Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
PAGE 2
зміст
|
[1]
[2] [2.1] 1.1. Поняття та цілі створення підприємства [2.2] 1.2. Види підприємств, їх організаційно-правові форми [2.3] 1.3. Правові основи функціонування підприємства
[3] [3.1] 2.1. Юридичний зміст поняття «легітимація суб’єктів підприємницької діяльності» [3.2] 2.2. Ліцензування та патентування певних видів підприємницької діяльності
[4]
[5]
[6] |
Актуальність теми дослідження зумовлена тим, що в сучасних умовах соціально-економічного розвитку розвиток сектору підприємництва є стратегічною необхідністю підвищення політичної, економічної та соціальної стабільності держави. Підприємництво сприяє підвищенню бази оподаткування для бюджетів всіх рівнів, зниженню рівня безробіття, насиченості ринку різноманітними товарами та послугами.
Відповідно, метою дослідження є визначення загальних умов створення підприємства і порядку його державної реєстрації
Предмет дослідження складають основні правові засади українського законодавства з питань здійснення підприємницької діяльності.
Відповідно, об’єктом дослідження є правові відносини створення підприємства і його державної реєстрації.
Відповідно до мети, завданнями дослідження є:
В ході дослідження були використані наступні методи: пошуку, обробки наукової та методичної літератури, узагальнення, аналізу нормативно-правових джерел, порівняння, прогнозування, спостереження тощо.
Нормативно-правовою базою дослідження є Конституція України, Господарський, Цивільний та Податковий кодекси України, закони України, що регулюють сферу підприємницької діяльності та підзаконні нормативно-правові акти. Основними нормативно-правовими актами, що регулюють на сьогодні в Україні здійснення підприємницької діяльності, є Господарський кодекс України № 436-IV вiд 16.01.2003 та Цивільний кодекс України № 435-IV вiд 16.01.2003, що вступили в дію з 01.01.2004 року.
Сфера підприємництва впливає на розвиток економіки, процеси її стабілізації. Важливе значення мають ефективність діяльності підприємств, активізація виробничої та інвестиційної діяльності.
Відповідно до ч. 2 ст. 3 Господарського кодексу України господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність)1.
Згідно з ст. 42 ГКУ підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку2.
Створення (заснування) суб'єкта підприємницької діяльності юридичної особи, а також володіння корпоративними правами не є підприємницькою діяльністю, крім випадків, передбачених законодавством.
Матеріальну основу підприємницької діяльності становить власність. Власність як економічна категорія - це відносини між людьми з приводу речей, які полягають у присвоєнні або в належності матеріальних благ одним особам і відповідно у відчуженні цих благ від усіх інших осіб.
Власник має право використовувати належне йому майно (будівлі, споруди, засоби виробництва, вироблену продукцію, транспортні засоби, грошові кошти, цінні папери тощо) для підприємницької діяльності. Власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
Власність не повинна використовуватися на шкоду людині й суспільству.
Поняття "підприємство" є узагальнюючим, або збірним. Воно, по-перше, визначає підприємства як суб'єкти господарського права стосовно всіх форм і видів власності в Україні (організаційні форми і види підприємств). По-друге, це поняття є загальногалузевим, тобто взагалі визначає промислові (фабрики, заводи, шахти), будівельні, транспортні, сільськогосподарські, торговельні та інші підприємства.3
Підприємство як соціально-економічний і правовий інститут має певну сукупність економічних, організаційних і юридичних ознак, за якими кваліфікується як господарюючий суб'єкт і суб'єкт права.
Відповідно до ст. 62 ГКУ підприємство – самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому Господарським кодексом та іншими законами.
Підприємство має необхідне для господарюючого суб'єкта майно - основні і оборотні кошти, інші цінності, якими воно володіє, користується і розпоряджається на певному правовому титулі (на праві власності, повного господарського відання чи оперативного управління). Це майно юридичне відмежоване, як правило, від майна власника підприємства і закріплене за підприємством як суб'єктом права. Основні і оборотні кошти перебувають на самостійному бухгалтерському балансі, гроші - на поточному рахунку підприємства в банку.
Підприємство є самостійним суб'єктом права. З одного боку, закон визначає його компетенцію (права та обов'язки) як господарюючого суб'єкта, з другого - зазначає, що підприємство є юридичною особою, яка не має у своєму складі інших юридичних осіб.
При створенні (заснуванні) підприємства або іншої підприємницької структури мають бути визначені конкретні цілі їхньої діяльності, тобто кінцевий стан господарювання, якого фірма сподівається досягти на певний момент у майбутньому.
Особиста мета підприємця може зводитись до бажання4:
1) отримувати якомога більше грошей;
2) працювати творчо;
3) почувати себе комфортно;
4) привести у рівновагу складові елементи життя “ власні кар’єру і сім’ю, друзів тощо;
5) домогтися того, щоб колеги визнали його професіоналом, знавцем у вибраній сфері підприємницької діяльності.
Звичайно підготовлені і досвідчені підприємці ставлять перед собою і своїми фірмами не лише короткотермінові (поточні), а й перспективні цілі, тобто планують як тактику, так і стратегію свого становлення, функціонування і розвитку. Зокрема, тактика підприємця може полягати у тому, щоб на початковому етапі своєї діяльності накопичити певну суму власного капіталу, яка потім буде використана для організації, зокрема, виробництва нових меблів тощо.
У період започаткування або розвитку власного бізнесу кожний підприємець може вибрати перспективну спеціалізацію свого виробництва (сфери діяльності). На початку підприємницької діяльності такий вибір зробити непросто. Тому здійснення тактичних завдань і цілей виконую важливу функцію виходу на перспективні цілі.
Вибрані цілі мають бути конкретними і реальними, формуватись і визначатись у певних показниках, максимально точно вимірюватись. До них можна віднести такі:
Результативність цілей діяльності підприємства залежить від того5:
Сформульовані цілі мають відповідати певним вимогам, а саме бути:
Нагромаджений вітчизняний і світовий досвід господарювання свідчить про те, що будь-який підприємець на початку свого шляху у сфері підприємницької діяльності має подолати “доріжку” кроків, спрямованих на формування власного бізнесу. В загальному випадку такі кроки за змістом і послідовністю можуть бути такими6:
1) пошук і знаходження своєї господарсько-ринкової ніші на вітчизняному чи світовому ринку;
2) свідомий вибір форми підприємницької діяльності (індивідуальне або колективне підприємництво);
3) усвідомлення та розробка власної стратегії і тактики вибраного бізнесу, виходячи з загальної ситуації на ринку;
4) придбання засобів реалізації підприємницької ідеї – технічних засобів і предметів праці, найом необхідних працівників;
5) встановлення ринкової ціни на запропонований виріб (надану послугу);
6) започаткування конкретного виробництва, визначення каналів збуту власної продукції.
Успішне подолання цих кроків у цілому має засвідчити здатність конкретної особи до здійснення ефективної підприємницької діяльності і дає змогу безпосередньо наблизитись до практичної реалізації формальної акції - підготовки документів для заснування, державної реєстрації й ліцензування діяльності започаткованої власної фірми.
Підприємство є основною організаційно-правовою формою здійснення господарської діяльності в Україні. Це самостійний суб’єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб’єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної та іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому чинним законодавством.
Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і некомерційної господарської діяльності.
Підприємство, якщо законом не встановлено інше, діє на основі статуту. Підприємство наділене правом здійснювати будь-які види господарської діяльності, якщо вони не заборонені законодавством України та відповідають статуту підприємства. Воно є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, розрахунковий та інші рахунки в банках, печатку зі своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом, знак для товарів і послуг. Підприємство не може мати у своєму складі інших юридичних осіб.
За критерієм форми власності підприємства поділяються на: приватні, засновані на приватній власності громадян України або іноземних громадян, або осіб без громадянства, чи приватній власності юридичної особи; колективні, засновані на колективній власності (підприємство колективної власності); комунальні, засновані на комунальній власності територіальної громади; державні, засновані на загальнодержавній власності; засновані на змішаній формі власності (на базі об’єднання майна різних форм власності).
За критерієм чисельності працівників та обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік підприємства поділяються на малі і великі. Малими, незалежно від форми власності, визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує 50 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції, робіт, послуг за цей період не перевищує розміру, еквівалентного 500 000 євро за середньорічним курсом щодо гривні. До малих підприємств може застосовуватися за їх вибором загальна або спрощена система оподаткування, бухгалтерського обліку та звітності. Згідно із Законом України «Про державну підтримку малого підприємництва» від 19.10.00 така система передбачає, зокрема, заміну сплати встановлених законодавством податків і зборів (обов’язкових платежів) сплатою єдиного податку.
Великими підприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує 1000 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за рік перевищує розмір, еквівалентний 5 млн євро за середньорічним курсом щодо гривні.
За способом утворення та формування статутного фонду виокремлюють унітарні та корпоративні підприємства. Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для цього майно, формує відповідно до закону статутний фонд, неподілений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. До унітарних належать державні і комунальні підприємства, підприємства, засновані на власності об’єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності особи чи осіб.
Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням і договором, діє на основі об’єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на підставі корпоративних прав, у тому числі через створювані ними органи, участі засновників у розподілі доходів і ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, створювані у формі господарського товариства, спільні підприємства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.
За наявності залежності від іншого підприємства виокремлюють також такий вид підприємства, як дочірнє.
Досить поширені в Україні також орендні підприємства. Вони створюються на базі володіння та використання за плату згідно з договором, укладеним на певний строк, чужого майна, необхідного для здійснення господарської діяльності. Об’єктом оренди можуть бути цілісні майнові комплекси, а також окреме індивідуально визначене майно підприємств та організацій будь-якої форми власності.
Окремим різновидом приватного підприємства є селянське (фермерське) господарство — форма підприємництва громадян України, які виробляють товарну сільськогосподарську продукцію, займаються її переробкою та реалізацією.
За наявністю та розміром у статутному фонді іноземного капіталу розрізняють підприємства з іноземними інвестиціями та іноземні підприємства. У разі, якщо в статутному фонді підприємства іноземна інвестиція становить не менше 10 %, воно визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство, у статутному фонді якого іноземна інвестиція становить 100 %, вважається іноземним.
Окремо слід сказати про такий вид колективного підприємства, як господарське товариство. Нині господарське товариство є однією з найпоширеніших організаційно-правових форм здійснення господарської діяльності в України та в інших країнах світу.
Господарське товариство — це підприємство або інший суб’єкт господарювання, створений на засадах угоди юридичними особами та громадянами шляхом об’єднання їх майна і участі в управлінні підприємницькою діяльністю товариства з метою одержання прибутку.
Засновниками та учасниками господарського товариства можуть бути всі суб’єкти господарювання, за винятком казенних підприємств, та інші учасники господарських відносин, а також громадяни, що не є суб’єктами господарювання. Господарське товариство може бути створене однією особою та/або діяти у складі одного учасника. Обмеження щодо участі в господарських товариствах суб’єктів господарювання та інших осіб встановлюються законодавством України.
Господарське товариство являє собою самостійну юридичну особу, діє згідно з установчим договором і статутом, затвердженим його учасниками, має власну назву, рахунки в банку тощо. Підприємства, що стали учасниками господарського товариства, не ліквідуються як самостійні юридичні особи.
Господарські товариства поділяються на види за двома основними критеріями: способом формування та функціонування статутного капіталу і межами відповідальності учасників за зобов’язаннями товариства.
За першим критерієм виокремлюють акціонерні та неакціонерні товариства.
Акціонерне товариство — це підприємство, засноване на установчому договорі та статуті, має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості. Воно несе матеріальну відповідальність за зобов’язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов’язаних із діяльністю товариства, в межах вартості акцій, які їм належать.
Істотними ознаками акціонерного товариства є формування статутного фонду за рахунок емісії та продажу акцій і наявність статусу емітента цінних паперів (акцій, облігацій). Неакціонерні товариства — це ті, що формують статутний фонд в інший спосіб, без випуску акцій чи облігацій.
Акціонерні товариства поділяються на відкриті та закриті. Акції відкритих товариств розповсюджуються шляхом відкритої підписки чи продажу на біржі. Акціонери відкритого товариства можуть відчужувати належні їм акції без згоди інших акціонерів і товариства. Акції закритого акціонерного товариства розподіляються між засновниками або серед заздалегідь визначеного кола осіб і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі. Акціонери закритого товариства мають переважне право на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами товариства.
За межами відповідальності господарські товариства поділяються на такі види:
з обмеженою відповідальністю. Статутний фонд поділено на частки, розмір яких визначається установчими документами, а учасники несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, пов’язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів;
з додатковою відповідальністю. Статутний фонд поділено на частки визначених установчими документами розмірів, а учасники відповідають за своїми зобов’язаннями власним майном, а у разі його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами кратному розмірі до вкладу кожного з них;
повне. Усі учасники спільно здійснюють підприємницьку діяльність і несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов’язаннями товариства всім своїм майном;
командитне. Один або кілька учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за його зобов’язаннями додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке за законом може бути звернене стягнення (повні учасники), а інші учасники (вкладники) несуть відповідальність лише в межах їхнього вкладу у майно товариства.
Учасниками повного товариства, повними учасниками командитного товариства можуть бути лише особи, зареєстровані як суб’єкти підприємництва.
Досить поширеним і специфічним різновидом колективного підприємства є господарський кооператив — добровільне об’єднання громадян через створення іншої юридичної особи на засадах членства, об’єднання пайових внесків, участі у спільній виробничій діяльності та участі в управлінні підприємством і розподілі доходу між членами кооперативу відповідно до особистого вкладу в його діяльність.
Вступаючи до кооперативу, його члени роблять вступний внесок і пай. Вступний внесок здійснюється у грошовій формі для організації діяльності кооперативу, включається в неподільний фонд і в разі виходу з кооперативу не повертається, тобто це майновий внесок у створення та розвиток кооперативу через передачу майна, в тому числі грошей, майнових прав, земельних ділянок тощо. Частина доходу кооперативу (кооперативні виплати) розподіляється між його членами з урахуванням їхньої участі в накопиченні цього доходу.
Суб’єктами господарського права є також відособлені підрозділи підприємств (філіали, представництва, відділення тощо). Такі підрозділи створюються підприємствами для здійснення певних видів господарської діяльності та реєструються за їх місцезнаходженням у порядку, передбаченому для реєстрації підприємств. Вони діють згідно з положенням про них, затвердженим підприємством, і можуть відкривати в банках поточні й розрахункові рахунки. Підрозділи підприємства не реєструються як юридичні особи.
Об’єднання підприємств — це господарське формування, створене шляхом об’єднання виробничої, наукової, комерційної та іншої діяльності двох або більше підприємств.
Об’єднання підприємств утворюються підприємствами на добровільних засадах або за рішенням органів, які відповідно до чинного законодавства мають право утворювати такі об’єднання.
Об’єднання діють на основі установчого договору та статуту, набувають статусу юридичної особи, можуть мати самостійний і зведений баланси, рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням. Об’єднання підприємств утворюються на невизначений строк або як тимчасові об’єднання.
Рішення про створення об’єднання обов’язково погоджується з Антимонопольним комітетом України, щоб не допустити надмірної монополізації певної сфери господарської діяльності. Підприємства, що створили об’єднання, зберігають права юридичної особи. Об’єднання не відповідає за зобов’язаннями підприємств, які його створили, а підприємство не відповідає за зобов’язаннями об’єднання, якщо інше не передбачено установчими документами.
За видом власності та порядком заснування об’єднання підприємств поділяються на недержавні та державні або комунальні. Недержавні об’єднання — це об’єднання підприємств, утворене за ініціативою підприємств, незалежно від їх виду, які на добровільних засадах об’єднали свою господарську діяльність. Вони діють на підставі установчого договору та/або статуту, який затверджується їх засновниками.
Державне або комунальне господарське об’єднання — це об’єднання підприємств, утворене державними або комунальними підприємствами за рішенням Кабінету Міністрів України або, у визначених законом випадках, рішенням міністерств (інших органів, до сфери управління яких входять підприємства, що утворюють об’єднання), або рішенням компетентних органів місцевого самоврядування. Державне або комунальне об’єднання діє на основі рішення про його утворення та статуту, який затверджується органом, що прийняв рішення про утворення об’єднання.
Згідно із законодавством України підприємства можуть створювати об’єднання у таких організаційно-правових формах: 1) асоціація — договірне об’єднання, створене з метою координації господарської діяльності без права втручання у виробничу чи іншу господарську діяльність її учасників; 2) корпорація — договірне об’єднання, створене на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів учасників, якому делеговано певні повноваження у сфері управління їх діяльністю; 3) консорціум — тимчасове статутне об’єднання промислового і банківського капіталу для досягнення спільної мети (реалізація цільових програм, будівельних проектів тощо); 4) концерн — статутне об’єднання підприємств промисловості, наукових, транспортних організацій, банків тощо на основі певної фінансової залежності від одного підприємства чи їх групи.
Державне і комунальне господарські об’єднання утворюються переважно у формі корпорації або концерну, незалежно від назви об’єднання (комбінат, трест тощо). У сфері страхування можуть утворюватись об’єднання страховиків (асоціації, спілки тощо) для координації діяльності юридичних осіб, які надають страхові послуги, захисту інтересів своїх членів та здійснення спільних програм. Ці об’єднання не можуть займатися власне страховою діяльністю.
Згідно із законодавством в Україні можуть створюватися й інші об’єднання за галузевим, територіальним та іншими принципами.
Особливий вид об’єднання підприємств становлять промислово-фінансові групи.
Промислово-фінансова група — це об’єднання промислових, сільськогосподарських підприємств, банків, наукових і проектних установ та організацій усіх форм власності для здійснення спільної діяльності й отримання прибутку, які створюються за рішенням Уряду України на певний термін з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, в тому числі програм згідно з міждержавним договором.
Промислово-фінансова група не має статусу юридичної особи. Від її імені діє головне підприємство групи, створене згідно із законодавством України, яке виготовляє кінцеву продукцію, здійснює її збут, сплачує податки в Україні та офіційно репрезентує інтереси групи в Україні і за її межами.
Згідно із законодавством України підприємства мають право створювати торгово-промислові палати — недержавні неприбуткові самоврядні організації, які об’єднують юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та їх угруповання. Основним завданням торгово-промислових палат є сприяння розвитку економіки, створенню сучасних промислової, фінансової та торговельної інфраструктур, поширенню всіх видів законної підприємницької діяльності, посиленню зв’язків між українськими підприємцями та підприємцями інших країн.
Третім видом суб’єктів господарювання є фінансові та посередницькі установи — банки, інвестиційні фонди і компанії, кредитні спілки, страхові компанії, ломбарди, лізингові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, довірчі товариства, біржі тощо. Їх відмінною рисою є належність до інфраструктури ринку, тобто сфери обслуговування діяльності виробничих підприємств.
До фінансових установ належать юридичні особи, які займаються виключно наданням фінансових послуг. Різновидом фінансової установи є кредитна установа, яка за рахунок залучених коштів надає фінансові кредити на власний ризик. Діяльність фінансових установ регулюється Господарським (комерційним) кодексом України, а також Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12.07.01.
Органи державної виконавчої влади, що здійснюють управління у сфері економіки, складають четвертий вид суб’єктів господарювання.
До таких органів належать: 1) міністерства й відомства, що здійснюють галузеве та міжгалузеве управління (Міністерство економіки, Міністерство фінансів, Антимонопольний комітет України тощо); 2) головні управління, управління, комітети, департаменти у складі місцевих рад народних депутатів і місцевих державних адміністрацій, що здійснюють управління економікою на місцевому рівні; 3) органи управління державними господарськими об’єднаннями, які діють у певній сфері промисловості, транспорту, зв’язку тощо.
Ці суб’єкти, на відміну від суб’єктів інших видів, не виготовляють і не реалізують товарів, не виконують робіт і не надають послуг. Їх участь у господарському процесі полягає у здійсненні управлінського впливу на діяльність суб’єктів господарювання через: розміщення серед них державних замовлень; установлення загальнообов’язкових правил і нормативів щодо господарської діяльності; реєстрацію суб’єктів господарювання та надання їм ліцензій на здійснення окремих видів підприємницької діяльності; контроль за дотриманням суб’єктами господарювання встановлених правил і нормативів; застосування стягнень щодо учасників господарського процесу, які допускають правопорушення.
Останнім видом суб’єктів господарювання є фізичні особи — підприємці, які здійснюють господарювання без створення приватного чи індивідуального підприємства (юридичної особи) через реєстрацію індивідуальної трудової діяльності й отримання патенту.
Об’єктами господарських правовідносин є сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб’єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб’єктів.
За економічною формою, якої набуває майно у процесі здійснення господарської діяльності, майнові цінності належать до основних фондів, оборотних засобів, коштів, товарів.
Основні фонди виробничого і невиробничого призначення складають будинки, споруди, машини та устаткування, обладнання, інструмент, виробничий інвентар і приладдя, господарський інвентар та інше майно тривалого використання.
До оборотних засобів належать сировина, паливо, матеріали, малоцінні та інше майно виробничого і невиробничого призначення.
Кошти — це гроші у національній та іноземній валютах, призначені для здійснення товарних відносин господарюючих суб’єктів з іншими суб’єктами, а також фінансових відносин відповідно до законодавства.
Товар становить вироблена продукція (товарні запаси), виконані роботи та послуги.
Цінні папери є особливим видом майна суб’єктів господарювання.
До джерел формування майна суб’єктів господарювання віднесені: грошові та матеріальні внески засновників; доходи від реалізації продукції (робіт, послуг); доходи від цінних паперів; капітальні вкладення і дотації з бюджетів; надходження від продажу, здачі в оренду майнових об’єктів (комплексів), що належать їм, придбання майна інших суб’єктів; кредити банків та інших кредиторів; безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій і громадян; інші джерела, не заборонені законом.
До правових форм існування майна суб’єктів господарювання належать такі речові права: власності; господарського відання; оперативного управління; оперативного використання майна; оренди. Правовий режим такого майна може бути визначений також в інших правових формах відповідно до умов договору з власником майна.
Право власності є основним речовим правом у сфері господарювання. Суб’єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб’єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому майном, в тому числі має право надати майно іншим суб’єктам для використання його на правах власності, господарського відання чи оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна. Майно, яке використовується у господарській діяльності, може перебувати у спільній власності двох або більше власників. Правовий режим власності визначається виключно законом.
Власник майна має право одноосібно або спільно з іншими власниками засновувати підприємства, закріплюючи за ними належне йому (їм) майно на праві господарського відання, а для здійснення некомерційної господарської діяльності — на праві оперативного управління, припиняти їх діяльність, здійснювати господарську діяльність в інших формах господарювання, не заборонених законом, на свій розсуд визначаючи мету і предмет господарської діяльності, структуру утвореного ним суб’єкта господарювання, склад і компетенцію його органів управління тощо.
Суб’єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права господарського відання, володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником або уповноваженим ним органом з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна згодою власника. Власник такого майна здійснює контроль за його використанням та збереженням безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства.
Захист права господарського відання здійснюється таким же чином, як і захист права власності. Суб’єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права господарського відання, користується правами юридичної особи та має право на захист своїх майнових прав також від власника.
Господарська діяльність на основі права оперативного управління здійснюється в тих самих правових межах, що й діяльність на основі права господарського відання, але вона має некомерційний характер.
Господарська діяльність на основі права оперативного використання майна здійснюється відокремленим підрозділом (структурною одиницею) господарської організації, яка не має статусу юридичної особи. Обсяг повноважень суб’єкта господарювання щодо володіння, користування і розпорядження майном у межах права його оперативного використання визначається господарською організацією, до складу якої входить зазначений суб’єкт.
Відповідно до статті 42 Конституції України кожен має право займатися підприємницькою діяльністю, яка не заборонена законом.
Основним нормативно-правовим актом, що регулює на сьогодні в Україні здійснення підприємницької діяльності, є Господарський кодекс України № 436-IV вiд 16.01.2003, що вступив в дію з 01.01.2004 року.
Господарський кодекс України встановлює відповідно до Конституції України правові основи господарської діяльності (господарювання), яка базується на різноманітності суб'єктів господарювання різних форм власності7.
Господарський кодекс України має на меті забезпечити зростання ділової активності суб'єктів господарювання, розвиток підприємництва і на цій основі підвищення ефективності суспільного виробництва, його соціальну спрямованість відповідно до вимог Конституції України, утвердити суспільний господарський порядок в економічній системі України, сприяти гармонізації її з іншими економічними системами.
Нормативно-правова база підприємницької діяльності в Україні включає в себе і так зване відомче господарське законодавство. До відомчих нормативних актів належать у такому разі ті, що мають нормативну силу стосовно прав та обов'язків суб'єктів господарських відносин. Це нормативні акти міністерств, державних комітетів, інших органів виконавчої влади, які здійснюють державне управління економікою.
Незважаючи на те, що стосовно господарських відносин запроваджено принципи прямої дії законів і сфера дій відомчого господарського законодавства таким чином обмежується, його питома вага у складі господарського законодавства ще досить значна. Щоб забезпечити законність актів відомчого законодавства, їх відповідність законам та підзаконним нормативним актам, Указом Президента України "Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади" від 3 жовтня 1992 р. в Україні введено державну реєстрацію відомчих нормативних актів, її здійснюють: Міністерство юстиції України - щодо нормативно-правових актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, органів господарського управління та контролю; Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим - щодо нормативно-правових актів міністерств і республіканських комітетів Автономної Республіки Крим; обласні, Київське та Севастопольське міські управління юстиції - щодо нормативно-правових актів обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, їх управлінь, відділів, інших підрозділів, а також місцевих органів господарського управління та контролю; районні, районні у містах Києві та Севастополі управління юстиції - щодо нормативно-правових актів районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, їх управлінь, відділів, інших підрозділів8.
До господарського законодавства належать також нормативні акти, які в теорії права називають локальними, або статутними. Це статути і установчі договори підприємств, господарських товариств, господарських об'єднань, положення про структурні підрозділи підприємств, у тому числі відокремлені (філії, представництва, відділення). Сукупність цих нормативних актів з юридичної точки зору є своєрідним елементом господарського законодавства.
По-перше, зазначені акти приймаються (затверджуються), як правило, тими суб'єктами, статутні процедури функціонування яких вони регулюють, тобто підприємствами (щодо державних підприємств діє порядок затвердження їхніх статутів уповноваженими на це органами), товариствами, концернами, корпораціями, асоціаціями тощо. Звідси джерелом юридичної сили статутів, установчих договорів тощо є нормотворчі повноваження саме цих осіб як основаних на законі соціальних інститутів. Межі таких повноважень визначені законом, тобто статутне право ґрунтується на законі. По-друге, за колом осіб такі акти є суб'єктними", тобто поширюються лише на тих суб'єктів, що їх прийняли. Звідси визначення локальні.
Згідно з юридичною силою господарське законодавство функціонує як вертикальна ієрархічна система нормативних актів. Структура цієї системи зумовлена структурою органів законодавчої і державної виконавчої влади, які мають законодавчі і нормотворчі повноваження щодо регулювання господарської діяльності. В ній можна виділити кілька блоків, головним з яких є господарське законодавство, що ґрунтується на статтях і нормах Конституції України про власність, про підприємництво, про компетенцію вищих органів державної влади (Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів) у нормативному регулюванні господарської діяльності.
Другий блок становлять господарські закони, їх можна класифікувати як9:
Великий за обсягом блок господарського законодавства становлять підзаконні нормативні акти:
а) постанови Верховної Ради України з господарських питань, які були прийняті як акти поточного законодавства;
б) декрети Кабінету Міністрів з господарських питань, які приймав Кабінет Міністрів України на підставі тимчасових повноважень, делегованих йому Верховною Радою України.
в) укази Президента України з господарських питань;
г) розпорядження Президента України з окремих господарських питань, які видаються як оперативні господарські акти;
д) постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України з господарських питань, які приймаються відповідно до ст. 117 Конституції України;
е) господарські нормативні акти міністерств, державних комітетів та інших центральних органів виконавчої влади. Ці акти приймаються у вигляді положень, інструкцій, правил тощо, затверджуваних наказами відповідних міністрів. До цієї групи відомчого законодавства належать також акти, прийняті господарськими об'єднаннями (асоціаціями, корпораціями, концернами тощо), та локальні нормативні акти господарюючих суб'єктів;
є) нормативні акти господарського законодавства місцевих рад та місцевих держадміністрацій (нормативні господарські акти територіальної дії).
Основою господарського законодавства є система статусних, або компетенційних, законів, тобто таких, які визначають правове становище господарюючих суб'єктів (законодавчий інститут господарюючих суб'єктів). Ці закони класифікують залежно від кола осіб, на яких вони поширюються.
До загальних законів цієї групи належить Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 30 червня 1999 p., який встановлює умови та порядок відновлення платоспроможності суб'єкта підприємницької діяльності - боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури, повного або часткового задоволення вимог кредиторів.
Крім загальних законів, до статусних (компетенційних) відносять закони, які визначають правове становище окремих видів підприємств усіх галузей економіки. Зокрема, Закон України "Про сільськогосподарську кооперацію" від 17 липня 1997 р. враховує особливості правового становища кооперативів у сільському господарстві та їх об'єднань. Ще один приклад - Закон України "Про режим іноземного інвестування" від 19 березня 1996 р., в якому розділ IV "Підприємства з іноземними інвестиціями" регулює особливості правового становища підприємства з іноземною інвестицією. Аналогічно регулюється правове становище інших окремих видів підприємств: виробничих кооперативів, колективних сільськогосподарських підприємств та ін.
Загальною передумовою реалізації права на підприємницьку діяльність є державна реєстрація, тобто діяльності кожного господарюючого суб'єкта, фізичної чи юридичної особи передує обов'язковий етап легалізації підприємницької діяльності.
Однією з основних умов здійснення підприємницької діяльності є її легітимність, тобто державне підтверджен ня законності входження суб'єктів у господарський обіг"10. Для позначення вищезазначеної процедури вжива ється поняття легітимації (в основному у зв'язку з дер жавною реєстрацією суб'єктів підприємницької діяльнос ті)11. Як справедливо підкреслювалося в літературі, поряд з державною реєстрацією елементом легітимації підприєм ництва слід визнати ліцензування окремих видів діяль ності, бо без нього участь суб'єктів підприємництва у більшості сфер економіки нерідко виявляється немож ливою12.
Поняття легітимності підприємницької діяльності є об'єктом неабиякої уваги науковців. В літературі зустрічаються дослідження понять «легітимація суб'єктів підприємництва»13, «легалізація суб'єктів підприємництва»14. При чому їхня сутність ідентична. Автор також робить спробу зрозуміти поняття: «легалізація» та «легітимація». Легалізація - (від лат. legalis - законний) - узаконення, надання законної сили якому-небудь актові або дії15. Легітимація - (від лат. legitimus - законний, узаконений) - визначення або підтвердження законності якогось права чи повноваження; документи, що засвідчують це право або повноваження16. Як бачимо, ці терміни мають відмінність, яка полягає у предметі узаконення: в першому випадку - це який-небудь акт або дія; в другому - це якесь право чи повноваження. На нашу думку, більш точним у розумінні додержання процедур для оформлення здійснення зовнішньоекономічної діяльності є термін «легітимація», оскільки йдеться саме про право на її здійснення. Після легітимації зовнішньоекономічної діяльності суб'єкт господарювання починає реалізовувати своє право на її здійснення на законних підставах.
Підприємство є самостійним суб'єктом права. З одного боку, закон визначає його компетенцію (права та обов'язки) як господарюючого суб'єкта, з другого - зазначає, що підприємство є юридичною особою, яка не має у своєму складі інших юридичних осіб.
Термін "створення" - це правове поняття господарського права, яке включає врегульовані правом умови фактичного виникнення та легітимації підприємства в статусі правового господарюючого суб'єкта, суб'єкта права.
Виходячи з того, що в економіці України створюються і функціонують підприємства різних організаційно-правових форм, господарське законодавство визначає загальні і спеціальні умови їх створення. Загальні умови поширюються на всі форми підприємств.
Як правове поняття створення включає визначення засновників, їх засновницької компетенції, порядку діяльності щодо створення підприємства. Засновником є особа, яка має право створити у встановленому порядку підприємство (організацію) як юридичну особу. За Господарським кодексом України таким правом наділені безпосередньо власники засобів виробництва та іншого майна і уповноважені власником (власниками) органи, тобто фізичні і юридичні особи, що мають засновницьку право- і дієздатність. Отже, тут діє загальний принцип, згідно з яким засновниками (співзасновниками) можуть бути "фізичні і юридичні особи, крім випадків, передбачених законодавчими актами України".
Уповноважені органи, що можуть бути засновниками підприємств, визначає власник. Щодо підприємств загальнодержавної власності - це підвідомчі Кабінету Міністрів України органи державної виконавчої влади: міністерства, державні комітети, інші центральні відомства. Вони приймають рішення про створення підприємств державної власності, затверджують статути і контролюють їх додержання, укладають та розривають контракти з керівниками підприємств, контролюють ефективність використання закріпленого за підприємствами майна, його збереження. Це загальне правило. У деяких випадках (наприклад, щодо підприємств будівельного комплексу) зазначені функції і повноваження Кабінет Міністрів України делегує господарським об'єднанням: корпораціям, концернам тощо. Щодо підприємств комунальної власності уповноваженими органами із засновницькими правами є сільські, селищні та міські ради (п. 30 ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 р.), а також місцеві державні адміністрації (п. 1 ст. 19 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" від 9 квітня 1999 р.). Засновники реалізують засновницькі права шляхом:
Створення підприємства в юридичному розумінні - це затвердження та одержання передбачених законом документів: рішення власника (власників) або уповноваженого органу про створення підприємства, статуту (якщо цього вимагає організаційна форма), свідоцтва про державну реєстрацію. За необхідності для новостворюваного підприємства земельної ділянки сюди входять також документи на землекористування (землеволодіння), визначені земельним законодавством України.
Дозвіл на користування створюваним підприємством земельною ділянкою, а також іншими природними ресурсами видається за рішенням місцевої ради за місцезнаходженням підприємства в порядку, встановленому Земельним кодексом України (статті 19, 21, 23, 32, 34 та ін.). Відмова в наданні земельної ділянки може бути оскаржена у встановленому законом порядку.
Господарське законодавство регулює також способи створення підприємств. Так, підприємство може бути створене згідно з рішенням одного чи кількох власників або уповноваженого ним органу.
Підприємство може створюватися внаслідок примусового поділу іншого підприємства відповідно до антимонопольного законодавства України. Примусовий поділ підприємства здійснюється згідно з рішенням Антимонопольного комітету України, його територіальних управлінь. Рішення про поділ підприємства-монополіста є обов'язковим для власника (власників) або уповноваженого органу. Рішення про примусовий поділ визначає строк створення нових підприємств, який не може бути менше шести місяців.
Підприємство може створюватися шляхом реорганізації діючого підприємства, тобто в результаті виділення із складу діючого підприємства одного або кількох структурних підрозділів за рішенням їхніх трудових колективів, якщо на це є згода власника чи уповноваженого ним органу. Аналогічно може створюватися підприємство на базі структурної одиниці діючого об'єднання. Щодо таких підприємств діє правило про збереження за ними взаємних зобов'язань та укладених договорів з іншими підприємствами.
Підприємства мають право створювати на території України та за її межами суб'єкти господарського права без прав юридичної особи - свої відокремлені підрозділи: філії, представництва, відділення тощо з правом відкриття поточних та інших рахунків. Відокремлені підрозділи діють на підставі положень про них, які затверджуються підприємством. Відкриття зазначених підрозділів не потребує їхньої реєстрації. Підприємство лише повідомляє про це реєстраційний орган шляхом внесення додаткової інформації до своєї реєстраційної картки.
Аналогічно створюються дочірні підприємства. За законодавством України, правом створювати дочірні підприємства наділені господарські товариства. Дочірні підприємства мають бути зареєстровані в порядку, встановленому для реєстрації підприємств.
Обмеження у здійсненні підприємницької діяльності полягають у забороні здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлює Закон України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" від 1 червня 2000 р., без спеціального дозволу (ліцензії). Цей Закон визначає види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, порядок їх ліцензування, встановлює державний контроль у сфері ліцензування, відповідальність суб'єктів господарювання та органів ліцензування за порушення законодавства у сфері ліцензування.
Дія Закону поширюється на всіх суб'єктів господарювання, проте ліцензування банківської діяльності, зовнішньоекономічної діяльності, ліцензування каналів мовлення, ліцензування у сфері електроенергетики та використання ядерної енергії, ліцензування у сфері інтелектуальної власності здійснюється згідно з законами, що регулюють відносини у цих сферах (ст. 2 Закону).17
Відповідно до ст. 9 Закону ліцензуванню підлягають, зокрема, такі види господарської діяльності:
Суб'єкт господарювання, який має намір провадити певний вид господарської діяльності, що ліцензується, особисто або через уповноважений ним орган чи особу звертається до відповідного органу ліцензування із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії.
У заяві про видачу ліцензії мають міститися такі дані:18
1) відомості про суб'єкта господарювання-заявника: найменування, місцезнаходження, банківські реквізити, ідентифікаційний код - для юридичної особи;
прізвище, ім'я, по батькові, паспортні дані (серія, номер паспорта, ким і коли виданий, місце проживання), ідентифікаційний номер фізичної особи-платника податків та інших обов'язкових платежів - для фізичної особи;
2) вид господарської діяльності, вказаний згідно зі ст. 9 Закону (повністю або частково), на провадження якого заявник має намір одержати ліцензію.
У разі наявності у заявника філій, інших відокремлених підрозділів, які провадитимуть господарську діяльність на підставі отриманої ліцензії, у заяві зазначається їх місцезнаходження.
До заяви про видачу ліцензії додається копія свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності або копія довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, засвідчена нотаріально або органом, який видав оригінал документа.
Рішення про видачу ліцензії або про відмову у її видачі приймає орган ліцензування у строк не пізніше ніж десять робочих днів з дати надходження заяви про видачу ліцензії та документів, що додаються до заяви, якщо спеціальним законом, який регулює відносини у певних сферах господарської діяльності, не передбачений інший строк видачі ліцензії на окремі види діяльності.
Заява про видачу ліцензії залишається без розгляду якщо:
Рішення про відмову у видачі ліцензії може бути оскаржено У судовому порядку.
За видачу ліцензії справляється плата, розмір та порядок зарахування якої до Державного бюджету України встановлює Кабінет Міністрів України. Плата за видачу ліцензії вноситься після того, як прийнято рішення про видачу ліцензії.
У ліцензії зазначаються:19
Строк дії ліцензії на провадження певного виду господарської діяльності встановлює Кабінет Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування, але він не може бути меншим ніж три роки.
Ліцензія може бути анульована. Анулювання ліцензії - це позбавлення ліцензіата органом ліцензування права на провадження певного виду господарської діяльності.
Підставами для анулювання ліцензії є:
Рішення про анулювання ліцензії набирає чинності через десять днів з дня його прийняття.
Якщо ліцензіат протягом цього часу подасть скаргу до експертно-апеляційної ради, дія даного рішення органу ліцензування зупиняється до прийняття відповідного рішення спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування.
Рішення про анулювання ліцензії може бути оскаржено у судовому порядку.
Законом України "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності" від 23 березня 1996 р. на території України було запроваджено патентування діяльності у сфері роздрібної торгівлі, торгівлі іноземною валютою (включаючи операції з готівковими платіжними засобами, вираженими в іноземній валюті, та з кредитними картками), а також діяльності з надання послуг у сфері грального бізнесу. З 01.01.2011 даний Закон втратив чинність відповідно до норм Податкового кодексу України вiд 02.12.2010 № 2755-VI.
Однією з головних умов здійснення підприємницької діяльності є державна реєстрація підприємництва.
Заняття підприємницькою діяльністю без державної реєстрації тягне за собою накладення штрафу від трьох до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією виготовленої продукції, знарядь виробництва і сировини чи без такої (ст. 164 Кодексу про адміністративні правопорушення). Якщо ці дії вчинено протягом року після накладення адміністративного стягнення за такі ж порушення, фізична особа, винна у їх вчиненні, може бути притягнена до кримінальної відповідальності у вигляді штрафу від ста до двохсот п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на той самий строк (ч. 1 ст. 202 КК).
Статтями 50 та 89 Цивільного кодексу України передбачено, що "фізична особа здійснює право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом". "Юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом. Дані державної реєстрації включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення".
З метою подальшого впорядкування системи державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності, гармонізації процедур реєстрації з європейським законодавством і приведення законодавства у відповідність з Цивільним кодексом України 15 травня 2003 року Верховною Радою України прийнято принципово новий законодавчий акт у цій сфері - Закон України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" (набув чинності з 1 липня 2004 року). Закон забезпечує можливість створення простої, чіткої та прозорої системи державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.
Отже, державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності здійснюється відповідно до ст. 58 Господарського кодексу України і детально регулюється Законом України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”, що набрав чинності з 01 липня 2004 року.
Державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності проводиться у виконавчому комітеті міської, районної в місті ради народних депутатів або в районній, районній міст Києва і Севастополя державній адміністрації за місцезнаходженням або місцем проживання цього суб'єкта.
Варто наголосити, що вперше у цьому Законі дані про місцезнаходження юридичної особи та місце проживання фізичної особи визначені як адреса, за якою здійснюється зв'язок з відповідними особами, тобто фізична особа, якщо має декілька місць проживання, самостійно визначає, за яким вона буде реєструватися як підприємець.
Необхідно звернути увагу на те, що дія цього Закону поширюється на державну реєстрацію всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності та підпорядкування, а також фізичних осіб-підприємців. Значним позитивом є положення про те, що усі юридичні особи (незалежно - приватного чи публічного права) повинні засвідчувати факт свого створення або припинення шляхом внесення відповідних відомостей про них до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.
Створення банку даних - Єдиного державного реєстру, який забезпечить третіх осіб достовірною інформацією про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, стане найвагомішим внеском Закону. Передбачається відкритий оперативний доступ до даних Єдиного державного реєстру органам державної влади, юридичним та фізичним особам. Це дозволить підвищити ділову активність підприємців та створити умови поліпшення ведення прозорого бізнесу в Україні за рахунок спрощення пошуку партнерів по бізнесу та перевірки їх юридичного та фінансового стану, що, в свою чергу, приведе до захисту третіх осіб щодо дійсності чи недійсності зобов'язань зареєстрованих суб'єктів господарювання (особливо тих, які мають обмежену відповідальність) та протидії протиправній (фіктивній) діяльності суб'єктів господарювання. Стає можливою реалізація принципу достовірності інформації, внесеної до Єдиного державного реєстру (тобто відомості, внесені до Єдиного державного реєстру, вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третіми особами, доки до них не внесено відповідних змін). Єдиний державний реєстр має стимулюючий характер для підприємця, оскільки йому вигідно швидше повідомити про зміни, які в нього сталися. Закон передбачає видання спеціалізованого друкованого засобу масової інформації, в якому публікуються відомості з Єдиного державного реєстру, та покладення на державного реєстратора зобов'язання публікації в ньому необхідних для процедур реєстрації повідомлень (підприємцю необхідно тільки внести відповідну плату за ці публікації).
Державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців буде проводитись державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній міст Києва та Севастополя державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи-підприємця. Отже, не передбачається створення нових органів державної реєстрації.
Закон запроваджує з метою поліпшення якості процесу реєстрації інститут державних реєстраторів, що призначаються на посаду та звільняються з посади головою відповідного виконавчого комітету міської, районної в місті ради або районної, районної міст Києва і Севастополя державної адміністрації. Закон визначає основні функції Державного реєстратора, його права, обов'язки та відповідальність. На посаду Державного реєстратора призначається особа, яка відповідає встановленим кваліфікаційним вимогам, а саме: з вищою освітою за освітньо-кваліфікаційним рівнем магістра або спеціаліста та стажем роботи за фахом на державній службі не менше одного року або стажем роботи в інших сферах управління не менше трьох років.
Необхідно звернути увагу на те, що документи для державної реєстрації та інших реєстраційних дій не обов'язково подавати особисто - є можливість скористатися або послугами представника, або пошти, що є одним із елементів захисту прав громадян на здійснення підприємницької діяльності.
Крім того, відповідно до нового Закону скорочено термін реєстрації до трьох днів
У Законі встановлені вимоги до порядку оформлення документів, які подаються для проведення державної реєстрації, та введено "новели" про порядок відновлення державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності за відповідним судовим рішенням.
Новим у процедурі державної реєстрації є те, що комісію з припинення (ліквідаційну комісію, ліквідатора) призначає відповідний орган юридичної особи, або суд, або державний реєстратор. Якщо суд у своєму рішенні, яке має наслідком припинення юридичної особи, не вкаже таку особу або осіб, державний реєстратор має повноваження самостійно визначити відповідальну особу з числа засновників такої юридичної особи. Це правило застосовується і до припинення підприємницької діяльності фізичної особи.
Вперше у Законі встановлений порядок державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця у випадку її смерті, оголошення її померлою або визнання безвісно відсутньою, або ухвалення судом рішення про припинення діяльності, в тому числі у випадку банкрутства.
Безумовними перевагами Закону є створення гармонізованої з європейською вітчизняної системи реєстрації суб'єктів господарської діяльності, підняття української системи реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності на європейський рівень, оскільки Законом враховані вимоги певних Директив Ради Європи щодо реєстрації суб'єктів бізнесу, які адаптовані до сучасного стану України.
Закон надасть можливість застосувати нові інформаційні технології у боротьбі з правопорушеннями та корупцією в сфері державної реєстрації і ліцензування, попередити, в більшості випадків, створення так званих "фіктивних" підприємств, що працюватиме на зміцнення економіки держави.
Враховуючи наведене, Закон є принципово новим актом, який встановить процедури реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності на рівні європейських стандартів, упорядкує систему органів державної реєстрації, введе нові процедури здійснення реєстраційних дій при реорганізації суб'єктів підприємницької діяльності та припиненні їх діяльності, оптимізує процедури реєстрації та призведе до багатьох інших позитивних результатів.
Свідоцтво про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності та копія документа, що підтверджує взяття його на облік у державному податковому органі, є підставою для відкриття рахунків у будь-яких банках України та інших держав за вибором суб'єкта підприємницької діяльності і за згодою цих банків у порядку, що встановлюється Національним банком України.
У такому самому порядку проводиться і перереєстрація суб'єкта підприємницької діяльності, передбачена ст. 58 ГКУ.
Відповідно до ст. 10 Закону України "Про державну статистику" (в редакції закону від 13 липня 2000 р.) Єдиний державний реєстр підприємств і організацій України (ЄДРПОУ) - це автоматизована система збирання, накопичення та опрацювання даних про всіх юридичних осіб, їхні філії, відділення, представництва та інші відокремлені структурні підрозділи, що містяться на території України, а також про всіх юридичних осіб, їхні філії, відділення, представництва та інші відокремлені структурні підрозділи, що перебувають за межами України і створені за участю юридичних осіб України.20
ЄДРПОУ забезпечує єдиний державний облік та ідентифікацію всіх вищеназваних суб'єктів і є основою для проведення державних статистичних спостережень. Створення і ведення ЄДРПОУ, розробка організаційних і методологічних принципів його функціонування забезпечуються органами державної статистики.
Порядок внесення суб'єктів господарювання - юридичних осіб до ЄДРПОУ визначається Положенням про Єдиний державний реєстр підприємств та організацій України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів від 22 січня 1996 р. № 118. Орган державної статистики після внесення суб'єкта підприємницької діяльності до реєстру проставляє у свідоцтві про державну реєстрацію ідентифікаційний код і дату внесення до реєстру;
фізичні особи - до державного реєстру фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів, що ведеться органами державної податкової служби. Порядок внесення визначається Законом України "Про Державний реєстр фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів" від 22 грудня 1994 р..
Відмова в державній реєстрації може бути оскаржена в судовому порядку.
Відповідно до ст. 44 Господарського кодексу України підприємництво здійснюється на основі таких принципів21:
У разі зміни форми власності, організаційної форми або назви підприємства воно підлягає перереєстрації, яка здійснюється в порядку, встановленому для його реєстрації.
Відмова у державній реєстрації підприємства вважається законною лише з двох підстав: внаслідок порушення встановленого законом порядку створення підприємства; у разі невідповідності установчих документів вимогам законодавства.
Не допускається відмова в державній реєстрації підприємства з мотивів його недоцільності.
Скасування державної реєстрації підприємства може бути Добровільним (за заявою підприємства) або примусовим (на підставі рішення суду, господарського суду у випадках: а) визнання недійсними або такими, що суперечать чинному законодавству, установчих документів; б) здійснення діяльності, що суперечить установчим документам та чинному законодавству України; в) у разі несвоєчасного повідомлення підприємством про зміну свого місцезнаходження; г) визнання підприємства банкрутом (у випадках, передбачених законодавством); д) неподання протягом року до органів державної податкової служби податкових декларацій, документів бухгалтерської звітності згідно з законодавством.
Скасування державної реєстрації підприємства припиняє підприємницьку діяльність і є юридичною підставою для його ліквідації як господарюючого правового суб'єкта. Статусу юридичної особи підприємство позбавляється після здійснення всіх заходів щодо ліквідації його як суб'єкта підприємницької діяльності.
Основними нормативно-правовими актами, що регулюють на сьогодні в Україні здійснення підприємницької діяльності, є Господарський кодекс України № 436-IV вiд 16.01.2003 та Цивільний кодекс України № 435-IV вiд 16.01.2003, що вступили в дію з 01.01.2004 року.
Відповідно до ч. 2 ст. 3 Господарського кодексу України господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність)22.
Згідно з ст. 42 ГКУ підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку23.
Як зазначається у ст. 42 Конституції України, держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності, захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт.
Створення (заснування) суб'єкта підприємницької діяльності юридичної особи, а також володіння корпоративними правами не є підприємницькою діяльністю, крім випадків, передбачених законодавством.
Матеріальну основу підприємницької діяльності становить власність. Власність як економічна категорія - це відносини між людьми з приводу речей, які полягають у присвоєнні або в належності матеріальних благ одним особам і відповідно у відчуженні цих благ від усіх інших осіб.
Керуючись власними приватними інтересами, підприємницькі структури, як державні, так і недержавні, постійно конкурують між собою за вплив на державні структури, розподіл ресурсів, за можливість отримання державної підтримки.
Гарантії прав суб'єктів підприємницької діяльності поділяються на загальні та майнові. Загальні гарантії полягають у тому, що держава гарантує всім підприємцям, незалежно від обраних ними організаційних форм підприємницької діяльності, рівні права і створює рівні можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів. Забезпечення матеріально-технічними та іншими ресурсами, що централізовано розподіляються державою, здійснюється тільки за умови виконання підприємцем робіт і поставок для державних потреб.24
Господарський кодекс України № 436-IV вiд 16.01.2003 // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, N 18, ст.144
Цивільний кодекс України № 435-IV вiд 16.01.2003 // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, NN 40-44, ст.356
Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців. Закон вiд 15.05.2003 № 755-IV // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, N 31-32, ст.263
Про ліцензування певних видів господарської діяльності. Закон України № 1775-III від 1 червня 2000 р. // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2000, N 36, ст.299
Податковий кодекс України № 2755-VI вiд 02.12.2010 // Офіційний вісник України вiд 10.12.2010 - 2010 р., № 92, том 1, стор. 9, стаття 3248, код акту 53775/2010
Про державну підтримку малого підприємництва. Закон вiд 19.10.2000 № 2063-III // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2000, N 51-52, ст.447
Коломієць О.О. Цивільно-правове регулювання діяльності фізичної особи-підприємця. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право. Інститут держави і права імені В.М. Корецького Національної академії наук України. – Київ, 2003
Ластовецький А. Вдосконалення державного регулювання підприємництва у ракурсі адміністративної реформи // Право України. – 2002. - № 6. – С. 18 – 24
Мельник О. О. Господарське право: Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисц. — К.: КНЕУ, 2005. — 208 с.
Підприємницьке право: Навч. посібн. — 3-те вид., переробл. і доп. К.: Юрінком Інтер, 2006
Предпринимательское право Украины: Практикум // Под общей ред. Саниахметовой Н. А. - X.: «Одиссей», 1999.-С. 38.
Предпринимательское право Украины: Учебник / Р. Б. Шишка, А. М. Сытник, В. Н. Левков и др. / Под общей ред. канд. юрид. наук Р. Б. Шишки. - Харьков: Эспада, 2001. - С. 162.
Словник іншомовних слів / За ред. О. С. Мельничука. - К., 1974. - С. 386.
Щербина В.С. Господарське право: підручник / B.C. Щербина. - 4-те вид., перероб. і допов. - К.: Юрінком Інтер, 2009. - 640 с.
Технологія заснування підприємства (власної справи) - Вибір типу підприємства й обґрунтування цілей підприємницької діяльності // http://agroua.net/economics/documents/category-62/doc-120/
1 Господарський кодекс України № 436-IV вiд 16.01.2003 // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, N 18, ст.144
2 Там само
3 Цивільний кодекс України № 435-IV вiд 16.01.2003// Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, N 18, ст.3, Щербина В.С. Господарське право. – К.: Юрінком Інтер, 2003 – с. 54
4 Технологія заснування підприємства (власної справи) - Вибір типу підприємства й обґрунтування цілей підприємницької діяльності // http://agroua.net/economics/documents/category-62/doc-120
5 Вибір типу підприємства й обґрунтування цілей підприємницької діяльності // http://agroua.net/economics/documents/category-62/doc-120/
6 Там само
7 Господарський кодекс України № 436-IV вiд 16.01.2003 // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, N 18, ст.144
8 Щербина В.С. Господарське право. – К.: Юрінком Інтер, 2003 – с. 28
9 Щербина В.С. Господарське право. – К.: Юрінком Інтер, 2003 – с. 31
10 Коломієць О.О. Цивільно-правове регулювання діяльності фізичної особи-підприємця. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право. Інститут держави і права імені В.М. Корецького Національної академії наук України. – Київ, 2003.
11 Там само
12 Там само
13 Предпринимательское право Украины: Практикум // Под общей ред. Саниахметовой Н. А. - X.: «Одиссей», 1999.-С. 38.
14 Предпринимательское право Украины: Учебник / Р. Б. Шишка, А. М. Сытник, В. Н. Левков и др. / Под общей ред. канд. юрид. наук Р. Б. Шишки. - Харьков: Эспада, 2001. - С. 162.
15 Словник іншомовних слів / За ред. О. С. Мельничука. - К., 1974. - С. 386.
16 Там само. - С. 387
17 Закон України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" від 1 червня 2000 р.// Відомості Верховної Ради (ВВР), 2000, N 43, ст.362
18 Закон України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" від 1 червня 2000 р.
19 Закон України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" від 1 червня 2000 р. // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2000, N 43, ст.362
20 Закон України "Про державну статистику" (в редакції закону від 13 липня 2000 р.)
21 Господарський кодекс України № 436-IV вiд 16.01.2003 // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, N 18, ст.144
22 Господарський кодекс України № 436-IV вiд 16.01.2003 // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, N 18, ст.144
23 Там само
24 Ластовецький А. Вдосконалення державного регулювання підприємництва у ракурсі адміністративної реформи // Право України. – 2002. - № 6. – С. 18 – 24