Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ІМ. Т.Г.ШЕВЧЕНКА
МЕРЕЖИНСЬКА ГАннА Юріївна
УДК 821. 161. 1-3. 09
РОСІЙСЬКА ПРОЗА 80-90-х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ.
ТИПОЛОГІЯ. СТАДІАЛЬНІСТЬ РОЗВИТКУ
10. 01. 02 –російська література
10. 01. 06 –теорія літератури
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук
КИЇВ –
Дисертацією є рукопис
Робота виконана на кафедрі історії російської літератури Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Науковий консультант: доктор філологічних наук, професор
Корзов Юрій Іванович, зав. кафедрою
історії російської літератури Київського національного
університету імені Тараса Шевченка
Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор
Гром`як Роман Теодорович, зав.кафедрою теорії
літератури і порівняльного літературознавства
Тернопільського державного педуніверситету
ім. Володимира Гнатюка
доктор філологічних наук, професор
Московкіна Ірина Іванівна, зав. кафедрою
російської літератури Харківського національного
університету імені В.Н. Каразіна
доктор філологічних наук
Соловей Елеонора Степанівна, провідний науковий співробітник
Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України
Провідна установа –Донецький національний університет, кафедра російської літератури,
Міністерство освіти і науки України, місто Донецьк.
Захист відбудеться 28 травня 2002 р. о 10 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.178.02 в Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України за адресою: 01001, м. Київ,
вул. М. Грушевського, 4, 3-й поверх.
З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (м. Київ, вул. М. Грушевського, 4, 3-й поверх).
Автореферат розісланий ““квітня 2002 року
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради Гайнічеру О.І.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
У дисертаційному дослідженні на великому масиві прозового матеріалу проведено цілісний поліаспектний аналіз російської літератури 80-90-х років ХХ століття, визначено особливості художньої парадигми, яка сформувалася в умовах специфічного історичного контексту постмодерної доби.
Російська проза 80-90-х років розглядається в парадигматичній площині в розмаїтті художніх пошуків і змін стратегій розвитку, що, проте, пов`язані з існуванням певних домінант; вони ж, у свою чергу, зумовлені характером перехідної культурної доби кінця ХХ століття і її специфічним відображенням й інтерпретацією саме в російській літературі. У цьому плані російська література вивчається як системне варіювання художніх пошуків культури постмодерної епохи, а безпосередньо російський постмодернізм як певна “версія”або ж “модифікація”провідного для культури кінця ХХ століття стилю. Здійснено спробу розглянути сучасну російську літературу в типологічних сходженнях із художніми явищами інших перехідних епох.
Актуальність теми зумовлена насамперед художньою новизною повістей і романів 80-90-х років, що відбили не тільки глобальні соціальні потрясіння і зміну ідеологічних, світоглядних, художніх орієнтирів, а й пошуки виходу з куль-турної кризи постмодерної доби.
Необхідність реферованого дослідження продиктована також відсутністю концепції літературного процесу кінця ХХ століття, невизначеністю тих теоретико-літературних критеріїв аналізу, котрі прислужилися б для розгляду літератури 80-90-х як цілісності, як художньої системи на певній стадії її розвитку.
Вивчення літератури кризового помежів'я ХХ - ХХІ століть має доповнити теорії і гіпотези щодо механізмів і векторів розвитку літератури: “прогресивних”її ліній (Д. Ліхачов), “нескасовуваної топіки”(О. Панченко), послідовності зміни стилів і типологічних паралелей у їхніх групах, циклічності побутування мистецтв (D. Cizevsky, E. Curtius, Д. Затонський), закономірностей функціонування семіосфери (Ю. Лотман), прагнення літератури як складної системи до самоорганізації (М. Каган); діалогу з “хаосом”(М. Ліповецький), особливостей культури перехідних епох, специфіки постмодерну тощо. Наукова перспективність теми пов'язана також із тим, що в російській літературі 80-90-х, як і в українській, західноєвропейських і американській, спостерігаються ідентичні процеси при різних інтенціях; зіставлення “західної”і “східної”модифікацій постмодерну може дати матеріал для узагальнюючих висновків як щодо своєрідності даного типу творчості, так і щодо специфіки його трансформацій, і ширше –дозволяє описати особливості помежової кризи в національних культурах.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана як складова комплексних наукових тем: “Проблема звільнення людської свідомості від догматів тоталітаризму в сучасних російській та українській літературах”, “Альтернативні напрямки розвитку образної думки в російській та українській літературах”, над якими працюють учені Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
За мету роботи править необхідність ідентифікації художніх особливостей і типологічних рис російської літератури 80-90-х років (на матеріалі прози) як цілісної динамічної системи, що потребує визначення координат нової художньої парадигми за умов перехідного періоду в розвитку культури.
Досягненню цієї мети підпорядковане послідовне з`ясування основних завдань дослідження:
· визначити синтезуючі художні особливості сучасної літератури, що характеризують її як цілісність;
· виділити й обґрунтувати ті критерії перехідної культурної епохи як специфічного етапу розвитку культури, що дають можливість адекват- но описати стан сучасної літератури в низці типологічно споріднених явищ;
· дослідити стратегії та вектори пошуків нової концепції людини в російській прозі 80-90-х років;
· ідентифікувати типологічні моделі героїв російської прози 80-90-х років ХХ століття;
· кваліфікувати домінантну модель героя прози 90-х років, у котрій відбито особливості пошуку письменниками нової концепції людини;
· вивчити міфологічну інфраструктуру російської прози 80-90-х років, виокремити мономіф і базові архетипні моделі, що дозволяють ху-дожньо інтерпретувати “хаос”сучасності, віднайти координати моделі світу постмодерної доби;
· розглянути механізми деконструкції ідеологічного міфу як вторинної семіологічної системи за умов ідеологічної кризи;
· описати основні параметри системи символів російської постмодерної прози;
· схарактеризувати деякі специфічні особливості “східної”модифікації постмодерну;
· порівняти типології героїв російської постмодерної прози з їх “західними”відповідниками, дати пояснення специфічних відмінностей “російської”і “західної”версій постмодерну.
Об'єктом дослідження став російський літературний процес останнього культурного помежів'я в типологічній співвіднесеності з перехідними культурними епохами, предметом –присвячена проблемам сучасності російська художня проза 80-90-х років ХХ століття, у якій відбито формування нової художньої парадигми. У ході дослідження нових моделей героїв і специфіки постмодерну до порівняльного аналізу залучено “знакові”тексти У.Еко, М.Павича, Д.Барта, Д.Коупленда, П. Корнеля, А.Стасюка, М.Гретковської, українських прозаїків Ю.Андруховича, О.Забужко, А.Дністрового.
Методологічним підґрунтям дисертаційного дослідження слугують праці з історичної поетики (О.Веселовського, Д.Лихачова, О.Панченка), дослідження перехідних культурних епох (Л.Чорної), зокрема, межі ХІХ - ХХ ст. (В.Келдиша, І.Корецької, Л.Колобаєвої, Д.Максимова, І.Смирнова), розвитку новочасного художнього мислення (М.Ігнатенка), роботи в галузі теорії стилів (В.Жирмунського, О.Білецького, Д.Наливайка, Д.Дюришина), фундаментальні праці, присвячені постмодернізму (Д.Затонського, Т.Денисової, Г.Сиваченко, І.Скоропанової, Н.Маньковської, М.Липовецького), а також теоретичні студії багатьох культурологів і філософів.
Методи дослідження. У дисертаційній роботі домінує типологічний метод, що простежується у виявленні конкретно-історичних зв'язків і типологічних сходжень. Типологічний аспект посилено феноменологічним вивченням складних явищ перехідної доби, міфопоетичним ракурсом аналізу, порівняльно-історичним контекстом здобутків російської, української, західноєвропейських і американської літератур. Використано певні теоретичні постулати структуралізму та постструктуралізму, а також стратегічні принципи синергетики.
Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що:
· вперше крізь призму типологічних критеріїв перехідної культурної доби розглянуто сучасну літературу. Раніше висвітлені вченими (Д.Лихачовим, О.Панченком, Л.Чорною, О.Кривцуном, В.Халізєвим, Ю.Лотманом, В.Келдишем) окремі критерії перехідної епохи не застосовувалися до літератури кінця ХХ століття. Ті зміни, що відбуваються в літературі 80-90-х років, пов'язуються не лише з особливостями постмодернізму, але витлумачуються дещо ширше –як домінантні риси, що моделюють параметри нової художньої системи;
· вперше кваліфікується місце російської прози 80-90-х років у вирішенні актуалізованої в ХХ столітті “проблеми людини”. При цьому, з одного боку, визначені особливості процесу деконструкції різних філософських і соціальних “проектів”концепції людини й естетичних ідеалів різних художніх стилів, і, з другого, виділені основні стратегії пошуків нової концепції людини в російській прозі. Описано такі спільні для різних типів героїв особливості, які зумовлені інтерпретацією кризових явищ і виявилися в більшості текстів незалежно від стильових систем, але зі специфічними акцентами в їхніх межах. Створено типологію героїв прози “нової хвилі”і виявлено в контексті розвитку “екзистенціального виміру”особистості в літературі ХХ століття домінуючі типи екзистенційної свідомості, що знайшли художнє втілення в образах героїв російської прози 70-80-х і 90-х років. Простежено трансформацію моделей героїв прози “нової хвилі”і творів письменників “покоління двірників і сторожів”у літературі 90-х років. Уперше виділено й описано модель “героя часу”в романах і повістях 90-х років. Визначено художні орієнтири, використані при її створенні, і проведено зіставлення названої моделі з героями творів російської і зарубіжної літератури 70-90-х років, в яких порушувалася проблема покоління як духовної і культурної єдності, органічної для певного часу;
· здійснено спробу описати міфологічну інфраструктуру сучасної прози з виділенням характерних модифікацій базового есхатологічного міфу, а також інших орієнтирів у їх взаємозв'язках. Проведено порів-няльний аналіз модифікацій деяких міфопоетичних структур, що актуалізуються в російській літературі саме в перехідні культурні епохи;
· окреслено основні параметри в системі символів російської прози 80-90-х років і запропоновано пояснення деяких сходжень і відмінностей у “прочитанні”, декодуванні цих символів у типологічно подібні кризові періоди;
· об'єктом наукового дослідження вперше стала специфіка “східноєвропейської”модифікації постмодерну. Вперше її виявлено через порівняльний аналіз російських і українських постмодерних прозових текстів, розглянутих у контексті “західної”художньої практики і постструктуралістської теорії. Визначено деякі важливі типологічні риси “східноєвропейської”модифікації, пояснено логіку їхньої появи. Уперше створено типологію героїв російської постмодерної прози, проаналізовано модифікації “західних”моделей і функціонування специфічних художніх явищ, що характеризують саме російський постмодернізм.
Практичне значення дослідження полягає в можливості використання його результатів у науково-дослідній діяльності, при викладанні лекційних курсів історії російської літератури, теорії літератури, спецкурсів із проблем розвитку сучасного роману, стильової динаміки літератури кінця ХХ століття у вищих навчальних закладах.
Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є персональною роботою, її результати отримані безпосередньо дисертанткою. У монографії “Развитие антитоталитарных идей в русской литературе", написаній в співавторстві, дисертантці належать розділи "Тоталитарный человек в прозе Александра Зиновьева (от Ибанова до "гомо советикуса" и конформиста ХХ столетия")" (стор. 68-99), "Тоталитарная Россия. Аспекты художественного решения темы в творчестве Ф.Горенштейна" (стор.100-130).
Апробація роботи. Основні положення дисертації викладено в доповідях на міжнародних конференціях: V Міжнародних булгаковських читаннях, присвячених сторіччю від дня народження письменника (Київ, 1991), “Гоголь і сучасність”(Київ, 1994), Пушкінській науковій конференції, присвяченій 200-річчю від дня народження поета (Київ, 1995), Міжнародній конференції, присвяченій 100-річчю від дня народження Сергія Єсеніна (Київ, 1995), “Мова і культура”(Київ, 1999, 2000, 2001), “Російська література на межі третього тисячоліття. Підсумки розвитку і перспективи вивчення”(Київ, 2000), “Дискурс як об'єкт філологічної інтерпретації”(Харків, 2001), “Література в контексті культури”(Дніпропетровськ, жовтень 2001), “ХХ століття в дзеркалі літератури і культури”(Херсон, 2001), на Міжнародному семінарі “Динамізм соціальних процесів у пострадянському суспільстві”(Луганськ, 2001), на наукових читаннях “Компаративні дослідження мов і літератур”, присвячених пам'яті академіка Л.А.Булаховського (Київ, 2001).
Публікації. Основні наукові результати дослідження відбито в двох монографіях, а також у понад 20 статтях.
Структуру роботи підпорядковано меті та завданням дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаної літератури ( 377 позицій). Обсяг основного тексту роботи - 381 сторінка, повний обсяг дисертації –сторінок.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі викладено проблематику дисертації, обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено методологічну основу, сформульовано мету та завдання роботи, окреслено її теоретичну і практичну цінність, зазначено етапи апробації результатів наукового пошуку.
Узагальнюються зафіксовані в роботах літературознавців і філософів різні уявлення про культурну епоху . Особлива увага надається кваліфікуванню сучасного стану культури, часто трактованого суперечливо, як, з одного боку, глобальна криза, перегляд усіх проектів епохи Модерну, а з другого, як визрівання нової гармонії в надрах “хаосу”зруйнованих шляхів культурної самоорганізації.
У цьому контексті схарактеризовано ступінь вивченості російської літератури 80-90-х років, описано домінуючі в наукових працях уявлення щодо її специфіки. Ставиться завдання визначити такий ракурс наукового пошуку, котрий дозволяє побачити певну логіку в полівекторності художніх пошуків письменників, а саму сучасну російську літературу представити як систему, що прагне цілісності.
Акцентовано, що в більшості наукових досліджень домінують уявлення про дискретність, розпорошеність сучасної російської літератури. Йдеться і про за-вершення великого циклу в розвитку російської літератури без прогнозів подальших перспектив і при відсутності в ній консолідуючих начал (монографії О.Гольдштейна, Б.Парамонова). Типовим моментом є акцентація “зниження”статусу літератури (М.Золотоносов, Г.Нефагіна, в українській критиці –О.Забужко).
Визначення специфіки сучасної літератури в багатьох дослідженнях починається з констатації її розходжень із соцреалізмом. Утім, цей критерій є недостатнім, принаймні, з двох причин. По-перше, у зв'язку з вивченням раніше не фіксованого глибинного впливу даного методу на формування нових художніх систем, наприклад, на специфіку російського постмодернізму і виявлення його зв'язків із модерністськими "проектами". По-друге, з погляду моральної застарілості художніх мов, що формувалися в 70-80-ті роки як альтернативні соцреалізмові і прийшли йому на зміну з "периферії" літературного процесу. У 90-ті роки ситуація перевертання “центру”і “периферії”повторилася в модифікованому вигляді, про що, зокрема, свідчить критика авторитетних раніше письменників, які багато зробили для деконструкції соцреалізму (Ч.Айтматова, Ф.Іскандера, А.Кіма, В.Войновича, Л.Петрушевської, В.Аксьонова та ін.), висміювання О.Солженіцина в постмодерній літературі й закиди концептуалістам щодо повтору вже не актуальної деконструкції соцреалізму. Критики вельми показово обвинувачують письменників у безплідності й візіонерстві, дублюванні відпрацьованих у 80-ті роки прийомів, що втратили свою актуальність у 90-ті, у невмінні знайти доцільну художню форму для відображення пережитої всіма кризи ідентичності. Тобто йдеться про неможливість адекватної естетичної інтерпретації складних соціальних і культурних феноменів 90-х років засобами художньої мови попередніх десятиліть. Обережно ставиться питання про формування нової художньої мови. Критикою відзначається якісний прорив, вихід на сцену письменників із “покоління, що його наздогнали сутінки”(за визначенням С.Антонченка, котрий інтертекстуально застосував метафору Мілорада Павича). У творчості нового покоління прозаїків, на думку дослідників, уже наявні паростки “справді незвичайної і недозволеної прози”, літератури “нарешті розкріпаченої, справді сміливої, яка нічого не боїться”(Вяч.Вс.Іванов). У зв'язку з цим критики роблять конструктивні припущення про розходження стратегій розвитку російської літератури у 80-ті й у 90-ті роки. У 80-ті стратегія була “компенсаторною”(А.Немзер), такою, що накопичує досвід (М.Золотоносов), скерованою на швидке засвоєння “своїх”і “чужих”раніше недоступних текстів (Н. Іванова). Визначення ж стратегії 90-х років є актуальним завданням, яке, зокрема, вирішується і в реферованому дисертаційному дослідженні.
Особливу увагу в дисертаційному дослідженні надано працям, які проде-монстрували інтенцію до пошуків загальних структуромоделюючих якостей сучасної літератури, що дозволяють представити її саме як цілісність. Відзначається формування нових підходів, не пов'язаних із традиційними уявленнями про динаміку зміни і взаємодії стилів. Підкреслюється, що найчастіше домінантним ракурсом дослідження обирається стильовий. Постмодернізм же здебільшого розглядається як модель сучасної російської літератури в контексті загальної кризи культури (монографії Н.Маньковської, І.Скоропанової, М.Липовецького). У дисертаційній роботі названий аспект розглянуто не як домінуючий, а на тлі інших, по-перше, у зв'язку з посиленням динаміки розвитку стилів і їх змін (Д.Лихачов), по-друге, через активне взаємопроникнення стильових елементів у межах відкритої художньої системи літератури кінця ХХ століття, що призвело до виникнення “помежових”явищ. Унаслідок цього актуальним вбачається виділення сукупності рис, спільних для багатьох стильових напрямів обумовленої кризовим станом літератури; ця сукупність кваліфікована в роботі як художня парадигма перехідної культурної доби.
В першому розділі –“Проблеми дослідження перехідних культурних епох”ставиться питання про закономірність включення літератури кінця ХХ століття до типологічного ряду перехідних культурних епох, у якому дослідники російської літератури традиційно виділяють найзначніші періоди: добу поширення християнства, перехід від середньовіччя до Нового часу (Д.Лихачов, А.Панченко, Ю.Лотман, Б.Успенський), а також межу ХІХ-ХХ століть або все століття цілком (Ю.Лотман, Л.Чорна). У розділі узагальнено й систематизовано критерії перехідної культурної епохи: це формування нової концепції людини, світоглядні зрушення, пошуки нових засобів інтерпретації реальності (Д.Лихачов), протистояння “новизни”і “старовини”, принципове прагнення до “новизни”, ціннісна “переакцентація”, різного ґатунку ієрархічні зрушення на всіх рівнях художньої системи (О.Панченко), “бунтівливість”семіосфери, перехід від “прийому”чужих текстів до “трансляції”власних, новаторських (Ю.Лотман). У дисертаційній роботі йдеться про доцільність застосування названих критеріїв до вивчення літератури ХХ століття. При цьому враховано досвід наукових досліджень літератури кризового помежів'я ХІХ - ХХ століть, у яких акцентується зміна концепції людини, “відкритість”художньої системи літератури перехідної доби, поява великої кількості “помежових”явищ, запровадження тотальної іронії, відмова від катарсису тощо.
Як найбільш дискусійну розглянуто проблему розмежування явищ зміни стилів і зміни культурних епох. Принциповим положенням дисертаційної роботи є доведення того, що перехідні епохи не можна механічно зводити до зміни стилів, хоча певна кореляція між цими процесами таки існує: відбувається формування нової моделі світу й концепції людини, активний пошук нових форм, засобів художньої виразності. Перехідний період і момент зміни стилів –явища, що корелюються, збігаючись у ряді моментів, але вони різні за обсягом і змістом. Так, у перехідний період у відкритій художній системі літератури в єдиному культурному просторі співіснують елементи “старого”і “нового”, більш того, акумулюються традиції різних культур, ідентичні процеси протікають водночас у співіснуючих стильових течіях (особливо в ХХ столітті з його ускладненою і нелінійною стильовою динамікою), з'являється велика кількість “помежових”явищ, а також таких, що не вкладаються в рамки “старої”і “нової”художніх систем; у різновекторних художніх пошуках знаходяться точки дотику, що забезпечують “складну цілісність”(якщо скористатися дефініцією В.Келдиша) літератури перехідної доби в контексті масштабних світоглядних зрушень, які вимагають створення нової концепції людини і моделі світу. Стилі ж можуть відігравати в контексті національної культури невластиву їм роль (наприклад, бароко в російській літературі, як його інтерпретує Д.Лихачов).
У дисертаційній роботі вибудувано ієрархію ознак перехідної культурної доби і винайдено три універсальних параметри, за якими можливо адекватно описати літературу кінця ХХ століття. Перший –це зміна концепції людини і, відповідно, зміна естетичних ідеалів, художніх моделей із урахуванням актуалізації і деконструкції художніх орієнтирів перехідної епохи. Другий –трансформація картини світу і поява нових її художніх моделей. Третій пов'язаний із динамікою стильових течій, появою “помежових”явищ. Постмодернізм досліджується в роботі як модель, яка найрельєфніше відображає, з одного боку, кризу, а з другого, –специфіку її подолання в національній культурі, зокрема, окреслено своєрідність цієї художньої системи в російській літературі.
У підрозділах першого розділу роботи розглянуто та узагальнено досвід дослідження задекларованих проблем і доведено ефективність зазначених критеріїв. Проаналізовано результати вивчення еволюції концепції людини в літературі перехідної епохи, а також в окремі великі періоди в розвитку російської і західноєвропейських літератур і, окрім того, в рамках окремих циклів. Також проаналізовано великий масив літературознавчих, мовознавчих і культурологічних праць, котрі репрезентують у різних ракурсах проблему зміни моделей світу. Особливу увагу зосереджено на тенденціях до фіксації в моделях світу перехідної епохи і кризових періодів не тільки дискретності, “хаосу”, але і “невідчужуваної топіки”(визначення О.Панченка), констант національної культури (Ю.Степанов), цивілізаційного художньо-філософського коду національної культури, актуалізація якого стимулюється новими кризовими реаліями в літературах пострадянських держав. Такий ракурс дослідження, як виокремлення міфологічної інфраструктури російської літератури кінця ХХ сторіччя, спричинив те, що особливу увагу в дисертаційній роботі приділено класичним працям М.Еліаде, Дж.Фрезера, Дж.Кемпбела, К.Леві-Строса, О.Лосєва, а також до- слідженням трансформації традиційних структур у літературі ХІХ - ХХ століть, зокрема, в російській і українській традиціях (А.Лосєв, В.Топоров, Є.Мелетинський, А. Нямцу, В. Антофійчук). Міфоцентричність розглядається як суттєва риса російської літератури кінця ХХ століття. Актуалізація окремих традиційних структур, їх модифікація дають уявлення про сформовану модель світу, що є новою і, водночас, відбиває типологічні риси інших моделей світу перехідних культурних епох.
ХХ століття демонструє унікальну картину протистояння, суміщення, взаємопроникнення стильових течій, особливо це підтверджує його друге помежів'я (кінець ХХ –початок ХХІ ст.), домінантою якого зараз вважають постмодернізм. У роботі вибір даного ракурсу дослідження зумовлений низкою причин. По-перше, однозначним віднесенням постмодернізму до кризових явищ, причому в дуже широкому тлумаченні, як таких, що виникають у культурі різних часів на зламних етапах розвитку (І.Хассан, Д.Лодж, У.Еко, Д.Затонський). По-друге, у зв'язку з тим, що сам постмодернізм як феномен кризового ґатунку є системою не “сталою”, а такою, що тільки-но “усталюється”, незавершеною, про що свідчать розбіжності концепцій сучасної культури в працях постмодерних теоретиків 60-70-х років (Р. Барт, Ж. Дерріда) і 80-90-х (Ж.-Ф. Ліотар, Ф. Джеймсон), ознаменованих уже критикою деконструктивного методу і “поверненням”суб'єкта. Постмодернізм починають кваліфікувати як один із міфів доби, одну з “метаісторій”. У дисертаційній праці російський постмодернізм розглянуто з позицій його художньої своєрідності, що відбиває не тільки специфіку стильового напряму, але й загальні для російської літератури перехідної доби пошуки шляхів виходу з культурної кризи. Найважливішою позицією роботи є залучення художнього контексту, використання результатів досліджень постмодерної художньої парадигми в західноєвропейських і американській літературах. Сутнісні особливості російської літератури кінця ХХ століття виявляються також у зіставленні з тими модифікаціями, яких набули модерна і постмодерна парадигми в українській і деяких слов'янських літературах, що дозволяє виявити закономірності впливу національного культурного контексту й етнічних традицій на функціонування визнаних “західними”моделей літературного розвитку. Принциповою засадою дисертації також є не лише фіксація відмінностей постмодерної парадигми від інших художніх систем, але й аналіз ідентичних процесів, спричинених загальними тенденціями в розвитку літератури перехідної доби, акумульованими в текстах, зорієнтованих на реалістичні, модерністські, сентименталістські принципи художньої інтерпретації реальності.
У другому розділі –“Концепція людини в прозі 80-90-х років” –акцентовано, що пошук нової концепції відбувається в умовах підвищеної уваги до “проблеми людини”в культурі ХХ століття. У її рамках (включаючи межу століть) склалася нова онтологія, некласичний тип філософічності, що актуалізує питання людського буття. У літературі цей тип філософствування відбився у творчості Ф.Достоєвського, письменників, зорієнтованих на екзистенціальну проблематику, модерністів початку століття, Г.Іванова, В.Набокова, А.Платонова, М.Булгакова, багатьох прозаїків кінця ХХ століття. “Проблема людини”у специфічному її прочитанні є центральною й у “модерністському проекті”художньої інтерпретації реальності. Модерн заперечував не тільки характерну для нового часу модель “людини мислячої”, але й можливості пізнання людини в рамках матеріалістичної філософської парадигми і художньої інтерпретації буття виключно засобами реалізму. Цілу низку суттєвих рис модерністської моделі активізовано в прозі кінця ХХ століття. У ХХ сторіччі масштабно репрезентували себе філософські й художні системи, які відтісняли людину на периферію буття. Це, по-перше, об'єктивістсько-соціальне витлумачення людини, зреалізоване у принципах соцреалізму, художній код якого зараз активно обігрується щодо літератури 80-90-х. По-друге, з 60-х років сформувався “ліквідаторський”проект постмодернізму, який розгорнув ряд ідей некласичної філософії, фрейдизму, структуралізму і замінив суб'єкта на безособовий текст. У його вимірах заперечуються колишні концепції людини, стверджується неможливість її визначення, увагу зосереджено на маргінальних явищах. У російській літературі даний проект набув особливої специфіки, зумовленої впливом істо- ричного й культурного контекстів, не ігровим, а серйозним поверненням до традицій модернізму “срібної доби”й ідей “золотого століття”російської філософії.
У сучасній російській літературі протікають паралельно процеси деконструкції старих концепцій людини і пошуки нової в рамках різних стильових течій. У роботі виділяються три основні стратегії художніх пошуків: критика об'єктивістсько-соціального потрактування людини, розвиток екзистенціально-персоналістичної концепції і відмова від постмодерного заперечення (“смерті суб'єкта”), що відбилися в різних моделях героїв. Дієвість даних стратегій підтверджується порівняльним аналізом прози 70-80-х років і кінця 80-90-х. В усіх випадках окреслюються ті особливості художнього вирішення “проблеми людини”, що виявилися актуалізованими або модифікованими саме в 90-і роки, тобто увійшли до нової художньої парадигми.
Цей же підхід використовується при створенні типології героїв. Так, серед описаного в роботі розмаїття художньої мови прози “нової хвилі”виділяються три основні моделі. Перша –“соціальна”, що трактує людину як жертву соціуму, некерованих зовнішніх обставин, внутрішнього психологічного підпілля і власної фізіології. Вона суттєво модифікована в прозі 90-х. Друга –“людина –екзистенціальна порожнеча”, для якої органічною є втрата особистістю власної ідентичності. Як показано в роботі, ця модель має характер інтелектуальної “провокації”. Третя –“людина –замкнений внутрішній світ”, що протистоїть зовнішньому й демонструє стійкість або ж поглинається загальним хаосом. Складові виокремлених моделей нерідко комбінуються, вони описують лише загальні тенденції пошуку концепції особистості прозою “нової хвилі”. Виділені моделі не тільки контрастують із соцреалістичними зразками, але й мають філософську перспективу. В їх рамках заперечується і відкидається багато сталих уявлень про людину. Вона зображується як бездуховна (на відміну від середньовічного її трактування, естетичних ідеалів бароко, романтизму, модернізму), не самодос-татня, мисляча (якою її декларували концепції Нового часу, що реалізувалися в естетичних ідеалах багатьох стилів, особливо класицизму), не така, що перетворює світ (один із модерністських проектів), не “справжня людина”(ідеал соцреалізму) і не така, що відстоює свою внутрішню цінність і неповторність (концепція “людини екзистенціальної”Новітнього часу, естетична модель модернізму й реалізму).
В літературі “нової хвилі”в процесі створення означених моделей героїв використовувалися художні принципи різних стилів: реалізму, натуралізму, деконструйованого соцреалізму, сюрреалізму з його акцентуванням абсурдності людини і світу, домінуванням сну, несвідомого, а також постмодернізму в процесі інтерпретації особистості як безлічі її “складових”.
У 90-ті роки художня мова прози “нової хвилі”сприймається як застаріла, а запропоновані моделі героя змінюються в напрямках, радикально протилежних тим векторам художнього пошуку, що були в 70-80-ті запропоновані самою прозою “нової хвилі”. У 90-ті роки, як показав аналіз романів М.Паніна, Ю.Полякова, Ю.Козлова, В.Пелевіна, повістей Л.Бородіна, Б.Єкімова, О.Васильєвої, М.Палей, Л.Улицької, по-перше, заперечується духовна й екзис-тенціальна порожнеча героїв, по-друге, виявляється ностальгія авторів за цілісним світосприйняттям і навіть героїчним характером, зовсім не типовим для потрактування людини в “іншій”прозі. Остання, як відомо, у своїх інтенціях на розщеплення художнього образу людини протистояла “високому”героєві соцреалізму, з одного боку, і високому героєві літератури “табірної теми”–з іншого. У художній парадигмі літератури “нової хвилі”“маленька людина”і так званий “совок”замінили героя соціалістичних ідеологічних міфів, модель “підпільника”дисидентської літератури і персонажів “табірної прози”, створених за найдавнішою моделлю самоідентифікації –Христа, хресного шляху, занурення в пекло. У 90-ті роки проявилася тенденція не до тотального заперечення, а до накопичення позитивного досвіду, і з цих нових позицій здійснено переоцінку попередніх моделей. І, зрештою, у світосприйнятті героя в прозі 90-х виділяється певна ідея, що центрує, причому ідея висока, здатна піднести, трансцендувати його над побутом (який у прозі “нової хвилі”набував онтологічного характеру). Людині повертається високий екзистенціальний статус (“Моя Марусечка”О.Васильєвої, “Кабірія з Обвідного каналу”М.Палей, “Веселий похорон”Л.Улицької, “Омон Ра”В.Пелевіна, “Повість про любов, подвиги і злочини стар- шини Нефедова”Л.Бородіна). Все це свідчить про завершення першої кризової фази (періоду заперечення, деконструкції) і про перехід до нового етапу пошуків центруючих ідей і нової концепції людини.
Саме це, на думку автора реферованої роботи, ілюструє й актуалізація моделей “людини екзистенціальної”у російській прозі 80-90-х років. Звернення до “екзистенціального виміру”особистості, що має в російській літературі глибокі традиції, може розглядатися як стратегія пошуків нової концепції людини, причому такої, котра протистоїть соціально-об'єктивістському потрактуванню її в соцреалізмі, з одного боку, і послідовній дегероїзації, приземленню людини в прозі “нової хвилі”– з другого, і, нарешті, постмодерному проектові “смерті суб'єкта”. Зіставлення матриць-моделей, за якими будується образ “людини екзистенціальної”, увиразнює його специфіку в російській літературі 70-90-х.
Враховано досвід “сторонньої”й “абсурдної”людини, –моделей, запропонованих Ж.-П.Сартром і А.Камю, але російською прозою створюється і власний специфічний зразок. Це людина, що перебуває в модусі “розсіювання”(С.К`єркегор), вона болісно переживає свою “несправжність”, обирає орієнтири не на духовній вертикалі, а на горизонталі повсякденності. За цією моделлю створені образи героїв у письменників “покоління двірників і сторожів”, у прозі і драматургії А.Кіма, О.Вампілова, В.Маканіна. Досить часто, вже в прозі 90-х, проблема вирішується в традиціях Достоєвського, котрий вбачав для людини (як і Блаженний Августин, і Блез Паскаль) єдиний вихід із екзистенціальної кризи –поновлення зв'язку з Абсолютом.
У прозі 90-х (романах і повістях М.Палей, Л.Улицької, І.Сахновського, І.Долиняка, Є.Єлізарова) актуалізація “екзистенціального виміру”в художніх трактуваннях образу сучасника, по-перше, зробила його масштабнішим, по-друге, підсилила трагічний пафос текстів, по-третє, пов'язала з загальним модусом розпачу й відчуттям негарантованості існування, характерним для постмо-дерного світосприйняття. Останню особливість у роботі простежено на тлі значного поширення в сюрреалістичній і постмодерній прозі 70-90-х років (Ю.Мамлєєва, Вен.Єрофєєва, В.Пелевіна) екзистенціальної метафори Достоєвського (вічність –“лазня з павуками”), що концентрує метафізичний жах і неможливість реалізувати “рух віри”.
Визначаються спільні риси в потрактуванні екзистенціальної свідомості молодими письменниками першої хвилі російської еміграції, котрі діяли в типологічно подібну добу історичних потрясінь, зміни художніх орієнтирів.
У прозі 90-х реалізується модель людини “цілісної”в екзистенціальному плані, здатної протистояти “хаосу”світу і навіть метафізичному жаху перед немилостивими небесами (традиція “Москви-Пєтушків”Вен.Єрофєєва). Герой активно реалізує своє “не-алібі в бутті”(дефініція М.Бахтіна). Він заявляє про своє закорінення в буттєвості завдяки вибору і вчинку. Ця модель корелює з типами екзистенціальної свідомості, що зреалізувалися також у кризову добу –на межі століть і в 40-ві роки в російській філософії, зокрема в М.Бердяєва і С.Франка. Тотожність полягає в тому, що особиста криза усвідомлюється й долається в контексті загального перелому з акцентуванням оптимістичного пафосу (на відміну від текстів письменників першої хвилі еміграції).
У прозовій літературі 90-х головною ідеєю стає подолання екзистенціальної кризи. Центральною цінністю вбачається воля (як і в М.Бердяєва, котрий надавав їй онтологічного статусу). У романах М.Бутова, М.Паніна, І.Долиняка, В.Березіна, П.Алешковського абсолютизація волі й оптимістичний пафос пов'язані з активним утвердженням “самості”героя.
У прозі 90-х, у тісному зв'язку з традиціями класики, вирішення екзистенціальних і моральних проблем виявляється підкреслено сув'язним. У текстах ставиться комплекс питань, розв'язання яких враховує різні традиції потрактувань екзистенціальної свідомості в літературі й філософії ХХ століття. Це, насамперед, взаємовідчуження людини й абсурдного світу (Ж.-П.Сартр, А.Камю), внутрішня стійкість людини, котра усвідомлює жах буття (Л.Шестов), обґрунтування позиції вільної самодостатньої особистості в періоди криз і потрясінь (М.Бердяєв), самовизначення особистості в умовах “світу-хаосу”(Г.Іванов), протиставлення цьому “хаосові”гармонії внутрішнього буття (В.Набоков). Це і питання про модуси “розсіяності”і “зібраності”, про можливість відновити “рух віри”(С.К`єркегор), про моральний зміст страждання (Ф.Достоєвський). Загальний напрямок пошуків відповідей на ці питання –це зображення подолання екзистен- ціальної кризи, причому неодмінно шляхом морального перетворення (“Реквієм”Є.Єлізарова, “Насущні потреби небіжчиків”І.Сахновського, “Дві смерті”І.Долиняка) і ствердження високого екзистенціального статусу людини (повісті Л.Бородіна, М.Палей, А.Васильєвої, Л.Улицької, В.Березіна).
Динаміка інтерпретації екзистенціальної свідомості в прозі останніх десятиліть ХХ століття може бути окреслена таким чином: від героя 70-80-х років, який перебував у модусі “розсіяності”, до “зібраної”людині в романах 90-х; від метафізичного жаху й розпачу до ствердження аксіологічної ваги власного досвіду подолання внутрішнього розколу; від заперечення “всютності”(Ф.Досто-євський) до взаємного відображення особистої кризи на тлі кризи всієї країни. Така інтерпретація відбилася у символіці, позначивши потрясіння, які переживають і особистість, і країна. Це й традиційний в екзистенціальній літературі Іов (“Стара дівчинка”В.Шарова), і “внутрішня Монголія”(“Чапаєв і Порожнеча”В.Пелевіна), і Кітеж (“Купол”О.Варламова), і непід'ємний вузлик Святогора (“Самотність речей”Ю.Козлова), і, зрештою, потяг, котрий виринає з інфернального холоду і пітьми вокзалу (“Насущні потреби небіжчиків”І. Сахновського).
Таким чином, простежується певна динаміка і полівекторність у розвитку моделі “екзистенціальної людини”, засвідчуючи пошуки синтезуючих ідей. Прикладом може слугувати, зокрема, звернення письменників до впливової в типологічно схожий кризовий період концепції філософської ”всеєдності”, що була розроблена Вол. Соловйовим і доповнена П.Флоренським, М.Лосським, С.Франком, О.Лосєвим, Л.Карсавіним. Крім того, подібно до філософії і мистецтва межі ХІХ-ХХ століть, російська проза 80-90-х років шукає параметри май-бутньої концепції людини на перехресті традицій західної і східної культур. Інтенції до синтезу культур знайшли своє відображення в прозі А.Кіма, Ч.Айтматова, Ю.Мамлєєва, В.Пелевіна тощо. Найчастіше можливість синтезу доводиться апофатичним шляхом. Центральними екзистенціальними й одночасно буддійськими міфологемами в романах видається Ніщо, Порожнеча, з одного боку, а з другого, –Загальне, Абсолют. Як наслідок з'являється специфічна модель героя, яка контамінує риси західної і східної парадигм: це “екзистенціальна людина”, що реалізує свою “самобуттєвість”(кодове слово в прозі Ю.Мамлєєва) у злитті з “Я”, яке “вбирає в себе”увесь світ. У постмодерній прозі цей процес синтезу обігрується й варіюється: у Ю.Мамлєєва він набуває форми божевілля, у В.Пелевіна зберігає свій пафос при “мерехтінні”двох протилежних значень порожнечі і розчинення в “західній”і “східній”філософській і художній парадигмах.
Гранично переконливим аргументом на користь того, що література кінця ХХ сторіччя пройшла першу фазу кризи й означила новий творчий етап, може бути визнаним формування моделі, що задає орієнтири нової, ще балансуючої концепції людини. Мова йде про героя, який узагальнює риси покоління 80-90-х. Від констатації одиничного (а цей принцип характерний для кризового часу і, зокрема, для модернізму й постмодернізму) письменники переходять до узагальнень. Аналіз романів М.Бутова, В.Пелевіна, М.Паніна, І.Тарасевича, В.Попова, П.Алешковського, В.Маканіна, І.Долиняка, О.Варламова дозволяє виділити нову модель прозового героя. Це людина, через долю якої пройшла тріщина кризового надламу (соціального, культурного, світоглядного). Йому на певному етапі подолання внутрішньої кризи притаманний штучний інфантилізм (життя, як у дитинстві, починається спочатку), його шлях описаний як проходження ініціації жор- стоким новим світом. Герой романів 90-х –несвідомий маргінал на противагу “ідейному”маргіналові (Венічка з “Москви –Пєтушків”Вен.Єрофєєва). На відміну від постмодерного сприйняття даного явища, де маргіналізм абсолютизується й естетизується (як і в модернізмі), у романістиці 90-х він розглядається як нещастя примусового викидання людини з соціальної ніші нищівною кризою. Герой найчастіше належить до творчих професій, особливо до письменства, що начебто втрачає статус у “часи змін”, але зберігає потенції до художньої інтерпретації “хаосу”й подолання його в такий спосіб. Усі персонажі переживають найгострішу кризу самоідентифікації. І, зрештою, всі вони належать до типу “екзистенціальної людини”в модусі “зібраності”, тобто “хаосові”зовнішнього світу вони протиставляють свою віднайдену “самість”. Соціальні проблеми переводяться в екзистенціальний план: приниження (нещастями, руйнацією орієнтирів і т. ін.) стає точкою відліку шляху до “себе нового”.
Своєрідність виділеної моделі найрельєфніше виявляється в зіставленні з моделями, наближеними до неї концептуально. Це, по-перше, зразок героя “культового”тексту кінця 60-х - 70-х років, що вплинув на формування самосвідомості покоління (“Москва –Пєтушки”Вен. Єрофєєва). По-друге, також “знаковий”текст, що став культовим для американських і західноєвропейських читачів (“Покоління Ікс”Дугласа Коупленда). Зіставлення російських романів 90-х із двома культовими текстами, що інваріантивні художній інтерпретації сучасника, людини, приналежної до певного покоління, дає можливість визначити спільні риси й динаміку розвитку даного типу героя. Близькість моделей, запропонованих Вен.Єрофєєвим і прозаїками 90-х років, зумовлена не лише наслідуваннями, безпосереднім або опосередкованим впливом, але й ідентичністю “прочитання”кризи (світоглядної, ідеологічної в різних стадіях її протікання) і використанням єдиної художньої мови, в якій контаміновано постмодерні прийоми з активізацією “екзистенціального виміру”і використанням традицій юродства. Схожі риси в моделях “іксерів”Коупленда і “героя часу”в російських романах 90-х спричинені стадіальністю розвитку літератур, зокрема модифікаціями постмодерної парадигми: з одного боку, актуалізовані сумніви у справжності визнаних орієнтирів, домінує іронія, а з другого, стверджуються гуманістичні цінності й цілісність особистості.
Ще більш показовими видаються розбіжності. По-перше, використовуються різні матриці-архетипи. Образ Венічки створювався за зразком “переверненого”Євангелія, герої “Покоління Ікс”–за моделлю міфів ініціації і в синтезі з досвідом західноєвропейської філософської прози, присвяченої духовним шуканням. У російській прозі 90-х актуалізований міф про кінець світу й нове світостворення (апокаліптично-есхатологічний модус), герой моделюється як людина, що пережила всесвітню катастрофу й реалізує себе заново, на кшталт Робінзона Крузо (це один із поширених орієнтирів, наприклад, у романах М.Паніна, М.Климонтовича), і власноруч створює культурний простір. Одним із центральних у символічній системі романістики 90-х стає той образ, що знаменує точку порожнечі, смерті, проходження крізь яку означає нове життя (“Чорний квадрат”Малевича в романі В.Маканіна, Атлантида –у М.Бутова, Чагодай-Кітеж в О.Варламова, холодний вокзал у І.Сахновського). По-друге, можна говорити про помітне зниження трагізму в інтерпретації світу й людини. У “Москві –Пєтушках”центральний символ –кругообертальний рух електрички –набуває метафізичних конотацій: навіть смерть не гарантує виходу з коловерті, оскільки під сумнів поставлено доброту Бога. У “Поколінні Ікс”провідний мотив –це атомний гриб, але катастрофа поки що відкладається. Персонаж російських романів 90-х років акцентується на пошуках виходу з кризи. Він налаштований більш оптимістично, адже кінець світу щойно відбувся, художньо увиразнений апокаліптичний момент уже пережито. Мужність героїв, образи яких створені за даною моделлю, контрастує з інфантильністю “іксерів”і пасивною споглядальністю Венічки. Головна інтенція свідомості людини романів 90-х –це дія, вчинок (“удар”в інтерпретації Петровича з “Андеґраунда, або Героя нашого часу”В.Маканіна). Відповіді на виклик часу різні. Так, багато героїв повертаються в соціум після “втечі”і подолання кризи (романи М.Бутова, І.Долиняка, І.Сахновського, М.Паніна), активно стверджують своє “я”, не довіряючи ніяким змінам (роман В.Маканіна), підкорюють новий буржуазний світ (“Generation П”В.Пелевіна), відмовляються в ньому жити й ідуть подумки до власної Атлантиди –авторського комплексу уявлень про світ і себе (“Фліппер”І.Тарасевича), живуть у “хаосі”світу, що перевернувся, але не грають за його правилами, схиляючись до ролі “свідків”кінця світу (“Свідок”В.Березіна).
Таким чином, можна говорити про формування цілісної моделі героя –людини покоління 80-90-х. Чимало її параметрів (зокрема, відмова від деконструкції і тотальної іронії, пошуки виходу з кризи, подолання трагічного сприйняття реальності, відновлення високого екзистенціального статусу) корелюють із тенденціями, що проявилися в інших моделях героїв прози 90-х. Це ностальгія за цілісним світосприйняттям і героїчним характером, використання ідей “всеєдності”й комплексу уявлень буддійського ментально-духовного світу. Всі ці особливості можуть стати підґрунтям майбутньої нової концепції людини пост-постмодерністської епохи.
У третьому розділі –“Міфологічна інфраструктура російської прози 80-90-х років” –нову модель світу, котра тільки-но формується, розглянуто крізь призму міфоцентричності –тієї особливості, яка уяскравлюється в перехідні культурні епохи, актуалізуючись через низку напрямів: бароко, романтизм, модернізм, постмодернізм. Вона вельми показово реалізувалася в мистецтві ХХ століття, в якому набула специфічних рис у зв'язку з поширенням ідеологічних міфів, художнім дослідженням колективного несвідомого в поп-арті, вивченням засобів маніпулювання свідомістю, розвитком масової літератури, що широко спирається на традиційні архетипи, суттєво їх спрощуючи.
У роботі показано, що міф у прозі 80-90-х років постає інструментарієм концептуалізації “хаосу”перехідного часу, засобом описання кризи мовою універсальних архетипів. Проза 80-90-х усіляко ретранслює міф: кодує його знаками сучасності, “перевертає”в модернізмі (за визначенням Є.Мелетинського), “апокрифізує”(термін А.Нямцу), іронічно обігрує й синтезує з секулярним, обмирщеним, “низьким” матеріалом, ритуально розігрує, нарешті, оголює процеси деміфологізації і реміфологізації. Але показово, що міф у прозі кінця ХХ століття не втрачає свого сакрального прочитання, одвічного зв'язку з духовною вертикаллю. В усіх модифікаціях традиційних міфів (на відміну від ідеологічних) відчувається сув'язь із першоджерелом, що містить онтологічне й екзистенціальне підґрунтя.
Дослідження міфологічної інфраструктури прози 80-90-х років засвідчує домінування есхатологічного міфу. Як і в літературі межі ХІХ - ХХ ст., його використання сприяє художньому втіленню почуття катастрофізму, глобальності соціальних і світоглядних потрясінь. При цьому для письменників межі ХІХ - ХХ і ХХ - ХХІ століть характерна інтенція понадчасового потрактування кризового історичного досвіду, який поширюється на долю всього людства: його можливу загибель чи пошуки виходу зі світоглядного, культурного, ідеологічного глухого кута (романи “Псалом”Ф.Горенштейна, “Чапаєв і Порожнеча”В.Пелевіна, “Голова Гоголя”А.Корольова, “Укус янгола”П.Крусанова). У прозі 80-90-х років акцентовано на обох важливих складниках есхатологічного міфу: загибелі, кінці світу, з одного боку, і можливому відродженні, з другого. З кінця 90-х домінує оптимістичне його прочитання.
У прозі 80-90-х років актуалізується міф про бога,що вмирає і воскресає, тіс- но пов'язаний із моделями есхатологічного міфу і міфологемою “вічного повернення”. Її героями стають знакові постаті російської культури й історії, чия діяльність впливає на її сприйняття в есхатологічному чи інфернальному планах.
У роботі відзначається, що проголошений сучасними філософами “кінець історії”в російській прозі трансформувався, по-перше, з урахуванням вітчизняного матеріалу і, по-друге, з використанням міфологеми “вічного повернення”, інтерпретованої як безглузде обертання в колесі повторюваних катастроф. У текстах використовується традиційна модель: події епохи найпотужнішого культур- ного зламу, наприклад, хрещення Русі (“Олександр Хреститель”В.П`єцуха), кінця ХVІІ століття (“Укус янгола”П.Крусанова, “Державне дитя”В.П`єцуха), російського середньовіччя (“Центрально-Єрмолаївська війна”В.П`єцуха), революції 1917 року (“Чапаєв і Порожнеча”В.Пелевіна, “Яків Каша”Ф.Горенштейна), Французької революції і Паризької Комуни (“Голова Гоголя”А.Корольова) алюзивно накладаються на сучасність, демонструючи повторюваність, коловерть, що прочитується в інфернальному ключі. Останнє свідчить про підключення до плідної літературної традиції символічного декодування інфернального саме як порочного кола, руху по горизонталі. Вихід вбачається в прориві на духовну вертикаль, змодифіковану, зокрема, есхатологічним міфом. Як показано в роботі, перехід до його моделі, що повертає історії втрачений сенс, спостерігається в більшості аналізованих текстів.
У прозі 80-90-х років фіксується посилення динаміки в полі ідеологічного міфу. Він розглядається в дисертації, услід за Р.Бартом, як вторинна семіологічна система, що надбудовується, одначе надбудова ґрунтується не на мові, а на традиційному міфі з використанням його матриці й одночасним спрощенням, секуляризацією його міфологем. Дослідження показало, що й у 80-ті, і в 90-ті роки домінують процеси деконструкції, перехід до фази синтезу так і не відбувся. Деміфологізація проводиться різними шляхами: карнавалізацією історії, витісненням одного ідеологічного міфу іншим, відкритою надбудовою ще одного, створеного на базі тієї самої матриці. При цьому руйнуються вже не тільки радянські ідеологічні міфи, але й сформовані за часів “перебудови”(повісті й романи Є.Попова), і нові “буржуазні”(романи В.Пелевіна, Ю.Козлова, Н.Климонтовича).
Про кризу в системі орієнтирів свідчить перелицювання бінарної опозиції “свого”і “чужого”. Це виражається, зокрема, у спробах замінити радянський ідеологічний міф на західний –про “імперію зла”з традиційним набором міфологем (горілка, тайга, Достоєвський, дикі простори, ведмідь, анти-дім). Відбувається і зворотне перелицювання: як дикий і тоталітарний край змальовується Захід (“Гомо совєтікус”А.Зинов'єва, в українській літературі - “Перверзія”Ю.Андруховича). Як свідчить аналіз текстів, повної заміни “свого”“чужим”не відбувається, але виникає цікавий, хоч і сумнівний синтез (наприклад, краси, “що врятовує світ”, і західного героя-спокутника). Або ж спостерігається трансцендування від приземленого ідеологічного міфу до сфери високого, традиційного. Наприклад, у повісті Ф.Горенштейна “Останнє літо на Волзі”деконструкція радянського ідеологічного міфу переходить у пошуки “таємниць нашого порятунку”, які слід шукати у міфі про Грааль.
Спостерігається очевидний спад інтересу до соціальної, ідеологічної проблематики, перехід символіки в метафізичний і екзистенціальний плани. Подібні процеси відчуженого ставлення до ідеологічного самовизначення (В.Келдиш) спостерігалися й у літературі межі ХІХ - ХХ століть.
Це резюме корелює з матеріалами аналізу системи символів у російській прозі кінця ХХ століття. Зіставлення парадигм “революційної мови символів”(Л.Клеберг) дає цікавий результат: у сучасній літературі відсутні два центральних символи. Перший –символ революції, батьківщини, перемоги (французька Маріанна, Батьківщина-Мати –героїня на кшталт тієї, “як під Сталінградом”, за визначенням одного з героїв “Generation П”), другий –героя-спокутника (наприклад, велетенського абстрактного пролетарія часів революції, воїна-переможця тощо). Їхню відсутність можна трактувати як значимі “нульові позиції”(згідно з А.Ханзен-Леве), що інтегровані в текст, оскільки враховується їхнє знання читачем, у нових же за контрастом домінує апофатичне начало.
Виділені символи легко групуються. Вони пов'язані, по-перше, з художнім оформленням ідеї кризи, наприклад, в есхатологічному ключі (потоп, водний потік узагалі, вогонь, зірка, корабель), по-друге, з відновленням духовної вертикалі, по-третє, з ідеєю руху, у тому числі й виходу в інші плани буття. Здається, саме подібні символи моделюють систему координат, у якій згодом з'явиться цілісна концепція людини і нова модель світу. Поки ж ідеться про переакцентування: відмову від традиційної “революційної мови символів”чи її іронічної інтерпретації, перенесення конотацій з ідеологічної сфери в метафізичну. Про це свідчать процеси, пов'язані з модифікацією декодувань конкретних символів: “миготять”, мовби перемінюючи один одного, сакральний і профанний (насамперед, іронічно інтерпретований “революційний”) змісти.
У четвертому розділі –“Російська “версія”постмодернізму” –названа стильова течія характеризується як яскрава і самодостатня, яка має свої специ-фічні особливості в російській літературі. Доведено, що вона розвивається в принципово іншому художньому контексті, аніж західний постмодернізм, і вступає в активний діалог із національною художньою і філософською традицією. Мається на увазі нове відкриття “золотого століття”російської філософії, повернення до досвіду модернізму й літератури з “екзистенціальним виміром”особистості, засвоєння художніх відкриттів російської літератури 20-х років і вітчизняної постмодерної класики, зокрема, творів В.Набокова, М.Булгакова, Вен. Єрофєєва. Саме цим багато в чому обумовлюється своєрідність російського постмодернізму.
При тотожних “типах відчування”(Ж.-Ф.Ліотар) західна і російська пара-дигми постмодернізму багато в чому не збігаються, крім того, загальні особли-вості останньої суттєво модифіковані. Таким чином, “західна”і “східна”модифікації постмодернізму (І.Скоропанова) мали різні стартові позиції і зараз виявляють протилежні інтенції.
Поряд із рисами, котрі дослідники характеризують як специфічні в російському постмодерні (гранична політизованість, деконструкція художньої мови соц- реалізму, послаблений зв'язок із масовою культурою, використання епатажних прийомів, юродствування), у роботі виділяється як основна особливість росій-ської постмодерної літератури кінця 80-90-х років інтенція на пошук доцентрових ідей і художніх принципів. Російська постмодерна література (особливо це видно в 90-ті) трактувала децентрацію, відсутність ієрархії сенсів як морально застарілу позицію. Спрямованість російської постмодерної прози кінця 80-90-х років на пошук нових центруючих ідей, нової “духовної конструкції”(М.Каган), яка б виросла на уламках деконструйованої реальності, стає надто очевидною при зіставленні з класичними західними “нелінійними”романами.
“Нелінійний”роман розглядається як художня модель, у якій відбито особливості постмодерної парадигми: сприйняття світу як тексту (у тому числі й гі-гантської Вавілонської бібліотеки, згідно з Х.-Л.Борхесом), реалізацію ідеї лабіринту, домінування децентрації, а також і “децентрованого суб'єкта”, руйнацію причинно-наслідкових зв'язків. Умовно означені три моделі (“гіпертекст”, “відновлення втраченого чи неіснуючого тексту та коментарі до нього”, “переплетіння снів і ментальних світів героїв”) тяжіють не лише до художніх проектів Х.-Л.Борхеса, а й до традицій В.Набокова. Дослідження показує, що децентрацію слід вважати, радше, теоретичною абстракцією, що не реалізується послідовно навіть у зразкових “нелінійних”романах. Так, в “Імені Рози”У.Еко (попри те, що сам автор розглядає твір як ризому) існують значеннєві центри, пов'язані, зокрема, з центральною інтригою розгадки, відновлення значень знаків культури (Ю.Лотман) і описання її можливих стратегій: догматичного збереження (пам'ять) і творчості, обігрування (сміх).
Центруючі моменти вбачаються і в класичному “гіпертексті”–“Хозарському словникові”М.Павича. Основні з-поміж них –це діалог культур, площини перетину різних кодів “прочитання”–інтерпретації реальності, історії, міфу. Це знаходить своє втілення у взаємовіддзеркаленні снів героїв –представників різних культурних традицій, а також у їхніх “версіях”відновлюваного сакрального тексту, котрі демонструють різне бачення єдиного, наявність спільних міфологем.
Цікавий варіант поєднання стратегій децентрації й синтезу запропонований у “Шляхах до раю”Петера Корнеля. “Рай”, як і “роза”в У.Еко, зазнає чисельної кількості інтерпретацій. Тобто, виникає модель ризоми, оформленої у вигляді лабіринту з центром, котрий пустує. Однак ця модель деконструюється за допомогою переакцентації з мети (рай) на процес її пошуків (шлях), тобто виникає нова модель –міф про шлях.
У російському “нелінійному”романі, особливо у створеному за моделлю коментарів до неопублікованого (“Нескінченний тупик”Д.Галковського) чи дискредитованого тексту (“Справжня історія “Зелених музикантів”Є.Попова, в котрій деконструюється вже сам цей зразок), незмінно відчутна орієнтація на центрацію. В її підґрунті найчастіше покладено міф про Росію і авторський міф. Так, “Нескінченний тупик”Д.Галковського, поцінований критикою як класична ризома, насправді центрований традиційною сукупністю ідей. Код класичної літератури, її знакові постаті (Достоєвський, Розанов, Гоголь), мотиви (“сльозинка дитини”, вішалка, рука), образи й художні типи (“маленька людина”, “людина з підпілля”, Мармеладов, немовля, якого б'ють) активно використовуються автором для постановки філософських проблем і надто болісних питань про “святе”–національний менталітет, особливості культури, зміст історії, а також про можливості визначення особистістю власної “самості”. Галковський створює з комбінації різних міфологем новий міф про Росію як про країну, в якій, відповідно до складників її мови (креативності, револютативності і провокативності), уможливлено все, особливо те, що вигадано літературою. Тому література є головною підсудною на суді історії (мотив, надто поширений у творах іншої помежової доби, зокрема, в “Апокаліпсисі нашого часу”В.Розанова, “Окаянних днях”І.Буніна).
У “Справжній історії “Зелених музикантів”Є.Попова фактором, що центрує розрізнені “коментарі”, також слугують міркування над тією ж сукупністю проблем, що окреслена в романі Д.Галковського. У “коментарях”представлена система знаків культури старої (часів застою) і нової Росії, причому в їх справжньому чи уявному взаємозв'язку. При цьому, як і в “Імені Рози”, демонструються два шляхи розвитку культури і Росії, котра перебуває на перехресті. У романі У.Еко це були догмат і пам'ять, з одного боку, творчість і сміх, з другого. У Є.Попова це, по-перше, конформізм (танок на канаті), боротьба за місце під сонцем, і, по-друге, болісне усвідомлення істини і вибір (спроби вибратися з болота, зелені музиканти). В обох романах перший шлях демонізується, а в “Зелених музикантах”змодельована також опозиція профанного і сакрального. При цьому всі вічні цінності залишаються на вершині аксіологічної шкали, їхня значимість не заперечується, а стверджується, у тому числі й в апофатичний спосіб.
Пошук і обґрунтування центруючих ідей покладено і в основу культового тексту 90-х –роману “Чапаєв і Порожнеча”, побудованому за борхесівським принципом взаємовіддзеркалення снів (у постмодерному тексті це жахи блазнів і божевільного світу) і вибору одного зі шляхів істини. При цьому борхесівські “чотири історії”синтезуються з іронічно обіграними буддійськими “чотирма шляхетними істинами”. Ціною правильного вибору стає загибель чи порятунок –вихід особистості і країни з порочного кола помилок. Показово, що в романах Є.Попова і В.Пелевіна цей вихід знайдено, порятунок надбано, статус вічних цінностей, котрі центрують картину світу, відновлено.
Проаналізовані твори об'єднує низка спільних рис. По-перше, у романах обговорюється комплекс традиційних вічних ідей, статус яких (передовсім, у творах 90-х, у чому й полягає їхня принципова розбіжність із постмодерною пара-дигмою) підтверджується. По-друге, всі тексти структуровано за допомогою міфу про Росію й авторського міфу. По-третє, домінують ідеї не розмежування, а синтезу. При цьому використовується мова різних художніх і філософських систем і культур (скажімо, у “Чапаєві і Порожнечі”– коди західного прагматизму, неоплатонізму, буддизму, синтоїзму, і їхнє обігрування призводить до суми –накреслення шляху до єдиної істини).
Суттєвим модифікаціям коряться в російській постмодерній прозі і притаманні даному стилеві моделі героя. Це “смерть суб'єкта”, тобто деперсоналізований герой, “нові суб'єктивності”, “ідеальний інтелектуал”, “маргінал”, “блазень”.
Популярна на початку 80-х, особливо в концептуалізмі, “смерть суб'єкта”сприймається в 90-ті як морально застаріла. Модель, як показано в дисертації, мала три варіанти художньої інтерпретації. Перший –зображення людини, що абсолютно втратила себе, що “розчинилася”у свідомості і підсвідомості радянського суспільства (поезія Д.Прігова, Л.Рубінштейна, Т.Кібірова, окремі оповідання Віктора Єрофєєва і В.Сорокіна). Друга –“філософська”, у межах якої ставилися питання про принципову можливість визначення особистості і самовизначення, стійкості її внутрішньої структури (“Нескінченний тупик”Д.Галковського, метапроза А.Синявського). Третя інтерпретація пов'язана з дослідженням несвідомого (“психоделічний концептуалізм”С.Ануфрієва, П.Пепперштейна, Я.Ратушного тощо). Очевидно, що по-справжньому продук-тивною в 90-ті роки залишається лише друга інтерпретація.
Не заявили про себе так яскраво, як у західноєвропейських і американській літературах, і “нові суб'єктивності”. Цей факт пов'язаний не з “відставанням”, як вважає дехто з критиків, а з традиційним підпорядкуванням у російській літературі маргінального аспекту особистості більш глобальному.
Модель “блазня”в російській постмодерній літературі 80-90-х виявляється суттєво модифікованою. Вона (як свідчить аналіз п'єс В.Сорокіна, прози В.Тучкова) не має високого аксіологічного статусу, якого набула в “західній”версії постмодернізму, і не забезпечує цілісності особистості, тяжіючи до моделі “смерті суб'єкта”. Це обумовлено інтенцією подолання кризи, що асоціюється в російській літературі кінця століття насамперед із божевіллям світу, суспільства, Росії, людини. Цю модель замінено на іншу, органічну для російської літерату-
ри –модель юродивого.
Розбіжності в типології героїв “західної”і “східної”версій постмодернізму пояснено в роботі двома причинами. Перша –це моральне застаріння низки моделей, пов'язане з тим, що деконструкція модерністських моделей героя, авторитетного авторського стилю, зразків ідентифікації письменника і читача, розчинення “я”в колективній свідомості вже відбулися в російській літературі раніше –у рамках соцреалізму, хоча, безумовно, з характерною для нього специфікою. І в цьому контексті повернення до вторинної деконструкції вже в параметрах постмодерної парадигми не могло бути повним. Друга причина криється в різних інтенціях “західної”і “східної”версій наприкінці 80-х - у 90-ті роки. Так, у “східній”версії активно проявилася стратегія компенсування людині високого екзистенціального статусу, взагалі повернення “я”розчиненому в колективній свідомості й індивідуально несвідомому “совку”, “порожнечі”. Це відбилося, зокрема, у відродженні модерністського міфу про творчу особистість. За цією моделлю, на відміну від “західної”версії, скомпоновано образи більшості “ідеальних інтелектуалів”у російській прозі 80-90-х (твори Є.Харитонова, В.Попова, Вік.Єрофєєва, Ю.Буйди, Саші Соколова, а в українській літературі –Ю.Андруховича, О.Забужко). Крім того, названа інтенція у синтезі зі стратегією відновлення духовної вертикалі, утвердження вічних цінностей (які піддавалися сумніву й деконструкції в межах постмодерного світосприйняття) призвела до актуалізації моделі юродивого. Вона відіграє роль медіатора, що примирює постмодерне мислення кінця ХХ століття з традицією російської культури, зорієнтованої на духовність, із християнською парадигмою, активно відновлюваною наприкінці 80-х - у 90-ті роки.
Висновки
У російській літературі кінця ХХ століття реалізує себе художня парадигма, що відбиває особливості кризових фаз розвитку літератури, риси перехідної культурної доби, інтенції до пошуку нових структуромоделюючих засад, нетрадиційних домінант в інтерпретації людини і світу.
Стратегії розвитку літератури в 80-ті і 90-ті роки були різними: від констатації кризової межі, прискореного засвоєння раніше недоступних текстів література перейшла до створення новацій; від деконструкції –до пошуку сталих орієнтирів; від роздрібненості, дискретності, полівекторності пошуків –до “укрупнення”, інтенцій до синтезу.
У концепції людини, моделі світу, російській “версії”постмодернізму відбилися типологічні риси перехідної культурної епохи і своєрідність нової ху-дожньої системи, що формується саме зараз. У ній, як і в російській літературі інших перехідних епох, утверджується особистісне начало, ставиться “питання про людину”, у вирішенні якого наприкінці ХХ століття переосмислюються всі традиційні “проекти”, що відбилися у філософських системах і естетичних ідеалах різних стилів.
У різних моделях героя в прозі кінця 80-х - 90-х можна виділити ряд загальних специфічних рис, зумовлених фіксацією кризових явищ, “перехідного”стану культури в момент зміни культурних і художніх парадигм.
Так, герої перебувають в ситуації втрати орієнтирів соціальної, культурної, національної самоідентифікації (у цьому сенсі ім'я героя роману В.Пелевіна –Петро Порожнеча –має знакове значення, як і самовизначення героя роману Ю.Козлова “Прохач”: “ніхто”, “нульовий”; або ж анонімність персонажів прози В.Тучкова). Відбувається конструювання нових моделей самоідентифікації, часто з орієнтацією на найдавніші архетипи: людини, котра пережила кінець світу, нового Адама (романи В.Пелевіна, М.Бутова, М.Паніна, І.Тарасевича), Іова (“Стара дівчинка”В.Шарова), Атланта (романи Ю.Козлова), кентавра (“Селище кентаврів”А.Кіма), Андрогіна (“Стіна”А.Кіма), юродивого і праведника, котрий рятує грішний божевільний світ (“Дурочка”С.Василенко). Орієнтирами, часто іронічно осмисленими і усіченими, виступають і герої російської літератури ХІХ століття, особливо “зайві люди”, Печорін (романи В.Маканіна, М.Паніна) і Обломов (“Прохач”Ю.Козлова, “Задумав я втечу...”Ю.Полякова); Раскольніков (“Андеґраунд, або Герой нашого часу”В.Маканіна, “Ланцюгове щеня”О.Бородині тощо). Обігруються “корчагінський”і “маресьєвський”міфи, а також образи Штірліца і Венічки, використовується і “перелицьований”революційний міф –біле офіцерство, аристократія в підпіллі у “хама”-переможця в особі “нового росіянина”. Великий масив орієнтирів і їхня концептуальна несумісність і свідчать саме про ціннісну “переакцентацію”, спричинену нестійкістю колишніх ієрархій, про притаманний кризовій добі спосіб утвердження нової концепції людини через заперечення колишніх орієнтирів, моделей чи їх комбінацій (так, герой роману М.Паніна –це і Робінзон Крузо, і Печорін, і Штірліц, і новий Венічка, котрий тепер юродствує, і “комаха”Ф.Кафки водночас). І в той же час у 90-ті роки спостерігається тенденція до синтезу і виділення домінант (наприклад, той самий герой М.Паніна –це, насамперед, людина, що пережила кінець світу і знайшла себе).
Сформованою тенденцією видається актуалізація теми стосунків людини й Абсолюту. Вона проявляється по-різному, наприклад, очевидним постає відрод- ження традиції російської духовної літератури (повісті Г.Ільїнської “Соловки”і “Пінега”, біографічні романи А.Ніжного “Плач за Веніаміном”, “Князь Ухтомський. Єпископ Андрій. Історія загибелі”). Окрім того, у прозі 80-90-х відбувається перевертання центру і периферії: суто приземлені феномени, соціальні явища найчастіше переводяться в метафізичний план (типовий приклад –онтологізація побуту в прозі “нової хвилі”). Актуалізуються й шукання Абсолюту людиною, яка гостро переживає свою богооблишеність, самотність, одинокість у ворожому світі. Центральним стає мотив трансцендування, виходу за власні кордони. У вирішенні проблеми зв'язку з Абсолютом часто фіксується момент зміни орієнтирів. Так, герої, котрі розчарувалися в ідеях розуму, прогресу, соціуму, які претен-
дували посісти місце Абсолюту, стикаються з порожнечею, що утворилася на духовній вертикалі (“вічність”вмерла”–знакова формула з “Generation П”В.Пелевіна). Досліджується й нова ситуація, в якій на роль Абсолюту претендують гроші, втім, їм відведено роль “провокатора”, аби продемонструвати справжню шкалу цінностей (“День грошей”А.Слаповського, “Дарунок слова”Ергалі Гера, “Смерть приходить через Інтернет”В.Тучкова). Типовим стає й обігрування ситуації “смерті Бога”, причому як антиніцшеанське її прочитання (“Чапаєв і Порожнеча”В.Пелевіна), так і реалізація моделі сучасної безбожної надлюдини (“Ланцюгове щеня”О.Бородині). При цьому в 90-ті роки стверджується тенденція до відновлення духовної вертикалі.
У більшості моделей фіксуються перехідність, зрушення, парадоксальна контамінація протилежних модусів. Акцентуються поєднання власне людського і тваринного начал (“The night souper”Е.Лимонова, “Селище кентаврів”А.Кіма, “Життєпис Тхора”П.Алешковського, “Психоз”В.Тучкова), людського і демоніч- ного, потрактовуваного досить широко, синтезу елементів високих цивілізацій і брутальності земної “природи”(“Тавро Кассандри”Ч.Айтматова); низького фізичного, навіть виродливого, патологічного та водночас високого духовного планів, що змушує задуматися про те, що ж “замислив”Бог про людину, яке “послання”дав, щоб допомогти кожному зрозуміти ближнього (“Людина-мова”А.Корольова). В більшості творів простежується інтенція до “збирання”особистості на основі актуалізації буттєвих начал, як це спостерігалося й у літературі межі ХІХ - ХХ століть.
Акцентування нетрадиційних станів людської свідомості взагалі типове для прози аналізованого періоду. Зокрема, в ній поширені: характерні для шизофренії роздвоєння особистості, котра резонує з божевіллям світу (романи В.Пелевіна), напластування рівнобіжних світів (“Школа для дурнів”Саші Соколова), моменти хворобливих “прозрінь”власного духу і тіла.
Яскравою особливістю, що фіксує кризовий стан культури, є підвищена увага письменників до переходу меж зовнішнього і внутрішнього світів, до руйнації кордонів між різними внутрішніми світами.
У багатьох творах 80-90-х акцентується на маргінальності героїв: як соці-альній, так і психологічній. Маргінальні явища перенесено у центр.
Можна виділити дві провідні стратегії пошуків нової концепції людини.
Перша –це прагнення до синтезу і цілісності. Вона прийшла на зміну декон- струкції, що домінувала у 70-ті –на початку 80-х років. Друга стратегія пов'язана з підвищенням екзистенціального і духовного статусу людини.
Уяскравлена міфоцентричність “вписує”російську літературу кінця ХХ сторіччя в контекст перехідних культурних епох. Про це ж свідчить актуалізація есхатологічного міфу. Широке звернення до нього може розглядатися як один із засобів подолання кризи, оскільки модель цього міфу протистоїть “хаосові”(одному зі знакових і центральних понять у модерністському і постмодерних уявленнях про світ). Він додає історії в цілому і кризовій сучасності зокрема змісту й трансцендентальності. У російській літературі в кризові періоди есхатологічний міф завжди був базовою матрицею ідеологічних міфів, що надбудовуються на ньому як вторинні системи.
Перекликання перехідних епох вбачається і в тому, що в прозі 80-90-х років реалізуються деякі сформовані в середньовічній літературі й актуалізовані на кризових зламах розвитку суспільства витлумачення російської історії. Наприк- лад, “теорія страт Господніх”, художньо інтерпретована в літописах, “Слові про загибель Російської землі”, “Житії протопопа Авакума”тощо. Цю прадавню модель актуалізовано в прозі Ф.Горенштейна (“Псалом”), Г.Попова (“Острів прокажених”), О.Павлова (“Кінець століття: Соборна розповідь”), А.Корольова (“Голова Гоголя”). При цьому, також, відповідно до давніх міфологічних моделей, покарання грішної землі описано як неостаточне. Пробачення здобувається в каятті (один із центральних мотивів у літературі і кінематографі 80-х) і заступництві праведника (ідентична модель реалізована у сучасних православних ле-гендах, що доводять дослідження Є.Левкієвської).
У міфологічній інфраструктурі російської прози 80-90-х років мономіфом можна визнати есхатологічний. Решта актуалізованих моделей –божества, що вмирає і воскресає, вічного повернення –виявляє тенденцію до синтезу з ним.
Російський постмодернізм характеризується яскраво вираженою специфікою, розбіжностями з західними зразками на багатьох рівнях: в інтенціях розвитку (прагнення до цілісності), стратегії (відмова від децентрації й тотальної іронії, гри без мети), зв'язках із традицією (повернення до модерністських принципів), трактуваннях людини і світу (модифікації “західних”зразків героя, домінування моделі “юродивого”, повернення до модерністського міфу про творця і типу міфологізації).
Поставлене дослідниками питання про типологічні риси постмодернізму в східнослов'янських літературах (“східна”модифікація, за І.Скоропановою, “східноєвропейська модель”, “слов'янський варіант”за О.Веретюк) можна вважати недостатньо дослідженим. Зіставлення ж низки російських і українських текстів 90-х років у реферованій праці дає підстави для виділення загальних рис, обумовлених, по-перше, спільністю кардинальних позицій (розбіжності з соцреалізмом, у рамках якого в специфічному вигляді вже було деконструйовано багато модерністських принципів), по-друге, ідентичним історичним і культурним контекстом, пошуками виходу з реальної найгострішої кризи, процесами національного самовизначення; по-третє, наявністю загальних художніх орієнтирів, у тому числі й серед російських класичних постмодерних текстів (романів М.Булгакова, В.Набокова, Вен.Єрофєєва, в яких уже були задані параметри “східної”модифікації).
Серед загальних особливостей зазначені:
Російська й українська постмодерна проза виявляє підвищену увагу до проблеми специфіки культур (ця сама особливість у нетрадиційній інтерпретації –взаємовіддзеркалення національних традицій, розходження і схрещення їхніх кодів –характеризує і “Хозарський словник”М.Павича). Особливості її вирішення полягають, по-перше, у пошуках етнокультурних констант, що збереглися в умовах кризи, по-друге, у дослідженні специфіки національної культури в контексті європейському, “західному”(“Перверзія”Ю.Андруховича, “П'ять річок життя”Вік.Єрофєєва, “Останнє літо на Волзі”Ф.Горенштейна, “Слов'янський акцент”М.Палей) і “східному”(“Чапаєв і Порожнеча”В.Пелевіна, “Знак звіра”Б.Єкимова, проза Ю.Мамлєєва, А.Кіма тощо).
Наприкінці 90-х спостерігається відхід від застарілої опозиції “радянський (колоніальний)”–“пострадянський”(вона характерна для середини 80-х - почат- ку 90-х і обумовила визначену дослідниками притаманну саме російському постмодернізмові граничну політизованість) до нових координат: Росія, Україна серед народів, інших культур. При цьому суттєво переосмислюється опозиція “центр”–“периферія”як у межах антиімперських ідей, так і при описанні гло-
бальної культурної кризи.
У російській і українській постмодерній прозі активно використовується есхатологічний міф при специфічному його прочитанні в кожній із літератур. Характерно те, що в 90-ті роки закцентовано не апокаліптичні мотиви, не загибель, а загальний порятунок .
Серед суттєвих відмінностей російських і українських постмодерних текстів варто назвати послідовну орієнтацію українських на західноєвропейські зразки (зокрема, готичний роман), на традиції національного бароко, особливо щодо потрактувань героя (мандрованого філософа, лицаря, чия енергія, соціальна активність і способи самореалізації протиставлені моделям, що домінують у російській літературі, зокрема, пасивному споглядальнику і юродивому).
Таким чином, російські й українські постмодерні тексти мають інтенцію до синтезу й пошуку центруючих ідей, котрі допомогли б подолати культурну кризу. В їх межах завершується деконструкція як соцреалістичного дискурсу, так і “старих”міфів про Європу, переосмислюються “центр”і “периферія”, ставляться загальні для розвитку культур ХХ століття проблеми. Художньо осмислюється і стимулюється процес оформлення нового національного міфу за матрицею есхатологічного з акцентацією на відродженні, новому творінні. У моделі особистості домінує архетип пошуку істини як повернення до себе. Очевидна тенденція до виявлення констант національної культури, що залишилися на аксіологічній шкалі, яку поновлено у “східнослов'янській”версії постмодернізму. Складається враження, що тексти даної версії утворюють не гігантську Вавілонську бібліотеку, в якій заблукала людина (якщо скористатися метафорою Борхеса, котра описує культурну кризу постмодерної доби), а відбудовують зруйновану духовну вертикаль (закцентований Абсолют: Небесний глядач і Режисер в Андруховича, Господь Бог і манірний Хаос в Є.Попова, трансцендування у Пелевіна тощо) і задають параметри нової структури культури, що виникне у пост-постмодерну добу.
Основні положення дисертації відображено
в публікаціях:
1. Художественная парадигма переходной культурной эпохи. Русская проза 80-90-х годов ХХ века: Монография. –К.: ИПЦ „Київський університет”, 2001. –с (27,1 др.арк.) Рецензії: Всесвітня література і культура в на-вчальних закладах України –. - №4. –С.56; Литературоведческий сборник –Вып. 8-7. –Донецк: ДонНУ, 2001. –С. 289.
2. Развитие антитоталитарных идей в русской литературе: Научная монография. –К.: Логос, 2001. –с. (У співавторстві з Ю.І. Корзовим, К.М. Пахарєвою; здобувачеві належить матеріал на с.68-99, 100-130; 3 др.арк.).
3. Рассказ о современниках в русской и украинской советской мемуаристике // Вісник Київського університету. Літературознавство. Мовознавство. –. - №28. –С. 45-50 (0,5 др.арк.).
4. Деякі підсумки вивчення мемуарно-автобіографічної прози // Радянське літературознавство. –. - №10. –С. 43-49 (0,75 др.арк.).
5. Від імені покоління (До питання про художню мемуаристику 50-80-х років) // Радянське літературознавство. –. -№4. –С. 50-53 (0,5 др.арк.).
6. Продолжая традиции философской прозы // Радуга. –. - №11- С.167-170 (0,5 др.арк.).
7. Война в памяти очевидцев. Мемуарная литература о Великой отечественной войне // Проблемы войны и мира в русской литературе. Тематический сборник научных трудов. Министерство образования Украины. Учебно-методический кабинет высшего образования. –К.: УМК ВО, 1992. –С. 162-172 (0,5 др.арк.).
8. Две авторские позиции в современной документальной прозе о послеоктябрьских праведниках и священомученниках // Православие и культура . –. - №1. - С 77-88 (0,7 др.арк.).
9. Пам`ятник Пушкіну в російській постмодерністській прозі // Слово і час. –. - №6. - С.9-12 (0,5 др.арк.).
10. Пушкинские мотивы в современной постмодернистской прозе // Русская литература. Исследования. [А.С. Пушкин и проблемы мировой культуры]. –К.: Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. –. –Вып. 1. –Том 1. –С. 125-133 (0,5 др.арк.).
11. Язык символов кризисного времени (на материале русской прозы 80-90-х годов) // Литературоведческий сборник. –Вып. 2. –Донецк: Дон ГУ, 2000. –С. 188-194 (0,5 др.арк.).
12. Достоевский в зеркале современной постмодернистской прозы // Русская литература. Исследования. [Достоевский и ХХ век]. –К.: Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. –. –Вып.2. –С. 123-135 (0,5 др. арк.).
13. Трансформация западного мифа о России в русской прозе 80-90-х годов // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди. Серія Літературознавство. –. - Вип.2(26). - С.114-123 (0,5 др.арк.).
14. "Москва –Петушки" В. Ерофеева и русская проза конца 90-х. К проблеме героя // Литературоведческий сборник. –Вып. 3. –Донецк: Дон НУ, 2000. –С. 203-212 (0,75 др.арк.).
15. Сучасний мономіф (на матеріалі російської прози 80-90-х рр.) //Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Літературознавство. Мовознавство. Фольклористика. –. - Вип. 8. –С.32-34 (0,5 др.арк.).
16. К проблеме художественной специфики русской постмодернистской прозы // Литературоведческий сборник. –Вып 4. –Донецк: ДонНУ, 2000. –С. 72-82 (0,5 др.арк.).
17. Модели демифологизации в современной русской прозе // Проблеми сучасного літературознавства. Збірник наукових праць. –Вип 6. - Одеський державний університет. –Одеса: Маяк, 2000. –С. 61-71 (0,75 др.арк.).
18. Русская литература рубежа ХХ-ХХI веков в ряду переходных эпох // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди. Серія літературознавство. –. –Вип. 1(28). –С. 393-400 (0,6 др.арк.).
19. Модернистский миф о творце в русской постмодернистской прозе // Вісник Харківського університету. Серія філологія. - 2001. –Вип. 33. - №520. –С. 465-469 (0,5 др.арк.).
20. Модель “безумца”и ее интерпретация в русской версии постмодернизма // Литературоведческий сборник. –Вып. 5/6. –Донецк: Дон НУ, 2001. –С. 79-88 (0,5 др.арк.).
21. Особенности постмодернистской художественной парадигмы в русской и украинской прозе конца ХХ века // Науковий вісник кафедри ЮНЕСКО Київського державного лінгвістичного університету [Лінгвапакс]. - 2001. - Вип. 4. –С. 293-297 ( 0,5 др.арк.).
22. Мотивный код русской постмодернистской прозы // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди. Серія літературознавство. –. –Вип. 2 (29). –С. 283-290. (0,5 др.арк.).
23. Исследования русской литературы 80-90-х годов ХХ столетия. Дискуссионные вопросы // Південний архів. Збірник наукових праць. –Херсон: Херсонський державний педуніверситет. - 2001. - Вип XII. –С 178-184 (0,5 др.арк.).
24. Идея синтеза в концепции героя русской прозы 80-90-х годов // Филологические исследования: Сборник научных работ. Донецкий национальный университет. –Донецк: "Юго –Восток", 2000. –С. 79 –(0, 6 др.арк.).
25. Типология героя русской постмодернистской прозы 80-90-х годов ХХ века // Вісник Донецького університету. Серія Б. Гуманітарні науки. –. -Вип. 1. –С. 7-13 (0, 75 др.арк.).
26. Герой русской постмодернистской прозы (трансформация модели
“смерти субъекта”) // Література в контексті культури. Збірник наукових
праць. –Вип.6. –Дніпропетровськ: РВВ Дніпропетровський національний
університет, 2001. –С. 107-113 (0,5 др.арк.).
27. Русская и украинская постмодернистская проза: культурные константы и
отношение к западным образцам // Теоретические и практические пробле-
мы русской филологии. –Славянск. –. –Вып. IX. –Часть 2. –С. 177-
184 (0,75 др. арк.).
28. Тема власти в русской постмодернистской прозе (десакрализация образов "диссидента", "пророка", "классика") // Studia methodologica. –. –Вып. 9. –С. 58-63 (0.4 др.арк.)
29. К проблеме соотношения модернистской и постмодернистской парадигм в русской прозе 90-х годов ХХ века // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди. Серія літературознавство. –. –Вип. 1(30). –С. 208-217 (0, 75 др.арк.).
Додаткові публікації
30. "Записки на манжетах" и "Тайному другу" в контексте автобиографической прозы // Творчество Михаила Булгакова: к столетию со дня рождения писателя. Сборник научных работ. Министерство образования Украины. Учебно-методический кабинет высшего образования. –К.: УМК ВО, 1992. –С. 52-61.
31. Тема "маленького человека" в автобиографической прозе Георгия Иванова // Гоголь и современность (к 185 –летию со дня рождения), 24 –мая 1994 г. –Киев.: Киевский университет, 1994. –С. 96-101.
32. Концепция характера Сергея Есенина в воспоминаниях о поэте // Сергей Есенин. Научные статьи и материалы международной конференции, посвященной 100 –летию со дня рождения поэта. 12-13 августа 1995 г. –К.: Киевский университет имени Тараса Шевченко, 1996. –С. 146 –.
33. Эсхатологический миф в современной прозе // Мова і культура. Наукове
видання. –. Вип.2. –Том III. –С.315 –.
34. "Новое поколение" в русской прозе 90-х годов // Компаративні досліджен-
ня слов`янських мов і літератур. Пам`яті академіка Леоніда Булаховського.
Київський національний університет імені Тараса Шевченка. –К.: Київсь-
кий університет, 2000. –С. 84-94.
35."Новый герой" в русской прозе 90-х годов ХХ века // Мова і культура.
Наукове видання. –. –Вип. 3. –Том IV. –С. 169-174.
36. Ориентиры самоидентификации героя в русской прозе 90-х годов ХХ века
//Динамизм социальных процессов в постсоветском обществе. Материалы
международного семинара. –Луганск –Цюрих –Женева, 2001. - Вып. II. –
Часть 1. –С. 195-205.
Анотація
Мережинська Г.Ю. Російська проза 80-90-х років ХХ століття. Типологія. Стадіальність розвитку. –Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук за спеціальностями 10.01.02 –російська література, 10.01.06 –теорія літератури. - Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, Київ, 2002.
В роботі визначено художні особливості і типологічні риси російської літератури 80-90-х років ( на матеріалі прози) як цілісної динамічної системи, що перебуває в стані визначення координат нової художньої парадигми за умов перехідного періоду розвитку культури. Здійснено спробу розглянути сучасну російську літературу в типологічних сходженнях з художніми явищами інших перехідних культурних епох.
Виявлені напрямки пошуку нової концепції людини, віднайдена типологія героїв російської прози 80-90-х років у зіставленні з художніми пошуками письменників в кінці 60-х –- ті роки, пояснена специфіка модифікацій в російській постмодерній прозі "західних" моделей героїв.
Вивчена міфологічна інфраструктура російської прози 80-90-х років, яка відбиває певні особливості формування нової моделі світу. Доведено домінування есхатологічного міфу і поширення деяких традиційних структур, які в російській літературі актуалізуються в кризові часи і перехідні епохи.
Виявлено особливості "східноєвропейської" модифікації постмодернізму через порівняльний аналіз російських і українських творів, розглянутих в контектсті художніх здобутків західноєвропейських і американських авторів.
Ключові слова: художня система, парадигма, концепція людини, міф, модель світу, стильова течія, постмодренізм.
Summary
Merezhinska A.Yu. The Russian prose of the 80-s –-s of XX th century. Typology. Phasic development. –Manuscript.
Thesis for a Doctor`s Degree of Philology. Speciality: 10.01.02 –Russian literature,
.01.06 - Theory of literature. - Institute of Literature named after T.G. Shevchenko. The National Academy of Sciences of Ukraine. - Kyiv, 2002.
This work depicts general peculiarities and typical features of the Russian literature relating to the period of the 80s-90s of the XXth century. The investigation was conducted on the basis of the prose as an integral dynamic system which shows the pro-
cess of finding proper coordinates for the new creative paradigm during the transitional period in the field of the cultural development. An attempt has been made to trace the modern Russian literature compared with different typical phenomena of other cultural epochs during the transitional periods.
The directions in formulating a new conception of the personality were found. The typology of the characters in the Russian prose of the 80s-90s was stated and compared with the creative searches of the authors who wrote in the late 60s and in the 70s. The modification of the "western" types of characters in the post-modern prose was elicited and described.
The mythological infrastructure of the Russian prose of the 80s-90s that has certain peculiarities in the process of the creation of a new model of the world has been stu-
died.
There has been proved the dominating of the eschatological myth and the spreading of some traditional structures which are actualized in the Russian literature during crises and transitional epochs.
Also some peculiarities of the modification of the post-modernism in Eastern Europe have been revealed ; this has been done with the help of a comparative analysis of the Russian and Ukrainian literary works in context of the creative achievements of the West-European and American authors.
Key-words: structure, paradigm, conception of the personality, myth, model of the world, post-modernism, tendencies of styles.
Аннотация
Мережинская А.Ю. Русская проза 80-90-х годов ХХ века. Типология. Стадиальность развития. –Рукопись.
Диссертация на соискание научной степени доктора филологических наук по специальностям 10.01.02 –русская литература, 10.01.06 - теория литературы.
–Институт литературы им. Т.Г. Шевченко НАН Украины, Киев, 2002.
В работе определены особенности художественной парадигмы, сложившейся в условиях специфического исторического контекста в постмодернистскую эпоху. Русская литература 80-90-х годов (на материале прозы о современности) интерпретируется как динамичная система, находящаяся в состоянии кризиса и перешедшая от фазы деконструкции к активной творческой –поиску центрирующих идей, новой концепции человека и модели мира. В исследовании демонстрируются и обосновываются различные стратегии развития русской литературы в 80-е и 90-е годы. От характерной для 80-х годов констатации кризисного рубежа и ускоренного освоения ранее недоступных текстов литература в 90-е годы перешла к созданию нового художественного языка; от деконструкции –к поиску устойчивых ориентиров; от раздробленности, дискретности, многовекторности поисков –к "укрупнению", обобщениям, интенциям к синтезу. Русская литература изучается в контексте культурного кризиса конца ХХ века и в типологи-ческом ряду художественных явлений других переходных эпох.
В качестве критериев определения и исследования переходной эпохи предложены: смена концепции человека, формирование новой модели мира, переворачивание "центра" и "периферии", возникновение "рубежных" явлений на различных уровнях художественной системы.
Исследованы стратегии и векторы поисков новой концепции человека в русской прозе 80-90-х годов. В качестве таковых выделены, во-первых, стремление к целостности и синтезу (о чем свидетельствует, в частности, появление новой модели "героя времени", человека поколения 90-х) и, во-вторых, повышение экзистенциального статуса человека. Описаны общие для различных типов героев особенности, обусловленные интерпретацией кризисных явлений, проявившиеся в большинстве произведений независимо от стилевых установок, но с акцентами в их рамках. Среди них такие, как художественное исследование утраты человеком ориентиров социальной, культурной самоидентификации и поиск новых, выделение модели-медиатора. Как сформировавшаяся тенденция рассматривается и актуализация проблемы "человек и Абсолют", а также фиксация в моделях героев переходности, парадоксального соединения противоположных модусов; описание нетрадиционных состояний , размытости границ внешнего и внутреннего миров и различных внутренних миров; акцентирование в концепции личности различных проявлений маргинальности. Создана типология героев прозы "новой волны", изучены модификации определенных моделей в прозе 90-х. Определены в контексте развития "экзистенциального измерения" личности в литературе ХХ века доминирующие типы экзистенциально сознания, проявившиеся в образах героев русской прозы 70-80- х и 90-х годов. Предложена типология героев прозы 80-90-х годов с выделением доминирующей модели "героя времени", человека поколения 90-х. Ее специфика изучена в сопоставительном анализе с моделями "героя времени", предложенными, во-первых, русскими писателями в 70-е годы (в произведениях Вен. Ерофеева, А.Кима, В.Маканина, А.Вампилова), во-вторых, реализованными в культовых текстах зарубежных литератур ("Поколение Икс" Дугласа Коупленда).
Изучена мифологическая инфраструктура прозы 80-90-х годов, отражающая как складывающуюся модель мира, так и особенности интерпретации культурного кризиса конца ХХ века и актуализацию традиционных в русской литературе мифологических структур, объясняющих "хаос" кризисного времени. Выделен мономиф –эсхатологический. Продемонстрировано обращение прозы 80-90-х годов к некоторым традиционным моделям, активизирующимся в русской литературе на кризисных переломах истории, например, "теории казней Господних", модели роковой ошибки, заступничества праведника, а также мифа о "вечном возвращении", умирающем и возрождающемся божестве. Отслежены процессы, протекающие в области идеологического мифа как вторичной семиологической системы. Изучены модели демифологизации: карнавализация истории, вытеснение одного мифа другим, часто созданным по той же матрице, комбинация элементов различных идеологических мифов. Определены основные параметры системы символов.
В работе в качестве модели, наиболее ярко отражающей кризисное состояние культуры, с одной стороны, и специфику его преодоления в национальной культуре, с другой, избран постмодернизм. Данное стилевое течение рассматривается с точки зрения его своеобразия в русской литературе. Показана специфика русского "нелинейного" романа и те модификации, которые претерпевают традиционные в "западных" постмодернистских текстах модели героев. Сопоставление же русской и украинской постмодернистской прозы позволяет выделить типологические особенности "восточноевропейской" версии постмодернизма. В качестве основных рассматриваются: отказ от децентрации как последовательной стратегии, постановка актуальных проблем современности, в частности, национального самоопределения и решения их с использованием приемов "интеллектуальной провокации"; ориентация на национальные культурные традиции, выявление их констант. Данные особенности отражают более общие интенции к синтезу и поиску центрирующих идей, характерные для литературы, находящейся в фазе преодоления кризиса и отражающей формирование новой художественной парадигмы.
Ключевые слова: художественная система, парадигма, концепция человека, модель мира, миф, стилевое течение, постмодернизм.