, тоді Юзівкою!), стає центром Донецького повіту.
У 1882 році рішенням Кабінету Міністрів Російської імперії центр повіту із Слов'яносербська переведено до Луганська, територія повіту розширюється, та назва його залишається до 1919 року.
Слов'яносербський район було створено в 1919 році. В сучасних межах Слов'яносербський район Луганської області існує з грудня 1966 року згідно з Указом Президії Верховної Ради Української РСР.
Нову Сербію було створено як військово-поселенську територію в 1752 року за розпорядженням російського уряду (указ 29 грудня 1751 року). В Нову Сербію переселялися серби з південного кордону володінь Габсбургів (з 1802 р. — Австрійської Імперії), за річками Дунаєм, Тисою і Моришем. Серби мали на тому кордоні з Туреччиною щось на зразок козацьких ліній.
Нова Сербія поділялася на два полки ― гусарський (кіннотний) з центром в Новомиргороді та пандурський (піхотний) з центром в Крилові; адміністративний центр Нової Сербїї знаходився в Новомиргороді. Обидва новосербські полки складалися з 20 рот, які мали поселення, укріпленні шанцями, що згодом розрослися в села і міста.
Деякі населені пункти Кіровоградської області зберегли в просторічному вжитку старі ротні назви: П'ята Рота (Кальниболот), Восьма Рота (Мартоноша), Дев'ята Рота (Панчеве) тощо.
Для захисту новосербських поселень з півдня в 1754–1757 рр. була побудована фортеця Святої Єлисавети, біля неї виникло місто, яке з 1775 р., після офіційного отримання міського статусу, стало називатися Єлисаветградом (нині— Кіровоград).
Іншою військово-поселенською територією України, заселеною південними слов'янами, була Слов'яно-Сербія (в сучасній Луганській області).
55)Адміністративно-територіальний поділ, соціальна структура та правовідносини на Закарпатті, Правобережжі, Волині, Поділлі та в Галичині (2 пол. XVII – 2 пол. XVIII ст.)
З пол. 17 століття на Закарпатті почалася боротьба між правос. і уніятами. Цей конфлікт мав не лише релігійне, але й політичне підґрунтя і був пов'язаний з боротьбою між католицизмом і протестантизмом в Угорщині. Православна церква Закарпаття перебувала в стані занепаду; духовенство було малоосвічене, закріпачене, як і їх вірні; мукачівські єпископи були залежні від угорських кальвінськихмаґнатів, які намагалися завести реформаційні порядки в правосних парафіях. З другого боку, розпочатий на Угорщині рух проти реформації сприяв також унійним заходам серед православних. Перша невдала спроба заведення унії була зроблена 1612 року перемиським єпископом А. Крупецьким на заході Закарпаття, яке було домінієюмаґнатівДруґетів, відомих сподвижників Католицької Церкви і династії. Унії сприяли згодом єпископи В. Тарасович та Петро ПартенійРостошинський. Вислідом їх заходів була Ужгородська унія 1646, на якій українське священство західної (королівської) частини Закарпаття прийняло католицизм у східному обряді. Під охороною Ракоціїв в Мукачеві діяв одночасно православний єпископ Й. Зейкан. Багато праці для зміцнення унії поклав єпископ Й. де-Камеліс, родом грек. Твердинею православія до кінця 18 ст. залишилася Мармарощина, яка до 1720 політично належала до Семигороду. Із смертю останнього православного єпископа Доситея в углянському монастирі унія запроваджена по всьому Закарпатті.
В противагу до 17 ст., який був добою майже безперервних воєнних заколотів, 18 ст. і перша половина 19 ст. були часом спокійного розвитку Закарпаття Панування Марії Терезії і Йосифа II, представників освіченого абсолютизму в Австрії й Угорщині, помітне деякими пільгами для селян та рядом ін. реформ; «урбарна регуляція» (1766) обмежила сваволю щодо панщизняних обов'язків та брала під охорону сел. зем. наділи. Йосиф II актом скасування підданства селян на Угорщині 1785 хотів піти далі, але по його смерті повернено старі порядки; відновлене сел. підданство тривало до 1848 р. Угор. шляхта гостро чинила опір ліберальним заходам Відня. Посилена в кін 18 ст. панщина викликала рух опришків також і на З., що був зах.-укр. відповідником гайдамацьких повстань на Наддніпрянщині.
На Правобережній Україні велася довголітня гостра національно-визвольна боротьби проти Польщі, Московщини, турків і татар. Особливо тяжкою стала для неї доба Руїни. Правобережжя було перетворене на безлюдну пустелю. Козацький літописець С.Величко писав про Правобережну Україну: «Від Корсуня і Білої Церкви, потім на Волинь і в князівство Руське, до Львова, Замостя, Бродів, далі подорожуючи, бачив я багато городів і замків безлюдних, і пусті вали, що стали пристановищем і житлом для диких звірів... Бачив я там... багато кісток людських, сухих і нагих, що тільки небо за покрівлю собі мали...»
Наприкінці XVII ст. територію правобережного Подніпров'я почали поступово заселяти. Тут виникло кілька козацьких полків, які згодом вступили у боротьбу проти польсько-шляхетського панування.
Визначна роль в організації та формуванні полків належала Семенові Палію, який на початку XVIII ст. очолив визвольний рух на Правобережній Україні. Тоді за Правобережжя боролися три сили: повстанці на чолі з Семеном Палієм, Польща, яка жорстокими репресіями намагалася придушити повстання, та гетьман І Мазепа з лівобережними козаками. У складній боротьбі перемогу отримав лівобережний гетьман, який на деякий час об'єднав Правобережжя з Гетьманщиною.
У 1714 р. за польсько-турецьким договором Правобережна Україна опинилася знову під владою Польщі Почалася нова колонізація українських земель польськими магнатами. До сер. XVIII ст. близько 40 магнатських родин вигнаних у 1648 p., заволоділи 80 % території Правобережжя. На цих землях встановлювали шляхетські порядки. Селяни змушені були відбувати важку панщину, виконувати інші численні повинності. У феодальну залежність від вельмож потрапляла дрібна шляхта. Під владу магнатів переходили міста, що втрачали рештки самоврядування. Було відновлено тяжкі утиски православної віри. З поч. XVIII ст. на правобережних землях розгортається народна боротьба проти соціального і національного гноблення, відома в історії під назвою гайдамацького руху. Гайдамаки (від тюрк, гайде - гнати, нападати) діяли невеликими, але дуже рухливими загонами, які поповнювалися селянами, козаками, міською біднотою.
Перше велике гайдамацьке повстання у Правобережній Україні відбулося в 1734 р. Найбільший гайдамацький загін очолив сотник Верлан. Повстанці оволоділи Вінницею, іншими містами. На Брацлавщині діяли загони М.Гриви, Медведя, М.Моторного. Гайдамаки нападали на шляхетські маєтки, руйнували їх спалювали документи королівських судів, воєводських і повітових канцелярій. Лише з допомогою введених на Правобережжя царських військ польській шляхті вдалося придушити цей народний виступ.
Нова хвиля національно-визвольного руху почалася навесні 1750 р. У гайдамацький рух влилися поповнення із запорізьких козаків. Найвідомішими ватажками повстанських загонів ставали переважно вихідці із Запоріжжя: М.Тесля-Мочула, О.Письменний, І. Подоляка та багато ін. Гайдамацькі загони здійснювали успішні напади навіть на добре укріплені міста, брали в облогу великі замки. Вони захопили Умань, Вінницю, Чигирин, Фастів, Радомишль. Загони гайдамаків з'явилися також на Лівобережній Україні. Проте і цього разу повстання було розгромлене силами шляхетської Польщі й царської Росії.
У другій пол. XVIII ст. гайдамацький рух на Правобережжі не тільки не припинявся, а й переріс у велике визвольне повстання, відоме під назвою Коліївщина. Причини були різні: економічні, соціальні, національні, релігійні.
Повстання почалося навесні 1768 р. Його очолив запорізький козак Максим Залізняк. Виступивши з урочища Холодний Яр, повстанці визволили частину сіл та міст Київщини і підійшли до Умані — добре укріпленої фортеці. Магнат С.Потоцький послав проти них великий загін своїх надвірних козаків на чолі із сотником Іваном Гонтою, які перейшли на бік гайдамаків. Спільними силами уманська фортеця була взята.
Основною силою Коліївщини було селянство. Його ватажки підняли на боротьбу з гнобителями козацтво, численних селян з Білорусі, Молдавії, Литви і Польщі, які втікали від кріпацтва. В гайдамацьких загонах Г.Тарана, І.Боднаренка, С.Неживого та інших ватажків було немало росіян, які перейшли на бік повстанців з гарнізонів царських військ, що дислокувалися у Києві та містах Лівобережної України.
Об'єднаними силами польської шляхти і російського царизму Коліївщина була розгромлена, а з учасниками повстання жорстоко розправилися. Багатьох ув'язнених стратили, серед них й І.Ґонту та його найближчих сподвижників. М.Залізняка царський суд після тортур заслав на каторгу у Сибір. Образи героїв-гайдамаків назавжди закарбувалися у народній пам'яті.
Під час існування Української держави XVII століття, урядом Гетьмана Богдана Хмельницького у липні 1648 року була утворена військово-земська одиниця — Волинський полк, яка охоплювала більшість території Волині. Ця одиниця існувала з перервами до 1658 року.
Під час чергового переділу Польщі в 1793 році частина земель Волині відійшла до Російській імперії. Спочатку територія була названа Ізяславське намісництво, з центром в Ізяславі, пізніше, в 1795, створюють Волинське намісництво, що складатиметься з 15 округів, з центром у Новоград-Волинському. В 1797 році губернським містом призначають місто Житомир а намісництво перейменовують у Волинську губернію. В 1802 році Житомир був викуплений казною у графа Ільїнського, а в 1804 році призначений губернським містом.
У ході національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648—1657 на Поділлі поширився полково-сотенний устрій. На Східному Поділлі утворено Могилівський, Брацлавський (22 сотні) і Кальницький (пізніше Вінницький; 19 сотень) полки. За Андрусівським перемир'ям 1667 Поділля залишилося у складі Речі Посполитої.
У 1672 на Поділля вторгнулося військо Османської імперії.1672 за Бучацьким договором Михайла Корибута частина Поділля з Камянцем відійшла до Османської імперії. Кордон поділяв м. Бучач на дві частини. На завойованій території турки утворили Подільський еялет з центром у Кам'янці. Лише після Карловицького конгресу 1698-99 Поділля знову повернулося до складу Речі Посполитої.
У 18 століття на Поділлі відбува ються ряд виступів українського населення, повстання Палія 1702—1704, шириться гайдамацький рух, який переріс у Коліївщину а також Барська конфедерація (1768—1772).
Друга половина XVII століття — перша половина XVIII століття століть — це період економічного та культурного занепаду галицьких земель, спричиненого постійними війнами, слабкістю центральної влади Речі Посполитої.
Внаслідок першого поділу Польщі (1772) Галичину включили до складу володінь Габсбургів (згодом — Австрійська імперія). Тут було створено окрему провінцію — «Королівство Галичини і Володимирії» (KönigreichGalizienundLodomerien), до складу якої увійшли не тільки українські етнічні землі (Східна Галичина), а й південна частина Польщі з містом Краковом (Західна Галичина). У 1786–1849 рр. до складу Галичини входила також Буковина. Після встановлення тут панування Габсбурґів для господарського та культурного піднесення краю уряд провів ряд реформ: спроба ліквідації кріпацтва і пом'якшення панщини, запровадження нового судочинства, утворення ряду навчальних закладів для українського населення, відновлення Львівського університету (1784) та Галицької греко-католицької митрополії (1808).
56)Обмеження та ліквідація української автономії в Російській імперії у XVIII ст.
Обмеження і ліквідація державності та автономії України у складі Росії пройшло кілька етапів:
1) 1654—1708 роки — перехід від протекторату до автономії України, поступове, але постійне обмеження її прав;
2) 1708-1727 роки — форсований наступ на українську автономію;
3) 1727-1764 роки — чергування двох тенденцій у російському уряді щодо України — звідси то повернення гетьманської влади, то посилення імперського тиску;
4) 1764-1781 роки — остаточна ліквідація української автономії.
Після Полтавської битви гетьман І. Скоропадський звернувся до царя з проханням підтвердити права й вільності Гетьманщини. Але Петро І не тільки не підтвердив їх, але й видав «Рішучий указ» 1709 р., за яким козацькі війська, як і раніше, повинні були підкорятися московським генералам, а московським воєводам дозволялося втручатися в українські справи. Значним обмеженням влади гетьмана стало призначення в Україну царських резидентів. Українські землі почали роздавати царським вельможам. Резиденція гетьмана була перенесена в м. Глухів, ближче до російського кордону. Тут «квартирувало» 2 царські полки.
Наступним актом обмеження влади гетьмана стало створення у 1722 р. Малоросійської колегії з б офіцерів на чолі з бригади ром С. Вельяміновим. Це аргументували тим, що в Україні не порядки в судах, у збиранні податків, хабарництво. Фактично це означало, що Малоросійська колегія стає вищим контролюючим органом Гетьманщини. На посади полковників почали признача ти неукраїнців. Після смерті у 1722 р. Скоропадського імператор не дозволив обирати нового гетьмана. Наказним гетьманом став Павло Полуботок (1722-1724), який разом зі старшиною звернувся до царя з проханням ліквідувати Малоросійську колегію, дозволити обрати нового гетьмана. Але цар відповів, що від Бог дана Хмельницького до Скоропадського «все гетманы явились изменниками», і не дозволив цього. Полуботка заарештували і він помер у в'язниці в Петербурзі у 1724 р.
Згодом помер Петро І, а його внук Петро II дозволив обрати гетьмана. На цю посаду обрали авторитетного 73-річного Данила Апостола, який походив із сім'ї полковника і сам у 28 років став полковником, обіймаючи цю посаду 45 років. Д. Апостол був досить багатою людиною. У 1724 р. йому належало 4 містечка, 16 сіл, 3 сільця, 1 слобідка, 10 хуторів, де було всього 2678 дворів; він також мав замок, пасіки, млини, цегельні, сукняні, килимові, винокурні, пивоварний заводи. Він звернувся до царя з проханням відновити автономію України, як за Б. Хмельницького. Йому відповіли «Решительными пунктами» 1728 p., зміст яких свідчив, що йдеться не про дві договірні сторони, а про указ царя щодо порядків на Гетьманщині. Царський уряд поступово уніфікував посади козацької старшини, прирівнявши їх до чинів «Табелю про ранги», введеного Петром І. Гетьман прирівнювався до генерал-аншефа (повного генерала), генеральний обозний — до генерал-майора, інша генеральська старшина — до російських полковників, тобто українські чини у цілому знижувалися (український полковник не дорівнював російському полковнику). Та й то полковники в Україні тепер призначалися тільки російським урядом. При Д. Апостолі з 9 полковників 6 були іноземцями.
При гетьмані Апостолі почалася кодифікація українського права. Після 15-річної роботи комісія підготувала кодекс — «Права, за якими судиться малоросійський народ». Але оскільки він передбачав автономність України, Сенат не затвердив його.
Після смерті Д. Апостола у 1734 р. цариця Анна Іванівна не дозволила обрання нового гетьмана. За її указом правління Лівобережною і Слобідською Україною передавали Правлінню гетьманського уряду з 6 чол., з яких три — українські старшини. Але головував у ньому царський резидент. У 1735 р. Правління провело реформу, розділивши козаків на дві категорії: ба гаті, боєздатні козаки (виборні) і не здатні купити собі військове спорядження — підпомічники. У 1754 р. у реєстрі налічувалося 175 тис. виборних і 190 тис. підпомічників.
У 1750 p., під час царювання дочки Петра І Єлизавети, було дозволено обрання нового гетьмана. Ним став брат фавори та імператриці Кирило Розумовський (1750-1764), якому тоді було лише 22 роки. Він провів судову реформу в Гетьманщині (1760 p.): її, територія поділялася на 20 судових повітів, де були суд земський — для цивільних справ і суд підкоморський — для земельних, для карних — громадські суди. Усіх суддів обирала козацька старшина. У 1754 р. були ліквідовані митні кордони між Україною і Росією, що означало ліквідацію ще одного атрибута автономії України.
З-під юрисдикції гетьмана був вилучений Київ, російський уряд застановив контроль над наданням гетьманом посад і маєтків, йому було заборонено листуватися з іншими державами.
К. Розумовський розумів деякий анахронізм устрою української державності й хотів перетворити козацьку напіввійськову державу, що базувалася на розподілі на військові одиниці, у цивільну, шляхетську.
Після того як російською імператрицею стала Катерина II, вона задумала посилити централізацію своєї держави, ліквідувати автономію України, перетворивши її на звичайну провінцію Росії. Катерина хотіла, щоб не тільки гетьмана не стало, а щоб «сама назва гетьмана зникла».
У цей час українська старшина висуває ідею спадковості влади гетьмана. Дізнавшись про це, Катерина II обвинувачує К. Розумовського у зраді і змушує його відмовитись від гетьманства. Так було ліквідовано автономію України, залишки української державності.
У Лівобережній Україні було створено Малоросійське генерал-губернаторство, а для управління Україною — Малоросійську колегію з 4 російських і 4 українських членів.
4 червня 1775 р. за наказом Катерини II було зруйновано Запорізьку Січ — останній атрибут української державності. Катерина II не могла терпіти існування козацької республіки в імперії, а військове значення Запорозька Січ уже втрачала. Останнього кошового отамана Січі Петра Калнишевського (незважаючи на те, що він мав звання генерал-лейтенанта російської армії) було заслано на Соловки, де він відбував 28-річне заслання і помер у 1803 р. у віці 113 років. Частина запорожців переселилася в пониззя Дунаю, де заснувала Задунайську Січ.
Україна втратила свої збройні сили, одну з головних ознак національної держави, свій оригінальний політичний устрій, автономні права і була зведена до стану звичайної окраїни Російської імперії
57)Державний устрій Російської імперії та адміністративно-територіальний поділ українських земель (кін. XVIII – поч. XІX ст.).
З кінця XVIII ст. українські землі Наддніпрянщини були перетворені на звичайну провінцію Російської імперії. На них був поширений загальноімперський адміністративний порядок. Вона була поділена на дев'ять губерній — по три в кожному регіоні: Харківська, Чернігівська і Полтавська — на Слобожанщині і Лівобережжі; Київська, Подільська і Волинська — на Правобережжі; Катеринославська, Херсонська і Таврійська — у Південній Україні. Крім того, кожен регіон був генерал-губернаторством — відповідно Малоросійським, Київським і Новоросійським.
Частина компактно заселених українцями земель опинилася поза межами дев'яти українських губерній. Це райони Кубані, Війська Донського, Воронезької, Курської, Гродненської та Могильовської губерній. Разом із цим в ці губернії увійшли райони, де компактно проживало російське населення. Такий адміністративно-територіальний поділ був спрямований на посилення контролю над українцями та прискорення їх русифікації.
Національна політика царського уряду в Україні ґрунтувалася на вимогах перетворення українців на росіян і мова про незалежність України навіть не йшла. Вони були позбавлені права на вільне використання рідної мови; обмежувався вільний розвиток української культури.
Ліквідація автономії Гетьманщини різко погіршила соціальний стан місцевого населення. Українське селянство знову закріпачувалось. Найбільш поширеним було кріпацтво на Правобережжі. На Лівобережжі кріпацтво не набуло такого поширення, оскільки багато козаків Гетьманщини було перетворено на державних селян.
Політичний курс російського царизму стосовно України зумовив заселення українських міст переважно мігрантами: російськими чиновниками, купцями, робітниками, єврейськими ремісниками і дрібними торговцями, представниками інших національностей.
Неприйняття феодальних порядків, підтримуваних царським урядом, спричиняло протести селян, що набували різних форм. Селянські виступи мали здебільшого стихійний і локальний характер. Селяни, продовжуючи вірити в «доброго царя» зверталися до нього зі скаргами. Скарги селян на своїх панів йшли губернаторам, приставам та іншим державним службовцям. Іншими формами протесту були: відмова від сплати оброку та праці на панщині, підпали поміщицьких маєтків, вбивства поміщиків та їх управителів, утечі, збройний опір представникам влади.
Ще одним осередком опору були військові поселення, що почали створюватись царським урядом з 1816 р. на землях, заселених державними селянами з метою економії бюджетних коштів на утримання війська. У військових поселеннях селянські сім'ї не тільки займалися землеробством, а й утримували власним коштом 1—2 солдатів. Життя військових поселенців суворо регламентувалося. Вони повинні були вставати, відпочивати, працювати тільки за командою капралів. Усі чоловіки мали займатися муштрою. Такі поселення створювалися на Харківщині, Катеринославщині, Херсонщині, Київщині і Поділлі.
1817 р. при спробі перевести їх в розряд військовопоселенців підняли повстання Бузькі козаки на Херсонщині. Ще більше повстання спалахнуло у військовому поселенні в Чугуєві (1819). Уряд послав туди два полки з артилерією. Повсталі трималися два місяці, після чого настала розправа. Не менше 80 осіб було забито на смерть шпіцрутенами.
До відкритих збройних виступів удавалися і селяни. Таких виступів відбулося кілька сотень.
Значного розмаху надобув селянський рух на Поділлі, очолений Устимом Кармалюком (1787—1835). За непокору він був відданий поміщиком у рекрути, але 1813 р. втік з уланського полку і повернувся на батьківщину. Організувавши групу народних месників, Кармалюк упродовж чверті століття вів свою боротьбу. Його загоном було здійснено понад сто нападів на поміщицькі маєтки та на місцевих багатіїв. Але 1835 р. Кармалюк потрапив у засідку, і його було вбито.
58)Еволюція суспільного устрою на українських землях Російської імперії в кінці XVIII – на початку XІX ст.
Становий поділ українського суспільства у кінці XVIII ст. узаконено царськими указами, жалуваними грамотами та положеннями і уніфіковано з центральними російськими губерніями. Він не був стабільним, постійно змінювався і за 150 років пройшов певну еволюцію. Але в цілому зберігалася чотирьохступенева градація населення на дворянство, духовенство, міщан (міських обивателів) та селян (сільських обивателів). До середини XIX ст. в Україні як стан ще існувало козацтво, а в другій половині XIX ст. з'явилися і заявили про себе буржуазія та робітники.
Дворянство (поміщики) на українських землях формувалося з представників козацької старшини, польської шляхти, військово-служилих чинів найманих формувань тощо. Воно мало міцні економічні позиції як основний клас землевласників, що володів 70 % всіх земель, і політична опора влади - з дворян комплектувався штат урядовців та офіцерів, лише дворяни мали право займати державні та військові посади. У губерніях, повітах та волостях діяли органи дворянського самоврядування (зібрання) на чолі з предводителями. Дворяни мали право створювати фабрики, заводи та майстерні в селах і містах, займатися підприємницькою діяльністю. Особливими статтями законів захищалося життя, честь, свобода і здоров'я дворянина. На початку XX ст. дворянство створює свої політичні партії (кадети і октябристи). Незважаючи на втрату влади над селянами у 1861 p., унормовані привілеї дворянства з часів Катерини II лишалися чинними до 1917 р.
Духовенство теж належало до привілейованих прошарків суспільства. Воно звільнялося від всіх податків, тілесних покарань, поповнювалося вихідцями з усіх верств, дозволявся вільний вихід з духовного стану, діти священнослужителів отримували почесне громадянство. Проте держава провела секуляризацію церковних земель, взяла церкву під контроль через Синод, заборонила займатися промислами, торгівлею, володіти кріпаками, замінила обрання священників їх призначенням.
Міщани не були однорідною масою. Серед них виділялися міські обивателі (власне міщани), купці (розподілялися за рівнем прибутків на гільдії), духовенство, інтелігенція. Міщани володіли землею, відбували рекрутську повинність тощо. У другій половині XIX ст. в містах формується робітничий клас - нова суспільна верства, з появою якої з'являється фабрично-заводське законодавство, яке стало передумовою виникнення трудового права. Разом з робітниками розвивається і буржуазія (фабрична, банківська, заводська, торговельна і промислова). Капіталісти аж до 1905 р. не мали політичних прав, сплачували податки, несли державні повинності.
Селяни - найчисельніша, основна маса населення. До реформи 1861 р. розподілялися на кріпаків та державних. Останні відбували повинності на державу. До них належали також військові поселенці та козаки, які, крім селянських, мали і військові обов'язки. Кріпосні селяни відбували панщину, платили оброк і в усьому залежали від волі поміщика. Лише у 1861 р. вони отримали особисту свободу і цілковиту правоздатність.
59)Державний устрій Габсбурзької імперії та адміністративно-територіальний поділ українських земель (кін. XVIII – поч. XІX ст.).
Австрійська імперія – сх..галичина,північ.буковина,закарпаття.
Галичина поділилася на 18 циркулів. Політична влада в сільських місцевостях передавалася землевласникам.
Західноукраїнські землі потрапили під владу монархії Габсбургів після поділів Речі Посполитої (1772 р. - Галичина) та Османської імперії (1774 р. - Північна Буковина). Державний та адміністративний лад українських земель в складі цієї держави хронологічно можна поділити на два періоди - до і лісля революції 1848 р. Центральні органи влади знаходилися у столиці Австрії - Відні. Вся повнота законодавчої, виконавчої, судової та військової влади належала ім-ператору з династії Габсбургів. 3 1867 р. держава стала дуалістичною монархією - Австро-Угорщиною. В управлінні строкатою імперією король і цісар спирався на уряд - кабінет міністрів на чолі з президентом міністрів, придворні ради, головні управління, надвірні канцелярії. Дорадчим органом була Державна рада. Діяв і парламент - рейхстаг, який поділявся на дві палати: верхню (палату панів) та нижню (палату послів). Опорою монархії на місцях була аристократична олігархія - австрійського та місцевого (польського, угорського, румунського) походження. Силовими структурами слугували поліція, жандармерія, армія. Означена центральна система управляла провінціями, серед яких українськими (руськими) вважалися Галичина, Буковина та Закарпаття.
Галичина з 1774 до 1849 р. називалася "королівством Галіції та Лодомерії" на чолі з призначеним цісарем губернатором. Поділялася на 6 (потім 18) циркулів (округів) з окружними старостами на чолі та 59 дистриктів (районів). Діяли міські магістрати (ради), яких призначав губернатор. Після революції край став намісництвом на чолі з призначеним імператором - намісником (штатгальтером), a територію розділили на 74 повіти (староства) зі старостами на чолі та на гміни (сільські громади) на чолі з войтом (старостою). Діяв галицький крайовий сейм, яким керував крайовий маршалок.
Буковина у 1849 р. виділилася зі складу Галичини в окремий коронний край з 9 повітів на чолі з крайовим президентом (ландшегром). Йому підпорядковувалося крайове правління та крайовий сейм, керований крайовим маршалком.
Закарпаття, яке ще в XI ст. захопила Угорщина, вважалося її невід'ємною частиною і не виділялося в окрему провінцію. Воно поділялося на 4 жупи (області) на чолі з жупаном та його помічниками - наджупаном та піджупаном. Області мали господарсько-територіальні одиниці - домінії, що належали великим землевласникам, та райони - комітати, на чолі з окружним начальником журатом. Села (громади) очолювали старости. Вся система влади в усіх трьох частинах Західної України була строго централізована і бюрократизована. Велику допомогу владі в управлінні надавала християнська церква різних конфесій, яка теж мала адміністративний поділ на єпархії, очолювані єпископами.
60)Еволюція суспільного устрою на українських землях Габсбурзької імперії в кінці XVIII – на початку XІX ст.
Після смерті Карла VI 1740 р. у Священній Римській імперії не було спадкоємця престолу за чоловічою лінією. Наступницею імператора стала, за його бажанням, 23-річна донька Марія-Терезія. їй одразу довелося вступити у боротьбу проти претендентів на престол (війна за австрійську спадщину). Незважаючи на скрутне становище, вона зуміла захистити своє право.
Марія-Терезія започаткувала в імперії реформи в дусі освіченого абсолютизму.
Слід зауважити, що майже всі реформи, проведені Марією-Терезією, були продиктовані її прагненням захистити своє право на престол. З метою посилення центральної влади було створено Державну раду і центральний суд, завдяки чому вся повнота влади зосередилася в руках імператриці. Для успішного ведення війни проти суперників здійснено військову реформу, вербування найманців замінено рекрутськими наборами, що дало можливість збільшити армію зі 108 до 278 тис. вояків. Було уніфіковано систему податків — запроваджено загальний податок на прибуток, що його сплачували всі верстви суспільства. Ліквідовано внутрішні митні кордони. Селянам надали право викуповувати власні наділи, панщину обмежили трьома днями на тиждень. Було видано Цивільний («Терезіанський кодекс») і Кримінальний («Терезіанська Немезіда») кодекси. Здійснювалися заходи з розвитку освіти: було запроваджено загальну шкільну освіту й відокремлено школу від церкви.
Значно більшого у проведенні реформ досяг син Марії-Терезії Йосиф ІІ (1780-1790). Він вдався до подальшого посилення центральної влади. Було скасовано права провінційних станових зборів, посилено владу губернаторів, яких призначав імператор, урівнено в правах усі області, в судах та адміністраціях введено німецьку мову. Важливими стали реформи церкви. Йосиф прагнув підпорядкувати собі церкву та послабити її вплив на суспільство. Він постановив, щоби папські укази й розпорядження оприлюднювалися лише за згодою уряду, а чернечі ордени були підпорядковані місцевим єпископам; скоротив кількість монастирів і ченців. Конфісковані землі та майно було продано, частину доходів спрямовано на розвиток освіти; церковні школи переорієнтовано на світське навчання і підпорядковано «Вищій навчальній комісії». Зрештою, він наважився на втручання у внутрішню структуру католицької церкви і навіть змінив деякі обряди. За його правління було видано новий збірник законів («Йосифів законник»), а1781 р. скасовано особисту залежність селян.
Проведені Иосифом II реформи викликали широкий : позиційний рух. Селянською реформою були невдоволені поміщики, особливо угорські. Релігійна реформа спричинила конфлікт із папою та повстання в Бельгії, адміністративні —загострили національні протиріччя в імперії. Зрештою, наприкінці свого правління він скасував власні реформи, крім селянської та запровадженої віротерпимості.
Імператор Йосиф II, як і король Пруссії Фрідріх II та Катерина ІІ в Росії, був одним із представників освіченого абсолютизму. Він намагався втілити в життя ідеали, які так припали йому до вподоби, але довести все задумане до кінця не зміг.