Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
План
1.1.1. Предмет і завдання курсу "Українська мова (за професійним спрямуванням)".
1.1.2. Поняття літературної мови. Найістотніші ознаки літературної мови.
1.1.3. Мова професійного спілкування як функціональний різновид української літературної мови. Мовна, мовленнєва, комунікативна професійна компетенції.
1.1.4. Мовні норми .
1.1.5. Мовне законодавство та мовна політика в Україні.
Слова - це кольорові камінці. Мало їх назбирати - треба ще навчитися з них узори викладати.
Ірина Вільде
Головне завдання вищої школи - готувати висококваліфікованих фахівців, які досконало володіють державною мовою в усній та писемній її формах. Курс "Українська мова (за професійним спрямуванням)" передбачає продовження формування національномовної особистості, комунікативних навичок майбутніх спеціалістів, студіювання особливостей фахової мови.
Отже, предметом вивчення курсу є сучасна українська літературна мова професійної сфери.
Завдання курсу - сформувати:
^ мовну компетенцію майбутніх фахівців, що містить знання і практичне оволодіння нормами літературної професійної мови;
^ навички самоконтролю за дотриманням мовних норм у спілкуванні;
^ вміння і навички оптимальної мовної поведінки у професійній сфері;
^ стійкі навички усного й писемного мовлення, зорієнтованого на професійну специфіку;
^ навички оперування фаховою термінологією, редагування, корегування та перекладу наукових текстів.
Вивчаючи курс, студенти різних спеціальностей набувають теоретичних знань про фахове спілкування, його етапи й роль у професійній діяльності, засвоюють термінологію майбутньої спеціальності, відомості про призначення і структуру ділових документів, необхідних фахівцю певного профілю, формують стійкі комунікативні компетенції, потрібні у професійному спілкуванні, навички послуговування вербальними і невербальними засобами обміну інформацією.
Мета курсу - сформувати у майбутніх спеціалістів професійно зорієнтовані уміння і навички досконалого володіння українською літературною мовою у фаховій сфері.
Мова є однією з найістотніших ознак нації і реально існує як мовна діяльність членів відповідної етнічної спільноти.
Хто якою мовою думає, той до того народу належить (В. Даль).
Українська мова - єдина національна мова українського народу.
Відповідно до статті 10 Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року, українська мова є державною мовою в Україні, "держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України".
Державна мова - "це закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв'язку та інформатики"1.
На ґрунті української національної мови формується і розвивається українська літературна мова.
Як одна з форм національної мови вона існує поряд з іншими її формами - діалектами (територіальними і соціальними), просторіччям, мовою фольклору.
Літературна мова - це унормована, регламентована, відшліфована форма існування загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона вважається найвищою формою існування мови. Літературна мова характеризується такими ознаками:
^ унормованістю;
^ уніфікованістю (стандартністю);
^ наддіалекгністю;
^ поліфункціональністю;
^ стилістичною диференціацією (розвиненою системою стилів).
Найістотнішою ознакою літературної мови є її унормованість, тобто наявність усталених мовних норм,- найбільш поширених, уніфікованих зразків репрезентації мовної системи.
Наддіалектність полягає в тому, що літературна мова, на відміну від територіальних діалектів, функціонує без будь-яких обмежень на всій території України. Наддіалектність літературної мови допускає її регіональне варіювання.
Маючи усну й писемну форму вираження, літературна мова охоплює всі сфери комунікативної практики суспільства за допомоги мовнови-ражальних засобів. Це і є її поліфунаціональність.
У плані уніфікованості (стандартності) літературна мова зберігає свою цілісність і єдність, хоча має різноманітні мовні засоби та їх варіанти.
Літературна мова характеризується розгалуженою системою стильових різновидів, що взаємодіють між собою і сприяють розвиткові мовновиражальних засобів.
Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні норми, проте кожна з них має й свої особливості, що пояснюється специфікою функціонування літературної мови в кожній із форм.
Писемна форма літературної мови функціонує у сфері державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.
Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничо-професійні потреби суспільства.
Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, ввібравши в себе деякі діалектні риси інших наріч. Зачинатилем нової української літературної мови був І.П. Котляревський - автор перших великих художніх творів українською моврю ("Енеїда", "Наталка Полтавка", "Москаль-Чарівник"). Він першим використав народнорозмовні багатства полтавських говорів і фольклору.
Основоположником сучасної української літературної мови справедливо вважають Тараса Григоровича Шевченка. Саме він уперше своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав підвалини для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів української мови. У мові творів Шевченка знайшли глибоке відображення народнопоетична творчість, уснорозмовні форми народної мови. Традиції Т. Шевченка у розвитку української літературної мови продовжували у своїй творчості І. Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М. Коцюбинський та інші письменники.
Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується. Цей процес супроводжується усталенням, шліфуванням обов'язкових для всіх літературних норм.
"Оволодіння основами будь-якої професії розпочинається із засвоєння певної суми загальних і професійних знань, а також оволодіння основними способами розв'язання професійних завдань"2, тобто оволодіння мовою професійного спілкування.
Мова професійного спілкування (професійна мова) - це функціональний різновид української літературної мови, яким послугуються представники певної галузі виробництва, професії, роду занять. Як додаткова лексична система професійна мова, не маючи власної специфіки фонетичного та граматичного рівнів, залишається лексичним масивом певної мови.
Отже, фахова мова - це сукупність усіх мовних засобів, якими послуговуються у професійно обмеженій сфері комунікації з метою забезпечення порозуміння між людьми, які працюють у цій сфері. Особливості її зумовлюють мета, ситуація професійного спілкування, особистісні риси комуніканта і реципієнта (мовна компетенція, вік, освіта, рівень інтелектуального розвитку). Залежно від ситуації і мети спілкування доречно й правильно добираються різноманітні мовні засоби висловлення думки: лексичні, граматичні, фразеологічні тощо.
Усі лексичні одиниці фахових текстів переділяються на чотири різновиди:
1) терміни певної галузі, що мають власну дефініцію;
2) міжгалузеві загальнонаукові термінологічні одиниці (терміни філософії, політології, математики, філології тощо);
3) професіоналізми;
4) професійні жаргонізми, що не претендують на точність та однозначність3.
Володіти мовою професійного спілкування - це: ^ вільно послуговуватися усім багатством лексичних засобів з фаху;
^ дотримуватися граматичних, лексичних, стилістичних, акцентологічних та інших норм професійного спілкування; ^ знати спеціальну термінологію, специфічні найменування відповідної професійної сфери; ^ використовувати усі ці знання на практиці, доречно поєднуючи
вербальні й невербальні засоби спілкування. Отже, професійна мова - це насамперед термінологія, притаманна тій чи іншій галузі науки, техніки, мистецтва, та професіоналізми. Вона виокремлюється відповідно до сфери трудової діяльності, де активно функціонує.
Термін - слово або словосполучення, що позначає поняття спеціальної сфери спілкування в науці, виробництві, техніці, у конкретній галузі знань. Терміни обслуговують сферу спілкування певної галузі разом із загальновживаним лексиконом.
Професіоналізм - слово або вислів, уживаний в певному професійному середовищі. Професіоналізми властиві мові певної професійної групи.
Справжній фахівець повинен мати сформовану мовну, мовленнєву і комунікативну компетенції.
Мовна професійна компетенція - це сума систематизованих знань норм і правил літературної мови, за якими будуються правильні мовні конструкції та повідомлення за фахом.
Мовленнєва професійна компетенція - це система умінь і навичок використання знань під час фахового спілкування для передавання певної інформації.
Ґрунтуючись на мовній компетенції, вона виявляється у сформованості умінь послуговування усною і писемною літературною мовою, багатством її виражальних засобів відповідно до літературних норм.
Комунікативна професійно орієнтована компетенція - це "система знань, умінь і навичок, потрібних для ефективного спілкування"4, тобто треба володіти сумою знань про мову, вербальні й невербальні засоби спілкування, культуру, національну своєрідність суспільства і вміти застосовувати ці знання в процесі спілкування.
Отже, професійна комунікативна компетенція репрезентує професійні знання, вміння і навички спілкування.
У професійному мовленні треба дотримуватися загальноприйнятих мовних норм, стандартів, певних взірців, адже унормованість - головна ознака літературної мови.
Мовна норма - уніфіковані, традиційні, найбільш поширені, свідомо фіксовані стандарти реалізації мовної системи, обрані в процесі суспільної комунікації.
Мовна норма є ознакою літературної мови.
Літературна мовна норма - усталені, загальноприйняті правила, регламентації, взірці вживання мовних засобів у писемній і усній формі спілкування.
Літературна норма репрезентується в шкалі оцінювань: правильності, доречності й естетичної гармонійності.
Результатом визнання літературних норм є їх кодифікація у словниках і граматиках, що фіксують усталені мовні явища.
Розрізняють такі типи літературних норм: орфоепічні, морфологічні, орфографічні, лексичні, синтаксичні, стилістичні, пунктуаційні, акцентуаційні.
Орфоепічні норми регламентують правила вимови звуків, звуко-сполук та граматичних форм слів. Вивчення правильної вимови спрямовується на подолання помилок, серед яких насамперед виокремлюють фонематичні та фонологічні.
Фонематичні помилки - це порушення, пов'язані зі змішуванням фонем, із заміною однієї фонеми іншою, наприклад: вимова с замість з
[везти] [вести]
[казка] [каска]
вимова т замість д
[родовиї] [ротовиї]
[гадка] [гатка]
[привЧд] [привЧт]
Такі помилки спотворюють зміст слова. Інколи фонематична помилка зумовлюється пропуском однієї з фонем, наприклад:
Правильно Неправильно
плутати путати
плутаю путаю
плутають путають
Дуже часто у мовленні замість фонеми |ф| вживають поєднання фонем |хв|, а замість |хв| - фонему |ф|:
Правильно Неправильно
факт хвакт
фарба хварба
фах хвах
фахівець хвахівець
феномен хвеномен
форматний хворматний
функціонувати хвункціонувати
хвала фала
хвороба фороба
Фонетичні помилки - це суто вимовні недогляди, що виявляються у вимові різних варіантів звуків, наприклад: вимова [л%] замість [л]: лекція -лекція, телеграма - телеграма; вимова [і]замість [и]у словах іншомовного походження: директор - діректор, тираж - тіраж, симпозіум - сімпозіум, циркулярний - ціркулярний.
Вимова голосних звуків
Усі голосні звуки під наголосом вимовляються чітко й виразно: постанова, план, гарантійний, витяг, видавець, мудрість. В інших позиціях вимова голосних має такі особливості:
1. Голосні [а], [і], [у] - в усіх позиціях вимовляються виразно, чітко:
[зніти] - знати;
[ пунктуал'н'іс'т'] - пунктуальність;
[з'в'ітувати] - звітувати. У деяких словах на початку слова голосний [і] вимовляється з наближенням до [и]:
[іинод'і] - іноді [іинколи] - інколи [іинде] - інде [іиншиї] - інший
2. Звук [о] вимовляється виразно й здебільшого не змінюється; лише перед складом з постійно наголошеним [у] й [і] вимовляється з наближенням до [у]:
[то^му] - тому; [порушити] - порушити; [й^му] - йому; [с&бЧ]-собі.
3. Звуки [е], [и] в ненаголошеній позиції вимовляються нечітко:
[е]-з наближенням до [и] [ме'ті] - мета; [реиагувіти] - реагувати; [мен'і] - мені.
У ненаголошеній позиції в кінці слова звук [е] вимовляється чітко: [р'іуне] - Рівне; [пбле] - поле.
їй]-з наближенням до [е] [ви'даток] - видаток; [oбвиcнyв¿чe,,н,: а] - обвинувачення; [сисстеиматичнисї] - систематичний. Звуки [е], [и] в наголошеній позиції вимовляються чітко: [полем' і ка] - полеміка; [вибори] - вибори; [креидит] - кредит.
Увага! Орфоепічна компетенція
Українській літературній мові невластива вимова [а] на місці ненаголо-шеного [о]: [мажоритарна] - мажоритарна (неправильно мажаритарна).
Вимова приголосних звуків
1. Дзвінкі приголосні [б], [д], [ґ], [ж], [з], [дж], [дз] в кінці слова й перед глухими в середині слова вимовляються дзвінко:
[народ] - народ; [наказ] - наказ; [чи°мдуж] - чимдуж; [надто] - надто; [дбв'ідка] - довідка.
Примітка. З усіх дзвінких приголосних тільки глотковий звук [г] вимовляєтеся як [х]: [лёхко] - легко; [нїхт'і]- нігті; [вбхко] - вогко.
2. Глухі приголосні [п], [т], [к], [ш], [с], [ч], [ц] перед дзвінкими у межах слова вимовляються дзвінко:
[прбз'ба] - орфографічно просьба; [вогзал] - вокзал; [бород'ба] - боротьба.
3. Оглушуються прийменник і префікс з- перед глухими приголосними:
[с тобойу] - орфографічно з тобою; [сказати] - сказати.
4. Префікси роз-, без- через- можуть вимовлятися дзвінко й глухо (залежно від темпу мовлення):
[розписка] і [росписка] - розписка; [беизпомислковиї] і [беиспомислк6виї] - безпомилковий.
5. Губні [б], [п], [в], [м], [ф], шиплячі [ж], [ч], [ш] (крім подовжених) та задньоязикові [ґ], [к], [х] в кінці слова та складу вимовляються твердо:
[с'ім] - сім; [велисч] - велич; [пише"ш] - пишеш; [позичте] - позичте; [с'м'іх] - сміх.
Лише перед [і] ці приголосні вимовляються як напівм'які: [в'італ'ниї] - вітальний; [бЧограф'ійа] - біографія; [ш'ісУ] - шість;
[х'ід]-дг/д;
[к'ілограм] - кілограм. Подовжені шиплячі вимовляються як напівм'які: [роздор'іж': а] - роздоріжжя;[р'іч': у]-річчю.
6. В українській мові слід розрізняти звуки [г] і [г]. Приголосний звук [ґ] вимовляється у власне українських словах, а також зукраїні-зованих словах іншомовного походження. Найповніший реєстр слів з літерою ґ, що позначає задньоязиковий зімкнений дзвінкий звук [ґ], подано в "Українському орфографічному словнику", яким варто послуговуватися, оскільки звук г вживається не лише відповідно до норми, а й на власний розсуд мовців. Подаємо найбільш уживані слова:
ґазда ґречний ґрунтозахисний
ґаздувати ґречність ґрунтознавство
ґанок ґречно ґрунтообробний
ґрати ґрунт ґрунтуватися
ґатунок ґрунтовий ґудзик
грунтдво-кліматйчний ґрасувати (розчищати)
7. Буквосполучення дж, дз можуть позначати один звук і вимовляються як африкати [дз], [дж]:
[дзвониск] - орфографічно дзвоник;
[присуджувати] - присуджувати;
[в'ідр'адже"н|: а] - відрядження;
[нагороджеин': а] - нагородження. Роздільна вимова цих звуків [д]-[з], [д]-[ж] є порушенням орфоепічних норм. Як два окремі звуки вони вимовляються тоді, коли належать до різних частин слова, наприклад до префікса і кореня:
[в'ід-зи"вати] - орфографічно відзивати;
[п'ід-з'в'ітниї] - підзвітний;
[п' ід-же"ну] -піджену.
8. Передньоязикові [д], [т], [з], [с], [ц], [л], [н] перед наступними м'якими приголосними та перед [і] вимовляються м'яко:
[маїбут'н'е] - орфографічне майбутнє; [п' іс'н'а] -пісня; [гбрд'іс'т'] - гордість.
Вимова звукосполук
Відповідно до закономірностей сполучуваності звуків у мовленні деякі орфоепічні норми випливають з асимілятивних змін у групах приголосних:
а) -ться вимовляється як [ц':а]:
[лисстуйец':а] - орфографічне листується; [учац'.а] -учаться; [гн'івайуц':а] - гніваються; [обурисц':а] -обуриться;
б) -шся вимовляється як |с':а]:
[з'в'ітуйес^а] - звішуєшся; [в'ітайес':а] - вітаєшся; [розписуйес':а] - розписуєшся;
в) -жся вимовляється як [з'с'а]:
[зваз'с'а] - зважся; [не"ур'із'с,а] - не вріжся;
г) -чся вимовляється як [ц': а]:
[не"мороц':а] - не морочся; ґ) -жці вимовляється як [з'ц'і]:
[кри^ор'із'ц'і] - криворіжці; [запор'із'ц'і] - запоріжці.
д) -сши вимовляється як |ш:и]:
[пріґй'шки] - принісши.
е) -зш вимовляється як [ш:]:
[бе"ш:уму] - без шуму. є)-зч вимовляється як |шч):
[ш чбго] - з чого.
ж) -здж вимовляється як [ждж]:
[ждже"р"ла] - з джерела.
з) -шці вимовляється як [с'ц'і]:
[на дбс'ц'і] - на дошці.
и) -здці вимовляється як [з'ц'і]:
[у пойіз'ц'і] -у поїздці. Групи приголосних, що з'являються у словах унаслідок словотворення, спрощуються:
проїзд + н (ий) -> [пройізниї] - проїзний; контраст + н (ий) -> [контраснисї] - контрастний; баласт + н (ий) -> [баласнисї] - баластний.
Отже, написання окремих слів не відповідає вимові: [іігіснад'ц'ат'] - шістнадцять; [ш*іс:6т] - шістсот; [ш'іздес'ат] - шістдесят; [преизисден'с'кисї] - президентський; [агенство] - агентство; [інте"л,іген'с'киї] - інтелігентський.
Увага! Орфоепічна компетенція
У словах [пеистлйвиеї], [хвастливий], [виепускниї] спрощення не відбувається у вимові й не передасться на письмі. Також ніколи не спрощується звукосполучення [здр], [спр], [стр]: [здружйтиес'а] - здружитися; [здрй^нивц'а] - здравниця; [сприеїм£ти] - сприймати; [спрац'увативс'а] - спрацюватися;[страїкувати*] - страйкувати; [страховиї] - страховий.
Вимова слів іншомовного походження
Іншомовні слова в українській мові фонетично й граматично адаптуються, проте деякі з них характеризуються орфоепічними особливостями:
1. Голосні [і] та [и] слід завжди вимовляти відповідно до їх написання. Після приголосних [д], [т], [з], [с], [ц], [р], [ж], [ч], [ш] постійно вимовляється [и], а не [і] перед наступним приголосним звуком: система, дипломатичний, фізика, цивільний, риторика, шифр, ратифікація, режим.
Початковий [і] вимовляється чітко, а наближена до [и] вимова [і] є орфоепічною помилкою.
Правильно Неправильно
[ідеал'но] - ідеально идеально
[ідейа] - ідея идея
2. В іншомовних словах ненаголошений [о] ніколи не переходить в [у] (навіть перед складом з постійно наголошеним [у]): корупція, доручення, документ, популяризація.
3. Ненаголошені [и], [е] після приголосного вимовляються з наближенням до [е], [и]: [теинден'ц'ійа] - тенденція; [пеир'іодизац'ійа] -періодизація; [се"ртисф'ікат] - сертифікат.
Акцентуаційні норми
З орфоепічними нормами тісно пов'язані акцентуаційні, що визначають правильне наголошування слів.
Наголос - це виокремлення одного із складів слова засобом посилення голосу.
В українській мові наголос вільний, різномісцевий і рухомий, тобто може падати на будь-який склад слова і змінювати своє місце в однокореневих словах або у формах одного й того ж слова: збитки - збитковий, приймальня - прийми, будувати - будую, багаж -багажем.
Наголос може виступати засобом розрізнення лексичного (семантичного) значення слова: характерний і характерний, прошу і прошу, а також граматичного: сестри і сестри.
Дотримання норм наголошення й вимови є одним із важливих показників культури усного професійного спілкування. Як відомо, в українській літературній мові є чимало слів, у яких мовці порушують усталений літературний наголос, тобто акцентологічні норми (див. Складні випадки наголошення с. 688-694).
Увага! Акцентуаційна компетенція Іменники середнього роду на -ання мають наголос на тому складі, що й неозначена форма дієслова, від якої іменник утворено: читати - читання, навчити - навч&ння, завд&ти - завдання В окремих випадках префікс ви- перетягає на себе наголос: видати -видання, вивчити - вивчання
Ненормативними є наголошення читання, навчання, завдання.
Іменники, утворені від дієслів або інших іменників за допомоги префіксів ви-, від-, за-, на-, над-, об-, пере-, під-, не-, при-, про-, роз-, зберігають наголос на префіксі: виклик, відгомін, задум, заклик, напуск, надпис, оббіг, переспів, підкуп, нелюб, припис, притінок, пропуск, розголос, розвідка.
У числівниках від одинадцяти до дев ятнадцяти наголос падає лише на склад на: одинадцять, чотирнадцять, вісімнадцять.
У відмінкових формах на -и названі числівники зберігають наголос на цьому ж складі: одинадцяти, дванадцяти, чотирнадцяти, шістнадцяти, сімнадцяти.
У відмінкових формах на -ох, -ом наголос перетягується на останній склад: одинадцятьох, чотирнадцятьох, сімнадцятьох тощо, одинадцятьом, дванадцятьом, шістнадцятьом тощо.
У складних числівниках на -десят наголос на останньому складі: шістдесят, сімдесят, вісімдесят.
У формах непрямих відмінків цих числівників наголос перетягується на закінчення: п'ятдесяти (п'ятдесятьох), п'ятдесяти (п 'ятдесятьдм), п ятдесятьма (п 'ятдесятьома).
Слово прошу вживається з двома наголосами: прошу- у значенні "звертаюся з проханням, клопочу"; прошу -у значенні "запрошую, будь ласка".
В українській мові є іменники вигода (родовий множини вигід) зі значенням "користь" і вигода (родовий множини вигод) означає "зручність". У відмінкових формах цих іменників та у словах, утворених від них, наголос зберігається на тому самому складі: вигода - вигоди -вигодою; вигідний "корисний" -вигідність - вигідністю; вигода -вигоди - вигодою; вигідний "зручний" - вигідність - вигідністю.
Лексичні норми
Лексичні норми регламентують правила слововживання. їх фіксують насамперед словники: "Словник української мови" в 11-ти томах (1971-1980 рр), "Новий тлумачний словник української мови" (1998 р.), "Великий тлумачний словник сучасної української мови" (2001 р.), "Український орфографічний словник" (2002 р.), "Російсько-український словник ділового мовлення" (автор Шевчук С. В., 2010 р.).
Відхилення від норм слововживання у мовній практиці зумовлені кількома чинниками:
* незнанням точного лексичного значення слова, наприклад: Часопис "Вечірній Київ" відсвяткував свій ювілей. Часопис - періодичне друковане видання у вигляді книжки; журнал. Отже, у цьому реченні слід вживати слово газета, а не часопис, ^ невмінням вибрати із синонімічного ряду найточніше слово, тобто незнанням синонімічного багатства мови, яке є "одним із невичерпних джерел урізноманітнення вислову"5.
Синоніми
Синоніми - це слова різні за звучанням, але мають тотожне чи близьке значення: обов'язково - неодмінно; конче - доконче - неминуче; властивий - притаманний; проживати - мешкати; аргумент - (у полеміці) доказ, підстава, обґрунтування.
Тексти офіційно-ділового стилю вимагають однозначності, й через те точності слів надається неабияке значення. Адже для чіткої регуляції офіційно-ділових стосунків важливо, щоб усі однаково сприймали Й витлумачували той чи інший закон, наказ, договір, контракт.
Щоб збагатити свій активний запас слів, радимо частіше звертатися до "Словника синонімів української мови" у двох томах (2001 р.). Пропонуємо короткий лексикон синонімів української мови, яким можна скористатися під час підготовки до усного чи писемного фахового спілкування (див. Короткий лексикон синонімів української мови С. 673-687). Що повніший синонімічний ряд, то легше вибрати найточніше, найвлучніше слово для висловлення думки. Основна функція синонімів - урізноманітнення власного мовлення, уникнення повторів.
Українська мова багата на абсолютні синоніми - слова, що відрізняються лише звучанням. Із двох слів для називання того самого поняття мовці перевагу чомусь надають іншомовному, запозиченому, а не оригінальному українському.
|
|
Пароніми
Щоб мовлення було нормативним, важливо розрізняти між собою пароніми. Пароніми - це слова (пари слів), які мають подібність у морфологічній будові (близькі за фонетичним складом), але розрізняються за значенням. Вони переважно належать до однієї частини мови, мають однакові граматичні ознаки. На відміну від синонімів - слів, що позначають близькі поняття і тому можуть заміняти одне одного,-для паронімів така взаємозамінність неможлива. Перевірити значення паронімів можна за словником: Гринчишин Д. Г., Сербенська O.A. Словник паронімів української мови. - К., 1986.
Виборний - виборчий
Виборний - який визначається або обирається голосуванням: Виборна посада.
Виборчий - пов'язаний з виборами, з місцем, де відбуваються вибори, з правовими нормами виборів: виборча дільниця, виборча урна, виборчий бюлетень, виборче право.
Вникати - уникати
Вникати - намагатися зрозуміти сутність причини, явища, події тощо: вникати в суть справи(питання в що?).
Уникати - намагатися обминати проблеми, перешкоди, людей (сторонитися, цуратися): уникати зустрічей (питання кого? чого? що робити?).
Гривня - гривна Гривня - грошова одиниця незалежної України: п 'ять гривень, курс гривні.
Гривна - металева шийна прикраса у вигляді обруча: Кольє нагадують давньоруські гривни.
Громадський - громадянський
Громадський - який стосується суспільства, громадян чи окремого колективу; який відбувається в суспільстві (громаді, колективі) або пов'язаний з суспільно корисною діяльністю: громадські організації, громадська думка.
Громадянський - який стосується громадянина як члена суспільства, властивий йому: громадянський обов'язок, громадянська мужність.
Декваліфікація - дискваліфікація Декваліфікація - втрата особою кваліфікації, спеціальних знань, досвіду: декваліфікація педагога, повна декваліфікація.
Дискваліфікація - оголошення когось не гідним або не здатним обіймати певну посаду, виконувати відповідну роботу через професійну непідготовленість; позбавлення спортсмена або команди права брати участь у змаганнях за грубе порушення правил: дискваліфікація судді, дискваліфікація гравця.
Житловий - жилий
Житловий - 1) стосовний до житла, жител, пов'язаний з ними; 2) пристосований, призначений для життя людей: житловий фонд, житловий відділ, житлова проблема, житлове будівництво.
Жилий - заселений, залюднений: жилий будинок - той будинок, у якому живуть люди, заселений.
Індосант - індосат
Індосант - особа, яка робить передатний напис на чеках, векселях та інших цінних паперах.
Індосат - особа, на яку переводять чек, вексель та інші цінні папери.
Кампанія - компанія Кампанія - сукупність заходів, спрямованих на виконання певного завдання:виборча кампанія.
Компанія - 1) група осіб, пов'язаних певними інтересами: весела компанія; 2) торговельне або промислове товариство, що об'єднує підприємців: торговельна компанія.
Ліцензія - ліценція Ліцензія - дозвіл на право торговельного обміну, використання чогось тощо.
Ліценція - зниження тарифного мита тощо.
Оснований - заснований Оснований - який ґрунтується на чомусь, в основі якого лежить те, про що йдеться: оснований на праці, оснований на успіхах(питання на чому?).
Заснований - який кладе початок існуванню чогось, створює, організовує щось: фонд, заснований президентом (питання ким? де? коли?).
Особистий - особовий
Особистий - який є власністю окремої особи, безпосередньо належить їй, персональний; який безпосередньо стосується певної особи: особисті речі, особиста охорона, особисті уподобання.
Особовий - який стосується особи; відкритий на окрему особу: особове посвідчення, особовий склад, особова справа, особовий рахунок.
Повноваження - уповноваження
Повноваження - право, надане зазначеній особі на проведення певних дій (заходів): здійснювати свої повноваження.
Уповноваження - надання певній особі дозволу (прав) говорити (діяти) від імені іншої особи: за уповноваженням керівництва.
Позичати - запозичати
Позичати (позичити) - брати щось для тимчасового користування, у борг: позичати гроші.
Запозичати (запозичувати) - переймаючи щось, засвоювати, робити своїм надбанням: запозичати добрі приклади.
Показник - покажчик
Показник- свідчення, доказ, ознака чогось; переважно у множині -результати про досягнення чогось тощо: показник культури, показники роботи, економічні показники.
Покажчик - знак, що вказує на напрям руху, розташування чогось: довідкова книжка або довідковий список: покажчик температури, алфавітний покажчик.
Управління - правління
Управління - 1) те саме, що керівництво: управління виробництвам; 2) адміністративна установа або відділ якоїсь установи, організації, що відає певною галуззю господарської, наукової чи ін. діяльності:житлове управління.
Правління - 1) час (період), протягом якого певна особа здійснює верховну владу над кимось, чимось; форма керівництва: президентське правління; 2) виборний орган, апарат, що керує установою, організацією: правління кооперативу.
Тактовний - тактичний Тактовний - який володіє почуттям міри, такту: бути тактовним; тактовна людина, допомога; тактовне зауваження, керівництво.
Тактичний - що стосується тактики як сукупності прийомів або способів, використовуваних для досягнення мети або здійснення певної бойової операції: тактичний план, удар, успіх; тактичні заходи, міркування, принципи.
Уява - уявлення
Уява - здатність уявляти - змальовувати, створювати, відтворювати щось у думках, свідомості: багата, збуджена, художня уява; плід уяви; спливати в уяві.
Уявлення - знання, розуміння чогось: викривлене, повне, помилкове, правильне уявлення; уявлення про розвиток суспільства; давати уявлення; складати уявлення
Факт - фактаж - фактор
Факт-дійсна, невигадана подія, явище, приклад; те, що служить підтвердженням певного положення, висновку: неспростовний факт, очевидний факт, історичний факт, аналізувати факти.
Фактаж - сукупність фактів.
Фактор - умова, рушійна сила, причина будь-якого процесу, явища; чинник: важливий фактор, моральний фактор, фактор стабілізації.
Відхиленням від лексичних норм є вживання кальок - спотворених запозичень з російської мови. Російські слова вживають замість українських, пристосовуючи їхнє фонетичне, словотвірне та морфологічне оформлення до українського.
|
Норма |
Калька |
||
|
безготівковий |
безналічний |
||
|
брати/взяти участь |
приймати/прийняти участь |
||
|
будь-який |
любий |
||
|
вантаж |
груз |
||
|
ввімкнення/увімкнення, |
включення |
||
|
вживати/вжити заходів |
приймати/прийняти міри |
||
|
величальний |
хвалебний |
||
|
вести перед, бути |
|||
|
лідером, бути попереду |
лідирувати |
||
|
виняток |
виключення |
||
|
висновок |
заключения |
||
|
виторг |
виручка |
||
|
відкласти |
відложити |
||
|
внески |
взноси |
||
|
всевідець |
всезнаючий |
||
|
втілювати |
воплощатися |
||
|
ґавити |
упускати |
||
|
ГІДНІСТЬ |
достоїнство |
||
|
добробут, щйстя, гаразд |
благополуччя |
||
|
докази |
доводи |
||
|
інакодумець |
інакомислячий |
||
|
інакше |
по другому |
||
|
загальний |
всезагальний |
||
|
зайвий |
лишній |
||
|
заміжня |
замужня |
||
|
замовити |
заказати |
||
|
захід |
міроприємство |
||
|
збігатися |
співпадати |
||
|
звинувачення |
обвинувачення |
||
|
зіставляти |
співставляти |
||
|
з'ясовувати/з'ясувати |
виясняти/вияснити |
||
|
жартувати |
шуткувати |
||
|
колишній |
бувший |
||
|
корені, джерела |
витоки |
||
|
міркувати |
розмірковувати |
||
|
мито, збір |
пошліна |
||
|
митниця |
таможня |
||
|
навчальний |
учбовий |
||
|
належність |
приналежність |
||
|
наполягати |
настоювати |
||
|
насамперед, найперше, |
|||
|
передусім (передовсім) |
у першу чергу |
||
|
наступний, такий |
слідуючий |
||
|
неприпустимо |
недопустимо |
||
|
неспроможний |
не в стані |
||
|
нечисленний |
малочисленний |
||
|
одностайно |
единодушно |
||
Граматичні норми
Граматичні норми визначають правильне вживання граматичних форм слів та усталену побудову речень, словосполучень.
Морфологічні норми "передбачають вживання у мовленні повнозначних змінних слів, граматична оформленість яких відповідає нормі української літературної мови"6.
Увага! Морфологічна компетенція
Слід пам'ятати, що іменники - назви осіб за професією, званням, посадою належать до чоловічого роду, тобто водо називають як осіб чоловічої статі, так і жіночої: народний депутат Юлія Тимошенко; Голова Верховної Ради України Володимир Литвин
До чоловічого роду належать також іменники, що утворилися внаслідок субстантивації:уповноважений з прав людини Ніна Карпачова; адвокат Антоніна Дубчак.
В офіційно-діловому стилі при таких іменниках-підметах завжди присудок уживається у формі чоловічого роду: запропонував заступник прокурора Ольга Калінько; виступив проректор з наукової роботи Валентина Шелудько.
За граматичними нормами (зокрема морфологічними) іменники жіночого роду першої відміни твердої групи мають закінчення -ою: роботою, країною, головою, жінкою; м'якої та мішаної групи - -ею:працею, долею, піснею, задачею, площею, тишею, межею, пожежею.
У родовому відмінку множини ці іменники вживаються переважно з нульовим закінченням: жінок, пісень, велс, верб, тополь, надій, мрій, лікарень, будівель, сосон (сосен), воєн. Проте, в деяких словах виступає закінчення -ів: суддів, старостів; або закінчення -ей: сімей, статей, ескадрилей.
Вузлики на пам'ять!
Запам'ятайте паралельні словоформи: баб - бабів, губ - губів, легень - легенів.
секретаря, поштаря, страйкаря, богатиря; а також: токаря, слюсаря, кухаря, лицаря. До твердої групи належать іменники: бригадир - бригадира, комісар - комісара, командир - командира, касир - касира, семінар - семінару. Іменники чоловічого роду мішаної групи другої відміни у родовому відмінку мають форми: школяра, цегляра, бджоляра, картопляра, весляра, бавовняра, пісняра, газетяра, завідувача, товариша.
Усім іменникам третьої відміни властиве закінчення -ей у родовому відмінку множини: доповідей, галузей, відповідей, подорожей, відстаней, тіней; але: матерів.
Іменники із суфіксом -єн-, що належать до четвертої відміни, мають паралельні форми: ім'ям - іменем, плем'ям - племенем, тім'ям -тіменем. У літературній мові переважають форми із закінченням -ам (орфографічне -ям).
Множинні іменники у родовому відмінку можуть мати:
^ закінчення -ів: зборів, опадів, терезів, курсів, окулярів;
^ закінчення -ей: дверей, дітей, людей;
нульове закінчення: ножиць, роковин, запросин, канікул, Альп, Сум.
Особливу проблему морфології сучасної української літературної мови становлять активні дієприкметники, що творяться за допомоги суфіксів -уч (-юч), -ач (-яч). Як зазначає Ю. Шерех, вони не перебувають у регулярних мотиваційних зв'язках з відповідним типом дієслівних основ, а тому їх слід вважати периферійними щодо морфологічної системи української мови віддієслівними похідними й характеризувати як книжні витвори, що не властиві українському літературному слововживанню, стимульовані найбільшою мірою впливом російської мови7.
Отже, активні дієприкметники не стали фактом української мови, це потрібно послідовно відображати під час їх перекладу - подавати власне українські мовні засоби (прикметники, іменники, дієприслівники, дієслова-присудки складних речень), що відповідають російським активним дієприкметникам. А через відсутність у словниках українських відповідників цієї лексики сучасні переклади з російської мови рясніють карикатурними кальками.
Функціонування української літературної мови залежить від стану мовної політики в державі, освіті, культурних традицій народу.
Мовна політика - це система заходів (політичних, юридичних, адміністративних), спрямованих на регулювання мовних відносин в державі, зміну чи збереження мовної ситуації в державі.
Мовна політика є частиною національної політики, органічною складовою певного політичного курсу держави. Національна комісія зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права розробила концепцію державної мовної політики.
Концепція державної мовної політики - це система засадничих нормативних постанов, які ґрунтуються на компетентному оцінюванні мовної ситуації в Україні, і якими мають керуватися органи державної влади та органи місцевого самоврядування у своїй практичній діяльності, регулюючи суспільні відносини в мовній царині.
Мовна ситуація - "ситуація взаємодії різних мов чи різних форм існування однієї мови в певній державі з огляду на їхню функціональну специфіку й ареал поширення" 9.
Пріоритетом мовної політики в Україні є утвердження і розвиток української мови - головної ознаки ідентичності української нації, яка історично проживає на території України, становить абсолютну більшість її населення, дала офіційну назву державі.
Правовою основою для здійснення державної мовної політики в Україні є Конституція України (ст. 10), Закон України "Про мови в Українській PCP", "Рішення Конституційного суду України від 14 грудня 1999 року щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України.
У рішенні Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення статті 10 Конституції України подано визначення державної мови: "Під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов'язкового спілкування у публічних сферах суспільного життя".
Цим рішенням також підтверджено обґрунтованість підстав для надання статусу державної саме українській, а не якійсь іншій мові: "Конституцією України статус державної надано українській мові. Це повністю відповідає державотворчій ролі української нації, що зазначено в Преамбулі Конституції України, нації, яка історично проживає на території України, становить абсолютну більшість її населення і дала офіційну назву державі". Намагання надати статус державної якійсь іншій мові - це політика руйнації держави України, розпалювання міжетнічної ворожнечі, порушення конституційного ладу.
Отже, Конституційний Суд України робить вмотивований, обгрунтований висновок: "Таким чином, положення Конституції зобов'язують застосовувати державну - українську мову як мову офіційного спілкування посадових і службових осіб під час виконання ними службових обов'язків у роботі й діловодстві тощо, органів державної влади, представницького та інших органів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а також у навчальному процесі в державних і комунальних навчальних закладах України".
Це рішення "є обов'язковим до виконання на всій території України, остаточним і не може бути оскарженим". Отже, державність української мови є невід'ємним атрибутом конституційного ладу держави, атрибутом нації.
Та лише задекларованості державного статусу української мови для повноцінного і незворотного утвердження її в усіх сферах суспільного життя недостатньо - необхідні механізми реалізації вище зазначених правових документів щодо функціонування української мови. Нині відбувається процес звуження сфери її застосування.
Державна мовна політика має унеможливлювати перетворення України із суверенної національної держави у денаціоналізований географічний простір. Здійснення державної мовної політики забезпечує система органів, яку репрезентують Національна рада з мовної політики при Президенті України, департамент з мовної політики Міністерства юстиції України, Національна комісія з питань правопису та мовних норм Національної академії наук України, Національна рада з питань радіо та телебачення.
Державна мовна політика на сьогодні має зосереджуватися на таких пріоритетних напрямках:
1) внесення на розгляд Верховної Ради України проекту закону України про розвиток і застосування мов в Україні;
2) приведення мовного законодавства і практики його застосування у сувору відповідність з Конституцією України та Рішенням Конституційного Суду України;
3) утвердження української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України;
4) створення незалежної нормативної бази підтримки і пільг для україномовних ЗМІ;
5) вироблення дієвих засобів захисту від актів зовнішньої мовно-культурної експансії та публічної дискредитації української мови;
6) поліпшення якості українського на теле- і радіоканалах України;
7) сприяння розвитку мов національних меншин;
8) запобігання дискримінації за мовною ознакою;
9) сприяння підвищенню загальної культури громадян України;
10) створення системи контролю за дотриманням мовного законодавства10;
11) врегулювання питань, пов'язаних з удосконаленням юридичної відповідальності за порушення законів, які регулюють питання використання державної мови.
Звичайно, вирішенням цих питань не вичерпується державна мовна політика. Держава має робити реальні кроки, щоби мовний резонанс став реальністю.
Тема 1.2 Основи культури іукраїнської мови
План
1.2.1. Мова і культура мовлення в житті професійного комунікатора.
1.2.2. Комунікативні ознаки культури мовлення.
1.2.3. Комунікативна професіограма фахівця.
1.2.4. Словники у професійному мовленні. Роль словників у підвищенні мовленнєвої культури.
1.2.5. Мовний етикет.
1.2.5.1. Поняття етикету.
1.2.5.2. Мовний, мовленнєвий і спілкувальний етикет.
1.2.5.3. Стандартні етикетні ситуації. Парадигма мовних формул.
Мовна культура людини - це дзеркало її духовної культури.
В. Сухомлинський
1.2.1. Мова і культура мовлення в житті професійного комунікатора
Слово, мова - показники загальної культури людини, її інтелекту, мовної культури. За В. Радчуком, "слово - візитна картка віку, професії, соціального стану" людини. Мовна культура шліфується і вдосконалюється у процесі спілкування, зокрема під час виконання професійних обов'язків. Вона виявляється у володінні професійною мовою, вмінні висловлюватися правильно, точно, логічно, майстерно послуговуватися комунікативно виправданими мовними засобами залежно від мети і ситуації спілкування. Усі ці критерії регламентує мовознавча наука - культура мови.
До якої би сфери не відносилося поняття "культура мови", воно завжди репрезентує три основні аспекти: ортологічний, комунікативний і етичний.
Отже, культура мови - це галузь мовознавства, що кодифікує норми, стандарти репрезентації мовної системи. Вона не лише утверджує норми літературної мови, а й пропагує їх, забезпечуючи стабільність і рівновагу мови.
Правильність мовлення - це базова вимога культури мови, її основа.
Чи важливо знати норми української літературної мови особі, щоденною практикою якої є ділове спілкування? На це запитання можна відповісти однозначно: - Так! Адже особа з низьким рівнем мовної культури, яка не вміє висловлювати свої думки, яка припускається помилок під час спілкування, приречена на комунікативні невдачі. Особливо важливо для всіх фахівців оволодіти нормами мови документів і усного ділового спілкування.
Нормативний аспект культури мови - один із найважливіших, але не єдиний. Можна, не порушуючи норми української літературної мови, справити негативне враження на співбесідника.
Мова має величезний запас мовних засобів, якими треба послуговуватися, враховуючи ситуацію, сферу спілкування, статусні ознаки співбесідників. Усі ці засоби мають бути мобілізовані на досягнення комунікативної мети. Ці питання передовсім становлять комунікативний аспект культури мови.
Етичний аспект культури мовлення вивчає лінгвістична дисципліна - мовний етикет: типові формули вітання, побажання, запрошення, прощання. Неабияке значення мають і тон розмови, вміння вислухати іншого, вчасно й доречно підтримати тему.
Отже, високу культуру мовлення фахівця визначає досконале володіння літературною мовою, її нормами в процесі мовленнєвої діяльності. Важливе значення для удосконалення культури мовлення має систематичне й цілеспрямоване практикування в мовленні - спілкування рідною мовою із співробітниками, колегами, знайомими, приятелями, оскільки вміння і навички виробляються лише в процесі мовленнєвої діяльності.
Культура мовлення - невід'ємна складова загальної культури особистості. Володіння культурою мовлення - важлива умова професійного успіху та фахового зростання.
1.2.2. Комунікативні ознаки культури мовлення
Мовленнєва культура особистості великою мірою залежить від її зорієнтованості на основні риси бездоганного, зразкового мовлення. Головними комунікативними ознаками (критеріями) культури мовлення є: правильність, змістовність, логічність, багатство, точність, виразність, доречність ідоцільність.
Правильність - визначальна ознака культури мовлення, яка полягає у відповідності його літературним нормам, що діють у мовній системі (орфоепічним, орфографічним, лексичним, морфологічним, синтаксичним, стилістичним, пунктуаційним, словотвірним).
Змістовність передбачає глибоке усвідомлення теми й головної думки висловлювання, докладне ознайомлення з наявною інформацією з цієї теми, різнобічне та повне розкриття теми, уникнення зайвого. Змістовність тісно пов'язана з такою ознакою, як лаконічність, яку репрезентує крилатий вислів: "Говоріть так, щоб словам було тісно, а думкам просторо".
Важливим критерієм бездоганності мовлення є його послідовність, себто логічність. Щоб виклад думок був послідовним (логічним), насамперед треба скласти план або тези висловлювання, в яких була би внутрішня закономірність, послідовність, вмотивованість, що відповідають законам логіки.
Причини логічних помилок:
o тавтологія: моя автобіографія, захисний імунітет, висловити свою думку;
o поєднання логічно несумісних слів: убивчо щедрий, страшно красивий;
o порушення порядку слів у реченні: Гнів зумовлює біль (чи Біль зумовлює гнів);
o неправильне вживання похідних сполучників української мови: не стільки..., скільки (треба не так..., як); чим..., тим (треба що..., то); у той час як (треба тоді як):
1. Страшні не стільки процеси, скільки провокації (правильно: Не так страшні протести, як провокації.)
2. Чим далі, тим гірше (правильно: Що далі, то гірше.)
3. Уряд України намагається подолати кризу, у той час як його опоненти ускладнюють цю проблему (правильно: Уряд України намагається подолати кризу, тоді як опоненти ускладнюють цю проблему);
o помилкове поєднання дієслівних зв'язок української мови становить і являє собою, утворюючи зв'язку становить собою замість є [становить): Реформа становить собою частину державного процесу (правильно: Реформа є частиною державного процесу. Реформа становить частину державного процесу).
o вживання пасивних конструкцій, до складу яких входять дієслова на -ся, замість активних конструкцій: Президент обирається народом (правильно: Народ обирає Президента).
Можна продовжувати перелік логічних помилок, що виникають внаслідок порушення хронологічної точності, не розмежуванням конкретного і абстрактного понять, розширенням і звуженням понять, недоречним вибором синтаксичних конструкцій тощо. Більшість таких помилок мають логічне підґрунтя, тому мову треба вивчати впродовж усього життя. Логічність мовлення перебуває в тісному зв'язку з точністю.
Точність великою мірою залежить від глибини знань та ерудиції особистості, а також від активного словникового запасу. Висловлюючи власні думки, слід добирати слова, які найбільше відповідають змісту, зокрема варто користуватися словником синонімів, тлумачним словником тощо.
Отже, точність - "це уважне ставлення до мови, правильний вибір слова, добре знання відтінків значень слів-синонімів, правильне вживання фразеологізмів, крилатих висловів, чіткість синтаксично-смислових зв'язків між членами речень"11.
Багатство мовлення передбачає послуговування найрізноманітнішими мовними засобами висловлення думки у межах відповідного стилю. Лексичні, фразеологічні, словотворчі, граматичні, стилістичні ресурси мови є джерелом багатства, різноманітності мовлення. Якомога повніше треба використовувати емоційно-образну лексику, стійкі вислови, урізноманітнювати своє мовлення синонімами, фразеологізмами.
Виразність мовлення досягається виокремленням найважливіших місць свого висловлювання, розкриттям власного ставлення до предмета мовлення. З цією метою треба застосовувати виражальні засоби звукового мовлення: логічний наголос, паузи, дикцію, інтонаційну виразність та технічні чинники виразності: дихання, темп, міміку, жести.
Доречність і доцільність залежить передовсім від того, наскільки повно і глибоко людина оцінює ситуацію спілкування, інтереси, стан, настрій адресата. А ще треба уникати того, що могло б уразити, викликати роздратування у співбесідника, вказувати на помилки співбесідника в тактовній формі.
Усі названі комунікативні ознаки (критерії") культури мовлення тісно пов'язані між собою, і засвоювати їх треба в цілому. Висока культура мовлення - суттєвий показник загальної культури і її велика перспектива. З неї починається кар'єрне зростання особистості.
Важливою складовою діяльності будь-якого фахівця є комунікативна компетенція, яка належить до ключових професійних характеристик. Вона містить три основні компоненти: робота з документами, вміння вести міжособистісний і соціальний діалог, виступати публічно.
З огляду на це можна виокремити низку характеристик, які репрезентуватимуть професійний портрет фахівця:
^ уміння формувати мету і завдання професійного спілкування;
^ аналізувати предмет спілкування, організовувати обговорення;
^ керувати спілкуванням, регламентуючи його;
V послуговуватися етикетними засобами для досягнення комунікативної мети;
^ уміти проводити бесіду, співбесіду, дискусію, діалог, дебати,
перемовини тощо; ^ уміти користуватися різними тактиками для реалізації вибраної
стратегії;
^ уміти аналізувати конфлікти, кризові ситуації і вирішувати їх;
^ уміти доводити, обґрунтовувати, вмотивовувати, аргументувати, спростовувати, заперечувати, відхиляти, оцінювати;
/ уміти перефразовувати, тезово висловлюватися, володіти навичками вербалізації;
^ уміти трансформувати усну інформацію в письмову і навпаки;
*ґ володіти основними жанрами ділового спілкування (службові листи, факсові повідомлення, контракт, телефонна розмова, ділова бесіда, перемови, нарада тощо);
^ бути бездоганно грамотним, реалізуючи як письмову, так і усну форми української літературної мови;
^ володіти технікою спілкування;
^ уміти адекватно послуговуватися тропами та риторичними фігурами: ^ уміти використовувати "слово" для коректування поведінки співбесідника.
Це лише частина професійних навичок, без яких не може бути справжнього фахівця. Мати здібності розмовляти так, щоб тебе розуміли правильно інші, слухати і розуміти інших, уміти впливати на рішення співбесідника, ненав'язливо переконувати, створювати атмосферу довіри та взаєморозуміння - вельми важливі атрибути комунікативної професіограми.
У Максима Рильського є вірш "Мова" в якому читаємо: Не бійтесь заглядати у словник: Це пишний яр, а не сумне провалля; Збирайте, як розумний садівник, Достиглий овоч у Грінченка й Даля, Не майте гніву до моїх порад І не лінуйтесь доглядать свій сад. До цих порад треба дослухатися всім, хто хоче підвищити особисту культуру мовлення через засвоєння якомога більшої частини загальнонародного словника літературної мови. У сучасній українській літературній мові є розділ мовознавства, що розробляє теорію укладання словників.
Отже, предметом лексикографії є збирання слів тієї чи іншої мови, систематизація їх, опис словникового матеріалу.
Залежно від призначення словники переділяються на два типи: енциклопедичні й лінгвістичні.
Енциклопедичні словники подають стислу характеристику предметів, явищ, історичних подій, видатних політичних діячів, провідних вчених, діячів культури, різних понять, що позначаються тими чи іншими словами. Вони вносять до реєстру здебільшого тільки іменники та іменникові словосполучення, не дають власне мовних ознак реєстрових слів, широко наводять власні назви. З-поміж енциклопедичних словників виділяють загальні, що розраховані на подання найширшої інформації, і спеціальні (галузеві) енциклопедії (медична, сільськогосподарська, педагогіка кібернетики тощо). Прикладами загальних енциклопедій є найбільша за обсягом сімнадцятитомна Українська Радянська Енциклопедія (УРЕ), видана протягом 1959-1965 рр. Друге дванадцятитомне видання згаданої енциклопедії вийшло українською і російською мовами у 1974-1985 рр. Таким є Український Радянський Енциклопедичний словник у трьох томах, що виходив двома виданнями - у 1 966-1968 рр. та 1985-1987 рр.
Важливу роль виконують галузеві (спеціальні) енциклопедичні словники, що систематизують знання певної галузі науки, техніки, наприклад: "Енциклопедія кібернетики" в 2-х томах, видана Головною редакцією УРЕ 1973 р.; "Українська мова". Енциклопедія (2000, 2004) - перше видання, в якому на основі досягнення сучасного мовознавства в досить повній, систематизованій і водночас стислій та доступній формі подано відомості про українську мову та українське мовознавство.
У лінгвістичних словниках по-різному пояснюються слова: з погляду властивого їм лексичного значення, походження, правопису, наголошування тощо.
Лінгвістичні словники можуть бути одномовними, двомовними, багатомовними.
Двомовні чи багатомовні - це перекладні словники. У них подано переклад слів з однієї мови на іншу. Найповнішими двомовними (їх переважна більшість) належать: "Русско-украинский словарь" у 3-ох томах (1968), в якому перекладено українською мовою близько 120 тисяч російських слів; "Українсько-російський словник" у 6-й томах: "Українсько-російський словник" (Уклад.: Г. П. Іжакевич та інші, 1999); "Російсько-український словник мовлення ділового мовлення" С.В. Шевчук (3-є вид. - 2010); "Русско-украинский словарь" Д. І. Га-нича, І.С. Олійника (1976, для потреб середньої школи);" Польсько-український словник" за ред. Л. Л. Гумецької(1958,1960); "Українсько-англійський словник" Ю.С. Жлуктенка, 2-е вид. (1987) та інші.
Основним типом лінгвістичних словників є одномовні, в яких у певному аспекті розкриваються особливості слів. Вони поділяються на окремі різновиди словників: тлумачні, орфоепічні, орфографічні, етимологічні, історичні, словники іншомовних слів, термінологічні, фразеологічні, частотні, інверсійні, словники мови окремих письменників, словники конкретних лексичних груп (антонімів, синонімів, паронімів, омонімів, перифраз), словотвірні, морфемні тощо.
Вершиною словникарства є тлумачні словники, які достатньо повно подають лексико-фразеологічний склад мови з поясненням прямого й переносного значення, граматичних та стилістичних особливостей, наводять зразки вживання слова.
Першим і найповнішим тлумачними словником української мови є одинадцятитомний "Словник української мови" (І970-1980 рр.), реєстр якого містить понад 135 тисяч слів. Його укладено науковими співробітниками Інституту мовознавства імені О. Потебні АН України. У 2001 році вийшов "Великий тлумачний словник сучасної української мови" (укладач і головний редактор В.Т. Бусел), що містить близько
170 тисяч слів та словосполучень, зокрема й ті, що увійшли в українську літературну мову протягом останнього десятиліття. У ньому об'єднано академічну повноту мовної лексики з лаконічною формою однотомного видання. Спеціально для учнів видано "Короткий тлумачний словник української мови" (1978) за редакцією Л. Л. Гумецької.
Етимологічні словники тлумачать походження слів, їхні найдавніші корені, зміни в їх будові, а також розвиток значень слів. Саме таким в українській мові має бути семитомний "Етимологічний словник української мови", п'ять томів якого уже вийшли (Т. 1-1983; Т. 2-1985; Т. 3-1989; Т. 4-2003, Т. 5-2006.).
Орфографічні словники подають нормативне написання слів і їх граматичних форм відповідно до чинного правопису. Найновішим в українській лексикографії є "Орфографічний словник української мови" С. Головащука, М. Пещак, В. Русанівського, О. Тараненка (близько 120 тисяч слів), створений на основі 4-го видання "Українського правопису" (К., 1993). Цей словник відображає сучасний стан розвитку всіх сфер літературної мови, фіксуючи й найновіші запозичення.
У 2003 році вийшов "Великий зведений орфографічний словник української лексики" (Укладач і головний редактор В.Т. Бусел), що враховує лексичний матеріал, представлений у майже всіх орфографічних, тлумачних, енциклопедичних, термінологічних, фахових, галузевих словниках, виданих в Україні у другій половині XX - у перші роки XXI століть.
В останні десятиліття з'являються видання спеціалізованих орфографічних довідників, розрахованих на задоволення професійних потреб певних категорій працівників: "Довідник з українського правопису" А. Бурячка, Л. Паламарчука, В. Русанівського, Н. Тоцької(1964, 3-є вид.-1984), "Словник-довідник з правопису" (1979), "Сповник-довідник з правопису та слововживання" (1989) С. Головащука.
Видано кілька Орфографічних словників, спеціально призначених для учнів: "Орфографічний словник для 4-10 класів" (1981, 8-е вид.-1990), "Орфографічний словник. Посібник для учнів початкових класів середньої школи" М.Ф. Стефанцева.
Орфоепічні словники фіксують основні норми літературної вимови. Вимову, відмінну від написання, у словниках подано фонетичною транскрипцією. Такими в українській мові є словник-довідник "Українська літературна вимова і наголос" (1973, укладачі І. Вихованець,
С. Єрмоленко, Н. Сологуб, Г. Щербатюк), "Орфоепічний словник" М. Погрібного (1984).
Словники іншомовних слів подають пояснення слів, запозичених з інших мов. У цих словниках переважно зазначається джерело запозичення, тобто мова, з якої або через яку слово прийшло, та розкривається його значення. Найдосконалішим і найповнішим в українській лексикографії є "Словник іншомовних слів" за редакцією О. Мельничука (1974; вид.2-е випр. 1 доп., 1986), що містить близько 25 тисяч слів.
Історичні словники - це словники, в яких пояснюються слова, зафіксовані писемними пам'ятками. Фундаментальною працею української лексикографії є "Словник староукраїнської мови XIV-XV ст." (Т. 1-2) за редакцією Л. Гумецької, що вийшов друком у 1977-1978 рр.
Фразеологічні словники подають стійкі сполучення слів. Вони можуть бути перекладні (двомовні) й тлумачні (одномовні). Найбільший інтерес становлять тлумачні фразеологічні словники, в яких кожна фразеологічна одиниця супроводжується тлумаченням. Першими такими словниками стали короткий "Фразеологіний словник" Н. Батюка (1966); "Словник українських ідіом" Г. Удовиченка (1968). Ґрунтовним виданням є "Фразеологічний словник української мови" (т. 1-2, 1984). Найповніше українська фразеологія представлена у двотомному "Фразеологічному словнику української мови" (1993), який охоплює близько 10 тисяч одиниць.
Термінологічні словники - різновид лінгвістичних словників, що подають значення термінів певної галузі знань. Українська мова має термінологічні словники з багатьох галузей: біології, медицини, математики, літературознавства, мовознавства, геології, спорту тощо. Ці словники є одномовними, двомовними чи багатомовними, наприклад: "Словник лінгвістичних термінів" Д. І. Ганича, С. Олійника (1985), "Словник гідронімів України" (А. П. Непокупний, О.С. Стрижак, 1979); "Російсько-український словник наукової термінології. Суспільні науки" (1994)" "Російсько - українсько-англійський словник правничої термінології. Труднощі терміновживання" (1994).
Інші типи словників. Крім названих, в українській лексикографії є й інші типи словників:
1. Діалектні словники подають значення і межі поширення лексики територіальних діалектів. Найбільше таких словників видано в середині XX століття: Москаленко A.A. Словник діалектизмів українських говірок Одеської області (1958); Ващенко B.C. Словник полтавських говірок (1960); Лисенко П.С. Словник поліських говірок (1974) тощо.
2. Словники мови письменників фіксують лексичний склад творів певного письменника. Найповнішим зібранням лексики творів Т. Шевченка є двотомний "Словник мови Т. Шевченка" за ред. B.C. Ващенка (1964). Створено також "Словник мови творів Г. Квітки - Основ'яненка" (т. 1-3,1978-1979 рр.).
3. Словники власних імен, прізвищ, наприклад: Трійняк LI. Словник українських імен (2005); Редько Ю. К. Довідник українських прізвищ (1986).
4. Морфемні словники, в яких розглядається будова слова. До них належать двотомний словник-довідник І.Т. Яценка "Морфемний аналіз" (1980,1981) і "Морфемний словник" Л. М. Полюги (1983).
5. Частотні словники, в яких вказано на частотність вживання кожного слова реєстру, наприклад: "Частотний словник сучасної української художньої прози" у двох томах (1981).
6. Словники-довідники з культури мови найчастіше містять лексичні, морфологічні та інші норми української літературної мови, подають труднощі слововживання. Деякі з них видані у формі посібника, а не словника, в них подано широкі коментарі, наприклад: Чак Є. Д. Складні випадки вживання слів (1984); Антонечко-Давидович Б. Як ми говоримо (1991); Культура української мови: Довідник/За ред. В.М. Русанівського (1990); Словник-довідник труднощів української мови/За ред. СЯ. Єрмоленко (1992); Головащук С. 1. Українське літературне слововживання: Словник-довідник (1998); Гринчишин Д., Капелюшний А., Сербенська О., Терлак 3. Словник-довідник з культури української мови (1996); Лесюк М. Словник русизмів у сучасній українській мові (неунормована лексика) (1993). Звичайно, цей перелік не вичерпує усього багатства української лексикографії. Широко послуговуються й іншими лінгвістичними словниками, зокрема словниками синонімів, омонімів, паронімів.
Користуючись словником, ви підвищите свою фахову культуру мовлення, зокрема оволодієте правилами правопису, вимови, наголошення, семантично точно і стилістично доречно виберете слово з граматично й стилістично правильною його сполучуваністю. Адже до порушення норм може призвести змішування близьких за сферою вжитку, але не цілком семантично тотожних слів, які, звичайно, розрізняються своїми синтаксичними зв'язками (синонімів), близьких за формою і сферою вживання, проте різних за творенням і змістом слів (паронімів), уживання в певній мовній ситуації слів чи словосполучень іншого функціонального стилю, нерозуміння лексичного значення слів тощо. Саме ці проблеми можна вирішити за допомоги словників.
1.2.5.1. Поняття етикету
Слово етикет французького походження (etiquette) на початках позначало товарну етикетку, згодом так називали церемоніал при дворі, тобто правила чемності й норми поведінки. Саме з цим значенням (після прийняття французького церемоніалу при венському дворі) слово етикет почало функціонувати в німецькій, польській, російській та інших мовах.
Етикет - це кодекс правил поведінки, що регламентують взаємини між людьми у різних ситуаціях.
Нині узвичаєно виокремлювати за сферою використання діловий етикет - норми поведінки і спілкування різних соціальних груп. Визначальна ознака його - співпраця і взаємопорозуміння.
Основну частину етикету загалом становить мовний, мовленнєвий і спілку вальний етикет, які нині виокремлюють авторитетні фахівці з проблем культури спілкування12.
1.2.5.2. Мовний, мовленнєвий і спілку вальний етикет
Основою людських взаємин є спілкування.
Спілкування - це діяльність людини, під час якої відбувається цілеспрямований процес інформаційного обміну. Отже, під час спілкування найперше враховуються особливості мовного етикету.
Мовний етикет - це сукупність правил мовної поведінки, які репрезентуються в мікросистемі національно специфічних стійких формул і виразів у ситуаціях установлення контакту зі співбесідником, підтримки спілкування в доброзичливій тональності. Ці засоби ввічливості "орієнтовані на вираження поваги до співрозмовника та дотримання власної гідності. Вони є органічною частиною культури спілкувальних взаємин, соціальної культури загалом",3.
Дотримання мовного етикету людьми так званих лінгвоінтенсивних професій - чиновниками всіх рангів, лікарями, юристами, працівниками зв'язку, транспорту тощо - має ще й виховне значення, мимоволі сприяє підвищенню як мовної, так і загальної культури суспільства. Але найбільш важливим є те, що неухильне, ретельне додержання правил мовного етикету членами колективу навчального закладу, підприємства, офісу, інституції підтримує позитивний імідж, престиж усієї установи.
Які ж чинники визначають формування мовного етикету і його використання?
1. Мовний етикет визначається обставинами, за яких відбувається спілкування. Це може бути ювілей університету, нарада, конференція, прийом відвідувачів, ділові перемовини та ін.
2. Мовний етикет залежить від соціального статусу суб'єкта і адресата спілкування, їх фаху, віку, статі, характеру, віросповідання.
3. Мовний етикет має національну специфіку. Кожний нарід створив свою систему правил мовного етикету. На цю його особливість указує Радевич-Винницький: "За етикетом упізнають "своїх" етнічно (національно) і/або соціально (віком, родом занять, релігією тощо)"14.
Мовний етикет як соціально-лінгвістичне явище виконує такі функції:
^ контакто-підтримувальну - встановлення, збереження чи закріплення стосунків адресата й адресанта;
^ ввічливості (конотативну) - прояв чемного поводження членів колективу один з одним;
^ регулювальну (регулятивну) - регулює взаємини між людьми у різних спілкувальних ситуаціях;
^ впливу (імперативну, волюнтативну) - передбачає реакцію співбесідника - вербальну, невербальну чи діяльнісну;
^ звертальну (апелятивну) - привернення уваги, здійснення впливу на співбесідника;
/ емоційно-експресивну (емотивну), яка є факультативною.
Наявність цих функцій підтверджує думку, що мовний етикет-це своєрідний механізм, за допомоги якого може відбутися ефективне спілкування.
Усі названі функції мовного етикету грунтуються на комунікативній функції мови.
Мовленнєвий етикет - реалізація мовного етикету в конкретних актах спілкування, вибір мовних засобів вираження.
Мовленнєвий етикет -поняття ширше, ніж мовний етикет і має індивідуальний характер. Мовець вибирає із системи словесних формул найбільш потрібну, зважаючи на її цінність. Якщо ми під час розповіді надуживаємо професіоналізмами, термінами і нас не розуміють слухачі, то це порушення мовленнєвого етикету, а не мовного. Фахівці з проблем етикету визначають цю різницю так: "Між ідеальним мовним етикетом і реальним мовленнєвим етикетом конкретної людини не може бути повного паралелізму. Реалізація мовного етикету в мовленні, комунікативна поведінка назагал завше несе інформацію про мовця - з його знаннями, вміннями, уподобаннями, орієнтаціями тощо. Тому тут бувають усілякі - несвідомі і свідомі - відхилення, помилки, порушення, інокультурні впливи, іншомовні вкраплення іт. ін. Мовець -це не "говорильний апарат", який просто озвучує чи графічно фіксує закладені в його пам'ять формули мовного етикету. Він має "простір для маневру", має можливість вираження своєї індивідуальності навіть у межах цієї порівняно вузької мовної підсистеми. Суть афоризму "людина - це стиль", знаходить своє потвердження і тут"15.
У постійних системних відношеннях із словесними формулами ввічливості перебувають немовні (невербальні) засоби вираження. Сукупність мовних і немовних засобів спілкування, якими послуговуються у різних комунікативних ситуаціях, становить спілкувальний етикет.
Спілкувальний етикет - це гіперпарадигма, яку мовці відтворюють за правилами, узвичаєними в певній мовній спільноті. Йому властива національна своєрідність, ідіоетнічність. В українців, наприклад, здавна побутує пошанна форма звертання на Ви до старших за віком, посадою, незнайомих, до батьків: Ви, тату..., Ви, мамо.... Ця граматична форма висловлення ввічливості - давня риса української мови: "недарма бо так запопадливо виполювали манкрути цю націоналістичну рису, стверджуючи, що пошанна множина є яскравим відбитком патріархальних стосунків на селі, виявом повнокровного націоналізму в мові, а отже, приречена на зникнення"'6.
Суттєвою диференційною ознакою мовного етикету українців є вживання форми кличного відмінка у звертанні, наприклад: Петре, Надіє, товаришу генераче.
Національний мовний колорит в українській мові має усталений зворот Здоровенькі були! Дослідники стверджують, що частота жестикуляції також залежить від національної належності і - зрозуміло -від загальної культури людини. Отже, важливо пізнавати національні особливості "граматики" мови тіла, яка має гармоніювати з вербальним мовленням, доповнюючи й підсилюючи його.
В усіх спільнотах завжди приділялася належна увага засвоєнню правил етикету. Вченими вироблені рекомендації для адресанта, адресата та для присутнього під час розмови. (Див. Радевич - Винницький Я. Етикет і культура спілкування: Навч. пос. К.: Знання, 2006.-с. 136-152).
Крім цього, існує чимало типових спілкувальних ситуацій, для яких характерна впорядкована парадигма мовних знаків (формул), вибір яких є дуже важливим в етикетному мовленні.
1.2.5.3. Стандартні етикетні ситуації. Парадигма мовних формул
Під час виконання професійних обов'язків безліч разів повторюються стандартні, стереотипні спілкувальні ситуації, що мають етикетний характер.
Авторитетний фахівець з проблем спілку вального етикету Ярослав Радевич-Винницький чітко визначає ці етикетні ситуації, що репрезентуються парадигмою мовних формул, якими варто послуговуватися і добре їх знати.17
Вітання та побажання Вітання - це "слова або жести, звернені до кого-небудь під час зустрічі на знак прихильного ставлення до когось"18. Доброго ранку!
Добрий день (добридень, здрастуйте, здорові будьте)! Добрий вечір (добривечір)! Доброї ночі! Доброго здоров 'я!
Вітаю (тебе; Вас)!
Радий (тебе; Вас) вітати!
Мое шанування!
Дозвольте Вас привітати!
Слава Україні! - відповідь: Героям слава!
Хай живе...
З приїздом Вас!
Поздоровляю Вас!
Здоровлю з...
Зичу радості, успіхів!
Віншую Вас з...
Зі святом Вас!
Вітаю з днем народження!
З настанням Нового року!
З передноворіччям!
З прийдешнім Новим роком!
Вітаю з передноворіччям!
Бажаю (зичу) щасливого Нового року!
Хай щастить у Новому році!
Будьте здорові з Новим роком!
З настанням Нового року
З неділею святою будьте здорові!
Зі святом будьте здорові!
Дай, Боже, щастя! - відповідь: Дай, Боже, здоров 'я!
Слава Ісусу Христу! - відповідь: Слава навіки!
Христос рождаешься! - відповідь: Слав і те Його
Христос Воскрес! - відповідь: Воістину воскрес!
Бажаю (зичу) Вам здоров 'я, щастя, успіхів, усіляких гараздів!
Щасливих Вам свят!
Дозвольте вітати Вас від імені...
Наше щире вітання...
Хай збудуться всі Ваші мрії!
Вузлики на пам'ять! Правила вітання
Першим вітається:
o молодший зі старшим;
o підлеглий з керівником;
o чоловік із жінкою;
молода жінка з літнім чоловіком.
Незалежно від віку, статі, посади:
o той, хто проходить повз когось або переганяє його; той, хто підходить до гурту;
той, хто заходить у приміщення. Словесні вітання слід супроводжувати невербальними знаками:
o жінки - плавним нахилом голови;
чоловіки - легким схилянням верхньої частини тулуба і/або голови; молоді люди - такими ж, але трохи нижчими поклонами.
Вітаючись, треба: привітно усміхнутися і дивитися людині у вічі; вийняти цигарку з рота, а руки з кишень; зняти темні окуляри;
o чоловікові підвестись і стояти доти, доки жінка не сяде або не піде.
Першим руку подає:
o старший молодшому; жінка чоловікові;
соціально вищий соціально нижчому; подають тільки праву руку.
У руку цілують:
o тільки заміжніх і старших жінок; дівчат цілують у щічку;
o руку жінки беруть за пальці, підносять і в легкому нахилі голови цілують у тильну сторону пальців або ж у передню частину тильної сторони долоні;
під час поцілунку чоловік має зняти капелюха і рукавиці._
Отже, вітайтеся завжди привітно, незалежно від того, який у вас настрій.
Звернення до незнайомої людини
Стандартна послідовність фраз у розмові з незнайомою людиною може мати таку послідовність:
1. Вітання: Доброго ранку (Добрий день! Добрий вечір!).
2. Вибачення і прохання: Вибачте, що затримую Вас! Скажіть, будь ласка, ... (Будьте ласкаві, скажітьЧине могли б Ви сказати...).
3. Подяка: Щиро (сердечно) дякую Вам за ... (Щиро вдячний за...).
4. Вибачення: Пробачте, що затримав Вас (Даруйте, що завдав Вам клопоту).
5. Прощання: До побачення! (Бувайте здорові! Усього Вам найкращого! Хай щастить!).
Мудра порада
У фразі з проханням варто (не обов'язково) вживати слова звернення: Шановний (а) пане/пані! Шановний (а) добродію/добродійко! Пане міліціянте!
Привернення уваги до себе
Щоби привернути до себе увагу особи, потрібно:
o спочатку звернутися до неї зі словами вибачення:
Прошу вибачення! Перепрошую! Будь ласка, пробачте! Прошу пробачити!
o коли особа виявить увагу поглядом, мімікою, реплікою продовжити розмову:
Скажіть, будь ласка! Дозвольте запитати!
Чи можна на хвилинку зайняти Вашу увагу? Чи можна Вас запитати?
Чи дозволите на хвилинку відірвати Вас від справ?
o репліки - відповіді адресата: Я Вас слухаю!
Я до Ваших послуг!
Чим можу Вам допомогти?
Прошу!
o якщо таких реплік не було чи вони мали відмовний характер (Даруйте, не можу Вам допомогти; На жаль (вибачте), я зайнятий), потрібно перепросити і відійти.
Знайомлення
Знайомлення - "встановлення контакту між людьми із повідомленням ними чи про них комунікативного мінімуму інформації, потрібної для спілкування"19.
Цей мінімум становить:
o ім'я чи ім'я і прізвище:
o ім'я і по батькові;
o всі три компоненти;
Залежно від ситуації спілкування та статусних ознак партнера можна назвати:
фах комун і канта;
o посаду;
o заклад навчання, місце роботи;
o місце проживання;
o позапрофесійні інтереси.
Знайомлення без посередника
Будьмо знайомі!
Я хочу (хотів би) з Вами познайомитися! Мені конче треба з Вами познайомитися! Ви не проти, щоб ми познайомилися? Чому б нам не познайомитися? Дозвольте відрекомендуватися! Після цих формул ідуть фрази самоназивання: Моє ім'я...; Моє прізвище Мене звати...; Я-....
Знайомлення здебільшого відбувається у формі такого діалогу:
- Будьмо знайомі! Моє ім 'я Тарас (Бондаренко).
-Андрій (Васильович; Шелудько). Дуже приємно! (Мені дуже приємно з Вами познайомитися! Радий знайомству з Вами!).
Знайомлення через посередника:
Дозвольте представити (відрекомендувати) Вам...; Дозвольте познайомити Вас із...; Познайомтеся, це...; Познайомтеся, будь ласка, це ...; Знайомтеся, будь ласка. Це мій...
Особа, якій відрекомендовують, може висловити свої почуття такими фразами:
Дуже приємно! Я вже чув про Вас;
Мені (надзвичайно) приємно з Вами познайомитися! Я радий знайомству з Вами!
Мудрі поради
* Жінкам не бажано знайомитися з чоловіками без посередника (крім службових, професійних взаємин).
* Своє ім'я (прізвище, по батькові) треба вимовляти розбірливо, без поспіху, достатньо голосно.
* Знайомляться через посередника стоячи.
* Руку першим подає той, кому відрекомендовують.
* Під час знайомства варто усміхатися, мати щирий вираз обличчя.
Увага/ Гоаматична компетенція Правильно Неправильно
Будьмо знайомі Будемо знайомі
Давайте знайомитися
Дозвольте відрекомендуватися
Дозвольте представитися
Порада, пропозиція Порада - "пропозиція, вказівка, як діяти за яких-нсбудь обставин, допомога добрим словом у скруті; рада"20. Я дуже раджу Вам...; Я пропоную Вам...; Я би радив Вам...; Дозвольте порадити Вам...; Може б, Вам...; Вам слід (варто)...
Адресат має на пропозицію відповідно відреагувати, обов'язковими мають бути слова подяки:
Я Вам щиро вдячний (щиро дякую) за пораду! Я нею неодмінно скористаюся.
Я не зможу скористатися з Вашої пропозиції (поради), але я щиро дякую за неї!
Дякую за пораду (пропозицію)! Я мушу добре її обміркувати (по* думати над нею)!
Згода
Згода - "позитивна відповідь, дозвіл на що-небудь, вияв бажання щось робити"21. Добре! Будь ласка! Прошу! Згоден! Погоджуюся! Мушу погодитися! Доведеться погодитися! Авжеж; авжеж, що так! Гаразд; Звичайно; Ви маєте рацію; Безперечно;
Поза всяким сумнівом. Я ж так і знала! І я такої ж думки; Очевидно, це саме так; Так воно і є;
З приємністю (із задоволенням).
Відмова
Відмова - "відповідь про небажання або неможливість виконати прохання, наказ і тощо"22. Певна річ, ви не завжди можете задовольнити прохання, прийняти ту чи іншу пропозицію і тому змушені відмовити. Відмова має бути коректною, доброзичливою й переконливою. А щоб пом'якшити тон відмови, на початку речення треба вживати слова: на жаль, шкода, дуже шкода, на превеликий жаль, щиро жалкую, вибачте, мені дуже прикро, перепрошую.
На жаль, ніяк не можу погодитися;
Шкода, але про це не може бути й мови;
Даруйте, але я тушений Вам (тобі) відмовити;
Дуже шкода, але я не погоджуюсь;
Я б дуже хотів (Мені дуже хотілося б), але...;
Перепрошую, мені треба подумати (мушу порадитися, я маю спо-чатку це обміркувати).
Мудра порада
Всіляко варто уникати прямої відмови, вживаючи слова Ні! Ні, я не погоджуюсь! Звичайно, ні! Краще скористатися делікатною формою непрямої відмови (останній приклад).
Розрада
Розрада -"те, що приносить заспокоєння в горі, печалі"23. Лексико-граматичним засобом вираження розради є дієслово у формі наказового способу однини або множини:
Не переживай (те)!
Не хвилюйся (теся)!
Заспокойся (тесь)!
Не журись (іться)!
Опануйте себе!
Не бери (іть) собі це так близько до серця!
Викинь (те) це з голови!
Не думай (те) про це!
Не звертай (те) на це уваги!
Сподівайся (теся) на краще!
Для висловлення розради можна послуговуватися й іншими граматичними конструкціями: Не варто про це думати! Це все дрібниці! Всяке буває.
Це не твоя (Ваша) провина.
Все буде добре (гаразд).
Ти (Ви) маєш (єте) сподіватися на краще.
Співчуття
Співчуття - "чуйне ставлення до людини в її переживаннях, стражданнях, нещасті, горі24.
Прийми (іть) моє глибоке (щире) співчуття; Дозволь (те) висловити тобі (Вам) моє щире співчуття; Я розумію твоє (Ваше) горе; Я поділяю твій (Ваш) смуток
Я горюю разом із тобою (Вами)
Висловлювання співчуття зазвичай супроводжується потиском руки, а жінки (за умови близького знайомства з адресатом) обнімають і цілують його (її).
Схвалення
Схвалення - визнання адресатом чиїхось дій, вчинків, рішень, слів правильними.
Ти (Ви) правильно вчинив (ли) (сказав, виступив);
Дуже правильний (розумний, доречний) вчинок;
Ти (Ви) прийняв (ли) надзвичайно вдале (розумне, продумане) рішення;
Я в захопленні від твого (Вашого) вчинку (виступу). За нормами доброго тону особа, вчинок якої схвалено, має належно відреагувати. З цією метою можна скористатися такими формулами: Дякую!
Це тобі (Вам) тільки здається; Мені приємно, що ти (Ви) оцінив (ли) мій вчинок; Я не вартий таких слів; Те ж саме я можу сказати і про тебе (Вас). Ці фрази супроводжуються не вербальними засобами вираження вдячності; ввічливим кивком голови, приязною усмішкою.
Зауваження, докір
Зауваження - це докір, закид, вказівка на помилки у поведінці, висловлення невдоволення.
Я змушений зробити тобі (Вам) зауваження;
Ти (Ви) не зовсім добре вчинив (ли) (зробив (ли), сказав (ли));
Ти (Ви), напевно, недостатньо це обміркував (ли) (продумав (ли) як слід);
Тобі (Вам) так робити (говорити) не личить; Намою думку, цей вчинок не робить тобі (Вам) честі; Твій вчинок виходить за межі етичних норм; Це було недобре.
Залежно від предмета розмови і змісту зауваження адресат може висловити:
а) вибачення:
Вибач (те), я помилився;
Я не хотів (не мав наміру) чинити тобі (Вам) прикрощі;
Я це зробив не навмисно;
Мені дуже неприємно! Вибач (те)!
б)заперечення:
Даруй (те), ти (Ви) мене неправильно зрозумів (ли); На мою думку, твоє (Ваше) зауваження не цілком обгрунтоване (цілком безпідставне, необгрунтоване);
Вибачте, але ти (Ви) тут не маєш (те) рації. в) з'ясування:
Не бачу причини для зауваження (докору); Не розумію, в чому ти (Ви) бачиш (те) мою помилку; Не розумію, за що ти (Ви) на мене образився (лися); Перепрошую, а в чому, власне, річ?
Мудрі поради Як критикувати, не ображаючи
Якщо ви бажаєте навчитися робити зауваження, критикувати так, щоб не образити людину, то:
вказуйте на помилки, робіть зауваження лише віч-на-віч;
* уникайте прямої критики;
o робіть це по-дружньому;
* похваліть те, що ваш співбесідник виконує як слід;
покажіть чи розкажіть, як правильно було б виконати те чи інше завдання, здійснити певний вчинок;
o переконайте співбесідника в тому, що він зможе повестися як слід за певних обставин, зуміє впоратися з дорученою справою; попросіть вибачення за зроблене зауваження, особливо тоді, коли людина старша від вас за віком або незнайома.
Людина, яка засуджує і висміює помилкові думки й погані вчинки інших людей, повинна мати особливу силу переконання, а для цього, крім гострого ока, необхідно володіти і не менш цінним мистецтвом -ясно викладати думки (М. Ларра).
Висловлення сумніву Сумнів - невпевненість щодо слушності, правдивості, вірогідності того, що висловив співрозмовник.
Так?
Хіба?
Невже?
Та невже? Правда?
Ти (ви) справді так вважаєш (те)?
Цю інформацію ти (Ви) отримав (ли) з надійного джерела?
І я в це маю повірити?
Вельми сумніваюся, що...
Вам краще видно, але...;
Воно ніби переконливо, проте...;
Мені хотілося б вірити, однак...;
Мені важко сказати, чи...
Мудра порада
Не варто висловлювати сумнів, особливо у присутності інших людей, якщо слова співрозмовника не мають принципового значення._
Висловлення власного погляду
На мій погляд;
На мою думку;
На моє переконання;
Я (глибоко) переконаний, що...;
Я думаю, що...;
Мені здається, що...;
Наскільки я розумію... ;
Я хочу (хотів би) підкреслити, що...;
Що стосується мене, то...;
Як на мене, то...;
Я глибоко переконаний, що...;
Можливо, моя думка (тобі, Вам) видасться неслушною, aie...; Мушу зауважити, що... Я думаю (вважаю) так:...;
На завершення (розмови, дискусії) вважаю за доцільне (потрібне) ще раз сказати (повторити)... Така моя думка.
Увага! Граматична компетенція
У текстах наукового стилю особові та присвійні займенники традиційно вживаються у формі множини: на нашу думку; як нами встановлено: на завершення підсумуємо сказане нами; ми дійшли такого висновку.
Комплімент
Комплімент - "це приємні, люб'язні слова, похвала, лестощі"25. Призначення компліменту - зробити приємне співрозмовникові, викликати взаємну симпатію.
Стиль компліменту залежить від статі, соціального становища адресата, від характеру взаємин із ним, від ситуації спілкування.
Найчастіше хвалять людину за вчинки, за характер, за зовнішній вигляд, одяг, зачіску, дітей. Набір етикетних формул в українській мові стереотипний, наприклад:
У тебе (Вас) такий чудовий вигляд!
Ти (Ви) так чудово виглядаєш (єте)!
У тебе (Вас) бездоганний вигляд!
Ти (Ви) така красуня!
У тебе (Вас) такі красиві очі!
Ти (Ви) така чарівна!
Ти (Ви) маєш (єте) тонке почуття гумору (витончений смак, прекрасні манери);
З тобою (Вами) так приємно спілкуватися;
Тобі (Вам) винятково пасує цей капелюшок (костюм, пальто).
У тебе (Вас) така елегантна сукня;
Тобі так пасує нова зачіска (Цей колір);
У тебе (Вас) ангельський характер;
Твої (Ваші) діти прекрасно віосовані!
Ти (Ви) неперевершено господиня!
Ти (Ви) - унікальна й неперевершено господиня!
Ти (Ви) прекрасний співбесідник!
Ти (Ви), як завжди, прекрасно (неперевершено) виступив (ли); Ти (Ви) рідкісний фахівець!
Дивовижно, як ти (Ви) зміг (змогли) в п ятихвилинній доповіді так вичерпно розкрити цю тему!
За правилами етикетної поведінки комплімент потребує словесної відповіді адресата:
Дякую!
О, дякую за комплімент! Ви так люб 'язні! Мені приємно це чути!
Ви мені лестите!
На жаль, це лише комплімент.
Вузлики на пам'ять! Правила вживання компліментів
1. Не кажіть людині того, що їй неприємне або зовсім не властиве.
2. Комплімент не повинен бути багатозначним.
3. Повинен бути щирим: мовлення адресата має супроводжуватися теплими інтонаціями, неудаваною усмішкою.
4. Варто уникати незрозумілих слів.
5. Комплімент має відповідати ситуації спілкування.
6. Не ввічливо говорити компліменти малознайомим або незнайомим людям.
7. Не варто відразу "віддячувати" компліментом за комплімент, а особливо говорити про партнера те саме, що почули від нього.
8. Відповідь на комплімент має бути співзвучною змістові.
9. Не варто скупитися на добре слово - вчімося говорити компліменти.
Мудрі поради психологів
Набагато корисніше говорити людям приємні речі, підтримувати і підбадьорювати їх, щиро захоплюватися їхніми досягненнями, аніж принижувати їх гідність;
Починати і закінчувати ділову бесіду компліментом на адресу співрозмовника (існує багато підтверджень того факту, що більше ви говорите компліментів іншим, то більше добрих слів чуєте у відповідь, вас починають вважати милим, чуйним і навіть привабливим; коли співрозмовник помічає, що ви проявляєте свої почуття щодо нього, він значно швидше відкривається вам); Ніколи не обзивати і не ображати співрозмовника, краще сказати: "Мені соромно за Вас", "Не чекав від Вас такого" тощо; o Спілкуючись з людьми, краще називати їх по імені, це приємно, як і комплімент (Ю. І. Палеха).
Прощання
Прощання - "слова, які вимовляються перед розлукою, розставанням"26.
До побачення
Будь (те) здоров (і)!
Бувай (те)!
До зустрічі!
Дозвольте попрощатися! Добраніч (На добраніч! Доброї ночі!) До завтра! На все добре!
Усього (тобі, Вам) найкращого! Хай (тобі, Вам) щастить! Прощавайте!
Щасливі будьте! Будьте щасливі! Прощальним фразам можуть передувати такі фрази: Уже пізно; Мені пора; Будемо прощатися; Шкода (жаль), але я мушу йти; Ми прекрасно провели час; Дякую (тобі, Вам) за зустріч! Вдячний за все! Даруй (те), що так довго тебе (Вас) затримав. Не буду більше зловживати твоїм (Вашим) часом (терпливістю, твоєю (Вашою) гостинністю);
Не можу (тебе, Вас) довше затримувати.
Увага! Лексична компетенція Словом прощай (те) послуговуються тоді, коли прощаються із тим, хто відходить у вічність. За українським звичаєм, після слова Прощай! говорять: Хай тобі буде земля пером!Вислів Хай буде земля пухом є калькою з російської мови.
Отже, типові етикетні ситуації мають багатий арсенал словесних формул, семантико-стилістичні властивості яких дають можливість мовцеві зробити правильний вибір, врахувавши структуру комунікативної ситуації, взаємини із співрозмовником, його вік, стать, соціальне становище.
План
1.3.1. Функціональні стилі української мови та сфери їх застосування. Основні ознаки функціональних стилів.
1.3.2. Професійна сфера як інтеграція офіційно-ділового, наукового і розмовного стилів.
1.3.3. Текст як форма реалізації мовленнєво-професійної діяльності
Теоретичний блок
Правильно й чисто говорити своєю мовою може кожний, аби тільки було бажання. Це не є перевагою вчених-лінгвістів, письменників або вчителів-мовників, це не тільки ознака, а й обов'язок кожної культурної людини. Культурними в нас мусять бути всі, незалежно від того, працює людина розумово чи фізично.
Б. Антонечко-Давидович
Слово "стиль" багатозначне, походить воно від латинського stilus, stylus - гостра паличка для письма, манера письма. Нині є понад 100 дефініцій стилю, що зумовлено специфікою аспекту розгляду цього поняття і різноманітністю ключових слів (спосіб, комунікація, підсистема, поведінка, стереотип тощо).
Мовний стиль - це "усвідомлена суспільством підсистема в системі загальнонародної мови, закріплена за тими чи іншими ситуаціями спілкування, яка історично склалася й характеризується набором засобів вираження і певним принципом їхнього відбору"28.
Мовленнєвий і функціональний стиль розуміємо як сукупність прийомів відбору та сполучень мовленнєвих засобів, функціонально зумовлених змістом, метою та обставинами спілкування.
В українській літературній мові вирізняють такі функціональні стилі: художній, офіційно-діловий, публіцистичний, науковий, розмовний, конфесійний та епістолярний. Кожний зі стилів має свої характерні ознаки й реалізується у властивих йому жанрах.
8. Мацько Л. У. Кравець Л. В . Культура української фахової мови: Навчальний посібник. - К.: Видавничий центр "Академія", 2007.-С. 40-183.
9. Мацько Л. У. Стиль як основне поняття стилістики. // Українське мовознавство.-К., 1990.
10. Пилинський М.М. Мовна норма і стиль. - К.: Наукова думка, 1976.-288 с.
11. Пономарів О. Д. Стилістика сучасної української мови : Підручник. - 3-є вид., перероб. та доповн.- Тернопіль, 2000.-248 с.
12. Радзієвська Т. В. Текст як засіб комунікації. - К.: Інс-т української мови, 1995.
13. Шевчук С.В. Ділове мовлення : Модульний курс: Підручник / 4-те вид.- К.: Арій, 2009.- С. 12-17.
14. Шевчук С. В. Українське ділове мовлення : Підручник / 5-те вид. доп. і перероб.-К.: Арій, 2009.-С. 8-13.
15. Шевчук С. В. Російсько-український словник ділового мовлення = Русско-украинский словарь деловой речи. / 3-е вид., перероб. і доп.-К.: Арій, 2010.-488 с.
Жанр - це різновид текстів певного стилю, що різняться насамперед метою мовлення, сферою спілкування та іншими ознаками.
Художній стиль - це мова художньої літератури, "особливий спосіб мислення, створення мовної картини світу"29.
Основне призначення стилю - різнобічний вплив на думки і почуття людей за допомоги художніх образів.
Головними ознаками художнього стилю є емоційність, образність, експресивність. На лексичному рівні в ньому вживається все словникове багатство української мови: слова з найрізноманітнішим лексичним значенням, різні за походженням. Художньо-літературне мовлення багате на епітети, метафори, порівняння, повтори, перифрази, антитези, гіперболи та інші зображувальні засоби. З певною художньою метою можуть уживатися діалектна та професійна лексика, фразеологізми.
Художній стиль послуговується різними типами речень за будовою, метою висловлювання, за відношенням змісту речення до дійсності.
Художній стиль реалізується в таких жанрах: трагедія, комедія, драма, водевіль, роман, повість, оповідання, поема, вірш, байка, епіграма.
Взірець художнього стилю:
Втіхо моя, пісне українська! Мов дотик зачарованої історії, ти зміцнюєш свої сили, кріпиш почування, викликаєш жадобу життя, що таке огидне і безталанне іншої доби! Велика, незрівнянна, певно, твоя сила, коли ти зачудувала Європу, перейшла нетрі Азії, прийнялася в Америці, а може, ще й по інших сторонах світу. Нехай що знають, те й галасують проти твого краю і народу питомого, твої найлютіші вороги не втечуть від казкових чарів твоєї мелодії, а забувши про всякі силоміцтва, самі пристають до хору шво/х співаків-виконавців. І лунаєш ти серед Європи на славу рідної країни (П. Грабовський).
Науковий стиль - функціональний різновид літературної мови, що обслуговує сферу і потреби науки.
Основне призначення стилю - повідомлення про результати наукових досліджень, систематизація знань.
Головними ознаками наукового стилю є широке використання науково-термінологічної лексики, слів з абстрактним значенням та іншомовного походження. Показовим є членування тексту на розділи.
підрозділи, параграфи, введення формул, таблиць, діаграм. Лексичні, текстові одиниці репрезентують точність, логічність, узагальненість, аргументацію висловлених положень.
Розрізняють власне науковий, науково-навчальний, науково-популярний підстилі наукового стилю.
Власне науковий репрезентується такими жанрами, як дисертація, монографія, наукова стаття, доповідь, дипломна, магістерська, курсова робота тощо.
Науково-популярному підстилю властива доступність викладу наукової інформації, розрахованої на нефахівців.
Науково-навчальний підстиль реалізується в підручниках, посібниках для учнів шкіл та студентів вищих навчальних закладів, слухачів мережі просвітницьких установ.
Науковий стиль реалізується в таких жанрах: дисертація, монографія, стаття, підручник, лекція, відгук, анотація, рецензія, виступи на наукових конференціях, дискусії, доповіді на наукові теми.
Взірець власне наукового стилю: Мовна конвергенція - тактичний вияв комунікативної стратегії урівноваження статусу співрозмовників як пристосування адресанта до адресата, що передбачає уподібнення мовлення одного до мовлення другого з метою досягнення комунікативної кооперації. Наприклад, спілкування з дитиною на підставі коду дитячого мовлення, перехід на сленг чи жаргон, спілкуючись з людиною, що використовує їх.
У комунікативній лінгвістиці мовна конвергенція розглядається як стратегія перемикання кодів (анг. codeswitchinq), тобто перехід адресанта на мовленнєвий регістр адресата (Селіванова О. Сучасна лінгвістика: Термінологічна енциклопедія)._
Офіційно-діловий стиль - це мова ділових паперів, що використовуються в офіційному спілкуванні між державами, установами, приватною особою і установою і регулюють їх ділові взаємини.
Основне призначення стилю - регулювання офіційно-ділових стосунків.
Головні ознаки офіційно-ділового стилю: наявність реквізитів, що мають певну черговість, однозначність формулювань, точність, послідовність викладу фактів, гранична чіткість висловлювання, наявність усталених мовних зворотів, певна стандартизація початків і закінчень документів, широке вживання конструкцій (у зв 'язку з, відповідно до, з метою, згідно з). Лексика стилю здебільшого нейтральна, вживається в прямому значенні. Залежно від того, яку саме галузь суспільного життя обслуговує офіційно-діловий стиль, він може містити суспільно-політичну, професійно-виробничу, науково-термінологічну лексику. Синтаксис стилю характеризується вживанням речень різної будови з прямим порядком слів; запроваджується поділ тексту на пункти, підпункти. Виокремлюють такі його функціональні підстилі:
o законодавчий (закони, укази, постанови, статути);
o дипломатичний (міжнародні угоди, конвенції, комюніке (повідомлення), звернення (ноти), протоколи, меморандуми, заяви, ультиматуми);
o адміністративно-канцелярський (накази, інструкції, розпорядження, заяви, характеристики, довідки, службові листи тощо).
Офіційно-діловий стиль реалізується в таких текстах: закон, кодекс, устав, наказ, оголошення, доручення, розписка, протокол, акт, інструкція, лист, список, перелік, накладна тощо, а також виступи на зборах, наради, прес-конференції, бесіди з діловими партнерами.
Взірець офіційно-ділового стилю: Конституція України. Стаття № 24
Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.
Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання або іншими ознаками.
Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, зокрема надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям.
Публіцистичний стиль - це функціональний різновид літературної мови, яким послуговуються в засобах масової інформації (газетах, часописах, пропагандистських виданнях).
Основне призначення стилю - обговорення, відстоювання і пропаганда важливих суспільно-політичних ідей, формування відповідної громадської думки, сприяння суспільному розвитку.
Головні ознаки публіцистичного стилю: популярний, чіткий виклад, орієнтований на швидке сприймання повідомлень, на стислість і зрозумілість інформації, використання суспільно політичної лексики: державність, громадянин, поступ, єдність, національна ідея, актуальність тощо. Типовими є емоційно забарвлені слова, риторичні запитання, повтори, фразеологічні одиниці, що зумовлюють емоційний вплив слова. Тон мовлення пристрасний, оцінний.
Публіцистичний стиль реалізується в таких жанрах: виступ, нарис, публіцистична стаття, памфлет, фейлетон, дискусія, репортаж.
Взірець публіцистичного стилю: Третє тисячоліття
Поколінню, що переступає рубіж третього тисячоліття, випала щаслива нагода, хай умоглядно, але все ж відчути себе причетним до таких грандіозних історичних перетворень, як зміна епох.
Звісно, наївно і безпідставно чекати від віку, що настає, якихось несподіваних механічних нововведень, покликаних до невпізнанності змінити життя, чи тішити себе надією на раптовий наплив незбагненних добрих див. Мова про інше: волею долі, свідомо чи несвідомо, нам дано відчути саму атмосферу цього незвичного часу. Реальність складається таким чином, що мимохіть заполонює свідомість уявленнями масштабними - від прадавнини до неозорого майбутнього... (Ігор Шаров)
Конфесійний стиль - стильовий різновид української мови, що обслуговує релігійні потреби суспільства.
Основне призначення стилю - вплив на душевні переживання людини.
Головні ознаки стилю: вживання слів для найменування бога та явищ потойбічного світу (Божий Син, Святки Дух, Спаситель, Царство Боже, рай, вічне життя, сатана тощо), стосунків людини до Бога (молитися, воскресіння, заповіді, покаяння, грішні, праведні), мова багата на епітети, порівняння, метафори, слова з переносним значенням. Для підкреслення урочистості використовуються речення із зворотним порядком слів, поширені повтори слів.
Конфесійний стиль репрезентується в таких жанрах: Біблія, житія, апокрифи, проповіді, послання, молитви, тлумачення Святого Письма.
Взірець конфесійного стилю: Молитва Гэсподня
Отче наш, що ecu на небесах,
нехай святиться ім'я Твоє;
нехай прийде Царство Твоє;
нехай буде воля Твоя,
як на небі, так і на землі.
Хліб наш насущний дай нам сьогодні;
і прости нам провини наші,
як і ми прощаємо винуватцям нашим;
і не введи нас у спокусу,
але визволи нас від лукавого.
Бо Твоє Царство, і сила,
і слава, Отця, і Сина,
і Святого Духа, нині, і
повсякчас, і на віки віків.
Амінь.
Розмовний стиль обслуговує офіційне й неофіційне спілкування людей, їх побутові потреби.
Основне призначення стилю - обмін інформацією, думками, враженнями, прохання чи на подання допомоги, виховний вплив.
Головні ознаки розмовного стилю: широке використання побутової лексики, фразеологізмів, емоційно забарвлених і просторічних слів, звертань, вставних слів і словосполучень, неповних речень. Для розмовно-побутового мовлення характерне порушення літературних норм: уживання русизмів, вульгаризмів, жаргонізмів, неправильна вимова слів.
Розмовний стиль має "істотно виявлений різновид - розмовно-професійний, тобто мова, якою спілкуються не в побуті, а у виробничій, освітній та інших сферах"30.
Взірець розмовного стилю:
Професор запитує у студента:
- Чому ви так хвилюєтеся?Боїтеся моїх запитань?
- Та ні, професоре, я боюся своїх відповідей.
Епістолярний стиль - це стиль приватного листування.
Основне призначення стилю - поінформувати адресата про щось, викликати в нього певні почуття, які б відповідали емоційній настроєності автора.
Головні ознаки епістолярного стилю: широке використання форм ввічливості - звертань у формі кличного відмінка, наявність початкової, прикінцевої та прощальної фраз, стереотипних словесних формул висловлення побажання, вітання, співчуття; невимушеність у доборі лексичних одиниць.
До епістолярного стилю зараховують не тільки листи видатних письменників, громадських і культурних діячів, учених, а й щоденники, записки, мемуари.
Взірець епістолярного стилю:
До Василя Стефаника 28 жовтня 1902 р.
Високоповажний добродію!
Ніяк не можу погодитися з думкою, що у збірнику на честь Куліша не буде Вашої хоч би й маленької новелки! Терпеливо чекав я два місяці обіцяного оповідання, та вже й третій місяць минув, а від Вас як немає нічого, так немає. І ось пишу знову. Прошу й благаю: дозвольте нам бачити Вас дорогим гостем у нашому альманахові...
Не менш бажав би я познайомитися з Вами особисто та побесідувати про спільні й дорогі нам справи.
З високим поважанням Ваш щирий М. Коцюбинський.
Систему функціональних стилів, їхні стильові домінанти, сукупність мовних засобів, властивих кожному зі стилів, а також масиви текстів, об'єднаних жанром, досліджує функціональна стилістика.
Поняття "професійна мова" охоплює три функціональні різновиди літературної мови - офіційно-діловий, науковий, розмовний. На думку O.A. Лаптєвої, науковий і діловий стилі у період свого становлення "поряд з процесами дивергенції завжди репрезентували зближення, в результаті чого утворився складний конгломерат вихідних спільностей і взаємопроникнень"31. Обидва стилі не допускають (або майже не допускають) уживання художніх засобів мовлення, звуконаслідування слів, вигуків, питальних та окличних речень та ін. Науковий і офіційно-діловий стилі розраховані на раціональне, а не емоційне сприйняття. В обох стилях по можливості уникають викладу від першої особи однини (крім документів щодо особового складу) ("я дослідив", "я повідомляю") і замінюють її першою особою множини ("ми дослідили", "ми повідомляємо") або безособовими конструкціями ("було досліджено", "дослідження було проведено").
Для цих стилів характерні спільні метатекстові одиниці, за допомоги яких можна:
1) наголосити на чомусь важливому, привернути увагу читачів до важливих фактів: слід (варто) зауважити, особливо важливо виокремити, розглянемо (наведемо) тепер приклад, особливу увагу треба зосереджувати, перейдемо до питання, зауважимо насамперед, тільки, аж ніяк не;
2) пояснити, уточнити, виділити щось: наприклад, для прикладу, як-от, приміром, зокрема, а саме, тобто, як ось, це значить, передусім (передовсім), так, тільки, лише, навіть;
3) поєднати частини інформації: / (й), також, тобто, іншими словами, інше кажучи, або інакше, крім того, разом з тим, між іншим, мало того, заразом, згідно з цим, відповідно до цього, як зазначалося раніше, як про це йшлося;
4) вказати на порядок думок і їх зв'язок, послідовність викладу: по-перше, по-друге, з одного боку, з другого боку, ще раз, почнемо з того, що..., перейдемо до. ..;
5) висловити впевненість або невпевненість (оцінку повідомлюваного): безсумнівно, безперечно, без усякого сумніву, беззаперечно, поза всяким сумнівом, напевно (напевне), звичайно, природно, обоє 'язково, необмінно, безпомилково, розуміється, не потребує доведення..., можливо, ймовірно, самозрозуміло;
6) узагальнити, зробити висновок: у результаті можна дійти висновку, що...; узагальнюючи, є підстави стверджувати; із сказаного випливає; з огляду на важливість (авторитетність); отже, таким чином, зрештою, врешті, після всього, сутність викладеного дає підстави потвердити про...; на основі цього ми переконалися в тому...;
7) зіставити або протиставити інформацію, вказати на причину (умову) і наслідки: а, але, проте, однак, не тільки (не лише), а й...; всупереч положенню (твердженню); як з 'ясувалося, попри те, внаслідок цього, а отже, незважаючи на те, як з 'ясувалося;
8) зробити критичний аналіз відомого або бажаного: з цієї теми уже є...; автор аналізує (розглядає, характеризує, порівнює, доводить, обґрунтовує, підкреслює, виокремлює, зупиняється на..., формує, наголошує на важливості, пояснює це тим, що...; звичайно, особливо слід (варто) відзначити, загальноприйнято, одним з найвизначніших досягнень є; у дослідженні викладений погляд на..., викладені дискусійні (суперечливі, невідомі, загальновідомі, істинні) відомості, зроблено спробу довести, наведені переконливі докази, враховані попередні висновки, взяті то уваги, схвальним є те, що, варто спробувати, необгрунтоване твердити, можна погодитися.
Отже, професійна сфера репрезентує офіційно-діловий і науковий стилі у єдності спільних мовних засобів досягнення комунікативної мети, адже кожна людина, незалежно від фаху, віку, статі, соціального становища, стикається з проблемою написання заяви, службової довідки, листа, виступу. Для забезпечення комунікативної досконалості мовлення (точності та логічності викладу і їхнього обов'язкового складника - мовної унормованості) кожний фахівець має доцільно послуговуватися мовними засобами різних рівнів. З цією метою студенти мають навчитися аналізувати наукові, науково-популярні тексти на лексичному, лексико-семантичному, стилістичному і граматичному рівнях, редагувати, скорочувати (компресія) тексти, конструювати елементи висловлювання з урахуванням запропонованої мовленнєвої ситуації. Правильно підібраний текст допоможе сформувати уміння спочатку правильно складати вторинні наукові тексти (конспект, анотацію, реферат), а потім підготуватися до написання власного наукового тексту, наприклад, дипломної роботи. Укладаючи конспект, студенти розуміють структуру наукового тексту й особливості його будови, усвідомлюють необхідність правильно скорочувати слова, написати план і виконати певну компресію тексту. Особливу увагу треба приділяти власне українській термінології, що перебуває у пасивному словнику переважної більшості фахівців, бо терміни співіснують в одному семантичному полі з не термінами (виражальні слова), що є "сигналами для розумової діяльності: "думай", "зверни увагу", "зупинись", "подивися з другого боку", "зістав""32.
Основою професійної підготовки є комунікативна компетенція, тобто уміння і навички говорити, запитувати, відповідати, аргументувати, переконувати, висловлювати точно і ясно думку, правильно поводити себе в конкретній ситуації. І тут на допомогу прийде розмовний стиль, зокрема його різновид - розмовно-професійний. Під час занять студенти відтворюватимуть фрагменти професійної діяльності, вирішуватимуть ситуативні задачі, в яких можна запропонувати будь-яке мовне явище чи комунікативну проблему. З цією метою варто проводити тренінги, які орієнтуватимуть студентів на створення діалогів чи вміння вступати в дискусію, уважне слухання опонента чи втручання в розмову, висловлення власного погляду чи узагальнення думок тощо.
Отже, поняття "професійне мовлення" репрезентує принаймні три стилі: офіційно-діловий, науковий і розмовний.
Мовлення як вид людської діяльності завжди зорієнтоване на виконання якогось комунікативного завдання. Висловлюючи свої думки і почуття, людина має конкретну мету - щось повідомити, про щось запитати, переконати в чомусь адресата чи спонукати його до певних дій тощо. З цією метою мовець прагне висловитися з якнайбільшою повнотою, дібрати якнайточніші у семантичному і стилістичному сенсі мовні засоби.
Безпосереднім проявом думки, формою її існування, репрезентантом мисленнєво-мовленнєвої діяльності є текст. Дефініції терміна текст, яка б відображала усю його багатоаспектність і водночас була вичерпною, ще не існує, оскільки дослідники найчастіше у своїх визначеннях актуалізують якусь одну ознаку тексту, важливу у контексті їхнього дослідження.
Текст (від лат. textum - тканина, сплетіння, поєднання) - це писемний або усний мовленнєвий масив, що становить лінійну послідовність висловлень, об'єднаних у тематичну і структурну цілісність. Отже, текст виступає обов'язковим складником комунікативного процесу, допомагає фіксувати, зберігати і передавати інформацію в просторі й часі.
Лінійно розташована сукупність речень є одиницею тексту. Найменша одиниця тексту - надфразна єдність, абзац, що є одиницями різних принципів членування тексту, хоча абзац структурно й композиційно може виокремлювати надфразну єдність.
Надфразна єдність - це сукупність семантично й граматично поєднаних висловлень, що характеризуються єдністю теми й особливим синтаксичним зв'язком компонентів. У діалозі надфразна єдність складається з питань й відповідей; репліки й реакції. Синоніми надфразної єдності - складне синтаксичне ціле, прозаїчна строфа, гіперсинтаксема й ін.
Одиницями тексту є також розділи, підрозділи, глави (в більшому вимірі).
Абзац (від нім. аЬзаіі - відступ) - це структурно-змістова одиниця членування тексту, що характеризується єдністю теми і графічного позначення, відступом праворуч у початковому рядку, якими починаються виклад нової думки.
Структурно текст може відповідати реченню, слову, сполуці, якщо ці одиниці мають цілісну інформацію, яка відповідає певній комунікативній ситуації, наприклад: І) Красно говорить, а слухать нічого (Нар. творчість); 2) Вихід. Навчальна частина.
За способом репрезентаціїтексти переділяються на письмові, усні та друковані.
Залежно від ситуації спілкування значна частина текстів може матеріалізуватися яку писемній, друкованій формі (накази, протоколи, акти, телеграми тощо), так і усній (судові промови, бесіди тощо).
Кожний текст маніфестує той чи інший мовленнєвий жанр, віднесений до певного стилю, і виконує різні функції.
Основним елементом тексту є дане (тема, предмет висловлювання) і нове (основний зміст висловлювання). Наведемо приклад розподілу невеликого тексту на дане і нове (жирний шрифт-дане, курсив - нове).
У західній діаспорі українською мовою в усній і писемній формах послуговуються етнічні українці США, Канади, Великобританії, Бразилії, Аргентини, Австралії, Австрії, Польщі, Словаччини, Румунії, Угорщини, Литви, Латвії та багатьох інших країн. Вони видають рідною мовою книжки, газети, журнали, проводять богослужіння, телепередачі.
Окрім того, українські громади організували мережі осередків української культури - бібліотеки, архіви, музеї; театри, хорові, музичні, танцювальні ансамблі, наукові товариства (Із газети).
Основними ознаками тексту є:
o зв'язність - визначальна категорія тексту, основним показником якої є розвиток теми і формальні засоби (семантично близькі слова і фрази, граматичні й стилістичні одиниці тощо). За допомоги мовних ї позамовних чинників вона забезпечує обмін інформацією. Показниками зв'язності є: лексичні(синоніми, антоніми, пароніми, повтори), морфологічні (сполучники, сполучні слова, вказівні займенники, деякі прислівники, тощо), синтаксичні (порядок слів, порядок розташування частин), стилістичні (еліпс, градація, питальні речення тощо) одиниці; інтонація, наголос, паузи; ситуації спілкування;
o цілісність, яка забезпечується змістовою (єдність теми, змісту), комунікативною (мета спілкування), структурною і формально-граматичною (єдність мовленнєвих жанрів) цілісностями33;
o членованість. Будь-який текст можна комунікативно членувати на частини з метою полегшення сприйняття інформації адресатом.
o інформативність уособлює інформативний масив тексту, що міститься не лише в його вербальній організації, а випливає з її взаємодії з авторською і читацькою свідомістю. Отже, інформативність тексту виявляється лише у процесі тлумачення мовного масиву через свідомість адресата, а масив інформації формує автор тексту. Кожен текст і створюється заради передачі інформації;
o завершеність - ознака текстів, що передбачає їхню формальну і змістову закритість.
Елементи і компоненти тексту поєднуються такими видами зв'язку:
^ контактний - пов'язані елементи знаходяться поряд;
^ дискантний - здійснюється на відстані: об'єкт, що згадувався в першому абзаці, знову стає предметом уваги в наступних абзацах, через певну кількість речень іншого змісту;
^ ланцюговий або послідовний - певний елемент попереднього речення стає вихідним пунктом для наступного і вимагає подальшого розгортання думки;
^ паралельний - речення граматично рівноправні. Характерна _ознака цього зв'язку - єдність видо-часових форм присудків;
^ перспективний - вказує, про що мовитиметься далі;
^ ретроспективний - певний фрагмент тексту вимагає від адресата пригадування змісту попередніх частин.
Крім змісту, частини тексту пов'язуються за допомоги лексичних (повтори слів, синоніми, спільнокореневі слова, займенники, прислівники) і граматичних (сполучники, вставні слова, неповні й риторичні речення)засобів.
Виокремлюють два основні види тексту - монологічний і діалогічний.
Отже, текст є основною одиницею мовленнєво-професійної діяльності. Не можна навчати усному і писемному монологу без врахування професійної спрямованості тексту. Наше завдання - навчити майбутніх фахівців правильно будувати тексти, розуміти їх, враховуючи специфіку мовленнєвої ситуації. У кожного студента повинна з'явитися практична потреба знати мову держави, в якій вони живуть, і повсякчас цією мовою послуговуватися.