Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
МІЖРЕГІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ
Л.. Грузгнова, В. Г. КоРоткгн
ТРУДОВЕ ПРАВО УКРАЇНИ
Частина 4
Допущено
Міністерством науки і освіти України
як навчальний посібник для студентів
вищих навчальних закладів
ББК 67.9(4УКР)305я73 Г90
Рецензенти: М. К. Галянтич, канд. юрид. наук.
Д. О. Карпенко, канд. юрид. наук, проф.
Схвалено Вченою радою Міжрегіональної Академії управління персоналом (протокол № 8 від 28.11.02)
Допущено Міністерством освіти
і науки України (лист № 14/18.2-347 від 20.03.03)
Грузінова Л. П., Короткін В. Г.
Г90 Трудове право України: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. - К.: МАУП, 2003. -ISBN 966-608-242-Х.
Ч. 4. - 2003. - 152 с: іл. - Бібліогр.: с. 141-145. ISBN 966-608-336-1
Навчальний посібник підготовлений відповідно до навчальної програми “Трудове право України” і складається з чотирьох частин. У першій розглянуто Загальну частину трудового права, у другій, третій та четвертій - інститути Особливої частини трудового права. У посібнику висвітлено пи тання теорії трудового права, проаналізовано чинне трудове законодавство та практику його застосування. Зокрема у четвертій частині розглянуто законодавче регулювання питань трудової дисципліни, охорони праці, матеріальної відповідальності сторін трудового договору, нагляду та контролю за дотриманням законодавства про працю в Україні, а також трудових спорів.
Для студентів неюридичних вищих навчальних закладів і факультет, які вивчають трудове право України, а також для всіх, хто цікавиться проблема ми трудового законодавства України.
ББК 67.9(4УКР)305я73+67.305я73
© Л. П. Грузінова, В. Г. Короткін, 2003 ISBN 966-608-242-Х © Міжрегіональна Академія
ISBN 966-608-336-1 управління персоналом (МАУП), 2003
РОЗДІЛ 12
ВНУТРІШНІЙ ТРУДОВИЙ РОЗПОРЯДОК.
ТРУДОВА ДИСЦИПЛІНА
12.1. Правове регулювання внутрішнього трудового розпорядку
Відповідно до ст. 142 КЗпП трудовий розпорядок в організації визначається правилами внутрішнього розпорядку.
Внутрішній трудовий розпорядок — це правопорядок у сфері праці, що діє в кожній організації.
Норми внутрішнього трудового розпорядку регулюють суспільні відносини з приводу організації колективної праці між роботодавцем і трудовим колективом (його органами), між роботодавцем та виборними органами профспілкової організації на підприємстві, в установі, організації.
Трудовий розпорядок охоплює систему нормативних актів, які регулюють порядок здійснення трудової діяльності.
Нормативно-правові акти, що регулюють внутрішній трудовий розпорядок, поділяються на дві групи:
загальні (КЗпП України, закони України, укази Президента України, Типові правила внутрішнього трудового розпорядку та ін.);
спеціальні, які враховують специфіку окремих галузей господарювання, а також особливості праці окремих категорій працівників (галузеві правила внутрішнього трудового розпорядку, статути про дисципліну; положення про дисципліну окремих категорій працівників тощо).
Основними правовими формами регулювання спільної праці конкретної організації є правила внутрішнього трудового розпорядку, які поділяються на три види (рис. 12.1).
Рис. 12.1. Види правил внутрішнього трудового розпорядку
Типові правила внутрішнього трудового (надалі — Типові правила) — це нормативний акт загальної дії, в якому сформульовано основні положення, що визначають внутрішній трудовий розпорядок1. Типові правила використовуються в частині, що не суперечить Конституції України та чинному трудовому законодавству.
Галузеві правила внутрішнього трудового розпорядку враховують специфіку галузі щодо режиму праці та відпочинку, обов’язків працівників. Вони затверджуються міністерствами і відомствами за погодженням з відповідними профспілковими органами.
Внутрішній трудовий розпорядок на конкретному підприємстві, в установі, організації визначається локальними (місцевими) правилами внутрішнього трудового розпорядку (надалі — Правила), які затверджуються трудовими колективами за поданням роботодавця або виборного органу профспілкової організації на підприємстві, в установі, організації на основі Типових правил.
Правила мають на меті врегулювати внутрішній трудовий розпорядок на підприємствах, в установах, організаціях, без чого неможливо раціонально використовувати робочий час, підвищувати продуктивність праці.
Правила внутрішнього трудового розпорядку організації — локальний нормативний акт організації, що регламентує відповідно до чинного КЗпП порядок прийняття та звільнення працівників, основні права, обов’язки й відповідальність сторін трудового договору, режим роботи, час відпочинку, застосовувані до працівників заходи заохочення і стягнення, а також інші питання регулювання трудових відносин в організації.
1 Затверджені постановою Держкомпраці СРСР і ВЦРПС від 20 липня 1984 року.
Зауважимо, що правила внутрішнього розпорядку організації затверджуються трудовим колективом за поданням роботодавця та виборного профспілкового органу. В Російській Федерації правила внутрішнього трудового розпорядку організації затверджуються роботодавцем з урахуванням думки представницького органу працівників організації.
Структуру правил внутрішнього трудового розпорядку наведено на рис. 12.2.
Структура правил внутрішнього трудового розпорядку
|
Загальні положення |
Порядок прийняття та звільнення |
Основні обов’язки працівників та роботодавця |
Робочий Час та його використання |
Заохочення за успіхи в роботі |
Відповідальність за порушення дисципліни |
Рис. 12.2. Структура правил внутрішнього трудового розпорядку
У Правилах конкретизується порядок прийняття на роботу й звільнення з роботи, основні обов’язки працівників та роботодавця, встановлюється режим робочого часу й часу відпочинку, визначаються види заохочень за успіхи в роботі, порядок їх застосування, порядок застосування дисциплінарних стягнень.
Не можуть суперечити чинному трудовому законодавству: правила прийняття й звільнення з роботи, заходи стягнення за порушення трудової дисципліни, порядок їх застосування, зняття й оскарження.
До початку роботи за укладеним трудовим договором роботодавець зобов’язаний ознайомити працівника з правилами внутрішнього трудового розпорядку (ст. 29 КЗпП).
У деяких галузях для окремих категорій працівників, де порушення трудової дисципліни можуть призвести до тяжких наслідків, діють статути про дисципліну (транспорт, зв’язок та деякі інші) та положення про дисципліну1.
Статути та положення про дисципліну не замінюють правил внутрішнього трудового розпорядку, вони виключають зі сфери дії цих Правил тих працівників, на які поширюються статути, але в межах відносин, що регулюються статутом. Так, Положення про дисципліну працівників залізничного транспорту передбачає, що кожний працівник, на якого поширюється його дія, зобов’язаний дотримуватися правил внутрішнього трудового розпорядку.
Положення про дисципліну працівників залізничного транспорту поширюється на працівників, що забезпечують рух транспорту, але не поширюється на працівників, які забезпечують його обслуговування.
Положення, статути про дисципліну відрізняються від правил внутрішнього розпорядку особливостями правотворчої процедури (як правило, затверджені постановою Кабінету Міністрів України), структурою (загальні положення, заохочення, дисциплінарні стягнення), змістом (визначається коло осіб, на які вони поширюються, обсяг дисциплінарної влади різних посадових осіб тощо)
Існують особливості у змісті обов’язків працівників, які підпадають під дію статутів та положень про дисципліну — у складі дисциплінарного правопорушення вони можуть нести дисциплінарну відповідальність і за проступки, які не випливають з неналежного виконання їхніх трудових обов’язків.
Окремі елементи внутрішнього трудового розпорядку можуть вноситися до законів України2.
1 Див.: Положення про дисципліну працівників залізничного транспорту, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 26 січня 1993 р. № 55; Статут про дисципліну працівників зв’язку, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 30 липня 1996 р. № 877; Дисциплінарний статут прокуратури України, затверджений постановою Верховної Ради України від 6 листопада 1991 р.
2 Див.: Закон України “Про державну службу” від 16 грудня 1993 р., де визначено основні обов’язки державних службовців (ст. 10 Закону), основні права державних службовців (ст. 11 Закону), обмеження, пов’язані з прийняттям на державну службу (ст. 12 Закону), декларування доходів державних службовців (ст. 13 Закону), особливості дисциплінарної відповідальності державних службовців (ст. 14 Закону).
Основні трудові обов’язки сторін трудового договору. Сфера дії КЗпП поширюється на всіх працівників, і відповідно у ст. 139 КЗпП визначено основні обов’язки працівників, а в ст. 141 КЗпП — обов’язки роботодавця. Обов’язки сторін трудового договору конкретизуються певними документами (рис. 12.3).
Обов’язки сторін трудового договору конкретизуються
|
Правилами внутрішнього трудового розпорядку |
Посадовими інструкціями працівників |
Індивідуальним трудовим договором працівників |
Наказами (розпорядженнями) роботодавця |
Рис. 12.3. Конкретизація обов’язків сторін трудового договору
Згідно зі ст. 139 КЗпП, працівники зобов’язані працювати чесно й сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, дотримуватися трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.
Обов’язки працівників поділяються на дві групи (рис. 12.4).
Обов’язки працівників
які забезпечують виконання конкретної трудової функції
які забезпечують нормальний трудовий процес
Рис. 12.4. Обов’язки працівників
Як зазначалося, згідно зі ст. 139 КЗпП працівники зобов’язані дотримуватися трудової та технологічної дисципліни.
Дотримання технологічної дисципліни полягає в обов’язку працівника виконувати технічні правила на виробництві.
Порушення працівником технологічної дисципліни є виробничим упущенням і підставою для застосування дисциплінарного стягнення.
Основні обов’язки роботодавця визначено у ст. 141 КЗпП.
Роботодавець повинен чітко організувати працю працівників, створювати умови для зростання продуктивності праці, забезпечувати трудову та виробничу дисципліну, неухильно дотримуватися законодавства про працю й правил охорони праці, уважно ставитися до потреб і запитів працівників, поліпшувати умови їх праці та побуту.
Обов’язки роботодавця мають як юридичний, так і моральний характер.
Правове регулювання трудової дисципліни державних службовців здійснюється відповідно до Закону України “ Про державну службу”, якщо інше не передбачено законами України.
Заохочення та порядок їх застосування. У правових нормах встановлено систему стимулювання сумлінної праці: підстави заохочення, види заохочень, порядок їх застосування, переваги та пільги для працівників, які успішно й сумлінно виконують свої трудові обов’язки.
У правовому розуміння заохочення — це публічне визнання трудових заслуг, відзначення, нагородження як окремих працівників, так і трудових колективів.
Чинним трудовим законодавством встановлено дві форми заохочення працівників (рис. 12.5).
Форми заохочення працівників
|
За успіхи в роботі (ст. 143 КЗпП) |
|
За особливі трудові заслуги (ст. 146 КЗпП) |
Рис. 12.5. Форми заохочення працівників
У ст. 143 КЗпП не дається приблизного переліку заохочень за успіхи в роботі, встановлено, що до працівників підприємств, установ, організацій можуть застосовуватись будь-які форми заохочення, що містяться у затверджених трудовими колективами правилах внутрішнього трудового розпорядку.
Встановлено переваги та пільги для працівників, які успішно й сумлінно виконують свої трудові обов’язки (ст. 145 КЗпП).
Підставою для заохочення є успіхи в роботі працівника та трудові заслуги. Види заохочень за успіхи в роботі наведено на рис. 12.6.
|
Види заохочень |
|||||||
|
За способом впливу на працівника |
За оформленням та закріпленням у правових актах |
За сферою дії |
За органами застосування |
||||
|
Моральні та матеріальні |
Правові й неправові |
Загальні та спеціальні |
Індивідуальні й колективні |
Рис. 12.6. Види заохочень за успіхи в роботі
Застосування заохочень віднесено до сфери локального правового регулювання. Ширший перелік заохочень зазначено у статутах і положеннях про дисципліну. Так, у Дисциплінарному статуті прокуратури України до заохочень належать:
1) подяка;
2) грошова премія;
3) подарунок;
4) цінний подарунок;
5) дострокове присвоєння класного чину або підвищення в класному чині;
6) нагородження нагрудним знаком “Почесний працівник прокуратури України”1.
За особливі заслуги в роботі працівники прокуратури можуть бути представлені до відзначення державними нагородами і присвоєння почесного звання “Заслужений юрист України”.
За зразкове виконання службових обов’язків та ініціативність у роботі для працівників залізничного транспорту встановлюються додаткові види заохочення: присвоєння звання кращого працівника за фахом; нагородження нагрудним значком; нагородження нагрудним знаком “Почесному залізничнику”2.
1 Див.: ст. 5 Дисциплінарного статуту прокуратури України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 6 листопада 1991 р.
2 Див.: п. 8 “Положення про дисципліну працівників залізничного транспорту”, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 січня 1993 р. № 55.
Допускається одночасне застосування кількох видів заохочення.
До Статуту про дисципліну працівників зв’язку включено додатково такий захід заохочення, як нагородження нагрудним знаком “Почесна відзнака Міністерства зв’язку України”.
Порядок застосування заохочень. Згідно зі ст. 144 КЗпП, заохочення застосовуються роботодавцем разом або за погодженням з виборним профспілковим органом підприємства, установи, організації.
Мета заохочення — не тільки стимулювати працівників до подальших успіхів у роботі. Це також стимул до сумлінного виконання трудових обов’язків іншими працівниками. Виборний орган профспілкової організації бере участь у визначенні працівників, до яких застосовуються заохочення.
Зауважимо: трудові колективи наділені правом самостійно висувати працівників для морального та матеріального заохочення.
Допускається поєднання кількох видів заохочень. Наприклад, працівникові може бути оголошена подяка і вручено цінний подарунок. Доцільно поєднувати матеріальні та моральні заохочення.
Потрібно зазначити, що протягом строку дії дисциплінарного стягнення заохочення до працівників не застосовуються. Своєрідним заохоченням таких працівників є зняття дисциплінарного стягнення. Якщо працівник не допустив нового порушення трудової дисципліни і до того ж проявив себе як сумлінний працівник, то стягнення може бути зняте достроково (ст. 151 КЗпП).
Заохочення оголошуються наказом (розпорядженням) в урочистій обстановці й заносяться до трудових книжок працівників згідно з правилами їх ведення.
Переваги і пільги для працівників, які успішно й сумлінно виконують свої трудові обов’язки. Працівникам, які успішно й сумлінно виконують свої трудові обов’язки, надаються в першу чергу переваги та пільги у сфері соціально-культурного і житлово-побутового обслуговування (путівки до санаторіїв та будинків відпочинку, поліпшення житлових умов тощо). Таким працівникам надається також перевага при просуванні по роботі. Просування по роботі оформляється як переведення на іншу, більш кваліфіковану роботу, вищу посаду чи зарахування до кадрового резерву. Так, відповідно до ст. 27 Закону України “Про державну службу”, просування по службі державного службовця здійснюється шляхом зайняття більш високої посади на конкурсній основі, крім випадків, коли інше встановлено законами України та Кабінетом Міністрів України, або шляхом присвоєння державному службовцеві більш високого рангу. Державний службовець має право брати участь у конкурсі на заміщення вакантної посади. Переважне право на просування по службі мають державні службовці, які досягли найкращих результатів у роботі, виявляють ініціативність, постійно підвищують свій професійний рівень і зараховані до кадрового резерву. Кадровий резерв для державної служби створюється з метою заміщення посад державних службовців, а також для просування їх по службі. До кадрового резерву зараховуються професійно підготовлені працівники, які успішно справляються з виконанням службових обов’язків, виявляють ініціативу, мають організаторські здібності й необхідний досвід роботи. Порядок формування й організація роботи з кадровим резервом регулюється Положенням про формування кадрового резерву для державної служби1. Порядок формування кадрового резерву керівників державних підприємств, установ та організацій регулюється Положенням про формування кадрового резерву керівників державних підприємств, установ і організацій2.
1 Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2001 р. № 199.
2 Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 18 жовтня 1999 р. № 1912.
Заохочення за особливі трудові заслуги. За особливі трудові заслуги працівників представляють у вищі органи до заохочення, до нагородження орденами, медалями, почесними грамотами, нагрудними значками і до присвоєння почесних звань і звання кращого працівника за даною професією (ст. 146 КЗпП).
Закон України “Про державні нагороди України” від 16 березня 2000 року встановлює державні нагороди України для відзначення громадян за особисті заслуги перед Україною.
Державні нагороди України (далі — державні нагороди) є вищою формою відзначення громадян за видатні заслуги у розвитку економіки, науки, культури, соціальної сфери, захисті Вітчизни, охороні конституційних прав і свобод людини, державному будівництві та громадській діяльності, за інші заслуги перед Україною.
Державні нагороди України подано на рис. 12.8.
Звання Герой України
Державна премія України
|
Державні нагороди України |
||
|
Орден, медаль |
Відзнака “Іменна вогнепальна зброя” |
|
|
Президентська відзнака |
Почесне звання України
Рис. 12.8. Державні нагороди України
Найвищою відзнакою в Україні є звання Герой України. Це звання присвоюється громадянам України за здійснення визначного геройського вчинку або визначного трудового досягнення. Герою України вручається орден “Золота Зірка” за здійснення визначного геройського вчинку або орден Держави — за визначні трудові досягнення.
Державними нагородами можуть бути нагороджені громадяни України, іноземці та особи без громадянства.
Нагородження державними нагородами провадиться указом Президента України. Нагородженому вручається державна нагорода та документ, що посвідчує нагородження нею.
Зауважимо: орденом княгині Ольги I, II, III ступеня відзначають жінок за визначні заслуги в державній, виробничій, громадській, на уковій, освітянській, культурній, благодійницькій та інших сферах суспільної діяльності, вихованні дітей у сім’ї.
В Україні встановлюються медалі, перераховані на рис. 12.10.
“За бездоганну службу” І, ІІ, ІІІ ступеня
Рис. 12.10. Медалі України
Почесні звання України присвоюються особам, які працюють у відповідній галузі економічної та соціально-культурної сфери, як правило, не менше десяти років, мають високі трудові досягнення та професійну майстерність, якщо інше не встановлено положенням про почесне звання України.
Почесне звання “Народний артист України”, “Народний архітектор України”, “Народний художник України” може присвоюватися, як правило, не раніше ніж через десять років після присвоєння відповідно почесного звання “Заслужений артист України”, “Заслужений архітектор України”, “Заслужений художник України” (рис. 12.11).
|
Почесні звання України |
|||||
|
“Народний артист України” |
“Заслужений юрист України” |
||||
|
“Народний художник України” |
“Заслужений вчитель України” |
||||
Рис. 12.11. Почесні звання України
Встановлюються також такі почесні звання України: “Заслужений працівник транспорту України”, “Заслужений працівник охорони здоров’я України”, “Заслужений працівник освіти України”, “Заслужений журналіст України” та інші.
Для попереднього розгляду питань, пов’язаних з нагородженням державними нагородами, при Президентові України утворюється Комісія з державних нагород та геральдики, яка є дорадчим органом і працює на громадських засадах.
Персональний склад зазначеної Комісії та порядок її роботи визначаються Президентом України.
12. 2. Поняття трудової дисципліни і методи її забезпечення1
Трудова дисципліна як правнича категорія розглядається в аспектах, тісно пов’язаних між собою.
1 Термін “трудова дисципліна” і “дисципліна праці” розглядаються як синоніми. Аспекти трудової дисципліни
• Як принцип трудового права дисципліна праці передбачає:
• Як елемент трудових правовідносин трудова дисципліна проявляється:
Як фактична поведінка працівників — рівень дотримання працівниками організації внутрішнього трудового розпорядку в організації, дисципліни праці.
Як інститут трудового права — система правових норм, які:
Трудова дисципліна — система правових норм, що регулюють внутрішній трудовий розпорядок, встановлюють трудові обов’язки працівників та роботодавця, визначають заохочення за успіхи в роботі й відповідальність за невиконання цих обов’язків.
1 Згідно зі ст. 21 КЗпП, працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену угодою, з підпорядкуванням внутрішньому трудовому розпорядкові.
Технологічна дисципліна праці — дотримання у процесі трудової діяльності встановлених законодавством технічних правил.
Виробнича дисципліна — дотримання трудової дисципліни, а також технологічної дисципліни, забезпечення ритмічної роботи організації, порядку на виробництві (рис. 12.13).
Значення трудової дисципліни
Сприяє сумлінній праці кожного працівника, своєчасному і точному виконанню розпоряджень роботодавця
Забезпечує організацію праці
Сприяє підвищенню якості продукції, наданню послуг тощо
Рис. 12.13. Значення трудової дисципліни
Методи забезпечення трудової дисципліни — способи забезпечення виконання працівниками та роботодавцем своїх обов’язків, передбачені трудовим законодавством.
Трудова дисципліна забезпечується створенням необхідних організаційних та економічних умов для нормальної високопродуктивної роботи, свідомим ставленням до праці і застосуванням, у необхідних випадках, заходів дисциплінарного і громадського впливу.
Згідно зі ст. 88 КЗпП, нормальними умовами праці вважаються перераховані на рис. 12.14.
У ст. 140 КЗпП визначено методи забезпечення трудової дисципліни (рис. 13.15).
Методи забезпечення трудової дисципліни
|
Переконання |
|
Заохочення |
|
Примус |
Рис. 12.15. Методи забезпечення трудової дисципліни
Метод переконання — спосіб виховного впливу на працівників. У сучасних умовах набувають значення економічні й організаційні умови праці, регламентування взаємних прав та обов’язків сторін трудових правовідносин і матеріальне стимулювання сумлінної праці.
Метод заохочення — моральне та матеріальне заохочення за сумлінну працю, надання переваг і пільг працівникам, які успішно й сумлінно виконують свої трудові обов’язки.
Метод примусу — застосування до порушників трудової дисципліни, у необхідних випадках, заходів дисциплінарного і громадського впливу та матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну роботодавцеві внаслідок невиконання покладених на них трудових обов’язків.
12.3. Дисциплінарна відповідальність та її види
Трудове законодавство встановлює два види відповідальності (рис. 12.16).
Види відповідальності працівників за трудовим законодавством
|
Дисциплінарна |
|
Матеріальна |
Рис. 12.16. Види відповідальності працівників згідно з трудовим законодавством
Відповідальність згідно з трудовим правом — окремий вид юридичної відповідальності, яка полягає у передбаченому нормами трудового права обов’язку працівника відповідати за вчинене трудове правопорушення і нести відповідальність.
Підставою дисциплінарної відповідальності є трудове правопорушення — протиправне діяння, яке полягає у невиконанні або неналежному виконанні працівником трудових обов’язків.
Вирізняють два види трудового правопорушення — дисциплінарний проступок і трудове майнове правопорушення.
Загальним для цих правопорушень є невиконання працівником саме трудових обов’язків. Особливості кожного із зазначених видів правопорушення зумовлюють застосування у трудовому праві двох видів відповідальності — дисциплінарної і матеріальної.
Потрібно наголосити, що сфера дії норм матеріальної відповідальності працівників значно ширша від сфери дії дисциплінарної відповідальності, оскільки стягнення за порушення трудової дисципліни застосовуються лише за дисциплінарний проступок, а матеріальна відповідальність настає і за адміністративне правопорушення, і за вчинення злочину, якщо останні пов’язані із заподіянням шкоди роботодавцеві, з яким працівник перебуває у трудових відносинах.
Слід врахувати, що стягнення за порушення трудової дисципліни можуть не застосовуватися, а до окремих несумлінних працівників застосовуються в необхідних випадках заходи дисциплінарного та громадського впливу (ст. 140 КЗпП).
Дисциплінарна відповідальність розглядається у двох аспектах:
як певна реакція на дисциплінарний проступок у сфері трудових відносин, можливість застосування до порушника заходів дисциплінарного стягнення, визначених у трудовому законодавстві;
як наслідок невиконання чи неналежного виконання трудових обов’язків конкретним працівником із застосуванням санкцій за порушення трудової дисципліни. У цьому аспекті дисциплінарна відповідальність є ретроспективною і полягає в обов’язкові порушника відповісти за вчинений дисциплінарний проступок і зазнати негативних наслідків у вигляді обмежень особистого, організаційного чи майнового порядку. Зі сторони роботодавця реакція на дисциплінарний проступок полягає в тому, щоб зажадати пояснення від порушника трудової дисципліни; застосування до працівника санкцій у порядку, визначеному трудовим законодавством.
Дисциплінарна відповідальність як один з видів юридичної відпові дальності - це обов’язок працівника відповідати перед роботодавцем за скоєний ним дисциплінарний проступок і понести дисциплінарні стягнення, передбачені нормами трудового права.
У трудових правовідносинах роботодавець має дисциплінарну владу над працівником, а працівник несе дисциплінарну відпові дальність саме перед роботодавцем, а не перед державою (державним органом), як це відбувається при адміністративній та кримінальній відповідальності.
Дисциплінарна відповідальність працівників настає за порушення трудової дисципліни - невиконання чи неналежне виконання з вини працівника покладених на нього трудових обов’язків.
Правовий механізм дисциплінарної відповідальності складається з правових норм, які передбачають підставу дисциплінарної відпові дальності, дисциплінарні стягнення, порядок їх накладення, зняття й оскарження.
Підставою дисциплінарної відповідальності є дисциплінарний проступок. У КЗпП не дається поняття дисциплінарного проступку й не розкриваються його обов’язкові елементи. Для дисциплінарного проступку характерні певні особливості.
Суб’єктом дисциплінарного проступку може бути громадянин, який перебуває у трудових правовідносинах з роботодавцем і порушив трудову дисципліну.
Деліктоздатність, тобто здатність особисто нести відпові дальність за порушення трудових обов’язків, є складовою право здатності особи. Трудова правоздатність за загальним прави лом настає з 16 років, у певних випадках - з 15 років, а учнів - з 14 років (ст. 188 КЗпП). Виокремлено загальний і спеціальний суб’єкт дисциплінарної відповідальності.
Суб’єктивну сторону дисциплінарного проступку характеризує вина працівника.
Вина виражає психічне ставлення працівника до своїх протиправ них дій та їх шкідливих наслідків.
Вина може виражатися у формі прямого або побічного умислу чи необережності.
Умисна вина передбачає, що особа усвідомлювала протиправність свого діяння, передбачала його шкідливі наслідки й бажала або свідомо допускала їх настання. Для дисциплінарного правопорушення найбільш характерною є вина у формі необережності.
Необережність як форма вини передбачає, що особа усвідомлювала протиправність своєї поведінки, передбачала її шкідливі наслідки, проте легковажно розраховувала на їх відвернення, або не передбачала, хоча повинна була їх передбачити. Якщо працівник неналежно виконує свою роботу внаслідок недостатньої кваліфікації або відсутності відповідних умов для її виконання або коли працівник не міг належно виконати роботу у зв’язку з тим, що роботодавець не створив для цього належних умов праці, то працівник не може бути визнаний винним. Не можна притягати працівника до відповідальності за невиконання незаконного розпорядження роботодавця, а також за відмову працівника виконувати роботу, не передбачену трудовим договором.
Об’єктом дисциплінарного проступку є внутрішній трудовий розпорядок організації (суспільні відносини, які складаються у процесі його здійснення та охороняються нормами трудового права).
Протиправна поведінки працівника полягає у порушенні трудових обов’язків, покладених на нього трудовим договором чи правилами внутрішнього трудового розпорядку, спеціальних законодавчих актів, посадових інструкцій, а також у порушенні або невиконанні наказів і розпоряджень роботодавця. Наприклад, запізнення на роботу, участь у страйку, який визнано незаконним, поява на роботі в нетверезому стані є протиправною поведінкою.
Об’єктивною стороною дисциплінарного проступку є шкідливі наслідки та причинний зв’язок між ними і дією (бездіяльністю) порушника трудової дисципліни.
Потрібно звернути увагу на те, що дисциплінарним проступком визнається невиконання саме трудових обов’язків. Згідно із загальним правилом, невиконання громадських доручень, моральних, етичних правил поведінки, не пов’язаних з виконанням трудової функції, не може викликати застосування юридичної відповідальності. Порушення трудової дисципліни вважається таким за умови, що воно сталося в робочий час, а для працівників з ненормованим робочим днем увесь час перебування на робочому місці та на території підприємства вважається робочим часом.
Для окремих категорій працівників поняття дисциплінарного проступку розширюється через особливий характер виконуваних обов’язків за рахунок включення проступків, несумісних із займаною посадою. Наприклад, до таких категорій належать прокурор, суддя.
Невиконання працівником трудових обов’язків через незалежні від нього причини не може розглядатися як порушення трудової дисципліни. Наприклад, недостатня кваліфікація працівника, стан здоров’я, що перешкоджає виконанню роботи, та інші. У цих випадках немає вини працівника.
Варто врахувати, що дисциплінарний проступок відрізняється від адміністративного правопорушення (проступку) суб’єктом порушення; об’єктом протиправного дії чи бездіяльності; заходами стягнення; органами, правомочними застосовувати стягнення.
Загальна поведінка працівника — працювати чесно й сумлінно, своєчасно й точно виконувати розпорядження роботодавця, визначена у ст. 139 КЗпП.
Судовою практикою порушенням трудової дисципліни визнано:
відмову працівника без поважної причини укласти трудовий договір про повну матеріальну відповідальність;
відмову чи ухилення без поважної причини від медичного огляду працівників окремих професій;
відмову працівника від проходження у робочий час спеціального навчання та складання іспиту з техніки безпеки, якщо це є обов’язковою умовою допуску до роботи;
перебування працівника не на своєму робочому місці, а в приміщенні іншого цеху, відділу без поважної причини та інші випадки.
Дисциплінарний проступок у сфері трудових відносин — це винне протиправне порушення трудових обов’язків працівником, за вчинення якого встановлено дисциплінарну відповідальність і може застосовуватися захід дисциплінарного стягнення, встановлений у трудовому законодавстві.
Основні ознаки дисциплінарної відповідальності працівників наведено на рис. 12.17.
Основні ознаки дисциплінарної відповідальності працівників
|
Законність |
|
Обґрунтованість і справедливість |
|
Додержання правових гарантій |
Рис. 12.17. Основні ознаки дисциплінарної відповідальності працівників
Законність: дисциплінарна відповідальність настає тільки за дисциплінарні проступки; за кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення; законодавство встановлює перелік дисциплінарних стягнень; дисциплінарну відповідальність правомочні застосовувати органи, яким надано це право; встановлено строки та порядок застосування стягнень.
Обґрунтованість та справедливість: індивідуалізація виду дисциплінарного стягнення (ст. 149 КЗпП); обмеження строку дії дисциплінарного стягнення (ст. 151 КЗпП); зняття дисциплінарного стягнення (ст. 151 КЗпП).
Правові гарантії: обов’язок роботодавця зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення; строк для застосування дисциплінарного стягнення (ст. 148 КЗпП); право оскарження дисциплінарного стягнення; дисциплінарне стягнення оголошується в наказі (розпорядженні), повідомляється працівникові під розписку, відомості про стягнення до трудової книжки не заносяться (ст. 149 КЗпП, ст. 48 КЗпП); встановлено гарантії для працівників підприємств, установ, організацій, обраних до профспілкових органів.
Стадії процедури накладання дисциплінарного стягнення наведено на рис. 12.18.
|
Стадії процедури накладання дисциплінарного стягнення |
|||||
|
Виявлення дисциплінарного проступку |
Застосування дисциплінарного стягнення |
||||
|
Виконання дисциплінарного |
Оскарження дисциплінарного |
||||
|
стягнення |
стягнення |
Рис. 12.18. Процедура накладання дисциплінарного стягнення
виявлення дисциплінарного проступку (зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення, з’ясувати причини й обставини, за яких вчинено дисциплінарний проступок);
застосування дисциплінарного стягнення (враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обрати вид стягнення та видати наказ чи розпорядження);
виконання дисциплінарного стягнення (повідомляється працівникові під розписку про оголошене в наказі стягнення, у разі звільнення працівника за порушення трудової дисципліни — в день звільнення видати працівникові копію наказу про звільнення з роботи, належно оформлену трудову книжку й розрахуватися з ним;
оскарження дисциплінарного стягнення працівником у порядку, встановленому чинним законодавством, припинення дисциплінарного провадження у зв’язку із закінченням строку його застосування, зняття дисциплінарного стягнення, визнання дисциплінарного стягнення незаконним у порядку, встановленому чинним законодавством.
Реалізація дисциплінарної відповідальності здійснюється за допомогою дисциплінарно-процедурних норм трудового законодавства.
Види дисциплінарної відповідальності. Трудове законодавство залежно від джерела регулювання розрізняє два види дисциплінарної відповідальності (рис. 12.19).
Види дисциплінарної відповідальності
|
Загальна |
|
Спеціальна |
Рис. 12.19. Види дисциплінарної відповідальності
Загальна дисциплінарна відповідальність регулюється КЗпП і правилами внутрішнього трудового розпорядку. Вона поширюється на всіх працівників, крім працівників, для яких встановлена спеціальна дисциплінарна відповідальність.
Спеціальна дисциплінарна відповідальність регулюється законодавством, статутами й положеннями про дисципліну. Розрізняють спеціальну дисциплінарну відповідальність згідно із законодавством (наприклад, прокурори, судді, державні службовці), а також спеціальну дисциплінарну відповідальність згідно зі статутами та положеннями про дисципліну (працівники залізничного транспорту, зв’язку). Відмінності спеціальної дисциплінарної відповідальності від загальної наведено на рис. 12.20.
|
Відмінності між спеціальною та загальною дисциплінарною відповідальністю |
||||
|
Категоріями працівників, на які вона поширюється (ст. 141 КЗпП) |
Стягненнями за порушення трудової дисципліни (ст. 147 КЗпП) |
|||
|
Ширшим поняттям дисциплінарного (службового) проступку |
Колом осіб та органів, правомочними застосовувати дисциплінарні стягнення (ст. 147-1 КЗпП) |
|||
|
Порядком застосування дисциплінарного стягнення |
Порядком оскарження дисциплінарного стягнення |
|||
Рис. 12.20. Відмінності між загальною та спеціальною дисциплінарною
відповідальністю
Види дисциплінарного стягнення, що застосовуються до окремих категорій працівників, розглянуто в табл. 1.
На працівників, які несуть дисциплінарну відповідальність за статутами, положеннями та іншими актами законодавства про дисципліну, дисциплінарні стягнення можуть накладатися також органами, вищими щодо органів, зазначених у частині першій ст. 147-1 КЗпП.
Працівники, які займають виборні посади, можуть бути звільнені тільки за рішенням органу, який їх обрав, і лише з підстав, передбачених законодавством.
При спеціальній дисциплінарній відповідальності строки накладення дисциплінарного стягнення можуть бути іншими. Так, Дисциплінарний статут прокуратури України від 6 листопада 1991 р. встановлює, що дисциплінарне стягнення застосовується протягом одного місяця з дня виявлення проступку, не враховуючи часу службової перевірки, тимчасової непрацездатності працівника та перебування його у відпустці, але не пізніше одного року з дня вчинення проступку. Строк службової перевірки не може перевищувати двох місяців. У разі вчинення працівником діяння, не сумісного з перебуванням на роботі в органах прокуратури, його звільнення провадиться незалежно від часу вчинення проступку.
12.4. Дисциплінарне стягнення: порядок накладання, оскарження та зняття
Заходи дисциплінарного стягнення, що застосовуються до окремих працівників, які несумлінно виконують свої трудові обов’язки, перераховано у ст. 147 КЗпП. Так, за порушення трудової дисципліни до працівника може застосовуватися тільки один з таких заходів стягнення: 1) догана; 2) звільнення. Право вибору стягнення за порушення трудової дисципліни належить роботодавцеві й не обов’язково у послідовності, зазначеній у ст. 147 КЗпП.
Відповідно до п. 22 ст. 92 Конституції України діяння, які є дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них визначаються виключно законами України. Застосування стягнень за порушення трудової дисципліни, не передбачених чинним законодавством, не допускається. Організації встановлювати додаткові заходи стягнення не можуть. Перелік заходів стягнень за порушення трудової дисципліни є вичерпним і складається з морально-правового — догани та крайнього заходу — звільнення з роботи.
Дисциплінарне звільнення допускається у визначених законом випадках:
у разі систематичного невиконання працівником без поважних причин обов’язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення (п. 3 ст. 40 КЗпП);
за прогул (у тому числі відсутність на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин (п. 4 ст. 40 КЗпП);
через появу на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп’яніння (п. 7 ст. 40 КЗпП);
за вчинення за місцем роботи розкрадання (в тому числі дрібного) майна власника, встановленого вироком суду, що набрав законної сили, чи постановою органу, до компетенції якого входить накладення адміністративного стягнення або застосування заходів громадського впливу (п. 8 ст. 40 КЗпП);
• у разі одноразового грубого порушення трудових обов’язків керівником підприємства, установи, організації (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступниками, головним бухгалтером підприємства, установи, організації, його заступниками, а також службовими
особами митних органів, державних податкових інспекцій, яким присвоєно персональні звання, і службовими особами державної контрольно-ревізійної служби та органів державного контролю за цінами (п. 1 ст. 41 КЗпП).
Таблиця 1 Види дисциплінарних стягнень, що застосовуються до окремих категорій працівників
|
Категорії працівників |
Дисциплінарні стягнення та заходи дисциплінарного впливу |
Закони України та інші нормативні акти |
|
До суддів |
Догана; пониження кваліфікаційного класу; звільнення з посади |
“Про статус суддів” від 15 грудня 1992 р. |
|
До службовців (крім дисциплінарних стягнень, передбачених чинним законодавством про працю України) |
Попередження про неповну службову відповідність; затримка до одного року в присвоєнні чергового рангу або у призначенні на вищу посаду |
“Про державну службу” від 16 грудня 1993 р. |
|
До працівників гірничих підприємств, що допустили порушення гірничого законодавства |
Догана; сувора догана; переведення на нижчеоплачувану роботу строком до трьох місяців; переміщення на нижчу посаду строком до трьох місяців; звільнення |
Гірничий закон України від 6 жовтня 1999 р. |
|
До прокурорсько-слідчих працівників, а також працівників навчальних, наукових та інших установ прокуратури |
Догана; пониження в класному чині; пониження в посаді; позбавлення нагрудного знака “Почесний праців ник прокуратури України”; звільнення; звільнення з позбавлен ням класного чину |
Дисциплінарний статут прокуратури України, затверджений постановою Верховної Ради України від 6 листопада 1991 р. |
Не є дисциплінарним стягненням:
відсторонення працівника від роботи;
зниження робітникові на один розряд кваліфікаційного розряду за грубе порушення технологічної дисципліни та інші порушення, які спричинили погіршення якості продукції.
Органи, правомочні застосовувати дисциплінарні стягнення
Дисциплінарні стягнення застосовуються органом, якому надано право прийняття на роботу (обрання, затвердження й призначення на посаду) працівника.
Право вибору стягнення за порушення трудової дисципліни належить органу, правомочному застосовувати дисциплінарне стягнення.
Строк для застосування дисциплінарного стягнення
Дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо після виявлення проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення.
Днем виявлення проступку є день, коли особі, якій підпорядкований працівник, стало відомо про вчинення проступку, незалежно від того, чи правомочна ця особа застосовувати дисциплінарне стягнення.
У місячний строк для застосування дисциплінарного стягнення не зараховується час звільнення працівника від роботи у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю або перебуванням працівника у відпустці. У цьому разі йдеться про всі відпустки — щорічні, додаткові відпустки у зв’язку з навчанням, творчу відпустку, відпустки без збереження заробітної плати.
Відсутність на роботі працівника у зв’язку з використанням днів відпочинку не перериває строку для застосування дисциплінарного стягнення.
Дисциплінарне стягнення не може накладатися на працівника пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.
Якщо працівник не виконує покладених на нього трудових обов’язків попри застосований захід стягнення, то до працівника
може застосовуватися, у встановленому законодавством порядку, інше дисциплінарне стягнення, аж до звільнення з роботи.
Порядок застосування дисциплінарних стягнень
Ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (ст. 61 Конституції України).
За кожне порушення трудової дисципліни може застосовуватися лише одне дисциплінарне стягнення.
До застосування дисциплінарного стягнення роботодавець повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення. Відсутність таких пояснень не перешкоджає застосуванню стягнення, якщо роботодавець має докази того, що пояснення від працівника він зажадав, але працівник їх не надав. Таким доказом може бути акт, складений за підписом кількох осіб, яким підтверджується відмова працівника надати пояснення по суті порушення трудової дисципліни.
Обираючи вид стягнення, роботодавець повинен враховувати певні умови (рис. 12.21).
|
При обранні виду стягнення роботодавець повинен враховувати |
|||||
|
Ступінь тяжкості вчиненого проступку |
Заподіяну працівником шкоду |
||||
|
Попередню роботу працівника |
Обставини, за яких вчинено проступок |
||||
Рис. 12.21. Обрання виду стягнення
Працівник має право оскаржити до суду дисциплінарне звільнення, посилаючись на те, що власник або уповноважений ним орган не врахував перелічених факторів.
Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) й повідомляється працівникові під розписку.
Наказ (розпорядження) про застосування дисциплінарного стягнення з вказівкою мотивів його застосування повідомляється працівнику під розписку в триденний строк (п. 31 Типових правил). Пропущення цього строку означає, що порушено порядок застосування дисциплінарного стягнення.
Відмова працівника засвідчити своїм підписом факт пред’явлення йому наказу (розпорядження) про накладання дисциплінарного стягнення не впливає на дійсність оголошеного стягнення.
При вирішенні питання про застосування дисциплінарного стягнення до працівників, обраних до профспілкових органів, необхідно враховувати гарантії, визначені для них ст. 252 КЗпП.
Оскарження дисциплінарного стягнення
Дисциплінарне стягнення при загальній дисциплінарній відповідальності працівник може оскаржити у комісію з трудових спорів або безпосередньо до суду у тримісячний строк (ст. 150, 221, 225, 233 КЗпП).
Відповідно до ст. 124 Конституції, судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян. Суд не має права відмовити особі у прийнятті позовної заяви чи скарги лише через те, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку.
Статтею 55 Конституції України кожній людині гарантовано право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, а тому суд не повинен відмовляти особі в прийнятті чи розгляді скарги з підстав, передбачених законом, який це право обмежує1.
1 Див.: п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 01.11.96 р. “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя”.
Органи, що вирішують трудові спори, не можуть змінити заходу стягнення навіть у тому разі, коли роботодавець не врахував ступеня тяжкості вчиненого проступку і заподіяної ним шкоди й обставин, за яких вчинено проступок.
Зняття дисциплінарного стягнення
• Стягнення до трудової книжки працівника, крім дисциплінарного звільнення, не заносяться (п. 2.2 Інструкції про порядок ведення трудових книжок на підприємствах в установах і організаціях). Якщо протягом року з дня накладення дисциплінарного стягнення працівника не буде піддано новому дисциплінарному стягненню, то вважається, що працівник не мав дисциплінарного стягнення. Річний строк обчислюється з дня накладання стягнення — дня повідомлення працівникові під розписку про оголошення дисциплінарного стягнення (ст. 149 КЗпП). • Дисциплінарне стягнення може бути зняте достроково за наявності відповідних умов (рис. 12.22).
Умови дострокового зняття з працівника дисциплінарного стягнення
|
Якщо працівник не допустив нового порушення трудової дисципліни |
|
Працівник проявив себе як сумлінний виконавець |
Рис. 12.22. Умови дострокового зняття дисциплінарного стягнення
• Протягом строку дії дисциплінарного стягнення заходи заохочення до працівника не застосовуються. Роботодавець спочатку має зняти з працівника накладене на нього дисциплінарне стягнення, а вже потім застосовувати заходи заохочення.
Заходи громадського стягнення за порушення трудової дисципліни
Згідно зі ст. 140 КЗпП до окремих несумлінних працівників застосовуються в необхідних випадках заходи дисциплінарного та громадського впливу.
Згідно зі ст. 152 КЗпП, роботодавець має право замість накладання дисциплінарного стягнення передати питання про порушення трудової дисципліни на розгляд трудового колективу або його органу. Питання про порушення трудової дисципліни може розглядати не лише трудовий колектив підприємства, установи, організації, а й трудовий колектив структурного підрозділу, в якому працює працівник. Колектив бригади має право вимагати від роботодавця виведення зі складу бригади працівників у разі порушення трудової дисципліни (ст. 252-6).
Товариський суд може застосувати до порушника трудової дисципліни один із заходів громадського впливу (рис. 12.23)1.
1 Див.: ст. 16 Положення про товариські суди Української РСР, затверджене Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 23 березня 1977 р. № 1852.
Правові заходи забезпечення трудової дисципліни можуть бути врегульовані на колективно-договірному рівні.
Позбавлення премій чи винагороди за результатами роботи протягом року може передбачатись у локальних правових актах, однак необхідно встановити конкретні умови та порядок позбавлення премій.
Премії, передбачені системою оплати праці, не можуть застосовуватись як захід дисциплінарного стягнення.
Зниження кваліфікаційного розряду за порушення технологічної дисципліни (ст. 96 КЗпП) не розглядається як захід дисциплінарного стягнення.
Чинним законодавством не передбачено зменшення тривалості щорічної відпустки як захід дисциплінарного стягнення за прогул без поважної причини.
Варто звернути увагу, що у ст. 140 КЗпП йдеться про застосування заходів дисциплінарного та громадського впливу, а у ст. 147 КЗпП визначено перелік заходів дисциплінарного стягнення.
Таким чином, заходи дисциплінарного та громадського впливу — ширше поняття, ніж заходи дисциплінарного та громадського стягнення.
Зазначимо, що в разі відмови працівника дати пояснення щодо обставин порушення трудової дисципліни складається відповідний акт. У разі відмови працівника підписати наказ (розпорядження) про порушення трудової дисципліни теж складається відповідний акт.
Ініціатива щодо дострокового зняття дисциплінарного стягнення може виходити від самого працівника, його безпосереднього керівника чи представницького органу працівників організації.
Контрольні питання
10. Чи доцільно вивішувати на дошці оголошень наказ про оголошення працівникові дисциплінарного стягнення за порушення трудової дисципліни?
Теми рефератів
РОЗДІЛ 13
ОХОРОНА ПРАЦІ
13.1. Поняття охорони праці. Нормативно-правові акти з охорони праці
Поняття охорони праці. Охорона праці за своєю сутністю є турботою про людину у процесі використання її праці і розглядається як охорона працездатності людини1. З іншого боку, відносини щодо охорони праці — невід’ємна складова організації процесу праці, що створює умови для стабільної та успішної трудової діяльності громадян.
Охорону праці і здоров’я громадян віднесено до пріоритетних напрямків соціальної політики України. Так, Конституція України одним з основних соціальних прав громадян визначає право кожного на належні, безпечні й здорові умови праці, встановлює, що використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров’я роботах забороняється2. Право на охорону здоров’я закріплено і в Основах законодавства України про охорону здоров’я3.
Охорона здоров’я — це система заходів, спрямованих на забезпечення збереження і розвитку фізіологічних і психологічних функцій,
1 Працездатність у трудовому праві прийнято розглядати як фактичну основу юридичної здатності фізичної особи бути учасником трудових правовідносин (основу трудової правосуб’єктності). Працездатність — це та якість, яка дає змогу працівникові виконувати свою трудову функцію. Реалізація працівником його трудових прав і обов’язків є по суті юридичною формою реалізації його працездатності.
оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя, а здоров’я — стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів1.
Право на охорону здоров’я досить широке поняття за колом суб’єктів, за оцінкою факторів впливу на здоров’я, за завданнями правового регулювання.
Закон України “Про охорону праці” визначає, що охорона праці — це система правових, соціально-економічних, організацій-но-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження життя, здоров’я і працездатності людини у процесі саме трудової діяльності (а не праці, як це було передбачено раніше)2.
Зміст охорони праці розглядають у соціальному, технічному, медико-біологічному, юридичному, галузевому та вузькоспеціальному аспектах. Кожен аспект охорони праці має свій зміст і є самостійним напрямком у системі заходів щодо безпеки життя та здоров’я у процесі трудової діяльності.
Соціальний аспект охорони праці передбачає забезпечення всебічного соціального розвитку кожної працюючої особи, захист особи. Соціальний аспект охорони праці передбачає визнання пріоритету життя та здоров’я людини у процесі виробничої та трудової діяльності. До соціального змісту охорони праці належить запобігання шкідливим наслідкам, до яких може призвести ігнорування вимог техніки безпеки та гігієни праці на виробництві. Запобігання шкідливим наслідкам потребує встановлення юридичних гарантій:
надання технічним та санітарним правилам сили правових норм;
запровадження нагляду та контролю за додержанням норм з охорони праці;
встановлення відповідальності за невиконання норм з охорони праці.
Техніко-економічний аспект охорони праці має бути спрямований на удосконалення засобів праці, техніки та технологій.
1 Див.: ст. 3 Закону України “Основи законодавства України про охорону здоров’я” від 19 листопада 1992 р. зі змінами та доповненнями.
2 Див.: ст. 1 Закону України “Про охорону праці” // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 2. — Ст. 10.
Медико-біологічний аспект охорони праці враховується насамперед при нормуванні праці.
Юридичний аспект охорони праці полягає у забезпеченні права працівника на життя, охорону здоров’я, на належні, безпечні і здорові умови праці. Охорона праці в юридичному аспекті являє собою правовий інститут, що має міжгалузевий характер. Норми цього інституту захищають інтереси різних суб’єктів права:
а) роботодавців та працівників, які перебувають з ними у трудових правовідносинах;
б) членів виробничих кооперативів;
в) студентів, які проходять виробничу практику;
г) громадян, які відбувають покарання за вироком суду, в період їх роботи в організації та ін. Дія Закону України “Про охорону праці” поширюється на всіх юридичних та фізичних осіб, які відповідно до законодавства використовують найману працю, та на всіх працюючих1.
Державна політика у сфері охорони праці спрямована на створення належних, безпечних і здорових умов праці, запобігання нещасним випадкам та професійним захворюванням2.
1 Див.: ст. 3 Закону України “Про охорону праці”.
2 Див.: ст. 4 Закону України “Про охорону праці”.
До основних правових принципів у сфері охорони праці в Україні належать:
пріоритет охорони життя та здоров’я працівників перед економічними інтересами;
повна відповідальність роботодавця за створення належних, безпечних і здорових умов праці;
соціальний захист працівників, повне відшкодування шкоди особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань;
компетентність діяльності щодо забезпечення охорони праці;
двосторонній зобов’язуючий (і працівника, і роботодавця) характер діяльності щодо додержання норм з охорони праці;
встановлення єдиних вимог з охорони праці для всіх підприємств та суб’єктів підприємницької діяльності незалежно від форм власності та видів діяльності;
встановлення та гарантування заходів самозахисту прав працівників на здорові та безпечні умови праці;
обов’язковість відшкодування шкоди, заподіяної працівникові у зв’язку з виконанням трудових обов’язків;
• соціальне страхування ризику втрати працездатності та трудового доходу у зв’язку з нещасним випадком чи професійним захворюванням.
Загальним об’єктом охорони праці є працездатність як специфічна якість особи, тому для трудового права важливе значення має оцінка професійної працездатності особи (якісна характеристика здатності до певних видів діяльності та кількісна характеристика допустимих обсягів навантаження). Це дає можливість обмежити для конкретних категорій працівників виконання певних видів трудової діяльності чи знизити трудове навантаження (наприклад, для неповнолітніх, жінок, інвалідів).
Обмеження (заборони) виконання окремих видів трудової діяльності реалізуються як при прийнятті на роботу, так і у процесі здійснення трудової діяльності особи (наприклад, за наслідками медичних оглядів окремих категорій працівників тощо). Зниження трудового навантаження може виявлятися у встановленні певного режиму праці та відпочинку, зниженні норм виробітку, забороні залучення до нічних, надурочних робіт та робіт у вихідні дні, виконанні роботи за сумісництвом тощо.
Таким чином, як міжгалузевий інститут охорона праці є цілісною системою норм різної галузевої належності, що регулює спеціальні заходи з охорони здоров’я окремих категорій громадян, зайнятих у сфері праці, від несприятливого впливу виробничих факторів на їхню працездатність.
Останнім часом у сфері охорони праці визначаються стандарти вимог, які є обов’язковими для всіх роботодавців, удосконалюється механізм управління національною системою охорони праці, державного нагляду за додержанням законодавства щодо охорони праці в Україні.
Галузевий та вузькоспеціальний аспекти охорони праці. У юридичній літературі поняття “охорона праці” в галузевому аспекті розглядається в широкому і вузькому значенні. У широкому значенні під охороною праці розуміють фактично трудове право в цілому, тому що його норми враховують і захищають переважно права та інтереси працівників (як система всіх норм, що встановлені в інтересах працівників). У вузькоспеціальному значенні під охороною праці розуміють норми інституту трудового права, що містяться в різних джерелах права. До них належать:
норми, що містять вимоги щодо забезпечення здорових і безпечних умов роботи, запобігають виробничому травматизму, загальним та професійним захворюванням;
норми, що гарантують право працівника на працю в умовах, які відповідають вимогам безпеки та гігієни, захист працівника в разі отримання травми чи захворювання у період роботи, а також травм та захворювань, які пов’язані з виконанням його трудових обов’язків;
норми, що забезпечують участь працівників та професійних спілок у встановленні умов праці;
норми, що забезпечують здійснення нагляду та контролю за реалізацією зазначених вимог у сфері охорони праці;
норми, що визначають відповідальність за порушення у сфері охорони праці.
Слід врахувати, що особливістю змісту норм і правил з охорони праці є припис їх додержуватися.
Нормативно-правові акти з охорони праці1.
1 Законодавство про охорону праці складається з Конституції України, КЗпП, законів України “Про охорону праці”, “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності”, інших законів України та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів. Слід врахувати: якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші норми, ніж ті, що передбачені законодавством України про охорону праці, то застосовуються норми міжнародного договору.
Підсистема джерел трудового права з охорони праці у цілому відповідає структурі та характеристикам усієї системи джерел трудового права України. Проте вона має певні особливості. Так, поряд з основоположними нормативно-правовими актами, які визначають політику України у сфері правового регулювання охорони праці, питання охорони праці регулюються великою кількістю підзаконних нормативно-правових актів. Підзаконні нормативно-правові акти у сфері охорони праці різняться видами і мають певну специфіку щодо змісту відображених у них вимог. За напрямками забезпечення охорони праці норматив-но-правові акти прийнято групувати на такі види: організаційно-технічні; санітарно-гігієнічні; соціально-економічні; лікувально-профілактичні; реабілітаційні.
Нормативно-правові акти з охорони праці охоплюють правила, норми, регламенти, положення, стандарти, інструкції та інші документи, обов’язкові для виконання. В нормативно-правових актах представлені різні види норм права (охоронні, регулятивні, захисні, дефінітивні та ін.).
З метою усунення причин, які можуть викликати небезпечні для життя і здоров’я працівника ситуації, нормативно-правові акти з охорони праці визначають, що саме роботодавець має виконувати у сфері безпеки праці. Положення цих вимог стосуються усіх компонентів виробничого процесу: якості обладнання, оснащення робочих місць засобами колективного та індивідуального захисту, прийомів безпечного ведення робіт, методів нейтралізації факторів небезпечного та шкідливого впливу на працівника, порядку та розмірів компенсації за несприятливі умови праці та заподіяну здоров’ю шкоду.
Особливістю норм, що становлять інститут охорони праці, є включення до їх змісту вимог технічного характеру (виступають або диспозиціями регулятивних норм, або гіпотезою охоронних норм). Вони становлять зміст норм дисципліни праці і норм матеріальної відповідальності. Тому зазначені норми спираються на санкції дисциплінарної та матеріальної відповідальності, а також на санкції адміністративної та кримінальної відповідальності.
Розробка та прийняття нових, перегляд і скасування чинних нормативно-правових актів з охорони праці провадиться спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з нагляду за охороною праці за участю професійних спілок і Фонду соціального страхування від нещасних випадків та за погодженням з органами державного нагляду за охороною праці.
Санітарні правила та норми затверджуються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я.
Нормативно-правові акти з охорони праці переглядаються в міру впровадження досягнень науки і техніки, що сприяють поліпшенню безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, але не рідше одного разу на десять років.
Стандарти, технічні умови та інші документи на засоби праці і технологічні процеси повинні містити вимоги щодо охорони праці і погоджуватися з органами державного нагляду за охороною праці.
Слід враховувати, що кожний орган виконавчої влади, що має право нормотворчості з охорони праці, затверджує і запроваджує установлені ним види правових актів. Наприклад, до підзаконних актів, що регулюють безпеку праці, належать стандарти, норми та правила пожежної безпеки, інструкції тощо.
Окремим блоком нормативних актів, які регулюють питання безпеки праці, є норми і правила у галузі використання атомної енергії.
У разі неможливості повного усунення небезпечних і шкідливих для здоров’я умов праці роботодавець зобов’язаний повідомити про це відповідний орган державного нагляду за охороною праці. Він може звернутися до зазначеного органу з клопотанням про встановлення необхідного строку для виконання заходів щодо приведення умов праці на конкретному виробництві чи робочому місці до нормативних вимог.
Відповідний орган державного нагляду за охороною праці розглядає клопотання роботодавця, здійснює у разі потреби експертизу запланованих заходів, визначає їх достатність і за наявності підстав може, як виняток, прийняти рішення про встановлення іншого строку застосування вимог нормативних актів з охорони праці. Роботодавець зобов’язаний невідкладно повідомити заінтересованих працівників про рішення зазначеного органу державного нагляду за охороною праці.
Роботодавець стосовно конкретних виробничих умов розробляє інструкції з техніки безпеки на підставі, як правило, Типових інструкцій. В інструкціях міститься комплекс вимог, виконання яких обов’язкове для конкретної організації.
Питання стимулювання охорони праці включаються і в акти соціального партнерства, локальні нормативно-правові акти. Соціально-партнерські угоди, колективні договори доповнюють систему джерел трудового права у частині регулювання трудових відносин у сфері охорони праці, відображають погоджені вимоги соціальних партнерів. У колективному договорі (угоді, трудовому договорі) сторони передбачають забезпечення працівникам соціальних гарантій у сфері охорони праці на рівні не нижчому за передбачений законодавством, їхні обов’язки, а також комплексні заходи щодо досягнення встановлених нормативів безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, підвищення існуючого рівня охорони праці, запобігання випадкам виробничого травматизму, професійним захворюванням і аваріям.
Закон України “Про охорону праці” визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян на охорону їх життя і здоров’я у процесі трудової діяльності, на належні, безпечні і здорові умови праці, регулює за участю відповідних органів державної влади відносини між роботодавцем і працівником з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні. Закон України “Про охорону праці” складається з дев’яти розділів, що містять загальні положення з охорони праці, гарантії прав на охорону праці, організацію охорони праці, стимулювання охорони праці, нормативно-правові акти з охорони праці, державне управління охороною праці, державного нагляду та громадський контроль за охороною праці, відповідальність за порушення законодавства про охорону праці та прикінцеві положення.
Нормативно-правові акти з охорони праці є обов’язковими для виконання у виробничих майстернях, лабораторіях, цехах, на дільницях та в інших місцях трудового і професійного навчання, облаштованих у будь-яких навчальних закладах.
Організація охорони праці на зазначених об’єктах, а також порядок розслідування та обліку нещасних випадків з учнями і студентами під час трудового та професійного навчання у навчальних закладах визначаються центральним органом виконавчої влади у сфері освіти та науки за погодженням з відповідним профспілковим органом. До учнів і студентів, які проходять трудове і професійне навчання (виробничу практику) на підприємствах під керівництвом їх персоналу, застосовується законодавство про охорону праці у такому ж порядку, що й до працівників підприємства.
13.2. Гарантії прав на охорону праці
Права на охорону праці під час укладання трудового договору1. Умови трудового договору не можуть містити положень, що суперечать законам та іншим нормативно-правовим актам з охорони праці. Під час укладання трудового договору роботодавець повинен поінформувати працівника під розписку про умови праці та про наявність на його робочому місці небезпечних і шкідливих виробничих факторів, які ще не усунуто, можливі наслідки їх впливу на здоров’я та про права працівника на пільги і компенсації за роботу в таких умовах відповідно до законодавства і колективного договору.
Працівникові не можна пропонувати роботу, яка за медичним висновком протипоказана йому за станом здоров’я. До виконання робіт підвищеної небезпеки і тих, що потребують професійного добору, допускаються особи за наявності висновку психофізіологічної експертизи.
1 Див.: ст. 5 Закону України “Про охорону праці”. Усі працівники згідно із законом підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності.
Права працівників на охорону праці під час роботи1. Установлено, що умови праці на робочому місці, безпека технологічних процесів, машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробництва, стан засобів колективного та індивідуального захисту, що використовуються працівником, а також санітарно-побутові умови повинні відповідати вимогам законодавства.
Працівник має право відмовитися від дорученої роботи, якщо створилася виробнича ситуація, небезпечна для його життя чи здоров'я або для людей, які його оточують, або для виробничого середовища чи довкілля. Він зобов’язаний негайно повідомити про це безпосереднього керівника або роботодавця. Факт наявності такої ситуації за необхідності підтверджується спеціалістами з охорони праці підприємства за участю представника профспілки, членом якої він є, або уповноваженої працівниками особи з питань охорони праці (якщо професійна спілка на підприємстві не створювалася), а також страхового експерта з охорони праці.
За період простою через зазначені причини, які виникли не з вини працівника, за ним зберігається середній заробіток.
Працівник має право розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо роботодавець не виконує законодавства про охорону праці, не додержується умов колективного договору з цих питань. У цьому разі працівникові виплачується вихідна допомога в розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного заробітку.
Працівника, який за станом здоров’я відповідно до медичного висновку потребує надання легшої роботи, роботодавець повинен перевести за згодою працівника на таку роботу на термін, зазначений у медичному висновку, і в разі потреби встановити скорочений робочий день та організувати проведення навчання працівника для набуття іншої професії відповідно до законодавства.
На час зупинення експлуатації підприємства, цеху, дільниці, окремого виробництва або устаткування органом державного нагляду за охороною праці чи службою охорони праці за працівником зберігається місце роботи, а також середній заробіток.
1 Див.: ст. 6 Закону України “Про охорону праці”.
Працівників мають право на пільги і компенсації за важкі та шкідливі умови праці1. Так, працівники, зайняті на роботах з важкими та шкідливими умовами праці, безоплатно забезпечуються ліку-вально-профілактичним харчуванням, молоком або рівноцінними харчовими продуктами, газованою солоною водою, мають право на оплачувані перерви санітарно-оздоровчого призначення, скорочення тривалості робочого часу, додаткову оплачувану відпустку, пільгову пенсію, оплату праці у підвищеному розмірі та інші пільги і компенсації, що надаються в порядку, визначеному законодавством.
У разі роз’їзного характеру роботи працівникові виплачується грошова компенсація на придбання лікувально-профілактичного харчування, молока або рівноцінних йому харчових продуктів на умовах, передбачених колективним договором.
Роботодавець може за свої кошти додатково встановлювати за колективним договором (угодою, трудовим договором) працівникові пільги і компенсації, не передбачені законодавством.
Протягом дії укладеного з працівником трудового договору роботодавець повинен не пізніше як за два місяці письмово інформувати працівника про зміни виробничих умов та розмірів пільг і компенсацій з урахуванням тих, що надаються йому додатково.
Працівники мають право на забезпечення спецодягом, іншими засобами індивідуального захисту, мийними та знешкоджувальними засо-бами2. На роботах із шкідливими і небезпечними умовами праці, а також роботах, пов’язаних із забрудненням або несприятливими метеорологічними умовами, працівникам видаються безоплатно за встановленими нормами спеціальний одяг, спеціальне взуття та інші засоби індивідуального захисту, а також мийні та знешкоджувальні засоби. Працівники, які залучаються до разових робіт, пов’язаних з ліквідацією наслідків аварій, стихійного лиха тощо, що не передбачені трудовим договором, повинні забезпечуватися зазначеними засобами.
Роботодавець зобов’язаний забезпечити за свій рахунок придбання, комплектування, видачу та утримання засобів індивідуального захисту відповідно до нормативно-правових актів з охорони праці та колективного договору.
1 Див.: ст. 7 Закону України “Про охорону праці”.
2 Див.: ст. 8 Закону України “Про охорону праці” .
У разі передчасного зношення цих засобів не з вини працівника роботодавець зобов’язаний замінити їх за свій рахунок. У разі придбання працівником спецодягу, інших засобів індивідуального захисту, мийних та знешкоджувальних засобів за свої кошти роботодавець зобов’язаний компенсувати всі витрати на умовах, передбачених колективним договором.
Згідно з колективним договором, роботодавець може додатково, понад встановлені норми, видавати працівникові певні засоби індивідуального захисту, якщо фактичні умови праці цього працівника вимагають їх застосування.
Відшкодування шкоди в разі ушкодження здоров’я працівників або у разі їх смерті1. Відшкодування шкоди, заподіяної працівникові внаслідок ушкодження його здоров’я або в разі смерті працівника, здійснюється Фондом соціального страхування від нещасних випадків. Роботодавець може за рахунок власних коштів здійснювати потерпілим та членам їхніх сімей додаткові виплати відповідно до колективного чи трудового договору.
За працівниками, які втратили працездатність у зв’язку з нещасним випадком на виробництві або професійним захворюванням, зберігаються місце роботи (посада) та середня заробітна плата на весь період до відновлення працездатності або до встановлення стійкої втрати професійної працездатності. У разі неможливості виконання потерпілим попередньої роботи проводяться його навчання і перекваліфікація, а також працевлаштування відповідно до медичних рекомендацій.
Час перебування на інвалідності у зв’язку з нещасним випадком на виробництві або професійним захворюванням зараховується до стажу роботи для призначення пенсії за віком, а також до стажу роботи із шкідливими умовами, який дає право на призначення пенсії на пільгових умовах і в пільгових розмірах.
Нещасний випадок — це обмежена в часі подія або раптовий вплив на працівника небезпечного виробничого фактора чи середовища, що сталися у процесі виконання ним трудових обов’язків, внаслідок яких заподіяно шкоду його здоров’ю або настала смерть.
1 Див.: ст. 9 Закону України “Про охорону праці” ; Закон України “Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності”.
До професійного захворювання належить захворювання, що виникло внаслідок професійної діяльності застрахованого та зумовлюється виключно або переважно впливом шкідливих речовин і певних видів робіт та інших факторів, пов’язаних з роботою.
Таким чином, об’єктом страхування від нещасного випадку на виробництві є життя застрахованої особи (працівника), його здоров'я та працездатність1.
Охорона праці жінок. Відповідно до ст. 10 Закону “Про охорону праці”, забороняється застосування праці жінок на важких роботах і на роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці, на підземних роботах, крім деяких підземних робіт (нефізичних робіт або робіт, пов’язаних з санітарним та побутовим обслуговуванням), а також залучення жінок до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми, відповідно до переліку важких робіт і робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, граничних норм підіймання і переміщення важких речей, що затверджуються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі охорони здоров’я2.
Праця вагітних жінок і жінок, які мають неповнолітню дитину, регулюється законодавством. Так, обмежується праця жінок у нічний час (ст. 175 КЗпП). Відповідно до ст. 176 КЗпП, не допускається залучення до робіт у нічний час, до надурочних робіт і робіт у вихідні дні й направлення у відрядження вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до трьох років. Погодження сторін трудового договору, що суперечить імперативному правилу, чинності не мають. Слід враховувати, що діти чоловіка від іншого шлюбу повинні вважатись, згідно зі ст. 176 КЗпП, дітьми його дружини.
1 Законом визначено дві форми страхування: обов’язкову та добровільну. В обов’язковому порядку страхуванню підлягають особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту); учні, студенти, клінічні ординатори, аспіранти, докторанти, залучені до будь-яких робіт під час, перед або після занять, професійного навчання, виробничої практики (стажування), виконання робіт на підприємстві, та особи, які утримуються у виправних, лікувальних-трудових, виховних трудових закладах і залучаються до трудової діяльності. Добровільно, за письмовою заявою, від нещасного випадку можуть страхуватися священнослужителі, церковнослужителі та особи, які працюють у релігійних організаціях на виборних посадах; особи, що забезпечують себе роботою самостійно, суб’єкти підприємницької діяльності.
2 Перелік важких робіт та робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок, затверджено наказом Міністерства охорони здоров’я України за погодженням з Державним комітетом України з нагляду за охороною праці від 29 грудня 1993 р. № 256; Граничні норми підіймання і переміщення важких речей жінками, затверджено наказом Міністерством охорони здоров’я України за погодженням з Державним комітетом України з нагляду за охороною праці від 10 грудня 1993 р. № 241.
Статтею 177 КЗпП встановлені обмеження (потрібна згода жінки) залучення жінок, що мають дітей віком від трьох до чотирнадцяти років або дітей-інвалідів, до надурочних робіт і направлення їх у відрядження. Під дитиною-інвалідом слід розуміти дитину до 16 років.
Згідно зі ст. 178 КЗпП, вагітні жінки мають пільги, які роботодавець зобов’язаний надати за умови подання жінкою медичного висновку. Так, вагітним жінкам знижуються норми виробітку, норми обслуговування або їх переводять на іншу роботу, яка є легшою і виключає вплив несприятливих виробничих факторів, із збереженням середнього заробітку за попередньою роботою.
Потрібно враховувати, що до вирішення питання про надання вагітній жінці відповідно до медичного висновку іншої роботи, яка є легшою й виключає вплив несприятливих виробничих факторів, вона підлягає звільненню від роботи зі збереженням середнього заробітку за всі пропущені внаслідок цього робочі дні за рахунок підприємства, установи, організації (ч. 2 ст. 178 КЗпП). Звільнення від роботи означає, що трудові відносини продовжуються, але вагітна жінка тимчасово не зобов’язана виконувати роботу, обумовлену трудовим договором, звільняється від роботи зі збереженням заробітної плати.
Жінки, які мають дітей віком до трьох років, у разі неможливості виконувати попередню роботу переводяться на іншу роботу із збереженням середнього заробітку за попередньою роботою до досягнення дитиною віку трьох років (ч. 3 ст. 178 КЗпП). Підставою для переведення може бути не лише медичний висновок, а й підстави неможливості виконувати попередню роботу.
Згідно зі ст. 179, 181, 182 КЗпП, жінкам надаються відпустки у зв’язку з вагітністю, пологами і доглядом за дитиною.
У разі надання жінкам відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами власник або уповноважений ним орган зобов’язаний за заявою жінки приєднати до неї щорічні основну й додаткову відпустки незалежно від тривалості її роботи на даному підприємстві, в установі, організації в поточному робочому році (ст. 180 КЗпП).
Жінкам, що мають дітей віком до півтора року, надаються, крім загальної перерви для відпочинку й харчування, додаткові перерви для годування дитини (ст. 183 КЗпП). Слід враховувати, що пере рви для годування включаються в робочий час. Саме наявність ди тини до півторарічного віку дає жінці право на перерви для году вання дитини.
Жінці, яка працює і має двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину-інваліда, або яка усиновила дитину, батькові, який вихо вує дитину без матері (у тому числі й у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі, яка взяла дитину під опіку, надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалі стю 7 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів. За наявності кількох підстав для надання цієї відпустки її загальна тривалість не може перевищувати 14 календарних днів. Зазначена відпустка надається понад щорічні відпустки, передбачені ст. 75 і 76 КЗпП, а також понад щорічні відпустки, встановлені іншими закона ми та нормативно-правовими актами, і переноситься на інший період або продовжується у порядку, визначеному ст. 80 КЗпП.
Чинним законодавством встановлено гарантії при прийнятті на роботу й заборона звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей (ст. 184 КЗпП). Так, забороняється відмовляти жінкам у прийнятті на роботу, знижувати їм заробітну плату з мотивів, пов’язаних з вагіт ністю або наявністю дітей віком до трьох років, а одиноким мате рям - за наявністю дитини віком до чотирнадцяти років або дитии-інваліда. Одинокою вважається матір, яка виховує дитину без батька (ст. 10 Закону України “Про відпустки” від 15 листопада 1996 р.).
Чинним законодавством встановлено гарантії особам, які вихову ють малолітніх дітей без матері (ст. 186-1 КЗпП).
Охорона праці неповнолітніх встановлена ст. 11 Закону України “Про охорону праці” та главою XIII КЗпП. Так, не допускається за лучення неповнолітніх до праці:
. на важких роботах і на роботах із шкідливими або небезпечни ми умовами праці, на підземних роботах;
. до нічних, надурочних робіт та робіт у вихідні дні;
. до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує вста новлені для них граничні норми, відповідно до переліку важких робіт і робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, гра ничних норм підіймання і переміщення важких речей, що затверджуються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я1.
Граничні норми диференційовано залежно від статі та віку неповнолітніх працівників.
Порядок трудового і професійного навчання неповнолітніх професій, пов’язаних з важкими роботами і роботами із шкідливими або небезпечними умовами праці, визначається положенням, яке затверджується спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з нагляду за охороною праці.
Неповнолітніх приймають на роботу лише після попереднього медичного огляду.
Вік, з якого допускається прийняття на роботу, тривалість робочого часу, відпусток та деякі інші умови праці неповнолітніх визначаються законом. Так, згідно зі ст. 188 КЗпП, не допускається прийняття на роботу осіб, яким не виповнилося шістнадцяти років. За згодою одного із батьків або особи, що його замінює, можна, як виняток, приймати на роботу осіб, які досягли п’ятнадцяти років. Для підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийняття на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів для виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров’ю і не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час після досягнення ними чотирнадцятирічного віку за згодою одного з батьків або особи, що його замінює.
Згідно зі ст. 51 КЗпП, для неповнолітніх встановлено скорочену тривалість робочого часу: для працівників віком від 16 до 18 років — 36 годин на тиждень, для осіб віком від 15 до 16 років (учнів віком від 14 до 15 років, які працюють під час канікул) — 24 години на тиждень.
Тривалість робочого часу учнів, які працюють протягом навчального року у вільний від навчання час, не може перевищувати половини максимальної тривалості робочого часу, передбаченої в абзаці першому цього пункту для осіб відповідного віку.
1 Перелік важких робіт і робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці неповнолітніх, затверджено наказом Міністерства охорони здоров’я України за погодженням з Державним комітетом України з нагляду за охороною праці від 31 березня 1994 р. № 46. Граничні норми підіймання і переміщення важких речей неповнолітніми, затверджені наказом Міністерства охорони здоров’я України за погодженням з Державним комітетом України з нагляду за охороною праці від 22 березня 1996 р. № 59.
Згідно зі ст. 195 КЗпП, працівникам, яким не виповнилося вісім надцяти років, щорічні відпустки надаються у зручний для них час. Щорічні відпустки за перший рік роботи працівникам, яким не ви повнилося вісімнадцяти років, надаються за їх заявою до настання шестимісячного строку безперервної роботи на даному підприємстві, в установі, організації. Згідно зі ст. 6 Закону України “Про відпустки” від 15 листопада 1996 року, особам віком до вісімнадцяти років на дається щорічна основна відпустка тривалістю 31 календарний день.
Деякі інші умови праці неповнолітніх визначаються главою XIII КЗпП. Так, батьки, усиновителі й піклувальники неповнолітнього, а також державні органи та службові особи, на яких покладено нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю, мають право вимагати розірвання трудового договору з неповнолітнім, у тому числі й строкового, коли продовження його чинності загрожує здо ров’ю неповнолітнього або порушує його законні інтереси (ст. 199 КЗпП). Визначено також права неповнолітніх у трудових правовід носинах (ст. 187 КЗпП); ведення спеціального обліку працівників, які не досягли вісімнадцяти років (ст. 189 КЗпП); норми виробітку для молодих робітників (ст. 193 КЗпП); оплату праці при скороченій тривалості щоденної роботи (ст. 194 КЗпП); броню прийняття молоді на роботу й професійне навчання на виробництві (ст. 196 КЗпП); на дання молоді першого робочого місця (ст. 197 КЗпП); обмеження звільнення працівників віком до вісімнадцяти років (ст. 198 КЗпП); участь молодіжних організацій у розгляді питань праці й побуту мо лоді (ст. 200 КЗпП).
Охорона праці інвалідів врегульована ст. 12 Закону України “Про охорону праці” та чинним законодавством України. Так, підприєм ства, які використовують працю інвалідів, зобов’язані створювати для них умови праці з урахуванням рекомендацій медико-соціальної експер тної комісії та індивідуальних програм реабілітації, вживати додат кових заходів безпеки праці, які відповідають специфічним особливос тям цієї категорії працівників 1.
Згідно зі ст. 2 Закону України “Про основи соціальної захище ності інвалідів в Україні” від 21 березня 1991 р., інвалідом є особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, наслідком травм або з уродженими дефектами, що призводить до обмеження життєдіяльності, до необхідності в соціальній допомозі й захисті.
1 Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 3 травня 1995 р. № 314.
Інвалідність як ступінь втрати здоров’я визначається шляхом експертного обстеження в органах медико-соціальної експертизи Міністерства охорони здоров’я України1.
Згідно зі ст. 12. Закону України “Про охорону праці”, у випадках, передбачених законодавством, роботодавець зобов’язаний організувати навчання, перекваліфікацію і працевлаштування інвалідів відповідно до медичних рекомендацій.
Робоче місце інваліда — це окреме робоче місце або ділянка виробничої площі на підприємстві (об’єднанні), в установі та організації (далі — підприємство) незалежно від форм власності та господарювання, де створено необхідні умови для праці інваліда.
Робочим місцем інваліда може бути звичайне робоче місце, якщо за умовами праці та з урахуванням фізичних можливостей інваліда воно може бути використане для його працевлаштування; спеціалізоване робоче місце інваліда — робоче місце, обладнане спеціальним технічним оснащенням, пристосуваннями і пристроями для праці інваліда залежно від анатомічних дефектів чи нозологічних форм захворювання та з урахуванням рекомендації медико-соціальної експертної комісії (МСЕК), професійних навичок і знань інваліда. Це робоче місце може бути створено як на виробництві, так і вдома.
Слід врахувати, що робоче місце інваліда вважається створеним, якщо воно відповідає встановленим вимогам робочого місця для інвалідів відповідної нозології, атестоване спеціальною комісією за участю представників МСЕК, органів Держнаглядохоронпраці, громадських організацій інвалідів і введено в дію шляхом працевлаштування на ньому інваліда.
Відповідно до ст. 12 Закону України “Про охорону праці”, залучення інвалідів до надурочних робіт і робіт у нічний час не допускається.
Законодавством про працю передбачено й інші гарантії у сфері охорони праці (у широкому розумінні) жінок, неповнолітніх осіб із зниженою працездатністю.
1 Порядок організації та проведення медико-соціальної експертизи втрати працездатності, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 4 квітня 1994 р. № 221. Критерії встановлення ступеня стійкої втрати професійної працездатності у відсотках, особливостей працевлаштування хворих та інвалідів, затверджені наказом Міністерства охорони здоров’я України 5 серпня 1998 № 238.