у с перед к п т ф х- скинути спитати стягти сформувати схопити тощо

Работа добавлена на сайт samzan.net:

Чергування голосних і приголосних

Чергування можуть бути живими, тобто такими, які зумовлюються дією фонетичних процесів, властивих сучасній мові (наприклад чергування за глухістю – зцідити [с'ц'ідити]; за дзвінкістю – як же [jаґже]; за м’якістю – дні [д'н'і]). Такі чергування відбуваються у мовленні, і тільки деякі з них зафіксовані у правописі, зокрема перехід префікса з- у с- перед к, п, т, ф, х: скинути, спитати, стягти, сформувати, схопити тощо.

Чергування, які не можна пояснити фонетичними закономірностями, що виявляються в сучасній мові, називаютьсяісторичними. Причини, які викликали появу цих чергувань, давно зникли, а самі чергування відбуваються за традицією і закріплені у правописі. До них належать:

1. Чергування приголосних

Найбільш поширеними серед чергувань приголосних є такі:

а) Чергування [г] – [ж], [к] – [ч], [х] - [ш], що відбуваються при словозміні і словотворенні. Наприклад: увага - уважний- зауваження, дорога - доріжка - подорожній, козак - козаче - козаченько, галка - галчин - галченя - Галченко, сміх -смішний - усмішка, бідолаха - бідолашний.

б) Чергування [г] – [з'], [к] - [ц'], [х] - [с'] при словозміні перед закінченням -і. Наприклад: луг - у лузі, папуга - папузі, райдуга - райдузі, гілка - на гілці, донька - доньці, онука - онуці, свекруха - свекрусі, комаха - комасі, капелюх - у капелюсі.

2. Чергування голосних

До найбільш поширених чергувань голосних можна віднести такі:

а) Чергування [о], [е] з [і]. Голосні [о], [е], що стоять у відкритому складі, чергуються з [і] в закритому складі. Це може відбуватися не лише у різних формах одного слова, а й у споріднених словах: сокола - сокіл, сходу - схід -східний, Львова - Львів - львів’янин, слово - слів - багатослівний, мого - мій, трохи - трішки, попелу - попіл -попільничка, осені - осінь - осінній, Києва - Київ - київський (є – jе], ї = [jі]). Чергування [о], [е] з [і] властиве тількиукраїнській мові, в жодній з інших слов’янських мов не відбувається.

б) Чергування [е] з [о] після шиплячих та [j], що відбувається у спільнокореневих словах. Голосний [е] вживається тоді, коли далі йде м’який приголосний або склад з [е] чи [и], що походить з давнього [і]. Наприклад: четвертий, вечеря; женити, шести ([и] <- [і]); краєчок, окраєць, копієчка.

Примітка. У давнину шиплячі приголосні [ж], [ч], [ш] були м’якими, тому у словах краєчок, копієчка [е] після [j](графічно є) виступає закономірно.

• Голосний [о] після шиплячих та [j] з’являється за умови, якщо далі йде твердий приголосний або склад з голосними [а], [о], [у] та [и], що походить з давнього [ы]. Наприклад: чотири ([и] <-[ы]), вечора, вечоровий; жонатий, шостий([и] <- [ы]); крайок, копійок.

Залежно від кількості лексичних значень слова поділяються на однозначні й багатозначні.

Однозначними називаються такі слова, які в будь-якому контексті (словесному оточенні) мають те саме (одне) значення. Наприклад: лінгвістика - «наука про мову; мовознавство», мох - «сланка спорова рослина без коріння та квітів, що росте у вогких місцях, на деревах, камінні», новостворений - «який недавно або тільки що створили», позаочі - «за відсутності особи, якої що-небудь стосується; заочі» і под.

Багатозначними називають такі слова, які залежно від контексту можуть мати кілька значень. Наприклад: «Море:

Частина океану – великий водний простір з гірко-солоною водою, який більш-менш оточений суходолом.
Дуже велике штучне водоймище.
чого, перен. Поросла, вкрита чимось велика, безмежна площина.
чого, перен. Велика кількість чогось.

Здатність слова мати кілька значень називається багатозначністю, або полісемією (від гр. роlys - численний і sета - знак).

Серед значень багатозначного слова, як видно з наведеного прикладу, виділяють прямі й переносні.

Пряме значення - це основне лексичне значення багатозначного слова, яке безпосередньо вказує на співвідношення слова з явищами реальної дійсності. Наприклад, пряме значення слова озеро - «природна або штучна заглибина, наповнена водою», слова ріка - «водний потік, що живиться із джерела або стоком атмосферних опадів і тече по видовжених зниженнях рельєфу від верхів’я до гирла». Пряме значення здебільшого є первинним, тобто таким, що виникло разом зі словом.

Переносне значення - це вторинне лексичне значення багатозначного слова, яке виникає внаслідок перенесення найменувань одних предметів, явищ, дій, ознак на інші на основі подібності чи суміжного зв’язку між ними. Наприклад, переносне значення слова озеро - «велика кількість якої-небудь рідини», а слова ріка - «велика кількість чогось такого, що тече, сиплеться і т. ін.».

Семантична особливість

Полісемія – наявність різних лексичних значень у одного

й того самого слова відповідно до різних контекстів [1, 194].

За характером організації (залежності, мотивації) лексико-

семантичних варіантів у багатозначному слові виділяються три

основні типи полісемії: радіальна, ланцюжкова і радіально-

ланцюжкова.

При радіальній полісемії всі похідні (непрямі) значення

походять безпосередньо від одного основного. Ланцюжкова

полісемія характеризується тим, що кожне наступне значення у

слові розвивається з попереднього, найближчого до нього

значення. Радіально-ланцюжкова полісемія поєднує в собі два

названих вище типи, тобто паралельну підпорядкованість і

послідовну залежність лексико-семантичних варіантів

багатозначного слова [3].

Первинне значення слова є прямим, оскільки прямо

називає позначуваний предмет. Багатозначність слова

розвивається на основі перенесення назви з одного предмета на

інший. Нове значення є завжди переносним, похідним від

первинного, мотивованим через пряме значення. Залежно від

механізму утворення значень слів-полісемантів виділяються такі

види зв’язків між лексико-семантичними варіантами

багатозначних слів: метонімічні (імплікативні, класифікаційні) і

метафоричні (симілятівні) зв'язки між їх лексико-семантичними

варіантами.

Метонімія – найменування того чи іншого предмета, або

явища, перенесене на інший предмет, або явище за суміжністю.

Як скомпресована, згорнена номінативна структура, метонімія

зручна для використання в усному мовленні, відповідно

продуктивна, стилістично експресивна і не виходить за межі

стильових норм [2].

Метафора – найменування того чи іншого предмета, або

явища перенесене на інший предмет, чи явище на підставі їхньої

подібності. Метафора ставить за мету конкретизувати уявлення

про предмет мовлення шляхом вказівки на певну його ознаку, що висувається на передній план. Метафора вказує на цю ознаку

не в прямій формі, не безпосередньо її називаючи, а шляхом

заміни її словом, що містить у собі дану ознаку. Метафору часто

називають прихованим або скороченим (згорнутим)

порівнянням [2].

Метафора виникає у мовленні на основі:

- схожості форми, зовнішнього вигляду предметів, явищ, дій

та ін.;

- на подібності кольору;

- на одночасній схожості предметів за формою і функцією;

- на близькості емоційних вражень людини від когось або

чогось.

Існування полісемії зумовлене, у першу чергу,

протиріччям між обмеженою кількістю мовних одиниць та

необмеженою кількістю предметів та явищ навколишньої

дійсності. Проте нерідко слово набуває нового метафоричного

значення при позначенні предмета, який уже має

загальноприйняте найменування. Це свідчить про те, що

виникнення багатозначності детерміноване не лише принципом

економії мовних зусиль, а й іншими факторами, пов’язаними із

виконанням мовою як номінативної, так і емотивно-

3. в зошиті

Антоніми (гр. anti - проти та опута - ім’я) – це слова, які мають протилежне значення. Наприклад: любов -ненависть, щастя - горе, великий - малий, чорний - білий, вперед - назад, високо - низько, говорити - мовчати, радіти - сумувати та ін. Ці антоніми є різнокореневими. Значно більшу за чисельністю групу становлятьоднокореневі антоніми, утворені за допомогою префіксів, що надають словам протилежного значення.

Для творення однокореневих іменників-антонімів використовується здебільшого префікс не-: воля - неволя, доля -недоля, правда - неправда, щастя - нещастя.

Однокореневі прикметники-антоніми утворюються за допомогою префіксів без-, не-, проти-, а-, анти-. Наприклад:

совісний - безсовісний, болісний - безболісний, добрий - недобрий, ввічливий - неввічливий, природний - протиприродний, законний - протизаконний, моральний - аморальний, нормальний - анормальний, народний - антинародний, державний - антидержавний.

Антонімія однокореневих дієслів будується на антонімії префіксів в- (у-) - ви-, під- (піді-) – від- (віді-), з- (с-) -роз-, на- роз-, при– від- та ін. Наприклад: в’їхати -виїхати, вбігти - вибігти, підійти - відійти, піднести - віднести, зв’язати - розв’язати, сформувати - розформувати, насипати - розсипати, накидати - розкидати, прив’язати -відв’язати, причалити - відчалити.

Наведені антоніми є постійними, незалежними від контексту, тобто загально мовними. Поряд із ними існуютьконтекстуальні антоніми, тобто слова, антонімічні зв’язки між якими виявляються лише в певному контексті. Наприклад:

1.Час пролітає з реактивним свистом.

Жонглює будень святістю і свинством (Ліна Костенко).

2.Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.

Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.

Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,

І раптом озирнусь, а це вже роки й роки! (Ліна Костенко).

На використанні антонімів побудована така стилістична фігура, як антитеза (гр. antithesis) - зіставлення явищ, фактів, подій, думок та ін. з метою їх виділення. Наприклад:

1. Тінь чорна стрімко падає униз -

То білий голуб так злітає вгору (Ліна Костенко).

2. І я іду, і падаю, і знову

Фонетика, звуки і мовні органи

Фонетика (від гр. phonetikos - звуковий) – розділ мовознавства, у якому вивчається звукова система мови та різноманітні звукові зміни, що відбуваються в мовному потоці.

Звукову систему мови утворюють найменші мовні одиниці – звуки.

Як і будь-який інший звук, звук мови можна розглядати як явище фізичне, що виникає внаслідок коливання повітря і характеризується певними акустичними параметрами (частота коливань, їх амплітуда, тривалість тощо). Звуки мови є також явищем анатомо-фізіологічним, оскільки їх творення зумовлене роботою мовних органів людини. Крім того, і це найголовніше, звуки мови виконують власне мовну функцію, а тому є явищем лінгвістичним. У процесі комунікації (з лат. communicatio - спілкування, обмін думками, інформацією тощо) люди вимовляють і чують велику кількість звуків, але для спілкування важливими є лише ті звуки, які відрізняють слова і форми слів, а отже, дають можливість співрозмовникам висловити думки і зрозуміти почуте. Хоч у кожному конкретному випадку ці звуки набувають індивідуального забарвлення завдяки тембру голосу, його висоті, інтенсивності тощо, а також зазнають впливу сусідніх звуків, проте вони сприймаються усіма мовцями – носіями даної мови однаково, легко ототожнюються й вичленовуються з мовленнєвого потоку. Наприклад, слово мити складається зі звуків [м], [и], [т], [и]. Слово шитивід попереднього відрізняється тільки одним звуком [ш], який у цьому випадку виконує словорозрізнювальну функцію. У слові шум звук [ш°], на відміну від [ш] у слові шити, має додаткову характеристику – огубленість, що зумовлюється впливом наступного голосного [у]. Але це не заважає сприймати його як той самий звук [ш] і протиставляти іншим звукам в аналогічному оточенні (сум, кум, бум). У слові шість додатковою характеристикою звука [ш] виступає його пом’якшення перед голосним [і]: [ш’іс'т'], але це теж не дає підстав вважати [ш’] іншим звуком. Таким чином, у словах шити, шум, шість звук [ш], хоч і має певні відмінності ([ш], [ш°], [ш’]), зумовлені фонетичним оточенням, сприймається узагальнено, як той самий звук – звук мови [ш]. Він може протиставлятися іншим звукам мови, так само узагальненим, і разом з ними входить до звукової системи української мови.

У творенні звуків мови беруть участь такі органи: легені (власне – весь дихальний апарат), оскільки з них надходить повітряний струмінь; гортань з голосовими зв’язками, які при проходженні струменя повітря вібрують, в результаті чого утворюється голос різної сили і висоти; надгортанні порожнини: глоткова, ротова і носова, в яких звукова хвиля, що надходить з гортані, набуває остаточного оформлення.

Найважливішою для творення звуків є ротова порожнина, в якій міститься найактивніший мовний орган – язик.Мовними органами є також піднебіння, язичок, зуби, губи.

Активними називаються ті мовні органи, які при творенні звуків здійснюють певні рухи. Пасивні - це нерухомі мовні органи, до яких активні наближаються чи навіть змикаються з ними, спричинюючи виникнення шумів. Активні мовні органи відіграють головну роль у процесі зву-котворення, а пасивні – допоміжну. До активних мовних органів належать голосові зв’язки, задня стінка глотки, язичок (піднебінна завіса), язик і губи. До пасивних належать тверде піднебіння, зуби, альвеоли (горбочки коло зубів).

. Стилістична диференціація лексики сучасної української мови

Слово не тільки називає предмет, дію, ознаку, поняття, а й оцінює відповідне явище дійсності, сигналізує про нейтральне, підкреслено позитивне або негативне ставлення до нього з боку мовця. Отже, крім номінативної , слово виконує також оцінно-експресивну функцію, яка виражається в усному і писемному мовленні за допомогою спеціально дібраних лексичних засобів, наявних у словниковому складі і зорієнтованих на функціональні стилі української мови –розмовно-побутовий, публіцистичний, офіційно-діловий, науковий, художній. Відмінності між стилями знаходять відображення у стилістичній диференціації лексики.

Значній частині слів не властиве закріплення за яким-небудь одним стилем. Вони утворюють розряд міжстильової лексики, яка вживається в усіх функціональних стилях. Цьому розряду протиставляється стилістично забарвлена лексика, вживання якої є однією з найважливіших ознак певного стилю.

Міжстильова лексика

Стилістично нейтральна лексика кількісно переважає у словниковому складі української мови. На фоні слів, що входять до її складу, інші лексичні одиниці виявляють певні емоційні відтінки і реалізуються у якомусь конкретному функціональному стилі. Ознака нейтральності безпосередньо пов”язана із загальновживаністю. Ядро загальновживаної лексики утворюють слова, що виступають назвами:

1.Явищ природи;

2.Рослин і тварин;

3.Осіб за родинною спорідненістю;

4.Осіб за професійною або службовою приналежністю;

5.Предметів побутового середовища;

6. Ознак;

7.Дій, процесів, станів;

8.Просторових і часових характеристик;

9.Кільксних відношень;

10.Одиниць ваги;

11.Службово-граматичних елементів.

Найважливішою ознакою міжстильової лексики є те, що вона зрозуміла для кожного носія мови.

Стилістично забарвлена лексика

З огляду орієнтованості на сфери спілкування, розрізняють усне і писемне мовлення з властивим їм внутрішнім розшаруванням щодо стильових і стилістичних ознак.

Лексика усного мовлення. Основу усної форми мовлення становить розмовно-побутовий функціональний стиль. Йому властиві такі ознаки реалізації комунікативного процесу, як невимушеність, спонтанність спілкування без попередньої підготовки, чітко виявлена ситуативна зумовленість, що випливає насамперед з рольових характеристик учасників спілкування, діалогічна форма обміну інформацією. Лексичними ознаками розмовно-побутового стилю є:

1) використання слів з виразним експресивно-оцінним позитивним і негативним значенням;

2) вживання розмовних варіантів лексичних одиниць, що мають інші літературно-нормативні відповідники (заліковка, електричка, хімічка);

Лексика писемного мовлення. Писемним мовленням послуговуються офіційно-діловий, публіцистичний, науковий і художній стилі.

Лексика офіційно-ділового стилю. Офіційно-діловий стиль має кілька різновидів: канцелярсько-діловий, державного управління, юридичний, дипломатичний тощо. Особливості лексики цього стилю – точність, конкретність, лаконічність, неприпустимість експресивно-оцінних нашарувань у значеннях, максимальна стандартизація, уніфікація спеціальної термінології. Офіційно-ділова лексика вживається в різного типу ділових паперах, законах, постановах, розпорядженнях, кодексах, договорах, угодах, нотах.

Лексика публіцистичного стилю. На відміну від інформативних інформаційно-ділового і наукового (функція повідомлення)публіцистичний стиль розрахований на здійснення впливу, чому підпорядковується політична загостреність, підкреслене ідеологічне спрямування текстів. Публіцистична лексика за своїм складом дуже різнопланова. У ній представлені:

а) слова на позначення суспільно-політичних явищ (гуманізм, демонстрація, свобода);

б) одиниці урочисто-піднесеного звучання (доблесть, героїзм, дерзання, злодіяння, трибун, жертовність);

в) слова викривальної семантики (людолови, інквізитор, загарбник, запроданець, мракобіс).

Лексика наукового стилю. Даний стиль виконує інформативну функцію, основу якої становить диференційована різногалузева термінологія, виділяється загальнонаукова абстрактна лексика. Термінологічна лексика окремих галузей знання об'єднується у відносно замкнені лексичні підсистеми, до яких ставляться вимоги однозначності, дефінітивності, відсутності експресивно-оцінних нашарувань.

Лексика художнього стилю. Вона вбирає всі елементи названих стилів, характеризується вживанням слів у прямому і переносному значенні, використанням всіх засобів виразності – лексичних, синтаксичних, фразеологічних.

Поділ лексики сучасної української літературної мови за приналежністю до окремих функціональних стилів досить умовний, бо і самі стилі не є непорушними, а взаємодіють і взаємопроникають.

Графіка

Графіка (від гр. grapho - пишу, малюю) – розділ науки про українську мову, в якому вивчається сукупність умовних знаків для передачі на письмі усного мовлення.

До графічних знаків належать букви алфавіту, апостроф, знак наголосу, дефіс (риска), крапка, знак питання, знак оклику, кома, тире, двокрапка, лапки, дужки, три крапки та ін.

Сукупність букв, розташованих у встановленому порядку, називається алфавітом. Слово алфавіт походить від назв двох перших літер грецького алфавіту: ? – альфа і ? – бета (по-новогрецькому віта). В українській абетці для передачі звуків на письмі існує 33 букви. Голосні звуки позначаються буквами а, о, у, е, и, і. Літери я, ю, є, ї теж служать для передачі на письмі голосних звуків, але в їхньому поєднанні з приголосним [j] або ж для позначення м’якості попереднього приголосного (виняток становить буква ї, яка завжди позначає сполучення двох звуків:[j] та [і]). На позначення приголосних звуків уживаються літери, кожна з яких має свою назву: б – бе, в - ве, г - ге, ґ – ґе, д– де, ж – же, з - зе, й – йот, к - ка, л - ел, м- ем, н - ен, п – пе, р - ер, с – ес, т – те, ф - еф, х - ха, ц – це, ч – че, ш – ша. Літера щ (ща) завжди позначає два звуки: [ш] і [ч], а ь (м’який знак) зовсім не позначає звука і служить для передачі м’якості попереднього приголосного.

Взагалі в українській графіці немає спеціальних букв для фіксації на письмі м’яких приголосних. Проте існують спеціальні способи позначення м’якості:

1) вживання після букви, яка позначає приголосний, м’якого знака: батько, льон, коваль;

2) вживання в аналогічній ситуації букв я, ю, є (у цьому випадку вони позначають голосні звуки і м’якість попереднього приголосного): теля, нюх, синє;

3) вживання після літери на позначення приголосного звука букви і: літо, ріка, тісто.

Графічний знак «’» (апостроф) використовується для позначення на письмі твердої вимови приголосних звуків перед сполученням [j] з голосними [а], [у], [е], [і] (графічно – я, ю, є, ї). Особливості вживання апострофа, як і багато інших правил запису усної мови, вивчає окремий розділ мовознавства – орфографія.

*****

Украї́нська абе́тка — сукупність літер, прийнятих в українській писемності та розміщених у певному усталеному порядку.

Теперішня українська абетка має 33 літери: а, б, в, г, ґ, д, е, є, ж, з, и, і, ї, й, к, л, м, н, о, п, р, с, т, у, ф, х, ц, ч, ш, щ, ь, ю, я. Інколи також до неї зараховують апостроф (’), що має фонетичне значення і є обов'язковим знаком на письмі, але літерою не вважається й формально до алфавіту не входить.

Найвищим досягненням східних слов'ян у ранньофеодальний період було створення буквенно-звукової графіки письма, яка стала однією з основ виникнення шкільного навчання. Але формуванню азбуки передували тривалі пошуки.

Давня східнослов'янська язичницька культура була безписемною, знання, як правило, передавались усним шляхом. Є свідчення, що предки східних слов'ян використовували особливі письмена "риски і різі". Назва витікає від способу нанесення знаків цього письма. Їх вирізували на дереві, бересті, стінах і ін. Це письмо було примітивне і являло собою різновид піктографії.

Історичні джерела свідчать, що у IХ-Х ст. східні слов'яни вже використовували буквенно-звукову систему письма, і не тільки в релігійних цілях, а й для потреб торгівлі й ремесла. Такою системою письма була глаголиця. Глаголиця – це азбука, де звуки слов'янської мови передавалися грецькими буквами. Причому, вона була без "устрою", тобто не всі типові звуки слов'янської мови мали відповідні письмові знаки. 855 року Кирило модернізував глаголицю, пристосувавши її до звукової системи східнослов'янської мови. Нову азбуку названо кирилицею. Близькість її до старої азбуки полегшувало оволодіння нею.

Найважливішими чинниками, які сприяли зародженню і поширенню у кінці VII-IX ст. писемної культури у східних слов'ян, були:

– становлення феодального способу виробництва;

– піднесення ремесла і торгівлі, особливо зовнішньої;

– зростання міст як центрів економічного, культурного і політичного життя;

– виникнення перших державних утворень. У 882 р. східнослов'янські князівства консолідуються в єдину державу – Київську Русь.

8. апостроф у словах інш.поход

§ 92. Апостроф

1. Апостроф у словах іншомовного походження та похідних від них пишеться перед я, ю, є, ї:
а) Після приголосних б, п, в, м, ф, г, к, х, ж, ч, ш, р: б’єф, комп’ютер, п’єдестал, інтерв’ю, прем’єр, торф’яний, к’янті, миш’як, кар’єра; П’ємонт, П’яченца, Рив’єра, Ак’яб, Іх’ямас; Барб’є, Б’єрнсон, Б’юкенен, Женев’єва, Ф’єзоле, Монтеск’є, Руж’є, Фур’є.
б) Після кінцевого приголосного в префіксах: ад’юнкт, ад’ютант, ін’єкція, кон’юнктура.

2. Апостроф не пишеться:
а) Перед йо: курйоз, серйозний.
б) Коли я, ю позначають пом’якшення попереднього приголосного перед а, у: бязь; бюджет, бюро, пюпітр, мюрид, фюзеляж, кювет, рюкзак, рюш; Барбюс, Бюффон, Вюртемберг, Мюллер, Гюго, Кюв’є, Рюдберг.

Звукова система української мови нараховує 38 звуків: 6 голосних і 32 приголосні. Поділ звуків на голосні і приголосні – це найбільше протиставлення у системі звуків мови.

Голосні - це звуки людської мови, основу яких становить голос. При вимові голосних звуків струмінь повітря, вийшовши з легень і проходячи по гортані, спричинює вібрацію зімкнених напружених голосових зв’язок, далі рухається до ротової порожнини вже у вигляді звукової хвилі з періодичними коливаннями і вільно виходить назовні. Ротова порожнина відіграє при цьому роль резонатора, який за рахунок руху нижньої щелепи та переміщення язика в горизонтальній і вертикальній площинах змінює свої розміри та форму, що є вирішальним при творенні голосних різної якості.

За місцем творення (береться до уваги рух язика в горизонтальній площині ротової порожнини) виділяються голосні звуки переднього ряду ([є], [и], [і]) та заднього ([а], [о], [у]) (табл. 1).

Таблиця 1

і		<У>
и
є		<0>
		A

Залежно від ступеня підняття язика, тобто від його руху у вертикальній площині, розрізняють голосні звукинизького ([а]), середнього ([є], [о]), високо-середнього ([и]) і високого ([і], [у]) ступенів підняття.

За участю губ голосні поділяються на неогублені (не-лабіалізовані) й огублені (лабіалізовані). До огублених належать [о], [у], решта голосних звуків неогублені.

Примітка. У табл. 1 лабіалізацію голосних позначено ромбоподібними дужками < >.

Залежно від місця наголосу в слові голосні звуки можуть бути наголошеними і ненаголошеними.

Приголосні - це звуки людської мови, основу яких становить шум з більшою чи меншою часткою голосу або тільки шум.

При вимові приголосних звуків голосові зв’язки можуть бути напруженими і вібрувати під тиском повітряного струменя, утворюючи музикальний тон (голос), а можуть бути розслабленими, не зімкненими і вільно пропускати видихуване повітря. Характерні для приголосних шуми виникають переважно у ротовій порожнині при подоланні струменем повітря різноманітних перешкод, утворюваних на його шляху активними і пасивними мовними органами.

В основі поділу приголосних на шумні й сонорні, дзвінкі і глухі лежить участь голосу і шуму при їх творенні. Сонорні (від лат. sonorus - звучний) – це приголосні, при творенні яких голос переважає над шумом. Цих звуків в українській мові 9: [в], [м], [н], [н'], [л], [л'], [р], [р'], [і]. Решта – шумні – поділяються на дзвінкі, при творенні яких шум переважає над голосом, і глухі, в яких голос взагалі відсутній (табл. 2).

За активним мовним органом приголосні поділяються на губні, язикові, глотковий (табл. 3), а за ознакою твердості чи м’якості розмежовуються на тверді і м’які (табл. 4).

У мовленнєвому потоці, крім твердих і м’яких звуків, трапляються пом’якшені приголосні, які не є самостійними звуками системи мови, а лише варіантами відповідних твердих: [б'] – пом’якшений варіант твердого [б], [п'] – пом’якшений варіант твердого [п], [в'] – [в], [м'] – [м], [ф'] – [ф], [ж'] – [ж], [ч'] – [ч], [ш'] – [ш], [дж'] - [дж], [ґ'] – [ґ], [к'] -[к], [х'] – [х], [г'] – [г]. Інші приголосні пом’якшеними не бувають.

Пом’якшені варіанти твердих приголосних, як правило, з’являються перед голосним [і] (напр.: [б'ілка], [м'істо], [ж'інка], [ч'ітко], [к'іт], [х'ід], [ґелґ'іт], [г'ілка]), проте в небагатьох українських словах і здебільшого в словах іншомовного походження трапляються перед іншими голосними: [ц'в'ах], [с'в'ато], [б'урб], [реив'у], [ф'узеил'аж], [м'узикл], [к'ур'і], [г'аур].

Таблиця 2

Сонорні

[в] [м]

[р] [р'] [л] [л'] [н] [н']

[j]

Шумні

Дзвінкі

[б] – [д] [д'] [з] [з] [§] [§'] [ж] [дж] [ґ] [г]

Глухі

[п] [ф] [т] [т'] [с] [с'] [ц] [ц'] [ш] [ч] [к] [х]

Таблиця 3

Губні

Язикові

Глотковий

[б] [п] [в] [м] [ф]

[д] [д'] [т] [т'] [з] [з'] [с] [с']

[§] [§'] [ц] [ц'] [л] [л'] [н] [н'] [р] [р']

[ж] [ч] [ш] [дж] [j]

[ґ] [к] [х]

[г]

Таблиця 4

Тверді

[б] [п] [в] [м] [ф] [ж] [ч] [ш] [дж] [ґ] [к] [х] [г]

[д] [т] [з][с] [§][ц][л] [н][р]

М‘які

[д'] [т'] [з'] [с'] [§'][ц'] [л'] [н'] [р'][j]

Враховуючи слухове сприйняття, серед приголосних виділяють дві групи звуків, які називають свистячими ([з], [з'], [ц], [ц'], [с], [с'], [§], [§'] і шиплячими ([ж], [ч], [ш], [дж]).

І, нарешті, зовсім невелику групу складають носові приголосні [м], [н], [н'], у творенні яких бере участь носова порожнина.

У мовленнєвому потоці звуки мови, поєднуючись один з одним, зазнають різноманітних впливів. Якщо ці впливи незначні, то звуки не змінюють своїх істотних ознак, а лише отримують деякі додаткові характеристики. Наприклад, у слові руно [р°ун°о] приголосні [р°], [н°] огублюються під впливом наступних лабіалізованих голосних [у], [о], останні ж, у свою чергу, набувають носового забарвлення під дією носового приголосного [н], яке позначається надбуквеним знаком (~) : [у], [о]. Якщо вплив фонетичного оточення значний, то це призводить до заміни одного звука мови іншим. Таке явище називається чергуванням. Наприклад, у слові зсипати [с:ипати] дзвінкий приголосний [з] під впливом наступного глухого [с] втрачає свою дзвінкість, у результаті чого відбувається чергування [з] – [с].

Примітка. При збігу двох однакових приголосних у мовленні утворюється подовжений звук, довгота якого у фонетичній транскрипції позначається двокрапкою. Напр.: зсунути [с:унути] ([с:] = [с] + [с]), віддати [в'ід:ати] ([д:] =[д] + [д]), зілля [з'іл':а] ([л':] = [л'] + [л']).

10.

§ 2. Принципи українського правопису

Слова ми спочатку чуємо або вголос чи мовчки промовляємо, далі подумки розчленовуємо їх на звуки, а потім записуємо буквами. Але чи завжди букви точно відповідають звукам?

1.    Найчастіше слова пишемо так, як вони звучать (у літературній вимові): [школа] — школа, [книга] — книга, [товариство] — товариство, [товарис'кий] — товариський, [гайок] — гайок, [бул'йон] — бульйон. Цефонетичний принцип написання слів.

2.    Водночас дбаємо, щоб та сама частина слова (корінь, префікс, суфікс, закінчення) в усіх словах писалася однаково, незалежно від її звучання: вимовляємо [брацтво], а пишемо братство, бо брат; [снис'с'а] — снишся, бо сниш; [сниц'ц'а] — сниться, бо снить; [веиселий] — веселий, бо весело; [книз'ц'і] — книжці, бо книжка. Це морфологічний принцип.

3.    Іноді слова, які звучать однаково, пишемо по-різному, щоб розрізнити їхнє значення: по-новому (прислівник) живемо і по новому (прийменник з прикметником) мосту; вдень (завидна) і в день (у певний день); Кривий Ріг(місто) і кривий ріг (у тварини). Такий принцип називається диференціюючим, тобто розрізнюючим.

4.    Деякі звуки в слові позначаємо на письмі саме так за традицією: [йасний] — ясний, [йіздовий] — їздовий, [шчучка] — Щучка. Це традиційний, абоісторичний, принцип.

3. З наведених у звуковому і буквеному написанні слів доберіть по три приклали до кожного пункту поданих вище правил і запишіть їх.

[йуний] юний, [молодий] молодий, [солдац'кий] солдатський, [нагору] на гору, [прапор] прапор, [шчогла] щогла, [марс] Марс, [рожжарений] розжарений, [стежка] стежка, [проз'ба] просьба, [понашому] по-нашому, [йама] яма.

4*. Усі звуки в поданих словах на письмі позначаються за фонетичним принципом. Запишіть ці слова буквами.

[думка], [казка], [птаство], [ткацтво], [чесний], [корисний], [хвастливий], [француз'кий], [чес'кий], [сивас'кий], [ручний], [рушник], [дужчий], [важчий], [кан'йон], [батал'йон], [л'он].

5*. Керуючись морфологічним принципом написання слів, вставте пропущені букви в споріднених словах.

Багатий — бага..ство, люди — лю.ство, громада — грома..ський, студент — студен..ський, гігант — гіган..ський, турист — тури..ський, пропагандист — пропаганди..ський, молотити — моло..ьба, просити — про..ьба, лічити — лі..ба, кіготь — кі..ті, віхоть — ві..ті, далекий — дал..ч, великий — вел..ч.

11.

Див 1 питання

1. Чергування приголосних

Найбільш поширеними серед чергувань приголосних є такі:

12.

Пишемо и:

У загальних назвах після д, т, з, с, ц, ч, ш, ж, р (за правилом «дев’ятки») перед приголосними кореня: дискета, таксист, цирк, методика, стимул, зигзаг, шифр, риф, чипси.

У власних географічних назвах:

1. В кінцевих -ида, -ика: Флорида, Колхида, Мексика, Корсика.

2. Після приголосних дж, ж, ч, ш, щ, ц перед наступним приголосним: Вірджинія, Алжир, Чилі, Чикаго, Йоркшир, Вашингтон, Лейпциг (але Віші, Шіофок).

3. Із звукосполученням -ри- перед приголосними: Великобританія, Мадрид, Рим, Рига, Крим, Цюрих (алеАвстрія, Ріо-де-Жанейро).

4. В інших назвах після приголосних д, т та в деяких випадках згідно з традиційною вимовою: Аддис-Абеба, Единбург, Кордильєри, Сардинія, Скандинавія, Ватикан, Палестина, Тибет, Вавилон, Єгипет, Єрусалим, Китай.

Пишемо і:

У загальних назвах:

- на початку слова: ідея, інструкція, імпорт, інфляція, імітатор;

- після приголосного перед голосним та й: артеріальний, геніальний, аудієнція, клієнт, партійний, радій;

- у словах, які закінчуються на -ія: артерія, рація;

- у кінці невідмінюваних слів після приголосних пишеться і, а не и: візаві, журі, мерсі, парі, попурі, колібрі, таксі, поні, пенальті;

- після б, п, в, м, ф, г, к, х, л, н перед наступним приголосним у загальних назвах: бізнесмен, пірат, вітраж, міф, фільтр, гіпотеза, гід, кіно, хімія, ліра, німб.

У власних назвах:

- між приголосними та в кінці слів: Кіпр, Гвінея, Лісабон, Міллер, Візантія, Хібіни, Кіплінг, Бірма, Ніцца, Міссісіпі, Сочі, Паганіні, Джерсі, Сімферополь, Сідней, Сінгапур, Сілезія, Россіні, Зімбабве, Грім, Дідро, Овідій.

У загальних назвах іншомовного походження приголосні не подвоюються: апеляція, бароко, колектив, комісія, шасі.

- Подвоєння зберігається в окремих загальних назвах: тонна, ванна, вілла, бонна, нетто, брутто, мадонна, манна, булла, мірра, пенні, мотто, аннали, мулла.

- У власних назвах та їх похідних: Шиллер, Одіссей, Мекка, Марокко (марокканець), Голландія (голландський).

- При збігові однакових приголосних префікса і кореня (коли в мові існує слово без префікса): імміграція (бо єміграція), порівняй з еміграція; контрреволюція (бо є революція), сюрреалізм (бо є реалізм).

13.

Фоне́ма — найменша (неподільна) структурно-семантична звукова одиниця, що здатна виконувати деякі функції у мовленні. Зокрема фонема творить, розділяє і розпізнає морфеми, слова, їхні форми в мовному потоці.

Функції фонеми[ред. • ред. код]

Зазвичай виділяють:

конститутивну: фонеми є тим матеріалом, з допомогою якого творяться одиниці вищих рівнів;
ідентифікаційну: із суцільного потоку мовлення людина розпізнає окремі звуки, а завдяки цьому й окремі слова;
дистинктивну: фонеми розрізняють як зміст слова, так і його форму.

Фонема як певний знак, модель матеріалізується в мовленні у вигляді звуків, серед яких вирізняють головний вияв фонеми (інваріант) та її варіанти (алофони).

Виявлення фонеми в її самостійних ознаках, тобто незалежно від місця в слові, впливу сусідніх звуків, наголошеності й ненаголошеності, індивідуальних фізіологічних особливостей людини називається головним виявом фонеми.

Варіанти фонем є трьох типів:

Під позиційним варіантом розуміють вияв фонеми як звуку тільки в певній означеній позиції в слові. Позиційним варіантом є звуковий вияв фонеми /и / як [ие] або [еи] у ненаголошеній позиції.

Комбінаторним варіантом фонеми називають звук, який з'являється замість головного вияву даної фонеми внаслідок змін, що відбуваються в артикуляції під впливом звукового оточення, наприклад, комбінаторним варіантом є реалізація фонеми /т′/ у звукові [д′] під впливом наступного дзвінкого: /молод′ба/.

Факультативним варіантом фонеми називається її не обов'язковий, але можливий у літературній мові звуковий вияв. Наприклад, перед фонемою /і/ звичайна для літературної мови фонема /т′/ /ст′іл/, хоч окремі носії в деяких словах реалізують її в звукові [т] [стіл].

14.

Орфоепі́я (грец. ορθος — правильний, грец. επος — мова, мовлення) — це розділ мовознавчої науки, що вивчає сукупність правил про літературну вимову. Предметом орфоепії є звукові особливості мовлення, однак усне мовлення розглядається в цьому випадку не взагалі, а тільки з погляду його відповідності сучасним літературним нормам. Першим почав використовувати М. В. Гоголь

Орфоепія буквально означає «правильна вимова». Однак іноді під цим розуміють взагалі вимову літературної мови і говорять про «добру» та «погану» орфоепію. В науці про мову орфоепія означає розділ, присвячений вимовним нормам. Нормувати дозволено тільки літературні твори, що необхідно для радіомовлення, театру і естради, школи і ораторського мистецтва. Спираючись на знання фонетики даної мови, в тому числі на знання складу фонем і знаків розподілу їх за позиціями, що виходять в слабких позиціях варіаціями і варіантами, орфоепія дає індивідуальні норми для різних ситуацій і вибирає з існуючих варіантів вимови той, що більш за все підходить до прийнятих традицій, тенденцій розвитку мови та послідовності в системі. Кодексом орфоепічних норм є орфоепічний словник, у якому зафіксовані норми літературної вимови за допомогою спеціальних транскрипційних знаків.

Випадки порушення орфоепічних норм

1. Якісна редукція ненаголошених голосних. Подібна редукція буває в літературній вимові, вона стосується тільки звуків [е] і [о] (див. опис артикуляції цих звуків). Головною ж особливістю вимови українських голосних є їх повне творення в усіх позиціях, збереження тієї самої якості звуків.

2. Альвеолярний тип вимови звуків [т], [д], [н] притаманний окремим говіркам української мови. Кінчик язика при такій артикуляції робить змичку з альвеолами. Подібна «висока» артикуляція цих звуків не є нормативною.

3. Дорсально-зубна вимова звуків [т'], [д']. Під час такої артикуляції кінчик язика притискається щільно до нижніх зубів, звуки [т'] і [д'] мають призвук [с'], [з']. Така вимова не є нормативною.

Грубим порушенням літературної норми є м'яка вимова [л] перед [е]: [ел'ектриека], [л'екц'ійа], [р] у кінці слова: [л'ікар'], [ігор'].

4. М'яка вимова звуків [ж’], [ш’], [ч’], [дж’]. Ці звуки мають бути лише напівм'якими. Порівняємо вимову звуків [ш'] і [ш’], наприклад, у слові груші. Під час м'якої, неправильної вимови куточки губ дуже розтягнені, як при артикуляції звука [і], середня спинка язика піднята високо.

Напівм'яка вимова характеризується незначним розтягуванням куточків губ (щось середнє між артикуляцією звука [і] й звука [и]), середня спинка язика піднята вгору, але не напружена.

5. Вимова звука [г] замість [ґ] у словах ґанок, ґава, ґудзик, ґирлиґа, ґедзь, ґніт, ґрати та ін.

6. Асиміляція приголосних щодо участі носового резонатора. Вона полягає в тому, що попередній губний [б], [в] та передньоязиковий [д] уподібнюються наступному [н]: рі[мн]ий замість рівний, да[мн]о замість давно, бі[н:]ийзамість бідний, срі[мн]ий замість срібний.

7. Неправильне наголошування слів: навчання, завдання, пізнання, запитання, читання і т. д. Треба: навчáння, завдáння, пізнáння, запитáння, читáння, визнáння, видáння, вигнáння, але: зобов'язання.

Неправильно казати: везти, нести, вожу, ношу, веземо, несемо, везла, несла, була. Треба: везтú, нестú, вожý, ношý, веземó, несемó, везлá, неслá, булá.

Неправильний наголос іменників жіночого роду з суфіксом -к(а) у формах множини: голки, качки, ложки, миски, ластівки, учительки, копійки. Треба:голкú, качкú, ложкú, мискú, ластівкú, учителькú, копійкú.

Наголоси на словах, що в російській мові наголошуються інакше (правильна вимова): Болотúстий, борóдавка, вербá, веретéно, видáння, вигнáння, визнáння, вúсоко, відстóяти, вíльха, вітчúм, вудúла, вýдити, вузькúй, вýси, в’язкúй, горошúна, граблí, дúхання, допíзна, дочкá, дóшка, дощéчка, дрóва, живóпис, завдáння, завóдити, зáгадка, зáмазка, запитáння, зáтичка, здáлека, здвóїти, злéгка, зобов’я'зання, кúдати, кúшка, кінчúти, клопітнúй, кóлесо, кóлія, корóмисло, косúй, крéмінь, крóїти, кропивá, кýпіль, кýрятина, кухóнний, ласкáвий, легкúй, лéгко, липкúй, літóпис, малúй, маршовúй, малéнький, мілкúй, мозолúстий, мóзочок, мускулúстий, навчáння, нагóлову, нажúтий, нáймит, нáскок, настóяти, ненáвидіти, ненáвисть, низинá, низькúй, нíздря,новúй, нуднúй, обрýч, óбстріл, óлень, осокá, парáліч, перéкис, перéпис, пересúдіти, перехіднúй, перчúти, петля', піддáний, пізнáння, піснúй, пітнúй, плигáти, пóдруга, пожнúвний, пóказ, полéжати, помóвчати, попільнúця, посúдіти, постóяти, пóтемки, прúступка, прúчіп, прúязнь, прúятель, прóріз, прóстір, пýрхати, п’янúця, реєстрóвий, рéшето, рибúна, рідкúй, різкúй, рóзлад,рóзмах, рóзпад, рóзпірка, рóзстріл, рукáва (мн.), рукóпис, руслó, свíтло (присл.), сéрдити, серéдина, сúнява, скáтерка, скúрта, скучнúй, слабúй, слúна, слúнити, соломúна, сорокóвий, спúнa, спустóшити, старúй, стійкúй, стійловúй, стічнúй, стóляр, страшнúй, сýглинок, твердúй, тéмно, тúгровий, тúшком, тіснúй, тóвпитися, товстúй, тонкúй, труднúй, тряськúй, тяжкúй,урóдженець, усúдіти, фартýх, хвáлений, хваткúй, хльóстати, худéнький, цúган, чаднúй, черпáти, черствúй, чистéнький, читáння, чіткúй, чуднó, чуткúй, шелюгá, шúроко, шовкóвий, щúголь, щúпці, юродúвий, яблунéвий, ясенóвий.

8. Прискорений або сповільнений темп мовлення регулюється ситуацією мовлення, змістом висловлюваного, станом мовця тощо. Неадекватний цим параметрам мовлення темп викликає у сприймачів неадекватну поведінку: сміх, роздратування, небажані судження тощо. Говорити дуже швидко вважається некультурним. Тягуча, повільна мова відволікає слухача від основної думки, послаблює його увагу.

9. Гучна мова може бути зумовлена ситуацією. Безпричинно голосно говорити не потрібно, це дратує слухачів, стомлює їх. Вадою є і непомірно тиха мова, не зумовлена ситуацією мовлення.

10. Інтонація мовця, яка не відповідає нормам інтонування, робить висловлювання багатозначним, а то й незрозумілим. Треба уникати різких коротких інтонацій, вони властиві людям малоосвіченим, простакуватим

15!

Важко переоцінити роль Т. Г. Шевченка в розвитку української літературної мови. Саме він уперше своєю творчістю підніс її на високий рівень словесно-художньої культури, заклав підґрунтя для розвитку в ній стильового розмаїття й мовного багатства сучасної української літературної мови

Основоположником сучасної української літературної мови по праву вважають Тараса Григоровича Шевченка, який з неперевершеною майстерністю розкрив красу і силу українського слова.

Заслуга Т.Г. Шевченка полягала в тому, що він відібрав з народної мовної скарбниці багаті лексико-фразеологічні шари, відшліфував орфоепічні і граматичні норми, відкрив перспективи багатофункціонального використання літературної мови, вивів українську мову на рівень високорозвинених європейських мов.

16.

Апостроф ставиться перед я, ю, є, ї:

Після літер, що позначають губні тверді приголосні звуки б, п, в, м, ф, якщо перед ними немає іншого приголосного(крім р), який належав би до кореня: солов'їний, сім'я, м'ята, п'ятниця, зв'язати, п'ю, б'ється, в'яз, м'язи, ім'я, В'ячеслав, Стеф'юк; верб'я, верф'ю, торф'яний, черв'як. Але: свято, морквяний, мавпячий, цвях. Якщо приголосний, що стоїть перед губним, належить до префікса, то апостроф теж ставиться: зв'язок, підв'ялити, обм'яклий, розв'ючувати.
Після твердого р у кінці складу: подвір'я, сузір'я, на узгір'ї, з матір'ю, кур'єр, пір'їна. Якщо ря, рю, рє позначають сполучення м'якого [р'] із голосними а, у, е ([р'а], [р'у], [р'е]), то апостроф не пишеться: рясний, Рябко, буря, рюмсати, Рєпін.
Після будь-якого твердого приголосного, яким закінчується префікс або перша частина складних слів: без'язикий, від'єднати, з'ясувати, над'їдений, над'ярусний, роз'ятрити, роз'юшений; дит'ясла, пан'європейський, пів'юрти, пів'ящика, але з власними назвами через дефіс: пів-Європи.
Після к у словах Лук'ян, і похідних від нього: Лук'яненко, Лук'янчук, Лук'янчик, Лук'янівка тощо.
У складних словах, перша частина яких закінчується на приголосний: двох'ярусний, чотирьох'ярусний, дит'ясла.

Апостроф не ставиться:

Після б, п, в, м, ф, що позначають тверді губні звуки, якщо перед ними стоїть інша, крім р, літера на позначення кореневого приголосного звука: Святослав, святковий, тьмяний, морквяний, медвяний (але: торф'яний, черв'як, верб'я).
Після букви р, що позначає м'який приголосний на початку слова чи в середині складу: порятунок, рясний, гарячий, буряк.
У словах іншомовного походження у злитній вимові: резюме, бюджет, бюро.

17.

Орфографія, морфологічний та фонетичний принцип правопису

Орфографія (від гр. orthos - прямий, правильний, рівний і grapho - пишу) – правопис; розділ мовознавчої наукиукраїнської мови, в якому встановлюється система правил передачі звукової мови (слів і їх форм) на письмі. Орфографія як система написань у буквеному письмі містить кілька розділів, кожен з яких є сукупністю правил, що ґрунтуються на певних принципах.

Центральним розділом орфографії є розділ про позначення звуків мови буквами і, відповідно, про передачу на письмі звучання слова. Зокрема, не викликає труднощів написання вимовлюваного слова, якщо виконується одна з вимог графіки – кожному звуку мови має відповідати окрема літера (хата - [х?ата], лис - [лис], пиво - [п?иво]). Складніше, коли одна буква може позначати різні звуки, як, наприклад, у словах легенький - [леиг?ен'киї] і легкий - [леихк?иі] або зробити - [зроб?ити], зсунути - [с:?унути] і зшити - [ш:?ити]. Тому одним із завдань орфографії є збереження морфологічної будови слів шляхом однакового написання тих самих значущих частин.

Окремий розділ орфографії складають правила написання слів окремо, разом чи через дефіс. Залежно від змісту, від поєднання з іншими словами деякі сполуки слів в одному випадку пишуться разом, а в іншому окремо. Наприклад: Прийти на зустріч з другом. - Рухатися назустріч; Нарешті подорожні зупинилися на відпочинок. - На решті старовинних книг добре збереглася оправа. Іншими правилами встановлюються закономірності написання слів разом чи через дефіс (жовтогарячий, але жовто-зелений).

Правопис регламентує вживання великої літери при написанні власних назв: бондар - Бондар (прізвище), нова гребля - Нова Гребля (назва села на Черкащині).

Інші розділи орфографії містять у собі закономірності переносу частин слів з одного рядка на інший (при цьому враховується морфемна будова слова, поділ його на склади, а також вимоги милозвучності); правила графічнихскорочень слів; правопис запозичених слів. В останньому розділі особливу трудність становить написання запозичених власних назв. В українському правописі іншомовні імена, прізвища, географічні назви і под. записуються двома способами: транскрипцією (коли українське написання відповідає звучанню запозиченого слова) і транслітерацією (коли написання запозиченого слова побуквено переноситься з його власної графічної системи в іншу, зокрема українську). Наприклад: Гете – Гьоте, Ватсон – Уотсон, де на першому місці транслітерований запис, а на другому транскрибований.

Залежно від того, який принцип є провідним при позначенні звукового складу слів в орфографії тієї чи іншої мови, можна говорити про провідний принцип цієї орфографічної системи в цілому. Український правопис в основному спирається на два принципи: морфологічний і фонетичний.

Морфологічний принцип правопису передбачає написання однаковим способом тих самих значущих частин слова (морфем). Цей принцип забезпечує графічну однотипність морфем незалежно від тих звукових змін, які можуть відбуватися в цих морфемах у мовленнєвому потоці. Наприклад, у словах голуб [г?олуб], голубка [гоул?убка] голосний [о] у звучанні має відмінності, зумовлені позицією в слові і впливом фонетичного оточення. У першому слові маємо наголошений [о], який вимовляється чітко і виразно, без будь-яких додаткових відтінків. У другому слові [оу] перебуває в ненаголошеній позиції і, крім того, зазнає впливу наступного наголошеного [у], внаслідок чого стає ще більше лабіалізованим, наближаючись у вимові до [у]. Проте на письмі ці звукові зміни не фіксуються: обидва звуки – [о] і [оу] – передаються буквою о, що дає можливість зберегти той самий корінь у незмінному вигляді.

За фонетичним принципом написання слова відповідає його літературній вимові. Цей принцип лежить в основі написання багатьох слів української мови: нива, лампа, хмаринка, аґрус. Фонетичний принцип є визначальним і при написанні слів чесний (від честь), тижневий (від тиждень), словацький (від словак), овруцький (від Овруч), запорізький (від Запоріжжя).

Інколи слова пишуться традиційно, без урахування морфологічної будови слова чи його звучання у сучаснійукраїнській мові. Такий принцип написання називається традиційним або історичним. У цьому випадку враховуються походження слова, його особливості, які склалися у процесі історичного розвитку мови. Наприклад: кров – кривавий, допомогти – допомагати.

Крім згаданих принципів, які є основними для української орфографії, використовуються й інші (лексико-синтаксичний, семантичний, принцип морфолого-графічних аналогій тощо).

2. Звук [а] в усіх позиціях вимовляється чітко, ясно, ніколи не скорочується й не приглушується, не переходить у звуки [е], [і], [и]: [ша́пка], [час], [дале́ко], [па́мјат'], [загл'ада́ти].

3. Голосний [о] як наголошений, так і ненаголошений вимовляється виразно, повнозвучно, ніколи не переходить у звук [а]: [вода́], [молоко́], [обговори́ти].

Ненаголошене [о] перед наголошеним складом з [у] звучить з наближенням до [у]: [коужу́х], [моуту́зка], [поулу́м иесок], [боул'у́чиĭ], [моугу́т'н' іиĭ], [роузу́мниĭ], [у боују́], [коузу́], [доушчу́], [чоуму́], [гоуту́ју], [говоур'у́], [ноушу́], [допомоужу́], [воуд͡жу́].

Не виявляє нахилу до [у] звук [о] в таких випадках: коли є сполучним голосним у складних словах: [одноку́рсниек]; також, за нечисленними винятками, у словах іншомовного походження: [борд'у́р], [монту́ју]; у префіксах до-, о-, об-, про-, роз- багатьох слів: [добу́ти], [здобу́ток], [оду́жати], [обслу́га], [пробу́ти], [роздумати]; у ряді суфіксів: [красоту́], [рвону́ти], [трусону́ти].

Перед складом з наголошеним [і] нахил [о] до [у] менш виразний: [г о(у)л'іўка], [по(у)р'і́г], [то(у)бі́], [до(у)јі́ити], [хо(у)д'і́м(о)]. Малопомітний нахил [о] до [у] перед наголошеним складом з [і] у словнику не позначається.

Сильне наближення ненаголошеного [о] до [у]: [зуозу́л'а], а то й заміна [о] звуком [у]: [зузу́л'а], вимова [о] з нахилом до [у] в будь-якій позиції: [коуро́ва], що спостерігається в говорах південно-західного наріччя, не відповідає літературній нормі.

Спрощення у групах приголосних

Іноді при для ви збіг кількох приголосних звуків. Тому в процесі мовлення один з приголосних (переважно середній) випадає, тобто відбувається спрощення.

1. :

тиждень – тижня, виїздити – виїзний, лестощі – улесливий, щастя – щасливий, вість – вісник, честь – чесний.

Але в словах: зап'ястний, кістлявий, пестливий, хвастливий, хворостняк, шістнадцять літерат зберігається.

Примітка: у прикметниках, утворених від іменників іншомовного походження з кінцевим -ст, літера т у групі приголосних -стн- зберігається, хоч відповідний звук і не вимовляється: баласт - баластний, компост -компостний, контраст - контрастний, форпост – форпостний.

2. У групах приголосних -зкн-, -скн- випадає к при творенні дієслів із суфіксом -ну-: бризк - бризнути, брязк - брязнути, тріск - тріснути, але випуск - випускний, виск – вискнути, пропуск – пропускний та ін.

3. –шчк- спрощується на –шк-: дощок – дошка, зморщок – зморшка, витріщити – витрішки.

4. Спрощення відбувається також у групах приголосних –стц-, -лнц-, -рдц-, -сткл-, -рнц-, -стк-: місце (від мьстьце), сонце (від "солнце"), серце (від "сердце"), скло (від "стекло"), чернець – ченця, місто – міський.

5. У групі приголосних -слн- випадає л : масло - масний, мисль - умисний, ремесло - ремісник.

20.

Загальна характеристика[ред. • ред. код]

Оскільки мова — явище системне, усі її функції виступають не ізольовано, а проявляються в тісній взаємодії. Відмінність чи неповнота використання якоїсь із них згубно впливає на мову в цілому, а це, у свою чергу, відбивається на долі народу.

Комунікативна функція[ред. • ред. код]

Комунікативна функція мови полягає в тому, що вона — найважливіший засіб спілкування людей і забезпечення інформаційнихпроцесів у сучасному суспільстві (у науковій, технічній, політичній, діловій, освітній та інших галузях життя людства). У цій ролі мова має універсальний характер: нею можна передавати все те, що виражається, наприклад, мімікою, жестами чи символами, тоді як кожен із цих засобів спілкування не може конкурувати з мовою за ступенем виразності.

Із комунікативного боку слід розглядати й сукупність текстів як наслідок діяльності комунікантів, здійснюваної шляхом обмінуписемною продукцією.

Ідентифікаційна функція[ред. • ред. код]

Ідентифікаційна функція виявляється в часовому й у просторовому вимірах. Ми, сучасні українці, відчуваємо свою спільність і з пращурами, і з нащадками, і з тими, хто перебуває поряд, і з тими, хто в інших краях. Кожна людина має своєрідний індивідуальний мовний «портрет», мовний «паспорт», у якому відображено всі її національно-естетичні, соціальні, культурні,духовні, вікові та інші параметри. Лише для тих хто знає мову, вона є засобом спілкування, ідентифікації, ототожнення в межах певної спільноти. Для тих, хто її не знає зовсім або знає погано, вона може бути причиною роз'єднання, відокремлення,конфліктів і навіть ворожнечі.

Експресивна функція[ред. • ред. код]

Експресивна функція мови полягає в тому, що вона є універсальним засобом вираження внутрішнього світу людини.

Кожний Індивід має унікальний неповторний світ, сфокусований у його свідомості, у надрах інтелекту, у гамі емоцій, почуттів,мрій, волі. І цей прихований світ може розкрити для інших лише мова: чим досконаліше володієш мовою, тим виразніше, повніше, яскравіше повстаєш перед людьми як особистість. Те ж саме можна сказати і про націю, народ: «Говори — і я тебе побачу», — запевняли мудреці античності.

Гносеологічна функція (пізнавальна)[ред. • ред. код]

Гносеологічна функція мови виражається в тому, що вона є своєрідним засобом пізнання навколишнього світу. На відміну від інших істот людина користується не лише індивідуальним досвідом і знаннями, а й усім набутком своїх попередників і сучасників, тобто суспільним досвідом. Але за умови досконалого знання мови, й далеко не однієї.

Пізнаючи будь-яку мову, людина пізнає різнобарвний світ крізь призму саме цієї мови. Оскільки кожна мова є неповторноюкартиною світу — зникнення якоїсь із них збіднює уявлення людини про багатогранність світу, звужує її досвід. Гносеологічна функція мови полягає не лише в прийнятті й нагромадженні досвіду суспільства. Вона безпосередньо пов'язана з функцієюмислення, формування та існування думки.

Мислетворча функція[ред. • ред. код]

Мислетворча функція реалізується в тому, що, формуючи думку, людина мислить мовними нормами. Мислення може бути конкретним (образно-чуттєвим) й абстрактним (поняттєвим). Понятійне мислення — це оперування поняттями, позначеними певними словами, що без цих слів перестали б існувати. До того ж, у процесі мислення ці поняття зіставляються, протиставляються, поєднуються, заперечуються, порівнюються тощо за допомогою специфічних мовних засобів. Тому «мислити» означає «оперувати мовним матеріалом», Відомий вислів «обмінятися думками» насправді означає обмінятися певними мовними одиницями, у яких і закодовані думки. Цей обмін не завжди буває корисним для обох співрозмовників. Недарма кажуть: «Хто ясно мислить, той ясно висловлюється».

Естетична функція[ред. • ред. код]

Естетична функція мови полягає в тому, що вона є першим джерелом культури, знаряддям і водночас матеріалом створення культурних цінностей. Існування мови у фольклорі, красному письменстві, театрі, пісні тощо дає безперечні підстави стверджувати, що вона є становим хребтом культури. Ось чому виховання відчуття краси мови — основа естетичного виховання.

Культурологічна функція[ред. • ред. код]

Культурологічна функція мови відіграє важливу роль у житті будь-якої нації. Культура кожного народу відображена та зафіксована найперше в його мові. Для глибшого пізнання нації необхідне знання її мови, яка виконує функції своєрідного каналу зв'язку культур між народами. Репрезентуючи свою мову, ми репрезентуємо і власну культуру, її традиції та здобутки, збагачуючи світову культуру.

Через мову передається й естафета духовних цінностей від покоління до покоління. Чим повнокровніше функціонує всуспільстві мова, тим надійніший зв'язок та багатша духовність наступних поколінь. Дотримання мовних норм, популяризаціярідної мови — це поступ у розвитку загальної культури нації.

Номінативна функція[ред. • ред. код]

Усе пізнане людиною одержує від неї свою назву і тільки так існує у свідомості. Цей процес називається лінгвілізацією — «омовленням» світу. Мовні одиниці, передусім слова, служать назвами предметів, процесів, якостей, понять ознак тощо. У назвах не лише зафіксовані певні реалії дійсності, адекватно пізнані людиною, але також її помилкові уявлення, ірреальні сутності, фантазії тощо.

Склад – найменша вимовна одиниця

Склад - це найменша вимовна одиниця, компоненти якої тісно пов’язані між собою в артикуляційному й акустичному плані.

Склад може бути утворений з одного чи кількох звуків, один з яких обов’язково є голосним. Голосні звуки виступають у ролі складотворних (складових) й утворюють вершину складу. Кількість складів у слові відповідає кількості голосних у ньому. Приголосні не є складотворчими.

Залежно від кількості складів слова поділяються на односкладові, двоскладові, трискладові й багатоскладові:

ліс, день, звір;

я-ма, си-ла, книж-ка;

со-ро-ка,я-лин-ка, серденько;

ма-те-рин-ка, за-без-пе-чи-ти, ви-со-ко-тем-пе-ра-тур-ний, у-рі-зно-ма-ні-тню-ва-ти-ся.

Склади у слові бувають відкриті й закриті.

Відкритий - це склад, який завершується голосним звуком: пе-ре-ко-на-ти, мо-ва; закритий - це склад, що закінчується на приголосною: ви-тів-ки, зай-чик, пер-стень. В українській мові переважають відкриті склади.

Поділ слів на склади залежить від декількох умов:

1. Якщо один приголосний стоїть між голосними, то він належить до наступного складу: ви-со-та, при-го-да.

2. Якщо поряд стоять два дзвінкі або два глухі, то обидва належать до наступного складу: ли-стя, ді-жда-ти-ся.

3. Якщо з двох сусідніх приголосних перший сонорний або дзвінкий, а другий глухий, то вони належать до різних складів: синь-ка, бджіл-ка, вез-ти.

4. Якщо з двох сусідніх приголосних перший глухий або дзвінкий, а другий сонорний, то обидва належать до наступного складу: ви-шня, ни-жній, за-трі-ща-ти.

5. Якщо поряд стоять два сонорні звуки, то вони належать до різних складів: пе-ру-кар-ня, тем-но.

22.

Літературна мова — це унормована мова суспільного спілкування, зафіксована в писемній та усній практиці. Власне літературна мова — одна з форм національної мови, яка існує поряд з іншими її формами — діалектами, просторіччям, мовою фольклору. Літературна мова має наддіалектний характер, стабільні літературні норми у граматиці, лексиці, вимові.

Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.

Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

Сучасна українська літературна мова сформувалась на основі середньонаддніпрянського говору південно-східного наріччя на основі діалектів сучасної Полтавщини та Південної Київщини, ввібравши в себе деякі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літературної мови був І. П. Котляревський — автор перших великих художніх творів українською мовою(«Енеїда», «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник»). Основоположником сучасної української літературної мови вважається Т. Г. Шевченко. Традиції Шевченка в розвитку української літературної мови провадили далі у своїй творчості І. Я. Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М. М. Коцюбинський та інші письменники.

Зміст поняття «Літературна мова» змінюється у процесі історичного розвитку. Літературна мова постійно розвивається і збагачується.

1. Північні діалекти. Територія північних діалектів відділена від південних умовною лінією, що йде на північ від Володимир-Волинського: Здолбунове - Житомир - Біла Церква - Корсунь-Шевченківський - Канів - Лубни і на захід від Сум до Суджі. На північ від зазначеної лінії знаходиться стокілометрова зона перехідних говірок до південно-західних і південно-східних діалектів.

Найголовніші особливості північних діалектів такі.

Фонетичні:

а) наявність дифтонгів [уо], [уе], [уи], [уі] на місці давнього о в історично нових складах (вуол, вуел, вуил, вуїл) або монофтонга [у], [ÿ], [и] (вул, кут, нÿс, мист замість літературних віл, кіт, ніс, міст);

б) наявність на місці давнього ē в нових закритих складах та на місці ђ дифтонга [іе](піеч, шіест, діед, ліес) або монофтонга [е] (печ, стена, мешок);

в) збереження дзвінкої вимови приголосних у кінці слів і перед глухим приголосним (дуб, колодез, казка);

г) ствердіння [р] у кінці слова та в деяких інших позиціях (базар, зора, вечерат);

д) тверда вимова звука [ц] (хлопец, серца); є) наявність звукосполучень [гі], [кі], [хі]проти літературних [ги], [ки], [хи] (стожкі, ложкі, тонкі палец, сухі лист).

Морфологічні:

а) закінчення іменників II відміни чоловічого (середнього) роду в давальному відмінку -убез розрізнення назв осіб (брату, коню, ведру);

б) закінчення прикметників чоловічого роду називного відмінка однини без -й (і), тобто стягненої форм (молоди, дебели, осінн'і) і навпаки;

в) уживається нестягнена форма прикметників (займенників) жіночого роду називного й знахідного відмінків однини та називного множини [малаjа, малуjу, таjа, туjу, поўниjі, нашиjі];

г) в інфінітиві переважає суфікс -т'-, рідко вживаються форми на -ти [робйт', брат', пуіти'].

Лексичні: наявні обласні (вузьколокальні) слова: кияхи (кукурудза), вилка (рогач), вихолка(гойдалка), утва (качки), валка (череда) та ін.

До північних діалектів входять східнополіські, середньополіські і західнополіські говори, що різняться окремими рисами.

2. Південно-західні діалекти поширені в південно-західній Україні. Сюди входить іЗакарпатська область. У них найбільше збереглися архаїчні форми і фонетичні риси давніх епох.

Найголовніші особливості південно-західних діалектів такі.

Фонетичні:

а) перехід давніх [о], [е] в новоутворених закритих складах в [і] (віл, кінь, піч, осінь);

б) перехід давнього дифтонга [іе], позначуваного буквою ђ, в [і] (білий, пісок, літо);

в) вимова ненаголошеного [о] з наближенням до [у] (чоулов'ік, соуб'і);

г) тверда вимова [р], зрідка поява після твердого [р] звука [j] (рабий, расно, бурjа, варjу);

д) наявність поряд із нормативними звукосполученнями -ри-, -ли- (на місці давніх -ръ-, -лъ-, -рь-, -ль- між приголосними) звукосполучень [ир], [ил] чи [ер], [ел] (кирниця - керниця, сильза, гирміти);

е) відсутність подовження м'якого приголосного в іменниках з давнім суфіксом –ьj- [жит'е, нас'ін'е, з'іл'е];

є) оглушення дзвінких приголосних у кінці слова і складу перед приголосним (рас, рипка, т'ашка), хоча в багатьох карпатських говорах зберігається дзвінкість приголосних у цих позиціях;

ж) у частині говорів спостерігається дорсально-палатальна (дуже м'яка) вимова з призвуком шиплячого звуків [з], [с], [ц], [дз], [зжор'ана н'іч, сшпина, цчв'іте, дзджв'ін] та перехід звуків [н], [д], [т] у певних позиціях в [ĭ] (годиноĭка, дваĭц'ат', д'івоĭка).

Морфологічні:

а) поширення флексій -ови, -еви- в давальному відмінку однини іменників II відміни (братови, коньови, коневи);

б) поширення флексії -ом на м'яку і мішану групи іменників II відміни (хлопцом, коньом);

в) збереження етимологічного -и в давальному і місцевому відмінках однини та називному множини іменників II відміни (земли, по земли, на кони, у кінци, на поли); г) наявні застарілі форми займенників при дієсловах (зроби мі, узяв тя, ся бою, питав го); д) наявність залишків давньої перфектної форми минулого часу (пішов-єм, пішла-м, пішли-сьмо); є) вживання аналітичної форми майбутнього часу (му робити — робитиму, меш робити — робитимеш, мемо робити — робитимемо) та ін.

Лексичні: наявні в говірках вузькодіалектні слова: кліть (комора), неньо (батько), бадіко, вуйко (дядько), вепр (кабан); у тому числі багато засвоєнь з польської, румунської, угорської мов: гречний (чемний), милитися (помилятися) — з польської; гавра (барліг ведмедя), плай(гірська стежка), сарака (бідний, нещасний) — з румунської; марга, маржина (худоба) — з угорської.

Кожна з трьох груп південно-західних говірок — південно-волинська, галицько-буковинська і карпатська — мають багато спільного, відрізняються окремими фонетичними і граматичними рисами.

3. Південно-східні діалекти охоплюють територію більшої частини центральних (Київської, Черкаської, Полтавської, Харківської), південних і східних областей України (Луганської, Донецької, Дніпропетровської, Запорізької, Кіровоградської, Миколаївської, Херсонської, більшої частини Одеської та частини Сумської).

Порівняно з іншими південно-східні діалекти виявляють менше відмінностей і мають більше рис, спільних з українською літературною мовою. До південно-східної групи належать говори центральної Наддніпрянщини, які лягли в основу сучасної української літературної мови.

Особливості південно-східних діалектів такі:

Фонетичні: а) «звуження» [о] в нових закритих складах послідовно фіксується монофтонгом [і] (віл, кінь, гірко, під, вікном, Канів), порушується ця закономірність лише в поодиноких випадках під впливом північних говірок (од, оддати, одослати); б) «звуження» [е] в новоутворених складах, де переходить в [і] (осінь, попіл, привіз); в) перехід давнього дифтонга [іе], що позначався буквою ђ в монофтонг [і] (сніг, міх, біда, пісок);г) змішування у вимові ненаголошених [е], [и] (сеило, беирут, жиевут); ненаголошений [о] «звужується» перед складом з наголошеним [о] або [і] (коужух,тоубі); д) ствердіння у кінці слова й складу звука [р] (пов'ір, зв'ір, комар, гірко), але спорадично він пом'якшується в середині складу (р'ама— рама, курч'ата — курчата); є) наявність альвеолярного (припалатального, пом'якшеного) звука [л] перед [е], [и] (клен, колись, були, калина).

Морфологічні: а) паралельне вживання флексій -ові, -еві і -у (-ю) у давальному відмінку однини іменників II відміни (братові, котові, коневі і брату, коту, коню); б) поряд із закінченнями орудного відмінка в чоловічому і середньому та жіночому роді -ем, -ею (-еjу)можливі флексії -ом, -ою (-оjу) (ковалем, кручоjу, дин'оjу); в) вживання дієслів II дієвідміни з закінченням -є, властивим дієсловам І дієвідміни (ходе, робе, носе, воде, косе замість ходить, робить, носить, водить, косить); г) вживання стягнених форм 3-ї особи однини теперішнього часу (пита, дума, співа замість питає, думає, співає).

Лексичні: локальні діалектизми досить рідкісні: бурта (горб, шпиль), ворочок (торбинка),жабуриння (водорості), утлий (кволий).

Південно-східні діалекти більш-менш одноманітні у центральній Наддніпрянщині, на Слобожанщині, у степовій Україні і на Донеччині. Крім того, окремі говіркові масиви розміщені в Краснодарському краї Росії, на Поволжі, в Західному Сибіру, а також у Казахстані,Киргизстані, де діалектні особливості перехрещуються з літературними мовами цих країн. Так само в Україні наявні говірки російської, болгарської, молдавської та інших мов народів, які проживають на її території і володіють, як правило, українською або російською літературною мовою.

Місцеві (територіальні) діалекти як нижчі форми загальнонародної мови - це залишки попередніх мовних формувань, що виникли за часів феодалізму і не розвинулися до рівня мови народності чи нації. Залишки колишніх територіальних діалектів влилися в систему національної мови, зазнаючи поступової нівеляції під впливом української літературної мови, основу якої склали центрально-наддніпрянські говори. Однак, незважаючи на процес значної нівеляції говіркових рис, територіальні діалекти відзначаються великою стійкістю.

діалекти, як продукт історичного розвитку, існують здавна в загальнонародній мові. Історія народних говорів тісно пов'язана з історією загальнонародної мови, а також з історією літературної мови[4];
місцеві діалекти підпорядковуються загальнонародній мові, яка завжди виступає як спільна ознака народу;
місцеві діалекти — це нижчі форми по відношенню до національної мови, як вищої форми;
діалект і мова (загальнонародна, літературна, національна) — поняття не тотожні;
наявність діалектів не заперечує, а підтверджує існування загальнонародної мови;
місцеві (територіальні) діалекти мають свою граматичну будову і свій основний словниковий фонд, які (як було відзначено) в основному не відрізняються від граматичної будови і основного словникового фонду загальнонародної мови;
місцеві діалекти обслговують народні маси, звичайно, кожний на своїй обмеженій території;
деякі місцеві діалекти на певному етапі історичного розвитку можуть лягти в основу національної мови, коли вона починає формуватися;
місцеві діалекти можуть в певних історичних умовах (у випадку розпаду єдиної загальнонародної мови) дати початок утворенню окремих самостійних мов;

23.

Подовження − явище, притаманне українській мові (на відміну від російської).

Подовжуються приголосні Д, Т, З, С, Ц, Л, Н, Ж, Ч, Ш, якщо вони стоять між двома голосними:

1) в іменниках середнього роду: знаряддя, колосся, знання; але в назвах малих істот подовження немає:гуся, каченя, теля;

2) в орудному відмінку однини іменників III відміни: сіль - сіллю, тінь - тінню, ніч - ніччю;

3) у прислівниках перед Я, Ю: зрання, навмання, спросоння, попідвіконню, попідтинню;

4) у словах Ілля, суддя, стаття, рілля;

5) у дієсловах ллю, ллєш, ллємо, виллю, наллю тощо.

Запам`ятайте! Подовження не відбувається, якщо приголосний стоїть не між двома голосними:

життя - щастя

знання - знань

багаття - багать

Полісся - Поволжя

ніччю - жовчю

В українських словах[ред. • ред. код]

В українських словах м'який знак вживається:

Після букв д, т, з, с, ц, л, н, які позначають м'які приголосні:
в кінці слова: нехіть, мазь, паморозь, увесь, ґедзь, мовець, обмаль, сутінь тощо слів перед буквами, що позначають тверді приголосні: молотьба, спільний, тинькувати, Гринько, Федько, Вільно, Луцьк тощо;
у дієсловах наказового способу та на -ться: стань, сядь, робиться, коситься тощо.
В дієсловах перед часткою -ся (-сь): стань — станься, сядь — всядься.
На позначення м'яких приголосних усередині складу перед о: дзьоб, дьоготь, льон, сьомий, третьокласник, утрьохтощо.
У суфіксах -зьк-, -ськ-, -цьк-: запорізький, козацький, київський, близькість, людськість, вузько, хвацько, військо,хлопчисько, пасовисько тощо.
У суфіксах -еньк-, -оньк-, -есеньк-, -ісіньк-, -юсіньк-: батенько, рибонька, старесенький, білісінький, малюсінькийтощо.

М'який знак зберігається:

В утворених присвійних прикметниках: Танька — Таньчин, Зінька — Зіньчин, ненька — неньчин;
При відмінюванні: призьба — на призьбі, ненька — неньці, вишенька — вишеньці, але: землянка — землянці, маска — масці.

В іншомовних словах[ред. • ред. код]

В словах іншомовного походження м'який знак пишеться після м'яких д, т, з, с, л, н перед ї, йо, а також перед я, ю, є, які читаються як [йа], [йу], [йе]: адьє, конферансьє, монпансьє, пасьянс, ательє, барельєф, батальйон, мільярд, бутоньєрка,віньєтка, каньйон, В'єнтьян, Готьє, Нью-Йорк, Ньютон, Ньяса, Реньє тощо.

М'який знак не пишеться[ред. • ред. код]

М'який знак не пишеться у наступних випадках:

Після б, п, в, м, ф, р, ж, ч, ш, щ: дріб, приголуб, сипте, степ, кров, вісім, верф, ніж, їж, знаєш, бачиш, піч, річ, борщ,морщ, воротар, гіркий, кобзар, перевір, тепер, Харків тощо. Виняток: Горький."трьох "
Перед м'якими, пом'якшеними або шиплячими: свято, дзвякнути, сніг, радість, велетенський, промінчик, кінчик,менший, тонший, Уманщина. Винятки: після букви л (їдальня, читальня, Польща, сільський тощо) та слова тьмяний,різьбяр, няньчити, бриньчати, женьшень, Маньчжурія.
Між подвоєними та подовженими приголосними: буття, відлюддя, віддячити, волосся, галуззя, заміжжя, зілля, пасся,ранній, роззява тощо.

Активна лексика[ред. • ред. код]

Активна лексика становить ядро словникового складу мови. Вона об'єднує як споконвічно українські слова, так і численні групи запозичених слів. Головна її ознака — регулярне використання у сфері діяльності людини.

Зокрема слова хліб, молоко, яблуко, дорога, тролейбус, повітря, дочка, дощ, великий, солодкий, читати, тут тощо — загальновживані слова, використовуються у побуті. Проте до активної лексики належать і такі слова як синус, косинус, діагональ, перпендикуляр, префікс, іменник, речення, кома, кут — терміни. Активна лексика — це слова, які часто вживаються в повсякденному спілкуванні. Вони зрозумілі для кожного члена мовного колективу. Це загальновживані слова (хліб, сіль, гіркий, добрий, іти, бігти) та широковідомі терміни (нація, діаспора, принтер, квартет).

Пасивна лексика[ред. • ред. код]

Пасивна лексика — слова, які вийшли або виходять з активного вжитку, а також нові слова, недавно створені чи запозичені з інших мов — неологізми.

Неологізми[ред. • ред. код]

Серед неологізмів в українській мові зараз є такі слова як геном, клонування, клон, менеджмент, логістика, віртуальний, інтерактивний, іміджмейкер.

Кожне слово на час своєї появи було неологізмом. Наприклад, свого часу слова метрополітен, космодром, телебачення, місяцехід були неологізмами. Проте тепер ці слова стали звичайними і до неологізмів їх більше не зараховують.

Поряд із звичайними є семантичні неологізми — слова, що раніше існували у мові, проте з часом набули інших значень. Наприклад народний депутат.

Абревіатури[ред. • ред. код]

Порівняно нове явище у розвитку мов — абревіатури. Позитивною рисою цього виду лексики є те, що та сама кількість інформації передається набагато меншою кількістю букв чи звуків. Наприклад, замість Українське державне об'єднання для продажу сільськогосподарської техніки, запасних частин, мінеральних добрив та інших матеріально-технічних засобів, організації ремонту й використання машин вживається Укрсільгосптехніка.

Застарілі слова[ред. • ред. код]

Архаїзми[ред. • ред. код]

Архаїзмами (від грец. άρχαίοζ — старовинний, давній) у загальному визначенні називаються слова, що вийшли з широкого вжитку й перейшли до так званого пасивного запасу лексики національної мови. У точнішому розумінні до архаїзмів належать слова, «що називають такі предмети чи поняття, які самі по собі аж ніяк не застаріли, але для позначення яких тепер користуються іншими словами». Від інших застарілих слів, зокрема історизмів, архаїзми таким чином відрізняються тим, що мають у сучасній мові синоніми. Усі наявні в мові архаїзми поділяються на окремі типи. За класифікацією, поданою в довіднику сучасної української мови, таких типів виділяється П'ять: 1. Власне лексичні архаїзми — слова, витіснені з мови словами з іншим коренем: рать — військо, уста — губи, рот, перст — палець. 2. Лексико-словотворчі архаїзми відрізняються від сьогоднішніх відповідників суфіксами або префіксами: вої — воїни, шкатула — шкатулка, коляса — коляска. 3. Лексико-морфологічні архаїзми характеризуються застарілою граматичною формою: роль — роля, читає — читаєши, моліться — молітеся, сини — синове. 4. Лексико-фонетичні архаїзми від сучасних назв різняться однією чи двома фонемами: поет — піїт, злато — золото, ріжний — різний. 5. Лексико-семантичні архаїзми — застарілі значення слів, які тепер уживаються з іншими, сучасними значеннями: живот (життя), язик (мова, народ), мир (громада, світське життя). В художніх творах архаїзми можуть використовуватись з метою: 1) відтворення історичного колориту тієї доби, про яку йдеться у творі, наприклад: «А паче всього він хоче, — тут сотник обернувся до Замойського, — він хоче, щоб козацтву реєстровому якнайскорше таки виплатили державне утримання» (І. Ле); 2) мовної характеристики особи, яка говорить, наприклад: «Мир дому і живущим в ньому, — сказав Балабуха, обнявши отця Степана» (І. Нечуй-Левицький); 3) надання мові відтінку урочистості, схвильованої під несеності над звичайною, побутовою формою вираження, наприклад: «Світе вольний, несповитий» (Т. Шевченко); «Що ти за сила єси?» (П. Тичина); 4) створення комічного враження, наприклад: «Турн тяжку боль одоліває, к Енею руки простягає і мову слезную рече…» (І. Котляревський).

Історизми[ред. • ред. код]

Історизмами називаються слова, застарілі через те, що вийшли з ужитку ті предмети, які вони позначали, наприклад: мушкет, кунтуш, опанча, шеляг, челядь, отрок і т. д. З цієї ж причини історизми інколи називають матеріальними архаїзмами. На відміну від останніх історизми не мають у сучасній мові синонімів. Історизми трапляються переважно в художніх творах історичної тематики, де вони позначають реалії доби, про яку йдеться, а також слугують засобом відтворення колориту мови тих часів, наприклад: «І була під Києвом січа велика. Стріли закрили сонце, а від тупоту копит, іржання коней і брязкоту заліза не чути було людського голосу. Ціла орда з ханом Отроком прийшла під Київ. <…> Хоч як завзято натискали половці, хоч як підбадьорював їх Отрок, сам ідучи попереду й пускаючи стрілу за стрілою до руських панцирів, хоч бурею літав він з своїм бунчуком від одного крила війська до другого — але стояла Русь, мов стіни святої Софії. Половецькі стріли застрягали в руських кольчастих телягах, списи ламалися об щити непроступним муром» (Л. Мосендз).

З вели́кої лі́тери пишеться перше слово в реченні, перше слово кожного рядка у віршах незалежно від розділових знаків.

Велика літера у власних назвах[ред. • ред. код]

З великої літери пишуться:

Імена людей, по батькові, прізвища, псевдоніми, конспіративні клички, прізвиська: Іван Петрович Котляревський, Леся Українка (Лариса Петрівна Косач), Марко Вовчок (Марія Олександрівна Вілінська), Юрій Клен (Освальд Бургардт), Данило Галицький, Нестор Літописець, Олександр Невський, Ярослав Мудрий; також: Кобзар (про Тараса Шевченка), Каменяр (проІвана Франка) тощо. У складних прізвищах, псевдонімах та іменах, які пишуться через дефіс, кожна складова частина починається великою літерою: Квітка-Основ'яненко, Нечуй-Левицький, Сергеєв-Ценський; Жан-Жак, Зиновій-Богдан, Марія-Тереза.
Назви міфологічних істот і божеств: Антей, Аполлон, Афіна, Ахіллес, Будда, Венера, Молох, Перун.
Дійові особи у байках, казках, драматичних творах: Ворон, Заєць, Лисиця, Осел, Щука; Лісовик, Мавка, Перелесник; Дід Мороз; Той, що греблі рве; Червона Шапочка; Буряк, Троянда, Хліб.
Назви найвищих державних установ України: Верховна Рада України, Конституційний Суд України, Кабінет Міністрів України.
Назви найвищих державних посад України та міжнародних посад: Генеральний секретар ООН, Президент України, Голова Верховної Ради України, Генеральний прокурор України.
Умовні власні назви в актах, договорах та інших офіційних документах: Високі Договірні Сторони, Автор і Видавництвотощо.
Клички свійських тварин: Сірко (собака); Сніжинка (кішка); Гнідко, Стріла (коні); Круторогий, Сивий (воли); Рекордистка, Лиска (корови) та інші.
Назви сортів рослин у спеціальній літературі: Антонівка, Білий налив, Сніговий кальвіль, Паперівка (яблуні); Українська глива, Лісова красуня (груші); Рекорд, Угорка (сливи); Шпанка рання (вишня). Але в загальному вжитку вони пишуться з малої літери: антонівка, глива, угорка.
Астрономічні назви: Велика Ведмедиця, Козеріг, Марс, Молочний Шлях, Сатурн, Юпітер. Так само пишуться народні назвисузір'їв і галактик: Великий Віз, Квочка, Пасіка, Чумацький Шлях тощо. Слова земля, місяць, сонце пишуться з великої літери тоді, коли вони вживаються як астрономічні назви: Навколо Сонця обертається Земля зі своїм супутником Місяцем. Але:обробіток землі, схід сонця.
Назви сторін світу: захід, південь, північ, схід, південний захід, якщо під цими назвами розуміються краї чи народи: Далекий Схід, Західна Україна, країни Заходу, курорти Півдня, народи Півночі, Південне Полісся, Північна Буковина, Схід прокинувся.
Географічні й топографічні власні назви, крім службових слів і родових означень (затока, мис, море, острів, пік, хребеттощо): Азія, Антарктида, Балканський півострів, Берингове море, Північнокримський канал, Володимир-Волинський плат, гора Говерла, Грибова губа, Зелений мис, озеро Ільмень, Кавказький хребет, пік Шевченка, Москва-ріка, Нагаєва бухта, протока Па-де-Кале, Панамський перешийок, Перська затока, Північний полюс, Східноєвропейська рівнина, Урало-Кушумський степ. Коли означуване слово, що входить до географічної назви, не виражає родового поняття, то воно пишеться з великої літери: Біла Церква, Біловезька Пуща (заповідник), Булонський Ліс (парк), Великі Луки, Жовті Води,Залізні Ворота, Зелений Гай, Карські Ворота. Так само з великої літери пишуться складові частини географічних назв, що означають титули, посади, фах і таке інше: мис Капітана Джеральда, набережна Лейтенанта Шмідта; також затока Святого Лаврентія.
Назви вулиць (бульварів, провулків, проспектів), шляхів (залізничних, морських тощо), каналів, течій (морських), а такожмайданів (площ), парків тощо пишуться з великої літери, а їхні родові позначення — з малої: Андріївський узвіз, Байкало-Амурська магістраль, бульвар Тараса Шевченка, Військово-Грузинська дорога, вулиця Петра Сагайдачного, Житомирська автострада, Львівська площа. Якщо в назвах вулиць, проспектів, населених пунктів слова брід, вал, ворота, міст, шлях, тощо вже не сприймаються як родові позначення, то вони пишуться з великої літери: Боричів Тік, Добрий Шлях, Козиний Брід, Красні Ворота, Кузнецький Міст, Ярославів Вал (вулиці); Гола Пристань (місто); Козинські Горби (урочище); Сухий Яр(село).
Назви груп або союзів держав і найвищих міжнародних організацій: Антанта, Балканські країни, Європейське Економічне Співтовариство, Співдружність Незалежних Держав, Всесвітня Рада Миру, Міжнародний комітет Червоного Хреста,Організація Об'єднаних Націй, Рада Безпеки, Троїстий союз.
Назви держав та автономних адміністративно-територіальних одиниць: Арабська Республіка Єгипет, Держава Бахрейн, Республіка Білорусь, Карельська Автономна Республіка, Китайська Народна Республіка, Корейська Народо-Демократична Республіка.
У назвах автономних областей та округів, а також країв, областей, районів, сільрад, колгоспів, радгоспів з великої літери пишеться тільки перше слово: Волинська область, Єврейська автономна область, Краснодарський край, Мусіївський колгосп імені Тараса Шевченка, Ненецький автономний округ, Новомлинівська сільрада, Петрівський радгосп,Рожищенський район, Уманська міськрада. Це правило поширюється й на назви старого адміністративно-територіального поділу: Берегівський округ, Вітебське воєводство, Лохвицький повіт, Новоросійська губернія, Черкаське староство.
Неофіційні назви держав, одиниць територіального поділу та образні назви географічних об'єктів: Буковина, Вінниччина,Закавказзя, Закарпаття, Золотоверхий, (Київ) Наддніпрянщина. У спеціальному стилістичному вживанні пишуться з великої літери й загальні назви: Батьківщина тощо.
У словосполученнях — назвах державних, партійних, громадських, профспілкових та інших установ і організацій як України, так і інших держав, з великої літери пишеться тільки перше слово, що входить до складу назви: Верховний суд США, Генеральні штати Королівства Нідерландів, Збройні сили України, Народна палата Республіки Індії. Це стосується й назв державних установ минулого: Державна дума, Земський собор, Тимчасовий уряд, Центральна Рада.
У назвах міністерств і їхніх головних управлінь, а також у назвах інших установ та організацій, що складаються з кількох слів, з великої літери пишеться тільки перше слово: Національний банк України, Міністерство освіти України,Міністерство культури України, Палата мір і вимірних приладів, Українське товариство охорони пам'яток історії та культури.
Правопис складених назв заводів, фабрик, комбінатів, виробничих об'єднань, шахт, підприємств, установ, а також наукових і навчальних закладів, кінотеатрів, театрів, парків культури та відпочинку, клубів тощо підпорядкований таким правилам:
якщо підприємство, установа заклад тощо мають символічну назву, номер чи носять чиєсь ім'я, то їх можна писати повністю або скорочено. При цьому в повних назвах початкове слово та перше слово взятої в лапки символічної (умовної) назви, ім'я тощо пишуться з великої літери, а всі інші слова — з малої: Київський завод «Арсенал», Республіканське виробниче об'єднання «Поліграфкнига», Десятий міжнародний з'їзд славістів, Центральна наукова бібліотека АН України імені В. І Вернадського, Київський військовий округ;
перше слово власних назв академій, інститутів, науково-дослідних установ, кінотеатрів, театрів, музеїв, парків культури та відпочинку тощо пишеться з великої літери, попри те, що воно є родовим позначенням: Академія наук України, Кінотеатр імені Олександра Довженка, Книжкова палата, Державний музей українського образотворчого мистецтва;
з великої літери пишеться перше слово складених назв типу: Київський будинок мод, Львівський палац одруження,Харківський клуб метробудівників.
Назви художніх, музичних творів тощо, наукових праць, газет, журналів, історичних пам'яток тощо пишуться з великої літери в лапках: поема «Енеїда», повість «Тіні забутих предків», опера «Запорожець за Дунаєм», пісня «Стоїть гора високая», підручник «Історія України».
З великої літери, але без лапок пишуться назви культових книг: Апостол, Біблія, Євангеліє, Коран, Псалтир, Часослов, а також назви релігійних понять: Бог (але бог Перун тощо), Божа Матір, Син Божий, Святий Дух та інші.
Назви вокзалів, станцій, портів, пристаней тощо: Київський вокзал (у Москві), станція Фастів Перший, станція метро «Радянська», порт «Балаклава», пристань Ржищів тощо.
Назви будинків відпочинку, пансіонатів, санаторіїв, дитячих таборів, готелів, кемпінгів, ресторанів, кав'ярень тощо пишуться в лапках і з великої літери: будинок відпочинку «Зоря», пансіонат «Здоров'я».
Назви пам'яток архітектури, замків, храмів тощо: Андріївська церква, Золоті ворота, Колізей, Києво-Печерська лавра,Хотинський замок, Софіївський собор.
Назви історичних подій, епох, війн, революцій, народно-визвольних рухів, повстань, революційних свят, знаменитих дат тощо: Велика французька революція, епоха Відродження, Вітчизняна війна, Коліївщина, Хмельниччина, Семирічна війна,Кривава неділя. З великої літери пишуться й назви релігійних свят і постів: Благовіщення, Великдень, Йоана Хрестителя,Петра й Павла, Покрова, Різдво, Успіння; Великий піст, Масниця, Петрівка, Пилипівка, Спасівка тощо.
Якщо початковий порядковий числівник у складений назві написаний цифрою, то наступне слово пишеться з великої літери:8 Березня, 1 Травня.
Назви конгресів, конференцій, договорів, найважливіших документів тощо: Конгрес захисту культури, Конституція України, Потсдамська угода, Акт проголошення незалежності України, Декларація прав людини.
Назви орденів, відзнак (крім родових назв): орден Вітчизняної війни, орден Дружби народів, орден Незалежності, орден Почесного легіону, орден Пошани. Якщо така назва береться в лапки, то з великої літери також пишеться тільки перше слово та власне ім'я, що входить до складу цієї назви: орден «Мати-героїня», медаль «За відвагу», медаль «За визволення Варшави».
Назви літаків, автомобілів, тракторів, та інших машин, пов'язані з найменуванням моделі, заводу, фірми, що їх виготовляють, пишуться з великої літери в лапках: літак «Антей», автомобіль «Таврія», автобус «Турист», комбайн «Нива», трактор«Білорусь». Це правило поширюється й на назви виробів, продуктів, що стали фірмовим або сортовим їх означенням: печиво«Столичне», вино «Перлина степу», цукерки «Пташине молоко».
Прикметники, утворені від власних особових назв за допомогою суфіксів -ів (-ова, -ове, -еве), -їв (-єва, -єве, -ин (-ина, -ине), -їн (-їна, -їне), якщо вони означають належність чогось даній особі: Андрієві книжки, Грінченків словник, Маріїн лист,Тичинине слово, Шевченкові поезії.
Прикметники, що входять до складених особових назв людей як прізвиська: Володимир Великий, Данило Галицький, Дюма Старший, Карл Сміливий.
Прикметники, утворені від іменників — власних назв, якщо вони входять до складу назв, які з змістом дорівнюють словосполуки «імені когось», «пам'яті когось»: Нобелівська премія, Франківська кімната, Шевченківська премія.
Складно-скорочені назви (абревіатури), якщо вони вживаються на позначення одичних установ: Укрінформ, Укрпрофрада, Укрспілка, НЛО, АТС, КНР, СНД, УРП, УТН.

Фразеологія (від грецького phrasis - вираження, logos - вчення) — розділ мовознавства, в якому вивчаються лексично неподільні поєднання слів. Фразеологією називають також сукупність властивих мові усталених зворотів і висловів.

Об’єктом дослідження фразеології як розділу мовознавства є стійкі вислови, їх семантика, структура, походження, роль у мові, взаємозв’язок з іншими мовними одиницями, зокрема словом і реченням.

Фразеологія — сукупність зворотів і висловів (словосполучень, речень), фразеологізмів, властивих тій чи іншій мові.

Одиниця фразеологічної системи називається фразеологізмом (лексико-граматична єдність двох і більше граматично оформлених компонентів).

Особливості фразеологізму:

лексичне значення виражається сполученням кількох слів, значення фразеологізму єдине.
постійне відтворювання одного й того самого компонентного складу.
характеризуються стійкістю граматичних категорій.
слова у складі фразеологізмів мають часто переносне значення.
контекстуальна обумовленість вживання.

Фразеологічні зрощення — стійкі, неподільні словосполучення, зміст яких не виводиться із значень слів, що входять до фразеологізму: дати драла, врізати дуба.

Фразеологічні єдності — семантично неподільні і цілісні,але в них семантика частково мотивована значення слів, що становлять фразеологізм. Єдності не мають такого міцного поєднання, як зрощення: зітерти (розтерти, стерти) на порох (зітерти в порох, на прах).

Фразеологічні сполучення — такі стійкі мовні звороти, в яких один із компонентів має самостійне значення, що конкретизується у постійному зв’язку з іншими словами: нічого в рот не брати (нічого не їсти), брати рушник (свататися).

Класифікація фразеологічних одиниць

В основі вітчизняної концепції класифікації ФО лежить семантична класифікація, яку запропонував російський мовознавець В.В.Виноградов. Він виділив три типи ФО: фразеологічні зрощення, фразеологічні єдності і фразеологічні сполучення.

Фразеологічні зрощення — семантично неподільні ФО, у яких цілісне значення невмотивоване, тобто не випливає із значень компонентів (бити байдики, точити ляси, собаку з’їсти).

Фразеологічні єдності — тематично неподільні одиниці, але цілісне значення їх певною мірою мотивоване значенням компонентів (тримати камінь за пазухою, не нюхати пороху, прикусити язика).

Фразеологічні сполучення — це такі стійкі мовні звороти, які не є «безумовними семантичними одиницями», оскільки характеризуються певною самостійністю складових части. Одне слово у фразеологічному сполученні є стрижневим й не може бути замінене іншим, а ті слова, що його характеризують, допускають взаємну заміну чи підстановку (бере досада (зло, страх, жаль); порушити питання (справу, проблему); не сходити з язика (уст).

Зберігши три основні типи фразеологічних одиниць, М.Шанський виділив четвертий тип — фразеологічні вирази, що об’єднують такі стійкі у своєму складі і часто вживані фразеологічні звороти, які є не тільки семантично подільними, але й складаються цілком із слів із вільним значенням: Не все те золото, що блищить; Вовків боятися — в ліс не ходити.

Часто на позначення фразеологізмів можна почути термін ідіома (дехто з мовознавців співвідносить ідіоми із зрощеннями і єдностями). Власне «Словник лінгвістичних термінів» (Д.І.Ганич, І.С.Олійник) трактує цей термін так — стійкий неподільний зворот мови, що виражає єдине поняття, зміст якого не визначається змістом його складових елементів: байдики бити, на руку ковінька.

28 § 104. Фонетичні правила правопису слов’янських прізвищ

Найголовніші правила щодо правопису інших слов’янських прізвищ такі:

1. Російський звук е, польські іе, болгарський і сербський е, чеські е, ĕ після приголосних передаються літерою е: Александров, Бестужев, Вельгорський, Венгеров, Веселовський, Державін, Кузнецов, Лермонтов, Озеров, Петров, Степанов, Тургенєв, Федін, Шмельова; Белич, Броневський, Веслав, Залеський, Мечислав, Міцкевич, Мічатек, Недич, Седлачек, Сенкевич, Сераковський, Ценкий, Чапек.

2. Російський звук е передається літерою є в таких випадках:
а) На початку слів: Євдокимов, Євтушевський, Єгоров, Єланський, Єлизаров, Єршов, Єфимов.
б) У середині слів після голосного та при роздільній вимові після приголосного: Бердяєв, Буєраков, Вересаєв, Гуляєв, Достоєвський, Ісаєнков; Аляб’єв, Афанасьєв, Григор’єв, Євгеньєва, Зинов’єв.
в) Після приголосних (за винятком шиплячих, р і ц) у суфіксах -єв, -єєв російських прізвищ: Ломтєв, Медведєв, М’ятлєв, Тимірязєв; Алексєєв, Веденєєв, Гордєєв, Матвєєв, Менделєєв, але: Муромцев, Нехорошев, Писарев, Подьячев, Усвятцев; Андреєв, Аракчеєв, Мацеєв, Плещеєв, а також у болгарських: Ботев, Друмев і под.
г) Коли російському е кореня відповідає в аналогічних українських основах і (тобто на місці колишнього ): Бєлінський, Звєрєв, Лєсков, Мєстечкін, Насєдкін, Пєшковський, Рєпін, Столєтов, Твердохлєбов.

3. Ё. Російська літера ё передається:
а) Сполученням літер йо на початку слова, у середині після голосних, а також після б, п, в, м, ф, коли ё позначає звукосполучення й+о: Йолкін; Бугайов, Воробйова, Окайомов, Соловйов.
б) Через ьо в середині слова після приголосних, коли ё позначає сполучення м’якого приголосного з о: Алфьоров, Верьовкін, Дьорнов, Корольов, Новосьолов, Семьоркін, Тьоркін. Але у прізвищах, утворених від спільних для української та російської мов імен, пишемо е: Артемов, Семенов, Федоров і т. ін.
в) Через о під наголосом після ч, щ: Грачов, Лихачов, Пугачов, Щипачов.

4. Польське сполучення літер іо передається:
а) Сполученням літер йо після б, п, в, м, ф: Голембйовський, Мйодович, Пйотровський.
б) Через ьо після м’яких приголосних: Аньолек, Генсьорський, Козьолецький.

5. И (І) передається переважно через и в прізвищах, належних до південнослов’янських мов, у яких немає розрізнення и — і (болгарська, сербська та ін.): Величков, Живков, Христов; Белич, Караджич, Милетич, Радич, Ягич; але через ї після голосного: Раїч, Стоїч та через і – на початку слова: Ікономов, Ілієв; Івич, Ігнатович.

У польських, чеських і словацьких прізвищах і передається:
а) Через і на початку слова та після приголосного: Івашкевич, Зволінський, Лінда, Міцкевич; Індра, Єдлічка, Мічатек.
б) Через и після шиплячих і в суфіксах -ик, -ицьк-, -ич (-евич, -ович): Бжозович, Козицький, Конопницька, Коперник, Ceнкевич, Шимчак; Гавлик, Жижка, Міклошич, Фучик.

6. Російська літера и передається:
а) Літерою і на початку слова та після приголосних (крім шиплячих і ц): Ігнатов, Ігнатьєв, Ісаєв; Багіров, Гагарін, Мічурін, Пушкін.
б) Літерою ї після голосного й при роздільній вимові після приголосних (після ь та апострофа): Воїнов, Гур’їн, Ізмаїлов, Ільїн.
в) Літерою и:
1) Після дж, ж, ч, ш, щ і ц перед приголосним: Гаршин, Гущин, Дорожин, Лучин, Цецилін, Чичиков, Шишкін, Щиглов; це стосується й прізвищ інших народів: Абашидзе, Вашингтон, Джигарханян, Жильєрон, Тажибаєв; Цицерон, Чиковані тощо; також Чингісхан, але перед голосним пишеться і: Жіоно, Тиціан.
2) У прізвищах, утворених від людських імен та загальних назв, спільних для української, російської мов та інших слов’янських мов: Борисов, Ботвинник, Вавиловський, Виноградов, Глинка, Данилов, Казимирський, Кантемир, Кирилов, Кисельов, Миронов, Митрофанов, Мишкін, Никифоров, Одинцов, Пивоваров, Пиляєв, Писарев, Смирнов, Тимофєєв, Титов, Тихомиров, але: Нікітін, Ніколаєв, Філіппов тощо, вихідними для яких є імена, відмінні від українських.
3) У префіксі при: Прибилкін, Привалов, Пришвін.
4) У суфіксах -ик-, -ич-, -иц-, -ищ-: Бєликов, Голик, Котельников, Крутиков, Новиков; Гнідич, Григорович, Кулинич, Станюкович, Трублаєвич; Голицин, Палицин; Радищев, Татищев.

7. Російську літеру ы (польську, чеську, словацьку у) передається літерою и: Крутих, Малицин, Рибаков, Циганков, Чернишов; Виспянський, Пташинський; Масарик.

Білоруські прізвища передаються за традицією: Журавський, Короткевич, але: Бядуля, Янка Купала, Цьотка й под.

8. Ą, Ę. Польські носові ą, ę передаються:
а) Сполученнями літер ом, ем перед губними приголосними: Домбровський, Заремба, Кемпа.
б) Сполученнями літер он, ен перед іншими приголосними: Зайончек, Пайонк, Пйонтек, Свьонтек; Венгжинович, Єндриховський, Свенціцький.

9. Суфікси слов’янських прізвищ -ск(ий), -цк(ий), -ск(і), -цк(і), -sk(i), -ck(i), -dzk(i), -sk(ý), -ck(ý) передаються відповідно через -ськ(ий), -цьк(ий), -дзьк(ий): Броневський, Даргомижський, Маяковський, Мусоргський, Островський; Гомулицький, Городецький; Грудзький, Завадзький; так само з ь пишуться російські прізвища на -ск(ой), -цк(ой): Луговськой (Луговська), Трубецькой (Трубецька).

М’якість польських приголосних n’, s’, с’ (dz’) у прізвищах перед суфіксами -ський, -цький і м’якими приголосними не позначається м’яким знаком, хоч в українській вимові в цих позиціях н, с, ц (дз) пом’якшуються: Виспянський, Яблонський; Свядек, Цвік. В усіх інших випадках м’якість попередніх приголосних передається літерами і, ю, я та ь (у кінці слова): Дзісь, Дзюравець, Сятковський.

10. Прізвища з прикметниковими закінченнями. Прикметникові закінчення російських прізвищ передаються так: -ый через -ий; -ий після твердого приголосного — через -ий, після м’якого приголосного — через -ій; -ая, -яя — через -а, -я: Бєлий, Зоркий, Крайній; Бєла, Горова, Крайня. Закінчення -ой передається через -ой: Донськой, Полевой, Толстой.

Прикметникові закінчення білоруських прізвищ -ы, чеських -ý, польських -у, болгарських -и передаються через -ий: Бялий, Гартний, Гуляшкий, Неврлий, Неєдлий, Новотний, Палацький.

11. Апостроф. Апостроф пишеться після губних, задньоязикових і р перед я, ю, є, ї: Аляб’єв, Ареф’єв, Водоп’янов, В’яльцева, Григор’єв, Захар’їн, Луб’янцев, Лук’янов, Пом’яловський, Прокоф’єв, Рум’янцев, Юр’єв; перед йо апостроф не пишеться: Воробйов, Соловйов.

Примітка. Коли я, ю означають сполучення пом’якшеного приголосного з а, у, то апостроф перед ними не пишеться: Бядуля, Пясецький, Рюмін.

12. Ь.
а) Знак м’якшення пишеться в прізвищах після м’яких приголосних д, т, з, с, ц, л, н:
1) Перед я, ю, є, ї: Дьяконов, Панкратьєв, Третьяков, Полозьєв, Саласьєв, Ульянов, Ільюшин, Ананьїн.
2) Перед приголосними: Вольнов, Коньков.
3) У кінці слова: Лось, Соболь.

Примітка. Коли я, ю означають сполучення м’якого приголосного з а, у, то перед ними ь не пишемо: Дягилев, Зябрєв, Ляпунов, Цявловський, Тюменєв.
б) Твердий кінцевий приголосний ц у прізвищах із суфіксом -ець пом’якшується: Глуховець, Скиталець.

Примітка. У неслов’янських прізвищах кінцеве ц тверде: Клаузевіц, Ліфшиц, Моріц.

Лексикографія (від грец. λεξικογραφία та грец. λεξικόν — словник і грец. γράφω — пишу), словникарство — розділмовознавства, пов'язаний зі створенням словників та опрацюванням їх теоретичних засад. Відповідно до цього виділяють практичну й теоретичну лексикографію. Тісно пов'язана з лексикологією. Лексикографія виникла з практичних потреб пояснення незрозумілих слів, яке початково здійснювалося у вигляді глос (див. Глосографія), тобто тлумачення написів на берегах і в тексті рукописів книг.

Завдання лексикографії[ред. • ред. код]

Лексикографія займається словникарським кодифікуванням лексики якоїсь мови в цілому, зокрема її літературного різновиду(також лексики окремих авторів, див. словник мови письменника), чи в частинах облизько (діалектні словники), чи ділянкових (термінологічні словники), в діахронному перекрої (історичні словники з простеженням розвитку форм і значень включених слів), з розглядом походження слів (етимологічні словники з розкриттям найдавнішої форми й значення та споріднености з їх лексемами в інших мовах), з поданням сучасної правописно-наголосової норми слів (правописні й орфоепічні словники), їх уживання у стійких словосполученнях і фразеологізмах (фразеологічні словники) і стилістичного цінування (стилістичні словники); значення слів можуть подаватися тією самою мовою (тлумачні й енциклопедичні словники) або якимись іншими мовами (перекладні, дво- й кількамовні з поданням еквівалентів з інших мов).

30.

Класифікація фразеологічних одиниць

1. занятия на сбилжение-
2. і Концентрація і спеціалізація виробництва поступово розширили масштаби економічних зв~язків між підприєм
3. Курсовая работа- Учет материалов строительной организаци
4. Реферат- Природа Новой Зеландии
5. История новой философии от Бэкона до Спинозы 1833
6. ВАРИАНТ 1 ТЕОРЕТИЧЕСКАЯ ЧАСТЬ для электронной версии КР Почему законы формальной логики иначе
7. пускание пыли в глаза обман демонстрация доброты в зависимости от особенностей личности собеседника
8. О Фонде содействия реформированию жилищнокоммунального хозяйства далее ~ Федеральный закон орган местн
9. Лабораторная работа 5 Тема
10. мирацидий; корацидий; адолескарий; спороциста; церкарий
11. Качество оценивают по функциональной пригодности эксплуатационным характеристикам степени безопасности
12. Розробка комерційної іде
13. РЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата медичних наук Київ
14. Автоматизированные системы управления Разработка элементов информационной системы средства
15. темах всех форм обучения Одобрено редакционноиздательским советом Балаковского института т
16. право на труд в условиях отвечающих требованиям безопасности и гигиены
17. Організаційний етап пройшов складно- вчитель і учні вітали один одного кабінет готовий до уроку учні стояч
18. Анализ фрагмента из фильма 99 франков
19. Социология Уфа РИО БашГУ 2011 Печатается по решению кафедры прикладной и от
20. Статья 1. Основные понятия В настоящем Законе используются следующие понятия- 1 молодежь социальнодемог

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе