Дівчину з ведмедиком можна прочитати як захопливий і доволі екстраваґантний любовний роман
Работа добавлена на сайт samzan.net:
«Дівчину з ведмедиком» можна прочитати як захопливий і доволі екстраваґантний любовний роман. Але водночас це й роман про ірраціональність історії, про зміну культурних орієнтацій і про трагічну розколотість людини, якій випало жити у кризову добу. У «Дівчині з ведмедиком» проблема зміни культурно-історичних епох інтерпретується, зокрема, як проблема стилю. Стилю життя, побуту, людських взаємин, навіть і стилю кохання. Текст роману сприймається як простір гри, беручи до уваги і стосунки автора, оповідача та читача, і настанову самих персонажів на гру, театралізацію, на апологію несерйозного ставлення до дійсності, коли «людина повинна виховувати в собі пошану до непотрібних справ, химерних вчинків, нікчемних речей».
Настанова на гру заявлена уже в назві. Кошлатих іграшкових ведмедиків шістнадцятирічна Зина любить не так через сентиментальні спогади про дитинство, як через можливість змоделювати у взаєминах з цими безмовними істотами ситуацію владної зверхності, свавільної непокори, виходу за межі дозволеного. Ставлення до іграшкових звірят перенесено й на людей. Інженер-хімік Іполіт Миколайович Варецький, один із численних у прозі Домонтовича вчених-раціоналістів, потрапляє в благопристойну родину радянського урядовця Тихменєва у ролі репетитора. Але його стосунки з дівчатами складаються так, що швидше сам він стає покірним учнем, навіть слухняною іграшкою, якою маніпулює Зина. Причому єдиним правилом, яке визнавала дівчина, було, здається, саме порушення всіх існуючих правил.
Сюжет любовного роману є водночас сюжетом інтелектуально-філософським. Бо кохання, шлюб, взаємини чоловіка й жінки трактуються як явище стилю і тому пов'язані зі стилем цілої епохи. Швидше чуття форми визначає ідеологічні настанови, ніж навпаки. Цей визивний формалізм, коли, врешті, зміст є лише засобом представлення форми, було акцентовано вже у «Розмовах Екегартових з Карлом Ґоцці». Безстилевому еклектизмові й сірості радянської епохи, яка зневажала красу задля пласкої доцільності й прагматичної користі, Домонтович протиставляє іншу ієрархію вартостей, коли якраз чуття форми, гармонія барв і рухів, прагнення театральної виразності жесту визначають поведінку людини й майже унеможливлюють саме розрізнення сценічної гри та «справжності», акторської майстерності й щирості. Артистизм та чуття мистецької форми змінюють тут навіть і побут.
Модерне мистецтво для Домонтовича — це простір формального експерименту, це торжество умовності, а не учнівське копіювання дійсності. Властиве реалістам схиляння перед існуючим, намагання відтворити побачене з усією повнотою і точністю цей митець рішуче не приймає. Граф Карло Ґоцці, автор «Принцеси Турандот» і «Любові до трьох помаранчів», швидше життя вивіряє сценою, ніж навпаки. Старий драматург «з театральності акторської гри робив собі повсякденну манеру триматись», а «театральність слів і вчинків» його «могла дорівнюватись хіба лише їх щирості». Так що найбільша помилка — «нехтувати ілюзіями й захоплюватись розумом».
Деякі персонажі «Дівчини з ведмедиком» живуть у цілковитій згоді з такими гаслами. Заперечення раціоналізму — одна з питомих рис європейської модерної філософії. Віктор Петров писав про кризу класичного, механістичного мислення і порівнював цей процес з руйнуванням метафізичних цінностей на рубежі Середньовіччя та Ренесансу: «Новий час визначають як добу великої кризи метафізики. Відповідно до того, про наш час можна було б сказати, що він є добою великої кризи фізики».
Відносність усіх загальноприйнятих понять і сакралізованих цінностей демонструється в романах Домонтовича з епатажною гостротою й одвертістю. Насамперед це стосується кохання, шлюбу й патріархальної родини. У стосунках з трьома різними жінками герой «Дівчини з ведмедиком» відкриває для себе різні типи кохання. (До речі, згодом подібна модель кохання як стилю буде представлена у стосунках Комахи з Тасею, Ірцею та Вер у романі «Доктор Серафікус».) З учителькою Марією Іванівною «усе було просто». Позбавлене романтичних аксесуарів задоволення сексуальних потреб, що не обіцяє якихось складнощів чи потрясінь, але й не підносить духовно. Жінка з ординарним ім'ям, найузвичаєнішою жіночою професією, котра нічого не вимагає від життя, окрім дрібних випадкових радостей.
Персонажів «Дівчини з ведмедиком» можна виразно поділити на людей, скажімо, «вікторіанських» чеснот, людей дев'ятнадцятого віку — і бунтарів-аванґардистів, яким важливіше заперечити усталене, ніж ствердити абсолюти. Іполіт Миколайович, інженер, раціоналіст, педант, належить усе-таки до перших. (Це, між іншим, дев'ятнадцятий вік підносить у суспільній ієрархії інженера, творця машини, апологета механічної безвідмовності й ґвинтикової дріб'язкової, нівелюючої точності.) Тягар стосунків з аванґардистськи непередбачуваною й бунтівливою, вільною від усяких заборон Зиною для нього виявився затяжким.
Основи патріархальної моралі на рубежі століть захитали перш за все декаденти-чоловіки й так звані «нові жінки», емансипантки, що рішуче заперечили устої традиційної родини й чоловічого верховенства. Першим найчутливіше вловив ці процеси, очевидно, Генрик Ібсен. І ми досі асоціюємо модерністську нову жінку з ібсенівською Норою чи Ґеддою Ґаблер. В українській літературі ці нові жінки були окреслені перш за все у прозі й драматургії Винниченка. Проте він, представляючи своїх діяльних, незалежних героїнь поряд з інфантильними й слабкими чоловіками, наголошує перш за все силу жіночого інстинкту, близькість до якихось первинних вітальних джерел. Домонтович незрідка пародіює Винниченка, як, скажімо, у фінальній ресторанній сцені «Дівчини з ведмедиком». Проте його цікавлять інші речі. Зинине прагнення свободи аж ніяк не зводиться до жорж-сандівської проблеми вільного кохання й вибору сексуального партнера. Для неї неприйнятна напередвизначеність долі «порядної» дівчини з благопристойної родини. Зина найчутливіше вловлює той дух часу, якого намагаються не помічати інші персонажі. І родина Тихменєвих, і Варецький продовжують жити так, ніби могутні катаклізми не змінили основ суспільства. Та сама праця на заводі, який треба відбудувати, налагодити зв'язки з колишніми партнерами, повернувшись до звичної стабільності й розміреності. Та сама імпозантна обстановка розкішного будинку, що його радянський інженер Тихменєв колись мав у приватній власності, а тепер, за іншими правилами тої самої гри, орендує у держави. Ті самі обов'язки й незмінні уявлення про добро та зло, про красу й потворність, про прийнятне й заборонене…
Однак колишня зручна впорядкованість патріархального світу, єдність якого забезпечувалася незрушним авторитетом Бога, вселенського абсолюту, котрий, за Гайдеґером, згуртовував у своєму лоні людей, надавав сенсу світовій історії й людському триванню в ній, — ця впорядкованість і єдність раз назавжди визначених моральних імперативів остаточно зруйнована. Ніцше ставить діагноз своїй хворій епосі, вже більше не осяяній божественною благодаттю. Смерть Бога, кінець історії, крах гуманізму… У романі Віктора Домонтовича ці онтологічні проблеми заломлюються через розкриття майже що побутових подробиць, індивідуальних людських стосунків. Стиль епохи — це поняття, що включає і мистецтво, і побут, і спілкування, і культуру праці, і, зрештою, кохання. Конфлікт часів і стилів виявляється і на побутовому рівні, де, скажімо, старозавітну солідність вітальні Тихменєвих порушують предмети нового мистецтва.
Але цю тривожність, ці ознаки нестабільності, дисгармонії, коли зв'язки часів таки рвуться на очах, дедалі важче не помічати. Інженери Тихменєв і Варецький утікають від складнощів і несподіванок невигаданого життя у зручний світ формул і технічних розрахунків, які дають ілюзію незмінності законів руху коліщаток і ґвинтиків у механізмі. Дружина Тихменєва, уособлення заскнілої матріархальності, зосереджена лише на турботах про вигоди для тіла. Старша донька, «мила Леся», бачиться тут копією своїх врівноважених батьків, людиною звички, розрахунку й передбачуваних дій. (Це той тип «добропорядної» дівчини «з гарної родини», до якого Домонтович ще раз звернеться згодом у «Докторі Серафікусі», представивши «місячну» наречену Корвина Таню Беренс так само нещасливою суперницею модерної «нової жінки» Вер.) Лесині бажання не виходять за межі можливого й досяжного, вона готова повторити благополучне життя своєї матері. Сила почуття тут ніколи не переважить раціональну розміркованість. Про одруження йдеться як про акт чи не комерційний, про дещо нудний, але не обтяжливий обов'язок: «То правда, що я до Іполіта Миколайовича призвичаїлась, я з цим і не ховаюсь — він мені до вподоби. Але це й усе. Сподіватимусь, що роком пізніш, роком раніш я стріну таку ж людину з подібними властивостями».
Проти всіх цих патріархальних умовностей і бунтує Зина. Вона, як і недоладний доктор Серафікус, певним чином співвідноситься з «психологічною реальністю геометризованих конструкцій», з дисгармонійністю кубістських картин і футуристських віршів. Лесю й Зину порівняно, відповідно, з класичним ямбом і модерним верлібром. Ямбічна передбачуваність першої таки звичніша й зручніша для Варецького. А все ж його мимоволі захоплює новизна вільного вірша, ексцентричність Зининих ескапад. Зина — це «зразок порушення норм доброчинного поводження». «Їй подобалось зачіпати гострі теми, і вона не зупинялась перед тим, щоб називати речі своїми іменами». Її енергія й сила характеру потребують застосування. Ця дівчина менше за все могла б задовольнитися роллю дбайливої дружини й клопітливої господині вітальні. У її духовний досвід вже так чи інакше вплетений досвід ібсенівських героїнь, феміністок Кобилянської чи Кассандри Лесі Українки. Вона, ця нова жінка, «була надто розумна, щоб надавати будь-яку вагу й значення цінностям, що їх попередні покоління вважали за усталені правила, принципи, норми й мораль… Вона говорила так, ніби хтіла знищити все, що для інших було недоторканним і непорушним». Зина наділена аналітичним розумом, що традиційно вважалося прерогативою чоловіків. Натомість їй цілковито невластива сентиментальність і перечуленість — одна з прикмет патріархальної жіночності. З романтичним захватом неофіта Зина прагне нежіночого досвіду — досвіду життєтворчості у великому світі. Стати революціонеркою, як Лариса Рейснер, писати інформації з найгарячіших точок планети, скажімо, з революційного Китаю (а доброчесній сестрі вона, між іншим, пришле звідти найвитонченіший порцеляновий сервіз!). Але ці пориви у широкий світ, який вона жадає оновити й перебудувати по-своєму, зосталися тим часом лише романтичними мріями. У «Докторі Серафікусі» талановита Вер знайде можливість самоствердитись у мистецтві. Зина хотіла це зробити на традиційно жіночій території — у коханні, — що було чи не найскладніше. Бо талановитій жінці, особливо акторці чи письменниці, патріархальне суспільство завжди дозволяло більше, ніж жінці шеренговій. Талант давав змогу почуватися рівноправною в чоловічому товаристві, у середовищі мистецької еліти. Шлюбні стосунки, родинний побут модернізувались повільніше.
Досвід такої модернізації відбито в дискурсі раннього європейського модернізму. Елеонора Маркс, Олів Шрайнер, Вірджинія Вулф пишуть про нові структури родини, які б не принижували й не нівелювали жінку як особистість. Зинин бунт проти традиційної жіночності — всеохопний. Скажімо, класична проблема цноти тут далеко не найголовніша. На думку Зини, так зване «падіння» — «це забобон, створений, з одного боку, боязкістю старих дівчат та, з другого, розпустою чоловіків». Зина пристрасно жадає розхитати весь комплекс стереотипів минулої епохи. Йдеться, зокрема, про основоположний для позитивістської доби (і особливо для українського народницького реалізму) постулат правди. Правдошукацтво й етичний максималізм належали до найпопулярніших сюжетів дев'ятнадцятого століття. Модернізм ці постулати правди й користі поставив під сумнів. Етичний максималізм поступився місцем швидше естетичному максималізмові, коли служіння красі було важливішим, ніж служіння правді та істині. Правда видається Зині оманою. «Треба, — вважає вона, — зненавидіти все правдоподібне, бо воно тільки подібне на правду, але не є правда. Ми ж шукатимемо самої тільки правди, а не її оманних подібностей». Класицистська ясність Ґете, покірна печаль його Іфіґенії, що, цілими днями дивлячись на море, тужить за домом, любою родиною тощо, — все це для героїні Домонтовича неприйнятне. Від кохання Зина сподівається не поневолення, а звільнення: «Для мене кохання є спосіб звільнитись од шлюбу, одруження, родини — всього, що зв'язує й може зв'язати мене і волю». Але звільнення через кохання виявилося неможливим. (Героїні пізніших романів Домонтовича обиратимуть інші шляхи до звільнення від патріархальної залежності, насамперед мистецьку кар'єру.) Кохання не звільняло, а лише знуджувало. Зині здавалося, що найсуворіша патріархальна заборона, найнепорушніше табу на жіночу сексуальність, сакралізованість цноти — якраз і закривають жінці шлях до свободи. Домонтович любить демонструвати парадокси, розкривати несерйозність і дріб'язковість позірно найсерйозніших понять. Поза всім іншим, він іронізує й над Зиною, а разом з нею над цілим комплексом ідей і прийомів декадансу, над підкресленою увагою до сексуальності, до натуралістичних фізіологічних подробиць, над трафаретними (зокрема й Винниченковими) образами жінки-вамп, демонічної спокусниці-погубительки, над модною еротичною белетристикою. Отож Зина лише переконалась, що суворе табу оберігає фальшиві цінності, що фізичне кохання нічого не обіцяє: «Прийти, лягти на спину, віддатись; потім піти, жаліючись на нудьгу». «Вона сподівалася, що кохання є щось більше, ніж кохати, що наше кохання спопелить попельність буденних днів і тижнів». Але нудьга заполонює знов. Дівчина, що шукала незвичайного й неправдоподібного, втілених у реальність гофманівських фантазій (Домонтович згадує про особливу моду на Гофмана у театральному, мистецькому середовищі впродовж 1922-23 років), не знаходить для себе можливостей самоствердження. Узвичаєні нагадування про працю як панацею від нудьги (цей шлях потім спробує, щоб упевнитись у його неприйнятності, Вер, пішовши на фабрику простою робітницею й на власному досвіді перевіривши облудність радянської риторики про монотонну виснажливу фізичну працю, яка нібито звільняє й підносить особистість) Зину не приваблюють. Вона знає, що буденна праця лише нівелює.
У романі є ще один персонаж, світовідчуття якого близьке до Зининого. Василь Гриб, людина «найнепотрібнішої» професії, філолог, що студіює лексичні й фонетичні зміни в українській мові XIV–XV століть, сповідує релігію антипрагматизму. Як і для Зини, для нього має сенс лиш недосягнуте. Те, чим можна володіти, втрачає принадність. Він мріє про «антитоксин практичності й тверезості», і пристрасний порив до мети, шлях до здійснення вважає важливішим для людини, ніж сама мета. Якраз дивакуватий Гриб єдиний зміг зрозуміти Зину. Він застерігає Іполіта Миколайовича від недовіри до дівчини. Бажання «захистити честь» жінки, яка віддалась чоловікові, через одруження, «щоб на неї не лягла жадна пляма людського злого поговору», оцінюється як «вираз невіри в її сили». Зина достатньо сильна, щоб не потребувати опіки з боку чоловіка. Це Гриб проникливо підказує надто тверезому й логічному в своїх розмислах Варецькому, що Зина, можливо, «віддалася не так із почуття кохання, як тільки з бажання знищити самий натяк на шлюб». І коли настоювати на шлюбі, «вона почне думати, що їй треба зробити ще якийсь дальший, ще дивовижніший крок, щоб повороту назад уже не було остаточно».
Зина цей крок зробила, навіть два. Вона «віддалась двірникові», стала повією, але всі ці спроби порвати з патріархальною жіночою несвободою оберталися лише новою залежністю. Шлях до звільнення, можливо, слід було шукати деінде. Фінал «Дівчини з ведмедиком» найпохмуріший, порівняно з іншими романами Домонтовича. У «Докторі Серафікусі» й «Без ґрунту» він ствердить, що шлях до свободи й самореалізації відкритий принаймні для обдарованої жінки. Цією можливістю скористалися і співачка Лариса Сольська, й акторка Вер Ельснер.
Втім, ця емансипаційна проблематика «нової жінки» пов'язана, як бачимо, у романі з ширшими концепціями модернізації культури, з підривом, деструкцією основоположних патріархальних цінностей і стереотипів. Уже йшлося про романний простір як простір гри. І в цю ігрову мінливість, взаємозамінність і взаємопідмінність включені усі поняття й цінності. Зинин емансипаційний радикалізм так само є предметом легкої іронії, як і патріархальна раціоналістичність її опонентів. Чи не найважливішим у творі є висновок про ірраціональність і неоднозначність усіх можливих тверджень, підрив однозначності, раціоналістичного модусу правди як таких.
доктор Серафікус
У романі Домонтовича, виданому в 1947 році, йдеться про пана Комаху, який отримав прізвисько доктор Серафікус через, як кажуть його друзі, надмір серафічності. Серафічний – отже янгольський. Серафим не має статі, має до шістнадцяти ликів, сам є безтілесним вогняним створінням. І справді, комаха серафічний, адже він не має стійкої ідентичності. Він, подібно до вогню, постійно міняється, але дуже часто домінує над іншими персонажами роману. На рівні назовництва, опозиція Комаха – Серафікус має як розбіжності, так і спільні ознаки. Комасі теж не властива стать(про це свідчить відсутність морфологічного розрізнення статі для позначення цієї істоти), вона теж має крила. Проте комаха попри свій химерний вигляд є приземистою, земною істотою, а янгол є божественним і вищим створінням.
Прізвище персонажа неодмінно апелює до тексту Кафки. Персонаж Кафки стикається із абсурдністю власного існування, коли його родичі не помічають його драматичного перетворення на якусь комаху. Комаха, отже маловажливий, безликий, безтілесний, аморфний. І доктор Серафікус: «Важкий, масивний, волохатий, він здавався абстрактним, вигаданим, безплотним». Доктор Серафікус не має стійкої ідентичності, він постійно міняється й зовнішні обставини мало на нього впливають.
Комаха зустрічає в парку маленьку дівчинку Ірцю, яка спочатку приймає його за комашиного тата, а потім за лялькового пупса. Василь Комаха бачить у ній доньку, має до неї батьківські почуття, які тим не менш не позбавлені певного еротизму. Уві сні він бачить оголене тіло дівчинки після купелі, загортає її в рушник і несе в ліжко. Їхні стосунки так і не визначаться, а будуть перебувати в якійсь хиткій рівновазі, між батьківськими і еротичними. «Коли ти комашиний тато, то я хочу бути за комашину маму!» – казала Ірця.
Бажання мати власну дитину стає нав’язливим і у розмові з Корвиним, його другом, Комаха стверджує бажання мати дітей без участі жінки. Це бажання і постає фактором «звихненого» біологізму. Але в чому справжня причина відторгнення жінки? У тексті не описано ані причин виникнення такого відторгнення, ані бодай Комашиних стосунків з матір’ю, щоб можна було робити якісь висновки. Комаха передусім говорить про шлюб, а не про сам статевий акт, отже він критикує сам конвенційний ланцюжок: шлюб – народження дитини. «Щоб мати дитину, треба одружитися!.. Отже, іншими словами, зробити низку вчинків, «часто безглуздих, смішних і, кінець-кінцем, недоречних». Він виступає проти неодмінного співжиття із жінкою у шлюбі, вразі народження дитини, оскільки суспільство не визнавало інших варіантів. Тут критикуються нав’язані ззовні договірні зв’язки, а не тільки проявляється відраза до статевого акту як такого. Комаха не визнає наявність абсолютної істини, його роздуми про дітонародження доводять це, хоч і видаються надзвичайно химерними. Світогляд його в даному випадку є феноменологічним, доведеним до крайнощів. Він підриває усталені традиції, стверджує, що не може бути однієї універсальної думки. Так само числа, які вимовляє Ірця, прирівнюються до декламації поезії. А це парадоксально, бо сам Серафікус – науковець.
Комаха не стільки заперечує біологізм, як заперечує культурну надбудову, яка виникла над цим біологізмом і згодом стала ним називатися. Як ми бачимо, Комасі властиві сексуальні потяги, але його сексуальна роль не є статичною. Інакше кажучи, ґендер його зазнає постійних змін. Його ґендер конструюється постійно, він не піддається на зовнішні впливи. Крім того, його світогляд не можна охарактеризувати, навісити ярлика, як от: «Корвин був конструктивіст». Він науковець, але не вірить в універсальні знання, він заперечує соціальні норми, але тим не менш зважає на них, перебільшує їх до абсурдності.
Упродовж роману виникають опозиції: Комаха – Ірця, Комаха – Корвин, Комаха – Тася, Комаха – Вер. Опозиція із Корвином носить суперницький характер між коханцями. Корвин бажав підкорити собі Комаху, але врешті він сам підкорився. Згодом він програв гонку за увагу Вер. Корвин програє незграбному Серафікусові, можливо тому, що Комаха щирий, попри всі свої суперечності, він не грає і не підлаштовується під людей. Він, як це парадоксально не виглядало, сильна особистість, хоч і не здатен уживатися у соціумі і сповнений необґрунтованими страхами.
Розглянувши ці опозиції, можна сказати, що Комаха парадоксальна людина, яка має складну особистість. Він не є втіленням «запереченого біологізму», адже його небажання вступати в шлюб задля народження дитини є не менш неприроднім, ніж стосунки Вер з Корвиним, які не призводить до біологічної мети статевого акту – народження дитини. Комаха нагадує водночас і сартрового Рокантена і Мерсо Камю, тим, що він гостро відчуває абсурдність буття. Комаха все таки ближчий до пана Мерсо, адже такий стан речей здається йому цілком нормальним. Тим не менш,деякі дрібниці стають для Серафікуса вирішальними: він бажає новий тип шлюбу, але боїться з’явитися на людях без краватки. Його сповнюють внутрішні суперечності.
Ми бачимо тут ще одну важливу рису, яка проявляється у сартрового персонажа – любов до музики. Для Комахи і Рокантена музика стає справжнім, ідеальним, яке протиставляється марноті реального світу. Комаха занурюється у світ музики, забуває про навколишню дійсність, зливається із музикою, опиняється поза часом. Музика стає для нього чимось на зразок перепустки до розуміння людини. Отже не можна казати, що Комаха є поверхневою людиною.
У своєму творі Домонтбвич висвітлює одну з найболючіших проблем сучасності — існування людини в суспільстві, раціональність чоловіка й чуттєвість жінки, духовність відносин між ними. Домон-. тович показав, що людина, яка замикається в собі, у своєму вузькому внутрішньому світі, ніколи не зможе нормально існувати серед людей. На прикладі головного героя доктора Серафікуса, який жив у своєму «абсурдному світі», вважаючи себе ідеальним, порушивши тим самим закон життя, бачимо, що така людина не може стати самодостатньою, шанованою іншими людьми особистістю. Автор у даному романі акцентує увагу на важливій проблемі людства — «я і світ».
2. Доклад- Анна Леопольдовна и ее сын Иван VI Антонович
3. Нові технології в MacOS X10
4. Эвакуация. Эвакуация
5. I. ОБЩИЕ Симптом Мельникова проба
6. Круп
7. темах коммутации
8. перечливо ясно визначені характеристики вихованців і умови процесу то технологію можна створити дуже ефек
9. европейские экономические отношения 595 Глава 26
10. Информатика Предмет информатики
11. Проект производственно-Технической базы с разработкой стенда для ремонта коробок передач автобусов
12. Тема- Анализ финансового состояния и оценка эффективности управления капиталом в ОАО
13. жилой дом означает не столько локальное сооружение или постройку сколько жилую среду
14. Шесть вопросов об отпуске без сохранения зарплаты
15. Уголовная ответственность за насильственные действия сексуального характера
16. Реформирование политической системы Российской Федерации
17. революції згори здійснити системну модернізацію суспільства
18. изображение обозначает плоскость физические характеристики которой изменяются от точки к точке
19. Лингвистические и экстралингвистические аспекты перевода общественно-политической тематики
20. науковий інститут права економіки та соціології Кафедра конституційного і міжнародного права