Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
71. Розміщення державних цінних паперів
Розміщення цінних паперів - це відчуження цінних паперів емітентом або андеррайтером шляхом укладення цивільно-правового договору з першим власником. Першим власником закон визнає особу, яка отримала цінні папери у власність безпосередньо в емітента (або в особи, що видала цінний папір) чи андеррайтера під час розміщення цінних паперів.
Розміщення державних цінних паперів (ДЦП) може здійснюватись на конкурентному аукціоні, неконкурентному аукціоні (другому раунді конкурентного аукціону), шляхом дорозміщення (tap issue) та шляхом підписки (синдиковане або приватне розміщення).
Найбільш поширеною формою розміщення ДЦП у світовій практиці є проведення конкурентних аукціонів. Передумовою проведення аукціону є оголошення про проведення аукціону із зазначенням параметрів випуску ДЦП. Строки здійснення оголошення можуть регламентуватися правилами проведення аукціонів або в контракті із первинним дилером. Як правило, оголошення про кінцеві параметри випуску здійснюється за 1–5 днів до проведення аукціону. Параметри конкретного випуску повинні корелювати із планом графіком розміщень на більш тривалий період. Зокрема у Польщі раз на рік оприлюднюється графік випуску ДЦП казначейських векселів та інших ДЦП із зазначенням дати проведення аукціонів, щоквартально оприлюднюється інформація про типи та обсяги ДЦП, що планується випустити; 3) за день до проведення аукціону – остаточний обсяг ДЦП, який буде розміщено за типами ДЦП.
72.Форми продажу державних облігацій
Облігація - цінний папір, що посвідчує внесення його власником грошей, визначає відносини позики між власником облігації та емітентом, підтверджує зобов'язання емітента повернути власникові облігації її номінальну вартість у передбачений умовами розміщення облігацій строк та виплатити доход за облігацією, якщо інше не передбачено умовами розміщення.
Емітент може розміщувати три види облігацій:
1. Відсоткові облігації - облігації, за якими передбачається виплата відсоткових доходів.
2. Цільові облігації - облігації, виконання зобов'язань за якими дозволяється товарами та/або послугами відповідно до вимог, встановлених умовами розміщення таких облігацій.
3. Дисконтні облігації - облігації, що розміщуються за ціною, нижчою ніж їх номінальна вартість. Різниця між ціною придбання та номінальною вартістю облігації виплачується власнику облігації під час її погашення і становить доход (дисконт) за облігацією.
Облігації можуть розміщуватися з фіксованим строком погашення, єдиним для всього випуску. Дострокове погашення облігацій за вимогою їх власників дозволяється лише у разі, коли така можливість передбачена умовами розміщення облігацій, якими визначені порядок встановлення ціни дострокового погашення облігацій і строк, у який облігації можуть бути пред'явлені для дострокового погашення.
Погашення облігацій може здійснюватися грошима або майном відповідно до умов розміщення облігацій.
Облігація має номінальну вартість, визначену в національній валюті, а якщо це передбачено умовами розміщення облігацій - в іноземній валюті. Мінімальна номінальна вартість облігації не може бути меншою ніж одна копійка.
73. Правила проведення аукціону із розміщення облігацій
Аукціони з розміщення облігацій можуть проводитися в один етап (згідно з розглянутим порядком) і в два етапи. У разі проведення аукціону у два етапи Міністерство фінансів на першому етапі на підставі аналітичної інформації Національного банку щодо отриманих заявок визначає попередні умови розміщення облігацій, зокрема граничний рівень дохідності облігацій, і інформує про ці умови НБУ, а той, у свою чергу, — учасників розміщення облігацій. На другому етапі проведення аукціону його учасникам згідно з доведеними попередніми умовами розміщення облігацій дозволяється:
скоригувати конкурентні заявки. При цьому дозволяється коригувати конкурентні заявки тільки у бік збільшення кількості придбання облігацій або зниження рівня дохідності облігацій. Якщо учасник розміщення облігацій не подає скоригованої конкурентної заявки, то остаточною вважається заявка, що була подана на першому етапі проведення аукціону;
подати нові конкурентні заявки, якщо такі заявки не подавалися на першому етапі проведення аукціону;
подати неконкурентні заявки, в яких передбачено збільшення кількості придбання облігацій.
Після розміщення облігацій не пізніше наступного робочого дня Міністерство фінансів і Національний банк України надсилають один одному оригінали документів у паперовій формі, які раніше були надіслані засобами електронної пошти, а саме: повідомлення про розміщення ОВДП, доручення на задоволення заявок на придбання ОВДП, зведені відомості конкурентних та неконкурентних заявок, аналітичну таблицю щодо задоволення заявок, зведену відомість розподілу облігацій між учасниками розміщення облігацій.
Національний банк України організовує розрахунки за результатами розміщення облігацій. Він перераховує кошти, що наді-
йшли за придбані облігації від учасників їх розміщення, Державному казначейству України. Після оплати облігацій Національний банк зараховує їх на рахунки в цінних паперах, які відкриті учасникам розміщення облігацій у Депозитарії НБУ.
74. Депозитарій Національного банку
Для обслуговування обігу державних цінних паперів (ДЦП) необхідна відповідна інфраструктура - депозитарна мережа, яка забезпечує облік і перереєстрацію прав власності за цінними паперами. З огляду на це Національний банк України створив спеціалізований електронний депозитарій, що є центральною ланкою дворівневої системи обліку державних боргових зобов'язань і здійснення розрахунків за ними. Депозитарії банків у цій системі посідають нижній рівень і реалізують функції зберігача.
Депонентами депозитарію Національного банку України на підставі депозитарних угод виступають установи банківської системи. Філії банків можуть бути депонентами депозитарію відповідно до угоди, яка укладається між головною конторою комерційного банку та Національним банком України. Небанківські фінансові установи набувають статусу депонента депозитарію державних цінних паперів на підставі дозволу уповноваженого органу державної виконавчої влади та договору з Національним банком України.
Національний банк України може здійснювати такі види депозитарної діяльності:
- зберігання та обслуговування обігу державних цінних паперів на рахунках у цінних паперах та операцій емітента щодо випущених ним державних цінних паперів;
Національний банк України як учасник Національної депозитарної системи виконує функції депозитарію та зберігача ДЦП. Функції Національного банку України як депозитарію ДЦП здійснюють такі його підрозділи:
-департамент монетарної політики, що здійснює організаційно-методичне керівництво, пов'язане з розвитком і функціонуванням депозитарної системи за ДЦП, контроль за відповідністю їх кількості, що перебувають в обігу, загальному обсягу емісії, надає довідково-аналітичну інформацію, що визначена договірними відносинами, координує діяльність інших структурних підрозділів Національного банку України щодо виконання ними обов'язків, пов'язаних із веденням діяльності Національного банку України як депозитарію ДЦП;
-Центральна розрахункова палата, що здійснює технологічне забезпечення депозитарної діяльності Національного банку, впровадження та експлуатацію програмно-технологічного забезпечення і укладання із зберігачами депозитарних договорів;
-департамент інформатизації, що здійснює розроблення, впровадження та супроводження програмно-технологічного забезпечення, доопрацювання системи електронних міжбанківських розрахунків Національного банку України для забезпечення виконання специфічних функцій, пов'язаних з обслуговуванням розрахунків за угодами щодо ДЦП за принципом «поставка проти оплати», виконує сертифікацію ключів для системи захисту, а також надає інші послуги з питань захисту інформації;
-департамент внутрішнього аудиту, що проводить перевірку діяльності Національного банку щодо додержання ним вимог законодавства України, зокрема нормативно-правових актів Національного банку України;
-фінансовий департамент, що розробляє та вносить на розгляд і затвердження Правління Національного банку України тарифи за користування послугами Національного банку;
-департамент платіжних систем, що забезпечує розроблення нормативно-правових актів про порядок проведення грошових розрахунків за операціями з ДЦП;
-департамент бухгалтерського обліку, що забезпечує розроблення нормативно-правових актів щодо порядку бухгалтерського обліку операцій з ДЦП;
-територіальні управління Національного банку України, що під час здійснення планових перевірок банків контролюють правильність проведення цими банками внутрішньобанківських грошових розрахунків за угодами щодо ДЦП, які здійснюються поза межами системи електронних шатежів Національного банку України (засобами системи автоматизації банку або внутрішньобанківської платіжної системи банку).
75. Роль НБУ в обслуговуванні зовнішнього боргу
Зовнішній державний борг складається із заборгованості за кредитами (позиками) держави, залученими з іноземних джерел. Залежно від того, чи держава виступає позичальником чи гарантом погашення цих кредитів (позик) іншими позичальниками, зовнішній державний борг поділяється на:
прямий зовнішній державний борг — формується через залучення іноземних кредитів, безпосереднім позичальником яких є держава, та випуск державних цінних паперів у вигляді зовнішніх державних позик;
умовний зовнішній державний борг — формується за рахунок іноземних кредитів, залучених іншими позичальниками під державні гарантії.
Зростання державного боргу і його обслуговування повинно супроводжуватися виробленням ефективної стратегії управління державним боргом. До найважливіших заходів у цій сфері відносять: вироблення стратегії державного запозичення, обслуговування накопиченого державного боргу, аналіз та прогнозування-обсягів боргу, оцінка впливу державних запозичень на макроекономічну ситуацію в країні (особливо щодо зовнішнього державного боргу). Управління зовнішнім державним боргом та його обслуговування здійснює Міністерство фінансів України, у складі якого сформовано Головне управління обслуговування зовнішнього державного боргу України [3, с. 18].
Національний банк як "банкір уряду" виступає у ролі обслуговуючого банку, в якому зберігаються кошти державного бюджету, і виконує функції платіжного агента уряду. НБУ виконує операції щодо обслуговування зовнішнього державного боргу з метою задоволення поточних потреб уряду в іноземній валюті для виконання зовнішніх фінансових зобов'язань. Окрім того, Національний банк здійснює моніторинг стану загальної зовнішньої довгострокової заборгованості країни і контролює дотримання ліміту державного зовнішнього боргу України, який за поданням Кабінету Міністрів затверджується Верховною Радою України.
76. Роль НБУ у касовому виконання державного бюджету
Досить помітна роль у касовому виконанні державного бюджету належить центральним банкам.
Сутність касового виконання державного бюджету полягає в організації та здійсненні деякої сукупності розрахунково-касових операцій, а саме: прийняття розрахункових документів на виплату податків, зборів та інших обов'язкових платежів до бюджету, зарахування коштів на рахунки бюджетів різних рівнів, зберігання коштів бюджету, їх видання, фінансування заходів, передбачених бюджетом.
Світовій практиці відомі банківська, казначейська та змішана системи касового виконання державного бюджету (рис. 7.9).
У банківській системі всі функції з касового виконання державного бюджету покладаються на центральний банк чи на банківську систему в цілому.
Згідно з казначейською системою касового виконання державного бюджету накопичення доходів і здійснення видатків проводить окремий орган - державне казначейство (державна скарбниця).
Змішана система передбачає розподіл функцій щодо касового виконання бюджету між банківською і казначейською системами.
Системи касового виконання державного бюджету
Рис. 7.9. Системи касового виконання державного бюджету
77. Валютна політика як основа валютного регулювання і контролю.
Складовими елементами валютної політики с:
Основною метою валютної політики Національного банку України як складника його монетарної політики є стабілізація курсу національної грошової одиниці та збалансованість платіжного балансу країни.
Валютна політика - це сукупність заходів у сфері економічних відносин відповідно до поточних і стратегічних цілей економічної політики держави.
Напрями і форми валютної політики визначаються становищем країни у світовому господарстві, а також завданнями, що ставляться перед національною економікою. Валютна політика спрямована на забезпечення стабільності курсу національної грошової одиниці, сприяння через курс валюти залученню іноземних інвестицій в економіку, регулювання зовнішніх платіжних відночин з іншими країнами, забезпечення збалансування зовнішніх платежів і накопичення централізованих валютних резервів.
Довгострокова валютна політика передбачає розроблення та реалізацію заходів спрямованих на забезпечення макроекономічної стабільності і створення умов довіри національних та іноземних економічних суб'єктів до валюти держави, стимулювання експорту, припливу до країни іноземної валюти (рис. 8.1).
Завданням короткострокової валютної політики є забезпечення стабільного функціонування національної валютної системи, уникнення стійкого від'ємного сальдо платіжного балансу країни, узгодження інтересів як експортерів, так й імпортерів.
Короткострокова валютна політика також передбачає:
• поточне регулювання системи валютних обмежень і системи економічних нормативів (зокрема проведення операцій на страховому ринку, фондовому та інших сегментах фінансового ринку);
Складовими елементами валютної політики є:
Основною метою валютної політики Національного банку України як складника його монетарної політики є стабілізація курсу національної грошової одиниці та збалансованість платіжного балансу країни.
78. Валютне регулювання
Валютне регулювання - це сукупність нормативних документів, установлених органами валютного регулювання у законодавчому чи адміністративному порядку, які спрямовані на регулювання потоків капіталу в країну і за її межі, а також валютних операцій, що здійснюються в межах держави, з метою підтримання стабільності курсу національної грошової одиниці, достатнього рівня валютних резервів і збалансованості міжнародних платежів.
Отже, валютне регулювання являє собою систему регламента-ційних заходів держави у сфері міжнародних розрахунків і порядку проведення валютних операцій.
Метою валютного регулювання є підтримка економічної стабільності й утворення надійного фундаменту для розвитку міжнародних економічних відносин шляхом впливу на валютний курс і на валютно-обмінні операції.
Валютне регулювання спрямоване, насамперед, на організацію міжнародних розрахунків, визначення порядку здійснення операцій з іноземною валютою та іншими валютними цінностями і є, отже, формою державного впливу на зовнішньоекономічні відносини країни. Наявність валютного регулювання і контролю з боку держави - об'єктивна економічна необхідність і практика всіх розвинених країн.
Основні завдання валютного регулювання та контролю:
Суб'єктами валютного регулювання і контролю виступають усі без винятку учасники валютних операцій:
Відповідно до ст. 11 декрету Кабінету Міністрів «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» Національний банк України у сфері валютного регулювання:
-здійснює валютну політику виходячи з принципів загальної економічної політики України;
-складає разом із Кабінетом Міністрів України платіжний баланс України;
-контролює дотримання затвердженого Верховною Радою України ліміту зовнішнього державного боргу України;
- визначає у разі необхідності ліміти заборгованості в іноземній валюті уповноважених банків нерезидентам;
-видає у межах своїх повноважень обов'язкові до виконання нормативні акти щодо здійснення операцій на валютному ринку України;
-нагромаджує, зберігає і використовує резерви валютних цінностей для здійснення державної валютної політики;
Об'єктом валютного регулювання і контролю в Україні є операції резидентів і нерезидентів, фізичних і юридичних осіб, що пов'язані з переміщенням валюти, зміною її власника, перерахуванням валюти за кордон, отриманням валютних коштів за товари і послуги, а також зобов'язання щодо декларування валютних цінностей та іншого майна резидентів, які перебувають за межами України.
В умовах функціонування ринкової економіки головним об'єктом валютного регулювання є валютний курс національної грошової одиниці, зміни якого спричиняють відчутний вплив на розвиток економічних процесів тієї чи іншої країни.
79.Валютна інтервенція
Валютна інтервенція – форма валютної політики, що передбачає втручання центрального банку в операції на валютному ринку з метою впливу на курс національної валюти. Методами такого впливу є купівля-продаж значної кількості іноземної валюти.
Валютна інтервенція – це втручання національного банку в операції на валютному ринку через купівлю-продаж іноземної валюти з метою впливу на національну валюту. Для підвищення курсу національної валюти національний банк продає іноземну валюту, для зниження її курсу – скуповує іноземну валюту. Можливості впливу на валютний курс визначаються розмірами валютних резервів і тому обмежені. Валютна інтервенція – різновид валютної політики і має тимчасовий вплив на валютний курс, який формується під дією ринкових сил. Валютна інтервенція почала застосовуватися в XIX ст., набула поширення в умовах сучасної Ямайської валютної системи. У Європейській валютній системі валютна інтеграція використовується її членами під час коливань курсів валют за межі встановлених параметрів. З переходом до режиму «плаваючого» валютного курсу валютна інтервенція закономірна й необхідна.
80. Девізна валютна політика
Девізна політика- це політика регулювання валютного курсу шляхом купівлі й продажу іноземної валюти.
Національний банк здійснює девізну валютну політику на підставі регулювання курсу грошової одиниці України до іноземних валют шляхом купівлі та продажу іноземної валюти на фінансових ринках. Девізна політика почала застосовуватися в 19 ст і набула широкого поширення в період загальної кризи капіталізму. У 30-х рр. Девізна політика використовувалася низкою країн (США, Великобританією і ін.) для пониження курсу своєї валюти в цілях заохочення експорту товарів і боротьби за зовнішні ринки.
У сучасних умовах девізна політика направлена на підтримку валютних курсів, регульованих Міжнародним валютним фондом (МВФ) на рівні офіційних паритетів з відхиленнями в межах ±1%. З 1972 МВФ вирішив розширити межі відхилень ± 2,25%. Проте в умовах інфляції і кризи міжнародної валютної системи капіталізму фактичне відхилення їх від паритетів більше. Умова проведення девізної політики — наявність в країни крупних валютних резервів. Впливаючи на попит і пропозицію валюти, буржуазна держава тимчасово згладжує коливання валютного курсу, але не може усунути стихійну основу його і затримати знецінення валюти при розладі платіжного балансу і посиленні інфляціяї. Девізна політика короткочасно застосовувалася в СРСР в період неп(нова економічна політика) для підтримки курсу червінця.