Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Тема 2. Теоретичні засади культури мовлення та виразного читання
План
1.Теоретичні засади виразного читання.
2.Вчення К.Станіславського про словесну дію.
3.Характеристика слова і його значення.
4. Емоційність як комунікативна якість мовлення.
Література
Абрамович Г.А. Краткий словарь литературоведческих терминов. –М.: Просвещение, 1985. –207 с.
Ахманова О.С. Словарь лингвистических терминов. –М.: Сов. Энциклопедия, 1969. –608 с.
Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. –Львів.: Світ, 1990. –232 с.
Богуш А.М., Аматьєва О.П., Хаджирадєва С.К. Культура речевого общения детей дошкольного возраста: Методическое пособие.-Одесса, 2003. -251 с.
Гавриш Н.В. Художнє слово і дитяче мовлення: Метод. Посібник для вихователів. –Донецьк: ТОВ “Лебідь”, 1999. –170с.
Гавриш Н.В. Розвиток мовленнєвої творчості в дошкільному віці. –Донецьк: ТОВ «Лебідь», 2001. –218 с.
Гальперин И.Р. Текст как объект лингвистического исследования. – М.: Наука, 1981. –140 с.
Ганич Д.І., Олійник І.С. Словник лінгвістичних термінів. –К.: Вища шк., 1985. –360 с.
Головата А.М. Культура усного і писемного професійного мовлення. Посібник для студентів. –Тернопіль, 1997. – 192 с.
Слово - виключна здатність людини виражати свої думки і почуття, здатність мовити, спілкуватися.
Ознаки слова: внутрішня впорядкованість звуків; наголос; лексичне значення; можливість поділу на найменші одиниці (основу, закінчення, префікс); поєднання з іншими словами в реченні за допомогою змістового й граматичного зв’язку.
Значення слова є об’єктивним відображенням системи зв’язків і відношень.
Смисл привнесення суб’єктивних аспектів значення відповідно даного моменту і ситуації. Лексика - сукупність слів, що входять до складу мови.
Емоційність – комунікативна якість мовлення, що виражає індивідуальний лад почуттів, переживань, настроїв, уникнення експресивного дисонансу.
Експресивність мовлення – певна якість мовлення, що є виразно-зображувальною.
Експресивне мовлення складний процес використання в навчально-мовленнєвій діяльності конотативно зумовлених лексичних одиниць, що відбувається шляхом усвідомлення семантичних особливостей лексичного значення слова і виражається здібністю використовувати лексичні засоби експресивності під час усних висловлювань.
Образне мовлення розглядають як полікомпонентний утвір, чинниками якого є: психологічний – визначення образного мовлення як суб’єктивного відображення явищ, предметів у вигляді конкретно-чуттєвих уявлень, асоціативно пов’язаних один з одним; лінгвістичний (лексико-семантичний) – процес використання у мовленнєвому спілкуванні мовних засобів, що набувають образного потенціалу шляхом актуалізації їх значень та естетичний – трактування мовлення як творчого процесу використання мовних одиниць в єдності раціонального та емоційного аспектів.
Троп - зворот мови, поняття поетики і стилістики, яке позначає такі образи, які засновані на вживанні слів у переносному значенні.
Епітет – художнє означення, що образно змальовує особу, предмет, дію чи явище, або виражає емоційне ставлення до них.
Метафора - перенесення на предмет або явище назви іншого предмета, який має ознаки, що властиві й позначуваному предметові.
Персоніфікація – олюднення, надання тваринам, явищам природи людських якостей.
Метонімія – перенесення назви з одного предмета на інший на основі їх суміжності.
Синекдоха – троп, що передбачає заміну множини одниною, вживання цілого замість частини або частини замість цілого.
Літота – художнє зменшення сили, значення, явища.
Гіпербола – стилістична фігура, сутність якої полягає в образному перебільшенні кількості та розміру предметів, інтенсивності ознаки та перебігу дії для надання об’єктові зображення більшої виразності, а самому зображенню більшої переконливості.
Станіславський пробує створити систему, яка могла б дати артистові можливість публічної творчості по законах «мистецтва переживання» у всяку хвилину перебування на сцені, можливість, яка відкривається геніям в хвилини натхнення.
Система Станіславського є науково обґрунтованою теорією сценічного мистецтва, методу акторської техніки. В протилежність раніше існуючим театральним системам, вона будується не на вивченні кінцевих результатів творчості, а на з`ясуванні причин, що породжують той або інший результат. Актор повинен не представляти образ, а «стати образом», його переживання, відчуття, думці зробити своїми власними.
Розкривши самостійно або за допомогою режисера основний мотив твору, виконавець ставить перед собою ідейно-творчу мету, названу Станіславським надзадачею. Прагнення до досягнення надзадачі він визначає як крізна дія актора і ролі. Вчення про надзадачу і крізну дію — основа системи Станіславського.
Система складається з двох розділів:
Перший розділ присвячений проблемі роботи актора над собою. Це щоденне тренування. Цілеспрямована, органічна дія актора в пропонованих автором обставинах — основа акторського мистецтва. Воно є психофізичним процесом, в якому беруть участь розум, воля, відчуття актора, його зовнішні і внутрішні артистичні дані, названі Станіславським елементами творчості. До них відносяться уява, увага, здібність до спілкування, відчуття правди, емоційна пам`ять, відчуття ритму, техніка мови, пластика і так далі
Другий розділ системи Станіславського присвячений роботі актора над роллю, що завершується органічним злиттям актора з роллю, перевтіленням в образ.
Станіславський визначає шляхи і засоби до створення правдивого, повного, живого характеру. Образ народжується, коли актор повністю зливається з роллю, точно зрозумівши загальний задум твору. У цьому йому повинен допомогти режисер. Вчення Станіславського про режисуру як про мистецтво створення постановки ґрунтується на творчості самих акторів, об`єднаних загальним ідейним задумом. Мета роботи режисера — допомогти акторові перевтілитися в обличчя, що зображається.
Роботи Станіславського переведені на багато мов миру. Його основні ідеї стали надбанням акторів і режисерів багатьох країн і роблять великий вплив на сучасне життя і розвиток світового мистецтва.
Принципи системи Станіславського наступні:
Принцип життєвої правди — перший принцип системи, який є основним принципом будь-якого реалістичного мистецтва. Це основа основ всієї системи. Але для мистецтва необхідний художній відбір. Що ж є критерієм відбору? Звідси витікає другий принцип.
Принцип надзадачі — то, ради чого художник хоче упровадити свою ідею в свідомість людей, то, до чого він прагне у результаті. Мрія, мета, бажання. Ідейність творчості, ідейна активність. Надзадача — це мета твору. Правильно використовуючи надзадачу, художник не помилиться у виборі технічних прийомів і виразних засобів.
Принцип активності дії — не зображати образи і пристрасті, а діяти в образах і пристрастях. Станіславський вважав, що хто не зрозумів цього принципу, той не зрозумів систему і метод в цілому. Всі методологічні і технологічні вказівки Станіславського мають одну мету — розбудити природну людську природу актора для органічної творчості в відповідності з надзадачею.
Принцип органічності (природності) витікає з попереднього принципу. У творчості не може бути нічого штучного і механічного, все повинно підкорятися вимогам органічності.
Принцип перевтілення — кінцевий етап творчого процесу — створення сценічного образу через органічне творче перевтілення.
Система включає ряд прийомів сценічної творчості. Один з них полягає в тому, що актор ставить себе в пропоновані обставини ролі і працює над роллю від себе. Існує також принцип «типажного підходу». Він набув широкого поширення в сучасному театрі. Цей принцип прийшов з кінематографа і сьогодні застосовується як в кіно, так і в рекламі. Він полягає в тому, що на роль призначається не той актор, який, користуючись матеріалом ролі, може створити образ, а актор, який співпадає з персонажем по своїх зовнішніх і внутрішніх якостях. Режисер в цьому випадку розраховує не стільки на майстерність актора, скільки на природні дані.
Станіславський протестував проти такого підходу. «Я в пропонованих обставинах» — формула сценічного життя по Станіславському. Стати іншим, залишаючись самим собою — ця формула виражає діалектику творчого перевтілення по Станіславському. Якщо актор стає іншим — це уявлення, награш. Якщо залишається самим собою — це само показування. Потрібно сумістити обидві вимоги. Все як в житті: людина дорослішає, розвивається, але проте залишається самим собою.
Творчий стан складається з взаємозв`язаних елементів:
активна зосередженість (сценічна увага);
вільне від напруги тіло (сценічна свобода);
правильна оцінка пропонованих обставин (сценічна віра);
бажання діяти, що виникає на цій основі (сценічна дія).
Сценічна увага є основою внутрішньої техніки актора. Станіславський вважав, що увага — це провідник відчуття. Залежно від характеру об`єкту розрізняється увага зовнішнє (поза самою людиною) і внутрішнє (думки, відчуття). Завдання актора — активна зосередженість на довільному об`єкті в межах сценічного середовища. «Бачу, що дане, відношуся, як задано» — формула сценічної уваги по Станіславському. Відмінністю сценічної уваги від життєвого є фантазія — не об`єктивний розгляд предмету, а його перетворення.
Сценічна свобода. Свобода має дві сторони: зовнішню (фізичну) і внутрішню (психічну). Зовнішня свобода (м’язова) — це стан організму, при якому на кожен рух тіла в просторі витрачається стільки Мускульної енергії, скільки цей рух вимагає. Знання дає упевненість, упевненість породжує свободу, а вона, у свою чергу, знаходить вираз у фізичній поведінці людини. Зовнішня свобода — результат свободи внутрішньої.
Сценічна віра. Глядач повинен вірити тому, в що вірить актор. Сценічна віра народжується через переконливе пояснення і мотивування що відбувається — тобто через виправдання (по Станіславському). Виправдати — означає пояснити, мотивувати. Виправдання відбувається за допомогою фантазії.
Сценічна дія. Ознакою, що відрізняє одне мистецтво від іншого і визначає таким чином специфіку кожного мистецтва, є матеріал, яким користується художник (у широкому сенсі цього слова) для створення художніх образів. У літературі — це слово, в живописі — колір і лінія, в музиці — звук. У акторському мистецтві матеріалом є дія. Дію — вольовий акт людський проведення, направлений до певної мети — класичне визначення дії. Акторська дія — єдиний психофізичний процес досягнення мети в боротьбі з пропонованими обставинами малого круга, виражений якимсь чином в часі і просторі. У дії найнаочніше з`являється вся людина, тобто єдність фізичного і психічного. Актор створює образ за допомогою своєї поведінки і дій. Відтворення цього (поведінки і дій) і складає суть гри.
Природа сценічних переживань актора така: на сцені не можна жити такими ж відчуттями, як в житті. Життєве і сценічне відчуття розрізняються походженням. Сценічна дія не виникає, як в житті, в результаті реального подразника. Викликати в собі відчуття можна тільки тому, що воно знайоме нам в житті. Це називається емоційна пам`ять. Життєві переживання первинні, а сценічні — вторинні. Викликане емоційне переживання — це відтворення відчуття, тому воно вторинне. Але найвірніший засіб оволодіння відчуттям по Станіславському — це дія.
Як у житті, так і на сцені відчуття погано контролюються, вони виникають мимоволі. Часто потрібні відчуття виникають тоді, коли про них забуваєш. Це суб`єктивне в людині, але воно пов`язане з дією навколишнього середовища, тобто з об`єктивним.
Отже, дія є збудником відчуття, оскільки кожна дія має мету, лежачу за межами самої дії.
Візьмемо простій приклад. Допустимо, вам потрібно підточити олівець. Це потрібно зробити, наприклад, щоб намалювати малюнок, написати записку, порахувати гроші і так далі І раз дія має мету, значить, є думка, а раз є думка, тобто і відчуття. Тобто дія — це єдність думки, відчуття і комплексу фізичних рухів.
Мета дії: змінити предмет, на який воно направлене. Фізична дія може служити засобом (пристосуванням) для виконання психічної дії. Таким чином, дія є котушкою, на яку намотується все останнє: внутрішні дії, думки, відчуття, вигадки.
Багатство життя людського духу, весь комплекс складних психологічних переживань, величезна напруга думки кінець кінцем виявляється можливою відтворити на сцені через просту партитуру фізичних дій, реалізувати в процесі елементарних фізичних проявів.
Із самого початку Станіславський відкинув емоцію, відчуття як збудник акторського існування в процесі створення образу. Якщо актор намагається апелювати до емоції, він неминуче приходить до штампу, оскільки апеляція до несвідомого в процесі роботи викликає банальне, тривіальне зображення будь-якого відчуття.
Станіславський прийшов до висновку, що тільки фізична реакція актора, ланцюг його фізичних дій, фізична акція на сцені може викликати і думку, і вольовий по сил, і зрештою потрібну емоцію, відчуття. Система веде актора від свідомого до підсвідомого. Будується по законах самого життя, де існує нерозривна єдність фізичного і психічного, де найскладніше духовне явище виражається через послідовний ланцюг конкретних фізичних дій.
Мистецтво — це віддзеркалення і пізнання життя. Якщо хочете в своїй творчості наблизитися до таких геніїв, як Шекспір, Леонардо ДР Вінчі, Рафаель, Толстой, Чехов — вивчите природні закони життя і природи, яким вони мимоволі, випадково підпорядковували своє життя і творчість, вчитеся застосовувати ці закони на своїй власній практиці. На цьому, по суті, і побудована система Станіславського.
Задумана як практичного керівництво для актора і режисера, С. с. придбала значення естетичної і професійної основи мистецтва сценічного реалізму. В протилежність що раніше існував театральним системам, С. с. будується не на вивченні кінцевих результатів творчості, а на з'ясуванні причин, що породжують той або інший результат. У ній вперше вирішується проблема свідомого опанування підсвідомих творчих процесів, досліджується дорога органічного перевтілення актора в образ.
С. с. виникла як узагальнення творчого і педагогічного досвіду Станіславського, його театральних попередників і сучасників, видатних діячів світового сценічного мистецтва. Він спирався на традиції А. С. Пушкіна, Н. Ст Гоголя, А. Н. Островського, М. С. Щепкина. Особливий вплив на формування естетичних поглядів Станіславського зробила драматургія А. П. Чехова і М. Горького. Розвиток С. с. невіддільно від діяльності Московського Художнього театру (див. Московський Художній академічний театр ) і його студій, де вона прошла тривалу дорогу експериментальної розробки і перевірки практикою. У сов.(радянський) час С. с. під впливом досвіду будівництва соціалістичної культури оформилася в струнку наукову теорію сценічної творчості.
С. с. є теоретичним вираженням того реалістичного напряму в сценічному мистецтві, яке Станіславський назвав мистецтвом переживання, що вимагає не імітації, а справжнього переживання в момент творчості на сцені, створення заново на кожному спектаклі живого процесу по заздалегідь продуманій логіці життя образу. Розкривши самостійно або за допомогою режисера основний мотив («зерно») твору, виконавець ставить перед собою ідейно-творчу мету, названу Станіславським надзадачею. Дієве прагнення до досягнення надзадачі він визначає як крізна дія актора і ролі. Вчення про надзадачу і крізну дію — основа С. с. Воно висуває на перший план роль світогляду художника, встановлює нерозривний зв'язок естетичного і етичного почав в мистецтві. Цілеспрямована, органічна дія актора в пропонованих автором обставинах п'єси — основа акторського мистецтва. Сценічною дією є психофізичний процес, в якому беруть участь розум, воля, відчуття актора, його зовнішні і внутрішні артистичні дані, названі Станіславським елементами творчості. До них відносяться уява увага, здібність до спілкування, відчуття правди, емоційна пам'ять, відчуття ритму, техніка мови, пластика і т.д. Постійне вдосконалення цих елементів, що викликають у виконавця справжнє творче самопочуття на сцені, складає вміст роботи актора над собою. Інший розділ С. с. присвячений роботі актора над роллю, що завершується органічним злиттям актора з роллю, перевтіленням в образ. У 30-і рр., спираючись на матеріалістичний світогляд, на вчення про вищу нервову діяльність І. М. Сеченова, І. П. Павлова, Станіславський прийшов до визнання провідного значення фізичної природи дії в опануванні внутрішнього сенсу ролі. Метод роботи, що склався останніми роками життя Станіславського, отримав умовне найменування методу фізичних дій. Особливу увагу приділяв режисер проблемі словесної дії актора в ролі і опанування тексту автора. Щоб зробити слово справжнім знаряддям дії, він пропонував переходити до словесної дії лише після зміцнення логіки фізичних дій, передуючих вимовленню слів. Перш ніж заучувати і виголошувати слова автора, треба збудити потребу в їх вимовленні, зрозуміти причини, що їх породжують, і засвоїти логіку думок дійової особи. Найбільше теоретичне досягнення сов.(радянський) театру, С. с. сприяла затвердженню методу соціалістичного реалізму в сценічному мистецтві. Збагачена і поглиблена принципами комуністичній партійності, народності, С. с. складає основу виховання актора і художньої практики театрів Радянського Союзу. Не вважаючи свою систему завершеною, Станіславський закликав учнів і послідовників продовжувати і розвивати почату ним роботу по дослідженню закономірностей сценічної творчості, вказала дорога його розвитку. Театральні ідеї Станіславського, його естетика і методологія набули величезного поширення у всьому світі.
Мовна особистість, за А.М.Богуш, вирізняється комунікативно-риторичними якостями, що є ознакою культури мовлення: правильність, нормативність, адекватність, логічність, багатство, виразність, образність та ін. [2]. Майбутній вихователь, як мовна особистість, під час навчання у ВНЗі опановує необхідний мінімум знань умінь і навичок (теоретичний блок та блок практичного застосування), що є базовим стосовно обраної спеціальності. Одним із структурних компонентів мовної особистості В.В.Красних вважає "власне мовну особистість", що виявляє себе в мовленнєвій діяльності, при цьому володіє сукупністю знань і уявлень[5]. Вченими виокремлюються умови, від яких залежить виразність мови окремої людини. Однією з таких умов є "систематичне й усвідомлене тренування мовних навиків". Підґрунтям у формуванні мовленнєвої особистості виступає мовна освіта, а саме формування вмінь і навичок виразного читання і розповідання, які є вагомими у формуванні мовленнєвої особистості дитини – дошкільного віку.
Теоретичні засади дослідження становили праці лінгводидактів (А.Богуш, Ж.Горіна, О.Трифонова, М. Черкасов та ін.) щодо формування мовної особистості на різних вікових етапах, лінгвістів (В. Артьомов, Н. Бабич, Б.Головін, Д.Розенталь, Л. Скворцов, І.Татаріна та ін.) щодо нормативності мовлення, формування його комунікативних якостей; лінгводидактів (Н.Бабич, Г.Михальська, О.Мурашов, Г.Сагач та ін.) з питань організації мовленнєвої поведінки педагога питань фахової підготовки майбутніх педагогів; щодо формування в них творчої та іншомовної комунікативної компетенції; формування професійно-педагогічного іміджу, майстерності і артистизму (С. Барбіна, І. Зязюн, В. Кравець, К. Станіславський та ін.); культури мовлення (О. Ахманова, А. Богуш, Н. Бабич, Б. Головін, А. Овчіннікова, М. Пентилюк, С. Хаджирадєва та ін.), риторичної компетенції (Г. Михальська, О. Мурашов, Г. Сагач та ін.), комунікативних умінь педагога (Л. Виготський, М. Ісаєнко, Л. Кондрашова, Н. Тализіна, А. Усова та ін.).
Зважаючи на численні наукові дослідження , зауважимо, що поза увагою вчених залишилось питання формування мовних умінь і навичок у студентів, що є необхідними для роботи з дошкільниками.
Ступінь необхідності поняття " навички виразного читання" і предмета "Культура мовлення та виразне читання" було з’ясовано в ході анкетування студентів перших курсів дошкільних факультетів. Так, при проведенні анкетування студентам було запропоновано відповісти на такі запитання:
1. Що таке "виразне читання"? 2. Дайте визначення поняття "навички виразного читання"? 3. Які ознаки культури мовлення ви знаєте? 4. Які навички виразного читання, є, на вашу думку, визначальними для майбутніх вихователів ДНЗ? 5. Як Ви оцінюєте власний рівень сформованості навичок виразного читання? 6. Як ви реалізуєте навички виразного читання в ДНЗ під час педагогічної практики? 7. Як мовлення вихователя впливає на рівень засвоєння дошкільниками змісту художніх творів? 8. Якими джерелами ви послуговуєтесь на етапі підготовки до практичних занять з методики "Основи культури мовлення та виразне читання"? 9. Чи відчуваєте Ви потребу в мовній самоосвіті. 10. Які особливості читання творів різних жанрів у дошкільному закладі ви знаєте?
Нормативність мовлення та використання засобів логіко-емоційної виразності читання під час усних висловлювань характеризується передусім розумінням специфіки основних ознак культури мовлення (виразність, доречність, правильність, багатство (різноманітність), доречність, виразність, образність, експресивність) та визначається вмінням використовувати засоби логіко-емоційної виразності під час усних висловлювань та виокремлювати їх під час аналізу художнього твору.
Досконале володіння технічними показниками виразного мовлення та виразно-сценічна компетенція передбачає вміння студентів під час усних висловлювань, презентації художніх творів дітям дошкільного віку та аналізу художніх творів володіти технічними показниками виразного мовлення і виразного читання (дихання, голос, дикція, інтонація, темп, тембр тощо).
Використання в мовленні невербальних засобів виразності передбачає наявність у майбутніх вихователів умінь вільного та невимушеного володіння позамовними або екстралінгвістичними засобами виразності, передачу їх під час публічного виступу та використання під час інсценізації та драматизації художніх творів з дітьми дошкільного віку.
Виокремлення комунікативних якостей мови. Чеські мовознавці виділяли три якості літературної мови, зокрема такі: 1) стійкість, 2) ясну, точну і легку передачу найрізноманітніших відтінків, 3) оригінальність мови. Комунiкативним якостям присвячена значна лiтература в росiйськiй лiнгвiстицi. Усе ж суперечливими, а інколи й невирішеними залишаються такі питання, як дефініція якостей мови, принципи їх класифікації, їх взаємовідношення і своєрідність реалізації у різних стилях мови. Зокрема, вчені визнають, що у виділенні якостей мови відсутня спільна основа, єдиний принцип класифікації. "Виділення одних якостей на основі одних відношень, інших якостей на основі інших відношень, а також можливість виділення тієї самої якості на основі двох типів відношень робить типологію якостей мови непослідовною і внутрішньо суперечливою. Але безперечно й те, що непослідовність і внутрішня суперечливість у цьому випадку неминучі" (Михайлов, 1968, 207).
Вказані відношення розкрив Б.Головін у праці "Основы теории речевой культуры": співвідношення "мова — мовлення" пов'язане з правильністю, чистотою і багатством мовлення, співвідношення "мовлення — мислення" — з точністю і логічністю, "мовлення — свідомість" дає виразність, образність, доречність, дієвість, "мовлення — дійсність" дає також точність, логічність, "мовлення — людина, адресат" породжує доступність і, нарештi, співвідношення "мовлення — умови спілкування" дає доречність.
М.Ілляш пропонує таку класифікацію комунікативних якостей мови: правильність, точність, логічність, чистота, багатство і різноманітність, виразність і образність, стислість і доречність.
Л.Скворцов вважає, що мовна майстерність полягає в умінні вибрати із паралельних варіантів найбільш точний у змiстовому плані, стилістично доречний, виразний, доступний і т. ін. Проте у монографії "Теоретические основы культуры речи" (Скворцов, 1980) вчений не розглядає комунікативних якостей мови.
Якщо А.Васильєва на першому рівні культури мови висуває критерій літературно-мовної правильності, то на другому — критерії стилістичної відповідності і комунікативної доцільності.
Безумовно, справжня культура мови передбачає володіння формами і стилями сучасної літературної мови згідно з метою і завданнями спілкування; проте, на нашу думку, немає потреби виділяти комунікативну якість (критерій — за А.Васильєвою) стилістичної відповідності, оскільки дотримання стилістичних норм літературної мови входить у критерій правильності.
Стосовно комунікативної доцільності зазначимо, що Б.Головін, йдучи за В.Костомаровим і А.Леонтьєвим, проаналізував це поняття, вважаючи його опорним терміном теорії культури мови. "Напевно, — пише він, — окрім норми діють й інші регулятори мовної поведінки людини, які, розчленовуючи, можна позначити словом "доцільність"... Лише розумний і міцний союз норми і доцільності забезпечує культуру мови суспільства й окремої людини" (Головин, 1988, 20). Доцільність не "задана" самою структурою мови, вона "задається" свідомістю мовців, які суб'єктивно розуміють й оцінюють об'єктивну необхідність кожної (окрім правильності) з комунікативних якостей мови. Доцільність має широку смугу відмінностей і коливань, які зумовлюються функціональними стилями, соціальними відмінностями людських колективів всередині єдиного суспільства (професійними, віковими й іншими) і рiзноманітністю комунікативних завдань та умов. Доцільність об'єктивна як необхідність, яка обов'язково виникає у процесі спілкування, але вона і суб'єктивна як усвідомлення і здійснення цієї необхідності окремими людьми.
Таким чином, доцільність, за Б.Головіним, — це не комунікативна якість (учений її не аналізує у переліку комунікативних якостей), а комплекс комунікативних ознак. А. Васильєва характеризує критерії точності мови, логічності, ясності і доступності, чистоти, виразності, багатства (різноманітності), естетичності, доречності. При трактуванні багатьох з них (зокрема при формулюванні визначень) автор спирається на теорію Б.Головіна.
В українській лінгвістиці аналіз комунікативних якостей мови знаходимо у мовознавчих студіях Л.Булаховського. На думку вченого, у число критеріїв удосконалення мови входить гнучкість фрази, ясність, точність, багатство, естетичність. Гнучкість мови залежить від багатства культивованих нею жанрів, від індивідуалізації застосовуваних стилів, від тих можливостей вибору мовних знаків і зразків суцільного виразу, які створює національний колектив своєю продукцією на різних ділянках вживаного ним слова. Секрет ясності викладу "криється в засобах організації думки — чіткості та послідовності планування опрацьованого матеріалу, в певності, з якою подаються ті або інші факти та ідеї, в чутті того, що вже належить свідомості слухача або читача як відоме з попереднього досвіду й тому не потребує нового зосередження на ньому уваги, в умінні висувати головне і планувати у відповідних ступенях залежності матеріал другорядний, додатковий і т. ін. " (Булаховський, 1975, 403). Точність вислову, — як вважає Л. Булаховський, — забезпечується культурою мови на даному етапі і, залежно від загального стану культурності країни, від специфічних умов її розвитку — школи, преси і т. ін., можна говорити про різні ступені точності в аспекті розвитку.
Загалом у працях українських мовознавців виділяються такі комунікативні якості культури мови, як правильність, чистота, багатство, приступність, краса мови (Рильський, 1971), правильність, точність, логічність, чистота (Жовтобрюх, 1984, 26–27), точність, ясність, чистота, багатство словника, різноманітність граматичних конструкцій, художня виразність, логічна стрункість (Ганич, Олійник, 1985, 115–116), правильність, точність, логічність, чистота, образність, виразність, багатство, емоційність, доцільність, простота (ОКМ, 1986), правильність, точність, логічність, чистота, виразність, багатство, доречність (ОКТМ, 1988), правильність, точність, логічність, багатство і різноманітність засобів, чистота, доречність, достатність, ясність, виразність, емоційність, тональність (Єрмоленко, Мацько, 1994, 32).
Комунікативні ознаки мови проаналiзувала Н.Бабич у посiбнику "Основи культури мовлення". Вона, зокрема, зауважує: "Визначаючи якісні ознаки культури мовлення (а саме поняття "культура мовлення" вже передбачає якісну характеристику), враховуємо як суто мовні його особливості (ступінь оволодіння діючими в конкретну епоху нормами), так і позамовні (знання законів мислення, практичний досвід мовця — життєвий, віковий і мовленнєвий, психічний стан мовця, мету, націленість спілкування тощо) (Бабич, 1990, 66). З огляду на це виділено такі комунікативні ознаки культури мови, як: правильність, точність, логічність, багатство (різноманітність), чистота, доречність, достатність, ясність, виразнiсть, емоційність.
О.Біляєв у статті "Культура мовлення вчителя-словесника" висуває такі вимоги до культурної мови: змістовність, правильність, комунікативна доцільність, багатство, точність, виразність, стилістична вправність, грамотність (Біляєв, 1995, 39).
Варто відзначити таку запропоновану автором ознаку культури мови, як змістовність. Порівняймо з думкою А.Васильєвої про те, що істинна якість мови залежить від якості змісту мови, від якості комунікативних намірів суб'єкта (Васильева, 1990, 78).
На основі аналізу відповідних оцінних параметрів мови, які склалися в українському і російському мовознавстві сформувався такий перелік комунікативних якостей літературної мови: правильність, точність, логічність, чистота, образність, виразність, багатство, різноманітність, доречнiсть, доступність, достатність, стислість, змістовність, ясність, емоційність, естетичність, дієвість.
Характеристика комунікативних якостей літературної мови. Основною комунікативною якістю мови є її правильність — дотримання норм сучасної літературної мови. Насамперед правильністю забезпечується висока культура мови, її єдність, зумовлюються усі інші комунікативні якості.
У понятті точність мови закладений двоякий зміст: "по-перше, це вживання слів (їх значень) і словосполучень, звичних (узвичаєних) для людей, які володіють нормами літературної мови, а, по-друге, це оформлення і вираження думки адекватно предметові або явищу дійсності, тобто несуперечність реального предмета і його назви" (Бабич, 1990, 93). Б.Головін виділяє точність предметну (адекватність слова і позначуваного ним предмета) і точність понятійну (адекватність змісту мови і виражених у ній понять).
Логічність характеризує структуру тексту, його організацію. Слід враховувати взаємодію "трьох логік": логіки дійсності, логіки думки і логіки мовного вираження. Логічність, як і точність, буває предметна і понятійна. Предметна логічність полягає у відповідності смислових зв'язків і відношень одиниць мови у мовленні зв'язкам і відношенням предметів і явищ у реальній дійсності. Логічність понятійна є відображенням структури логічної думки і логічного її розвитку в семантичних зв'язках елементів мови у мовленні.
Чистота — ознака мови, пов'язана з правильною літературнонормативною вимовою, з відсутністю позалітературних елементiв — діалектизмiв, вульгаризмiв, плеоназмiв, макаронізмiв, а також штампiв, канцеляризмiв, слiв-паразитiв, таких мовно-виражальних засобiв, що заперечуються нормами моралі.
Образність — комунікативна якість мови, орiєнтована на виникнення додаткових асоцiативних зв'язкiв, тобто вживання слiв i словосполучень у їх незвичному оточеннi, зокрема, їх переосмислення в порiвняннях, метафорах тощо.
Виразність — те, що привертає увагу слухача, читача своєю формою, логiчним або емоцiйним пiдкресленням, пор.: "це всі ті способи і прийоми, за допомогою яких у читача виникає особливий інтерес і підвищена увага до змісту і форми мови. У цьому випадку образність входить в поняття виразності: все, що образне, те і виразне, але не все виразне образне" (Ильяш, 1984, 130).
Показником багатства мови служить великий обсяг активного словника, семантично і стилістично відмінні одиниці, оперування синонiмiчними можливостями мови, не лише лексичними, а й словотвiрними, граматичними.
Різноманітність — це використання різних засобів і способів для вираження того самого змісту, звертання до системних i контекстуальних синонiмiв, до джерел стилiстичного урiзноманiтнення мови.
Доречність — добір, організація мовних засобів, що роблять мову відповідною меті, умовам, ситуацiї спілкування. Доречна мова відповідає темі повідомлення, його логічному й емоційному змістові, складові слухачів і читачів, інформаційним, виховним, естетичним й іншим завданням писемного й усного виступу. Розрізняють доречність стильову, контекстуальну, ситуативну, особистісно-психологічну.
Доступність (дохідливість) — здатність даної форми мови бути зрозумілою комунiкантам, полегшувати сприйняття вираженої інформації, тобто доступнiсть насамперед пов'язана iз вiдповiднiстю повiдомлення комунiкативнiй сприйнятливостi.
Достатність — це комунікативна якість, яка виражає поняття кількості мовної iнформацiї i вiдповiдає вимогам певного функціонального стилю літературної мови, логiчнiй завершеностi думки.
Стислість мови — прагнення виразити максимальну за обсягом інформацію мінімальною кількістю усiх мовних засобiв.
Змістовність мови визначається iнформацiйним наповненням висловлюваного, вiдповiднiстю його темi повiдомлення. Змiстовнiсть мови передбачає повне розкриття предмета розмови... Важливими чинниками є лаконізм..., відсутність пустих фраз, невиправданих повторень і дублювань.
Емоційність — комунікативна якість мови, що виражає iндивiдуальний лад почуттiв, переживань, настроїв, суб'єктивного ставлення особистості до висловлюваного, уникання експресивного дисонансу. Емоцiйнiсть реалiзується за допомогою інтонації і лексико-граматичних засобів, що відповідають нормам сучасної літературної мови. Культура вираження почуттєвої сфери людини є важливим чинником загальномовної культури.
Естетичність виявляється перш за все в оптимальному відборі й організації відповідно до комунікативних умов і завдань самого змісту, в оптимальному при цьому мовному оформленні змісту, в гармонії та цілісності тексту, в якісності його зовнішнього оформлення у писемній формі і виконання в усній. Це милозвучність мови, відчуття краси слова.
Дієвість (ефективність) — ознака такої мови, яка спонукає адресата до зміни поведінки — зовнішньої (вчинків, дій) чи внутрішньої (думок, поглядів, настроїв).
Ясність передбачає співзвучність вираженої мовою думки динаміці мислення мовної особистості і звідси — зрозумілість її адресатові, недвозначність у формулюванні думки.
Вимоги до мови характеризуються не просто сумою комунікативних якостей, а саме їх системою. Оцiннi параметри мови, взаємодіючи між собою, формують високий рiвень культури мови суспiльства i кожного його члена зокрема.
Питання для самостійного опрацювання
1.Поняття „смисл слова” і „значення слова”. Типи лексичних значень.
2.Словниковий склад української мови. Активна й пасивна лексика. Шари української лексики.
3.Емоційні слова і словосполучення. Їх смислове навантаження.
4.Експресивність мовлення. Тропи. Їх значення в мовленні.
5.Епітет. Функції епітетів у мовленні.
6.Метафора. Типи. Особливості метафори.
7.Персоніфікація. Її стилістична функція в мовленні.
8.Метонімія. Її роль у художній літературі.
9.Синекдоха. Її будова.
10.Літота, гіпербола. Спільне і розбіжне.