Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Кактуси... Хто не знає цих оригінальних колючих рослин? їх колекціонують, вирощують у кімнатах, оранжереях, теплицях, провадять цікаві досліди по щепленню, гібридизації.
Родина кактусових (Сасtасеае) налічує понад 2000 видів, поширених переважно в Америці. Саме до цієї родини належить одна з найдивовижніших за своїм впливом на людський організм рослин земної кулі: людина, яка пожувала або з’їла кусочок висушеної чи свіжої рослини, половину доби відчуває надзвичайну фізичну і розумову активність, в неї зовсім зникає відчуття втоми, голоду, спраги, немає потреби у сні, з’являється почуття всемогутності. Після цього ейфорічного піднесення настає депресія, і людина впадає у наркотичний сон, під час якого виникають яскраві галюцинації.
Так що ж то за рослина, здатна так впливати на людину? Про її надзвичайні властивості знали ще стародавні ацтеки. їхньою мовою цей кактус називається пейотль. В Європі ця рослина стала відомою тільки з 1790 р.У стародавній державі ацтеків вживати пейотль мали право лише жерці та імператорська родина, всі інші за це каралися смертю. Пізніше іспанці, які вогнем і мечем насаджували на завойованих землях християнство, оголосили вживання пейотлю одним із найтяжчих гріхів, а повинних у цьому спалювали на вогнищах. Проте всі ці заборони були марними. Індіанці продовжують користуватися пейотлем.
Й у наш час у США пейотль оголошений поза законом як наркотична рослина і навіть його вирощування у колекціях заборонене.
Де ж росте ця дивовижна рослина і як вона виглядає? На обох берегах річки Ріо-Гранде у прикордонних районах США та Мексики, а також у Центральній Мексиці на високогірних степах і глинистих чи кам’янистих схилах зустрічається дивний кактус без шпичок. На кактусі замість шпичок розвиваються пасма шерстистих утворів. Це і є знаменитий пейотль, або лофофора Вільямса (Lорhорhоrа wіllіаmsіі).
Невелика сукулентна, тобто соковита, надземна частина рослини зростається з підземною, утворюючи разом щось подібне до редьки або моркви. М’якуш рослини має дуже неприємний смак, що захищає її від поїдання тваринами. М’ясисті сіро-зелені надземні пагони нагадують камінці, тому рослина малопомітна серед каміння. Найлегше її побачити, коли розкриваються невеличкі багатопелюсткові рожеві квітки. Пейотль збирають у період бутонізації, коли в ньому найбільше діючих речовин. У наш час цей вид кактуса зустрічається все менше, бо з’явилося надто багато бажаючих його вживати.
Зрозуміло, що дивовижні властивості пейотлю зацікавили вчених. Вивченню їх присвячено чимало трактатів, книг, статей. Дослідження показали, що лофофора Вільямса містить 9 основних алкалоїдів. Одні з них належать до групи стрихніноподібних, які збуджують організм, інші — до морфієподібних, що викликають гальмівні реакції. Наприклад, алкалоїд аналонін заспокоює, але не викликає сну. Алкалоїд мескалін спричиняється до втрати відчуття часу, викликає яскраві зорові та слухові галюцінації. Саме цей алкалоїд і є найголовнішим у пейотлі.
За свідченням багатьох авторів, вживання пейотлю не призводить до хворобливої наркоманії, але це, безперечно, сильнодіючий наркотичний засіб різносторонньої дії. Індіанці здавна використовували пейотль як лікарську рослину.
Внаслідок впливу на нервову систему лофофора Вільямса стала предметом релігійного культу деяких племен північно-американських індіанців, основним стрижнем особливої релігії — пейотизму. Прихильники цього культу приписують непоказному, невеличкому кактусові зв'язок із всемогутніми силами природи, вважають його за втілення божества.
Неодмінний ритуал релігійних зборів — споживання пейотлю, по суті, є не чим іншим, як своєрідною втечею від тяжкого життя у резерваціях у світ наркотичного забуття.
ХV. Маніок
Поряд з хлібними злаками людина здавна вживає в їжу багато рослинних продуктів, де вуглеводи є майже єдиною речовиною, що засвоюється.
Особливе місце серед них посідають рослини, що постачають крохмаль. Головніші з них — картопля, батат, маніок, діоскореї, з вмістом крохмалю у бульбах 20—30%.
Із тропічних рослин-крохмалоносів найбільше значення має маніок.
Рід маніок (Маnіhоt) належить до родини молочайних (Еuрnоrbіасеае) і включає до 150 видів рослин, серед яких є як харчові, так і каучуконосні. У культурі досить давно відомі хлібні види — маніок їстівний (Маnіhоt еsсulеntа) та маніок солодкий (Маnіhot dultis). Маніок їстівний (касава, тапіока) — багаторічний чагарник, який за рік виростає до 3—4 м заввишки, з витким стеблом і п'яти-семилопатевими, а іноді й цільними довгочерешковими листками. Квітки одностатеві, однодомні, з простою оцвітиною, зібрані у китиці до 20 см завдовжки. Чоловічих квіток у китиці буває до 200, жіночих — до 20. Плід — тригніздна коробочка.
Бічне коріння маніока потовщується, утворюються бульби, які розміщуються по 5—10 при основі стебла. У бічних коренях, що мають циліндричну форму і досягають 1 м завдовжки при загальній вазі до 15 кг, відкладаються поживні речовини. Щорічно одержують до 100 млн. т бульб цієї рослини.
Маніок активно культивують на його батьківщині — у Бразилії, а також у Мексиці, Аргентині, Перу, Індонезії, Таїті, Мадагаскарі. Понад половину площ, зайнятих маніоком, розташовано у тропічній Африці. До речі, тропічна Африка, Ява, а також східна частина Бразилії за виробництвом маніока посідають перші місця у світі.
Маніок часто вирощують у країнах з примітивною агротехнікою. Іноді випалюють дику рослинність, а потім обробляють лише місця посадки маніока.
Розмножують маніок черенками, які закопують у рихлу землю у вертикальному положенні в рівень з поверхнею ґрунту з інтервалом 1 м. Через 8—10 місяців після посадки рослини зацвітають і утворюють крохмалоносні потовщення.
Врожай збирають залежно від сорту, через 5—10— 18 місяців, коли листя починає жовкнути та опадати. У цей час у коренях нагромаджується найбільша кількість крохмалю. Якщо маніок призначений для безпосереднього вживання в їжу, його виконують у віці близько одного року, а в разі його переробки на крохмаль— у віці 18—20 місяців. Урожай коренів маніока з 1 га у Бразилії досягає 45—60 ц, Малайзії —до 30 ц,
а в країнах тропічної Африки — лише 10—15 и або навіть менше.
Найкращі врожаї маніок дає на легких ґрунтах, він посухостійкий. Важкі ґрунти малопридатні для цієї культури, вони різко знижують його врожайність, та й вибирати бульби важче.
Культура маніока позбавлена серйозних захворювань, мозаїки, її не чіпає навіть сарана. Черенки маніока добре витримують тривале зберігання, і тому їх можна транспортувати в різні країни.
До складу коренів деяких сортів маніока входить отруйний ціаногенний глюкозид (звичайно 30—67 мг на 1 кг). Коли вміст цього глюкозиду становить більше 80 мг/кг, корені маніока вживати не можна. Для їжі придатні сорти, в яких отруйний глюкозид майже відсутній або не перевищує 50 мг/кг. Отруйний глюкозид частково руйнується, коли корені маніока зварити. Підсушені скибочки маніока, а такж вимитий з м'якуша крохмаль зовсім позбавлені цього глюкозиду.
Звільнені від глюкозиду потовщені корені маніока варять і їдять. Цей продукт містить 80—85% крохмалю, 0,4—2,4 цукру, 1—2,5 протеїну та 0,5—1,2% жирів.
Аборигени тропічних країн переробляють бульби маніока на так зване гарі. Для цього їх спочатку вимочують у воді протягом 3—5 діб, потім промивають і очищають від шкірки, в якій майже в 20 разів більше глюкозидів, ніж у м'якуші. Підготовлені бульби протирають на тертках вручну або на спеціальних машинах; на деяких островах для цього використовують великі кам'яні ступки. Подріблені бульби кладуть під прес, внаслідок чого отруйні речовини витікають разом з соком. Потім масу варять і висушують або протягом двох годин прожарюють, на слабкому вогні, помішуючи дерев'яними ложками, щоб не утворювалися грудочки.
Одержане таким чином борошно — «гарі» — становить 1/4 ваги вихідних бульб. Воно містить 10—15% води, 80—85 крохмалю та цукру, 0,5—1,4 протеїну і до 1 % жирів. Таке борошно дуже якісне, довго зберігається і йде на виготовлення печива, його кладуть у супи, каші, різні соуси тощо. При випіканні хліба маніокове борошно краще змішувати з пшеничним у пропорції 2:1. З бульб маніока виготовляють крупу, використовують при виробництві пива. Маніок вважається високорентабельною технічною крохмаленосною культурою, з якої одержують спирт, декстрин, глюкозу та ацетон.
Маніок, крім того, є цінною лікарською рослиною. Шматочки м'якуша бульб застосовують для припікання, сік з маніока — чудовий антисептик. Використо77вується маніок і як проносне. Ця рослина широко відома в народній медицині. Макуха з його бульб йде на відгодівлю коней, свиней та великої рогатої худоби.
Особливо цінним продуктом, що його одержують з маніока, є тапіока, яку виготовляють, просіюючи дрібнозернисте маніокове борошно на гарячу плитку, внаслідок чого утворюються грудочки. Тапіока йде на виготовлення вищих сортів кексу та інших кондитерських виробів, а також дієтичних продуктів.
Світовими продуцентами тапіоки є Бразилія та Індонезія. На заводах Сінгапура в тапіоку переробляється весь крохмаль, що вивозиться з Малайського архіпелагу. Продукти, одержані з маніоки, експортують в Англію, Францію, Нідерланди, Бельгію, Германію та інші країни.
У маніока солодкого зовсім відсутній отруйний глюкозид. Можливо, цей вид є наслідком тривалої селекції маніока їстівного. Поширений він у південній Бразилії, північній Африці і Парагваї. Вживають його з цукром і медом.
Ці два види маніока у природному стані невідомі. Походження їх пов'язують з найменш вологими районами басейну Амазонки в Бразилії. Припускають, що звідси культура цієї рослини поширилась по всій тропічній Америці, а після експедиції Колумба португальці занесли її в південно-східну частину Азії і тропічну Африку. Зараз маніок є пантропічною рослиною.
У Мексіці ареал маніока досягає 20° північної широти, далі його північна межа проходить між Флорідою та Великими Антільськими островами. На заході Африки межа маніока їстівного підіймається до островів Зеленого Мису та Сенегалу, далі спускається до низовин Нігеру, північного басейну Конго і верхів'я Голубого Нілу, звідки стрімко спускається на південь.
В Азії культура маніока характерна для Індії. У Південній півкулі маніок доходить до півдня Перу, звідки підіймається до 30° північної широти. Маніок не росте в Австралії. У зв'язку з великим ареалом і відповідною еколого-географічною диференціацією маніок їстівний має від 75 до 100 сортів.
Крім крохмаленосних видів маніока певне значення має також маніок Глазіова, або цеара каучук (Маnіhot glaziovii). Це невеличке дерево, що зростає на сухих кам'янистих грунтах пустельних районів південної Бразилії, досягає 12—15 м заввишки. Зараз його вирощують на острові Шрі-Ланка, в Індії та деяких інших тропічних країнах. Починаючи з 5-річного віку шляхом підсочування одержують високої якості латекс, а потім каучук. Олія, яку виготовляють з ядер насіння, не висихає, її використовують при виробництві мила.
XVI. Найбільша у світі квітка
Кожен з відвідувачів Ботанічного музею м. Києва, потрапляючи у зал, присвячений особливостям рослинного світу флористичних царств земної кулі, неодмінно звертає увагу на муляж найбільшої у світі квітки. Він вміщений серед спеціально зафіксованих мохів та інших ґрунтових рослин з тропічних лісів тихоокеанських островів. Наче жива, красується на стеблі ліани у своїй неповторності квітка рафлезії Арнольді (Rafflesia arnodіі).
Цей вид відкритий 1818 р. німецьким мандрівником і ботаніком Ж. Арнольді та представником Ост-Індської компанії Т. Рафлезом у нетрях тропічних лісів понад річкою Манна на острові Суматра. Ж. Арнольді невдовзі після відкриття загинув від тропічної лихоманки. Т. Рафлезу поталанило більше. Він повернувся в Європу і привіз із собою багату колекцію тропічних рослин і серед них небачену досі паразитичну квітку. Ботаніки зберегли імена першовідкривачів чудо-рослини у родовій та видовій назві цього виду. Виглядає ця рослина дуже дивовижно. П'ять велетенських м'ясистих пелюсток, до 5 см завтовшки кожна, розташувалися навколо центральної глечико- чи миско-подібної частини квітки. В одних квітках — багато тичинок, в інших — маточок. Отже, квітки одностатеві. Поверхня криваво-червоних пелюсток вкрита білявими бородавчастими плямами, хаотично розкиданими на всіх пелюстках та центральній частині квітки. Загалом все виглядає так, наче квітка вирізана з плоского куска м'яса. Вражає не лише фактура квітки і те, що вона ніби лежить прямо на землі, але й її велетенські розміри: адже вона досягає понад 1 м у діаметрі. Повідомлялось, що була знайдена квітка рафлезії Арнольді, діаметр якої становив 140 см. Особливо цікаво, що рослина не має нормально розвинених ані стебла, ані листя, ані коріння. Всі ці частини редуковані та змінені, пристосовані до паразитичного життя за рахунок соків інших рослин. Здебільшого рафлезія паразитує на стеблах та коренях ліан із виноградних, зокрема на представниках роду цісус (Сіssus). Ці стебла на корені часто стеляться просто по поверхні ґрунту. Саме на них і розвивається рафлезія.
Рослина, власне, складається лише із клітинних тяжів-присосок, а на час цвітіння — з дуже вкороченого стебла та редукованого листя і велетенських репродуктивних органів — квіток, а пізніше плодів з насінням. Вчені вважають, що то вершина пристосування до паразитичного способу життя серед вищих рослин на нашій планеті. У хащах тропічного лісу здалеку можна відчути своєрідний «аромат» рафлезії Арнольді. Квітки цієї рослини виділяють надзвичайно неприємний запах гниючого м'яса, чим приваблюють велику кількість мух та жуків, які збирають на себе чимало клейкого пилку і переносять його на маточкові квітки. Після запилення і запліднення розвивається багатокамерний кулястий ягодоподібний плід. На час повного достигання стінки камер всередині плода руйнуються; там утворюється своєрідна клейка маса — пульпа із великою кількістю дрібнесенького насіння. Масивні тварини, пересуваючись тропічним лісом, розчавлюють ці плоди і розносять насіння рафлезії. Потрапивши на стебла чи відкрите коріння ліан, насіння проростає і спочатку розвиває лише тяжі під корою у деревині. Згодом утворюється невеличка куляста квіткова брунька завбільшки з горошину, а потім — з горіх. Поступово вона досягає розміру капусти і нарешті розкривається велетенською м'ясистою квіткою.
Зараз відомо 12 видів роду рафлезія (Rаfflesia). Всі вони паразитують на коренях та стеблах ліан, дерев і ростуть у тропічних лісах Індо-Малазійського регіону. Слід сказати, що квітки у всіх інших видів меньші, ніж у рафлезії Арнольді: вони досягають лише 40—60 см у діаметрі.
А в цілому родина рафлезієвих (Rаfflesiaceae) налічує 9 родів та близько 55 видів, поширених переважно у тропічних країнах. Лише кілька видів росте у субтропіках і Середземномор'ї. Зокрема, на Чорноморському узбережжі Кавказу зустрічається лише один вид з цієї тропічної родини — підладанник червоний (Суtіnus rubrа). Ця паразитична рослина оселюється на корінні чисту (Сіstus).